Антон Павлович ЧЕХОВ

29.01.1860-15.07.1904

 

 

 

Народивсь у Таганрозі в сім'ї дрібного крамара.

У 1868 вступив до Таганрозької гімназії, водночас із 1873 року навчався в ремісничому класі Таганрозького повітового училища кравецького фаху. Коли батько, розорившись, переїхав з родиною до Москви, 16-річний Антон залишився в Таганрозі, заробляючи на життя водночас із навчанням приватними уроками; матеріально допомагав батькам.

У 1879 році майбутній письменник вступив на медичний факультет Московського університету. У студентські роки багато друкувався в гумористичних журналах. Дивовижну силу волі проявив у юнацтві, самовиховуючись і виховуючи своїх старших братів.

У 1890 році, вже знаменитим письменником, здійснив, ще й хворіючи на сухоти, важку і тривалу подорож на осгрів Сахалін — місце заслання й каторги в царській Росії. Враження від поїздки склали основу книги "Острів Сахалін".

У 1892 році Чехов оселився під Москвою в селі Меліхове, у зв'язку з чим писав: "Якщо я лікар, то мені потрібні хво¬рі і лікарня, якшо я літератор, мені потрібно жити серед народу, а не на Малій Дмитрівці..." (тепер вулиця Чехова в Москві). У 90-ті роки активно займався громадською діяльністю, надаючи перевагу, як і протягом усього життя, літе¬ратурній справі.

У своїх творах Чехов, висміюючи боягузтво, байдужість, міщанські інтереси, намагання ховатися в свою нору, викриваючи ницість, закликав російське суспільство до активного протесту, до праці на благо народу. Але в оповіданнях і п'єсах Чехова живуть, звичайно ж, не лише паскудники та обивателі. Передові його герої мріють про красиве життя, про щастя в творчій праці. Такі прекрасні сестри з п'єси "Три сестри", така Надя з оповідання "Наречена", Аня у п'єсі "Вишневий сад" та інші.

Вважається російським письменником. Хоча скрізь і завжди в біографії писав, що він - українець. Його дід мав прізвище Чех. 

 

СМЕРТЬ ЧИНОВНИКА

Одного чудового вечора не менш чудовий екзеку¬тор, Іван Дмитрович Черв'яков, сидів у другому ряду крісел і дивився в бінокль на "Корневільські дзвони". Він дивився й почував незмірне раювання. Та враз... В оповіданнях частенько трапляється це "та враз". Автори мають рацію: в житті повно несподіванок! Та враз обличчя його зморщилось, очі підкотилися, по¬дих спинився... він одвів від очей бінокль, нахилив¬ся і... апчхи!!! Чхнув, як бачите. Чхати нікому й ніде не забороняється. Чхають і мужики, і поліцмейсте¬ри, а іноді навіть і таємні радники. Всі чхають. Чер¬в'яков аніскільки не зніяковів, утерся хусточкою і, як ввічлива людина, поглянув навколо себе: чи не по¬турбував він кого-небудь своїм чханням? Але тут уже довелося зніяковіти. Він побачив, що дідок, який сидів поперед нього, в першому ряду крісел, старан¬но витирав свою лисину і шию рукавичкою і бур¬мотів щось. В дідкові Черв'яков упізнав статського генерала Бризжалова, що служить у відомстві шля¬хів.

"Я його оббризкав! — подумав Черв'яков. — Не мій начальник, чужий, а все-таки негаразд. Перепроси¬ти треба".

Черв'яков кашлянув, подався тулубом наперед і зашепотів генералові на вухо:

— Пробачте, ваше-ство, я вас оббризкав... Я не на¬вмисне...

— Нічого, нічого...

— Ради Бога, пробачте. Адже я... не хотів!

— Ах, сидіть, будь ласка! Дайте слухати!

Черв'яков зніяковів, безглуздо усміхнувся й почав дивитися на сцену. Дивився він, але вже раювання більше не почував. Його почав мучити неспокій. В антракті він підійшов до Бризжалоза, походив біля нього і, переборовши боязкість, пробурмотів:

— Я вас оббризкав, ваше-ство... Пробачте... Я ж... не те, щоб...

— Ах, облиште... Я вже забув, а ви все про те саме! — сказав генерал і нетерпляче ворухнув нижньою губою.

"Забув, а в самого єхидство в очах, — подумав Чер¬в'яков, підозріло поглядаючи на генерала. — І гово¬рити не хоче. Треба б йому пояснити, що я зовсім не хотів... що це закон природи, а то подумає, що я плю¬нути хотів. Тепер не подумає, то потім подумає".
Прийшовши додому, Черв'яков розповів дружині про свою нечемність. Дружина, як здалося йому, за¬надто легковажно поставилась до події; вона тільки злякалася, а потім, коли довідалася, що Бри-зжалов "чужий", заспокоїлась.

— А все-таки ти піди перепроси, — сказала вона.

— Подумає, що ти себе серед публіки тримати не вмі¬єш!

— Отож-бо й воно! Я перепрошував, та він, якось дивно... Жодного слова путнього не ...сказав. Та й ніколи було розмовляти.

Другого дня Черв'яков одяг новий віцмундир, підстригся і пішов до Бризжалова пояснювати... Уві¬йшовши до приймальні генерала, він побачив там багато одвідувачів, а серед одвідувачів і самого гене¬рала, що вже почав приймати заяви. Розпитані ми кількох прохачів, генерал звів очі й на Черв'якова.

— Учора в "Аркадії", якщо пригадаєте, ваше-ство, — почав доповідати екзекутор, — я чхнув і... не нав¬мисне оббризкав... Проб...

— Які дурниці... Бог знає що! Ви чого хочете? — звернувся генерал до чергового прохача.
"Говорити не хоче! — подумав Черв'яков, бліднучи.

— Сердиться, значить... Ні, цього не можна так залишити... Я йому поясню..."
Коли генерал закінчив розмову з останнім од-відувачем і попрямував до внутрішніх апартаме¬нтів, Черв'яков ступив за ним і забурмотів:

— Ваше-ство! Якщо я насмілююсь турбувати ваше-ство, то саме з почуття, можу сказати, каят¬тя... Не навмисне, самі зволите знати!

Генерал зробив плаксиве обличчя і махнув рукою.

— Та ви просто смієтесь, милостисдар! — сказав він, зникаючи за дверима.

