ЧОРНОГУЗ Олег (ч.І)

 

СПОВІДЬ ПЕРЕД... БОГОМ,

або 

Ви такий молодий... покійник

(Загадковий роман) 

 

Швидше за все - це містичний твір. Або точніше кажучи - це своєрідне застереження людству, яке йде до своєї чергової загибелі. Йде до загибелі, створюючи на планеті заради своїх надмірних розкошів і меркантильної захланності, фальшивий рай на землі. Насправді йдеться про наближення судного дня, тобто про чергову циклічність земної цивілізації, яку людина створює своїми руками, своїм інтелектом в ім'я своєї смерті.. Це твір-засторога. Це твір-оберіг із чітко визначеною гуманістичною авторською позицією.

Автор

 

 

 

Частина перша

 

Я вже не знаю чи я мертвий, чи я живий. Чи ці записки пишу ще я, чи їх продовжує дописувати за мене Макс. Макс, якому я заповів їх дописати. Якому я заповів: «У випадку моєї смерті допиши мої записки ». Допиши мої записки і назви їх «Записки мертвого». «Записки мертвого», або «Записки покійного».

Вчора вони мені зателефонували. Вони мені зателефонували і повідомили, що замовили на мої іменини квіти. Багато квітів. На мої іменини і на мої похорони вінки. Багато вінків. Я тоді, першого разу. Першого разу, другого разу і третього разу, я тоді уник їхнього подарунків. Подарунків на мої іменини. Подарунків на мою довірливість. Мою довірливість і доброту. Невже й справді у нашому житті так треба жорстоко розплачуватися. Так жорстоко розплачуватися, як за добро, так і за зло?! Як за зло і добро. У цьому випадку, де ж знайти золоту середину? Як знайти її?

Тепер вони на мої похорони замовили вінки. Вінки від моїх друзів. Принаймні так сказали вони. Вони чи він? Очевидно, що вони мені замовили вінки на мої власні похорони, а телефонував Він. Він телефонував мені, щоб мене попередити. Попередити, що вчора мої друзі замовили для мене вінки, а сьогодні до мого котеджу підігнали три автомашини. Три автомашини, як подарунки на мої іменини. Три дорогих автомашини. Я маю вибрати одну із них. Одну із них і не на свій смак, а, вочевидь, на свою жадібність. Він так і сказав. Сказав той, що телефонував мені. Він повідомив, що під моїм будинком стоятиме три машини. Три дорогих автомашини: «Бентлі», «Мерседес» і новенька «Копійка».

Я знав, що в кожній із тих авто у великих торбах лежить готівка. У кожній із них. І в кожній торбі різна сума. І чи не найбільша в новенькій «Копійці». Але в одній із тих торб лежить вибухівка. В одній із них разом з готівкою лежить вибухівка і я маю завтра, (тепер уже 21 квітня), чи вижити, чи померти. Я маю 21 квітня вибрати один із цих подарунків. Я маю вибрати тільки один із цих подарунків собі на згадку. На згадку про свій день народження, або на згадку про свою смерть. Я маю вибрати, і якщо я помилюся... Якщо я раптом помилюся після того дурного парі, мій день народження стане моїм днем похорон. І вони вже святкуватимуть не мої іменини, вони відзначатиму мої похорони. Мої похорони. І заготовлені заздалегідь їхні промови за своїм змістом будуть однакові. Будуть однакові за своїм змістом тільки різні за вимовою. І вони так само стверджуватимуть, тільки з сумом і напускним смутком в очах і у вимові, що я поміж них був чи не найкращою людиною. Що я належав до тих людей, яких у нас час дуже рідко зустрінеш. Або взагалі не зустрінеш ніколи, бо такі люди вже давно перевелися. І оцей останній повний чеснот і сумління наш друг і партнер по бізнесу несподівано пішов від нас. Пішов від нас назавжди. Пішов, щоб ніколи не повернутися. А якщо повернеться, то тільки у їхніх спогадах. І хтось із них пустить сльозу. Хтось пустить сльозу. Мабуть, сердобольний Кудрик. Мабуть, Кудрик. Бо тільки у нього розривається серце і тільки він чекає інсульту, як несподівано гине його кішечка. Гине його улюблена кішечка.А як гине його улюблений песик його ударяє інфаркт. Його ударяє інфаркт, принаймні, він так запевняє усіх нас. І далі Кудрик не може сказати ані слова. Я певний він далі, після перших двох-трьох слів нічого не зможе вже сказати про мене. Не зможе сказати, бо його задавить. Щось там його задавить у його горлі. Щось стисне йому горло і він не зможе далі говорити.

Усі ювілейні промови звучатимуть того дня, як поминальні. Як поминальні тільки трішки з сумним відтінком. Звучатимуть з сумним відтінком і тоді ці спомини вже писатиму не я. Їх писатиме Макс і він їх назве...Я вже казав - він їх назве «Записки мертвого», або « Записки покійного». А, може, він їх назве «Записки покійника». А ще краще «Записки небіжчика». Так, він їх назве «Записки небіжчика». Мабуть, так буде найкраще: «Записки небіжчика». На цьому я й зупинюся. А далі я розповім вам, як я зустрівся з ним. Як я зустрівся з Тоєм. Я його так і назвав Той.

Я тепер той день дуже добре пам'ятаю. Я дуже добре пам'ятаю той день на відміну від інших днів. Я пригадую, як і з чого все те почалося. Я пригадую, що ми того дня зайшли разом у супермаркет. Або точніше сказати, зайшли майже разом. Він йшов трохи попереду. Йшов трохи попереду і я мав змогу добре його роздивитися. Мою увагу привернув його одяг. Точніше його свитка. Його єдина свитка накинута на його кремезну статуру. Його свитка і його коси. Довгі, гарно причесані коси. Так його коси. Вони спадали на його спину. Я ще не бачив його очей. Я ще не бачив його обличчя. Але мені хотілося його побачити. Я не знаю чому... Не знаю чому мені захотілося його обійти. Обійти, щоб глянути в його обличчя. Я з кінофільмів знав. Та й не тільки з кінофільмів. Я знав з телепередач. Знав з телепередач, що так одягаються тільки церковні пустельники. Пустельники, або розчаровані земним життям... Як же вони називаються? Ага-а! Згадав. Самітники. Так, одягаються самітники, котрі розчаровані земним життям. А ще відлюдьки. Їх ще називають відлюдьками, або анахоретами. Так, анахоретами. Я не зовсім розумів зміст цього слова. Або точніше сказати - зовсім не розумів, як не розумів сенс їхнього життя. Але я чув це слово і саме тому так тоді подумав про нього. А ще так одягаються не визнані художники. Закомплексовані. Закомплексовані на їхню недооцінку сучасниками. Сучасниками і критиками, котрі зовсім їх не помічають. Власне, не помічають не їх, а їхньої творчості і вони, художники, комплексують. Мабуть, краще сказати, компенсують. Компенсують відсутність уваги до їхньої творчості увагою до власної персони. Персони чи особи. А може й особистості. Та він не належав до художників. Він не належав. Я не знаю чому... Я не знаю чому я так тоді подумав. Але тоді...Але тоді я саме так подумав. І як потім виявилося... Виявилося значно пізніше, моя інтуїція мене не підвела.

Але в ту мить. Саме в ту мить я дивився на нього. Я дивився на його незвичну статуру, його незвичний одяг. Я чомусь не міг від нього відвести очей. Не міг відвести очей і тому йшов услід за ним. Услід за ним, не розуміючи для чого це я роблю. Але мене нібито щось притягувало до нього. У мені пробудилася нечувана досі якась цікавість. Я не можу цього пояснити зараз. Я цього не можу взагалі пояснити. Спочатку я просто дивився на нього. На нього дивилися усі в супермаркеті. Але «усі» кидали на нього короткі погляди. Кидали на нього короткі погляди і йшли собі далі. Йшли у своїх справах. Я ж чомусь йшов за ним. Йшов за ним ніби мене хтось тягнув за руку. Тягнув за руку, як тягне, бува, поводир сліпця. Але я не належав до сліпців. Я не належав до сліпців. Принаймні я так думав. Бо я ж добре бачив його. І я ніби вивчав його. Він мав кремезну статуру, широкі плечі, велику голову і довге волосся. Мав довге волосся, чисте, сріблясте і гарно розчесане. Гарно розчесане, яке спадало срібно-переливчастим водоспадом йому на плечі. Спадало на плечі, але не спадало на чоло. Чоло мав високе, широке, обрамлене, як і вся голова, стрічкою. Кольоровою стрічкою. Чи то з матерії чи то з різнотрав'я. З його широких плечей звисала звичайна свитка. Звичайна свитка, що закривала пом'яті штани. Такого ж кольору, як і звичайна свитка. А чи звичайна? Я не міг зрозуміти , що то за матеріал. Не міг зрозуміти чи то мішковина, чи то старе, дуже старе і давнє полотно . Старе і давнє - прадавнє полотно, яке вигоріло на сонці і стало якимсь рудим. Ні, швидше не рудим, а сірим. А може сірим і рудим. Все залежало від освітлення у супермаркеті. Він йшов супермаркетом і принюхувався. Він принюхувався до пляшок. Принюхувався до пляшок з мінеральною водою. Принюхувався до хліба. Принюхувався до м'яса. Він довго стояв перед вітринами. Перед вітринами, до яких він підходив. Коли він підходив до цих вітрин колір свитки мінявся. І, здається, мінялося його обличчя. Мінявся вираз його обличчя. Мінявся вираз його обличчя і мінявся колір його обличчя. Він йшов від вітрини до вітрини. Він до них підходив і довго перед ними стояв. Довго стояв і нібито їх вивчав. Вивчав ті вітрини і дивився, що там і як лежить.

Товари лежали, як усюди. Усюди в крамницях. Так само лежали продукти. Продукти у продуктових секціях. Він підходив до усіх продуктів. Точніше до усіх вітрин з продуктами. Дивився як вони лежать, і він чомусь до усіх тих продуктів принюхувався. Принюхувався крізь скло вітрин. Крізь скло вітрин і просто принюхувався згори. Принюхувався згори, якщо того скла не було на вітрині. І тоді ніздрі його роздувалися. Роздувалися ніздрі його м'ясистого , короткого носа. Носа, який мені чомусь нагадував дуло короткоствольного пістолета.

Я не розумів для чого цей тип мені здався. Для чого я його в свою чергу вивчаю. Для чого і чому я за ним йду. Вивчаю його і час від часу звертаю увагу на його взуття. Звертаю увагу на його босоніжки. Босоніжки на голу ногу. А може то були старі сандалії. Стародавні сандалії, які носили в епоху цезарів. А може їх носили ще до цезарів. Може, їх носили ще неандертальці. Я чомусь так думав. Я чомусь так розмірковував. Я не знаю чому я так думав. Я так думав і раптом згадав, що мене дружина просила купити хліба. Я повернувся до хлібної секції. Повернувся до хлібної секції і взяв хлібину українського. Взяв хлібину українського і раптом здригнувся. Я здригнувся, бо на моє плече несподівано лягла чиясь рука. Велика рука. Вона лягла так раптово, що мені стало чомусь моторошно. Мені стало, здається, навіть страшно. Я обернувся. Переді мною стояв саме Той. Той, за яким я слідкував. Він стояв переді мною. Він стояв переді мною і пильно дивився на мене, ніби вивчав мене. Він дивився на мене якимись допитливими очима. Він мав великі сірі очі. Сірі очі з ледь голубим відтінком. Він пильно дивився на мене. Я здивовано дивився на нього. Дивився здивовано, бо я добре пригадую, що тоді, коли я підійшов до секції з хлібом, він перебував у протилежному кінці зали. Перебував у протилежному кінці зали і я не міг уявити...Не міг уявити, як він міг так швидко опинитися позаду мене.

- Чи цей хліб смачний?! – поцікавився він незвичним для мене голосом і акцентом. Зовсім незвичним голосом. Голосом, що йшов начебто десь з- за його спини і з інших століть. Принаймні мені спала така думка. Спала така думка, або точніше сказати - свінула така думка в мою голову.

- Це український. Моя дружина дуже любить український хліб.

- Я запитую чи він справжній? - його сірі великі очі. Великі, з блакитним відтінком очі дивилися мені прямо в душу. Дивилися, здається, прямо в душу і немов променем припікали мене. Припікали мене і я не витримав. Я не витримав і чомусь сказав, що я не певний чи він справжній, але за назвою таки український.

- Ви не певні?! - дуже здивувався він. Саме так, дуже здивувався він і додав: - То чому ж ви берете цей не справжній хліб?

Я не знайшовся , що сказати. Я не знайшовся, що сказати і сказав те, що в цьому випадку кажуть усі. Я сказав, що в цьому випадку кажуть усі:

- Беруть усі і я беру.

- А що тут справжнє?

- Здається, паляниця, - я показав йому поглядом на велику посипану звичайним борошном, наче модною пудрою, українську паляницю.

- Здається, - повторив чи передражнив іронічно він. Іронічно передражнив і трохи незадоволено взяв паляницю в руки. Взяв в руки і принюхався. Ніздрі його знову роздулися. Роздулися ніздрі і тут же стулилися. Стулилися ніби два крильця у рожевого метелика. Тоді його ніздрі стулилися. Ніздрі стулилися і він залишив мене в спокої. Залишив мене в спокої, бо відійшов від мене. Відійшов від мене і пішов до води. Він взяв пляшку мінеральною води. Мінеральної води, на етикетці якої стояв напис «Вода юрського періоду».

- Юрського періоду?! – здивувався він і повторив двічі написані на етикетці слова. Повторив двічі ті слова вголос. Повторив вголос і я їх почув. Я їх почув, хоч стояв я далеко від нього. Але він води не взяв. Він понюхав пляшку і поклав її назад.

Раптом мені захотілося якомога швидше піти з магазину. Піти з магазину, щоб з ним більше не зустрічатися. Не зустрічатися, бо в мені прокинувся внутрішній голос. Внутрішній голос, який мені нашіптував «Тікай звідси негайно. Тікай негайно від нього».

Я нашвидкуруч взяв курку - гриль. Курку-гриль і лагідний майонез до неї. Лагідний майонез до курки замовила мені Марія. Моя Марія. Моя Марія дуже любила цей майонез. Вона любила цей майонез, а я любив гострий. Гострий кетчуп до шашлика. Я взяв і гострий кетчуп, а тільки після цього пішов до каси. Я пішов до каси і яким було моє здивуванням, коли я опинився в тій черзі, в якій стояв Той. Я так і назвав його про себе. Той. Той стояв до мене своєю широкою спиною і тримав в руці вибрану паляницю. Тримав в одній руці вибрану ним паляницю, а в другій руці тримав таку ж, як і його свитка, полотняну торбу. Полотняну торбу, яку я одразу не помітив.

- З вас три гривни і тридцять копійок, - почув я голос касирки блідої з обличчя. Блідої з обличчя, котре скидалося на пересохлий жовтий віск.

- А що хліб знову подорожчав?

- Хліб весь час дорожчає, - мовила незадоволено жовтолиця.

- Але в мене нема тридцяти копійок.

- Нема, то покладіть паляницю на прилавок і візьміть щось дешевше.

- Я заплачу. Я заплачу, - швидко повторив я. – Я заплачу, - ще раз додав я цю коротку фразу, аби касирка не передумала. Аби касирка не передумала і не передумав він. Не передумав Той, бо мені раптом стало дуже шкода цього великого могутнього чоловіка, який не мав при собі тридцяти копійок. Тридцяти копійок не мав такий великий чоловік. Такий могутній і такий бідний чоловік. Саме так чомусь тоді подумалося мені.

Адже у мене також часто біля каси не вистачало грошей. У мене часто не вистачало грошей. Не вистачало і я того дуже соромився. Я дуже соромився і вже не раз пік раків біля каси. Тепер пік раків, мабуть, Той. Я намагався глянути на його обличчя. Хотів глянути на його обличчя, що пересвідчитися чи пік він раків. Чи опікав його обличчя сором. Але він до мене навіть не обернувся. Не обернувся і не подякував за тих тридцять копійок, що я поклав до каси. Мене раптом охопила злість. Мене охопила злість, що він мені не сказав «дякую». Не сказав «дякую» і навіть не подивився вдячно на мене. А мені чомусь так хотілося від нього це почути. Почути і побачити його обличчя. Побачити його обличчя саме в ту мить. Саме в ту мить, коли він пік раків. В ту мить, коли йому сказала жовтолиця, що з нього ще тридцять копійок і що хліб сьогодні подорожчав. Подорожчав і став на вагу золота.

Саме тому. Саме тому, я беручи товари у магазині в умі завжди приблизно прораховую їхню ціну. Я прораховую їхню ціну, щоб зі спокійним серцем йти до каси. Йти спокійно до каси і не боятися, що тобі перед людьми доведеться пекти раків. Пекти безпідставно раків, хоч я й розумів, що бідність – це не ганьба. Бідність – це не ганьба і її соромитися нема чого. Нема чого, але ми чомусь соромимося. «Ми чомусь соромимося, - повторив я про себе цю фразу» і тільки тепер до мене дійшло, що до мене звертається касирка. До мене звертається касирка і вона мені щось каже. Щось каже, але я не розберу що саме. Вона мені щось каже, а тепер уже запитує чи я не глухий.

- З вас п'ятдесят вісім гривень і тридцять копійок.

- Тридцять копійок, - повторила вона.

Я поклав перед нею п'ятдесятигривневу купюру і поліз до кишені. Я поліз до кишені, але в ній не було тих тридцяти копійок. У моїй кишені взагалі не було ніяких копійок. Не було ніяких копійок, хоч я знав, що вони там були. Там було їх багато. Може, дві гривни, може, й три. Одне слово багато. І всі дрібними. Але зараз там не було ані копійки.

- Так є тридцять копійок чи нема? Позаду вас люди. Не затримуйте.

- Нема, - мовив я тихо і якось перелякано.

- А гривна?

- І гривни нема.

- То щось відкладіть. Теж мені олігарх знайшовся. За когось платить, а сам немає тридцяти копійок.

Я цього разу знову почав пекти раків. Я знову почав пекти раків і в мене в голові все затуманилося. Я зовсім не розумів, що я роблю. Я витяг з кошика курку-гриль. Я витяг курку-гриль у срібній фользі. У срібній фользі, яка так смачно пахла. Смачно пахла не фольга, а курка. Смачно пахло під мій голодний шлунок. Жовтолиця подала мені здачу. Вона мені віддала здачу і я почув за своєю спиною її єхидне слово. Єхидне слово, яке мені різонуло мозок.

- Ще один мільйонер знайшовся, - а тоді додала. – Задрипаний.

Саме це слово, останнє слово в її реченні, дуже образило мене. Так мене образило, що мені хотілося повернутися. Повернутися і заїхати в її жовтаву пику. В жовтаву пику, щоб вона запам'ятала мене надовго і більше ніколи не роззявляла свого чорного рота. Свого чорного рота. Принаймні я так думав про її роззявлений рот. Я повернувся було назад. Я повернувся було назад, але в цю мить мене хтось узяв за плечі. Я обімлів. Переді мною знову стояв Той. Стояв Той і тихо мовив:

- Не треба. Бережи себе. Тебе ж чекає Марія.

Цього разу я ще більш пильніше приглянувся до нього. Я глянув на нього і прямо йому в очі. Я глянув йому в очі, бо тільки тепер мені здалося, що ми вже з ним десь бачилися. Ми з ним десь бачилися, бо звідки би він знав, як звати мою дружину. Як звати мою дружину і я чомусь несподівано ледь не знепритомнів. Ледь не знепритомнів біля каси. Перед моїми очима пішли сині і жовті кола. Пішли сині і жовті кола і я не міг зрозуміти, що зі мною трапилося і чому я ледь не втратив свідомість. Чому я злякався і звідки він знає мою дружину. Звідки він знає, що мою дружину звати Марія.

Я вийшов на вулицю. Я вийшов на вулицю, щоб вдихнути ковток свіжого повітря. Вийшов на вулицю, щоб вдихнути свіжого повітря, але вдихнув цигаркового диму. Цигаркового диму і бензинових випарів, і, здається, прийшов до тями. Прийшов до тями і побачив мені знайомий світ. На вулиці гомонів різношерстий народ. Гомонів різношерстий народ і сміялися голосно й радісно дівчата. Сміялися дівчата, реготали молодиці і хіхікала дітвора, ховаючись то за автомашини, то за мамині чи то за тітчині спідниці. Хтось смалив цигарки, хтось жував хот-доги, хтось задоволено реготав. Реготали і дівчата. Реготали і дівчата й смачно смалили. Смалили смачно і модно. Палили довгі і чорні цигарки. Показували одна одній ноги. Показували чи то ноги, чи то панчохи на своїх ногах. Чи то панчохи на своїх ногах, чи то чобітки, чи то черевички з високими шпильками. Повз мене прокотив служка супермаркету з цілим набором уже порожніх візків. Порожніх магазинних візків з яскравими червоними ручками. Такий візок стояв не помічений і біля великого чорного пса. Великого чорного пса, який сидів на задніх лапах. Сидів на задніх лапах перед трьома новісінькими. Ну, зовсім новісінькими, блискучими лімузинами. Блискучими лімузинами, на яких красувалися їхні логотипи. Їхні логотипи чи точніше сказати марки моделей. Це були новісінькі «Бентлі», «Мерседес» і «Копійка». Новісінька «Копійка», як у народі прозвали російські «Жигулі». Поруч з цими лімузинами стояв Той. Стояв Той, але вже не простоволосий. На його голові примостився капелюх. Сірий капелюх і досить таки прим'ятий. І він тепер, здається, стояв не у полотняній свитці, а в якісь довгій шкірянці. Шкірянці схожій на вичинену шкіру. Вичинену шкіру, що вигоріла на сонці. Він стояв біля пса. Біля великого чорного пса і годував його білою паляницею з сірої торби. Він годував чорного великого пса білою паляницею з сірої торби і раптом Той відволікся. Пес чомусь повернув голову у мій бік. Пес повернув голову у мій бік і тоді ж Той помітив мене. Той помітив мене, але я вдав, що я Тоя не бачу. Я вдав, що я Тоя не помітив і швидко пішов до своєї старої «Копійки». Старої «Копійки», в якій уже темніли рудою іржею пороги. Темніли рудою іржею старі пороги і я час від часу гадав, що колись я сяду у свою «Копійку» і провалюсь на асфальт. Провалюсь на асфальт разом зі своїм сидінням. Мої ноги торкнуться асфальту. Мої ноги торкнуться асфальту і я побіжу в автомашині автострадою.

Я сів за кермо. Я сів за кермо і оглянувся. Я хотів побачити чомусь того великого чорного пса. Чорного пса і Тоя. Але їх уже біля автомашин не було. Не було пса і не було Тоя. Я хотів було натиснути на педаль. Натиснути на педаль, але не встиг. На моє плече знову упала його велика і важка рука. Я від несподіванки здригнувся. Я здригнувся, бо це було так несподівано. Було так несподівано і в той день так незвично. Я повернув голову і помітив поруч себе свитку. Свитку, що пахла лісом. Пахла лісом, пахла хлібом. Пахла свіжою щойно розламаною паляницею. Розламаною паляницею, яку Той тримав у руці. У руці біля мого обличчя. Він щось мені казав. Щось мені казав і показав чи то на «Бентлі», чи то на «Мерседес», чи то на «Копійку». А, може, він показав на те місце, де кілька секунд тому сидів великий чорний пес. Сидів великий чорний пес. Він показав на те місце і ніби цим щось хотів сказати мені. Але пса уже ніде не було. Стояли як спершу тільки самі по-сирітськи лімузини. Він ще раз показав рукою у той бік. Я кивнув головою. Я кивнув головою, ніби цим хотів сказати, що я все зрозумів, хоч я не зрозумів нічого. Мені дуже захотілося поїхати додому. Поїхати додому і якомога швидше. Якомога швидше від'їхати від Тоя. Я хотів від»їхати від Тоя, але він мене запитав. Він мене запитав чи я не підкину його по дорозі до хати. По дорозі до хати. Отже, він знав, де я саме живу. Знав, де я саме живу і знає у який бік їду. Мені не дуже хотілося з ним сидіти в одній машині. Сидіти в одній машині з ним, їдучи лісом. Їдучи весь час лісом, де на узбіччі ніяких хатин. Ніяких хатин, ніяких будинків, ніяких крамниць, ніяких готелів, ніяких ресторанів, ніяк блокпостів. Сама глушина.

- Вам далеко? – запитав по-дурному я.

- На десятий кілометр, - відповів досить спокійно він.

Я хотів йому сказати, сядь на маршрутку. Сядь на маршрутку я хотів сказати йому і ледь цього не бовкнув уголос. Не бовкнув уголос, бо знову пік би раків. Пік би раків, бо ж знав - у нього ані копійки за душею. Я простяг праву руку до дверцят. До дверцят своєї «Копійки» і відчинив йому двері. Я відчинив йому двері, тому що ззовні двері заїдало і вони зовні не відчинялися. Він сів важко у моє авто. Сів важко в моє авто і воно наче човен лягло на один бік. Я боявся, що тепер він побіжить по асфальту. Побіжить по асфальту, якщо трохи натисне ногами на килимок під переднім сидінням. Але він не натиснув на підлогу. Він сідав акуратно і тихо, ніби все розумів. Він все розумів і усівся на переднє сидіння. Сів на передня сидіння і ледь помістився там. Він зовсім не поміщався на передньому сидінні і його статура стала мов знак запитання. Він усівся й увесь перетворився у знак запитання. Перетворився у знак запитання і ми так поїхали. Ми так поїхали і деякий час сиділи мовчки. Ані я, ані він , вочевидь, не знали, з чого почати розмову. Ані я, ані він не знали, що один одному сказати. Що сказати, щоб отак не сидіти мовчки. Нарешті, першим не витримав він. Він не витримав довгої мовчанки і заговорив першим.

- Тобі треба поміняти машину.

- Треба, - погодився я. Погодився і хотів було сказати, а за що? За які гроші? Де їх у чорта взяти. Хіба що й справді у чорта. Чорт їх придумав і може тільки чорт їх і дасть. А, може, тільки чорт скине їх з неба.

- Чорт скине, - повторив він.

Я глянув на нього. Адже так я думав про себе. А, може, я так думав про нього?! Я ці слова не вимовляв уголос. Але він вів діалог з моїм внутрішнім «я». Мені знову чомусь стало дивно. Дивно, а швидше за все моторошно. Мені стало моторошно і я не хотів більше думати і в душі нічого сам собі не казав. Я мовчав. Я дивився на дорогу і нічого не думав. Він також дивився на дорогу і також мовчав. Він мовчав, але начебто над чимось розмірковував. Він над чимось розмірковував, а я знову подумав, де ж взяти ті чортові гроші. У машині пахло трохи бензином. Пахло трохи бензином, але тепер різкіше пахло лісом, пахло пролісками, пахло травами і трохи надломленою паляницею. Я дивився на дорогу. Я дивився на дорогу і ніби вперше бачив , що дорога біжить мені назустріч. Біжить мені назустріч і швидко щезає під колесами. Я сидів мовчки. Я сидів мовчки, але тепер почав сам себе запитувати: «Що буде далі? І що далі зі мною трапиться?»

- Нічого з тобою не трапиться, - спокійно мовив він. - Дивись уважніше за дорожніми знаками.

Я обімлів. Я обімлів, бо не міг не обімліти. Тепер я точно знав, що зі мною щось трапиться. Але я не хотів так думати. Я не міг так думати, бо він читав мої думки. Але я відчував. Я відчував, що має щось трапитися. Щось має трапитися. Я це відчував. Я відчував, що моя інтуїція мене не зраджує.

- Трапиться пізніше. А зараз зупинися ось тут, - раптом наказав він. - Ось тут зупинися, - прозвучало у моїх вухах. Я так і думав. Я так і думав, що він пізно чи рано це скаже: «Зупинися ось тут». А потім додасть «І виходь з машини. Виходь з машини. Ти чуєш?».

Я зупинився. Я зупинився і , здається, цього разу ще більше зблід . Цього разу зблід і чекав від нього команди. Я чекав від нього команди, коли він скаже і ти виходь.

- Сиди спокійно, - сказав він і почав важко вилазити з «Копійки». – Передчасно не переживай.

Нарешті, він виліз . Нарешті, він виліз і як тільки виліз , машина наче на домкраті піднялася і вирівнялася.

- Я ось тут живу, - показав він рукою праворуч.

Я повернув голову. Я повернув голову і вперше побачив, що тут поза суцільною стіною лісу простяглося широченне поле. Простяглося широченне і дивовижне поле, якого я ніколи не бачив. Невже я пролітав цей десятий кілометр з такою швидкістю, що не бачив і цієї чепурної білої мазанки край дороги. Я не бачив чепурної білої мазанки. Цього вишневого саду. Цього марева хрущів над вишнями. Голубого плеса ставка з білими...З такими білими-білими лілеями. І з білими і з жовтими лілеями і з цими плескотом чи то хижого окуня, чи то поважного коропа. З плескотом риби, яка полювала за кольоровими метеликами і залишали після себе великі кола. Великі кола, що круглими хвилями розтікалися по голубому плесу. По голубому плесу, в якому купалося сонце. Я замилувався плесом, замилувався сонцем і зеленими очеретами. Зеленими очеретами з прохолодною тінню. Мені здалося, що все це намальовано на небі. Так, на голубому небі з золотавим сонцем. З золотавим сонцем, що так солодко, так тепло зараз посміхалося мені. Посміхалося з неба і посміхалося з води. Посміхалося мені і посміхалося всьому світові. Всьому світові, якого я нібито ніколи не бачив. Посміхалося світові, в якому я нібито ніколи не жив. Не жив і живим ніколи не бачив. Мені здалося, що переді мною велика картина якогось не сучасного художника. Видатного художника-генія, який сидів десь на небесах, малював це полотно і опускав цю красу на землю. Опускав на землю з самісінького неба. З неба, на якому жив Бог. Великий Бог. Великий Всевишній, який дарував талант генію. Ця хатка, ці вишні, ці яблука, ці груші. Все це начебто падало з неба. Падало з неба, упало з неба, або просто прийшло на землю. На сучасну землю. На сучасну землю з невідомо якого сторіччя. Я ніколи такого дива не бачив. Я ніколи не бачив такого небесного дива. Бачив щось подібне. Бачив копії. Гарні копії на художніх полотнах. Але щоб у житті. І щоб зовсім недалеко від мене, я в це не вірив. Я в це не вірив і не вірив своїм очам. Мені здавалося це маревом. Але це була реальність. Я бачив як Той переступив через перелаз. Став за плетеним тином з рожевими, білими і навіть чорними оксамитовими мальвами. Я хотів і собі ступити за ним. Самому вийти з машини і переступити через живопліт. Переступити через живопліт і зайти у його сад. Зайти у його сад, котрий потопав у пахучому білопінні. Сад цвів і над садом гуділи бджоли. Гуділи бджоли і гуділи хрущі. В небі заливався над полем жайворонок. Я хотів зайти в цей сад. Я хотів зайти і водночас боявся. Я боявся, що він мене і сам запросить у гості. Боявся , що зараз запросить в гості. Але він не запросив. Він не запросив і я чомусь дуже зрадів. Я дуже зрадів, хоча від баченого не міг відірвати погляду. Я милувався хаткою, милувався його садом, милувався тином і милувався мальвами. Я помахав йому рукою. Я помахав йому рукою механічно. А може автоматично... Які не доречні слова на цьому веселковому тлі. Які не доречні. А може просто в мене вилетіли ті слова мимохідь:

- До скорої зустрічі.

- До скорої, - він мені мило посміхнувся. Мило посміхнувся і пішов. Пішов і цього разу не подякував. Не подякував ані за тридцять копійок, ані за те, що я його підвіз додому. Він виліз з машини і мовчки пішов. Він мовчки пішов, а я полегшено зітхнув. Я полегшено зітхнув і подумав: «Слава тобі Боже, що я його здихався. Я здихався цього загадкового Тоя». Я його назвав Той. А як ще я міг його назвати? Я ще раз оглянувся. Його вже в дворі не було. Біля порогу його мальовничої хатки-мазанки сидів великий пес. Сидів великий чорний пес і плакав. По моїй спині пробігли мурахи. По моїй спині і я швидко вирулив на асфальт. На сірий асфальт, що знову побіг мені назустріч. Сірий асфальт що знову побіг мені назустріч, щезаючи під передніми колесами. Щезаючи і ніби заспокоюючи мене.

Тепер я знову почув запах бензину. Запах бензину, але я не почув запаху лісу, запаху трав і запаху мальв. Мені раптом здалося, що щез і запах хліба. Щез запах розламаної паляниці. Тепер мені здалося, що пахне грішми. Так, пахло грішми. Хто сказав, що гроші не пахнуть. Хтось сказав, що гроші не пахнуть, але для мене гроші завжди пахли. Запахли вони і в моїй машині. Запахли друкарською фарбою. Гроші запахли папером. Запахли потом. І тут я раптом відчув, що гроші запахли кров'ю. Я вже не чув запаху лісу. Я вже не чув запаху пролісків. Я вже не чув співу жайворонка в небі. В небі над його полем. Над полем Тоя. А чи над полем Тоя?!

Тільки тепер. Тільки тепер після цього страшного запаху, я зрозумів, що давно не чув співу жайворонків. Співу жайворонків і гудіння бджіл. Мені досі ввижалося, що я чую, як над вишнями гудуть не тільки хрущі. Гудуть бджоли. Гудуть і над вишнями, і над квітами. Над його мальовничим, барвистим палісадником. Гудуть за тином. За тином між мальвами. За тином з молодої лози гудуть бджоли. Гудуть бджоли. Гудуть джмелі. Гудуть над квітами.

