Про автора

Юрій Павлович БЕРЕЗА народився 22 травня 1955 року в селі Городище Шепетівського району Хмельницької області. Після десятирічки закінчив Рівненський державний педагогічний інститут. Учителював, газетярував. Нині – префект журналу «Перець.Весела республіка».

Член Національної спілки письменників України, лауреат літературних премій імені Остапа Вишні, імені Степана Руданського, літературно-мистецької імені Світочів, просвітянської імені Григорія Чубая, обласної журналістської імені Михайла Горопахи, володар диплому Всеукраїнського фестивалю гумору «Лауреат Нобельської премії», переможець літературних конкурсів журналу «Дніпро» та газети «Сільські вісті».

Нагороджений Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України, Почесним знаком НСЖУ. Його ім’я внесено в Сучасну енциклопедію України.

Автор книг гумору й сатири Щастить же людям!», Львів, «Каменяр»,1990 р., «Хронічне нещастя», Київ, «Радянський письменник», 1991 р., «Дефіцитний фанат», Рівне, 1992 р., «Оглядини з виграшем», Рівне, 1993 р., «Не роззявляйте рота!», Рівне, «Азалія», 1995 р., «Не вішай носа в шафу!», Рівне, 2002 р., «Безпрограшна лотерея», Рівне, «Волинські обереги», 2005 р.,«Короткими перебіжками», Рівне, «Овід», 2006 р.,«Копитентний керівник», Рівне, «Волинські обереги», 2009 р., «Нагадки про мовні порядки», Сарни, «Сонях», 2012 р. і "Волинські обереги", 2013р., «Трофеї чи жертви?», Рівне, 2012 р., «Увіходимо в осінь», Рівне, «Волинські обереги», 2012 р., "Усмішкою витру сльозу", "Волинські обереги", 2016 р., тритомника "Усмішкою витру сльозу", Рівне, "Волинські обереги", 2017 р., «Перелаз на Парнас», «Волинські обереги», 2017 р., «Ми – у грі!», «Волинські обереги», 2018р., «Що кому», «Волинські обереги», 2018 р., «Слово – гостю!», «Бібліотека журналу «Перець. Весела республіка», Київ, 2018 р., «Чесне пенсіонерське», «Волинські обереги», 2019 р., «Сучасні тенденції», «Волинські обереги», 2020 р., один із авторів книг «Вітрила-78», Київ, «Молодь», «Веселий ярмарок», Київ, «Український письменник», «Афоризми відомих українців», Харків, «Фоліо», 2009 р., «Дорогоцінна енциклопедія геніальних афоризмів», Донецьк, «БАО», 2010 р., «У державі гетьмана Остапа», Київ, «КИТ», 2002 р., «Енциклопедія афоризмів, крилатих фраз, цитат», Львів, «ПАІС», 2011 р., «Український гумористично-сатиричний календар-альманах», «Вік», Коломия, 2012р., «Шевченкові верстви», Рівне, 2013р., "Революція гідності. Війна", Рівне, "Волинські обереги", 2015р.,«Добрий слід на землі», Рівне, «Волинські обереги», 2016 р., "Сатирична сотня діє, або Путлер капут!", Київ, "Журналіст України", 2016р. , господар гумористично-сатиричних сторінок «Друшляк», «Гусак», «Товкач», «Кляп».

Його твори публікувалися на шпальтах журналів "Вітчизна", "Київ", Дніпро", "Дзвін", "Березіль", "Перець", "Старт", "Жінка", "Журналіст України", всеукраїнських газет "Літературна Україна", "Українська літературна газета", Урядовий кур'єр", "Молодь України", "Сільські вісті", "Український футбол", "Кримська світлиця", використовувалися у програмах Українського радіо. На його вірші композитори написали низку пісень. Перекладає з білоруської. Його твори виходили мовами інших народів, вивчаються у школах.

 

 

Юрій БЕРЕЗА

 

Гумор і сатира

 

 

РІПКА 

(Замість передслова) 

Тягнуть ріпку баба, дід,

Внучка, їхні пес і кіт…

Ви спитаєте, де мишка?

Під землею тихо- нишком

Прокротилася до ріпки

І гризе її без свідків…

Так ось карикатурист,

Що пустий не любить свист,

Натякнув про тих спеців,

Груди котрих – із синців.

Я ж це думкою підпер:

Не ждіть справ од ненажер!

 

СИРОТЛИВА ЮШКА 

Сюжетні портрети

БАЛАДА ПРО ЗВИЧКИ

Ми із кумом вже давненько

Любим паритись гарненько.

Тож у лазню щосуботи

Беремось, як до роботи.

А попарившись, на пиво

Завертаємо щасливо.

Поласуємо пінистим

І, звичайно, іншим истим.

А закуску берем з дому,

Українську, всім відому:

З часничком м’ясисте сало,

Що в морозі побувало.

Ось по полудні і вчора

В лазню курс взяли я й Жора.

Перед тим забіг я в хату,

Щоб закуску взяти знатну.

З морозилки витяг торбу –

І у лазню, на свободу…

Як попарились гарненько,

У пивбар пішли хутенько,

Де взялися дуже живо

За своє холодне пиво.

Я дістав домашній клунок:

– Ось сальце, що пестить шлунок!

Налили, перехилили

І до сала приступили.

Апетит страшенний в кума,

Ну а сало – наче гума:

Так пружинить – душу крає

І до рота прилипає.

Але кум – то справній Жора:

Може з’їсти й прокурора.

За якусь одну хвилину

Він вмолов все під чарчину.

Після того обнялися –

Й по домівках розійшлися…

А на другий день у кума –

І пронос, і болю купа.

Довелося у лікарню

Перти кума в пору ранню.

А як звідти відпустили,

То й діагноз пояснили:

– Отруїлись, тепер звісно,

Замороженим ви тістом!

…Ось відтоді і понині

Звички ми змінили дивні:

Після кожної парної

Ми для пляшки не одної

Віддаєм солодку втому,

Ну а їсти йдем додому.

 

РАНКОВА БАЛАДА 

Перестріли гумориста

В парку лисих двоє:

–Дай якихось гривень триста –

І станеш героєм!

Заходився відбиваться

Гуморист од стрічних:

–І без того, любі братці,

В жебраках я вічних.

А якщо героєм стану

Та відчую силу,

Як потвору вас погану

Зажину в могилу...

Стали раптом лисі милі:

– Рано нам вмирати.

Ми хотіли на кобилі

Нашій покатати.

Всіх вона скидає з себе

Й норовиться з’їсти.

Тож героєм бути треба,

Щоб на неї сісти!

 

БАЛАДА

ПРО СПОНУКАННЯ 

Щоби стать хазяйновитим,

Треба небагато –

Лише гулю заробити,

Як мій вчора тато.

Похвалу раніш од мами

Чув щодня належну:

«Що у тебе під ногами,

Ти не бачиш, лежню!».

Та на кпини ці уваги

Не хотів звертати.

Вип’є кварту-другу браги –

І мерщій із хати…

Але капосна погода

Тату підсобила:

Клапоть люду та на сходах

Нишком постелила.

Повертався він додому,

Послизнувся хвацько –

І отримав гематому

Як покари цяцьку.

А сьогодні мого тата

Не впізнати зовсім.

Він навчився прибирати

Геть все на дорозі.

І порядок на подвір’ї –

Аж радіє хата.

І у мами тепер мрії

Полюбити тата!

 

МАЙЖЕ  БІОГРАФІЧНА

БАЛАДА 

Кава, чай міцний, спиртне,

Жирні й гострі страви

Обминать взялись мене

Через кепські справи.

Гіпертонік я уже,

Тож не до брикання,

Бо для мене є чуже

Навіть хвилювання.

Їм пігулки, п’ю настій,

Полюбив тонометр.

А поохкати в парній –

То смертельний номер!

Не курю, забув кафе,

Клигаю в аптеку.

Як на чарку хто позве –

Враз кивну на спеку.

Жінка майже не гризе,

Як мій крик почує,

Коли наш великий ЗЕ

Мене роздратує.

А скривлюсь, коли екран

Рекламує пиво,

Ніжно мовить: –Ти, баран,

Ану в ліжко живо…

У коханні – теж ліміт,

Як в роботі й спорті.

Виступа на лобі піт,

Коли ложка в роті.

Друзі зникли геть усі,

Навіть телефонні.

Лиш вітається Мусій,

Бо й він – гіпертонік.

 

БАЛАДА

ПРО КАБАНЯЧУ НАДІЮ 

Снідать Кабану не принесли.

Ждав годину, другу: «Ну, коли

Я скажений голод прожену?

Вперше бачу дивну дивину!».

Рохкав ніжно, потім вже сердито,

Перекинув сім разів корито,

Загорожу взявся підривати,

Щоб про себе якось нагадати.

А коли нікого не діждався,

То журою до кісток пройнявся:

«Вочевидь, хазяйка захворіла

І зварити каші не зуміла.

Хто ж мені, вгодованому хряку,

Хоч сиру закине картопляку

І не дасть потрапити до раю,

Поки харч прибуде до сараю?».

Та й наставив лопухаті вуха:

Чи не йде хазяйка його, слуха…

Раптом відчинились навстіж двері!

«Ось діждався, хай уже вечері»,–

Вмить мізки надія сколихнула,

Що біда кабаняча минула.

Як приглянувсь, звівши вгору рило:

А в дверях стоїть колій Гаврило…

Це була для нього новина,

Котра невідома для голоти:

Не годують люди кабана

Перед тим, як мають заколоти!

 

БАЛАДА

ПРО ДОБРОВІЛЬНОГО БОМЖА

Боявсь науки, армії, роботи,

Тож після школи за кордон утік,

Аби цей страх хутчіш перебороти,

Звідкіль батькам дав звістку через рік:

«Не вчуся і ніде я не працюю,

І в армії ніякій не служу –

Із хлопцями місцевими бомжую,

Узявши біографію чужу.

Ночуємо в якомусь підземеллі,

Їмо – що випросим за довгий день.

В душі моїй – мов у страшній пустелі:

Лиш вітер самоти співа пісень.

Схотів додому, та не відпускають

Обставини, що склалися уже.

Що втік із дому – дуже-дуже каюсь,

І соромно, що я зробивсь бомжем.

Бо той, хто вчиться, служить чи працює,

Живе в достатку, має хліб і дім,

А не в підвалі змолоду старцює,

Чекаючи лиш на небесний грім.

Прошу звернутись ув ООН негайно

Чи в іншу службу, що мене знайде

У цьому світі пізно ачи рано

Та поверне додому, до людей.

Якщо не службу, то хоча б роботу

Знайду собі у місті чи селі –

І працювать до сьомого аж поту

Я буду і за грошики малі».

Не знати, чи вернули волоцюгу

Батьки з чужої життєлободи,

Та нагадати слід, що в шкіру другу

Улізти можна тільки для біди.

 

БАЗАРНА БАЛАДА

На базарі часничок

Вибирає мужичок:

– А скажіть-но, продавець,

Який – справжній молодець:

Той великий у вінку

Чи дрібніший на лотку?

А хазяєчка йому:

– Файний всяк який кому.

Мужичок ураз на те:

– А самі який їсте?

Жінка зирка на часник,

Що, чекаючи, принишк:

– Споживаю той мерщій,

Котрий вигляд втратив свій.

Стішивсь миттю мужичок:

– Упіймав вас на гачок.

Весь часник ваш – як новий,

Значить, він – ще не смачний!

 

АНЮТИНА БАЛАДА 

В переповнену маршрутку

Сіла якось, бо спішила.

І в обіймах досить хутко

Опинилась здоровила.

Вмить зробилося приємно,

Позаяк велика сила

Чоловіча тихо й чемно

Почуття мої збудила.

За мої хапавсь він груди,

Лоскотав губами шию.

Навіть встиг у ніс шепнути:

–Душу я тобі відкрию…

Не пручалася я, звісно,

Щоб не злити тих сусідів,

Котрим також було тісно

В цьому замкнутому світі.

На одному з поворотів

Мій напарник, як годиться,

Приструнив двох ідіотів,

Що вчепились за спідницю.

Я відчула: моя сумка

Потягнулася до нього.

І сяйнула світла думка:

«Ось і стріла мужа свого!».

А спинилася маршрутка –

Десь поділись руки дужі.

Й за секунду я, Анютка,

Вже лежала у калюжі…

А на ноги як звелася,

Лиш закліпала очима,

Бо прикрас всіх позбулася

Та ще сумки із грошима…

 

БАЛАДА

ПРО СУСІДКУ-АКРОБАТА 

Вийшла в двір стара Алінка

Капці розходить нові.

Коли зирк – стоїть сусідка

(Боже мій!) на голові…

Підійшла, перехрестила

І тихесенько пита:

–Ти для когось завинила,

Що задерла так хвоста?

Чи на світ цей по-новому

Захотілося зиркнуть,

Щоб пізнать красу огрому

Та його величну суть?

Я ніколи із тобою

На підказки не скуплюсь.

Поділися новиною,

Може, й я перевернусь…

Їй сусідка довгорука:

– Припини дешевий писк.

Таким чином, вчить онука,

Піднімати треба тиск!

 

ЧУДЕРНАЦЬКА БАЛАДА 

Пса вигулював Панас –

І зустрівся з кумом

Там, де чарка є і квас,

Й пиріжки з ізюмом.

Тож кудлате прив’язав

До стовпа створіння –

Та й із кумом розпочав

Скромне розговіння…

І так файно свояки

Встигли погудіти,

Що Панас за петельки

Витяг кума звідти.

А від пса лиш повідок

Зі стовпом зостався.

– Де ж подівся ти, браток? –

Кликать друга взявся.

Тричі свиснув і замовк

Через кляту втому,

Кума взяв на повідок

І повів додому…

 

КАЗКОВА БАЛАДА 

Народилось поросятко.

Сил доклали мама й татко,

Щоби згідно з свиноритмом

Мало дружбу із коритом.

Поросятко так вминало,

Що свинею скоро стало.

Тож зростали харчонорми,

І свині повніли форми.

А настала та хвилина,

Що під ніж іти повинна.

Товстобока проказала:

– Вмреш, господарю, від сала!

Слід телятинку лиш їсти…

Ну а я піду в міністри!

Буду рохкати та рити,

Щоб людське життя творити.

Пожалів свиню господар:

– Що ж, тепер тобі свобода.

Вирушай, куди плануєш,

Може, цим мене врятуєш.

І посунула вухата

Із хліва до Свинограда…

Через рік, а може, менше

Від свині прийшла депеша:

«Як міністр я вимагаю

Перебратись до сараю.

Дім тепер (такий порядок) –

Для моїх всіх поросяток!».

І прорік тоді господар:

–Свинська хай живе свобода!

 

УКРАЇНЦІ ПИШУТЬ ЛИСТА

КРЕМЛІВСЬКОМУ ХАМУ 

Малорослий кагебіст,

Єльценський невдахо!

З українських сіл і міст,

Котрим робиш «благо»,

Шлем стонадцять дуль тобі

З маком превеликих.

Ти повісь їх на гербі

Виродків дволиких.

Щоб постійно, день-у-день,

Нюхав їх, допоки

Не почне страшна мігрень

Смикати за боки,

Колупати у мізках,

Очі пхать на лоба,

Бунтувати у кишках

Газова мікроба.

А коли злоба зачне

Вигризати душу,

Хай у тім’я довбане,

Як в боксерську грушу!

А прибавиться в матні,

І почнеш конати –

У кремлівській ти стіні

Встигни прах сховати.

А на ній такий завіт

Залишить нащадкам:

«Я, Х…йло, котрий весь світ

Бачив на лопатках,

Котрий в Крим та на Донбас

Вскочив згідно гаду,

Показавши хама клас,

Видаю всю правду:

Розпадеться, бля, земля,

Бля, ісконорусска,

Бо народи інші, бля, –

Не якась закуска.

Кожен хоче без Москви

Жить на цій планеті.

Тож в Кремлі зарийтесь ви

І чекайте смерті.

Бо якщо вмурують вас

У стіну до мене,

Та завалиться ураз

Як лайно огненне.

І не знатиме ніхто,

Хто такі ординці

Що ділили долотом

Долі як гостинці.

Рознесуть вітри худі

І стіни останки,

І про русскій мір тоді

Не залишать й згадки.

Друге: як усі вожді

Із комуноглини,

Не доріс я у житті

Зовсім до людини».

Словом, куций кагебіст,

Єльценський невдахо,

Підібгавши куций хвіст,

Зустрічі жди з прахом!

 

МІТИНГОВА БАЛАДА

Біля владної будівлі –

Люду, наче на весіллі!

Та вигукує юрба,

Все ж, не «Гірко!», а «Ганьба!».

Тут дорослі є і діти,

Котрим в школі ще сидіти,

Бідолахи та заможні,

Боголюбні та безбожні,

Ті, що люблять чисту правду,

Й ті, що в бій ідуть за плату.

Рознеслись чутки майданом:

–Це селян біда неждано

Привела до облцентру,

Щоб розставити акценти

Щодо створення громади

Однієї грошей ради…

Прибула пікетувати

Коридори довгі влади

Із провінції й Марина –

Вертихвістка незборима.

Краля в ці години ранні

Вже сидить у ресторані

І в смартфон кричить комусь:

–Я на мітингові б’юсь!

 

БАЛАДА

ПРО ВИПРАВДАННЯ

Пара стежкою йде саду.

Вона – спереду, він – ззаду.

Він розлючено кричить:

–Як з тобою можна жить?!

Приповзла в мої хороми

З чоловіком незнайомим!

От була б уже вам втіха,

Якби з дому я поїхав!

А вона таким же тоном:

–Так, прийшла я із Мироном,

Щоб літа згадать буремні!

І претензії – нікчемні,

Бо Мирон – не з лісу вуж,

А колишній третій муж!

 

БАЛАДА

ПРО ПРОФЕСІЙНІСТЬ 

Журналістка стріла дядька

Біля установи:

–Хочу з вами побалакать

Про багатство мови!

У смартфон запхала очі

Й по складах читає:

Пек-ти ра-ків. Па-лить но-чі…

Що це означає?

Дядько зразу: – Ніде дітись,

Підказати радий:

Пекти раків – червоніти.

Палить ночі – тратить…

Журналістка аж зайшлася –

Й дядькові сказала:

–Ваша відповідь зійшлася

З тим, що я списала!    

Ви десь гарно вчились, схоже…

І зізнався дурі

З мікрофоном перехожий:

–У докторантурі.

 

БАЛАДА

ПРО ЕКСПЕРИМЕНТ

Пащекують, ніби Гліб

Від горілочки осліп,

Що від власних матюків

Він оглух за кілька днів…

Щоби звірить цей мотив,

Гліба в гості запросив.

Як приплівся, кулаком

В двері дав, як молотком!

Я кричу: –Заходь, чудний!

А він грюка… Знать, глухий.

Ухопив я за рукав –

І у хатоньку, до справ.

За столом вмостився Гліб,

Пляшку перваку пригріб

Дві тарілки з холодцем

І горнятко із м’ясцем…

Спорожнив і те, і те,

Губи рукавом обтер –

Й заходився матюки

Розкидать на всі боки.

Я до нього: – Та це ж гріх!

А в одвіт – єхидний сміх:

–Що хитруєш, наче лис?

Вже горілочку затис?

П’ятдесят налив – і все?

А чи совість не трясе?

Я порожню пляшку взяв,

До очей своїх приклав –

І діагноз вмить нашкріб:

Правду кажуть: Гліб оспіп!

Ще й відкрив собі нову

Я болячок складову

Після того, як мій гість

На мені зігнав всю злість:

Вибив зуби, зламав ніс

І стола ущент розніс.

Гліб не лиш сліпий, глухий,

А й, як валянок, дурний!

 

БАЛАДА

ПРО РОЗПЛАТУ

Підкидало людям фейки

Підленьке дитя,

Щоб поставити на рейки

Хаосу життя.

Підкидало й заробляло

На штовханні справ

Не багато і не мало

В тих, хто керував.

Та й саме взялося вірить

У брехню бридку,

Котру сіяло без міри

В кожному кутку…

Чим закінчилося все це,

Знає і курча:

Від брехні спинилось серце

У підкидача!

 

БАЛАДА
ПРО ЛІКИ ЕПОХИ

Чув рекламу я про ліки
Свіжі із Європи,
Котрі зміцнюють навіки
Будь-які суглоби.
Та згадав про них недавно,
Як вертавсь од свата,
Де гуляли ми так славно,
Аж двигтіла хата!
Добиравсь додому пішки,
Щоби у трамваї
Не потрапити під смішки
Різних шалопаїв.
За сто метрів од будинку,
Де моє кубельце,
Зупинився на хвилинку,
Бо забилось серце,
Й ноги вичовплись настільки,
Що тріщать суглоби!
«Ех, –подумав,– треба ліки
Ті придбать, з Європи».
Довелось трамвай спинити,
Щоб у нього сісти…
Після того став ходити
По аптеках міста.
І настирливість при горі
Принесла удачу:
Я надибав ліки, котрі
Міць дають ходячу!
Упаковку роздивлявся
З ліками епохи…
А коли ціну дізнався –
Підкосились ноги.

 

РИБНА БАЛАДА

Бідкалася Настя,

Фахівець понити:

– Все ніяк не вдасться

Смак задовольнити.

Рибну юшку люблять

Усі хатні душі.

Особливо трублять

Голови горбуші.

Заглядаю в кожну

Точку сьому днину,

Та знайти не можу

Рибну цю частину.

Спинки є, філейки,

Як і цілі тушки.

Та вони – до феньки,

З них не звариш юшки.

І що сталось, люди?

Орган із мізками

Зник з прилавків всюди

Разом з потрохами…

А як змовкла Настя,

Варка –мудра сила –

Враз її нещастя

Трохи пригасила:

– Їсти м’ясо туші

Мусимо ми, бідні,

Бо ловцям горбуші

Теж мізки потрібні!

 

ЗАПЛУТАНА БАЛАДА

Швидка Настя, Марко з пекла
Та Пилип із конопель,
Щоби дати духопела
Хруню, що стоптав щавель,
На зло Фесьці язикатій,
Дідьку лисому вдоваж
В біса лисого у хаті
Увійшли неждано в раж:
Для дурного для Мартина
Та Панька, що за пенька,
Заявили, що причина
Ліні Хими – річ тонка.
За царя, мовляв, Гороха
Недовірливий Хома
Та Солоха, що полоха
Кури зовсім недарма,
Для її Івана-пана
У голодної куми
З Магометового збана
Гору вкрали для чуми.
Ще й, як Гамана, набили
(Бачив Іродів це син)
Фільку – й грамоту купили
В нього за єдиний кпин.

А тоді усім відразу:

– З Богом, – мовили, – Парасю!

 

БАЛАДА

ПРО КАПЦІ

У купе Оксана

Будить мамку вранці:

–Їсть така досада…

Вкрали в мене капці…

Та протерла очі

Кулаками сонні:

–Маєш картку, схочеш –

Купиш пар дві сотні!

А Оксана мамці:

–Все було б в порядку,

Якби я у капці

Не сховала картку…

 

БАЛАДА

ПРО ВМОРЮЮЧУ ПРАЦЮ

Сюди-туди в однім кутку

Вікторія на ринку

Снує, як курка в курнику,

Збираючи грошинку.

І праця вморююча ця,

Аж піт біжить по спині,

Бо ж кудкудаче без кінця:

– Доляри, євро, гривні…

Вхопила жалість ось дідка:

– Кому так ревно служиш?

Пошкодувала б язика,

Магнітофон вмикнувши!

Але Вікторія не та,

Яка повісить трубку.

Вона, як всім, відповіда:

– Дай кошти на покупку!

 

БАЛАДА

ПРО НЕСПОДІВАНКУ

В маршрутці всілись пасажири всі,

Відправлення чекаючи в дорогу…

А ось і за кермо господар сів –

І рушили! Ну слава тобі Богу!

Біжить маршрутка швидко і без примх,

За вікнами мигтять лише будинки.

У теплому салоні всяк притих,

Пейзажні розглядаючи картинки…

Аж тут зненацька із усіх боків

Маршрутку поліцейські оточили,

І в мегафон із них хтось повелів:

–Спинитися, бо застосуєм сили!

Тож гальма заскрипіли в мить одну,

Водій у кріслі завертівсь, як дзиґа…

І лиш тоді безпечний люд збагнув,

Що за кермом – геть зовсім юний циган!

А справжній перевізник-гаволов

Стоїть блідий, оточений стовпами,

І жестами незрозумілих мов

Пояснює: « Я, пасажири, з вами!»…

 

БАЛАДА

ПРО ДОТЕПНИХ ЖІНОК

Повсідалися сусідки

У дворі на лавці

І про те, які в них дітки,

Перчать у балачці.

– До науки в мого Гоші

Потяг,– чути Лерку. –

Кожен вечір просить гроші

На бібліотеку.

Марта сипле: – А у доці

У моєї Дуні

Швачки хист, бо купу хлопців

Вже пошила в дурні.

– Буде скульптор з сина Васі, –

Настя мне спідничку, –

Бо він ліпить всіх у класі,

Навіть керівничку.

Долучилася Тетяна:

– Не стану брехати.

На пожежника мій тягне,

Бо день може спати.

Ні словечка лиш від Алли,

Мов стороння жінка,

Через що всі запитали:

– А твоя що дівка?

На відчинені та вікна

Спрямувала очі:

– Має слух чудовий Віка,

Тож я жити хочу…

 

БАЛАДА

ПРО НЕЩАСТЯ

Настя винесла світильник

Із квартири на смітник

І сказала: – Ось, дурильник,

Місце тим, хто спати звик.

Ти збирав лише пилюку,

Не світив літ п’ятдесят,

А чомусь моєму турку

Був ти рідний, наче брат.

Він тебе ховав щоразу,

Щоб від мене вберегти.

А оце на келих квасу

Все ж подавсь чортзна-куди.

Тож отримала нагоду,

Поки зник кудись старий,

Тебе викинути сходу

У контейнер цей брудний…

А вже рано-вранці Настя

Знов була на смітнику

Й завивала: – Ох, нещастя

Вперше маю на віку.

У світильнику отому,

Що його беріг старий,

У мішечку надміцному

Лежав спадок золотий…

 

БАЛАДНА ЗАДАЧКА

Хто з вас, друзі, як маестро

В грі, де злагода – святе,

Симфонічного оркестру

Лад належний наведе?

Ось концертна людна зала

В музикантах вмить зійшлась,

Інструменти поховала

І сказала: – Нотам – зась!

Зайняли скрипки всі крісла

Згідно дозволу і прав,

В тиші паличка зависла –

Й пульт руками замахав!

Залунали диригентом

Звуки ніжні партитур,

Заховавшись за лібрето –

Та й почався перекур.

Стихли оплески невдовзі,

Впали струни на смички,

І замовкло те, що досі

Ще не чули їжачки…

 

БАЛАДА

ПРО КРУТІ ЗМІНИ

Після того, як втекла

Сьома жінка від Павла,

Відбулися знов круті

Зміни у його житті:

Дім продав – квартиру зняв,

«Форд» на ноги поміняв,

Побіднішав гарнітур,

Став струнким, неначе шнур,

Вуса й бороду завів,

Помарнів і полисів,

Хлеще тільки самогон,

Нетривким зробився сон,

До куріння долучивсь,

А характер – наче чийсь,

Зникли іскорки в очах,

Сміх навіки вже зачах.

– Що їси?– почув питання.

– Триразове харчування.

Жінку вперше як завів,

На годину тричі їв.

І тепер, в час самотиння,

Тричі щось жую щотижня…

 

БАЛАДА

ПРО ЗМІНУ ГРІХА

Приятелювали

(І не день, не рік)

Дужі два амбали

Й кволий чоловік.

Вміли перші двоє

Грабувать людей.

А ким був їм кволий?

Штовхачем ідей.

Швидко обібрати

Сотень дві вдалось,

Та поміг за грати

Їм потрапить хтось.

І тепер в неволі

Інший мають гріх

Кволий і ті двоє:

Зеків чистять всіх!

 

БАЛАДА

ПРО ВІДСТАВНИКА

Коли потів, виходячи на шлях,

Коли ламав у рай земний ворота,

А потім пробирався по щаблях

Туди, де привілеї та грошота,

Коли сидів у кріслах надм’яких

І за проблеми вдавані ховався,

Привчаючись до звичаїв нових,

До нього я чомусь не прислухався.

Вивчав, як одягається і де,

І на яких курсує лімузинах,

Яких бере у радники людей,

Дітей в яких примазує країнах,

Як вміло обіцянками трясе,

Затягуючи правду до удавки…

А в те, що язиком своїм несе,

Вслухатись став уже після відставки.

Які ж у нього поклики глухі,

Яка порожня і незграбна мова,

І скільки в його намірах гріхів,

Яка думок припудрена полова!

Не маючи ні радників тупих,

Ні охоронців-шоферів нахабних,

На труднощах ламається простих,

Втрачаючи і рідних, і коханих.  

Не чує болю, як всихає сад,

Забув і пісню тужну лебедину.

Життя, яке прожив задля посад,

Спалило в нім народжену людину.

 

БАЛАДА ПРО ВОЛЮ

Стріла Віронька Секлету –

Дачницю-сусідку:

– Повідомлю по секрету

Вам свіженьку плітку.

Мій малий, що має клепку,

Тож смартфон купила,

Ось почув одну нардепку,

Котра заявила,

Що страшать коронавірус

Лазня, секс, горілка.

Тож дозволила на віру

Все для чоловіка.

Біга він без перешкоди

Вже по молодицях,

У парілку щодня ходить,

Днює у пивницях.

Бо подумала: як вхопить

Ця мене личина,

Доживе він до Європи,

Виховає сина…

А Секлета: – Не скупа ти,

Віро, видно зразу,

Та притягне він до хати

Не одну заразу!

 

БАЛАДА

ПРО АНТИСИЛУ

Перед сном синку Мартин

Розповів про карантин:

– Зараз без потреби

В місто йти не треба,

Бо там ходить беця,

Що смертельно б’ється!

Та ще замість казки

Розповів про маски:

– Захисні пов’язки ці

Одягнули продавці,

Щоб підступна сила

З ніг їх не звалила.

– А чому, – спитав малий,–

Маски ми не одягли?

– Е,– Мартин промовив,–

В нас не ті умови,

Щоби силі клятій

Та гулять по хаті!

А синок зітхає:

– Що ж її страхає?

Пауза хвилинна

Виникла в Мартина.

А як озирнувся,

До синка нагнувся:

– Знає сила вража,

Хто є мама наша…

 

БАЛАДА

ПРО МАСКУ

А пандемія, як олія

З пательні, вилилась на чуб…

І зрозумів я, що месія

Одна врятує від всіх згуб:

Звичайна та медична маска,

Яку придбать за копійки

Була спроможна і Параска,

Що позичає сірники.

В аптеку кинувсь… Маски зникли,

Ну а підпільні у ціні

Зросли до меж, яких не звикли

І спекулянти бачить в сні.  

Натомість шефи карантинні

Беруть усіх за петельки:

– Без маски не дамо людині

Заглянуть і на смітники!

Оскільки транспортом не їжджу,

Бо звик до ніг своїх прудких

І не вибагливий до їжі,

Ізолювався і притих.

Та ось сусідка натякнула,

В якій сидить і верть і круть:

– Без маски вам, оце почула,

В продмазі й солі не дадуть!

Я запечаливсь, бо просити

В нікого помочі не звик,

Тим паче, аби щось купити.

А тут такий тобі гаплик…

Моя печаль сусідку миттю

За серце чуйне узяла.

Вона сказала: – Діду Митю,

З одного з вами я села.

Не побивайтеся, будь ласка,

Вас зможу виручить в біді.

Оце для вас од мене маска,

Беріть, вдягайте і ходіть!

У мене їх є ще з десяток,

Бо три вже сотні продала.

За маску хочу небагато,

Так, щоб купить могла стола…

Зостався хоч і без заначки,

Яку прислав для мене син,

Зате подамся без лякачки

Я при потребі в магазин!

 

БАЛАДА

ПРО БЕЗПЕЧНУ ТРІЙЦЮ

На світанку трійця вже,

Попри пандеміння,

Біля пункту «М» та «Ж»

Почина говіння.

Хлеще хвацько самогон

Не з чашок – із банки

І гризе сухий батон,

Аж тріщать зубанки!

Цей процес без вихідних

Кожен день триває,

Поки є що випить в них,

І сон не здолає.

А сьогодні дід Явтух

Із вікна квартири

Попередив трійцю ту

Десь разів чотири:

– Пандемія ця – не жарт,

Вхопить – і на цвинтар!

Та один горілки брат

Спільну думку видав:

– Хвилюватися – дарма,

Ви побережіться.

А сучасна нас чума

Гризти побоїться.

Бо для чого ми здались

Їй в такому стані?

Тільки вхопить – і, дивись,

Здохне хитра пані!

 

БАЛАДА

ПРО НЕПРАВДУ

Заявили лікарі:

– В час вірусопаду

Юні, старші і старі

Мають знати правду:

Без потреби – з дому зась!

А як їхать раптом –

Найбезпечнішим для вас

Є лиш власний транспорт!

Настанову цю почув

І старий Степанко,

Що купити до борщу

Вирішив сметанки.

Щоб дістатись в магазин,

Що за метрів триста,

Взявсь за те, на чому син

Їздив із дитинства.

У сідальце ледве сів –

І крутнув педалі…

За хвилину був і рів,

Крик, піке й так далі.

Бідолашного «швидка»

Встигла врятувати…

Вже зрослась його рука,

Зажили і рани,

Та Степанко в телефон

Всім дає пораду:

– Сидіть вдома весь сезон,

Бо кажуть неправду!

 

БАЛАДА

ПРО РЕКЛАМНУ КОРИСТЬ

Мов упертий віслюк,

Пхає ніс у Фейсбук

Різнолика реклама.

Ну а ти, як дундук,

Кандидат читомук,

Відчуваєш: це драма!

Та, бува, проника

До очей фейсбукА

І смішне, і повчальне,

Що і серце торка,

І думки виклика,

Наче щось геніальне.

Ген новинку зустрів

Від сучасний майстрів:

Є у нас уже стрічка,

Котра здатна без швів

Клеїть все, що б хотів,

Навіть сталь на дні річки!

І подумалось ось

Після цього чогось:

Має кожен нагоду

Наш чиновницький лось,

Що брехнею зайшовсь,

Затулить собі морду!

 

БАЛАДА

ПРО ТИХ ТА ІНШИХ

Всяк по-своєму хвилину

Витрача в час карантину.

Той псує в спортивнім залі

Тренажерів, бач, деталі,

Підібравши до вхідних

Ключ… А той за всіх дурних

На шкільному стадіоні

Трощить лавки новомодні…

Той під стінами кафе

З паркана штахети рве…

Той в безлюднім миє парку

У фонтані іномарку…

Той в дворі бібліотеки

Шашлики пече із деким…

Той в озерці на гачок

Ловить стомлених качок…

Той із баків сміттєдар

Вигріба на тротуар…

Той автівки біля дому

Нишком чистить, попри втому…

Той у юному садочку

Залишає по пеньочку…

Кожна зиск несе затійка,

Поки інші – по домівках,

Поки в інших – одна мрія:

Здохла б швидше пандемія!

Нині ж мають ті нагоду

Не одну зробити шкоду.

 

БАЛАДА

ПРО НАЇВНОГО АЛЬБЕРТА

За комп’ютер сів Альберт

І заліз ув Інтернет –

Та й почав шукати все,

Що від вірусу спасе…

Аж на сто порад набрів

Невідомих докторів,

Що назвали препарати,

Здатні вірус убивати.

До дрібниць занотував

Назви крапель з різних трав

І пігулок цілий ряд,

Кремів, мазі і помад.

Потім кинувся в аптеки,

Де всього набрав два глеки!

Весь товар за кілька днів

Випив, вимазав і з’їв.

Для сусіда похваливсь,

Котрий вірусом журивсь:

– Мав купити я свиню,

Та потративсь на броню.

Відіб’є життя заради

Вона вірусні снаряди!..

Не минуло і два дні,

Як лежав Альберт в труні.

Препаратів файна купа

Помогла урізать дуба.

 

БАЛАДА

ПРО ДІЛЬЦЕ

Все міняється тече…

Не підніжку, а плече

Підставляють (це не сон)

Тим, хто любить самогон.

Ось реклама в мережі:

Пропонує від душі

Апарати виробник

Як останній моди крик

Із доставкою додому

Українцю будь-якому

Безкоштовно будь-куди,

Лиш за виріб заплати!

Тож радіє оковита,

Котра вельми смаковита,

Але совісті не має,

Бо в калюжу часто пхає,

У калюжу та болото

І за гроші, за золОто.

А чи тішить владу це

Неприховане дільце,

Хоче знати Спиридон,

Що не гонить самогон

Й знає: тільки ідіот

Може споювать народ,

Щоби зводить на біді

Собі кубла золоті.

 

БАЛАДА

ПРО СИНА І ТАТА

Геть не вдався в мене син:

Попри морду биту,

Лізе в бійку сам один

За якийсь там титул.

Не соромиться людей

І найма пінгвіна,

Котрий каже, як і де

Падать на коліна.

Нижче поясу чомусь

Права бить не має

Того, хто уже зігнувсь,

Та ще не тікає.

На ту бійку певний час

Виділяють хлопцям

Й піднімають кожен раз

Руку переможця.

Я ж у синові літа

Гилив кожну душку

Не за титул – про так,

Щоб спустити юшку.

І на свідків не було,

Ні судді. І завше

На село ішло село,

З «півнів» приклад взявши.

І втрачали в тих боях

Зуби навіть свахи.

А розплачувався я

За оті розваги.

Не жалів грошей на штраф,

А літ на відсидку.

Тож кажу як бійок граф:

– Вчися в мене, синку!

 

БАЛАДА

ПРО БУДЯКА

Ой не ганьте будяка,

Бо це квітка, ще й яка!

Не одне він ма’ ім’я:

І Татарник і Реп’ях,

А іще – Чортополох.

Словом, аж в особах трьох!

Забаганок в нього мало

І живе він, де попало:

Біля хати, при шляхах,

А частіш – на пустирях.

І цвіте – у травні-серпні

Так рожево – очі терпнуть!

І вам скажуть навіть діти:

Носить в кошику він квіти.

Рік чи два лиш проживає,

Та братів за сотню має!

Як не кинетеся рвати

Чи за голову хапати,

Присягаюся, нікого і ніколи

Джентльмен цей вас не вколе.

А як зійдеться із вами,

Обдарує реп’яхами.

В будяках хлопчисько кожен

Під час гри сховатись може.

Він – високий, і не тільки –

З нього роблять різні ліки.

Порошок, відвари, сік –

Ось скарбів неповний лік.

Та й потрібен ще будяк,

Щоб лякати розбишак.

Й не тримає геть образ,

Що буяє не для ваз.

Хоч є думка і про те,

Що до ваз він доросте.

 

БАЛАДА
ПРО ВІЧНОГО СТУДЕНТА

Пів століття тому

Після школи Хому,

Хоч і страшно було,

В інститут понесло.

Опинився юнак

На філфаці відтак.

Гриз науки граніт,

Проливаючи піт.

Вірші часом писав,

Мав до біса ще справ

Як соліст, активіст,

Віртуоз-футболіст.

Й за кохання Хома

Теж хапавсь обома.

Тож дівчат у кіно,

У театр, на вино,

На морозиво, сік

Він водив кожен рік…

І студентські літа

Збігли, наче вода.

Як отримав диплом,

Вмить задумався: «Чом

Не вхопить з новизни

Аспіранта штани?».

І Хома таки знов

На навчання пішов…

Й аспірантські літа

Збігли, наче вода.

І доцента звання

Осідлав, як коня.

Та й подався навскач

В інститут викладач…

З часом скорчивсь од мук:

«Чом не доктор наук?».

І на доктора він

Взяв рішучий розгін…

І тамтешні літа

Збігли, наче вода.

Вже Хома-поліщук –

Доктор справжніх наук!

Є крута борода,

І студентам чита

Те, що треба для них,

Слухачів молодих.

Та луна комплімент:

– Це наш вічний студент!

А причина проста:

Пролетіли літа,

Й академік сливе

В гуртожитку живе.

Полюбив би якусь,

Та уже він – дідусь.

 

БАЛАДА

ПРО КМІТЛИВУ ДРУЖИНУ

Гриць прийде лиш з магазину –

Чує злякану дружину:

– Роздягайсь, не зволікай,

Чистий одяг натягай!

І пере постійно все,

Що Гриць в хату принесе.

Навіть спиртом гаманця

Протирає без кінця…

А сьогодні, ти й поглянь,

Гриць відріксь од роздягань.

– Бо найбільші замазури, –

Заявив, – це є купюри.

Щоб закрить біді лазівку,

Слід забути про готівку…

Узялась дружина в боки,

Вмить надула пишні щоки:

– Щоби клепка не моя,

Їв би трелі солов’я!

Я іще в двадцятий вік

Нагребла бабла – засік!

Буду стільки видавати,

Здачі щоб не ніс до хати!

 

БАЛАДА

ПРО ВИБІР

Прожила у шлюбі рік –

Й тюхнуло сердечко:

Очевидно, чоловік

Нишком скаче в гречку,

Бо продовжує робить

Вранці фіззарядку,

Душ приймать, лице голить,

Одягать краватку

Під сорочечку нову.

А коли до чаю

Чи до кави його зву,

Каже: «Поспішаю!».

Цьомне в щічку чи у лоб –

І хутчій на фірму.

А обняти тебе щоб –

То щось, мабуть, з фільму.

На розлучення уже

Думала подати,

Щоб не мучитись з вужем,

Привченим до зради.

Та Господь порятував:

Наслав пандемію,

Гультяя ізолював,

Шанс дав і надію,

Що відучиться стрибать

В гречку ту прокляту

І мене лише кохать

Буде, рідну Нату.

На зарядку і на душ

Плюнув без причини

І заріс, як дикий кущ,

А їсть щогодини!

Та й у ліжку не мастак –

Просто відбувайло…

Тож сказала вчора так:

– Любий мій Михайло!