"Який же тут сміх! — подумав Черв'яков. — Зовсім тут нема ніякого сміху! Генерал, а не може зрозуміти! Коли так, не буду ж я далі просити пробачення в цього фанфарона! Чорт з ним! Напишу йому листа, а ходити не буду! їй-богу, не буду!"

Так думав Черв'яков, ідучи додому. Листа генера¬лові він не написав. Думав, думав, і ніяк не видумав цього листа. Довелося другого дня йти самому по¬яснювати.

— Я вчора приходив турбувати ваше-ство, — забурмотів він, коли генерал звів на нього запитуючі очі, — не для того, щоб глузувати, як ви були ласкаві сказати. Я перепрошував за те, що, чхаючи, оббри¬зкав... а сміятись я й на думці не мав. не смію я смі¬ятися? Коли ми сміятимемось, то ніякої тоді, виходить, пошани до персон... не буде...

— Забирайся геть!! — гримнув враз генерал, по¬синівши і весь затрусившись.

— Що? — запитав жаху.

— Забирайся геть!! — повторив генерал, затупо¬тівши ногами. В животі в Черв'якова щось одірва¬лось. Нічого не бачачи, нічого не чуючи, він позад¬кував до дверей, вийшов на вулицю й поплента¬вся... Прийшовши машинально додому, не скидаю¬чи віцмундира, він ліг на диван і... помер.

1883.

 

ХІРУРГІЯ

Земська лікарня. Через відсутність лікаря, що поїхав женитися, хворих приймає фельдшер Ку-рятін, товста людина років сорока, в приношеній че-сунчовій жакетці і в пошарпаних трикових штанах. На обличчі вираз почуття обов'язку і приємності. Між указівним і середнім пальцями лівої руки — си¬гара, що поширює сморід.

До приймальні входить дячок Вонмигласов, висо¬кий, кремезний дід, у коричневій рясі, з широким шкіряним поясом. Праве око з більмом і напівзаплю¬щене, на носі бородавка, схожа здаля на велику му¬ху. З секунду дячок шукає очима ікону і, не знайшов¬ши її, хреститься на сулію з карболовим розчином, потім виймає з червоної хусточки проскуру і, вкло¬нившись, кладе її перед фельдшером.

— А-а-а... моє вам! — позіхає фельдшер. — 3 чим завітали?

— З неділею вас, Сергію Кузьмовичу... До вашої милості... Істинно й правдиво в псалтирі сказано, пробачте. "Питіє моє з плачем растворях'. Сів оце з старою чай пити і — ні боже мій, ні крапельки, ні крихітки, хоч ляж та помирай... Сьорбнеш трошеч¬ки — й несила мені! Та крім того, що в самому зубі, а й весь цей бік... Так і ломить, так і ломить! У вухо б'є, пробачте, немов у ньому цвяшок чи інший який предмет: так і стріляє, так і стріляє! Согрішихом і беззаконновахом... Студними-бо окалях душу гріх-ми і в ліності житіє моє іждих... За гріхи, Сергію Ку¬зьмовичу, за гріхи! Отець ієрей після літургії доко-ряє: "Косноязичний ти, Юхиме, і гугнявий став. Спі¬ваєш, і нічого в тебе не розбереш". А який, подумай¬те, тут спів, коли рота роззявити не можна, все роз¬пухло, пробачте, і ніч не спав...

— Умгу... Сідайте... Роззявте рота! Вонмигласов сідає і роззявляє рота.
Курятін хмуриться, дивиться в рот і серед пожов¬клих від часу й тютюну зубів знаходить один зуб, прикрашений зяючим дуплом.

— Отець диякон веліли горілку з хріном прик¬ладати — не помогло. Гликерія Онисимівна, дай бо¬же їм здоров'я, дали на руку ниточку носити з Афо-нської гори та звеліли теплим молоком зуб полос¬кати, а я, правду сказати, ниточку надів, а от щодо молока не додержав: бога боюсь, піст...

— Забобони... (пауза). Вирвати його треба, Юхиме Михайловичу!

— Вам краще знати, Сергію Кузьмовичу. На те ви і вивчені, щоб це діло розуміти, як воно є, що вирвати, а що краплями чи іншим чим... На те вас, благодій¬ників, і настановлено, дай вам боже здоров'я, щоб ми за вас удень і вночі, рідні наші... по гроб життя...

— Пусте... — удає скромного фельдшер, підходячи до шафи й порпаючись серед інструментів. — Хірур¬гія — пусте... Тут до всього звичка, твердість руки... Раз плюнути... Недавно оце теж, ось як і ви, приїз¬дить до лікарні поміщик Олександр Іванович Єги-петський... Теж із зубом... Людина освічена, про все розпитує, цікавиться, як і що. Руку потискує, на ім'я й по батькові... В Петербурзі сім років жив. усіх про¬фесорів перенюхав. Довго ми з ним тут... Христом-богом благає: вирвіть ви мені його, Сергію Кузьмо¬вичу! Чому ж би й не вирвати? Вирвати можна. Тільки тут розуміти треба, без розуміння не можна... Зуби всякі бувають. Одного рвеш щипцями, другого козиною ніжкою, третього ключем... Кому як.

Фельдшер бере козину ніжку, з хвилину дивиться на неї запитливо, потім кладе й бере щипці.

— Ну, роззявте-но рота якширше... — каже він, підходячи з щипцями до дячка. — Зараз ми його... теє... Раз плюнути... Ясна підрізати тільки... тракцію зробити по вертикальній осі... і все... (підрізує ясна) і все...

— Благодійники ви наші... Нам, дурням, і невтям¬ки, а вас господь просвітив...

— Не розмовляйте, коли у вас рот роззявлений... Цей легко рвати, а буває так, що самі тільки корін¬ці... Цей — раз плюнути... (накладає щипці). Поче¬кайте, не смикайтесь... Сидіть нерухомо.... Як оком змигнути... (робить тракцію). Головне, щоб якнай¬глибше взяти (тягне)... щоб коронку не зламати...

— Батечку рідний... Мати пречиста... Ввв...

— Не тоє... не тоє... як його? Не хапайте руками. Пустіть руки. (Тягне). Зараз... Ось, ось... діло ж це не легке...

— Батечку... благодійнику... (кричить). Ангели! Ого-го... Та смикай же, смикай! Чого п'ять років тяг¬неш?

— Та діло ж це... хірургія... Відразу не можна... Ось, ось...