Чому мені так думалося! Чому? Я не знаю. Я досі не знаходжу відповіді. Може, за мене хтось відповість. Хтось розумний...

Я трохи отямився тільки біля свого старого будиночку. Біля свого старого будиночку. Я хотів було вилізти з машини, але внутрішній голос прошепотів мені. Внутрішній голос прошепотів:

-А подивися чи Той не залишив своєї торби.

Я нагнувся і глянув. Я нагнувся і глянув і там, де стояли ноги Тоя, лежала його торба. Лежала велика торба. Значно більша, ніж та, в яку він поклав паляницю. Я торкнувся її. Я торкнувся торби, щоб пересвідчитися чи ще лежить у ній та надломлена паляниця. Але там паляниці не було. У торбі лежали гроші. Багато грошей. Новеньких грошей. Ніби з банку. Ніби з банку чи з банк нотної фабрики, бо гроші пахли. Вже не пахло хлібом. Вже не пахло житом. А пахло грішми. І я тоді сам собі сказав. Я так і сказав. Може, і вголос. А гроші таки пахнуть. Але чим? Але чим пахнуть гроші. Я тоді ще не знав відповіді.

Я оторопів... Я ледь не збожеволів... Що в мене тільки снувалося в голові!.. Чи коли у когось колись снувалося стільки в голові? Чи снувалося, аби йому отак упали гроші... під ноги... Ніби просто з неба... Я розвернув свою «копійку» і помчав на тій швидкості у протилежний бік. Я помчав туди, де висадив того химерного чоловіка. До його хати. Я пам'ятав ту чепурну хату. Її гарно і свіжо побілені стіни, призьбу, плетений тин, мальви і глечики над тином... Я тоді все пам'ятав. Я навіть чув, як хрущі на вишнями гудуть... Багато-багато хрущів... Бджоли...Ніби й дівчата співали... Як на вечорницях... Принаймні я й спів той чув. А може, то я чув тільки солов'їв, і за асоціацією... За асоціацією я чомусь їх порівняв з дівчатами.. Ні, не так. Я не дівчат порівняв із солов'ями... А спів солов'їв порівняв з дівочим співом... О Боже... Я по-іншому сказати не можу... На тому місці... Ну, на тому самісінькому місці... Я ж кілометраж засік... Я ж бачив дорожній стовп. Стовп, на якому білим по синьому хтось вивів цифру 10. Тобто це трапилося на 10-му кілометрі. Година тому. Але тепер на 10 кілометрі нічого не було: ані хати, ані садка, ані плетеного тину, ані мальв, ані трипільських глечиків, ані макітер... Ані їхнього розпису... Ані вишневого садка, ані річки, ані хрущів, ані жайворонка, ані солов'їного співу... Нічого не було... Лежала пустеля – холодна і сіра... З вологого піску... І над нею звисав місяць – сумний, невеселий, і хитав своєю великою головою якось докірливо і страшно... Понад піском, на темному тлі, я помітив будку... Будку і якийсь тьмяний вогник... Я вийшов з машини і побрів по вологому піску... Мені здавалося, що його щойно витягли з дна річки і поклали сушитися... «Під місяцем не дуже просушишся», – подумав я. Може, завтра... Може, завтра, як вийде на небо сонце...

Я підійшов до будки... З-під будки вискочив пес... Великий, худий, і в нього світилися очі... Від вугликів ватри... Від ватри, яка тільки тліла, і на ній стояв чорний мов ніч казан... У ньому щось нібито варилося. Бо щось булькало... Я за асоціацією... Тільки за асоціацією чомусь подумав: «Такі казани, мабуть, і в пеклі... Тільки, звісно, більші... Такі, що туди можуть залазити грішники, і їх там варитимуть...» Тут варили щось інше.

– Што надо? – запитав мене чоловік, що сидів на порозі, в побутовці... Також у чорному і також непривітний, як все навколо.

– Вибачте, тут стояла... хата. Весела біла хата. З вишнями, із садком, із хрущами. Здається, протікала річечка чи то блищав ставок.

– Піть надо менше... Поняв? Піть, а тепер провалівай... Поки пес штани не ободрал...

Я йому ще щось казав... Звичайно, не про гроші, але він почав ще й матюки гнути...Я розвернувся і пішов... Йшов важко... Йшов, провалюючись у пісок. І ніби діставав дна... Не піску, і а ніби того озера чи живої річки... Живої річки, на дні якої лежав той пісок... І раптом переді мною почала вискакувати риба... Багато риби... Я оторопів... Вискакували карасі, билися краснопери, линки, щуки, оклени, окуні, судаки, лежали, мов мертві, лящі і тільки плямкали своїми маленькими ротиками... На жовтому піску виблискував величезний, товстий, круглий... І раптом мене заклинило... Я не міг згадати, як називається та риба, що ми її ловили на донку... На смажене м'ясо чи великий пучок черв'яків...

Тепер я зрозумів, що варилося в казані... Варилася юшка... Вони ту рибу брали просто з піску... І дуже раділи... Вони раділи, що вона так легко їм діставалася... Що її їм намили... Із дна річки... І подали прямо у казан. Вони були щасливі... Дуже щасливі. Я так думав, а потім більше не захотів думати. У мене вже тоді починала боліти голова. Боліти голова від тих думок... Особливо коли я хотів ті думку сформулювати чи спрямувати в потрібне русло. Спрямувати і щось мудре сказати. Сказати, а в мене не виходило... І боліла голова... Тепер вона боліла подвійно... Я не знав, куди діти ці гроші і що це за гроші... Та ще й Марії, як на зло, не було тоді в хаті.

– Куди вона до Бога пішла?.. Куди вона до Бога пішла? – чомусь я повторював цю фразу, дивився на небо, і мені ставало не по собі...

Ніч упала на мою хату, на мої дерева, на мою «копійку»... Почала тиснути на мої плечі. Так тиснула, що я не міг встояти. Але я боявся і лягти. Я боявся зайти і в хату... Я боявся там спати... Але зайти все ж наважився... Я мав певність, що Марія залишила мені записку. Я переступив поріг. Увімкнув світло, а воно не вмикалося... Хтось ніби обрізав дроти. Дроти, якими біг струм... Біг, щоб освітити мою хату... Але тепер він не біг... Він тепер вмер і не прокидався... Я вискочив з хати... Але мене хтось ніби взяв за плечі... Я спіткнувся і ледь не впав. На щось м'яке і незрозуміле... Мені здалося навіть, що на мене упав капелюх... Отой прим'ятий капелюх Тоя... Я не бачив того капелюха. Але чомусь так уявив... Мені стало моторошно... Тепер струм біг по моїх жилах... Але я не світився... Хоча мені хотілося засвітитися. Мені дуже хотілося спалахнути і побачити, на чому я ж лежу... Тут, у сінях, просто одразу за порогом. За порогом ми ніколи нічого не клали. Ми не могли класти, ані я, ані Марія... А син був ще малий, щоб отаке щось здорове і незрозуміле покласти... Яке ще чимось пахло. Я не міг зрозуміти, чим саме...

Раптом з темені я ніби щось почув... Я почув той запах... І я тоді зрозумів. Я тоді зрозумів. То лежали гроші... Так могли пахнути тільки гроші. Хоча гроші не пахли.

– Я згадав, що я вам залишив зовсім обмаль грошей, – почув я раптом голос, що йшов з темного кутка темних сіней. – Для серйозного бізнесу то не гроші... То мало грошей. Отих, що у торбі. А в цих мішках достатньо... Гадаю, що достатньо, якщо ви ними як слід розпорядитеся...

– Заберіть і ті... Заберіть і ті... Мені не потрібні ваші гроші...

– Це гроші з неба, – мовив Він. – Вони не від мене. Вони від неба, – і розтанув у темені...

Чому я кажу «розтанув»... Я ж його не бачив... Я його зовсім не бачив... Ніхто не танув... То мені все так вижалося, і я зрозумів... Я божеволію... Боже, я божеволію від тих грошей... Я розмовляю сам із собою... У мене вже почалося... У мене Господь Бог раптом забрав розум... Забрав розум і накидав замість нього багато грошей. Так багато, що я не знав, куди їх діти і що з ними робити. За порогом справді лежали повні мішки. Повні мішки грошей. Я переступив через них і вилетів надвір... Я бачив чорні контури хліва... Бачив контури гаража... Але ні туди, ні туди... Я не міг... Точніше, я міг, але я боявся заходити... Я взяв один мішок з Його грішми...

– Якщо станеш на ноги, – мені здалося, його тінь відокремилася від дерева... Він начебто вийшов з величезного дупла груші. З дупла, яке я все збирався колись таки зацементувати і врятувати грушу... Але так і не зібрався. Так і не зацементував... І дупло на мене постійно дивилося з докором... Мов із розкритим ротом і мов просило їсти. Інколи я туди кидав якісь поживні речовини... Які саме, я вже не пригадую. Пам'ятаю, що поживні. Бо груша начебто оживала... Принаймні вона цвіла і плодоносила, Отже, я тими харчами рятував їй життя. Вона не вмирала... Не хотіла вмирати... Вона боролася за життя. Боролася і постійно докоряла мені, що я їй не допомагаю боротися...

Несподівано темна тінь темної ночі так само раптово щезла, як і з'явилася. Але перед цим з темені мовила. А може, навпаки – у темінь мовила:

– Досягнеш у бізнесі успіху – поділися з кимсь іншим, як я з тобою... Підеш у супермаркет, і якщо хтось не матиме на хліб чи на курку-гриль... На цілу курку-гриль, яку ріжуть ножицями... Подаруєш йому автомобіль... Дорогий автомобіль на його вибір... А на сидіння покладеш гроші... Багато грошей... Ти мене зрозумів?

І тінь щезла... Я зрозумів, що я вже розмовляю сам із собою... Мені стало ще моторошніше... І з неба... І з неба ніякої допомоги... Хоча б якась зірка... Хоча той босяк місяць виглянув з-за плеча якоїсь хмарки... Метеоритом кинув... Ну хоча б якийсь світлий камінчик. Якась надія чи то на порятунок, чи то... на орієнтацію... Куди далі йти... Що мені далі було робити?.. У такій темені і з отими мішками з грішми?..

Господи, я ще досі не знаю, чи це початок, чи це кінець. Я досі не знаю, чи я живий, чи мертвий... Я ані тоді, ані тепер так і не міг зрозуміти, чи то мене відправляють на той світ, чи то залишають тимчасово тут. Я не знаю, як це зі мною трапилося і чому це зі мною трапилося. Саме зі мною, а не з кимсь іншим. А втім, брешу, я знаю, як це зі мною трапилося, і я усвідомлюю. Але я досі не усвідомлюю, чому саме так я вчинив. І може, саме тому про все це треба розповісти мені. Саме мені. Бо ж ніхто інший так не розповість. Ніхто інший. Окрім мене. Бо кожен, хто розповідає цю історію... Кожен з моїх колишніх... З моїх колишніх, але й теперішніх друзів. Якщо вони є теперішні... Якщо вони є... Бо я взагалі уже сумніваюся, що друзі можуть бути... Але як би там уже не сталося, я хочу сказати, що всю цю історію кожен з них розповідає на свій лад. І всім їм немає віри. Нікому з них не можна вірити, бо всі вони чимало додають чогось від себе. Від того, щоб їм хотілося або щоб воно було саме так. Але я раджу нікого не слухати. Я раджу тільки слухати мене, бо це таки трапилося не з ними, а таки зі мною. А може, й з ними. Я цього не знаю. Я не знаю про них. Але я все знаю про себе! Тому про себе найкраще розповім я. І ніхто інший. Бо ніхто інший краще за мене про те життя не розповість. Бо я й сам не певний, чи я розповідаю про те життя, чи про це. Я ж і сам не гаразд усе пам'ятаю. Не все пам'ятаю... А тільки дещо, і то за асоціацією. Бо у мене часто болить голова. Дуже часто, і дуже часто все те випадає з пам'яті і все до мене приходить у якихось картинках. У картинках, ніби вирваних із моєї історії... З історії мого життя.

Це був звичайний день. Таких днів десятки. А може, й сотні. А може, й сотні років. А може, й тисячі. І мільйони. Тільки з тією різницею (принаймні я так гадаю), що тоді не було «Бентлі». Не було «Мерседесів». Не було «Майбахів». Та й нас самих, таких, як я, певне, також не було. А можливо, були... Можливо, я своєрідна циклічність... Швидше – це живе втілення в когось із попередніх... Живе втілення. Живе повторення. Повторення пройденого. Цілком можливо. Як і неможливо. Але хто на це може відповісти?.. Ніхто. Я не можу, ти не можеш, він не може... Бог може... Але Бог мовчить. Поки що мовчить. Він скаже. Він ще скаже своє слово. Ще скаже... Не може не сказати... Не витримає і скаже... Це ж треба мати сталеві нерви... Не знаю які... І як це можна все витерпіти? Все витерпіти... Усе, що робиться у цьому світі... І витримує. А може, інколи не витримує... Вибухає. Але ми точно цього не знаємо... Може, Він, а може, й не Він... Але хтось же вибухає... Хтось же не витримує. Хтось же не витримує чомусь... Але чому?.. Чому саме Той Хтось не витримує...

Може, і я повторення... Може, і я циклічність... Бліда циклічність... Майже радіонуклідна. Дуже бліда у цьому світі... Може, я вже тут був... І може, й не раз і знову прийшов... Але трохи не так. Звісно, трохи не так і трохи не таким. Але знову прийшов. Знову прийшов. А для чого? За чим? Може, за тим самим, а може, за чимось іншим. Я ще не знаю. Але я знаю... Я твердо знаю, що я вже був... Я колись тут був... Я це відчуваю... Не можу не відчувати.

Був не тільки я... Були усі ми. Усі ми без винятку... І Марія, і мій син, і Макс, і баба Катя, і Кудрик, і Мур, і Потій, і Дюймовочка, і Джим, і Пілат, і Альбінос, і Лялечка, і Ел, і Алекс, і Джордж, і Генріх, і Вака, і Трисорок, і Ант, і Тод, і Дві Пари Шпильок, і Віктор... Не просто Віктор, а Віктóр... Не там наголос... Це ж треба: Віктор Віктóр!!! І Юда! А Юда, мабуть, був найчастіше... І він зовсім не вішався... То все вигадки... Він не вішався. Він живий... Як усі інші живі... А може, й вішався... Це вже його справа... Але я знаю, що вони були. Були. Цілком можливо, що ми тільки їхнє бліде повторення. Бліде повторення всього того, що є. Бліде повторення. Бліде і хворе... Не так, як те... Те, що вже жило... І, може, не так, як ми... Може, воно йшло іншою дорогою. Іншою... Але вийшло на ту ж дорогу. На той самісінький шлях. Бо ж дійшло до того ж. До того самого. До того, до чого наближаємось ми... І може, тому... Може, тому мені хочеться повторити і ті слова... Ті самі слова, що хтось уже колись казав: «О Боже! Чому я плачу? Люди нічого не навчаються по сьогоднішній день!»

Отже, по суті... Ну, якщо глибоко копнути... Якщо глибоко замислитися... То ми йдемо... По тій же самій дорозі. По тій самісінькій... До своєї наступної циклічності... Бо ми живемо... Ми просто... Може, просто живемо в іншій світовій циклічності. Ми просто повторюємо. А може, ми просто повторюємося. Повторюємося чи повторюємо все те, що вже повторювали. Повторювали і повторюємо давно пройдене. І тому така туга. Такий сум, така депресія. Вони ж так часто огортають нас, і ми не знаходимо їм пояснення.

Пояснення є в китів. У кашалотів. Вони все чудово пам'ятають. Їхня генна пам'ять краща, ніж у нас... Хоч у них немає історії... Нема літописів... Глиняних табличок... Наскельних написів... А може, є... Мабуть, є. Десь таки є. На дні... На дні моря... Моря чи океану? На глибокому дні... І вони вміють їх читати... Вони вміють, а ми не вміємо... Ми нічого не вміємо... Ну нічогісінько... на відміну від них. Так, на відміну від них... А про що це свідчить? Про що це свідчить?.. Свідчить про те, що в них, мабуть, генна пам'ять є. Таки є. Є у них. Є в дельфінів. У тунців також є. Є у води... І у води є... Якщо зараз нема, то незабаром буде... Колись буде. Щоправда, не в усіх... А тільки в тих, що в районі архіпелагу Бікіні... У тих пояснення є. Але нам вони цього пояснити не можуть. Принаймні нам. Тунці мовчать. Вони також мовчать. Мовчать і кашалоти. Ті і ті мовчать. Ті і ті не можуть нам до пуття пояснити, що й до чого. Ті й ті нічого не можуть сказати. Нам сказати. Не можуть пояснити, чому вони так безпричинно... Ні, навпаки, так причинно. Так причинно викидаються на берег. Чому їх відтягують назад в океани, а вони все одно викидаються на берег. І все одно гинуть. Точніше, не гинуть. А так раптово хочуть загинути... Ніби чогось бояться. Бояться Перше пережити Друге... Друге... А може, Третє. Може, Четверте. Може, П'яте, Шосте... Ми цього не знаємо... Цього ніхто не знає... Окрім води... Окрім води і... Творця. Ніхто... Я певний – ніхто.

Кити гинуть... Вони свідомо гинуть... Вони гинуть свідомі того... Хочуть загинути, хочуть покінчити життя самогубством. Як оце я.

Я не знаю, чому я хочу покінчити життя самогубством. Чому я постійно шукаю цих мостових перил. Вони ще... Як же вони ще по-іншому називаються?.. Ніяк не згадаю... Саме зараз ніяк не згадаю. Та й для чого воно мені?.. Яка різниця, як вони називаються, коли ти хочеш життя покінчити самогубством? Для чого воно мені?.. Максу для чого... Кудрику для чого? А може, їм це життя потрібне. Може... У них свої проблеми... У кожного свої проблеми... Нарешті згадав... Ніби це так важливо для мене. Перила називаються ще фермами. Здається, фермами. Вони називаються ще фермами. Смішно і неконкретно... Перила краще. Перила конкретніше... Як петля на шиї. Як постріл у скроню. А ферма?.. Ферми бувають різні... Гаразд, хай буде ферма... Хай буде ферма. Хоча ферма мені не подобається. Ферми ж справді різні: свинячі ферми, курячі ферми, гусячі ферми... Взагалі пташині ферми... Кінноферми... Кінноферми також погано. Але є й перила. Перила чи бильця... Перила у моєму металевому ліжечку. Я саме через таке перило перелазив у дитинстві. Перелазив, щоб убитися. Я ще тоді хотів убитися. Одразу після народження. Народився і хотів умерти. Я не знав, що я хотів умерти. Я не знав, що можу вмерти. Вбитися і вмерти. І мабуть, що й не збирався убиватися. Але я тоді... Принаймні тоді... Так казали дорослі, я пізнавав світ. Тепер я знову вилажу на перила. Хочу знову пізнати світ. Але цього разу не Цей світ. Цього разу Той світ. Зовсім інший, ніж Цей... Принаймні я так гадаю. Саме так я гадаю. Цей світ я пізнавав з мамою... Той я хочу пізнати без мами. Той хочу пізнати без мами. Сам. Без мами. Без Макса, без баби Каті, без Марії, без свого сина. А може, в мене донька? Може, й донька... Але я хочу пізнати інший світ. Пізнати з Марією... Тільки без сина... Та мама мені все одно не дозволила б... Навіть дорослому... Вона б сказала, що я ідіот. Що я недоумок... Що вона цього не переживе. Вона не пережила б. Вона б запитала світ... Цей світ. Ну, чому так?.. Малі діти – малий клопіт, великі діти – великий клопіт... Цього ніхто не знає... На це ще ніхто не відповів, як... Як не відповів на запитання: «Чи є Той світ?» Чи Того світу немає?.. Я ж хочу дізнатися. Дізнатися передчасно. І я на це маю право... Уже маю право... Принаймні мені так здається. Мені так здається, що я Цей світ пізнав, пізнав повністю. Ну, мені так здається. Я маю право так думати? Маю. А Той світ я ще не пізнавав. Може, пізнавав, але я цього не знаю... У мене вибили зовсім пам'ять... Я про це розповім... Я про це ще розповім... Але не все одразу... Вибили і все... Як вибивали?.. На все свій час... Дайте трохи подумати... Я маю подумати... Хоч від думання... Від напруженого думання у мене завжди болить голова. Дуже болить... Наче хтось обручем... Металевим обручем чи то холодним... Чи то гарячим мені стискує голову... Просто бере в кліщі... Ні, в обручі бере... І на потилиці закручує... Закручує... Щось там закручує. Бо я потилицею не бачу. І щось запитає... Мене запитує. А череп тріскається. Тріскається... Не витримує... Ну, який череп таке витримає?! А може, є такі черепи, що витримують?!.. Може, а моя голова болить. Дуже болить... Моя голова цього не витримує... І я кажу... Пече... Дуже пече... І я тоді хочу на Той світ... Дуже хочу... Хочу негайно... Хочу в ту ж мить... Як ракета... Як постріл ракети... Як світло... Ні, мабуть, швидше світла. Швидше думки... А що може бути швидше думки, якщо обручі обхоплюють твою голову. Обручі – не руки... То руками можна обхопити голову і ще думати. Під обручами не подумаєш. Ні хвилини не подумаєш. Ні миті... І саме тому я хочу... Я хочу піднятися і полетіти... Хай не весь... Хай частинкою... І хай та частинка називається душею... Яка мені різниця. Яка мені різниця, чи тобі, чи вам, чи їм. Ну яка? Якщо я хочу полетіти. Хто мені заборонить?.. Мені цього не заборонить ніхто... Я тільки не знаю... Чи за такого способу... Ні, в такій ситуації. Саме в такій ситуації мені дозволять... Це сказано краще – в такій ситуації. Чи в такій ситуації мені дозволять Туди потрапити. Одні кажуть, що за такої ситуації Туди не потрапиш ніколи... Інші стверджують... Ні, не стверджують. Ніхто цього не можу стверджувати. Інші припускають, що через самогубство. Через самогубство Туди не потрапляють. Потрапляють тільки ті, які природним шляхом... Або які... Одне слово... Мені ще треба добре над цим подумати... Це мене трохи стримує. А що, як це правда? Це мене стримує. На якийсь час стримує. Мені ще треба подумати. Я тепер думаю. Я ще мушу все розповісти вам. У мене є така потреба. У мене болить душа. Дуже болить. А якщо вона болить, то є потреба комусь про це розповісти. Я й розповідаю. Спішити мені нібито вже нікуди... Обручі з голови знято... Щось почепили мені тільки на піджак... Точніше, на лацкан піджака... Мені стало легше... Точніше сказати, тільки тепер я по-справжньому відчув біль... Тоді я не відчував... Тоді просто пекло... Світ марився... І я хотів потрапити на Той світ... Дуже хотів... Ще вчора хотів. Але сьогодні з'явилася одна ідея... Смішна ідея... Ідіотська ідея... Але я хочу її здійснити. І Макс хоче... Макс просто горить бажанням... У Макса палають очі... Він інколи не помічає дороги... Не помічає знаків... Я йому кажу:

– Максе, дивись на дорогу... За знаками дивись... Не кого-небудь везеш... Везеш мене... Везеш боса... За боса й відповідаєш...

Макс стримується. Пригальмовує. Вибачається...

У мене вже інший світ. Не той, що за мами. А той, що вже без мами. А може, саме тому, що без мами, я й хочу пізнати цей. Піти до неї і запитати. Чи правильно я вчинив? Чи правильно я вчинив, що вчора виліз на перила і шубовснув униз головою?

Ні, тільки хотів шубовснути у воду. І передумав. Власне, я не передумав. Мене стягли. Я вам зараз розповім, як це трапилося. Хоча я добре й не пам'ятаю. Мені здається, що я пам'ятаю. Я хотів сказати – мені здається, що я не пам'ятаю. Але я намагатимуся згадати. Намагатимуся. Здається, це трапилося так. Саме так воно й трапилося. Я на мить собі уявив, що я падаю на палубу... Так, саме на палубу. Або, не доведи Господи, у кубрик. Або комусь на голову. На чиюсь голову. Не доведи Господи. Я падаю на кубрик чи поміж пасажирів... Це краще. Поміж пасажирів. Це значно краще, якщо я нікого не зачеплю. З пасажирів. Та й з екіпажу. Чи екскурсовода. Гіда. Хто вже там стоятиме на палубі, коли я падатиму вниз головою. Слава Богу, нікому на голову. Це ж може бути пароплав екскурсійний... А може, я упаду на лопасті корабля... Просто на лопасті млинового колеса. Так, млинового колеса... Ну, такі колеса з такими лопастями бувають і на млинах. Бувають, і я раптом ламаю те колесо... І мені стало страшно. Страшно було уявити... Коли б я раптом полетів... Власне, не я полетів. Моя душа полетіла над палубою, і якийсь матрос вийшов на палубу зі шваброю... Точніше, не вийшов, а повернувся... А може, краще сказати – обернувся. Так, мабуть, буде краще... Обернувся, бо щойно закінчив мити палубу... Щойно провів власним носовичком і виміряв рівень чистоти на палубі... І на тобі... На тобі... Просто з неба... Униз головою... Можете собі уявити: вискакує на палубу капітан корабля і запитує в того матроса:

– Що трапилося?

– Та ось якийсь дурень униз головою і об палубу. Я ж щой­но прибрав... А тепер ви подивіться, що він наробив... Ви подивіться на цю калюжу... Ну, як мені тепер бути?.. Як це все прибрати?.. Чи викинути його к бісу ракам... Чи доведеться чекати слідчих?.. А він отак розкарячений лежатиме... Розкладатиметься... Позбирає з обох берегів мух...

– Не гарячкуй... Не гарячкуй... Хтось ще бачив, що він звідти падав?

– Я в небо не дивився, – скаже матрос. Це я так собі уявляю. Саме так я уявляю цю картину мого падіння з неба на палубу. Ну, з перил мосту... Так точніше... З перил мосту і на палубу корабля. Головою об палубу. На чисту палубу.

– А коли це трапилося? – це вже капітан. – Звідки він упав: з вертольота, літака?.. Чи його запустили сюди з якоїсь гармати?..

– Я не знаю... Він, мабуть, упав з мосту, але не у воду... Хоч би почекав... Трохи почекав, поки пройде наш пароплав...

Я собі уявив, що я ще літав над палубою. Ну, звісно, не я... Літала моя душа... Літала і також бідкалася... Мовляв, вибачте, я не хотів... Я не хотів на палубу. Я просто вас не помітив. А коли помітив, то вже було пізно. Я вже падав... Я тоді вже нічого не міг із собою зробити. Не міг вирулити. Повірте мені, не міг. Та й мені (якщо розібратися) в той час було не до вас... Просто я про себе думав... Візьміть ту швабру... Змийте все те, що від моєї голови залишилося... Тіло справді викиньте ракам... Воно мені тепер зовсім не потрібне. Та я ним останнім часом зовсім не дорожив, і тепер воно мені (та й ще таке понівечене і без голови) зовсім ні до чого... Я здав, можна сказати, його в утиль... Відправте до раків... Я без претензій, хлопці... Я полетів до Бога, і вам щасливого плавання... Сім футів під кілем... Чи скільки там для щасливого плавання потрібно? Щасливого плавання. Я не думаю, що на вас упродовж усієї дороги сипатимуться самогубці... Не думаю.

Насправді я чекав того пароплава... Я бачив його... І я хотів саме ударитися об нього. Не у воду ж. Не у воду, щоб потім знову вилазити на ті перила. Мокрим, замерзлим, слизьким і знову вниз головою. Я чекав, коли він підпливе ближче. Коли пропливатиме якраз піді мною... Я виліз на перила... Я уже виліз... Власне, уже однією ногою перебував там, коли це раптом... Коли це раптом хтось мене за штанину... А може, й за рукав... Я вже не пам'ятаю... Не до того було... Не про земне ж я тоді розмірковував... Не про земне...

Мене таки стягли з тих перил...

– Розважаєшся? – хтось запитав жіночим голосом. Так, то був жіночий голос. Млосний і усміхнений. Такий млосний, що мені стало не по собі...

– Може, краще з нами розважишся?.. Ми тобі той рай і на землі покажемо... Хочеш раю? Хочеш зі мною... Хочеш з нею?.. Хочеш одразу з двома?.. Бажання клієнта – наші бажання... Гроші ти ж удома не забув?..

– Не забув... У мене є гроші, – я не знаю, чому я так сказав... Я так часто кажу... Дуже часто. Мов недоумок який. Недоумок, що не думає... А одразу випалює... Випалює, а потім жалкує... Жалкує, що щось там не так сказав. Все не у тин і все не у ворота. Так і в супермаркеті трапилося... Так і в Кудрика... Але про це згодом. Зі мною так часто трапляється. Просто я справді якийсь пришелепуватий... Мені аж самому не віриться. Я й цього разу так сказав:

– А куди тим грошам діватися?.. Я ж не збирався їх брати на небо...

– Є кімнатки для віп-персон, – мовила одна з дівок. – Є для першого класу... Є для середнього... Є просто для людей... Ну, ті переважно... Ті переважно сплять... Тих цим не збудеш...

Я глянув униз... Не на дно ріки... Ні, дна я не побачив. Побачив тільки поверхню. Поверхню ріки... Потім глянув на міст... На мості... На мості побачив дві пари металевих шпильок... Гарних шпильок... Вони мені сподобалися... І ноги гарні... Я нібито ожив... Черевички були на високих підборах... Дуже високих...

– Можемо поглянути, що в нас тут... – вони просто нахабно полізли до мене в кишені... Одна – в одну, друга – в другу...

– О, так тут цілий банк. Приватний банк... А у твоїй?

– І в моїй...

– Гарний дядько... І, видно, добрий... Або п'яний, або дурний... Такий не опиратиметься... Цього не варто чистити... Хай живе... – це вони пізніше сказали уже за стіною. Уже в кімнаті, куди мене затягли. Видно, гадали, що я не чую. А може, навпаки. Сказали, щоб я почув. Щоб приспати мене.

Потім блондинка мене запитала:

– Звідки, дядьку, у вас стільки грошей?

Я їй відповів:

– Гроші з неба! Ці всі гроші з неба. Познайомимося ближче, може, я й вам розповім. Але не зараз. Зараз я хочу спати. Беріть скільки вам треба. Беріть. Беріть з обох кишень. Тільки мене не будіть. Беріть скільки вам завгодно, – я починав засинати. Мені дуже хотілося спати. Дуже... Але вони не дали. Спати не дали. Не дали спати у тій кімнаті. Відвели в іншу. Відвели в гарну кімнату... Мабуть, відповідно до мого статусу... Мого статусу... А може, їхнього ока. Адже вони мене на око визначали... А що вони про мене думали, я не запитував. Мені було не до цього. Та й чи не все одно... Я все одно збирався уранці... Ну, після відпочинку. Знову забратися на перила. Тоді, коли вони ще спатимуть. Після нічної зміни... Точніше, після нічної праці. Солодкої праці. А може, й навпаки. Звідки мені знати, чи та праця солодка, чи гірка. Я ж в їхній шкурі не був. Знаю, що вони спатимуть. Спатимуть на світанку. Бо робота у них нічна. Переважно нічна. Як життя... У нічних метеликів. Метеликів-світлячків.

– Ти яку б з нас хотів? – вони правили все своєї. Вже в тій, іншій кімнаті.

– Яку тобі з нас?.. Тобі які до вподоби, чорні, білі?.. Ну, в смислі блондинки, брюнетки?.. Взагалі ми всі блондинки... Але залежно від бажань клієнта... Їм інколи подобається... Зверху брюнетка, а внизу, дивляться, блондинка... Буває навпаки... Тоді дуже дивуються... Ніби їм не все одно... Яка там вона знизу... Нібито це якось на роботі відбивається. Яке це має значення? Чи для тебе також має? Ти хоч нас розумієш? – вона говорила одна. А розписувалася за двох. Я на них навіть не витріщав очей... Я кудись дивився... Дивився мов у туман...

– Ти інтелігент? Чи викладач курсів української мови?

– Якої української? – подала голос інша. – Звідки у викладача української стільки грошей? Мабуть, англійської... Читає курси...

– О, це добре, – урвала її друга. – Це добре... А за курс я й забула. Ми беремо по курсу. Не по курсу Національного банку. А по курсу обмінних пунктів... Тепер по курсу... Ти за свої курси скільки за годину береш?.. П'ять-десять доларів?.. У нас дорожчі ставки... Ти нас розумієш?.. Набагато дорожчі. Це ж тобі не інтелект. Тут не тільки головою треба думати... Ти там мучиш собі свою голову... А тут насолоджуєшся. Ти насолоджується. А ми працюємо... Вважай, як роботи. Нам потрібно на масло... Ну, інколи на масло з ікрою... Якщо ти віп-персона... А якщо...

– Коротко, – знову втрутилася друга. – У нас як в американців: час – це гроші. Насолода подвійна... І плата... подвійна.

– Подвійна?.. – вихопилося в мене... – Це відповідно до чого?..

– Відповідно до насолоди... Відчуєш, що сподобалося... Може, й розкошелишся. Заплатиш потрійну... Як за віскі... Потрійне віскі... Якщо оп'янієш...

– Ти, бачу, ожив... Оживе і він... У наших руках не один мертвий оживав... Душа летіла на небо... А тіло було з нами... У тебе, напевне, гарне тіло. Зараз перевіримо. Бачимо гарні руки, міцненькі ноги... Гирями займаєшся... Підкидаєш угору, спортсмен...

– Я хочу спати.

– Сам? Як сирота? Ми тебе одного не залишимо...