Жду, аби цей карантин

Скінчився скоріше,

І щоб все робив знов ти,

Як ото раніше.

Краще бути в шлюбі з тим,

Хто у гречку скаче,

Ніж із телепнем брудним,

Що харчі лиш бачить!

А що скажете мені,

З досвідом дівчата:

Маю рацію я, ні?

А чи розлучатись?

 

БАЛАДА

ПРО РЯТІВНИКА

Коту у лапи втрапив Голуб.

«Ну ось тепер вгамую голод», –

Старий подумав розбіяка

Й від задоволення занявкав!

Але мав думку іншу Пес,

Який побачив цей процес:

«Прекрасна випала нагода

Забрати здобич в ідіота!».

Підкрався ближче – й за вусатим

Погнавсь сердегу рятувати…

Облишив Кіт бідову птаху

І на вербу стрибнув зі страху!

Поважно так, як він лиш може,

На жертву глянув переможець

І муркнув: – Ось і все, крилатий,

Дозволь тобою… ласувати.

Хоч тост був дуже лаконічним,

Фінал він Псу зробив трагічним:

Отямивсь Голуб в мить одну –

Й рвонув чимдуж у вишину!

Отож, підказує балада,

Що Кіт і Пес – одна бригада.

 

ЗАКЛИЧНА БАЛАДА

Хочемо, щоб Україна

Розвивалась і цвіла,

Щоби мова солов’їна

Головною в ній була.

Одягаєм вишиванки,

Знаєм звичаї, пісні,

Любим в росах свіжі ранки,

Тихі зорі, дні ясні.

Хвалим житній хліб і сало,

Ганим лестощі та лінь,

Пам’ятаєм, як страждало

Не одне із поколінь.

Ніби глузд і совість маєм,

Купу планів, тьму ідей…

Але жити відправляєм

За кордон своїх дітей.

І не лише олігархи

Чинять так, а й бідняки.

І лунають охи й ахи:

– Дім займають чужаки!

Де ж, скажіть, візьметься сила

В Україні молода,

Що дає державі крила,

Що від лиха відверта?

Не лукавмо, не хитруймо,

Не шукаймо десь едем

Для дітей, а тут будуймо

З ними те, що щастям звем!

 

БАЛАДА

ПРО КРОПИВУ

Ну хто в житті хоч раз не обпікавсь

Її несамовитою любов’ю?

Це не красуня – рицарка якась,

Готова з будь-ким до святого бою!

Та скромністю пала її душа –

Вона не пнеться будь-кому на очі

І в руки потраплять не поспіша,

Бо лащитись не вміє і не хоче.

У вільшняках, садах, чагарниках

Повзе тихцем своїм кореневищем

Безшкетникам і ледарям на страх,

І тим, хто їм пісні хвалебні свище.

А сил у ній цілющих – тьмуща тьма,

Бо рятувать людей себе привчила.

Хоча, напевно, поміж нас нема

Й таких, кого б за дурість не лупила.

Бобові навіть заздрять пані цій

Через багату лікарську аптеку.

Вона, рибаче, й холодильник твій

(І ти це знаєш) у найбільшу спеку.

Салат і борщ, коктейлі, суп, жиле

Дарує з листя, стебел та із соку,

Вигонить з тіла все шкідливе й зле,

Хоч неуважним підсува й мороку.

І попри те, що в паспорті – бур’ян

З ім’ям подвійним Кропива-Жалива,

До неї є поваги океан,

І тим ця пані, вочевидь, щаслива.

Я як сатирик теж її люблю,

Адже дає енергію для битви.

Бо, як вона, лікую і жалю,

Щоб світ здоровшим трішечки зробити!

 

БАЛАДА

ПРО ЩАСЛИВОГО ГНАТА

Пів року чули Гната:

–У мене – кругла дата!

Накличу я гостей

З восьми аж областей!

І всю ватагу тую

Смачненьким нагодую

Та пригощу вином,

Що краще і за ром!..

Та в день ось ювілею

З дружиною своєю

Жує неквапом Гнат

Капустяний салат

І запива водою

З промовою такою:

– Мої збулися мрії!

Спасибі пандемії,

Що не прийшов до хати

Ніхто мене вітати!

Вино все збережеться,

І посуд не поб’ється.

Для мене буде м’ясо

З позаторішнім квасом.

А ти, моє кохання,

Скажи-но побажання,

В яке обов’язково

Ти маєш вставить слово,

Що вельми запашне

І гріє вік мене,

Бо змістоньку тонкого:

В дім не пускай нікого!..

Дружина Гната слуха,

Що аж зів’яли вуха,

І важко так зітхає,

Що той салат здуває

Із миски на підлогу

І каже: –Слава Богу,

Що ми обоє, Гнате, –

Створіння хитрувате.

І не втекли із дому

Чотири роки тому,

Коли на пандемію

Не мали ще надію…

 

БАЛАДА

ПРО ДУРІСТЬ І МУДРІСТЬ

Черговий день карантину.

До продмагу «Гречка»

У ранкову ще годину –

Із людей вервечка.

Приєдналася до черги

Молодиця в масці –

І відразу тоном чемним:

– Ой, не вірте казці,

Що якийсь гуляє вірус

І чіпля бацили

На одежу і на шкіру,

Й тягне до могили,

Що потрібно не стояти

Близько до людини,

Бо, мовляв, той вірус клятий

З’їсть за дві хвилини.

Прожила я на цім світі

Довше, аніж мала,

І собі ніколи лікті

З горя не кусала.

Бо не слухала нікого,

Чхала на укази

І не грала в підкидного

За столом зарази.

В мене дітоньки – багаті,

Мешкають в столиці.

Тільки дзвонять: «Сиди в хаті.

Вірус – то дурниці».

А прислали позавчора

Маску тому тільки,

Що така є, також чорна,

У сусідки Мільки…

Черга геть не копошиться,

Відстань всяк тримає.

Ну а дурість у спідниці

Її ущільняє:

– І чого ви розтягнули

Ряд, як міх гармошки?

Про згуртованість забули?

Станьте ближче трошки!

І найближчого по спині

Плеще, штовха в груди:

– Чи не знаєш, які нині

Ціни на продукти?

Той відскакує подалі:

– Не торкайсь руками!..

Й ось зухвалиця в торгзалі

Ходить між рядами.

То помацає морквину,

А то помідора,

То пошкряба картоплину…

І бурчить: – Недобра.

На продуктах всім на згадку

Слід свій залишила.

А для повного порядку

Знову заявила:

– Час потратила даремно,

А на небуденне

Не натрапила. Напевно,

Заклад – не для мене!

Продавці на те увагу

Не звернули зовсім.

Та знайшлась-таки відвага

У бабусі Зосі.

Вона глянула на хвойду

В чорній, як ніч, масці

Й резюме зліпила сходу:

– Як не вірить казці?

Я уперше бачу нині

(І цим сум розвію)

В продуктовім магазині

Живу пандемію!

 

БАЛАДА

ПРО ЩАСЛИВОГО ПИЛИПА

Сорок літ Пилипу. Має

І сім’ю, і джипа.

У житті завжди шукає,

Де велика риба.

В нього – поля три гектари,

Сад довкола хати.

Та ще бігає на пари

Хабарі хапати.

Бо з’явився, крім диплома,

Ступінь науковця,

Що досліджує, як втома

Наплива від сонця.

Він уміє діставати

Всякі дефіцити,

Позаяк серед багатих

Втиг рідню нажити.

Не секрет теж ні для кого,

Що він інваліда

Має статус, від якого –

Пенсія небідна.

Всі мовчать, хоч знають добре:

Статус – чиста липа.

А одне велике горе

В хитрого Пилипа:

Перейняв у свого тата

Досвід довбанутий,

Як і скільки кому дати,

Щоб щасливим бути.

 

БАЛАДА

ПРО РАЦПРОПОЗИЦІЮ

На білборді в центрі міста

Уже місяцями

Не якийсь портрет міністра –

Місце для реклами.

В ситуацію незвичну,

А точніше – дивну

Запустить стрілу критичну

Довелось Мартину:

– Чому має пустувати

Площа у пів неба?

Задарма її здавати

Можновладцям треба.

Хай би рідні аксакали

У овечій шкурі

Нам свою рекламували

Неповторну дурість.

Потім з їхньої копиці

З дозволу суспільства

Вибирали б, як годиться,

Класику дебільства.

І доказувати світу

Були б завжди раді,

Що ми маємо еліту

Неповторну справді!

 

БАЛАДА

ПРО НЕСПОДІВАНУ ВИГОДУ

У Хапуненків не дім –

Корабель нівроку,

Мандрувати у якім

Можна до пів року.

А в сім’ї – лиш три душі:

Він, вона і доня,

Плюс боксер, бульдогів шість

І вівчарка Соня.

Досі скаржилися всім,

Що лише пів хати

Спромоглись за тижнів сім

Так як слід прибрати,

Що проймає скучнота,

Мучить страх від того,

Що довкола – глухота,

Де не стріть нікого.

Обживати кожен день

Слід нові кімнати,

Щоби запахи людей

В них могли витати…

Вже збиралися продать

Чи в оренду здати,

Щоби дуба тут не дать

Чи не заблукати.

Але ось в момент один

Повернув їм радість

Цей нежданий карантин,

Що тримає в хаті.

І без вулиць у них є,

Де пройтись без ляку,

Що вже вірус пристає.

Шанс є стріти всяку

Велич царства, у яку

Вклали грошей море,

Посидіти в холодку,

В спальні чи коморі,

Завітати у басейн

Чи до кінозали,

Чи зіграть одненький сет

В теніс, йоли-пали.

Є можливість і в буфет

Зазирнуть на каву

Та побути тет-а-тет

З мріями про славу.

І ніяке порося

Штрафу не впаяє,

Що без масок трійця вся

В спідньому гуляє!

 

БАЛАДА

ПРО ОБРАЗУ,

або Сповідь старої Хими

Прочитала про продукти,

Які менше їсти слід,

Щоб молодшим значно бути,

Ніж тобі насправді літ.

В списку – риба і свинина,

І телятина, й гриби,

Макарони і, річ дивна,

Навіть мед і всі хліби.

А на моркву налягати

Треба часто у житті,

Щоб некислу, радять, мати

Обстановку в животі.

Бо на той світ підганяє,

Кажуть, саме кислота,

Що на молодість впливає,

Добавляючи літа.

І мене взяла образа:

Моркву їм щодня сливе

Замість хліба, риби й м’яса,

А дід бабою зове!

 

БАЛАДА

ПРО УЛОВ

Ви чули, що два генерали

Коронавіруса спіймали?

Він Україною блукав

Та все знущався із роззяв,

Які ні масок не носили,

Ні рук своїх як слід не мили

Та волочились будь-коли,

Де бази віруса були:

В церквах московських і на віллах,

Які за грошики дебіла,

Що красти старанно навчивсь,

Звели продажники колись.

А як спіймали? Дуже просто.

Були високі хлопці зростом

Та вміли нечисть відчувать,

Оту, безтілу хитру гадь,

Що розсіва по всій планеті

Страшні хвороби та ще смерті.

Засіли хлопці у погонах

Ловить одного чортогона

В кущах побіля міста Р,

Що зветься містом О тепер.

Сидять, натягши маскхалати,

Аналізують вдачу влади,

Її уміння балачки

Перероблять на смішечкИ

Та придивляються довкола,

Чи не хитнеться бодай квола

Травинка зовсім не по-свійськи.

А спокій в хлопців – олімпійський!

Попридивлялись кілька днів…

І враз хтось з хлопців побілів…

Від них за метрів, може, десять

Спинивсь чужак на «Мерседесі».

І не лиша салон чомусь,

А блима фарами комусь,

Адже було це опівночі,

Коли злипаються вже очі.

Поблимав, певно, годин п’ять,

А потім виліз погулять.

Аж бачать раптом генерали,

Що це та гадь, яку шукали,

Бо під одежею (о зло!)

Нікого зовсім не було.

Отож і кинулись вони

Вмить на лакея сатани,

Що забира людські життя!

Скрутили, звісно, що шмаття,

Запакували у валізу –

І повезли на експертизу…

Дядьки лобасті десять діб

Свій відробляли чесно хліб.

І ось почулося з ефіру,

Що це таки коронавірус,

Бо був одягнений по-панськи

В костюм сибіреноуханський.

А ви цю чули новину?

Я чув. А де, то й не збагну.

 

БАЛАДА

ПРО СМІЛИВЦЯ

У продмаг зайшов молодик.

Продавець йому: –Виходим!

Як без маски в карантин

Ви зайшли у магазин?!

А молодик півнем скаче:

–Я здоров’я взяв бичаче

У батюні, що в четвер

Від горілочки помер.

Тож і мушу заявити:

Мене й ломом не добити!

Продавець його послухав

І сказав: –Мабуть, обухом.

Та заразу, попри сили,

Навіть леви підхопили…

Зблід молодик в мить одну,

Як почув цю новину.

І озвавсь лиш у порозі:

– І чому не знав я досі?

Якщо є такі вже факти,

Побіжу мерщій до хати.

Бо як левів сила вбита,

То і я складу копита.

Нехай мати в дні страшні

Носить пивонько мені!

 

БАЛАДА

ПРО БУМЕРАНГ

Жили-були на білім світі
Сусіди в палаці елітнім.
Один одному мали звичку
Якусь підсунути дурничку,
Аби підкреслити, що розум
Знов хитрості отримав дозу.
Наум, що мав облізлі вуса,
З лиця мав вигляд сажотруса.
Ну а Охрім гордивсь рудою,
Що наче віник, бородою.
Ото як стрінуться, одразу
Якусь видумують образу,
А далі, поки настрій є,
Хтось з них суперника й приб’є
Свіженьким фактом, у якого
Від правди геть нема нічого.
І ось у дні ці карантинні
Сусіди стрілись на стежині,
Якою в масках кожну днину
Свою робили гулянину.
Наум Охрімові і мовив:
– Щось я, сусіде, нездоровий.
Від того виникла зажура,
Що піднялась температура.
А це ознака, безперечно,
Що наближатись небезпечно
До мене і на десять метрів –
Вліз вірус в організму нетрі!
Охріма це так налякало,
Що вже за мить його не стало.
А не минуло й пів години,
Як засиренили машини –
І ловкачі у спецкостюмах
Спіймали у дворі Наума.
Поклали впертуна на ніші,
В «швидку» запхали чимскоріше –
І під сирени голосіння,
Щоб приступити до спасіння,
Потарабанили в лікарню,
Надію маючи останню…
Що там робили, я не знаю,
Одначе твердо заявляю:
Втекла дружина від Наума,
Й пішла на штраф чимала сума!
І прохолов Охріма слід:
Злякавсь, що вб’є його сусід.

 

БАЛАДА

ПРО ПЕРЕТВОРЕННЯ

Як стальна месія

Українська «Мрія»,

Кажуть, із Китаю

До нашого краю

Принесла в утробі

Та у гострім дзьобі,

Ні, не карнавальні –

Маски рятувальні!

І не встигли в птиці

Скластися ще крила,

Як її гостинці

Шайка ухопила

І порозтягала

По усій країні

По своїх підвалах

Як товари цінні.

Дістає – і лупить

Грошики з народу,

За які прикупить

Все собі і сходу.

І ніхто у шайки

Не питає, звідки

Масочки-китайки

В неї і по скільки.

Припускає й тужить

Баба лиш Марія:

– Вже на шайку служить

Велетенська «Мрія».

Бо хоч має крила,

Як і слави пайку,

Та перетворилась

І вона в шахрайку!

 

БАЛАДА

ПРО ВИМУШЕНУ ЛЮБОВ

Не був я на Коморських островах,

Ні в Королівстві Лесото, ні в Ян-Майєні,

І островам ні Куку, ні Різдва

Не кланявсь, ні Святої острову Єлени.

Не крокував Американським Самоа,

Маршаллових й Кокосових не бачив.

І не ступала на Сандвічеві нога,

А на Нормандські та Буве – тим паче.

На Територіях Південних я не жив –

Ні на Французьких, а тим більш – Британських.

А ще не роздивлявся Шпіцбергена див,

Ні Науру, ні островів Аландських.

Мене Таджикистан й Туркменістан

Не бачили в гостях останнім часом.

І у Північну я Корею не літав,

Хоч знаю, що живуть там за указом.

Але мені умить усі оці місця

Припали до душі, хай кожен знає,

Бо я почув з мереж од фахівця,

Що там коронавірусу немає!

 

БАЛАДА-ПОРАДА

В кватирку муха залетіла

І на столі тихенько сіла.

Побачив це малий Андрійко –

Та й до нахаби: –Лиходійко,

Ану втікай! Ти бач, яка!

Та, ухопивши рушника,

Почав пройдоху виганяти

Негайно з чистої кімнати…

Звичайно, та із переляку

Чкурнула не в кватирки шпарку,

А заходилась по кутках

Шукать до порятунку шлях.

Андрійка це так розізлило,

Що він жбурнув у муху мило,

А потім миску і горнятко,

Каструлю, ложку та лопатку,

Качалку, шапку, черевика…

Та не втікала з хати дзика!

Тоді Андрійко, попри втому,

Заки батьки пішли із дому,

На капосну, вхопивши банку,

Усю геть вихлюпав сметанку,

А далі взявся за олію –

І з пляшки всю пустив у дію.

Та марне, хоч устиг з кімнати

Зробить плацдарм і без гранати.

А муха довго так кружляла,

Що хлопця бідного приспала.

А там зі стін сметанки з’їла –

Та й у кватирку полетіла…

Не стану вам оповідати,

Що говорили батько й мати

Андрійкові опісля того.

Лише закличу до одного:

Аби уникнути розрухи,

Не слід робить слона із мухи.

 

ТРАВНЕВА БАЛАДА

Сімдесят вже без п’яти, їй-богу!

А немов зібрався лиш в дорогу,

Наче ще стежинами дитинства

Бігаю у пошуках щасливства,

Там, де в’ється річечка в долині,

Де роса всміхається калині,

Де ще мами очі повні сонця,

Та і сам я –тільки-но пів хлопця…

А вже літ насіло – гнеться спина,

Голова у чубі, та в сивинах,

І давно сини вже парубками,

І розлук – не обійнять руками!

Назбиралось смутку, книг і сміху –

Аж під саму, як погляну, стріху!

Та сатира ще моя – колюча,

Коло роду – ще міцне, хоч вужча.

Ще від учнів чую: – Ви – найкращий!

А по правді – я таки пропащий.

Бо брехати й досі не навчився,

Зрадникам у друзі не набився,

Не посіяв пам’ять, як і совість,

Болячки загнав у тимчасовість.

А як гляну ще на себе збоку –

Рапортую: – Парубок нівроку!

 

БАЛАДА

ПРО СТАРУ ВОРОНУ

Обходила ворона у літах

Свої нехитрі й милі володіння:

Рови та пустирі у бур’янах,

На смітниках шукала розговіння.

Коли курча стрічалось не круте,

Горобчик, голуб, інша мирна птаха,

Лунало грізне «кар!» як знак про те,

Що тут вона – і матінка, і сваха!

Але коли на очі потрапляв

Хтось із котів чи псів, хоч і знайомих,

Ворона відмовлялася від прав

На території з причин відомих –

І відривалась миттю від землі

З порожнім і горластим вельми ротом,

Та й присідала там аж, на гіллі,

Звідкіль мішала ворогів з болотом…

Дививсь я на ворону у літах

І думав про кнура, що вліз у владу,

Та й риє, наплювавши геть на страх,

Бо на високу вискочив посаду.

 

 

 

З НОВИХ БАЛАД

 

ТРИВОЖНА БАЛАДА
Поспішили – нагрішили:
Знов шлях вірусу відкрили.
Він танцює, взявшись в боки,
Сипле сніг біди глибокий.
А людська байдужість руку
Подає на власну муку…
Ось зайшов на ринок зрання –
Ну а там вірусоварня!
Продавців такенна щільність,
Мов одна тілосуцільність.
Замість масок на обличчях –
Грошохапів лиш величчя.
Покупці – також єдині:
Один в одного – на спині.
І ніде нема нікого
Із кубельця керівного,
Ні орлів, що вміють брати,
Гвалтувати й катувати.
І волають владні звіти:
Помирають навіть діти!
Ця ж безпечність вже злочинна
Оселилась в магазинах.
Запитаєш: –Де порядок?
І почуєш слів десяток,
Що відсутні в словниках,
Та живуть на язиках.
Чути роздуми відверті:
–Це розсадники є смерті.
Чом мізкуєм животами?
І коли дійдем до тями?
Може, сили нас ворожі
Вкласти хочуть всіх на ноші?
Чи могили передчасні
Риємо самі, нещасні?
Верховодики ж не наші
У столиці – прямо в ражі.
Для них справи карантинні
Є, як бачимо, вторинні.
Головне ж бо – посадити
Всіх, хто хоче чесно жити,
Й скоротити Збройні Сили,
В Київ щоб орду впустили…

БАЛАДА-РОЗРАДА
Літа біжать, болячки тиснуть,
Фінанси грають гопадрон,
Надії на щось краще виснуть,
А дурні видерлись на трон.
Тож давній друг зустрів і каже:
–Давай чкурнем на шашлики
На місце, де дитинство наше
Батьківські пасло корівки!
Там є лісок, ріка, криничка,
Є де поставити намет,
Аби, коли настане нічка,
Продовжить спогадів сюжет…
Тож «Ланос» друга осідлали,
Взяли приладдя і м’ясце –
Та й серед дня погазували
Відводить душу з вітерцем!
Знайти омріяну зупинку,
Все ж, справа нелегка була,
Бо зрізав хтось таки ялинку,
Що в нашу пам’ять вже вросла.
Розташувалися, як вдома.
Звели намет і шашлики
Взялись пекти… Пропала втома,
Вернулись юності роки.
Тихцем потріскували дрова,
І пахла щастям тиха мить,
І навіть нічка чорноброва
Не поспішала день гасить.
Разом із вогнищем і димом
Жевріли наші балачки
Про те, яким є вічним дивом
Цей вечір в дзеркалі ріки!
І комарів легке дзижчання
Звучало піснею тих літ,
Що не вмирають , як остання
Надія на добріший світ.

БАЛАДА-РЕКВІЄМ

Світлої пам’яті
Павла Тимофійовича Петросюка

Розгорявся вогонь
У старенькім каміні,
Від Павла сивих скронь
Відганяв ночі тіні.
Пензлі сохли і фарб
Запах бігав по хаті,
Мов шукав собі зваб
У журбі і багатті…
Спомин серце торка,
Все шукає розраду:
Де той майстер, що ткав
Рушники диво-саду
Із стовічних ниток
Липи, груші, горіха,
Де і плід, і листок –
Наче вічності втіха?
У батьківських краях,
Звідки вигнала доля,
Перед смертю ще шлях
Він босоніж до поля
Подолав, де жита
Не дожала родина,
Де і досі вита
В небі пташечка дивна.
Гілку яблука гнуть
І та пташка квітчаста,
З-під різця, що, мабуть,
Снилась майстрові часто…

БАЛАДА
ПРО ЗНАЙОМОГО БРАТА
Любить прісну чисту воду,
А за схованку – корчі.
Їсть усе, постійно, сходу
І, як правило, вночі.
Ма зелено-бурий покрив,
Що міцніший від броні
І маскує в певні пори
Свого власника на дні.
Уперед він головою
Ходить, нюхаючи світ.
Лиш як стрінеться з бідою,
Вмить вмикає задній хід.
А ще він –членистоногий:
Має чим долати путь,
Брати харч і взять на роги,
Тобто боляче вщипнуть.
Ну а ще линяти вміє
Та міняти панцирок.
І відразу червоніє,
Як потрапить в кип’яток…
А про кого наша мова,
Як цей зветься неборак,
Зна людина й безголова:
Річковий звичайний рак!
Тільки в автора балади
Є уточнення своє:
Я писав про типа влади,
Котрий мулом віддає.

 

ПІШОХІДНА БАЛАДА
–Привітик, сусідко!
–Салютик, лебідко!
–Яка ж то я рада!
–Я також! Це правда!
–Ми при переході
Зустрілись сьогодні.
–Яка є різниця,
Де нам зупиниться,
Якщо нас новини
Штовхають у спини?
–Що в тебе нового?
–На дурника мого
Звалився вже нежить.
–Нехай менше стежить.
А в мого ось хруня –
В лікарні мамуня.
–Отак їй і треба!
Це поклики неба.
Я на ювілеї
В кози однієї
Була позавчора.
Повіриш – це вмора!
Один там зустрівся
І так, хрич, завівся,
Що втріскалась, Марто,
У нього я раптом!
Шукаю причину,
Щоб цього мужчину
Навік пригорнути…
–А як твому бути?
–А що з нього взяти?
У мене він – п’ятий.
Із ним розлучиться –
Що кави напиться.
–А в мене новини –
Вдавитись од слини!
За спирту каністру
Купила міністра!
–А він на що здатний?
Твій – також багатий.
–Облиш теревені.
Це ж все – в тебе в жмені!
Якщо напосяду –
Мені дасть посаду.
І я зможу, Віто,
Привласнить пів світу!..
–Куди ти, сусідко?
–Не знаю, лебідко.
Нас, бачу з тобою
Людською рікою
Несе в ці хвилини
Обох під машини!..

 

БАЛАДА ПРО ЗНАЙОМСТВО
Зустрілися, вигулюючи псів,
Худий Антон і вельми тлуста Лера.
Мастиф на повідку Антона вів,
А Лера йшла на прив’язі в тер’єра.
Як повелось в породистих братів,
Взялися пси негайно за знайомство.
Тер’єр мастифа поглядом обвів
І чхнув: мовляв, не звір, а неподобство.
Як легковик, велике і важке,
Не морда – страх, не шкіра мішковина.
А скільки їсть доробало таке?
М’ясця в утробу заліта корзина!
Мастиф дивився зверхньо на маля,
Крутив хвостом і чухав мовчки вухо
Та й думав: «Це миршаве звідкіля?».
І лапою погладив, як обухом!
Тер’єр од щастя ноги аж задер.
Аж тут Антон і Лера завелися –
І місцем бою став ранковий сквер…
А пси собі гуляти подалися.
Антону Лера пику натовкла,
А він одгриз їй гудзики у блузі.
Опісля мирова у них була,
І псів шукали цілий день як друзі…

 

БАЛАДА ПРО ФІГНЮ
Перестріли опівночі
Якось мене бандюки.
Подививсь один з них в очі
І спитав: – Є копійки?
Я всі вивернув кишені,
Показав і гаманця,
Міцно дулю стис у жмені
І прорік для бугайця:
–Може, ти і не повіриш,
Та пропив із горя все!
–Що, не знаєш, брате, міри? –
Бандюка, дивлюсь, трясе.
І відчув, що будуть бити,
Що брехать негайно слід.
Тож сказав: – А як не пити?
У мені знайшли KOVID!
Бандюки відразу маски
На обличчя натягли
І шепнули, не без ласки:
–А здихатимеш коли?
Щоб не мучився ти довго,
Поки смерть та загребе,
Ми культурно, чесне слово,
Зараз вриємо тебе…
І дістали пляшку, посуд,
Хліба шмат і ковбаси:
–Ось хильни на морду босу
І хутенько закуси!
Все це ми придбать зуміли
У кафе «Своя рука»,
Де за гроші отруїли
Не одного простака!
І дійшло мені, Кіндрату:
Порятує не брехня.
Тож повів до банкомату
Бандюків… Така фігня.

БАЛАДА
ПРО ЗВИЧНУ КАРТИНКУ
Карантин. Тому на ринку
Звичну бачимо картинку:
В масках дядечки на вахті
Та іще при апараті –
Зустрічають клієнтуру
Й міряють температуру.
Із кіосків душнуватих
Починають торгувати
Продавці. Як часу вияв –
Маски в них, як штик, на шиях.
Голос диктора лунає
Так, що душу жалем крає:
–Бережіть себе і ближніх
Не лише на цьому тижні!
Чхайте й кашляйте, будь ласка,
У серветки та у маски!
Потім в урни їх закриті
Викидайте тої ж миті!
Рукавички одягайте
І дистанцію тримайте!
Антисептиком і милом
Руки мийте разом з пилом!
І гуде, вирує ринок,
Люду – як в печі жаринок!
Вищий в нижчого – на спині
Та в постійній штовханині.
Піт і втома – на щоках,
Ну а маски – у руках…
На таку зорить картинку
Вірус і ковтає слинку.

 

БАЛАДА
ПРО НЕЖДАНУ АМЕБУ
У тихім парку, де альтанка
Приймає стомлених гостей,
Присіли й ми спочити зранку –
Я, дід Архип, і дід Тадей.
Хутчій замовили і соку,
І крапелину коньяку,
Аби забути про мороку,
Яка зібралась на віку.
Зустріли столики сусідські
Й такий, як ми, мандрівників.
Залопотів усяк по-свійськи
Про все, що думав і хотів.
Текла тихесенька розмова,
Аж чути спів було пташок.
Розправив дід Тадей тут брови
І сум повісив на гачок…
Аж, наче грім з ясного неба,
В альтанки заводь чарівну
Вмить запливла якась амеба,
На жабу схожа надувну.
Вона в смартфон, ще й по-москальськи,
Рекла про подвиги свої
В пустелях диких африканських,
Де всі боялися її!
Вина замовила два глеки
І вінегрети два з ковбас –
Та й заховалася від спеки
В кутку альтанки – поруч нас…
І дід Тадей, і я спочатку
На те придибало чуже
Лише дивились, як на хмарку,
Що зараз вітер рознесе.
Та не минуло і хвилини,
Як це москальське чортзна-що
Такі враз видало перлини,
Які лиш зна кремлівський чорт!
І так потужно, так завзято
Слова північних дикунів
Перетворили тиші свято
На наш з Тадеєм справжній гнів.
Ми, попри літ вагу, звичайно,
З-за столу встали і мерщій
Амебу викинули файно
З альтанки у троянд кущі!
Звідтіль непрошена худоба
У шортах з текстом «Ай ем фул»
Так швидко зникла, як із лоба
Тадея-діда суму мул…

 

БАЛАДА

ПРО НЕЗАМІННЕ ВІТАННЯ
Скільки стріне, стільки й скаже
Незамінне : «Добрий день!».
Тож і роздуми всяк в’яже:
–Малограмотний цей Сень.
Хоч з медаллю ніби школу
Він закінчив, і диплом
Має, й ставоньку не голу
В популярній фірмі «ЛОМ».
Тож при стрічі промовляти
Міг би: «Доброго вам дня!».
Але що із того взяти,
Кому грамотність – фігня…
І насмілився у Сеня
Запитать якийсь сусід:
–Чом у тебе на щодення
«Добрий день» лиш, як обід?
Той зізнався: – Я – не хворий,
Правду зрадити боюсь.
Кожен день для мене добрий –
Ось про це і зізнаюсь!

 

З ГУМОРИСТИЧНО-

САТИРИЧНОГО КЛУНКА

НУМО, СКАЖИ…

Нумо, скажи, епідеміє,
Де на сьогодні ми, де ми є?
Стрілись неждано з тобою,
Щоб вікувать із журбою?
Як розлучитись з байдужістю
Власною, дикістю, дурістю?
Скільки ще треба науки,
Щоби забути всі муки
І підкоритися істині,
Що до розплат нема відстані,
Що від гріхів не відкупишся?
Бачу, лякливо ти супишся,
Блимаєш відьмацьки більмами,
Як та кістлявая, білими.
Тупаєш так, що дорога
Труситься. Навіть до Бога…

НЕЧУВАНИЙ УСПІХ
Ой у нашій у конторі
Стовідсотково були
Співробітники всі хворі,
Та біду перемогли.
Ця біда нас згуртувала,
Сил для праці додає,
Адже світу нагадала,
Що така контора є!

ЗІЗНАННЯ БЕЗХРЕБЕТНОГО
Зодчі зради, рабства хлопи,
Тронні трутні, грошохопи,
Замасковані ординці
В цілих зграях й поодинці,
Самодури, блазні, гниди!
Як же з вами легко гнити...

 

ОДНОМУ ГУМАНІСТОВІ
Москаль регоче: – На бандьоров!
А ти, гуманності зразок,
Йому свій мирний тичеш норов:
–Та спусковий облиш гачок!
Сидить в тобі те старшобраття,
Що подається на розлив…
І не загасить той багаття,
Хто задля зиску розпалив!

ПОВЧИТИСЯ
Пливемо за течією…
А повчитися б у риб
Різать впертістю своєю
Хвилі, щоб пірнуть углиб!

 

НАЇВНОМУ ДОБРЯКУ
Образить ворога боїшся?
Він б’є тебе, а ти мовчиш?
Від того злість у зайди більша,
І ти - мішень для нього лиш.

 

З ДУМКОЮ ПРО МАЙБУТНЄ
Кива на карантин, сховавшись у підвалі.
Не знати, де опиниться він далі,
Одне відомо: цей безкрилий птах
Нащадках зберегти свій хоче страх!

ЗАГАДКА
ПОДОРОЖНЬОМУ
Справа - супервілла,
Зліва - зоопарк.
Де свиня осіла,
Що наїла карк?

 

КОЖНОМУ СВОЄ
Вічно зайняті батьки
Страйками, нарадами,
Ну а їхні діточки -
Пивом і петардами!

НІЧНЕ СТВОРІННЯ
Ніч. Кричить хтось. Та,овва,
Це ніяка не сова
І не інший дикий птах,
А повія у кущах!

 

ЦИКЛОВОДИ
Зустрінуться, хильнуть, похуліганять,
Заплатять штраф, покаються, а там
Завзято один одного поганять -
І знову поспішають на сто грам...

 

НЕОЧІКУВАНА УДАЧА
У капусті вітаміни
Лень шукав, знайшов однак
Елемент найбільше цінний:
Закоркований первак!

ЗАЛИШИВСЯ КРИК
Скаржиться на інтернет
Вболівальник Ясь Буфет:
–Збільшить швидкість вже пора,
Бо картинка завмира!
А диспетчер і пита:
–Може, вас їсть сліпота?
Вчора швидкості дали
Стільки, скільки вже могли!
–Не брешіть, –промовив Ясь.–
Я дивитись гру старавсь,
Літр узявши на язик,
А лиш чую жінчин крик!

 

КАРАНТИННИЙ ВІДСТУП
Не маєш зовсім, владо, рації,
Що закликаєш свій народ
Дотримуватися соцдистанції.
Повір, народ – не ідіот.
Бо як йому би не хотілося
Наблизитися до вельмож,
Ті, що з тобою поруч всілися,
Зупинять – жаль корита бо ж!
Напевно, ставши аномальною,
Дистанцію ти захисну
Поплутала із соціальною…
Та ти ж – на днину лиш одну.

ОЗНАКА ПОВНОГО
РОЗРАХУНКУ
Таку в кафе відбув гулянку,
Що не заснув аж до світанку,
Не міг оскільки пригадати,
Як і коли вернувсь до хати.
Та ще за голову хапався:
–Чи я за стіл розрахувався?
А лиш почув од жінки Улі:
–Де твій новий костюм і туфлі?
Ти ж у трусах припхався, Владку! –
Сказав собі: –Усе в порядку.

 

 

З ГУМОРИСТИЧНО-

САТИРИЧНОГО КЛУНКА

 

НУМО, СКАЖИ…

Нумо, скажи, епідеміє,
Де на сьогодні ми, де ми є?
Стрілись неждано з тобою,
Щоб вікувать із журбою?
Як розлучитись з байдужістю
Власною, дикістю, дурістю?
Скільки ще треба науки,
Щоби забути всі муки
І підкоритися істині,
Що до розплат нема відстані,
Що від гріхів не відкупишся?
Бачу, лякливо ти супишся,
Блимаєш відьмацьки більмами,
Як та кістлявая, білими.
Тупаєш так, що дорога
Труситься. Навіть до Бога…

НЕЧУВАНИЙ УСПІХ
Ой у нашій у конторі
Стовідсотково були
Співробітники всі хворі,
Та біду перемогли.
Ця біда нас згуртувала,
Сил для праці додає,
Адже світу нагадала,
Що така контора є!

ЗІЗНАННЯ БЕЗХРЕБЕТНОГО
Зодчі зради, рабства хлопи,
Тронні трутні, грошохопи,
Замасковані ординці
В цілих зграях й поодинці,
Самодури, блазні, гниди!
Як же з вами легко гнити...

 

ОДНОМУ ГУМАНІСТОВІ
Москаль регоче: – На бандьоров!
А ти, гуманності зразок,
Йому свій мирний тичеш норов:
–Та спусковий облиш гачок!
Сидить в тобі те старшобраття,
Що подається на розлив…
І не загасить той багаття,
Хто задля зиску розпалив!

ПОВЧИТИСЯ
Пливемо за течією…
А повчитися б у риб
Різать впертістю своєю
Хвилі, щоб пірнуть углиб!

 

НАЇВНОМУ ДОБРЯКУ
Образить ворога боїшся?
Він б’є тебе, а ти мовчиш?
Від того злість у зайди більша,
І ти - мішень для нього лиш.

Начало формы

Конец формы

З ДУМКОЮ ПРО МАЙБУТНЄ
Кива на карантин, сховавшись у підвалі.
Не знати, де опиниться він далі,
Одне відомо: цей безкрилий птах
Нащадках зберегти свій хоче страх!

ЗАГАДКА
ПОДОРОЖНЬОМУ
Справа - супервілла,
Зліва - зоопарк.
Де свиня осіла,
Що наїла карк?

Начало формы

Конец формы

КОЖНОМУ СВОЄ
Вічно зайняті батьки
Страйками, нарадами,
Ну а їхні діточки -
Пивом і петардами!

НІЧНЕ СТВОРІННЯ
Ніч. Кричить хтось. Та,овва,
Це ніяка не сова
І не інший дикий птах,
А повія у кущах!

 

ЦИКЛОВОДИ
Зустрінуться, хильнуть, похуліганять,
Заплатять штраф, покаються, а там
Завзято один одного поганять -
І знову поспішають на сто грам...

 

НЕОЧІКУВАНА УДАЧА
У капусті вітаміни
Лень шукав, знайшов однак
Елемент найбільше цінний:
Закоркований первак!

ЗАЛИШИВСЯ КРИК
Скаржиться на інтернет
Вболівальник Ясь Буфет:
–Збільшить швидкість вже пора,
Бо картинка завмира!
А диспетчер і пита:
–Може, вас їсть сліпота?
Вчора швидкості дали
Стільки, скільки вже могли!
–Не брешіть, –промовив Ясь.–
Я дивитись гру старавсь,
Літр узявши на язик,
А лиш чую жінчин крик!

 

КАРАНТИННИЙ ВІДСТУП
Не маєш зовсім, владо, рації,
Що закликаєш свій народ
Дотримуватися соцдистанції.
Повір, народ – не ідіот.
Бо як йому би не хотілося
Наблизитися до вельмож,
Ті, що з тобою поруч всілися,
Зупинять – жаль корита бо ж!
Напевно, ставши аномальною,
Дистанцію ти захисну
Поплутала із соціальною…
Та ти ж – на днину лиш одну.

ОЗНАКА ПОВНОГО
РОЗРАХУНКУ
Таку в кафе відбув гулянку,
Що не заснув аж до світанку,
Не міг оскільки пригадати,
Як і коли вернувсь до хати.
Та ще за голову хапався:
–Чи я за стіл розрахувався?
А лиш почув од жінки Улі:
–Де твій новий костюм і туфлі?
Ти ж у трусах припхався, Владку! –
Сказав собі: –Усе в порядку.

 

 

 

СОБАЧЕ ЖИТТЯ

    

Замильовки

 

ПРАВОЛЮБ 

Свирид Мантачка – праволюб. І не тому, що любить право. А тому, що в нього голова завжди повернута праворуч. Що б і де не робив. У такій позі він навіть цілується.

Ця звичка до Свиририда, якому вже за шістдесят, причепилася у підлітковому віці, коли попався сусідові у руки в його ж садку з повною пазухою зовсім зелених яблук. Тоді сусід і навчив його не дивитися ліворуч – у бік саду. Провчив так, що Свирид і донині дивиться тільки праворуч.

І це йому ніскілечки не заважає в житті. Навіть керувати велосипедом із рідною Антоською на багажнику. Трима справно заданий курс, а Антоська на перешкоди вказує. Їдуть у справах, перемовляються, інколи падають у рівчак.

Але не дорікають одне одному. Бо Антоська звикла дивитися тільки вперед. А Свирид тримає кермо тільки прямо.

Завдяки повернутій праворуч голові Свирид ще й встигає коментувати красу краєвидів, що по праву руку.

Їм би й далі так триматися. Односельчани давно звикли до того, як до чогось традиційного. І коли випадково хтось вгледить, що Свирид не туди дивиться, негайно кричить:

– Егей, ти що – з глузду з’їхав?! Хочеш носом заорати?!

І Свирид миттєво повертає голову в улюблений бік.

Але трапилася оказія, що поміняла Свиридові звичку і зробила його таким, як усі мешканці села, позбавивши оригінальності.

Два дні тому Свирид вступив у партію «Крок вперед – шість назад». Заради цікавості. Отримав відразу членського квитка та запрошення на з’їзд, де висували кандидатів у депутати.

Приїхав Свирид велосипедом на ті збори разом із Антоською. Послухав – і висунув кандидатуру Антоськи:

– Моя баба дивиться тільки вперед!

На нього і накинулися однопартійці:

– Нам зациклених не треба!

– Наш представник має заглядати всюди!

А якийсь молодик запропонував:

– А чому б вам, дядьку, не стати нашим висуванцем у найвищий орган влади як провідником ідей партії «Крок уперед – шість назад» як лівої сили?

– Та я ж вліво не дивлюся! – парирував Свирид.

– А ми тебе зараз цьому навчимо!– закричали делегати партз’їзду, рвонули до Свирида – і повернули йому голову в протилежний бік! Аж у шиї тріснуло.

Як побачила це неподобство Антоська – вхопила Свирида за руку і потягла із зали так заповзято, що спідниця аж залопотіла. І все вигукувала:

– Знайшли дурнішого! Заради лівих ідей він буде жертвувати своїм праволюбством? Та ніколи й нізащо!