Вонмигласов підіймає коліна до ліктів, ворушить пальцями, витріщає очі, уривчасто дихає... На баг¬ровому обличчі його виступає піт, в очах сльози. Ку-рятін сопе, тупцяє перед дячком і тягне... Минають найжахливіші півхвилини — і щипці зриваються з зуба. Дячок схоплюється й засовує пальці в рот. У роті намацує він зуба на старому місці.

— Тягнув! — каже він плачущим і в той самий час насмішкуватим голосом. — Щоб тебе так на тому світі потягнуло! Дякуємо красно! Коли не вмієш рвати, то й не берись! Світу божого не бачу...

 

— А ти навіщо руками хапаєш? — сердиться фель¬дшер. — Я тягну, а ти мене під руку штовхаєш і різні дурні слова... Дурепа!

— Сам ти дурепа!

— Ти думаєш, мутирю, легко зуби рвати? Візь-мися-но! Це не те, що на дзвіницю виліз та в дзвони відтарабанив. (Передражнює): "Не вмієш, не вмієш!" Бач, який показувач знайшовся! Ач ти... Панові Єги¬петському, Олександрові Івановичу, рвав, та й той нічого, ніяких слів... Людина не тобі пара, а не хапав руками... Сідай! Сідай, кажу тобі!

— Світу не бачу... Дай дух звести... Ох! (сідає). Не тягни тільки довго, а смикай. Ти не тягни, а сми¬кай... Зразу!

— Учи вченого! Який, господи, народ неосвічений! Живи ось з отакими... очманієш! Роззяв рота... (на¬кладає щипці). Хірургія, брат, не жарт... Це не на криласі читати... (робить тракцію). Не смикайся... Зуб, виходить, застарілий, глибоко коріння пустив... (тягне). Не ворушись... Ну, ну... (чути, як хруснуло). Так і знав!

Вонмигласов сидить з хвилину нерухомо, немов не при пам'яті. Він приголомшений... Очі його тупо ди¬вляться в просторінь, на блідому обличчі піт.

— Треба б мені козиною ніжкою... — бурмоче фе¬льдшер. — Отака оказія!
Отямившись, дячок суне в рот пальці і на місці хворого зуба знаходить два виступи, що стирчать.

— Парршивий чорт... — вимовляє він. — Понасад¬жували вас тут, іродів, на нашу погибель!

— Полайся мені ще тут... — бурмоче фельдшер, кладучи до шафи щипці. — Нечема... Мало тебе в бу¬рсі березою частували... Пан Єгипетський, Олек¬сандр Іванович, у Петербурзі років із сім жив... ос¬віченість... один костюм карбованців з сотню кош¬тує... та й то не лаявся... А ти що за пава така? Нічо¬го, не здохнеш!

Дячок бере з стола свою проскуру і, тримаючи що¬ку рукою, іде собі додому...

1884.

 

ХАМЕЛЕОН

Через базарну площу йде поліцейський наглядач Очумєлов у новій шинелі і з клуночком у руці. За ним ступає рудий городовий з решетом, вщерть повним конфіскованого аґрусу. Навколо тиша... На площі ні душі... Порозчинювані двері крамниць і шинків див¬ляться на світ божий сумно, як голодні пащі; коло них нема навіть жебраків.

— То ти кусатись, окаянний! — чує раптом Очу¬мєлов. — Хлопці, не пускай його! Ниньки не велено кусатися! Держи! А... а!

Чути собаче скавучання. Очумєлов дивиться набік і бачить: з дров'яного складу купця Пічугіна, стриба¬ючи на трьох ногах і озираючись, біжить собака. За ним женеться людина в ситцевій накрохмаленій со¬рочці і розстебнутій жилетці. Вона біжить за соба¬кою, і, подавшись тулубом вперед, падає на землю, й хапає собаку за задні лапи. Чути вдруге собаче ска¬вучання і крик: "Не пускай!" З крамниць висувають¬ся сонні фізіономії, і незабаром коло дров'яного складу, немов з землі виросши, збирається натовп.
— Неначе безпорядок, ваше благородіє!.. — каже городовий.

Очумєлов робить півповорот ліворуч і прямує до натовпу. Коло самих воріт складу, бачить він, стоїть вищеописана людина в розстебнутій жилетці і, піднявши вгору праву руку, показує натовпові за¬кривавлений палець. На напівп'яному обличчі лю¬дини ніби написано: "Ну, знатимеш ти мене, шель¬мо!" та й самий палець має вигляд ознаки перемоги. В цій людині Очумєлов впізнає золотаря Хрюкіна. В центрі натовпу, розчепіривши передні ноги і труся¬чись усім тілом, сидить на землі сам винуватець ска-ндалу — біле хортеня з гострою мордою і жовтою плямою па спині. В сльозливих очах його вираз туги й жаху.

— З якої це нагоди тут? — питає Очумєлов, врізу¬ючись у натовп. — Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?

— Іду я, ваше благородіє, нікого не займаю... — по¬чинає Хрюкін, кашляючи в кулак, — про дрова з Ми-трієм Митровичем, коли враз це стерво з доброго дива за палець... Ви мені пробачте, я людина, котора робоча... Робота в мене дрібна. Хай мені заплатять, бо — я цим пальцем, може, з тиждень не поворухну... Цього, ваше благородіє, і в законі нема, щоб од тварини терпіти... Якщо кожне буде кусатися, то краще й не жити на світі...

— Гм!.. Гаразд... — каже Очумєлов, суворо кашляю¬чи й ворушачи бровами. — Гаразд... Чий собака? Я цього так не залишу. Я покажу вам, як собак розпус¬кати. Пора звернути увагу на таких панів, що не хо¬чуть коритися постановам. Як оштрафують його, мерзотника, то він знатиме в мене, що значить соба¬ка та інший бродячий скот. Я йому нажену холоду!... Єлдирін, — звертається наглядач до городового, — дізнайся, чий це собака, і складай протокола! А соба¬ку знищити треба. Негайно! Він, напевно, скаже¬ний... Чий це собака, питаю?

— Це ніби генерала Жигалова! — каже хтось із юр¬би.

— Генерала Жигалова? Гм!.. Здійми-но, Єлдирін, з мене пальто... Страх, яка спека! Мабуть, перед дощем... Одного тільки я не розумію: як він міг тебе вкусити? — обертається Очумєлов до Хрюкіна. — Невже він дістане до пальця? Він маленький, а ти, бач, он який здоровило! Ти, мабуть, розколупав па¬льця цвяшком, а тоді й спала тобі в голову ідея, щоб причепитись. Ти ж бо... звісний народ! Знаю вас, чортів!