– Ви можете посидіти. Можете посидіти біля мене... Я сказав... Беріть... Беріть скільки ви хочете. Подвійну, потрійну... Мені все одно... Я плачу за всі години... Я маю розібратися зі своїми думками...

– Слухай, ми не консьєржки... Ти не за адресою... Нас цікавить двигун... Він має працювати. Інакше – застій.

– Я хочу спати...

– Ти що, бізнесмен?.. Це боси нас часто викликають... А потім заявляють: «Дівчатка, ніякої роботи... Ви просто посидьте... Посидьте і розкажіть... Щось веселе і щось смішне». За гейш нас мають... А ми ж не з тієї школи. У нас інші традиції. Звичаї інші, культура інша. Ти також хочеш, щоб ми тобі за гейш працювали?

– Я хочу спати. Я прошу вас: залиште мене в спокої... Виходьте на об'єкт... Чи як воно у вас називається?!.

– На клієнта.

– Виходьте на клієнта, а я пішов, – я упав на подушку і заснув. Я заснув.

Я дуже міцно тоді заснув... І мені снилося небо... Потім по небу ходили Шпильки. Просто по небу... Вони сміялися, бавилися, реготали, і я їм казав:

– Буде вам по курсу, дівчата. Буде по курсу... Обмінного пункту. Не Національного банку...

Потім ті Дві Пари Шпильок спустилися на землю. Сіли біля мене. Сіли і терпляче сиділи. Куняли, але сиділи, і я заплатив... Я їм платив по курсу і тільки після цього повісився. Повісився і пішов шукати Марію... Свою Марію... І свого сина... У мене таки був син... Таки був син... Не донька. А може, й донька. Я цього не знав. Пам'ятаю, що це було нібито вчора. Так, вчора. Ні, це буде завтра. А може, ще сьогодні увечері. Цілком можливо, що я до завтра не доживу. Власне, я до завтра не хочу доживати. Світ такий божевільний. Боже, в якому ми божевільному світі живемо.

Це каже кожний. Ну, майже кожний. Це кажу і я. Але чому кожний тримається за цей світ? Чому він не візьме і не покінчить з ним? Отак, як кит-риба, як дельфіни. Ці мудрі істоти. Вони своїм благородним прикладом нам показують, що наше життя нікчемне. Просто нікчемне. Нічого не варте. Навіть копійки. Ми живемо таки в божевільному світі. А для чого ми живемо? Який сенс цього життя? Чи варто у ньому жити? Стільки переживати. У таких муках. Так кажуть. Я не знаю. Як це я не знаю? Я знаю. Я ж уже тут жив. Я тут живу... У таких муках нас народжують. От цього я не знаю. Бо я ж не народжував. Я ж нікого не народжував. У таких муках ми живемо. У таких муках. У такій боротьбі... У боротьбі за таке виживання. Для чого?.. Для чого так мучитися? В ім'я чого? Не живемо – плачемо. Все життя плачемо. Плачемо з різних причин.

Хочемо багатства. Маємо. Але знову плачемо. Нам, здається, його мало. Ми знову плачемо, бо нам ще більше хочеться... І ще раз плачемо. Тоді заявляємо на весь світ – багаті також плачуть.

Так, плачуть. От я також багатий. Я дуже багатий. Ну, просто до божевілля багатий. Просто такий багатий, як той Гулд. Старший Гулд. Молодший Гулд. Я не пам'ятаю, який саме з тих Гулдів був багатший. Та чи мені не все одно. Може, я як той Гейтс... Чи як там правильно його прізвище... Чи як Форд, як Рокфеллер... Як... чи хто там ще багатший. Але яке це має значення. Це не має аніякогісінького значення. Багатий і я... І все... Але що з того? Що з того, якщо я навіть багатший за них... Може, багатший за разом усіх їх узятих... Бо я ще багатий душевно. Так мені кажуть... Так і я після того думаю. Принаймні задумуюсь. Так мені постійно кажуть. Так мені кажуть:

– Ви багатий душевно. Ви живете для бідних. Ви з бідних вийшли. Ви розумієте бідних.

Але ніхто не каже:

– Ви бідним і помрете...

Цього ніхто не каже... Ні один... Але чому?.. Це ж також треба казати... Бідним і помрете... Зовсім бідним. Просто нещасним. Над вами будуть плакати... За вами будуть побиватися. А чи будуть? А може, будуть радіти і казати про себе: «Ну, нарешті... Нарешті і його Бог взяв до себе». А чи Бог? Може, саме тому вас поклали у найбагатшій труні. В найкращому костюмі від Версаче. Від Діора... Чи ще хто там шиє такі модні костюми... Здається, Юдашкін... Ну, в костюмі від Юдашкіна... Ви лежите у костюмі від Юдашкіна. А над вами стоять і кажуть. Про себе кажуть:

– Гляньте, на ньому костюм від Юдашкіна... А для чого він йому Там?

– Та що вам Бог дав... Це від Версаче, – заперечує інший. – Ну звичайно від Версаче!..

– Я чув, від Крістіана Діора, – підкреслює свою ерудицію третій. А може, п'ятий. Може, й шостий... Я ж не бачив уже тієї компанії і не чув того діалогу...

– А я чесно скажу, – втрутиться сьомий. – Чесно... Я в цьому... Ну, чесно... не розбираюся... Але вдова сказала: «Ми його одягли в костюм від Діора... Він просив саме від Діора...» Перстнів сказав не чіпляти на пальці... І ланцюгів... Не треба. Він боявся, що його відкопають... А відкопають – кудись вивезуть... Уявляєте, він навіть мертвий боявся, що його відкопають і кудись вивезуть. Ніби йому не все одно... Не все одно. Навіть мертвому... Йому страшно... А нам зовсім не страшно... У нас нема перстнів... У нас нема ланцюгів... Ми без ланцюгів живемо... Ми вільні... Ми вільні, як птиці... Хоче птиці також бувають в ланцюгах... Ну, окільцьовані. Птицям також інколи непереливки... Ми вільні, як боги... У богів також нема перстнів... Нема золотих і з діамантами обручок... Нема ланцюгів... Ні на шиї, ні на ногах... Може, тому їм легко. Може, тому вони на небесах. Може, тому вони до нас не спускаються.

Але я, здається, відхилився від розповіді... Можна сказати, від теми. Я хотів повернутися назад. Я хотів сказати, що я цього не розумію. Та нічого я вже не розумію. І нікого не розумію. Навіть самого себе. Може, самого себе найбільше.

Так, я багатий. Я душевно багатий. А може, я душевно хворий. Я дуже хворий. Я не знаю, що в мене болить. Але я дуже хворий. На що я хворий? На голову. Мені кажуть, що ні, у вас голова здорова. Не здорова. Мабуть, міцна. Може, міцна, бо витримала обручі. Витримала побої... Навіть унітаз витримала... Унітаз, я гадав, не витримає... І я не витримаю. А голова витримала. І вже не болить. Тепер не болить. Але я все одно хворий на голову. Ну, скажіть: нормальний чоловік з нормальною головою... Не з сивою, не з лисою. Ну, такою, як в усіх. Ну, як у більшості. Може, її засовувати в зашморг? Може, лізти на ті кляті перила? Хитатися і лізти. Хитатися і лізти, і тільки для того, щоб шубовснути у воду. Униз головою. Тією ж здоровою головою. Ви її можете назвати здоровою? Зрозуміло, що голова хвора. Бо який дурень зі здоровою головою полізе на перила? Щоб потім з нею униз... Щоб потім розбити її. Розбити, і якнайшвидше. Об валун. Об ракету. Не ту, що летить... А ту, що летить по воді. По поверхні води. Об суховантаж. Ну, що там по Дніпру, чи по Гудзону, чи по Темзі... А може, по Сені... По Одеру... По Віслі... По Дунаю... плаває... Та у світі багато річок... Дуже багато... І дуже мало... Але щоб шубовснути вниз головою... Для мене вистачить... Для багатьох вистачить. Мені все одно, по якій річці пливуть кораблі чи летять ракети... Абсолютно все одно. Мені аби в той пароплав влучити з першого разу. З першого... Щоб удруге вже не вилазити на перила. Мокрим, обідраним... Холодним... Можна протверезіти... Можна у воді відійти... Можна перелякатися. І можна ще й передумати... А я не хочу передумувати. Тому краще з першого разу... І точно в суховантаж. Або об палубу... Ні, об палубу погано... Об палубу... матроси лаятимуть... Скажуть, це ж треба цьому недоумку головою об палубу... Тепер після нього знову мий... Знову прибирай цю гидоту... Об палубу погано... Краще об каміння... На суховантажі. Можна ще об пліт... Але якщо він без людей. Можна об пором... Якщо він без пасажирів. Та багато об що ще можна... Можна й об асфальт... Але знову ж таки двірники... Рано-вранці... З мітлами... Ні, об асфальт, як і об палубу, не бажано. Не можна і об рибалку. Якщо він на льоду. Це нечесно. Об рибалку не можна. Може, він живе не в божевільному світі. Може, він щасливий у цьому світі. Щасливіший від мене. У нього нема стільки турбот. Як у мене. Він чекає на свого окунця. Так, він хоче піймати свого окунця, але в душі надіється на щуку. Може, по дурості у нього клюне й щука. А ще краще сом. Але якщо вже бути остаточно щасливим, то найкраще судак. Звичайно, судак. Королівська риба. Він іде на вудку, йде на спінінг. На донку найчастіше лящ... Але в ньому багато кісток... Та й тягнути його нецікаво. Лящ як раб... Точнісінько як раб... Ти тільки його взяв за зябра, а він уже як по команді «струнко»... Виструнчився і пливе... На поверхню випливає... І хоча б шарпнувся... Хоча б шарпнувся... Чи ліворуч, чи праворуч... Мов оселедець. Мов недосолений оселедець... Без жодного поруху... Ніяких порухів. Ніяких протестів. Ніби каже... Все, все – я здаюсь. Я готовий умерти... Я вже вмер... Я навіть не тіпаюся... Я не люблю ляща... І не тому, що в ньому багато кісток... Інша справа щупак... А ще краще окунь... Отой дає жару... Вода нагрівається... Як він грає. Як він грає! Серце втішається... Серце співає. В тебе співає, коли він на гачку... Та по всій річці... В радіусі жилки на твоєму спінінгу... Так і грає. А які кола! Які свічки над водою! Дивишся і хочеш, аби ще й родичі побачили... Або близькі знайомі... Та на фотоапарат... Та на згадку... Як окунь боровся за життя... Смішно... Дуже смішно... Як він красиво вмирав... І ми всі раділи... Усі без винятку... Дехто навіть ляпав у долоні... Ляпав. Вигукував «браво»... Берег трусився... Від темпераменту... Від емоцій... Не окуня... Свідка... Свідка його смерті... Хіба такі захочуть після цього усього залишити цей світ? Хіба рибалка, що витяг щупака, скаже, що цей світ божевільний? Він у ту мить... У ті щасливі божевільні миттєвості найщасливіший на світі... Найщасливіший... Йому ввижається, що він, як я, багатий. Багатющий. Майже як я. Він, мабуть, так само, як я, уже не знає, що йому треба у цьому світі. Що мені треба у цьому світі... Що мені треба, якщо я все маю. Я все спробував. Усюди був. І тепер кажу. Ні, не кажу. Тепер сам себе мало не щодня запитую. А що далі? Що далі? Завтра Той світ. Так чому тобі не пізнати його сьогодні? Сьогодні увечері. Чому тягти линву до завтра?

Але я ще не розповів про рибалку. Про його судака. Боже, як він трепетно чекає тієї миті. Трепетно, коли раптом поплавок піде на дно. Із живцем. Він ловить хижака на живця. Він ще не знає, якого саме хижака піймає. Він ще не знає, він ще не бачить. Той хижак під водою. Але хоче найбільшого і найкращого. Поміж усіх найкращих хижаків. Принаймні у нашому Дніпрі чи в Бугу – це судак. Із судаком ніхто не зрівняється. Ні щука, ні окунь, ні сом. Хоча справа смаку. Одні люблять щуку. Якщо вона фарширована. Але інші... Інші люблять сома. М'ясо в сома м'яке. Солодке м'ясо. Господи. Хижаки. Ні, усі рибалки хижаки. Як вони можуть залишити... Не залишити – позбавити... Це, здається, краще слово. Позбавити життя живу істоту. Засмажити чи запекти і сказати... Господи, яке... (Ніби всі вони звітують перед Богом, перед самим Богом, і не соромляться...) Господи, яке в сома солодке м'ясо. Закачатися можна. Воно солодше у десять разів, ніж те, що я купив на ярмарку. Воно солодше, бо я сам його впіймав. Я сам його обдурив. Боже, побачили б ви з неба. Або хтось інший глянув би на мене збоку, як я танцював на березі. А може, я тоді сидів у човні. Здається, у човні. Так, у човні. Я в човні... А на березі підстрибував син... А може, підстрибувала дружина... Ну, хтось із моїх знайомих. Так, з моїх знайомих підстрибував і так само радів. Підстрибнув від радощів. У човні стрибав я і сом. А може, то стрибала щука. Та то не має особливо значення. Ми обоє стрибали. Стрибала щука, стрибав я. Тільки ми стрибали по-різному. Я маю на увазі не наші рухи. Я стрибав на ногах. Щука стрибала усім тілом. Але ми все одно стрибали по-різному. Духовно по-різному. Чи я можу так сказати? Так, можу. Бо її душа і моя душа... Наші обидві душі переживали емоції. Так, ми обоє переживали емоції. Ми виділяли адреналін. Чи що в цих випадках земні створіння виділяють? Я виділяв адреналін радощів. Вона виділяла адреналін страху. І я тоді розізлився. Мене охопила лють. Твариняча лють на цього зубатого хижака. Я себе збоку не бачив. Я не міг бачити себе навіть у відбитках води. Щоб зупинитися. На мить зупинитися і поглянути на себе збоку. Бо я був лютий. Я був злий. І я був щасливий. І я боявся. Я боявся, що та рибина може зараз зірватися з гачка. Чому я думав, що вона зірветься з гачка? Може, вона й не зірветься. Може, це зовсім не щука. Може, це щупак. І це для нього ще гірше. Гірше, що щупак. Щупака якось не так жаль, як щуку. Так, це таки був щупак. Це щупак, бо я так хотів. Я не знав різниці між щупаком і щукою. Я й досі не знаю. Вони для мене як китайці. Чи як ми для китайців. На один копил. Але я тоді подумав, що то щупак. Ні, не подумав. Я хотів так думати. Я так собі вбив у голову. І казав: це щупак – убий його. І я витяг ножа. Важкого тупого ножа. Ні, не для того, щоб зарізати того щупака. Мені це й на думку не спадало. Не для того, щоб ударити в його серце своїм ножем. Я так не думав. Я взагалі, здається, тоді ні про що не думав. У мене голова була порожня. Мабуть, і як у того щупака – шлунок. Бо чого б це йому дурному хапати і ковтати оту металеву блешню? Невже й справді вона йому здалася золотою рибкою?! От я й справді спіймав золоту рибку! Точніше, вона мене піймала. Кілька років тому. Але про це я розповім згодом. Розповім, якщо ви помчитеся за моєю розповіддю, як той довірливий і самовпевнений щупак за блешнею. Помчитеся за мною. За моїми думками. За ходом моїх думок. Але тільки не чіпляйтесь. Не чіпляйтесь на гачок. Не всьому вірте... Бо це може бути, а може й не бути... Якщо з вами такого не траплялося, то не вірте... Та ви й не повірите... Але з ким таке трапилося, той скаже:

– Це про мене. Це про моє життя.

Але ми ще про рибалку. Він відкрив свого складаного ножа... Точніше – відколупав лезо, бо вона важко відкривалося. Чи, може, заіржавіло. Чи то брудом забилося. А може, я навіть не лезо відтягнув. Так, це, мабуть, був таки я... Бо звідки б я знав такі подробиці. Такі деталі. Так, це був я... Ще до того... Ну, про те я розповім також. Окремо розповім... Таки це був я... І тоді я радів життю. Дуже радів, коли на мій гачок чіплялася дурна риба... Потім вчепився я... Точніше сказати, зачепився... Але про це згодом... І тоді я вдарив... Ударив колодочкою ножа... Важкою колодочкою і такою зеленавою. Наче вона з водоростей. Зеленавою колодочкою. Там ще був штопор. У колодочці... Я спершу його відкрив... Мабуть, він найчастіше відкривався і легко піддався на відкриття. Я взяв ножа за штопор і тоді вже не пам'ятав себе. Я наче сп'янів. Хоча пляшка було не відкоркована. Вона лежала в моєму рибальському рюкзаку. Я ще збирався її відкоркувати. Але тільки після того, як упіймаю щуку. Ну, хай буде щупак. Все одно. Щось із цієї породи. Я тоді не думав про стать цієї риби. Стать її мене зовсім не цікавила. Я пам'ятаю, коли я сідав у човен, то дав собі слово: спіймаю щуку – відкоркую пляшку і вип'ю. На радощах. Усе вино. Усе до дна. Усю пляшку. Звичайно, якщо щука буде важити більше кілограма. Ця важила навіть на око... Важила навіть на око на кілограмів три. Пляшка «Шато-Лафіт» буде відкоркована. Буде, але за умови. Так, за умови, що щука не вилетить за борт, не зірветься з гачка, не дасть свічку і не полетить з неба у воду. Як оце я збираюся з перил у Дніпро.

Щука стрибала на дні човна. У мене вдруге зойкнуло серце. Перший раз від удару. Я відчув удар по блешні. По своєму спінінгу відчув. У мене знову зойкнуло серце. І я крикнув:

– Є!

Я щосили крикнув. А тоді зціпив зуби. Тоді зціпив зуби, бо сам собі сказав:

– Не кажи гоп.

У мене таке часто траплялося... Тільки скажу «є», а щука... Чи що там було на кінці вудки – раз, і нема. Воно зривалося. Я дав собі ще одне слово. Ніколи передчасно не казати «є». Казати тільки тоді те «є», коли риба уже в човні. І тоді ще не можна... Не можна і тоді. У мене був такий випадок. Ви не повірите. Я сказав таки оте кляте «є». А вона. Щука... А може, й не щука. Може, щупак. Як ударить хвостом по дну човна. Ледь дірку у човні не зробила і через борт. Я тільки запам'ятав хвоста. Широкий, темний, масивний. То, мабуть, була найбільша щука... А може, щупак, якого я колись за все своє життя ловив. І ось тепер знову. Мабуть, кілограмів дванадцять. Я притиснув її черево... Ні, не черево і не її. Його... Бо це таки був щупак. Я так хотів думати. Таки щупак. У щуки живіт більший з ікрою чи без ікри. Не такий підтягнутий. Таки щупак. Я наступив йому на горло. Він вивернувся і ледь не хряснув мене по пиці. Ні, таки хряснув. Чимось слизьким, липучим, неприємним. Гидотним. Бо він ще щось і гидотне із себе випустив. Це мене зовсім розізлило. І я вдарив. Раз, другий, третій. Я не пам'ятав уже себе. Я бив люто. Бив просто по його дурній голові. Кров так і бризкала по стінах човна, розтікалася по дну. Поки штопор не тріснув. Штопор тріснув-таки. Жах. І ніж... Точніше, цілий набір ножів. Бо цей був складаний ніж. Вилетіли за борт. У мене в руці залишився тільки шматок штопора. Я глянув на той шматок, і лють мене ще більша взяла. Щупак уже не дихав. Я чув, що не дихає. Я знав, що він уже мертвий. Мозок виплеснувся на борти човна. Точніше, на стінки човна. Кров розлилася разом з водою по човні. Мені б заспокоїтися. Це вам зараз добре казати. Вам чи мені. Яка різниця. Зараз так кожний скаже – заспокойся. Щука чи щупак уже мертвий. Але я тоді так не думав. Я гадав, що він придурюється. Він хоче мене обдурити. І я хотів перевірити. І я знову почав його добивати. Не знаю, що я хотів. Хоч убийте мене... Я не знаю, що я хотів. Але я тим штопором... Тепер мені навіть згадувати про це соромно... Але що було, те було. Я той штопор... Може, тому, що ніж упав за борт і я знав, що я його ніколи звідти не дістану. І ніхто не дістане. Він там заіржавіє, і там йому настане кінець. Я більше ніколи не побачу свого ножика. Складаного ножика, якого я колись купив... за продану щуку. Ні, не купив... Виміняв у якогось офіцера. Офіцера-рибалки, який не піймав жодної щуки... Ні однісінької. Він без рибини не хотів повертатися додому. Це принижувало його честь. Офіцерську честь. Так він гадав. Дивакуватий чоловік. Він боявся втратити честь через якусь недоумкувату щуку, що пішла на блешню... Щуки здихають, як усі хижаки, дуже швидко. Я не знаю, чому це так. Мирна риба довше живе. Скажімо, той самий карась чи пічкур. Одне слово, офіцер мені сказав, що йому дружина наказала, щоб він додому не приходив. Не приходив додому без риби. Бо вона не повірить, що він їздить таки на риболовлю. І я йому дав одну свою щуку. Зрозуміло, не найбільшу. Але не найменшу. Бо я тоді ще не знав, що він мені подарує того гарного ножика. Він казав, що той ножик німецький. Нібито він там, у Німеччині, служив. Не ножик – офіцер. Може, й німецький. Може, й англійський... Хоча мені мої знайомі казали, що їх роблять у Польщі. А частіше – у Туреччині китайці. Хто його знає. Я в латині не розбираюсь. Бачив, що написано не по-нашому, і дуже пишався. Дуже пишався. Мовляв, гляньте, який у мене складаний ножик. Сам генерал подарував. За гарну службу. Звичайно, збрехав. Чому збрехав – не знаю. Може, тому, що всі рибалки брешуть. І я збрехав. Але все одно тішив себе тим, що офіцер не втратив свою офіцерську честь. Він також збрехав дружині. Принаймні так мене запевнив.

– Дуже дякую вам за щуку. Скажу дружині, що піймав на ось цю блешню... Її блешню... Вона мені подарувала цілий набір на день народження.

– А ножик? – запитав я.

– І ножик подарувала також.

– Я не про це. Що ви скажете, як вона запитає, а де ж ножик?

– Скажу – втопив. Випадково. Втопив і все. Потрібно було прив'язати на ланцюжок.

– Отже, мені ніби уже й не варто до вас на фаршировану щуку приходити?..

Він після цих слів дуже задумався. Але ненадовго. Просто запитав:

– А це чому?

– А якщо вона побачить ваш ножик у мене?

– Це правда. Точніше, я хотів сказати, а ви не беріть з собою цього ножика. Залиште вдома. А на щуку приходьте. Дружина дуже гарно фарширує щуки.

Отака історія... Звичайна історія з тієї щукою. Я не пам'ятаю, чи трапилося це зі мною. Чи це трапилося з кимсь іншим. Але я пам'ятаю, що людина, яка спіймала ту щуку, була дуже щаслива. Він не йшов додому, а біг. Ніби його не боліли ноги. І серце не боліло. І він не задихався. А якщо він мав автомобіль, то їхав. І їхав не на третій і навіть не на четвертій швидкості. А на п'ятій. Інколи його зупиняв міліціонер, він його ледь не розціловував. Він, а може, й не він. Може, це був я... Я тому міліціонеру, пам'ятаю, сказав:

– Привітайте мене. У мене сьогодні свято. У мене сьогодні радість. Така радість. Я найщасливіший у світі.

– У вас народилась дитина? Мабуть, син?!

– Ні, я спіймав щуку. Власне, щупака, і дуже своєчасно його вбив. Хоч при цьому втратив ножика. А перед цим я піймав ще кілька окунів. Хочете, я вам дам найбільшого? Мабуть, грамів триста.

– Ні, – сказав міліціянт. – Не треба мені вашого окуня. Бажаю щасливої дороги. Тільки не поспішайте так. Бо можете втратити й окуня, і, вибачте, голову. Не загубіть голови. Ви такий збуджений, а сьогодні і в мене свято – день народження, і я вам не хочу ваше свято зіпсувати. Бо я також рибалка. А ри...

Я все зрозумів.

Тепер я ось біля цього клятого супермаркету. Я стою як ідіот і хочу ще якогось недоумка ощасливити. Бо я маю все, а він не має нічого. Але хоче мати. Мріє те все мати. А тепер він не має навіть тих двох-трьох десятків гривень. Не має, щоб легко почувати себе перед тією нещасною касиркою, яка зла, мов сто відьом одразу. І їй не до тих нещасних покупців. А вони ж наближаються до неї. Вони бояться її. Вони бояться, що вона раптом назве таку суму... Таку суму, якої у них немає в кишені. Назве, а він, ніяковіючи, почне їй щось казати. Почне брехати, що гроші, мовляв, забув удома.

– То ваші проблеми. Для чого ви мені це кажете? То відкладіть товар.

– Розумієте, я одягнув не той костюм, – казав їй я. Бо це таки був я. Я так їй казав, що гроші забув в інших костюмах. Так сказав, ніби у мене тих костюмів було як у супермаркеті... Цілий гардероб. Наче в театрі.

Касирка мені сказала:

– Та ви не хвилюйтесь... Ви так не хвилюйтесь... Так з багатьма буває. Просто відкладіть ваш товар, який вам найменш потрібний. Без якого ви можете обійтися.

Мені б, недоумку, трохи подумати. Трохи подумати і виставити на прилавок той канадський шампунь для собаки. Його собаку... Мого собаку, Джима можна було просто викупати в ставку чи в річці. Я ж його завжди так купав. А це мені захотілося його з шампунем. Та ще з канадським. І я не виклав той шампунь. Я виклав курку-гриль. Курку, на яку я вже випускав слину. Потім я глянув на ціну шампуню. Боже, та він коштує в десять разів дорожче від нашого. Ніби Джиму не все одно, в якому шампуневі купатися. Я почав викладати курку, і саме в цей час підійшов Він. Саме в цей час, саме в той час, коли мене касирка вже заспокоїла:

– Та ви не хвилюйтесь так. Ви можете спокійно покласти менш необхідний товар на прилавок. Працівник супермаркету підійде. Підбере товар і покладе його на те місце, де він лежав.

Це той кращий випадок... А може трапитися й по-іншому. Може трапитися і так, коли ви стоїте біля каси і чекаєте першого слова касирки, наче вироку. Чекаєте, наче вироку, що вона назве ту суму, якої у вас нема. І от я... Саме я. Я чекаю на ту жертву. На ту нещасну жертву, яка не має зайвих трьох гривень у кишені. Я чекаю саме Його. Саме Його і нікого іншого. Уже третій день біля цієї каси і цього супермаркету. Я його ловлю, ніби того щупака. Я його хочу таки спіймати. Я чекаю, коли ця геморойна касирка таки йому скаже:

– З вас ще тридцять копійок, – і в нього їх не виявиться. Він вивертатиме кишені. Він не знатиме, куди діти свої очі, на кого дивитися. Вона злитиметься. Її мучитиме професійний геморой. І вона йому казатиме: – Скільки ти ритимешся в тих кишенях? Що ти мені морочиш голову?

Хоча насправді матиме на увазі протилежне від своєї голови. Вона думає зовсім про інше. Вона думає, за що їй така професійна кара. Коли вже її помітить начальство і поставить хоча б не старшим, а простим адміністратором у залі. Саме в залі, де б вона ходила між своїми рядами. Ходила, щоб якось позбутися того професійного геморою. А тепер вона дивиться на нього, на покупця, мов на криве дзеркало і бачить себе. У неї знову почалася сверблячка... Її знову прикрутив геморой. Тому вона так зло і каже:

– Так ви дасте тих нещасних тридцять копійок чи не дасте? Нема тридцяти копійок, то давайте гривню. Я вже вам знайду ті дрібні. Хоч їх завжди не вистачає. Тільки не затримуйте черги, – вона говорить більше, ніж треба. Бо за цими словами, їй здається, сверблячка геморою на мить пропадає, їй стає легше. Вона викричалась. Але раптом він каже... Каже так тихо. Так тихо, що вона не чує. Але чую я... Власне, я також не чую, але я по губах вгадую, що він каже. А він каже:

– У мене й гривні нема.

Я його, як ніхто, розумію. Я розумію його, як ніхто. Бо зовсім недавно. Ну зовсім недавно. Зовсім недавно. А може, це було дуже давно. Я вже не пригадую, коли це трапилося. Уже не пригадую. Але я сам перебував у такій ситуації. Ну точнісінько у такій. Коли саме? Та яке це має значення. Давно чи недавно... Але перебував... Я сам бував у такій ситуації. І не раз. Тепер і я відчув, що у мене нарешті клюнуло. Я нарешті піймав ту рибку. Піймав ту рибку, яку так довго ловив. Тепер я вже зможу цій касирці... Цій геморойній касирці сказати, чого я тут, біля неї, щоденно стирчу. Як вона висловилась – біля її каси.

Тому я зараз і кажу:

– Я заплачу за нього...

Вона зміряла мене поглядом... Презирливим поглядом зміряла з ніг до голови. Глянула на мої полотняні штани, на мою непопрасовану сорочку, на мої босі ноги. Власне, на мої босоніжки... Ні, таки ноги... Вона бачить мої ноги без шкарпеток і довго на них чомусь дивиться. Дивиться на мене й та безгрошівна жертва біля каси... Дивиться народ і навіть якийсь охоронець, що підійшов до мене ззаду і вже у цієї геморойної блідо-жовтавої дами з дуже гарним і холодним обличчям запитує:

– У чому тут справа? У когось які проблеми?

Я йому кажу, що ні у кого ніяких проблем. Усе, мовляв, у порядку, і я виймаю зі своїх штанів 500 гривень в одній купюрі.

Геморойна дама бере двома пальчиками гидотно купюру. Тоді її, з підозріло відкопиленою нижньою губою, просвітлює, і, переконавшись, що на ній нічого такого підозрілого не написано, вона нехотя повертає голову і єхидно питає:

– А дрібніших нема?

– Є, але в доларах і євро, – я виймаю з полотняних штанів кілька рулонів з іноземними купюрами.

Вона спочатку дивиться на мене, потім на купюри. Тоді знову на мене і вже посміхається так, ніби я щойно заліз під її спідницю і вилікував отой набутий її сидячою професією геморой.

– Усе в порядку. Ви його знайомий? – киває на того, в якого не вистачило тридцяти копійок. – Родич, друг, приятель? – запитує вона мене, ніби їй не все одно.

Я не відповідаю. Але я відчуваю, що їй тепер хочеться погомоніти зі мною. Погомоніти, незважаючи на чергу, що зачекалася. А може, навіть договоритися до того, щоб я її запитав, коли вони закінчить цю геморойну сидячку і чи не можна її запросити на горнятко. На горнятко кави, як кажуть у Львові.

Але несподівано в наш діалог втручається нещасна жертва. Безгрошівна жертва. І принципово заявляє, що їй не потрібні мої гроші. Що він, жертва, відкладе щось із товарів або, якщо вона йому повірить, він завтра підвезе тих тридцять копійок. Бо він справді сьогодні не в тих штанях прийшов у супермаркет. Одягався нашвидкуруч і гроші забув у піджаку, а це у нього, мовляв, кишенькові гроші. Касирка йому нагадала, що вже потяг пішов і, мовляв, тепер ви можете поцілувати тільки стоп-сигнал того потяга. Що вона мала на увазі, він так і не второпав. Я, признатися, також. Коли жертва там ще трохи покомизилася, касирка, в якої в цей час, очевидно, знову почався свербіж, не витримала і сказала... Сказала таки досить грубо... Власне, хотіла сказати... Але геморой відтягнув її думку і голос трохи упав нижче. Майже під прилавок:

– Я людині вже здачі дала. Ви що, не бачили?.. Могли про це раніше сказати... Та й чек вибила... Не затримуйте черги... Йдіть уже... – Тоді повернула вдячно до мене голову... Повернула свою голову, на якій мала гарне личко, і вдячно мені посміхнулася. Ніби я тих тридцять копійок не йому, а їй дав. А тоді вже не до мене, а до тієї безгрошівної жертви з докором: – Ви хоча б подякували цьому поважному чоловікові...

Я помітив... А можливо, то я тільки таке надумав. Але мені так здалося, що в її очах світився мій образ. Я стояв перед нею у метелику... У метелику, ніби під час якогось Віденського балу... Або взагалі ми з нею перебували на якомусь світському рауті. І в мене на ногах трималися не лайноступи, а шкіряні лаковані штиблети з алігатора, який народився в районі Маямі. Десь біля Норт-Порта чи в Бока-Ратоні, а тепер я ходжу Україною в його крокодилячій шкірі і виймаю з кишені рулони грошей... Це я все так хотів сказати для красивості і для гарного порівняння. Принаймні мені так думається... Точніше, тоді так думалося. Думалося, що ходжу з купюрними рулонами по супермаркету. Як з туалетними. З туалетними рулонами у громадській вбиральні. Ходжу і розвішую їх на стінах. На стінах туалету. А потім, пригадую, мені спало на думку ще й таке... Мабуть, таки спало. Може, тому, що я вже хотів покінчити з цим дурнуватим життям. З цим дурнуватим життям на цьому дурнуватому світі. Ні, божевільному світі. Так от, мені раптом сяйнула така думка. «Свінула» – погано. Мабуть, відвідала мене така думка. А може – прийшла. Хай буде – прийшла. Одне слово, завітала, що оті всі мої купюри – і голубі, і зелені, і різнокольорові – це ті ж самі туалетні рулони, тільки з портретами вождів. Вождів і вождиків...