А вдома налила Свиридові чарчину і сказала, обмацуючи його шию:

– Буде ні по-чиєму! Від сьогодні голову триматимеш рівно! А я дивитимуся праворуч і розповідатиму тобі про побачене. Бо ніхто в нашому роду в лівих не був і наліво не бігав! Це ти хлопчаком любив поглядати вліво – у бік сусідового садка. Але це минулося…

 

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПЕРЕДАЧА 

– Вітаю вас, шановні радіослухачі – любителі інтелектуальних розмов.

Перед мікрофоном – Оверко Щонебудь.

В ефірі передача «Туман яром, туман долиною».

Сьогодні гостем студії є нікому невідомий, але добре розкручений у вузьких колах любитель популярності Петро Чортзнащо.

Але спершу пісня «Ой піду я понад лугом»…

Доброго ранку, пане Петре.

– Доброго вечора. Тобто доброго ранку. Як ви і прохали говорити, бо передача вийде в ефір невідомо коли.

– Перепрошую, послухаймо пісню «Шахтарочка»…

Шановні слухачі, наш гість до знепритомніння звик жартувати. Ось і зараз він поділився своїм дотепом. Подякуємо йому за це. І перейдемо до розмови, заради якої і зустрілися.

Пане Петре, перш ніж заглибитися у теми розуму, мудрості, винахідливості та ітелекту, бодай кілька слів скажіть про себе.

– Я, так би мовити, якщо конкретно і без зайвих слів, як кажуть, кількома словами, попри скромність і прагнення жити у своєму замкнутому просторі, що буває рідко з ким, зазначу, скориставшись вашим запрошенням: я – Петро Чортзнащо, нікому невідомий, але розкручений у вузьких колах любитель популярності.

Наразі перервемося на хвилиночку і послухаємо пісню «Запрягайте, хлопці, коней»…

Гаразд. А звідкіля у вас таке дзвінкоголосе та мелодійне прізвище? Ви його отримали від батьків чи створили завдяки власним неймовірним зусиллям?

– Якщо дуже стисло, то мені залишилося у спадок від батьків прізвище Чортзна. А я подумав і додав слово що. Для повної ясності.

– Тут доречною буде пісня «Я у мами один син»…

Цим ви хотіли підкреслити, очевидно, своє прагнення стати ще більш популярним…

– Авжеж. Я хотів саме це підкреслити жирною лінією. Найперше, насамперед або передусім, як люблять говорити доктори наук, хотів одним розчерком пера створити створити імідж інтелектуала, який у вузьких колах, що нараховують двох невідомих незнайомців, має незаперечний або абсолютний авторитет.

– Вашу відповідь яскраво доповнить пісня «Ой орав мужик»…

Кажуть, що ви ніколи нічого не вміли і не вмієте робити. Це правда? І як вам це вдається?

– Це правда та істина. Нічого не вмію, але це невміння передаю іншим. Бо нажив неабиякого досвіду цим займатися. Два мої невідомих незнайомців уже опанували цими секретами. І нічого не вміють робити також. Але також передають. Я цим горджуся. Бо бачу перспективу, яка допоможе остаточно зайти в глухий кут пізнання правди та істини.

– Тоді дозвольте поцікавитися, пане Петре: а нині над яким невмінням працюєте? Але перед цим прозвучить пісня «Била мене мати»…

– Вдячний за мудре запитання. Але ми не домовлялися, що задасте його. Тому скажу лаконічно: справа в тому, що моє бажання стати популярною людиною відбирає у мене весь час, який я міг би потрапити для вміння. Це змушує займатися аналізами життя, яке позбавлене аналізів. Решту часу витрачаю на вміння працювати над невмінням.

– Цікавий хід конем. Чи не так, шановні слухачі –любителі інтелектуальних розмов? Очевидно, він викликав море емоцій та розмірковувань, бажання і собі цим зайнятися. Свідченням такого висновку є телефонний дзвінок одного зі слухачів і тривале його сопіння у слухавку. Мабуть, він є вашим новим прихильником, пане Петре. Подякуйте йому. Як подарунок від вас – пісня «Посіяла огірочки»…

– Дякую.

– А тепер одягніть і зніміть навушники, аби вони не залишалися осторонь нашої розмови. І оскільки час передачі «Туман яром, туман долиною» добігає кінця, хотілося б почути ваше побажання нашим слухачам –любителям інтелектуальних розмов.

– Ми про це не домовлялися. Та і тут не промовчу. Бажаю їм завжди мати бажання, яке б допомагало жити без жодного бажання жити. А самій передачі бажаю плавним перемикань з метою набирання більшої швидкості для розкручування піднятих сьогоденням проблем без закручування слухацьких голів.

– Підсумує нашу розмову пісня «Ой не ходи, Грицю»…

На цьому ми завершуємо нашу радіопередачу. Будьмо інтелектуалами. І до нових зустрічей! Ваш Оверко Щонебудь.

 

РЕКЛАМНА ПАУЗА

Аби безкоштовно переглянути на комп’ютері кінострічку, мусив попередньо подивитися рекламу жіночих прокладок. Інакше кіносеанс техніка відміняла.

Це так мені набридло, що вирішив долучати до рекламної паузи свою ще незаміжню сусідку.

Перед тим, як вмикнути комп’ютер, зайшов до неї у квартиру і сказав:

– Ви, наскільки мені відомо, гаджетами не користуєтеся, відтак з новинками жіночої гігієни не обізнані. Ідіть дивіться, поки я собі чай готуватиму для смачнішого перегляду кінострічки…

Вона мене тоді обізвала придурком і випровадила за поріг.

А на сьому пропозицію відгукнулася.

І почала дивитися рекламу прокладок.

А там і долучилася до кіносеансів.

Так ми і побралися.

З того часу вона мене до комп’ютера не підпускає.

– Не твоя справа дивитися жіночу рекламу! – каже щоразу, як тільки погляну у бік комп’ютера. –А кінострічки ми з тобою геть усі переглянули ще до того, як взяли шлюб. Вчися краще готувати. Бо крім чаю, нічого не вмієш зварнякати, хоча живемо разом уже другий тиждень!

І навіщо я колись запросив її на рекламну паузу?

 

ОТАКИЙ ДЕНЬ 

Прокинувся, вмикнув комп’ютер, глянув на календар: День спонтанного прояву доброти.

І мене аж перекособучило. Бо ж ніколи ніякою добротою не проймався. Ні в дитинстві, коли хапав котів за хвіст і закидав на грушу. Ні тепер, після тридцятисемиразового розлучення.

Так образливо стало, що не відаю смаку цього прояву!

І вирішив: треба спробувати.

Зателефонував Мар’яні, з якою вчора розійшлися, як у морі кораблі. І, стримуючи гнів, чемно промовив:

– Якщо відкинеш ратиці, я тобі вінка принесу!

Але замість «дякую» почув:

– Ти здохнеш раніше!

Ось вам і прояв доброти.

Зафутболив порожню каструлю, що валялася під ногами, одягнувся – і вискочив з квартири на вулицю. Проявляти доброту.

У дворі будинку побачив дивакувату двірничку, яка постійно мені нагадує, що асфальт – це не попільничка.

Давай, думаю, замість звичного «Щоб вас мітла на Місяць занесла!» мовлю щось позитивне.

І перше, що злетіло з пересохлого від вчорашньої гулянки язика, було:

– Коли підмітаєте, затуляйте рота й носа опалим листям. Щоб бісиків не нахапатися!

За що отримав держаком по спині та напутнє:

– Щоб тебе тролейбус переїхав!

Тож і тут нічого не вийшло з добротою. Натомість ще злішим зробився.

Та експеримент вирішив продовжувати.

Вскочив у тролейбус, відкинувши перед цим від дверей стареньку бабусю.

І що враз почалося! На мене накинулися чи не всі пасажири! А водій схопив мене за комір і викинув на вулицю…

Якби не спритність старенької бабусі, яка відтягнула мене від тролейбуса, таки під колесо потрапив би. Мабуть, двірничка магією володіє. Вертатимуся додому, сміттєву урну їй на голову натягну!

Обтрусився – і подався пішки. У найближче кафе, в якому мене не хочуть обслуговувати через нагадування, що не доливають. Думаю, цього разу не дорікатиму. Нехай побачать мій спонтанний прояв доброти.

Замовив триста найдешевшої і шматочок лимону. Сів за столик. Чекаю…

Приносять. Триста – не триста у келиху, а от лимон – як прозора плівка.

Не пробачив наруги. Видав лозунг на всю залу:

– Щоб на вас од лимонів швидка Настя напала!

Довелося полишати заклад за допомогою патрульних поліцейських, яких я називаю братами по бетону.

На знак вдячності за те, що не забирають у «мавп’ятник», хотів старшому руку поцілувати. Та на мій благородний жест той відреагував ударом нижче поясу, одяганням кайданків і доставленням у поліцейський відділок.

Відбувся штрафом за порушення громадського порядку та непокору правоохоронцям. Віддав у касу весь грошовий переказ од рідної мами з Португалії, де вона намагається заробити мені на чергове весілля.

Отак День спонтанного прояву доброти й минув. Навіть двірничці не встиг «подякувати». Бо коли повертався з поліцейського відділку, уже добігало до півночі…

 

РОЗКУСИЛИ 

Чув мало не щодня рекламу: «Чоловіки – оцінять, жінки – запам’ятають!».

А що вона означає, не знав. До вчорашнього дня.

Допоміг кум. Ні, він аж ніякий не тлумачник рекламних шедеврів, не їхній колекціонер і не автор.

Просто мій кум – гарний компаньйон!

Стрілися, зайшли в затишне місце, посиділи, погомоніли, домовилися, що будемо у виправдання казати своїм жінкам, аби уникнути розбіжностей під час допиту…

Погомоніли, як ніколи раніше. Бо кумовому коту виповнилося два місяці і чотири дні!

Кум пригощав, а я виголошував тости. Поки в кума гроші не закінчилися, а в мене – сили відкривати рота.

До речі, споживали вперше у застільному житті грузинську чачу домашнього виробництва. Оту, що п’ятдесят і за п’ятнадцять. І вона нас не підвела, а лише звалила з ніг…

Як дісталися домівок – лише Місяць знає.

Але дісталися. Бо сьогодні вранці кум зателефонував з дому і перепитав, що ми домовлялися брехати своїм жінкам.

Але я нічого не зміг пригадати.

Єдине пам’ятаю: ганяв жінку довкіл хати до самого світання. Поки з мене чача не вийшла потом.

І кум зізнався у цьому ж.

Та як би там не було, чачу ми оцінили. А судячи з реакції жінок, вони нашу поведінку запам’ятали. На все життя.

І тепер ми з кумом у курсі того, що означає популярна реклама.

 

ДИКУНИ 

У людей чоловіки – як чоловіки: сідають їсти – беруть ложку чи виделку.

А мій – молотка! Всі хатні розбігаються! Не кажу вже про чужих, які з весілля втікають! Бо думають, що мій старий почне зараз їх цокати у лобок і складати у мішок!

Навіть під час районного фуршету з нагоди купівлі нової сукні для пасії голови адміністрації за столом ніхто не залишився, коли мій прийшов із молотком.

Слава Богу, у буцегарню не запроторили. Бо ветеран праці та гіпертонік.

А міг потрапити, позаяк у голови інфаркт стався. А приготовлена для вручення його пасії сукня із золотими прикрасами зникла разом із тим, хто мав її вручати. І досі знайти не можуть.

Подейкують, що прикраси разом із сукнею вручальник проковтнув і подався за кордон діставати їх зі шлунку.

Через того молотка на жодне застілля і мене не запрошують. Ні родичі, ні сусіди, ні навіть харчевні для безхатьків.

Всі бояться удару молотком у лоб. Уже й чутки рознеслися краєм, що треба вночі замикатися на всі замки та затуляти вікна броньованими листами, щоб уберегтися від молоточника.

Та й коли йду вулицею, стороняться люди. А найсміливіші цікавляться, чи нового молотка для свого дивака на барахолці не купила.

І що кому сказати? Дикуни! Якби мали терпіння та вміли дочекатися, поки мій чоловік сяде за стіл і візьметься за роботу, переконалися б у стосотвідсотковій власній безпеці! Адже вся дивакуватість мого чоловіка в тому, що за будь-яким присістом любить лущити та їсти волоські горіхи. Для зміцнення імунітету!

Але кому це поясниш? Рідні діти слухати не хочуть! Сідають за стіл, коли батька вдома немає…

 

ЛИПОВИЙ КУМ 

Маю липового кума. Ні, не підставного. Справжнього. Який любить липу. Ні, не брехню, а дерево!

Липа для нього – усе. До неї він прив’язався змалечку. Дер лико, заготовляв цвіт, майстрував свистки. І спритно ховався під час гри у схованки.

Це робило його знаменитим. На весь куток. Бо за здану в аптеку чи заготівельний пункт сировину отримував кошти, за які умудрився придбати навіть велосипеда. Старого, без гальм, але з багажником.

А за свистки вимінював у юних футбольних арбітрів безкоштовне відвідування сільського вигону, на якому місцеві хлопчаки ганяли м’яча.

Вміння ж сховатися на вершечку липи вберегло моєму майбутньому кумові від травм і вуха, і сідниці.

Коли ж уперше закурив, перехилив чарку та зрозумів, що став дорослим, почав торгувати деревиною.

Збуває липові стовбури майстрам різьби по дереву. Заробив цим уже на триповерховий маєток, три іномарки та чотири туристичні круїзи до Японії.

Що далі буде, не відаю. Та ні взимку, ні влітку мій кум не відпочиває. Все липові статки поповнює.

І мене до свого бізнесі хоче залучити.

Каже:

– Поки в нашому районі ще росте декілька лип, наше майбутнє – незахмарене! Будете, куме, їх відшукувати, а я робитиму з них олігархічні запаси!

Та обіцяє за сумлінний труд виготовити мені іменну запашну липову домовину!

Але я від цієї угоди відмовляюся. Бо липова домовина – не довговічна.

Краще я пошукаю дубового кума!

 

СУСІД 

Думали, сусід – божевільний. Бо розмовляє так, що ніхто нічого второпати не може.

Співчували нещасному…

Аж дізналися: він – поет!

Почали заздрити. І наслідувати його.

Тепер весь будинок – божевільня!

 

НЕ ТАКИЙ 

Раніше він таким не був.

Працював. Заробляв. Отримував. Утримував. Купував. Продавав. Обмінював. Позичав. Відзначав. Оплачував. Преміював. Накопичував. Програвав. Пропивав…

А оце – тільки рахує. Скільки хвилин протримається. В компанії. На ногах. Аби не впасти. Після першої чарки. Випитої за чужий рахунок.

– Клімат,– каже,– помінявся. На голову тисне…

 

ПЕРЕЖИЛИ 

Нарешті! Зиму пережили!

Позаду різке потепління, дощі, зливи, калюжі, грязюка, плащі, парасолі…

Може, влітку хоч трохи похолодає, вдарять морози, випаде сніг, замете – і вдасться кватирку в хаті зачинити, периною вкритися, зимовий одяг поносити, зимові шини та обігрівачі випробувати, у сніжки пограти, бабу виліпити, заплатити за справді потрібне тепло…

 

НУДОТА 

З настанням весни сусіди переїжджають на дачі.

І настає для мене така нудота…

Ні тобі з ким посваритися, побитися, ні в кого цигарку стрельнути, ні грошей на чвертку позичити, нікому свіжого анекдота розповісти, у стінку серед ночі погрюкати…

Треба і собі дачею обзавестися. Аби було з ким душу відвести!

 

ЕДЕМ 

Не життя – едем! Готувати не треба, як і прати, мити посуд, прибирати, світло вмикати та вимикати, двері відчиняти та за собою зачиняти, замикатися та відмикатися…

Їси, спиш, книжки читаєш, на прогулянки ходиш…

Все інше роблять працівники колонії та конвоїри.

 

ІНІЦІАТИВНИЙ 

Наш старшенький росте. Ініціативною людиною!

Він – перший у сім’ї. До ложки, подушки, гаджетів, телевізора, вуличних вештань, віднікувань, обновок…

І ким він стане, коли виросте? Не інакше – главою держави?

 

НЕ МАРНО 

Сусід не то поспівчував, не то привітав:

– Віднині, Івановичу, ви, як і я, маєте статус гіпертоніка!

І порадив:

– Негайно придбайте сучасного тонометра. Він буде дуже потрібен для контролю за артеріальним тиском. Адже, коли людина інформована, вона озброєна. А це гарантія її безпеки.

Будете міряти – спокійніше почуватиметеся.

І запас ліків зробіть. Бодай на три роки. Бо хтозна, що може трапитися з тими виробниками. Та й не доведеться за якимись пігулками бігати серед ночі по аптеках. Аби ноги не протягнути…

Прислухався до сусідових порад. Придбав тонометр і закупив ліків на десять років!

І не марно. Сусід приходить тиск міряти та ліки позичати…

 

ШЛЯХ ДО МИРОВОЇ 

– Зачини піддувало!

– А грубка не лопне?

– А що таке «грубка»?

– А що таке «піддувало»?

– Піддувало, придурку, це твій рот!

– А грубка, нахабо, це твоя матня!

– Тоді – мирова. Бо в мене – одні штани.

 

ДЕСЬ Я ЙОГО БАЧИВ 

Він стояв у черзі. У кафе. Тряс зібранням дрібних гривень. Матюкався. Штовхався. Просив пропустити. Кивав. Мовляв, сам бачиш, як важко пробитися до прилавка…

Опісля наливав. Ділився останнім шматочком сирка. Виголошував тости. Розповідав анекдоти. Співав. Допомагав стояти за столом. Просив пробачення у буфетниці. Зводив на ноги. Падав разом. Просив не зважати на виниклі проблеми. Обіцяв іти додому.

А поті розчинився. Як у тумані.

Перебуваю в реанімації. Він лежить поруч.

Десь я його бачив…

 

ПРОПАЛА ЛЮДИНА 

Який енергійний та активний був чоловік!

Постійно кривився, стогнав, ойкав та охав, хникав, плакав, рюмсав, заливався сльозами, важко сопів, хекав, хапався за голову, зуби та серце, скаржився на шлунок, нирки, печінку, селезінку, зір і слух, корчився від болю в попереку та суглобах, конав од подагри, бився головою об стіну через нервові розлади, скреготав зубами від злоби, рвав на собі сорочку та чуба від заздрості, давився слиною від жадібності, бився в істериці, матюкався спересердя…

А тепер – ні риба ні м’ясо. Лежить і навіть обізватися не хоче…

Що то з людини робить смерть!

 

РОЗУМНЕ РІШЕННЯ

– Надибав у книжковому твою нову книгу!

– І що?

– Чудове видання! І за змістом, і за формою, і за поліграфічним виконанням. Пишеш про те, що сьогодні дуже актуальне. Пишеш вправно і гостро. А нерідко з таким їдким гумором, що заплачеш од сміху! Пригадуєш, у тебе на першій сторінці є замильовка. Забув її назву. Шедевр! Нагадай-но, про що там йдеться, бо не запам’ятав…

– Про липового кума.

– Так-так. Саме про липового. Які ж бувають дивні родичі! Навіть у гості не запросить. Бо звик на чужому пику наїдати. Маю таку саму куму. Прийде на хвилину, а сидить пів дня. Жде, щоб пригостив. Але не на того натрапила. Ще жодного разу і чаєм не напоїв. Нехай вдома п’є. Нічого чуже добро переводити… Не кращий від куми і швагро. Цей і ночував би в забігайлівці. Оце завів мене туди, напоїв, нагодував, сам нажерся – і причепився, аби я посадив його на тролейбус! Чи ж я кондуктор тобі? Покинув я його в тій забігайлівці. Нехай, думаю, сам сідає. І подався на таксі…А наступного дня дізнаюся, що він додому дістався пішки. На світанні. Бо грошей на тролейбус не мав. Навіщо ж тоді пропивав? Залишив би кілька гривень на проїзд. І в мене не попросив. Дивак – та й годі! Словом, твоя нова книжка мені відкрила очі на цей дивний світ…

– Ти її придбав?

– Придбав би. Але маю одну проблему.

– Зір поганий?

– Що ти! Він у мене зразковий! Ось зараз бачу заначку у твоєму гаманці!

– Невже читати не вмієш?

– Читати то я вмію. Але засинаю на першому реченні. Навіщо ж тоді копійки на вітер викидати? Ходи. Поставиш сто грамів за моє розумне рішення…

 

БАТЬКИ – НЕ ВІЧНІ 

Галасують в Інтернеті: «Важиш 95? Будеш важити 55!».

І пропонують медпрепарат, дорожчий за саме життя…

А я схуднув на 50 кілограмів. Завдяки своїм дружинам.

Їх у мене було 10 за останні 10 років.

А вперше я пошлюбився при стокілограмовій вазі. Таким мене вигодували батьки за 20 літ і зим.

Думали далі годувати. Але трапилася дівка зі сусіднього району. Стодвадцятикілограмова!

Батьки і порадили брати в жінки.

– Це неабияка вигода,– сказала мама. – До смерті без харчів дотягне. І тобі не треба буде худнути, щоб для неї на їжу заробляти. Житимеш, як кабанчик при свинці із зашитим ротом!

Погодився – одружився. Але за рік схуднула не дружина. Втратив я 5 кілограмів ваги і саму половину, яка втекла до худішого.

І так 10 років: нова жінка – нове схуднення – нове втеча.

Як зиркнув у дзеркало – мало не зомлів: половина від мене колишнього зосталася…

І перестав женитися. Бо злякався, що ще один сімейний старт – і скелетом стану.

Тож якщо маєте проблему з надмірною вагою, якнайчастіше одружуйтеся. Поки не побачите, що почали нагадувати тінь. Тоді шлюбному естафетному забігу кажіть: «Досить!». Бо набирати вагу значно складніше. Для цього треба бути улюбленим кабанчиком для мами і тата до самої смерті. А батьки – не вічні.

 

САМОІЗОЛЯЦІЯ 

Пандемія вимагає самоізоляції?

Погоджуюся. І то негайної!

Я самоізолювався б. Ще вчора. Але не маю для цього відповідної бази.

Так, хата в мене є. Дідова. Міцна, як дзот. Лише дах протікає та підлога провалюється.

Та сидіти можна. У дощовику та гумових чоботях.

А ось із продовольчими запасами – проблема. Ще дід як залишив у спадок два мішки цукру та бодню сала, так цим добром досі користуюся. Бо дід помер два дні тому. Після того, як дізнався про пандемію. Помер від переляку, що я відкину ноги відразу після нього. Бо нічого робити не вмію. І не хочу вміти.

Батьки вигнали з дому. Тож мене дід і прихистив. Я йому допомагав дощову воду з хати вичерпувати. Дід немічним був, бо було йому під сотню. Але добрим. Гнав самогон за моїм рецептом. А я сало смажив. Прямо посеред хати. На відкритому вогнищі. Поки не зайнялася стеля.

Тоді дід мене випер з хати на вулицю сало смажити. А стелю, що загорілася, дощова злива погасила. Мабуть, Всевишній змилувався над нашим горем.

Так-ось, цукор і сало закінчуються. Діда нема. А самоізоляція вимагає повного автономного забезпечення харчами. Де їх взяти?

Ні пенсії, ні городини, ні меценатів. Хіба що мій друг Юзько Теліпало може з водою виручити. Він прорив рівчака від ставка прямо у свій двір. Щоб не носити відрами.

І мені таку новаторську річ не раз пропонував. Може, погоджуся. То буду мати хоча б воду. Не питну, а все ж. Організую її продаж. Як мінеральну. Вже якась копійка та буде.

Але цього мало. Пандемія за день-другий не відступить. Це точно. А голодним у самоізоляції довго не протягнеш.

Мав би знайомих в уряді, підсобили б. Та крім Юзька Теліпала у мене більше знайомих немає. А він сам у такому ж скрутному матеріальному становищі.

Доведеться від самоізоляція відмовитися. І жити, як і до пандемії: чистити чужі сараї, гаражі, дачі, квартири…

А пандемія нехай собі бушує. Вона мене не зачепить. Нащо я їй такий бідний здався!

 

МУСИМО ТЕРПІТИ 

Вадим, Олег та я – друзі-нерозлийвода! Із самого малечку.

Разом ходили в дитячий садочок, школу, університет, служили в одній частині, в один і той же рік одружилися на своїх однокласницях, звели поряд будинки…

І живемо. Як брати. Працюємо на одній і ті же фірмі. Разом дістаємося на роботу і повертаємося додому.

Та ось цей підступний коронавірус. І карантин.

Вирішили триматися один одного ще міцніше. Але, виходить, міцна дружба в екстремальних умовах не завжди дає позитивний результат.

Днями стоїмо на зупинці, чекаємо маршрутку… Стоїмо годину, другу… А сісти не можемо! Беруть тільки десятьох пасажирів. І щоразу хтось один із нас виявляється зайвим.

Відтак два інших відмовляються сідати у транспорт, аби їхати порізно. Закон вірних друзів не дозволяє!

Поки дісталися, на прочухана шефа нарвалися. Бо приїхали в обідню пору. І снідати шефу самому довелося.

Поверталися додому так само.

Вирішили діставатися на роботу і з роботи пішки.

Виходимо з дому на світанку. А повертаємося опівночі.

Але й у вихідні виникають казуси. Так сьогодні пішли ми у відділення «Київстару» мобільні рахунки собі і дружинам поповнювати.

Підійшли – а на дверях напис: «Заходити лише по двох!».

Що нам робити? Закон вірних друзів порушувати? Але це може стати початком розвалу самої дружби!

І ми повернулися додому ні з чим. Сіли в спільній альтанці, перехилили по чарці гіркої з досади – та й взялися проблему обговорювати…

І дійшли висновку: на роботу замість нас мають їздити наші дружини. Як і рахунки поповнювати. Вони купи не тримаються. Кожна норовить бути в усьому першою! А це під час карантину – неабиякий позитив.

В одному засумнівалися: чи справляться вони з нашими фірмовими обов’язками?

Бо директор наш у відпустку пішов. Ми ж у нього – три заступники. Ніяково дружинам передавати керівні повноваження. Ще чого доброго, єдиного підлеглого – охоронця фірми та затятого холостяка Онисима під скорочення пустять. А нас разом із директором після карантину вже до роботи не допустять.

Ні, мусимо терпіти незручності карантину!

 

ОСТОЛОП ІЗ ОСТОЛОПІВ 

Карантин.

Ізолювався народ. Сидить по домівках. Чекає, коли клятий коронавірус упокоїться…

Лежу і я на дивані. Бо перейшов на дистанційну форму керування. Лежу і прислухаюся, чи хтось із сусідів із квартири виходить…

За весь день почув тільки гримання сусідових дверей, що напроти моєї п’ятикімнатної. Кудись вискакував. Не надовго. Очевидно, виносив сміття. Бо вельми сопів, коли виходив, і настирливо витирав взуття, коли заходив.

Нехтує чоловік здоров’ям.

А я не такий. З квартири носа не висовую. Уже тиждень. Запасся харчами на три карантини. А сміття викидаю через вікно. Вночі. Щоб коронавірус мене не помітив.

Дружину ж і дітей завіз на дачу. Вона далеко від людського ока. Туди коронавірус дороги не знайде. Бо я сам її ще не запам’ятав.

До карантину там був двічі. Коли побудували. І коли доставляли все необхідне для життя в найекстримальніших умовах. Підключив своє міністерство.

Так що на дачі можна пережити не одну пандемію.

Переконаний, що дружина з дітьми – у надійному місці. За тиждень ще жодного разу не телефонували і не просилися в місто.

А мені треба бути в епіцентрі подій. Я ж – міністр. Та й стерегти квартиру комусь потрібно. Бо карантин для декого – нагода чужим поживитися. А в моїх хоромах того чужого – огого скільки! Вірніше, не чужого, а державного. Запасся тим і сим за рахунок міністерства. Бо власні кошти треба берегти. Може, ще десять квартир придбаю чи п’ять нових дач зведу. На всяк випадок.

Ризикну-но і я. Вийду на сходовий майданчик – погляну, чим насправді займався сусід. Я вельми спостережливий. По дрібничках можу встановити, що й до чого. Від слідчих НАБУ цей дар перейняв перед тим, як стати міністром. Вони зі мною слідчі експерименти проводили. Бо якась погань набрехала, що живу не на зарплату.

Були б посадили. Але помінявся президент. І я відразу став жертвою попереднього режиму. А щоб нічого зайвого не ляпнув про минуле нових представників влади, дали посаду міністра.

Піднявся з дивана. Одягнувся по-парадному. Викликав охорону. І в її супроводі вийшов із квартири.

У коридорі побачив залишки туалетного паперу. Значить, сусід виносив сміття. Як я і здогадався, коли лежав на дивані. Тому вирішив виглянути на вулицю. Що там робиться? Бо тихо, як на захованій від людського ока дачі.

Вийшов, глянув під стіну будинку – і мало не знепритомнів. Така копиця непотребу виросла! У два метри! А запахи – з ніг валять!

Подумки вилаявся і подумав: «Ох і народ пішов! Поки карантин закінчиться, до мого дев’ятого поверху смітник виросте!».

І наказав охороні негайно повернути мене у квартиру.

Розлігся знову на дивані й поринув у печальні роздуми: «Виносив сусід з хати своє сміття і бачив ту копицю під стіною. Міг же її перенести у контейнер, що неподалік. І нічого б з ним не трапилося. Він же не міністр. Але не додумався, остолоп із остолопів. І це про таких я, міністр, маю турбуватися».

Та й заснув, перехиливши з розпачу келих дорогого коньяку…

 

ДИСЦИПЛІНОВАНИЙ ПЕРЕСЛІДУВАЧ 

Вийшов раненько у двір будинку. На прогулянку. З єдиною думкою: «Аби нікого не стріти. Пандемія ж!».

Не зробив і десяти кроків, як побачив, що назустріч іде незнайомець.

Я розвернувся – і подалі від нього.

Він – за мною.

Я пришвидшив ходу.

Він – те саме.

Я перейшов на біг.

І він.

Я вискочив на безлюдну вулицю.

А він не відстає.

Аж тут патрульна машина. Спиняю:

– Допоможіть. За мною женеться якийсь вірусник! Хоче мене заразити!

Аж тут і переслідувач. Відхекався і мовив до поліцейських:

– Сам потрапив у ваші руки. І добре. Впаяйте йому штраф. Бо порушує вимоги карантину. Я його відразу помітив, коли він вийшов із під’їзду…

– Який я порушник? – обурило мене. – Вийшов у двір подихати свіжим повітрям, аж ти кинувся за мною.

– Це так. Але як міг тебе обминути, коли ти – без маски? – сказав незнайомець. – Ти ж – пенсіонер. І належиш до групи ризику.

– А ти хіба молодший? – запитав я незнайомця, поглядаючи на поліцейських, що вийшли з машини. – І теж без маски.

– Схоже, ми – ровесники, – погодився той. – Та на відміну від тебе, у мене маску якісь волоцюги відібрали!

Поліцейські у ту ж мить посадили мого дисциплінованого переслідувача в машину – і помчали шукати грабіжників.

А я подибав додому. По маску.

 

БАЛАКУЧА СУСІДКА

 У сусідки паркан – вищий Ейфелової вежі!
А поговорити ж кортить. З усіма, хто за парканом.
Тому зранку стає під муром і починає розповідати. Про все, що знає. Усім, хто за муром сновигає.
Балакає не на повний голос. Аби коронавірус не почув. Але чітко. Як молотком цвяхи забиває.
Тому і прислухаються. Всі без винятку. Я як сусід – тим паче.
 Виходжу з хати – і під сусідчин мур! Завмираю і слухаю. Утім, поки приноровився, багато чого прогавив. Але на восьмий день почав розуміти, що сусідка за муром розказує.
За якийсь неповний тиждень вдалося почути, що її чоловік – в ізоляції за кордоном. А сини переховуються від пандемії у колонії суворого режиму. Вже п’ятий рік. Звідки надсилають лише есемески. Мовляв, тримайся, маманя. Пандемія тебе не зачепить. Ми, мовляв, заплатили за це своєю волею.
І сусідка, як я зрозумів, тримається. На балачках. З восьмої ранку до ночі.
Це допомагає. Бо, зізнається, досі нічого не хвилює. Окрім одного: з будинку почали зникати речі. У той час, коли вона ділиться своїми новинами. А перевірити, хто і яким чином краде, немає коли через постійну зайнятість.
Хоча я зауважив, що до неї часто заїжджає і виїжджає накрита брезентом вантажівка з водієм у масці. Мабуть, вивозять віруси. А з ними і заражені речі.
Може, проколупати у мурі дірку та шепнути сусідці, що пора і прислуховуватися. Не лише балакати.
Але що тоді слухатиму я, не кажучи вже про перехожих?

 

ГРА

Цілу ніч дружина не давала спати: розповідала про наслідки пандемії у світі…

Заснув під ранок.

Але розбудив синок:

– Вставай, тату. Будемо в карантин гратися!

Дружина відразу штрикнула в бік:

– Я втомилася. Ще подрімаю годин п’ять. А ти займися вихованням дитини…

Піднявся, одягнувся.

Синок узяв мене за руку і повів у свою кімнату, промовляючи:

– Я вже до гри приготувався.

Зайшов – бачу: письмовий стіл – догори ніжками. І накритий простинею. З дитячого ліжка.

– Це, тату, лікарня, – пояснив синок. – Тут ти будеш лікуватися під моїм наглядом. Залазь – буду обстежувати! І роздягнись до білизни. Щоб на хворого був схожий!

Роздягнувся до трусів. Заліз у «лікарню». За мною засунувся синок.

– То де твій вірус? – запитав.

І заходився мене обстежувати. Спершу постукав каблуком мого черевика мені по лобі. Потім посмикав за вуха і вхопив за шию. Коли я кашлянув, гахнув тим же каблуком по животі. А коли ойкнув, уперіщив по одному та другому коліні.

Як тільки підібгав ноги, почав лоскотати підошви.

Я завовтузився.

І синок констатував:

– Отут заховався вірус! Будемо виганяти!

І подався за інструментами…

Я скористався паузою – і заснув…

Коли розплющив очі, намацав на голові друшляка, а на животі каструлю. Ноги лежали у тазику з рідиною.

– О, – зрадів синок. – тато ожив! А я думав, що будемо відправляти в трупарню. Не дарма тримав твої ноги у молоці! Усе використав, що ти вчора купив. І сметани додав. Дві банки! Ось і допомогло!

Я вибрався з «лікарні». Сів на підлозі і ледь не заплакав:

– Що ж ми будемо їсти під час карантину? Мама збиралася млинці пекти. Вона нас приб’є…

– Не хвилюйся, тату, – заспокоїв синок. – Мама теж під моїм наглядом! Я їй голову обклав квашеною капустою, що була в холодильнику! Бо сказала, що голова болить. Я й подумав, що у неї вірус сидить саме там. І вирішив пригасити його капустою. Може, мамі полегшає…

– Тепер і вареників не буде, – зітхнув я. – А це вже катастрофа. Хутчій лягай у ліжко і засинай, поки мама не прокинулася. А я побіжу в магазин за молоком, сметаною і капустою. Інакше до кінця карантину мама не дасть мені спати, розповідаючи про шкідливість зайвої інформації для дітей…

 

ЯКЕ БЕЗ НИХ ЗДОРОВ’Я…

Його зупинили патрульні:

– Діду, куди йдете?

– Йду у справах.

– А скільки вам років?

– Ви що, думаєте я дороги не знаю?

– А про те, що сидіти вдома, знаєте?

– Я все життя просидів. У батьків на шиї.

– То ви ще й гуморист?

– Швидше лірик. Люблю природу.

– Які ж у вас нині справи?

– Нагальні.

– Невже вони дорожчі здоров’я?

– Яке без них може бути здоров’я…

– Дивна ви людина. А знаєте, що можна виходити з хати лише двічі на тиждень і в масці?

– Я вийшов уперше сьогодні. І маска – на мені. Бо хочеться плакати, а я сміюся…

– Ця маска вас не порятує. Вірус учепиться – і загнетеся. Ви ж – у групі ризику!

– Порятує – не порятує, загнуся – не загнуся. А в групі ризику я – змалечку. То батьки погрожували з дому вигнати, то вчителі – зі школи, то правоохоронці – з волі… Звик уже ризикувати.

– А паспорт маєте при собі?

– При собі не маю, але маю.

– А чому не носите із собою?

– Він мене обтяжує. Ось і ви б у нього заглянули – і причепилися б. А так нема за що. Іду у справах – та й годі. І ви йдіть своєю дорогою.

– Гаразд, ми вас відпустимо, попри те, що порушуєте правила карантину. Ідіть – і то бігом! Щоб нікому більше не потрапили на очі. Бо оштрафують. А замість дяки, все-таки, зізнайтеся нам, в яких нагальних справах і куди чимчикуєте? Це так інтересно!

– Туди, куди всі в моєму віці ходять: в аптеку по ліки.

 

БЕЗ ПЕРЕМІН

Дружина не пускала в дім.

Бо пиячив.

Скакав у гречку.

Не приносив зарплату.

І правильно чинила.

Тепер і чарку, і чужих жінок обминає, і грошей заробив.

А все одно кричить:

– І на поріг ногою не ступиш!

Бо повернувся із заробітків. У час пандемії.

І знову має рацію.

 

СКУПА ЦИБУЛЯ 

– Саджу, а толку мало.

– Що ви садите?

– Цибулю.

– А яку?

– Пророслу.

– А землю удобрюєте?

– Аякже.

– А поливаєте?

– Авжеж.

– І не росте?

– Росте, але врожай – мізерний.

– І скільки ж ви цибулі збираєте?

– На один салат.

– Не може бути. А де ж ви її садите?

– У чашці на вікні.

 

СУПЕРПРОФЕСІОНАЛ 

Як я йому заздрю!

Він уміє все: читати, писати, співати, танцювати, сміятися, плакати, згадувати, мріяти, передбачати, новинами та новинками ділитися, кінострічками, науковими відкриттями, сердитися, бити на сполох, попереджувати, обізнаний з екологічними проблемами, підкований економічно та політично, може відповісти на будь-яке запитання, виконати будь-яке прохання чи забаганку, любить мандрувати, в ігри грати…

А головне – вчасно починати спілкування та замовкати.

Лише варто його, комп’ютера, вмикнути чи вімкнути.

 

ДИСЦИПЛІНОВАНІ КАРАНТИННИКИ

За вікном – сонце, теплінь, квітнуть дерева, птахи літають, коти, собаки та безхатьки сновигають, іномарки проскакують, сирени «швидких» і « патрульних» не замовкають…

А я як дисциплінований карантинник із дружиною, дітьми та онуками зачинився у своїй однокімнатній на всі защіпки та замки – і час убиваю.

Діти окупували телевізора, внуки – комп’ютера, дружина – телефона. А мені дістався маленький радіоприймач з антеною і батарейками, якого мені колись батьки подарували з нагоди повноліття.

Втішаюся вибором. Бо в телевізорі нічого дивитися, комп’ютер утомлює, телефон набридає. А радіоприймач – те, що треба. Новин не слухаю, бо він них тіпає, реклам уникаю, бо бісять, дискусійних передач – також, бо нудить.

Лежу на дивані, затиснутий з усіх боків рідними, і слухаю радіо «Релакс». Воно передає тиху і спокійну музику, під яку легко засинається. Та ще крутить довгі пісні на одне речення. На кшталт «Мені так добре з тобою…». Вони відправляють у летаргічний сон. Ще на тому тижні від такої як заплющив очі, то лише сьогодні під вечір розплющив.

Дружина тішиться:

– Яка економія від твого від твого радіоприймача! Через нього їси раз на два тижні!

Діти – у захваті:

– Тату, твоє хропіння заглушує сварки сусідів! Тільки гупання кулаків кімнатою трусить. Але це тільки кайфу додає під час перегляду телесеріалів!

Онуки підскакують:

– Діду, коли ти перестав нам заважати, ми все, що могли, в комп’ютері познаходили! І про прокладки, і про презервативи, і про помічні у сексі креми, і про те, як дізнатися, чи зраджує одна половинка іншу…

А кінця карантину не видно. Очевидно, ще всі встигнемо натішитися своїм заняттям. Дружина набалакається, діти надивляться, онуки нахапаються, а я насплюся.   Адже вирішили: під час вірусної біди – з хати ні ногою! Харчів повинно вистачити, бо їм рідко, а дружина, діти та онуки – мало.

Ось коли карантин закінчиться, своє надолужимо. Я як піду з друзями перемогу над коронавірусом відзначати в улюблену забігайлівку, то повернуся додому не скоро. І радіоприймач перепочине, і дружина вийде на вулицю дурниці плести, і діти з онуками розбіжаться по нічних клубах, дискотеках і кафетеріях.

Наразі слухаю радіо «Релакс», яке щось тихесенько нашіптує. Чи то натякає, що пора засинати, чи то підказує, що медичні маски, яких я накупив на чотири пандемії, треба заховати якнайдалі…

 

МУХА 

Вона залетіла в мій кабінет так спритно і несподівано, що й оком не встиг кліпнути. Через відчинену кватирку. Перша весняна велика та жирна муха, схожа на ніч!

Очевидно, за зиму набралася сили та ваги у своїй лежанці. Залетіла і почала кружляти реактивним літаком навколо стола, за яким я натхненно працював.

Якби хоч мовчала. А тож і дзижчанням дратує. І може на кухню проникнути та зарази якоїсь занести. Вистачить страху від коронавірусу, що по вулиці блукає.

Треба негайно виганяти чи ліквідувати як ворожий елемент.

Облишив писанину, вхопив полотенце і заходився ганятися за паразиткою…

Однак із того нічого не вийшло.

Тоді вирішив відчинити навстіж вікно.

Але непрошена гостя й не намагалася в нього вилітати, а все глибше проникала на мою територію.

Відчинив і двері. Аби протяг видув крилату негідницю.

