НАУМЕНКО Іван

naumenko

Іван НАУМЕНКО

 

Що-що у скрині Добрині?

 

Із передмови Петра Ребра, кошового «Веселої Січі» до збірки Івана Науменка «Сміховини сердитого Добрині» (1998)

 

Добриня — це козацьке прізвисько, яке дали Іванові Науменку колеги з асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ»: дуже воно пасує до нього — доброго, чемного, інтелігентного і, до речі, усміхненого. Мимоволі подумаєш: і чого б йому усміхатися? Що у нього богатирське здоров'я, як у билинного героя, чи пенсія, як у нардепа, чи на душі коти не «шкребуть», коли він бачить, що діється довкола...

Така вже вдача у Добрині! Але він може бути й сердитим, як і герої цілого ряду гуморесок з цієї «скрині»,яку він відчинив для людей. Мовляв, налітайте, читайте та смійтеся — мені не шкода! Тут і гострі фейлетони, і дотепні байки, і смішні гуморески, і веселі співомовки.

Загалом же, Іван Науменко — журналіст з сорокарічним стажем. Народився він на хуторі Світла Долина Новомиколаївського району Запорізької області в сім'ї колгоспників. Після закінчення Дніпропетровського університету все життя працює в пресі. Якби зібрати його нариси, репортажі, статті і дописи, опубліковані тільки в газеті «Запорізька правда», вийшов би хіба такий багатотомник. А втім у доробку Івана Науменка є й ліричні поезії, і оповідання, і пісні, і повісті...

Але насамперед, звичайно, він — гуморист-сатирик. За складом характеру, за особливостями таланту, нарешті, за українським духом. Веселі козацькі гени в його крові, вочевидь, найдужчі. Недарма Добриня-Науменко переконаний:

Доти житиме людина,

доки усмішка жива!

Саме цією усмішкою проміниться збірка «Сміховини сердитого Добрині». Багаті життєві спостереження (а І. Науменко ніколи не був у житті стороннім спостерігачем) переплавлені в гумористичному тиглі, вилились у неабиякої цінності художні твори. Згадаймо хоча б «Понюхали...», або «Оду гривні», або «Хрінове діло». Одне слово, в «скрині» всяк знайде гостинця на свій смак.

 

 

 

Доти житиме людина

 

Заспів

 

Добрий день вам, добрі люди,

і старенькі, й молоді!

Хай завжди вам добре буде

на спочинку і в труді!

 

Обминають хай напасті

ваші сім'ї, рідних, вас!

Хай до всіх приходить щастя

в кожен дім і повсякчас!

 

Хай до вас іде достаток

в парі з волею завжди,

бо неволя і нестатки

лиш призводять до біди!..

 

Цур та пек! Храни вас, Боже!

Так за вас молюся я.

Хай у цім вам допоможе

книжка усмішок моя!

 

Добрим людям всім з любов'ю

я присвячую її,

додадуть нехай здоров'я

сміховини ці мої.

 

В добрий час й лиху годину

пам'ятайте ви слова:

«Доти житиме людина,

доки усмішка жива!»

 

 

«Понюхали...»

 

В магазин «Делікатеси»

два зайшли діди.

Видно, просто з інтересу

втрапили туди,

де кружальцями ковбаси

в'язками висять,

там і морква для прикраси

в рильцях поросят.

Он лежить окіст копчений,

варений язик,

«шпик угорський», «шпик печений»

і м'ясний балик...

Та не купиш: притупило

у обох дідів «купило»,

бо на пенсію, що в них

не купити страв м'ясних.

То ж стоять діди, чманіють,

«пробують» на нюх,

аж в очах у них темніє,

забиває дух.

Дідусів уже хитає —

ще впадуть, дивись...

Продавець тут підбігає:

— Ну-ка,  дед, катись!

И ты, дед, вали отсюда!

Ишь ты, нюхачи!

К нам «крутые» ходят люди,

а не сморкачи!.. -

...Ледь очуняли на свіжім

вітерці діди.