Я вже відходив від каси. Від каси супермаркету, коли почув незадоволений голос. Він адресувався не мені, але я все одно оглянувся. Я не знав, навіщо я оглядаюся. Мене цікавила касирка і жертва. І я боявся жертву загубити. Загубити серед натовпу. Я боявся, аби мені знову не довелося стояти біля тієї каси. Біля тієї гемороїдної касирки. Хоча й гарної з лиця. Нижньої частини її тіла я не бачив. Бо вона сиділа за перебіркою. Не бачив, бо вона при мені ніколи не виходила з-за тієї касової перебірки. Я зараз спрямував усю свою увагу тільки на того бідака. На того бідака, який не мав тридцяти копійок у кишені. І все ж я обернувся. На мене дивилась касирка. Задом наперед. Дивилася і вся черга. Біля її каси. Черга дивилась також, і я тоді зрозумів, що життя цікаве. Дуже цікаве, і, може... Може, й не варто з ним отак легко прощатися, як оце я надумав. Я все-таки викликаю в людей якийсь інтерес. Викликаю, незважаючи на мій убогий одяг. На мої полотняні штани, на не попрасовану сорочку, на лайноступи. Ні, я таки ще когось у цьому світі цікавлю. Але як цікавлю? Я далі не думав. У мене від думок завжди починає боліти голова. Починає, як тільки я починаю думати. Як починаю замислюватися. Особливо глибоко. Я не любив глибоко замислюватися. Як не любив довго дивитися у нічне небо. Я тоді завжди запитував себе: а де ж кінець того неба? Ну, не може ж воно бути безкінечним. Має ж усе у світі свій кінець. Невже того кінця не має небо? І мене починала боліти голова. Я не міг далі думати. Я не міг далі так глибоко задумуватися.

Та і тепер. Я хотів було сам собі відповісти, чому це раптом я так усіх у цьому супермаркеті зацікавив. Коли ж до цього... Ну, до цієї крупної купюри, що я витяг зі своїх полотняних штанів, узагалі ніхто на мене ніякої уваги не звертав. Звичайно, за винятком охорони. А тим більш такої гарної з личка касирки. Гарного, хоч блідого і жовтого відтінку... Мабуть, у неї то таке від геморою... Але ж личко до біса гарне. Личко вродливе. Може, й благородне?! Може, якби не розпускала язика... Якби не розтуляла пащеки. Я сказав би, навіть вродливого личка. Надзвичайно вродливого. З гарненькими і правильними рисами. У цих випадках кажуть – класичними. Хоча я й не знаю, що оте слово «класичними» означає. От би їй позбутися геморою. Я б узявся, мабуть, її вилікувати. Вона мені таки сподобалася. Але у мене вже зовсім не було часу. Я запланував собі щось інше. Я сказав: це мій останній бізнес. Бізнес-проект. Я його маю здійснити і здійсню. Бо за що я тільки не брався – у мене виходило. Чому цього разу не може вийти? А де той безсрібник? Чи як його по-іншому назвати. Тридцятикопійчаний мужичок. А ось і він. Він підходить до мене. Торкається мого ліктя. Досить несміливо торкається. Торкається так, ніби я рідкісна музейна річ. Ніби він мене боїться. Ні, точніше, ніби на мені написано, як у музеї: «Руками не чіпати». Не чіпати цієї неземної статуетки. Статуетки... Краще статуї. Статуї, яка раптом ожила. І він і справді осмикує руку. Він вибачається. Він так і каже:

– Вибачте, будь ласка...

«До чорта вихований», – думаю про нього я.

– Вибачте, я насмілився вас торкнутися своєю...

– Добре, добре... Що ви хотіли?..

– Я дуже хотів вас подякувати...

– Вас подякувати, – процитував його я. Десь я цю цитату вже чув. Але де саме? Коли? Від кого? О, нарешті згадав: від самого себе. Згадав, що і в мене така хвороба. Ця хвороба... Ні, звичка. Правильно – звичка. Це ще зі школи – «Дозвольте вас подякувати». Мене учителька мови завжди правила. А може, зауважувала. Ні, таки правила. Навіть усно. Вона казала: треба – не вас, а вам подякувати... Я процитував учительку... Бо сам і досі не певний, де правильно. Та все ж і я його поправив: – Не вас, а вам подякувати...

– Так, вам... Вибачте. Я так вам вдячний...

– Ви бідний? – запитав його я.

– В якому смислі? – він ще напускав на себе гонору. Бідне, але горде. Чи як там кажуть у цих випадках? Бідне, а пихате... Ну, не зовсім пихате, а трохи... Буквально трішечки. Пихате.

– Ну, не духовно, – згадав я ще один недоумкуватий вислів. «Духовно бідний, духовно багатий». Тому й сказав. Не собі. Цьому йолопу: – Я знаю: ви духовно багатий. А натурально, чи краще сказати, матеріально... Мабуть, так краще... Будемо вважати, що так краще... Ви матеріально бідний... Ви не ображаєтесь?.. Як по-інакшому сказати... Матеріально не дуже?..

Це йому й справді здалося краще, ніж перше. Бо на перше він ще приндився... Корчив із себе людину середнього статку... А потім таки здався. Бо мовив:

– Можна сказати й так.

– А хочете бути багатим?

Він знизав плечима. «Твердий горішок», – подумав я. Чого доброго, моя затія не пройде. Я розгнівався. Але тільки в душі. У своїй. Розгнівався, бо гадав, що вже піймав щуку, чи то пак – щупака, а він, бач, приндиться. Я згадав свого складаного ножика. Мені б його зараз. Отого, із зеленою колодочкою, і по голові. Може, несильно. Може, не сильно, а так, щоб протверезів. І він, і я. Це ж треба стільки простояти біля каси! Стільки днів! Стільки людей повз мене пройшло, і жоден... Чому жоден? Цей же потрапив на мій гачок. Потрапив, бо трохи прорахувався. Рівно тридцяти копійок не вистачило. Рівно тридцяти. Нещасних тридцяти копійок.

– Так хочете бути багатим чи ні?

Він глянув спочатку на мене. На мій одяг. Тоді перевів свій погляд на мої лайноступи. На одному з них... На одному з них стирчав, просто з-під підошви... Так, на одному з них (тепер я й сам помітив) стирчав залишок коров'ячого кізяка. Я так гадаю, що коров'ячого. Бо він мав зелений відтінок. Я подумав: корова... А може, й теля... Ну, хтось із них їв ще свіжу траву. І я десь ступив. Тепер начебто я почав виправдовуватися:

– А з ким не буває...

– Таке буває з усяким, – погодився він. – Коров'ячий, чи що?.. Он я одного разу вступив у собаче лайно і так до хати зайшов... Надворі що... Повітря свіже... Вітер віє... Сонце світить...

Це я вже десь чув... Але не перебивав його. Мені хотілося наблизити його до себе. Я став біля свого «Бентлі». Поруч з «Бентлі» стояв мій «Мерседес» А може, тоді стояв «Майбах». Я вже не пригадую. Та це не має такого особливого значення. Бо суть зовсім не в цьому. Я згадав школу: від перестановки доданків сума не міняється. Може, воно сюди й не дуже пасувало. Але я тоді саме так подумав. Власне, не тоді. А саме тепер. Бо я й справді не пригадую, що тоді там стояло: «Бентлі», «Мерседес» чи «Майбах». А далі стояла «копійка». Новенька «копійка»... Так чомусь називали російський автомобіль «Жигулі».

Тридцятикопійчаний глянув на автомобілі, тоді на мене і запитав:

– Чому ми тут стали?

– А чому ми тут не можемо стати? – запитав і я його.

– Такі авто... – мовив він.

– А ви в авто розбираєтесь?

– У таких не дуже... Але знаю, що й до чого.

– А у вас яка машина?

– «Копійка», –відповів він. – Стара «копійка». Уже без порогів... Скоро буде і без дна. По асфальту ногами бігатиму...

– «Копійка», – повторив автоматично я. – І в мене була колись «копійка». Кожен з нас із чогось починає. Хтось із «копійки» (це в кращому випадку), а хтось із горбатого «Запорожця». Я також із «копійки»...

– Тому ви так і вчинили?

– Як саме? – не зрозумів я.

– Подали мені тридцять копійок?

– Я вам нічого не подавав. Бог з вами... Я дав касирці. Отій з гемороєм... Ви бачили, яка вона жовта?

– Я на обличчя не звертав уваги... Я запам'ятав, що вона зла...

– Тому й зла! А ви б не були злі, коли б вас геморой замучив?

– Ви хотіли мені сказати щось інше?

– Так, інше... Але що саме, я не пригадую... Я дуже швидко забуваю. У мене пам'ять вибили... Я вже не пригадую...

– Ви казали, що ви вступили і...

– О, це правда... Я й справді вступив. Але й ви вступили. Чи я не так вас зрозумів?

– Так, і я вступив. Я прийшов додому... Це я добре пам'ятаю. Бо тоді дружина на мені віник побила... Довелося купувати новий... З того часу я під ноги дивлюсь... І знаєте... Це на щастя...

– Що означає ваше «Це на щастя»?

– Я двічі знайшов по п'ять монет, а одного разу навіть двадцятку. Щоправда, я вже знав, що знайду.

– Яким дивом? – він раптом мене заінтригував. Мені захотілося несподівано знову жити і не поспішати на той світ. Хоча я дуже хотів. Просто мене пекло останнім часом... Я врешті-решт хотів розв'язати те пекуче і вічне питання: «Чи є життя на тому світі, чи нема?» Принаймні завтра я вже міг би в цьому переконатися. Завтра чи вчора... Я тепер уже не пригадую. Пригадую, що хотів. Просто палав бажанням.

– Ви мене зовсім не слухаєте, – торкнувся він мого ліктя. Здається, лівого. Так, лівого. Таки лівого. Бо правий мене болів. І навіть дуже. Я перед тим супермаркетом упав. На решітку. Посковзнувся і впав. Ударився дуже правою рукою. Точніше, ліктем, і добряче його забив... А він же і так був побитий... Я гадав, уже не сяду ніколи за кермо. Не сяду і не поїду. Бо я ж не лівша. Мене вічно возитиме Макс.

– Тепер я вас слухаю, – мені довелося помацати те плече. Побите плече і руку.

– Так я вам і кажу: перед кожною знахідкою мені снився сон, – вів далі отой дивак.

– І що ж вам снилося цього разу? – він мене заінтригував. Заінтригував своїми наївними передбачуваннями. Мені хотілося дізнатися, чи й справді сон йому в руку. Бо я ще міг і передумати. Я міг передумати і знову піти до каси й чекати на іншого живця, у якого не вистачить раптом тридцяти копійок.

– Кілька днів тому мені приснився автомобіль. Я дуже мріяв мати гарний автомобіль. Імпортний. Не наш. Наші не вміють робити автомобілів. От німці... Японці... Ну, ще американці, французи, італійці... Наші не вміють... Чого воно так? Наші вміють ракети, танки, а от автомобілі...

Він мене шокував. Буквально шокував своїм сном. Він ще і ще говорив про нашу відсталу технологію автомобілебудування, але я його перебив:

– Гаразд, гаразд... А що вам цього разу снилося? Ще раз не снився випадково автомобіль?

– Ви будете сміятися, – посміхнувся він.

– З якого б це дива? – насторожився чомусь я. А чому насторожився, сам не знаю. Мені хотілося, щоб йому приснився автомобіль. Ні, не автомобіль... Я не знав, що мені хотілося. Але чомусь хотілося, щоб йому таки вдруге приснився автомобіль. Будь-який автомобіль. Навіть «копійка». Може, й краще, коли б «копійка». Може, тому мені так нетерпеливилося його послухати.

– І що вам цього разу снилося?

– А сміятися не будете?

– Я вже відповів. З якого б то дива?! – я був заінтригований ним і спіймав себе на тому, що чекаю з нетерпінням на те, що він скаже. Що ж йому цього разу снилося, бо він навіть собі не уявляє, що на нього чекає. І що я надумав. І щастя його, що в нього не вистачило тих тридцяти нещасних копійок. Адже він міг товарів узяти на тридцять копійок менше, або на цілу гривню, і отримати ще й здачу... Так, він отримав би ще й здачу... Але не отримав би того, що я надумав своєю недоумкуватою і побитою головою. Так, принаймні, я тоді гадав. Я в цьому був певний. У цьому кожний переконається. Кожен, якщо вже зрозуміє, в чому річ. Кожен скаже, що так би воно й було. А може, кожен скаже, що я недоумок. Що я валяю дурку. Що я нерозумний. Воно, мабуть, так і є. Але хіба мало таких, як я, придурків навколо нас? Хіба мало диваків, які викидають різні коники і дивують цим світ. Божевільний світ. Цікаво, чому я не можу чимось здивувати цей світ? Усі дивують, а я не можу. Тим більше що світ сам божевільний. Якщо це так, то чому в ньому не можуть жити такі ж божевільні, як, скажімо, я? Вони в ньому і живуть. Вони таким і зробили цей світ. Створили саме таким. Саме таким, і тут Господь Бог ні до чого. Ми поки що творимо цей світ самі. Ми його творимо. І творимо божевільним. Але я відволікаюсь. Я й тоді дещо відволікся, бо також почав філософствувати. Хоч філософ з мене ніякий. І взагалі я про це ніколи не думав. Я просто тоді уявив. Власне, я намагався уявити, яке у нього буде обличчя. Ну, в того дивака, який бачив сни-передбачення. Мені хотілося для цього чомусь покликати тут касирку. Хай би трохи попоходила біля нас. Може, її і геморой відпустив би. Геморой часто відпускає під час ходи. Не знаю чому, але відпускає. Хай би вона послухала... Або подивилася. Не на мене. На нього. На його обличчя. Я хотів мати свідків. Так, мені хотілося це зробити при свідках. Але поруч мене нікого не було. Я тепер не мав навіть родичів. Ні родичів. Ні знайомих. Я усіх позбувся. Я хотів стати чомусь Робінзоном. Жити самотнім на самотньому в океані острові. А може, й не Робінзоном. Може, я тепер сам собі нагадував Діогена. Здається, цей дивак жив ще в ті часи. У ті часи, коли жили на світі древні і мудрі... Так, древні і мудрі. Ходив у сонячний день з ліхтарем і шукав людей. Шукав і не знаходив. Я також не знаходжу. А ось зараз... Саме зараз, здається, знайшов ось цього дивака. Який у щось колись там уступив, не помітив, прийшов додому, і жінка вибила його віником. Цікаво, чи є в нього зараз та дружина? Чи є в нього нормальний віник? Ну, не побитий. Чи вона його цього разу битиме?.. Чи пожаліє віника? Цікаво глянути, як поведеться з ним його дружина. Поведеться після того, як я його таки здивую. Цікаво. До біса цікаво.

Я стояв і уявляв. Ні, я не міг уявити. Я подивився на нього. Він стояв переді мною. Я стояв перед ним.

– То що вам наснилося цього разу? – повторив чи не втретє я своє запитання.

А він чи не втретє мене перепитав:

– А сміятися не будете?

– З якого дива? – я також повторився. – Кажіть швидше, бо я вже не витримую.

– Мені приснилося тридцять копійок. А дрібні гроші – це на великі гроші. І ви за мене заплатили тридцять копійок... А це, якщо вірити снам, на великі гроші, коли тобі сон в руку.

– Так. Я за вас заплатив тридцять копійок. Тридцять копійок.

– Але вона взяла з вас гривню...

– І що, не дала здачі? – здивувався я.

– Не дала. Вона задивилася на вас. Вона дивилася на ваші... на ваші, – він підбирав слова і не знав, як назвати моє взуття. Моє взуття, яке я сам називав лайноступами. Нарешті він підібрав приблизно правильне слово. Власне, не слово, а назву мого взуття, і вимовив: – На ваші босоніжки...

– Це сандалії, – поправив його я. – І що вона цікавого в них побачила?..

– Вона, мабуть, подумала...

– Що подумала? – перепитав я, коли він запнувся... Він знову підбирав слова. Він таки боявся мене образити.

– Я не знаю, що вона подумала. Але я подумав, що вона подумала...

– І що ж ви подумали?

– Я подумав, хто ви такий. У такому одязі, – й у вас стільки грошей...

– І до чого ж ви додумалися?

– Я не додумався ні до чого.

– І нічого не можете мені сказати?

– Анічогісінько.

– Це щиро? Чи ви мені лестите? Може, ви гадаєте, що я крадій, злодій?..

– Нічого подібного. Мені думається, що ви будівельник... Ви, мабуть, закінчили якесь велике будівництво, отримали заробітну платню, преміальні і зайшли в супермаркет взяти...

– Що взяти?

– Не знаю. Ви не заходили в супермаркет... Бо я не бачив вас там... Ви не були по той бік прилавка. Я коли заходив, помітив вас: ви стояли по цей бік каси і ніби на когось чекали...

– Я чекав на вас, – вимовив я.

– На мене?! – він здивувався, і я зрозумів. Так, я зрозумів, що він мені не повірив. Він дуже здивувався і сказав, що я жартую. Чого б це, мовляв, ви чекали на мене, коли ви мене не знаєте, і чого, мовляв, ви від мене хочете. Чи не міг би я вже поїхати. Тобто не я, а він, жертва касирки, і щоб я йому залишив адресу чи номер телефону, щоб він мені повернув ту гривню, з якої касирка не дала здачі.

– І на чому ви збираєтесь поїхати? – поцікавився я після того, як він закінчив свій довгий монолог вдячності на мою адресу.

– На своїй «копійці». Он бачите... Ота, що вже пороги погнили.

– А на іншій машині ви б не хотіли поїхати?

Він посміхнувся.

– Чи не на «Бентлі», бува? Чи на «Мерседесі»? – Він стояв і дивився на мої автомобілі. А це були мої автомобілі, а він усе іронізував. – І ви мені пропонуєте... як вам делікатніше сказати... Одну з них?

– Можете без делікатності. Я вам пропоную одну з них...

– Ви все смієтеся з мене.

– Ніскільки...

– Ви мені подобаєтеся... Своєю загадковістю... Інтуїтивно відчуваю, але...

– Але розум підказує, що тут щось не так або не те... Чи я не вгадав?..

– Майже вгадали... Але я в це не хочу вірити і я на це не піду...

– Ви гадаєте, що я вас хочу примусити вкрасти один з цих автомобілів?..

– Не знаю, але я на це не піду, – повторив він.

– На що саме не підете?

– Ні на яку авантюру.

– Але якщо це не авантюра?.. Якщо це щиро?.. Як тридцять копійок... Без здачі...

– Не знаю. Я нічого не знаю... Дозвольте я поїду... Поїду на своїй «копійці».

– Одну хвилинку, – я не знаю, чому й навіщо, але я поклав йому руку на плече. – Зараз поїдете... На одній із цих трьох: на «Бентлі», «Мерседесі» чи новій «копійці». Моїй «копійці», – я витяг три пари ключів зі своєї кишені.

А може, третім стояв «Майбах». Мій «Майбах»... Я вже не пригадую. Але тепер я так гадаю. Тепер я гадаю, що тоді там стояв «Майбах». Але це не має значення. Як я вже казав – аніякогісінького. Головне, що там стояла «копійка». Між «Майбахом» і «Бентлі». Чи між «Бентлі» і «Майбахом». А може, то було «Бе-еМ-Ве». Може. Найімовірніше то було «Бе-еМ-Ве». Так воно й було. Я тепер точно пригадую. Бо я хотів... Що ж я тоді хотів... Точно, я тоді хотів... Можна сказати і так... Я тоді хотів провести експеримент... Так мені порадив Той... Він порадив мені саме так вчинити. Так вчинити, бо, бачте, Він хотів пересвідчитися, чи Його теорія правильна. Яка саме теорія, Він не уточняв. Але хотів пересвідчитися і мені це радив. Радив провести той експеримент і також пересвідчитися, що... Я забув «що»... Я забув, в ім'я чого. І що Він цим хотів засвідчити... Я трохи здогадувався... Здогадувався, але не міг цього висловити вголос. Принаймні мені так думалося. Мені дуже хотілося дізнатися, чи я правильно подумав... Чи я точно вгадую... Вгадаю наперед, що ж він вибере... Вибере з трьох автомобілів, які я йому запропоную. Власне, які я йому зараз хочу подарувати... Як нібито багатий бідному... Ну, просто у мене така примха... Дурні гроші – дурні примхи... А чому дурні? Може, зовсім не такі вже й дурні, як на перший погляд нам здадуться. Може, не зовсім... Далеко не зовсім. Чому ми не можемо проводити час від часу таких експериментів? Це ж не на кроликах... Це ж на людях... І вони ж, експерименти, безболісні... Якщо на перший погляд... Зовсім безболісні... І приносять людям тільки радість. Радість і свято... Свято у їхні душі. І я йому запропонував. Запропонував, але перед цим сказав. Ні, брешу... Я не перед цим сказав. Щось ще з нами трапилося. Що ж саме? Дайте я згадаю. Саму лише мить. У мене вже крутиться той випадок в уяві. Так, я вже бачу ту картинку перед очима. Я вже уявляю. Я її повністю відтворюю. Так, саме так воно й було. Перед тим, як я йому сказав. Така ж точнісінько картинка трапилася і зі мною... Саме зі мною... Зі мною, як з ним. Тільки не я тоді стояв з торбою, а стояв Він... Так, Він. Я ще вам про Нього розповім. Я ще вас із Ним познайомлю. Він стояв із торбою і просив мене підвезти Його додому. Він у супермаркеті купив тільки одну паляницю. Одну, але велику. Велику і білу. І в нього, здається, не вистачило на неї грошей. Я йому запропонував купити до паляниці й пляшку води... Пляшку мінеральної води юрського періоду... Бодай пляшку... Паляниця... Паляниця навіть свіжа... Навіть свіжа важко проходить горлом... Її краще запивати чимось рідким... Якоюсь рідиною. Молоком, лимонадом, пепсі чи кока-колою... Я йому запропонував... Він відмовився від води Юрського періоду. Понюхав і відмовився... Я запропонував йому велику пляшку пепсі. Він подякував і також відмовився. Тепер дещо навпаки. Ось цей Тридцятисрібник стоїть зі своєю торбою. На цьому ж асфальті. Перед тим самим супермаркетом. Перед тим самим, перед яким колись я стояв. А перед ним сидить пес. Сидить на задніх лапах той самий пес. Чорний і худий... Як асфальт у мокру погоду. Та й пес мокрий... Чи то викупався десь... Чи то на нього хтось вилив відро води... Аби не сидів перед вікном і не просив хліба. Тепер він сидів перед цим. Перед цим, якого дружина вибила віником... Вибила, щоб дивився під ноги і ні в що не вступав. Він стояв так... Ну точнісінько так, як тоді я. І він мав такий самий недоумкуватий вигляд, як у мене... У нього так само крутилося щось у голові. І він не знав, що з тією головою робити. Що робити з тими запитанням, що накочувалися в його голові одне на одне. А тут ще цей пес. Дивиться на нього. Дивиться на його торбу. А я дивлюсь на обох них і чекаю: кине чи не кине?.. Я майже йому підказую... Я в душі йому підказую і навіть ним поганяю: ну, ну... Сміливіше... А в нього думки борються. Як бореться в політиці опозиція з коаліцією. Чи навпаки. Чи зовсім навпаки. А пес із нього не спускає очей. І нарешті... Нарешті він наважується. Не пес, а той, що не мав тридцяти копійок. Він переживає. Переживає, як свого часу переживав я. Я про себе ще розповім... Я тоді щось подібне пережив... Господи, чого я тільки тоді не пережив. Власне, не тоді... А пізніше... І от тепер вже я експериментую. Експериментую над людиною. Не над псом – над людиною. Гарною людиною. Яка не має тридцяти копійок у кишені, щоб заплатити за хліб, за вареники чи за капусту. Ну, що він там узяв у тій торбинці і оце тримає й не знає, куди ту торбинку діти? Чи покласти у свою стару «копійку». Чи покласти торбу на бруківку. Але ж сидить пес. Сидить пес і на нього дивиться. Він покласти її на бруківці не може. Біля його торби вже крутиться пес. Пси завжди крутяться біля супермаркетів. Я ж хочу пересвідчитися, чи він дасть щось цьому худому і чорному псу. Я хочу пересвідчитися, чи в нього добре серце. Не в пса, а в цього, що не мав тридцяти копійок. Чи він просто жлоб, скупердяй, сутяга і чи варто над ним проводити свій експеримент, як це проводили наді мною. Проводили – тільки в дещо інший спосіб. «Господи, – казав я сам собі. – Ну чого ти його не напоумиш? Ну чого ти йому не підкажеш. Хай він гляне на цього пса. Хай зглянеться. Хай подивиться на його худі ребра. Як він сидить на задніх лапках. Сидить на задніх лапах і дивиться точнісінько так, як він. Як він, господар цієї супермарківської торби, на мене. Ну точнісінько так само». Нарешті. Нарешті він каже:

– Ви мені вибачте.

Я йому вибачаю. Він лізе до торби. Ламає білу, ще пишну і ще свіжу паляницю і таки дає кусень цьому псу. Доламує паляницю і віддає решту.

– А що собі? – запитую його я.

– Якось обійдусь.

– А що дружина скаже? У вас у хаті ще віники є?

– Вона на чергуванні. А пес голодний. Тут круті їм не дадуть. Дають тільки такі бідні, як оце я.

– Так ви бідний? – ловлю його на слові. Адже він перед цим корчив із себе пуриса. Викаблучувався. Вдавав із себе багатого. Підкреслював. Я багатий духовно. А може, й справді він багатий духовно. Та я вже над цим не думав. Я боявся, що в мене знову розболиться голова. Я йому сказав те, що мав сказати ще кілька хвилин тому:

– У цих трьох автомобілях лежать великі суми грошей, – я показав на авто. – У новенькій «копійці» лежить мільйон доларів. У «Мерседесі» – два мільйони, у «Бентлі» – три. Готівкою. Гроші не фальшиві. Гроші не крадені, гроші чесно мною зароблені. Я хочу вам подарувати один із цих автомобілів. Будь-яку машину і з тією сумою, яку ви знайдете на сидінні авто.

– Мені?!– він здивувався і чомусь відступив назад. Я помітив, що у нього затремтіли коліна.

– Так, вам. Одну з трьох. На ваш вибір. Не спішіть відповідати. Все зважте... Добре подумайте і тільки тоді скажіть. Скажіть тоді, коли вам підкаже ваше серце чи розум... На що вже ви там покладаєтесь...

– Але чому мені?

– Я так вирішив. Хочете, я скажу: ви мені сподобалися. Хочете, я скажу щось інше. На вас упав мій жереб. Мені сподобалося, що ви не пожаліли останнього шматка від білої паляниці цьому чорному псу, – я хотів показати на пса... Але його ніде не було. Пес начебто щез. Я не помітив навіть коли... Замість пса під деревом лежав бомж.

Я обернувся до Тридцятисрібника. Він розтулив рота. Дуже дивно розтулив. Я не міг тому знайти пояснення. Та й не хотів думати над тим. Я його запитав... Я його запитав, бо в нього рот був розтулений запитально. Я запитав його:

– Що ви ще хочете від мене почути? Запитуйте, я відповім. Я вам даю на роздуми 5 хвилин. Всього 5 хвилин. Але ви можете думати і тридцять секунд. Все у ваших руках...

– Я маю щось підписувати? Брати якісь зобов'язання? Щось вам обіцяти? Наприклад, при першій нагоді за вас померти чи когось убити, якщо хтось образить вас? Що я маю для вас зробити?

– Абсолютно нічого. Ви можете вибрати будь-який автомобіль. Будь-який з цих трьох. Вибрати – і він ваш. Потиснути мені руку. Подякувати і сказати «до побачення». Ми з вами більше ніколи не зустрінемося. Я піду. Назавжди. Не виключено... Назавжди. Можливо, і з цього життя. Мені немає сенсу тут залишатися. Я вже тут усе пізнав...

Він якийсь час на мене дивився як на прибульця. Як на істоту з інших світів.

Я розгадав його думки. Тому я його запевнив:

– Я не прибулець. Я не прибулець з інших світів. Я такий самий, як і ви. Я просто дуже багата людина. Дуже багата. Мені нема куди дівати ці гроші... Але у нашому житті дуже багато трапляється див... Чи не так?..

– Чому вам не віддати ці гроші у будинки для престарілих, у сирітський будинок? Чому не збудувати дім для дітей вулиці?.. Для нероб. Бомжів... Чому саме мені?..

– Це гарна думка... Беріть ці гроші, беріть авто і зробіть це ви... Адже це гроші... Це гроші тепер ваші. Ви запитаєте – звідки? Або вас запитають – звідки? Скажете – з неба. Гроші з неба. Я вам даю таку можливість. Виправте мою помилку. Вона проста. Лежить на поверхні. Але я вам чесно скажу – я до такого не додумався. Зустрілися б ми раніше – можливо, я вчинив би так, як зараз ви радите... Але я цього не вчинив. Я не виправив світ на краще. Світ залишився таким самим. Таким самим, як тоді. Як тоді, коли я в нього прийшов. Тепер я надаю таку можливість вам. Зробіть світ кращим. Зробіть, як і колись. Як було до мене. Було до вас. Виправте його. Беріть гроші... Якщо справа в грошах. Беріть і виправте його... Але зараз я чекаю вашого слова. Що ви берете?.. Одне з трьох... Одне з трьох!

Він дивився на мене мов бовдур. Він дивився на мене мов пес. Він дивився на мене, мов той чорний і худий пес дивився щойно на нього. Так. Саме так. Мов пес. Я помітив, що в Тридцятисрібника щось змінилось. Так раптово змінилося. Він на мене так дивився. Так може дивитися й справді тільки пес. Пес, який чекає чогось смачненького від господаря. Він наче закам'янів. Закам'янів, наче Лот. Я хотів сказати, як дружина Лота. Він також став стовпом. Але не солоним стовпом – солодким. Не соляним... З нього випаровувався мед. Випаровувався мед і осідав на мою душу. На мою душу, яка так і не покинула ще тіла.

Тоді не покинула. Того тіла, яке мало впасти на палубу. Я тепер часто згадував, як я прокинувся. Не народився, а прокинувся. Бо, як і коли я народився, я не згадував. Я просто цього не пам'ятав. А от коли прокинувся – пам'ятаю. За вікном висіло сонце. Висіло й усміхалося мені. Інколи підморгувало і начебто щось хотіло сказати. Я це відчув. Особливо тоді, коли я хотів уже йти. І я обернувся. Я обернувся і побачив зайчика. Сонячного зайчика. Мені його посилало сонце. Зайчик стрибав на ліжку. Потім перестрибнув на подушку. І я на подушці помітив. Я помітив папірець. Я взяв його в руки і прочитав:

«Дивак!!! Ми за ніч взяли за курсом консьєржки. Не більше – не менше. Решту – залишили тобі. Тобі і Марії з сином. Бажаємо тобі їх знайти.

На жаль, не твої. А просто, як ти казав на нас, – ДВІ ПАРИ ШПИЛЬОК. А по-нашому – Два Нічних Метелики, які також шукають Щастя. Великого Щастя. Цілуємо, Коханий. Жаль, що ти не відчув з нами, що таке Сьоме Небо!»

«Вони взяли, як консьєржки, – тоді розмірковував я. – Взяли, як консьєржки. А ті... А ті?!.» Я не міг підібрати слів... Від обурення... Від злості... Від люті... Ті. Великі риби. Не риби - кити – акули, хижаки. Хижаки взяли все. Все, навіть моє тіло. Не взяли тільки душу. Душу не змогли... Не змогли й тіла... Тіла також не змогли... Але вони цього не знали. Вони цього ще не знали. Тому я й попросив Макса... Я Максу сказав:

– Запроси до себе Того з Дипломатом. Його, здається, звали Двасорок. А може, Трисорок... Запроси і купи мені в нього ім'я. Купи в нього мені моє ім'я. Уже не Василька. Купи якесь інше. Будь-яке... Тільки щоб на посвідці моя фотографія. Моя фотографія була під тим іменем. А може... А може, над тим іменем. Так буде краще...

– Шеф, може, й диплома? Він мені пропонував диплома. Саме для вас... Зовсім недорого. Диплома богословських наук. Казав – твоєму підійде. Йому це пасуватиме...

– А що ще сказав?

– Сказав, що ви дуже схожі на богослова і... ченця. Але ченцям дипломи ні до чого.

– Мені також. Мені також диплома не треба. Я не богослов. Я людина. Людина, яка тимчасово живе в гарному світі. У дуже гарному, Максе... В гарному і такому ж божевільному... Такому божевільному... А може, і в такому ж тимчасовому... Мабуть, що так... Такому божевільному... Чому це все терпить Бог?

Це речення... Це останнє речення з того мікромонологу я адресував уже не Максу. Це речення я адресував собі. Але я не міг на нього відповісти. Не міг. Сам не міг. Я подумав, що, мабуть, уже б і відповів. А таки відповів би, якби не ті Дві Пари Шпильок. Гарних Шпильок на гарних ногах...

Тепер я дивився на Лота. Бо звідки мені знати справжнє ім'я цього Тридцятисрібника? Я он уже своє забув. Я навіть забув, під яким іменем тепер я живу. Як я можу знати, як звали по-справжньому Лота. Мого Лота. Лота за тридцять копійок.

Він переді мною крутив хвостом. Хоч у нього не було хвоста. Але він міг би вирости. Я певний. У нього виріс би не тільки хвіст. А може, й крила. Ні, крила в нього не виросли б. Тепер я зрозумів. Крила в нього не виросли б. А хвіст міг би.