І це подіяло. Вітром так дунуло, що моя майже завершена замильовка вилетіла у вікно!

А муха принишкла. Чи то від співчуття до мене, чи то від злоради.

Зачинив вікно і двері. І пішов на вулицю шукати твір.

Та не знайшов. Мабуть, вітер кудись поніс його чи хтось із любителів мого гумору підібрав.

Повернувся у робочий кабінет – а муха знову кружляє, як несамовита! І сердито гуде!

Плюнув з досади і перестав звертати на негідницю увагу. Бо треба по свіжій пам’яті замильовку на папері відновити. Інакше вся праця – коту, чи то пак мусі під хвіст.

Нехай літає. Набридне, як мені за нею ганятися, стукнеться лобом у шибку – і буде по ній, підривниці творчого процесу.

 

СОБАЧЕ ЖИТТЯ 

Старість – не радість. Уже сил нема ні за сучками гасати, ні гавкати, ні їсти. Схуд, обліз, вуха стали схожі на зів’ялі лопухи, а хвіст – на зметеного віника.

Щоб почесати боки, лапу не можна підняти. Де вже там блох поколошматити. Тому з ними змирився. Як-не-як, живі душі поруч.

Господар з дому вигнав. Бо навіщо йому я такий здався. Слава Богу, весна прийшла. Не треба буди. Лежу на моріжку – гріюся на сонечку та кліпаю сліпкуватими очима у перервах між довгим спанням.

А коли в животі забулькає, встаю і йду на місцевий смітник. Там – як у ресторані. І хліб валяється, і булки, і пироги, і вареники, і кров’янка, і сердельки, і навіть сало, пожовкле, як моя морда.

Закину щось за зуба, що зостався, та й повертаю знову на моріжок.

Підійде до мене безхатько Дем’ян, присяде, погладить, розпитає, як живеться, розкаже про свої справи, продезінфікує їдким цигарковим димом – і піде далі своєю дорогою.

А багаті обминають. Не зупиняються. Ніби мене не бачать. Не відають, що колись і самі такі будуть. Цапнув би за дорогу колошу – та де тих сил візьмеш. І єдиного зуба втратити жаль. Нехай стирчить. Може, по смерті хтось знайде мої рештки і по зубові визначить, що це був я.

Аж ген бачу собачу зграю. Записався б у її ряди. Та не беруть. Бо не породистий і не пройшов кастрацію. А найбільший недолік – ноги не носять. А без них – яке собаче життя.

Полежу, подрімаю, потішуся солодкими спогадами. Згадаю, як господареві вірно служив, як об’їдався, як на човні з ним катався, на полювання ходив…

Сонце гріє тіло, а спогади – душу. І абрикос зненацька так рясно зацвів! Його аромат аж дух забиває!

Ще літо переживу. А там – як Бог дасть. Лише б ніхто не прибив. Бо вмирати не своєю смертю не хочу.

А за те, що вислухали мене, щире «гав-гав».

Вуличний Рекс.

 

КНИЖКОВА ШАФА

Розжився на книжкову шафу.

Сусід приволік на плечах. Як подарунок. За те, що не написав про нього жодної гуморески.

– Це для нових видань. Бо, бачу, вже немає де тих книжок дівати, – сказав, як тільки шафа приземлилася на підлогу.

«Замочили» подію.

А потім почали ставити шафу на ноги.

За десятий підхід звели. Бо важка. Дубова. А ми – п’яні.

І сусід пішов додому.

А я обдивився шафу: має гарний вигляд, двері на місці, замки працюють. Чого ще хотіти?

І позакидав у неї всі книги, що валялися по кімнаті, як безпритульні сироти. І зачинив двері.

Не встиг відійти, як мої духовні надбання посипалися на підлогу, як картоплини з дірявого мішка…

Придивився і збагнув: шафа стоїть нерівно. Треба щось підставити, аби вирівняти. Щоб стояла молодицею, а не радикулітною бабою!

Побіг за сусідом. Розповів про недолік. І попросив допомогти усунути.

Сусід відгукнувся.

Почали разом доводити справу до ума.

Сусід, покладаючись на свою фізичну міць, плечами підважив шафу і гукнув:

– Підкладай що попало, бо важка холера! А потім розберемося!

Я миттю вхопив найближчу до себе книгу – і підсунув її під шафу.

– Мало, – сказав сусід. – Клади щось ще!

Я – за другу. Товстішу.

– Ще треба, – просопів помічник.

Підмостив двотомника.

– Не годиться. Бракує ще трохи,– почув сердите.

І в хід пішли інші книжки, що повилітали з шафи.

– Ще б одненьку – і був би повний порядок, – мовив нарешті вдоволено сусід.

Оглянувся я довкіл – а книг то вже нема!

– Мабуть, обійдемося і без повного порядку, – відповів дарувальникові. – Не звалиться.

– Так тому й бути, – погодився той.

Помили руки – і «замочили» успіх.

Сусід подався відпочивати. А я кинувся книжки в шафу складати.

Але не намацав на підлозі жодної.

Упав у розпач: « І навіщо мені книжкова шафа?».

Та швидко оговтався від думки, що сюди можна поскладати одяг, що валяється по всій кімнаті. Тимчасово. Поки книжки не звільняться.

Та й позапихав у книжкову шафу все дрантя.

І звідти нічого на підлогу не випало.

«Значить, виріб – у нормальному положенні!» – прийшов до висновку. І пішов на кухню випити за цей позитив ще одну чарку…

 

НАВАЖИВСЯ 

Був пізній літній вечір. Він прогулювався шкільними стежками…

І раптом побачив її! Вона стояла незворушно. І ніскілечки не змінилася. Тільки пофарбована в інший колір.

«Підійти чи обминути? – блиснула думка. –Якщо пройду поруч і хоча б не доторкнусь – далі відчуватиму на собі глузливий погляд власного «я», що допікає досі колючим жартом: ти – не справжній чоловік, а безвольний і безхарактерний слабак, якого ніхто ніколи не поважатиме! Бо й справді, навчаюся вже в університеті, а жодного разу після закінчення школи навіть не здогадався прийти на місце, де її завжди можна побачити».  

Стояв у задумі не одну хвилину, дивлячись в її бік. А вона нетерпляче чекала його рішучих дій. Бо ставало темніше та прохолодніше.

І таки наважився. Підійшов до неї, погладив. А тоді хутенько роздягнувся, обхопив обома руками – і за мить уперше в житті опинився на ній, перекладині!

 

НАДЗВИЧАЙНА ПРИГОДА

У кабінет травматолога зайшов лисий чоловік зі шрамом на лобі. І між ним та господарем відбувся наступний діалог.
– Доброго здоров’я, лікарю!
– І вам такого ж. Присядьте.
– Дякую, що здогадалися. Я тільки й сидіти можу.
– А що трапилося?
– Упав.
– Звідки і куди?
– З ніг на голову.
– Яким чином?
– З розгону.
– Від чого впали?
– Від різкого поштовху.
– Хто ж вас штовхнув?
– Водій маршрутки.
– А причина?
– Різко рвонув з місця.
– А ви за поручні не трималися.
– Тримався. Обома. Але за іншого пасажира.
– А він що в цей час робив?
– Теж стояв. Попереду мене.
– І сильно вдарилися.
– Сильніше не буває. Так, що двері маршрутки відчинилися.
– І ви випали?
– Так точно. Разом з іншим пасажиром.
– На асфальт?
– Не на асфальт. На обмотану ганчіркою лопату,
– Чию лопату?
– Перехожого.
– І розбили голову.
– Не розбив. Розрубав. Як капустину.
– Свідомість не втратили?
– Її втратив перехожий.
– А ви що?
– Я втратив кепку, яку переїхала маршрутка. І святкові штани. Вони репнули на коліні.
– І ніхто не звів на ноги, не викликав «швидку»?
– Звели і викликали. Але я втік.
– З якого дива?
– Не з дива, а з переляку.
– І чого ж злякалися?
– Уколів. Я їх з дитинства боюся.
– І з розрубаною головою побігли куди?
– Забіг в аптеку. Там її перев’язали.
– Коли це було?
- Два місяці тому.
– А чому лише сьогодні прийшли до мене?
– Раніше не міг. Ждав, поки рана загоїться.
– Загоїлася?
– Авжеж. Самі бачите.
– Тому чому прийшли? Рана зажила – тіштеся.
– Мені плакати хочеться.
– Чому?
– Дорогою я забіг в аптеку. Там мені голову перев’язала. Ваша дружина.
– Так, вона працює в аптеці.
– Перев’язала і сказала, де ви працюєте.
– Навіщо?
– Щоб я вам віддав гроші. За бинта. Бо тоді при мені не було ні копійки. То я ось і приніс борг.
– Ну і скнара!
– Хто – я?
– Дружина. А ви –ідіот. Забирайтеся геть!
– Разом із кріслом?
– Навіщо воно вам?
– Бо тільки сидячи можу пересуватися. Стоячи чи лежачи голова макітриться.
– А як ви сюди дісталися?
– Тією ж маршруткою, з якої випав. Побачив сьогодні, зупинив, водія викинув, а сам сів за кермо і приїхав.
– З усіма пасажирами?
– Не з усіма. Того, з яким випав на тротуар, у салоні немає. Я перевірив. Кажуть, він досі в реанімації. Співчуваю. Бо міг я бути на його місці. Нате вам, лікарю, гроші за бинта – і бувайте здорові. Бо поспішаю. Треба ще пасажирів доставити за місцем призначення…

 

СУСІД-НЕЩАСЛИВЕЦЬ 

Донедавна він кепкував із мене:

– Живеш –як горобець у стрісі! В однокімнатній і сам! Сім’ю завів би, як я. У мене вона уже шоста. І таку молоду кралю знайшов, що аж страшно! Із трикімнатною…

А нині заздрить:

– Щаслива ти людина! Нема кому їсти готувати, за продуктами в магазин бігати з ризиком для здоров’я, пса вигулювати, маски купувати, антисептики, прибирати, дезінфікувати, мити, провітрювати, істерику слухати… Сам за себе відповідаєш – і тільки. І в повній самоізоляції! Ех, мені б такі умови…

– Давай, – кажу, – поміняємося. Я переберуся у твою трикімнатну, а ти – у мою однокімнатну. Хоча б до кінця карантину.

Не хоче:

– Вже якось домучуся. Бо безвилазно сидіти в хаті не вмію. І справа не лише у всіляких покупках. Я постійно в пошуках нової красуні. Хочу надибати на власницю вілли. З обслугою. Бо пандемія пандемією, а жити нормально хочеться!

 

 

         КОРОТКИМИ ПЕРЕБІЖКАМИ 

*Під ковдрою снігу від холоду не заховаєшся.

*Чим швидше їдеш, тим більша нагода прожити менше.

* Найнебезпечніша отрута – брехня.

*Молиться Богу, а служить дияволу.

*Дружків спіймали на гарячому, а його – на холодному чаї.

*Відходять у минуле стаціонарні телефони, телеграми, вуличні зручності та вирішення будь-якого питання без хабара.

*Не може читати короткі тексти, оскільки вони нагадують синові телеграми з проханням надіслати кошти.

*Найбільше обурення викликають у нього власноруч приготовлені страви.

*На радіопередачі, що звучать у прямому ефірі, відгукуються одні й ті ж слухачі не тому, що є найбільшими їхніми прихильниками, а через те, що в інших немає приймачів.

*Живе від однієї батьківської пенсії до іншої.

*За час навчання у виші встиг знайти роботу двірника.

*Неповноліття та відсутність водійських прав аж ніскілечки не є перешкодою для розтрощення дорогих батьківських авт.

*Спершу беруть шлюб, а потім – один одного за грудки.

*Переїхав людину, аби дійти висновку: «Краще б я опинився на її місці».

*Узяв хабара, а каже, що повернули позику.

*Спасибі лікарю, що виписав ліки і порадив їх не вживати.

*Не обов’язково замовляти майстра вичинки, аби тебе вивернуло.

*Хоч ношений одяг, але з Європи!

*Щоб розвивати зв’язне мовлення без зазирання до книг, читав тексти на парканах і стінах будинків.

*Розставляти розділові знаки у текстах автор доручає читачам.

*З прогулянок починалися робочі прогули.

*Казнокрад фінансовій стабільності держави рад.

*Куций нарешті побачив власну довгу тінь.

*Не під ту кулю потрапив.

*Від сорому під лід провалився.

*У страху великі очі й маленькі можливості.

*Якби не окуляри, власну ницість не помітив би.

*Стелю головою не проб'єш.

*Сусіди, що ходять на головах, поставлять на ноги будь-кого.

*Сонцю не накажеш, коли сходити чи заходити.

*У вище поверхом квартиру не провалишся.

*Біля нових пам’ятників – стільки старих облич!

*Стільки багачів із порожніми головами!

*Так любить усе привласнювати, що маєтки почав називати моєтками.

*Скажи, під яку заставу тебе суд звільнив із-під варти, і я скажу хто ти.

*Не важливо – де, ким і скільки літ пропрацював, а головне – солідна пенсія!

*Скільком хоромах не вистачає господарів-утікачів!

*Якщо мова – обличчя людини, то більшість наших чиновників мають лише потилиці.

*Найміцніший сон – у пам'ятників.

*Чим більше успіхів, тим менше друзів.

*Гонорово чекає на дзвінок і по-лакейськи телефонує.

*Від м’якої постелі до твердою – одне засідання суду.

*Якби всі негідники опинися за гратами, наші вулиці знелюдніли б.

*Двері, що риплять, видають грабіжників.

* Боротьба з корупцією чи гра в хабара?

*Роззявивши рота, упіймав спочатку гаву, а потім – облизня.

*Не повірить, що страва готова до споживання, поки її не почнуть їсти мухи.

*Енциклопедія афоризмів – цінна річ. Але щоб стільки вона коштувала!

*Думка вивітрилася з голови. Але кудою?

*Носять м’ясо на собі і травоїдні істоти.

*Затяжна весна – нагода впоратися з незавершеними зимовими справами.

*Замість нормального висловлювання вдаються до бекання та мекання не лише барани та козли.

*Не варто тупо захоплюватися гострими стравами.

*Надмірною кількістю приправ зіпсовану страву не врятуєш, а надмірною кількістю прикрас – незугарну людину.

*Повторити чужу думку – не гріх, привласнити її – подвійний гріх.

*Стільки мудрих думок з'явилося в плагіатора!

*Залишив у спадок нащадкам свідоцтво про власну смерть.

*Нерідко жертв поминають їхні вбивці.

*Найкоротший шлях із ліжка під ліжко – у коханців.

*Темна душа білим світом не тішиться.

*На язиці сліди брехні не помітиш.

*На свій лад не міг переробити лише самого себе.

*Віддасть останню сорочку, щоб отримати за неї пальто.

*Будь-кому дасть дорогу у прірву.

*Ще жоден негідник не назвав сатиру на себе одою.

*Крав книги відомих авторів з метою їх тиражування під власним прізвищем.

*Дає не здачу, а здачі.

*Три вищі освіти без початкової може здобути лише грошовитий дурень.

*Шнурівками босі ноги не зігрієш.

*Без вихідних працювати здатна хіба що голова.

*Нарешті повія знайшла свого найдорожчого клієнта.

*Миттєвий контакт необачного нахаби з електриком спричинив ураження його печінки.

*Між любов’ю та коханням – лише крихка стінка з одягу.

*Високе мистецтво з примітивом поєднувати можуть хіба що стіни концертної зали.

*Йому талант допомагав грати на трубі та надувати повітряні кульки.

*Якщо холодильник бурчить, у животі не бурчатиме!

*Так берегли синочка від перевтоми, що забороняли йому ходити в туалет по важкому.

*У мудреця скарби – в голові, а в дурня – у сейфі.

*Інтелектуальний рівень начальника видно з накладеної ним резолюції.

*Досить рано просинається багато хто, але на роботу не запізнюються одиниці.

*У вихідний довше поспати може лише не дбайлива господиня.

*Радіо вигідніше телевізора бодай тим, що не примушує людину псувати зір.

*У своїх помешканнях найчастіше не замикаються безхатьки.

*Цікаво, куди дивиться начальство, коли газозварювальними абияк виконують свою роботу?

*У десятому останньому слові підозрюваний вперше поміняв місцями дві фрази в одному й тому ж реченні.

*Просвітління в голову може прийти і під час сонячного затемнення.

*Під марш із хати до машини виносять лише шанованого та геть п’яного гостя.

*В яких керівників підлеглі систематично цікавляться долею своєї зарплати?

*Переконував кожного стрічного, що головний персонаж відомого сатиричного роману списано з нього без будь-якого дозволу.

*Настільки боявся висоти, що навіть спати вмощувався на підлозі.

*Будильником користувався тільки на роботі.

*Навічно заснув на подушці безпеки.

*Раніше співаки слухачів зачаровували своїм голосом, а нині – дивують.

*Сьогодні легше прожити без клепки, ніж без боргів.

*Зі смертю ближнього приходить усвідомлення марноти людських непорозумінь.

*Злодій-початківець плавно переростає у професійного корупціонера.

*Найбільше повчати інших люблять невігласи.

*У погоні за славою розгубив свій талант.

*Будь-яку повільну музику сприймав як похоронний марш.

*Бездарність дає можливість піаністу освоїти навики масажиста.

*І в довгожителів буває коротка пам’ять.

*Не минав жодного поминального обіду!

*Прокидався всю ніч під сусідове хропіння.

*Його твори нагадують розписки боржника.

*Завдяки позиченому таланту досяг власного благополуччя.

*Так вродили сади, що у спекулянтів – по горло біди.

*Сміхотворці щасливі в одному – вони довго живуть.

*Від аналогового телебачення – до аномального!

*За продану Дияволу душу придбав путівку в пекло.

*Молився Богу лише при свідках.

*Жодної вади, окрім того, що круглий дурень.

*Не до гасел, коли морда – ширша бігборда.

*За кожного пройдисвіта розраховується народ.

*Як поглянути в очі правді, коли її немає?

*Взявши себе в руки, випустив долю.

*На двох стільцях не посидиш, а полежати можна.

*Повноцінний сон не кожному по кишені.

*Не роззявляй рота із заплющеними очима.

*Якщо знищимо корупцію, куди подінемо корупціонерів?

*Очима їв би, аби зуби не псувати.

*Тісне взуття, зате дешеве.

*Позбувся простуди разом із річним заробітком.

*Жив би за Божими заповіддями, якби знав їх.

* У зуби дарованому коневі не дивляться, якщо він не потрібен.

*Такі мудрі кандидати, що виборцям важко їх зрозуміти.

*Нема правди в ногах. Вона – в інвалідному візку?

*Обікрали народ, аби мати базу подачок для нього

*Наші корупціонери на лаву підсудних лише присідають.

*Чим вища посада у злочинця, тим коротші руки у правоохоронців.

*Жодна бурштинова справа смаленим і не пахне.

*Все життя пробігло перед телеекраном.

*Те, чого не показують, можна побачити в парній.

*Головою стукають барани.

*Вболівати за своїх вигідно з чужим валідолом.

*Пряму трансляцію переглянули в запису.

*Болять боки від сплячки – спи стоячи.

*Коли тобі кажуть, а ти не чуєш, вмикни комп’ютерні колонки.

*Травмованих на футбольне поле не виносити!

*Склади команд переповнені нікому не потрібним добром.

*Куди лише не кинеш оком заради жертовності!

*Налаштовуйся на краще, поки прийде найгірше.

*Наші футболісти побігли б, якби на екрані їх не глючило.

*Прогавити момент взяття воріт – це ж така нагода для розпитування!

*Якби не футбольна перерва, набили б нашим голів по саму зав’язку.

*Запрошення на перегляд виставлених за двері речей.

*Земля, що горіла під ногами, виявилася торфовищем.

*Залишив нащадкам заповіт на тюремну спадщину.

* Більше восьми годин не міг спати після тижневої сплячки.

*Відзначив ювілей своєї єдиної розумної думки.

*Із жебраків його витягло народне багатство.

*Задля порятунку від низького артеріального тиску повісився за ноги.

*Зустрілися і згадали, що нічого не пам’ятають.

*Називали метром, а він ображався: «Я – метр п’ятдесят шість!».

*Пили та їли все, а вижили не всі.

*У нутрі так пекло, що від пічного опалення відмовився.

*Хильнули ще по одній, попри відсутність коштів.

*Давно не бачилися, та камера допомогла.

*Вершину концертної програми приховали в оркестровій ямі.

*Одні добро несуть, інші його виносять.

*Відчуття комфорту без комфорту – ознака найтоншого відчуття.

*Починаєш вірити у правду, як тільки зіткнешся з брехнею.

         *Голова болить у того, хто це відчуває.

З підробленими купюрами легше розставатися.

*Дякуючи невірній половині, відчув смак дурної слави.

*Бігборди – нові, а обличчя на них – ті самі.

*Претендують на папаху і вошиві.

*Дістався найвищого щабля влади на гелікоптерові.

*Поєднали долі за добу, щоб ділити майно до кінця життя.

*У нову квартиру першим зайшов злодій.

*Москальські повадки, та має європрокладки.

* Зустрівся з дитинством, коли почав носити памперси.

*Через те, що заговорила совість, втратив зуби.

*Немає коли, де, з ким і за що випити, поки не вип’єш.

*Зганьбився. Але ж у Парижі!

*Гострий кут зору змушує дивитися на всіх і все скоса, з-під лоба і крізь пальці.

*Майбутнє найкраще видно на кладовищі.

*Законодавчий орган – власник державних коштів, виконавчий – розпорядник, а всяк їхній представник – отримувач.

*Чужими руками миють лише вельмож і покійників.

*За солідними мурами ховаються, як правило, наймізерніші особини.

*Посадами гордяться теоретики, а зарплатами – практики.

*З навішеної на вуха лапші статків не навариш.

*Коли дивишся в корінь, остерігайся плоду, що може впасти тобі на голову.

*Хочеш перезимувати в теплі – лети в ирій.

*У реанімацію заздалегідь просяться тільки підозрювані.

*Не вір лайкам усім!

*Вільний доступ до всього – запорука в’язничного життя.

*Покинула дружина, так Муза не дає спокою.

*Щоб твоєї ноги не було на порозі, перестрибуй його!

*У невістках і приймаках – лінькам – крах, а гарту – рай.

*Це ж так просто сісти у в’язницю! А не хочуть!

*Ладен платити штрафи щодня. З чужої кишені.

*Інтернет не працює? Послухай сусідів!

*Немає що сказати? Тоді заспівай!

*Настільки оволодів дотепним словом, що воно й пискнути не може.

*Не подають руки? Плюються? А ви чому залізли у вольєр до верблюдів?

*Спите понад 8 годин? Ідіть у сторожі!

*Вага постійно показує одне, а платите щоразу іншу суму? У такому випадку під час розрахунків навчіться відривати погляд від запасної ваги!

*Від червоної ікри та червоної риби олігархи не червоніють.

*Не мав коли бавитися на вулиці в попередні роки через злочинну зайнятість – тепер має можливість це робити у стінах парламенту.

*З носа можна зняти окуляри та спустити юшку.

*Голодний найкраще чує голос холодильника.

*Жоден водій не мріє обняти стовпа.

*Липові старші брати виявилися справжніми чужинцями.

*Для нічної тиші найприроднішим явищем є хропіння.

*Що йому страшний діагноз, коли він – у домовині!

*Собача вбиральня не для того, аби пхати туди пса.

*Від частого мацання батарея опалення не потеплішає.

*Не зачиняють за собою двері в туалет лише прибиральниці.

*Не ті гості, що бісяться від злості.

*Не плутай манну кашу з небесною манною!

*Перша жінка – від Бога, а остання – від претенденток на майно.

*Якщо паркет починає скрипіти, треба худнути.

*Провал пам’яті? А хто ставив опори?

*Навіщо лягати, коли треба буде вставати?

*Баранячі мізки запливли свинячим жиром.

*Світла думка найчастіше приходить вночі.

*Який же це плагіат, коли слова у вислові генія поміняні місцями?

*Безсоння починається тоді, коли людина виспалася.

*Багато не з’їси того, чого мало.

*Погані думки проганяють, гарні – записують.

*Найчастіше мріє про нагороду той, хто її не заслужив.

*Для загарбника чужа територія – найкраще для власної могили.

*Чийсь крик – ознака того, що ти – не глухий.

*Крилаті вислови – далеко не ті, що пролітають повз вуха.

*На сонці блищить, а в затінку мерзне тільки лисина.

*З появою гаджетів стільки людської дурості спливло!

*У гості не проникають.

*Від справжнього музиканта до вдаваного – одна фальшива нота!

*Недалекі далеко заходять!

*Цвіт липових нагород пахне бузиною.

*Я –тобі, а ти – мені, щоб дали обом!

*Без апетиту з’їв вагон ліків!

*Сердечником можеш і не бути, а кохати зобов’язаний!

*Перерости б ріст комунальної плати!

*Не має мізків? Переросте! Посадіть лише у парламентське крісло!

*Бачить, що байка – про нього, а не зізнається!

*Один хоче чесної влади, інший – просто влади.

*Порада письменнику: «Немає чим зайнятися – пиши!».

*Шлях на кладовище розпочав із забігайлівки…

*Отримав максимальну пенсію трутня.

*Один читає запоєм, інший запиває.

*Дурень – це звання, посада, науковий ступінь чи перепустка у божевільню?

*Плює на все. Навіть на власне відображення у дзеркалі!

*Декому потрібна довічна посада, аби уникнути довічного ув’язнення.

*На старість літ почав збирати розсіяний склероз.

*Лякав усіх коронавірусом, а помер від інфаркту.

*Називає себе романістом, а насправді – базікало-марафонець.

*Геній народився – геній помер. Зате є в кого думки красти.

*Його з людських очей може прибрати лише смерть гаджета.

*З карантином не жартують – його запроваджують.

*Дмухав би і на холодну воду, якби її мав.

*Все повторюється. Тільки в різних пропорціях.

*Багатолюддя під карантинною забороною? А ми все життя збираємося лише втрьох!

*Марлеві пов’язки не врятували: на кордоні з ними затримали.

*З метою пандемійної профілактики перед виходом на люди дбайливо вимиваю руки.

*Коронавірус частіше нападає на літніх людей, мабуть, тому, що вони погано бігають.

*Під час карантину без необхідності з хати не виходжу – вилажу димарем.

*Деякі школи та виші і до карантину були малолюдними.

*Пересування з одного населеного пункту в інший має карантинне обмеження? А перебігання?

*Найчастіше на гострословів претендують тупоголові.

* Дав у зиск велику віру шахраям коронавірус!

*Його голова – не дім порад, а інкубатор нісенітниць.

*Звертаючи на щось увагу, не зверніть шию!

*Згоріла електролампочка в холодильнику, відтак пошуки продуктів у ньому довелося відкласти…

*Потужний свист вітру за вікнами нівелював сусідове хропіння.

*Про ліки нагадують хвороби, а про їхню дієвість – нирки та печінка.

*Якщо прокинувся, значить, не помер.

*Куца пенсія не для того, аби нею розкидатися.

*За продуктовими насипами від пандемії не заховаєшся.

*Вітром журу не розвієш.

*Справжній панікер пахне лайном, вдаваний – грошима.

*Із натовпу – в ізольовану палату!

*Носити маску примушує ситуація з аліментами.

*Завдяки надзвичайному стану поживе хоч трішки у своїй країні!

*Герой, поки не накладе у штани.

*Ех, зараз би на безлюдний острів!

*П’яному море – по коліна, а тому, хто його споює, – море прибутку.

*Вожді маски скинули, а народ їх одягнув.

*Чого-чого, а дурості вистачає!

*Із тюрми – у самоізоляцію!

*Не такий страшний вірус, як його носії.

*Коронавірус заспіває за власний упокій, якщо не будемо каркати.

*Праця відбирає сили, а байдики – розум.

*Посіяв розум – пожав глузування.

*Відмовився від почуття гумору, аби його не втратити.

*Мав хист гавкати на людей, гризтися з ними, а ось очі позичив у Сірка.

*Бачити все у непроглядній темряві допомагала злодійська натура.

*Не поклав голову за народ, бо не мав її.

*Випадає зі сідла через слизький характер.

*Диктатори – недоростки або переростки, а нормальних людей серед них немає.

*Тимчасова самоізоляція московітам не підходить – їм потрібна довічна ізоляція.

*Командував накраденим.

*У висловах великих помічав явне приниження власної честі та гідності.

*Як жаль, що розкішне життя закінчується разом із президентством!

*Не залишив слід у житті і не наслідив – обмежився реготом.

*Сміхом швидше привернеш увагу, як журою.

*Згадуючи великих, сам ростеш!

*Чужих думок не крав, а приватизовував їх.

*Життя трималося на цитатах.

*Цілодобове мовчання притаманне пам’ятникам.

*За словом не лізе до словника.

*Намагався на погаслому екрані роздивитися сцени за допомогою ліхтаря.

*Збережемо маски для новорічних карнавалів!

*Вивчав світ крізь замковий отвір.

*Важче чеканити, ніж догинати.

*Якби ідеї мали здатність вискакувати з голови й миттєво перетворюватися у справи, багато хто тільки б те й робив, що бився головою об стіну.

*Регочи – не смійся, щоб не захихикати!

*Знав свій зріст, розміри грудей, талії, головного убору, взуття, одягу, рукавиць, шкарпеток. Окрім розміру зубів.

*Шукала у шафі костюм для чоловіка, а знайшла голого незнайомця!

*Вічна проблема: не може їсти, коли наїсться.

*Замість того, аби пролежати боки, пролежав дивана.

*Не любив спати ні на боку, ні на спині. Перевагу надавав спанню на жіночих грудях.

*Аби не потрапити в пекло, щороку намагається позбутися гріхів до Дня народження Сина Божого.

*Якби не окуляри, носа не носив би!

*Що не встиг сказати, знайдете у тих, в кого я брав!

           *На роман потрібні всидливість і час, а на афоризм – лише талант.

*Природа – від Всевишнього, а її рештки – від людини.

*Могили не обминеш. Це не песимізм, а оптимізм для песимістів.

*Перенесення ложки від миски до рота – ось і вся робота.

*Для непоодиноких посада асоціюється з джерелом наживи.

*Аби не пропити талант, втопив його в горілці.

*Смерті боїться лише той, хто заробив путівку в пекло.

*Зі смертю не жартують – її посилають подалі.

*Який сьогодні день? Останній у цьому місяці!

*Подачку сприйняв як жест відчепності.

*Узяв хабар, аби лиш розім’яти пальці.

*Пенсія – вершина життя!

*Карантин – не канікули, а час носіння масок.

*Із жінкою – складно, без неї – скучно. Тому тримаю в хаті її світлину.

*Що Бог дає, те можуть відібрати рекетири.

*Персональну пенсію багатьом заробляли цілі колективи.

*Заробив на чай, а дали на воду.

*Пенсія – у висоту могили.

*Як заколотник почався тоді, коли вперше розколотив у чашці чай.

*Таке чорне піднебіння, що жоден вірус не насмілиться заскочити до рота!

*Так заріс, що тільки контури голови проглядаються!

*Перукарями не народжуються – їх робить карантин.

*Не журіться – все одно ніхто цього не помітить під маскою!

*Найчорніший гумор – у владних рішеннях.

*Лякають дощем ті, хто ніколи не бачив поля.

*Під час посухи про сонячну погоду можна й не говорити.

*Може, хоч після карантину заспілкуємося по-людськи!

*Сірником криниці не виколупаєш.

*Багатою уявою голод не втамуєш.

*Нашкодив – на два життя!

*Плутав біса з тещою.

*Поталанило з посадою – не поталанило з розумом.

*Карантин – не вічний. Вічні – шахраї!

*Коли хтось чхає на пандемію, не кажи: «Будь здоровий!».

*Падіння фізичне принижує людину, духовне – вбиває.

*Випрошена похвала дешевша заслуженого докору.

*Улюблена професія – крила, нав’язана – тягар.

*Ранку чекають працьовиті, вечора – ліниві.

*Високі слова – лексика ницих.

*Крадучи, не досипають, накравши, не сплять.

*Духовність розкошів не потребує.

*Найкраще грає ролі сумного господаря веселих думок і веселого господаря сумних думок.

*Стільки порадників, а за провали спитати – ні з кого!

*Будь-яка влада служить власним інтересам, а наша – путінським.

*Якби коронавірус забирав лише покидьків, скільки б ще тих, що б’ють себе в груди, полишило цей світ!

*Допоки бездарі виб’ються у професіонали, всі інші професіонали зникнуть.

*Бджоли проганяють трутнів із вулика, а пройдисвіти чесних із влади.

*Всі посади зайняті, а керувати нікому!

*Якби привладні клоуни могли глянути на себе збоку, вони б померли зо сміху!

*Очі без розуму –ліхтарі на стовпах: бачать, але не знають що.

*Збився із днями: коли не проснеться – вихідний!

*Малорухливість – головна перешкода в гонитві за посадами.

*Через оточення перебуває у статусі полоненого.

*Самоізоляція – це постійне перебування людини в хатніх стінах, а ізоляція за допомогою сторонніх осіб – це переміщення людини в домовину.

*Подалися на ринки? Побачимо, куди ви завтра підете!

*Шлях будь-якого бандопанування: від виживання – до наживання.

*Дистанційне навчання пришвидшить деградування.

*По-москальськи чеше, а ще краще бреше!

*Ой одна я в тата ­– і то дурнувата!

*Танцює під чужу дудку в позичених черевиках…

*Якщо глава держави – клоун, народу не до сміху.

*Батьків провідує тричі на день, як тільки почує зі спальні їхнє: «Йди їсти!».

*Впізнає себе в кожній сатирі, але цим не хвалиться.

*Лише вихідними розминається, поправляючи постіль на дивані.

*Нічого не бачить, окрім страху у власних очах.

*Крилатий вислів заніс його на кладовище.     

*Заварив таку кашу, що баняк розвалюється!

*Поплавав би, але вельми густе лайно…

*Не переносить вітру, дощу, спеки, холоду, тому сидить у камері довідників.

*Так плаває у знаннях, що краще б його акула проковтнула!

*Путньої людини з нього не вийшло, зате яким путінцем виріс!

*Хвали мене, поки злість не мине!

*Парламентська зала не одного дурня стрічала.

*Свій народ принижує біс, який до нього не доріс.

*Розсудливий спершу радиться, а потім береться за нову справу, а безголовий біжить радитися після того, як справу зіпсує.

*Мудрець каже перевірені життям істини, а дурень –відомі лише йому нісенітниці.

*Із білою заздрістю дружать особистості, з чорною – особини.

*Рана з власної вини не так болить, як отримана від чужої людини.

*Не вік і не національність визначають людини вартість.

*У московітів – усе крадене, окрім оскалу.

*Українофобами не народжуються – їх готують ордофіли.

*Здібність до руйнування нові політлюдиччя отримали разом із гонораром замовників.

*Упіймати велику рибу набагато простіше, ніє її відпустити.

*За кермом розкішного автомобіля, як правило, перебуває примітивна людина.

*Для одного сміттєзвалище є домівкою, для іншого домівка є сміттєзвалищем.

*Така влада: хочеш – од сміху, хочеш – од сорому падай!

*Факт дня: замовлений терорист групу захоплення не чекає.

*Чудо дня: шумова граната порожній автобус не підриває.

*Казус дня: президентові сценарій також писаний.

*Реклама дня: у заручниках можна заробити.

*Нічого так не ненавиджу, як маскування під патріотизм!

*Коронавірус тому йде вгору, що клепка багатьох котиться донизу.

*Прилипали, я – не липучка!

*Москаль – не голка, а Україна – не сіно: він сам у вічі скаче.

Баран, почувши бекання, кукурікати не стане.

*Влада – джерело наживи для гада.

*Не жди від заздрісника похвали.

*Всюди пхати ніс із користю для людей може лише швейна голка.

*Сонцю не рада тільки ніч.

*І вегетаріанці бувають кровожерливими.

*Не виглядають того, хто не прийде.

*У містах своїх свиней вистачає.

*Кукурудзяний качан на голому столі – пан!

*Зозуля таємно шукає сурогатну матір.

*Своїми враженнями про екскурсію у Вовчому лігві Заєць похвалитися не встиг…

*Гніздо…Кубло…Нора…Лігво…Квартира… Вілла… Маєток…Замок…Фортеця… А приблудний пес на холоді трясеться…

*Так пригостить, що голим залишишся.

*Надмогильний напис: «Тут закопаний той, хто копав під інших».

*Не обов’язково прочищати мізки для тих, у кого їх немає.

*Зовнішній вигляд людини нерідко віддзеркалює стан її внутрішніх органів.

*Звичка не звертати увагу на те, що діється довкола, призводить до шийного остеохондрозу.

*Дивився на все крізь пальці, поки не подивився крізь грати.

*Дехто летить із високої посади, щоб приземлитися на ще вищій.

*Обіймав посаду, поки не згвалтував її.

*Не питай змію, як пробралася в дім.

*Найчастіше про подружню вірність говорить зрадлива жінка.

*На кожен новий щабель кар’єрної драбини піднімалася разом із свідоцтвом про черговий шлюб.

*Ув’язнення світить кожнму хабарникові, але дорогу до в’язниці бачать поодинокі.

*Якби наша економіка розвивалася такими темпами, як ковід, маски носили б усі!

*Купив посаду з простроченим терміном придатності.

*Вчився пити спиртне по висхідній: від мало градусного – до надміцного. Та життя чомусь котилося донизу…

*Японці лише протестували літаючий автомобіль, а Данило Шкварка із села Бездоріжне сьогодні на своєму всоте за місяць полетів у кювет!

*Увійшов в історію таємними дверима.

*Шукав істину, а знайшов шкарпетки.

*Вірив кожному, хто платив за брехню.

*У лаконічних творах криється велика економія паперу.

*Чим ширше коло графоманів, тим важче розпізнати серед них найбездарніших.

*Має хист до всього, крім того, чим займається.

*Щоранку обливає інших брудом.

*Завжди тримається берега вигоди.

*Для досягнення мети віддасть на хабар останні гроші.

*Уникає зустрічі з будь-ким, хто не бажає його бачити.

*Його комплексний обід складався з одноразового харчування хлібом і водою.

*Крім горілки, щодня налягав на такі рідкі страви, як вино та пиво.

*Холодний душ корисніший від теплого тим, що не треба платити за гарячу воду.

*У цивілізованому світі будують дороги раз і назавжди, а в нас – завжди на один раз.

*Ловлять на «гарячому», а садять у «холодну». Де ж справедливість?

*Махнувши рукою, лиха не позбудешся.

*Дурень при владі, що палиця в колесі.

*Хвалився Кавун перед Гарбузом: –Мене з’їдять першим!

*Написане на лобі без дзеркала не прочитаєш.

*Будь-який ліс уявити важко без пнів.

*Зрізав у лісі не одне дерево, щоб себе посадити.

*Ах, як бракує протягів у головах дурнів!

*Поштова скринька найдорожча в того, кому ніхто не пише.

*П’є червоне вино, а страждає білою гарячкою.

*Сусіди, які не дають вам спати, турбуються про виконання вами всіх справ.

*Не ображай того, хто ображає інших, бо він може образити тебе!

*Не один у владі клоун!

*Поки мудрий мудрішає, дурень багатшає.

*Показали злодію, що із хати винести…

*Лише зп’явся на ноги, а вже – баран!

*Вовк від того, що з’їв барана, не забекає.

*Той, хто впізнає себе в кожній байці, належить до кмітливих.

*Почуття гумору позбувся разом із зубами.

*У дотепників щелепи болять од сміху, а в позбавлених почуття гумору агресорів – од кулаків.

*Навчання втомлює лише лінивих.

*Знання за плечима носять шкільні ранці.

*Дипломом розумову порожнечу не прикриєш.

*Справжній учитель не той, який допомагає тобі виконувати завдання, а той, в якого ти переймаєш навики самостійного мислення.

*Щоб наші вчителі не боялися учнів!

*Сусіди, які висиляються, залишають спогади, а які всиляються – надію на мирне співіснування.

*Бабусі та дідусі повели дітей дошколи, оскільки батьки дорогу до неї забули…

*Аби унеможливити під час карантину контакти дітей класі, за парти посадили їхніх батьків.

*Коронавірус без масок – велика біда, а без зиску з них – катастрофа!

*Співала б ворона солов’єм, але колір пір’я та гострий дзьоб заважають…

*Є така порода свиней: кравчукофокінська.

*У політику не пхаю носа – тільки її ковтаю.

*Риба не гниє з голови, якщо голову пустили на юшку.

*П’ю востаннє за власний кошт!

*Відчувши власну тупість, почав гострити зуби на інших.

*Притулок у владі зрадникам надають такі ж зрадники.

*Не сподівайся на врожай із картоплини, яка почала гнити.

*Якщо не може вкусити, нагадить.

*Реставрацію зла нерідко маскують під осучаснення добра.

*Важко жити діючим нардепам на одну зарплату, а колишнім –на одну пенсію.

*Ціна на газ для населення зросла через подорожчання його транспортування територією, підконтрольну можновладцям.

*Оголошення: «Видам того, хто взяв солідний кредит готівкою!».

*Зі смальцю сало не відтвориш!

*Вибирають сусідів лише складові кулінарних рецептів.

*За ляпсуса отримай ляпаса!

 

Перелаз на Парнас

                                   

НЕВДАЛА СПРОБА

Народити від тебе...
Більш
Не захочу нічого в світі.
Народити від тебе
ВІРШ...
І згоріти у цьому літі...

                          Оксана Шпирко

Випадково зустріла,

Як

Опинилась в літньому місті.

І в ту ж мить зрозуміла:

Я

Вже нічого не хочу в світі –

Тільки б мені народити

ВІРШ

Від творця, що на хист багатий!

Та подівся раптом кудись ти…

Більш

Не просила надиктувати!

