або
Навіщо Ільф і Петров
приїжджали до Харкова
Анатолій САНЖАРОВСЬКИЙ,
«Літературна Україна», №23 (5452), 7 червня 2012 р.
Василь Чечвянський і Остап Вишня. Між ними багато спільного. У них одне справжнє прізвище — Губенко, — адже вони — рідні брати. Обоє — сатирики-гумористи, класики української літератури.
Василь Губенко народився 28 лютого (12 березня за новим стилем) 1888 року на хуторі Чечва (Полтавщина), звідси й псевдонім — Чечвянський.
Цю пристрасть до вигаданих імен він запозичив у молодшого брата, Павла, перший псевдонім якого — Грунський (за містечком Грунь, поблизу якого розташований той самий хутірець Чечва).
Сини селянина за освітою були військовими фельдшерами. Навчалися в одній київській військово-фельдшерській школі. Після її закінчення Василь екстерном склав у Харкові іспити за восьмий клас чоловічої гімназії.
У родині прикажчика полтавської поміщиці фон Рот, відставного солдата Михайла Губенка було 17 дітей. Пізніше Остап Вишня згадає:
«...батьки були люди нівроку. Годящi. За двадцять чотири роки їхнього спільного життя, як тоді казали, послав їм Господь усього-но сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному. ...З'явився я на світ другим. Переді мною був первісток, старший брат, випередив мене на півтора року».
Був це Василь.
Василь Чечвянський у вісімнадцять років почав працювати у військових госпіталях, брав участь у Першій світовій війні. У 1917 році перейшов на сторону революційно налаштованих солдатів. Під час Громадянської війни — інтендант Першої кінної армії. Потому очолював у Ростові-на-Дону санітарну службу Північно-Кавказького військового округу. 1924 року Чечвянський демобілізувався, повернувся в Україну й зайнявся літературною роботою.
Василь умів грати на піаніно. Коли його якось запитали, де він навчився грі, відповів, сміючись:
— Так я ж виріс при дворі.
— Якому? Царському?
— Колгоспному!
Василь був дуже популярний і гарний. І це не минуло безслідно. Йому хлюпнула в обличчя кислотою одна безнадійно закохана в нього шизофренічка. Цей нещасний випадок дорого йому обійшовся. Василь втратив око, тож довелося постійно носити на ньому чорну пов'язку.
«Після арешту Остапа Вишні в грудні 1933 року, — згадував син Василя Чечвянського Віктор Губенко, — батька перестали друкувати. Родина почала бідувати. Татові не давали працювати. Він не міг під своїм іменем опублікувати жодного рядка. Усе написане віддавав друзям, і ті, надрукувавши його фейлетон або статтю за своїм підписом, гонорари віддавали батькові. За батьком встановили постійний нагляд. Він навіть жартома казав мамі: «Тепер я ніколи не згублюся! Виглянь — шпик токує під вікнами. Завжди проводжає на роботу, зустрічає з роботи. Тепер я й під машину не можу втрапити. Я завжди під надійною опікою!»
А в цей час...
Тут необхідно згадати рядки з книжки Наталії Шубенко «Невідомий Харків»:
«До середини 30-х романи Ільфа й Петрова були перекладені багатьма мовами — рідкісний випадок прижиттєвої популярності. Серед них є й настільки екзотичні, як румунська, хорватська, македонська і навіть гінді. Був відсутній, як не парадоксально, переклад... українською. Намагаючись розв'язати цю проблему, Ільф і Петров 1936 року знову приїжджають до Харкова на зустріч із письменником Василем Чечвянським. На жаль, задуму не судилося здійснитися: за кілька місяців українського письменника заарештували й розстріляли як «ворога народу». Втім, і сам Ільф тримав напоготові торбину з двома комплектами білизни.
А першому україномовному виданню ільфо-петровського роману судилося з'явитися на світ лише через 35 років після цієї зустрічі».
«Опікунство» органів тривало до 2 листопада 1936 року, коли Чечвянського заарештували.
Під час слідства дружина Надія Михайлівна якось примудрилася домогтися побачення з Василем Михайловичем. Його вигляд налякав її. Чоловік був у синцях, виснажений. У неї з болем вихопилося:
— Васю! За що вони тебе так?
— Мені, Надя, «шиють» літературні помилки... Б'ють щодня...
Але літературні помилки — це всього лише туманне тло. Насправді ж з нього вибивали визнання в причетності до якоїсь української контрреволюційної націоналістичної фашистсько-терористичної організації.
Під побоями людина ламалася й починала «зізнаватися», наговорювати на себе й на близьких.
14 липня 1937 року письменникові винесли смертний вирок. Наступного дня, 15 липня, Василя Михайловича розстріляли в Києві. І лише в жовтні 1938-го родині повідомили про його смерть від хвороби серця (!).
