Іван НАУМЕНКО
Що-що у скрині Добрині?
Із передмови Петра Ребра, кошового «Веселої Січі» до збірки Івана Науменка «Сміховини сердитого Добрині» (1998)
Добриня — це козацьке прізвисько, яке дали Іванові Науменку колеги з асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ»: дуже воно пасує до нього — доброго, чемного, інтелігентного і, до речі, усміхненого. Мимоволі подумаєш: і чого б йому усміхатися? Що у нього богатирське здоров'я, як у билинного героя, чи пенсія, як у нардепа, чи на душі коти не «шкребуть», коли він бачить, що діється довкола...
Така вже вдача у Добрині! Але він може бути й сердитим, як і герої цілого ряду гуморесок з цієї «скрині»,яку він відчинив для людей. Мовляв, налітайте, читайте та смійтеся — мені не шкода! Тут і гострі фейлетони, і дотепні байки, і смішні гуморески, і веселі співомовки.
Загалом же, Іван Науменко — журналіст з сорокарічним стажем. Народився він на хуторі Світла Долина Новомиколаївського району Запорізької області в сім'ї колгоспників. Після закінчення Дніпропетровського університету все життя працює в пресі. Якби зібрати його нариси, репортажі, статті і дописи, опубліковані тільки в газеті «Запорізька правда», вийшов би хіба такий багатотомник. А втім у доробку Івана Науменка є й ліричні поезії, і оповідання, і пісні, і повісті...
Але насамперед, звичайно, він — гуморист-сатирик. За складом характеру, за особливостями таланту, нарешті, за українським духом. Веселі козацькі гени в його крові, вочевидь, найдужчі. Недарма Добриня-Науменко переконаний:
Доти житиме людина,
доки усмішка жива!
Саме цією усмішкою проміниться збірка «Сміховини сердитого Добрині». Багаті життєві спостереження (а І. Науменко ніколи не був у житті стороннім спостерігачем) переплавлені в гумористичному тиглі, вилились у неабиякої цінності художні твори. Згадаймо хоча б «Понюхали...», або «Оду гривні», або «Хрінове діло». Одне слово, в «скрині» всяк знайде гостинця на свій смак.
Народився сміхотворець у жовтні 1932 року.
Помер Іван Якимович 24 жовтня 2008 року.
Доти житиме людина
Заспів
Добрий день вам, добрі люди,
і старенькі, й молоді!
Хай завжди вам добре буде
на спочинку і в труді!
Обминають хай напасті
ваші сім'ї, рідних, вас!
Хай до всіх приходить щастя
в кожен дім і повсякчас!
Хай до вас іде достаток
в парі з волею завжди,
бо неволя і нестатки
лиш призводять до біди!..
Цур та пек! Храни вас, Боже!
Так за вас молюся я.
Хай у цім вам допоможе
книжка усмішок моя!
Добрим людям всім з любов'ю
я присвячую її,
додадуть нехай здоров'я
сміховини ці мої.
В добрий час й лиху годину
пам'ятайте ви слова:
«Доти житиме людина,
доки усмішка жива!»
«Понюхали...»
В магазин «Делікатеси»
два зайшли діди.
Видно, просто з інтересу
втрапили туди,
де кружальцями ковбаси
в'язками висять,
там і морква для прикраси
в рильцях поросят.
Он лежить окіст копчений,
варений язик,
«шпик угорський», «шпик печений»
і м'ясний балик...
Та не купиш: притупило
у обох дідів «купило»,
бо на пенсію, що в них
не купити страв м'ясних.
То ж стоять діди, чманіють,
«пробують» на нюх,
аж в очах у них темніє,
забиває дух.
Дідусів уже хитає —
ще впадуть, дивись...
Продавець тут підбігає:
— Ну-ка, дед, катись!
И ты, дед, вали отсюда!
Ишь ты, нюхачи!
К нам «крутые» ходят люди,
а не сморкачи!.. -
...Ледь очуняли на свіжім
вітерці діди.