 

ПЕРЕВІРКА

Ти дійсно любиш лиш мене,
чи я із тих, кого ти любиш?
Коньяк, горілка, Каберне
не до снаги, Мартіні – будеш?
Чи віскі велелюбний мій,
більш надаєш ти перевагу?
Отьмарює хмільний напій
та не тамує серця спрагу.
Любові чисте джерело,
приготувала повний жбанок.
Пий, щоб похмілля не було
гіркого присмаку на ранок.
                             Тетяна Левицька

Штовхнув на хитрість ти мене.

Хоч знала, що мене ти любиш.

та запитала про спиртне,

щоб перевірить, чи пригубиш.

Ти припадав геть до усіх

міцних напоїв аж до ранку…

В нутро залив усе, що міг,

із переповненого жбанку!

Ах, скільки розпачі було!

Адже тоді я зрозуміла:

якщо на чарку потягло,

не буде в ліжку уже діла.

 

ВІД ПЕРЕЧИТАННЯ

Син-школяр читає книжку.

– Тату, таточку! – гука.

– Ось написано тут байка.

Це матерія така?
– Ні, то вірш, в якому можна

Нісенітниці знайти,
Що свиня балака з дубом,

Як оце зі мною ти.

                      Павло Глазовий

«Що таке, Денисе, байка?» –

Оленка питає

Однокласника-всезнайка,

Що книжки читає.

«Це коли якісь тварини

Мовлять між собою:

Мавпи, бегемоти, свині,

Ось, як ми з тобою!»

                   Юрій Хмелевський

Я не раз читав, Хмелевський,

Павла Глазового,

Котрий сміх творив некепський,

Не згірший од мого.

І чимало з того всього

В пам’ять так залізло,

Що прилипло і до мого,

Наче рідне тіло.

Тож, бува, як гумореску

Видам у натурі,

Розрізнить не можу, чесно,

Де Павло, де Юрій!

 

МОЇ ПРИЧУДИ 

Впаду у віхолу зими – у ній лечу,
Весняною грозою... може бурею.

                                    Леся Утриско

У кожного свої причуди – це не міф,

І я у цім не винятком є, Леся.

У віхолу зими упасти геть не гріх,

Що і роблю у день разів із десять,

Аби дощем пролитись теплим і рясним

Чи громом надпотужним загриміти,

Чи так дмухнути вітром дужим, молодим,

Щоб силу цю охочий всяк помітив.

А потім од падінь тих трішки відпочить,

Комп’ютер свій негайно осідлати –

І про грозу весняну й бурю в одну мить

Поезію жіночу написати.

 

СЮРПРИЗ ОДНОСЕЛЬЦЯМ

Струм свій сонце у вітах потроїть,
Зробить все, щоби їх засвітить,
І мені перед сонцем не встоять –
У калюжі з ним поруч лягти!

                                 Михайло Пасічник

Я готую сюрприз односельцям,

Тільки б ще до весни дотягти:

В день чудовий від щирого серця

Хочу в свіжу калюжу лягти!

Буде кожен із них дивуваться:

–Глянь, розлігся відомий поет

У костюмі новім, при краватці,

При наявності модних штиблет!

Я ж лежатиму з поглядом в небо,

Сонцю мовивши сто вдячних дум…

Так йому я подякую тепло

За весняний потроєний струм!

 

ПЕРЕВІРКА ОСЕНІ

Осінь в садку недозріла,

Спрощена в суть супермаркету.

                           Олександр Берестяний

Не знав, чим зайнятися досі.

Аж думка штовхнула до діла:

Пора перевірити осінь –

Дозріла вона – недозріла?

Та з чого усе розпочати?

У голову лізло усяке…

Та стать на дослідницькі чати

Мені допоміг супермаркет.

Зайшов я до нього за чимось.

Ходив між полицями довго,

Однак щось придбати значиме

Мені не вдалося, їй-богу.

Бо вибір товарів був бідний,

Лимони, банани – ніякі,

Часник, хоч великий, нерідний,

Картоплі низька дуже якість…

І в осінь пішов я далеку,

Туди, у садок аж, де Устя

Подібна на горя аптеку…

Стою та уважно дивлюся:

Довкола – картинонька сіра,

Як в закладі з раннім бананом…

Ще осінь, збагнув, недозріла,

Писати про неї ще рано.

 

НЕВДАЛА ПОМСТА

Я, мабуть, запалЮ...
Хоч оце не палила ізроду.
Як стоїш, то впади -
Моє літо не буде тобі.
Бо на білий  вогонь
Лляв безбожно свою чорну воду,
І троянди журби
Перев'яли в життєвій добі.

                        Оксана Шпирко

Ти на білий вогонь

Лляв безбожно свою чорну воду,

Хоч троянди журби

Ще цвіли у життєвій добі…

Зрозуміла тоді

Я, коханий, затію ту сходу:

Моє літо почав

Забирати від мене собі!

Що робити із цим

Я не знала, їй-право, спочатку.

Міркувала: його,

Може, просто продати тобі –

І залишить в добі

У життєвій від нього лиш згадку

Чи помститися так,

Щоби дим аж пішов –

І закашлявся ти у злобі?

Я на білий вогонь,

Що узявся уже загасати,

Позирнула лишень –

І сказала собі без жалю:

–Хоч у горлі моїм

Буде нечисть їдка лоскотати,

І на кашель штовхне,

Я цигарку таки запалЮ!

Але помста, на жаль,

Не вдалася, коханий, ти знаєш.

І причина знайшлась

Прозаїчна та досить проста:

Ти не впав, а зізнавсь,

Що цигарок в кишені не маєш…

Тож і досі вогонь

Заливає та чорна вода.

 

ПЕРЕВАГИ ТЕПЛОЇ ПОРИ

В очiкуваннi сонця i тепла
Я цiлу зиму й шмат весни жила.

                               Юлія Бондючна

Люблю ізмалку сонце і тепло –

Одне і друге вік в мені жило.

Від сонця маю світло, як-не-як,

Ну а тепло – комфорту тіла знак.

В очікуванні сонця і тепла

Я цілу зиму й шмат весни жила.

Хоча, якщо відверті будем ми,

В нас цього року й не було зими.

Та гарно почуваюсь лиш тоді,

Коли тепло тече по бороді.

Тому нарешті втішилася я:

Пора прийшла улюблена моя.

Щоправда, ще так сонце не пече,

Аби ховати тіло за кущем.

Одначе легше стало, бачить світ,

Ходити без пальта і без чобіт.

А особливо зручно в теплий час

Вилазить на Пегаса кожен раз.

 

З ОСОБИСТИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Її строї - вишиті, поліські,
А під ними… почуття тотожні.

                              Олександр Берестяний

Щоб пізнати жінку, ще й грунтовно,

Залицявся я в одну красуню.

Вивчив звички й плани, безумовно,

Як готує, чи дасть в морду дурню.

Особливо вишиті, поліські

Розглядав я пильно її строї.

А коли стосунки були свійські,

Ми забрались з нею у покої.

Не секрет (це знають пари кожні)

Строї опинились під ногами…

І тоді дізнався, як між нами:

Почуття у неї геть тотожні!

А точніше –вишиті, поліські,

Котрі пахнуть свіжими нитками

Та кричать узорами: – Побійся

Нас торкатись голими руками!

 

НЕ ПОВІРИТЕ

Я наповнений,
Як у полі криниця.
І цямриння моє, й журавель
Задоволені
Смаком води. Іскриться
Сніг, спливаючи із покрівель.

                           Микола Шмигін

Звусь Миколою,

А за паспортом Шмигін.

І ім’ям своїм, й прізвищем я

Задоволений.

І мені все до-шмиги,

Коли Муза зі мною моя.

Я завдячую,

Як поету годиться,

Їй за образність свіжих думок,

Що вгамовують

Душу, як спрагу водиця,

І підстави дають для книжок.

Не повірите,

Та частесенько сниться,

Що цямринням я є й журавлем

І наповнений,

Як у полі криниця,

Невичерпністю шмигінських тем!

 

РЕАЛЬНІСТЬ ДНЯ

Я так люблю, коли ми вдвох між кленів
Алеєю йдемо в студений день.
Й твоя рука на талії у мене,

Пригрівшись кошенятком, теж іде

Я так люблю твою затишну вдачу
І теплоту напівприкритих вій,
Коли стаю маленька і ледача
Й безпомічна така в руці твоїй...

І губи в губи. І хоч певний ризик,
Та глупа неміч тіло наповня.
Рука ж пригрілась, як пекущий присок.
Яке вже там у біса кошеня!

                                  Антонія Цвід

Люблю удвох гуляти поміж кленів

Та ще в студений день, а не в теплінь,

Коли твоя рука на талії у мене,

Як кошеня, збирає з тіла лінь,

Коли ми губи в губи, попри ризик,

Адже триває бісів карантин...

Та в сумочці продуктів цілий список

І довга в масках черга в магазин

Нагадують для мене мимоволі

Реальність цього непростого дня.

Зітхаю й завертаю між тополі,

Згадавши, що жде вдома кошеня.

 

«ОТРАВА» 

Якось я піду, по-англійськи... не попрощавшись,
Затисну біль у кулаці, до побіління пальців,
Набридне стан мій - на межі? Не в тому справа,
Моє кохання - глухий кут, гірка отрава.

Боюся я втрачать любов... та йду красиво,
Кохати так, як я тебе - вже більш несила,
Руйную замки, міражі... хай кров схолоне,

Дарую посмішку тобі, а серце стогне.

Наш незакінчений роман... жіноча доля,
Кричати в ніч, варить дурман - душі неволя,
Посеред пекла я горю: "Рятуй, коханий!"
А може доля дає строк? Цей строк останній?

                                                    Тетяна Кривко

Перечитала вкотре наримоване… по-англійськи.

І збагнула: пишу ніяково, хоч йду красиво.

Наштовхнув же на це віршоляпське дійство

Наш незакінчений роман – пекельне диво.

А додав завзятості оприлюднить «отраву»

Строк, який доля дає за таку забаву.

 

ВІД СУБОТИ ДО СЕРЕДИ

У середу вранці прийде сорок перше вже літо,
і я, наче вперше, нарешті тебе обійму.

                                 Ольга Криштопа

В минулу суботу надумала вірш написати.

В неділю таки він у мене нарешті дозрів.

Тож записала! А в день уже той, труднуватий,

його подала для фейсбучних своїх читачів.

Чекала на відгуки цілий вівторок, повірте,

хоча і не знала, його присвятила кому.

Та в середу вранці прийшло сорок перше те літо,

в якому, коханий, тебе сто разів обійму!

 

ПРОДОВЖЕННЯ ЗАСПІВУ 

У природи теж свої лiмiти.
I вона це просить зрозумiти.

                       Юлія Бондючна

Глянула на снігом вкриті квіти –

І згадала миттю про ліміти!

Бог їх видав, певне, для природи,

І вона, мабуть, була тоді не проти.

Бо якби їх попросила більше,

То життя складалося би інше.

Мала б змогу полум’я гасити,

Бурштинове пекло припинити,

Врятувать од вирубок Карпати

І згноїть бандитські всі палати

У чарівних і своїх куточках…

Ну а так лімітна жме сорочка.

 

РЯТІВНИЙ ВАРІАНТ 

Ридає дощик аж до рана,
Любов даруючи садам,
Я за твою сльозу, кохана,
Всю кров, повір, свою віддам.

                        Ярослав Чорногуз

Ридає дощик аж до рана,

Любов даруючи садам.

А ти – в сльозах. Не плач, кохана,

Твоїй біді я раду дам!

Куплю тобі я те, що хочеш,

Попри тривалий карантин,

Хай тільки день розплющить очі.

А буде це за п’ять хвилин.

Тепер не платять гонорару

Ні за пісні, ні за книжки,

Та на покупку сотень пару

Я зароблю собі таки.

Подамся в центр переливання

Як донор, страх що поборов,

І за твоє, повір, ридання

Віддам усю до краплі кров!

 

 

  

Під дахом великих

 

ЗІЗНАННЯ ГУМОРИСТА

У ворота того, хто сміється,

Висловивсь Сосекі, входить щастя.

Щастя і мені стрічать вдається,

Хоч ворота вкрала якась трясця.

 

ЩОДО ВТРАТИ

Якщо не засміялися ні разу

За цілий день – ви втратили його,

Колись зізнався Жан Гюйо.

Ціную вже давно цю мудру фразу.

 

ЩОДО НЕБЕЗПЕКИ

Вольтера вислів досі є доречним:

Смішне не може бути небезпечним.

А значить, клоунів у владній клітці

Боятися не варто, українці.

 

ЩОДО СЛУХАЧІВ

Даремно співатиме півень

В компанії славних качок.

Не їхній мистецтва це рівень,

Відтак подарують мовчок.

Таке зауважив Горацій,

Якому не вірити – гріх.

Тому, як беруся до праці,

Вже знаю, для кого мій сміх.

 

ЩОДО НАСТРОЮ

Добрий настрій – заздріснику муки,

Заявив філософ Діоген.

Тож беру це гасло я у руки –

І творю життя з веселих сцен!

 

ЩОДО ЗВИЧОК

Зі звичкою дружив Чарлз Діккенс неземною:

Як тільки написав рядочків п’ятдесят,

Негайно запивав їх теплою водою –

Не валеріанкою, як наш сучбрат.

 

ЩОДО ПРОГНОЗУ

Метеоролог знаний Брак,

Англієць з мухою у носі,

Частенько чув: –Скажіть однак:

Ви впевнені в своїм прогнозі?

–Звичайно, – зізнававсь месьє. –

Одне відхилення буває,

Що передбачення моє

Із датою не співпадає!

Цей нагадала давній жарт

Одного владника цитатка,

Що запевняє всіх підряд:

«Вже завтра будемо у статках!».

 

ЩОДО ГОЛІННЯ

Подовгу не голивсь Бетховен,

Бо віри був постійно повен,

Що цей процес несе невдачу…

Із цього приводу зазначу:

Є серед всіх музикотворців

Немало бородатих хлопців,

Які давно прийшли до думки:

Голись чи ні – скупі набутки.

 

ЩОДО ЧИЩЕННЯ

Взуття любив Брамс чистить без потреби,

Вважаючи, що саме у цей час

Мелодії приходять ті, що треба…

А нині чистять, бо спішать на вальс.

 

ЩОДО РЕЗУЛЬТАТУ

В зачиненій без свіжого повітря

Кімнаті працювалось гарно Гете…

А ти й на морі, вдаваний поете,

Лиш хвалелюбства розпускаєш пір’я.

 

ЩОДО ЗАХОПЛЕНЬ

Дюма спиняв роботу над романом,

Щоб написать рецепт з кулінарії…

Сьогодні в кухарів рояться мрії

Дюмою стати з текстиком поганим.

 

ЩОДО СОЛІ

Як Байрон бравсь до праці, зразу

Довкола кидав ока краєм,

Чи поруч солі десь немає,

Бо мав до неї від відразу…

Стрічаю часто я доволі

Поетів, галасують котрі:

–Подай-но, жінко, хутко солі –

Її бракує в антрекоті!

 

ЩОДО КАВИ

Вольтер за працею пив каву.

За день міг чашок п’ятдесят

Сьорбнуть, щоб вийшов твір на славу,

Що святом це було зі свят…

Брать приклад з нього поспішає

Й сучасний орендар пера,

Якому кава натякає,

Що в туалет уже пора.

 

ЩОДО ПОВАГИ

На поваги до великих знак

Капелюха звик знімать Бальзак.

І в ту мить з’являвся цей порив,

Коли він про себе говорив…

Хтозна, правда це чи просто жарт,

Романіст однак поваги варт.

Більший гріх знімати капелюха

Перед тим, хто заслужив обуха.

 

ЩОДО НАМІРІВ

Забобонний чоловік

На дверях виводить:

«Хай ніщо погане вік

В дім мій не заходить!».

Діоген йому: – Зажди

Тішитися дуже:

А як будеш ти сюди

Сам заходить, друже?

Видатного мудреця

Дотеп пригадався,

Як прислухавсь до слівця

Того, хто прокрався.

Першим був у нього крок

На новій посаді:

Зачинити на замок

Держказну від гадів.

 

ЩОДО ПОЯСНЕНЬ

–Живу так довго, бо похилий віком,–

Пояснював допитливим Бернард*…

А я сміятись завжди, друзі, рад,

Бо народивсь веселим чоловіком.

______

*Бернард Шоу

 

А ЩО КОЛИ

–І на грязюці лишиш пляму,–

Казав дотепний Рівероль

Для неохайних в очі прямо…

А що коли хтось грав з них роль?

 

ЩОДО ПИХАТИХ

Джек Лондон руку пихачу

Потис удруге на прощання

І в ту ж хвилину здивування:

–Ви вже прощалися! – почув.

Послухав Лондон мертву тиш,

Вклонився низько товариству –

Й пригнув особу гонористу:

–Прощатись з вами – радість лиш!..

Персону теж я стрів одну,

Яка і Лондона не знає,

Та на повчання налягає,

І виклав сценку цю смішну.

О, ви би бачили, як вмить

Персону почало трусить!

 

ЩОДО ПЕРШОСТІ

Хтось графоманам якось підказав,

Як закладати першості основи:

–Відмовтеся від власних творчих справ –

Для класиків готуйте передмови!..

В руках тримав я книгу не одну,

Яка належить генієві слова

Із передсловом, схомим на пітьму,

Де не думки – оплачена полова.

 

ЩОДО МОДИ

Пропонують (моди крок!)

Віршики писаки,

Де відсутні, крім думок,

Й розділові знаки.

Як читаєш те, бува

Згадуєш великих:

–Одні знаки б друкував

Замість слів безликих!

 

ЩОДО СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ

–Спеціалізуйсь,– повчав Лауб,–

Та не в пародії одначе.

Себе найкраще автор-дуб

Сам обслуговує, юначе!..

Вага не меншає слів цих

І в час, коли є аномальним

Писання світлих добрих книг

Митцем направду геніальним.

 

ЩОДО МІСЦЬ

«Як на виставках, в житті

Іноді буває:

Кепський люд місця круті

Швидше всіх займає»,–

Зауважив Піфагор…

І доповню я ще:

Бо уміє всяк «мажор»

Підмастити краще.

 

ЩОДО ПРІЗВИЩА

Сімнадцять слів у прізвищі митця!

І це не вигадка якась там і не сон.

Його носив до смертного кінця

В своєму серці Пабло Пікассо.

 

ЩОДО ІМІТАЦІЙ

Імітував Карузо Чаплін так,

Що думали: «Куди там той співак!»…

Переклади художні теж бували,

Які ховали в тінь оригінали.

 

ЩОДО ГОЛОВИ

«Серце має в держлюдини

В голові буть, як закон!»–

Без усякої причини

Заявляв Наполеон.

Думка ця звучить сучасно,

Але змісту інша суть:

«Голову потрібно вчасно

В держкорито запихнуть!».

 

ЩОДО НУЛІВ

За висловом Бальзака, є нулі

Серед людей бадьористих і в’ялих,

Що люблять, аби цифри немалі

Постійно в них попереду стояли.

Дотепніше не скажеш. І лишень

Маленький штрих додать до цього можна:

В нулів є звичка ще одна безбожна

По цифри лазить до чужих кишень!

 

ЩОДО УСПІХУ

Для істини віддячив по заслузі

Тувім, сказавши голосно про те,

Що успіху вам не пробачать друзі,

Допоки ви на світі живете.

В своїх я друзях зла не помічаю,

Та в здогад зазираю крадькома:

Мабуть, тому від них не потерпаю,

Що успіху у мене ще нема.

 

ЩОДО БЕЗСМЕРТЯ

Болгарин Пепков це мені повідав,

Хоч разом з ним ніколи не обідав:

–Знай, прагнення віддатися безсмертю

Вкорочує, повір, життя для впертюх!..

Заразою цією не хворію,

Бо знаю, що колись віддаленію.

Та ще тримаюсь берега одного:

Людину справжню пам’ятають довго.

 

ЩОДО ДУРНІВ

Певно, і для мене

Мовив колись Гейне:

«В цьому світі може

Бути дурнем кожен»,

Бо усе частіше

Дозволяю з віршем

Розмовляти тому,

Хто тупий у всьому.

 

ЩОДО СКУЧНОТИ

Так живи, повчав Тувім,

Щоб твоєї смерті грім

Всіх примусив заявити:

«Буде скучно далі жити».

Сміх не зраджує мені

Навіть в ці скорботні дні.

Та від люду, що сміється,

Ще тоді, як серце б’ється,

Хтів би вухом уловити:

«Він умів нас веселити».

 

ЩОДО ГЛУПОТИ

Глупота – дар Божий,

Ним не зловживаймо,–

Застеріг давно вже

Бісмарк. Пам’ятаймо.

Пам’ятаймо й киньмо

Дурнів удавати,

Коли пахне димом

У порозі хати!

 

ЩОДО ДРУЖИН

Від Шоу опинилася у спадку

Твоєму істина, часів нащадку,

Що ти – щасливець, як дружина гарна,

Але філософ, як вона – погана…

У цім, на жаль, тоді переконався,

Коли до купи книг вже дописався.

 

 

 

Із гумористичного-сатиричного

клунка

 

 

НА СТОРОЖІ

ПРАВОПОРЯДКУ

Юрба п’яничок-волоцюг,

Серед яких і молодиця,

Перевести спинилась дух

В кущах і, звісно, похмелиться.

Хтось за закускою потягсь,

Хтось – відкупорювать плящину…

Аж тут почулося виття,

Що нагадало спецмашину!

– Це поліцейські! Хто куди! –

Команду дав найстарший сходу.

І прохололи вмить сліди

Юрби, що вийшла на природу…

А із сусіднього куща

Собача висунулась морда,

Нюхнула пляшку, шарф, плаща –

І узялась за бутерброда…

 

НАДЩЕРБЛЕНА ПРОПОЗИЦІЯ 

Пропозицію як дар,

На добро багату,

Надіслав ось «Київстар»

На мобільний Гнату.

Мов, як тисяч півтори

Вкинеш в мою касу,

Будеш відео зорить

Від Пасхи до Спасу.

–Звабна штука, – мовив Гнат,–

Кінозал в кишені.

Походив біля курчат

Чи наївсь печені –

Діставай-переглядай

Фільми чи дебати.

Та й у пекло чи у рай

Можна буде взяти.

Бо з літами скучнота

Наляга на плечі.

Та, на жаль, одна біда:

Телефон старечий.

Прихилився б до цих чар

Я, синок Мирона,

Якби любий «Київстар»

Ще й прислав смартфона!

 

ЩОДО ПОЧУТОГО 

Видав лікар-шоумен

Факти найсвіжіші:

Кожен нарко- і спиртсмен –

Вірусу сильніші.

Коронастий не березень

Їх, як інших, в штори.

Тож і рідко хто з них мре,

Бо заразу боре…

Це полова чи зерно –

Не скажу, їй-богу.

Та штовха людей воно

На слизьку дорогу.

 

ЩОДО ЮВІЛЕЮ 

–Твій незабаром ювілей.

Чи будеш святкувати? –

Зустрів мене сусід Тадей,

Що любить круглі дати.

–О ні! Здоров’я вік беріг,–

Йому промовив мило. –

Тому не хочу, щоб у ріг

В той день мене скрутило

Від чарок, випити які

Мене примусять гості,

І від солоних огірків,

Що подають до тостів!

Сусід зітхнув: –Як подивлюсь,

Людина ти – не темна…

–Мене облиш, – я посміхнувсь. –

Така порада Твена!

 

УТОЧНЕННЯ 

Серед ночі під дверима

Дві сусідки –Рита й Рима –

Обговорюють новини:

Хто кому і скільки винен…

Галасливих вгамувати

Вийшов дід Остап із хати:

–Та чи ж треба у цю пору

Торохторити до вмору?

А сусідоньки відразу:

–Ти, старий, для нас не вказуй!

Ми – не дітки, зрозумів ти?

Маєм право гомоніти…

Дід зітхнув: –Так-так, не дітки –

Мавпи, випущені з клітки…

 

ВИЩИЙ КЛАС 

Хвалить Влас дружину Азу:

–Дві роботи робить зразу.

Прибирає чи готує –

В телефон весь час воркує.

–І виходить все як слід?–

Поцікавився сусід.

Мовив чисту правду Влас::

–Так, балачка – вищий клас!

 

ХИТРИЙ МИНА 

За вік шлюбний Марта Мину

Не могла із хати

Вигнати до магазину,

Аби щось придбати.

Все впирався, посилався

На фізичне тління:

– Хочеш, щоб інфаркт ще стався?

В мене ж – ожиріння!

А в ці дні, коли гуляє

Пандемія містом,

Мина двері вириває:

– Пусти – куплю їсти!

Бо добряче зна ледащо:

Добре серце в Марти –

І не випустить нізащо

Віруса ковтати.

А одягнеться хутенько

Та натягне маску –

І сама піде тихенько

По хліб та ковбаску…

 

ДЗВІНОК ВІД СИНА 

Хелло, пенсіонери!

Це я трублю, ваш син.

Що, проковтнув резерви

Паскудний карантин?

Не скигліть, ради Бога!

Ще світу не кінець,

Ще є ходити змога,

Ще є у вас терпець.

Ви знаєте, в якому

Продмазі що дають.

Тож плюньте на ту втому –

І вирушайте в путь.

Нап’яльте тільки маски

І вкиньте паспорти.

Купіть м’ясця, будь ласка,

Та решту дрібноти.

Аби було зручніше

Пакунки волокти,

Зв’яжіть їх найміцніше –

Для цього є дроти.

І рухайте тихенько

Додому той вантаж,

Мої татасю й ненько,

Щоб лопотіло аж!

А вдома приготуйте

Щось дуже вже смачне.

Лиш після того дуйте

Хутчіш будить мене.

І грюкайте у двері

Кімнати, де я сплю,

Неначе до тетері.

Я вас не відлуплю!

 

ЩОДО НОЧЕЙ 

Скаржився сусідам Сень:

–Стали довгими враз ночі,

Що не стулюються очі,

Як почав я спати вдень…

 

БІДА, ТА НЕ ТА 

Спортмайданчик. Ген – турнік,

Біля нього – хлопець,

І ще лисий чоловік

Лежить, чуха лобець…

Баба Клава підійшла

І питає строго:

–Що таке? Хвороба зла

Підтяла старого?

–Не хвороба зовсім, ні,–

Сміх аж трусить хлопцем.–

Дід показував мені,

Як крутити сонце!..

 

ЩОДО НАДМІРНОЇ ВАГИ 

У Великій Британії фермер

знайшов сову, яка розповніла

настільки, що не могла літати.

Причина – багато їжі при

теплій зимі.

                     (З Інтернет-повідомлень)

 

Виявляється, зима, тепла, як сьогодні,

Зайву їжу підкида, хоч ви – не голодні.

Цього я не відчував: ні м’ясця, ні сала,

Ні якихось інших страв зима не прислала.

А відтак надмір ваги я не помічаю,

Навіть скинув два киги та ще скинуть маю.

І постійно ворушусь, не ходжу – літаю,

Поки пенсії діждусь, щоб придбати чаю.

Очевидно, для тварин, птахів щастя світить,

І в них більше є причин, щоб весь час товстіти.

Може, та сова давно вибилась в міністри,

І для неї все одно, де, коли й що їсти.

Втім, коли у нас зима вельми лютувала,

Жодна керівна чума тоншою не стала.

 

ЧЕСНЕ ЦИГАНЧА 

Обминувши циганча,

Що грошей просило,

Взявсь за слово-деркача

Бородань Данило:

– Не собі воно збира –

На барона тачку.

Знать це кожному пора

Й не давать подачку!

Циганча теж не дріма:

– Видумку кинь кляту!

У барона тачок – тьма,

Він ще хоче яхту!

 

СМІЛИВЕ ДИТЯ 

Мама сина привезла

В рідний парк гуляти

Після того, як гроза

Почала вщухати.

З «Мерседеса» чобітки

Гумові дістала.

–Взуй – і бігай залюбки

По воді, – сказала.

Натягнув малий взуття:

– Ну, тепер я мушу

Показати, як дитя

Чхає на калюжу!

Розігнався – і стрибнув

У фонтан глибокий…

З того часу він не був

На дворі два роки.

 

ЙОМУ МОЖНА 

– Сень ляга в лікарню часто…

– Йому можна, мужички.

В нього – пенсія сучасна

Й застарілі болячки.

Тож є шанс на перемогу,

А було би навпаки,

Він туди б забув дорогу,

Як усі ми, бідняки…

 

СКЛАДНЕ ПИТАННЯ 

Продавець почув од Савки:

– П’ятдесятий треба плавки!

Тож відразу кілька пар

Показав: – Ось ваш товар.

Савка взявся роздивляться…

Роздивлявсь хвилин п’ятнадцять,

Поки вибрав: – Це, напевне.

Підкажіть лише для мене:

А чи річ в горошок ця

Мені буде до лиця?

Продавець після вагання:

– Задали складне питання.

Як я можу крізь вдягачку

Вашу бачити мордячку?

 

ВИХОДЯЧИ ІЗ СИТУАЦІЇ 

Карантин у нашому селі –

Знають це дорослі та малі.

Згідно установлених вимог,

Все закрилось, окрім точок двох:

Магазин, де продають цемент,

І салон «Підстрижемо в момент».

Торгувати право їм дали,

Бо продмагу ще в нас не звели.

Позаяк я лисий вже давно,

Зачіску робити не дано.

Тож цемент купую кожен день

Кілограмів два чи три лишень,

Бо грошей – як той наплакав кіт,

Ну а вірус ще толочить світ.

В той же час привладні трубачі

Всім велять сидіти на печі.

Я й подумав ( і без жарту геть),

Що пришвидшу пандемії смерть,

Як бодай одному трубачу

Пельку та цементом затовчу!

 

ДІЄВЕ 

Зиркнув на ціну

Окулярів, зітхнув –

І очі у хлопа

Полізли на лоба…

 

ЖІНОЧЕ РЕЗЮМЕ 

В Гнідого – храп,

Хропіння – в Жоржа.

Бо кінь є раб –

Не кара Божа!

 

МУХА ТА ПЕТРУХА 

У відчинену кватирку

Залетіла муха.

Щоб убить її, сокирку

Ухопив Петруха.

Та не зміг дать духопелів,

Ані вигнать з хати.

Лиш вдалося нові меблі

Файно подовбати!

 

НЕПИТУЩИЙ 

– П’яничка той Аполінарій –

Щодня його стрічаю в барі…

– Чого туди ти заглядаєш?

– Смачна горілочка там. Знаєш?

 

СІМЕЙКА 

Він – боксер, вона – боксерка,

І собака – теж боксер.

Ось така боксосмейка,

Де усяк – нокаутер.

Він із нею відчайдушно

Б’ється сім разів щодня,

Й головою ніхто скрушно

Не хита і не спиня.

Лиш собака жде-чекає

Шансу свого, аж присів,

Коли вийде й потріпає

У дворі бродячих псів…

 

ВІДЧАЙДУХ 

«Прохід заборонений!». Вгледівши знак,

Водій білосніжної «Хонди»

Дав газу, злорадно сказавши: –Ось так,

Літають нехай пішоходи!

Минула хвилина, а може, і дві –

Як наче хто вдарив обухом!

…Лежала скалічена «Хонда» в рові

Разом зі своїм відчайдухом.

 

ЩОДО НОВАЦІЙ 

Життя підсовує новації,

Що загартовують людей.

Готуюсь в самоізоляції

Свій відзначати ювілей.

Підготував місця в сторінці

Для привітань і побажань.

Обдумав, що в такому віці

Відповісти на них не жаль.

Світлин нанишпорив, на котрих

Питвом й харчами похвалюсь.

А щоб не злить здорових-хворих,

Без тостів різних обійдусь.

Просиджу день весь в Інтернеті

І вечір, нічку протруджусь,

А як запіють півні треті –

Всю пошту геть передивлюсь.

Лайкну, хильну чайку із м’яти

Й засну, скрутившись, як удав,

З переконанням: «Погуляти

Коронавірусу не дав!».

 

ЩОДО ВЗАЄМОВИГОДИ 

Де громада досить чемна,

Там і вигода взаємна…

В магазині «Світ ковбас» –

Люди в чергах сплять до кас

У момент, коли дівчата

На місцях при апаратах,

Щоб набратись сили зранку,

Приступили до сніданку…

 

МАЛЕНЬКА ВТІХА 

Зізнавалася Марія –

Опанаса жінка:

– Ця неждана пандемія –

Капосниця рідка.

Нападає й на старого,

Й на малу дитину,

На міністра і на того,

Котрий ма’ cвитину.

І я також через неї

Вже не можу спати,

Бо від блудниці цієї

Всього можна ждати.

Маю втіху лиш в одному,

Попри дулю з маком:

Не тримавсь мій турок дому

Сорок літ із гаком.

А при цій заразі раптом

Не впізнать пройдоху:

Натягнувши респіратор,

Не вилазить з льоху!

 

ДРУГ І Я 

За кордоном друг мій нині.

Як і я, на карантині.

Вірус той же там снує,

Тільки в друга маска є

І позиція свідома:

Хочеш вижить – сиди вдома.

А я прагну кожну мить

Сам себе перехитрить.

Наплював на всі поради

І продовжую гуляти,

Бо доходить, попри штрафи,

Як до справжньої жирафи.

Хоч друг каже в телефон,

Що я – викапаний слон!

 

ЗЛИЙ ЯЗИК 

Мене образивши, сусід

Спитав: – Ви – хто?

– Сатирик.

У ту ж секунду він поблід

І заспівав, як щиглик:

– Пробачте витівку мою,

Це все так недоречно.

Свою помилку визнаю

І кланяюсь вам гречно…

І у дверях квартири зник.

Йому старенька Вірця

Услід сказала: – Злий язик,

Та сміху й він боїться!

 

ПЕРЕКРУЧЕНИЙ ФАКТ 

Теплий березень. Світанок.

Парк. Кафе і ряд альтанок.

За столом – два бідолашки,

Поруч – три порожні пляшки…

За п’ять кроків од п’яничок

Гурт зібравсь роззяв-двірничок.

Старша мовила до інших:

– Це одні із нахабніших.

День ще сонечка не бачить,

А вони взялись пиячить!

Тверезіший встав з-за столу

І сказав їй правду голу:

– Не спіши критикувати,

Перекручуючи факти.

Ми до сьомої нуль-нуль

Завершили буль-буль-буль!

 

ЗАРАДИ ПОРЯТУНКУ 

До бананів і кокосів,

Та ще манго інтерес

Слід послабить, бо ці косять

Фрукти схуднення процес!

Новину таку підкинув

Бабі Вірі як секрет

Внук, що кожну звик хвилину

Заглядати в Інтернет.

Довго думала старенька,

Зазирала в дзеркала,

Позаяк була худенька,

І нарешті прорекла:

– Синку, мчи до магазину

І купи те все цабе,

Бо уже через годину

Не намацаю себе!

 

НЕ СТРАШНИЙ СОН 

Зайшла у спальню Жана

Й почула вість од Гриця:

– Що значило б, кохана?

Хотів у сні втопиться…

– Печалитись не треба, –

Під бік Грицька штовхнула. –

Аби проснувсь, під тебе

Відро води линула!

 

СИРОТЛИВА ЮШКА 

– Все юшка та юшка –

І більше нічого, –

Завівся Ванюшка.

А жінка до нього:

– Вминай і не збурюй

Сердитості хвилю,

Бо зараз каструлю

На голову виллю! –

Став настрій Ванюшки

Мінятись потрошку:

– Дала б хоч до юшки

Малесеньку ложку!

 

ПОСТУПЛИВИЙ ОНУК 

У дворі Свирид онуку

З різного ломаччя

Звів на хату схожу будку

Й мовив: – Твоя дача!

Ріс онук, а будка мирно

У дворі стояла,

Бо нікому, очевидно,

І не заважала…

Одруживсь онук і зразу

Заявив дідульці:

– У твій дім привів я Азу,

Щоб ти жив у будці!

 

ЩОДО ЗИСКУ 

З пандемією в країні

Ситуація складна,

Але користь, бодай міні,

Все ж, приносить і вона.

Збагатився хтось на масках,

Хтось – на ліках чи харчах,

Ясновидицьких підказках

Чи бюджетних копійках…

Має зиск згідно з законом

І Ледаченко Кузьма:

Підійти із макогоном

Близько в жінки прав нема!

 

ВИНУВАТЕЦЬ 

На базарі в холодочку

Обступили люди бочку.

Та їм каже продавець:

– Торгу нашому кінець.

– Що за витівки дурні?! –

Чути викрики гучні. –

Молоко лиш привезли,

А вже кажуть: «Продали!».

Тут озвався дід один:

– Винуватий карантин.

Разом з бочкою дурко

Купив щойно молоко!

 

ЩОДО СЕКРЕТУ

Невідомий геть поет

Все питав у знаного:

– В чому вашого секрет

Вжинку незрівнянного?

І зізнавсь той: – З диваком

Так уже складалося:

Не тріпалось язиком,

А щодня писалося.

 

КАРАНТИННЕ 

Валяйся на дивані,

Купайсь у теплій ванні,

Готуй корисні страви,

Роби всі інші справи:

Читай, пиши, спілкуйся,

Жартуй, кепкуй, дивуйся.

Створи весь світ із дому,

Сховався у якому.

А виняток один:

Подалі від новин!

І вірусне нещастя

Під три чорти подасться…

 

НАПОЛЕГЛИВА ПАРА 

Раї зізнававсь Петрусь:

– Цілуватись ще не вмію,

Але в тебе я навчусь –

І теплом уста зігрію! –

Та нежданий карантин

Петруся і його Раю

Запроторив до квартир –

І батьки не випускають…

Чи зірвавсь любовний план?

Та облиште ви зітхання!

Їм комп’ютерний екран

Забезпечує навчання.

 

ВІРНИЙ ДРУГ 

Поносити власну маску

Дав аптекар – друг Мирон,

Щоб харчів зробив запаску

На весь вірусний сезон!

 

ДИВНА АПТЕКА 

На дверях аптеки напис люд застерігає:

«Не заходити без масок! Масок в нас немає!».

Прочитала баба Ксеня і геть здивувалась:

–Вперше бачу, щоб аптека рекетом займалась!

 

ЩОДО ПРОПАЖІ 

Пропали друзі в мережі.

Жура зашкрябала в душі:

Невже полишили мене

За слово гостре чи смішне?

Та ось збагнув: їх понесло

Від пандемії у село,

Де ні людей, ні тих персон,

Що полюбили закордон,

А клаптик рідної землі,

Стара лопата і граблі,

І гасло, в котрім сила є:

«Посадим, виростим своє!».

Тож я – комп’ютеру: –Бувай,

З писанням всяким почекай.

Як друзі, в батьківські краї

Спішу плекати врожаї!

 

ЩОДО ДНЯ ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ 

Пробачте, що сміюсь в печальний день.

Не дике я створіння поміж вами.

За смерті на Майдані мсти огень

В моїй душі не загаса й ночами.

Та я – сатирик, сміх – моя стріла,

Якою влучить прагну у безчестя,

Що й в день печальний лізе із кубла

На доль людських шумливе перехрестя.

 

ЗРАЗКОВИЙ СІМ’ЯНИН 

– В мене друзів є аж три,

Та не женяться, хоч вмри.

– Ну а ти, Федоте?

– Розлучився вшосте.

 

НЕ КУПЕЦЬ 

Це не фактики надуті –

Правда до краплинки:

Не купує Сень продуктів,

Хоч під боком ринки.

Дві минуло круглі дати,

Як прорік дружині:

– Будеш, люба, купувати

Ти усе віднині!

 

ПОВАЖНА ПРИЧИНА 

Лікарю поскаржилася Соня:

– В мого нареченого – безсоння.

Той на неї скоса подивився:

– А чому він сам тут не з’явився?

І сказала Соня гордовито:

– Він в цю пору спить несамовито!

 

ПЕРШЕ МИТТЯ 

Перший раз за цілий рік

На догоду Лері

Тарілки взявсь чоловік

Мити по вечері.

А було до цього як?

Лера лиш пихтіла?

Де там! Молода сім’я

Із пательні їла!

 

РІЗНА РЕАКЦІЯ 

Вдалась до спогадів бабуся:

– Траплялося, що я, маля,

На перехожого дивлюся,

Як сам з собою розмовля,

Та й починаю біля скроні

Крутити пальчиком, адже

Не всі у нього вдома, знаю…

І досі стидно за той жест.

А бачу ось на схилі віку,

Як йде ходячий балабон,

То задаюсь питанням тільки:

Який же в ляпала смартфон?

 

ВПЛИВОВА ОСОБА 

Він зумів лише один

Блудних Саву й Марту

Повернути в хату.

Бо на те ж він – карантин!

 

НОВА ПРОФЕСІЯ 

– Зубочиста в місті стрів…

– Це професія нова?

– А хіба тобі зубів

Ще ніхто не вибивав?

 

МЕД, АЛЕ НЕ ЛОЖКОЮ 

Пропонують вставні зуби:

Верхні, нижні, білі, рівні.

Щоб зібрати їх до купи,

Власні руки лиш потрібні.

Плюс є знижка і доставка.

Зручно, людоньки бідові!

Та якби іще добавка:

На харчі безплатні дозвіл!

 

НІЯКИХ ДИВ 

Спинили «Тойоту» – кричать водію:

– Коли заглядав ти під тачку свою?!

Вона за собою, поглянь-но, чурбан,

Болти залишає, як бульбу комбайн!

Водій у дверцятах, все ж, скло опустив

І мовив спокійно: –Ніяких тут див.

Для кожного, мабуть, відомо давно:

Якщо відпадає, то зайве воно…

 

ПРИВІД 

– Ти повію-жінку маєш?

– Що так думати дає?

– З восьмим березня вітаєш,

А це свято їхнім є.

– Не виходить Марта з хати.

До весілля, вочевидь,

В гречку мусила скакати…

Ох і буду зараз бить!

 

СВЯТКОВА ПРОБЛЕМА 

Жарт 

Привітав усіх геть друзів

У Фейсбуці з Пасхою –

І отримав по заслузі

Я тією ж ласкою.

Досі йдуть мені вітання,

Що є вельми кльово.

Та забули про читання

Моїх замильовок!