— Він, ваше благородіє, цигаркою йому в морду для сміху, а песик, не дурний бувши, та й хап... Без¬глузда людина, ваше благородіє.

— Брешеш, кривий! Не бачив, то, виходить, наві¬що брехати? їхнє благородіє розумний пан і роз¬бирають, якщо хто бреше, а хто по совісті, як перед богом... А як я брешу, то хай мировий розсудить. У нього в законі сказано... Ниньки всі рівні... У мене в самого брат у жандармах... якщо хочете знати...

— Мовчи!

— Ні, це не генеральський... — глибокодумно зау¬важує городовий. — У генерала таких нема. В нього все більше лягаві...

— Ти це напевно знаєш?

— Напевно, ваше благородіє...

— Я й сам знаю. В генерала собаки дорогі, поро¬дисті, а це — чорт знає що! Ні шерсті, ні вигляду... підлість сама тільки... І такого собаку держати?! Де ж у вас розум? Хай попався б такий собака в Петер¬бурзі або в Москві, то знаєте, що було б? Там не поди¬вились би в закон, а вмить — не диш! Ти, Хрюкін, по¬страждав і діла цього так не лишай... Треба провчи¬ти! Пора...

— А може, і генеральський... — думає вголос горо¬довий. — На морді в нього не написано... Недавно в дворі в нього такого бачив.

— Звісно, генеральський! — говорить голос з на¬товпу.

— Гм!.. Надінь-но, Єлдирін, на мене пальто. Щось вітром дмухнуло... Морозить... Ти одведеш його до генерала й спитаєш там... Скажеш, що я знайшов і прислав. Та скажи, щоб його не випускали на вули¬цю... Він, може, дорогий, а якщо кожний свиня йому в носа цигаркою тикатиме, то враз зіпсують. Собака — ніжна тварина... А ти, бовдуре, опусти руку! Нема чого свого дурного пальця виставляти! Сам винен!..

— Повар генеральський іде, його спитаємо... Гей, Прохоре! А йди-но, любий, сюди! Поглянь на соба¬ку... Ваш?

— Видумав! Таких у нас зроду не бувало!

— І розпитувати тут довго нема чого, — каже Очу-мєлов. — Він бродячий! Нічого тут довго розмовля¬ти.... Якщо сказав, що бродячий, значить, бродя¬чий... Знищити, от і все.
— Це не наш, — каже далі Прохор. — Це генера¬лового брата, що недавно приїхав. Наш не охочий до хортів. Брат їхній охочий...

— Та хіба братік їхній приїхали? Володимир Іва¬нович? — питає Очумєлов, і все обличчя його зали¬ває солодка усмішка. — Ах ти, господи! А я й не знав! Погостювати приїхали?

— В гості...

— Ах ти, господи... Скучилизабратіком....Аяжіне знав! То це їхній собачка? Дуже радий... Візьми його... Песик нічого собі... Меткий такий... Хап цього за палець! Ха-ха-ха... Ну, чого тремтиш? Ррр-рр... Сердиться, шельма... цуцик отакий...

Прохор кличе собаку і йде з ним від дров'яного складу. Натовп регочеться з Хрюкіна.

— Я ще доберусь до тебе! — загрожує йому Очумє¬лов і, запинаючись у шинель, продовжує свою путь базарною площею.

1884.

 

НАЛЕЖНІ ЗАХОДИ

Маленький, заштатний городок, що його, за висло¬вом місцевого тюремного доглядача, на геогра¬фічній карті навіть під телескопом не побачиш, ос¬вітлений опівденним сонцем. Тиша і спокій. У на¬прямі від думи до торгових рядів повільно посу¬вається санітарна комісія, що складається з місько¬го лікаря, поліцейського наглядача, двох уповнова¬жених від думи і одного торгового депутата. Позаду шанобливо ступають городові... Шлях комісії, як шлях до пекла, всипано благими намірами. Саніта¬ри йдуть і, вимахуючи руками, балакають про бруд, сморід, належні заходи та інші холерні матерії. Роз¬мови такі розумні, що поліцейський надзиратель. який іде попереду всіх, раптом впадає в захоплення і, обернувшись, каже:

— Ось так би нам, панове, частіше збиратися та розмовляти! І приємно, і в товаристві себе почу¬ваєш, а то тільки й знаємо, що сваримося. Та, їй-бо¬гу!

— З кого б нам почати? — звертається торговий депутат до лікаря тоном ката, що вибирає жертву. — Чи не почати нам, Аникито Миколайовичу, з крам¬ниці Ошейникова? Шахрай, по-перше, і... по-друге, вже час до нього добратися. Оце недавно приносять мені від нього гречану крупу, а в ній, вибачте, пацю¬чий послід... Жінка так і не їла!

— Ну, що ж? З Ошейникова, то й з Ошейникова, — каже байдуже лікар.
Санітари входять до "Магазину чаю, цукру й кофію і інших колоніальних товарів А. М. Ошейникова" і одразу, без довгих передмов, приступають до ревізії.

— М-так... — каже лікар, розглядаючи гарно скла¬дені піраміди з казанського мила. — Яких ти в себе тут з мила вавілонів набудував! Винахідництво, по¬думаєш! Е... є... є! Це що ж таке? Подивіться, пано¬ве! Дем'ян Гаврилович зволить мило і хліб тим са¬мим ножем різати!

— Від цього холери не буде, Аникито Миколайови¬чу! — слушно зауважує хазяїн.
Воно то так, але ж гидко! Адже і я в тебе хліб купую.

— Для кого благороднішого ми окремий ніж маємо. Будьте спокійні... Що ви...
Поліцейський надзиратель мружить свої коротко¬зорі очі на шинку, довго дряпає її нігтем, голосно нюхає, потім, постукавши по шинці пальцем, за¬питує:

— А вона в тебе, буває, не з стрихнінами?

— Що ви... Змилуйтесь... Та хіба можна! Наглядач ніяковіє, відходить від шинки і мружить очі на прейскурант Асмолова і К°. Торговий депутат засовує руку в діжку з гречаними крупами і відчуває там щось м'яке, оксамитисте... Він заглядає туди, і на обличчі його розпливається ніжність.

— Киціньки... киціньки! Манюнічки мої! — лепече він. — Лежать у крупах і мордочки підняли... ніжаться... Ти б, Дем'яне Гавриловичу, прислав мені одне кошенятко!

— Це можна... А ось, панове, закуски, якщо бажає¬те оглянути... Оселедці ось, сир... балик, зволите ба¬чити... Балика в четвер одержав, найкращщщ... Мишко, дай-но сюди ножика!
Санітари одрізують по шматку балика і, поню¬хавши, куштують.