В животах у них аж ріже —

випити б води!

— Ох, нанюхались ми класно —

ледве стоїмо...

— Може, дух отой, ковбасний,

пивом зап'ємо?

Йдем скоріш: он з пивом точка,

йдем — під серцем ссе!..

— Та постій: нам запах з бочки

вітром донесе!..

Ти понюхай — будеш радий,

наче пиво п'єш...

***

Ну, спасибі, рідна владо,

нюхать хоч даєш!..

 

 

Хрінове  діло

 

Подавсь до ради наш Омелько

і попрохав собі земельки.

— На хрін тобі вона, ов-ва!

здивувався голова.

— Та... хочу сам хазяйнувати, —

всміхнувсь Омелько дурнувато.

— Ну, що ж, дамо гектарів два, —

розщедривсь дуже голова.

Пішов Омелько радий-радий

із «бомагою» сільради.

І жінка теж цьому радіє:

нарешті вже розбагатіє!

«А чим засіяти б земельку? —

притьмом подумалось Омельку. —

Не прогадать на тому ринку,

надбати грошей повну скриньку?»

І завернув він на базар

узнать, по чім який товар.

...Омелька потом спину вмило,

які там ціни загилили

тітки, базарні господині,

за огірочки, моркву й дині,

Але найбільше, чує він,

всі правлять тітоньки за хрін:

— П'ять — корінчик! (як мізинчик!)

— Пів-корінчика — трояк!

«Дорогенький хроне-хрінчик!

озолотиш мене, як

я засію два гектари, —

враз додумавсь Омелян. —

Й голова про хрін гутарив,

мов підказуючи план...»

І Омелько взявсь до діла,

аж у полі загуділо.

Хрону десь придбав насіння —

хай росте тепер коріння!

І — найбільше диво з див! —

Хрін в Омелька уродив.

Накопав Омелько віз —

на базар той хрін повіз.

Та отой клятущий хрін

грузовик припер Лаврін,

а з Волині дід Антон

теж привіз його вагон.

«Хренос — шоп» — це вже грузини

два відкрили магазини.

А на хрін кому той хрін?

Не замінить м'ясо він,

ні картоплі, ані хліба —

віддавай хоч за спасибі,

або сам той хрін бери,

їж од пуза й очі три:

і не хочеш, а заплачеш,

бо хрінове діло, бачиш...

***

Та не винна в цім земелька,

що у нас такі «омельки»...

 

 

Казала  Настя

 

В ощадкасу баба Настя

диба дуже рада:

посміхнулося їй щастя,

бо Верховна Рада

врешті-решт таки рішила,

хоч були дебати,

що старим пора грошима

вклади видавати.

Бо складали не в панчоху —

в каси ув ощадні.

І тепер бодай хоч трохи

їх отримать ладні...

Баба встала до схід сонця,

щоб зайняти зранку

чергу в касове віконце

в нашім Ощадбанку.

Зайняла. «Сто перша черга» —

пише на долоні:

сто бабів, немов кочерги,

он куняють сонні,

їх чорти, либонь, припхали -

звечора із дому.

(Як з утоми не упали,

Богу лиш відомо!..)

Охоронці два дебелі

в голубих беретах

при кийках чатують двері

(ще й при пістолетах!)

...Відчинили двері банку,

і оті амбали

о дев'ятій рівно ранку

в банк бабів пускали,

наче в митницю туристів

чи овець на стрижку.

...Насті хочеться присісти,

бо старенькі ніжки,

ниють спина, руки, плечі, —

де б узяти сили?!

Ху-х! Нарешті аж під вечір

й Настю запустили!...

Ощадкнижку баба суне

у віконце — дірку.

Вигляда звідтіль красуня

молода касирка

й каже: «Книжка — це замало!

Треба й паспорт мати.

Може, книжку цю украли,—

звідки мені знати?

Може, вас в живих немає

вже на цьому світі?..»

Але баба паспорт має,

їй дає розкритим.