Я з Лота не спускав очей. Я намагався вгадати, що зараз діється в його голові. Я гадав, що він сам собі каже: «Аби я знав, що таке зі мною трапиться... Аби я знав раніше, то мав би час подумати... А так тепер мене підганяє час. Хвилини біжать як секунди... Секунди летять мовби миті. І в мені усе перевернулося. Все стало з ніг на голову. Мені нема що сказати. Нема з ким порадитися. Я не знаю, що мені робити. І що мені вибрати». Він дуже жалкував, що про таку несподіванку тільки зараз дізнався. Так раптово дізнався, він вже не знає, що тепер очікує його. Що на нього чекає... Ну буквально зараз. У цю мить йому запропонували на вибір: автомобіль і гроші. Багато грошей. Але він у це ще не вірить. Він тільки хоче вірити. Принаймні я так гадав. Я так гадав. Господи, що в нього твориться зараз у душі. Він себе щипає за литку. Кусає за литку, а боїться, щоб потім не покусати собі ліктів. Щоб не казати самому собі: «Ну чого я такий дурний? Ну чого я не взяв «Бентлі»? Чоловік же пропонував. А я, дурень, узяв «копійку». Я, дурень, узяв «копійку»...» Він потім кусатиме лікті. Він потім крутитиме пальцем біля своєї скроні.

Я не вірив очам своїм. Я дивився на Тридцятисрібника. Господи, чого тільки цей світ не робить з людиною! А може, не світ? Може, це людина так чинить із собою?! Які метаморфози душі! Ну, чи не лід і окріп, чи не тепло і холод, чи не тиша і буря?!.

Я ще раз глянув на нього. Ні, в нього таки очі хатнього песика. Як я розчарувався. Тепер я все зрозумів. Але мені вже відступати пізно. А я ж гадав, що у нього і справді гонор... Що в нього і справді принцип. Тепер я чекав вироку. Не для нього – для себе. Ось він стоїть переді мною. Стоїть чи сидить (не вгадаю) начебто на задніх лапках і вже готовий мені служити. І це тоді, коли я в полатаних (чи полотняних – я вже не пам'ятаю!) штанях, в непопрасованій сорочці, в лайноступах. На босу ногу. Та ще й з кізяком... Зеленим... Біля підо­шви...

Песик не витримав. Власне, не песик. Я ж його назвав Лотом. Але він цього не знав. Тепер я називаю його Песиком. Просто Песиком. Бо Песик не витримав. Це був кульмінаційний момент. Кульмінаційний момент його слів... Я цих його слів чекав вічність. Не п'ять хвилин, а цілу вічність. Чекав понад усе. Я все ж хотів думати, що такого не трапиться. Що світ таки зміниться. Світ людини. Господи. Як тяглися ці п'ять хвилин. Боже, вони мені нагадували вічність. Нагадували вічність, і я не перебільшую. Скільки у мені боролося суперечностей. Скільки версій, гіпотез, варіантів, протиріч. Я все думав за нього. Ні, я думав так, як він. Я думав, що я так думаю, як він, і не міг дочекатися, що він скаже. Минуло три з половиною хвилини. Він глянув крадькома на годинник. Я також глянув крадькома. Ніби мала відбутися дуель. Ось-ось. Щоб не злякати хід його думок, я мовчав. Я не порушував тиші. Хоча навколо нас гули від­ві­ду­вачі супермаркету. Гули автомобілі. Одні під'їжджали, інші від'їжджали. Мені так хотілося вірити в нього і так не хотілося в ньому розчаруватися. Я не знав тепер... Я так само не знав, якої я від нього чекаю відповіді. Я не знав, якої саме. Так само, як він не знав. Він ще, вочевидь, не знав, що він мені скаже. Що він вибере. Він дивився на свою стару «копійку». Потім на мене, тоді на всі три автомобілі. Усі виблискували. Виблискували іскристою фарбою. Виблискували так, ніби щойно зійшли з конвеєра. Власне, воно так і було. Вони пройшли всього кілька кілометрів. Від торговельного центру до цього майданчика. До цього майданчика біля супермаркету.

– Ви кажете, – він перелякано подав голос на четвертій хвилині мого вічного чекання, – що в «копійці» лежить мільйон доларів, у «Мерседесі» – два мільйони, а в «Бентлі» – три. Чи я правильно запам'ятав?

– Ви все точно запам'ятали. У вас гарна пам'ять. Не те що в мене... Така колись була і в мене... Аби не ті обручі...

Але він мене не слухав. Його навіть не зацікавило, які обручі я маю на увазі. Він все те пропустив повз вуха. Його не боліли мої обручі. Вони торкалися не його голови. Він цього не знав, але він цього й не хотів знати. Його це зовсім не цікавило. Його цікавило зовсім інше...

– І я можу взяти будь-який із цих трьох автомобілів?

– Так, будь-який, – відповів я.

– І разом з грішми?

– Саме так. Разом з грішми. Будь-який. Який тільки ви назвете. І я вам вручу ключі. Ключі вашого вибору. Одразу ж. Зараз. У цю мить...

– А документи? – йшла четверта хвилина тридцять секунд.

– У вас залишилося тридцять секунд на головну відповідь. На ваш вибір, – нагадав я.– Про деталі потім. Виберете – я після цього відповім на всі ваші запитання.

– І я можу взяти «Бентлі» і три мільйони доларів?..

В очах у мене потемніло... Голова запаморочилася... Я не міг, здається, вимовити ні слова. Я скидався на щуку в човні. Ні, не на щуку. На щупака, якого раптом ударили колодочкою складаного ножика по голові.

Він глянув на мене і перелякався. Я, мабуть, зблід. Він підійшов упритул до мене і запитав, чи зі мною все гаразд. Йому здалося, що я поблід. Що я пожовтів. Що світ у моїх очах перевернувся. Точніше, я хотів сказати, що світ не перевернувся. Що він стоїть на місці. І ніщо в цьому світі не міняється. Я взяв себе в руки.

– Може, вам раптом стало жалко «Бентлі»?..

– Ні, ні, – я схопив його за руку вище ліктя, боячись, аби він не передумав. Я так боявся, аби він не передумав. – Навпаки. Я дуже радий. Я хотів, щоб ви вибрали саме «Бентлі». Щоб ви взяли саме три мільйони... Це гарний стартовий капітал для вашого бізнесу. Дуже гарний. Вважайте, мої вам інвестиції...

Але чому я боявся? Я сам не знаю – чому? Я боявся, що він відмовиться. Я боявся, що він візьме нову «копійку». Невже я досі не знаю людей? Мені ще варто таки пожити. Варто пожити у цьому не зрозумілому мені світі. Пізнати ще трохи цей світ. А може, якраз зрозумілому світі. Може, якраз я його уже пізнав? Хіба я не знав, що він візьме саме «Бентлі»? «Бентлі» і три мільйони. Хіба я не знав? Не знав... ще до приїзду під супермаркет. Мені ще треба таки багато в чому пересвідчитися. Але саме цієї відповіді я чекав від нього. Саме цієї. Я повторив свої слова. Повторив, щоб його заспокоїти. Повторив, аби він не передумав:

– Ні, ні. «Бентлі» ваш. І гроші також...

– А документи?.. Якщо мене раптом зупинять?.. Якщо мене раптом запитають, де я взяв це авто, звідки у мене такі гроші?

– Любий! – я тут не витримав. Може, саме так і звернувся до нього. Саме так і повторив йому: – Любий, хто тебе на такій машині зупинить?! Ти бачиш, які на ній номери?

Він глянув і сказав, що уже прочитав це слово. Хоч воно написано латиною. Прочитав, але він не знає, що воно означає.

– Тут написано «Біг Фіш». Українською це означає «велика риба». Ти тепер «велика риба». Ти тепер дуже багатий чоловік, і тебе ніхто в цьому світі не зупинить.

Але в нього, очевидно, ще жив раб. А може, хтось інший. Може, рак, що відповзає назад. Я цього не знаю. Звідки мені це знати? Але він ще боявся. Він узяв ключі. Сів у машину, тоді з неї виліз.

– А якщо мене все ж зупинить міліціянт?..

– Даси йому сто доларів. Якщо скаже мало, даси двісті. У тебе їх аж три мільйони. Тобі що, жаль?..

– А технічний паспорт на автомобіль?

– Вся автомобільна документація в бардачку...

Тепер Лот не знав, що мені відповісти. Тепер Тридцятисрібник не знав, про що мене запитати. Він тільки почув про сто доларів. Чи то йому було й справді жаль ста доларів, чи то він ще не вірив своєму щастю. Щастю, яке на нього звалилося. А може, йому вже здавалося, що воно перетворюється в нещастя? У нього раптом з'явилося в душі те, чого кілька хвилин тому не було. Кілька хвилин тому... Ну, півгодини тому. Ну, хай година тому. Він мав купити оту паляницю, що віддав псу. Кільце любительської ковбаси. Може, якийсь рогалик до чаю. Шматочок сиру. Звідки мені знати, що він там купував. Потім він, щасливий, збирався сісти у свою стару «копійку». Сісти у «копійку» і спокійно поїхати додому. А тепер у нього виникли проблеми. Море проблем. Він раптом згадав про свої «Жигулі». Глянув на їхні іржаві пороги, потрісканий лівий підфарник. Чорну чи всю в цяточках фару, з якої обсипалося, наче бісер з гірлянд, срібло, і він захвилювався.

– А як же з моєю «копійкою»? – він звернувся до мене. Ніби віднині... Ну, від цього моменту ніби я став його благодійником.

– Он лежить під деревом бомж, – сідаючи в «Майбах», промовив я.– Підійди до нього і запитай: «Автомобілем кермувати вмієш? Умієш їздити? Хочеш мати автомобіль? Гарний автомобіль. На ходу. Я тобі її дарую. Можеш сісти і їхати...Ось тобі ключі».

Він мовчав. Він не був готовий до такого повороту. Я помітив по його очах, що йому жаль тієї старої «копійки». У нього знову почали дуель якісь його внутрішні суперечності... Я так зрозумів. Я просто здогадався. Бо такі суперечності знайомі і мені. Я їх сам свого часу пережив. Мабуть, тому і сказав:

– Чорт з тобою. Бери, чіпляй свою «копійку» до «Бентлі» і шуруй звідси. Поки я не передумав. Хоча «копійка» до «Бентлі» не зовсім естетично. – Тут я згадав Кудрика. Вперше згадав Кудрика... Я про нього вам ще розповім.

– Так, може, її залишити тут? – ці слова він вимовив якось тихо і нерішуче.

– Можна і тут, але завтра можуть бути неприємності, – мовив я, пригальмувавши.

– Які саме? – він насторожився.

– Всілякі. Її, наприклад, можуть украсти. Хтось сяде за кермо, зіб'є або заб'є на смерть людину. До тебе прийде міліція. Запитають, чи це твоя «копійка». Кому ти віддав права? Права на право водіння «копійкою»... Можуть виникнути питання. Можуть виникнути проблеми. Багато проблем...

Я хотів йому сказати – побачать у твоєму дворі «Бентлі». Поцікавляться: а ця красуня звідки? Одразу забудуть про стару «копійку». Про людину, яку вбила та «копійка». Їх уже та людина не цікавитиме. Все одно мертва. А вони живі. Їхні діти живі. І вони так само хочуть їсти. Кататися на авто...

У цей час до мене під'їхали мої хлопці Макс, Мур і Віктор Віктóр. Під'їхали на «Майбаху». Так, то був «Майбах». А може, й «Мерседес». Я вже не пам'ятаю, чим я тоді приїхав до супермаркету. Я не пам'ятаю. Бо це вже не мало ніякого значення. Я вийшов з автомобіля. Вийшов і ще раз підійшов до Великої Риби, тобто до Лота, до Тридцятисрібника. Його власне ім'я мене не цікавило. Яка різниця? Чи Велика Риба, чи Мала. Може, він поміняє незабаром ті номери. І напише не «Біг Фіш», а «Кінг Фіш». А чи мені не все одно?! У моєму житті щось від того зміниться? Нічого. Я свою справу зробив. Експеримент провів. Пересвідчився. Все збіглося з моїми думками. Саме так я і думав. Я не помилився. Господи, чому я так переживав тих дурних п'ять хвилин? Боявся, що він якось не так вчинить? Не так скаже чи не так зробить. Як думав... Велика Риба стояла перед своїм «Бентлі». Тепер уже перед своїм. Стояла і дивилась то на «Бентлі», то на «копійку». Я ще трохи також постояв. Мені було цікаво, чи підійде Велика Риба до Бомжа. Чи розбудить його. Несподівано для себе я помітив нотаріуса. Власне, не самого нотаріуса. А контору. Контору, на якій висіла яскрава синьо-золота вивіска зі словами «Нотаріус». Мені хотілося зупинити свій «Майбах», сказати Максу. Макс – це мій водій. Сказати своєму водієві. Підійди до того недоумка. Його тимчасово звати Велика Риба. Скажи йому:

– Ось нотаріус. Збуди Бомжа і подаруй йому свою «копійку».

Але я передумав. Це ж у мої плани не входило. Я ж дав собі тільки слово провести експеримент. Подарувати одне із своїх найдорожчих авто. Авто і певну суму грошей. І вся подальша його доля мене не цікавила. Вона не могла мене цікавити. Адже все це я вже пройшов. Як він розпорядиться з тієї «копійкою» – то його проблеми. Чому я думаю про ту іржаву «копійку»? Чому я не думаю про мільйони, про своє колишнє «Бентлі». Про те, як Велику Рибу цього разу зустріне дружина. Чи з віником?.. Чи з букетом квітів? Чи залишиться з ним, чи піде від нього? Піде, як від мене пішла Марія. Пішла з сином. З моїм сином.

Це якщо в нього є дружина! Але він казав, що в нього дружина є. Що вона його час від часу б'є віником. Дружина є. А чи є в нього син або донька? А якщо нема, що він далі робитиме?.. Як проведе першу ніч?.. Що йому снитиметься?.. Які він бачитиме сни?.. Які його наступні кроки?.. Наступні кроки після першої ночі... Що він робитиме?..

Ну чому я маю над цим усім сушити голову?.. Мене й так болить голова. Постійно болить голова. І, може, від того я не можу розібратися з собою. Не можу розібратися. Бо я тепер не знаю, хто я. Я не можу себе пізнати. Я часто сам собі кажу... Ти спочатку пізнай себе... Спочатку пізнай себе... А потім думатимеш про Бога. Я тепер думаю про Бога. Я переживаю за Бога. Я тепер радію, що таки не покінчив життя самогубством. Не покінчив так безглуздо життя. Бо насправді я б підставив Бога. Підставив Бога. А це ж погано. І справа погана, і слово погане. Хай мені за цей вираз вже вибачить Господь Бог. Але насправді все так і виходило. Ви самі розсудіть. Я тепер жив під чужим іменем. З чужим паспортом. З чужим. Зовсім мені не відомим. І вже навіть із моїх близьких (а я вже не кажу – далеких, окрім Макса)... Ну ніхто вже не знав, хто я і звідки... Навіть Марія. Хіба б вона раптом мене побачила і впізнала. Бо син би не впізнав... Він був маленький, коли від мене пішла Марія. А може, в мене була донька? Може, донька? Вона також би мене не впізнала. Бо вона тоді також мала б бути маленькою. Зовсім маленькою, і не запам'ятала б мене.

Тепер я не міг і померти як людина... Власне, як людина, в якої є рідні. Мене навіть не поховали б рідні. Бо їх уже в мене не було. Хоч насправді вони були. Десь були... Але я нікого з них не знав. Та й взагалі мене тепер ніхто не поховав би як слід. Ні, поховав би Макс. Макс мені обіцяв. Може, Макс і поховав би, якщо б раптом не забув про мене. Про все не забув!

Хтось скаже, що після цього, тобто після смерті тіла, людині все одно. А я скажу, що це не так. Буває, що й після твоєї смерті людині не все одно. От як мені... Мені, наприклад, не все одно. Мені, наприклад, не все одно, хоч я вже помер. Я вже давно помер. І Макс про це знає. І моєму тілу не все одно... Моєму тілу. А можливо, тілу й все одно. А от душі?.. Як їй бути без паспорта?.. Ну, не в прямому розумінні. Хай у переносному. Давайте й у цьому розберемося. Вона летить на небо. Летить на небо гола-голісінька... Її зустрічає на небі Бог... Ну, може, не сам особисто Бог... Хіба ж у ту мить я один летів би до Бога. Нас уже підлітало б до Бога з тисячу душ... А може, мільйони... Чи не так?.. Летіло б з усіх усюд... І може, не тільки з нашої Землі. З усіх планет Всесвіту. І куди потрапила б моя душа? До раю, до пекла? Ну, як у цьому пеклі... Я хотів сказати, у цій плутанині... У цьому безладі. Без усякого сортування. Без усякого відбору. У цій безсистемності. У цій безсистемності, коли усі летять з усіх усюд до Бога... А ти ще без паспорта... Точніше, з чужим паспортом, під чужим іменем... І ти вже до нього (з іншим паспортом і з іншим іменем) за кілька десятків років звик і, може, тепер навіть забув, як твоє... Яке твоє справжнє ім'я. Ти забув. А чому має це пам'ятати Бог? А може, апостол? Чому вони мають за тебе в цьому розбиратися?.. Або хтось із Його апостолів?.. Із дванадцяти... Чи тепер... Чи тепер, після цих щоденних воєн на Землі, після Чорнобиля, там штат уже збільшився. Припустімо, збільшився. Але все одно нас багато. Дуже багато. Це все одно, як ото трапляється з автомобілями... З автомобілями, які з усіх усюд вливаються в загальний потік якоїсь столиці. Скажімо, Нью-Йорка... Вливаються на центральну вулицю, і вже суцільна каша. Вже суцільний потік. Суцільний потік.. Начебто світ обернувся на одну величезну металеву черепаху... А може, триголову змію... Три чи навіть чотири, а може, навіть у семиголову змію, і та змія, як хвороба, як пошесть, тихо, підступно вповзає в центральну вулицю столиці. Отак і на небі. Принаймні я так гадав. Отак і на небі... Коли ми (ну, душі наші, земні. А може, не тільки земні – з усього Всесвіту!) наближаємося до Господніх воріт... Ні, до Головної Господньої Брами. Це має бути велика брама... Біля цієї Великої Брами уже стоять апостоли... Апостоли-сортувальники... Апостоли-селекціонери... Я не можу точно сказати, як тих... людей там, на небі, називають... Я хотів сказати, як тих богів звати. А може, то й не боги. Може, то Божі слуги... Мабуть, Божі слуги. Бо я не знаю, як їх звати... І вам сказати цього не можу. Не можу, хоч нібито повернувся з того світу. І там не раз був – уже двічі. Але нічого не запам'ятав. Нічогісінько... Тому й не можу нічого і нікому до пуття сказати. Бо я ж там фактично не був. Я тільки збирався. Але мене ті Дві Пари Шпильок стягли з перил. Стягли з перил і поклали спати... Хоча спочатку мали інший намір... І я ліг... Я спав... І мені снився сон... Снився сон, що я заблукав... Заблукав перед Господньою Брамою. Бог мені сказав... Ні, то був апостол... Я так гадаю, що то був апостол. Петро чи Павло? Я їхніх імен не запам'ятав. А чому я мав їх запам'ятати? Я ж їх про це не запитував. Там мене запитали. Вони мене запитали:

– Як твоє ім'я? Прізвище, по батькові? Ти грішний? Праведний?..

Що я міг їм сказати? Я з перших же слів заплутався. Я ніби злякався і назвав себе не своїм іменем. Тоді я похопився і апостолу кажу:

– Вибачте... Моє справжнє прізвище... Я вже згадав... Це в мене нове... За паспортом...

Апостол Павло переглянувся з апостолом Петром, і хтось із них мовив:

– Викрутень... Шахрай... Він навіть на небі не покаявся... плутає. Бреше, викручується. Брехун... Стовідсотковий брехун... Цього в пекло...

І я тоді прокинувся, і я тоді знайшов записку від тих Двох Пар Шпильок і заспокоївся. Тепер я ляснув себе по лобі... І тепер я почав розмірковувати. Почав розмірковувати над тим, як за цим паспортом... За фальшивим паспортом... мене може визначити сам Господь Бог. Чи я праведний, чи я грішний? Душа ж моя гола. Ну зовсім гола... Та ще й наскрізь світиться. Мов марево. Ледь помітне марево. Помітне тільки Господу Богу. Як за цим маревом щось визначити. А я ж хочу потрапити до Марії... Я ж хочу побачити Марію. Зустрітися з Марією. А тепер як? Вона ж полетіла за своїм паспортом... Під своїм іменем. Я хотів сказати – вона ж не приховувала свого імені. Не приховувала і мама. Вони там, мабуть, разом. В одному раю... Цікаво, чи той рай має свої філіали?.. Чи рай суцільний?.. Великий. Такий, як Всесвіт. А яке завбільшки тоді пекло? Також велике? Ще більше. Мабуть, також безкінечне, як Всесвіт... І що з тих двох інстанцій більше?.. І я подумав, що пекло. Пекло більше... Набагато більше. І що кадри у пекло ми регулярніше постачаємо. А це дуже погано. Дуже погано. А якщо й так далі піде?.. То пекло займе усю корисну площу... І може навіть витіснити з неба рай...

Я далі не розмірковував. У мене розболілася голова. У мене тепер голова наче касетник... Як сховище... Можна сказати, як архів... Мабуть, архів пам'яті... Архів картинок. Життєвих картинок... І мислення... Мислення також своєрідне... Асоціативне. Залежно від цього мислення я виймаю з того архіву відеозапис і... відтворюю його у своїй уяві. Відтворюю і дивлюсь. І ніби переживаю вдруге... Одне переглядаю із задоволенням. Інше намагаюся негайно вимкнути, але воно не вимикається. Платівка... А може, диск... Тепер записи в моїй голові також, певно, на дисках... Вони також заїдають. Деякі руйнуються... І тому не відтворюють усе до деталей у моїй пам'яті. Або відтворюють (переважно минуле) дещо рожевим, романтичним... Без реального підґрунтя. Зовсім без реального. Ніби підфарбоване. Гарно підфарбоване талановитим художником.

Я знову ляскаю себе по чолу. Знову ляскаю, аби згадати, на чому ж я закінчив свою мозаїчну розповідь. Розповідь мого життя. Я асоціативно сам собі мовив. До себе мовив:

– Я вже все оце пройшов. Я це все пройшов.

І я подумав, що вам, мабуть, цікаво, як оте все трапилося зі мною. Зрозуміло, що цікаво. У мене все було так само. Ні, в мене було не так. Зовсім не так. А втім, може, й так. Але якась інша варіація. У мене була дружина. Я був одружений. Здається, мав сина. Нормального сина, поки ото не став багатим. Але все по порядку. Я виріс у бідній сім'ї. Більшість із нас виростає у бідних сім'ях. Більшість, і чомусь справді у бідних селянських сім'ях... І та більшість (чи не вся) хоче стати багатою. Вибитися в люди. Я так само. Тепер я це зрозумів. А чому воно саме так? Не знаю. Може, все дуже просто. Бо в нашій країні (воно, може, й в інших світах так само, але в нашій особливо) більше селян. Більше, ніж міських жителів. Селяни ближчі до природи. А отже, і до мрій. Вони більше мріють. Більшість із них хоче жити у місті, і вони живуть. І в місті вмирають. Вмирають у місті. Бо вони так хочуть – умерти у місті. І бути похованими на престижному цвинтарі. Саме на престижному... Щоб потім про нього сказали. Про покійника. Що він таки вибився в люди. Вибився. Бачте, із села, а вибився. І похований на міському цвинтарі. Не десь у селі. Задрипаному селі.

Хоч вони те життя... міське життя... Інколи світське... Вони бачать його по телевізору. Бачать у кіно. Часто дивляться на своїх фермах. Подоять корів і дивляться. Увечері дивляться у своїх сільських хатах. І їм хочеться жити так само. Так само, як у місті. Гарно, багато. А багато (так вони думають), то це й гарно. Так думав і я.

Я перервав хід своїх думок. Я наказав Максу зупинити наш «Майбах». Просто посеред траси. Мені так захотілося. Ми стали посеред траси. Макс увімкнув аварійне світло. Будь-якої миті мене хтось міг стукнути в зад. Власне, не мене. Мій броньований «Майбах». Мені все одно. Може, й справді отак постояти. Почекати. Чимало ж недоумків їздить по наших шляхах-дорогах. Недоумків і лихачів. Або ще краще сказати: лихачів – недоумків; лихачів – дурнів, зірвиголів. Мені раптом захотілося побачити, як хтось із них вліпиться в мій зад. У мій броньований зад, і я хотів би побачити обличчя того «хтось». Хотів би його почути. Почути тоді, коли він почує, що задок «Майбаха» коштує вдвічі більше, ніж його новісіньке авто. Я хотів би його провчити. Провчити, аби дивився на дорогу. На автомобілі дивився. Особливо на ті, що стоять посеред траси і аварійно блимають. Блимають своїми стоп-сигналами. Блимають для того, щоб водії були уважними на дорогах. Не ризикували своїми головами. Навіть дурними. Навіть недоумкуватими.

Бо ж усі кудись летять. Летять, а чого летять – не знають. Усі поспішають. Неначе на той світ... Потім приїздять на місце. Приїздять раніше запланованого. Виходять з автомобіля і не знають, куди себе діти. Що далі робити? Чому вони передчасно приїхали? Чому передчасно, хоч годинник нагадував, що поспішати немає потреби... Потім починають нервувати. Починають самі собі втовкмачувати в голову: «Ну, й чого було ото спішити? Чого ото було летіти? Так недалеко й до Того світу». Я скажу – зовсім недалеко.

Вони годинами тиняються, поки приїде приятель. Чи прийде до нього дівка. А може, чужа дружина. Чужа жінка... Чужа жінка завжди солодша. Вони так думають. Чому вони так думають? Так думав і я. Чужа жінка солодша. Але це неправда. Це неправда. Бо я стільки разів розчаровувався. А скільки разів я дивився, як вона мучиться. Як вона це невміло робить. Корчить раптом із себе повію. Корчить із себе сексуальну даму. Яка начебто все вміє. Буквально все. Вона мені каже:

– Ти мене запам'ятаєш на все життя. Так тобі буде добре зі мною. Так тобі добре ніхто не робив.

Вона так думає. Але в неї нічого не виходить. Не виходить і в мене.

– Ти що, імпотент? – несподівано запитує вона мене. – У мене вже й руки болять.

– А для чого ти так стараєшся?

– Я просто хотіла тобі догодити.

– Вважай, уже догодила. Ось гроші... Бери і йди.

– За кого ти мене маєш? – вона мене ляпає по писку. Щоправда, несильно, але б'є потім удруге. – Ти мерзотник... Ти гадаєш, що я повія? Я порядна. Я чесна заміжня жінка. У мене досить порядний чоловік... Діти... Я це вперше, і ти мені тицяєш свої гроші... Ти гадаєш, що я якась сучка...

– Я нічого не гадаю, – чесно кажу їй. – Ти ж бачиш, у мене...

– Але я старалась... Я все робила, що могла...

– Я це відчував...

– Ти відчував?.. Ти стовбур!.. Ти нічого не відчував. Аби ти відчував, то і я б відчула... Він у тебе... Хіба що собакам віддати...

– Так, – погодився я. – Якщо відрізати і якщо дуже голодним. Не кожен собака їстиме...

– Він філософствує... Він, собака, ще й філософствує... Він мислить... Спіноза. Для чого ти зі мною фліртував? Для чого ти мене у присутності чоловіка лапав за коліна під столом?

– Ти дуже гарна жінка... У тебе дуже гарні коліна... Ти – сучасна модель...

– Ти ще смієшся?..

– Я не сміюся... Ти справді в моїх очах тоді така була. Я тебе дуже хотів... Я справді тебе хотів... Але вибач... З нами, чоловіками, таке трапляється... Психологи кажуть: «Ви перегоріли».

– Ти й справді перегорів? – запитує вона мене, ніби їй від цього легше.

– У мене все всередині перегоріло,– я вже їй брешу. А може, й не брешу. Може, я правду кажу. Я ж справді хотів цю жінку. Вона справді найкраща з-поміж тих, яких я бачив під час того рауту. Я ще, здається, уклав... журі. Вибачте, я ще й досі переживаю. Хвилююсь. Як і тоді... Яке журі? Я хотів сказати – парі. З тим зі своїм чистоплюєм банкіром. Як же його прізвище? Такий низькорослий. Плюгавенький. Взагалі паскуда. Та й ніби дурень з виду. Але так сказати не можна. Все ж став банкіром. Такий може стати і мером, і ще якимсь високим адміністратором. Якщо купить крісло. Якщо не пожаліє грошей. А як же його прізвище? Як його звати? Я ляснув себе по лобі. Я тепер так часто навіщось це роблю. Ну, просто ляпаю себе по чолі, і все. Нижньою частиною долоні. Нижньою. Внутрішньої сторони. Отак. Ви також спробуйте, якщо у вас у голову щось не заходить. Щось не йде. Гарний ляск виходить. Не так гарний, як смачний. Спробуйте... Тільки при цьому розтуліть рота. Розтуліть широко рота. Ніби вдаєте із себе недоумка. І отак. Раз – ляп, два – ляп, три –ляп... От і згадав. Після третього ляпу. Прізвище його Кудрик... Я запам'ятав, що він не вимовляв літери «л». Не вимовляв і не вимовляє. Мабуть, і досі... Якщо живий... Бо такі довго, кажуть, не живуть. Може, й живий. Пам'ятаю (уже згадав), він ніколи у своєму житті не міг правильно вимовити свого прізвища... Завжди казав тільки Кудрик. Замість «л» вставляв літеру «р» і виходило Кудрик. Саме так – Кудрик... Інакше не міг. Ні за яких обставин. Не міг правильно вимовити свого прізвища. Не міг правильно сказати. Навіть слідчому. Так, слідчому він також не сказав. Його тоді, пам'ятаю, за щось тягали. Чи то за відбілювання грошей, чи то... Я вже не пам'ятаю... Що я кажу? Яке відбілювання? Цей процес не так називається. Здається, відмивання. Так, відмивання грошей. У мене вже переповнена голова. До біса переповнена. Я не можу в собі носити такий тягар. Ну для чого мені цей Кудрик? Який ніколи не міг вимовити свого власного прізвища. Навіть перед рідною мамою. Навіть перед слідчим і своїм татом. Останній же йому подарував це прізвище і життя. Здається, саме так говорив мені Кудрик.

Смішний він. Цікаво, де тепер він? Казав, що в нього два паспорти. І що він одночасно громадянин двох держав. Розповідав мені про це під великим секретом. Мабуть, брехав. Точно брехав. Бо він таке казав майже всім, поки ця «таємниця» до преси не докотилася. Докотилася до преси. Преса почала писати. Що він, мовляв, такий і такий. І не туди потрапила. Потрапила пальцем у небо? А цікаво, звідки цей вираз – пальцем у небо. А чи потрапив сам Кудрик уже на небо? Мав би потрапити. А якщо потрапив? То як він там?.. Як він там обійшовся з апостолами? Що він їм казав? Як викручувався? Вони ж, мабуть, питали:

– Кудрику, а для чого тобі аж два паспорти? Для чого аж два? Тут і одного не потрібно. Тут ми без паспортів приймаємо. Усіх... Документи ви там на землі залишаєте... У наших філіях...

Господи, я зовсім забув про Кудрика. Забув мого друга Кудрика. Як я міг про нього забути? Кудрик мені ж завжди нагадував Наполеона. Точніше, Кудрик сам собі нагадував Наполеона. Він казав, що в нього зріст точнісінько як у Бонапарта. Сантиметр у сантиметр. І тих сантиметрів у нього набралося рівно сто п'ятдесят вісім.

Кудрик так само мріяв стати генералом. Може, не генералом революції. Але генералом. Хоча б піхоти. А став банкіром. Отака метаморфоза. А ставши банкіром, він хотів купити собі звання... генерала. А потім згадав полковника Кудрицького і купив собі диплом. Диплом доктора естетичних наук.

Кудрик невеличкий чоловічок. Маленький, сухоребрий, схожий на ховрашка. Часто блідий, але з великими, як для дрібненького личка, очима. Саме таким я запам'ятав його, коли зайшов до нього вперше у кабінет. Банківський кабінет, який йому і належав. Він так мені сказав. Не без гордості:

– Це все велике належить мені маленькому. Ха-ха!! І море задоволення!

То в Кудрика був такий жарт. Коли він когось знайомив зі своєю Розою... Розою – своєю дружиною... Він так само казав. І так само з гордістю:

– Це моя Роза. Моя Голда, і вся вона так само належить мені. Ха-ха! І море задоволення!

Кудрик на світ дивився крізь призму свого диплома. Точніше, крізь призму естета. Естета, романтика і непідробного брехуна. Його брехливий погляд однаково сприймався як брехливий, так і щирий. Цей коротенький чоловічок дивився на вас таким щирим поглядом і так нахабно вам брехав, що його кожне слово сприймали за банківське чисте золото. Цей погляд ані за які гроші навіть досвідчені психіатри не могли відрізнити від щирого і чесного.

Ставши банкіром всього за кілька днів... Так, всього за кілька днів... Він щиро казав:

– Перший мільйон усі крадуть... Ха-ха! І море задоволення! Я ж свій перший мільйон не украв. Ха-ха! І море задоволення!

– Ти свій перший мільйон награбував, – потім уже казав йому я, коли ми з ним ближче познайомилися.

Кудрик у відповідь не розтуляв рота. З нього навіть не вилітали оте його «ха-ха»... Не згадував він і про море. Він тоді казав: мда... мгу... Потім дивився на мене, тоді на підлогу, а вже після цього під свої черевики і, як завжди, запитував:

– А ти що, бачив... мда... мою серветку?

Після цих слів уже мовчав я. Мене починала боліти голова. Дуже боліти. От як зараз. Я трохи відпочину і згодом вам розповім також про серветку. Обов'язково розповім. Розповім, якщо вона не випаде з моєї дірявої пам'яті. Якщо не випаде... Як тільки трохи полежу в гамаку. Трохи полежу і трохи подивлюсь на небо...