В животах у них аж ріже —
випити б води!
— Ох, нанюхались ми класно —
ледве стоїмо...
— Може, дух отой, ковбасний,
пивом зап'ємо?
Йдем скоріш: он з пивом точка,
йдем — під серцем ссе!..
— Та постій: нам запах з бочки
вітром донесе!..
Ти понюхай — будеш радий,
наче пиво п'єш...
***
Ну, спасибі, рідна владо,
нюхать хоч даєш!..
Хрінове діло
Подавсь до ради наш Омелько
і попрохав собі земельки.
— На хрін тобі вона, ов-ва!
здивувався голова.
— Та... хочу сам хазяйнувати, —
всміхнувсь Омелько дурнувато.
— Ну, що ж, дамо гектарів два, —
розщедривсь дуже голова.
Пішов Омелько радий-радий
із «бомагою» сільради.
І жінка теж цьому радіє:
нарешті вже розбагатіє!
«А чим засіяти б земельку? —
притьмом подумалось Омельку. —
Не прогадать на тому ринку,
надбати грошей повну скриньку?»
І завернув він на базар
узнать, по чім який товар.
...Омелька потом спину вмило,
які там ціни загилили
тітки, базарні господині,
за огірочки, моркву й дині,
Але найбільше, чує він,
всі правлять тітоньки за хрін:
— П'ять — корінчик! (як мізинчик!)
— Пів-корінчика — трояк!
«Дорогенький хроне-хрінчик!
озолотиш мене, як
я засію два гектари, —
враз додумавсь Омелян. —
Й голова про хрін гутарив,
мов підказуючи план...»
І Омелько взявсь до діла,
аж у полі загуділо.
Хрону десь придбав насіння —
хай росте тепер коріння!
І — найбільше диво з див! —
Хрін в Омелька уродив.
Накопав Омелько віз —
на базар той хрін повіз.
Та отой клятущий хрін
грузовик припер Лаврін,
а з Волині дід Антон
теж привіз його вагон.
«Хренос — шоп» — це вже грузини
два відкрили магазини.
А на хрін кому той хрін?
Не замінить м'ясо він,
ні картоплі, ані хліба —
віддавай хоч за спасибі,
або сам той хрін бери,
їж од пуза й очі три:
і не хочеш, а заплачеш,
бо хрінове діло, бачиш...
***
Та не винна в цім земелька,
що у нас такі «омельки»...
Казала Настя
В ощадкасу баба Настя
диба дуже рада:
посміхнулося їй щастя,
бо Верховна Рада
врешті-решт таки рішила,
хоч були дебати,
що старим пора грошима
вклади видавати.
Бо складали не в панчоху —
в каси ув ощадні.
І тепер бодай хоч трохи
їх отримать ладні...
Баба встала до схід сонця,
щоб зайняти зранку
чергу в касове віконце
в нашім Ощадбанку.
Зайняла. «Сто перша черга» —
пише на долоні:
сто бабів, немов кочерги,
он куняють сонні,
їх чорти, либонь, припхали -
звечора із дому.
(Як з утоми не упали,
Богу лиш відомо!..)
Охоронці два дебелі
в голубих беретах
при кийках чатують двері
(ще й при пістолетах!)
...Відчинили двері банку,
і оті амбали
о дев'ятій рівно ранку
в банк бабів пускали,
наче в митницю туристів
чи овець на стрижку.
...Насті хочеться присісти,
бо старенькі ніжки,
ниють спина, руки, плечі, —
де б узяти сили?!
Ху-х! Нарешті аж під вечір
й Настю запустили!...
Ощадкнижку баба суне
у віконце — дірку.
Вигляда звідтіль красуня
молода касирка
й каже: «Книжка — це замало!
Треба й паспорт мати.
Може, книжку цю украли,—
звідки мені знати?
Може, вас в живих немає
вже на цьому світі?..»
Але баба паспорт має,
їй дає розкритим.