— Закушу вже й я до речі... — каже ніби про себе хазяїн крамниці Дем'ян Гаврилович. — Там десь у мене пляшечка валялася. Піти перед баликом випи¬ти... Інший смак тоді... Мишко, дай-но сюди пляше¬чку.

Мишко, надувши щоки і вирячивши очі, відкор¬ковує пляшку і з дзвоном ставить її на прилавок.

— Пити натщесерце... — каже поліцейський нагля¬дач, нерішуче чухаючи потилицю. —А втім, якщо по одній... Тільки ти скоріше, Дем'яне Гавриловичу, нам ніколи з твоєю горілкою!

Через чверть години санітари, витираючи губи і колупаючи сірниками в зубах, ідуть до крамниці Голорибенка. Тут, як на зло, пройти нема де... Чоловіка з п'ять молодців, з червоними, спітнілими фізіоно¬міями, котять з крамниці бочку з олією.

— Держи праворуч!.. Тягни за край... тягни, тягни! Бруска підклади... а, чорт! Одійдіть, ваше благоро¬діє, ноги розчавимо!

Бочка застряває в дверях і — ані з місця... Молодці налягають на неї і напирають з усієї сили, голосно сопучи і лаючись на весь майдан. Після таких зусиль, коли від довгого сопіння повітря значно змінює свою чистоту, бочка, нарешті, викочується і чомусь, всупереч законам природи, котиться назад і знову застряває в дверях. Сопіння починається зно¬ву.

— Тьху! — плює наглядач. — Ходімо до Шибукіна. Ці чорти до вечора будуть сопіти.
Шибукінську крамницю санітари застають замк¬неною.

— Та вона ж була відчинена! — дивуються санітари, переглядаючись. — Коли ми до Ошейнико-ва входили, Шибукін стояв на порозі і мідний чай¬ник полоскав. Де він? — звертаються вони до жеб¬рака, який стоїть біля замкненої крамниці.

— Подайте милостиньку, христа ради, — хрипить жебрак, — убогому каліці, що милость ваша, панове благодійники... родителям вашим...

Санітари махають руками й ідуть далі, крім самого тільки уповноваженого від думи, Плюніна. Цей по¬дає жебракові копійку і, немов чогось злякавшись, швидко хреститься і біжить навздогін за компані¬єю.

Години через дві комісія йде назад. Вигляд у сані¬тарів стомлений, замучений. Ходили вони недаре¬мно: один з городових, урочисто ступаючи, несе ло¬ток, повний гнилих яблук.

— Тепер, по трудах праведних, непогано б хиль¬нути, — каже наглядач, скоса поглядаючи на вивіску "Ренсковий погріб вин і горілок". — Підкріпитися б...

— М-так, не заважає. Зайдімо, якщо хочете. Санітари спускаються в погріб і сідають навколо круглого стола з погнутими ніжками. Наглядач ки¬ває продавцеві, і на столі з'являється пляшка.

— Шкода, що закусити нема чим, — каже торговий депутат, випиваючи і скривлюючись.

— Огірочка дав би, чи що?.. А втім...

Депутат повертається до городового з лотком, ви¬бирає яблуко, що найбільш збереглося, і закушує.

— Ага... Та тут є й не дуже гнилі! — ніби дивується наглядач. — Дай-но, і я собі виберу! Та ти постав отут лоток... Які кращі — ми виберемо, почистимо, а решту можеш знищити. Аникито Миколайовичу, наливайте! Ось так нам частіше б збиратися та роз-мовляти. А то живеш-живеш у цій глушині, ніякої освіти, ні клубу, ні товариства — Австралія, та й годі! Наливайте, панове! Доктор, яблучок! Сам особисто для вас почистив!

— Ваше благородіє, куди лоток подіти скажете? — запитує городовий наглядач, який виходить з компанією з погреба.

— Л... лоток? Котрий лоток? Ррозумію! Знищити разом з яблуками... бо ж — зараза!
— Яблука ви зволили поїсти!

— А-а... дуже приємно! Послухх... піди до мене до¬дому й скажи Марії Власівні, щоб не сердилась... Я тільки на годинку... До Плюніна спати... Розумієш? Спати... обійми Морфея. Шпрехен зі дейч, Іван Анд-рейч?

І підвівши до неба очі, наглядач гірко хитає голо¬вою, розставляє руки й каже:

— Отак і все життя наше!

1834.

 

ТОВСТИЙ І ТОНКИЙ

На вокзалі Миколаївської залізниці зустрілись два приятелі: один товстий, другий тонкий. Товстий тільки що пообідав на вокзалі, і губи його вилискува¬ли від масла, як спілі вишні. Пахло від нього хересом і флер-д'оранжем. А тонкий тільки-но вийшов з ва¬гона і був навантажений чемоданами, клунками і картонками. Пахло від нього шинкою й кофейною гущею. З-за його спини визирала худорлява жінка з довгим підборіддям — його дружина, і високий гімназист з примруженим оком — його син.

— Порфирій! — вигукнув товстий, побачивши тон¬кого. — Чи це ти? Голубчику мій! Скільки зим, скіль¬ки літ!

— Батечку! — здивувався тонкий. — Миша! Друг дитинства! Звідки ти взявся!
Приятелі тричі поцілувались і вп'ялися один в од¬ного очима, повними сліз. Обидва були приємно приголомшені.

— Любий мій! — почав тонкий після поцілунків.— От не сподівався! От сюрприз! Ну, та подивися ж на мене гарненько! Такий самий красунь, як і був! Такий самий душончик і чепурун! Ах ти, господи! Ну, що ж ти? Багатий? Жонатий? Я вже жонатий, як бачиш... Це ось моя жінка, Луїза, з роду Ванценбах... лютеранка... А це син мій, Нафанаїл, учень третього класу. Це, Нафаню, друг мого дитинства! В гімназії разом учились!

Нафанаїл трохи подумав і скинув шапку.

— В гімназії разом учились! — говорив далі тон¬кий. — Пам'ятаєш, як тебе дражнили? Тебе дражнили Геростратом за те, що ти казенну книжку ци¬гаркою пропалив, а мене Ефіальтом за те, що я ябед¬ничати любив. Хо-хо... Дітьми були! Не бійся, Нафа¬ню! Підійди до нього ближче... А це моя жінка, з роду Ванценбах... лютеранка...