Сонце сідало за моїм садом. Воно щедро розсипало по траві золото, потім золотило стовбури сосон, а тоді надягало веселковий німб на їхні крони, ніби приміряло для чогось їхні голови. А може, хотіло їм, соснам, сказати: «Вам так пасує ця позолота і цей веселковий німб на голові. Дуже пасує».

При слові «золото» чи «позолота» я знову згадав Кудрика і чомусь фразу Веспасіана, а може, це сказав і не Веспасіан. Але хтось же з римських імператорів сказав:

– Гроші не пахнуть.

Так казав і Кудрик:

– Серветки не пахнуть. Насправді вони пахнуть, але фірмою «Оріфлейм».

До Кудрика у кабінет мене уперше привів Макс. Мене привів Макс, і я побачив Кудрика... Кудрик мені нагадував яскраво розфарбованого метелика. Метелика, який щойно виповз із кокона і полетів, лопочучи крильцями, що несподівано виросли. Кудрик не ходив, Кудрик літав, ледь торкаючись землі чи підлоги. Незалежно, що в нього було під ногами: паркет, плитка, лінолеум, ламінат – він пурхав, легенько торкаючись поверхні своїми черевичками з «Дитячого світу». Час від часу він зупинявся. Особливо перед вітринами супермаркетів, затемнених вікон. Чи навіть великої калюжі, в якій відбивався його силует. Словом, скрізь, де відбивалося його відображення. Він милувався собою, поправляв акуратно викладену зачіску, краватку і неодмінно посміхався. Сам собі. Посміхався сам собі, ніби переконувався, що зубна паста «Блендамед» і справді по-справжньому відбілює зуби. Принаймні не робить їх жовтими і тьмяними. Кудрик залишався завжди задоволеним сам собою. Задоволеним, бо завжди посміхався сам собі, як посміхається жінка. Посміхається жінка сама собі, яку щойно задовольнили. Вона йде по вулиці і не помічає нікого. Ні трамваїв, ні автомашин, ані перехожих. Вона тільки бачить відображення. Солодке відображення у своїй уяві. Це відображення бачив і Кудрик. Тільки у своїй особі. Він від того отримував задоволення. Отримував задоволення від того, що бачив себе. Себе завжди усміхненого і завжди щасливого. Ніби в день, коли на його рахунку додавалися нулі. Додавалися нулі до будь-якої суми. І тільки тоді він сам собі казав: «Ні, нулі – це не порожнє місце. Нулі – це завжди сума, і чим більше тих нулів, тим більша сума. Навіть якщо вони стоять після такої нікчеми, як одиниця. Але вони все одно щось важать. Багато важать. Може, навіть більше, ніж важать тонни металу чи каменю».

Кудрик посміхався. Кудрик посміхався сам собі і, не торкаючись землі, порхав над планетою. Як метелик. Різнокольоровий метелик. Який щойно залишив свій кокон, щоб завтра знову умерти, загорнувшись у такий же кокон. Може, дещо іншого кольору, але яке то мало значення. Все одно він мав вмерти. От тільки тепер, стоячи перед вітриною супермаркету, він цього не думав. Це йому навіть не спадало в голову. І не могло спасти. Він просто жив. Жив, як усі метелики світу. Одним днем. І мав від того велике щастя. Яке не описувалося простими словами. Не описувалося, воно тільки відображалося. У воді, у вітринах і навіть у тому маленькому дзеркальці, яке носив із собою Кудрик. У нагрудній кишеньці свого модного піджака з бутику. У маленькому дзеркальці відображалося велике щастя Кудрика. Неймовірно велике. Як кількість нулів на його банківському рахунку.

Тепер я бачив маленького Кудрика, що сидів у великому кріслі і крутився. Вся ця крісельна механіка, рухи і Кудрик у м'якому великому шкіряному кріслі скидалися на кабінетний флюгер. Цей флюгер, чи Кудрик у цьому флюгері, повертався до відвідувача разом з кріслом. Слабеньке тільце, на яке хтось натягнув модний, з блискітками костюмчик, ніяк не вписувалося ні в широке шкіряне крісло, ні в просторий Кудриків кабінет.

Кудрик, казали, любив гроші. Кудрик любив гроші, але не меншою мірою – чистоту і, як усі маленькі на зріст, свою високу, як телеграфний стовп, повнотілу Розу з рожевими пелюстками на круглих щічках. Кудрик понад усе на світі не терпів старих халатів, сарафанів, стоптаних шльопанців і дірявих чи заштопаних жіночих панчіх. Кудрик все це ненавидів, бо він любив Розу. Він любив Розу і Розу ідеалізував. Він її ідеалізував, як, до речі, усіх жінок, і тому він від Рози вимагав, щоб вона навіть на кухні, біля плити, якщо там їй доводилося бувати, одягалася так, ніби збиралася на світську вечірку чи на власне весілля.

Кудрик жінок обожнював. Кудрик вважав, що вони живуть як ангели. Живуть як ангели і вживають тільки повітря. Вживають тільки повітря і п'ють тільки нектар. П'ють, як богині, нектар і амброзію і навіть не здогадуються, що на світі існує така річ, як унітаз. Кращу половину людства він відносив до розряду найвищого мистецтва, створеного Всевишнім. Створеного Всевишнім як уособлення усього найкращого, що існує на землі. Створеного Всевишнім для мрій чоловіків навіть таких маленьких, як він, а ще для натхнення поетів. Для натхнення поетів, які їх, як і музи, мають надихати на створення самої і тільки ліричної поезії. На створення неземної, небесної музики і божественних пісень із саду Куприкових мрій та ілюзій. Кудрик вважав, що жінка – це зовсім інший світ. Інший світ, і, може, саме тому дуже соромився цього світу.

– Але так було недовго, – заявляв Кудрик. – Як тільки я став багатим, власником банку і до мене почали приходити жінки, проситися на роботу, я зрозумів, що є інший світ. Світ робочих жінок. Саме тому я ніколи Розу, свою Розу, не виводив у той зовсім інший світ. Я її виводив у світ суцільних раутів і світського життя. Я не хотів розчарувань. Я не міг розчаруватися в собі, у світові, який я створив у своїй уяві, і в Розі, яку створили її батьки. Роза– це моя Голда. Голда – це моє золото. І море задоволення!

Ставши власником банку... Ставши власником банку і пізнавши інший світ, Кудрик ставав з кожним днем все нахабнішим і нахабнішим. Ставав нахабнішим і безцеремонним. Ставав безцеремонним і цинічним та давав кілька очок фори навіть мені. Тепер він уже не чекав, як усі мрійники, якоїсь допомоги від людей чи то від самого неба. Він цього не чекав, бо вірив у свої сили. Цього колись чекав я. Цього справді колись і я чекав від неба. І, на відміну від Кудрика, я таки дочекався. Але я зараз не про себе. Я просто згадав небо. Я згадав небо і гроші з неба. Я зараз про Кудрика.

Кудрик вважав себе естетом. Неперевершеним естетом. Кудрикова звичка і тяга до чистоти стала його другою натурою. Кудрик народився в офіцерській сім'ї. В сім'ї, яка постійно кудись переїздила і, власне, не мала часу на довге кохання на одному місці.

– Все робилося на тяп-ляп, – казав Кудрик. – У польових умовах. Може, саме тому... – Кудрик постійно ображався на тата-офіцера і на маму-медсестру. – Може, саме тому вони мене зробили нашвидкуруч. А я ж так само, як тато, мріяв стати генералом. Якщо не генералом революції, як Наполеон, то хоча б піхотним генералом... Ха-ха!

Але цьому не судилося збутися. Не судилося збутися, і в цьому винен був не тільки його зріст. Наполеонівський зріст. Один метр і п'ятдесят вісім сантиметрів. Кудрик цими цифрами дуже гордився.

– Але в армії, – розповідав мені по секрету Кудрик, – мій шлунок не витримував перлової каші і гороху. На мене часто нападала «швидка Настя». Вона так часто на мене нападала, що це мене змусило полишити офіцерський корпус республіки. А я ж так хотів, аби на моїх плечах спалахнули золоті офіцерські погони. Золоті офіцерські погони, які так полюбляла моя наречена Роза. Але горох і перлова каша постійно давали про себе знати. Міністерство оборони заради одного офіцера... Навіть такого, який мріяв стати другим Наполеоном, не могло поміняти весь міністерський раціон і подарувати світу другого Бонапарта. Ха-ха! Перлова каша та горох постійно залишали свої відбитки на спідньому моєму одязі. А це вже не ха-ха... Начальник навчальної частини училища, майже мій тезка за прізвищем, полковник Кудрицький постійно мене виводив на плац і подавав таку команду. На відміну від мене, він не вимовляв літери «р»:

– Засланці училища, клок упелед!

Після цієї команди у мене завмирало серце і я не міг зрушити з місця. Поміж двох десятків курсантів, які виходили зі строю, мене просто виносили і ставили перед самим полковником, який демонстративно затискував двома пальцями власний ніс і кричав:

– Кулсант Кудлик! Тли клоки назад! – І мене курсанти відтягували на відповідну відстань від начальника навчальної частини. Після цього полковник Кудрицький у присутності усіх курсантів і офіцерів училища голосно запитував, чому я двічі на тиждень... залишаю сліди на внутрішній стороні кальсон. І чи я думаю, як усі інші любителі гороху і перлової каші, про своє майбутнє. Чи ми собі на мить уявляємо, який матиме вираз обличчя дружина кожного із нас, засланців, коли здаватимемо їй свої труси чи кальсони для прання... Цього ніхто із нас не уявляв... Ми мовчали. Тоді полковник Кудрицький порадив, глибоко переживаючи за престиж майбутніх офіцерів республіки перед іншим світом, вставляти кожному з нас в одне місце по серветці.

– Засланці, не вмієте тлимати свою сідницю в чистоті, як дуло автомата, тоді встломляйте туди по селветці.

Ось такий урок нам дав начальник навчальної частини військового училища. І цей урок... Власне, цей один лише урок я виніс із військового училища і запам'ятав на все життя. Кожному з курсантів, як майбутнім офіцерам, так і всім бухгалтерам світу і людям сидячих професій, полковник Кудрицький порадив між двох своїх половинок вставляти серветку і берегти труси в такій самій чистоті, як солдатський комірець на гімнастерці... Ха-ха...

– І це в тебе стало звичкою?

– Так, звичкою і засторогою. Хочеш – страхом перед майбутнім. Я тепер боюся, що коли-небудь Роза, коли побачить, що і я... Чи ти мене розумієш?

– Але ти міг би здавати сам свої труси в пральню чи в хімчистку, – запропонував я.

– Я так і роблю... Але перед цим сам все власноручно перевіряю. Кожний раз, бо коли я на мить уявляю, що працівниця хімчистки бере в руки мій спідній одяг, підносить до очей і заявляє на всю хімчистку, як полковник Кудрицький: «От засланець! Знову закаляв тлуси!», то в мене, повір, холоне весь зад. Але я найбільше боюся, що хтось із працівників хімчистки поскаржиться моїй Розі, як прачка училища самому полковнику Кудрицькому. Я боюсь, що вона так само мене назве, як полковник Кудрицький... Одне слово, ти мене зрозумів. Я цього боюся більше від смерті, – чесно признався мені Кудрик, закінчуючи свою сумну оповідь. – Ха-ха!

Саме після цієї щирої розповіді Кудрика я дійшов висновку... Так, я дійшов висновку, що навіть дурна звичка, яка заслуговує на людський осуд, інколи стає гідною наслідування. Гідною наслідування, якщо ми вчасно підводимо під неї формулу виправдання. Я кілька хвилин не спускав з Кудрика очей. Я захоплювався його наполеонівським зростом і намагався на реальний світ подивитися його очима. Очима романтика і людини, яка ідеалізує світ або бачить реальний світ ілюзорно. Через призму своїх мрій чи ідилії. І штучно прикрашає його. Прикрашає, аби цей світ став трохи кращим. Він ніби доробляє світ. Доробляє себе і доробляє те, що, очевидно, так само поспішаючи, як тато Кудрика, щось у нас не доробив Всевишній. Щось залишив гидотне, і ми не вийшли Йому подібними. Зовсім не вийшли. Бо, не уподібнившись Йому, ми почали на цій прекрасній планеті Всесвіту створювати для своїх потреб каналізаційні труби і біоунітази. А ще Всевишній залишив нам у спадок малоестетичний принцип людського розмноження. Принцип, який так подібний до принципу чи акту наших чотириногих друзів, або ж братів, яких ми з непоганим апетитом ще й поїдаємо. Поїдаємо чи то заради втіхи, чи то заради задоволення власного шлунка, чи прикраси свого без шерсті тіла.

Тепер, саме тепер, коли я дивився на Кудрика, згадував його нібито огидну звичку з тією щоденною його серветкою, я виправдовував Кудрика. Я виправдовував Кудрика, бо в ньому аж двоє чогось не доробили: і тато, і Всевишній. Тому я виправдовував Кудрика. Виправдовував, незважаючи на мої обручі. Обручі, які свого часу так стискували мою голову. Я виправдовував Кудрика і всім казав, що його звичка гідна всенародного наслідування. Гідна наслідування, але я не розумів себе. Не розумів своєї логіки. Своєї непослідовності і своїх вчинків. Так, я не розумів себе. Я не розумів, за що я хочу покарати Кудрика. Невже через серветку? Оту пахучу серветку, яка так тоді пахла... грішми. Я запитував у себе. Але я не знаходив на це відповіді...

Я висунувся з «Майбаха» і ткнув і собі пальцем у небо. Для перевірки. Макс на мене подивився як на недоумка. Мабуть, я таким і є. І що? Нічого не трапилося. Небо висіло. Висіло, як до цього тикання, так і після нього. Голубе... Гарне... Кілька кучерявих хмаринок пливло по небу. Рідких... Як чубчик у Кудрика... Одна з них розтягнулася. Мов його вуса. Кудрикові вуса. Також – ріденька. Хмари мені махали рукою. Мовляв, що, опікся з тими Шпильками?.. До нас передчасно не вдалось?.. І попливли за обрій. Ніби там збиралися щось знайти. На свою голову. Ні, навпаки, на чужу голову. Щоб побризкати. Побризкали б на Кудрика. Він би казав:

– Я вже голову підставляв під чисту небесну воду.

– Під дощову, – поправляв його я. Він був упертий. Страшний упертюх, як усі оці маленькі-премаленькі кудрики. Кажуть, у них серце ближче до сідниці. Ближче, ніж у великих. Я хотів сказати – ближче, ніж у високих. Таких, як, наприклад, я. Вам уже, мабуть, не цікаво про Кудрика. Ви хочете знати, що було далі з тією чужою жінкою. Гарною. Дуже гарною. Це коли вона ще сиділа за столом. Зі своїм чоловіком, а мені дуже хотілося її пізнати. З такими кругленькими колінцями... З таким тугеньким задком... І без трусиків. Варто було тільки підняти її фартушок. Вона не була у фартушку... У якісь спідничці. Також дуже сексуальній. Ну звичайно. Я це добре пам'ятаю. От саме її я й забув. Ну зовсім забув. А коліна пам'ятаю. Такі круглі... Такі сексуальні... Так мені хотілося їх полапати руками. Я намагався. Вона сердилась... Ніби наглядачка з краєзнавчого музею.

– Руками нічого не чіпати, – і злісно відкидала мою руку. – За кого ви мене маєте?

– За чужу дружину... Тільки за чужу дружину... Ви дуже гарна. У вас гарні коліна... І ось ця сукня... Чи це не сукня?.. Чи це спідничка?.. Така. Смужечками... Темно-рожевими... Переливається. Наче пелюстки троянд. Дуже гарно... Пелюстки немов осипаються. А колінця виглядають. Дуже гарно виглядають... І ще в тих капрончиках...

– Чи це у вас шовк? Золотий шовк. Дуже гарно. Гарна спідничка...

– Вам що, тільки моя спідничка й подобається? – вона раптом розгнівалася. Їй і тут я не міг догодити.

– Чому тільки ваша спідничка?.. Ваші коліна... Ваші панчохи на них. Шовк. Гарний шовк. Ніжний.

– І все?

– Ну, більше я нічого, якщо чесно признатися, не бачив.

– То зупиніть автомобіль. Ось тут, на цьому узбіччі. Ні, краще в тому ліску. Там гарна галявина.

Я почав вирулювати на галявину. Дивився поміж тієї шовкової трави. Чому шовкової? Ну, прийшла мені така тоді думка – шовкової... Як її панчохи. Шовкові. Шовкові й еластичні. Приємні на дотик. Дуже приємні. Особливо коли в тих панчохах такі гарні ноги, гарні коліна.

– Ось тут і зупиняйте автомобіль. За цим дубом.

– Може, під цим дубом?

– Ви що, філолог?

– Ні, а що?

– Бо ви мене весь час поправляєте...

– Мені здалося, що це ви мене поправляєте.

– Ви як мій чоловік. Ви, чоловіки, усі однакові. Усі до одного. Вам аби сперечатися.

– Я не сперечаюся. Я вас слухаю.

– Чому «слухаю»? Ви казали, що ви нічого більше гарного у мені не бачили.

– Я так не казав.

– За вами що, возити магнітофон, щоб записувати і вмикати? У вас що, склероз?

– Добре, добре... Може, й казав.

– Ні, як вам подобається? Він каже – «може, казав». Ніби я вигадую. Ніби я вже брешу.

У мене все опустилося. Що саме, я тоді про це не думав. Але так у цих випадках висловлюються. Образно. У мене й справді після того діалогу з тією жінкою... Ви помітили, я вже не кажу «гарною»... Краще б вона мовчала... У мене справді тоді все опустилося...

– Ви ж кілька хвилин тому, – вона не могла заспокоїтися. Вона завелася, ніби я вже був її чоловік. – Ви кілька хвилин тому мацали мене за коліна. Я вам сказала дивитися на дорогу. На знаки. Бо під якесь дерево в'їдемо. Ви мені казали, що в мене гарні ноги...

– Дуже гарні, – повторив я. – Я справді так казав і зараз кажу. Просто фантастичні. Як і коліна... Вибачте, я не знаю, як тут правильно висловитися. Річ у тому, що я не філолог... Я не філолог. Філолог, мабуть, сказав би... А я не можу. Дуже гарні. Просто казкові. О, казкові коліна. Це ж треба з такими колінами народитися.

– І все? – вона на мене дивилася як на ідіота. Я тоді навіть мав певність, що вона мене запитає, чи у мене випадково немає довідки, і чи я не стою на обліку, і як оце мені видали права. Чи я їх просто купив. А багатим усе дозволяється. Вона, здається, не на жарт розгнівалася А може, краще сказати, знову розізлилася. Так розізлилася, що аж палахкотіла. Вона просто палахкотіла. Її щоки взялися рум'янцями. Я знову хотів порівняти... Порівняти її щоки. Порівняти з пелюстками рожевої троянди. У неї були ще очі. Гарні очі. Голубі, глибокі. У них можна було втонути. Це тоді, коли я сидів за столом і під скатертиною лапав її за коліна і думав: «Ударить – не вдарить». Ніби зривав пелюстки ромашки: полюбить – не полюбить. Не вдарила – полюбила. І поїхала зі мною. Навіть не одягла трусиків. Про це я її попрохав:

– Не люблю, коли в жінки трусики на природі.

І вона не одягла... Мені це спочатку дуже сподобалося. Ну, тоді, коли ми почали їхати на природу. До діалогу. Тепер я дивився на її голубі очі. Тепер вони мені нагадували айсберги... Холодні, але красиві айсберги, в яких я не бачив дна. Вони їй пасували. Дуже пасували. Просто копія ляльки Барбі. Це ж треба мати такі очі! Заради таких очей той бовдур... Я маю на увазі її чоловіка. Звичайно, бовдур. Вона ж сама каже:

– А мій бовдур мені вірить як сам собі... Вірить, як тому банку, куди вкладає частину своїх заробітків під гарний відсоток...

Я знову згадав Кудрика. Я просто без Кудрика жити не можу. Це ж треба: живе людина! Усе життя живе і потім помирає. Ну, як усі ми. Живемо, ніби чекаємо своєї смерті. Одні чекають. Інші не чекають. Навіть не задумуються над цим. Живуть як можуть. П'ють, гуляють. Чи там наркотиками бавляться. Це називається – сісти на голку. А мені ж до цього... До діалогу... Хотілося, щоб і чужа дружина... Саме чужа дружина... З гарними колінами сіла і в мене на голку. Я тим тоді тільки жив. Я не думав про смерть. Зовсім тоді про смерть не думав. Вона тоді сиділа поруч мене в «Майбаху». Я навіть непомітно опустив сидіння. Я просто хотів, щоб вона сіла на мої коліна. І щоб я подумав. Не подумав, а про себе сказав: «Тепер і вона сіла на голку». На чужу голку. Солодку голку. Солодкою трояндою... Чомусь і тоді мені більше нічого не спало на думку... Я підняв фартушок. Сам не знаю, як я на це наважився. Але наважився, хоч боявся, що тепер дістану по писку. Власне, не фартушок, а всього кілька смужечок. Бо ж спідничка була із смужечок. Смужечок. Що спадали їй поміж гарних колін. Точніше, стегон. Бо решта розповзлися по її гарних ногах і спадали донизу. Я все помітив. І тоді я помітив, що вона без трусиків... Що вона виконала моє замовлення... Тобто моє бажання вона захотіла задовольнити... Я тоді вимовив:

– Господи...

Ну чому я завжди, коли треба і не треба, звертаюся до Господа? Це вже не чесно і не до ладу... Я помітив таки... Свідок цьому небо без хмар. Без жодної хмаринки. Між її білих ніг. Трохи вище від отих шовкових панчіх. Це таки були панчохи. Добре, що панчохи. Були б колготи... Я б нічого не помітив. Це було мов через скло вітрини. А ще точніше, коли у вітрину падає сонце. Власне, не саме сонце, а падають сонячні промені. Вам треба тільки до вітрини притулитися. Точніше, затулити рукою. Руку зробити дашком... Над очима... І тоді вже можна побачити, що ж там усередині... Усередині супермаркету. Я так не міг зробити. Я не міг залізти під чужу спідничку і роздивлятися. Я просто не міг. Не наважувався. Та ще й з чужою дружиною. Та й зі своєю, мабуть, не зміг би. Бо зі своєю воно мені й ні до чого. Чого б я ото туди заглядав? А до цієї кортіло. Ніби мені не все одно. Чи в неї воно не так, чи так. Але все одно цікаво. Єдине, що я помітив... Це як вибух. Мабуть, це найкраще порівняння. Як вибух снаряда. Полум'я чорне, а всередині мов магма... Рожева. І тебе ніби одразу засліплює. Саме в цей час вона мені завдала удару. Ну прямо в потилицю. В обличчя в неї не вийшло. Обличчя було зайняте вивченням предмета. Я не знаю, для чого я це робив. Очевидно, несвідомо. Я ж не злочинець. То я просто хотів пожартувати. Ну, це ж часто називається жартами. Такі любовні ігрища. Ну а як їх інакше назвати? Жарти. Любовні жарти. Погралися, пожартували... І навіть чоловікові... Чи дружині... можна сказати – я ж тільки пожартував.

Вона мене ляпнула ще раз по потилиці.

– За що? – я вдав, що образився.

– Що ви собі дозволяєте?

– Я ж тільки пожартував. Я ж тільки глянув... Від цього...

Я хотів сказати, що вона від цього ж не облізе... Але не сказав. Такі коліна... Такий вибух снаряда і такі слова. Я хотів, щоб вона таки сіла на голку. Я це назвав – сісти на голку. Мабуть, це негарно.

– Ви нічого не сказали про моє обличчя.

– Невже? – перепитав я. Ні, таки жінки не можуть без цих дурних і часто брехливих, хоч і солодких для їхніх вух, компліментів.

– А що обличчя?! У вас гарне обличчя.

– Тільки гарне?

– Дуже гарне! – я сказав чесно. Свідок цього сам Господь Бог. Але в ті хвилини у мене думки опустилися значно нижче того гарного личка.

– Я аби не напросилася...

– Не зрозумів, – перебив її я. – Що ви цим реченням хотіли сказати?

– Ні, ви таки філолог. Яким реченням? Ви таки зануда. Я кажу, аби не напросилася на комплімент, то ви б мені так і не сказали нічого про моє личко.

– Я думав не про личко. Мені в цей момент подобався інший вислів. Я навіть хотів його вимовити. Я хотів сказати, що я мріяв, аби ви сіли на голку.

Але я не наважився так сказати. Хоча мені хотілося слово «комплімент» замінити іншим словом – «голкою». Цікаво, чи вона зрозуміла б мене? Чи зрозуміла б, що я тоді мав на увазі? Скажемо культурно. Аби я сказав так:

– Я гадав, що ви хотіли сказати: а чи не сісти мені на голку?

Але я й цього їй не сказав. Я не наважився. Хоча потім подумав, що в таких випадках не обов'язково усе пояснювати... Треба тільки спрямовувати, підказувати... Жінки ж дуже розумні... Особливо в таких ситуаціях... Вони здогадливі... Дуже здогадливі. Здогадливі, як ніхто... Ніби в їхній генній пам'яті це все закладено. Закладено задовго до їхнього народження. І до нашого також... Я таки хотів, аби вона напросилася на голку. Ну, сіла на голку і покрутилася своїм... Ну, як вам делікатніше сказати... Я згадав Кудрика. Господи, який той Кудрик делікатний у своєму житті. Я таких делікатних у своєму життя не бачив. Він педикюриться. Він насипає собі під пахви... Ні... То він насипає у своє взуття жіночу пудру. І не яку-небудь, а від Крістіана Діора. А може, не від Крістіана Діора. Може, від Іва Сен-Лорана. Так, здається, саме це ім'я він найчастіше полюбляв вимовляти. Ніби смакував ним – Ів Сен-Лоран. І додавав – великий кутюр'є. Король. Король високої моди. Співець жіночності та елегантності. Так весь час повторював. Поки той не вмер. Потім він перейшов на Крістіана Діора. Здається, на Крістіана Діора... Або на того, хто на цьому історичному етапі найпопулярніший у Європі. В Європі і у світі...

Кудрик насипав у черевики дуже дорогу пудру. Насипав у свої лаковані черевики. Він носить тільки лаковані. Як артист. Тільки артисти... Артисти – ті носять лаковані черевички у руках. Носять у руках, щоб їх надовше вистачило. І тільки на сцені. Кудрик носить ті лаковані черевики щодня. У нього їх кілька пар. Він довго в одних... Ну, так він висловлюється... Не я. Він довго в одних не засиджується. Він боїться. Так, він боїться, що вони можуть набратися пахощів. Зрозуміло, неприємних пахощів. Саме пахощів, бо протилежного слова Кудрик не знає. Може, знає, але не любить. Він естет. Може, й знає і як естет, але я від нього таких слів не чув... Ну, навіть тих, що цензура дозволяє. А Кудрик собі – ні. Він не дозволить. Він не скаже на сідницю... Ні, я також не скажу... Я також не скажу... І оте, що в цієї Анюти... Її, здається, звали Анюта... Я ж її називав Троянда... Рожева Троянда... Ну, ту, чужу дружину, що була зі мною в «Майбаху»... Ну, та, що я помітив, що вона без трусиків, і хотів їй підняти фартушок. Подивитися, що ж там під фартушком. Але вона фартушка не одягла. Одягла якусь рожеву спідничку в порізаних смужечках. Мабуть, щоб я постійно дивився на її коліна і... І в мене виникало бажання. Так би висловився Кудрик. Я б так не сказав. Сказав би простіше. Може, сказав би так: мов вибух снаряда на полі бою. Чорне з червоним полум'я. Так і спалахнуло. Вибуху, щоправда, я не чув. Але Кудрик таких порівнянь ніколи б не вжив. Він же не тільки банкір. Він ще доктор естетичних наук. Чому не фінансових? Економічних? Естетичних наук. Це ж треба! Банкір. Власник банку і доктор естетичних наук. Він вивчив увесь етикет. Етикет людської поведінки. Це ж треба! Вивчити банкову систему і етикет, манери. Світські манери світського життя. Це ж треба! Цьому Кудрику. Чистоплюєві Кудрику. Так от, він ніколи не назве щось своїм словом. Ви мене зрозуміли? Він це назве ніжно. Може, розеточкою. Може, розеткою. Але щоб своїм іменем... Ну, не науковим. Простонародним. Ніколи. Ви хоч його вбийте. Хоч ріжте живцем. Ніколи... Ви й тут мене зрозуміли... Назве штепселем. Саме штепселем, чи як отой штекер називається, який має не дві вилки, а одну. Мабуть, таки штекер... Так от, Кудрик скаже тільки так. Так образно, і так просто, і так дохідливо. Я коли побачу розеточку, то неодмінно встромляю туди свій штекер... Мабуть, вольт двісті двадцять. Не менше. Це якщо штекер розжарюється.

У мене були тоді всі ті самі двісті двадцять... Чужа ж дружина... А може, й більше... Я не вимірював... Але вона це відчула... Вона це відчула... Не знаю, як це називається у жінок. Може, інтуїція. Може, рефлекс. Може, шосте чуття. Жіноче чуття нам не підвладне. Але вона відчула. Вона сказала:

– Чому ви не поцілуєте мене? Не так... У губи, – вона заплющила очі. Я підняв фартушок. Вона розплющила очі.

– Вам що, нічого робити? Ви користаєтесь тим, що я заплющила очі... Я це зовсім не для цього... Я хочу... Мені так хочеться...

– І мені, – сказав я.

– Ви мене не так зрозуміли... Ох ви й нахаба... Мені хочеться, щоб ви мене поцілували і обняли... Ну, не можна отак одразу... Це ж нецікаво. Я ж не повія. Я чесна жінка. Я заміжня. Ви ж, мабуть, також?

– Я також, – теж чесно признався.

– Але ми можемо розлучитися?

– Ну, не одразу ж. Нам треба пізнати одне одного. Чи ви так не вважаєте?

– А чому б і ні. Можемо пізнавати одне одного, але якось не так, як оце ви робите... Ви зі мною поводитеся...

– Як з голкою, – я не знаю, чому я так сказав. Просто так випалив. А потім стушувався і пояснив... Я так гадав, що я пояснюю: – Куди голка, туди й нитка.

Мабуть, я тоді дуже напружено думав про голку. Ну, не ту, на яку сідають. А ту, про яку б сказав цей чистоплюй Кудрик. Він би відмовився і від слова «штекер». Точно відмовився б. Бо «голка» звучить краще. Єдина нестиковка. Ні, не те, що ви подумали. Не те, що вона мені не сіла на голку і не наколола на неї троянду. Голка у нас, в українців, жіночого роду, а він... Ну, ви мене зрозуміли. Він чоловічого. Кудрик ближчий до істини, ніж я. Він таки штекер, а не голка. Хоча мені хочеться казати «голка». Щоб вона сіла саме на голку. Не на штекер. Штекер – це погано. Та й назва не наша. Якась іноземна. Цікаво, чи є в інших народів назва голки чоловічого роду. Треба поцікавитися в цих поліглотів. Вони все знають... Я її поцілував... Не голку – чужу дружину. Вона знову була незадоволена. Сказала:

– Ну хто так цілує? Я вам, мабуть, не дуже подобаюся. Ви просто хочете мене взяти до своєї колекції, і тільки.

Я спочатку не зовсім зрозумів, яку колекцію вона мала на увазі. Так, у мене була колекція. Колекція дорогих картин. Я про це їй сказав. Але всі вони мертві. Краса мертва.

– А ви така жива. Така жива. Така одухотворена. Мов кульки ртуті...

Вона на мене негарно подивилася. Негарно. Просто сердито після тих «кульок ртуті». Я одразу ж виправився. Одразу. Аби вона не розтуляла рота. Я дуже боюся жінок, які розтуляють рота і звідти починає литися... Литися маса слів, які я не можу в повітрі зібрати докупи. Зібрати у фрази, у вирази, бо так я не розумію, що вони від мене хочуть. Тому я швидко сказав:

– Боже, яка ви гарна. Я вами захопився...

– Захопилися?

– Я завжди захоплююсь, коли бачу таких гарних жінок, – я згадав свою колекцію. Багатющу колекцію. Вона вартувала мені мільйони доларів. Я не знав, навіщо я ті картини колекціоную. Навіщо я витрачаю на них такі шалені гроші. Але так було модно. Усі мої друзі... ну, всі біг-фіши... Тобто Великі Риби. Акули. Хижі акули. Хижаки. Усі вони купували чомусь картини. Картини й автомобілі. А ще годинники. Дорогі годинники і яхти. Та будували церкви. Для відмолювання гріхів. Інколи просто у себе в садибі. Ніби не хотіли витрачатися. Не хотіли витрачатися на попів. А може, щоб далеко не ходити. Чи наблизити Бога до себе. Мабуть, вони так думали... Може, мріяли, що Бог опуститься до них. Опуститься і запитає:

– Богу молишся? Поклони б'єш?

– Б'ю, Ваше... – і прикушували язика. Бо хто з нас чи з них знає, як ото звертатися до Бога. Та я про це потім.

Я тоді чужій дружині сипав у фартушок компліменти. Скільки я їх тоді насипав – важко сказати. Насипав, мов бісеру. Повну спідничку. Повну пелену. Я згадав, що в мене у «бардачку» (зрозуміло, автомобільному) є той бісер. Це ж я для неї купив. Для неї. Аби вона тільки сіла на голку. Я хотів дати їй після того... А якщо не сяде... Ні, таки дам зараз. Я її трохи нахилив. Вона не так здогадалася. Потім знову образилася. Як важко з цими жінками. З чужими також. Я її відсторонив... Вона знову образилася. Боже, які ці жінки! Яке це образливе створіння! Ну, ніколи їм нічим не догодиш.

