СПОВІДЬ ПЕРЕД... БОГОМ,

або

Ви такий молодий... покійник

(Загадковий роман)

 

Частина четверта

Я їм усім повитирав личка... Протер і вуха... Щічки у них блищали, і на них одразу сіли зайчики... Сонячні зайчики. Одразу сіли і почали гномиків зігрівати. Я зрозумів: до гномиків прийшла весна...

Я в цю мить забувся, про що я з Кудриком щойно говорив, і вимовив... Просто ляпнув... Ні сіло ні впало. Таке (ви помітили?) зі мною часто трапляється... Потім я від того червонію... Кляну себе, дорікаю, запитую: «Ну хто тебе смикає за язик? Ну що ти не міг промовчати?» Але пташечка з клітки вилетіла... Не потрібно було розчиняти у кімнаті кватирку для провітрювання. Спочатку потрібно було провітрити кімнату, зачинити кватирку, а тоді вже відчиняти дверцята клітки. Це ж так просто, а що я зробив... Втратив таку пташечку... Вона вилетіла... Таку дорогу і милу моєму серцю пташечку... Вона так звеселяла мене. Повідомляла, що прийшов день... Знову прийшов світлий день. Вставай, сплюха... Ти весь світанок проспиш... Ти хоч коли-небудь бачив, як сходить сонце.. Як народжується ранок? Як за лісом... За синім лісом (синім, певне, від неба, а не від крони дерев, не від зеленого листя, ну я не знаю від чого, бо я таки не раз бачив такий синій ранок) народжується ранок. Ранок, якого будять птахи. Вони будять ранок. Вони будять сонце. І дуже рідко вони чомусь будять мене. Дуже рідко. Жахливо рідко. Я усі свої ранки проспав. Я проспав ранки. Я проспав спів птахів. Я проспав небо. Я навіть не помітив, як за моїм вікном... Як за моїм вікном і над синім лісом піднімався розпечений до неможливого круг... Великий мідний круг... Начебто й не круг... Начебто розплюснутий... Я не знаходив порівняння... Просто не знаходив... Бо нічого такого у своєму житті я не бачив, як того ранку, коли прокинувся... Я міг би сказати: мов величезна мідна тарілка. Мідна тарілка червоного кольору... Міг би, але не сказав... Бо це щось було не таке... Щось таке, що не мені його описувати... Не мені його передавати комусь. Передавати те, що аж ніяк не передається... Як не можна комусь передати свій стан душі. Або цю благословенну мить, коли над землею, за синім лісом, на багряному небі піднімається сонце і каже:

– Люди, вставайте... Люди, прокидайтеся... Народжується день...

Народжується над вашою землею день...

Чи ви бачили коли-небудь, як народжується день?.. Чи ви переживали народження дня?.. Не переживали... Для вас це буденне... Ви не переживаєте... Ви не переживаєте і не дивитесь... А даремно... Дивіться. Переживайте. Я Сонце. Я Сонце і ваш Бог... Посланець від самого Господа Бога... Вітайте його... Славте його... Ніколи не думайте... Навіть не допускайте у своїх думках, що це буденне явище. Що день як день. Що кожний день як усі дні... Це неправда. Кожний день на землі – це свято... Це ваше свято... Вас усіх і навіть пташки... Хоча вона і в клітці... Випустіть її. На честь народження дня... Саме тоді я, мабуть, випустив пташку. Саме тоді...

Кудрик кахикнув... Я все зрозумів... Я зрозумів, чому він кахикнув... Він думав про гроші... Про мої гроші... Власне, не про мої гроші. Про гроші з неба... Я так усім відповідав, коли мене запитували:

– Звідки у тебе гроші? Стільки грошей?

– Гроші з неба.

Я так сказав і Кудрику:

– Гроші з неба!

– Я вам вірю! Тому й не питаю, звідки у вас гроші...

Він перший... Він перший, який мені повірив... Я подивився на нього зовсім іншим поглядом... Мені просто стало дивно... Як він з півслова мені повірив?

– Я розумію, що ви їх хочете... мда... покласти... Інкогніто... мда... Ви повністю... гм... довіряєте своїй довіреній особі і... гм... мені?.. Мда...

– Повністю, – підтвердив я. – Коли друг у біді...

Але він мене ніби не слухав. У Кудрика начебто був якийсь шарик чи ролик, який уже крутився... І на ньому уже накрутилося кілька слів, і він їх переді мною продемонстрував:

– Гм, як його прізвище? Гм, вашого Макса... Вашої довіреної особи...

– Пришийкобиліхвіст... Пишеться разом, – процитував я Макса.

– Так-так... гм... Разом... Мда...

Кудрик глянув на мішки..

– Мда... – він почухав себе під правим вухом. – Таких мішків я ніколи не бачив... гм... Ні в інкасаторів... мда... Ні, в банках, мда... – Він почухав себе нижче лівого вуха... Шкіра одразу стала червоною...

– Ви маєте дуже ніжну шкіру, – дивився я на ті місця, які він щойно чухав.

Він зі мною погодився, тоді пояснив:

– Дуже кров близько... Одразу вдаряє в голову...

– Але ви не червонієте?..

– Вона проходить у ділянку тім'ячка, – пояснив він... – Мда, в ділянку тім'ячка. Уся там і зосереджується... На відповідних ділянках... Під волоссям не видно... мда... Так мені мій особистий лікар, гм, пояснював...

Кудрик пройшовся по кабінету... І раптом якось неприродно здригнувся... І почав правою ногою під себе щось підгрібати... У мене склалося враження... Звичайно, за асоціацією... Що в нього випало раптом з рук весло і він підгрібає ногою... Підгрібає, аби човен розвернути у мій бік.. Я хотів йому сказати, що в нього зі штанини випала серветка... Кольорова серветка... Ну, така, яку він мені давав руку витирати... А потім... Я вже таку серветку десь бачив... Ну звичайно бачив... Бачив біля унітаза... Там, де мене били, де мені встромляли голову в унітаз... І казали:

– Це ще не кров... Це ще вода... Пий, пий...

Кудрик притягнув до себе крісло. Воно котилося легко по паркету... Було ж на коліщатках. Сів і під'їхав до мене... Так йому було краще... Серветка була десь під кріслом...

– Що ж. Гм. Мда, – мовив він і посміхнувся. Ні, не посміхнувся – посміхався... Якось криво... Штучно, як американці... Мов за протоколом чи за етикетом... Я не знав, що сказати... Та я тоді ще не знав, що він належав до естетів і носив між двома половинками своєї сідниці пахучі серветки... Я навіть не знав, що він доктор естетичних наук... Хоча... Хоча аби був більш уважним... Я міг би це одразу визначити... Над його головою висів диплом... А може, копія диплома... Мабуть, копія... Звісно, копія... Оригінал же був у справжнього доктора естетичних наук... Кудрик же його купив...

Я подумав, що час скорочуватися... Він так само... Тому він викликав... Викликав якоюсь кнопкою під столом свого охоронця...

– Запросіть до мене Марію Миколаївну...

Охоронець як з'явився, так і щез.

– Максе, – мовив Кудрик. – Ви зараз підете з Марією Миколаївною у наше зерносховище... гм... Ми так називаємо відділ, гм, де зберігаються... гм... – він не доказав. Він не довіряв, мабуть, Максу... Він довіряв тільки мені – наївному, дивакуватому, простому...

Зайшла Марія Миколаївна, привіталася... Усміхнулася... Я запам'ятав тільки її обличчя. Я не бачив ні ніг, ні її стану... Власне, я їх бачив, але не запам'ятав. Мені тоді було ані до її ніг, ані до її стану... Але спочатку... Спочатку для чоловіка ноги і стан – це не головне... Аби гарне обличчя... Спочатку гарне обличчя. Звісно, якщо ти спочатку бачиш його... Коли ти спочатку бачиш жінку ззаду і в неї там все гаразд, ти хочеш одразу побачити її обличчя... Ніби забігти наперед... І оглянутися, ніби там поза нею затримався твій товариш... І якщо личко жінки відповідаю усьому тому іншому, ти сам собі кажеш: «З такою я б переспав». Саме це я й сказав... Звісно, сам собі... Кудрик не чув. Ні Макс, ні Марія Миколаївна... «З такою б я переспав... І, мабуть, не розчарувався». Так я міркував. Про себе міркував. Цікаво, чи з такою гарною жінкою спить Кудрик?.. Керуючі інколи собі дозволяють... Службовий роман... Якщо банк приватний, а ти його власник... А чому б і ні?.. Коли ти й кадри підбираєш не тільки за розумом... За спеціальністю... А ще й...

– Ви часто задумуєтеся?! – чи то запитав, чи то підтвердив Кудрик. Як же його в біса звати... Ага... Роман Веніамінович...

– Часто, – відповів я. – Особливо після одного випадку...

Він не дав мені доказати. Ніби не хотів, аби я вдавався до споминів... Він сказав, що не будемо уточнювати, де я взяв ті гроші, але він вірить, що вони зароблені чесно. Я хотів йому відповісти, що ці гроші з неба. Але я цього не зробив. Я сказав:

– Абсолютно чесні... Я нікого не вбивав... Не грабував... Не фальшував... Які там ще є грошові злочини?.. Я вам кажу чесно, – затинався я, ставлячи після двох-трьох слів по три-чотири крапки... Паузи.

– Я з вами буду також... гм... абсолютно чесним.. мда... Я ці гроші... мда... беру... Хоча, гм... чесно вам скажу... мда... я ризикую... Дуже ризикую...

– Ви нічим не ризикуєте, – я вдав, що на мене нападає злість. А вона таки на мене напала. Бо скільки уже можна ставити мою порядність під сумнів? Скільки усім можна не вірити, що я кажу правду? Що я не брешу?.. Я тих грошей не крав, не грабував, – повторив я.

– Я розумію... мгу... Ви їх відмиваєте?..

– Від чого відмиваю? – скипів я, бо вперше таке почув. Уперше, що гроші відмивають. А потім заспокоївся. Бо подумав: а може, й справді відмиваю. Вони ж лежали і в дуплі, і на смітнику, і собачій будці. І де вони тільки не лежали? Хай він їх у банку і відмиє. Якщо є така потреба. У нього чи в них. У грошах... Я заспокоївся...

– Я ті гроші беру... мда... бо такі клієнти в мій банк не кожного дня гм... приходять...

Після цього він мені ще щось сказав. Але я того не запам'ятав. Я задумався. Я часто задумуюся. Мені навіть хотілося йому сказати:

– Мда, я часто, гм... задумуюся... Дуже часто... Особливо після того... Ну,

того химерного дивака. Тобто чоловіка... Людини... Але я не знаю, чи Він був людиною... Не знаю... Я не мав такої певності. А ким Він був? Я також не знаю... Був і нема...

– Ви не проти, якщо я вас запрошу на каву, чай... мда?.. Бутерброди з чорною, червоною ікрою... гм... Вибачте, дурниці кажу... Стіл уже накрито... Ми можемо йти...

Ми зайшли в досить затишний кабінет... Там стояло чимало свинок... Таких собі банківських скарбничок. Так, свинок... Розфарбованих у червоне, зелене, помаранчеве... Радше – золоте... І ще якісь абстрактні етюди на стінках... Під склом. А поміж них – портрети самого Кудрика і якоїсь жінки, дітей... Усі в золотих рамочках... І також під склом... На стінах, на столі... Я такого наочного фотоальбому ще не бачив. Не бачив у своєму житті. Мені стало цікаво... Але я не відволікався...

– Це моя дружина, – показав Кудрик на стінку з портретами. – А це мої діти. Але не будемо відволікатися, – він показав на стіл... Я також не дуже відволікався. Ми сіли...

– У вас багато грошей? – він знову чи то сказав, чи то підтвердив. Я аж розгнівався. Що за дурна манера висловлюватися?

– У мене ще є,– ляпнув я. Ну, чи не ідіот. Хто тебе питає? Я ж сам не люблю людей, яких запитуєш про одне, а вони відповідають про щось зовсім інше... А втім, може, він саме запитував і нічого тобі червоніти... Це я так заспокоював сам себе. Хіба з вами такого в житті не трапляється?.. Хіба ви не заспокоюєте час від часу себе? Я чомусь згадав гномиків... Умитих гномиків. Тих, що живуть в саду... Потім подумав... Добре, що вони живуть у саду. А оті, що над дорогою виставлені? На продаж. Ті ж постійно дихають вихлопними газами. Їх також треба в сад... А може, в ліс? Ні, таки треба саме в сад... Хай вони хоч там надихаються озону... Я сказав, що мрію про свій дім.

– Про свій дім... гм... У мене прекрасний котедж над річкою... Річка, пляж, пристань, – Кудрик підніс горнятко кави до рота. Розтулив рота. Зуби мав дрібні і жовті. Дуже жовті. Ніби він їх коптив. Чи то димом, чи то нікотином. Бо дуже жовті. Але не золоті...

– Ви мене не слухаєте, – нагадав він і мовби зняв мене з хмарки... З хмарки, яка якраз пливла по небу. По небу за вікном банку. – У мене все... гм... своє... Зона відпочинку... мда... дитяча площадка... мда... У вас є діти?

– Я не знаю, – бовкнув я.

– Я вас розумію... Хто з нас у молодості... Гм... Мда...

– Ви мене не так зрозуміли... Я не думаю, що в мене є позашлюбні діти...

– Ви не думаєте... мда. Я вас дуже перепрошую... мда... А хто з нас думає?.. Скажіть, гм... хто з нас думає... мда... Це вже потім жінки думають... мда... Жінки, яких ми робимо... мда. Гм..

– Я не зрозумів, – я це сказав відверто... А може, тут краще сказати слово «чесно»? Я це сказав чесно і цього не посоромився: – Як це ми робимо жінок? В смислі дівчат? Чи як?

– Гм, – Кудрик розсміявся. – Дуже просто.. мда. Усе дуже просто... мда... беремо дівчат, і робимо... гм... з них жінок. Не вони ж самі... мда... себе роблять... гм... Ми ж їх жінками робимо... Чи у вас є альтернатива?

Я не хотів заглиблюватися в слово «альтернатива». Я не розумів цього слова, як і слова адекватно... Чи це так само, чи це зовсім навпаки. Тому я сказав:

Я б хотів придбати отой котедж...

– Котедж? – знову чи він мене перепитав, чи він уточнив.

– Так, котедж. З власним пляжем, власною пристанню, з власним човном...

– Ви хотіли... гм... сказати – з власною... мда... яхтою?!..

– Так, з власною яхтою.

– Але це купа грошей! – він знову чи то запитав, чи то ствердив.

– У мене ця купа є... А ще... щоб там був сад. Із гномиками... Сім гномиків...

– З гномиками, гм... не проблема... Мда... Будуть вам... мда... гномики... Що ви ще хотіли б там мати?.. Тигрів, левів, жирафів, слонів, зайчиків, лисичок... Сафарі... Живе сафарі...

Я останнього слова уникнув. Бо не знав, що воно означає. Я сказав ще раз про гномиків, яких мені було чомусь шкода... Я боявся, що там, на автострадах, їм не затишно. Просто гірко... Вони стоять і ковтають... Ковтають радіонукліди... Разом з пилюкою... А тоді бери і відмивай їх..

– Лисичок – не знаю... Бо ж там будуть зайчики, – я так уголос висловився. Він, Кудрик, якось на мене дивно подивився. Зовсім не так, як до цього...

– Але я б не хотів, щоб вони сиділи на задніх лапках.

– Хто? Зайчики... Вони... мда... сидітимуть на задніх лапках, гм... Захочете... мда... Ми їх поставимо... гм... на усі чотири лапки і вони вам... мда... уже бігатимуть. Під кущиками... Ви хочете, щоб вони бігали?!. Вони будуть бігати навколо кущиків... Через кущики... У вас будуть діти... Це щось неймовірне... Ви ніколи не бачили, як бігають зайчики під кущами?..

– Ніколи.

– Я вам влаштую... мда... За ваші гроші... мда... І це для вас зовсім небагато... гм... Ну, як для вас... мда... Я так розумію... гм... Зовсім небагато... Всього три мільйони... Всього три мільйони... мда... Із зайчиками...

– І з яхтою...

– Ні, яхта і капітан окремо... Капітан... мда... дальнього плавання... Супер... Просто супер... мда... Шкіпер... Борода, кашкет... мда... кокарда, нашивки на капітанському кітелі, гм... золоті якорі... гм... галуни... мда... і все таке інше... мда... Супер... Просто супер... мда... Наче з картинки... Усі ілюмінатори із Робінзоніади... .З островами... мда... скарбів... Біллі Бонсами... мда... Капітаном Флінтом... мда... П'ятнадцятирічним капітаном... мда... Піратами... З живим Сільвером... Ну, майже живим... Ви ж пам'ятаєте, мда... Сільвер був без ноги... А чого вартий... мда... капітан Флінт?.. Чого тільки вартий... мда... капітан Флінт?..

– І чого ж він вартий?..

– Стільки ж, як і за котедж... Тільки помножте... мда... на двоє... Мда... І вважайте... мда... вже ви виторгували... Виторгували один мільйон... Якщо... мда... не сказати.. гм... цілих два... Просто як для вас... гм... Як для свого... мда... я надіюсь... мгу... постійного клієнта... Я ж надіюсь... мда... що ми з вами... мда... не вперше їмо ікру і... мгу... запиваємо цим гарним... мда... коньяком «Гремі»... Я інших коньяків не мда... не визнаю... мда... Навіть... мда... «Арарат»... «Арарат» мгу... чудовий коньяк... Може, мда... й краще від «Гремі». Може... мда... не сперечатимусь... Не сперечатимусь... мда... зі знавцями... Але Кудрик естет... мда... Кудрик любить усе... мда... красиве... Кудрик... мда... романтик... «Гремі»... мда... це... мда... красиво. «Гремі»... мда... це гарно... Просто чудово... Я... мда... уже сп'янів... Мда... У робочий час... Мда... Треба кінчати... Роза може... мда... бити... Вас б'є... мда... дружина?.. Мда... ви щасливі... Я зрозумів... Мда... Нема дружини... мда... тому вона, мда... вас, мда, не б'є... Мда... жаль... Я мав на увазі, мда, що нема, мда... дружини... Мда... У вас ікринка на нижній губі... Мда... Ось серветочка... мда... Ароматна... Чудо! «Пахощі віку»... Мезозойська ера... мда... Я беру тільки такі... мда... і тільки в одному ..мда... супермаркеті... Їх... гм... більше ні в якому... мда іншому супермаркеті нема. Ви хочете користуватися... мда... такими серветками? Мда... Я здогадуюсь... мда... – він мені намагався дати кілька серветок. Дати, щоб я понюхав чим вони пахнуть. Я відмовився. Кудрик, здається, образився... Він, здається, від мене такого не чекав.

– Я беру ваш котедж і беру яхту... З капітаном Флінтом, з піратом Сільвером...

Кудрик розгубився. Принаймні, мені так здалося. А може, я так хотів думати... Що я так швидко, так легко погодився... Він дивився на мене... Дивився на мій одяг... На мої ноги... Я ще не знав, що він естет... Він чомусь кахикнув. Начебто в ньому десь там углибині засіла ікринка риби... Засіла і почала виростати в рибку... Ніби запліднилась молочком і там... Ну, на ній, на рибці... з'явилися плавники... Вони лоскотали Кудрика... Лоскотали ізсередини чи то його горло, чи то його шлунок... Чи то те й інше разом узяте... А може, він просто дивився на мене і тому так вирячив очі.

Я вже потім дізнався. Потім... Тобто, трохи пізніше, що Кудрик естет... Кудрик доктор естетичних наук. І ніби він... Мда... Хотілося мені повторити Кудрика. Ніби він ніколи не бачив на очі... лайна... Ніколи не бачив... І ніколи не нюхав... Він, так мені ввижалося, навіть не знав, що таке унітаз... Не знав, що таке унітаз... Не знав, як це пізнав я... Кудрик обожнював жінок... Він обожнював дружину... Вважав, що вона... Ну, вона точно не ходить на унітаз... Не випорожнюється. Живе, мов небесний ангел... Небесний ангел, який своїх відходів ніколи не викидає на землю... Вони розчиняються в космосі. Або він просто вживає... Вживає свіже повітрям... Повітря Мезозойської ери чи Юрського періоду. Мені здавалося, що я навіть заплющив очі. Заплющив від своїх роздумів. Але несподівано прокинувся. Точніше, несподівано їх розплющив, бо почув голос Кудрика. Зовсім поруч:

– А вам, гм... Георг...

Я не знаю чому він мене назвав Георгом... Мене звали Василем... Я так йому і сказав... Ну, як Того Світослава чи Святослава... Бо я до кінця не почув. Я не почув, як Він тоді висловився. Точніше, як Він себе назвав. Ну, Той, що залишив мені гроші... Я Його ще запитував:

– Звідки гроші?

– Це гроші з неба, Георг...

Я Йому також сказав, що я не Георг... Я Василь... Звати мене Василь... А він повторив: «Василько»... Повторив двічі... Василько, Василько, – і ніби заплакав... Ніби з Його очей потекли сльози... Я не міг зрозуміти, чому Він при слові «Василько» плаче?.. Чому з його очей течуть сльози?..

– Ви знову відволіклися... мда... Георг, – це вже говорив Кудрик. Я чув... Але

ніби з туману... Ніби голос ішов із синього лісу... Який тепер став зеленим... Невже колись ліс був синім?.. Ніколи не бачив... Ліс, мов небо... Невже колись таким він був?.. А чому, справді, ліс не синій?.. Ах, правда... Він би тоді зливався з небом і Всевишній його вифарбував у зелений колір... Для контрасту...

– Я вас слухаю, – я не сказав «Романе Веніаміновичу»... Мені було це важко вимовити... Мені було досить займенників – вас, вам, вами. – Я вас слухаю уважно...

– Чому б нам з вами... – він також почав користуватися займенниками. – Чому б нам з вами не поїхати в салон краси? – він при цьому дивився на мої голі ноги. Точніше, на нігті. Мої нігті. Я також на них дивився, і мені стало трохи соромно... Я помітив під ними... Власне, під нігтями, наче чорний тротуар... Невже це від чорнозему?.. Невже я десь зашпортався?.. Бо й справді я ж ніби ноги мив... Я мив їх кілька разів на день...

– Ви так гадаєте? – це я запитав Кудрика.

– Мда... А чому б... мда... ні... Я так гадаю... Я розумію... Що мільярдер... Мільярдер може собі дозволити всяку фривольність...

Я не знав цього слова – фривольність... Я багато іншомовних слів не знав. Не знав, як і не розумів. Не розумів, навіщо вони застосовуються. Я навіть не знав, чиє те слово. Я не знав, де, коли і від кого воно народилося... Може, тому я мовив:

– Я уважно вас слухаю...

Мені стало цікаво. Стало цікаво, що буде далі. А далі він сказав:

– Ми туди запросимо когось... мда... з бутіка... Вам привезуть... мда... усе, що потрібно... мда... для раута... Я б хотів... мда... щоб ми з вами побували в товаристві... Мда... У вищому світі... Мда... Я хочу вас... мда... познайомити ближче... мда... зі світським життям... Мда... нашим... мгу... бомондом... У фраках... мда... метеликах... Нічого не поробиш... мда... Все за протоколом... Мда... За світськими... мда... манерами... Гму... Такий порядок... Я вас хочу познайомити... мда... з цікавими людьми...мда... з Акулами бізнесу... мда... Акулами бізнесу...

Я не заперечував. Я скидався на малу дитину... Ну, начебто мені було тільки від двох до п'яти... Саме так. Не більше, як від двох до п'яти років і я пізнавав світ. Світ, у який я несподівано прийшов. Зовсім інший світ. Зовсім інший світ, якого я не бачив до цього. А може, бачив. Бачив, але не пам'ятав. Я не пам'ятаю, чи я бачив цей світ до цього... Але я вже ніби жив цим світом... Цим світом. Бо ми приїхали у салон... Я не пам'ятаю, яка його назва... Якась екзотична... Мені не відома. Я ті не відомі мені іншомовні слова... Ті слова, що їх так часто повторював Кудрик... Я їх одразу і не запам'ятав... Біля мене забігали дами... Гарні дами... Або, як висловився Кудрик:

– Вони всі... мда... наманікюрені і... мгу... напедікюрені...

Ці слова я вже підхопив у салоні... Я Кудрику сказав:

– А чи не можна мужиків?.. Я б хотів мужиків...

– Гм... Усі хочуть жінок... мда... Я хотів сказати – більшість... мда... хочуть... гму... жінок...

Я вже десь про це чув... Їх нібито теж називали синіми, як темний ліс на обрій. Точніше... голубими... Я зрозумів, що Кудрик не так мене зрозумів. Тому я мовив. Мовив до Кудрика:

– Не в тому смислі... Не в голубому... А щоб ці... Ну, як ви щойно висловилися?

– Наманікюрені... мда... напедікюрені...

– Так, намінікюрені, накурені...

– Я зрозумів... ви жінок соромитися... Мда... Так буває... Мені це знайоме... Аби не Роза... Я хотів сказати, аби Роза сама до мене не підійшла, я б до неї сам ніколи не підійшов... мда... І... мда... мабуть... мда... також не був... мда... одружений... Але вона... мда... підійшла... І ми... мда... одружилися... мда... і в нас... мда. Є навіть... мда... діти... У жінок... мда... цих жінок... мда... кажуть... мда... ніжніші руки... Але якщо ви... мда... так бажаєте... мда... Я покличу старшу мадам... мда...

Він так і сказав:

– Мадам, наш гість хоче... мда... щоб його... мгу... обслуговували... мда... чоловіки. Гм... він жінок... мда... соромиться... Жінки його... мда... сковують...

Цікаво, звідки про це Кудрик дізнався?.. Але він висловився точно. Мене й справді жінки сковували... Мужики поставили мої ноги у якийсь розчин. Начебто в парне молоко... Воно забурлило... Ніби почало кипіти... Ноги розм'якали. Було приємно. Дуже приємно... Тоді вони взялися за ножиці і мої нігті... Потім застосували якісь щіточки різні, і всі різного кольору... Я від млості заплющив очі... А може, від сорому... А може, від того й від іншого. Бо в мені боролося і те й інше... Я заплющив очі і тільки слухав... Точніше, прислухався, як ніжно щось бігало по моїх нігтях... Спочатку щось їх обдувало... Тоді знову по них щось побігло... Потім я розплющив очі... Розплющив очі і своїх ніг не впізнав... Аби я не провів очима від нігтів ніг до свого тулуба і не переконався... Не переконався, що ніде ніякого розриву нема... У тілі розриву нема. Тіло усе суцільне. І то моє тіло. Але я подумав, що то не мої ноги... То не мої нігті... На мене дивилися зовсім інші ноги...

Мені над тим не було часу роздумувати... Мене перевели в інший салон... Я в ньому побачив багато дзеркал... Там були якісь люди... З якимись пакунками... Я зрозумів: то одяг... То одяг і взуття... Вони мене одягали. Вони мене намагалися взути. Але у моїй голові усе переплуталося... Я чув якісь дивні слова:

– Це від Діора... Це від «Версачче»... Це від Юдашкіна... А – ваш стиль?..

Вони мене питали про якийсь стиль...

– Пан спить, – хтось так сказав, і це мені випало на руку. Я зрадів, що він так сказав... Я вдав, що й справді сплю. Справді сплю, хоч, свідок мені Бог, я ніколи ще таким не був напруженим і тверезим... Я все чув... Вони радилися і посилались на авторитет Кудрика... На авторитет Кудрика і на його естетичний смак... Вони час від часу підкреслювали, що він знаний естет... Знаний доктор естетичних наук... Я думав про своє... А чи вони знають... А чи вони знають, що він вкладає серветку між двох своїх половинок, на яких сидить?.. Я тоді ще того й сам не знав. Але я думав. Я гадав, що я знаю. Це мені підказує інтуїція. Чи один із Тих, що в мене усередині... Кудрик клав туди пахучу серветку, яка інколи випадала з його штанів і тоді він починав загрібати ногою. Ногою, як веслом... Неначе човняр, в якого раптом вода забрала те весло, і він підгрібає... Підгрібає ногою... До себе...

Коли я розплющив очі... Я тільки побачив метелика... Так, метелика. Метелика на своїй шиї. Спочатку побачив білого, потім чорного метелика... Мені хотілося білого, але Кудрик сказав:

– Це за неписаною... мда... традицією...

Так, цього разу він сказав «за традицією», а не «за протоколом».

– За традицією... мда... носять чорний метелик...

Мені почепили чорний... Я дивився на чорного метелика і більше нічого не бачив... Просто нічого... Навіть себе. Бо я вже не був я... Переді мною стояв хтось інший і той інший казав, хай буде так... Але в мені прокинувся Той. А може, не прокинувся. Може, він прийшов у мою уяву. Прийшов і мовив:

«Повернешся додому і одягнися, як раніше... Скинь до біса того метелика... Він тільки муляє тобі шию. Лоскоче підборіддя».

Але я мовчав... Я завжди мовчу, коли говорить Він... Я тоді Його слухаю... Тепер я часто слухаю Його... Хоч я не знаю, хто ж Він. Часто слухаю...

На той раут я, виявляється, не міг їхати у тому автомобілі, що в Макса... Кудрик мені сказав, що це не солідно... Що там будуть акули бізнесу. Вони судитимуть про мене за годинником і за автомобілем... Питатимуть обов'язково про яхту, і я мав сказати, що в мене є яхта і звати її «Принцеса»... Я ще не бачив ту принцесу... Але Кудрик мені сказав...

– У вас яхта «Принцеса»... Італійська. Остання модель. Годинник Френк Мюллер...

Я сказав Кудрику, щоб він мені поміняв цей годинник... Я плутався... Я весь час замість «Френк Мюллер» казав «Франк Міллер», і не знав, як правильно.

Він тоді сказав:

– Хай буде Петік...

«Петік» мені було легше запам'ятати. У нас у школі був Петік... Ми його всі називали дурним Петіком... Але Кудрик мене поправив... Не Петік, а Петίк...

Я не міг поставити правильно наголосу... Я весь час казав Пéтік і за асоціацією бачив саме Петіка. Свого шкільного товариша... Я не кажу, що друга... Але товариша... Можне сказати – однокласника...

Тоді Кудрик поміняв мені і Петіка... На що ж він поміняв?.. Здається, на якийсь швейцарський годинник. Він сказав, якщо мені так важко запам'ятовувати іноземні назви, то... То досить трохи відкачати рукави, і вони самі побачать, який у вас годинник... Найдорожчий годинник. А ще перстень... Бажано кілька перснів... З монографією... Чим монограмою. Я не пам'ятаю цього також... Ні першого, ні другого слова... А на шию ланцюг... Він так і сказав:

– Повісимо ланцюг...

Ну, зовсім неестетично. Так подумав я. Подумав і про це йому сказав. Він зі мною погодився і виправився. Він сказав:

– Повісимо вам на шию золотий ланцюжок відповідної ваги...

Я запитав, чи це обов'язково... Він сказав: якщо я збираюся й далі бути у бізнесі, я маю грати у їхню гру...

– Бізнесмени не тільки акули, – пояснював він мені. – Бізнесмени – вовки... Вовки чужих до зграї не беруть. Своїх рідко з'їдають... Тільки якщо дуже голодні... Вовки нападають зграями... І вони з'їдають інших... Якщо ви хочете вижити, ви маєте триматися зграї... У зграї легше. Самотній вовк швидко гине...

– Ви не хочете стати самотнім вовком?

Я не хотів. Власне, я не хотів гинути... Але я йому цього не казав...

Потім ми поїхали в автосалон. Мене туди повіз Кудрик. Ми поїхали втрьох: Макс, Кудрик і я. І там купили мені «Бентлі». Десь через півгодини навіть номери до авто винесли. Поміж усіх я вибрав собі «Георг». Чому «Георг» – сам не знаю. Може, тому, що до мене найчастіше мало не всі так зверталися.

– Хай буде для першого разу Георг, – мовив я.

– Щасливий вибір, – похвалив мене менеджер. Мені сказали, що того продавця звати Менеджер... Я намагався запам'ятати його ім'я, хоч з першого разу це було не так легко.. Не так легко. Але я вже про того Менеджера не думав. Я їхав у своєму «Бентлі». Я їхав у своєму «Бентлі» і в мені жив Хтось зовсім інший. У мені жив не Я. Хтось такий, з яким я зовсім не був знайомий. Ніколи не був знайомив. Мені стало на душі чомусь сумно. Сумно? Ні, мабуть, дивно. Таки дивно. А ще я розмірковував над тим, про що ніколи не думав, що так швидко можна купити «Бентлі»... Буквально за якусь годину... І почепити номери... Та ще з моїм ім'ям... Власне, не з моїм, а якогось Георга... Але Кудрик сказав:

– Якщо є гроші, то все можна.

Наступного дня ми мали поїхати на ділову зустріч. Кудрик сказав:

– Поїдемо на раут...

Я цього слова також не розумів. Не розумів. Бо ніколи не чув... Не чув і тому подумав, що це на якийсь пагорб, або в ліс, або на берег річки з такою назвою. Мабуть, ми збиралися поїхати на берег річки, бо я й сам часто кажу:

– Поїдемо на Буг, – і мене всі розуміли.

Боже, як дорого мені це обійшлося... Як дорого це мені тепер обходиться. Адже це ще не все... Далі смерть... Неминуча смерть... Я це відчуваю. Це відчуває і Монгол... Відчуває Джим. Це відчувала мама. Боже, мама це відчувала і попереджала тоді мене. Мене вже не врятує ні внутрішній дворик... Ні підземний бокс... ні охорона... Ні танк.. Мене врятує тільки небо... Я не розумію тих Двох Пар Шпильок... Для чого вони мене зняли з перил... Для чого? Невже їм не все одно? Невже не все одно? Адже в мене могло й не виявитися тих грошей. Зовсім не виявитися... У жодній кишені... Адже я перед цим про них думав... Про гроші думав... Я тепер згадав... Я згадав, що я думав, коли летітиму... Коли летітиму, я їх викину над Дніпром... Викину... Хай вітер розвіє... Не встиг... І вони взяли собі дещо з них... Взяли як консьєржки. Взяли як ті, що оберігали мій сон. Ну, чому? Чому вони так мало взяли?.. Адже тієї ночі вони не вийшли на роботу... Метелики не вилітали. Тієї ночі метелики не вилітали. А могли вилетіти. Могли б заробити більше, ніж консьєржки... Могли б... А могли б і нічого не заробити... Могли і кулю в голову... Могли і ножа у серце. Може, добре, що вони просиділи біля мене. Мабуть, що добре. Просиділи як консьєржки. Просиділи і продовжили собі життя. Собі і мені... Хоч мені воно вже ні до чого. Я ситий ним по горло... І мене тепер цікавить тільки одне... Ні, не одне. Мене цікавить тільки відповідь на запитання, якого я не знаю. Якого ніхто не знає: а чи є життя на тому світі?

Так чому ти сердишся? Підстав голову. Підстав цим хижакам голову, що на тебе полюють. І ти відповіси... Може, через дев'ять днів. Може, через сорок... А може, ще й швидше... Може, одразу... Може, одразу до тебе припливе карета... Карета з ангелами і скаже: «Ваша величносте, карету подано... Вас чекає Творець... Він з нетерпінням чекає вас... Ви найчастіше зверталися до нього. В усіх випадках життя. Він хоче в першу чергу зустрітися з вами. Саме з вами... Ви заслужили на його увагу»...