 

ОБМІН РОЛЯМИ 

У Ничипора і Клави

Обмін ролями відбувсь:

Він тепер готує страви,

А вона не їсть чомусь.

 

 

Запотиличники

 

 

ЩОДО ЛУКАВОСТІ 

«Ми не лукавили з тобою…» –

Сказав колись Поет з журбою.

А нині думає усяк:

«Злукавлю – виживу!». Ось так.

 

ЩОДО ВЛАДИ 

Все думалось: місцева влада наша –

З болота найсмердючішого каша.

Та ось з’явилась чергова центральна –

І стало ясно: наша – ідеальна.

 

ДЕКАМЕРОНСЬКЕ 

Сміявсь по-всякому не раз:

Крізь тугу, сльози, вбиту віру,

Крізь пелену погроз, образ…

Тепер сміюся вже крізь вірус.

 

ПРИНАГІДНЕ 

Карантин набрид? Терпи,

З маски вискочить не рвися,

Не зізнатися аби:

Танцював, та не вклонився.

 

ЩОДО КОРОНАВІРУСУ 

Чи я боюсь китайської болячки?

Ну як для вас на це відповісти…

Звичайно, підхопити її лячно,

Зважаючи на наслідки біди.

Одначе вберегтись од неї можна

( Над прірвою наш світ не раз висів).

Та влада тупорила і безбожна

Для мене є страшніша в сто разів!

 

ЩОДО ПРОСЬБИ 

Відкрити ринки в пандемію

Ті просять, що умом хворіють.

 

МІЖ ІНШИМ 

Мабуть, не було б для розмови закваски,

Якби не Зеленський і довбані маски!

 

ЩОДО МАНДРІВ 

Жартун запитує один:

– Скажіть, піти іще куди,

Бо я в квартирі вже був скрізь?

Тож підкажу: – На стелю лізь!

 

ЩОДО ПРОЦЕСУ 

Почалася зеленонізація.

А за нею – повна деградація.

 

НАЇВНОМУ

ПЕРЕМОВНИКУ 

Не заглядай вбивці в очі,

Не шукай там неба,

Бо вони зоріть охочі

Крізь приціл на тебе.

 

РАДІОСЛУХАЦЬКЕ 

Радіо «Шансон»

Мій забрало сон,

Спокій вбило мій

Шиком Повалій.

Зрадниця-втікач,

Ордопопихач,

Тихо, наче гад,

Влізла в хіт-парад…

Радіо «Шансон»,

Ти –хамелеон!

Зрештою, сам ЗЕ

Нас у Кремль везе…

 

ЩОДО ОДНІЄЇ МЕСНИЦІ 

Похвалить навіть ворога, аби

Загнувся від тієї ти хвальби.

 

ЩОДО НАДІЇ 

Насіялась сама трава в садку.

Сидить Охрім щодня у холодку –

Спостерігає, як у вись підноситься,

З надією, що скоро самоскоситься…

 

ЩОДО ШАНСУ 

Піддавши критиці нудне писання,

Дав авторові шанс для виправдання.

 

ЩОДО КРАЛЕЧКИ 

Красива в кралечки фігура,

Але яка бридка натура!

 

ІНША ТЕМА 

Усе про пандемію й пандемію,

Неначе інших тем знайти не вмію…

А ось і свіжа: як не врізать, дуба,

Коли ціна на їжу в скронях гупа?

 

ЩОДО ОДНІЄЇ СУСІДКИ 

Як тільки спатоньки вкладається,

В сусідів радість прокидається!

 

ЩОДО ОЧЕВИДИЦІ 

Ніколи не читала цього автора творіння,

Та чула крізь стіну його комп’ютера гудіння!

 

ГАСЛО ДНЯ 

Аби світ порятувати,

Не висовуй носа з хати!

 

ЩОДО ПРОБЛЕМИ 

Вночі заснути не дає собака,

А вдень – його постійно вредна Варка.

 

НЕ КАРНАВАЛЬНЕ 

– Маско, я вас знаю…

– Хто я?

– Із Китаю…

 

ЩОДО ОДНІЄЇ ЧИТАЧКИ 

Начхала на творчість сатирика Б.,

Як тільки впізнала у байці себе.

 

ЩОДО ЗАБАВ 

Чим би дитя не бавилось,

аби не плакало.

                                Приповідка

Сучасні діти – не колишні,

Вони – державні мужики,

Які в посади й фрази пишні

Уміють гратись залюбки.

 

ЩОДО ЩУРІВ 

Чи не пора

у рік Щура –

про це не раз я говорив!–

турнути геть усіх щурів.

                          Гриць Гайовий

У щурів, на жаль, сьогодні

Чи не всі коти в полоні.

 

НЕ ВПЕРШЕ 

Бойовики атакували

позиції української армії…

                     (З Інтернет-повідомлень)

Відсиділось, діждалося підмоги –

І рушило вперед поріддя клік…

Мабуть, кремлівський цап відчув, що роги

Ось-ось у нього відпадуть навік.

Було так завжди, так воно і нині:

В смертельній пастці біситься хижак.

І нам не вперше за свої святині

Ламати ікла для ордокусак!

 

ЩОДО ВАТАЖКА 

У гурту право заслужити ватажка –

Можлива справа, хоч вона й важка.

А головне (і правди ніде діти) –

Постійно у президії сидіти!

 

ЩОДО СУЧАСНОСТІ 

Це зовсім не сучасна є школярка,

Якщо в руці у неї – не цигарка.

 

ЩОДО ЗВАННЯ 

Не залучав ніякий блат –

Звання купив для нього брат.

 

ЩОДО ПОСМІШКИ 

В житті важливо посміхнутись вміло

Для того, хто твоє просуне діло.

 

ЩОДО СКУПОВУВАЛЬНИКІВ 

В Україні багаті підприємці скуповують

дорогі апарати штучної вентиляції легень,

з якими в країні є проблеми…

                             (З Інтернет-повідомлень)

Поміняти душу на купюру

Їх мета примушує одна:

Врятувати власну товсту шкуру,

Як того бажає Сатана!

 

ЩОДО НАДІЙНОСТІ

Повен дім накрав добра,
Тож дверей не відпира.
А як смерть хапать почне,
Він планує, що одне
Зі своїх відчинить вікон,
Щоб узять труну і віко.

 

ЩОДО СВІТЛА

Пиячить, бо жінки нема.
А жінки нема, бо пиячить.
Щоб світло в тунелі побачить,
Потрібна, напевне, тюрма.

 

ОДКРОВЕННЯ ЖИВОПИСЦЯ 

Крашанки та пасочки,

Ковбаса та шашлички

У томатнім царстві –

Та й по всім багатстві.

Бо на всі наїдки

Фарб узять нізвідки.

 

НЕМИНУЧИЙ РЕЗУЛЬТАТ 

В хаті – холодно, хоч плач.

Увімкнув обігрівач.

Пів годинки – і тепло

Всю оселю залило…

На лічильник подививсь –

І слізьми таки заливсь!

 

ЩОДО ДИВА

Здоров’я Петрове чекає на диво –
Гаранта на вихід у місто щодня.
Як мама не скаже: «На гроші на пиво»,
Не зможе нізащо залишить спання.

 

ЩОДО ПОДИВУВАННЯ

Робочі дні із вихідними
Постійно плутаються в Мини.
І він дається дивині,
Бо працював лише два дні.

 

ЩОДО АВТОМОБІЛЯ 

Автомобіль – не розкіш, а потреба.

За цю підказку дякувати треба,

Хоч як би не журились в безнадії,

Непрошеній підступній пандемії…

 

ПРАЦЬОВИТИЙ ЛЕЖЕНЬ 

На третю вже добу сном замахнувся!

Але це не лінивий чоловік.

Він сорок п’ять разів перевернувся

З одного боку та й на інший бік!

 

ЩОДО ГРІШНИКА 

Уміле пригощення –

Грішнику прощення.

 

ЩОДО ДЕПУТАТА 

Ну що візьмеш із цього депутата,

Коли у нього на Венері хата!

 

ЩОДО ВТІХИ 

Тішиться, що цілі в нього скули,

Опинившись в череві акули…

 

ЩОДО КЕРІВНИХ КАДРІВ 

До люду – з неохотою,

До премій – із лопатою.

Гордяться не роботою –

Високою посадою.

 

БУДЬМО ЗДОРОВІ! 

– Чхання – не коронавірус!–

Кажуть вчені гонорові.

Тож для вірусу – це мінус.

Чхаймо – й будьмо всі здорові!

 

ЩОДО ВИБОРУ 

Вистави трагічні,

Ліричні, комічні.

Які з них театри

Частіш люблять грати?

Не думайте довго.

Залежить від того,

Шекспіри й Мольєри,

Хто в них режисери.

 

ЩОДО КРІСЕЛ 

В якім лиш кріслі не сидів,

Коли підстригтися хотів!

 

ЩОДО ДІЛОВИТОСТІ 

За годиноньку побралися –

І до смерті розлучалися…

 

ЩОДО ЇЖІ 

Чи зможеш їжу ту ковтати,

Яку візьметься хтось жувати?

Категоричне кажеш «ні!»,

А ложку тягнеш до брехні…

 

ХТО Ж МИ? 

Свіже вчених відкриття:

У Помпеї вміло

Сортували вже сміття

І пускали в діло!

Хто ж тоді ми з вами є,

Хитруни сучасні,

В котрих все довкіл гниє,

Як і душі власні?

 

ЩОДО МАЙБУТНЬОГО 

– Чим усе закінчиться в державі,

Де вожді купаються в неславі? –

Мудреця спитав дід з бородою.

І почув: – Не знаєш чим? Бідою!

 

ЩОДО ВІВЦІ

У Британії знайшли вівцю,

яка почувається собакою

і дружить із іншими псами.

                          (З Інтернет-повідомлень)

Пощо та вівця з норовами пса!

В нас кожний уряд гавка та куса!

 

ЩОДО ХВОРОБИ 

Хвороба давня і проста:

До рук державне прироста.

 

ЩОДО НАТЯКУ 

Рекламують вставні зуби

Фірми грошолюбні

В час, коли людей світ губить:

– Смійтеся на кутні!

 

ЩОДО МУЖНОСТІ 

Не спить Михайло третю ніч –

Перевіряє мужність віч!

 

ЩОДО ДОСТОВІРНОСТІ 

Бог дає йому усе,

Що лиш тільки донесе?

 

ВІДГАДКА 

Чому на острові Мадейра

Людей гад-вірус не вбиває?

Ось думка вам пенсіонера:

Бо там нікого вже немає!

 

ЩОДО ЯЗИКА 

Язик не візьмеш на прищепку –

До нього треба мати клепку.

 

СВІЖОСПЕЧЕНИЙ ГАД 

Упіймали! Ну і гад!

Гроші, котрі банкомат

Видав, хитрий Ярослав

Милом вдома відмивав!

 

ПОВНА САМОІЗОЛЯЦІЯ 

Вже не подасть руки нікому

В роки далекі, ні найближчі,

І більш не вийде навіть з дому…

А що з ним? Спить. На кладовищі.

 

ЩОДО ВИГОДИ 

– Які, порадьте, вигідніше зуби

Носить людині: зйомні чи вставні?

– Коли вас часто б’ють у морду, любий,

То перевагу мають власні та міцні!

 

ЩОДО ГОРІЛКИ 

Вік горілці – не завада,

Шкодять пенсія й зарплата.

 

ОДНІЙ ФЕЙСБУЧНИЦІ 

І де, панянко, ваша етика?

Ви напросилися у друзі,

Аби я був постійно в курсі,

Що ходова у вас косметика?

 

ЩОДО ОДНОГО ФАХІВЦЯ 

Трохи – цвях, трохи – шило,

Трохи – ще й долото,

Швайка, ніж і зубило.

А в цілому – ніхто!

 

ЩОДО КОМЕНТАТОРА 

Ні за, ні проти, тільки коментар,

Що свідчить, з ким насправді справу маю:

Переповісти є в людини дар

Думки того, у кого хата скраю.

 

ПО-БРАТСЬКИ

Привезли «корону» з-за кордону –

Нагороду із Армагеддону.

І щодня по-братськи, від душі

Діляться, мовляв, ми – не чужі!

 

ЩОДО ДИЛЕМИ 

Одна дилема в кожного в ці дні:

Виходити на вулицю чи ні?

 

ЩОДО ТЯЖКОСТІ

– Людям буде тяжко,–

Влада зізнається.

– А тобі, бідняжко?–

Всяк дізнатись рветься…

 

ЩОДО ТЛА 

Якби не вишукане тло,

Світлини б зовсім не було.

 

ЩОДО ОДЯГУ 

На дівці з одягу – петелька,

Зате на псові – камезелька!

 

ЩОДО ДЕПУТАТІВ 

Депутатам депутати:

Сидолюби й довгоспати.

 

ЩОДО СКАКАННЯ

Той, що скаче тобі в очі,

Обдурити тебе хоче.

 

МАЛЕНЬКА ВІДМІННІСТЬ 

Фейсбучні друзі від життєвих

Тим відрізняються лишень,

Що серед них – юрба миттєвих,

В яких ти просто за мішень.

 

ЩОДО ВРІВНОВАЖЕНОСТІ

Найбільше врівноважена людина,

Коли за хату в неї – домовина.

 

РЕАЛІЇ

За вікном – не день, а мрія!

Та не вийти: пандемія…

Попрощаємось з бідою –

В хату більше ні ногою!

 

ЗІЗНАННЯ ЖРИЦІ КОХАННЯ

Стільки через мужиків

Позбулась критичних днів

Й аліментів заробила –

Полічити вже не сила!

 

ЩОДО ВПЕВНЕНОСТІ

– Це алича. Але… Хоча…

Мабуть… Таки… Не алича…

 

ЩОДО ШТУЧНОСТІ

Штучно запліднюють, штучно вирощують,
Штучним банкрутством багатство нарощують.
Штучними чергами та дефіцитами
Роблять людей неймовірно сердитими.
Штучною ще й прикривають усмішкою
Совість теж штучну, що лащиться кішкою.

 

ЩОДО ГРАБЛІВ

Наступив на граблі –

Та й отримав у лоб…

А зубці якби злі,

Що тоді з ним було б?

 

ЩОДО СЛУЖБИ

Зробив священником себе –

І вірно служить…ФСБ.

 

ЛУКАВЕЦЬ У РЯСІ 

Свої на Бога поклада надії,

Вірян штовхнувши в пекло пандемії…

 

ЩОДО РОЗУМУ 

Чи Бог розум дав людині,

Видно це по карантині.

 

ЩОДО ПОРЯТУНКУ 

Якщо утратив глузд, уже

Тебе й Господь не вбереже.

 

ЩОДО КАРТИН 

О скільки печально-повчальних картин

Для нас демонструє щодня карантин!

 

ЩОДО ПЕРЕДОВИЦІ

Тьмущу за життєвий строк

Перемила вже кісток!

 

ЩОДО ПЛАНІВ 

Перша думка після сну:

«Спав би ніч ще не одну…».

 

ЩОДО ВИГАДКИ 

Казали, що Матвій – хабарник…

А він же здирництва ударник!

 

ЩОДО ПОРЯТУНКУ

 

Порятунок Держави –

Не англосакси, не німці,

А злютовані,

Валютовані

Українці!

                               Василь Щеглюк

Держава жде на порятунок

Не від поблажливих чужинців.

І марний в неї розрахунок

На валютованих вкраїнців.

Бо їм начхать на цю Державу –

Для них би кендюха напхати.

А ось злютовані по праву

Спроможні нечисть вигнать з хати!

 

ЩОДО ПРАВДОНЬКИ

– Будь-яка робота – то є мука,–

Стільки літ набридливо він мука.

І мовляв би правдоньки родзинку,

Якби взявсь хоч раз за соломинку.

 

ЩОДО РЕКЛАМОДАВЦІВ 

Рекламодавці? Ні, кретини!

В час пандемійної блокади

Кричать: «Спішіть у магазини

Взуття за знижками придбати!».

 

ЩОДО ТАЄМНИЦІ 

Всім відома таємниця:

Путін є людина ница.

 

ЩОДО ПЕРСПЕКТИВИ 

Вір, москалику, не вір –

Розпадеться русскій мір!

 

РЕКЛАМА 

На товари – у нас знижки!

Продаєм без чайових

Для беззубих і глухих

Зубочистки й вухочистки!

 

ЩОДО ПІДМІНИ 

Підмінив дружину раз на кухні –

І тепер усі мої тут свята й будні!

 

ЩОДО БУДИЛЬНИКА 

Замінює будильника

Вмикання холодильника.

Як тільки озивається,

Господар прокидається

Вночі, удень, уранці,

Вступає миттю в капці

Й кричить, як вирвав зуба:

– Я хочу їсти, люба!!!

 

КАРАНТИННИЙ ФЕЙСБУК 

Мимо не дає пройти:

–Візьми профіль в рамку,

Щоб всі знали: вдома ти

З ранку і до ранку!

Що поробиш – се ля ві.

Він своїм проханням

Знов нагадує: в хліві

Жде мене кабання!

 

ЩОДО ЗАХИСТУ

Начхавши на обов’язки, права

Свої відстоюєш? Овва, овва!

 

ЩОДО КОМПЕНСАЦІЇ 

Інтелекту – нуль, зате

Рівень тупості росте!

 

ЩОДО ЛЕГКОСТІ 

Не атлет – а скелет,

Але біг – наче лет!

Бо до фінішу все

Його вітер несе…

 

ЩОДО ЗАКОХАНОСТІ

Не відала нічого про мужчину,

Та закохалась у його машину!

 

ЛЕДАРСЬКА ІДЕЯ

Прийшла ідея, перша та остання:

Найнять собі лакея для жування.

 

ЩОДО ПРОЕКТУ 

Найсучасніший проект –

Вчасно вкрадений об’єкт.

 

ДВОЖИЛИЙ 

Ріже в очі похвалу,

А поза очі – хулу.

 

НЕВГАМОВНИЙ

Розносить в пух і прах сірому,

При стрічі лиже зад якому.

 

ЩОДО ТРУДІВ 

Пекельніший з усіх трудів –

Молитись Богу за чортів.

 

ЩОДО ДОЗВОЛУ

Держдума дозволила Путіну

правити вічно.

                            (З Інтернет-повідомлень)

Держдуму можна зрозуміти:

Відповідати за ті біди,

Якими нині світ живе,

Ніхто не хоче за В.В.

 

ЩОДО СВОЄЇ ХАТИ

Реальність пихата:

Своя у нас хата,

Та скільки повсюди

В ній ордоотрути!

 

ЩОДО НОВОСАНЖАРСЬКИХ

ПРОТЕСТІВ 

Підкидаєм дрова у вогонь,

Бо нема куди подіть долонь?

 

ЩОДО КРАСИ 

Квітка будь-яка

Краща будяка.

 

ЩОДО ВИНИ 

Не брехні у тім вина,

Що зустріла брехуна.

 

ЩОДО ПРІЗВИСЬКА 

Прізвисько у Тита –

Позашляховик.

Лізти до корита

Бездоріжжям звик.

 

ЩОДО КЛЕПКИ 

Аби приховати зіпсовану клепку,

Ніколи й ніде не знімає він кепку!

 

МОЇМ НЕДРУГАМ 

Забрьохались в лукавості й брехні,

Доносами штани так замочили,

Що підлість аж вилазить із матні,

Розносячи продажності бацили.

Слова прогнилі, крадені й німі

Спішили так доставити на показ,

Що залишились між людей самі,

Створивши власний чорториїв образ!

 

ЩОДО НЮХУ 

Який же, ух,

У нього нюх!

Не нюх, а блиск:

Де, чує, зиск.

 

ЩОДО МАЙСТЕРНОСТІ

Актори є театру та кіно,

Які найкраще грають… в доміно.

 

ВИЧЕРПАНИЙ ЗАПАС

Замість сорому – злоба.

А щось інше є хіба?

 

ЩОДО ТАЛАНТУ

Талант не в тім, аби новий придумать апарат:

У вмінні видать мильну бульку за аеростат!

 

ЩОДО ДУРНІВ

Я знаю, де дурням вручають дипломи,

Звання, нагороди і, звісно, посади.

А хто і навіщо – мені невідомо,

Оскільки боюся державної зради.

 

ЩОДО ЗВИЧОК 

Нові пандемія підсунула звички:

Навчила носити в теплінь рукавички.

 

УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

крізь призму Міжнародного

дня книги та авторського права

 

Ще хтось читає й видає.

А щодо права автора,

То в графомана воно є

І, звісно, в плагіатора.

 

ІНШИЙ ДЗВІН

– Карантин, а в храмі дзвонять, –

Мовив мамі син спросоння.

А йому: – Які там храми!

Тато дзвонить баняками!

 

ЩОДО МАЙСТЕРНОСТІ

Політики навчились так брехати,

Що псам пора професію міняти!

 

ЩОДО ВИГОДИ

Осідлав склероз Кобилу –

Задом наперед біжить…

І це вигідно Гаврилу,

Що нікуди не спішить.

 

ЗУБОЇД 

З’ївши зуби на брехні,

Залишив одного,

Щоб гострить на того,

Хто обману каже: «Ні!».

 

ЩОДО ОМАНУ 

А Оман – як обман,

Як московський туман,

Від якого несе

Зради запахом ЗЕ.

 

ЩОДО

УКРАЇНСЬКИХ ПЕРЕМІН 

Знов до влади

Кремля ради

Прикотили

Вражі сили.

 

ЩОДО ОДНІЄЇ

АКТИВІСТКИ 

Натура таргана:

Де живність, там вона.

 

ЩОДО ЛЕЖНІВ 

Уявімо: гаджетів не стало…

Це б до праці лежнів спонукало?

 

ЩОДО НАМОРДНИКА 

Проявляє інтерес

Жартівник: – Чи може пес

Сам вигулювати пана

Без намордника?

Забавна

Ситуація. Однак

Відповів би дехто: – Так,

Як тримати пан той звик

За зубами свій язик!

 

ЩОДО ПІЗНАННЯ

Яка у тебе совість чи душа,

Пізнати час короткий заважа.

Про те, що ти – із першої десятки,

Засвідчує умить ціна краватки.

 

ПЕРЕКВАЛІФІКУВАВСЯ

Із мереж пропав писака.

Сподівавсь: вдавивсь брехнею…

Аж почув: тепер балака

Він із дурістю своєю.

 

ПЕДРІДКІСТЬ

Наш фізрук – дві ставки має в школі,

Хоч щодня – на тракторі у полі.

ПОРАДНИК

Роздає поради всім зустрічним,

Як життя зробити довговічним:

– Труд фізичний має силу гарну!

Й повертає сам до ресторану…

 

ЩОДО ВЕРБНОГО

ВЕЛЕЛЮДДЯ 

У храм прийшли?

У пастку смерті

Як віслюки

Нахабно-вперті.

Не за життя

Прийшли молитись,

А сатані

Тихцем вклонитись…

                                                                

ПОШУКІВЕЦЬ

Він серед тих шукає друзів,

Що при такім, як в нього, пузі.

 

РІЗНІ ПІДХОДИ

Собі у пельку Гриць (овва!)

Свинячі баки забива.

А вчора, як до рота клав,

Свинячі щоки надував!

 

ЩОДО ОБАЧНОСТІ 

Оминає гострі кути,

Щоби шкуру не розсікти…

 

ЗАПЕВНЕННЯ

НАЛЯКАНОГО ЛЕДАРЯ 

Як здолаєм пандемію,

Буду все робить, що вмію!

 

ЩОДО СТОРІНОК ДОЛІ

Покладав до монументів

Квіти та вінки –

З тих і склалися моментів

Долі сторінки.

 

ЩОДО ОДНОГО ПАЦІЄНТА

Вже пройшов обстежень, мабуть, з двісті,

Котрі свідчать: органи – на місці.

Лиш одна домучує халепка:

Невідомо де поділась клепка.

 

ДІЙШЛО?

Виборці заговорили

про відкликання

своїх голосів за президента

В.Зеленського

 

Відкликати голоси

За вождя нового,

Що зійшов давно на пси?

Де ж були до того?

Вже дійшло? Уже прикол

Ваш вам коле в боки?

Пийте швидше валідол,

Є в аптеках поки.

Не прочистить він мізки –

Час дасть, горопахи,

Проковтнуть вам ягідки

Власної зневаги!

 

У ТАКОМУ ВИПАДКУ… 

Філарет вважає, що причиною

коронавірусу є одностатеві шлюби.

                       (З Інтернет-повідомлень)

Кожного, хто в сексменшині тулиться,

Слід без маски випхати на вулицю!

 

ВІДОМА ОСОБА 

Такого буфету у місті нема,

В якім не бував наш покійний Хома.

 

МАНДРІВНИК

Заставала (і не раз)

Нічка у дорозі,

Як не міг він перелаз

Подолать до Тосі.

 

ЩОДО КОРИСТІ

Із кардамоном

Філіжанка кави

Ні розуму,

Ні сил не додає…

                Микола Возіянов

Із кардамоном кава – це крутело!

Таким людині можна і гордиться.

Та значно гірше, як із хіпотелом

Біжить до рота з хлоркою водиця…

 

ЩОДО ОДНОГО

РОДЮЧОГО ЗЕМЛЯЧКА

Де не посій, там вродить.

                      (Українське прислів’я)

Вродить він і без сівби

Там, де шанс є для хвальби

Та отримання відзнак.

А ще любить просто так

В колі тих побути дядь,

Що в президіях сидять.

 

ПОТАЛАНИЛО

Ох, не мав би вік дієти,

Котру звуть «цигарка»,

Щоб не втрапив до Секлети,

Яка не кухарка!

 

ЧАТУВАЛЬНИК

Згідно правил карантину,

Сидить вдома усю днину.

А як смеркне бодай трішки –

Поспішає на крадіжки…

 

НОВІ УМОВИ

Карантин. Тому Мартин

П’є й закушує один.

За кафе тепер – квартира,

За бармена – жінка Мира,

Що безплатно подає

Чай і печиво своє…

 

ЗАЖУРА

Зажуривсь пліткар Тадей:

– Спеціальність звузиться

Через те, що вже людей

Мало так на вулицях…

 

МАРНІ ЗУСИЛЛЯ

Закупив із переляку

Він продукцію усяку,

Та не тішить це його:

В магазинах є всього!

 

ЩОДО ВІДНОВЛЕННЯ

Взялась людина за поради без вагання,

Як відновити після свята харчування,

Зазначивши, що має в цьому досвід,

Оскільки ще жива й здорова досі.

Її дотепні слухачі і запитали:

–Ви що – в святкові дні лише хиляли?

 

БЕЗ ЗМІН

У житті Тодося

Змін не відбулося,

Бо й до карантину

Обминав людину…

 

РАДІСТЬ 

Радість залива Параску,

Що носити мусить маску.

Та ще б пак! Цю молодицю

Не впізнати як боржницю!

 

ЩАСТЯ ЩАСТЬ 

Усе як слід - скопав, заскородив,
Посіяв, загорнув, благословив,

Ще тиждень-два - й коситиму траву
І Богу буду вдячний знов - живу!

                                   Михайло Пасічник

Це щастя щасть – копати, скородить

І зерна загортати, і косить!

Такого щастя в багатьох нема,

Тому і сходять в ліні із ума.

 

ПРОБЛЕМА 

Карантин для спекулянта –

Що в матні дурна граната:

Ринки – мертві, що й казати,

Де ж віднині махлювати?

 

НЕТЛІННА МАРІЯ

Пандемія – не Марія,

Що із нашого села:

Переказиться – і стліє…

А Марія – вічно зла!

 

МУДРИЙ КАРАНТИН

Карантин із мудрецями

Завернув не до аптек,

Не до ринків із крупами –

До полиць бібліотек!

 

СПЕЦІАЛІСТИ

ПЦУ затвердила молитву

від коронавірусу.

                             (З Інтекрнет-повідомлень)

Світ умієм дивувати:

Спецпосади, спецзарплати,

Спецвідзнаки і спецдачі,

Плюс спецпенсії гарячі…

Не спинивши спецгонитву,

Розжились на спецмолитву,

Бо не можем з того злізти

Як старі спеціалісти.

«Отче наш…» – молитва та,

Що всі біди відверта.

 

ІЗОЛЯЦІЙНИЙ ПЕРІОД 

Носять їсти в ліжко поки,

Карантин у лежебоки.

 

ОПТИМІСТИЧНЕ 

Бабу Варку кожен день

– Підбадьорує дід Сень:

Сміхохід на букву «З»

Нас під греблю завезе!

 

ЩОДО МУЖНОСТІ 

Як би страшно, брате, не було,

Не мовчи, коли побачив зло.

 

ЩОДО ПОКЛОНІВ

Перед рідним лиш порогом

Та батьками, та ще Богом

Поклоняйся (не для фото).

Перед іншими стій гордо!

 

НЕ ЗОВСІМ КУЛІНАРНЕ

Хто рідкі їсть рідко страви,

Часто шлунку шле забави.

 

ЩОДО МАНДРІВ

Віртуально мандрувати –

Крогозору помагати.

А реальні біг, ходьба –

Болячок є молотьба.

 

ЩОДО КАРАНТИНУ

Не буває карантину

В битві за Вкраїну, сину.

 

ЩОДО УКРАЇНИ

Ні кулі, ординцю,

Твої, ні брехня

Не знищать ту птицю,

Що вись не міня!

 

ЩОДО ОБМАНУ

Обмануть не в силі Бога

Вірусвинахідники.

В них тепер одна дорога –

В світ, де вічні грішники.  

 

 

Кололітературне

 

 

ЩОДО НЕЗВИЧНОСТІ 

Ця премія носить ім’я видатного,

Щорічно вручають її дня одного.

Незвична вона є у тому лиш плані,

Що часто у руки втрапля графоманів.

 

ЩОДО ПЛАНІВ

Одинокі графомани

Поміняли творчі плани:

Об’єдналися у групи,

Щоб лизати дружно дупи.

 

ЩОДО СНУ

Наснився виграш. Сонники тлумачать:

«Це неприємності». Старі рулади.

Сатирику нових удач не бачить,

Якщо він буде нечисть обминати.

 

СПОГЛЯДАЛЬНЕ

Не вірші – дивні крики пацієнта,

Що маренням з пера стікають ручки…

Та тих, що вихваляють як поета, –

Неначе мух, прилиплих до липучки…

І висновок доводиться робити:

Як легко справжнім дурням догодити!

 

ПЕРСОНАЖІ САТИРИКА

Ніколи не цікавились судьбою…

Коли ж дізнались, що вмира, зраділи –

Й попхалися зізнатися юрбою,

Що не страшні його віднині стріли…

 

ЩОДО ЖІНОЧОГО ВИБОРУ

Хай би муж сидів на біржі,

Не писав би тільки вірші.

 

ЩОДО СТИСЛОСТІ

Стислість є сестра таланту,

Але теща гонорару

Й кулаку у мить розбрату –

Сили кілограмів пару.

 

ЩОДО МУК

Позбувся сімейних він мук,

Потрапивши Музі до рук.

 

ЩОДО ПОДІБНОСТІ 

Слухаю, бува, прогноз погоди,

Інтерв’ю володаря шприця,

Зізнання губителя природи

Чи якогось ще там фахівця,

Й напливає думка сумовита:

«Десь вже чув це! Лексика – крута!».

А сьогодні відповідь і видав:

–То я вірші декого читав!

 

ЩОДО ВІРШОМАЗІВ

Кладуть слова безликі у рядки…

А краще б клали бульбу у грядки.

 

НАТЯК 

Уміє римувати

І пес, що біля хати:

– Гав-гав! Гав-гав! Гав-Гав!

А що він цим сказав?

 

ЩОДО

ГРАФОМАНСЬКОГО

РОЗМАХУ

Що не строфи –

Катастрофи!

 

ЩОДО ЧИТАЧІВ

Творцю сказав мудрець:

– Не плач,

Що в тебе лиш один читач.

Він важить більш, як тисячі,

Які є псевдо-читачі!

 

КОЛИСЬ І НИНІ 

Колись лили «хвалу» бездарному поету:

– Лиш на друкарській друкувавсь машинці!

І потім довго з цього компліменту

Усяк сміявсь в гурті та наодинці.

А нині радо про господаря шепочуть,

Що віку вкоротив давно Пегасу:

– В комп’ютері уся його, шановні, творчість…

І аплодують як розкрученому асу!

 

ВІДБІЛЮВАЛЬНЕ 

Приповзе додому рачки

Серед білого він дня –

Та й із білої гарячки

Білі вірші виганя.

Люди в білім заздрять біло

Як найближча вже рідня:

– Пересів з Пегаса сміло,

Глянь, на білого коня!

 

ЩОДО ДУМОК

Дивувався плагіатор:

– Як думок своїх багато

В мудрих книгах я знайшов!

Зараз випишу їх знов.

 

ЩОДО СИЛИ

Пише вірші, а не дещо,

Сила у них грому!

Як читає, жінка й теща

Утікають з дому…

 

ДОСВІДЧЕНИЙ КРИТИК

Сатирика байок свіженьку збірку

Сусід побачив і промовив чемно:

– Ах скільки сил затрачено даремно…

Ніхто ж її читать не буде…Гірко…

Він так судив, згадавши власну працю,

Яку списав – і сів за це на лавцю.

 

ДОЩОВЕ 

Пустився дощ – і вірші, як і він,

В поетів полилися вмить струмками…

Якби цей дощ озвався ще громами,

З рясних рядків би витряс пустодзвін.

 

ЖМЕНЬКА ЗАПИТАНЬ МАЛЕНЬКА

Просту задачку, друзі, піднесу

(Хто з першої розв’яже спроби?):

Чи спожива ковбасник ковбасу,

Яку щодня на продаж робить?

***

Скажіть, панове й пані,

Де є такі посади,

Які так люблять гади,

Що є недоторканні?

***

Хотів би знати, земляки:

Чи є у нас керівники,

Що можуть працювати

Лиш за людські зарплати?

***

Що виборцю потрібно дати,

Аби пролізти в депутати?

***

Чи не підкажете, орли,

Бо сам я вгадувать не вмію:

Кому найбільш допомогли

Китайські маски в пандемію?

***

Назвіть сучасну політсилу,

Що тягне свій народ в могилу

Із однієї лиш причини:

Не мізки в неї – московини!

***

Чи зміг би хто хоч натякнути,

Коли нещасний мій народ

Прорве запроданців редути

І з хати вижене заброд?

У мене здогад є маленький,

Хоча і сумнів також є:

Коли пошлем до баби Феньки

Того, хто крісла продає.

 

 

Гайок байок

 

ЩОДО ВДЯЧНОСТІ 

Дісталось Поросятко до корита…

Наїлось – і стіна була підрита!

 

ЗАЗДРІСНЕ

Тінь сказала до фігури:

– З дошки щоб тебе спихнули!

 

ЩОДО БЛАГОДІЙНИЦТВА 

Ситий Вовк спіймав Зайча,

Котре вибігло з трави:

– Я хижак здавна хоча,

Відпущу тебе. Живи!..

Не минуло і пів дня,

Дятел кожному вже товк:

– Благодійника звання

Від зайців отримав Вовк!

 

ПРИВІЛЕЙОВАНИЙ ПІВЕНЬ

Годувавсь безплатно просом,

Позаяк він був альфонсом.

 

НАСТАВНИК

– Швидше слід рости! – повча

Вовк худесеньке зайча…

 

ГОЛОДНА ГУМКА

Зізналась Гумка Олівцю:

– Не мала в роті навіть риски.

Як з’їм тире і крапку цю,

В очах голодних зникнуть блиски!

 

НЕВИННА ЖЕРТВА

– Ну вгамуйсь, прошу-молю,

Дай ще трішечки посплю! –

Докоряла зла нівроку

Купа пилу Пилосмоку…

 

НЕОБАЧНИЙ НІЖ 

Ніж, що врізав Пальця,

Крикнув: –Бий, зухвальця!

Це рука почула –

І Ножа жбурнула

Від стола подалі…

Ніж тепер в печалі.

 

 

Грам епіграм

 

 

ОЛЕГУ ЧОРНОГУЗУ
з нагоди дня народження

А літ - пів світу,
Сивин - як цвіту,
Трудів - весь міх,
Де зверху - Сміх!
І далі так,
Бо Ви - козак!

 

ЮЛІЯ БОНДЮЧНА 

Видає книжки такі,

Як і талія, стрункі,

Бо для неї дорога

Їхня пружність – не вага.

 

ЗРУЧНИЙ МОМЕНТ

Покіль М.Пасічник городи садить,

Спинивши свій фейсбуківський кортеж,

Є змога більше нього написати.

Бо знов засяде – не переженеш!

  

МИКОЛА ЛІЩУК

Не думав-не гадав,

Як дівку покохав,

Що зробить з Ліщука

Вона поліщука.

ІВАН ГЛАДУНЕЦЬ

Інженер і військовик,

Що до пенсії не звик,

Зрозумів, що Серединці* –

Найдорожчі із гостинців!

______

*Село, в якому народився

 

ГАЛИНА НИЖНЯ

(до шлюбу – Галина Козіцька)

У селі я проживала,

Де ставочок Нижній є,

Але й гадочки не мала,

Що він – прізвище моє!

 

ОЛЕНА П’ЯСКОРСЬКА

Зустрілася з пілотом

В любовному експресі,

Аби літати згодом

З торбами по Одесі…

 

НАЛАШТУВАЛЬНИК НАСТРОЮ

В ім'я Отця, і Сина, й Святодуха
Було не тут чи десь там, а кругом:
Два свята - колядуха і хрестуха -
Водили взимку й навесні селом...

                                           Михайло Пасічник

Не стримаєш усмішку, бляха-муха,

Як чуєш «колядуха і хрестуха»…

Цей хист лише для лірика дано,

Який є гумористом вже давно.

 

 

 

Веселі каруселі

 

 

 

ЩОДО ЛОПАТИ 

На комп’ютернім екрані

Показали дивну річ:

На лопаті дерев’яній

Поспіша горнятко в піч,

Мов шепоче: ось як предки

Готували в давнину

Без ганчірки чи серветки

Борщ і кашу пресмачну!

Що ж, похвальне намагання

Нагадать минулий час.

Та мене це на зітхання

Потягло, скажу для вас.

Бо лопата дерев’яна

Хліб пекла та калачі,

А горшки любили здавна

Обнімати рогачі.

 

ДИТСАДКОВЕ ДИВО 

В дитсадку «Високий клен»

Рано-вранці – вий сирен.

Галас, крики дітвори

Чують геть усі двори!

Ой, яка ж сюди біда

Так неждано загляда?

Та дитсад і мами, й тати

Не беруться рятувати –

В дружнім колі з вчителями

Діляться лиш балачками.

Цього дива не збагне

Котеняточко смішне.

Лячно нявкає воно:

– Що це, друзі, за кіно?

І малий зізнався Стах:

– В нас пожежники в гостях!

 

ТАЄМНИЦЯ ГРИЦЯ

Була в малого Гриця таємниця,

Якою не хотів ні з ким ділиться.

Та впавши з гойдалки разів зо триста,

Зізнався: – Вчуся на парашутиста!

 

ЩОДО БІГУ 

Мчить щодуху спритна Мишка,

А за нею – вперта Кішка,

А за Кішкою – Собака,

А за ним – Гриць-розбіяка,

А за Грицем тато й мама

Так летять, як телеграма,

А за ними – баба й дід,

А слідом – усенький рід…

І біжать усі не здуру –

Просто люблять фізкультуру.

 

ДІЛОВИЙ СИНОК

За постійні витівки

Шпетить мати Федю:

– Перебралися мізки

З голови у кендюх!

То рівняв для кішки хвіст,

Поки не вкусила.

То від скубання пес Ліст

Гризти взявсь перила.

А папугу Василя,

Котрий тільки плакав,

Так водою обілляв,

Що він забалакав…

Федя встиг ще кілька мух

Черпаком накрити –

І сказав: – Я ледацюг

Вчу хоч щось робити!

 

РЯТІВНА НОВИНА 

Мовив дідові онук:

– Видав новину Фейсбук,

Що коти таку й сяку

Знають мовоньку людську!

У дідусевих очах

У ту ж мить з’явився жах:

– Нащо ж я, дурний, Мурка,

Що розлив глек молока,

Запроторив щойно в льох,

Наказавши: «Щоб ти здох!»?

Він же, чуйний до образ,

Може виконать наказ!

Нумо, синку, побіжи

І хвостатому скажи,

Щоби він на ті слова

Не зважав. Всього бува.

Не пустує хай Мурко

Біля глеків з молоком.

На завершення всього

З льоху випусти його! 

 

 

 

БАРХАН 

 

         Схоже, роман

 

 

 

                                Владу в країні захопили старі пройдисвіти.

                                Тому голосуйте за нас. 

                                                                    Молоді пройдисвіти

                                      

І.

Дитинство пролетіло стрілою, юність – кулею, молодість – ракетою. А старість затарабанила возом. Друзів не стало, дружина з дітьми втекла, зуби повипадали, пенсії вистачає лише на валідол.

І Кузьма Кузь, якого всі у Кривому називають Куку, два роки тому влаштувався на роботу відразу в десять найвідоміших компаній, хоча й досі в жодній з них жодного разу не з’явився. На перешкоді стали відсутність бодай якоїсь професії, бажання не надірватися та почуте не знати від кого й коли мудре правило: «Здоров'я – понад усе!».

Тож продав квартиру – і придбав надувного матраца. На ньому Куку і перепочивав від довгих снів, і плавав у місцевій річечці Утя з метою виловити в ній бодай одну вцілілу порожнюю пляшку, аби здати її та відкрити рахунок у банку.

А у вільний від цих пекельних занять час Куку займався політикою. Він став членом президій чи не всіх у містечку партій і висуванцем ідей побудови нового незалежного життя, де б тільки смачно їлося, пилося та брехалося. Відтак не пропускав ні найменших засідань, після яких відбувалися святкові фуршети та презентації свіжих блюд.

Куку на засіданнях встигав і язиком потеліпати, і виспатися, а на фуршетах добре наїстися та напитися. З рідини він полюбляв найбільше «Зубрівку» та «Калганівку», оскільки змалечку звик втягувати носом запах чогось природного, послаблюючого, після чого тягло на подвиги.