— При шобі його тримаю, —
баба так балака. —
Бачиш, вішімдешят маю
ще й ж великим гаком!
— Бабо, паспорт ваш негожий,—
каже їй касирка. —
Тут на фото дуже схожі
ви на кінозірку...
Настя паспорт — хап! — до себе
й каже: Ну, нівроку,
подивлюшя я на тебе
череж шорок років!
Жараж гарна ти, хороша,
молодішть, відомо!
Видавай шкоріше гроші —
хочу я додому!.
— Які гроші? — у касирки
піднялися брови,—
це у нас чергова звірка,
хто живий-здоровий,
щоб колись піднять як вдасться
всім життєвий рівень,
то вам сплатять, бабо Насте,
сорок вісім гривень.
— Шорок вішім? — баба Настя
аж перепитала. —
Та бодай їм в пельку тряшчя
й пір'я в горлі штало!
Боже! Може, тобі вдаштьшя
їх ушіх поперти:
хай живуть, як баба Наштя
до шамої шмерти!..
«Офісіяльний» прийом
(Розповідь водія таксі)
Я вам,друзі, без прикраси
розкажу все, як було.
Іноземця віз я.
З траси
завернув в одне село
в запорізьке — наше, рідне!
Заснував його козак
небагатий, та й не бідний,
а, сказати б, середняк.
Він Тарас Дригайло звався,
першим хату збудував.
А за ним хто будувався,
«Задриґайлом» зватись став.
В пам'ять перших поселенців
так і зветься це село.
Та, я ж бачу, іноземцю
нецікаво це було.
Ось, нарешті, під'їжджаєм
і смугастий бачим стовп,
«2ас1гі§аі1о\ука» читаєм
й наказовий напис «5ТОР».
Зупинились. Вилізаєм.
— Велком! В офіс, містер Брук! —
іноземця так вітає
"президент" села Гаврюк.
Я ж подумав: «В ногу з часом
бач, як Клим Гаврюк іде:
був колгосп «Шляхи Тараса»,
а став «Фармерс ЛТД».
Скориставшися моментом
у політиці новій,
Клим Гаврюк став "президентом"
в Задригайлівці своїй.
Бач, припрошує він радо
для розмови тет-а-тет
іноземця до сільради
в «президентський» кабінет.
Сіли. Воду наливає
"президент" у гранчаки,
гостю також простягає
цигарки та сірники.
Закурили, як годиться,
і водичку цмулять вдвох,
тільки щодо інвестицій
не виходить щось в обох:
"президент" товче про гроші,
про кредит та «Банкінвест»,.
Брук белькоче: «Кто хорошій,
тот хорошій дєло ест!...»
Й Клим Гаврюк усе ж змикитив
(президент же він таки!),
що не воду треба лити,
а міцніше в гранчаки...
І з тим містером «на пару»
вдвох подибали до бару.
Хоч не наш там напис «ВАR»,
та барменом кум Захар.
І сказав закритим текстом
Клим Захару: «Виручай!
Стратегічний це інвестор —
так що, куме, накачай!»
Кум для кума й постарався:
лив і з перцем, лив коньяк.
Тож, як мулу лин, набрався
той інвестор надурняк.
І розкрию по секрету
делікатну тему з тем:
рачки ліз до туалету
він (там напис «Оffiсе М)
По його я бачив пиці,
як він звідти рачкував,
що усе, чим встиг напиться,
в офіс той... інвестував.
Тільки й зміг він белькотати:
— Зад... Рігайловка... О`кей!
А Гаврюк, щоб догоджати,
аж зігнувся, мов лакей:
— Містер... чорт тебе... як звати?
Піднімайся і... постій!
Та й пої... підем до хати,
чи, звиняй, у офіс мій!
Гей, Захаре! Спеціяльно
дай нам закусі... Обом!
Це ж, пойми, офісіяльний
для інвестора прийом...
***
...Далі що було, панове,
я не встигну розказать,
бо везу сьогодні знову
ще когось... інвестувать!