До мене зайшов Монгол. Він зайшов крадучись. Зайшов так, ніби він натрапив на слід, або хтось натрапив на його слід. Він повідомив мені, що цього разу серйозно. Цього разу серйозно, і ніхто мене не попереджатиме. Я знову згадав те 27 вересня. 27 вересня минулого року. Минулого, а чи позаминулого. Час так біжить, якщо з ним бавишся!.. Якщо час бавиться з тобою. Ти втрачаєш повну орієнтацію в часі. Ні, таки це трапилося років три тому. Так, рівно три роки тому, бо я боржникам нагадав, що обіцяного три роки чекають і я вимагаю повернення боргу. Першим образився Тод... Тоді, як не дивно, Кудрик. Потім до мене підійшов Трисорок і попросив ще трохи почекати. Зовсім трохи. Але 28 вересня... 28 вересня. Через день після мого похорону до мене прибув кур'єр. Кур'єр з похоронного бюро. Прибув і приніс рахунок. Рахунок у насмішку. Принаймні, так я той рахунок назвав. Бюро вимагало від мене оплатити мого ж власного похорону.

– Хай платить той, хто їх замовляв, – обурювався я.

– Моя справа маленька. Мені сказали вручити рахунок вам, а ви як знаєте...

– Ти коли-небудь бачив, щоб небіжчик оплачував власний похорон?

– Такого не бачив, – відповів кур'єр, попросивши у мене щось безалкогольного випити, глянувши на бочку з льодом, в якій охолоджувалися напої. – Такого не бачив, але раз ви воскресли, то дякуйте Богові і платіть боржникам гроші. Тобто нам, похоронному бюро. «Небесний рай» називається. А я знати нічого не знаю.

– Це комедія, синку, – я взяв кур'єра за плечі і виставив надвір. Виставив надвір і порадив йому ковтнути трохи свіжого повітря після випитої води.

– Ну,що ж... Я тепер зрозумів: похорон відкладається на невизначений час...

– Що означає – на невизначений час? – скипів я.

– Те й означає... Яма вирита... Місце вами оплачено, місце й вами замовлено... Ми ж не можемо туди когось іншого покласти... Якщо передумали, то фірма грошей не вертає...

– Ти дуже балакучий... Хто тебе підіслав?

– Головне національне похоронне бюро... Генепебе скорочено називається. Під назвою «Небесний рай», – він хряснув дверцятами авто і поїхав. Отже, тоді розіграли комедію. Тоді і вони розіграли комедію. А може, саме тоді я розіграв комедію? Я вже не пригадую, хто першим почав ту комедію розігрувати. А може, тих комедій не було взагалі. А може, їх було дві. А може, кілька. А може, то була суцільна комедія. Мабуть, що так. То була суцільна комедія.

У мене розболілася голова... Я покликав Макса. Я Макса запитав. Запитав, бо я знову забув, навіщо Макс поклав оте опудало у мій гамак. Не просто опудало. А моє опудало. Для чого він жилку від мого старого спінінга прив'язував до гамака. Смикав за неї з моєї кімнати і гойдав, мов дитину, оте опудало. Опудало, так схоже на мене. Гойдав опудало. Він гойдав моє опудало, сидячи у кімнаті. Жилка тяглася від кватирки до кімнати. Жилки вони (хто вони – Макс не уточнив) не могли помітити. Не могли помітити навіть через бінокль. Через бінокль з лісу. З дерева. І тепер і мені стало цікаво. Я в це не вірив. Але Монгол нюхав повітря і запевняв, що пахощі йдуть з лісу. Вони йдуть з лісу, і з того лісу, який я так любив. І того лісу тепер потрібно було остерігатися. Я Монголу б не повірив, аби він три роки тому мене не заспокоїв. Я б не повірив. Але тепер я йому вірив. Та й Макс... Макс також сказав, що його цього разу також інтуїція не зраджує... І що він серцем чує... Він навіть чує їхній подих. Він чує, як йому дихають у спину.

– У них такий сценарій, – запевнив мене Макс, смикаючи жилку через вікно моєї кватирки і ховаючись за стіною. Гамак гойдався. Ніби гойдався я. Бо в тому гамаку гойдалося моє опудало.

Господи, вони також пишуть сценарії. Подумав я. Сценарії мого життя. Як перед цим писав я. Я, здається, його не закінчив. Звісно, ще на закінчив. Я маю його ще дописати. Макс має зняти ще кінець фільму... Кінець фільму має бути щасливим. Усі хочуть щасливих кінців. Але щасливих кінців не буває. Буває в кіно. А в житті не буває. Не буває, бо ніхто не знає... відповіді. Знали б усі відповідь, може, вони б і не хотіли щасливого кінця. Бо його ж не буває. Як люди цього не можуть зрозуміти? Але вони хочуть. Вони хочуть, наївні, щасливих кінців.

Сценарій життя, здається, першим придумав я. Ні, мій сценарій – то була моя відповідь на їхній сценарій. А може, на його сценарій. Тепер уже, здається, на їхній сценарій. Тепер уже відповідь на мій сценарій.

У мене знову розболілась голова. Я ніби відчув на ній розпечені вогні... Вогні розпечені у каміні. Вони той вогонь накладали мені на голову. Обхоплювали обручами голову, і мені пекло... Дуже пекло... Голова боліла. Дуже боліла.

– Вони запитували:

– Де гроші? Кажи, де гроші?..

Тоді в мені прокидався Той.. Він прокидався десь на глибині моєї душі і радив:

– Не кажи... Не кажи... Вони все одно тебе вб'ють... А ти їм потрібен живий. Терпи, але не кажи... Не здавайся. Стисни зуби і мовчи.. Заціпеній...

І тут вбіг Макс. Не вбіг – він закричав. Він нікуди не вибігав. А я ж перед цим йому казав:

– Фокус не вдасться. Номер не пройде...

– Але я хочу пересвідчитися, – наполягав на своєму Макс. - Це ж мов лакмусовий папірець. Вони на чужій жінці без трусиків не зупиняться... На чужій жінці вони не зупиняться.

Я йому не вірив. Власне, я не вірив собі. Я сумнівався у його експерименті. Сьогодні. Ну, буквально щойно. Щойно він щасливий ускочив у кімнату. Він щасливий. Він щасливий улетів до мене в кімнату і з ще порогу випалив:

– Шеф! Шеф! Я таки мав рацію... Кілер уже діє.

– Стоп, – підняв я руку жестом автоінспектора. – Звідки ти знаєш?

– Він чи вони щойно прострілили опудало. Кулі прошили опудалу: голову і тулуб... Ваше опудало, мов решето. Стріляли одразу чоловік чотири. А може, й п'ять. Кожен випустив мінімум по дві кулі. У тілі понад десять дірок. У вашому тілі...

Я злісно глянув на нього.

– Я образно, метафорично, – процитував він того Марка із супермаркету. Його вже на цьому світі також не існувало. Він уже пізнав інші світи. Пізнав і або відповів на вічне питання, яке його цікавило... Або не відповів. Або так і залишився без відповіді. Мені відповів Макс:

– У ваше опудало.

– Може, просто опудало? – урвав його я.– Просто – в опудало.

– Так, просто в опудало... Але вони цілилися у вас...

Я попросив його полишити кімнату. Попросив полишити, щоб залишитися сам на сам. Я мав думати. Я мав думати, бо розумів, що таке життя – не життя. Дивне життя. Я тепер, мов загнаний звір. Загнаний звір у себе в лігві. Пізно чи рано вони мене підстрелять. Я мав щось думати... Я міг жити у своєму котеджі, не виходячи з нього... Але що це за життя? Я не міг жити без природи. Без сонця, без ріки, без повітря... Я не міг... Бо вважав, що таке життя – не життя. Я хотів бачити, як цвітуть сади. Мабуть, тоді якраз стояла весна. Стояла весна і розквітали рожево сади. Рожево і біло. Я, здається, до цього ніколи не бачив, як розквітають сади. Як цвітуть липи. Як гудуть бджоли на липах. Золоті бджоли. А на кущах перлинки. Ранкові перлинки. Роса. Ніколи не думав, що такою буває роса. Роса, як перлинки, перлинки, як роса. Може, тільки більші. Більші, але не кращі. Ніколи не бачив. Брешу. Один раз бачив. Бачив і запам'ятав. На все життя... Мені було все ніколи. Тепер я дивився на сад крізь зашторене вікно, і мені хотілося. Мені хотілося не тільки бачити, як цвіте сад... Я хотів його ще й нюхати. Нюхати, але не так, як Кудрик свою пахучу серветку. Я хотів його пити. Я хотів пити озон свого саду. Озон його душі. Так, так, його душі. Я хотів все пропустити через себе. Все це пропустити, але не міг. Не знав, як все зробити. Жити без саду... Жити без весен, то краще вмерти...

– Краще вмерти, – це речення я сказав нібито вголос. Я сказав уголос. Бо це речення почув Макс. Через кілька днів я розширив дворик. Внутрішній дворик, оточений з усіх чотирьох сторін світу. У дворик потрапляло сонце... Воно освітлювало басейн... Я наказав... копати підземелля. Я заривався у землю... З-під котеджу я випускав кілька автомобілів. Кілька. Вони їхали з затемненими вікнами. Ми так виїжджали і так в'їжджали. Але я весь час думав. Я думав, якщо я навіть куплю танк. Я можу купити танк. І навіть можу купити дозвіл. Але я ж не можу на танку їздити на прийоми. На віденські чи варшавські бали, на раути, на гонки у Саудівську Аравію.. У Дубаї... Милуватися своїм рисаком... Милуватися, як він біжить. Милуватися в той самісінький час, коли цівка снайперської гвинтівки дивитиметься на мою голову. Шукатиме її в цьому натовпі-морі. Чи мені натягти на неї тюрбан?.. Чалму... І туди щось покласти броньоване. А якщо вони вдарять в обличчя? Спотворять зовсім моє гарне обличчя? Рідкісне обличчя. На цій землі зовсім не схоже ні на яке інше. Це ж треба таке придумати!.. Моє обличчя не схоже ні на яке інше на цій землі. Серед мільйонів. Ні, мільярдів облич... Це міг створити тільки Бог. Тільки Творець... Але зараз я думав ще про танк. Я думав, що з нього час від часу також треба вилазити. Не лізтиму ж я з метеликом біля шиї через нижній люк... Не повзтиму на Віденський бал по асфальту. Не перебігатиму перебіжками від стовпа до стовпа, поки не доберуся до зали. Мене ж можуть зупинити на порозі охоронці. Запитати... Ваше запрошення?.. Ваш квиток? І в цей час постріл... Просто у них на очах.. А може, мене ще до цього підстрелять. До цього, коли перебігатиму. Все одно підстрелять... Вони ж професіонали. Наймуть не любителя. Не любителя.

– Господи, – звертався я день і ніч до Господа Бога. – Скажи, за що мені така кара?! Чому твій перст упав саме на мене... А може, це не Ти, Господи... Може, це не Ти... Може, це змій з-під дерева пізнання. З-під дерева добра і зла. Може, це Він так жорстоко пожартував наді мною... Хто це? Звідки? Хто мені підкинув ті гроші?.. Ту торбу з грішми... Я жив собі спокійно. Я їв хліб, я пив воду... Мене любила Марія... Мене любив син... І раптом ці гроші... Гроші з неба... Гроші на мою голову...

– А що ти зробив? – прокидався раптом у мені Він .– Що ти зробив? Хіба не ти біля супермаркету знайшов того злидаря Марка? Хіба не ти йому подарував три мільйони і найдорожчий автомобіль? Хіба не ти розбив його сім'ю? Хіба не ти позбавив його життя?..

– Його ж все одно віником били...

– Так били, але він повертався додому. Приносив хліб. Ходив на річку з сином. Рибу ловив. Ловив рибу і кожної миті ловив щастя на кінчику вудки... Кожної миті у нього билося серце від радощів, коли він бачив, як сіпається поплавок... Як він чекав... Як він чекав, коли поплавок раптом зануриться в воду... Як риба раптом потягне той поплавок... І він... І він з такою радістю чекав, що ж воно той гачок схопило... Він не знав, хто за той гачок зачепиться: чи рак, чи черепаха, чи велика риба. Його цікавило – яка рибина пішла на живця. Або на хліб, або на горох. Чому ти відібрав у нього це щастя?

– Я хотів пересвідчитися. Я хотів пересвідчитися: чи є люди на землі, які відмовляться від Того? Від Того, від Чого не відмовився я? Я не знаю, від Чого... Я гадав, що не всі такі люди, як я... Я гадав, що є кращі від мене. Від Кудрика, від Тода, від Альбіноса, від Двасорок. Двасорок чи Трисорок? Від усіх тих усіх Біг Фішів, Кінг Фішів, Магів, Дивізій, Фантазій, Бованів... Від тих хижаків. Від усіх тих Акул бізнесу... Я знову згадав Кудрика. Я завжди згадував Кудрика, коли згадував Акул і туалет...

– Хочеш, я тебе поведу до левиць?! – Кудрик торкнувся мого плеча. Я зрозумів, що він мені щось хоче сказати. Леви зміряли Кудрика з ніг до голови. Так, вони його зміряли... Хоча там не було чого міряти: 160 сантиметрів... Це як з зачіскою. Високою зачіскою і високими каблуками. Ми відійшли. Кудрик мені шепнув:

– Кінчай грати в рулетку... Хто так робить бізнес?.. Ти зовсім не торгуєшся... Ти не набиваєш собі ціни... Ти ж не Червоний Хрест? Не Благодійний фонд? Не Світовий банк?..

Один із цих акул – Двасорок чи Трисорок... З першого разу я не запам'ятав. Принаймні, у нього на номері авто красувалися саме такі літери. Саме такі. Що вони означали я не знав. Ця Арифметика глянула на мене. Вона дивилася так, як дивляться на коня, коли його виводять на продаж. Мабуть, таки на коня, бо він другим реченням це підтвердив. Перше речення його звучало так:

– Георг, ти одружений?

Я відповів, що так. Але я не Георг. І я не розумію, чому мене усі називають Георгом. Він сказав, що це не має особливого значення. Усі ми тут не Георги.

– Я тебе питаю, Георг! Ти одружений?

Перед тим, як йому відповісти, я дивився на нього. Я дивився на нього і думав, чому його губи брунатні. Чому й він ніби закаляний. Тільки не знизу, а згори. Все виявилося дуже простим. Двасорок чи Трисорок завжди пив каву. Каву з шоколадом. Пив з великої чашки. Майже з горнятка. Чашку ставив чомусь на шоколад. Або біля шоколаду. Шоколад нагрівався від гарячої кави в горнятку. Нагрівався, і Двасорок чи Трисорок уступав пальцями. Уступав пальцями рук у той шоколад. Потім тими руками замащував собі губи. Так замащував, ніби смакував тим шоколадом. Йому всі казали. Усі присутні казали:

– У вас, Трисорок, шоколад на губах.

Він не знав, що казати, і він казав, що він не знав, що в нього шоколад на губах і звідки він там береться.

– Мабуть, у вас солодке життя, – припускали співбесідники-незнайомці. Такі, як я.

– Так, у мене солодке життя, – підтверджував Трисорок і запивав шоколад кавою. – Так, солодке, бо я маю дружину і коханку. А Кудрик тільки дружину...

– Так. Але вона в нього за двох.

Двасорок не заперечував. Він пив каву далі і розмащував губи теплим шоколадом. Розмащував і насолоджувався. Тепер він дивився на мене і чекав від мене відповіді за запитання, яке я забув. Я не знав, що йому відповісти. Свідок мені Бог, я цього уже знати не міг. Все залежало від нього. Всевишнього. Тепер тільки Він міг відповісти на те запитання. Арифметика, тобто Трисорок чи Двасорок, дивився на мене. Він дивився на мене, а я на нього. Мені здавалося, що він ідіот. Але я мав певність, що він так само думає і про мене. Трисорок повторив. Він, виявляється, мене запитував, чи я одружений і чи я маю коханку. Але я цього не знав. Я тільки про себе тоді запитав: «Господи, а чи я одружений?» Трисорок відповів за мене і за Господа Бога:

– Дуже жаль. У мене є гарні кобилки... Одні ще не об'їжджені. Деякі навіть зберігають цнотливість... Кобилки з минулих століть... Чудова масть, дорога порода... Є тонкорунні, є товсторунні... Справа смаку... – він ніби розмовляв із собою. Але вовки при слові «кобилки» усі насторожилися. Мені здалося, що в них навіть слинка потекла. Трисорок... А може, Двасорок... Ні, таки Двасорок дивився кудись за обрій і вголос міркував. – Одну вже замовили... Під десять відсотків. Пристойна сума. Кругленька, з шістьма нулями, але й упряжі не одиничка. Я можу біг зупинити. Кобилка може до фінішу не добігти... Все залежатиме від відсотків... І зовсім незначних... Виставлялась на різних подіумах, від Лондона до Парижа... Я її підібрав у Нью-Йорку.

Бован його міркування урвав:

– На восьмій вулиці... Ха-ха... Там багаторазові і на панелі... Ха-ха...

Трисорок не образився. Він сказав, що вона не з Нью-Йорка... Вона з Одеси... І вона ще в руках не була... Вона ще також не об'їжджена... І тих відсотків варта... І він нібито мені... Саме мені (вже) і не за дванадцять... А й за одинадцять відсотків віддав би. Фантазія мовив:

– На одну ніч... З квартирою для віп-персон... Фантастика...

Бован не сказав нічого. Він імітував сміх:

– Ха-ха!

Я піднявся. Я мав демонструвати незалежність. Я мав демонструвати, але я не встиг... Я вже казав... Тоді від Кудрика мене відтягла левиця. Вона посадила мене біля себе... Здається, за якоюсь фіранкою... Вона показувала свою суперсумочку... За п'ятдесят тисяч доларів. Сумочку, здається, білу. З білою мордочкою натурального крокодила... Але дуже маленького. Такого маленького, який нібито кілька місяців тому як вилупився на світ. Вилупився і приповз на вечірку... Подивитися на цей бомонд. Я не знав, що й означає це слово... Але воно тут літало в повітрі разом зі словами – бабки, штуки, левиці, акули, подіум, кутюр'є, Діор, Крістіан, Лопе, Тед, Трисорок, і я не знав як ті слова пишуться: чи з великої літери, чи з малої. Ніби мені не все одно. Але давалася взнаки звичка. Я ж був син учительки. Учительки з української мови. Я сказав «був»... Бо я тепер уже не знаю, чи я її син. Чи у мене є мама. Чи вона раптом від мене не відмовилася. І я швидше вжив правильно те слово, ніж... Швидше правильно, бо я тепер не знав, чи я син тієї вчительки. Та вчителька була моя мама...

Левиця запустила руку повз свою сумку... Запустила, ніби боялася того нещасного крокодильчика зі скляними очима. Скляними, але натуральними... Боялася за свої пальчики. Боялася за свій манікюр... Вона запустила, здається, не за адресою. Я саме так хотів їй сказати: – «Мадам, ви помилилися номером», – але я не сказав. Мені було цікаво... Спочатку вона приборкувала. Так я думав... Бо гладила.. Ніжно-ніжно... Наче боялась, аби він не вкусив... А потім я зрозумів, що він піднімає голову... Йому стало цікаво... Він також ніколи не бачив світського життя. Не бачив левиць, не бачив акул... І не тому, що він боявся їм потрапити в пащу... Зовсім не тому... Йому, може, було й все одно... Він, мабуть, зважився б... Адже він, можна сказати, каліка... Бо він же напівсліпий. Бо мав одне око і мені нагадував Циклопа... Але я чомусь не міг допустити, щоб він раптом заблудився. Не міг:

– Мадам, – мовив по-світськи я, і зовсім по-сільському додав. – Ви так можете мене видоїти...

Тут мені пригодилося моє сільське виховання. Чи виховання, а чи походження. Я тоді над цим не думав.

– Вам буде приємно, – запевняла вона мене, не виймаючи з-під сумочки руку...

Я пам'ятав дитинство... Дитинство усі пам'ятають. Навіть ті, у кого склероз. Я пам'ятав, як мама підмивала корову... Власне, не корову... Вим'я... Перед тим, як доїти, вона гарно вимивала вим'я... Щоб молоко було чисте... Щоб туди не занести якоїсь хвороби... Бо на лікарів... Точніше, на ветеринарів багато йшло грошей і мама дуже боялася різних хвороб. Я тоді не витримав. Я так само сказав, як мама казала про корову:

– Мадам, я не підмивався. Я не підмивався...

– У нас є ароматичні серветки...

Тут я не тільки згадав Кудрика, я його, на своє щастя, побачив... Можна сказати... Крізь туман... Мені здалося, що в салоні висів туман... Я не знаю від чого, але я Кудрика бачив крізь туман... За туманом, мені так здалося, мерехтіли світлячки... А може, й міріади тих світлячків... Може, й мільйони міріад...

– Може, сядемо за столом? – це ще мені нашіптувала левиця...

Кудрик таки витяг мене з-за столу. Витяг і на вухо мені прошепотів:

– Вона в тобі помітила селюка... Вона відчула, що на тебе гроші упали просто з неба... Вона відчула, що вона з тебе може висмоктати «Ягуар»... Через вихлопну трубу... Вона колекціонує кабріолети і спортивні авто... Любителька Феррарі...

– Виведи мене звідси, – я заломив руки над головою. – Виведи... Я хочу на свіже повітря... Я хочу додому... До баби Каті... Я хочу їсти...

– Їсти? – Кудрик здивувався... – Тут гори харчів... Тут Гімалаї... Тут цілий океан... Тут уся Атлантика і Тихий океан... Про що ти кажеш?..

– Я кажу, що я хочу їсти... Я дуже хочу їсти...

Я справді хотів їсти... Мені щось смачненьке подавала баба Катя. Я знову захотів коржів з маком. Кудрик сміявся. Цинічний Кудрик сміявся. Він сказав, що ми зараз тобі замовимо коржів з маком. Замовимо борщ. Я мовчав. Я просто думав: чи наплює мені в борщ офіціант. Тоді я впевнено сам собі сказав: сьогодні не наплює. Може, наплює якогось іншого разу, але сьогодні йому не вдасться. Я просто не замовлятиму собі борщу. Мені захотілося кельнера чи офіціанта залишити в спокої. А Кудрик щоб у спокої залишив мене. Я Максу замовив панських харчів. Він налягав на ті екзотичні харчі, які їдять (так йому ввижалося) усі круті. Ну, ті, в яких дуже багато грошей. Він уже їх поїв, і тому я не хотів тут більше залишатися. Я підняв високо руку над головою і сказав до усіх Бованів і Біг Фішів італійською. Як у кіно:

– Арівідерчі!..

Всі розтулили роти. Бован висловився:

– Я не зрозумів п'єси...

Та я вже вийшов. Кудрик дріботів за мною. Але не довго. Бо я сів в авто і поїхав. Я сів в авто і впав на сидіння. Впав на сидіння і заплющив очі. Я хотів уявити собі Марію. Мою Марію і мого сина. Цікаво, де тепер вони?.. Я чомусь її уявив на якихось далеких пагорбах. Вона піднімалася по гарних зелених пагорбах, на яких я не помітив жодної живої душі. Жодної живої душі. Окрім Марії і її сина. Тобто моєї Марії і мого сина. Вони вже, здається, почали підніматися на самий вершечок якоїсь не відомої мені гори. На самий вершечок, і тут раптом мені все зіпсував Макс. Я так і не побачив, чи вони там сядуть на самісінькій вершині, на самісінькому обрії і відпочинуть, чи підуть далі.

Макс мене запитав. Власне, він висловив уголос своє припущення. Він висловив своє припущення, бо він гадав, якщо я багатий, то я й розумний. Бо ж не може багатий бути дурним. Дурний би не заробив стільки грошей. Макс же не знав, що ті гроші з неба. І що я такий самий, як і він. І так саме, як він, верзу всякі дурниці. Верзу і, здається, навіть частіше, ніж він. Бо він мовчить, а я постійно щось верзу. І у відсотковому відношенні я перед ним повноцінний бевзь. Стільки наверзути дурниць, як наверз я... Мало хто наверз. Мало, але мені те все списувалося: то на жарти, то на примхи, то на слівця заради слівця... Бо я, мовляв, багатий і мені все те можна.

Макс висловив припущення, що народи, як і люди, усі різні. І запитав, як це я пояснюю.

– Бачиш, Максе, – я вдав, що я справді розумний. – Господь Бог створив на землі сад. А у тому саду, як ти помітив, ростуть: і півонії, і вишні, і яблука, і помаранчі... Але й ростуть бур'яни. І ті бур'яни агресивні... Вони такі агресивні, що вони глушать півонії і вишні. Глушать виноград і черешні... Ось так і люди... Ось так і народи: одні сіють, а другі пожинають, одні щось будують, а другі налітають і руйнують. Одні щось майструють, а другі підкрадаються і те щось виривають силою і привласнюють собі.

– Це як в дитячому садочку, – дійшов такого висновку Макс. – Мій малий любить гратися у пісочку... Він будує дуже гарні будиночки, фонтани, палісадники, розбиває те все у вулички, площі і каже: «Це, тату, було моє місто. Було...» І заплакав... Коли я його запитав, чого він плаче, син мені відповів що Арт його зруйнував. Він просто зіскочив з гойдалки і почав затоптувати його місто. Його вулиці, його людей. І син мені сказав: «Тату, а там же були діти. Зовсім маленькі діти. Вони ще не вміли захищатися, і Арт їх також затоптав»... Я помітив, що зараз заплаче і Макс, як його син із дитячого садочку. Тому я поспішив його заспокоїти:

– Люди також іще діти. Такі ж самісінькі, тільки дорослі. Вони так само усе топчуть, Максе. Усе, що під ногами. Усе, що на цій землі...

У салоні авто чимось смачним запахло. Я почав принюхуватися, наче Кудрик. Я тоді Макса запитав, що у нас в авто так пахне.

– Коржі з маком, – відповів Макс. – Ви замовили коржів з маком для баби Каті. Нам їх приніс Кудрик, а Кудрику – кельнер, і ви йому сказали, щоб кельнер їх поклав у гарну посудину. А ви їх віднесете бабі Каті. Бо бабу Катю ви дуже любите. Я цього всього не запам'ятав. Я, здається, нічого не пив. Нічого. Окрім того... фрешу... Зеленого фрешу. А може, й жовтого. Я вже не пригадую.

– Баба Катя виросла на коржах з маком, – повідомив Максові я.– Може, тому вона така добра.

– А хто у вас був тато? – запитав мене Макс.

– Я свого тата не знав. Не знав і ніколи не бачив, – відповів йому я.

– І що, у вас не зосталося навіть фотографії?

– Не засталося, – заперечливо закивав я головою. – Мабуть, тоді ще фотографій у світі не було. А може... – я зробив якусь довгу паузу, ніби підшукував краще слово, і вже аж після того додав. – А може, він просто не любив... фотографуватися...

Макс більше не задавав запитань. Мовчав якийсь час і я. А потім таки не стримався і висловився:

– У мене виникла ідея... Я хочу, щоб ти став режисером кіно... Як Ляля... Ми утворимо свій Голлівуд. Свій. Кудрик у нього зіграє ще одну роль.

– А може не варто, шефе?

– Варто. Варто, Максе... Життя вимагає комедій... Комедії мають закінчуватися трагедіями. Усе за розписом... Ти ж помітив, що в неділю всі сміються, а в понеділок плачуть...

Ми нарешті приїхали. Приїхали додому. Баба Катя уже нас чекала. І традиційно спитала, чи ми не голодні. Я про те саме запитав у неї і сказав, що я їй привіз коржів з маком. Таких коржів, які вона любить. Панських. А я любив такі, які випікала баба Катя. І за це вона мене ще дужче любила. Любила більше, ніж оті панські коржі.

– Ти весь блідий... Бідненький ти мій, – баба Катя знімала з мене оті черевики... З того... З бутіка...

– З чого це вони? З якого звіра? Господи, чого тільки ці люди не натягнуть на себе заради тієї моди... Чи ж ти їв щось, мій дорогенький?.. Чи там щось давали? Чи там нічого не давали? Чи не підвезли харчів? Чи ти гроші забув удома?

– Там ми їли паличками.

– Якими паличками?..

– Дерев'яними...

– Ви що, були в лісі?..

– Можна сказати і так. У лісі. У темному лісі, де все навкруги світилося, бабо Катю... Все навкруги...

– Я зрозуміла – пускали ракети.

– І дим в очі, – і я заснув. Мені знову снився сон. Ніби я в ньому повторював щойно пройдене. Ніби на бал я приїхав не одним автомобілем, а двома. Однією дорогою. Здається на «Бентлі». У ній сидів Макс. А я приїхав «копійкою». Я приїхав «копійкою» на світський бал. Макс сидів під з номерним знаком «Кінг Фіш», а я в «копійці» – під номерним знаком «Георг». До мене підійшов Бован, який раптом перетворився у Двасорок. Він мені не тільки кінозірку чи супермодель, але й будь-яке звання і вчений ступінь. А також парочку державних орденів і медалей. Я відмовився і сказав, що ще не ранок. Потім нас з Максом обступили дами. До них почав принюхуватися Кудрик, тримаючи пахучу серветку у лівій руці.

– Крістіан Діор?– вимовив він.

– Мсьє... Беріть вище... Клайв Крістіан, – відкопилила губу фрейліна... – Улюблені парфуми Елтона Джона і Кейті Холмс, – і схопила Кудрика в обійми. Тоді взяла на руки. Взяла на руки, як немовля.

– Пардон, мадам, – Кудрик намагався вирватися з рук левиці.

– Ви ще мене не познайомили з цим прекрасним левом, – вона усміхалася мені. Потім кинула Кудрика на землю і вчепилася за мій лікоть.

– Це ваш там «Бентлі», Георге? Люблю «Бентлі»... Ліжко, бар і все таке інше... Шикарне авто... Ручна робота... Світовий бренд... Ангорська вівця, – вона мені поставила сумочку. – З молодого крокодильчика... Як вам його мордочка?..

Вона запустила свою руку не за адресою... Саме так – не за адресою... Як і наяву. Хоча це була інша левиця. Ця прошепотіла мені на вухо:

– Що там у нас?

І перетворилася у справжню левицю. Не в жінку – звіра. Вона уже там нічого не шукала... Вона знайшла... Вона повідомила мені людською мовою, що знайшла. Ніби я сам того не відчув. У неї заграла кров... У мене також заграла кров. Вона мовила:

– Ми ще червоніємо?.. Ми перший раз на світському рауті?.. Нам краще лягти під кущ...

На моє щастя. Так, на моє щастя, підійшов Кудрик.

– Є ділова пропозиція... Пардон, мадам, – Кудрик підняв мене з-під куща. Левиця гарчала. Він на неї не звертав уваги. Просто взяв мене за лікоть і відвів убік.

– Тобі подобаються такі левиці?

Я нічого з того всього не зрозумів. Нічогісінько. Мене зацікавила його ділова пропозиція.

– Ти граєш у рулетку. Російську рулетку... Один постріл... Випадковий постріл... Барабан крутиться... Треба думати головою...

– Я зараз ні про що не хочу думати. Я зараз дивлюсь на подіум.

– Тобі подобаються такі ляльки?

– Гарні стегна... Миле личко... Кліпаючі вії. Копія Ані Лорак...

– Ти хочеш, щоб я замовив?.. Це тобі також коштуватиме кабріолета... Вона любить швидку їзду...

Я не мав нічого проти... Я зовсім не був проти купити їй той кабріолет... Разом з кіньми..

– Ти не так мене зрозумів... Їй коні потрібні такі, як ти... Виїзні коні... А кабріолет „Феррарі"... Вона уже місяць в пошуках „Феррарі". Цілий місяць... Під час кожного світського життя...

– Твоя ділова пропозиція, – хоча я і не відмовився б від „Феррарі". Так я купив би її „Феррарі"... За одну ніч... Цікаво, скільки коштують ті „Феррарі"?..

– Ти мене зовсім не слухаєш... Агов, Георг, – голос ішов десь знизу... Начебто з-під столу... Я глянув униз... Кудрик сидів за високим столом і я його ледь помітив. Власне, тільки його руку. Він нею смикав обшлаг мого фраку...

– Не стовбич, сідай... Є ділова пропозиція... На біса тобі ті жебраки... Навіщо тобі ті акули... Навіщо тобі ті леви... Ти май справу зі мною...

Вранці я прокинувся. Я таки того ранку прокинувся живим. Живим і неушкодженим. Я одразу поїхав до банку. Кудрик був у себе. Він мені подав руку через стіл. Я хотів, щоб він вийшов з-за столу і з його штанів, нарешті, випала та пахуча серветка. Але він з-за стола не вийшов.

– Я в тебе беру ті мільйони, – одразу він почав зі своєї пропозиції. – Я твій друг і приятель... Беру готівкою...

– Навіщо тобі мої мільйони? Мільйони готівкою?

– Я хочу робити гроші, – відповів Кудрик. – Мільйон приносить ще мільйон. Два мільйони... Три мільйони.

– Ти хочеш робити гроші? – процитував його я.– Ти можеш узяти їх у себе в банку.

– Не будь простаком. Не будь наївним. Я в банку не можу... Навіть у своєму банку. У банку не буває стільки готівки... Усі гроші в роботі... Гроші роблять гроші... Гроші не можуть лежати... Гроші мають рухатися. Як бджоли... Нема руху – нема меду...

Тут я образився. Тут я на нього просто визвірився.

– Твої гроші мають рухатися, а мої гроші мають лежати?

– Але я тобі даю відсотки.

– І скільки ж ти мені даєш відсотків?

– Я тобі даю п'ять відсотків. П'ять відсотків... При такій сумі... Це купа грошей... У саду не поміститься... У тебе в саду просто стільки місця нема. Тобі доведеться купити Кокос...

– Який кокос? Що ти верзеш?..

– Острів Кокос. Піратський острів... У Карибському морі... Там збудувати фазенду. Або, як іспанці кажуть, – hacienda. Так, а вимовляється – асьєнда... Чи як там іспанці вимовляють?.. І взяти в оренду. На сорок дев'ять років. Відгородитися джунглями... Джунглі і гори. І можеш там закопати свій скарб... Як Флінт, як Сільвер, як Біллі Бонс...

– Не забивай баки... Кокосом, Біллі Бонсом... Ти мені даєш нещасних п'ять відсотків, а сам здаватимеш по двадцять клієнтам... Ти гадаєш, я не розуміюся в елементарних справах?

– Я ті гроші беру для себе... Не для банку.

– Ти береш для себе?.. Для чого ти береш для себе?.. Розі купити діамант... Перстень, чорну перлину і кілограм каратів.

– Такого не буває... Я, наприклад... Мені ніколи дивитися в енциклопедію чи словники... Я, наприклад...

– Ти мені скажи, навіщо?.. Ти купуєш бурштинову кімнату для Рози?.. Для лікування її радикуліту... Для лікування радикуліту у цій кімнаті... Навіщо?..

– Я на мільйон візьму п'ять трикімнатних квартир... За собівартістю... Я інвестую будівництво... Івана Івановича... Потім продам ті готові п'ять квартир по шістсот чи вісімсот тисяч доларів... Можеш помножити і дізнаєшся, скільки вийде... І ти зрозумієш, навіщо я ставлю цей тин... Цю зелену огорожу.

Мене несподівано взяв гнів. Краще сказати – охопив. Охопив усе моє тіло. Я почав ціпеніти. Я помножив без калькулятора.

– По шістсот тисяч доларів за п'ять квартир ти матимеш три мільйони доларів. По вісімсот ти матимеш чотири мільйони, – у мене прокинувся інстинкт хапання, і я висловився. – А ти гадаєш, мої гроші – не бджоли? Вони можуть і не гудіти? Вони можуть лежати і доїдати мед?

– Не зрозумів, – Кудрик почав пріти і витирати на чолі піт... Він би витер його під пахвами... Він його витре наступного разу... Тоді, коли мене не буде. Мене не буде в його кабінеті. Він тоді не витер... Хоча намагався витерти. Тоді глянув на свій диплом... На диплом, що висів на стіні... Доктора естетичних наук... І він собі цього не дозволив... Він узявся за балончик з дезодорантом... Але поставив його на місце. Поставив і відсунувся від мене. І висловився отак:

– Я все зрозумів... Нема проблем... Я не гадав, що ти, Баз, такий горішок. Дай мені під п'ять відсотків пару мільйонів. Пару, і можеш вкласти своїх хоч три, хоч шість мільйонів. Можеш закупити хоч півбудинку... Матимеш із шести мільйонів вісімнадцять мільйонів...