Нафанаїл трохи подумав і сховався за батькову спину.

— Ну, як живеш, друже? — запитав товстий, захо¬плено дивлячись на друга. — Служиш де? Дослужи¬вся?

— Служу, любий мій! Колезьким асесором вже дру¬гий рік і Станіслава маю. Платня погана... ну, та бог з нею! Жінка уроки музики дає, я портсигари при¬ватно з дерева роблю. Чудові портсигари! По карбо¬ванцю за штуку продаю. Якщо хто бере десять штук і більше, тому, розумієш, знижка. Перебиваємось сяк-так. Служив, знаєш, у департаменті, а тепер сю¬ди мене перевели за столоначальника в тому ж таки відомстві... Тут буду служити. Ну, а ти як? Мабуть, уже статський? Га?

— Ні, любий мій, бери вище, — сказав товстий. — Я вже до таємного дослужився... Дві зірки маю.

Тонкий враз зблід, скам'янів, але скоро обличчя його скривилося з усіх боків найширшою усмішкою: здавалося, що з обличчя та очей його посипалися іскри. Сам він зіщулився, згорбився, звузився... його чемодани, клунки й картонки скулились, поморщи¬лись... Довге підборіддя жінчине стало ще довшим; Нафанаїл виструнчився у фрунт і застебнув на всі ґудзики свій мундир...

— Я, ваше превосходительство... Дуже приємно! Друг, можна сказати, дитинства, і раптом вийшли в такі вельможі! Хи-хи-и.

— Ну, годі! — скривився товстий. — Навіщо цей тон? Ми з тобою друзі дитинства — і до чого тут це чиношанування?

— Змилуйтеся... Що ви... — захихикав тонкий, ще дужче, ще більше зіщулюючись. —Ласкава увага ва¬шого превосходительства... Наче живуща волога... Це ось, ваше превосходительство, син мій Нафана-їл... жінка Луїза, лютеранка, так би мовити...
Товстий хотів був відказати щось, але на обличчі в тонкого було написано стільки благоговіння, соло¬дощів і шанобливої кислоти, що таємного радника занудило. Він одвернувся від тонкого і подав йому на прощання руку.

Тонкий потиснув три пальці, вклонився всім тулу¬бом і захихикав, наче китаєць: "хи-хи-хи". Жінка ус¬міхнулась. Нафанаїл човгнув ногою і впустив каш¬кета. Всі троє були приємно приголомшені.

1883.

 

ЗЛОВМИСНИК

Перед судовим слідчим стоїть маленький, надзви¬чайно худий чоловічок у пістрьовій сорочці і лата¬них штанах. Його обросле волоссям і поїдене рябо¬тинням обличчя та очі, що їх ледве видно з-за гус¬тих, навислих брів, мають вираз похмурої суворості. На голові ціла шапка давно вже нечесаного, покош¬ланого волосся, що надає йому ще більшої, павучої суворості. Він босий.

— Денис Григор'єв! — починає слідчий. — Підійди ближче і відповідай на мої запитання. Сьомого числа цього липня залізничний сторож Іван Семенович Акінфов, проходячи вранці колією, на 141-й версті, застав тебе за відкручуванням гайки, якою рейки прикріпляються до шпал. Ось вона, ця гайка!.. З якою гайкою і затримав тебе. Чи так воно було?

— Га?

— Чи так усе це було, як пояснює Акінфов?

— Звісно, було.

— Гаразд, ну, а для чого ти одкручував гайку?

— Га?

— Ти це своє "га" кинь, а відповідай на запитання: для чого ти одкручував гайку?

— Коли б не потрібна була, не одкручував би, — хрипить Денис, скоса поглядаючи на стелю.

— Для чого ж тобі потрібна була ця гайка?

— Гайка б то? Ми з гайок грузила робимо...

— Хто це ми?

— Ми, люди... Климівські мужики, тобто.

— Слухай, братіку. не прикидайся ти мені йоло¬пом, а говори до діла. Нічого тут про грузила бреха¬ти!

— Зроду не брехав, а тут брешу... — бурмоче Денис, кліпаючи очима. —Та невже, ваше благородіє, мож¬на без грузила? Якщо ти живця, чи виповзня на га¬чок надіваєш, то хіба ж він піде на дно без грузила? Брешу... — усміхається Денис. — На дідька він, жи¬вець отой, якщо поверх води плаватиме! Окунь, щу¬ка, минь завжди при дні бере, а котра якщо вгорі плаває, то ту хіба тільки шилішпер вхопить, та й то рідко... В нашій річці не живе шилішпер... Ця риба простір любить.

— До чого ти мені про шилішпера розказуєш?

— Га? Таж самі ви питаєте! У нас і пани так лов¬лять. Найостанніший хлопчисько не буде тобі без грузила ловити, звичайно, котрий не розуміє, ну, той і без грузила піде ловити. Дурневі закону не пи¬сано...

— То ти кажеш, що ти відкрутив цю гайку на те, щоб зробити з неї грузило?

— А то на що? Не в бабки ж гратися?

— Але на грузило міг ти вжити свинець, кулю... цвяшок який-небудь.

— Свинцю на дорозі не знайдеш, купувати треба, а цвяшок для грузила не придатний. Кращого за гайку і не знайти... І важка, і дірка є.

— Дурнем яким прикидається! Наче вчора наро¬дився, або з неба впав. Хіба ти не розумієш, дурна голово, до чого призводить те відкручування? Якби не додивився сторож, то ж поїзд міг би зійти з рейок, людей би побило! Ти людей убив би!

— Борони, Боже, ваше благородіє! Навіщо вбивати? Хіба ми нехристи, чи лиходії які? Слава тобі, Господи, пане ласкавий, вік свій звікували і не тільки що вби¬вати, але й у думці такого не було... Заступись і по¬милуй, царице небесна... Що ви!

— А від чого, по-твоєму, буває, що розбиваються поїзди? Відкрути дві-три гайки, от тобі й розбився поїзд!

Денис усміхається і недовірливо мружить на слідчого очі.

— Ну! Вже скільки років усім селом гайки відкру¬чуємо і милував бог, а тут поїзд розбився... людей по¬вбивав... Якби я рейку взяв, або, скажімо, колоду по¬перек колії поклав, ну, тоді, може, перекинуло б поїзд, а то... тьху! гайка!

— Та зрозумій же, гайками прикріплюється рейка до шпал.

— Це ми розуміємо... Ми ж бо не всі відкручуємо... залишаємо... Не без розуму робимо... розуміємо...