– Я вже тобі так швидко набридла? – вона несподівано перейшла на «ти».

Мені це чомусь не сподобалося. Не знаю чому. Мені здалося... Тоді здалося, що їй ще рано мені так казати. Ми ще зовсім з нею не познайомилися. Я ще не подарував їй того чортового бісеру.

– Не набридла, не набридла... Я просто тобі шукаю подарунок. Він десь щез. Мав бути тут.

– Дружина до твого «Майбаха» має ключі? – поцікавилася вона.

– Має, – я нишпорив далі.

– Це вона взяла. Я по собі знаю... Я також прибираю інколи автомобільні «бардачки» у свого чоловіка. Особливо від презервативів. У тебе знайдеться в бардачку пару презервативів?

Чому «пару»? Що вона собі намислила? Вона гадає, що я з нею займатимусь цим цілий сонячний день. Ну, пів сонячного дня... Але я про це в неї не запитував. Я їй відповів:

– Ні. Я з ними не люблю... Я цим не займаюся... Я не бабій... Я рідко беру на природу жінок.

– Але все ж береш?

– Дуже рідко... І тільки дуже вродливих. Таких, як ти...

– Мій також... Я знаю. Мій також балує чужих жінок. Любить бавиться з ними. Тому таку розкіш я собі дозволяю також. Він, певна, і зараз бавиться. Може, навіть он у тому лісі. Може, на березі он того озера. Під тими кущами. Ти не маєш бінокля? Я хотіла б побачити номерні знаки. Я не ревную. Мені просто цікаво. Я просто тоді хочу сама собі сказати: «А чому ж я не можу?» – Вона замовкла. Передихнула. Але все дивилася у бік озера. А тоді знову мовила: – Але я все одно наводжу порядок у його автобардачку. Це вже в мене виробилася така звичка. Жіноча. Наводити скрізь порядок. Це у наших жіночих генах. Чоловік злиться. Злиться, але не може мені нічого сказати... Не може... А я заочно йому кажу: «Нічого балувати чужих жінок. Заздалегідь купувати їм подарунки. Дасть, сподобається – тоді відвези її в бутік. Вона той подарунок сама вибере...»

«Боже, – це вже я. – У неї ціла програма. Ціла програма в її словах. Чорт з тобою, – подумав я. – Чорт з тобою. Бутік – не фортеця. Я й бутік будь-який візьму без бою. А от тебе? Як тебе посадити на голку?.. Тоді я тебе не в один і не у два, а в три бутіку відвезу... У три підряд... Тільки хоч раз сядь і не мороч мені так довго голови з тими поцілунками. Я тобі навантажу цілу валізу чого ти захочеш. А там уже твої проблеми: «Де ти це взяла? Звідки це? Я тобі, здається, стільки грошей на бутіки не давав». Це мене не цікавить. Так тоді міркував я. Відвезу її після цього в бутік. Хай тільки сяде на голку.

– Може, тут? – вона показала на другий «автобардачок». Той, що у мене під рукою. Тобто там, де коробка передач. – Може, тут?

– Дякую. Я згадав. Саме тут. Ось він. Дивіться, яка коробочка.

Ні. Я таки недоумок. Я таки недоносок. Хоч і не семимісячний. А може, й семимісячний. Я у мами про це не запитував. Я цим зовсім не цікавився. Але для чого це я сказав? Оте дурнувате: «Дивіться, яка коробочка...» Ні, ми, чоловіки, таки ідіоти. Стовідсоткові ідіоти. Коли ми щось хочемо... Дуже хочемо... У нас паморочиться голова. Ми верземо усілякі дурниці. Яка коробочка? Яке це має значення – та коробочка? Мене цікавить, що всередині тієї коробочки. Я маю на увазі не цю оксамитову темно-синю коробочку, в якій лежало оте дороге намисто. Намисто з інейо – сріблястих перлин. А поміж них одна чорна перлина. Найдорожча. Але я мав на увазі не коробочку... Я мав на увазі її коробочку... Тобто розеточку. Так би естетично назвав Кудрик. Я, напевне, мав на увазі свою коробочку. Тобто свою голову... Голову, в якій повно усякої дурні. Я намагався перезарядитися. Перезарядитися. Настроїти себе все ж на іншу хвилю. Як тепер висловлюються?.. Ну, у вік нібито прогресу... Ага-а, переформатуватися. Але я не тільки перегорів. У мене там щось заклинило. Щось заклинило. Вибух снаряда. Чорне полум'я і рожева магма. Стоп! А чого перлина чорна? Вона ж біла. І ця чужа жінка, що зараз сидить біля мене... Лізе безцеремонно цілуватися. Вдає, що нічого у світі кращого не бачила, ніж це дурне і дороге намисто... Боже, вона мене вже слинить... Мені вже не хочеться цілуватися. «Ну досить, досить». Це у мене висить на язику. На кінчику язика. Я хочу їй сказати... Що мені... Що мені треба трохи розслабитися... Подумати... Зібратися з думками... І вона раптом вибухнула. Як снаряд... Як картеч... Вона раптом все відчула. Вона відчула своїм жіночим нутром. Відчула, що я її більше не хочу...

Але ж я їй нічого не казав. Я нічогісінько їй не казав. Я просто хотів їй подарувати дороге намисто.

– Ти вже передумав?

– Не я, не я, – захищалося моє его. – Не я. Це він передумав.

Ні, таки у мене не всі вдома. Це ж треба до такого додуматися. Отаке випалити: «Це він». Усе на нього звалити. Ніби не я ним командую. Я тепер все звалював на нього. Перегорів. Я вдав, що ображаюсь.

– Ти довго вовтузилась, – дорікнув їй я. Гадав, що образиться. Вона образиться на мене, а не на нього. Але нічого подібного. Вона мене ще більше почала... Ні, не те слово. Вона ще активніше почала мене обціловувати. Ну, майже облизувати. Кудрик такого б не сказав. Точно – Кудрик б такого не сказав. Йому естетична освіта не дозволила б. Мені спала на думку приказка. Приказка, яку українці полякам приписують: що занадто, то не здорово... Але поляки відмовляються від тієї приказки. Вони кажуть, що це українці придумали... Так, українці. Бо в поляків нема такого слова – «занадто»...

– Нічого не вийде, – раптом твердо вимовив я.

І тут вона мене вдарила. По-справжньому вдарила. Крикнула:

– Ідіот! Ти ще з мене насміхаєшся! – і кинула просто мені в обличчя ту коробочку. Коробочку з дорогим намистом. Кинула і вискочила на галявину... Вискочила на галявину, а вже потім на автостраду... Ось на це саме місце. На це самісіньке місце, де я Максу наказав зупинитися. Просто посеред дороги... Я подивився на того дуба... На те місце, де тоді стояв мій «Майбах». Я все тепер згадав. Усе згадав і тому в таких деталях усе й описую. Усе до дрібничок. Саме тоді, коли вона вискочила... у мене вистрілили. У мене вистрілили... Я встиг зачинити дверцята. І кулі, мов дріб, заторохкотіли по склу... По кузову. Мені стало страшно... Мені вперше стало так страшно... У мене ніколи не стріляли... Але чому? Чому? Тому, що я взяв і вивіз у ліс чужу жінку? Чужу дружину?.. А може, тому, що я багатий? Може, тому, що я комусь перейшов дорогу? Я комусь заважаю в бізнесі... Але в мене ж такий позаконкурентний бізнес... Я ж не втручаюся ні в чию зону інтересу. Кудрик сказав: головне – не втручатися в чужу зону інтересів. І я не втручаюся... А може, просто від заздрощів... У них тоді нічого не вийшло. Добре, що послухав Макса. Саме тоді, після Віденського балу... Саме тоді... Макс сказав:

– Купіть собі «Майбах». Броньований.

І я добре зробив, що послухав Макса. Я нагнувся і тепер поцілував кермо «Майбаха». Я справді його поцілував. Поцілував і здивувався, що я це зробив. Я дякував «Майбаху», що він мені врятував життя. Але вчора я ж хотів з ним покінчити. Не з «Майбахом» – із життям. Ні, з «Майбахом» і з життям. Здається, це було вчора. Я вже не пам'ятаю. Але пам'ятаю, що я так само хотів подякувати Двом Парам Шпильок на струнких і гарних ніжках. А чому в них не можуть бути стрункі і гарні ніжки?.. Тільки тому, що вони Метелики?.. І ось я тепер стою на цьому місці. Я помітив. На цьому місці... На тому, де оту чужу дружину хтось підхопив в автомобіль. Хтось нібито підхопив в автомобіль, і за нею тільки задиміло. Задиміло синє полум'я... Мов димова завіса. Тепер я зрозумів, звідки цей вислів. Я й сказав:

– Та гори і ти синім полум'ям...

Добре, що тоді вчасно під'їхали Макс і Мур... Здається, з ними ще був Віктор... Так, Віктор Віктóр... Дивак. Змінив би щось одне з двох. Змінив би чи ім'я, чи прізвище... А то і те, і те однакове. Тільки наголос... Тільки наголос на різних складах одного і того ж слова. Як різний голос у близнюків.

– Господи...

Знову це слово-паразит. Знову це звернення. Ну, причому тут Господь Бог? Скільки можна?! Боже, вибач... Це просто вихопилося. Може, уже сьогодні ми з вами зустрінемося. Я закінчив свій земний шлях. Я тут пізнав усе. Усе пізнав. Щоправда, я ще, може, передумаю... Я, може, ще сьогодні стрибатиму з мосту у воду. Я ще хотів би дізнатися, хто ж вона. Мені дуже хотілося подивитися їй в очі... Дуже хотілося б її запитати, хто ж підіслав... Підіслав цю Анюту... І чому? Кому я на цьому світі заважаю? Я б її тоді посадив на голку. Вона б у мене закрутилася. На справжній голці. І вона таки в мене сидітиме. Я таки її впіймаю. І посаджу... Вона таки сидітиме. І чи сидітиме? Чи крутитиметься, мов дзиґа. Крутитиметься від того, що їй боляче... Чи від того, що їй солодко. Ні, я таки хочу, аби вона сіла на голку, і ми з цим покінчимо.

Я знову згадав Кудрика. Я згадав Кудрикові слова. Він мені якось сказав:

– І я тоді зрозумів! Я зрозумів, що Всевишній усіх нас на землі створив засланцями. Чи ти розумієш мене? Чи ти розумієш тепер, чому я почав удосконалюватися? Чому я став естетом? Я хочу стати кращим. Усі ми хочемо стати кращими, ніж ми насправді є. Але всі ми засланці. І навіть намісники Бога на землі... Вони так само подібні нам. Вони також не стали кращими. Бо кращими стати неможливо, коли ми в цьому світі усі засланці. Усі: і вчені, і не вчені, і великі, і малі. І найстрашніше – краща половина людства також не стала кращою. Не стала Йому подібною. І це найстрашніше, найнеприємніше... І я дійшов висновку. Я дійшов висновку,

що ми не можемо називатися Йому подібними... Ми тільки можемо уявляти... Ми тільки можемо уявляти і мріяти стати кращими. Кращими, ніж ми насправді є... І я хочу стати кращим. Кращим, ніж усі... А всі з мене сміються... Усі ті, які знають про мої серветки. Всі вони кажуть, що я ідіот. Позаочі кажуть. А так цілують у щічку і просять кредит під менші відсотки. А так вони мене всі люблять. Усі без винятку. Як позаочі й ненавидять. І також усі без винятку. І ти мене, Баз, ненавидиш. Ненавидиш, хоча вдаєш, що любиш. Ти такий самий ідіот, як усі. І я такий самий ідіот, як і всі. Як усі на цій землі... Під цим небом, з якого тобі у торбу падають гроші...

Я чомусь часто згадую цього акуратиста Кудрика. Може, тому, що він мені, як нікому, довіряється. Він мені довіряється і навіть не підозрює, що мені якраз не можна довірятися. І він мені розповідає. Він мені розповідає усе про себе. Він мене запевняє, що все про себе розповідає тільки мені. Тільки мені. Більше не розповідає нікому. Він мені казав, що ніколи не лягає в ліжко до жінки, якщо не прийме ванни. Не прийме ванни. А де в цьому лісі я міг прийняти ванну? Під яким дубом? Під яким кущем? Мабуть, саме на це вони й розраховували, щоб я виліз із «Майбаха». Щоб я ліг під дубом. Ліг там під кущем за дубом. Там би вони мене й закопали. Уже без душі. Закопали б моє тіло... І я вже пізнав би Той світ. Я б уже відповів на усі запитання. На усі... Які тільки мене цікавлять. Які усіх нас цікавлять, поки ми ще дивимося на небо.

Ні. Не потрібно мені більше цих експериментів. Вона, ця чужа дружина, так само мені сказала:

– У мене є пахучі серветки... Я зараз його зроблю райським деревом. Пахучою магнолією.

І я знову згадав Кудрика. За асоціацією із серветками. Кудрик свій зад щодня робить пахучою магнолією. Краще б вона мені цього не казала. А він казав. Він казав, що після туалету... Ні, я про це здогадувався... Я про це здогадувався, що він після кожного відвідування туалету... Ну, якщо він по-великому. Якщо по-великому, то він вкладає між своїх двох половинок чисту пахучу серветку. Дуже пахучу... І ходить так цілими днями. Як і його головний бухгалтер. Тільки той не з серветкою, а з гемороєм. Він дуже гордиться цим. Не головбух, а власник банку Кудрик. Він вважає себе найчистоплюйнішим чоловіком на планеті. Можна сказати, великою особистістю. Індивідуумом. Доктором естетичних наук.

– Так не роблять ані королі, ані султани, – якось запевнив мене Кудрик. – Так роблю тільки я... Їх підмивають... А я підмиваюся сам... І цим дуже горджусь. Хоча в цій справі є один недолік... Одна недосконалість.

– Яка саме? – поцікавився я.

– Розумієш, серветка інколи випадає через холошу. Через ліву або через праву. А як може собі таке дозволити король? Тому я й кажу – так не роблять ані королі, ані султани... І президенти також не роблять. У них, скажімо, королівський прийом. Раут. Або прийом послів... Ну, все таке королівське. Королю треба вийти. Вийти за протоколом. Вийти відповідно до етикету. Вийти з дипломатичних міркувань. Або потанцювати з якоюсь фрейліною. Потанцювати з чужою принцесою. Або навіть з чужою королевою. Королі можуть таке собі дозволити. Я не можу. Я не можу так легко запросити на танець королеву. Розу можу... Роза мені не відмовить. А королеву – ні.

– Ну, зрозуміло, – мені нетерпеливиться, і я перебиваю Кудрика. – І що ж далі?

– Далі жах, – повідомляє мені Кудрик. – Серветка раптом під час танцю чи ходи короля по королівській залі випадає. Вилітає через одну із холош. Чи з лівої, чи правої. Це вже не має особливого значення. Серветка падає на королівський паркет. Добре, якщо чиста... Не підлога – серветка, а якщо... Ти мене зрозумів?.. І як тоді королю?.. Його величності перед народом? Перед усім королівським двором? Перед королевою?.. А особливо чужою і особливо під час танцю?.. Мені легше... Мені значно легше. Я ж можу й порушити етикет. Я можу не вийти з-за столу. Мені може не бути так соромно перед Розою. Тому я, на відміну від короля, сміливо ношу ті серветки. Ношу у тому місці. А все чому? Мені і перед Розою соромно. Перед нашою прачкою. Прачка інколи підносить мою білизну Розі і запитує:

– А це також прати?

Роза інколи поривається взяти мої труси в руки. Двома пальчиками... і кинути їх у пральну машину. У мене починають терпнути ноги. У мене починається судома. Страшна судома. Я починаю думати, що вона починає думати, що я такий нечупара. Що вона з таким зас... Ну, ти мене зрозумів? З таким... Я не можу вимовити цього слова вголос... Але ти розумний... Багатий не може не бути розумним. Він може бути неосвіченим. Йому не обов'язкова вища освіта. Диплом. Диплома він потім собі купить. У тебе ж вистачило розуму заробити такі гроші. Без горішньої освіти, без диплома...

– Я їх не заробив? – мовив я.

– Ти їх украв, – здогадався Кудрик. – Перші мільйони усі крадуть... Наступні заробляють..

– Я їх і не крав... Мені їх просто залишили... Мені їх скинули... Скинули з неба...

Кудрик про це не хотів слухати. Він моє пояснення урвав:

– Не про це йдеться... Не про це... Я кажу для прикладу... І ти уяви собі. Роза раптом бачить мої труси. Ті труси, що я носив без серветки. Ти тепер мене розумієш? І ти на них залишив сліди, бо вони не мали серветки...

– Я зараз не одружений, – заспокоїв я Кудрика. – За мене не переживай.

– Я переживаю не за тебе... Я переживаю за короля..

– Якого короля?

– Та будь-якого... Саудівської Аравії, наприклад. Ну, де тепер ще є у світі королі? В Англії, наприклад. Ні, Англія не підходить. Там королева.. Там королева, принци Уельські, герцоги Корнуельські чи Гашпірські... Ще там якісь усякі... І тут такий пасаж... Можна сказати «такий пасаж»? – це мене запитав Кудрик. Доктор естетичних наук. Людина з дипломом. У людини без диплома.

– Мабуть, можна. Можна й інше якесь слово. Французьке.

– А яке саме? Яке ти назвеш? Або якщо я назву... Конфуз. Є ж таке французьке слово: конфуз. О, точно, – зрадів Кудрик. – І тут такий конфуз. Король в танці. У повільному танці з королевою. Чужою королевою, і раптом у нього з-під штанів випадає серветка. Хоч і пахуча, але ж не чиста. Уявляєш, який конфуз. І якийсь блюдолиз... Саме блюдолиз... Підбігає до короля і каже: «Ваша величносте, у вас щось випало»... Потім піднімає, підносить до носа і повідомляє королю... Не Саудівської Аравії... Там, здається, шейхи... А будь-якої іншої країни, де є ще королі: Замбії, Намібії, Чаду... «Ваше королівське величносте. Це серветка. Пахуча серветка...» Ну скажи: потрібно було цьому дурню вискакувати із штанів і отак вислужуватися? Ти мені скажи... Велика Риба...

– Звідки ти взяв це ім'я? – запитав я в Кудрика.

– У тебе ж на «Майбаху» написано. На номерах – Біг Фіш: Велика Риба. А у мене просто – Кудрик.

– Не Кудрик, а...– я хотів вимовити його прізвище правильно. Адже я вимовляв літеру «л» замість «р». Та він мені не дав такої можливості.

– Звідки ти взяв оте дурне Біг Фіш? Що за поклоніння перед Західним світом?.. Ти ж незалежна людина. Ти ж достобіса багатий. У мене в зерносховищі вже ящиків не вистачає для твоїх золотих крашанок... Де ти знайшов ту курочку Рябу?

– Мені просто подобається Біг Фіш. Але я не знав. Я не знав, що це перекладається як Велика Риба. Це Макс придумав. Може, тому, що я завжди мріяв про золоту рибку. Я мріяв її колись упіймати...

– І впіймав, – закінчив замість мене Кудрик.

– Так, упіймав. І не просто золоту рибку, а велику золоту рибу.

– А чому б тобі не написати Кінг Фіш? Король-риба... Або Голд Фіш?.. Золота риба..

– Я не знаю англійської.

– Заглянь у словничок. Поклич поліглота. Учительку англійської, зрештою.

– Ми відхилилися, – нагадав йому я.– Ти щось хотів сказати про короля Намібії чи Замбії.

– У Намібії короля, здається, замінили на президента.

– Хай буде в Замбії. І що далі?

– Далі ти навіть собі уявити не можеш. Ти навіть не можеш уявити. По-французькому це кошмар. А по-нашому – жах. Іншого слова я не можу підібрати. Просто жах і нема голови. Нема на плечах голови у того блюдолиза. Король після рауту зніме йому голову. Може, навіть власноручно... Даю свою навідріз. Як це полюбляв Петро Перший. Зніме голову і навіть оком не кліпне. А ти б не відтяв, якби тобі твою серветку... Навіть пахучу... Під час королівського балу піднесли під ніс? Тепер і я задумався: чи носити ті пахучі серветки, чи ні. Не знаю.

– А зараз ти, Кудрику, носиш. Навіщо?

– Так, я ношу. Для чистоти. Я хочу, щоб краса врятувала світ.

– Це добре, але ти в мене був на іменинах...

– Але я не танцював, – Кудрик був не зовсім дурний, бо здогадався одразу, до чого я веду. Він грав у шахи і казав, що він знає життя на два-три кроки наперед. Це в нього виробляють шахи. Власне, не самі шахи, а гра у шахи.

– Так, ти не танцював, але міг би й танцювати... Ну, аби тебе, Кудрику, наприклад, запросила дружина голови Національного банку? Ти ж би їй не відмовив. Чи перша пані країни?..

– Я з першою пані ніколи не стрічався. Ні на одному рауті.

– Я для прикладу. Бувають же і в тебе ситуації... Як тобі їх назвати?.. Ну, коли ти виходиш на люди... Виходиш... І довго ходиш поміж людей. На тих самих світських прийомах, раутах, під час фуршетів?.. Або просто у гостях, у своїх родичів, на природі, і ти що, не думаєш про ту серветку?..

– Думаю. Я весь час думаю. У мене вже від того думання все моє сидіння замацане. Я перевіряю його, як ревізори банк. Чи все на місці. Аби я не мацав... Вибач, не перевіряв своєї половинки так, то в неї уже були б синці. Як тобі інтелігентніше сказати?.. Ну, як ті самі французи кажуть... У неї були б уже синці на її святковому личку...

– І що, в тебе ні разу не випадала серветка? Ніде і ніколи? – я так допитувався, ніби це мало для мене якесь значення. Це мало щось змінити у моєму житті. Різко змінити. А може, мені було просто цікаво. Але мене це цікавило. Дуже цікавило! Чому – я ще сам не знаю.

Кудрик раптом задумався і допитливо глянув мені в очі.

– Що ти цим хочеш сказати? На що ти натякаєш?

Потім він зібрався з думками і мовив. Щоправда, сердито. Ніби я йому наступив на мозоль:

– Кілька разів було. Кілька разів у мене випадала серветка. На щастя, за моїм столом. Перший раз саме тоді, коли до мене хтось завітав. Я збирався вийти з-за столу і передумав. Я почув, як вона виповзає з холоші і збирається впасти на підлогу. Я далі не зробив ні кроку. Хоча хотів вийти. Назустріч клієнту. Я завжди виходжу, коли клієнт поважний. Тоді так само зайшов до мене дуже поважний клієнт. Такий, як ти. Ну, не такий уже дуже багатий... Але мільйонер. Можна сказати, мультимільйонер. Я не міг не вийти з-за столу. Не міг не вийти і не подати йому руки ще біля порога кабінету. Але я не зробив ні кроку. Я прикинувся, що в мене раптом щось заболіло. Я навіть ойкнув і вибачився перед ним. Я послався на ревматизм, і він підійшов до мене. Я скривився. Я вдав, що мене щось болить. Що саме, я навіть у ті хвилини ще не придумав. Навіть не придумав. Але сказав, що мене щось кольнуло, і попросив його сісти у м'яке крісло. Він сів. Я нагнувся і засунув серветку під стіл. Потім трохи посидів. Ніби у мене той біль минув. Я встав і підійшов до нього, щоб потиснути таки його пухку і, признаюся тобі, неприємну руку. Вологу, мокру, я вже не кажу – гидотну... Для мене гидотну... Доктора естетичних наук. Боже, як я не люблю таких рук! Я тоді навіть подумав, що саме до таких липких рук... Скільки їх не мий. Вони все одно липкі. Так от, до таких липких рук... До таких липких рук гроші самі прилипають.

– А в мене не липкі руки?

– У тебе ?– Кудрик дивився мені в просто в очі. Як кролик. Але не як перед пітоном. Просто дивився і все. Нейтрально дивився.

– Тільки чесно! – наполягав я.

– У тебе не липкі і не пахучі. Це чесно. У тебе сухі руки. Не знаю чому. Але завжди сухі. Що ти з ними робиш? У мене руки також липкі. Я знаю. Я їх рідко кому подаю. А знаєш, що я роблю, щоб вони тобі липкими не здавалися? Я руку тримаю догори долонею. Ніби сушу. Вона ніби висихає. Тоді подаю.

– А якщо раптом... Якщо хтось раптово зайшов у твій кабінет? Зайшов без стуку, несподівано?..

– А для чого секретарка? Охоронець?.. Вони завжди затримають клієнта, поки я підсушу. Я завжди намагаюся підсушити праву руку. Я заради цього вже навчився розписуватися лівою. Щоб права рука була суха. Була завжди у резерві. Несподіванок не буває. Майже не буває. Коли вже доводиться подавати, я не подаю. Кажу: вибачте, щойно помив... Руки трохи вологі, але чисті. Жарт. Ти сприймаєш такий жарт? Жарт банкіра.

Несподівано мене перебив Макс. Макс – мій водій. А може, тоді зі мною сидів не Макс. У мене тих Максів кілька, я не всіх і пам'ятаю. Ні, Макс у мене один. То інших кілька. Мені тих не обов'язково знати. Не обов'язково запам'ятовувати, як їх звати. Я просто на всіх інколи кажу - Макс. Бо мені так подобається. Вони також ніби не знають, як мене звати. Усі кажуть на мене «шеф»... Інколи – «бос»... Як кому подобається. Мені подобається і те, й інше. Я однаково реагую на обидва звернення. На обидва позитивно. Те й те мені лоскоче вуха. Ні, не вуха, а лоскоче слух.

– Що ти хотів? – це я до Макса...

– Ондечки йде поліцейський... Ми тут, просто на автостраді, стоїмо майже годину.

– Не перебільшуй. Хвилин десять. Може, п'ятнадцять. Я раптом згадав одну жінку. Гарну жінку. Чужу. Усі чужі жінки гарні.

– Ту, що вас підставила? Біля дуба?

Я не відповів. Втрутився поліцейський.

– Якісь проблеми?

– Ніяких, командире...

– Чого ж стоїмо? Просто на автостраді. Ні знаку, ні аварійки.

– Задумався, командире. Згадав жінку.

– Свою?

– Чужу, командире.

– Їхати можете?..

– Можемо, командире.

– Тоді, будь ласка, з'їдьте з траси.

– А якщо не з'їдемо, що буде?

– Буде штраф... Великий штраф...

– Вважай, уже заплатили, – я витяг купюру у сто доларів.

– Ви що? – поліцейський удав, що образився. Я вдав, що здивувався.

– Мало, командире? Ось тобі ще сто євро. Діти є? Нема – зробиш. Ще молодий. Поклади на рахунок. На депозит, на відсотки. Купуватимеш синові регулярно снікерси. Якщо син народиться... Ми поїхали, командире. Спогадів досить... Тим паче неприємних спогадів...

Він ще дивився на мене якимись посоловілими очима. Я відчув. Що у нього відняло мову. Він не знав, як у таких ситуаціях діяти. Він знав, як у таких ситуаціях діяти за статутом. Але він за статутом не хотів. Він розхвилювався. Його думки були далеко і близько. Вони сягали у відділ. У відділ, де правляться теревені – розповіді про бандитів та розбійників. Але вони сягали і сюди, до мене, в кабіну броньованого «Майбаха». Він, певно, розумів, що я не крадій. Не розбійник. Раптом його увагу прикував мій пістолет. Який лежав біля моєї лівої руки. Хоча треба признатися.. Ні, треба сказати, що я його завжди тримаю біля правої руки. Це тоді, коли я сам за кермом. Цього разу за кермом сидів Макс.

Поліцейський не спускав очей з пістолета. Він не знав, чи він зареєстрований, чи крадений. Він нічого цього не знав. Про біографію цього пістолета знав тільки я. Може, трохи Макс. Але дуже трохи. Бо Максу не обов'язково все знати. Хоча Макс моя довірена особа.

– Командире, підніми очі. Глянь на мене. – Він мене послухався і підняв. – Я схожий на злодія, на бандита? Ну, чесно, не соромся. Я знаю, що моя фізіономія не всім подобається. Але більшість мене називає симпатичним. Цей пістолет не крадений. Ось тобі ще сто доларів, і будь здоровий. Ти нічого не бачив і не чув. Ти мене зрозумів?.. Мені його подарував твій очільник...

Він цього слова, вочевидь, не чув. Він не знав, що таке «очільник». Я розв'язав його тимчасову проблему.

– Твій міністр. Міністр внутрішніх справ. Це іменний пістолет. Хочеш побачити напис? – я піжонився. Мені це не личило. Я знав: це парубоцтво. Але я чомусь грався у нього. Чому – я сам не знаю.

– Візьми свої сто доларів...

Він відмовився.

– Візьми, останній раз прошу.

– За що?

– За довір'я. Ти мені сподобався. Але неси по-справжньому службу. По-справжньому. Ти мене зрозумів?

Він відповів як військовий. Не як поліцейський – як військовий. Коротко і точно. Мабуть, «так точно». А може, за статутом воно якось інакше звучало. Я в арміях не служив. Не знаю. Я наказав Максові:

– Максе, розвертайся.

– Шеф, тут дві смуги!!

– Розвертайся.

– Поліцейський під носом.

– Я сказав – розвертайся. Чи хочеш додому пішки? Я сам сяду за кермо.

Макс розвернувся. Поліцейський удав, що нічого не помітив. Копирсався у своїй планшетці, повернувшись до нас сідницею. Я згадав Кудрика, який ніколи не вимовляв літери «л» і називав своє прізвище зовсім не Кудрик. Він би так у цьому випадку не сказав: «Стояв, повернувшись сідницею до нас». Він би сказав щось інше. Цікаво, що?.. При його чистоплюйстві. Чи педантичності. Чи як воно правильно, оте його чистоплюйство, називається. Обернувшись до нас спиною. Ні, Кудрик любить іншомовні слова. Мабуть, обернувшись до нас антифасадом. Мабуть, що так. Хоч також не дуже милозвучно. Але це справа Кудрика. Як там гарно естетично висловлюватися. Я поїхав до наступної Великої Риби. До того дурня, якому подарував «Бентлі» і три мільйони доларів. Три мільйони. Не фальшивих. Справжніх три мільйони доларів. Сказитися можна від такої щедрості. Але я подарував. Я багатий. Мені так захотілося. Ні, не мені захотілося... Так захотілося Йому... Тепер мені захотілося подивитися, що робить цей щойно народжений багатій. Власник «Бентлі» і трьох мільйонів не фальшивих доларів. Мені просто було цікаво. Він, мабуть, уже зірвався з місця на моєму... Ні, тепер на своєму «Бентлі», й за ним тільки курява... Може, не курява, а тільки сизий димок. Сизий димок від вихлопної труби «Бентлі».

Ми повернулися до супермаркету. Той ідіот ще досі стояв на місці. Поруч із своїм уже «Бентлі». Він так нікуди й не поїхав. Він тримав у руках розірвану торбу і відбивався від голодних псів. Він так бився з тими безпритульними псами, ніби захищав неабияке своє продуктове майно. Господи... Тисячу раз вибач, Господи, що я так часто до Тебе звертаюся. У всіх випадках. Коли треба і не треба. Але я інакше не можу. Я так і не зрозумів, чому досі цей недоумок стоїть і щось ще вирішує з... собаками. Я таких людей не розумію. Досі не можу зрозуміти. Мати «Бентлі» і три мільйони доларів й битися з псами за торбу з харчами? Цей ідіот влаштував біля супермаркету цілу виставу. Влаштував всесвітнє видовище. Люди прагнули видовища, а пси – хліба. Навіть бомжі попрокидалися. Вони кричали:

– Дядьку, віддайте собакам той хліб! Віддайте їм ту торбу!

– Може, тобі віддати? – запитав у бомжа новоспечений мільйонер.

– Можна й мені. Я з ними поділюсь. Я з ними знайду спільну мову.

Ідіот нікому не віддавав тієї порваної торби. Він крутився між псів, наче білка. Він крутився, і я помітив, що одна холоша у нього розпанахана. Біла, неприємна на вигляд худа нога кровоточила. Може, це й не точний вислів. Може, краще сказати – по білій, худій, жилавій нозі стікала кров...

У мене з пам'яті інколи випадали цілі фрази. Цілі вислови. Окремі слова. Я не пам'ятав їх. Я не міг точно висловитися. Як перед цим я обмовився. Я тоді вимовив слово «журі». Вимовив «журі», а збирався вимовити «парі». Або простіше сказати – б'юсь об заклад.

Я не спускав очей з того ідіота. Ідіота, вибраного мною. З його ноги таки добряче стікала кров. Чи то він не відчув цього. Чи то він ще не бачив, що до нього... Власне, до його ноги якийсь пес таки добре приклався. Я витяг пістолет і вистрілив угору. Все на мить замовкло. Пси виявилися найрозумнішими. За ними тільки залопотіло. Навколо жодного пса. Рефлекс спрацював. Я зрозумів, що вони зрозуміли. Вони зрозуміли, що той постріл означає. Вони у своєму... У своєму собачому житті вже таке пережили... Як риба-кит... Як кашалоти, які раптом чують, коли десь вибухають атомні бомби... Атомні чи ядерні?.. Вони у своєму житті вже таке переживали. Особливо ті, що накульгували. Можливо, вони й досі носять по кулі чи по дробині у своїх стегнах. Я маю на увазі тих псів. Біля супермаркету. Вони пам'ятають ті «подарунки» від нас. Від вінців природи. Я сховав пістолет. Сховав і підійшов до цього мільйонера. До цього ідіота. До цього недоумка. Він перелякався. Я знав, чого він перелякався.... Він перелякався не пістолета. Не мого грізного вигляду... Я знав, чого він перелякався. Він подумав, що я повернувся, щоб відібрати у нього «Бентлі». «Бентлі» і мільйони. Він страшенно перелякався і зовсім не звертав уваги на свою кров. На свою ногу. Мені тепер захотілося йому купити нові штани і дати під зад. Під сідницю... Так би сказав Кудрик. Мабуть, що так. І навіть мене Кудрик не осудив би. Точніше, навіть не присоромив би за такий вислів. Може, він мені підказав би інший варіант:

– Дай йому копняка і відпусти на всі чотири сторони.