І я погодився. Я погодився і я сказав, що гроші – це справді час... І нам треба їхати.. Я вже хотів бачити того Івана Івановича... Поки що я бачив силуети висотних кранів, на далекому тлі неба – тьмяні силуети веж і дзвіниць. А ще звернув увагу на золоті бані церков і супутникові антени. Великі супутникові антени... У вигляді тарілок... Великих... Дуже великих тарілок. Вони начебто причепилися до церковних бань... Я не вірив своїм очам. Я не вірив своєму зорову відчуттю. Мій зір давав збої. І я тоді подумав: «А чим там люди й справді святі?»

Іван Іванович стояв на місці... Не як пам'ятник... Не як маяк. Просто так про нього сказав Кудрик... Іван Іванович ніколи не сидить. Іван Іванович завжди стоїть або завжди рухається. Третього не дано. Третє йому дано вночі. Він тоді спить. А може, й рухається. Може, й рухається від своїх ідей... від своїх проблем... Від чужих інвестицій. Від безсоння. Я не знаю. Я з Іваном Івановичем не спав. З ним спить його дружина. І дружина про той бік... Темний... Ні, краще сказати – нічний бік життя. Про нічний бік життя вона, дружина, знає краще. А може, й не знає і вона.

Та мені що до того. Тим паче, Кудрик мені говорив. Говорив просто у вухо... Спинаючись на пальцях ніг. Просто він стояв на носках своїх черевиків. Міг би вискочити на камінь. Міг би на будівельну плиту і зрівнятися зі мною зростом. Міг би... Але не зміг. Він спинався на свої пальці. Так було надійніше. Так він гадав.

– Іван Іванович зводить будинки і робить гроші... Великі гроші... Він акумулятор, і не тільки ідей... Не тільки ідей, а й реалій.

І я його побачив... Я побачив цього реаліста... Цього підтягнутого і живого реалізатора. Досить привітного. З незмінною усмішкою на устах. Я відчув, що мені нема чого непокоїтися... Я подумав, що я вкладаю гроші в надійні руки... Забіжу наперед. Я вже пізніше подумав, що я втратив ті гроші... Але не все одразу... Треба щось залишити і для інтриги. Але тієї миті у мене ще не жили такі передчуття. Такі погані передчуття. Як під час рулетки. Російської рулетки... Так мені казав Кудрик.

Через кілька днів... А може, це трапилося через тиждень... Може, й через рік... Точніше сказати, через кілька років. Я отримав листа.. Листа від мами... Вона мені писала... тим самим почерком... Боже, невже почерк, як і голос, ніколи не змінюється?.. Я так давно не чув її голосу... Так давно... Але мав певність – голос її не змінився. Може, змінилась вона. Напевне, змінилась. Але голос – ні... Не змінився і почерк. Мама писала: «Синку, невже тепер і ти там?.. Я дивуюсь тобі... Світові вже не дивуюсь. Але дивуюсь тобі... Цей шикарний лімузин. Чорні черевики. Блискучі. Метелик на шиї. Дорогий годинник. На пальцях персні. Дорогі вина, екзотичні закуски, спалахи діамантів, білозубі усмішки, красуні перед камерами, і поміж цього всього ти. Невже це ти, сину? Невже й ти на святі чуми?.. На святі чуми. Не на святі... Ой, не на святі... Це не так все називається. Не так... Але як я не знаю... Хоч я й учителька... Учителька української мови і літератури...

Чи я тебе цього вчила?»

Я перевернув листок. Я не міг не перевернути листка. Я шукав там двох слів. Отих рідних два слова: «Цілую. Мама». А може, й без крапки. Я не пам'ятаю уже. Може мама просто писали – цілую мама. А може, через кому. Мабуть, через кому... Тепер навіть через кому не написала. Я ляснув себе рукою по чолі. Я ляснув, бо зрозумів... Я ляснув, бо я нічого не зрозумів. Хоч ці питання напрочуд прості. Я хотів сказати, що ці питання не зовсім прості у моїй ситуації. Зовсім не прості... Я тепер начебто блукав. Так, десь блукав за містом. А може, то я не за містом бродив... .То я бродив на будівельному майданчику Івана Івановича. На брудних будівельних путівцях. Я відчув у собі якусь огиду... Огиду до самого себе. Я сам собі сказав... Ні, це не я сам собі сказав. У мені прокинувся Той. Той, що сидів у мені. Це він мені сказав: «Тобі нічого непокоїтися. Так веліло небо». І я одразу заспокоївся. Я заспокоївся одразу. Той знайшов правильну формулу. Формулу виправдання. Але чи це правильно. Так можна виправдати усе. Навіть Кудрика... З його пахучими серветками... З його пахучими серветками в одному... В одному постійному місці... Цікаво, а якщо вони звідти випадають? Чи він нюхає їх? Ну, коли сам на сам... Мені просто цікаво... Так і кортить про це його запитати... До чого люди – цікавий народ. Просто дивно. Дуже цікавий. Цікавий і різний.

Я вже в «Бентлі»... А може, я тоді їздив «Майбахом»... Не пам'ятаю... Що я вже тоді, як сів... Відкинувся на заднє сидіння... Глянув на шкуру... З ангорської кози... Невже це дванадцять тисяч євро штука... Левиця ж, мабуть, знає цій шкурі ціну. Має знати... Я знову згадав маму... Власне, згадав її листа. Я гадав, вона гордитиметься мною. Так я гадав. Але помилився. Вона, здається, чимось залишилися незадоволена. Принаймні, той тон її листа... Сам стиль... Сам настрій... Я не можу стверджувати, що я зрадів. Не можу...

Уночі до мене прийшов Той. А може, це трапилося не вночі. Може, Той прийшов до мене вдень. Але яке то має значення, коли Він до мене прийшов?! Головне, що Він до мене прийшов і я його бачив. Я бачив Його так, як і того разу, коли ми зустрілися з Ним у супермаркеті.

Він підійшов до мене і мовив:

– Ти кажеш, що ви подібні до Бога?

– Я так не кажу, – перелякано відповів я, бо відчував перед ним якусь боязнечу. – Так кажуть Його намісники на землі, – викручувався я.

– А ти в це віриш?

Я мовчав. Я не знав, що сказати. Мовчали в мені і Ті, що жили в мені. Наче прислухалися до нашого діалогу. Їх, певне, так саме цікавило, що скаже Той.

Той нічого не казав і тільки дивився на мене.

– Ти в це віриш, що ви подібні до Бога?

– Я в цьому хотів переконатися. Навіть заліз на перила мосту і хотів...

– Я це знаю... А я так не думаю, – промовив так, ніби Він особисто мав за честь бути знайомим із самим Всевишнім. – Я так не думаю, – повторив він. – Я так не думаю...

– А який же тоді Господь Бог? – запитав Його я.– Хіба він не такий, яким Його малюють на іконах?!

– Принаймні, Він серветками не користується і на унітаз щоденно не сідає... Він живе на небесах...

Мені, здається, заціпило.

У мені раптом прокинувся хтось з моїх: «А гроші, гроші? – запитай його». Я так само мовчки на запитання відповів запитання: «А що гроші?»

– А гроші Він любить? – запитай Його.

– Якби любив, то не кидав би їх нам з неба!» – хотів було закінчити дискусію я зі своїм другим «я» і запитати все-таки про це у Того. Але Той уже читав мої думки, і він сказав, не чекаючи мого запитання:

– Богу не потрібні гроші. Гроші потрібні тим, хто на землі назвав себе Його намісником... Гроші – це не вигадка Бога, гроші моя вигадка, – мовив Він і так само раптово щез з моїх очей, як і перед цим перед ними з'явився. Я ж протер кулаками очі, але нікого біля мене не було.

«Мабуть, приснилося, – подумав я.– Мабуть...»

А ще через тиждень я злетів у повітря... Я злетів у повітря... Разом з «Майбахом»...

Я був на небі... Я все бачив... Я бачив навіть, як я летів... Як моя душа відірвалася... А потім побачив несподівано Макса... Він тягнув мене на землю.

– Ні, Макс... Я на землю не хочу... Я на землю не хочу... Може, я тут зустріну Марію... Може, хоч тут, Максе. Мені зараз так добре... Дуже добре, Максе... Не повертай... Не тягни мене... Тепер у мене все болить. Там не боліло... У мене все болить, Максе... Ти збожеволів... Я хочу втопитися, Максе... Мене всього пече... Я горю...

– Нічого, нічого ми виживемо... Ми виживемо...

– Тебе ж не було в автомобілі... Тебе ж не було...

– Мене не було... Я поїду в морг... Я куплю тіло... У мене ще є гроші... Ваші гроші... Я куплю тіло... Чуже тіло... Не ваше... Покалічене, спалене... Я покладу його в «Майбах»... Я його покладу...

І він це зробив... Макс влаштував мені похорон... Мій похорон... Але ховав не мене... Він ховав чиєсь тіло... Чиєсь тіло у гробниці Тутанхамона. Чиєсь обгоріле до невпізнанності тіло. Чорне тіло, яке лежало в білій гробниці на колесах... У білій гробниці на колесах, на якій золотими літерами каліграф із фірми «Небесний рай» напрочуд красиво вивів латиною «Ostaniy schans». Останнього шансу в того тіла вже не було. Воно його втратило ще під час пожежі власного будинку чи звичайної халабуди бомжа. Але його тіло не втратило останнього шансу, щоб його поховали не по-собачому, а по-людському. І це мене тішило. Так, це мене тішило. І саме тому його тіло не завозили у мій склеп. Не завозили у мій склеп мою гробницю, але з чужим тілом. Саме тому... Саме тому я наказав Максу мою білу гробницю з чужим чорним тілом закопати... Закопати, а не завозити в родинний склеп... Бо в мене вже й родини не було... Не було родини і не стало мене.

Труну не відкривали. На те чорне тіло дивилися через бокове скло. Дивилися, і ніхто вже не міг сказати, що той труп лежав, як живий. Він лежав, як мертвий, і про це свідчило його лице. Його лице, якого у нього уже не було... Усі охкали... Більшість – щиро. А кілька... А кілька – з радості... Бо нарешті.. Нарешті, наступив для них той щасливий момент, коли гроші... Мої гроші мені вже можна не повертати... Їх взагалі можна нікому не повертати. Не повертати, бо я ж встиг навіть написати заповіт... Вони вже питали про це... Акули питали... Хижаки... І Макс їм відповів. Запитанням на запитання. Коли він міг, як він міг і хто чекав такої несподіваної розв'язки? Усі казали і Бовану, і Зеленому, і Гопі, і Рудому, і Лаші, і Голеному, і Мелсу, і Кудрику, і Дивізії, і Ваці, і Фантастиці, і Тоду, і Двасорок, і навіть Марусі – Марусі, який завжди плакав... І йому казали, що я обгорів... Що я жахливо обгорів і від мене нічого не залишилося... Сама головешка... Чорніша чорної землі. Ніхто й не просив розкривати труну... Усі принесли вінки... Найдорожчі вінки... Найкращі вінки у світі... Я ніколи не бачив таких гарних вінків... Такого гарного похорону... Дуже гарного... Я не знаю, чи можна вживати таких два слова поруч – гарний похорон... Шикарний похорон. Супер-похорон... У цьому випадку можна... Я просто милувався тим похороном... Дивився те кіно, що замовив Макс за мої гроші... Власне, не за мої... А за ті гроші... За гроші з неба...

А потім до мене підійшов Той дивак... Він підійшов до мене, коли я перебував ще у комі... А може не в комі. А в напівсвідомості...

– Як станеш на ноги... Як станеш на ноги... Ти мене зрозумів... Ти мене розумієш... Під'їдеш до супермаркету... На трьох автомобілях: на «Бентлі», «Майбаху» і «копійці»... «копійка» має бути нова... З автосалону... А хочеш, візьми свою стару... Візьми свою стару і все те постав поруч... Знайди у супермаркеті себе... Ти мене зрозумів?.. Такого, як ти... Такого, яким ти колись був! Доброго... лагідного, жалісливого. Хай він тобі купить хліба. Хай він заплатить за той хліб. Ти йому подаруй одне зі своїх авто... Тільки одне. Але на його вибір... І обов'язково скажи: у «копійці» – мільйон доларів, у «Мерседесі» – два мільйони, у «Бентлі» – три... Готівкою. І нічого не нав'язуй. Хай вибере... Я хочу пересвідчитися, що він вибере...

Тепер ви знаєте, як я став багатим. А до цього усі хотіли запитати мене, як я став багатим... Але не всі на це питання наважувалися... Не всі. Окрім моєї мами... Моєї мами і Марії... І ще отих настирливих і нахабних журналістів... Ті завжди мені кажуть:

– Ну, і традиційне питання – як ви стали багатим?.. Але якщо вам таке запитання не подобається, то скажіть, звідки у вас такі гроші?

– Гроші з неба, – відповідав я... Я так само відповідав своїй другій дружині...

Але я вже сьогодні не пам'ятаю, чи я мав другу дружину. Другу, третю?.. Скільки у мене було тих дружин?.. Мені тепер і самому цікаво про це дізнатися. Цікаво. Дуже цікаво..

– Звідки у тебе такі гроші?.. У тебе, бовдуре?..

Це таки говорила друга дружина. Я вже згадав. За асоціацією. Я довго дивився на неї (ну, на другу дружину) і не знаходив слів... Я не знав, що сказати. Власне, я знав, що сказати, так само, як і не знав. Я знав, що сказати, але ж вона мені не повірить. Вона мені не повірить, якщо я скажу правду. Але я не міг їй і брехати. Я ніколи не брехав.

Може, саме тому я казав:

– Гроші з неба...

– Не корч із себе дурня... Я тебе серйозно запитую: ти пограбував банк, хтось пограбував банк, тобі дали їх переховати?.. Ти можеш сказати врешті, звідки у тебе ці гроші? Стільки грошей?..

Я не знав, що їй на це відповісти. Я й справді не знав... Я просто ходив лісом... Я ходив лісом. Ходив лісовими стежками... Заглядав на галявини і все думав. А раптом хтось загубить гроші.. Раптом хтось загубить, а я їх знайду...

Я ходив узліссями. Поміж великих автострад... Я мріяв, щоб хтось пограбував банк... Щоб за тими «хтось» гналась міліція і вони по дорозі... Ну, під час утечі... викинули мішок з грішми запам'ятали те місце, щоб потім повернутися і ті гроші від інкасатора, чи від банку... забрати... Але тут нагодився я... І підібрав ці гроші... Це були дурні, наївні і якісь дитячі мрії, схожі на дитячі забавки... Я знав, що цього ніколи не трапиться... Що цього ніколи не буде... Але я все одно так мріяв, я про це думав... Я про це мріяв і постійно ходив лісом, замість того, щоб заробляти гроші... Чи робити гроші. Робити гроші, як каже мій теперішній приятель Мітрідат... Чи він уже покійний... Так, він уже покійний. Дуже жаль, що покійний. Бо мені Мітрідата таки шкода.. Він був гарним хлопцем. Гарним і довірливим. Не з виду... За своїми внутрішніми якостями. Він був добрий... Довірливий... Поступливий... І боявся вмерти... Може, тому і вмер... Передчасно вмер... Він боявся. Він боявся, щоб його не отруїли. Весь час боявся, що його отруять. Боявся і отруїтися. І отруївся. Грибами. Це ж треба. Ковтав миш'як, запивав кавою з молочною шкіркою, а отруївся грибами... Він буквально їв той миш'як, запивав кавою, а його отруїли грибами... Така дурна і така безглузда смерть...

А потім, після того, як я приніс додому ті гроші. Приніс ті гроші і не зміг пояснити, де я їх узяв. Я не зміг цього пояснити, і Марія мене покинула. Мене покинула Марія. Покинула дружина з тим мішком грошей... З тим моїм багатством... Забрала з собою сина, бо, бач, я так їй і не сказав правди... Звідки у мене ті гроші... Але я їй сказав чистісіньку правду. Чистісіньку правду, але вона мені все одно не повірила. Не повірила і пішла... Залишила мене самого... І забрала з собою сина... Потім подібні тортури почалися з боку мами. Я приїхав до мами на «Мерседесі»... Я не міг собі одразу дозволити приїхати на «Бентлі» чи на «Майбаху»... Я тоді ще не чув про існування таких автомобілів... Я чув, що найпрестижніший автомобіль – це «Мерседес». Це «Мерседес», і мені за хотілося на «Мерседесі» приїхати до мами. Показати, який я крутий. Показати, який багатий. Підкреслити, що у мене багато грошей. І що я тепер не мрію. Я не мрію, щоб хтось пограбував банк. Викинув ті гроші в якісь лісові чи придорожні кущі. У ті кущі, під якими сидів би я. Я тепер про це не мріяв. Я тепер з цього сміявся. Сміявся зі своєї наївності. Своєї дитячості. Бо хто пограбує банк і викине гроші в кювет?.. У той кювет, біля якого прогулюватимуся саме я. Мама, як і Марія, мене запитала:

– Звідки у тебе такі гроші? Що це за машина?

Я їй чесно відповідав, що це «Мерседес»... Вона сказала, що їй уже про це сказали. Сказали сусіди. Сказали, що її син приїхав на «Мерседесі»... Що за такий «Мерседес» у селі можна купити десять хат. А то і цілих двадцять... Якщо ті хати коштують по п'ять тисяч доларів. Вона запитала мене, чи це правда. Я підтвердив, що так. Я так і сказав:

– Так, це правда, мамо...

Тоді вона знову запитала мене, звідки у мене стільки грошей. Я їй відповів так само, що з неба... Я не знаю, чому і через що, але це правда... Вона сказала, що не хоче мене більше бачити. Що вона не таким мене виховувала... Що вона так на мене надіялась. Надіялася, що я стану порядною людиною... Виб'юся в люди... Мене поважатимуть на роботі... Вона гордитиметься мною. Приїжджатиме до мене... Бавитиметься з онуками і ніколи в мені не розчарується...

– А тепер, – сказала вона, – забирайся. Я не хочу тебе бачити... Я не хочу бачити твого «Мерседеса» і хочу тільки, аби ти щез з моїх очей і мене не ганьбив перед людьми...

Мені нічого не залишалося, як сісти у свій «Мерседес» і поїхати геть... Так я втратив через ті дурні гроші ще й маму... Тата у мене не було... Власне, він був, але я його не пам'ятав... Він помер, коли я ще не народився... Щось за кілька місяців до мого народження, і він не міг стати ще однією людиною, яка б від мене відмовилися. Може, й тато не захотів мене також бачити. Не захотів бачити і нічого спільного зі мною мати.... Так я тоді залишився один... А потім я зустрів Кудрика... Кудрик мене ні в про що не питав... Кудрик тільки бідкався. Він мені казав, що він бідний, нещасний і що йому не вистачає якихось двісті чи триста тисяч доларів, аби купити пристойну квартиру у центрі міста. А ще він мріяв купити власний літак, але в нього і на це не було грошей. І він бідкався, що не може полетіти з дружиною над Альпами, над Середземним морем. Чи облетіти на своєму літачку усю Європу. Облетіти спочатку усю Європу, а тоді облетіти Африку. Дружину він називав своїм золотцем і дуже її за щось там любив. Але за що саме, Кудрик не уточнював. Я йому сказав, що я такі гроші йому можу дати... Що у мене нема ніяких проблем, і їх може не бути і в нього...

– У мене тільки одна проблема... Куди ті гроші подіти і де їх покласти, – мовив я. І він тоді сказав про своє зерносховище... Він сказав, що там комар носа не підточить, і мене це дуже заспокоїло... Я йому дозволив з тієї торби взяти тих триста тисяч і зовсім без відсотків. Він мені може тільки залишити розписку. Він так і зробив... Він написав мені розписку. Потім видав якісь документи, і коли я побачив, скільки у мене грошей, я ледь не зомлів... Кудрик мене після того дуже заповажав... Я не знаю, чи це правильне слово, чи ні і як воно правильно пишеться. Я ж бо не філолог. Але Кудрик мене просто полюбив якоюсь тільки йому відомою любов'ю. Він водив мене на різні прийоми, знайомив, як він висловлювався, з бомондом – цвітом нації. Він мене навчав різних світськи манер. Як їсти виделкою з ножем і як двома паличками у японських ресторанах. Показав гармонію в одязі. Знайомив з відомими дизайнерами, модельєрами і модистками. Але у мені постійно прокидався Той. І Він мені казав, щоб я одягався так, як Він, і не інакше... І прислухався тільки до Нього. До Його голосу. Бо гроші одразу пропадуть. Його гроші. І я в це вірив. І я цього боявся. Тепер я ходжу босоніж... Як у дитинстві... Я можу ходити і в босоніжках. Без шовкових і дорогих шкарпеток із бутіка... Я тепер роблю все, що мені заманеться. Ніхто мене не осуджує. Принаймні, в очі... Всі мене поважають. І всі знають про мої примхи... Більшість мене вважає йолопом. Йолопом-мільярдером, який перенаситився життям. Перенаситився розкішшю і тепер валяє дурня... Я й справді відмовився від метеликів, від фраків, від дорогих черевиків з крокодилячої шкіри... Я ходив, як Він. Як Він ходив у супермаркеті. Потім вийшов зі мною з магазину і попросився до мене в авто... Попросився, щоб я його підвіз до його хати... Бо йому нібито болять ноги і в нього уже нема грошей ані на таксі, ані на автобус. Я, звісно, Його підвіз. Я, звісно, Йому не відмовив. Хоч я не знав, хто він такий. Я й досі цього не знаю... Але про це потім...

Я ще не закінчив розповідь про ту касирку із супермаркету... Жовту, хворобливу, але дуже гарну на обличчі. Вона все скаржилася на геморой... Скаржилася не мені, а своїй подружці. Вона проклинала свою роботу. Проклинала, бо там заробила ту неприємну і соромітську хворобу... Вона так і сказала – «соромітську». Подруга її заспокоювала. Я хотів було відійти, бо їй здалося, що я підслуховую. І я відійшов... Я відійшов до павільйону з квітами. Став під екзотичними пальмами, які коштували шалених грошей. Я почав їх роздивлятися і подумав, чи не закупити їх усіх... Разом з тими усіма квітами... Викликати вантажівку... Замовити вантажівку в Марусі... Все це навантажити і відвести у свій сад. Забрати усе... Разом з продавщицею, і відвезти до себе... Але у мене того дня було інше завдання. Я чекав свого придурка. Тобто того Марка, якого уже нема. Нема серед нас. Я чекав, кому б я хотів подарувати «Бентлі», «Мерседес» чи «копійку». Новеньку «копійку» із тими зеленими мільйонами, і мимоволі прислухався до тих двох касирок.

Перша розповідала, як їй там свербить... Що вона уже не може сидіти, і чи та не підмінила б її хоч на годинку, аби їй пройтися хоча б по супермаркету... Бо на вулицю їй на під час роботи не дозволяє бос... Її могли звільнити з роботи, яку вона ненавиділа. Але вона не хотіла втрачати роботу, яку ненавиділа. Не хотіла, незважаючи на те, що на ній нажила отой геморой...

Подружка їй розповідала, як той геморой лікувати... І що вона знає засіб, який дуже просто лікується...

– У мене й самої колись був геморой, – хвалилася вона. – У початкові стадії... Коли я сидьма сиділа і майже не вставала зі стільця...

Тепер вона пішла на підвищення. Тепер вона бігала по залу супермаркету і розкладала товари на місце. Товари, які покупці розкидали по різних кутках, підраховуючи, як я колись, свої гроші в кишені.

Я колись також скидався на тих покупців. Я колись також, йдучи до каси, дещо викидав із свого кошика (візків я ніколи не брав – у мене на візки не вистачало ніколи грошей) і клав де завгодно. Я проклинав той час, як тепер проклинаю цей. Я проклинав той час і все мріяв, коли я стану багатим... Я не казав, що мільйонером. Я цього не казав. А про мільярдера я навіть і не мріяв... Я просто хотів стати багатим... Я колись послухав одну жіночку, яка розповідала сусідці, як багатим став її чоловік... Він усе зробив просто... Вийшов уночі в ліс... Не побоявся... Але тоді, коли на небі мав з'явитися, як човник, молодий місяць. Місяць у своїй першій фазі... Він взяв гроші... Усі гроші, які в нього були (а він мав тих грошей не жаліти), і викинути їх ніби на той місяць... Але перед цим залізти на найвище дерево... Залізти, глянути на місяць і жбурнути ті гроші просто у місяць... Звичайно, вони до місяця не могли долетіти... Навіть дрібні... Але з того часу у її чоловіка все пішло якнайкраще... Ніби хтось йому наврочив... Позитивно наврочив. Гроші самі по собі почали прибувати в його кишеню. Бізнес пішов такий, що він не знав, як його зупинити...

Я також повірив в оту казочку... Я тоді гадав, що то казочка... Власне, я тоді не думав, що то казочка... Бо аби думав, то не пішов би у ніч... Не пішов у ліс і не жбурляв би у того молодого місяця свої дрібні. Я йому викинув усе. Усе до останньої копійки. Я зробив точнісінько, як той чоловік тієї сусідки, І на мене упала та торба з грішми... Просто мені в руки і начебто просто з неба... Бо інакше як все те пояснити... Я про це ще розповім. Я ще про те ще розповім. Але зараз мені було цікаво, як така подружка радить виліковувати той проклятий і сверблячий геморой... Я слухав і ловив себе на тому, що знову думаю про Кудрика. Я переношуся до кабінету Кудрика. Я його згадував... Згадував за асоціацією. Згадував так, ніби я без нього не міг жити. А тепер я ще думав, чи нема випадково і в Кудрика того геморою... Бо не може бути, щоб власник приватного банку разом з грішми не тримав у штанях геморой... Мені здавалося, що такого не може бути, що, наживаючись на відсотках, ти не наживаєш паралельно собі геморою... Я навіть мав певність, що всі банкіри мають свої депозити і свій геморой.

Я став під пальмою і щось найцікавіше... Щось найцікавіше я з тим гемороєм пропустив. Так я гадав, що пропустив, бо до мене підійшла квіткарка і запитала, чи я чогось не хочу купити з її ботсаду... Я сказав, що я чекаю приятеля і як він вийде, я половину її товарів закуплю і аби вона з тиждень відпочила від тієї торгівля, бо вона того варта... Вона мала миле личко і гарні стрункі ніжки... Але я тієї миті дивився на касирку і чекав того бовдура, який скаже, що в нього не вистачає на його товари якоїсь гривні чи, може, навіть двох.

Я підкликав до себе Макса. Показав йому ту гарну квіткарку і так, щоб вона чула, мовив:

– Максе, замов у Марусі вантажівку і кількох хлопців та закупи в цієї красуні усі ці пальми і квіти... Я поки що тут постою і дочекаюся отого нещасного...

Квіткарка покрилася червоними плямами і перестала в'язати чи то рукавички, чи то на зиму теплого шалика...

– Чи можна у вас щось запитати? – несміливо звернулася вона до мене, дивлячись на мої голі без шкарпеток ноги і мої лайноступи.

– А чому б ні...

– Те, що я почула, це жарт?..

– Ніякого жарту і якщо ти надумала зачиняти свій квітник, то ще не поспішай... Я слів на вітер не кидаю... Я на вітер кидаю гроші... А зараз замовкни, бо я маю слухати...

Вона сіла у самісінький куточок і перестала в'язати... Либонь, у неї все падало з рук і в голові каламутилися думки...

До касирки підійшла подруга, яка сказала, що вона хоче постояти, бо й у неї може взятися також геморой. Отже, в неї геморою не було... А в тієї, що сиділа, уже геморой був...

– Ти маєш узяти грушу, – сказала працівниця супермаркету... Та, що стояла біля касирки...

– Яку грушу?

– Звичайну грушу.

– Будь-яку?

– Не будь-яку і не ту, що ти подумала... Не їстівну грушу... А ту, якою ставлять клізми...

Касирка обернулася, глянула на подругу... Я подумав, що вони таки подруги. І виставила табличку – «Технічна перерва».

«Чорт забирай», – лайнувся я. Даремно я біля цієї геморойної прилаштувався... Тепер повз неї не пройде ніякий бовдур... Я зробив крок уперед і став позаду каси, яка працювала. Я вдав, що до тих геморойних плетух не прислухаюся.

– І що я з тією грушею маю робити?

– Візьмеш спеціальний розчин... Я тобі нàзву скажу увечері по телефону, і почистиш собі зад... Як тільки його почистиш... візьми столового буряка... Червоного... Виріж з нього щось подібне до чоловічого члена... Бажано з головкою, щоб він не випав.

– Звідки не випав?..

– Звідти, де в тебе той геморой... Засунь його собі головкою вперед і так ходи...

– А не випаде?

– А головка для чого? А потім бажано... Ну, коли з ним трохи походиш і звикнешся... Тоді бажано пряму промасажувати... Щоб розігнати кров...

«Чорт забирай, – ледь не лайнувся я... – Через цих плетух я пропустив одного клієнта». Але я за ним не жалів... Він виявився метким... Зовсім не розгубився і якийсь товар просто віддав касирці і сказав, щоб перерахувала, бо в нього тих зайвих п'ять гривень нема.

– І як мені масажувати?

– Краще, аби в тебе був партнер, і любив... Ну, та сама розумієш куди... Лікарі кажуть, – це вона видно прибрехала... – Лікарі кажуть, що це дуже розганяє кров і геморой через три-чотири дні регулярного масажу як рукою знімає...

– А як він туди не захоче?

– Треба зацікавити...

– Як зацікавити?

– Покрути перед ним як слід... Скажи, що це ще цікавіше, ніж туди... Мужики люблять по дірках бігати. По різних... Поки не переконаються, у якій їм найкраще... Тільки ж ти вазеліну не забудь у кіоску купити... Насухо йому може не сподобатися... Можеш в шоп магазині спецкрем... Я тобі зателефоную. І скажу, як він називається. Кажуть дівки, що дуже збуджує...

Я оглянувся... Мені здалося, що від цих розмов і я збудився... Я подивився на касирку з табличкою «Технічна перерва» і подумав, що за таких умов і я б її промасажував. Просто для цікавості... Вона тепер сиділа майже рожевощока, і вже важко було сказати, що вона страждає на той геморой... Але я вже не міг зрадити квіткарку. Мені здалося, що квіткарка таки краща... Вона мала гарні ноги, круглі колінця і миловиде личко... У мене вже народилася ідея, і я не збирався відступати від своїх планів...

Та за того ідіота, якому я подарував «Бентлі», я приїхав у магазин аж наступного дня... Квіткарка сиділа у тій самій позі, що й вчора... Тільки капрончики на колінах поміняла... Вони були якогось ще більш збуджуючого кольору. Вона сиділа в куточку... Під якимось зеленим кущем з червоними дрібними ягодами і табличкою з латинським написом, якого не запам'ятаєш, якщо не закінчиш університет. Та я не дуже тим забивав собі голову, бо в ній у мене було зовсім інше... Вона сиділа і зовсім не дивилася на люд, який виїздив з супермаркету переважно з візками. Більшість з них проїздили мимо і навіть не дивилися у її бік... Не дивилися і не купували тих квітів... Вона все плела чи рукавички, чи шарфик на зиму і час від часу пила чай... А може, каву... Але щось таки тепле, бо чашка ледь-ледь парувала... Раптом вона подивилася на підлогу... За кілька метрів від себе. І помітила мої ноги... Ті самі ноги, що й вчора... Власне, я хотів сказати, не ноги, а мої лайноступи, які напередодні вона так пильно роздивлялась.

– Знову прийшли купити ботсад? – процитувала вона мене.

– Уяви собі... Разом з тобою... Ти в цьому саду найкраща...

Я чекав, що вона оцінить мій комплімент. Скаже «дякую». Але вона не сказала нічого. Більше того, вона мені навіть не подарувала погляду. Ну, ніякого. Ані теплого, ані холодного, ані байдужого... Мене це вже просто збісило... Мене знову взяла ніби якась лють. Невідомо яка і від чого... Ну, як на Кудрика.

Адже вона, як і Кудрик, мені нічого поганого не зробила... Я покликав Макса...

– Ти вантажівку підігнав?

– Як було сказано...

– Ми беремо увесь цей сад, Максе... Увесь до останньої квіточки... До найкращої квіточки у цьому саду. Найкращої...

Я останнє слово вимовив з особливим підкресленням.

– Люба, як з тобою розраховуватися: карткою, готівкою?

Вона розгубилася і почервоніла... Я відчував, що зараз у неї в голові. Нарешті вона дійшла висновку і, як слід було чекати, до неправильного.

– Ви б ішли вже зі своїм Максом і не морочили мені голови... Через вас і чай охолов...

– Ти маєш назвати ціну цього свого палісадника, – в якісь наказовій формі (я так не вмію) висловився Макс. Вона зміряла і його з ніг до голови. Високий, стрункий, гарний... В пристойному костюмі, чистій сорочечці... Краватці... Глянула на взуття... Оцінила. Не знаю, чи на всі сто, але задумалася... Макс для підсилення ефекту витяг рулон зелених.

– Ви що, хочете платити цими? – вона так відгукнулася на долари, що я подумав, що на неї міг образитися навіть сам президент Сполучених Штатів Америки...

– Ти кажи ціну, а ось за два кроки від тебе обмінний пункт, і виміняй, скільки тобі треба дерев'яних.

Тут я образився на Макса... Тому і зробив йому зауваження... І дуже серйозне...

– Я щоб цього слова «дерев'яні» з твоїх уст не чув... Ти мене зрозумів?..

– Вибачте, шеф...

Слово «шеф» також не входило в наші плани... Але в Макса спрацював рефлекс... Відступати вже не було куди... Наша квіточка, здається, зрозуміло, хто є хто.

– Якщо ви серйозно, то я до такого просто не готова...

– Давай зробимо ось що... Як тебе звати?

– Луїза, – відповіла вона.

– Мила Луїза, у мене проста пропозиція... Ми тобі платимо зараз гроші... Ти їх можеш передати куди ти там передаєш, а ми тебе забираємо разом з квітами... Бо без тебе ми гармонію ботсаду порушимо... І ти мені розставиш їх на дачі... Мені без твого смаку не обійтися.

– А якщо я не поїду?.. Тоді ви в мене не купити?..

– Купимо... Купимо... Хто там з наших колись у кандидатах математичних наук ходив?..

– Монгол...

– Поклич сюди Монгола... Хай візьме калькулятор, а ми з Луїзою тим часом по супермаркету пройдемося...

– Ще чого?

– Я тобі зараз скажу... А ти скажи сусідці... Ота, що ювелірні прикраси продає... Хай догляне за твоїм квітником... Поки мій Монгол підбиватиме бабки...

Але квіткарка не ворушилася.

– Ти що, загіпнотизована? – поцікавився я.

– Розгублена.

– Все буде добре... У тебе, окрім цих домашніх шльопанців, черевичків тут нема?

– А вам яке діло?

– Ходім у супермаркет... Я ж тебе на людях не з'їм...

На нас почали звертати увагу. Першою звернула увагу касирка. Потім інші касирки і охоронець. Біля касирки подруги-консультанта цього дня не було. Касирка мала той самий вигляд, що й вчора. Вигляд кольору моркви, і її лице зовсім не скидалося на колір червоного буряка. «Цікаво, чи їй вдалося цієї ночі з кимсь ту хворобу промасажувати... Якщо ні, то я забрав би її з собою. Може, для Монгола... Ні, краще для Мура... Мур був хлопець кремезний і всі казали, що Мур ріс у корінь Він зміг би її гарно промасажувати і їй не знадобився б лікар... Що ж до буряків, то я гадав: буряки в баби Каті є... Баба Катя – тільки мій друг. Моя порадниця, але вона і мій гарний кухар... І дуже любить чистоту в домі. Я також люблю... Я не люблю жінок нечупар... Я свою третю дружину вигнав з дому тільки тому, що вона ходила по сміттю і не бачила сміття... У неї все валялося на підлозі... Панчохи, ліфчики, вата з помадою, вата з пудрою.