15 серпня 1937 року з'являється оперативний наказ №00486 наркома внутрішніх справ СРСР:
«Після одержання цього наказу приступити до репресій дружин зрадників батьківщини: ті, що мають немовлят, негайно відправляються в табір без завезення у в'язницю разом із дітьми, звідки діти по досягненні 1—1,5 року передаються в дитячі будинки НКВС.
Арештовані діти комплектуються по групах так, щоб у той самий дитбудинок НКВС не потрапили діти, пов'язані між собою спорідненістю або знайомством.
При арешті дружин їхні діти, старші 1—1,5 року, вилучаються. На кожну дитину, старшу 15 років, заводиться слідча справа, і діти направляються в дитячі розподільники відділів трудових колоній НКВС.
Майно арештованих дружин конфіскується, квартири опечатуються. Операцію закінчити до 25 жовтня 1937 року».
Дружину Надію Михайлівну — вона служила медсестрою ще в Першій кінній армії в Будьонного — «вклали» в строк. Її заарештували 3 жовтня 1937-го як члена родини ворога народу, а дітей, двох малолітніх синів Павла й Віктора, запроторили в дитячий притулок при в'язниці, де Надія сиділа, очікуючи на суд.
У квартиру ж Чечвянських з усім їхнім майном паном в'їхав «мозолястий трудар» НКВС.
Потім Павла й Віктора відправили в дитбудинок НКВС на Волзі.
Надія Михайлівна одержала вісім років «віддалених таборів». І коли її везли товарняком по етапу в сибірську глушину, вона відірвала від простирадла шматок і хімічним олівцем написала на ньому листа. На одній станції вона кинула в юрбу на платформі цю зав'язану у вузлик ганчірочку з адресою сестри Лідії Михайлівни, яка жила в Ростові-на-Дону.
Добра душа надіслала ганчірковий лист уже в конверті.
У листі було одне благання: «Сестриченько! Рятуй моїх синів! Забери синочків з каторжного дитбудинку до себе».
Лідія Михайлівна була знайома з дружиною Максима Горького Катериною Пєшковою, тому й подалася у Москву. Пєшкова дізналася, де перебувають Павло й Віктор, і допомогла Лідії Михайлівні забрати племінників із притулку.
Павло й Віктор стали жити в неї. Почалася війна. Павло — він був старший — пішов на фронт, де хоробро воював. Молодим загинув у бою за рідний Харків. Матері він так і не побачив. А Віктор, який потім став водієм, жив у тітки, поки не повернулася з в'язниці Надія Михайлівна. Жила вона в Харкові, вмерла від туберкульозу. Лідія Михайлівна пізніше згинула в таборах невідомо де...
1957 року Василя й Надію Чечвянських повністю реабілітували.
А до цього...
У січні 1927 року в Харкові почали видавати перший в Україні журнал політичної сатири «Червоний перець». Серед його засновників і співробітників — обидва брати. Василь багато писав. Свої гуморески сам ілюстрував. Упродовж року журнал здобув популярність. Веселим, гострим своїм словом брати служили народові, боролися за його ідеали.
Які стосунки були між братами? Як Вишня дивився на Чечвянського?
Остап Вишня не тільки любив його як брата, а й високо цінував як соратника по жанру.
— У мого Василя тільки одне око, — казав Вишня. — Але бачить він тим оком гостро.
За коротке творче життя Василь Чечвянський видав сімнадцять книжок, які теж були покарані. Довгі роки вони відбували свою Колиму в бібліотечних «спецсховищах». Коли перекладав Чечвянського, страшно мені було в Російській державній бібліотеці брати до рук книжку з чорним туполобим квадратним штампиком отих спецсховищ. І ще страшніше усвідомлювати, що її понад півстоліття ніхто не розгортав: зверху аркуші не розрізані...
Репресований сам, а потому, через 62 роки, реабілітований, я спершу переклав «непрохідного» Василя Михайловича для себе. Я обійшов декілька московських видавництв і скрізь — відмова. Та за чверть століття я все-таки видав свої переклади «колумба» українського гумору і сатири Чечвянського в Бібліотеці «Огонька» (№27 за 1990 рік). Спасибі, підтримав Віталій Коротич, який тоді був головним редактором цього журналу.
Приємно усвідомлювати, що я вихопив із небуття репресованого і лише посмертно реабілітованого Чечвянського, цього українського Зощенка, і першим запропонував його доробок російському читачеві. Цієї весни в Москві вийшла книжка моїх перекладів з української, білоруської, польської, німецької. Майже третину збірки займають нові переклади оповідань Василя Чечвянського.
м. Москва