— При шобі його тримаю, —

баба так балака. —

Бачиш, вішімдешят маю

ще й ж великим гаком!

— Бабо, паспорт ваш негожий,—

каже їй касирка. —

Тут на фото дуже схожі

ви на кінозірку...

Настя паспорт — хап! — до себе

й каже: Ну, нівроку,

подивлюшя я на тебе

череж шорок років!

Жараж гарна ти, хороша,

молодішть, відомо!

Видавай шкоріше гроші —

хочу я додому!.

— Які гроші? — у касирки

піднялися брови,—

це у нас чергова звірка,

хто живий-здоровий,

щоб колись піднять як вдасться

всім життєвий рівень,

то вам сплатять, бабо Насте,

сорок вісім гривень.

— Шорок вішім? — баба Настя

аж перепитала. —

Та бодай їм в пельку тряшчя

й пір'я в горлі штало!

Боже! Може, тобі вдаштьшя

їх ушіх поперти:

хай живуть, як баба Наштя

до шамої шмерти!..

 

 

«Офісіяльний»  прийом

 

(Розповідь водія таксі)

 

Я вам,друзі, без прикраси

розкажу все, як було.

Іноземця віз я.

                        З траси

завернув в одне село

в запорізьке — наше, рідне!

Заснував його козак

небагатий, та й не бідний,

а, сказати б, середняк.

Він Тарас Дригайло звався,

першим хату збудував.

А за ним хто будувався,

«Задриґайлом» зватись став.

В пам'ять перших поселенців

так і зветься це село.

Та, я ж бачу, іноземцю

нецікаво це було.

Ось, нарешті, під'їжджаєм

і смугастий бачим стовп,

«2ас1гі§аі1о\ука» читаєм

й наказовий напис «5ТОР».

Зупинились. Вилізаєм.

— Велком! В офіс, містер Брук! —

іноземця так вітає

"президент" села Гаврюк.

Я ж подумав: «В ногу з часом

бач, як Клим Гаврюк іде:

був колгосп «Шляхи Тараса»,

а став «Фармерс ЛТД».

Скориставшися моментом

у політиці новій,

Клим Гаврюк став "президентом"

в Задригайлівці своїй.

Бач, припрошує він радо

для розмови тет-а-тет

іноземця до сільради

в «президентський» кабінет.

Сіли. Воду наливає

"президент" у гранчаки,

гостю також простягає

цигарки та сірники.

Закурили, як годиться,

і водичку цмулять вдвох,

тільки щодо інвестицій

не виходить щось в обох:

"президент" товче про гроші,

про кредит та «Банкінвест»,.

Брук белькоче: «Кто хорошій,

тот хорошій дєло ест!...»

Й Клим Гаврюк усе ж змикитив

(президент же він таки!),

що не воду треба лити,

а міцніше в гранчаки...

І з тим містером «на пару»

вдвох подибали до бару.

Хоч не наш там напис «ВАR»,

та барменом кум Захар.

І сказав закритим текстом

Клим Захару: «Виручай!

Стратегічний це інвестор —

так що, куме, накачай!»

Кум для кума й постарався:

лив і з перцем, лив коньяк.

Тож, як мулу лин, набрався

той інвестор надурняк.

І розкрию по секрету

делікатну тему з тем:

рачки ліз до туалету

він (там напис «Оffiсе М)

По його я бачив пиці,

як він звідти рачкував,

що усе, чим встиг напиться,

в офіс той... інвестував.

Тільки й зміг він белькотати:

— Зад... Рігайловка... О`кей!

А Гаврюк, щоб догоджати,

аж зігнувся, мов лакей:

— Містер... чорт тебе... як звати?

Піднімайся і... постій!

Та й пої... підем до хати,

чи, звиняй, у офіс мій!

Гей, Захаре! Спеціяльно

дай нам закусі... Обом!

Це ж, пойми, офісіяльний

для інвестора прийом...

***

...Далі що було, панове,

я не встигну розказать,

бо везу сьогодні знову

ще когось... інвестувать!