Я цього не міг терпіти. Я казав :

– Підніми.

Вона казала:

– Для цього в тебе є баба Катя...

Вона почала корчити королеву... Я вирішив, що потрібно робити королівський переворот. Я не почувався у себе вдома ані Голіциним, ані одним із братів Орлових. Я почував себе королем, але я другої Катерини ІІ не стерпів. Я не обмовився... Я так їй і сказав:

– Я не Гриша Потьомкін, але й ти не Катерини друга...

І я її вигнав з дому... Я не пам'ятаю, чи вона мені була за дружину... Вона нічим особливим не запам'яталася... Тільки ватою... На підлозі... Я не знаю, що вона з нею робила і чому стільки під ліжком, на килимках було тих пучечків вати... З червоною помадою. І якимсь білим молочком... Я в цих випадках скидався на Кудрика... Мабуть, і мені хотілося стати естетом... Може, навіть доктором естетичних наук... Ні, краще вже академіком... Я не міг собі дозволити бути на рівні Кудрика. Мені не дозволяв мій зріст... Я мав гарний, високий зріст. Я розумію, що слово «гарний» ні про що не говорить... Я був стрункий... Не згорблений... З широкими розправленими плечима... Голубі очі... Брешу... У мене... Це так мама вважала... Мама так хотіла... Я мав звичайні сірі очі... Може, трохи з голубим відтінком... Мама зі мною сперечалася... Вона казала: «Як тільки ти з'явився на світ... І закричав... Я глянула тобі в очі... Тим мав гарні голубі очі. Очі, наче небо». Цікаво, про що вона тоді мене хотіла запитати?.. Вона сказала, що запитувала... Яке безглуздя... Я ще ж до того не жив на землі... А може, жив... Не пам'ятаю... Але, гадаю, я ще не міг вимовити жодного слова... Цікаво, що вона мене тоді питала?.. Чи про що вона могла тоді зі мною говорити? Якісь дурниці. Але вона сказала... У тебе були такі очі... Такі голубі очі... Наче небо...

Може, тому я любив дивитися на небо...

Квіткарка здала грошей і тримала в руках той недов'язаний светр і шпиці... Шпиці, чи п'яльці. Я не знав, як те металеве причандалля називається... Я взагалі не зобов'язаний був усе знати.

– Підійди до тієї урни і викинь ті штуки... І той недороблений светр... Там поки що тільки рукав, і то не весь...

– Це для брата... Він дуже у нас мерзне... І це моє...

– Я не збираюся його приватизувати... Я тобі зараз куплю з десяток таких светрів... Ти знаєш братів розмір?

Але вона не збиралася його викидати і сказала мені, що це її праця...

– Триденна праця. І вона мені дорога.

– Добре, добре, – я не хотів сперечатись. Я взагалі не люблю сперечатися...

Особливо з жінками... Може, вона була ще дівчина... Дівчина-студентка... Може. Але це для мене не мало ніякого значення.. Я на ній не збирався одружуватися. Принаймні, тієї миті... Мені хотілося погратися... Ні, ви можете не так подумати... Я хотів грати... Я хотів, босоногий, погратися в мільярдера... Шокувати її... І ту геморойну касирку... Та мені так само подобалася... Я навіть подумав, чи в неї з'явиться на обличчі рум'янець, якщо її добре промасажувати... Звичайно, вийнявши звідти той дурнуватий червоний буряк, якщо вона його витесала... Невже й справді вона сиділа, очищувала від шкуринки буряк і витесувала копію? Цікаво, з якого оригінала вона ту копію творила?..

– Дай їй торбинку, – мовив я геморойній касирці...

– У нас не дають, – вона мала язика, мов бритву. Але сказала це без зла... Мені це сподобалося, і я ще більше захотів її промасажувати... Мабуть, таки промасажую... Але іншим разом... Нікуди вона з тим гемороєм найближчих кілька днів не дінеться...

– Візьми гроші, – мовив я касирці...

– Я вам ще винна... З учорашнього дня... Ви ж не забрали тієї решти... З тих п'яти гривень, – нагадала вона мені. – Хоча я вже касу здала.

Я такої дрібниці не пам'ятав... Я тільки запам'ятав тепер, що вона мені ще більше сподобалася... Я таки її, мабуть, полікую. Треба ж дівчину чи жінку полікувати... А може, вона вже давно молодиця... Певно, що молодиця... Я їй організую курорт... Вона візьме відпустку за власний рахунок... Я далі вже нічого не думав. Мене за лікоть взяла квіткарка. Власне, не взяла – торкнулася ліктя...

– І що далі?

Я не хотів, аби ми проходили в супермаркет повз вродливу геморойну красуню. Та й люди стояли в черзі і, здавалося, усі дивилися на нас... Потрібен був тільки сірник... Я відчув... Я одразу відчуваю, коли назріває скандал... Він завжди висить у повітрі... Згущується, згущується у тебе над головою... Як випари... Я не знаю, які саме випари, але не думаю, що такі, як у Кудрика... Мабуть, газові випари... Не вологі, а ті що спалахують від сірника... Мабуть, таки газові... Варто тільки комусь в черзі сказати:

– Ну, вже скоро там ви розберетеся з цією торбою? Беріть ту торбу і йдіть уже...

Або ще коротше.

– Не затримуйте чергу, – і одразу почнеться скандал.

– Ходімо, – я навіть не попрощався з геморойною красунею... Нічого. Це навіть добре. Психологічно добре. Хай вона думає, що вона мене не зацікавила. Хай і далі ревниво дивиться на квіткарку і хай її щось їсть. Не геморой...

«Я покидаю тебе, але я ще до тебе вернусь», – це я сказав не вголос. Це я сказав про себе. Касирці. Бо вона мені також сподобалася, і я не знаю, чому.

– Куди ви мене тягнете? – це вже квіткарка.

– Я тебе не тягну... Ти не коза... Ти сама йдеш, – сказав я козі... Ні, коза погано... Коза викликає погані асоціації і спогади про Мітрідата, який нібито знайшов якусь козу, як казала його дружина, і вона пообіцяла за це його отруїти. Коза погано. Негативні асоціації і негативна реакція... Квіткарка цього не заслужила.

– Вибач, – це я промовив уголос. – Ти дуже гарна. У тебе все гарне... Горизонтальний бюст...

Я не знав, чи це комплімент, але їй, мабуть, сподобалося, бо вона тихо сказала... ну, зовсім тихо... А може, й взагалі нічого не сказала... Мені тільки хотілося, що вона так сказала...

– Ти собі зараз купиш все, що ти бажаєш...

– У мене немає грошей...

– Ти чула, що я тобі сказав? Я тебе не питаю, я тобі кажу. Я не люблю, коли я щось кажу, а мені заперечують... У мене була така дружина... Я її вигнав з дому... Вона постійно мені заперечувала... Чи ти розумієш мене? Вона мені казала «ні». Казала «ні» ще до того, коли я ще нічого не казав... Чи ти мене розумієш?.. Тому ти зараз купиш собі найкращі черевички на шпильках... І не одні... Бо якісь мені можуть не сподобатися... Ти купиш дві пари... А може, краще сім... Я хочу тебе кожний день бачити в інших туфельках. І купиш багато панчіх...

– Як це «багато»?..

– Багато – це не менше семи пар...

– Чому саме семи?..

– Тому що сім щасливе число, – я більше нічого не говорив. Я пішов по візок, бо ми згадали, що не взяли візка. Зайшли в супермаркет і не взяли з собою візка. Це мені не сподобалося. „Мабуть, невдача", подумав я... Але тут якраз виклала усі товари з візка та, що давала геморойній касирці поради... Гарній геморойній касирці... Я виправився в думках... Давала геморойній консультацію і так детально розписувала технологію вирізання столового буряка. Червоного буряка, який би утримався там навіть при ході... Я за асоціацією... Ну, чесне слово за асоціацією... Я вже думав залишити Кудрика в спокої... Все-таки я для розваги вже маю іншу пасію... Це, мабуть, так називається... Хоча я не певний, що це гарне слово і воно підходить до квіткарки... Але я не міг у цьому випадку не згадати Кудрика... Я пам'ятав, що серветки у Кудрика таки вилітають звідти... А цікаво, чи при ході вилазить звідти буряк... Ну, не цілий, зрозуміло, буряк... Чи він там таки тримається... А якщо почне випадати... І в якомусь ну зовсім незручному місці... Скажімо, під час посадки у тролейбус чи у вагон метро... І раптом хтось скаже:

– Жіночко, у вас щось з-під спідниці випало. Це ваше? – і підніме той буряк, схожий... Як це інтелігентніше сказати... Цікаво, як би в цьому випадку сказав Кудрик?.. Чорт би його забрав, того Кудрика... Чому він в усіх випадках життя мені лізе в голову? Мабуть, він сказав би – бурячковий фалос.. Ні, він би вмер, аби він сказав «фалос»... Але що ж тут такого? Я відпочивав у Таїланді... Здається, правильно – Таїланді... А може, то було на Балі. Ні, здається, той храм у Японії. Звичайно, у Японії. Фалос для японців – це символ плодючості. Так, я ж там бував. У тому японському храмі. Там стоїть величезний фалос. Стоїть понад триста років. Це ж треба. Стоїть, бо це є нібито уособленням багатства та рясного потомства. Доторкнутися до такого фалоса прагне чи не кожен японець. Ну, ті, що хочуть мати дітей. Я не торкався. Я не торкався. І не тому, що я не хотів дітей. Просто зі мною тоді не було таких, як Лу... Я, здається, навіть привіз звідти амулет. Так, амулет у вигляді фалічного символу... А як же той храм називається? Але зараз мені він ні до чого. Кого це цікавить – може уточнити в енциклопедії... Але я знаю, що там святкують день фалоса... Там навіть жінки носять ті штуки під час свят і не соромляться. Вони носять такі величезні, як їхні пагоди... Невже це було в Китаї? Та суть не в тому, де це було... Суть в тому, для чого такі величезні фалоси... І для чого їх беруть на плечі жінки і колективно несуть вулицями на центральну площу... Я знову подумав про Кудрика... Я подумав, що Кудрик там би не жив... Ні за які гроші. А втім, хто його зна... Коли б йому запропонували відкрити філіал банку... І він мав з того зиск... Він би на ті фалоси не звертав уваги... На вікнах він би розвісив кольорові штори... З павичами. З Робінзонади. З кольоровою папугою на плечі... І нарешті дочитав би свою дисертацію до кінця... Він же має колись її прочитати... Він має знати, що в ній врешті-решт написано і що таке естетика по-вченому... В іншому випадку... Це так я йому казав... В іншому випадку – ти ж недоучений... Ти ж не доктор, ти навіть не кандидат естетичних наук...

Кудрик пообіцяв мені її таки прочитати... Звичайно, якщо між дебетами і кредитами у нього буде час. Кудрик дуже боявся... Він ніяких не боявся клієнтів у себе в банку... Ніяких. Ну, за винятком тих, що приходять на новорічний карнавал... У масках. У масках і з пістолетами у руках... Цих він боявся і весь час підсилював охорону... Я йому якось сказав:

– Не трать ти грошей на цих плюгавеньких хлопців!

– То вони такі тільки з виду...

– З виду не з виду, а купи собі у мене Монгола... І будеш як за залізною стіною...

Я хотів сказати – за залізною завісою. Але подумав, що тут політика ні до чого. Бо йшлося таки й справді про гроші, і великі гроші.

– Ти ж за Монгола запросиш, як за свого батька...

На щастя, мене знову взяла квіткарка за рукав і мені не довелося щось заочно доводити Кудрику. Бо навіть заочно – це як учитися. Навіть заочно дуже важко щось комусь доводити. Особливо тоді, коли той другий упертюх, або та друга виявиться такою упертюхою, як одна із моїх дружин... Я вже не пам'ятаю, яка саме... Здається, та, що закохалася в Мітрідата, у його віллу і перейшла до нього жити... Так, це вона... Вона дуже любила їсти гриби. Вона казала, що то її улюблена страва. А Мітрідат казав мені, що ми з ним тепер майже родичі і він може мені значно дешевше здати свою віллу для зйомок порнофільму. Він таки мав певність, що я знімаю порнофільми. А не комедію про Рома Кудрика. Порнофільми, стверджував він, у нас час з усієї культури має нібито найбільшу популярність і попит. Особливо в жанрі активного дослідження лісового чи степового сексу. Слава Богу, що до нього потрапила моя дружина... Я з перших днів дуже радів. З перших днів радів і Мітрідат. Очевидно, тоді, коли досліджував перші кроки у польовому сексі. Він дуже на перших порах радів... Навіть якось зверхньо поводився зі мною. Поводився так, ніби з якимсь стовідсотковим йолопом, який не міг оцінити особливих якостей своєї дружини. Він зі мною поводився уже не як партнер по бізнесу. А швидше партнер по ліжку. А згодом – наче зі своїм полоненим. Бо він почував себе нібито переможцем, а я мав почувати себе переможеним... Я мовчав. Я мовчав, бо знав майбутній потенціал моєї дружини... Хай вона тільки потанцює на Мітрідатові. Хай вона тільки потанцює... Як він тільки сяде на голку (до цього виду спорту вона мене привчила), він тоді відчує, що таке наркотик... Йому захочеться миш'яку... Я знав. Я знав, що цим кінчиться, і зовсім не ображався на його колючі випади на мою адресу. Я знав, що ще прийде час – і переможений почуватиме себе переможцем. Переможець ніби розчиниться у переможеному... Як отой миш'як у Мітрідатових нутрощах під молочною шкіркою... Цікаво, що там за нутрощі мав Алекс? Що в нього там за нутрощі? Я уявляв собі, що такими нутрощах навіть у кирзових чоботях не пройдеш... Тут треба одягати гумові, або ті чоботи, що їх взувають, коли йдуть дивитися на діючий вулкан... Бо може будь-якої хвилини вирвати... Чи як, правильно висловлююся? Здається, не вирвати, а вибухнути. Бо вулкани таки вибухають... Мабуть, таки вибухнути... Вибухнути, і тебе як того біблейського Йову (здається, біблейського Йову, а може, Іову... Його таки звали Іова) зі шлунку Мітрідата можуть виплюнуть... Навіть у гумових чоботях. Жаль, що вона такого могутнього чоловіка, як Мітдірідат, отруїла... Якимись зовсім дрібненькими грибами... Як можна такого Кличка-старшого отруїти, ще й такими маленькими грибами?.. Такого велетня? Він у стандартну труну не вміщувався...

Квіткарка знову мене взяла за лікоть. Я зрозумів, що життя триває. Мені зовсім не хотілося говорити про смерть, коли поруч тебе розквітають такі квіти... Чи це гарно я висловився? Не знаю. Але відчуваю, що досить примітивно... Однак я в ту мить більше ні про що не хотів думати. Як я міг думати про красивості, коли поруч мене стояло таке миле і таке славне життя! Мені здавалося, що таку красу можна пити, як нектар. Навіть не з десертної ложечки. А так, як п'ють бджоли – потрішки. Потрішки і потрішки й довго носити до себе в стільник...

– Я хочу тобі купити гарні черевички... На шпильках... Найдорожчі...

– Може, спочатку собі? – вона кивнула на мої босі ноги.

– Ти на мої не дивись. У них нема нічого привабливого... А от у тебе таки до біса ніжки гарні... Знаєш, що я тобі скажу: навіть гарна річ, але без дорогого оздоблення, втрачає ціну...

Ми зайшли у відділ взуття. Звичайно, це не бутік, але й тут було дещо таке, яка мені дуже б сподобалося на її ногах.

– Вибирай щонайкраще і не соромся.

– І що я робитиму біля каси?.. При своїй заробітній платі у тисячу гривень на місяць?

– Це не твої турботи.... Ти бери усе, що тобі подобається: бери черевички, бери панчохи... Колготок не бери... Я не люблю колготок...

Після цих слів вона раптом зупинилася і глянула на мене.

– А я що, вам їх демонструватиму?..

– Зараз не про демонстрацію йдеться. Демонструватимеш своєму бойфренду... Вибери гарну нічну сорочечку... Ну, звичайно, не одну... Хоч на цілий тиждень... Хоч на місяць. Але на кожний день... Вибери парочку цих японських, що у нас по-німецькому називаються...

– Ви маєте на увазі бюстгальтери?

– Бюстгальтери, бюстгальтери... Пудра, парфуми тобі ні до чого... Личко молоде, гарне... А щодо парфумів, то ти й так вся квітами пахнеш... Але якщо ти чогось бажаєш – нема проблем, – я її потяг буквально силою до парфумерного відділу... Тут у неї, як, мабуть, у Кудрика, розбігалися очі...

– Ціни кусаються.

– Тебе вони не вкусять...

Вона щось там узяла, але зовсім мало.

– Чому так мало? –запитав я її, коли помітив, що вона зовсім не поклала нічого з товарів, які я хотів їй купити, у супермарківський візок.

– На перший раз вистачить...

«Ага на перший раз», – подумав я. Отже, вона мені дає ще один шанс. А може, сама в той шанс повірила. Я ж наполіг на своєму – скільки б тих у мене шансів не було. Я сказав, що якщо вона сама нічого не вибере, то я накидаю їй у візок усе, що мені потрапить під руки, і я не дивитимусь ні на ціну, ні на розмір того товару. Вона щось там ще докинула, щоб я заспокоївся. Щоб я заспокоївся і щоб у мене не так горіли очі. Вона так і висловилася.

– Я боюся, коли у вас так горять очі!

Із супермаркету я її привіз до себе, на свою віллу... Луїза (її звали Луїза. Принаймні, так вона мені відрекомендувалася) глянула на мою фортецю... Фортецю з вежами під старовину. З вежами і прапорцями на них різних епох. Флюгерами і ще якимись дурницями, яких наліпив тут мій дизайнер... Я показав їй свій сад із гномиками та різною дикою звіриною й свійськими тваринами. Попросив, щоб вона квітником своїм ще більше прикрасила сад. Вона все уважно обдивилася і мовила:

– Це ви все в мене купили, аби мене не образити?.. Чи я вас зачепила за живе?.. Не повірила, що ви на таке здатні?

– Те й інше. А взагалі ти мені дуже сподобалася...

Вона там ходила поміж гномиків і різних диких й свійських тварин, що підсвічувалися, і все охкала.

– Вони мов живі... Аби ви мені не сказали, що ці тваринки штучні, я подумала б, що усі вони живі... Боже, скільки їх тут... І ось ці гномики... Ці милі гномики...

І Дюймовочка... Так я її про себе назвав – Дюймовочка. Я дивився на неї і сам себе запевняв, що в мене в саду Дюймовочка. Їй зовсім не пасувало те ім'я – Луїза. Зовсім не пасувало, і я її сказав, що називатиму її Дюймовочкою. Звичайно, якщо вона не заперечуватиме.

– От тільки твоє ім'я... Тобі не пасує. Не знаю, чому, але ти не Луїза... Я можу тебе якось по-іншому називати?

– А чому б ні... Ми ж з вами не розписуємося.

– Хто зна...

– Мені ще треба подумати, – відповіла вона, усміхнулася і закліпала своїми повіками. Часто-часто. Але з ім'ям «Дюймовочка» вона не погодилася.

– Мама мене називала Лу...

– Лу краще, – погодився я.– Хоча мені хотілося тебе називати Дюймовочка. Дюймовочка в країні чудес.

– Мені Дюймовочка не подобається, – повторила вона. – Це якось іронічно. Насмішкувато...

– У тебе такі очі... Такі вії... Ну, як живі метелики... Не ті, що у мене на фіранках... Живі... Хоч не такі кольорові...

– Я можу підфарбувати...

– Ой, не треба... Поки що не треба, – я згадав про вату на підлозі. Вату на підлозі і мою третю дружину. Третю дружину за такий короткий строк. І я забув, як її звали. Здається, її звали Вака... Так, я її, здається, називав Вака... А як же її по-справжньому звали? Без скорочень? Без скорочень – я вже не пригадую. Я пам'ятаю тільки вату... Тільки вату... Вона також, мабуть, тією ватою щось там підфарбовувала і кидала все те на підлогу... Кидала і постійно мені вбивала в голову – «баба Катя прибере».

– Твоя баба Катя, – чомусь підкреслювала вона. Баба Катя була «не моя». І навіть не баба. Баба Катя була ще досить молода жінка. Але ми всі на неї казали «баба Катя». Власне, на неї так казали її батьки. Так казали її батьки, коли «бабі Каті» виповнилося тільки п'ять років. Батьки на неї сказали:

– Ти наша баба Катя!..

Так, за нею і в сорок років залишилося оте «баба Катя». Баба Катя мала гострий розум і добре серце... Тільки не мала щастя і вже його й не хотіла. Їй захотілося бути зі мною. Вона казала, що вона мені потрібна. Потрібна не як жінка, а як друг. Я бабу Катю любив. Любив, як люблять сестру. Як люблять брата. Як люблять друга... Але я ще не доказав про Луїзу. Про квіткарку. Я бабі Каті хотів сказати:

«Поки вона мені не набридне, я її не вижену», – але я цього не сказав. Я промовчав... Бо я ще й сам не розумів, навіщо я її до себе привіз... І що я з нею тут робитиму...

– Лу, – я обняв її за плечі. – Ми зараз з тобою гарно пообідаємо... Вибач, повечеряємо...

– Ви правильно і перший раз сказали.

– Ти що, за цілий день нічого не їла?

– Я пила чай...

Я згадав. Вона справді щось пила. Щось над чашкою парувало і те щось вона не допивала.

– Бідна моя дівчинка Лу, – я це сказав так ніжно, чого навіть не чекав від себе. Вона до мене... Ну, зовсім несподівано пригорнулася... Мов до тата... Я цього не хотів... Я не хотів, щоб вона до мене пригорталася. Пригорталася, мов до тата...

– Мені так у вас подобається...

– Ти мені теж подобаєшся, Лу... Ти можеш прикрасити мій... Мій замок...

І я одразу виправився... Назва «замок» наразі не підходила. Треба якось простіше, і я виправився:

– Ти можеш прикрасити мій дім... Ти дуже гарно вписуєшся в його інтер'єр...

Я знову змолов дурницю... Це їй не сподобалося... Дюймовочка закліпала своїми віями.... Часто-часто... Я зрозумів – це їй не сподобалося...

– Лу, я зморозив дурницю... Я часто верзу дурницю, коли перед тим, як щось сказати, не думаю. Зі мною таке трапляється. Часто трапляється... Чи ти мене розумієш? Ти мені вибач...

– Я вже вибачила.

Коли ми повечеряли... Коли вона досхочу накупалася в басейні і коли зорі висіялися на небі... Ні, вони не висіювалися... Мені здавалося, що їх там вивішував... Я навмисне їх там вивішував... Як іграшки... Як іграшки, що прикрашають купол шапіто... І це так подобається малюкам. Яким здається, що так світиться небо. Справжнє небо... Те небо, яке я понад усе любив. Небо із золотими зорями. Я просто підходив до купала неба і запалював зорі. Запалював зорі невидимою рукою. Лу це подобалося. Я показував на небо, і там і там весь час спалахували зорі.

– Це казка! – мовила вона, й я одразу... Одразу за асоціацією перенісся в автосалон. В автосалон, де я вибирав Фантазію, а мене обслуговувала Казка. Казка, яка мріяла про Голлівуд. Мені чомусь стало неприємно. Я не хотів, щоб і Лу стала Казкою. Гарною Казкою....

Я цього не сказав Лу. Я про це не міг говорити.

– Правда, гарно? – перевів я розмову в дещо інше русло.

– Дуже гарно, – погодилася вона зі мною і припала мені до грудей. – Мені з вами також гарно... Я ніколи навіть не могла подумати... Ви мені вибачите... Вибачте, якщо я скажу правду...

Я, мабуть, кивнув головою...

– Я ніколи не могла подумати, що такий, як ви...

– Який?

– У тих дореволюційних босоніжках... можете бути такою людиною.

– Якою людиною?

– Гарною людиною, – тихо мовила вона.

– Дякую, Лу... Ти така маленька, – я хотів сказати – ти така миленька. Але, як завжди, сказав те, що сказав.

– Невже й справді я така маленька?

– Нічого страшного, – заспокоїв її я. – Великі люблять маленьких. А маленькі люблять великих. Чи не так?

– А я вам не подобаюся?

– Навпаки. Дуже подобаєшся... Але ти мені ще більше сподобаєшся, якщо ти зараз при мені одягнешся в те, що ти купила у супермаркеті.

– При вас? – вона закліпала віями. А може, слід сказати – закліпала повіками. Не знаю. Я знову сказав так, як сказав.

– Ну, можеш одягтися при бабі Каті... Можеш при Кака. Кака – це мій папуга. Так він зветься... Він тобі кричатиме: «Красуня!.. Ти моя Красуня... Ти моя Рибочка...»

– Це ваші слова?..

– Це його слова... Він справжній ловелас... Він жодної гарної жінки не пропускає...

– Я одягатимусь при Кака, – мовила Дюймовочка.

– Яке тіло? Яке тіло? – я почув, як закричав Кака. – Ти просто красуня!.. Ти красуня!.. Ти моя рибочка, – це все кричав Кака.

– Лу, – гукнув я. – Трусиків можеш мені не демонструвати... Тільки панчішки. Панчішки і черевички...

– А ліфчик? Ліфчик одягати?..

– Це на твій вибір... Можеш показатися без ліфчика. Кака оцінить... І піднімайся до мене... На другий поверх. По тих скляних сходах. Не бійся. Вони зовсім не крихкі і не ламаються...

– Просто так?..

– Ну, можеш у ліфчику!..

– Але ми з вами ще зовсім незнайомі...

– У ліжку познайомимося, Лу...

– Я навіть не знаю, як вас звати?..

– Якщо це тобі так важливо, я тобі нашепочу, Лу... Нашепочу по літерах...

Через кілька днів... А може, це трапилося й не через кілька днів... Я зовсім випадково зустрів касирку... Ну, ту, що хворіла професійною хворобою. І я їй сказав. Я не знаю, навіщо це я їй сказав. Не знаю. Просто мені хотілося показати, що я щось знаю. А може, й не тому... Може, мені хотілося покорчити екстрасенса... Екстрасенса чи ясновидця... Одне словом, я й справді не знав навіщо оте я сказав. Ми багато чого не знаємо... Я хотів сказати, що усі ми... Усі ми, навіть академіки... Часто буваємо придурками... Часто робимо щось таке, що потім... Ну, з відстані кількох років... Кількох місяців... А може, навіть і днів... Як у кого... Але питаємо самих себе:

– А навіщо ти це зробив? Воно тобі треба було.

– Якщо чесно?

– Звичайно, чесно, – так я, бувало, з сам з собою граюся в діалоги. Розігрую німу сцену, але з діалогом. Ніби актор одного театру... Один актор у двох особах.

– Якщо чесно, то воно мені було до одного місця...

– Але ж ти вчинив.

– Так, вчинив... Заспокойся... Потяг пішов...

Я це вчинив і цього разу... Я підійшов до неї... Власне, вона йшла мені назустріч, і я запитав:

– Як свербіж?

– Не зрозуміла. Це ви до мене? – касирка намагалася мене обійти.

– Нас тут що, двоє? Звичайно, до вас... До тебе...

– О, це ви, – чорт забирай вона таки мене одразу впізнала. Мабуть, я їй тоді сподобався. Ну, не могла б вона мене інакше запам'ятати. Ясновидця з мене не вийшло... Може, вона ясновидець? Екстрасенс?

– А що Валя?.. Вже приїлася?

– Яка Валя?

– Квіткарка... Та, що ви закупили в неї ботсад. Разом з продавщицею.

– А що, її Валя звати?

– А ви й досі не знаєте... І то правда... Для чого вам її справжнє ім'я... Вас же не ім'я цікавить... Для ігор ім'я не має значення.

– Чорт забирай, – я помітив, що поміняв адресат... В одних випадках я звертаюся до Бога, в інших – до чорта... Цього разу до чорта... Мабуть, тому, що був запрограмований на свербіж, а перейшли на Лу... На Дюймовочку... Мабуть, тому... А може мені сам Бог на язик кладе те слово, яке найбільше пасує у тій чи іншій ситуації. Може...

– Чорт забирай, так вона не Луїза?..

– Може, й Луїза, але нам казала, що Валя... А вам не все одно?.. Ви ж на ній не збираєтеся одружуватися?..

– У тім-то й річ... Збираюся... Власне, я вже одружився...

Я ще тоді не був певний і не пам'ятав, чи я одружився з Лу офіційно, чи ні... Чи я віддав паспорт Максу і наказав йому:

– Візьми паспорти і розпиши нас... Заплатиш скільки треба... Вона хоче бачити печатку в паспорті... Я їй обіцяв ту печатку. Ту печатку у її паспорті...

У мене в голові все перемішалося: ботсад, квіти, паспорт, імена, гроші, свербіж, супермаркет, «Бентлі», і, звичайно, цей чистоплюй Кудрик... Чи міг би він цій касирці промасажувати свербіж?

– Агов, – почув я цей вигук у себе під лівим вухом. – Опустіться...

– Куди опустіться? – запитав я касирку.

– На землю... Ви дуже високо залетіли... Ви запитували мене?

– Так, я пам'ятаю. Я вас запитував, – я глянув на неї... Вона вже відходили від мене... І я зрозумів, що в мене нічого не вийде... Я глянув на її ноги, стегна... сідничку. Одну її половину. Половину тулуба. Ту, вищу... Точніше – бюст... Я вже бачив до цього. За касою супермаркету... Але другу... Нижню... Нижню тільки тепер... Вона носила при собі гарний задок... Я подумав, якщо перед нею поставити знаки запитання... Ну, ніби зігнути її... То її сіднички не скидатимуться на два зубчики часнику... Ну, звичайно, у збільшених розмірах. У неї не скидатимуться... На ній була зелена сукня... Вона мала досить тонкий стан і непропорційну йому сідничку... Очевидно, від довгої сидячки вона так розійшлася в боки... Такі сіднички мають бути в бухгалтерів, коректорів, зв'язківців... Не тих, що тягнуть дріт. Чи як воно там у них проводиться?.. А тих, що сидять на телефонах і нас з вами з'єднують... Мабуть, їх звуть «оператори». Та Бог з ними... Я дивився на її дві половинки... Зелені... Бо ж сукня була зелена. Дивився і чомусь подумав, що це уже не два зубчики часнику, як у Ваки... Моєї третьої дружини. А це вже два кавуни, які раптом зрослися один в одного і посередині... Між ними з неба стікає вода... Я тут згадав знову Кудрика. Його пахучі серветки. Але касирка раптом зупинилася і сказала:

– Тоді я підійду,

– Коли саме? – я відволікся в своїх думках і не зрозумів змісту її слів. – Коли саме?

– Що – коли саме?

– Коли ви тоді підійдете?

– Я вже підійшла...

– Я розумію, але ви сказали, що я тоді підійду...

– Я вкладала в це зовсім інший зміст... В тому смислі, що тоді я до вас повернуся...

Збожеволіти можна, що вона каже... Тоді вона до мене повернеться... Вона що, колись була зі мною?.. Я її вже знав?.. Невже вона з тих, що ми колись... Ну, тоді, коли в мене з'явилися ті дурні гроші... Ну, ті що впали з неба і повністю змінили моє життя, мій характер... Можна сказати, і мою ментальність... Мою поведінку в суспільстві... Невже вона була серед тих, що ми замовляли?.. Замовляли з Максом на дім... Якщо це так, то як я міг її запам'ятати?.. Адже сіднички для мене як китайці... Ну, чи японці... Всі на одне обличчя. Я їй задав ще одне дурне запитання. Ну, зовсім дурне... Я просто ідіот... Нас таких на землі мільйони... А може, вже й мільярди... Може, мільярди. То скажіть: таким ідіотам можна довіряти таку красу?.. Скажіть, можна, чи ні? Я маю на увазі нашу Землю. Вона пливе в такому голубому просторі... Її освітлюють золоті зорі, срібний місяць. Він часто плаває на човнику... Випливає на човнику з золотими весельцями... Навіть уночі не спить... Все милується земною красою. Ми ж йому відповідаємо взаємністю... Милуємося його небесною вродою... Кажемо – божественна... І тоді кохаємося... Ніби місяць через свої весельця нам посилає золоті стріли і жодна касирка, жодна квіткарка вже встояти не може... Вона шепоче.. На одній і тій же мові світу... Чи всесвіту... Я не знаю, звідки оті прийшли слова:

– Коханий, люби мене... Коханий, люби мене...

І ви тоді... Саме тоді також кажете – кохана... Саме тоді... Це вже потім у вас з'являються на бильцях, на підлозі, під ліжком – бюстгальтери, трусики, панчішки... Якщо ви не любите в панчішках... І все таке інше причандалля, яке вас раптом дратує... Яке начебто ви її примушували одягати... Любили, щоб вона так одягалася. Якщо б не любили, то не купували б... І не шепотіли при місяці... Ні, місяць тепер ні до чого... Ви шепотіли їй при свічках:

– Кохана, одягни ці панчохи...

І не завжди тому, що вам вони, ті панчохи, подобалася... Просто тому, що вони на її ногах... Щоб її ноги... Краще сказати, щоб не бачити, що її ноги в синцях... Мають якісь неприємні для вас затемнення... Вона вам каже, що десь там необережно ударилася... Ударилася. А вам здається, що це сліди чиїхось рук... Що це чиїсь пальці... Може, навіть Мура... Може, Макса... Макс також сильний у руках... І вона каже... Вона проситься...

– Мур, тільки без рук... Мур, легше, ти мені синців наставиш... Наставиш синців, що я чоловікові скажу...

– А ти що, перед ним звітуєш? Скільки тих синців?.. Це що, бухгалтерія?.. Він має знати ті цифри?..

– Я підійшла, а ви мовчите, – це вже касирка.

– Вибачте, ви мене вбили... Вважайте, наповал... Я уже перед вами лежу... Ви сказали, що її звати Валя...

– Господи, – вона також сказала «господи». – А вам не все одно?.. Я вам можу зараз сказати, що мене звати Нюся... Вам подобається Нюся? Не хочете Нюсю. Чи ви хочете Клаву... Кажіть на мене Клава. Я не ображатимусь... Ви ж збиралися... Я так зрозуміла... Я це ще зрозуміла біля каси... Коли ви дивилися на мене... то на квіткарку, то на мене і думали: «Ну, яка з них краща: касирка чи квіткарка?»... Квіткарку ви бачили всю, а мене тільки намагалися побачити... Що, може не так?.. Ви гадаєте, ми, жінки, не відчуваємо, коли ви випускаєте слину... Ви хочете мене промасажувати?.. Я не проти... Бо мій ідіот... Ну, просто йолоп... Він каже мені, що це збочення... Він не може терпіти збочення і збоченців... А я терплю... Я його терплю... А в мене справді свербіж. Ну, як ви кажете? Свербіж?.. Хай буде свербіж. Не від того, що я хочу... Не від того... Ви мене розумієте... Я хочу вилікуватися... І мене всі вважають збоченкою...

– А у вас тих усіх багато?..

– Я просто так сказала... Для прикладу... Я не знаю, чи інший мені не скаже... Не скаже, що та дірка не для того призначена... Я не збираюся, щоб він туди весь час ходив... Я йому кажу, що й інша також не для того призначена, але ти ж, збочинець, ходиш... Він мені каже, що то парадний хід, а то чорний... Він через чорний у житті не ходив і через чорний у життя не прийшов... Отакий ідіот... Для рідної жінки він не може піти на пожертву... Він каже, що він його береже, як дуло карабіна... Він у мене військовий... У нього всі такі вислови: дуло, постріли, вибух і всяка така інша дурня... Я піду за супермаркет... Там великий сад і зупинка маршрутки... А ви згодом підійдете до мене...

– У мене автомобіль...

– Я знаю.