Але я цього не зробив. Адже в цього ідіота справжнє життя тільки починалося. Тільки починалося. Він мав його відчути. Відчути, як я. Він мав знати, що світ створений зі світла і тіні. З дня і ночі. Він це мав знати. З правди і кривди. Саме зараз у нього те життя й почалося. Справжнє життя. А чи справжнє?

– Чому ти не поїхав додому? У тебе аж два автомобіля!

– У тім-то й річ, – відповів цей ідіот. – У тім-то й річ. Була б одна – тоді б поїхав. Я ж не можу залишити напризволяще «копійку». Ви ж самі казали:

«А якщо вкрадуть? Якщо хтось на ній когось уб'є?»

– Я тобі казав – одну подаруй комусь з цих роззяв. Он нотаріус. Біжи оформи документи. Зніми з себе відповідальність. А потім сідай на «Бентлі» і шуруй додому... Чи куди ти там намилився? – я розмовляв, як останній босяк... Я навіть не знав, звідки у мене це взялося. Звідки в мене взялися такі слова. У мене – сина учительки української мови... Макс слухав мене і своїм вухам не вірив. Він уперше почув такі слова... Вперше від мене... Мене охопила злість. Чому? Я сам не знаю. Охопила і все. Але всі ці слова сподобалися роззявам. Вони мені заплескали в долоні. Заплескали і зареготали. Регіт адресувався ідіоту. Отому недоумку, якому я подарував «Бентлі». Вони реготали і краєм ока подивлялися на мій пістолет, на мої полотняні штани і на мій такий дорогий автомобіль. Згодом вони розійшлися. Їх розігнав Макс. Біля нас залишився тільки самотній бомж.

– Ти вмієш водити автомобіль? – запитав я в бомжа.

– Я п'яним за кермо не сідаю.

– А у тебе автомобіль є?

– Звідки? Ти що? З неба звалився? – це вже бомж запитував мене. А потім трохи охолов. Почав менше випаровуватися. – Автомобіля нема, але я знаю закон. П'яним за кермо не сідаю.

Натовп знову зібрався. Очевидно, натовп зі свіжих роззяв. Хоча поміж них я помітив і тих, що мені плескали в долоні. Хтось із них сказав:

– Той собака скажений.

– Ти чув? – звернувся я до свого ідіота. – Той собака скажений.

– Який саме?

– Той, що тебе за литку цяпнув...

Він тільки тепер глянув на свою литку, на свої подрані штани і мовив... Мовив з якимсь жалем, з якоюсь тугою:

– Ото біда... Такі штани порвав! Зовсім нові. Тільки двічі їх одягав... Два тижні, як я їх купив.

– Пес, кажу, скажений, – нагадав йому я і показав на кров, що стікала з його ноги.

– То й що? Я ж його не лікуватиму. Мені тільки пса не вистачає.

Ні, він таки ідіот. Я вирішив йому допомогти. Але за умови – останній раз. Навіть «останній раз» є вже порушення мого слова. Слова, яке я дав сам собі. Вручити йому «Бентлі», гроші і все... Хай він пропаде пропадом. Далі не моя справа. Я звернувся до натовпу:

– Хто має час і хто може водити автомобіль?

З натовпу вийшов якийсь молодик.

– Далеко переганяти?

– Запитай його, – я хотів сказати: ось цього ідіота у порваних штанях, але стримався. – Там живе він, а не я.

– Недалеко, – подав голос мій ідіот. – Зовсім недалеко. Я тут, на околиці...

Потім він назвав своє село. Щасливе, чи Дружнє, а може, Квітуче. Ну, щось таке. З совєтської атрибутики.

– То і я там недалеко живу, – це сказав уже не мій ідіот. – Точніше, там живе моя баба... П'ятдесят тугриків, і я – одна нога тут, друга – там.

– Тугриків нема, – розчарував його я.

– Я образно. Метафорично, так би мовити.

– Метафорично. Ось тобі сто доларів, – натовп раптом загудів. Ніби хвиля по головах покотилася. Я не звертав уваги... Я у добровольця... Ну, того, що був готовий за «тугрики» відвезти в село «копійку» Лота... Тобто Тридцятисрібника... Я того Тугрика запитав:

– Сто доларів тебе влаштовує?

– На зуб можна?..

– Можна й на зуб. Можна й на... – я згадав чомусь Кудрика. Кудрик у мене випадав, як козирна карта... На всі випадки життя. І я тоді додав: – Можна й на штекер...

– На штекер? Такого я ще не чув. Це куди?

– Я образно. Так би мовити – метафорично, – передражнив Тугрика я.

– Тепер зрозумів... Я спочатку в обмінний пункт? З вашою купюрою, – він глянув на мої штани. На мої лайноступи.

– Збігай в обмінний пункт, – дозволив Тугрику я.– Але за умови.

– За якої?

– Розміняй «зелені тугрики», як ти висловлюєшся, і виклич «Швидку»... Я не хочу, щоб мій приятель передчасно сказився. Одна нога тут, а друга – там, як ти кажеш.

Він вийшов з супермаркету дуже задоволений. Просто щасливий. Звертаючись до мене, мовив:

– Тугрики – перший клас... Супер... «Швидку» викликав. Сказав – дядько дає сто баксів, якщо ви будете через п'ять хвилин. Правильно сказав?

– Правильно, – похвалив його я.

– Вони запевнили, що й бензин знайдеться, і всі санітари на місці.

«Швидка допомога» прибула й справді за кілька хвилин. Мій ідіот їхати у «швидкій» навідріз відмовився.

– Я з «Бентлі» не вийду, – і він на мене глянув, як той пес, що його щойно вкусив. – Хай він «копійкою» їде за мною...

– А нам що робити? – поцікавився лікар.

Мій ідіот не знав, що сказати. Сказав за нього я.

– Дайте йому укол і їдьте за ним! – лікар, здається, мені віддав честь. Але я твердо цього не можу сказати. Мені ж захотілося пояснити моєму ідіотові. Ти вже Велика Риба. Ти Біг Фіш. А ти ще досі селюк. Такий, яким я був сто років тому. А може, й більше, а може, й менше. У ті хвилини я згадав себе. Власне, я згадав той момент, коли я вже відчув, що я справді багатий. Що тепер у мене все набувало іншого характеру. Чи то дивного, чи то дивакуватого. Я став незалежним. Я став досить-таки незалежним. А раніше? А раніше я не помічав цього за собою. Особливо перед тими грішми. Грішми з неба. А потім відчув. Щоправда, не одразу. Не одразу. Спочатку я ще довго тремтів. Спочатку я жив як у дитинстві. Як у дитинстві на печі. Коли зі мною на черені лежали мама і розповідали мені про світ. Розповідали про наш навколишній світ. Про світ, який оточував мене у дитинстві: про русалок, що можуть мене залоскотати у воді, якщо я довго купатимуся. Про вербу, що може вирости в тому місці, де в Кудрика пахучі серветки... Про домовика, що на все життя прописаний у нашій хаті... Про того кота, що з перев'язаною бинтом лапою. Насправді то був не кіт, а наша сусідка. Сусідка Черінська. Вона була відьма. Ночами доїла корів. Бувало, й кіз, але рідше... І ото її дядько Ладим якось застав за доїнням. Застав і перебив їй вилами руку. Перебив, як вона доїла його корову. Коли я чув якісь страшні завивання у димарі, мати казали – то завиває Мара. Тепер Черінська називається Мара. А колись була гарна дівчина. Кращої у нашому селі не було. Але її підманув якийсь виродок і збезчестив... Вона перетворилася у Мару... А він у виродка. За те, що збезчестив. Збезчестив цнотливу дівчину. Тепер дівчина живе в димарі, а він, виродок, на болоті... А може, на цвинтарі... Здається, на цвинтарі. Серед могил. І ховається від неї. Від Мари. Вона щоночі вилітає на цвинтар у вигляді сови... З такими великими очима, як колись були у Марини. Черінську звали Марина... Вилітає, щоб роздерти того упиря навпіл... Роздерти того виродка. Як тільки їй це вдасться зробити – вона знову стане дівчиною.

Інколи мама мені показували стріху сусідської хати. У місячну ніч. Питали, чи я там бачу сновиду. Отого маленького хлопчика... Хлопчика у білій полотняній сорочці... Хлопчика нашої сусідки... Сновида завжди у місячну ніч отак ходить. Ходить по гребеню хати... Сміливо бродить по стрісі. Інколи навіть не торкаючись її ногами. Начебто літає в повітрі. Я дивився. Спочатку нічого не бачив.. А тоді.. Тоді, коли почав придивлятися, помічав його. У білій сорочечці... Нижче колін... У такій полотняній. Точнісінько такій, яку мені малювали мама. В отакому дивному житті я тоді жив. А може, не жив. Може, виховувався. Формувався. Хто знає. А тепер у мене інший світ. Зовсім інший світ. Не отой небесний. Земний. Дивний світ. Дуже дивний. Дивовижний, якщо не сказати – дивакуватий.

Я підійшов до Тугрика.

– Як, ти сказав, висловлюєшся?

– Образно. А що? Метафорично.

– Дякую, – я підкликав до себе лікаря. – Скільки вас у «швидкій»?

– Три чоловіки.

– Макс! – гукнув я. – Підійди сюди.

Макс підійшов.

– Візьми триста доларів і дай кожному по сто. Кожному з медиків. Ні, лікарю дай двісті. Ти мене зрозумів? Підійди і скажи: це від шефа. Хай роблять, що я наказав.

Тоді я звернувся до свого ідіота:

– Ти зараз сідаєш у свій «Бентлі»!!!

– Ого-го-го! – загудів натовп. – У «Бентлі»! Ні фіга собі!

– Дайте хоч роздивитися, який він із себе, той «Бентлі».

– Ручна робота, – ще хтось подав голос із натовпу. – Як «Роллс-Ройс». Але ця краща.

Хтось позаду мене мовив:

– Шкура, – і крізь зуби чвиркнув. Але не в мій бік. Плювок, схожий на п'ятака, приліпився до чорного асфальту. Я обернувся. Автор плювка посміхнувся:

– Я не до вас. – І повторив: – Шкура. Яка шкура! – Він ще раз плюнув. – Мало його собаки покусали. Знав би – я й свого спустив би.

Він втретє плюнув. Очевидно, в нього почалися слиновиділення. Асфальт став наче всипаний п'ятикопійчаними монетами. Хтось підійшов, нагнувся. Либонь, короткозорий. Тоді й собі плюнув.

– Я думав, п'ятаки... – і заматюкався. Після цього звернувся до натовпу: – Що тут таке? – ніби перед ним усі ґаволови мали звітувати.

– Крутого собака скажений покусав.

– Правильно зробив. Собаки знають, кого кусати. Бідного не вкусять. Нема за що. Це ж який крутий?

– Отой у порваних штанях. У «Бентлі» сідає.

– Ні фіга собі. Такі штани – і така машина! Всі вони бідняками прикидаються. Он і «Майбах» стоїть. Цікаво побачити його власника. Невже і цей у порваних?

– У непрасованих, – відповів я.

– А ти звідки знаєш? Що, бачив його?

– Так це я про себе кажу, – пояснив короткозорому і лайливому. Він мене зміряв з ніг до голови.

– Ти?! – він мене ще раз зміряв з ніг до голови і ще раз запитав: – Ти?

– Я!

– Артист?

– Який артист?

– Як який? Кіношний артист. Тут що, кіно знімають?

– Ніякого кіно. Просто картинка. Картинка життя.

– Яка картинка?

– Життєва картинка. Біля супермаркету, де зібралися бідні і багаті.

– Та пішов ти, – він ще раз плюнув. – Робите з мене дурня. Я серйозно, а вони...

– І ми серйозно.

Та він уже не слухав. «Бентлі» рушив. «Швидка» за ним. Тугрик прилаштувався за «швидкою». «Бентлі» їхав попереду, мов на параді. Я також сів у свій «Майбах». Наказав Максу:

– Давай за ними!

Мені хотілося побачити, де живе мій ідіот. Хоча це в мої плани й не входило. Ну чого я вчепився у його подальше життя? Чому я роблю певні корективи? Це нечесно з мого боку. Це порушення правил гри. Правил гри, якщо брати до уваги, що життя – це тільки гра. Тільки гра. Тимчасова гра на землі. І це зовсім не чесно. Це не за правилами. Я не мав права робити корективи, не мав права втручатися. Я так не планував. Я зовсім не так планував. Як і з тією чужою жінкою. Я знав... Ну, принаймні з розповідей. З розповідей чоловіків, що чужі дружини... Чужі дружини страшенно ображаються, якщо після першої зустрічі... Якщо їх намагаєшся взяти під час першої зустрічі. Ні, краще сказати так: під час першої зустрічі ти лізеш їй під спідницю. Кудрик сказав би: піднімаєш фартушок... Я так само не збирався у перший вечір їй піднімати фартушок. Я думав, ми просто ближче познайомимося. Мені ця жінка й справді дуже сподобалася. Чорна троянда. Чорна. От тільки на голові біла. Я не любив фальші. Як фальшивих доларів. Вона мені і чорнява сподобалася б. У неї й справді класичні риси обличчя. Такі, як мені подобаються. Я навіть у душі хотів, щоб і моя дружина мала такі риси обличчя. Але тільки яка? Перша, чи друга, чи третя? Бо я й не знав, скільки у мене їх за моє життя було. Якби ж то такі, класичні, риси продавалися... У супермаркеті чи у бутіку... Чи десь за кордоном. Будь-де. Я б поїхав. Я б придбав. За будь-які гроші.

Мені здалося, що я й тоді з нею... З нею, чужою дружиною, їхав саме по цій дорозі. Саме по цій, по якій зараз їде мій ідіот. Мій ідіот у моєму «Бентлі», який тепер став його. Ось цією дорогою. Точно, ми їхали з нею саме цією дорогою. Я пам'ятаю. Ці кущі. Цей глід чи терен на узбіччі. Він цвів. Цвів, як усе цвіте в травні. Я, пам'ятаю, хотів, щоб травень не проходив. Я не хотів, щоб минало цвітіння. Я не хотів, щоб минала краса. Я хотів, щоб травень жив вічно...

Ні, то був не терен. То був глід. Кущ яскраво-червоного глоду. Це, мабуть, була весна. Яка весна, коли ягоди на кущах? То була весна у моїй душі. З самого початку, коли ми ще їхали... Під той дуб. А потім виявилося, що то таки була осінь. Тепла осінь. А може, кінець літа. Могло бути й кінець літа. Могло. Я пам'ятаю. Це я пам'ятаю. А ще я пам'ятаю, що на ній не було трусиків. Боже, як мені подобається, якщо жінка... Чужа жінка, чужа дружина виїздить на природу без трусиків. Це немов сигнал. Це немов її візитна картка. Картка її дій. Я з того всього одразу зрозумів, що вона готова... Готова на все. І я, дурний, хотів її посадити на голку. Це мов наркотик. Це й справді мов наркотик. Я хотів, щоб вона сама сіла... Щоб вона сама здогадалася. Виявила ініціативу... Чоловіки так люблять, коли жінки виявляють ініціативу. Чоловіки сором'язливі. Більш сором'язливі, ніж жінки. Принаймні мені так здається. Так ввижається. А втім, я можу й помилятися. Я хотів, щоб усе вона сама... Усе сама, і я побачив... отой вибух... Як шрапнель... Як вибух авіабомби... Мабуть, авіабомби краще... А може, ще найкраще – секс-бомби. Дуже збуджуюча жінка. Дуже. Особливо коли без трусиків. Мені навіть захотілося підглянути. Я хотів, як у школі. Взяти на черевик... Точніше, прив'язати на черевик дзеркальце. Прив'язати і сісти на першу парту. На першу парту і подивитися учительці під спідницю. Пізнати перші кроки життя. Ну, тоді, коли тебе вже починає тягнути... Тягнути невідомо до чого й навіщо. Але починає... І ти прикріплюєш дзеркальце до носка черевика.

Чи так було завжди? Чи це з усіма? Чи це тільки зі мною? Ні, це любили усі. Усі хлопці мінялися місцями. Усі хотіли тоді на передню парту. Навіть ті, що погано вчилися. Може, ті й найбільше хотіли. Бо їм уже було не до занять... Було цікаво. Було дуже цікаво, якщо вчителька без трусиків. Ми любили, коли вчителька також без трусиків. Не знаю чому. Може, вона економила. Ми жили в совєтський час... Тоді навіть економіка була економною. Вчителька часто носила... Точніше, не носила трусів. Учителька німецької мови... Вона лаялась якось по-німецьки. Швайн. Здається, швайн кіндер. І все запитувала, чому ми всі хочемо сидіти на передній парті. Саме на її уроках. Саме на її. Коли в усіх інших учителів ми любимо на гальорці. Тобто на задніх партах. А тут... Таке бажання...

– Нам приємно вас слухати, – нахабно брехали ми. – У вас дуже співуча німецька мова.

– Я б так не сказала, – заперечувала нам учителька. – Вона від української відрізняється тим...

Але хто ту німкеню тоді слухав?! Хто слухав її пояснення, якщо голова у кожного з нас була забита зовсім іншим – пізнанням життя. Ми так називали цей процес. Поки що теоретично пізнавали. Це були перші теоретичні пізнання. Поки що! А чим там одна мова від відрізняється від іншої – нас не дуже цікавило. Нас тоді взагалі не цікавила ніяка мова. Ані німецька, ані українська. Нас цікавило, чи є у вчительки сьогодні труси, чи нема!

Якось у мене дзеркальце упало... А може, це відклеїлося чи відірвалося і не в мене. Але це був жах. Німкеня зірвалася, мов авіабомба. Зірвалася, бо зрозуміла, що тут і до чого. Дзеркальце лежало у неї під ногами. Цілком можливо, що вона й сама побачила, що вона без трусиків. Сама побачила і збісилася... Просто зайшлася чомусь так, що я не можу того її стану описати. Вона ніби... Ну, як оте дзеркальце, також зірвалася з місця. Зірвалася і так кричала, що в багатьох із нас зів'яли вуха. Ми так з тими зів'ялими вухами і закінчили школу. З того часу вона, мабуть, носила труси. Але ми вже того не знали. Німкеня стіл відсунула аж до самісінької дошки. Туди вже ніяка нога не дотяглася б. Хоч би вона витяглася на метрів два. Але де таку ногу візьмеш? Та й не просто ногу, а ногу-невидимку.

І от ця дурна шкільна звичка у мене й досі збереглася. Тепер, як і тоді, у школі, я раптом хотів дізнатися, чи моя дама без трусів. Власне, не моя дама, а та чужа дама. Та чужа дама, що того дня зі мною поїхала на природу. Мені мій приятель... Хто ж це був?.. Хтось із наших серцеїдів... Здається, Голуб... А може, й не Голуб... Але він мав якесь пташине прізвище. Може, й Дрозд, а може, й Чижик... Не пам'ятаю. Хай буде Чижик. Так, Чижик казав: якщо жінка виїхала з тобою на природу і без трусів... То, вважай, усе... Брама до щастя відкрита... Шкатулка далі вже розкривається дуже просто... Простіше не буває. Кілька поцілунків... Кілька теплих слів, кілька компліментів... І вхід до шкатулки у твоїх руках...

Чорта лисого! Я й сам так гадав. Воно, може, так і вийшло б... Аби я не допустив якоїсь помилки. Потрібно було чимось одним зайнятися... Або поцілунками... Або підглядати. Мене потягло на шкільні забавки. І це в такому віці. Не мав що робити? Хай би йшло все, як ішло. Ні, мені потрібно було пересвідчитися. Для більшої впевненості. От тепер і слухай Чижика. Слухай Чижика, а свій розум май. У Чижика такий підхід. У тебе такий. Може, Чижик любить, якщо він зверху, а ти любиш, коли на тобі зверху... У кожного свій стиль...

– Шефе, здається, приїхали, – мовив Макс і перервав мене на найцікавішому місці. Мені здалося... А може, воно так і було, що чужа жінка уже сама сідала на голку, але у мене щось трапилося. Що саме?.. Голка щезла... Раптом у мене щезла голка... Не було на що сідати... Щось мене, мабуть, злякало, або я хотів їй спочатку подарувати те намисто чи підвіску з перлин... Я й сам не знаю, що воно таке. Мені воно ні до чого. У бутіку мені дівчата сказали, що після такого подарунка будь-яка жінка ваша. Будь-яка!.. Хотів би я бачити ту будь-яку вашу...

Я вийшов із машини. Глянув на хату, на обійстя мого ідіота. Гарне місце, на пагорбі. Унизу поблискує ставочок чи шматок дзеркала якоїсь місцевої річки. Город спускається просто до води. У кінці городу лавочка. Гнізда для вудочок. Райський куточок. Хата як хата. Сільська, стара. Ще післявоєнна. Враження таке, що її нібито хтось із минулих століть сюди перевіз. Перевіз і поставив на цей горбочок. На горбочок, мов на п'єдестал. Поставив, як пам'ятник фольклору і етнографії. Мовляв, дивіться, як ми колись гарно жили. А може, як ми жили усі віки. Під стріхою. Стріха з соломи. Наче з золота. А може, й з очерету. Наче зі срібла. Бачу, що та стріха й мохом поросла. Не знаю, як краще й сказати: поросла чи покрилася. Знаю, що з північного боку. Мох завжди росте з північного боку. Він у селі чи в лісі наче компас. Вийшов надвір, глянув на стріху і безпомилково скажеш, де північ, а де південь. Південь з протилежної сторони. А от де схід, а де захід, я розрізняти ніяк не навчився. Якщо в цей час сонце не сходило. Пробував без сонця і втрачав орієнтацію. Починала дуже голова боліти. Я не люблю напружуватися. Особливо сильно напружуватися. Мене одразу голова болить.

Зараз напружився. Подумав.

– Ні, він таки ідіот. Стовідсотковий ідіот.

Господи, чого в нього тільки не валялося подвір'ї?! Чого він сюди тільки не завіз: і каміння, і цеглу, і гравій, і пісок... Цеглу білу, червону, сіру, з дірочками, без дірочок. Якась купа чи то гною, чи то гравію. Уже все проросло. Усе проросло бур'яном. Ніби він проводив експеримент, чи бур'ян однаково росте як на гравію, так і на піску. Кругом розкидані пляшки... Білий пластик по всьому дворі. Чи то його собаки погризли?.. Чи то коти?.. Чи то пацюки?.. Уночі.

Вікно закрите подушкою. Подушка начебто також не свіжа. Начебто з зими. Ні, я не міг під'їхати близько до подвір'я цього ідіота. Я просто затесався у гурт односельців. Вони повисипали на вулицю, ніби у село раптом цирк приїхав. Або сільський міняйло. Сільський міняйло, що вимінює свистки на ганчірки. Сільський міняйло... Він міняє гачки, свистки на ганчірки. Вручає навіть новорічні листівки за ганчірки... Серед літа... Серед літа новорічні листівки... Без числа, без року, без дати.

Тепер, мабуть, по селах не їздять міняйли. За радянської влади їздили. Але що мені до того: їздять, чи не їздять, чи ще будуть їздити. Я бачив народ. Багато народу. Власне, це був не народ. Це були люди. Довірливі, наївні, заздрісні, злі, веселі, лукаві. Різні.. Всі вони також хотіли хліба. Хліба і видовищ. А може, вони хліба не хотіли. Це були сільські люди. І це не був тридцять третій рік. Вони хліб мали. А от видовищ у них справді не було. Бо чого б оце вони посипали на вулицю? Дехто навіть виліз на стріху. Власну стріху, власної хати. Дехто на дерево. Повилазили переважно малюки. Усім було цікаво. Подивитися на такі автомобілі, які сюди ніколи не заїздили. На «Бентлі», «Майбах» «швидку», на стару «копійку» мого ідіота... Вони її, «копійку», вже тисячу разів бачили. Але поруч з «Бентлі» – уперше. І це було цікаво. Дуже цікаво. А «швидка»? Навіщо «швидка»? До чого тут «швидка»?

– Марко ж здоровий як бугай, – так хтось із сільських висловився. Я з того речення зрозумів, що мого ідіота звали Марко. Мені також було цікаво подивитися на мого ідіота. Подивитися на його поведінку. Хоч це вже в мої плани не входило.

Я сказав Максу поставити «Майбах» під парканом. Аби мене не побачив мій ідіот. Той сільський дурень. Та майбутня Велика Риба. Він уже також собі щось намислив. Може, навіть номер для «Бентлі» придумує. Не може не придумати. Він же тепер підпільний мільйонер. Вони, ці його односельці, навіть не здогадуються, який він багатий. Боже, який він багатий! Він би їх закупив разом з усіма ганчірками, гачками, свистками і новорічними листівками. Певний, і з усіма їхніми хатами під стріхою. Може, він так і зробить А тепер вони з нього сміються. Вони регочуть. Вони з нього регочуть. Бачте, їм смішно, що він у свій двір приволік іржаву «копійку», новенького «Бентлі», десь порвав штани і йому тепер лікар чи медсестра перев'язує ногу. Але як перев'язує! З якою любов'ю! Йому так ніколи жоден медик не перев'язував. І вони замовкли. Вони одразу усі замовкли і запитали нібито в неба:

– З якого б це дива? Звідки така увага? Чим це Марко заслужив такої небаченої ласки?..

Марко випнув груди. Випнув груди, відставив ногу. Мовляв, дивіться, яке я тепер цабе. Дивіться, хай вам повилазить. Сміється той, хто сміється після вас...

Видовище у селі було й справді не з простих. Перед ворітьми стояв «Бентлі». Господар після дезінфекції й уколу з порваною холошею бігав подвір'ям. Він просто був сам не свій. Я навіть на мить повірив, що той собака, що йому порвав нові штани, таки скажений. Мені подумалося, що той сказ Марку вже передався. Бо чого він ото так метушиться? Чого він бігає туди й сюди? Розмахує руками. Щось кричить дружині. Дружина – дітям. Діти – дідові. Дід – бабі. Баба – невістці. Невістка... синя... Не синя, а жовта... Худа і жовта... Як з хреста знята. Вона не дивилася на «Бентлі». Вона не заглядала всередину «Бентлі». Вона кричала Марку:

– Ти хліба привіз? Я тебе просила купити хліба. А ти що купив? Оцю блискучу каламагу. Діти їсти хочуть. Вони уже другий день сидять без хліба. А я третій день печу коржі.

– Замовкни! – кричав він, тобто Марко. Кричав, як господар .– Тихо, замовкни! Усі замовкли... Люди ж дивляться...

– Хай дивляться! Хай їм повилазить! Вони що, не бачили придурка? Де ти лазив? Що це зі штаньми? Це ж нові штани! А «швидка» тут до чого? Ти ж здоровий бугай. Тільки те робиш, що дітей.

– Замовкни! Замовкни, бо більш не робитиму...

Мій ідіот ще був беззахисний. Зовсім беззахисний.

– Хазяїне, хазяїне, – це вже до нього лікар.

Марко не звертав уваги й на лікаря. Він нарешті побачив якогось хлопчика з вудочкою. Той на плечах ніс вудочку і в руці три окунці. На якійсь гілочці. Гілочка внизу із зазубом.

– У тебе що, низки не було? – мій ідіот звертався до цього хлопчика. До хлопчика років десяти, а може, дванадцяти.

– Не було, тату. Я низку забув. Я їх настромив на гілочку. Так, як це робиш ти.

– Молодець. Пошукай ключі від гаража. Може, хоч ти знаєш, поки ця дурна кричить...

– Тату, не говоріть так... Мама хворі. Вони зовсім хворі, бліді.

– Ванько, знайди ключ... Я тебе благаю... Знайди ключ від гаража... Нам треба ось цю машину завести в гараж.

– А «Запорожець»? – ревниво запитав малюк.

– Ванько, не задавай зайвих запитань. Знайди ключ. Викоти з матір'ю «Запорожця» надвір... Я заведу машину...

– І це наша машина, тату?

– Ти чув, що я тобі сказав? Знайди ключ.

– Він же у вас в руках.

– О Боже... З цією бабою я скоро збожеволію. Вона мені зовсім баки забила.

До мого ідіота підійшов лікар:

– Хазяїне, хазяїне... У нас мало часу... Нам треба вам дати ще один укол, піймати того собаку і вас відвезти в лікарню... На аналіз...

– Лікарю, ви бачите, що я зайнятий? Я мушу автомобіль поставити в хлів. Вибачте, в гараж... Тепер і ви мені баки забиваєте... Ви бачите, яка це машина... Вона не може стяти надворі... Під сонцем, під небом, під дощем... Хай надворі стоїть «копійка», «Запорожець». «Запорожець» усе витримає. У нього заліза... Лікарю, не заважайте...

Ванько з мамою викотили «Запорожця». Мій ідіот сів у «Бентлі». Завів. В'їхав у гараж. «Бентлі» в'їхав і сховався. По той бік дверей. Мій ідіот витер руки. Глянув на село:

– Все! Цирк закінчився. Усі по хатах! – скомандував він, ніби ожив. – «Швидка» від'їздить за призначенням...

У моєму ідіотові прокидався дух. Дух незалежної людини. Внутрішньої гідності. Він ще цього не усвідомлював, але підсвідомо до цього йшов. Уже запрацювало... Уже запрацювало...

– Я сказав, – нагадав односельцям Марко. – По хатах. Усі по хатах. У нори.

Люди раптом опустили голови, розвернулися. Хтось буркнув: хазяїн... Хазяїн приїхав. Можна подумати, Марко – Велике Цабе... Малюки позлазили з дерев і зі стріх. Я покликав до себе Макса. Витяг йому сто доларів.

– Не в моїх інтересах, щоб цей ідіот потрапив у божевільню. Бери машину. Купи мішок і купи у того бомжа того собаку, що вкусив цього ідіота. Я хочу, щоб він був нормальний. Розумієш, нормальний. Без сказу в голові. Я не ідіоту дарував «Бентлі». Не ідіоту. Ти мене зрозумів?

Макс усе зрозумів. Я ж дивився на натовп. Велике Цабе вийшло до воріт. Витерло піт на чолі. Не на чолі, а на лобі. Чоло, мабуть, у Сократа. В Арістотеля... У Платона. У цього мого ідіота – лоб. Він підійшов до воріт. У мої плани не входило, щоб мій ідіот знову побачив мене. Тепер його люди охрестили. Одразу дали йому аж два прізвиська. Одразу аж два – Велике Цабе і Великий Пурис. Мені так хотілося, аби він на номерних табличках свого «Бентлі» написав «ПУРИС». Так би хотілося. Я тоді б зрозумів, що все йде за планом. За моїм планом. А ще точніше – за Його планом. Так, за Його.. Цей план не я писав. Цей план писав Він. А може, той план писало Небо. Я цього не знав. Але тепер все підтверджувалося. З перших його кроків. З перших кроків Великого Пуриса. Все йшло так, як книжка пише. А я спочатку було запанікував. Засумнівався. Подумав – даремно я подарував йому «Бентлі». Даремно вибрав саме його.

Я присів за рогом якоїсь хати. А може, за хлівом. Там росли густі кущі. І Марко навіть від своїх воріт, що були поруч з цією лавочкою, цими кущами, цією сільською курилкою, не міг мене помітити. Навіть якби витягнув шию і, мов гусак, спробував гачкоподібно подивитися за ті кущі. Я сів поруч із сільськими дядьками. Вони смалили цигарки. Один з них якось дивно на мене подивився. Подивився на мої босі ноги. На мої лайноступи. Але не сказав нічого. Та й в його очах я не прочитав нічого. Він дивився без презирства. Якось так байдуже. Чи нейтрально? Та все ж загадково. Ніби розгадував мене і запитував: «А що ти в нашому селі забув?» Потім його увагу відволікли телята... Телята, яких дядько гнав з пасовиська. Може, тому він у мене нічого й не запитав. Не запитав, бо голосно мовив:

– Тепер Марко телят не пастиме...

Промовив, ні до кого не звертаючись. Ніби продав сільську новину.

– А це чому? – поцікавився в нього інший дядько, випускаючи дим через одну ніздрю. Друга, вочевидь, чимось була забита. Може, зимовим нежитем. Може, нежитем, бо він гундосив у ніс. Гундосив і прочищав тютюновим димом ті ніздрі.

– Тепер Марко телят не пастиме, – по-філософському повторив. – Бачиш: уже за нього Макар телят пасе. Його дядько. Небога не пастиме... От побачиш...

– Машину купив. Видать, дорогу. Та ще й нову... Мабуть, з конвеєра...

– А де гроші взяв?

– А чорт його знає. Не на небі ж!

– Злидар, злидар, а така машина. Ти хоч знаєш, як вона називається?

– Я такої марки ніколи не бачив. Навіть у городі...

– Мабуть, «Б'юїк»...

– Чому ти думаєш, що то «Б'юїк»?

– Там літера «б» на капоті... Та й на заднику... Така, як наша «в». По-їхньому «бе», по-нашому – «ве»... Мабуть, «Б'юїк».

– А де гроші на «Б'юїка» взяв? – повторив запитання Гундосий, що пускав кільця диму через одну ніздрю. – Він же їх не вкрав?!

– А може, й вкрав

– Марко не вкраде... І Макар не вкраде... Зроду-віку – вони чесні... І Макар, і Марко... Скупі, а чесні...

 

p