Денис позіхає й хрестить рота.

— Минулого року тут зійшов поїзд з рейок, — каже слідчий. —Тепер зрозуміло, чому...

— Як кажете?

— Тепер, кажу, зрозуміло, чому минулого року зі¬йшов поїзд з рейок... Я розумію!

— На те ви й освічені, щоб розуміти, ласкавці на¬ші... Господь знав, кому тяму давав... Ви от і розсуди¬ли, як і що, а сторож той-таки мужик, нічого не тя¬мить, хапає тебе за комір та й тягне... Ти розсуди, а тоді й тягни! Сказано — мужик, мужицький і ро¬зум... Запишіть також, ваше благородіє, що він мене два рази по зубах ударив і в груди.

— Коли в тебе робили трус, то знайшли ще одну гайку... Цю якому місці ти відкрутив і коли?

— Це ви про ту гайку, що під червоною скринькою лежала?

— Не знаю, де вона в тебе лежала, а тільки знай¬шли її. Коли ти її відкрутив?

— Я її не відкручував, її мені Гнатко, Семена од¬ноокого син, дав. Це я про ту, що під скринькою, а ту, що на подвір'ї в санях, ми разом з Митрофаном ви¬крутили.

— З яким Митрофаном?

— З Митрофаном Петровим... Невже не чули? Не¬води в нас робить і панам продає... йому багато цих самих гайок треба. На кожен невід, вважай, штук з десять...

— Слухай... 1081 стаття карного кодексу каже, що за всяке навмисно вчинене пошкодження залізнич¬ної колії, якщо від того може статися небезпека для транспорту, що проходить цією колією, і винний знав, що внаслідок цього має бути нещастя... розу-мієш? знав! А ти не міг не знати, до чого доводить це відкручування... його засуджують на заслання в ка¬торжні роботи.

— Звичайно, ви краще знаєте... Ми люди темні... хіба ж ми розуміємо?

— Все ти розумієш!. Це ти брешеш, прикидаєшся!

— Навіщо брехати? Спитайте на селі, коли не вірите... Без грузила тільки верховідку ловлять, а що вже гірше за пічкура, та й той не піде тобі без грузи¬ла.

— Ти ще про шилішпера розкажи! — усміхається слідчий.

— Шилішпер у нас не водиться... Пускаємо вудку без грузила поверх води на метелика, бере головень, та й то рідко.

— Ну, мовчи...

Настає мовчанка. Денис переступає з ноги на йогу, дивиться на стіл з зеленим сукном і раз у раз кліпає очима, немов бачить перед собою не сукно, а сонце. Слідчий швидко пише.

— Мені йти? — питає Денис після деякої мовчанки.

— Ні. Я повинен взяти тебе під варту й відіслати в тюрму. Денис перестає кліпати і, підвівши свої густі брови, запитливо дивиться на чиновника.

— Тобто, як же в тюрму? Ваше благородіє! Мені ніколи, мені треба на ярмарок; з Єгора три карбованці за сало одержати...

— Мовчи, не заважай!

— В тюрму! Якби було за що, пішов би, а то так... ні сіло ні впало... За що? І не крав, здається, і не бив¬ся... А якщо ви про недоплату сумніваєтесь, ваше благородіє, то не вірте старості... Ви пана непремін-ного члена спитайте... Хреста на ньому нема, на старості тому...

— Мовчи!

— Я й так мовчу... — бурмоче Денис. — А що ста¬роста набрехав в обліку, то я хоч під присягою... Нас три брати: Кузьма іригор'єв, виходить, Єгор Григо-р'єв і я, Денис іригор'єв...

— Ти мені заважаєш... Гей, Семене! — кричить слі¬дчий. — Вивести його!

— Нас три брати, — бурмоче Денис, коли два дужі солдати беруть і ведуть його з камери.

— Брат за бра¬та не відповідає... Кузьма не платить, а ти, Денисе, відповідай... Судді! Помер покійник пан генерал, царство небесне, а то показав би він вам, суддям... Треба судити вміючи, а не абияк... Хоч і відшмагай, та щоб за діло, по совісті...

1885.

 

УНТЕР ПРИШИБЄЄВ

— Унтер-офіцер Пришибєєв! Ви обвинувачуєтесь у тому, що 3-го вересня образили словами і дією урядника Жигіна, волосного старшину Аляпова, со¬цького Єфимова, понятих Іванова і Гаврилова та ще шістьох селян, до того ж першим трьом ви вчинили образу при виконанні ними службових обов'язків. Визнаєте себе за винного?
Пришибєєв, зморщений унтер з колючим облич¬чям, витягає руки по швах і відповідає хрипким, придушеним голосом, відрубуючи кожне слово, наче командуючи:

— Ваше високородіє, пане мировий суддя! Зна¬чить, по всіх статтях закону виходить причина ате¬стувати всяку обставину взаємно. Винен не я, а всі інші. Все це діло вийшло через, царство йому небес¬не, мертвий труп. Іду ото я третього числа з дружи¬ною Анфісою тихо, благородно, дивлюсь — стоїть на березі купа різного народу людей. З якого повного права тут народ зібрався? — питаю. — Навіщо? Нев¬же в законі сказано, щоб народ табуном ходив? Кри¬чу: розійдись! Став розштовхувати народ, щоб роз¬ходились по хатах, наказав соцькому гнати в шию...

— Дозвольте, ви ж не урядник, не староста, — хіба це ваше діло народ розганяти?

— Не його! Не його! — чути голоси з різних кутків камери. — Життя від нього немає, вашескородіє. П'ятнадцять років від нього терпимо! Як прийшов із служби, то з тої пори хоч із села тікай. Замучив усіх!

— Саме так, вашескородіє! — каже свідок старо¬ста. — Цілою громадою скаржимось. Жити з ним ніяк не можна! Чи то з образами ходимо, чи весілля, чи, скажімо, пригода яка, скрізь він кричить, гала¬сує, все порядки заводить. Дітей за вуха крутить, за молодицями підглядає, щоб чого не вийшло, немов свекор який... А оце по хатах ходив, наказував, щоб пісень не співали і щоб світла не палили. Закону, ка¬же, такого нема, щоб пісень співати...

— Заждіть, ви ще встигнете дати свідчення, — ка¬же мировий, — а тепер нехай Пришибєєв продов¬жує. Далі, Пришибєєв!