– Звідки?

– Усі про вас усе знають... Про вас преса пише... Не думайте, що ви таке інкогніто... Усі знають... Тому слухайте уже мене, якщо і у вас також свербіж... Тільки в іншому місці. І якщо це вас справді зацікавило... Я йду до маршрутки, – пояснювала вона мені. – Там стою. Ніби чекаю маршрутки... Тут я до вас у машину не можу сісти... Мій бовдур дуже ревний... Він послав свого ад'ютанта у звільнення. Воно зводиться до того, щоб той ад'ютант стежив за мною. Я підійшла до того ад'ютанта і йому сказала: «А ти не хочеш? Я можу дозволити... Але не туди... Це не називатиметься зрада... Це лікування. У мене»... Ні, я йому не сказала, що в мене... Хай вважає, що я збоченка.

– Ну, і що? – запитав я, бо вона мене таки заінтригувала. – Що той ад'ютант? Йому сподобалося?

– Йому – не знаю.

– А вам.. А тобі?

– Ти що?! – вона також перейшла на «ти». З нею було легко. – Якій жінці це може сподобатися? Це анти природно... Я кричала так, ніби мене збиралися дорізати...

– Тоді краще до лікаря, – сказав я.

– Дурний... Цей ідіот... Ну, ад'ютант... Йому, мабуть, також не сподобалося, і він тепер мене шантажує. Каже, якщо туди, то він нічого чоловікові не передаватиме. А якщо масаж, то він пас... Він не хоче у тому геморої копирсатися... Як мій генерал.

– У тебе чоловік генерал?

– Це я йому таке звання присвоїла... Йому до того генерала, як до місяця на снаряді... Але я так кажу: «Мій генерал»... Я б його називала й фельдмаршалом, аби він зайнявся хоч раз на добу лікуванням...

Я несподівано відчув, що й у мене відпало бажання. Мені зовсім стало з нею не цікаво... Поки вона була в зеленій сукні... Поки я нічого цього не знав... Мені хотілося... Дуже хотілося їй допомогти і полікувати... Але тепер, коли все оголилося.. Коли я навіть собі уявити ад'ютанта на двох спарених кавунах.. Та ще без зеленої спіднички. Це ніби листя відкинути. Листя відкинув, і під ним засвітяться два кавунчики. Два спарених природою кавунчики. Два кавунчики, які не бачили сонця... Я передумав... Я їй цього не сказав... Але вона відчула.

– Так, чого ми мовчимо? – запитала вона.

– Вибач, якось іншим разом..

– Іншого разу не буде...

– Вибач, може, й не буде, – Макс підігнав «Майбах»... А може, тоді ще в мене був «Бентлі»... Та яке це має значення.

– Щось не так, шефе? – запитав Макс.

– Щось не так, – відповів йому я.– А як наш фільм?..

– Йде повним ходом. Ми вже монтуємо. Даємо звук...

– Треба з цим кінчати... Я почуваюся повним ідіотом. Я не знаю, навіщо я це затіяв.. Ну, що це мені дає... Так знущатися з людини, яка зробила мені добро.

– Шефе, але це дуже цікаво... Це дуже смішно... Усі артисти падають од сміху... Ви почули б, як вони регочуть.

– Над чужим горем? Над чужим горем? – повторив я.– Чого замовк?

– Шефе, а що я маю сказати?

– Я тебе розумію. Це моя ідея... Ідіотська ідея... Я вибачився б перед Кудриком... Вибачився б. Став би на колінах і сказав: «Ром, вибач.. Це все я... Це все я». Але він мені ніколи такого не пробачить. Він нестиме цей хрест... Так, свій хрест на собі усе життя... До своєї могили... І я нестиму його. Так само нестиму... Тільки я свій хрест... Кожен з нас несе свій хрест... Цікаво, чи це тільки я сказав, чи усі так кажуть... Чи, може, це так у Біблії сказано?.. Я не знаю. Я не читав Біблії. Багато з нас не читало Біблії... Але ти запитай тих «багато». Запитай, що вони тобі скажуть... Вони тобі нахабно скажуть... Нахабно скажуть, що вони не могли навіть у думці допустити, щоб не прочитати Біблії. От я, наприклад, не читав... Все збираюся. Я, чесно кажу, не читав.. Тримав у руках... Маю штук шість... Не менше шести. Але жодної не читав. Жодної, щоб спочатку і до кінця. Навіть тих маленьких...

Мені, здається, що в мої бібліотеці. У моїй бібліотеці поміж отих усіх фальшивих фоліантів... Серед усіх фоліантів тільки Біблії справжні. І на багатьох мовах. На багатьох мовах світу. Я їх попривозив з усіх усюд. З усіх континентів світу. Усюди мені їх клали безкоштовно. Вони їх клали на стіл і я їх міг узяти... Взяти на згадку. Клали на мові твоєї країни. На твоїй мові. І це лоскотало душу. Лоскотало душу, бо нібито в біблії сказано, що Бог ближчий до того, хто говорить з ним рідною мовою. Рідною мовою, яку йому подарував Бог. Я, здається, таких Біблій маю цілу колекцію. Так, у мене ціла колекція... З різних країн світу. Навіть із сафарі... Так, я там полював на звірів... Полював за великі гроші... Але для чого мені було там полювати?.. У тому заповіднику... Навіщо я вбивав тих звірів?.. Я не розумів... Навіщо я позбавляю їх життя? І навіщо мені дарували Біблії?! Я цього не розумів. Я брав Біблії і вбивав звірів... Мені казали – це один із елементів світського життя. Багаті мають убивати... Багатим потрібно убивати... Це треба потім показувати дітям, онукам, правнукам... Вони мають сказати... Мій дідусь був у Африці... Він там полював великих звірів... Левів, тигрів, гепардів... На його рахунку навіть гепард. Найшвидший у світі звір... –Найшвидший, але не від дідусевої кулі, – додасть внучка, а може, внук. – Але дідусеві кулі швидші від гепарда...

– Ви чуєте? Ви чуєте, яка вона у нас розумна?.. Як вона у нас уже мудро висловлюється: «Але дідусеві кулі швидші від гепарда!». І це в шість років...

І їм невтямки, що цю фразу вона почула від мене, дідуся... Що це я сказав:» Так, гепард швидкий, дуже швидкий, але не швидший за мою кулю»...

Я й про це не хотів думати... Хоча мені хотілося себе запитати: «З якого це часу ти став дідусем?» Коли це у тебе, діду, з'явилися онуки?»... Я на це запитання не міг відповісти. Ще не міг.

– Куди ми їдемо? – запитав мене Макс.

– Ми просто їдемо, Максе... Я хочу. Я хочу, щоб не так швидко... Я хочу побачити нашу природу... Макс, чи ти колись бачив нашу природу?..

Макс щось промугикав і знизав плечима. Я зрозумів, що він також не бачив нашої природи.

– Ти не бачив нашої природи? – я так поставив це запитання, ніби його дорікнув.

– Шефе, звідки? – він ніби прокинувся. – Ну, скажіть звідки?.. Коли в нас є час виїхати на природу?.. Один раз був... Ну, тоді, з вами...

– Коли це було?..

– Ну, тоді, коли вам та дівка оголена на естраді сподобалося... Ну, майже зовсім гола... В якихось металевих трусиках. Так ви сказали...

– Щось пам'ятаю. І що було далі?

– Ну, ви мені сказали... Ти її привези... у тих самих металевих трусиках... Сам не зможеш – замов у Двасорок... Я плачу... Ми її повеземо на природу... Я хочу зняти музичний кліп... Мені подобаються музичні кліпи.

– І що було далі?

– Ну, поки ви знімали музичний кліп, я вивчав природу...

– І що ти вивчив?

– Я тоді вивчив, що там нема кущів... Ви хотіли під кущами... На шовковій травичці... Ну, як це було, як ви сказали, за первіснообщинного ладу... Як було до Чорнобиля, до мирного атома.

– І що, ми тоді знайшли природу?

– В тому місці не знайшли... Ми думали, що там ще є природа, але там вже була пустеля Сахара... Ви так сказали – «Це ж пустеля Сахара». Куди ти мене привіз? Звідки цей пісок?.. Звідки так багато піску? Я сказав, що з труб... Пісок вилітає з труб разом з карасями, щуками, линками. Разом з усією рибою, з усією живністю, і вона засипається...

– А для чого засипається? А хто буде її там ловити? А хіба вони не знають, що в піску риба не ловиться? Що в піску її не можливо зловити? Ні карасів, ані окунців, ані линків?.. І що було далі?

– Ви сказали – відвези нас з Ельвірою на природу...

– Її звали Ельвіра?

– Так ви її називали.

– А що ти сказав?

– Я сказав, що спробую, але я не певний, чи там ще є природа, бо я там не був цілу вічність...

– Ти вважаєш, два роки – це вічність?

– Я це сказав образно. Може, минуло не два... Може, півтора. Може, це вже було років десять тому. Час біжить...

– І ти знайшов природу?

– Ні, шефе... Там уже природи не було...

– Але я тобі сказав: відвези туди, де ростуть тисячолітні дуби. Я любив ходити під тисячолітніми дубами.

– Я ж туди і возив, шефе...

– І що ?

– Там стояли котеджі, шефе... І один ваш...

– Мій?

– Так, ваш. За гарним високим муром. Ажурними ворітьми. З кованого заліза. Дуже гарними. Ви усіх запевняли, що такого котеджу і таких воріт ні в кого нема... Ви просто за нього... за них забули... Ви сказали, що він креветок не просить і хай стоїть... Мені ж його не сушами годувати, не подавати йому сьомги чи форелі...

– А що з металевими трусиками?..

– Ви їх хотіли зняти, зняти в басейні...

– І я їх зняв?

– Ні, ви їх не зняли... Ви їй сказали, що купите срібні... Хай зніме металеві... А тоді розщедрилися і сказали, що ви їй купити золоті... З золотих пластинок.. Що таких немає в жодної співачки світу. Ти будеш перша... Ти хочеш бути Першою?.. Потім ви сказали, що жаль, що ви в неї не перший. Жаль. Дуже жаль... А то купили б її дві пари таких золотих трусиків...

– А що сказала вона?..

– Вона сказала, що їй також дуже жаль, що ви їй не попалися у руки раніше...

– Так і сказала?

– Так і сказала...

– Я бачу, вона не без гумору...

– Вона була з гумором, шефе. Весь час дуже сміялася, ніби ви її лоскотали...

– А я її лоскотав?..

– Я ж не дивився, шефе... Хіба я міг собі дозволити?.. Це ж уже був не кліп...

– І я їх зняв?

– Ні. Ви так і не зняли... Вона сказала, що вони на ключику.

– На ключику?

– Так, на залізному ключику. А той ключик у її продюсера... У продюсера і ді-джея...

– У мене депресія, Максе... Хандра... Ти знаєш, що таке хандра?.. Відвези мене швидше на природу, тільки не поспішай... не поспішай... Просто відвези... Я хочу бачити природу... Хочу побути на природі... У мене ностальгія, а може, меланхолія... Як це правильно називається, Максе?

– Що саме?

– Ну, коли в тебе все є... Ну, буквально все... Ти собі міг навіть дозволити стати лікарем... Лікарем без диплома. Диплом можна купити у того Двасорок. Побути лікарем і полікувати свербіж. У такої гарної жінки. Яку так любить майбутній генерал і його сьогоднішній ад'ютант, а ти відмовляєшся... Ти береш і відмовляєшся... А може, її промасажувати на природі?.. Ні, з нею на природі не вийде. Там делікатний момент. Там столовий буряк, груша для клізми... Тут потрібен басейн... Ні, басейн також не годиться, той буряк може спливти, як і... Слухай, Максе, ти усе знаєш. Скажи, а столові буряки у воді плавають?..

– Мабуть, плавають. Я їх у воді не купав. А що?

– Та просто мені цікаво... Чи плавають у воді столові червоні буряки?.. Якщо плавають, то басейн не підійде...

– Можна їх помити у водоймищі, або під краном.

– Під яким краном?

– Наприклад, кухонним. Прямо на кухні...

– Що ти верзеш? Під кухонним краном. Як ти собі це уявляєш? Береш здорову дівку... ну, молодицю... Десь кілограмів вісімдесят, підставляєш її зад під кран і починаєш мити.. Як ти собі це уявляєш?.. Ну, скажи, як?.. Як ти збираєшся вимити їй той буряк з того місця... Ось тобі завдання Макс, щоб ти не був такий розумний... Щоб ти мені такого не радив... Ти зараз знімаєш фільм... Ти режисер. Так, Максе?

– Так...

– Тоді природа відміняється... Ти мене розвеселив... Хандра минула, меланхолія також... Мою душу заполонив сміх... Ти їдеш зараз на свою студію... На дачу Мітрідата... Так?

– Так.

– Приїжджаєш і береш там якусь акторку... Вставляєш їй в одне місце буряка. Ну, звичайно, не цілого. Цілий туди не влізе... Буряк обрізаєш... Ну, приблизно так, як євреї обрізають... Ти мене зрозумів? І вставляєш фрейліні чи фаворитці... Хто там у вашого короля?..

– Є й фрейліни, є й фаворитки... Є придворні дами...

– Ну, будь-кому із фрейлін. На твій чи їхній вибір... Можеш кинути жереб. Можеш підняти ставку... Я ж плачу... За гроші будь-яка з фрейлін а чи придворна дама піде... І фаворитка також. Встромляєш фрейліні той буряковий качан... Тільки поверхом вище... Ти мене зрозумів?.. Ти ж у мене розумний. Поверхом вище... Ти поверхом вище не пробував? Як газовик?.. Не пробував? Так спробуєш. У кіно... У кіно все можна... Це як у житті... Тільки інколи збоку цікавіше... Бо не тобі вставляють. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Уставив. А тоді береш... Не Кудрик бере, не Мур, не Монгол... Хто там у нас ще грає?

– Віктор Віктóр.

– Віктор чи Віктóр.

– Він себе називає Віктор... Віктор, то у нього ім'я. А прізвище... ну, кличка – Віктóр...

– Хай буде Віктóр. Але фрейліну на руки береш ти... Асистент у тебе Кудрик... Він стоїть поруч і з позиції естетики дивиться, чи все там логічно... Ні, це не логічно. Треба сказати не з позиції естетики, а з погляду логіки... Ні, тут таки треба з позиції естетики. Словом, акуратно... Щоб товарного лиця не подряпати буряковим краником. Потім Кудрик відкручує кран і...

– З якою водою, шефе?

– Що означає – з якою водою?

– З якою водою краник – звичайною чи теплою?

– Ну ж, не з окропом... Ви ж її тоді в руках не втримаєте. Навіть якщо Мур з Монголом підключаться. Я вже про Кудрика мовчу. Теплою. При якій воді там предмети розширяються, а при якій звужується?.. Кудрик перед омиванням фрейлін пробує на язик...

– Що саме пробує на язик, шефе?

– Воду, звісно. Чи не гаряча і не холодна, а щоб у самий раз... Щоб там нічого не звужувалося і не розширювалося... Треба, щоб буряк вийшов природно, легко і просто.

– Під краном, шефе?..

– Ти ж сам щойно мені сказав: «Можна й під краном, можна і у водоймищі». От і спробуй. Як воно там виходить. Ти ж фрейліну не понесеш у водоймище і не обмиватимеш там її... Та ще в присутності короля.. У кіно також має бути усе, як у житті. Ніякої фальші...

– Я спробую, шефе... Але боюсь...

– Я ти не бійся... Потім мені покажеш матеріал...

– Але ми уже майже закінчили фільм... Ви сказали, що пана Кудрика пора випускати на волю...

– Пора, бо вже преса пронюхала... Мабуть, ви там дуже захопилися тим лайном?

– Нічого подібного, шефе... Все в міру...

– А звідки до преси пахощі дійшли?.. Вони почали винюхувати... Принюхуватися... Враження таке, що натрапили на слід... Ви там вітри змініть... Розу вітрів. У Мітрідата пропелер у дворі... Для Дон Кіхота... Запустіть в нього спис... Хай крутиться в протилежний бік. І Кудрика випускайте... Прямо з-під крана... Не забудьте йому серветку покласти. На згадку, і випустіть... Як випускають... Пташечку з клітки. Хай летить... Роза вже турбується... За чоловіка вимагають викуп... У кілька мільйонів. Кому він здався за таку ціну?..

– Але, шефе, була ж домовленість. Ви ж самі казали – фільм треба дозняти... З живим Кудриком...

– Все в порядку... Викинули на фільм п'ятсот тисяч, викинемо ще й на органи і журналістику півмільйона...

Я заспокоївся і почав передивлятися матеріал майбутнього фільму. Це ще не було кіно... Тільки самі матеріали... Але до біса гарно зняті і антураж, і інтер'єр, і античні статуї. І Дон Кіхот зі своїм списом, і лицарі... І фрейліни... Все це мені сподобалося... Я навіть подумав, якщо Макс почне над собою працювати, він далеко піде... Він може стати гарним режисером. Може, навіть і першої руки...

– У тебе все добре виходить, Максе. З тебе будуть люди, якщо тільки боржники віддадуть мені гроші і при цьому залишаться друзями. Друзями, а не ворогами. – похвалив його я.

– Боржники ніколи грошей не віддають. І друзі вже ніколи не залишаються друзями, – промугикав про себе Макс. Але так, щоб я це чув. Так, щоб я це чув. – Друзі стають ворогами. Запеклими ворогами...

Я його попросив сказати ці слова голосніше. Він повторив. Майже дослівно. Майже дослівно, тільки дещо розширив свою аргументацію.

– Позичивши гроші, ви не збагатилися на друзів, ви нажили собі ворогів, – мовив Макс.

Я згадав Мітрідата. Я колись запитав його:

– Алекс! А як ти вибиваєш борги? Борги у своїх дружків?

– Я закопую їх у землю. У живому стані. Даю в руки лопату і кажу: «Копай землю. Ось в цьому місці». Потім їх кладу... Торкнувшись землі, вони раптом відчувають, що на цьому світі нема нічого найдорожчого, ніж тимчасове життя. Земля благотворно діє, – цинічно мені пояснював Альбінос. – Можеш спробувати. Це класичний метод вибивання боргів. Перед цим бажано вкласти боржнику лопату в руки і дати йому час на роздуми під час копання власної ями під його майбутню могилу...

– Жах! – випалив коротке, як постріл, слово я і натиснув на газ.

Несподівано небо... Несподівано небо почало затягуватися... Несподівано його прозору голубизну, з півночі на південь, хтось почав прикривати сірою старою вуаллю. Старою вуаллю, яка на своєму віку бачила цілі віки. Той хтось цю вже стару і зовсім не висушену від вологи вуаль, таки добряче тягнув. Ніби кудись поспішав. Може, він також хотів устигнути побачити фільм з Кудриком. Бо такого на своєму віку ще не бачив. Не бачив, щоб пахучу серветку кудись там засовували... Він поспішав завішувати під куполом неба небо. Мене це злило. Я хотів йму крикнути: «Ей, ти! Хто там на борту? Хто на палубі? Хто натягує вітрила? Хто надуває їх усіма холодними й вологими вітрами? Для чого ти прикриваєш від нас сонце?» А може, то вже звисала ніч... Тоді хто там від нас ховає місяць і зорі? Хто там ховає у тій чорній чадрі? Ні, на небі мало бути сонце. Мало бути! Як і тисячу років тому. А може, й мільйони... Певний, що мільйони. Але я цього не міг знати. А може тоді небо, коли не було «Майбахів», «Бентлі», а по землі бігали чи то літали іхтіозаври, бронтозаври, птеродактилі (чи вони літали? Чи повзали?)... А якщо літали?.. То це ще краще для них... «Майбахів» ще не створили – повітря висіло чисте, густе і синє. Мабуть, синє і прозоре... Ну, я так гадаю... Вони, іхтіозаври, я певний, нарізали його, мов... Ні, я порівняння не знайду... Я в тих століттях не жив і не певний, чи жили такі істоти тоді, як я, Макс, Лу, баба Катя, Мур, Монгол, Кудрик, Бован, Вака, Двасорок, Ал, Біг Фіш, Кінг Фіш, Нал, Арт, Альбінос, Маруся... Мабуть, що не жили.

Вони літали, повзали, стрибали, бігали... Ті – птеродактилі, іхтіозаври... Повітря надкушували, ковтали. Просто на льоту. Ні, краще сказати – на ходу. От тільки чому вони загинули?.. Чому вони загинули?

Я передумав їхати з Максом на природу. Може, тому, що вже не бігали і не літали іхтіозаври чи птеродактилі. Чи я просто не бажав натрапляти на їхні кістки. Це за умови, якби я попрохав у Макс саперну лопатку і захотів викопати після відві­дання природи яму... Гарну яму. Глибоку. Копав би, копав би.. Цікаво, коли це я копав землю саперною лопаткою і коли це я в ту яму скидав весь непотріб після відвідання природи: пляшки, бляшанки, консервні баночки, скляні, металеві, одноразові тарілочки, виделки, ножики і, звичайно, серветки? Краще б я про серветки не згадував... Я одразу за асоціацією згадую завжди чомусь Кудрика. Серветки і Кудрик. Пахучі серветки і естет Кудрик. Від цього може на тебе напасти Настя... Швидка Настя...

Ми тоді також шукали природу... Але природи ми так і не знайшли. Ну, в радіусі сотні кілометрів навколо столиці...

– Навколо столиці вже природи не буває, – повідомив мені Макс.

З сірої намоклої марлі щось почало капати... На скло автомобіля, на капот. Щось невизначене... Чи то дощ, чи то сніг, чи те і те, з чимось перемішане... Начебто з якимись домішками... Чи то оловом, чи то ртуттю. Але то сипалася на нас не манна небесна. Манна небесна не розчинялася б. Ні на капоті, ні на вітровому склі і не перетворювалася б на ртутні кульки і вони б від стрічного вітру не витягувалися б у хвостики... І ті хвостики мені не нагадували б маленьких, але чомусь уже мертвих жаб'ячих пуголовків.

Мені не хотілося їхати більше на природу... Мені хотілося їхати додому... До цієї... Як її... Я ще не знаходив слова, щоб якось її назвати... Я хотів пересвідчитися... Так, я хотів пересвідчитися, чи та з двома кавунами ззаду казала мені правду... У мене псувався настрій... Настрій псувався і в природи. У нас в обох псувався настрій. У мене знову почалася хандра, меланхолія, яка переходила у депресію... А може, й навпаки. Я не хотів над цим думати. А може, в мені жило усе разом узяте?!

Макс сказав, що він поїде на студію. На студію... Так ми домовилися висловлюватися між собою. Навіть якщо нас підслуховують. Ми не згадували в автомобілі про комедію, про Кудрика. Ми говорили про дачу Мітрідата. Я завжди запитував:

– Як там Мітрідат?

І Макс одразу здогадувався, про що я. Мене знову цікавила Кудрикова комедії. Точніше, комедія з участю Кудрика. З його участю в головній ролі. Я пригадав. Я пригадав, коли ми його ще не викрали, я Максу порадив:

– Під час виїзду на природу підсипте Кудрику проносне. Нам за будь-яку ціну треба примусити Кудрика збігати в туалет. Він на природі, як правило, не ходить. Він на природі не ходить – терпить. Але ми не можемо терпіти. Кудрик має зірватися з-за столу. Зірватися з-за столу і, як молодий рисак, помчати до лісу. Кожний з гостей має знати. Кожний з гостей, до кого б Кудрик не звернувся. Туалет у лісі. Біотуалет. На дачі туалети тимчасово на ремонті. Як духовий оркестр. Прочищаємо труби. Каналізаційні. Ти мене зрозумів?

– Я вас зрозумів, шефе.

– Купиш кілька голубих біотуалетів. Кудрик віддає перевагу голубим перед зеленими. Він не терпить мусульманського кольору. У нього алергія.

– А як його викрадати?

– Залежно від ситуації. Орієнтація на місці. На місці і відповідно до обставин... Бажано разом з туалетом. Там звуконепроникна стінка. Скільки б він не горлопанив. Несіть і несіть до вантажівки. Але несіть вертикально вгору. А втім, можете й перевернути. Але він мені потрібен живим. Живим і неушкодженим...

– А якщо... Передчасно...

– Кинеш у басейн... Кинеш у басейн і після цього спустиш воду. Воду продезинфікуєш. І так разів три. Усі працюють в масках.. Краще в протигазах. Сценарій фільму зобов'язує. Усі. Крім Кудрика. Кудрик у натуральну величину. Я хотів сказати – Кудрик грає натурально... Короля усіх... «засланців» планети. Ти мене зрозумів? Ти його маєш примушувати вимовляти слово «засланці». Пам'ятай, він не вимовляє «л». Він замість «л» ставить «р», і весь час ти його присоромлюй. Після кожного поганого слова. Після кожного поганого слова Кудрику нагадуй: «Як вам не соромно? Ви ж доктор естетичних наук, і такі слова! Ви б не могли знайти кращий синонім?». Знущайся. Натурально знущайся. Час від часу доповідай: «Ваша Величносте, до вас прибула чергова група засланців... Як накажете нам поводитися?»... Тут щось сам придумай. Може, яка ваша воля, Ваша Величносте... Чи щось в цьому дусі. Я не знаю... По ходу п'єси. Ти режисер, тобі й думати. Але придурюйся. Придурюйся натурально... І його примушуй висловлюватися чітко... Підбери побільше слів з літерою «л». Він має вимовляти їх вголос з літерою «р». Типу – засланці, слаколизи... Думай. Подивись словники... Кінг П'ятий Засланець...

Макс мене відвіз до Лу... Чому до Лу?.. Він мене відвіз додому, де тимчасово перебувала ось ця Валя-Луїза... Чи я тепер якось називатиму її по-іншому. Не власними іменем... Мабуть, таки не власним... А якимось негарним іменником, якого ні за яких обставин не вживає Кудрик... Той самий Кудрик, який не може правильно вимовити своє власне прізвище. Макс мені сказав, що Кудрика несподівано вдарив Монгол... Він колись служив у міліції... І Монгол його вдарив... Ніби за звичкою і потім навіть не вибачився... Мене це страшенно розізлило... Я ж наказував... Кудрика не бити... А він його вдарив. Після уже останніх кадрів у тому дурному фільмі, який би ніколи не поставив навіть Голлівуд. Я не міг собі уявити, як можна було вдарити поліціянту короля. Вдарити Його Королівську Величність.

– Навіщо він це зробив ?– запитав я у Макса.

– Монгол хотів дізнатися, як його справжнє прізвище... Як те прізвище пишеться в його паспорті, а Кудрик не міг його вимовити... Він не міг вимовити літеру «л», а Монгол цього не знав... І він гадав, що той з нього дражниться... Це Монгола дуже роздратувало... Він помітив між паспортом і вимовою Кудрика у прізвищі певне розходження. Це його просто вивело з себе.. Монгол любив тільки правду. Тільки правду і більше нічого.

– А навіщо йому було знати його прізвище?..

– Монгол відповідає у нас за фінанси... Він Кудрику за головну роль у фільмі хотів виписати гонорар... Але не міг виписати на підставну особу... Так Монгол уявляв і його запитав востаннє. Так він і сказав:

– Я тебе востаннє запитую, як правильно пишеться твоє прізвище? – і тут він не стримався.

– Ударив? – поцікавився я. – Саме в цьому місці ударив?

– Ні, – відповів Макс. – Він його пізніше ударив. Монгол його ударив тоді, коли не стримався і випалив... Мов з пістолета:

– Ти врешті-решт мені скажеш, король засраний, як твоє прізвище?

І тоді вже не витримав Кудрик. Ми його ще таким не бачили... Аби він таким... Ну, аби він перебував у такому стані з самого початку фільму, у нас вийшов би образ зовсім іншого короля... Короля лицаря, а не короля – сраки, як ми його між собою іменували.

– Не відволікайся, – тут уже я запалав. – Не відволікайся, бо я тобі зараз також вліплю. Ти вже розмовляєш, як я. Ти що, мене також перекривлюєш?

– Я вас наслідую, шефе... Я підлаштовуюся під вас. Під вас, щоб вам сподобатися, – він таки говорив, як я. І раптом мені це справді сподобалося. Так говорять жінки. Ті жінки, які у вас закохані. Вони повністю наслідують вас. Вони вас копіюють. За цим можна визначити, чи вони вас люблять, чи не дуже. Це мов лакмусовий папірець. Але я знову відволікся. Я Максу сказав:

– Тоді інша справа. Можеш підлаштовуватися... Але говори коротко. Без відступів.

– Тоді вже Кудрик сказав... На оте Монголове – Король засраний... Ви б, шефе, почули. Кудрик його назвав ще гіршим, утричі гіршим, словом... Спочатку він підійшов до королівських портретів і прочитав майже одночасно три різних слова, як ви казали, із синонімічно ряду: zasranyj hiwnyuk, wonyuchyj perdun, pederast – баранячий хвіст. На останні три слова – баранячий хвіст, педераст – Монгол дуже образився. Дуже. Нам здалося, що ці портрети змінили його світогляд як доктора естетичних наук на окремі взяті ним із життя речі.

– На які саме? Що на нього так активно вплинуло? – поцікавився я в Макса. – Архітектура, королівська бібліотека, художні полотна, лицарі, фрейліни, фаворитки чи портрети його королівської династії?

– Ви не повірите, шефе! Найсильніше на нього вплинув Словник... Словник, який для його Королівської Величності став настільної книжкою. Словник його колеги, доктора наук у жанрі філології.. Цей Словник просто потряс пана Кудрика... Він просто не міг відірватися від нього... .

– Що ж він там знайшов естетичного?

– Цього ніхто не знає. Це загадка віку, – мав таку певність Макс. – Але саме після ознайомлення з цим рідкісним історичним раритетом... Чи, як ви кажете, подією ХХІ століття, пана Кудрика ніби хтось підмінив. Він так крив матом Монгола, що Монгол, який виріс на цьому фольклорі і на цій етнографії і запевняв нас, що саме від них, власне, і пішла ця лексика, несподівано відчув, що в нього повисли вуха. Вони раптово зів'яли, як дві живі рибини на пекучому сонці. Монгол до цього все витримував. Але коли його Величність доп'яли до рук отой Словник, який ви наказали для Кудрика зробити настільним. Доп'яв до рук і почав звідти вголос зачитувати окремі вирази, Монгол не витримав. Монгол став жовтий, як китаєць...

– Невже той Словник так різко вплинув на світогляд його Величності Короля?

– Так. І дуже. Але, скажу вам по секрету, він вплинув і на Монгола. Монгол після зйомок, підійшов до мене, показав з-під поли раритет і тихо мені прошепотів:

– Візьму хоч на одну. Треба і собі почитати. Може, і я колись стану доктором наук...

Я в це не міг повірити... Я знав з історії про силу слова. Але про таку – ніколи не чув. Я просто не міг повірити. Не міг повірити, що таке Кудрик скаже... Інтелігентний Кудрик. З білим накрохмаленим метеликом на шиї. Він же мене запевняв. Він мене запевняв, що скоріше помре, ніж колись у своєму житті вимовить погане слово... А особливо те, що пов'язане, як він культурно висловлювався, з протилежним ходом. Протилежним ходом від парадного ходу.

– Навіть під дулом пістолета, – це він мені особисто казав.

Я не міг повірити. Але я й не міг... Я не міг не повірити Максу... Інакше чого б це я його тримав на такій ставці?!

Ми підкотили до мого замку. Я любив свій замок... Я не хотів ховати його за цим дурнуватим триметровим золотим муром... Але так хотіли сусіди. Я хотів, щоб мій замок усі бачили... Усі ними милувалися, як я... Я ж грошей не крав... Гроші мені упали просто з неба... І про це мало хто знав... Навіть мама не знала... Я їй, звісно, розповідав, але вона мені не вірила... Не знала й Марія. Не знав мій син. Але й вони мені не вірили. Мені ніхто не вірив. Бо усі казали – у житті такого не буває...

Я вийшов з машини... На мене спокійно дивився Джим... Він ніби знав, що до мене зараз краще не підходити... Але звідки?.. Він намагався пару разів крутнути хвостом, але глянув на мене і завмер... Він зрозумів – бос не в настрої. Чорт забирай, звідки цей розумний собака на такій відстані вгадує, чи ти в настрої, чи ти без настрою?

– Максе, ти точно пам'ятаєш, що Кудрик вимовляв ті погані, нецензурні, не літературні слова?..

– Це є на звукозапису, шефе...

– Гм... Що робить з людиною обстановка... Скільки це минуло днів, Максе?..

– Три, сер... Вибачте, вже почуваю себе в студії... .

– Три дні! А як обставини впливають на людину... Вони можуть впливати добре, якщо відповідна ситуація, а можуть впливати і... – я далі не вимовив ні слова.

Власне, вимовив, але після того, як Лу скочила мені на груди і прошепотіла...

– Я бабу Катю відправила додому... Я хочу, щоб ми були тільки удвох.

Я дивився мовчки крізь вікно, яке по-осінньому плакало. Плакало, і його сльози, осінні сльози, тихо падали на голову Джима. Джим сидів біля стовбура сосни, під густою зеленою кроною, дивився крізь шибку на мене і махав привітно мені хвостом. Мов запитував... А може, казав:

– Тепер усе в порядку? Ти в обіймах коханої.

– Ні, Джип, – я його часто називав Джипом. Джип мені легше вимовлялося. Тому я й того разу так вимовив. – Я і з цією прощаюся... Зараз і попрощаюся... Назавжди...

Джим мені по-дурному махав хвостом... Ніби через скло не відчував мого дурного настрою.

– Як тебе звати, – я відсторонив Лу від себе. Вона глянула мені в очі і запитала:

– А як би ти хотів, щоб я звалася: Луїза, Лу, Валентина?

Я, здається, отетерів... Я не чекав, що вона так висловиться.

– А як би ти хотів, щоб я звалася?..

– Так все-таки хто ти? Луїза чи Валентина?

– Так і так, любий. У мене два імені. Я ж католичка. У магазині мене звали Валя... Їм не подобалося Луїза... Вони казали – це якось по-панському... Луїза – і продає квіти... Я дівчатам сказала: кажіть Валентина. Ти он називаєш мене Дюймовочка...

– Це тобі сказала баба Катя?

– Це ви сказали бабі Каті, – відповіла вона. – Бабо Катю, скажіть Дюймовочці, – цитувала вона мене, а тоді вже від себе додала. – У нас у домі інших істот жіночої статі нема... І я зрозуміла, що Дюймовочка – це я, – вона закліпала своїми довгими-предовгими віями... – А що трапилося? Що трапилося? Ви не хочете говорити?

Я не хотів говорити.

– Я хочу спати, – мовив я.

– Я ще залишаюсь у вас? – вона знову закліпала віями.

– Сама вирішуй, сама, – я не знав, чому я так сказав. Чому я так сказав... У неї потекли сльози. Мені хотілося підійти до неї, притиснути до грудей і тихо мовити:

– Ти мені вибач, Лу. Я не хотів...

Але я не казав цих слів. Я не сказав ні слова... Я стояв, наче бовдур, посеред вітальні, і просто дивився у вікно. Ні, я не просто дивився у вікно. Я дивився на Джипа... Чого я його перехрестив?!.. Його звали Джим... Баба Катя пса називала Джемом... А я Джипом... Мені так було зручніше. Джип дивився на мене і дружньо махав хвостом. Очі у Джипа сміялися. Він ніби казав:

– Ну, бос-барбос, хоч зараз не валяй дурня...

І раптом я помітив через вікно. По алеї... Точніше – алеєю... мимо Джипа... Так, мимо Джипа... Йшла Дюймовочка... В одному платтячку... Без парасольки і під дощем... Джип зміряв мене своїм дивним поглядом... Він уже не махав хвостом... Він наче підібгав його і підбіг до Лу. Дюймовочка його погладила, потім нахилилася, притисла до себе, обняла і ніби сказала... Так, я певний, вона саме так сказала Джипу:

– Прощай, Джиме... Прощай, мій любий... Ми більше з тобою не побачимося...