Ще у шестирічному віці навчився курити, а після того, як вигнали зі школи, опанував професію позичальника. Брав у будь-кого будь-що і на будь-який термін. Навіть не питаючи.

Переволік до свого намету чи не всі партійні плакати з обіцянками для виборців, і трибуни, з яких виступав. Плакати слугували за постіль, а трибуни – за хатній інтер’єр.

Розташувався намет Куку на високому пагорбі Кривого, де колись його баба пасла козу, і звідки він тепер вдивляється у світле майбутнє, заховане горизонтом.

Утім, у наметі Куку буває рідко. Більше вільного від партійних засідань часу займає вже згадане плавання на надувному матраці. Розжитися на вцілілу пляшку поки що не вдалося, а ось нанюхатися каналізаційними відходами встигає до запаморочення. Після цього п'є валідол і завертає на напівзруйнований стадіон, аби повалятися досхочу на напівзеленому газоні та розробити стратегію й тактику прожиття наступного дня.

Сьогодні Куку діє за сценарієм, який йому наснився. Із намету він подався на ринок, де випросив солоного огірка та жмуток петрушки. Дорогою на партійне засідання вмолов їх, а на самому засіданні висунув свою кандидатуру… в мери Кривого. Бо набридло ходити пішки, жити впроголодь без пільг і зарплати.

Колеги по розуму підтримали свого однодумця. Таким чином Куку потрапив у список кандидатів на посаду керівника містечка як людина, яка ніколи нічого тяжкого не брала в руки, а дурного – в голову. А значить, зможе запропонувати мешканцям Кривого світлі і чисті думки щодо поліпшення їхнього існування, отримавши взамін втрачені матеріальні статки. Залишалося лише виграти вибори.

І першим кроком до перемоги стали його крилаті слова, які він тримав у своїй куцій пам'яті:

Імпотенту втять сприяв маразм
         Опус про лібідо та оргазм.
         Похвалив художню дистрофію
         Сам дебіл, що любить атрофію. 

Ці слова Куку почув ще в дитинстві від рідного батька. Вони видалися йому настільки мудрими, що більше ніяких в подальшому житті не брав у голову. Аби не забути. Ось і знадобилися у скрутну хвилину. Про що вони конкретно – і досі не знав. Але згадав, кілька разів подумки повторив і взяв за виборчий девіз.

Щоправда, якось хтось із партійців поцікавився в Куку:

– Будьте ласкаві, скажіть: скільки треба мати звивин у мізках для того, щоб стати вожаком громади?

– Керувати громадою може і дурень. Лише б розумними були його заступники, – відповів тоді кандидат у мери. І, як потім з’ясувалося, не помилився.

     2.

У мери Куку таки проскочив. Завдяки партійним плакатам і трибунам, які беріг у наметі. Їх він продав на паливо для обігріву дачних будиночків двом знайомим – Cамсону Бабцю на прізвисько Самець і Сезону Печені, якого в місті всі знали як Созо. А ті виявилися такими ж, як Куку, мрійниками про високу посаду. Та ще – неабиякими шахраями. Взамін на благодійний жест Куку вони організували в Кривому голосування на посаду мера так, що й досі ніхто не може здогадатися, як це сталося.

Натомість новообраний міський голова призначив своїх проштовхувачів у свої заступники. Так і склалася нова керівна команда, в якій головну роль виконували права і ліва рука Куку.

А з отриманням посади мера Куку надали розкішну чотирикімнатну квартиру в центрі Кривого та особисту охорону. І перший робочий день Куку розпочав із круглого столу в стінах єдиного в містечку ресторану «Зозулині яйця». Його учасниками він сам і два його заступники. Вони детально, з урахуванням усіх дрібниць, обговорили питання якнайшвидшого власного збагачення за рахунок виборців і розподілили обов'язки щодо втілення задуманого в життя.

– Вам, пане Кузьма, випала велика честь очолити процес перекачування коштів із міського бюджету у наші кишені! – сказав у заключному слові перший заступник Самець.

– А нам доведеться виконувати чорнову роботу! – з пафосом проказав другий заступник Соза. – Ми готуватимемо липові документи, ви їх підписуватимете, а потім знову ми перетворюватимемо ці документи в матеріальні статки!

Дзенькнули келихи із шампанським, коньяком, горілкою та пивом – і учасників круглого столу персональні водії розвезли по домівках.

З того часу й почалася у Кривому ера трьох розбійників під дахом міської управи. Дурень сидів у керівному кріслі, а його розумні заступники керували всіма суспільно-політичними процесами на території містечка. Завдяки такій дружній і продуктивній праці досить скоро в Кривому виросли нові маєтки Куку та його заступників, відкрилися рахунки чи не в усіх банках.

Майже щодня трійка кудись виїжджала у невідкладних справах і щось привозила собі додому. А на бігбордах виборцям розмістили одне незмінне гасло: « Бережи того начальника, що є, бо може прийти ще гірший!». І це гасло діяло, викликало неабиякий ентузіазм у громади. Час від часу це гасло заляпували фарбою, болотом, а інколи й лайном, підпилювали стояки щита. Словом, налагодився тісний взаємозв'язок влади і людей.

А одного літнього вечора трапилася з Куку пригода, яка переконала й найбільшого песиміста, що Кривим керує найпрофесійніша банда відданих одна одній персон. Все було так. Вийшов Куку з мерії, аби пройтися прохолодним вечірком вулицями рідного містечка, прочунятися від цілоденного дрімання у керівному кріслі та перед тим, як вирушити персональним авто на свіжий борщ до коханки, пропливтися не на надувному матраці, як колись, а самотужки літньою Утею.

Дійшов закинутими вуличками до берега річки, роздягнувся до трусів – і шубовснув у воду… Доплив до середини ріки і відчув, що сили здають, що ось-ось піде на дно. Очевидно, далася взнаки випита перед цим чималенька доза віскі. Руки в Куку знесилилися, ноги почали терпнути, а горло відчуло смак брудної тухлої води.

– Рятуйте мера!!! – заволав Куку. І в цю мить двоє дужих плавців підхопили його й потягли до берега. Як упійманого сома у дорогих трусах.

Лише на березі Уті мер почув рідні голоси захеканих заступників:

– Якби ми, шефе, в ці хвилини не сиділи у воді після втечі від виборців, що хотіли нас розіп’яти, вам був би каюк. Та біди без радості не буває…

Той випадок змусив Куку перейти на закритий режим керування Кривим. У робочий час його не можна було знайти в мерії, а поза ним – і в маєтку. Як принесла на хвості вістку громаді одна чесна сорока, міський голова облаштував собі робочий кабінет на невідомому острові в невідомій країні, звідки завдяки сучасним засобам зв’язку надсилав своїм заступникам відповідні розпорядження та пропозиції. А інколи й оголені до неможливості віршовані рядки на зразок:

Не маю совісті, ні клепки,

Зате жадоба в мене є

На люд дивитися з-під кепки,

Що прикрива лайно моє.

Такі рядки до протоколів ніхто ніколи не заносив. Але чи не всяк у Кривому здогадувався, що їхній мер іще не вмер і ще не всіх кривлян до ниточки обдер! Тому не поспішали його викидати з керівного крісла, даючи можливість задумане втілити в практику. За це їм заступники Куку відкрили на центральному майдані містечка за чималі бюджетні кошти музикальний фонтан, про який наступного дня написали й повісили на найближчому стовпі щемливий римований текст:

Шумить фонтан, нагадує ріку.

Ось це і вся вам музика Куку! 

На що в одному з інтерв’ю міський голова вдячно парирував:

– Якщо вернуся через певний час,

Заграє в грудях кожному із вас.

Та цю погрозу чули лише заступники. І прийняли на свою адресу. Відтак затаїли образу на свого шефа. Адже частину витрачених нібито на фонтан тисяч гривень вони переказали й на його рахунок. А яка дяка?

Самець і Созо зібралися на закриту нараду і прийняли таємне рішення: «Втопити Куку на його острівку!».

Це був перший камінь, який заховали собі за пазуху рятівники пришелепкуватого мера для майбутньої помсти.

3.

Невідомим островом у невідомій країні, де знайшов тимчасовий прихисток Куку, виявився берег Надчанської Швейцарії. Саме тут меру Кривого пощастило в особистому житті. Оскільки перша жінка втекла разом із дітьми, Куку давно мріяв про нову пасію, яка б наповнила його життя трепетом усіх частин жіночого тіла та кулінарними гостинцями. І вона йому зустрілася – секс-бомба на прізвисько Бритоголова.

Коли Куку вперше глянув на неї – його відразу вхопив закреп. Від подивування її нестандартною зачіскою, що нагадувала шолом римського гладіатора, та витонченою талією, що могла в будь-яку секунду переламатися від найменшого пориву вітру.

А ще запаморочилася голова Куку від зізнання Бритоголової, що вона полюбляє секс на кладовищі, має дивовижну шубу та пістолета, а найдивовижніше – вміє віршами заманювати в гарячі обійми.

– О мій нежданий кровопивцю! – проспівала баритоном майбутня сімейна половина Куку. – Тебе я виглядала все життя, тобі я ще не раз намилю шийцю, втоплю в екстазі, як мале дитя!

І це сприяло зникненню закрепу і з’яві проносу, що змусив Куку відлучитися на якусь годинку від процесу знайомства.

Та коли він повернувся з чагарників на давно знайому галявину, оточену розкішними вербами, Бритоголова вже чекала його в одній прозорій сорочині на… надувному матраці, що і формою, і розмірами, і кольорами нагадував матрац Куку, на якому він колись плавав в Уті, виловлюючи порожні пляшки. Куку навіть подумав було, що це його річ. Але відразу засумнівався в цьому припущенні, коли Бритоголова дістала із потаємної кишені матраца пляшку «Шпанівської» , яку перестали виробляти ще до втечі його дружини.

– Скуштуй трішечки, моя долечка, та й від кішечки, прямо з горлечка, – почув поетичну фабулу Куку і впав Бритоголовій в обійми, як у прірву…

Палке кохання так дало про себе знати, що все живе кинулося світ за очі, а риба у річці, що петляла в долині між велетенських каменів, повискакувала на берег, а жаби, витріщивши мертві очі на невгамовне дійство лисого нареченого та юної принцеси місцевого масштабу, від реготу на спини полягали і ногами засукали.

Те палке кохання стало початком нової сімейної муки мера у вигнанні. Від постійних бажань Бритоголової з’єднатися всім тілом Куку почав утрачати і вагу тіла, і вагу авторитету настільки стрімко, що довелося негайно телефонувати заступникам і просити про допомогу.

Слава Богу, перша і друга мерова рука виявилися на забарикадованому робочому місці. Тож попросили взаємної допомоги.

Таким чином Куку і його пасія на її ж надувному матраці річечкою дісталися околиць Кривого і таємною стежкою пробралися в мерію.

Глянули на них перелякані та голодні заступники – і зрозуміли: тут, у владних стінах усім їм жаба і цицьки дасть! Бо у виборців терпець увірвався. І вони не випустять на волю свого обранця та компанію бодай напівживими. Але віддавати Богу душу, все таки, гуртом буде приємніше.

– Де шеф, там біди шлейф! – виголосив улюблене гасло Самець і заридав, як мала дитина…

У цю мить Бритоголова дістала з-під ліфчика мобільного і комусь зателефонувала. Не встигла й речення завершити, як виборці заходилися розблоковувати мерію.

– Усе о’кей, – сказала пасія Куку, поцілувала свого нареченого в лоб і попросила на вихід.

На вулиці, вишикувавшись у ряди, стояли недавні опоненти мера та його заступників. У руках вони тримали вже не гнівні гасла на зразок «Тобі, Куку, висіти на сучку!», а портрети…Бритоголової!

А за хвилину шеренги несамовито заволали:

– Наша надія!!! Наша рятівниця!!! Твоя партія – наша партія!!! З тобою – до бою!!!

Від розчулення у Бритоголової зачіска у формі шолома римського гладіатора з’їхала набакир – і з-під неї блиснула… лисина!

Коли Куку це помітив, стало зле. Його під руки підхопили заступники і так тримали, аж поки екс-протестувальники, а тепер прихильники міської влади, не зайнялися отриманням гонорарів за участь в акції та вибором місць переможного гуляння. Скориставшись цією ситуацією, всі четверо донедавна заблокованих політиків чкурнули у мерію.

Чим вони там займалися до півночі, знають лише деякі сови. А ось що потім розважалися до самісінького ранку в маєтку Куку, стало відомо всій громаді, позаяк стіни будівлі, схожої на замок середньовіччя, хиталися, наче у Криве завітав землетрус.

4.

Доля Куку повернулася до нього обличчям. Ще б пак! Зберіг посаду та обзавівся новою дружиною, яка стала йому водночас і політичним керівником. Єдине, що дещо змушувало мера Кривого нітитися у присутності таких же, як він, дурнів, це була звичка Бритоголової чіплятися на шию кожному стрічному чоловікові. Аби хоч якось виправляти ситуацію, Куку підбігав до пасії, відривав її від обіймів із незнайомцем і ввічливо пояснював:

– Перепрошую, моя кохана час від час втрачає свідомість, тому змушена хапатися за будь-якого стовпа! Дякую за підтримку!

Всяк «стовп» стенав плечима, крутив пальцем біля скроні і прагнув якнайшвидше зникнути з поля зору. Натомість Бритоголова важко зітхала:

– Ах, як хочеться адреналіну…

І Куку садовив її у службовий легковик, аби втекти подалі від місця сорому.

Звісно, йому заступники якось недвозначно натякнули, що пора і честь мати. Партійні кошти у Бритоголової вициганили майже всі, а вона й не збирається нікуди зникати! Варто подумати, як їй посприяти в цьому. Адже наступні вибори мера не за горами.

Треба шукати нових багатих спонсорів. Власні ж заощадження на цю тимчасову дурницю викидати – гріх! Тим паче, що й судам є потреба підмастити.

Після чергового круглого столу за участю Куку, Бритоголової, Самця та Сози було ухвалено: Бритоголову відправити у парламент, а вибори мера виграти завдяки…провокації. Зміст її полягав у тому, що Куку доручили… повіситися на найближчій до мерії електроопорі. Повіситися вдавано. Тобто відразу після засунення голови в петлю звалитися на землю в ту мить, коли люди повертатимуться з роботи. Аби побачили на власні очі, до чого довела мера виснажлива керівна праця на благо громади. Щоб поспівчували та знову проголосували за Куку. Бо нічим іншим сьогодні нікого не взяти. Тільки розчулені серця здатні підкоритися волі найтупіших шахраїв.

До трюку готували Куку майже добу. Петлю зробили із благенької мотузки, шию запакували в гіпс, на голову одягли мотоциклетний шолом. А щоб падіння було якнайгучнішим, у кишені мерові напхали каміння.

Утім, Куку боявся за одне: коли падатиме з електроопори, може з переляку врізати дуба. Тож аби цю проблему усунути, мера накололи знеболюючими.

Все йшло за планом. Наближався час пік. Але раптом сталося непередбачуване: вибрану для спектаклю електроопору звалив вітер! А гроза, що зненацька наскочила на Криве, геть розігнала свідків придуманої трагедії по домівках. Відтак довелося затійникам складати іншу схему утримання влади у своїх загребущих руках.    

І вони разом із Куку погодилися на люстрацію. Найменше клопотів у виборців було з мером. Його, миршавого та лисого окулярника пенсійного віку активісти досить легко відлупцювали на очах у громади та кинули у сміттєвий бак.

А з Самцем і Созо довелося трохи пововтузитися, оскільки обоє були габаритними товстунами та мали неабияку фізичну силу. Але і їх затрамбували у сміттєві баки після добрячої прочуханки.

Відтак право продовжувати службу на благо громади отримали без значних тілесних ушкоджень. Лише в Куку з’явився нервовий тик, Самець почав заїкатися, а Созо трішки став скаржитися на пам’ять.

Головним же досягненням люстраційного процесу мера та його заступників стала урочиста церемонія передачі їхніх костюмів, у яких вони побували у сміттєвих баках, у щойно створений у Кривому музей революції.

А невдовзі у містечку старі сміттєві баки поміняли на сучасні для роздільного збирання сміття – скла, паперу та пластика. Головна їхня перевага була в тому, що мали маленькі віконця для вкидання відходів. А людину у них не запакуєш аж ніяк. Тож повторної люстрації Куку, Самець і Созо вже не остерігалися.          

5.

На тлі зморених пошуками легкого та ситого життя Куку і його заступників Бритоголова виглядала як королева краси. Її неповторна зачіска, що була насправді перукою, яка прикривала поголену голову, тонкий до неможливості стан і не стомлюючий язик, так магічно вплинули на виборців, що їм нічого іншого не залишалося, як посадити на вакантне у парламенті місце свою непересічну землячку.

Це було на руку як заступникам Куку, які до дна випотрошили казну Бритоголової і більше не бажали співпрацювати з нею, так і самому мерові, в якого від побаченої якось лисини під перукою пасії ледь не стався інфаркт. Досі він ненавидів лише власний голий майданчик на дурному кумполі. А тепер додався ще один.

Мимоволі Куку навіть здалося, що це натяк на майбутнє сімейне жебрацтво. Тому мріяв про якнайшвидше розлучення з новою половиною перед тим, як вдруге піти на вибори керівника Кривого. А оскільки Бритоголова перебралася у столицю, з’явилася надія, що там вона досить оперативно собі знайде опору у краватці і забуде про Куку.

Але що ж робити зі своїм нульовим авторитетом? Як підняти його до того рівня, який допоміг бив вдруге сісти в крісло мера? Затія з липовим повішенням на електроопорі провалилася. А чергові вибори – під носом…

Куку зібрав традиційну нараду з традиційними її учасниками і сказав:

– Шановні мої дороговказівці! І надалі сумлінно виконуватиму ваші вказівки та забаганки, якщо просунете в мерію. У мене є ідея. Я вирішив запропонувати нашій примхливій громаді в додачу до музикального фонтана в центрі містечка танцювальний майданчик! На цю затію коштів потрібно не так і багато, а вкрасти із придуманої суми можна буде ого скільки! Лише треба зрубати єдину на центральному майдані ялину і поставити на її місці стовп із табличкою «Місце для гопака». Наш люд нині роботою мало зайнятий, тож розім'яти кістки забажає багато хто.

А музику фонтану замінимо оркестром жебраків. Їх ми зберемо докупи за якусь годину, пообіцявши їм право танцювати тут безкоштовно у перервах між танцями наших виборців. Як ви на це дивитеся?

Самець із Созою перезирнулися, випили по келиху «Шпанівської», закусили тучинськими ковбасками, витерли губи рушником місцевих льонокомбінатівців і мовили по черзі:

– Вельмипроблемний шефе! Підтримуємо одноголосно!

– План – вартий гарного фуршету!

– Можливо, якісь доповнення будуть? – з оптимізмом запитав Куку.

І права рука внесла малесеньку поправку до мерової затії:

– Оркестр жебраків маєте очолити ви особисто! Це допоможе вбити відразу двох зайців: додати музикантам-безхатькам авторитету та продемонструвати громаді власні здібності! Позаяк ні грати, ні танцювати ви не вмієте, будете махати руками й ногами. Щоб кожен учасник свята бачив: мер Кривого ще не остовпів!

На тім і завершили обговорення назрілих проблем містечка. А для закріплення прийнятого рішення організували для себе п'ятигодинну трапезу в маєтку Куку за участю викликаної із парламенту Бритоголової. Саме там Бритоголова зауважила, що скупості Куку немає меж. Адже меблі та вся побутова техніка в маєтку стояли запакованими, як і посуд, а килими, згорнуті в рулони, підпирали кутки величезних кімнат. Тому застілля відбувалося за узбецькими традиціями : сиділи на підлозі і їли руками.

6.

Різнобічний талант у Бритоголової, яку батьки – Вова і Клава Коцмари – називали Ларочкою, почав проявлятися ще в дитинстві. У четвертому класі вона вперше закурила, у сьомому – випила спиртного, а в десятому – віддалася свіжоспеченому магістру, якому пощастило працевлаштуватися у школі двірником, на прізвище Клапоть.

За Клаптя і вийшла заміж. Але після першої шлюбної ночі подала на розлучення, бо побачила, що коханий – косоокий.

Батьки цей жест підтримали, побоюючись, що їхня неординарна Ларочка свого чоловіка або задушить у палких обіймах, або насадить йому на голову телевізора.

Самотність тривала кілька днів, після чого Бритоголова, якій таке прізвисько дала вона сама, поголивши голову у знак протесту проти дорожнечі в перукарнях, невідомо як потрапила до Парижа і побралася з ватажком місцевих вуличних грабіжників. Це він порадив їй обзавестися перукою у формі шолома римського гладіатора.

Шлюб невдовзі розпався, бо Ларочці не вдалося зайнятися сексом біля Ейфелевої вежі, і вона повернулася додому.

Пораді французького екс-нареченого не зраджує і досі. Навіть опинившись у парламенті, продовжує голити голову і прикривати її зачіскою-шоломом.

До Куку своїх почуттів вона уже особливо не проявляла. Бо активно шукала вигіднішого партнера серед парламентського керівництва. Та на запрошення заступників Куку відвідати трапезу в його маєтку відгукнулася охоче, не знаючи, що ці персони народилися першокласними пройдисвітами і гострять на неї зуб із перших хвилин знайомства у Кривому.

Приїхала зі столиці на трапезу Бритоголова на розкішній іномарці, якій встигла дорогою кілька разів погнути боки, обганяючи авта інших безграмотних водіїв. Одягнена була у довгу, але прозору сукню кольору іномарки та білих рукавичках, якими приховала дорогі персні, отримані в подарунок від кількох претендентів на місце чергового коханого.

За весь час трапезування вона нікому нічого поганого не сказала. Лише вилила Куку на штани келих дорогого вина і витерла жирні руки об рукав білосніжної сорочки першої руки мера.

Та на ці дрібниці ніхто уваги не звернув. Бо всі були зайняті «замочуванням» ідеї з танцювальним майданчиком та оркестром жебраків на чолі з Куку. Цю ідею Бритоголова підтримала. Але з умовою, що якщо виборці будуть вішати затійників на стовпі з табличкою «Місце для гопака», її ім’я не згадають. За такий благородний вчинок парламентарій пообіцяла кожному з трійки у разі успішного втілення проекту у життя придбати за кошти ЄС по бронежилету.

– Яка честь! – вигукнув на те Куку. – Будемо грудьми стіни непіддатливих бізнесменів розбивати!

– А якщо нас повісять, – додала друга рука Куку, – зведете нам, наша кралечко, монумент із написом: «Вони віддали своє життя за щасливе майбутнє невдячних кривлян».

На що Бритоголова погодилася без будь-яких доповнень чи зауважень, бо потрібно було вже збиратися в дорогу до столиці, де її чекали претенденти на місце нареченого та зручне парламентське крісло, в якому можна було смачно відсипатися після нічних походеньок по дорогих закладах відпочинку.

І як тільки іномарка з гостею зникла за поворотом, Самець і Соза вхопили Куку за барки і пригрозили:

– Порохнявий начальничку, якщо акція з танцями провалиться, провалиться і земля під твоїми кривими ногами!

– Усе буде добре, – дещо сумним голосом відповів мер. – У разі невдачі висітимемо на стовпі всі троє…

Продовжувати дискусію заступники відмовилися з об’єктивних причин: їм хотілося спати.

Тому плюнули під ноги й роз’їхалися по домівках, не відаючи, що там їх очікують протестувальники, до яких дійшли чутки про можливі махінації нинішнього керівництва мерією під час виборів нового керівника Кривого.  

7.

Скромні триповерхові будиночки Самця і Сози, що розташувалися на лівому березі Уті, нічим не відрізнялися від маєтку Куку, який височів на правому березі річки. Єдине, що різнило їх, так це колір та аромат фекалій, що витікали з каналізаційних труб цих обійсть у русло бідової Уті. За цими якостями протестувальники і вирахували «кубла» неперевершених владних шахраїв.

Як тільки власники триповерхівок наблизилися до воріт, зауважили ряди старих і малих із плакатами в руках одного змісту: «Два чоботи – пара!». Це й допомогло заступникам викрутитися зі складної ситуації. Вони вийшли з легковиків до протестувальників і заявили, що ніколи не ходили і чоботях і що їхні чоботи ніколи не парували, оскільки вологими на сонці ніколи не з’являлися.

Мітингувальники зрозуміли, що їхню карту бито. Тому згорнули наочну агітацію й подалися геть, затиснувши носи, аби не знепритомніти від запахів Уті. Але пообіцяли повернутися з екологічною інспекцією. На розвітання Самець і Соза їх запевнили, що висловлені претензії передадуть своєму шефу, який прийме остаточне рішення.

А Куку спостерігав за всіма подіями біля скромних будиночків заступників завдяки біноклю, якого придбав у магазині уцінених товарів як подарунок собі в день народження. Спостерігав від «а» до «я», тримаючи напоготові край берега річки старий надувний матрац.

Та все обійшлося. І він зателефонував своїм дороговказівцям:

– Егей, мої незамінні! Штани не намочили? То й добре. Будемо лягати спати…

А вранці центральний майдан Кривого ніхто не міг упізнати. Ні ялини на ньому, ні жодного іншого дерева не було. Любувалися лише пеньки. А на стовпі висіла табличка з написом «Місце для гопака». Таким маневром Куку та його заступники розширили до неможливості площу танцювального майданчика, врахувавши можливий наплив гостей містечка. Замість оркестру жебраків під стовпом сидів молодий, але вже добре спитий безхатько у заношеному костюмі кольору асфальту. Біля нього лежав старий капелюх, готовий прийняти в будь-яку хвилину будь-яку пожертву.

Досить швидко навколо безхатька почали збиратися мешканці Кривого. І коли вся територія майдану заповнилася людьми, безхатько звівся на ноги і звернувся до присутніх з короткою, але змістовною промовою:

– Вельмишановні земляки! Танців сьогодні не буде, бо оркестр ще перебуває на репетиції. Замість цього запланованого дійства давайте обговоримо проблему міських убиралень. Я можу справити нужду будь-де. А ось вам потрібні зручності та комфорт. Мені мер передав ось план зведення двоповерхового туалету і попросив запевнити вас як виборців, що така конструкція – можливість для кожного відвідувача випорожнитися на голову іншому відвідувачу, чим психологічно розвантажитися та морально укріпитися в нелегкий для Кривого момент. Якщо переоберемо Куку на посаду міського голови, він обіцяє набудувати таких соціально значимих об'єктів на кожному кутку! То хто першим хоче розпочати дискусію?

Люд довго мовчав. Потім дружно загудів. І з натовпу вийшов огрядний мужчина в окулярах.

– Я повністю схвалюю плани нашого мера! – оперно проспівав і кілька разів вклонився присутнім. – Якщо будуть туалети, буде і бажання не обмежувати себе в їжі та питві, не вдягатимемо памперси, виходячи в місто. Хіба це не прогрес? З'являться і додаткові робочі місця в цих установах. А корупціонерам сюди шлях перекриємо. Нехай сидять по домівках і заздрять нам! Хто за те, щоб кандидатуру Куку на посаду мера Кривого підтримати, прошу підняти руки!

Заминки не було. Народ швиденько підняв правиці, адже багатьом уже хотілося бігти додому справляти нужду.

Про успішний старт передвиборчої кампанії Куку доповіли відразу заслані в лави мітингувальників агенти впливу – безхатько, що відкривав захід, і огрядний мужчина в окулярах. За це отримали дозвіл від ветеринарних служб міста на безкоштовне місячне лікування своїх котів і собак. Сам же Куку був нагороджений заступниками правом розмістити на бігборді свій портрет із написом: «Починаємо з туалетів – закінчимо раєм!».

    

8.

У парламенті Бритоголова почувалася самотньою людиною, котру міг розбудити лише голод. Тоді вона тихенько зникала із сесійної зали у буфет. А з буфету оновлені сили несли її в народ, що снував столицею в пошуках нової економічної політики. Цю політику їм і вирішила підсунути пасія Куку.

І розпочала акцію зближення з простолюдом із делікатного запитання бабусі, що спинилася на мить, аби перевести подих від гонитви за кращим життя:

– Дорогенька моя, куди ви так поспішаєте? У бік президентської адміністрації чи урядової приміщення? Так там вам не підкажуть, як вийти з кризи! І не завертайте в бік міністерств. Особливо – соцполітики. У них не тільки відсутня стратегія розвитку держави. Вони не мають навіть такої іномарки, як у мене. А жебраки не зроблять народ багатим! Приєднуйтесь до моєї політичної сили. Плюньте на ту, зі змінною косою! Гляньте, яка у мене зачіска! Жодна політиканка не прирівняється. Ми проб’єму шлях не тільки в Європу, де мешкає мій колишній – де Шморгуль, а й дістанемося… Кривого!

Бабуся закліпала очима, витерла краєм хустки сльозину, що раптом набігла, зміряла уважним поглядом незнайомку в дорогому вбранні і прошепотіла:

– Доцю, ти, напевно, з божевільні втекла. А даремне. Там і поять, і харчують, і постіль міняють. А тут, на волі, треба самому все робити. Ось маю пенсію, за яку можна придбати хіба що мішок вівсянки, і плани будую, як дотягти до смерті. А в тебе, очевидно, кури грошей не клюють. Допомогла б трохи…

Бритоголова мало не присіла від несподіваного повороту дискусії. Але оскільки була одягнена в коротку спідничку, утрималася, щоб не привернути увагу чоловіків. А тоді погладила стареньку по голівці і запевнила:

– Я цього повік не забуду! Пора братися за зміни в країні!

І хутенько сіла за кермо своєї іномарки – та й подалася.. у Криве. Бо прийшла ідея створити у парламенті коаліцію у складі Куку та його заступників, купивши їм місця в законодавчому органі. А мерія обійдеться і без них. Там знайдеться кому докрадати недокрадене.

Шлях подолала швидко. Бо після зіткнення з першою стрічною вибоїною іномарка залишилася без колеса. І довелося пересісти на не знати ким викликану карету швидкої допомоги, водій якої за певну суму погодився доставити поважну пасажирку навіть у Надчанську Швейцарію!  

Давніх колег застала на робочому місці. Вони саме збиралися обідати в кабінеті Куку. Тож приєдналася до них охоче, адже в дорозі проголодалася. За чаркою-другою і розповіла про свій хід конем щодо створення парламентської коаліції.

Куку відразу почухав лоба, потім – потилицю і поцікавився:

– А як же бути з виборами мера Кривого? Кому віддамо цю прибуткову посаду? У нас же стільки планів щодо розширення будівництва маєтків, придбання земельних ділянок, угідь, лісів та озер!

Самець і Соза перезирнулися, єхидно посміхнулися, а Бритоголова прорекла:

– Прибутки у столиці – набагато більші. До них треба лише дотягнутися, любі мої. А будемо разом – вони від нас нікуди не втечуть. Тож збирайтеся – і в дорогу. Завтра маємо створити парламентську коаліцію! Депутатські мандати я вже викупила у трьох покійників, які довчора вважалися діючими парламентарями.

Така заява екс-кривлянки та екс-парижанки вибила з-під неперевершених шахраїв стілець невпевненості.    

– Нічого вагатися, коли багатство – під носом, – сказала права рука Куку. – Поїхали!

Перехиливши на дорогу ще по повній чарчині, трійця написала заяви на звільнення зі займаних посад, віддала секретарці, що додивлялася черговий телесеріал на смартфоні, поцілували в щічку – і вигукнувши: «Таке трапляється не часто!» – вискочила з мерії. Її в кареті швидкої допомоги вже чекала Бритоголова з людьми в білих халатах.

Водій умикнув сирену і натиснув на педаль газу. Спецавтомобіль, як навіжений, рвонув із місця, позаяк послуги були наперед жирно оплачені майбутньою керівничкою парламентської коаліції.

9.

Перш ніж офіційно оголосити устами спікера про створення в парламенті нової коаліції, Бритоголова виробила новий паспорт на ім’я Лариси Коцмар - Клапоть -де Шморгуль - Куку. Це, на її думку, мало підняти авторитет як лідера свіжого політичного струмка, так і самого утворення у складі чотирьох могутніх особистостей, здатних за добу випити спиртного стільки, що жодному депутатському мафіозооб'єднанню і не снилося.

А ще Бритоголова цією зміною власного іміджу передбачливо зафіксувала шляхи можливого переходу нової парламентської коаліції у підпілля. Адже наміри в четвірки недавніх кривлян віддавали криміналом на всі сто відсотків. І не через бажання якнайшвидше долучитися до обчищення державної казни.

Ще дорогою з Кривого до столиці вони домовилися прибрати важелі керівництва парламентом у власні руки. За їхнім розкладом Бритоголова мала сісти у крісло спікера, Самець і Соза – обійняти посади її заступників, а Куку залишили можливість продемонстрували талант корупціонера, махінатора і замилювальника очей на посаді голови парламентського комітету з питань бюджету.

Як до цього дійти, ніхто з них не знав. Але був переконаний в удачі. Такої впевненості додавали неповторна зачіска лідера та її широкомасштабне прізвище, а також страх потрапити на нари без жодного мільйона доларів у запасниках і намір Бритоголової взяти черговий шлюб хоча б із першим заступником генерального прокурора.

Допоки керівництво парламентом збирало необхідну кількість депутатів для початку засідання, збігли літо, осінь і зима. На вулиці закапало, задощило, заблискало, загриміло, а в Бритоголової та її однодумців-пройдисвітів з'явилося кілька сотень прихильників, що вміли неабияк свистати та викрикувати лозунг: «Геть із влади патлатих! Нехай живуть лисі!».

Тож як тільки розпочав роботу парламент, ці прихильники захопили трибуну в сесійній залі і від імені мільйонів виборців оголосили спікером Ларису Коцмар - Клапоть - де Шморгуль - Куку. Депутатів у залі було менше на два чоловіки, ніж розбійників, тому вони мовчки проголосували за цю пропозицію.

Таким ромбом парламент перейшов під контроль Бритоголової. І перше рішення, яке прийняв законодавчий орган під орудою нового спікера, полягало в тому, що в сесійній залі заборонялося розмовляти та виходити до трибуни. Основною робочою мовою депутатів стали…жести. Якщо, наприклад, хтось із парламентарів раптом із зойком падав під робочий стіл, це означало, що правда на боці його опонента. А коли починався рукопашний бій усього депутатського корпусу, це був знак, що робочий день закінчився.

Перший тиждень тим щоденно й позначався. Втрати були незначні: Бритоголовій зіпсували зачіску, Самця і Созу залишили без передніх зубів, а Куку всі робочі дні просидів під столом президії, оскільки такий наказ його з метою безпеки видала сама Бритоголова.

Виборці від таких новин збадьорилися, одягнули мотоциклетні шоломи і відправилися з усіх регіонів у столицю додавати жару в огонь парламентської боротьби за покращання життя країни.

На вході до парламенту їх і зустріло керівництво.

– Дякую за підтримку! – сказала в мегафон Бритоголова, на лисій голові в якої замість зачіски, що нагадувала шолом римського гладіатора, стирчала гусяча пір'їна небачених розмірів. – Ви прибули вчасно. Законодавчий орган хотіла захопити ворожа сила, аби покласти край нашому поступу до демократичних змін і цивілізованого життя. Якби не ви, нам була хана. Тепер ця ворожа сила принишкла і пообіцяла більше не ловити рибу у мутній воді. За проявлений вами патріотизм і вірність моїй силі висловлюю щиру подяку і закликаю бути такими ж принциповими на місцях. Бо доходять чутки, що в деяких містах підісланими з-за кордону холуями на центральних майданах знищені насадження дерев, і людей змушують з ранку до вечора танцювати без жодного музичного супроводу. Таким мракобісам – ганьба! Ми прийдемо туди, де нас не чекають і наведемо лад! Цей час – не за горами! Слава тим, хто здатний у складних умовах підвищувати свій добробут!

Приїжджі дружно зааплодували. Дехто аж знепритомнів. Лише парламентський двірник, дід із сивою бородою, сам себе запитав:

– А до чого тут свій добробут?

Але йому ніхто так і не пояснив. Натовп звалив його з ніг і кинувся шукати транспорт для повернення додому…

10.

Спікер отримала від виборців першу пошту – відразу чотири листи у віршованій формі. Саме це змусило її їх прочитати. У них писалося: «Десь об’єднані громади обирають ватажків, десь громади обирати доля кинула ділків. У ділків таке бажання долучитись до посад, бо проблеми їх не манять, а фінанси цих громад… Бач, не дістався кар'єрної вершини: з людей живих розбіглися сходини… Депутат – як за горою: має статус, пільги, зброю. Захисна споруда ця падає на виборця… Якби ніхто не крав із нас, народ би з бідності і згас. А так всяк скаже (і не збреше): крадем, хто більше, а хто менше. Як результат, ми – не в злидоті: той пан, а в того – крихта в роті».

Вони вразили Бритоголову своєю відвертістю. Особливо останній лист. Помізкувавши хвилину, керівник парламенту з кожного послання взяла для себе найцінніше: претендентами на голів громад вирішила пропонувати ділків, кар’єрні драбини будувати із щирокоплечих громадян, обзавестися зброєю, активно користуватися фінансами громад і забезпечити кожного виборця бодай крихтою. І тоді, на її глибоке переконання, в регіонах не торгуватимуть молоком із радіацією, не займатимуться незаконним видобутком бурштину, не привласнюватимуть чужої власності, не займатимуться контрабандним ввозом цигарок, кіберзлочинами, не користуватимуться без сплачування орендної плати державною землею, по-справжньому готуватимуться до зими, не братимуть хабарів, не грабуватимуть перехожих, не займатимуться самогоноварінням і дівочим забігом на стадіоні у взутті з високими каблуками, не торгуватимуть наркотиками.

Відтак вирішила свої міркування винести на сесійне засідання.

А перед цим Бритоголовій удався хід конем, що давав шанс її кривлянським землякам мати доступ до легких фінансів. Завдяки відомим тільки їй махінаціям Куку опинився в кріслі міністра культури, а його колишні заступники очолили міністерство екології і природних ресурсів та державне агентство автомобільних доріг.

Трійця пройдисвітів даремно часу не гаяла. Особливо Куку. Прокинувшись після п'ятнадцятої порції денного перепочинку, колишній мер збагнув: йому потрібна слава! А як її здобути – рішення прийшло миттєво: првласнювати чужі праці! Відтоді і сни пропали.

Почав Куку думати-гадати, яким чином рухатися до тієї спокусливої слави. А за годину на столі з'явилася гора поцуплених у бібліотеках міста книг про дохристиянські вірування предків сучасних українців. А ще через мить він завзято копіював рідкісні праці.

За кілька діб справився. Після чого на комп'ютері зверстав півметрової товщини фоліант. І поставив на палітурці власне ім'я з підписом "Письменник". Далі продав вхідні броньовані двері від кривлянського маєтку й організував друк свого шедевру в одній із місцевих друкарень.

Таким чином відбувся перший вихід колишнього мера, а нині міністра культури, у світ великого компіляторства, у що не міг повірити й сам. Вихід, який дав початок бурхливому просуванню Куку до творчих здобутків. Чергові пошуки нових цікавих праць на задану тему та свіжі копіювання дозволили вже не юному чоловікові потрапити навіть... на лаву підсудних. Бо ж неждано-негадано у працях свіжоспеченого дослідника столичні автори побачили переписані дослівно сторінки власних книг! Відтак подали до суду на несподіваного конкурента.

Щоправда, пересісти з лави в камеру Куку не довелося завдяки Бритоголовій. Тому позивачі махнули рукою на все, пообіцявши опоненту у разі нових крадіжок з'ясування стосунків у темному кутку.

Цим Куку стішився і... продовжив видавниче новаторство, зумівши таким чином обвести довкіл пальця ректора найвідомішої академії та навіть самого главу держави, якому подарував один зі своїх чергових компіляторських витворів, отримавши натомість благословення на всенародну славу.

Як відомо, апетит приходить під час їжі. Тож почав стукати невтомний компілятор у двері організацій письменників і художників, аби отримати квитки їхнього члена. Проте в обох випадках залишився з носом, позаяк в обох творчих структурах уже знали справжній талант депутата і вказали йому на двері.

Але й це не вгамувало злодійську спрагу компілятора. З новими, все товстішими томами він приходив до легковірних шанувальників дослідницької літератури, продаючи їх за піднебесними цінами та повторюючи: "Чекайте ще солідніших!".

Примножувати його славу заходилися й окремі ЗМІ, редактори яких звикли читати лише ощадні книжки. А ще долучилися до захисту честі й гідності донедавна підсудного клієнта окремі пересічні особистості, як ось Самець і Созо, котрі привселюдно заявили, що у творчі спілки нині приймають тільки за долари. А відомий керівник ще відомішого театру навіть заявив, що Куку – один із перших кандидатів на найвищу мистецьку премію! Утім, годину по тому взяв свої слова назад, зізнавшись, що його Куку увів в оману, відрекомендувавшись при знайомстві далеким родичем Вінсента Віллена ван Гога та Остапа Бендера.

Одначе Куку не здається. Зареєструвавши видавництво свого імені, він настирливо продирається крізь хащі невизнання до вершини слави, видруковуючи все нові і все об'ємніші зразки поліграфічної продукції, презентуючи їх і видаючи за праці власного написання, здаючи їх на продаж у книгозбірні.

А чим насправді пахнуть ці праці, ніхто з продавців не принюхується, надаючи перевагу бодай невеличкому зиску. Адже про судові позови до Куку не чули, а книги справжніх дослідників предківської віри ніколи не читали й читати не збираються. А що таке компіляція, яку так добре опанував Куку, їм, напевне, невідомо. А це німецьке слово означає крадіжку, поєднання результатів досліджень інших науковців без власної інтерпретації. Це робити сьогодні досить легко завдяки комп'ютерним технологіям і суцільним нехтуванням авторськими правами у нашій державі зокрема.