— Слухаюсь! — хрипить унтер. — Ви, ваше високородіє, зволите казати, що не моє це діло народ розганяти. .. Добре... А якщо непорядки? Невже можна дозволяти, щоб народ бешкетував? Де це в законі написано, щоб народові волю давати? Я не можу дозво¬ляти. Якщо я не буду їх розганяти та карати, то хто ж буде? Ніхто порядків справжніх не знає, у всьому селі тільки я один, можна сказати, ваше високо¬родіє, знаю, як поводитися з людьми простого зван¬ня, і, ваше високородіє, я можу все розуміти. Я не мужик, я унтер-офіцер, відставний каптенармус, у Варшаві служив, у штабі, а після того, зволите зна¬ти, як у чисту вийшов, був пожежником, а після то¬го, через хворість недуги вийшов з пожежників і два роки в хлоп'ячій класичній прогімназії за швейцара служив... Всі порядки знаю. А мужик — проста лю¬дина, він нічого не розуміє і повинен мене слухати, бо — задля його ж користі. Візьмімо хоч би оце діло для прикладу... Розганяю я народ, а на березі на пі¬сочку потоплий труп мертвої людини. На якій такій підставі, питаю, він тут лежить? Невже це порядок? Куди урядник дивиться? Чому ти, кажу, уряднику, начальству знати не даєш? Може, цей потоплий покійник сам утопився, а може, тут діло Сибіром па¬хне. Може, тут карне смертовбивство... А урядник Жигін ніякої уваги, тільки цигарочку курить. "Що це, каже, у вас за укажчик такий? Звідки, каже, він у вас такий узявся? Невже ми без нього, каже, не зна¬ємо нашої поведінки?" Виходить, кажу, ти не знаєш, дурню такий, коли стоїш і без уваги. "Я, каже, ще вчора дав знати становому приставу". Навіщо ж, пи¬таю, становому приставу? За якою статтею зводу за¬конів? Невже в таких ділах, коли втоплі, чи вішальники і інше тому подібне, — хіба в таких справах становий може?Тут, кажу, справа карна, цивільна... Тут, кажу, якнайшвидше посилати естафет панові слідчому й суддям. І насамперед ти повинен, кажу, скласти акта й надіслати панові мировому судді. А він, урядник, усе слухає й сміється. І мужики теж. Всі сміялись, ваше високородіє. Під присягою можу посвідчити. І цей сміявся, і он той, і Жигін сміявся. Чого, кажу, зуби скалите? А урядник і каже: "Миро¬вому, каже, судді такі справи непідсудні". Від оцих самих слів мене аж у жар вкинуло. Уряднику, адже ти це казав? — звертається унтер до урядника Жигіна.

— Казав.

— Усі чули, як ти оце саме перед усім простим народом: "Мировому судді такі справи непідсудні". Усі чули, як ти оце саме... Мене, ваше високородіє, в жар вкинуло, я аж оторопів весь. Повтори, кажу, повтори, сякий-такий, що ти сказав! Він знову оці самі слова... Я до нього. Як же, кажу, ти можеш таке говорити про пана мирового суддю? Ти, поліцейський урядник, та проти влади? Га? Та ти, кажу, знаєш, що пан мировий суддя, якщо захочуть, можуть тебе за такі слова до губернського жандармського управління через твою неблагонадійну поведінку? Та ти знаєш, кажу, куди за такі політичні слова тебе загна¬ти може пан мировий суддя? А старшина каже: "Ми¬ровий, каже, далі за свою межу нічого визначити не може. Тільки малі справи йому підсудні". Так і ска¬зав, усі чули... Як же, кажу, ти смієш владу зневажа¬ти? Ну, кажу, ти зо мною жартів не жартуй, а то справа, брат, погана. Бувало у Варшаві, ще коли за швейцара був у хлоп'ячій класичній прогімназії, то як почую які неподобні слова, то дивлюсь на вулицю, чи не видно жандарма: "ходи, кажу, сюди, кавалер", — і все йому доповідаю. А тут на селі кому скажеш?.. Узяла мене злість. Прикро стало, що теперішній на¬род вдався у сваволю і непокору, я розмахнувся і... звісно, не то, щоб дуже, а так, правильно, легенько, щоб не смів про ваше високородіє такі слова говори¬ти... За старшину урядник заступився. Я, виходить, і урядника... І почалось... Погарячився, ваше висо¬кородіє, ну, та без того ж не можна, щоб не побити. Якщо дурної людини не поб'єш, то на твоїй же душі гріх. Особливо, якщо за діло... якщо непорядок...

— Дозвольте! За непорядками є кому глядіти. На це є урядник, староста, соцький...

— Урядник за всім не вглядить, та урядник і не ро¬зуміє того, що я розумію...

— Та зрозумійте, що це не ваше діло!

— Що?.. Як же це не моє? Дивно!.. Люди бешкету¬ють, і не моє діло! Що ж мені, хвалити їх, чи що? Во¬ни ось скаржаться вам, що я пісень співати заборо¬няю. Та що доброго в піснях отих? Замість того, щоб діло якесь робити, вони пісень... А ще моду взяли ве¬чори при світлі просиджувати. Треба спати лягати, а в них розмови та смішки. В мене записаної.

— Що у вас записано?

— Хто при світлі сидить.

Пришибєєв виймає з кишені засмальцьований папірець, надіває окуляри и читає:

— Котрі селяни сидять при світлі: Іван Прохоров, Сава Микифоров, солдатка Шустрова, вдова, живе в розпусному беззаконстві з Семеном Кисловим. Гнат Сверчок вдається до чародійства і жінка його Мавра відьма, ночами ходить доїти чужих корів.

— Досить! — каже суддя і починає допитувати свідків.

Унтер Пришибєєв підіймає окуляри на лоб і здивовано дивиться на мирового, який, очевидно, не на його боці. Його вирячені очі блищать, ніс стає яскра-вочервоним. Дивиться він на мирового, на свідків, і ніяк не може зрозуміти, чого це мировий такий схвильований і чого з усіх кутків камери чути то рем¬ство, то стриманий сміх. Не розуміє він і вироку: на місяць арешту!

— За що?! — каже він, розводячи здивовано руками. — По якому закону?

І для нього ясно, що світ змінився і що жити на сві¬ті вже ніяк не можна. Похмурі, сумні думки опано¬вують його. Але, вийшовши з камери і побачивши мужиків, що товпляться й говорять про щось, він, за звичкою, якої вже подолати не може, витягає руки по швах і кричить хрипким, сердитим голосом:

— Наррод, розходься! Не товпся! По домівках!

1885.