Я ці слова чув... Ні, я їх почув крізь шемріт крапель дощу, що розбивалися об дах і навкіс билися об шибки...

І я тоді вибіг. Я вибіг на вулицю і догнав її біля будки охоронця.

– Куди ти? – я взяв її за плечі. – Ти плачеш?

– Ні, це дощ... Я хочу поїхати до мами, – тихо мовила вона...

– Я також хочу... Ми поїдемо разом...

– Тільки кожен окремо... І кожен до своєї, – вона опустила голову, аби я не дивився в її очі, на її вії, на її мокре лице... Чи то від дощу, чи то від сліз...

– Я тебе прошу, вернись...

– Ні, я не повернуся до вас... Не повернуся ніколи...

І Лу пішла. До мене повернулася депресія... А може, то повернулася нудьга...

Я піднявся з нею на гору... Глянув у вікно... За вікном ще жила природа... Хтось ще жив на небі... Жив і не покинув нас... Бо раптом він мітлою... Ну, я так гадав... Я його на очі не бачив... Але мені так думалося, що він мітлою над лісом розганяє хмари і над лісом, темним зеленим лісом, вивішує інші фіранки... Сині-сині... Але якось невміло... Бо подекуди ще на тих синіх фіранках клубами звисали... Ні, мабуть, точніше сказати, за сині фіранки ще вперто чіплялися сірі латки і небо було не таке, як за птеродактилів... Можна подумати, що я бачив колись те небо... Але мені здавалося, що хоч на той час ще не було ножів, його не відрізували, а просто відкушували і динозаври, і птеродактилі своїми велетенськими пащеками й залишалися від того ситі...

Я приліг. Постіль була холодна... Я не любив холодної постелі. Я так любив, коли я лягав, щоб постіль була вже тепла... Її зігрівала Лу... Цього разу мені чомусь особливо захотілося, щоб вона лежала поруч мене і зігрівала... Ні, не мене... Мені цього зовсім не хотілося... Зігрівала постіль... Зігрівала подушку своїм диханням, і я притулявся... Тільки притулявся б... До її шовкового тіла... У неї таки була дуже ніжне тіло... Я в жодної жінки такого тіла не стрічав... А може, я перебільшував. Може. Мені хотілося, щоб вона сьогодні... Саме сьогодні, саме в цю мить лежала зі мною, як Єва... Без усяких фігових листочків... Без усяких... Просто лежала і зігрівала постіль...

Мені хотілося задрімати. Хотілося задрімати, а ще я хотів, щоб мені приснилася Лу... Але сон не йшов... Небо несподівано прокинулося... І прокинувся я. Я виглянув у вікно... Джип бігав по моріжку... І ловив у калюжках зайчики... Він просто бив передньою лапкою зайчики, бризки розліталися навсібіч, і він дивувався, куди ж подівся зайчик...

Я, здається, тоді заснув. А може, це трапилося іншого разу. А може, то взагалі не був сон. А може, краще скажемо так: одного разу. Одного разу, як це буває часто в житті, до мене несподівано підсів Той. Я спочатку гадав, що то таки сон. Але він взяв мене за руку і тихо мовив:

– Не бійся... Це– Я. Справді Я.

– Що Вам від мене треба?

– Нічого. Але я хотів тебе запитати, чи ти праправнук... і тебе справді звати Василько?..

– Ви такий всевідаючий. Вам, мабуть, краще знати...

– Це так. Але одного разу, – Він ніби навмисно повторив мої слова. – Одного разу й сам Бог помилився. Він зустрівся на землі з дуже розумними людьми. Ті люди були настільки розумні, щоб обдурили Бога. Вони показали на свого сина і сказали Богу, що то Його син...

– І Бог повірив? – тепер уже я запитав Його.

– Так, Він повірив і відлетів на небо. А вони взяли Його сина і розіп'яли на землі... І в Нього дуже боліла голова. Дуже боліла. Ніби від розпечених обручів. Бог уже пізніше зрозумів, що Його обдурено. І Він тоді почав мститися тим людям... Він час від часу їх карав. Дуже жорстоко карав... Дуже жорстоко, – і Той щез. Він щез так само, як і з'явився. Я залишився сам на сам, і я сам себе запитував:

– А чи справді я чийсь праправнук? А може, Його? Отого... – і не знаходив відповіді.

Я ліфтом опустився у гараж... Завів «Бентлі» і виїхав у супермаркет... Мене раптом туди потягло... Я про це десь вичитав... Хоч у це не дуже вірив... Мене потягло, як злочинця до місця злочину... Я спіймав себе на тому, що я хочу бачити квіти... Багато квітів... А за квітами Дюймовочку... Я підійшов. Квіти розташувалися у тому запічку, як і перше. Як і тоді... Я навіть першими помітив руки... Руки, що плели чи то шарфик, чи то светр... Я так зрадів тим рукам. Тим рукам і тим рухам... Я так зрадів і так розчарувався... На мене глянуло миле дівча... Кругле, кругле... У неї було все кругле: лице, колінця, плечі. І на круглому личку. Круглому і пухкенькому... Пухкенькому, наче пампушечка... Пампушечка з двома усміхненими круглими ямочками... Ніби їх залишив пекар. Залишив. Бо взяв пампушечку двома пальцями – хотів пересвідчитися, чи пампушечка уже достигла... Я хотів сказати, чи уже пампушечка спеклась. Обпікся, а ямочки так і залишилися... Вона усміхалася... Але якось... Як би в цьому випадку делікатно висловився Кудрик? Усміхнулася також кругло... Дуже негарно і кругло... І це її не прикрашало... Краще б вона не усміхалася... Краще б вона тим ротиком тільки їла сунички. Або ягоди малини чи полунички... Полунички, але невеличкого розміру.

Мені хотілося її запитати, чи не приходила до неї Валя. Але мені цього не вдалося запитати. Два величезних кавуни... Власне, не два кавуни, а власниця тих кавунів раптом розкрила рота... Десь там, за моєю спиною...

– Що, і в цієї хочете купити ботсад?

Я обернувся, глянув на рум'яне личко, те, що кілька днів тому... А може, кілька тижнів тому було, мов морква, тепер уже, наче буряк... Червоний, столовий, і я мовив:

– Я перекваліфікувався... Переходжу на масаж...

– Кораблик поплив... – посміхнулася вона. – Мій генерал також перекваліфікувався. Сказав, що це він робить не заради задоволення, а заради лікувального процесу...

– Можете його привітати... Результати на обличчі видно... Буряки таки допомагають. Особливо столові, червоні і відповідної форми, – я пішов, щоб більше ніколи не приходити у цей супермаркет. Супермаркетів ще багато є на світі.

Наступного дня... Зранку разом з бабою Катею приїхав Макс...

– Мені снився поганий сон, – повідомив я Максу.

– Якщо поганий, то можна розповідати, – мовила баба Катя і пішла пекти мені коржі з маком.

– Тільки без ванілі. Мама пекла без ванілі, – нагадав я бабі Каті, хоч знав – цього не треба було казати. Вона давно це знала й без мого нагадування. Я звернувся до Макса:

– У скільки себе оцінив Кудрик? Скільки він вам давав за свій викуп?

– У п'ятдесят тисяч. Давав п'ятдесят тисяч, – відповів Макс.

– Усього?

– Так він сказав... «Я вам даю п'ятдесят тисяч готівкою... У мене своїх більше нема... Я на чужих грошах сиджу. На ваших... На твоїх, на твоїх», – показував він на мене, на Мура. На Монгола, На Віктора Віктóра... Ні, на Монгола він не показував. Казав, що він із засранцями нічого немає спільного.

– Так і сказав? – розсміявся я.

– Так і сказав...

– І саме таке слово, як сказав ти? – я все уточнював.

– Саме це слово... Він тепер ще не такі слова каже... Коли їх нам адресує... Хочете послухати? При мені й аудіо, і відео... Сьогодні уже змонтували...

Я передумав.

– Від мене пішла Дюймовочка... Покліпала віями і пішла...

– Ви їй щось погане сказали?

– Ні, вона мені сказала, – чомусь почав вигадувати я.– Сказала, ви гадаєте, якщо ви багатий, то вам все можна... Я хотіла, щоб ви запам'ятали: не все і не всі за гроші купуються.

Я не знаю, чому я таке сказав... Чому я таке вигадав... Але мені хотілося глянути на реакцію Макса. Макс не реагував.. Він стояв йолоп йолопом і мовчав.

– Ти як кам'яна баба. Стоїш і мовчиш.

– А що я маю сказати, шефе?

– Ти маєш сказати... А втім, нічого не кажи... Ти уже все сказав... Своїм мовчанням... Може, і ти, і Дюймочка маєте рацію...

– Я нічого не казав, шефе...

– Не виправдовуйся... Не виправдовуйся.. Виправдовуватимешся в слідчого прокуратури...

– А що таке? – він насторожився.

– Я ж вам казав – з Кудриком не тягніть... У скільки, ти сказав, оцінив себе Кудрик?..

– У п'ятдесят тисяч доларів, шефе.

– Така йому й ціна... От не зрозуміло, чому Роза за нього дає міліції мільйон. І навіть не за нього, а за його слід... Вона так і заявила по радіо – «Даю мільйон, хто натрапить на слід пана Кудрика»... Оце, Максе, любов... За тебе твоя дала б мільйон?..

– Не знаю. Мабуть, ніколи...

– От бачиш. А за Кудрика дають.

– Моя б не дала, бо в нас його просто нема...

Я сів переглядати кіноматеріали... Макс розвісив білий екран... І я почав дивитися ті матеріали без звуку... Звук нам був ні до чого. Ту все зрозуміло без звуку. Все за сценарієм.

Я читав титри:

«Дійові особи. Без виконавців».

– Як це – без виконавців? – перепитав я і одразу зрозумів, що знову змолов дурницю.

– Ну, всі пишуть «дійові особи і виконавці». А ми написали – без виконавців. Бо вони й дійові, вони й виконавці.

– Тут цілий букет, – читав я про себе назви й імена тих виконавців. – Кудрик їх нізащо вголос не прочитає. Це цілий набір слів для комітету з моралі, Максе... Комітет такий фільм уже тільки за ці титри не пропустить...

– Ми його не збираємося давати в прокат... Це фільм любительський.

– Як ви його назвали?

– Так, як ви пропонували, шефе...

– Я питаю, як ви його назвали, і ти відповідай – як називається цей майбутній фільм?

– Анус – Пахуча Серветка?

– Я так запропонував?

– Так, шефе. Останній раз...

– Це, мабуть, у хвилини натхнення. У хвилини натхнення напишеш ще й не таке. А решту назв?

– Решту ми самі придумували: Мур, Монгол, Віктор Віктóр, я... Головний консультант з мови... Брали дещо із словника нецензурних слів, що випустила академія наук. Але ми не зловживали... Я сказав – не захоплюватися... Ми ж не наукові дисертації захищаємо...

– Тут цілий феєрверк назв, – чи то похвалив, чи то ствердив я. – А це що за назви?

– Умовні, сер... На ваш вибір... Ми знаємо, що ви дуже чутливі до слова.

– Я чутливий... Це Кудрик чутливий до слова... До слова і до грошей... Я тільки до жінок... Вродливих жінок... Таких, як Дюймовочка... Після голубого басейну...

Далі я читав умовні назви умовного фільму, який ні за які гроші не мусив йти в парламентський кабінет з моралі: «Король Монпансьє – Пахуча Серветка»... «Хвилини справжнього життя»... «Десертний театр»... «Остання насолода»... «Присмерк у раю»... «Примхи збоченців»... «Світанок кохання»... «Життя і сльози, і любов»... «Захоплення імператора»... «Некоронований Король»... «Сюрпризи тисячі першої ночі»... «Дивовижні пригоди Короля у замку Привидів»... «Король і Маски»...

– А цей набір... Це також назви? – показав я на титри.

– Це набір дійових осіб, – пояснив Макс.

– І це вам виписали в Академії наук?

– Це під редакцією головного консультанта з редакційної колегії словників і мовознавства. Головний консультант доктор філологічних наук. Це на літеру «а»– аnus, аnal, Anus ІV Blek... Ці на літеру «е»– ekskrement. Ekskrement ХVІ... Цей на літеру «к» – Kal ХІІ Zolotyj. Ці на літеру «п»– perdun, pedofil, pedеrast і так далі... На літери на «н». На «г», на «з», на «с». Ви ж читаєте?..

– Читаю... А це ви так фрейлін назвали?..

– Спочатку гадали, будемо давати їх за нумерацією... Але Король Анус сказав, що йому цифри краще запам'ятовуються, ніж імена... Ми вирішили убити обох зайців: дали й імена, і цифри... Зйомки пішли краще...

– А це на чому оте золото ви підносити королю?.. Я ж казав, на золотій тарілочці... У банкіра від цього кольору завжди приємні асоціації...

– Сер...

– Шеф, – поправив я.– Ти не в кіно... Уже забудь про свою роль...

– Вибачте... шефе... У золотій не вийшло... Оператор сказав, що зливається... Кольори зливаються: і те, що на тарілочці, і з кольором тарілочки... І ми тому поклали золоте на біле, але з золотою смужечкою... Тільки по краю... Щоб контрастувало...

– І він оце нюхав?

– Усе за сценарієм, шефе... Спочатку ми підводили його до масок... Він гадав, що то такі гарні фрейліни і фаворитки його двору... Ми освітлювали тільки маски... Він підходив, тикався носом, і ми маски знімали, і він... Я не знаю, як це делікатніше сказати... Головний консультант з інституту мовознавства, він все називав своїми іменами... Казав, нίчого життя соромитися... Життя є життя... Вони навіть словник випустили із нецензурних слів... І Комітет у справах цнотливості і моралі...

– Добре, я зрозумів. І він нюхав?..

– Ви ж бачите... Ми одразу, після того, як він знайомився з гарною маскою, ми знімали з його Величності окуляри... Він спочатку дуже здивувався... Бо після трьох експериментів запитував: «Це у них так пахне з рота?»... Так, Ваша Величносте... А потім чесно сказали, що то протилежний хід... Хід з переробки різнобарвної продукції в золото... Його Величність наказувала принести дезодорант або ароматичні жуйки. Ми Його Величності спокійно пояснювали... У цьому місці у фрейлін немає зубів, Ваша Величносте... Воно пережовується у якийсь інший, не відомий нам спосіб, Ваша Величносте... Тоді ми нарізали і просили Його Величність дегустувати кожен кавалок... Він заборонив нам вживати це слово, і ми перейшли на більш поширене, шефе. Як ви радили...

– Він визначав кожну фрейліну за пахощами?

– О, так, сер... Вибачте... Ще досі не можу прийти в себе... Спочатку плутався... Ми на початку сеансу... Підносили на тарілочці... Вибачте, не ми підносили... Підносили фрейліни і фаворитки... Вони підносили пелюстки пахучих півоній, троянд, магнолій... Кожна придворна дама мала свою улюблену квітку і їла у присутності Короля – Естета Першого тільки пелюстки... Після травлення... Він мав називати поіменно кожну даму свого королівського двору.

– І він називав?

– Спочатку він нас посилав на три і п'ять літер... Він дуже любив чомусь цифри... Він так і казав – пішли ви на три літери... А для дам додавав ще дві літери і казав: «А ви пішли на всі п'ять літер!» Ми спочатку цього не розуміли... Але потім нам головний консультант з мовознавства і упорядник словника не нормованої інститутом лексики все пояснив...

– А то ви з Монголом і Муром не знали тих назв. Не знали ще з великої шкільної перерви, бо не писали їх у туалеті школи?

– Деякі знали. Про деякі здогадувалися. Але не були певні. Поки нам Головний консультант з мовознавства не сказав, що ми близькі до істини...

– І що, Кудрик весь час тільки висловлювався цифрами?

– На третій день зйомок плутався між словами і цифрами, а на четвертий повністю перейшов на ненормовану лексику... Відповідно до словника, якого дітям не дозволяється читати. Хочете послухати, шефе, як воно звучить з уст Короля Ануса – Пахуча Серветка?..

Я виявив таке бажання... Я надіявся все-таки якимсь чином отримати ящик коньяку «Гремі», який мені обіцяв Кудрик у випадку, якщо я від нього почую хоч одне слово такої не наукової лексики, на якій також захищають дисертації в ученому світі.

Макс мені продемонстрував. Я йому подякував і фільм благословив.

– Утріть носа Голівуду, – я піднявся і мовив. – Все! Цирк закінчився... Актори поїхали на відпочинок... Виплатіть гонорар. Кудрику за головну роль п'ятдесят тисяч готівкою і подивіться йому в очі і в рейтузи. Востаннє.

Баба Катя мене годувала чи то шпинатом, чи то спаржею... Але я хотів коржів з маком. Хотів коржів і відмовився від грибів. Відмовився від грибів, бо після смерті Мітрідата віддавав перевагу коржам з маком і дуже боявся дати 27 вересня. Я жував коржі і весь час думав про Лу...

Мені хотілося поїхати до її мами, але я не знав, де вона живе... Після закінчення фільму я мав намір послати туди Макса... Послати і все розвідати... Я вже не міг без Дюймовочки... Та й Джип весь час мене зустрічав не таким помахом хвоста... А здебільшого сідав на задні лапи, дивився на мене і ніби питав:

– Що ж ти не вберіг Дюймовочку?.. Вона так прикрашала наш сад... Я при ній навіть його не удобрював... Тим ж помітив я тепер ходжу у відведене мені нею місце...

Що я міг на це Джипу відповісти? Я йому вголос казав:

– Може, ми ще повернемо Лу... Тільки такі, Джиме... Такі рідко повертаються... Таких на гроші не візьмеш... Чи ти мене розумієш, Джиме?.. Чи ти знаєш, звідки у мене гроші?.. Не знаєш... Гроші з неба, Джим... Тільки в це ніхто не вірить... Навіть рідна мама.

І я посадив собі на коліна Джима. Брешу... Джим дуже великий пес... Великий, як смерть... Він будь-кого загризе, якщо я подам команду... Він загриз би і смерть, аби він її тільки зумів побачити... Але навіть Джим... Великий Джип зі своїм унікальним нюхом... Зі своїм унікальним чуттям, я певен, смерті не помітить і не зупинить... Я його посадив між своїх ніг, як друга... Як свого найвірнішого друга...

– Тебе ще, Джиме, тоді ще не було... Не тільки у мене... Навіть на цьому світі, Джиме. Може, ти й був, але в інших світах... Мені, принаймні, не відомих... А я вже жив, Джиме... Я жив досить спокійно... Легко, гарно... Ну, майже, як ти... Тільки я нікому не служив, не ставав ні перед ким на задні лапки... Я тільки одного боявся, Джиме. Безгрошів'я... Я не дуже б його не боявся, бо я ловив хижаків. Щупаків ловив. Варив юшку. Юшку з рибою. Щупаків фарширував. Але тут, у нашому місті, раптом з'явилися супермаркети... Це такий великий магазин, в якому очі розбігаються... І в тебе розбіглися б очі, Джиме... Особливо в собачому відділі. Ти б там, може б, поводився ще гірше, ніж я... Саме тому вас туди, Джиме, не пускають.. Саме тому там і висить ота вивіска... Зі своїми чотириногими друзям у супермаркет не заходити. Розумієш, Джиме?.. Така дискримінація... Тільки для двоногих і квит. Я, Джиме, боявся цих супермаркетів... Дуже боявся... Я завжди туди заходив... І в мене розбігалися очі... Розбігалися очі і я завжди тремтів... Особливо у перші дні знайомств... Тремтів, як ти інколи тремтиш від холоду, Джиме. Я завжди тремтів біля каси і біля касирок... Не знаю чому, але я страшенно боявся каси... Як смерті... Я боявся касирок, Джиме... Як суддів. Як суддів, які раптом тобі виносять вирок. Майже смертний вирок. Особливо тих, блідолицих... Їх часто охоплюють такі професійні хвороби, Джиме, які вам, собакам, мабуть, не знайомі... Бо вас не утримаєш на одному місці, і ви дуже рідко сидите на задніх лапках, Джиме, і це дуже добре... У вас на одну хворобу менше, ніж у нас. Але я відволікаюся, Джиме... Відволікаюся від головного... Я в супермаркетах найбільше боявся касирок... Отих жовтолицих... Вони не всі кричали на відвідувачів... Але деякі зривалися... Навіть тоді, коли знали, що вони вже там не сидітимуть... Знали, що їх виженуть... Бо покупець... Покупець, Джиме, завжди правий... Хоч я так, Джине, не вважаю... Але касирки зривалися... Зривалися, бо на них нападав свербіж і їм потрібно було на комусь зігнати злість... А як його зігнати? Вони не знали... Цього ніхто не знає. Я знаю. Треба негайно, Джиме, міняти професію. Сидячу на рухливу... Таку, як у тебе... Треба бігати і гавкати... Не сидіти на одному місці.. А хто хоче рухатися?.. Усі хочуть сидіти, Джиме... Усі хочуть сидіти в кріслах, Джиме. Від касирки у супермаркеті до найвищих крісел... Ні, не всі, Джиме. А то ти ще подумаєш, що в нас таке ідеальне суспільство... Ті, що по в'язницях, Джиме, ті не хочуть сидіти... От як ти! Я відчуваю, що ти також не хочеш сидіти... Ти уже крутишся... Ти уже вириваєшся. Хоча ще мене терпиш, але тобі вже хочеться побігати... Бо й на тебе напав свербіж. Ще два слова, Джиме... Ти ж знаєш, я тепер такий самотній... Такий самотній... У мене вже нікого... Тільки ти і я... Це якщо брати до уваги вірність. Може, й Дюймочка. Може, але вона пішла... Вона вийде заміж... Її хтось любитиме, Джиме... Хтось любитиме... Ну, кілька перших місяців... Може, років... Може, Джиме... А потім на неї хтось інший дивитиметься... На її ніжки, на її стегна, на її вії, і той хтось казатиме: «Хтось її не хоче, Джиме... Уже не хоче... А хтось хоче, але не може»... Не в тому смислі, що вже не може... А в тому, що просто не може... Бо вона не належать йому. Вона ще належить іншому...

Але повернімося до касирок, Джиме. До того моменту, коли ми беремо товар. Не знаємо, на скільки ми набрали, і все боїмося... Боїмося, що у нас на той товар не вистачить грошей... А ще боїмося, що ми потрапимо на таку касирку, в якої свербіж. І тому ми до неї підходимо такі сумирні, лагідні, улесливі. Улесливі, чи такі добрі... Страшенно добрі... Такі, ніби ми, покупці, збираємося їх, касирок, вилікувати... І раптом вона називає суму... І у вас не вистачає грошей... І ви несподівано кажете... А може, намагаєтесь ще й жартувати...

– У вас ця машинка правильно відбиває гроші?

А вона вам каже, що ви потім можете звірити...

– А зараз платіть гроші...

Ви платите і у вас не вистачає, Джиме. У тебе не вистачає і ти печеш раків... Хоча все дуже просто. Ти міг якийсь товар просто відкласти... Просто відкласти, і не було б проблем... Але тут підходить Макс... Я умовно кажу, Джиме. Макс – це охоронець супермаркету, що завжди на підхваті у касирки. Підходить і запитує:

– У вас проблеми?

– Немає ніяких проблем... Він просить перерахувати ще раз...

І тут починається, Джиме... Ту починається те, чого ти найбільше боявся... Вона підрахувала правильно, а в тебе таки не вистачає грошей, і ти її безпідставно вилаяв... Тепер вона лає тебе... А потім її за це звільняють, бо, бач, продавець завжди правий... Ти розумієш, Джиме... І я тепер питаю: «За що? За що її звільнили, коли в тебе не вистачало нещасної гривні?» Однієї гривни, або всього тридцять копійок... Всього однієї гривні... Нехай навіть дерев'яної. Як висловлюється дехто. Але ти ж не вийдеш на вулицю і не вистругаєш ту гривню з дерева... Не вистругаєш, і не повернеш її. Її звільнено, Джиме... Мабуть, несправедливо звільнено, бо у неї до цього ще й хвороба... Професійна хвороба... Ти не витримуєш, Джиме. Крутишся... Тобі це не загрожує і я тебе відпускаю... Бігай на здоров'я. Бігай, але пам'ятай... У тебе її, такої хвороби, не може бути... Ти не сідаєш у крісло, довго у ньому не сидиш. Та ти й не всидиш. Хоч би й хотів...

Я вже казав, що я вряди-годи лягаю у гамак... Я гойдаюся у гамаку... Але перед цим заходжу до нього, мов у клітку... Тепер треба казати – заходив. Заходив і тішився... Бо я бачив оцю дрібну скотину... Цю комашню, яка намагалася за будь-що і в будь-що мене вкусити. Але тепер не могла. Я бачив її неозброєним оком і дуже радів... Я просто торжествував... Мені хотілося їй, комашні, сказати... І коли в саду не було баби Каті... Чи ще когось із моїх гостей, я й казав: «Ну, що вкусили?.. А тепер викусіть... Ви уже мене голого не візьмете... Не візьмете». І я дивився на них... Дивився на них і міркував: це ж треба мати стільки нахабства... Стільки треба мати нахабства, щоб не боятися і нападати на такого великого чоловіка, як я... На таку велику людину, яка в тисячу... Ну, не менш, ніж в тисячу разів більша за кожну із цих кусючих комах, і все таки лізти на мене. Лізти і кусатися. Гризти сітку зубами... Шукати на твоїх очах найменшу шпаринку і тільки з однією метою: щоб тебе вжалити. Щоб тебе допекти... Є ж стільки простору... Такий великий сад... Стільки в саду плодів... Стільки дерев, груш, сливок. Різних малин, порічок.. Лети туди... Ні, вони майже всі до мене... Я ще розумію комарів... Ті сливок не їдять... Ті хочуть з'їсти мене... Бо бач, їм Джима мало... Їм Джима мало... Їм хочеться укусити ще й господаря. Попити з нього кров... Свіжу кров...

Під час рауту ми зустрілися з вовками за одним столом... Вони скидалося на близнюків... мені здалося, в них і обличчя однакові... Ну, просто однаковісінькі... І такі ж персні на руках... Тільки літери інші... І ланцюги... От тільки волосся. Волосся було у кожного своє... В одного зелене, в іншого синє. В третього таке руде, як тільки буває фарба металік на «Запорожці»... І я все зрозумів.. Мені треба також пофарбуватися... Я маю носити на голові свій колір Я вибрав синій... Але згодом перефарбувався, бо всі на мене чомусь казали – голубий. Я ніколи не думав. Що у нас стільки дальтоніків. Цікаво, як вони водять автомобілі. Водять автомобілі і визначають кольори світла на світлофорах?

На раут я під'їхав у «Бентлі»... На номері Кудрик написав «Георг»... Я його просив додати до цього слова ще кілька цифр... Або хоч одну. Одну цифру до тих літер – Г-е-о-р-г. Скажімо, Георг V... Кудрик сказав, що будуть питання... Зайві запитання, а вони мені ні до чого... Георг V нібито був королем Франції, але чи це так, Кудрик цього не знав. Як не знав, до якої династії той Георг належав. По якій королівській лінії він проходив... Він тієї лінії також не знав... І порадив мені краще без питань і без усяких ліній.

Я тоді так не думав... Але тепер переконався... Так, справді, краще без тих ліній. Бо ті бурбони мене засипали б своєю цікавістю. Вони мене й так засипали... Ви Георг по лінії бурбонів, чи по лінії Валуа? Все допитувалися... Я відповів, що я аж по трьох королівських лініях... Аби вони тільки від мене відстали з тими дурними запитаннями. Потім мені Макс пояснив, що Георг V був королем не Франції, а Великобританії... І ще його називали ще «Кінг Джордж V»... Але звідки про це я міг знати? Я ж не історик.

Після тих запитань по королівській лінії, я попросив Кудрика сісти поруч зі мною. Не тому, що я боявся тієї вовчої зграї чи тих акул бізнесу... Я відчув, що тепер я нічого не боюся... Я приїхав з охоронцями... Мені Макс знайшов кількох охоронців... Він сказав, що то його вірні друзі... Мур, Монгол, Віктор Віктóр... У Віктора також наголос стояв зовсім в іншому місці, і я постійно це плутав... Казав «Віктор». Він мене поправляв – Віктóр, шеф...

Так ніби його той наголос муляв...

Я сидів між акул бізнесу і вперше почув, що вони всі бідні... Просто нещасні... Вони такі були нещасні, що аби не Кудрик, я б їх усіх виручив... Я виручив тільки двох.

Один з них сказав:

– Я бачу, Георг, у вас «Бентлі»?.. Остання модель...

– О, так...

Мені так висловлюватися порадив Кудрик.

– О, так, – я не пам'ятаю, чи я так раз сказав, чи двічі. Але то не має значення.

– А я на старій розвалюсі їжджу... Всього за триста тисяч доларів... А де що взяти триста, щоб мати таку модель як у вас, убийте мене... Не знаю... Бізнес останнім часом ну зовсім не йде.

– Я вам позичу, – вилетіло у мене... Кудрик мені наступив на ногу і почав щось там підгортати... Я подумав, що у нього вилетіла серветка з одного місця, і на це не звернув уваги...

– Під який відсоток?

– Ми ж колеги, – мовив я... Кудрик знову підгорнув мою ногу. Ніби йому робити нічого... – Ніяких відсотків...

– Тоді, може, й мені... У мене в не вистачає всього сімсот тисяч на яхту... У вас яка яхта?

– Принцеса, – сказав я.

– Я так і думав, – сказав Зелений... У нього чуприна була зелена, і це єдина ознака, яку я міг у ньому запам'ятати... Кудрик буквально засовав ногами...

– Він сказав, що за півмільйону я вже беру по п'ять відсотків. А не по три...

Я це мовчки підтвердив, бо я ще не знав, під які відсотки я даю позику. І мене Зелений запитав:

– І під які саме?..

За мене висловився Кудрик.

– Загалом мій вельмишановний клієнт дає під сім відсотків... Але раз ми колеги... Раз ми свої люди, він готовий дати під п'ять...

Я погодився. І з Кудриком також...

– А мені під п'ять можна?.. Знаєш, – він перейшов на «ти»... Був весь рудий... Мабуть, не фарбований. Не фарбований і нахабний. Він ще раз луснув мене по плечу... Ніби як брат брата... Бо він так і сказав:

– Знаєш, брате. Я також жебрак... У мене не вистачає всього шістсот тисяч, щоб добудувати свою фортецю... На острові Кі-Вест... Ти бував, звичайно, на Кі-Весті.. Це Флорида... Фортеця – чотири башти і два пірати з підзорними трубами на даху... Дивляться убік Карибського моря... Одяг... Одяг не питай... Тоді ще «Версачче» не жив... Одяг шив пірат Сільвер... Дерев'яна нога, одне око... Чотири пістолі за поясом і ятаган... Ти уявляєш...

– Живі, – бовкнув я.

– Хто живі?

– Ну, ці пірати?.. Сільвер, Флінт?

Він відсунувся на стільці... Хтось пирснув у кулак.

– Ти що, брат? Більше не наливати...

– Фантастика, – кинув слово на стіл Зелений...

– Ніколи не чув, – відгукнувся наголо Голений... Я зрозумів. Що змолов дурницю. Справді, який дурень поставить на даху фортеці живих піратів... Звідки він їх візьме... Але я вже відчув силу. Психологічну... Я зрозумів. Що я можу молоти будь-яку дурницю і все спишуть на гроші... На багато грошей... На моїх мішки.

– Це пирснув ти, – нахабно я запитав коротко Стриженого. Він полюбляв слово «Дивізія». На всі випадки життя. – Ти, дивізія.

– Я, а що? – Дивізія розгубився.

– Так от, я тебе першого запрошує до себе на Кі-Вест... Південна сторона... Там фазенда... У вигляді піратського фрегата... Чотири щогли... Вітрильники і чотири пірати... На всі сторони світу... І з підзорними трубами... По шість годин на день... Тепер помнож... чотири на шість... Двадцять чотири... Двадцять чотири години на добу вони дивляться в океан... Двадцять чотири години... Як манекени... Але живі. Їм дозволено відгукуватися, якщо їх гукають знизу... «Агов, там на палубі... На самоокупності»... Все це входить в екскурсії. П'ять доларів з носа... Зрозумів, Дивізія?.. Самоокупність...

Усі мовчали... Ніхто не реготав...

Я подумав. Що я ще маю купити літака... Але я цієї теми зараз не піднімав... Я не знав, які на світі приватні літаки бувають... Тоді не знав... Збирався Кудрика запитати... І зателефонувати Дивізії...

– На Кі-Вест летиш? Безкоштовно, зі мною. Моїм власним... Подивишся на живих піратів... Подивишся, як люди живуть, Дивізія...

Розійшлися ми пізно... Я їхав з Максом. Максові розповів... Чекав, що Макс сміятиметься... Макс навпаки похмурнів...

– Що трапилося, друже? – я мав гарний настрій. – Вище голову.

– Ви вчинили, як довірливий Василько...

Я глянув на Макса... Він сидів спокійно... Принаймні, вдавав, що йому байдуже... Але це він якось так вимовив, як Отой... Що в полотняних штанях... У брилі... Чи на Ньому був капелюх?.. Я вже не пригадую... Але й Він щось казав про Василька... Про довірливого Василька... Я ще раз глянув на Макса... Він дивився на дорогу і вправно вів авто...

– Ви вчинили помилку, – він так і сказав: «вчинили»... Хай буде – вчинили...

– Яку саме?..

– Не потрібно було казати про піратів... Що вони живі. Не потрібно було їм позичати гроші... Це... Я не хочу вас лякати... Але це смерть... Це смерть... Хто хоче віддавати комусь свої гроші...

– Чужі Максе, чужі... Під невеличкі відсотки... За курсом між валютного банку...

– Тим більше... Переважно боргів не віддають.. Борги списують і часто на мертвих...

Мені стало не по собі... Зовсім не по собі...

– Ти гадаєш, щось може трапитися?..

– Поки що не позичайте грошей..

– Але я дав слово... Слово джентльмена, – повторив я Дивізію. – Ми ударили по руках.

– Тоді замовляйте...

– Ти хочеш сказати – труну...

– Я хочу сказати... Броньований «Мерседес»... «Майбах»... І щоб ніхто не здогадався... ніхто... Ні я, ні ви, ні Кудрик... Особливо Кудрик... Та й Дивізія також... Словом, ніхто... Навіть Джим... Якщо ви хочете, щоб я вас і далі возив... У мене також син... У мене діти... Я не збираюся на небо... Передчасно не збираюся... .

– Я мовчав... Щоправда, недовго. Дуже коротко.

– А може на Кі-Вест з тобою, Макс? Може, там і справді жив Флінт, Сільвер... Збудуємо фрегат... Піратський фрегат... На березі моря... Ну, на березі океану... Поставимо піратів... І справді живих... Аби на Кі-Вест не припливли ні Дивізія, ні Фантастика. Ні Зелений, ні голений. Енні Кудрик... Тобто якщо б вони припливли... І щоб ми про це довідалися... від піратів... від живих... Чорна мітка...

– Це привабливо... Але для чого таке життя, – міркував уголос Макс.– Хіба там спокій. А потім оте цунамі... Може, це через прокляття індійців... Може, це плата за любов тієї землі... Може, через смерть майя, ацтеків... Ми ж нічого не знає...

– Хто ти за освітою, Макс?

– Я інженер... Я начитаний...

– Це відчувpається. А чого ж ти у мене водієм? Охоронцем... Навіщо тобі оце карате?.. Чи ще ти чимось граєшся?..

– У мене сім'я, шеф... Я мушу заробляти гроші... А інженером...

– Може, тоді відкриємо бізнес... У мене стартовий капітал є...

– Так ви ж під відсотки...

– У мене вистачить, Макс... Вистачить і на бізнес... Ти поміркуй... ти ж розумний... Ти ж з дипломом. Зелений сказав, що диплом можна купити... Що освіта не грає ролі... головне в бізнесі – голова... Головою треба думати і ризикувати...

– Не головою ризикувати... Не головою... А з головою... Можна спробувати, шефе. Я буду думати... Накидаю план...

Я таки позичив гроші: і Зеленому, і Фантазії, і Дивізії... Під п'ять відсотків... Видав готівкою. Під нотаріуса... Так, як порадив Кудрик... І під його орудою... Він так і сказав... Бо я цього слова не знав... навіть не чув... Під моєю орудою... Я погодився. А тоді мовив...

– А тепер мені, Георг...

– Я хотів йому заперечити... Я не Георг... Це тільки номери на «Бентлі»... Мене звати Василь... Але він мені сказав, що Василь мені не пасує... Зви Василько, – я згадав того у полотняних штанях, з торбою і паляницею в руках. А ще згадав його хату... Гарну, білу мазанку... З вишневим садком, з хрущами, що гудуть, і піснями у далекому кутку села... Як це йому вдалося... Це ж треба такий рімейк... Така містифікація... Я вже знав такі слова. Звідки, не знаю... Може, й від Макса... Може, Кудрик таких не казав... Але я їх десь чув і намагався запам'ятати... Щоб якось реагувати... Адекватно... Тепер, здається, і я це слово засвоїв... адекватно.

Кудрик мовив:

– Георг! Мені потрібен мільйон... Готівкою.

– А для чого тобі... У тебе все є?

– Яка тобі різниця... Я плачу твоїх п'ять відсотків...

– П'ять не піде, Ром... – я його вперше назвав на ім'я... Скорочено. Як Макса... Чомусь усі скорочувалися... Скоротився і я. Це ж мільйон... А не п'ятсот тисяч. Десять відсотків.

– Але ми ж колеги, друзі... можна сказати...

– Друзі одне, а бізнес друге... Вони в мене на дереві не ростуть... Я маю запаси поповнювати... Ти ж банк поповнюєш..

– Бери вісім..

– Ром, не торгуйся. Я ж не світовий банк... Бери у Світовому... Там під три...

– Колись...

Я його перебив:

– Колись, Ром, і птеродактилі літали... Колись шкури з мамонтів знімали...

– А тепер?

– А тепер ти хочеш зняти з мене, Ром... Я не в Юрському періоді, – глянув я на пляшку з мінеральною водою на столі Кудрика. – Я маю також поповнювати свої запаси. Під десять відсотків... Вважай, даром. Ти віддаси підприємствам під двадцять два...

– Я ж тебе навіть не питав, звідки у тебе готівка... І тепер не питаю... Я ж ризикував власним банком... Я ризикував власною головою... Я ж тебе майже голого взяв... Босого...

– Усі ми колись були голі і босі, Ром, – мовив я.– У день свого народження. Зараз у метеликах і фраках ходимо... Художні картини купуємо... По мільйону доларів... гроші не знаємо куди діти... А вулицями наших міст і сіл...

– Тільки без моралі, Георг... Я тебе прошу... Я це вже десь чув... Тільки без моралі... Чорт з тобою, але готівкою... Хай навіть у мішку... У торбі... Чорт з тобою...

– Не дам!

– Чому?

– Ти ж доктор естетичних наук... Скажи інтелігентніше... Без чорта...

– Ну, Бог з тобою... Бог з тобою ..

– Це вже краще, Ром... Набагато краще...

– Через кілька тижнів я отримав броньований «Майбах»... Про це ніхто не знав... Навіть Макс... Як сам Макс висловився... Я цього не чув, не бачив, не знаю...

А ще через тиждень я злетів у повітря... Я злетів у повітря... Разом з «Майбахом»...

Я був на небі... Я все бачив... Я бачив навіть, як я летів... Як моя душа відірвалася... А потім побачив несподівано Макса... він тягнув мене на землю

– Ні, Макс... Я на землю не хочу... Я на землю не хочу... Може, я тут зустріну Марію... Може, хоч тут Макс. Мені зараз так добре... Дуже добре, Макс... Не повертай... Не тягни мене... Тепер у мене все болить. У мене все болить Макс... Ти збожеволів... Я хочу втопитися, Макс... Мене всього пече... Я горю...

– Нічого, нічого ми виживемо... Ми виживемо...

– Тебе ж не було в автомобілі... Тебе ж не було...

– Мене не було... Я поїду в морг... Я куплю тіло... У мене ще є гроші... Ваші гроші... Я куплю тіло... Чуже тіло... Не ваше... Покалічене, спалене... Я покладу його в «Майбах»... Я його покладу...

І він це зробив... Макс влаштував похорон... Мій похорон... Труни не відкрив. Усі охкали... Усі казали... Зеленому, і Рудому, і Голеному, і Кудрику, і Дивізії, і Бовану, і Фантастиці, і Двасорок, і Тоду, і Алу, і Налу, і Арту, і Марусі... Що я згорів... Що з мене нічого не залишилося... Сама головешка... Чорніша чорної землі. Ніхто й не просив розкривати труну... Усі принесли вінки... Найкращі вінки у світі... Я ніколи не бачив таких гарних вінків... Такого гарного похорону... Дуже гарного... Я не знаю, чи можна вживати таких два слова поруч: гарний похорон... Шикарний похорон. Супер-похорон... У цьому випадку можна...

Я сидів у «копійці». Так, я сидів у старій «копійці»... Макс мені взяв її напрокат. Я сидів на узвишші. На високому пагорбі. З біноклем у руках. Я хотів бачити свій похорон. Я хотів бачити їх усіх. І я не хотів бачити з них нікого. Раптом з'явився Він. Він стояв осторонь мене. Стояв здалеку від похорону. Але стояв поруч мене. Він так само дивився... Але він дивився не на похоронну процесію. Він дивився на мене. Дивився на мене і усміхався. Я хотів полишити «копійку». Полишити в розумінні вийти. Вийти і запитати Його: «Для чого? В ім'я чого»?». Але він раптом це відчув. Відчув спиною. Він показав мені спину і почав віддалятися.. Не тікав, а просто віддалявся. Поволеньки. І танув. І танув на тлі неба. Танув на тлі неба...

У мене прокинулася інтуїція. Шосте чуття. Я зателефонував Максу. Я не стримався і зателефонував Максу:

– Нічого не кажи... Нічого не кажи... Тільки слухай... Хто приніс найбільший і найкращий вінок?

– А може, два вінки, – прокинувся у мене Хтось із Тих Кількох. – Може, два...

І я ці слова повторив Максу. Макс щось мугикнув і назвав мене жіночим іменем... Я цього не міг зрозуміти. Але потім знову прокинувся Хтось із Тих Кількох і мені пояснив...

– Це він мовив для публіки. Мовив для публіки. Удав, що це телефонує йому донька.

І я погодився. Я погодився з Тим Хтось, хто прокинувся у мені.Після похорону ми зустрілися з Максом.

– Від кого найкращі вінки? – запитав я і пальцем затулив рота Максу. – Нічого не кажи. Нічого не кажи... Скажу спершу я.

Макс промугикав і кивнув ствердно головою. Я сказав:

– Від Кудрика і Тода? – і відняв пальці від губ Макса.

– Так, – підтвердив Макс.

– Зателефонуй Монголу. Зателефонуй Монголу і запитай, що йому підказує його шосте чуття...

– Він мені на похороні сказав...

– І що сказав? Хто?

– Він також назвав Кудрика і Тода.

Я замовк. Я певний час думав. Думав і мовчав. Мовчав і Макс. Він не хотів мені заважати. Тоді я піднявся і пройшовся по хаті... Я не пам'ятаю, по якій хаті я проходився. Я ж ніби сидів у «копійці» Але мене кудись відвіз Макс. Відвіз Макс. Я тоді Максу наказав:

– Ти сядь... Сядь і слухай мене. Мій «Мерседес» забереш собі... «Мерседес» разом із грішми. Це твій стартовий капітал, Максе. Твій стартовий капітал... Для твого бізнесу. А для мене полізь на стовп. Полізь на стовп, на якому лелече гніздо... Свій автомобіль віддаси бабі Каті... Для онука і трохи для неї. Щоб він її час від час возив. Возив на твоєму авто... У неї вже болять ноги. Дуже болять. Вона коліна намащує якоюсь імпортною гидотою... А гроші?.. Гроші візьмеш собі... Третю частину... Трохи даси Муру, Монголу, Віктору Віктóру. Трохи. Зовсім трохи бабі Каті... Але тільки на прожиття... Багато не давай... Давай час від часу, але потроху... Бабу Катю можуть задушити... Вона живе сама. Живе на околиці... Вікна без грат, двір без собак... Тепер і з собакою. Віддай їй Джима... Віддай їй Джима і трохи грошей на Джима... Йому на харчі... Краще гроші тримай у себе... І підтримуй бабу Катю... Я люблю її... Так, їй і скажеш: «Він вас любив!». А ти живи довго... Грошей ні від кого не вимагай... Ні від кого: ні від Тода, ні від Кудрика, ні від Ваки, ні від Двасорок... Ні від кого... Ніякої помсти... Ніякої крові... Ти мене зрозумів? І навіть не думай... Ти маєш жити... Має жити баба Катя, Мур, Монгол, Віктор Віктóр і... Джим.

Макс мене зрозумів. Він нічого не казав у відповідь. Він тільки кивав головою. Ствердно кивав.

– Якщо раптом хтось помре... Хтось з наших... Похорон візьмеш на себе... Візьмеш похорон на себе. І від мене... І від мене принесеш вінок. Найкращий вінок. Ні, не найкращий. Звичайний. Як в усіх. Якщо баба Катя не витримає... Не доведи Господи, баба Катя... Вона ще не баба... Власне, баба, але зовсім не стара... Бабі Каті поставиш пам'ятник. Гарний пам'ятник... Такий... Не такий... Я не знаю, який... Якийсь особливий, Максе... Якщо запитають: «А ким була баба Катя?.. Ким була баба Катя для База?»... Я не знаю, де... Я не знаю, хто. Але обов'язково ж запитають... Скажеш: «Великою людиною. Простою і великою». І поставиш їй пам'ятника. Такого, як у неї душа... Особлива душа... Хай вона дивиться на себе з неба.. На себе... А не на пам'ятник. Дивиться на себе, дивиться на тебе, дивиться на мене. Дивиться на нас... І хай не хитає головою. Не хитає докірливо... Такі ми є... Ми іншими бути не можемо. Баба Катя була не така... Вона прийшла з неба. Прийшла з неба і на небо пішла....

– А решту?

– А решту – на сирітський дім... На хворих дітей... На хворобу віку... Які там хвороби віку у нас на сьогодні?.. Я не хочу думати... Я не хочу думати... Що сьогодні послало нам небо?.. Ти розберися, Максе. Розберися сам. Розберися і дай на хворобу віку... Діти мають жити... Діти не можуть умирати. Діти не можуть. Дорослі можуть. Діти не можуть... Це гроші для дітей... Ці гроші з неба, Максе. Ти мене зрозумів? Це гроші з неба... Хоч ти й не віриш... Але це вже не так важливо, – я обійняв його...

Я міцно його обійняв... Я хотів йому сказати: «Я тобі вірю, Максе... Я тобі довіряю». Але я цього не сказав. Я подумав... Я подумав, що цими словами я можу його образити. Тому я сказав інше:

– Дізнайся, коли сина народить Лу... Будь ласка, дізнайся і купи її дитині... Купи все... І навіть ключі від квартири... Ключі від квартири... В Івана Івановича... За собівартістю... Скажеш, від мене... Не Лу... А Івану Івановичу... Івану Івановичу скажеш. Тепер я пішов Макс... Власне, поїхав.. На твоїй «копійці». На твоїй «копійці» взятій на прокат. У випадку чого... У випадку чого за «копійку» заплатиш.

Тепер мамі не буде соромно... Марії також.. Якщо я її ще коли-небудь зустріну... Її і її сина... Мого сина. Мого дорогого сина, якому я не приділяв ніколи... Ну, ніколи уваги...

Потім я повернувся. Я не хотів нікуди їхати. Нікуди від Макса, від баби Каті. Навіть від Мура і Монгола... І Віктора Віктóра. Я ще раз захотів подивитися на свій похорон. Мені просто було цікаво. Я ніколи не думав, що так цікаво дивитися на свій похорон. Ніби з неба. Ніби моє тіло ще на землі, а я вже на небі. Макс увімкнув відеокамеру. Він увімкнув, а я милувався похоронами. Я просто милувався власними похороном... Я дивився на те кіно... На останнє кіно у моєму житті. У моєму земному житті. Я дивився і милувався. Я не міг не намилуватися своїм похороном. Цей похорон і це кіно замовив для мене Макс. Замовив Макс мій похорон за мої гроші... Власне, не за мої... А за ті гроші.. За гроші з неба...

Я ще раз згадав, як до мене підійшов Той. Він підійшов до мене, коли я перебував ще у комі... А може, вже не в комі? Може, не в комі. Бо я все пам'ятав. Я лежав у свідомості. А чи можна так сказати – лежав у свідомості? Мабуть, лежав і все усвідомлював. Так, все усвідомлював.

– Як станеш на ноги... Як станеш на ноги... Ти мене зрозумів?.. Ти мене розумієш?.. Під'їдеш до супермаркету... На трьох автомобілях: на «Бентлі», «Майбаху» і «копійці»... «копійка» має бути нова... З автосалону... А хочеш візьми свою стару... Візьми свою стару і все те постав поруч... Знайди у супермаркеті себе... Ти мене зрозумів?.. Такого, як ти... Доброго... лагідного, жалісливого, і який тобі купить хліба. Може, й в нього не вистачить грошей... Йому дадуть здачі і в нього вистачить грошей... Грошей на твій хліб. Хай він заплатить за нього. Він, а не ти! І після цього... Тільки після цього подаруй йому одну із своїх автомобілів... Тільки одну. Але на його вибір... І обов'язково скажи: у «Копійці» лежить мільйон доларів, у «Мерседесі» – два мільйони, у «Бентлі» – три... Готівкою. І нічого не нав'язуй. Хай вибере... Я хочу пересвідчитися, що він вибере...

...Я тоді так і вчинив... Ви пам'ятаєте?.. Марко вибрав «Бентлі»... Він вибрав «Бентлі»... Я не знаю, чи він чув коли-небудь про «Бентлі», але він вибрав «Бентлі»... Може, тому, що там три мільйони... Може, тому... А може, тому, що він ніколи не чув про «Бентлі»... А може, тому і тому... Я не знаю, чому... Але він так вибрав... Про це треба запитати в Марка... Хай він вам скаже, чому він так вчинив. Але чи скаже? Здається, тепер уже не скаже...

– Цікаво, а де той водій?.. Попередній мій водій? Максе, а як звали мого попереднього водія?.. Ну того, що до тебе?..

– Здається, Дот. Юлій Дот... Але ви його також називали Максом. А після його смерті Максом Першим. Мене Максом Другим. Аще ви його називали Цезарем. Казали: Юлій Цезар. А інколи – Макс Юлій Цезар... Вам не подобалося Дот. Ви казали – це якась абревіатура. Абревіатура, а не ім'я. А потім ви передумали. Також називали його Дотом. Уже як познайомилися з акулами. Акулами бізнесу. З левицями... Хижаками...

Так, я тоді й справді більше його не називав Максом Юлієм Цезарем. Я передумав, бо поміж нас... Поміж нас, Мішків з грішми, усі носили абревіатури. Усі мали по два паспорти. І я мав. Я також мав, у випадку чого. Тим паче тоді... Тоді, коли вони обсіли мене, мов вовки. Мов вовки, які не прийняли чужака в свою зграю... Не сприйняли чужака. Не сприйняли... за вожака... Вожак у них уже був... Але хто?.. Я не знав... Я так і не дізнався...

Хоча тільки здогадувався...

– А ти знаєш, як він закінчив життя?

– Я чув... Ніби втопився в Дніпрі.

– Так, він втопився в Дніпрі. Він уже на нас з неба дивиться. Він усі свої земні проблеми вирішив І вже відповів на головне питання... А ми ще з тобою – ні. Ми з тобою ще не відповіли. Ти мені скажи, Максе... Ти хочеш знати, що на тому світі робиться?

– А чи є він?

– А ти що сумніваєшся? Усе людство вірить, а ти.. Звідки в тебе такий скептицизм? Ти що, в атеїстичному суспільстві виріс? В совєтській школі вчився? Тобі розповідали про опіум для народу... А я вірю.. Я, Максе, не може не вірити. Ти мене розумієш? І оцей ідіот не може не вірити. Він від того дня повірив у Бога.

– Який ідіот?

– О цей, що приїхав у своє задрипане село на моєму «Бентлі». Приїхав не по асфальту, не по гравію... Приїхав по ґрунтовці... По звичайній ґрунтовці і далі не знав, що з тим «Бентлі» робити. Що робити з тими грішми. Він не знав, що йому робити. Чи підставити зад лікарю, чи послати його під три чорти. Я хотів послати тебе, Максе. Не під три чорти. А послати до цього бовдура і сказати, що пес не скажений... Що сказ на нього не нападе. Нападе не від собаки, а від чогось іншого. Від чогось іншого. Може, від «Бентлі». Може, від мільйонів. Ти мене зрозумів, Максе?..

Я повернувся додому... Я повернувся в пустку... Я Максу сказав... Я хочу побачити Дюймовочку... Дуже хочу... Я кохаю її... Я так нікого не кохав і не тому, що вона від мене пішла... А тому, що я погано про неї подумав... Я подумав, що вона погодилася продати мені ботсад за гроші... Я купив її ботсад.. Я купив її... Я так думав... Але вона так не думала... Вона так не думала...

Макс знайшов її... Вона працювала в саду... В ботанічному саду... І привіз мене до неї. Я підійшов до Лу і привітався... Вона розігнула спину... Розігнула свій гарний стан... Рукавом витерла піт на чолі, що спадав на її класичне личко... На її великі вії, і закліпали ними..

– Це ви?

– Це я, Лу, – я так і вимовив: «Лу».

– Вам же не подобалося ім'я Лу?..

– Тепер подобається...

– Тепер пізно, Васильку... Дуже пізно. Я вийшла заміж. Чекаю дитину і прикрашаю планету, – вона так і сказала... – Прикрашаю планету...

До мого горла, до моїх очей щось підкотилося... І я ніби осліп... Я раптом наче осліп... Може, від її краси... А може, від квітів. Таких гарних квітів, якими вона прикрашала землю... Я не знаю, від чого саме... Я не знаю. Але пам'ятаю, що більше я не міг сказати ані слова. Вона нахилилась над землею і почала висаджувати квіти... Дуже гарні квіти... Вона йшла, висаджувала квіти, і я раптом побачив... Я начебто прозрів... Бо я не міг не бачити, що за нею росли квіти... Уся земля красувалася квітами... Начебто гарними слідами... Дуже гарними різнобарвними слідами...

Я не хотів плакати... Я не міг.. Але десь недалеко стояв Макс... Я не хотів, щоб Макс бачив мої сльози... Я не плакав навіть тоді, коли мене бив Кудрик... А може, то не Кудрик... Може, не Кудрик... Може, мені тільки так здалося. Може, мене били друзі Кудрика. Колеги... Колеги по бізнесу... Акули, вовки, леви, левиці...

– Що ви тепер робитимете? – запитав мене Макс.

– Я хочу, щоб ти мені подарував свій старий автомобіль... Свою стару... Не цю... А оту «копійку»... Я поїду до мами... Якщо вона ще жива... Я маю її провідати... Минуло стільки років... Стільки раутів... Стільки бізнесових зустрічей... У мене зовсім не було часу для мами... Ну, зовсім. За стільки років... Макс, ти не пригадуєш, скільки минуло років з того самого часу?..

– З якого саме?

– З того, як ми уперше з тобою зустрілися... Як я зустрів того дивного чоловіка... З торбою у руках...

– Багато... Дуже багато... Мабуть, ціла вічність..

– Тоді мами, певне, вже нема... Я так і не провідав маму... Але я провідаю її. Я провідаю її на твоїй «копійці»... А потім піду шукати Марію... Марію і її сина... Може, то таки мій син?!.. Може, мій?.. Чому я думаю, що то не мій син?..

– А з чого ви житимете? Потрібні ж гроші, – Макс мене опустив на землю. – З чого ви будете жити? Не духом Божим...

– У мене, Максе, ще є трохи грошей. Я їх приховав. На чорний день... Цей день вибухнув... ти ж бачив... Під моїм «Майбахом». Він вибухнув...

Якусь хвильку ми обидва мовчали. Ми обидва мовчали, ніби роздумували... над тим вибухом. Потім я першим заговорив:

–Ти пам'ятаєш, Максе, мій старий двір?

– Дуже добре пам'ятаю.

– Там стояв стовп... Високий стовп з лелечих гніздом... А в тому гнізді гроші... Там гроші з неба... Ти їх дістань, Максе... Ти ще молодий... Я такого не можу сказати про себе... Уже не зможу. Я вже так високо не піднімусь... Дістань, Максе... Там мають лежати гроші... Небагато, але мають... Здається, у целофані. Там мають лежати загорнуті в целофан гроші. Хоч вони і з неба... Але там більше не мають лежати гроші. Там більше не мають, Максе, лежати гроші. Ніколи... Чуєш, ніколи... Там мають жити лелеки... Мають жити лелеки... І маленькі лелеченята... Маленькі і гарні... Звільни те гніздо, Максе... Звільни... Не полінуйся... Я тебе дуже прошу... Там мають жити лелеки... Там має жити життя...

ЕПІЛОГ

Я поклав собі таки спершу провідати маму. А потім все інше... Так, саме тоді – все інше. Я не міг не заїхати у супермаркет. Мені потрібно було купити гостинці... Гостинця мамі, гостинця синові, гостинця Марії. Звичайно, за умови, що я таки їх зустріну... За умов, що вони таки ще є на світі. Так я думав про маму і так я думав про Марію. Але син же мав бути. Не може бути, щоб я пережив свого сина. Цього не може бути. Цього просто не могло бути. І я в це просто не міг повірити. Я цьому не хотів вірити. Але чи прийме мене син до себе? Чи зрозуміє мене? Чи простить? І раптом я побачив біля супермаркету... Ні, не море автомобілів. Світ сьогодні автомобілями нікого не здивуєш. Я побачив Його. Я побачив Його... Того самого великого чоловіка... Він одягнений був так само. У ті ж дивні штани... І в той плащ... Чи то була якась свитка... У свій капелюх... Чи то бриль... З-під нього спадало на плечі густе і дивне, мов клоччя, волосся. Багато волосся. Просто на плечі... Просто на спину... Рівно підстрижене. І він тримав у руках торбу... Торбу з грішми...

Ні, він тримав торбу з паляницею. Білою паляницею хліба... Власне, не в руках. Він тримав її в одній руці... Таки, в одній руці... Другою він подавав молодому чоловікові... Ну, зовсім молодому ключі...

Я вискочив з машини... Буквально вискочив і підлетів до них.

– Не робіть цього! Я вас Богом молю – не робіть цього...

– Але юнак погодився, – і він мені показав на молоду людину, яка вже тримала ключі в руках і сяяла. Сяяла такою усмішкою, ніби то були ключі не від автомобіля, а від якогось світу... Ніби то були ключі від неба. Ні, краще, ніби то були від іншого світу. Кращого світу.

Химерний чоловік мені усміхнувся і повторив сказану раніше фразу:

– Юнак погодився...

– Заберіть у нього ключі. Заберіть гроші...

Молодик зупинився на півдорозі. Він обернувся до мене і спопелив мене холодним поглядом.

– У чому справа? Це ваш автомобіль? – зле запитав він мене.

– Не моя.

– То, може, ваші гроші?

– І гроші не мої, – я ніби виправдовувався.

– Так, може, вони крадені?

– Ні. Вони не крадені, – ствердно сказав я.

– Так, може, пограбовані? Може, за них когось убито? І на них чиясь кров?

– Цього я не знаю і так не думаю... Я так не думаю...

– Можливо, вони фальшиві? Чи це підробка?

– Ні, ні і ще раз ні, але ці гроші...

– Так звідки ці гроші?

– Ці гроші з неба... Ці гроші з неба, – я одну й ту ж фразу повторив двічі і тільки після цього обернувся. Я обернувся, щоб сказати Йому... Отому, що стояв з білою паляницею в руках... Я обернувся, щоб сказати Йому:

– Скажіть ви юнакові... Дайте на все ви йому відповідь... Чому ж ви мовчите?..

Я обернувся... Але Його ніде не було. Його ніде не було. На подіумі... Так, на подіумі... Ну, на узвишші, де щойно Він стояв... Щойно ж стояв... Я бачив... Тепер там сидів пес... На Його місті сидів Великий чорний пес з розумними очима... З розумними великими очима і дивився на мене... Він дивився на мене, я дивився на нього. Потім я провів поглядом увесь майдан... Я не побачив навколо себе жодної людини... Невже в супермаркеті акція?.. Якась чергова акція... І всі люди там. Навколо тільки автомобілі... Тисячі автомобілів... Мільйони автомобілів... Я ще раз глянув на пса. Пес сидів. Пес сидів і дивився на мене. Я ще раз глянув на нього... Я таки глянув на нього. Я не міг повірити своїм очам. Просто не міг повірити, бо я такого ніколи не бачив. Ніколи не бачив. Пес сидів на задніх лапах, дивився мені в очі. І плакав. Пес плакав. Плакав великими сльозами. Великими, як його очі.

І все таки я ще одного разу зустрівся з Тоєм. Того разу не в супермаркеті. Я востаннє я зустрівся з ним на прийомі у лікаря. Я сидів мовчки, нахиливши голову. Так я сидів мовчки і , здається, заплющив очі. Несподівано поруч себе я почув голос. Так, голос. Начебто внутрішній голос. Я його часто чув у... собі.

- Вам погано?

Я підняв голову і чомусь повернувся ліворуч. Так я повернувся ліворуч. Ліворуч були тільки білі двері лікаря і темно-синій напис на них. Та ще табличка. Синя табличка з прізвищем лікаря. Дивним прізвищем: АНІКУСЬКО. Я запам'ятав це. А от як його звали по імені і по батькові я не пам'ятаю. У мене раптом знову розболілася голова. Дуже розболілася голова і я глянув праворуч. Праворуч зі мною сидів ТОЙ. Він тихо мовив. Мовив моїм внутрішнім голосом:

- От ви і дочекалися свого судного дня. Ви завтра вже матимете відповідь. Відповідь, на яке ніхто не може відповісти протягом свого життя...

Мене знудило. Я піднявся. Так, я піднявся і попрямував до туалету. Я зайшов у туалет і зачинив щільно за собою двері. Я пам'ятаю добре, що я зачинив за собою на якусь стару , заржавілу клямку двері . Старі двері, як і клямка. Тільки двері були розмальовані. Розмальовані нецензурними словами. Той стояв попереду мене. Той стояв і дивився на мене. Він подивився на мене. Я подивився на нього.

- Мені шкода. Дуже шкода... Ви такий молодий... покійник... Вас це не тішить?! Що за дурне запитання? - мовив він сам до себе, після цього заспокійливо додав. - Але за те завтра ви отримаєте відповідь, на яку так і не знайшли відповіді за життя...

- Яку відповідь? – запитав я, але він наче вивітрився. Я почув тільки його голос.

- Ту, яка вас так мучила. Мучила усе життя. Як кожного із вас. Завтра ви почуєте її. Почуєте. Під час сповіді. Сповіді від свого Бога. Від свого... А, може, й не почуєте. Тільки один Бог про це знає. І я... Але ти можеш її і не почути. Не почути завтра, якщо приїдеш до супермаркету. Того самого і вибрати одну з трьох автомашин...Одну з трьох... Ти мене зрозумів?..

Мені приснився сон. Дивний сон. Наче б то був не сон - реальність. Так, сон, як реальність. Але я прокинувся. Я несподівано прокинувся і чи не вперше я запам'ятав цей сон. Я ніколи не пам'ятав своїх снів. Ніколи. Вони з моєї пам'яті вивітрювалися, як вивітрюється непомітно ефір. Але цього разу я все пам'ятав до подробиць. Навіть не напружуючи пам'ять і мене зовсім не боліла голова. Ось цей сон. До мене підійшов Той. Він мене запитав:

- Ти хочеш поплакати і посміятися?

Я не знав що відповісти, але я відповів:

- Хочу! Але тільки посміятися. Адже сміх – це життя. Сміх - це завжди життя. Мертві не сміються...

- Але перед цим поплачеш. Адже ваше життя, - я вперше від нього почув слово „ваше життя". – Складається з трагедій і комедій. Чи не так, - і Той щез.

Я раптом відчув, що мені так не треба було казати Тою. Я мав побачити і трагедію.

- Гаразд! Тоді дивись, - відгукнувся він ніби стояв поруч мене, хоча я Тоя не бачив. Власне, я побачив Тоя. Він йшов з якимсь гарненьким хлопчиком до лікарні. Гарненьким хлопчиком з великими чарівними очима. Чарівними очима і рожевими щічками. Хлопчик скидався на ангела. На небесного ангела і все його тіло пашіло здоров'ям. Пашіло здоров'ям, як і весело, життєрадісно світилися його очі. І раптом я впізнав цього хлопчика. Так я впізнав цього хлопчика. Це був мій син.

- А де Марія? - вигукнув я.

Марія вознеслась на небо, - не обертаючись відповів Той.

- Куди ж ти ведеш мого сина?

- Це не твій син, - відповів Той.

- Це мій син.

Але він не звертав, здається, уваги на мої останні слова. Ні, він так звернув увагу на мої останні слова, бо мовив.

- Я веду його до лікаря?

- Але він не потребує лікаря. Хіба ти не бачиш, він щойно з нашого саду. Він міцний і здоровий хлопчик.

- Це визначить лікар, а не ти?

І Той підійшов до якоїсь лікарні. Звідти і справді вийшов лікар. Вийшов лікар у білому халаті. Чистому білому халаті. Зі стетоскопом на шиї. Зі стетоскопом чи як той прилад називається, що лікарі носять на шиї.

- Мій хлопчик захворів, - мовив Той, показуючи на мого сина.

- Що в нього? - запитав, усміхаючись , лікар.

- Це ви мені маєте сказати, пане лікарю.

- О, так, - начебто знітився лікар. - Ми його зараз оглянемо. У нього справді хворобливий вигляд.

- Ні! - закричав я.- Ні!

Але в мій бік ніхто навіть не повернув голови. Я зрозумів, що це моєж волання в пустелі.

Я довго кричав, намагався бігти, але цього мені не вдавалося. Нарешті, вийшов лікар. Вийшов лікар і вийшов мій хлопчик. Вийшов мій син. Зовсім блідий і хворобливий.

- Так, ваш хлопчик справді важко хворий. Я потрібно лічити.

Чому ж ви мені його вивели назад, - поцікався в лікаря Той.

- У нас зараз немає вільних місць. Всі вільні місця зайняті. Як тільки звільниться місце я вам зателефоную. У вас є телефон?

- У мене нема телефону, - відповів спокійно Той.

- У вас нема телефону.

- У мене нема телефону, - повторив Той. - Але якщо вільне місце звільниться , ви мені скажіть , і я приведу вам мого хлопчика. Скільки з мене.

- Скільки не шкода, - відповів лікар.

Той витяг добру пачку банкнот.

- Цього досить?

Лікар глянув на Тоя.

- Ви мені пропонуєте всі.

- Так усі, - спокійно відповів Той. - Усі до останньої купюри. Беріть.

- Усі мені, - не вірив лікар, беручи в руки пачку банкнот.

- Так усі вам.

- Я зараз поцікавлюсь у нашого головного лікаря, може ми вашому ситну знайдемо все таки місце в гарній палаті. У головного лікаря є резерв.

- Це не мій син, - холодно зміряв з ніг до голови Той лікаря.

- Але..

- Ніяких „але". Я вам дякую, лікарю. Вилікуйте самі себе...

І Той щез. Той щез разом з моїм сином. Я відчув, як холодний піт покрив моє чоло. Я став вологим, як і моє простирадло. Вологим і холодним і я прокинувся. Я прокинувся і піднявся з ліжка. Я навіть бачив, як я піднявся з ліжка. Так ніби я був не один. Мене було двоє. Так мене було двоє. Я не обмовився. Один „я" лежав у ліжку, а „я" другий йшов до вікна. Там стояв Той. Той стояв поруч з моїм „я". Той стояв поруч. Потім він відсунув фіранку і показав поглядом униз. Той і я стояли біля якогось собору. А, може, то була церква. А втім я не дуже розбираюся, де церква, де собор, де монастир. Я судив по куполах будівлі, банях і хрестах. То таки була релігійна будівля. Висока, гарна, бані всі в позолоті. В позолоті і небесних кольорах. Синіх небесних кольорах усіяних золотими зорями. Диво храм. Величний храм.

- Ти гадаєш гроші потрібні Богу? – раптом не то запитав мене Той, не то ствердно сказав. І сам відповів на це. - Гроші потрібні попам. Глянь на цей прейскурант.

Я глянув на стіну храму. Там висіло якесь віддруковане оголошення. Наче табличка з літерами в кабінеті окуліста. Я не міг розібрати ані слова. І Той раптом наблизив табличку до мене. На таку відстань ніби я уже її тримав у руці. Ту був прейскурант, як у відділеннях ДАЇ. Але не під знаком жезла, а під знаком хреста. Я мовчки читав: освячення автомашини: БМВ- 300 доларів, Мерседес - 400 доларів( залежно від кубиків двигуна), Бентлі – 600 доларів, Феррарі - 800 доларів.

На подвір'ї храму стояло відро. Відро стояло біля білої стіни храму. Поруч висіло кропило і золотий... А, може, просто позолочений хрест. А, може таки й золотий. Я цього достеменно не знав. Я достеменно цього не знав. Та суть не в цьому. Раптом до цього місця під'їхала автомашина. Шикарна автомашина. Я навіть не встиг помітити якої вона марки. Автомашина переливалася темно-зеленим кольором і блискітками. Темно зеленим, як пляшка з-під шампанського. З келії вибіг піп. Вибіг священнослужитель і підбіг до власника авто. Той відчинив вікно, виставив з вікна руку. У руці в нього я помітив папірці.

Священнослужитель помітив також. Священнослужитель , здається, не звертав уваги на водія чи власника авто. Він пильно дивився на руку з тими зеленими папірцями. Тоді власник руки і папірців щось запитав. Щось запитав, але я не почув ані слова. Я не почув ані слова і тому я тихо мовив. Тихо мовив, звертаючись до Тоя. Я нічого не чую, що каже власник автомашини.

- Ти це завтра почуєш, - відповів Той. - Поки що мовчки дивися.

Я мовчки дивився. Але не всі жести водія я розумів. Власне, не водія, а Тоя. Так то був Той. Жести обох носили якийсь дивний характер. Мені здавалося, що Той злиться і щось тому попу кричить. Священнослужитель кланяється і також щось каже. Потім швидко біжить до келії. Тоді з келії вибігає інший священнослужитель. Той мені підказує, що то послушник. Власне, не Той мекні підказує, а мій внутрішній голос. То вибіг послушник, пояснює мені моє друге „я". Зараз таки забігів- вибігів буде кілька. І це справді підтвердилося. Це справді все підтвердилося. Такі вибіги - забіги повторювалося разів 5, а мо" й більше. Потім біганина закінчилася.

Я повернувся до Тоя.

- Що це все означає?

- Завтра о 12 годині дня ти цю комедію не тільки побачиш, але й почуєш. Сідай в своє авто і обов'язково приїдь. Ти побачиш кому потрібні гроші. Гроші потрібні не небу. Гроші потрібні не Богу... Гроші потрібні тим, хто служить сатані, - і Той щез так само несподівано, як і з'явився. Я оглянув себе і оглянув того, що лежав у моєму ліжку. Там лежав другий „я". Лежав другий „я", а може то був перший „я". Я підійшов до нього і також ліг. Ліг так ніби розчинився у тому, який уже лежав. Так я розчинився у тому... Але нас все одно залишилося двоє. Перший запитав другого:

- Ти завтра туди поїдеш?

- Не знаю.

- Треба поїхати. Адже ти прийшов у це життя, щоб пізнати його. Потім ти йдеш у Те життя, яке також хочеш пізнати. Поки що ти запитуєш себе чи є те життя. Чи є те Життя Там. Але ти відповіді не знаєш.

- А ти знаєш? - запитав я у свого другого „я".

- Ти краще запитай про це у Тоя. Той знає. Я не знаю. І ми заснули. Власне, заснув я. Заснув я один. Адже у мене було тіло одне на двох. Хоч у тому тілі жило нас двоє. А, може, й троє. Третій мовчав. Третій, вочевидь, спав. Звичайно, спав. Інакше і він вставив би своїх п'ять копійок у нашу розмову.

Уранці я прокинувся. Здається, о десятій. У менша ще було чимало часу. Я добре запам'ятав ту церкву і тепер я знав, що вона за кілька сот метрів від мого дому. Я легенько перекусив і натиснув на пігулку дзвінка. Макс уже стояв на порозі.

- Ми їдемо зараз до церкви, - мовив тихо я, обтираючи свіжою серветкою губи. - Ти каву пив?

Макс ствердно кивнув головою.

- Тоді поїхали.

- Але сьогодні у церкві...

- Я знаю, - перебив його я.- Я хочу побачити комедію.

- Комедію? - перепитав Макс. - У церкві комедію?!

- Влаштовуватиме Той.

Коли ми під'їхали до храму , я побачив той двір, ту келію і ту стіну, на якій висів прейскурант. „Освячені автомашин". Все було, як у сні. Подвір'я снували одинокі монахи, ходили якісь світські люди. Купували іконки, хрестики. Мені здалося , що за столітнім дубом, а може то був каштан. Я не дивився на крону. Я дивився тільки на стовбур. Так, за стовбуром хтось заховався. Так, хтось ховався. І то був Той. Я його пізнав по чисто розчесаних довгих косах. Довгих косах, які спадали на його плечі. На його спину. На його полотняну свитку. Той, здається, мені помахав рукою і щось показав. Я оглянувся. У двір заїжджало „Бентлі". Точнісінько, як моє.

„Невже Тринідад?" - подумав я. „А може це Кудрик?". Я стояв з протилежної сторони і трохи ззаду. Обличчя водія чи власника я не бачив. Я бачив тільки його руку, в якій була купа зелених доларів. З келії вибіг піп. Точнісінько, як вчора у сні. А, може, це було сьогодні? Може, сьогодні. Так, сьогодні. Адже сон мені снився під ранок.

- Ти хто ?- запитав власник авто. Так, це був власник і я його впізнав голос. Це , здається, був Тод. Як я не впізнав його по цій бичачій шиї.

- Я послушник? –відповів покірно священнослужитель, не спускаючи очей з рук Тода.

- А старший над тобою є?

- Ієромонах .

- Тоді поклич ієромонаха. А сам пішов геть! Тільки швидко. Одна нога тут, друга в келії...

Ієромонах побіг, з келії вибіг інший священнослужитель. Теодор, а може це був і Тринідад. А може й сам Кудрик. Ні, Кудрик, рідко водив сам автомашину. Кудрика возив водій. Це таки був Теодор.

- Слухаю вас, - покірно мовив священнослужитель.

- Ти хто?

- Ієродиякон.

- А над тобою старший є?

- Є. Ігумен.

- Тоді поклич ігумена. А ти пішов геть, - так само наказав Тод.

- Що?! - чи то перепитав, чи то загрозливо перепитав ієродиякон.

- Пішов к чорту. От що? Одна нога тут, а друга в келії.. Ієродиякон повернувся і побіг.

- Не дуже біжи, а то за ризу зачепишся і носа розіб'єш...

- Ієродиякон несподівано й справді зачепився чи то за кінець ризи, чи то за поріжок і вдарився носом об стінку. Потекла кров. Він витерся і щез в темному отворі келії. З келії вибіг інший священнослужитель.

- Ти хто?

- Архімандрит.

- А над тобою старший є?

- Є.

- Хто?

- Єпископ.

- Тоді поклич єпископа. А ти пішов геть...

- Що?!

- Пішов к бісу. Хай єпископ висвятить авто...Одна нога тут, друга в келії...

З келії вибіг інший священнослужитель.

- Ти єпископ?

- Чому на „ти", - єпископ дивився на руку Тода.

- Я тебе запитую на тобою старший є? Ти не туди дивишся.

- Архієпископ.

- Тоді поклич архієпископа. А сам пішов. Пішов к бісу...

- Що?

- Я сказав - пішов к бісу. Клич старшого...

Архієпископ побіг. Вийшов митрополит.

- Над тобою старший є?!

- Тільки на небі, - спокійно відповів митрополит і ...

- Небо не будемо зачіпати. Бери кропило і освяти авто. Ось тобі за авто. А це,- Тод вийняв ще більшу пачку банкнот...

- А може то таки був не Тод. Тод на таке не здатний. То таки був Той. Таки Той. Він витяг ще дві пачки купюру перев'язаних золотою гумкою.

- А це за що?

- Відмолиш мої гріхи. І забезпечиш рай на небі. Мало чого може завтра зі мною трапитися. Ти мене зрозумів?

- Останні слова , здається, адресувалися мені. Таки, точно мені. Бо коли я оглянувся, то вже ані Тода, ані його автомашини, ані митрополита біля білої стіни храму не було. Ми стояли з Тоєм. Я і Той.

- От і вся комедія.

- Я не сказав би , що це комедія, - заперечливо похитав головою я.

- Ти видно нічого так і не зрозумів. Чи не так.

- Мабуть, що так. Нічого.

- І не треба! У тебе ж без цього болить голова. Болить?

- Болить. Дуже болить.

- І це пройде. Як усе проходить. Залишиться тільки вічне, - і Той пішов.

Я дивився Тою у спину. Дивився і думав. Я не пам'ятаю про що я думав. У мене того дня так само дуже боліла голова. Дуже.

ЗАКІНЧЕННЯ ОПОВІДІ ВІД МАРКА:

Бос тієї ж миті залишив поліклініку. Йому несподівано стало добре. Зовсім добре. Його нічого не боліло. Не боліла і голова. Він сів поруч зі мною в авто і мовив:

- Я ніколи не думав, що такою світлою може бути голова. Голова і пам'ять. Марку, ти знаєш, що мені щойно сказав Той?

Я здивовано глянув на нього. Адже я все життя називався Максом. Чому він назвав мене раптом Марком?! Я не заперечував. Я мовчав, а бос вів далі.

- Я в поліклініці зустрів Тоя. Той мені сказав: „Завтра... Завтра. Десь у цей час... Ви вже матимете відповідь і сповідь".

- Сповідь перед ким?

- Сповідь перед Богом...

- Сповідь перед Богом? - перепитав я.

-Так, але за умови, якщо я не приїду до супермаркету...

- І що ви вирішили?

- Я більше не вибиратиму автомашин Тоя,- твердо мовив Бос.- Я готовий на сповідь. На сповідь перед Богом. А ще мене так мучить відповідь... Вічна відповідь, якої не знаю людство...

Ми приїхали додому. Ми щойно вийшли з авто і я одразу почув звук старого клаксона. Дивний звук.

- Залишся за дверима, - мовив бос. - У випадку чого я тебе покличу.

Шеф вийшов. На нього біля воріт уже чекало двоє. А, може, їх було більше. Я про всяк випадок сховався за дверима і дивився у шпарку.

Здається, то стояв Теодор, а може то був не Теодор. Може, то був Кудрик. Так, здається, то приїздив Кудрик. Він приїхав у святковому костюмі. Так одягаються, пам'ятається мені, тільки для світського життя.

- Я тобі привіз подарунок, - показав Кудрик і показав на алею. На алеї стояв шикарний каддилак. Довгий, немов сигара. Довгий і чорний. Кудрик безперестанку весело молов язиком:

- Там є кондинейшн, є свіже повітря. Там море повітря. Там безкінечне море і там безкінечне небо. Небо і простір. Безмежний, мов океан. Океан і небо. Там є все... Мені шкода, що ти такий молодий... небіжчик...

Потім я почув звук. Звук схожий на клацання дашка труни. Принаймні мені так здалося. Я боявся ворухнутися. Я стояв у своїй комірчині і чекав. Я чекав, коли за Кудриком чи Теодором зачиняться двері автомобіля. Вони зачинилися, коли Теодор сказав. Так, то уже був голос Теодора: " Я маю хоч кручу мого імені. А що ж ти тепер матимеш? Не пролонгований рахунок. Без відсотків. А втім відсотки тобі на небі не знадобляться. Гроші не потрібні на небі. Гроші потрібні на землі", і сів гордо у своє авто.

От і все. Так закінчився земний шлях мого Боса. А що я можу додати до його розповідей?! Більше нічого. Його відвезли справді на престижне кладовище. Купили йому на найпрестижнішій алеї місце... Похорони потонули у морі квітів. У морі квітів і вінків. Усі від друзів: „Дорогому і незабутньому". Майже під кожним стояв підпис - "Від пацанів".

Згодом моєму Босу поставили величний пам'ятник. Унікальний пам'ятник на гроші, які ми знайшли в чорному і довгому каддилаці. У довгому і чорному, як чорна сигара. А може, як чорний дирижабль. За те пам'ятник чомусь був білим. Із білого італійського мармуру. На ньому, як на вінках, читалися ті ж самі написи:

„ Дорогому і коханому.... „.

А під цими словами художник вибив одне слово, але в множині -

„ПАЦАНИ".

На пам'ятнику світяться дві дати. Дві однаковісінькі дати: дата народження і дата смерті, одним числом - 21 квітня. 21 квітня і вже більше нічого туди не можна дописати. Нічогісінько не можна. Хіба що тільки у цій останній нотатці з великої розповіді мого Шефа. В цій останній нотатці мені залишилося написати і своє ім'я. Своє ім'я і цим самим підтвердити, що я дотримав дане Босу слово. Дотримав і дописав цю останню нотатку за нього. Останню нотатку, додавши її до його попередніх пророчих - «Нотатки небіжчика». Так це були нотатки небіжчика. Це я підтверджую. Підтверджую власним підписом.

МАКС.

 

 

 

Олег Чорногуз

 

«Аристократ» із Вапнярки»

 

(НОВЕ ВИДАННЯ)

 

Серія: «Доросла серія»

Автор: Олег Чорногуз

Ілюстрації: Женько Мусієнко (титул), Борис Богомаз (заставки)

Дизайн обкладинки: Женько Мусієнко

Вікова група: для дорослих

Тип видання: тверда глянцева палітурка

Формат: 130х200 мм

Кількість сторінок: 480

У продажу: з квітня 2013 року

Сатиричний роман

ISBN 978-617-585-038-1

Замовити книгу онлайн halamaha.com.ua

abababooks.com.ua (нове вікно)

 

Перший український сатиричний роман «Аристократ» із Вапнярки» (1979) одразу після виходу в світ став бестселером і розійшовся майже півмільйонним накладом.

У часи так званого застою цей іскрометний, веселий, дотепний гостро-соціальний твір з виразно українським національним обличчям став радісною віддушиною для сотень тисяч читачів, які побачили в ньому гротескно+правдиве віддзеркалення тогочасної дійсності й талановите продовження гумористичних традицій Степана Руданського та Остапа Вишні.

Автор роману — найвідоміший і «найширокоформатніший» сучасний український сатирик Олег Чорногуз — зумів з великим блиском і бездоганним відчуттям стилю створити цілу галерею яскравих сатиричних типів, що уособлювали «досягнення» безлико-тоталітарної совєцької системи. Роман написано з властивою авторові іронією, читається легко й захопливо.

Для широкого кола читачів: від школярів — до академіків.

Олег Чорногуз — найвідоміший сучасний український письменник-сатирик, автор першого українського сатиричного роману.

Народився 15.04.1936 у селі Іванів Калинівського р-ну на Вінничині. Після закінчення Івано-Франківської с/ш № 5 вступив до Чернівецького військового училища, але згодом покинув навчання і вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка, який закінчив 1964 року.

Понад 20 років працював у журналі «Перець» — від фейлетоніста до головного редактора. Лауреат премій ім. Остапа Вишні, ім. І.Багряного, ім. О.Гончара та ін. Серед найвідоміших книг письменника: повість «Голубий апендицит» (за яку і автор, і редакція журналу «Прапор» були піддані компартійній критиці, зокрема й у московській «Правді»); книги гумору та сатири «Портрет ідеала», «Сіамський слон», «Веселі поради», «Між нами кажучи», «Сповідь старого холостяка», «Як доглядати Зевса», «Українські колобки» та ін.

Сатиричні романи: «Аристократ» із Вапнярки» (написаний 1973, опублікований 1979 р.), «Претенденти на папаху» (1983), «Вавилон на Гудзоні» (1985), «Я хочу до моря» (1974, знятий з друку, опублікований 1989 р.), «Дари пігмеїв» (2005), «Примхи долі» (2006), «Золотий скарабей» (2007), «Ремезове болото» (2007), «Гроші з неба» (2009), «Твори» (в 2 т., 1986), «Твори» (в 7 т., 2006).

У видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:

««Аристократ» із Вапнярки», 2013

 

 

ВІДГУКИ НА „АРИСТОКРАТА..."

 

Дорогий Олеже!

Прочитав Вашого "Аристократа..." і подумалося, що там, у краю

Хоми Хаєцького, земля, можливо, має якісь особливі ферменти,

що люди на ній виростають обдаровані таким рідкісним хистом –

умінням сміятися, весело дивитися на світ навіть якщо він не

зовсім веселий.

Одне слово, з появою „Аристократа..." є нагода ще раз порадіти

за український гумор, тож я вітаю вас від душі!

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

 

Дорогий друже!

„Аристократом із Вапнярки" ви чи не перший довели, що

українською літературною мовою (не суржиком) можна творити

гумор так, як творять його англійці, французи і, врешті-решт, росіяни. Дякую

вам за це!

ВІКТОР МІНЯЙЛО

 

Своїм сатиричним романом „Аристократ із Вапнярки" ви збурили літературний світ.

Ваш роман сьогодні читають навіть ті, хто принципово не брав до рук книжки написаної українською мовою. Ви внесли до нашої літератури свою щиру веселу частку...

Велике спасибі за це вам!

Павло Загребельний.

 

Любий Олегу!

Вітаю Вас з виходом «Аристократа» у широкий світ! Єдине побажання у мене

для Вас – щоб «Граф Сідалковський» закружляв на всесвітній орбіті!

Здоров'я Вам! Творчих злетів!

Ваш Сергій Воскрекасенко.

Шановний і дорогий Олеже Федоровичу!

Прийміть від родини Остапа вишні та від мене особисто вітання з виходом Вашого геніального роману "Аристократ із Вапнярки" таким нечуваним тиражем!

Хай вам щастить в усьому!

Спасибі Вам за лагідну вдачу і за таке щире ставлення до нашого батька. За премію його імені, яку заснували Ви. Нехай троянди прикрасять вам ваше неспокійне творче життя сатирика!

З повагою

Марія Свірченко, дочка Остапа Вишні.

 

Романи Олега Чорногуза стоять осібно в сучасній українській прозі і за стилем, і за індивідуальністю персонажів. Сьогодні, мабуть, ні в одного українського романіста не знайдемо таку галерею колоритних типів, як в його дилогії „Аристократ із Вапнярки" та „Претенденти на папаху". Усі ці „графи" сідалковські, граки, ковбики, бубони, ховрашкевичі, мамуні, кнюхи, панчішки, нещадими, хлівнюки, кухлики, „генерали" чудловські, мадами карапєт, зосі – це ті ж герої нашого часу, ті ж „мертві душі", котрі варті сатиричного пензля таких геніальних художників, як Йозеф Лада(творець образа Швейка), чи П. М. Боклевського (безсмертні персонажі „Мертвих душ", "Ревізора" М.В. Гоголя). Саме по цій лінії пішов і ялтинський скульптор Микола Вакуленко, який створив 12 „апостолів" – героїв Чорногузівської дилогії. Ці скульптури нині можна побачити в Літературному музеї Києва, кілька скульптур у самого автора і в музеї сатири й гумору міста Коломиї, який заснував чудовий наш сміхотворець Микола Савчук.

Микола Жулинський,

академік.

 

Той, хто не сподівається мати мільйон читачів, неповинен писати жодного рядка. Очевидно, саме цієї мудрої перестороги Гете дотримувався Олег Чорногуз, сідаючи за створення свого безсмертного( я в цьому певен) бестселера „Аристократ із Вапнярки". Поява першого сатиричного роману в українській літературі сколихнула літературний світ. У Москві , пригадується, жила така думка, що дилогію „12 стільців" і „Золоте теля" створило два автора, а в Україні знайшовся сатирик, який сам один створив два романи, які, до речі, одразу ж були перекладені російською і своєї несподіваною з'явою, неперевершеною веселою й інтелектуальною мудрістю здивували московський світ.

"Граф" Сідалковський з усією відповідальністю заявляю на деякі закиди авторові, не є рідним братом Остапа Бендера. Аж ніяк! Хіба що має такий же бистрий, як і в Остапа, розум та, либонь, дотепністю може цілком зрівнятися з ним, коли й не перевершити.... Що ж до вміння влаштовувати словесні феєрверки, продукувати невтомно й без розбору дотепи - від вельми оригінальних до низькопробних .- то в цій галузі Сідалковський, можливо, не має собі рівних в українській літературі.

Дилогія Олега Чорногуза „Аристократ із Вапнярки" і „Претенденти на папаху" прикметна не тільки з огляду на здійснене в ній відкриття неповторного сатиричного типу, чи скажемо точніше - типів. Цей твір увібрав у себе чи не всі кращі художні надбання української сатирично-гумористичної прози(жарт, гумор, шарж, іронія, сатира, пародія, гротеск), органічно дотепну манеру оповіді, високу вимогливість до слова. Твір захоплює читача широкими картинами життя, повнокровними, глибоко індивідуальними образами, цілком оригінальною стилістикою, домінуючою ознакою якої є гумористична пародійність.

Юрій ЦЕКОВ.

Київ.

 

Я не боюся сказати таке: Олег Чорногуз своїм „Аристократом..." довів і переконав, які є можливості сатиричного жанру українського, що його жанрові рамці були досі звуженими: не розорані не те, що перелоги, а прямо скажу – цілинні царини...

У романі немає і натяку на якесь приниження чи зневагу людини. Хто б вона не була за походженням соціальним чи службовим станом, за національністю... Той, хто схилиться до того, що Олег Чорногуз написав щось тільки розважальне, чтиво для купе поїзда чи салону літака - помилиться.

Третьою, на мій погляд, вельми важливою і значущою якістю твору цілком правомірним слід вважати артистизм письма, стилю, мови. Своєрідний артистизм літератора, який не хоче опинитися в полоні лексики гумористів минулого і водночас якось побоюється, остерігається прозвучати вельми сьогоднішнім.

Четверте: написати справжній сатиричний роман може тільки дуже чесна й талановита людина. І ця акція дорівнює подвигові.

Ірпінь, 12.01.80 р.

Микола Рудь.

 

Дорогий Олегу!

У древній Греції був мудрий звичай: майбутніх мам спонукали дивитися на чудові

статуї та картини, гадаючи, що думки про прекрасне сприяють народженню сильної і

вродливої дитини...Тепер я давав би усім матерям світу твої романи - „Аристократа" і „Претендентів..." Хай усміхаються, добрішають і мудрішають.

Москва.

Твій Сергій Дяченко.

 

Дорогий Олегу Федоровичу!

Якраз зараз починаю читати „Претендентів..." і немало думаю про те, як відчутно збагатили Ваші сатиричні романи жанрово-стильову палітру нашої прози – без цього сатиричного струменя була б ця палітра неповною, громадянськи не повнозначною. Ви перші дужо обізвалися на нагально потребу дати нашій сучасній прозі ноту, якої якщо й бракувало в часі, то принаймні була вона ослабленою. І то добре, що є після „Аристократа із Вапнярки" і „Самостійний вовк" та „Балада про Сластьона" В. Дрозда, і „Молоко! Молоко! Молоко!" А Дімарова, та ряд інших творів з „громадянськими зубами". То дужий поштовх сатиричному струменеві у великій нашій прозі останніх років дав саме „Аристократ...".

Ще і ще раз сердечно здоровлю.

Щиро, з добром

Анатолій ПОГРІБНИЙ.

 

Глибоко поважний Олегу Федоровичу!

Не подумай і не сприйми це як підлабузництво, але Твій „Фіндіпош" викликав у моїй „конторі" небачену бурхливу реакцію. Люди тут переважно не літературні гурмани, читають книжку рідко, а українською й узагалі... Так ось навіть серед цих знявся такий ажіотаж, що й досі не можуть заспокоїтися. Це трапилося після того, як я приніс на роботу твого „Аристократа із Вапнярки" і дещо їм прочитав. Російськомовним. Вони буквальним чином цупили Твою книжку з моїх рук. Ледве вмовив, щоб самому дочитати. А зараз навіть не знаю, в кого вона. Знаю одне, що прочитали всі!!! До того ж не безрезультатно: опісля цього нарекли нашу „контору" не інак, як „Фіндіпош". І скажу...за цінністю і значимістю вона більшого не заслуговує...Спасибі тобі, друже, за твої романи. Це від мене особисто і від моєї „фіндіпошівни". А тепер і „фіндіпошівці" просили уклінно передати тобі: "Привіт письменникові від новоспечених одеських „фіндіпошівців". Що я з великою охотою виконую. Отже, будь здоров і продовжуй, як сказав би Кнюх, „таким чином".

Обіймаю.

Одеса. Твій Борис Янчук.

 

Дорогой Олег!

Я говорил о Вас с Андриевской(изд. „Советский писатель"). Она очень хорошо

высказалась о вашем творчестве. Сообщила мне, что у них вышло уже два Ваших

романа на русскому языке «Аристократ из Вапнярки» и «Претенденты на папаху»

в прекрасном переводе Нины Дангуловой. Моей кубанской землячки. Андриевская

сказала, что для издательства «Советский писатель» вы открытие. Я гордо сообщил

ей, что вы были на семинаре молодых писателей в Москве. Она мне дала для

перевода на 6-7 листов Ваших новел. «Аристократа» читала моя жена, украинка.

Людмила Михайловна выдала Вам автору полноценные комплименты. Роман мне

дал Иван Карабутенко. «Ваши веселые советы», я перевожу нынче на русский.

Москва. Обнимаю Вас. Ваш Леонид Ленч.

 

Високошановний Олегу Федоровичу!

Читав з великим захопленням Вашого «Аристократа...». Син ( десятикласник) не раз просив мене тихіше сміятися- я заважаю йому уроки робити. Кумедно дивитися на себе збоку. Чому збоку? Я більше 20 років працюю в науково-дослідному інституті машинобудування(СНИИПТМАШ). Теж колись був філіалом. На відміну від «Фіндіпоша», знаємо(точніше, знали), якого інституту- ЦНИИПТМАШ(московського). Тепер автономний...Я 15 років був завлабораторією... Однозначно стверджую: все про що Ви написали, правда чистісінька...

Ваша мова - чудова! Такий оригінальний стиль. На Донбасі, де майже все і всі зросійщене і зросійщені, я впершее бачу, що Вашу книжку купують і читають. Ваш роман несе на собі великий заряд національно-виховний. Велике Вам спасибі за це і низький поклін. Хай щастить Вам у житті і труді багато років!

З найближчою повагою і вдячністю ГРИГОРІЙ ГРЕБЕНЮК.

м. Донецьк. 9.10. 1983 р.

 

Дорогий друже Олеже!

Велике спасибі тобі за «Аристократа»... Дружина остаточно «окупувала» книжку, і ти не повіриш, я після сімейної «дружньої переклички», на зло їй пішов і купив собі ще один примірник. Тепер ми як куркулі. Маємо обоє по власному «Апристократові...». Читаю. Боже, яка сила-силена подій, смішних ситуацій виринула далі в романі. Олеже, друже, колего по перу, я просто в захопленні. Я гордий , що такий твір є в нашій українській літературі. А ерудиція яка в тебе, а сам виклад матеріалу(твору), а порівняння, а скільки крилатих фраз, виразів- диву даєшся!!! Все це можливе лише при надзвичайно гострому, дотепному розумові, тонкій спостеренжливості. Не знаю звідкіля воно в тебе, ні в одного з наших сучасних письменників я не зустрічав подібного. Від того й оригінальність твору, самобутність. А ще – персонажі самі наскрізь комедійні, настільки комедійні, що могли б з повним правом стати цілком самостійними, як загальносвітові персонажі, незалежно від того, де та в якій країні їх створили, виліпили і д.т. Вони надзвичайно зримі та колоритні.Я кілька разів брав перо до рук, щоб написати автору, аби негайно всіх їх перенести на полотно(комусь із художників)- яка б то вийшла смішна галерея новітньо- гоголівських типів. Всі б зо сміху падали.

Вінниця. Тисну міцно руку. Микола СТУДЕЦЬКИЙ.

 

Любий друже Олеже!

Давно не мав такої насолоди від читання. Ти написав справді талановитий, високий твір, з яким наша література вийде у широкий світ. Читав роман і, чесно признаюся, увесь час боявся, що не втримаєш до кінця високої температури, що може розвіятися оце прекраснее видиво від невдалого слова чи речення, розвіється світло твого письма. Як я тішився, що мої страхи Були марні. Найбільше мені сподобалося у твоєму «Аристократі...» твоя добра, лагідна, роботяща душа у кожному слові. Усіх героїв малюєш такими, якими вони є насправді, може, й кращими, якими вони є, Але від цього їх суть не міняється. Сідалковський твівй, хоч і пустоцвіт, симпатичний і по-своєму благородний та мудрий. Якби інакше склалося його життя, цей чоловік міг би багато чого зробити...Врешті, коли глянути глибше, усі герої – родичі Сідалковського, усе це пропаща сила, трутні,бо «Фіндіпош»- це ж пуста установа, абсурд. Будемо вважати, що це зло втратило під собою грунт, воно висміяне. Ти зробив, здається, неможливе:кожен герой говорить своєю мовою, і ніде це не штучно. Як я гадаю, до тебе ще ніхто так майстерно не писав, принаймні в українській романістиці.

Твій роман справді веселий, і сміх його світлий, оптимістичний. Схиляюсь перед твоїм талантом, Олеже!

Обнімаю і зичу тобі успіхів.

Львів.

Твій Роман Дідула.

 

Шановний Олегу Федоровичу!

Давно я не читав такої гарної мудрої і весолої книги, як «Аристократ із Вапнярки». В «Аристораті» я побачив те, про що ще будуть довго говорити- правду життя. Спрасибі Вам за таку гарну книжку.

Вінниччина. Микола Дорош.

 

Про творчість Олега Чорногуза писати легко – він незаперечний класик українського сатиричного роману. Власне, його «батько». Народжений творчою фантазією письменника оригінальний образ «героя нашого часу» Євграфа Сідалковського (як жаль, що досі немає багатосерійного ні телевізійного та кінематографічного «прочитання» «Аристократа із Вапнярки»!) став центральним у літературній біографії О.Чорногуза (мабуть, сценаристи, режисери та актори бояться винести на екрани власні непривабливі маски, адже замріяний провінціал – типовий герой всіх часів?). «Діти» чи «родичі» Євграфа у тій чи іншій мірі живуть у всіх без виключення романах письменника-сатирика. І зрозуміло, чому він на численні пропозиції читачів не повертає до життя Євграфа Сідалковського: це був би жорстокий крок віддати доброго авантюриста-лірика на поталу акулам сучасного суспільного абсурду.

Віталій Абліцов

Київ

 

Дорогий друже!

Приємно читати, що твоє ім'я після появи „Аристократа..." тепер

так часто згадують в пресі а також у доповіді Павла Загребельного і співдоповіді

Юрія Мушкетика. Відрадно що твого "Аристократа" хвалять. Похвала ця заслужена...

Гадаю, що „Аристократ із Вапнярки..." і "Претенденти на папаху" ввійдуть до золотого

Фонду нашої літератури.

Костянтин Лазаренко.

Немирів.

 

Доброго дня, дорогий Олегу Федоровичу!

Ваш роман мене просто потряс, а дружина в захопленні від нього. Каже: і народжуються ж на нашій землі такі люди! І тут же додає: твоя ,мовляв, писанина Чорногузу і в підметки не годиться. А я їй: без підметок також часом не обійтися...

З повагою Никанор ДУБИЦЬКИЙ.

 

Шановний Олеге Федоровичу!

Я вже давно збирався поінформувати Вас про популярність Ваших книг, а особливо „Аристократа..." В Ужгороді пару місяців тому він щез із книжкових поличок. Продавали тільки „по блату" і з-під прилавка „знайомим". А тепер і там нема, незважаючи на понад стотисячний наклад. Трохи пізніше у продаж надійшли Ваші „Веселі поради". Також 115 –ти тисячним тиражем, але вже і їх розмели. Вашу повість „По знайомству"( „Голубий апендицит" – заборонена секретарем ЦК КПУ В.Маланчуком- прим. видавництва) перечитав разів з п'ятдесят . Вчуся у класиків.

З повагою Павло Сідлецький

Ужгород.

 

Добрий день, Чорногуз О.!

До 1987 року ми жили і працювали на Рівненській атомній. Прожили там 7 років. Почувалися там кепсько. Майже не чути української мови. Приниження українців жахливе. Але й вони до дикості безвільні і колінкують перед нахабною московією.Боже, і це внуки і діти святих людей УПА. Нас тоді тільки живило радіо „Свобода", Але воно на диво було слабим.

Гарної нашої літератури немає. Слава Богу була класика і „Кобзар". І ось випадково купую книжку Чорногуза „Аристократ із Вапнярки". Ми ніколи про нього не чули. Жодного слова. І ось тепер ця книжка завжди поруч з „Кобзарем", а це наша свята бібілія.

Ваша книжка знімає втому і стреси щоденні.

Цього року мій син складав іспити в гірничий інститут. Питають у нього, яку ти книжку любиш читати. Син щиро каже : Олега Чорногуза „Аристократ із Вапнярки". Ті викладачі були здивовані. Всі вступники називали в основному зарубіжних або модних на зразок „Анжеліки". Як не дивно, але сина мого похвалили. Не „зарізали" на екзамені. Виявляється і в Кривому Розі, де ми тепер мешкаємо, є люди, які люблять українське слово.

Всього Вам доброго! Родина Миколешків

Кривий Ріг.

 

Поважний Олегу Федоровичу!

Пише тобі зовсім незнайома людина. Ти не підозрюєш, що для мене ти став не лише поважною людиною, а близькою. А трапилося ось що. Не так давно у мене був інсульт, що проходив у дуже важкій формі. Лікарі вважали мене безнадійним хворим. Настала глибока депресія. Я вже не говорив. Міг тільки слухати. Рідні готувалися до моїх похоронів. ІФ тут дружина мені принесла для підняття духу твого „Аристократа із Вапнярки". Всі хворі в палаті сміялися до сліз,коли моя дружина читали роман уголос. Через два дні засміявся і я. У мене покращав настрій, з2явився апетит. І ніхто з лікарів не міг повірити, що я через 4 дні стану на ноги. Перш , що я зробив- наказав порубати труну, яку приготували для мене. Тепер лікарі кажуть, щол я житиму довго і весело. Твою книжку приписалася в Хортівській лікарні, де я лежав. Медики кажуть: віднині хворих лікуватимемо сміхом. Я дружину попросив віднайти усі твої книги і щзоб вони були у нас вдома, на поличці. Отож виходить, що я своїм життям хзобовязаний не тільки лікарям, а йц твоєму „Аристократові".

З повагою

Петро ФІЛОНЕНКО.

Запоріжжя.

 

Дорогий Олегу Федоровичу!

Од Вашого „Аристократа..." у невимовному захопленні. Не можу не висловити радості й подяки Вам за величезний труд. Ви подарували народові пречудові річ: надзвичайно розумні, високоталановиту, життєву, потрібну!

Ерудиція Ваша, сатира та гумор, здається, безмежні. Своїми „Аристократом..." і „Претендентами..." Ви вчинили літературний подвиг. Наш читач тепер має сучасного послідовника Гоголя, Салтикова- Щедріна, Шолома- Алейхема, Остапа Вишні...

Хочу привітати Вас з великим успіхом від нашого бердичівсь-шепетівського краю, побажати подальшої творчої наснаги і нових талановитих злетів Вашої гострої думки, хоча розумію, що нелегко, певне, Вам буде перевершити себе. Проте не журіться: своє вагоме діло Ви вже зробили твердо і надовго.

Уклін Вам за подвиг!

З пошаною від земляків – Шолом - Алейхема та фактично й автора „Аристократа... й „Претендентів..."

Михайло СТЕП

м. Бердичів.

 

Добрий день, Олегу Федоровичу!

Пише Вам студент Дніпропетровського державного університету Жадан В.П. Цього року закінчую університет. Темою своєї дипломної роботи я обрав поетику Вашого роману „Аристократ із Вапнярки". У ході роботи над романом у мене виникли деякі запитання. Мене цікавить питання про джерело твору, тобто що лягло в основу Вашого роману? Як Ви працювали над романом. Мене зацікавив образ Гергія Панчішки... На мою думку це той тип людей, яких називають „нужний чєловєк" у колективі.

Закінчуєте Ви роман тим, що новоявлений граф Сідалковський усвідомлює, що жив не так. Чи не думаєте продовжити цей роман?

З повагою ЖАДАН В.П.

Дніпропетровськ.

 

Вельмишановний Олегу Федоровичу!

Турбую Вас з далекої від України Магаданської області, куди недавно якимсь невідомим вітром занесло два Ваших романи - „Аристократ із Вапнярки" та „Претенденти на папаху". Тут українською мовою книжок ніхто не читає, хоча поміж нас відсотків 50 українців чи тих росіян, що вчора ще були українцями. Я їх виявив тільки тоді, коли кілька абзаців роману зачитав уголос. „Росіяни" українського розливу не втрималися і почали сміятися своєчасно і в потрібному місці. Усно їм я розповів і про героїв Ваших романів – Сідалковського, Ковбика, Грака, Панчішку... Вони мене запитали чи нема цих романів російською. Я цього не знаю. І в мене визрів задум - перекласти романи на „братню". Розумію це не просто. Особливо такі романи. Та й до того маю технічну освіту. Але ж не святі горшки ліплять. Чекаю на Вашу згоду.

Анатолій КАСАРДЕ,

Магаданська область.

 

Дорогий Олегу Федоровичу! Я прочитав майже все Вами написане . І от зараз в лікарні лежу з двома класиками на літеру „Ч": А.Чеховим і О. Чорногузом.

Щось холодило в душі, коли читав „Аристократа із Вапнярки" та „Претендентів на папаху". Спасибі за сміливість, спасибі за талант, за те, що у нас з'явилися такі твори.

З повагою – Ваш земляк О. НЕЧАЮК

 

Любий друже Олег!

Хочу тебе привітати із сонячної Болгарії за твій сатиричний роман „Аристократ із Вапнярки". Це, звичайно, фундаментальна річ і фундаментальний успіх! Завжди вірив твоїм творчим можливостям. Надішли роман до Га брово. Ми там відкриємо твою особисту сторінку. Обіймаю тебе. Твій Йордан ПОПОВ

 

З полтавським привітом, Олегу Федоровичу!

Оце тільки дістав і миттю проковтнув „Аристократа...". Їй-богу, ловко! Заплющив очі і навкіл мене вовтузяться Сідалковський і Карапєт, Ковбик і Бубон, Ховрашкевич і Мамуня, Адам і Єва, Грак і Нещадим. А на придачу ще й Філарет Карлович зі своїми п'ятаками. І не ті, що у Вашій книжці. А наші рідні, полтавці. Скільки ще їх!!!

З поклоном шани

Іван Кулик

Полтава