Хоча пригадаймо слова Фрідріха Ніцше: "Ох, скільки високих помислів, що чинять не більше, ніж ковальський міх – надимають і збільшують порожнечу". Вони стосуються й Куку.

Липові дослідження заполонили книжкові полиці, а обмануті Куку доктори наук все-таки почали сумніватися в авторстві геніального компілятора.

11.

Натомість керівнику державного агентства автомобільних доріг Созо всю ніч не спалося. Він подумки обмірковував план тримання оборони під час можливих атак парламентаріїв, що покликали його на звіт.

Звіт про виконання програми розвитку дорожнього господарства він заздалегідь підготував, причини недоліків проаналізував, підперши їх незаперечними об'єктивними факторами.

Так, на сьогодні дороги майже скрізь, міркував Созо, непроїзні. Але ж ямковий ремонт керована ним організація здійснила! Стільки вгатили підопічні в ті кляті окопи асфальту, важко й підрахувати. І відтинок шляху поблизу столиці нагадує місячні кратери. Однак ремонтники не сидять склавши руки. Бозна яку порцію того асфальту вліпили просто на бітум! Такі ж невідкладні заходи були вжиті і під час ямкового ремонту на автошляхах поблизу Томира, під містом Виця...

Та що поробиш, коли ті вантажівки день і ніч сновигають! Не переносити ж їх гелікоптерами. А лабораторія, що контролює якість ремонтних робіт, чом не працює? А біс його знає. Очевидно, ще не доросла до того, аби стати надійним партнером агентства автомобільних доріг.

Та й з тією проектно-кошторисною доку­ментацією на три ділянки дороги Вів – Сани досі клопотів по самі вуха. Як, влас­не, з тендерами на визначення виконавця ремонтних робіт на цих ділянках. Та колек­тив над цим думає, аж голови попухли.

А щодо ділянки автошляху Хичі – Стогород, на ремонт якої виділялися дер­жавні кошти і до якої ще руки ремонтників не дійшли, то й тут немає причин для рем­ствування. Ген на межі двох областей взагалі немає ас­фальтного покриття! Це можуть підтвердити водії маршруток, які відмовляються в цьому районі курсувати.

Звісно, треба визнати, що графіки ви­конання ремонтних робіт таки негативно впливають на якість асфальтоприпудрень. Підганяють так, що де там дотримуватися якихось встановлених норм. Ось у Па­лицях на Кривлянщині спеціалісти автомобільних доріг змушені були через це ямковий ремонт здійснювати галопом, засипаючи вибоїни сумішшю піску та гравію та притоптуючи цю масу власни­ми ногами! Адже ні техніки, ні асфальтних заводів японського зразка у підпорядкуван­ні служби нема. Звідси і проблеми. Звідси той прикрий факт, що на вже згадуваній до­розі Вів – Сани і досі ведеться ямковий ремонт, попри обі­цянку завершити його за якихось 20 днів. І дату завер­шення, очевидно, треба буде пере­нести вкотре, по­при запевнення, яке я як керівник агентства дав був колишньому депутату, а нині депутату Миколі Ганчуку. Бо нічого доброго поспіхом не зробиш. Потрібна витримка, вдумливий під­хід та ще чортзна-що.

Можуть закинути депутати і про те, що біля Бенського цукрового заводу через відсутність світлофора гинуть люди. Зга­дають, напевно, і про відсутність дорожніх знаків у селі Алушка, які б обмежували швидкість руху транспорту, адже поблизу – школа. Бо письмово вже зверталися місце­ві мешканці в агентство автомобільних доріг. Та через оті ремонтні гонитви хіба знайдеш час, аби хоч відписку стругнути?

Начальник поволі звівся з ліжка, витер полотенцем спітнілого лоба, взув капці і поди­бав у ванну приймати душ. Бо ж, як-не-як, треба йти сьогодні в парламент і звітуватися. І прохолода додасть сил та енергії депутатські атаки відбивати.

По дорозі до ванної зазирнув у дзерка­ло: майка і труси дещо зіжмакалися, як ті дороги, але загального товарного вигляду не втратили. Це добра ознака. Прикрию їх новеньким блискучим костюмчиком – і дзу­ськи хто здогадається, в якому вони стані. А обличчя... Обличчя трохи підпухло. Від не­досипання через ті виробничі справи. Його треба освіжити. Бо ж доведеться за трибу­ною стояти в депутатській залі, пояснення обранцям давати.

А їм – пальця до рота не клади. Особли­во прискіпливим є голова ор­ганізації «АвтоЄвроСила» Євчик. Він накинеться першим, конкретні факти називатиме... А депутат Алексай хіба за нього кращий? Цей може навіть запропонувати ліквідувати агентство автомо­більних доріг і замість нього створити ремонтну бригаду з турків, які себе вже зарекомендували.

А візьміть обранця Фуру. Не людина, а шпичка! Так може штрикнути, що й керівне крісло доведеться залишити! До їхньої компанії слід віднести і депутатів Черука, Муська, Партинюка, Сачука, Доронко... Вони добре знають стан справ із ремонтом доріг на місцях, бо там мешка­ють. Не те що я, керівник агентства. Мені зі столиці далеко не все можна по­бачити. Та й через оті окопи на дорогах хіба швидко дістанешся до проблемних місць?

Словом, треба готуватися до звіту з пов­ною відповідальністю. Під колір костюма варто теку таку ж підібрати і зморшки на лобі домалювати. Аби спікер зглянулася на мої пережи­вання та не поставила питання про звіль­нення мене з посади. Доручать виправляти становище на дорогах – а там побачимо, за які ямки і де братися найперше. Чи не за ті, що з'явилися на під'їзних шляхах до садиб депутатів?

Так на сесії і сталося. Созо вислухав гостру критику на свою адресу і висновок спікера: «Доріг немає!» – й отримав завдання усунути недоліки. Тим часом водії продовжують освоювати майстерність долати дорожні окопи по всій країні.

12.

Міністр екології і природних ресурсів, уродженець поліського краю Самець таки діждався першої відпустки, а їхати відпочивати ніку­ди! Ліси перетворили­ся на місця кривавих боїв, рабсько­го порпання в болоті задля наживи заїжджих і місцевих розбійників, варварського і безкарного нищення природи, і все через бурштин, яким колись поліщуки розпалювали груб­ки... Тепер він перетворився на ка­мінь дикої людської жадоби, наруги над землею і лісом, які віками году­вали й ростили десятки, а то й сотні поколінь поліщуків.

З'явилася із цим каменем і так звана бурштинова мафія (нечувана від древлянських часів формація люди­ноподібних створінь), котра наймає за безцінь місцевих «рабів-старателів», аби вони задля збагачення цих пройдисвітів удень і вночі колупалися в болоті, перетворюючи рідну зем­лю на безплідну пустелю на кшталт місячного ландшафту. Їх привалює в копанках, над ними свистять кулі... Але «промисел» не припиняється... Кляте   каміння   збувають   спритним ділкам, пакують у торби діткам на виїзд за кордон, пропивають у ніч­них клубах біля синіх шашличних вогнів... Ну, хай би вже самі горіли синім полум'ям, якщо не жаліють себе і своїх нащадків. Аж ніяк! На ці вогні злітаються звідусюди хижі зграї шахраїв, бандитів, рекетирів, розбійників, ґвалтівників, які перетво­рюють прекрасну поліську землю, на якій народжені й зросли сотні тисяч порядних і працьовитих земляків, на справжній філіал пекла, що перетинає нашому народові шлях до Європи...

Та найсумніше, що досі ні міс­цева влада, ні урядовці не можуть дати ради цій жахливій проблемі! Не допомагають ні прохання, ні засте­реження, ні силові втручання. Більше того, мафія часто-густо знаходить тут і підтримку. У так звані «дахувальники» нерідко записуються, на жаль, і люди при високих посадах. Ба, навіть заступник прокурора області виявив­ся одним із таких...А що вже казати про перевертнів із поліції та служби безпеки! Щоправда, потрапляють ча­сом і вони на гачок, але наразі жоден не сів у в'язницю. Викручуються, як в'юни... Що вже й казати, коли не­рідко навіть вилучені у «старателів» речові докази у вигляді цінних ка­мінчиків безслідно зникають навіть із сейфів правоохоронних офісів... А злодія знайти не вдається! Не інакше як привиди чи то пак, відьмаки, пе­реодягнувшись у поважні офіційні строї, швендяють ночами по кабі­нетах поліції з чарівною мітлою у ролі прибиральників...

Нинішні лісові масиви можуть невдовзі перетворитися на пустелю. Це стверджують науковці. Проте як генерали, так і йолопи бурштинових копалень плюють на ці гробокопні перспективи! Таке враження, що все це їх не обходить, ніби вони вже за­мовили по онлайн квитки для вильоту якщо не на Марс, то, прости, Госпо­ди, на якийсь далекий Альдебаран, куди поки що не сягає юрисдикція деяких наших цікавих урядових структур? Але чи не забули вони, що перед подоланням відстані у 21 пар­сек, їм доведеться все-таки проїха­ти всього кілька десятків кілометрів до поліських Невичів, де мають в одній закритій хатині з колючими візерунками на паркані обов'язково поставити компостер на придбаний квиток з відстрочкою ви­льоту років на дванадцять?

Президент країни вимагає по­силити боротьбу із «чорними» ко­пачами бурштину. Далі відступати ні­куди! Даремно сподіваючись, що пробле­ма розв'яжеться сама собою. Не розв'я­жеться! Адже вже дійшло і до боїв міс­цевого значення, коли через стрілянину «старателів» загинули двоє чоловіків.

Новий очільник поліції Князь впевнений, що вирішення ситуації з бурштином лежить у законодавчому полі. На його думку, коли буде прийнято спеціальний закон, про­блема буде знята природним шляхом.

На жаль, це поки що лише обнадій­ливі намагання зарадити біді. Але віз і нині там. Ось нещодавно митники затримали на польському кордоні мандрівника, який намагався вивезти 25 кілограмів буршти­ну, заховавши його у колесі автомобіля. Експерти оцінили цей скарб у мільйон з гаком гривень. Тимчасом парламент спокійнісінько провалив конче потріб­ний закон про врегулювання видобутку і реалізації бурштину. За документ у дру­гому читанні проголосували лише 158 парламентарів... Інші 70 членів коаліції, котрих не вистачило під час го­лосування, щось надто уважно розгляда­ли у своїх смартфонах, чим вони часто за­ймаються під час пленарних засідань. Чи не вивчають вони там різницю в цінах на «сонячний камінь» у найкрасивішій у світі валюті – гривні порівняно з малопривабливою заокеанною «зеленню» чи з нік­чемним металом, за який часом доводить­ся з болем у серці продавати підступному Рогатому свої найчистіші душі.

Тимчасом хтось ретельно засекрече­ний сидить біля розкішного каміна і під­раховує злочинні прибутки. А на Поліссі й далі править бал бурштиновий Сатана, де не те що насолоджуватись красою краю не доводиться, а й варто щодня думати про власну безпеку. Так, нещодавно один із мешканців після відвідин батьківського села, зізнався, що його земляки попроси­ли якнайшвидше полишити рідний куто­чок, позаяк тут чи не щоночі – війни. За спиртне в магазині «старателі» розплачу­ються лише доларами, бо гривні вже... поза обігом. Місцева бурштинова шпана й усілякі кримінальні заброди нікого не визнають за владу і «качають» свої права. Від їхніх погроз сільський голова почав ховатися за високими стінами власного обійстя, обзавівшись злими псами...

Але хіба зможуть допомогти навести лад у громаді і захистити її навіть натре­новані цивілізовані собаки, коли до них забреде здалеку зграя диких скажених псів і почне кусати усіх зустрічних?! Аж ніяк! Тут може зарадити тільки осередок товариства мисливців. Рішу­че й остаточно! 

Отак поміркувавши над поданими матеріалами, Самець спершу гірко скривився, а потім почав складати план поповнення гаманців владних кривлянських новобранців «бурштиновими» грошима. Адже саме для цього Бритоголова посадила його в міністерське крісло. Щоб без пилу і шуму фінанси від природних ресурсів текли у правильному напрямку!

13.

У Кривому на місці продмагу «Прометей» з'явився торговельний заклад сучаснішо­го типу під скромною назвою «Копійка». І товари, і ціни тут – як і в інших супермаркетах міста. І працівники нічим не відрізнялися донедавна від колег по прилавницькому ремеслу. Приймали товар, викладали на полиці, брали гроші за придбане. Як готівкою, так і через бан­ківські термінали.

Завітав до свіжої «Копійки» й Самець дорогою до бурштинових промислів. За дрібною покупкою. Авто з охоронцями залишив за поворотом і як звичайний покупець взяв потрібні продукти і підійшов розраховуватися до касо­вого апарата, за яким сиділа молода білявка. Дістав, як завжди, розрахункову картку, подав касиру. І в очікуванні її грошового присуду, замріяно поглянув через вікно супермаркету на красуню-осінь, що підбирала собі нові фар­би для якнайшвидшого побачення із сестрицею-зимонькою... Аж почув:

– Ви ввели неправильний пін-код! Повторіть!

Самець виконав слухняно наказ ділової жінки, поду­мавши водночас: «Тож ніколи не помилявся! Не­вже улюблена пора року мізки запаморочила?». Натомість почув:

– І цього разу чек показує, що пін-код – не­правильний! Ідіть і зніміть готівку. Бо карткою не розрахуєтеся!

Самець послухався і покірно пішов до банкомату. Та на рахунку виявив лише кілька гривень від суми, яка на ньому мала бути...

Від стресу затіпало, в голові запаморочило­ся. Що за чудасія? Де поділися кошти?

А товар чекає біля касира. Тіпання перейшло у сором: не може розрахуватися за якусь дріб­ницю, що вартує якусь сотню гривень...

Покліпав зніяковіло очима – і побачив дав­нього знайомого.

–О, добре, що зустрілися! – вигукнув. – Виручай: позич грошей, аби розрахуватися за покупку в «Копійці»! Бо щось із карткою сталося. Зникли з неї збереження...

Позиченими коштами розрахувався. І подав­ся в банк. З'ясовувати, де поділися з картки кревні.

Там швиденько з'ясували: кошт із картки зня­ли... в супермаркеті «Копійка»! І порадили:

– Йдіть у супермаркет і, набравши наш но­мер телефону, дайте слухавку продавцю. Ми їй усе пояснимо.

Пішов. Сказав, що гроші з моєї картки зняв їхній касовий апарат. І подав слухавку. Але касирка-білявка відмовилася її брати:

– Не може такого бути! Писало ж, що невірно набраний пін-код! Писало аж двічі!

Після цього попросила охоронця виклика­ти з кабінету одного зі своїх керівників. І вони енергійно почали ритися у сміттєвій корзині, шукаючи Самцеві чеки...

Черга покупців перемістилася до сусідньої каси, з подивом спостерігаючи за роботою моїх «помічників».

Одного таки знайшли. На дні корзини. А дру­гого касирка несподівано дістала... з шухляди.

Обидва паперові свідки начальниця забрала собі та попросила в Самця номер телефону та дала свій:

– Завтра й післязавтра – вихідні. Тож зв'яже­мося в понеділок. І ми вам кошти повернемо!

У понеділок за наданим номером телефону до голосу її власниці Самець не добився. Відтак подав­ся у супермаркет...

Прийшов і сказав знайомій до болю касирці про мету свого візиту. Та відправила Самця в ка­бінет до начальниці. Його появі та дещо здиву­валася. Але попросила зачекати та заходилася телефонувати у банк.

Після півгодинного очікування Самець почув:

– У банку кажуть, що ваші гроші не надходи­ли. Треба письмову роздруківку для підтвер­дження. І через кілька... днів ми ваші кошти, якщо вони були зняті з картки, перекажемо на ваш рахунок.

– Так у банку мені вже показували підтвер­дження! – обурився Самець. – І вже минуло два дні, як це трапилося. Скільки ж можна кота за хвіст тягати?

– Тоді йдіть у банк і принесіть нам письмову роздруківку! – отримав чергову пораду.

Знову пішов. Але там сказали, що можуть її дати лише через кілька... днів.

– Так усно поясніть продавцям-молодцям, що доказ щодо зняття коштів у вас є! – вибух­нув гнівом і тут Самець. – Що за замкнене коло?

Та його прохання банкірша не виконала.

– Тільки через кілька днів дамо роздруків­ку! – сказала, як зав'язала.

І Самець почимчикував... у супермаркет. Дорогою набрав номер начальниці і пояснив:

– Ваш обікрадений клієнт – не хто інший, як міністр екології та природних ресурсів! Я давно шукав таких шахраїв, як ваші працівники! Ось і знайшов.

І тут нарешті вухо Самця вловило:

– Пробачте, пробачте. Ми вас чекаємо за грошима.

Отак Самець у пошуках «бурштинового» навару і став власником додаткового мільйона.

14.

Були та й досі є люди, які щось засновують: партії, об'єднання, товариства з відповідаль­ністю й без такої, клуби, секції, гуртки. І навіть премії! Як власного імені, так і владні. У кожного — своя мета. Один норовить прославитися бодай на район, а інший — просто зробити благородну справу, яка б уславлювала видатних предків та їхніх послідовників.

Не так уже й давно, за часів керування Кривим Куку, з його ж ініціативи з'явилася була пре­мія, присвя­чена видатним персонам.

Кошти на неї виділяє обласна влада. А присуджується вона щорічно мешканцям краю за вагомі здобутки та вручається на обласному святі. Першим її лауреатом став... Куку. Став, кажуть, заслужено як політичний діяч. За встановлення стовпа на центральному майдані містечка з табличкою «Місце для гопака».

Після нього цю престижну, насамперед за змістом, відзнаку отримала вже чимала когорта послідовників Куку. Але не в цьому заноза.

Днями цю премію, розмір якої зріс удвічі, отримав, хто б ви думали? Так, Куку. Висуне­ння відбулося без оприлюднення конкурсу. А вручення премії з ініціативи Бритоголової пройшло в парламенті. У вузькому, так би мовити, колі. Присудили її Куку за намір знести того стовпа за першої нагоди. А насправді, як кажуть очевидці, за слізне прохання автора отримати кошти для потреб... майбутніх онуків.

А хіба попреш проти волі того, хто цю премію засновував, а тепер сидить у міністерському кріслі? Незручно якось і боязко. Як пожартував після церемонії нагородження сам Куку, є тепер сподівання, що через певний проміжок часу лауреатом він стане втретє. А чому б ні? Своя сорочка (чи то пак премія) – ближче до тіла.

Вдалося Куку отримати й квитка члена спілки художників, де чорним по білому писалося, що Кузьма Кузь є мистецтвознавцем. Посприяв у цьому колишній кривлянин-безхатько, який на одному з передвиборчих мітингів допоміг мерові врятувати авторитет, за що отримав право на безплатне лікування своїх котів і собак, а нині перебуває на посаді відповідального секретаря спілки живописців.

Утім, гострий зір Куку наштовхнув його на ще один неординарний спосіб власного збагачення. Буваючи як міністр культури чи не щодня в державних установах, починаючи з адміністрації президента, уряду та парламенту і закінчуючи офісами сучасних багачів-злодіїв, він звернув увагу на дорогі дверні ручки. Чому б їх не міняти на прибутки?

Тож першим об’єктом, що позбувся шикарної дверної ручки, став парламент. Куку умудрився поцупити її, відправивши охоронців на хвилину перевірити шлях до кабінету спікера. Здобич вдалося сплавити колекціонерові історичних реліквій за досить непогану суму.

Потім на своїх дверях не знайшли ручок адміністрація президента, кабмін і генеральна прокуратура. А далі ця пошесть напала на інші установи різної власності. І ніхто не міг запідозрити, що викрадачем дверних деталей є міністр культури. Саме на це й розраховував Куку, розробивши детальний план збуту поцупленого. Так він зумів налагодити роботу конвеєра, що постачав кошти на різні кишенькові витрати, яких з’являлося все більше і більше, позаяк душа бажала розкішного життя у всіх його проявах, включаючи інтимний фронт. Бо з Бритоголовою сімейні зв’язки перервалися відразу, як Куку став міністром культури.

– Живи – як вільний птах! – сказала тоді йому пасія. – Наші шляхи розійшлися, щоб зійтися на тому світі!

Тож нові знайомства з привабливими дівчатами та жінками перейшли в розряд першочергових завдань державної ваги.

15.

Ранковий сон у керівному кріслі Куку раптом розбудив телефонний дзвінок із Генеральної прокуратури.

– Алло, – почулося у трубці. – Це міністр Кузь?

– Так, – перляканим голосом відповів Куку. – Слухаю вас.

– Вас турбує перший заступник генерального Юценко. Мене цікавлять деякі деталі вашої біографії.

– Почуте витиснуло з Куку весь життєвий оптимізм. Він розслабив вузол краватки на шиї і запитав:

– А в якому плані?

– Слухайте і не перебивайте, – суворо промовив перший заступник генерального прокурора. – Я задаватиму запитання, а ви чітко відповідайте.

– Угу, – промимрив Куку, готуючись до найстрашнішого.

– Так-ось, ви родом із Кривого?

– Так точно, – по-військовому відрапортував міністр.

– Працювали мером?

– Авжеж.

– Зі спікером парламенту знайомі?

– Атож. Навіть у шлюбі з нею перебував.

– А сидіти хочете?

– За що?

– Я запитую, чи сидіти хочете у кріслі міністра?

– Я не проти.

– Тоді візьміть до уваги наступне. У вашому Кривому культпрацівники організували збір підписів мешканців міста під петицією з вимогою передати приміщення колишнього пологового будинку та відділення національного банку під художній музей. Ви знаєте про це?

– Маю інформацію, – делікатно відповів Куку.

– Якщо так, то повинні усе зробити, щоб вони припинили свою затію, бо на ці приміщення претендують місцеві суди. Зрозуміло?

– Безперечно. Але…

– Жодного «але». Так, суди сидять у Кривому не на вулиці. У них є відповідні приміщення. Проте їх недостатньо для забезпечення повноцінних судових процесів. Не вистачає насамперед кімнат для повноцінного відпочинку, прийому урочистих делегацій, відзначення ювілеїв тощо. А в прибічників Рафаеля та Рєпіна досі не було жодного метра під виставки. І якось вони з цим обходилися. Обійдуться й надалі. Взимку нехай художники працюють по домівках, а коли настане можливість вийти на вулицю, нехай організовують показ своїх геніальних творіть просто неба. Це і дешевше, й екологічно здоровіше. То як, підключаєтеся до скасування акцій необгрунтованих вимог кривлян?

Куку шморгнув носом.

– Ви плачете? – запитав перший заступник генерального.

– Ні-ні, – взяв себе в руки Куку. – Який термін даєте на виконання завдання?

– Сьогодні у нас – понеділок. А до суботи, щоб усе затихло, – наголосив поважний абонент. –Якщо справитеся, у кріслі міністра сидітимете. В іншому випадку – сядете у камеру. Так вважає і спікер парламенту.

І трубку поклали.

Куку дістав хустинку, витер спотілу лисину і процідив крізь зуби:

– Ох і стерва ж ти, ларисочко. Чужими руками навчилася жар загрібати. А в самої рильце у пушку. Напевне, взяла не одного хабара від служителів Феміди. І хоче, аби я на очах у кривлянської громади, яка й так ледь не втопила мене в Уті, стати захисником тих, хто має силу. Мені, звісно, все одно, кому лайно на голову лити. Але хотілося б колись у Криве приїхати не для власного похорону…

І терміново зібрав колегію, роздав доручення. А потім наодинці з власними важкими думками набрав номер телефону Бритоголової. За мить почув бадьорий голос спікера:

– Слухаю Кузику. Які проблеми? До вхідних дверей у парламент щойно прилаштували нову різьблену у позоті ручку. Можеш розпочинати операцію.

– Мені зараз не до цього, – образився Куку. І розповів про дзвінок із Генеральної прокуратури.

– Знаю-знаю, – сказала Бритоголова. – Це наш Троянський кінь. Зайдемо в в лігво липкоруких суддів їхнім же способом. Візьмемо у них на лапу, а після їхню лапу відрубаємо. Бо що взяти з тих художників. Вони голі, як моя голова, яку прикрашає дорога пір’їна. А щоб у Кривому не почалася нова революція, вручимо кожному господарю пензля по відру дефіцитної фарби. А замість художнього музею відкриємо на місці напівзруйнованого стадіону центр з підготовки кривлян для польоту на Марс. Кошти на це поїхав туди вишуковувати Самсон. Попри кепські дороги, дістався благополучно. Сподіваюся і на твій успішний візит у рідне місто…

Куку зилишилося тільки зітхнути.

16.

Автопарк керівника державного агентства автомобільних доріг Созона Печені складався з різнокаліберних транспортних засобів іноземного виробництва. Тут були і спортивні легковики, і броньовані лімузини, і вантажівки підвищеної прохідності.

Для невідкладної поїздки у Криве Куку випросив у Созо всюдихід найсучаснішого виробництва одного з місцевих умільців. Він був схожий на динозавра на велетенських колесах. Темного кольору кабіна, білі крила та червоного зафарбування гігантські прожектори додавали міністру культури впевненості, що зі своїм завданням державної ваги він справиться.

Бритоголова ж дала і власне доручення партійної ваги:

– Владу у країні захопили пройдисвіти. Тому виборці мають голосувати за мене. Бо інакше втратимо і президента, і керівника уряду, і самі себе. Нам потрібна надійна опора для нових економічних зрушень. Запевни кривлян, що їхня землячка ніколи їх не підведе!

І міністр культури поїхав. Дорогою до Кривого сталося кілька ДТП, кілька сутичок із водіями інших транспортних засобів. Але пункту призначення дістався.

Динозавр на велетенських колесах став для Куку і робочим кабінетом, і готелем, і трибуною. На організованому на центральному майдані біля стовпа з табличкою «Місце для гопака» велелюдному мітингу Куку виголосив щемливу промову:

– Моїх незабутні кривлячи! Я прибув вирівняти лінію вашого життя, яку скривили прибічники створення так званого художнього музею. Вони не усвідомлюють, що ця затія сьогодні не на часі. Сьогодні потрібна справедливість. Кожен має відповідати перед законом за свої вчинки на лаві підсудних. І суди мають працювати ефективно. А як робити це вони можуть, якщо в них немає елементарних умов? І ось волею Всевишнього випала нагода ці умови їм створити. Але почали пхати палицю в колесо доброї справи. Не дамо зазіхнути на чуже добро! А тим, хто хоче переглядати картини, скажемо гнівне: їдьте за кордон! З чесним простолюдом вам не по дорозі! Йому потрібні продуктивні суди. Закликаю громаду Кривого підтримати працівників Феміди у їхніх законних потребах.

Куку хотів ще щось сльозливе сказати, але змушений був сховатися у всюдиході. Бо у нього полетіли курячі яйця, і почалася гроза. Він змушений був накивати п’ятами з Кривого. Одначе, проїжджаючи містечком, зауважив, що колишні приміщення пологового та банку відремонтовані і над ними золотом виблискували вивіски «Апеляційний суд» і «Адміністративний суд».

– Значить, прибічники художнього музею програли справу, – мовив Куку сам до себе.– А це на руку.

Та ще подумав: «І чого я сюди приїздив?». Та згадка про керівне крісло розвіяло всі сумніви щодо організованого Бритоголовою з подачі генеральної прокуратури турне.

Центральний же майдан швидко знелюднів. І лише на стовпі замість таблички з написом «Місце для гопака» красувався напис «Місце для страти пройдисвітів».

17.

Не бив байдиків у Кривому і міністр екології та природних ресурсів. Після отримання в супермаркеті мільйона Самець продовжив намацувати стежку до бурштинових багатств.

Він зустрівся з керівництвом області, служби безпеки, поліції та прокуратури. Йому доповіли про стан справ у боротьбі з незаконним промислом «старателів», провели екскурсію на бурштиновій фабриці та в музеї бурштину, подарували оздоблену сонячним камінням картину та півмішка конфіскованої сировини.

Презентували міністру і найпотужніші самогоноварильні заводи, що замаскувалися на цій же території. Гість мав нагоду продегустувати свіжоприготовлений виріб «Хлібна» та переконатися в правдивості приповідки про нього: «П’єш за столом, а бере за селом».

А потім Куку влаштували неофіційну зустріч із колишнім заступником прокурора області Ровиком на прізвисько Гриб, який просидів півроку у слідчому ізоляторі як «дарувальник» бурштинових копачів, але на лаву підсудних так і не пересів. Вийшов на волю за не доказом вини і вже встиг разом із викладачем місцевого університету видати словник тюремної термінології. Матеріал назбирав, лежачи на нарах слідчого ізолятора разом із рецидивістом – сином викладача. Підготувався на всяк випадок до різкого повороту долі, аби у в’язниці не бути білою вороною серед чорних круків.

У розмові з екс-підозрюваним, що відбулася в його ж ресторані, Самець натякнув про своє колишнє пройдисвітське життя і нинішній напівкримінальний статус. Гриб пообіцяв відновити канал ділового партнерства з організаторами незаконного видобутку бурштину, сподіваючись на «гонорар». Натомість Самець запевнив, що допоможе Грибу поновитися на прокурорській посаді.

На тім і розійшлися.

Це вже було щось у просуванні до мети. Тож зателефонував Бритоголовій і доповів про результати операції. Спікер подякувала міністру за старання в ім’я процвітання правової держави та підвищення добробуту народу. І нагадала:

– У Кривому перебуває з партійним дорученням міністр культури. Якщо стрінете, передавайте палке вітання.

Одначе міністр змушений був зазначити:

– Така зустріч виключається. До мене дійшли чутки, що Куку достроково завершив поїздку через несприятливі суспільно-політичні та атмосферні умови. А колишні приміщення пологового та банку готові до заселення людьми у чорни мантіях. Про це він повідомив мені перед поверненням у столицю.

І за звичкою проголосив:

– Слава довірливому народу!

У Бритоголової від звістки зарум’яніли щічки, напружилися груди і з ротика потекла солодка слинка. Та бачити ці ознаки радості спікера міністр екології і природних ресурсів не міг. Він лише відчув їх ненаситним нутром.

18.

Допоки в сесійній залі депутати дрімали, а най витриваліші виходили до трибуни і привласнювали собі давно відомі істини, авторами яких були мудреці попередніх тисячоліть, спікер переглядала на комп’ютерному екрані нові моделі жіночого взуття та одягу, парфумерні відкриття…

І випадково натрапила на інформацію про те, що свого часу сінгапурський реформатор Лі Куан Ю дійшов висновку, що прийшовши до влади лідер країни має посадити трьох своїх друзів за грати, бо знає, за що їх садовить, і вони це знають. І тоді економічний розвиток держави гарантований.

«Так можна вчинити і щодо Куку, Самця та Созо, якби жити чесно, – подумала Бритоголова. – Але цей час іще не настав. Ще треба накрасти, поки є можливість. Тим паче, що і апеляційний, і адміністративний суди майже приватизовані завдяки допомозі їм із придбанням нових приміщень. Ось коли цей час настане, тоді можна буде й рубанути з-за плеча, сховавши таким чином усі кінці у воду, щоб гарантувати собі свободу.

А поки що варто зосередитися на ухваленні законів щодо підвищення депутатських зарплат і зарплат державних чиновників. Бо крадуть безбожно. Не можна за ними ласий шматок вхопити. Взяти б Куку. Так розійшовся, що мушу підказувати, де яку нову дверну ручку можна поцупити.

А самець? Цей ідіот не тільки бурштином собі пельку напхає, а й, чого доброго, зробить своєю власністю весь регіон видобутку дорогого каміння. Не клади пальця і в рот Созо. Закопає державні гроші так у дороги, що із них виростуть вулиці маєтків його імені! Що тоді мені залишиться? Поки президент та уряд лоби чухають, як щось корисне зробити народу, мої пройдисвіти у носі колупаються. Маю щільніше взятися за них. Коли матимуть зарплати хоча б у мільйон гривень, буде що з них здерти. Та й саму партію з «Ліщини» пора перейменувати в «Дубівщину». Аби жоден суспільний буревій не зміг зігнути, ні викорчувати».

І тут спікер почула лемент і крики у парламенській залі:

– Вмикніть мікрофон!

– Ви порушуєте регламент!

– Кинь у неї черевиком!

Довелося включитися в роботу законодавчого органу.

– Хто просить слова? – запитала у мікрофон. Але виступаючий уже стояв за трибуною. Він заявив:

– Неприпустимо преміювати керівників державної компанії на захмарну суму, коли народ бідує. Вони виграли суд у ненаситного сусіда, домоглися компенсації податків за невиконану роботу. Однак це не дає їм право отримувати бонуси. ЦЕ блюзнірство щодо народу. Вимагаємо скасувати рішення щодо преміювання членів правління компанії та повернути кошти на рахунки. А ініціаторів авантюри притягнути до кримінальної відповідальності!

Про яку компанію йшлося у заяві депутата, спікер і слухом-духом не чула. Але те, що серед премійованих не було її прізвища, обурило та змусило поставити заяву на голосування.

За традицією ніхто пропозицію виступаючого не підтримав.

Після цього парламентська зала перетворилася на годину в боксерський ринг. А тоді все вгамувалося. І до трибуни вийшов інший народний обранець, який сказав:

– Ми вимагаємо зустрічі з президентом! А якщо він не з’явиться у парламенті, ми виведемо людей на мітинг за легалізацію видобутку бурштину. Під наші стіни прийдуть сотні протестувальників!

Про цей мітинг Бритоголова вже знала. Адже його взялася організовувати «свої» з генеральної прокуратури, передбачивши гонорар кожному учаснику у розмірі 200–400 гривень. Мета – створити негативну фонову картину, аби спіймати рибку у мутній воді.

Наступний виступаючий божився організувати мітинг із протестом щодо продажу землі.

– Нині, коли в країні відбувається занепад суспільства, запроваджувати ринок землі недопустимо, – підкреслив депутат. – Маємо прийняти виважене, обґрунтоване рішення. Ми проти «дикого» ринку землі, в ході якого люди можуть її втратити.

Заяви ці парламент узяв до уваги. А спікер пообіцяла зустріч обранців із президентом, а з внесенням на розгляд парламенту документ про відкриття ринку землі не поспішати.  

Хтось ще намагався дістатися трибуни, але спікер засідання закрила. Її чекали невідкладні справи.

Одначе дорогою з парламенту до автомобіля Бритоголову перестріли земляки, що стояли під стінами парламенту. І заходилися скубти:

– Коли виконаєте передвиборчі обіцянка?!

– Хто добудує університетський корпус?!

– Де завершення будівництва школи?!

Хто порятує вмираючу Утю?!

– Де нормальні дороги?!

– Де дошкільні заклади?!

– Де оновлена алея сакур і сквер для молодів?!

– Де закон про врегулювання видобутку бурштину?!

Довелося знепритомніти й на кареті швидкої допомоги вирватися з полону виборців.

А в ранковому телеінтерв’ю спікер пояснила всім зацікавленим про те, що прибуде на зустріч із виборцями, як тільки дозволить здоров’я. Хоча після інтерв’ю подумки обізвала доскіпливих кривлян пошестю, тирсою, йолопами, невігласами, пліснявою, нахлібниками, порохнею та лузгою. І закріпила своє переконання чашкою кави з коньяком у власному ресторані «Гюрза і полоз».

19.

З бідного по нитці – і олігарху сорочка. У цю приповідку, почуту з уст заступника генерального прокурора Юценка, Бритоголова так закохалася, що пошлюбилася з її автором.

Весілля пломеніло скромністю. З боку нареченої гостями були лише парламент у повному складі, адміністрація президента, уряд в особах Куку, Самця та Созо. А з боку нареченного – генеральна прокуратура та НАБУ. Гуляли всього один тиждень у ресторані «Гюрза і полоз».

Ніхто в образі не залишився. Окрім Куку, якому дісталася «підошва» короваю, оскільки його сплутали з керівником симфонічного оркестру, що обслуговуав торжество.

Наречений суттєво доповнив наречену. У неї не було волосся на голові, а в нього – зубів. Її голову прикрашала дорога пір’їна, а його зуби замінювали імпортні протези. Роз’їжджалися гості під рушничний салют воїнів гірської штурмової бригади, відрядженої на весілля самим верховним. А «Гірко!» вигукував хор народної півсні і танцю.

Випили і з’їли на суму, що дорівнювала половині річного державного бюджету. Та ці фінансові витрати повернути в державну казну Бритоголовій пообіцяли олігархи, які уклали відповідну угоду з парламентом. Адже головним джерелом їхніх надприбутків було легалізоване пограбування населення руками енергетичного комплексу і комунальних підприємств. Громадяни замість плати за опалення, гарячу і холодну воду, електроенергію, газ та утримання будинків насправді напихатимуть своїми кровними кишені «жирних котів», підтримуючи таким чином новий курс держави на підтримку олігархату.

З неймовірних надприбутків озолочені магнати й пообіцяли весільну компенсацію. А все завдяки підвищенню тарифів на комунальні послуги на 400 відсотків. Бо так треба. Треба підтримувати корупцію на найвищому державному рівні, поки у керівних кріслах сидять корупціонери і пройдисвіти.

Та про це народ не повинен знати. У нього інших справ – по зав’язку. Йому треба якось виживати. Нехай грається в об’єднання територіальних громад, ставить автографи на будинках словами великих поетів, бореться проти розкрадання землі і змріє про нову країну.

Щоправда, все це може призвести до суспільного вибуху. Але поки він станеться, від політиків-пройдисвітів і сліду не стане.

З такими міркуваннями і заснула Бритоголова на руках у свого нового коханого з генеральськими погонами.

20.

У прізвищі Бритоголової з’явилася ще одна ланка міцного авторитету. Вискочивши заміж за заступника генерального прокурора, вона поміняла паспорт на ім’я Лариси Коцмар - Клапоть - де Шморгуль - Куку - Юценко. І замість весільної подорожі вирушила з робочою поїздкою як спікер парламенту на батьківщину, звідки прийшла в депутати, а потім очолила законодавчий орган країни.

У програмі поїздки були зустрічі з місцевою владою, політичною елітою, виборцями, знайомство зі здобутками і проблемами краян. Не було тільки звіту спікера перед тими, хто делегував її повноваження народного обранця. Бо звітувати не мала про що.

Останній факт найбільше тривожив Бритоголову. Адже побоювання залишитися без дорогої пір’їни на поголеній голові у перші ж хвилини перебування на Кривлянщині.

Та з цієї скрути виручило термінове повідомлення: згорів ресторан «Гюрза і полоз»!

І спікер змушена була перервати свій нерозпочатий робочий візит і повернутися негайно в столицю.

У країні оголосили триденний траур, приспустили державні прапори, у храмах почали правити поминальні служби.

Ресторан «Гюрза і полоз» Бритоголової і справді вигорів дотла. Від дорогого начиння залишилися обвуглені купи сміття. Стіни нагадували нутро димаря, що не чистився від сажі весь вік. Як сама печаль, у налитій по гульки пожежниками воді плавали недогорілі залишки різної документації…

«Це справа рук Куку, – вирішила власниця колишнього ресторану-красеня. – Так він помстився мені за «підошву» від короваю. Не обійшлося і без участі його прихвостнів – Самця і Созо. Ось і нагода скористатися порадою сингапурського реформатора посадити всіх трьох за грати».

Припущенням поділилася з чоловіком. Той негайно наказав відкрити кримінальне провадження за статею «Навмисне пошкодження чужого майна». І взяв розслідування під особистий контроль. А Бритоголова заходилася обмірковувати план власної помсти підступній трійці.

За тиждень до неї прийшла ідея порівняти відбитки пальців злочинців, виявлені на дверях ресторану і на дверній ручці парламенту, яку Куку за її порадою мав поцупити найближчим часом.

А Куку вже зумів здійснити чергову крадіжку державного майна. Нову ручку вхідних дверей парламенту йому вдалося відірвати, скориставшись штовханиною мітингувальників та правоохоронців біля парламентських стін. Коли люд кинувся на штурм державної установи, міністр культури обзавівся цінною річчю і непомітно зник з місця події. Наступного ж дня похвалився свою удачею по телефону з Бритоголовою.

І невдовзі в його робочому кабінеті з’явилися слідчі генеральної прокуратури. Закували міністра в кайданки та розпочали обшук. Куку мовчки стояв і кліпав переляканими очима, не розуміючи причини такого неочікуваного візиту представників Феміди.

Дверну ручку слідчі знайшли. І не одну. Наскладали цілу купу, описали і повезли міністра у слідчий ізолятор. Невдовзі оголосили йому про підозру.

Бритоголова раділа, як мала дитина. Яке ж було здивування спікера, коли дізналася від слідчих, що на поцуплених дверних ручках виявлено відбитки її пальців!

– Такого не може бути! – заволала Бритоголова. – Це підстава 

Але докази були незаперечними. Яким чином ті відбитки опинилися на крадених деталях, для неї залишалося великою загадкою. Але не для Куку, який після кожної вдалої крадіжки давав Бритоголовій потримати в руках вартісну річ. А вона ні про що й не здогадувалася. Як тепер довести правосуддю свою непричетність до злочину?

Довелося благати свого судженого – заступника генерального прокурора Юценка – закрити кримінальну справу через відсутність злочину Куку. Чоловік довго не міг второпати причину різкого повороту у діях дружини, що залишилася без ресторану. Та почувши від неї погрозу покінчити життя самогубством, виконав прохання. Відтак Куку виправдали, вибачилися перед ним і в теленовинах повідомили країну, що то була навчальна антикорупційна операція.

21.

А ось Созо з халепи вибирався довше. За хабар він проклав європейського зразка асфальтовану трасу до обійстя одіозного олігарха. Про це стало відомо простолюду, якому вже набридло скаржитися в усі інстанції на бездоріжжя. Громадські активісти вдарили на сполох, заблокували державне агентство автомобільних доріг, очолюване Созо, і висунули вимогу:

– Печеню з посади – на нари!

Зрозуміло, про акцію протесту дізналися миттєво і Куку, і Самець, і спікер парламенту. Куку та Самець заходилися чухати лоби, шукаючи виходу із ситуації, а Бритоголова потирала руки від задоволення. Їй дуже хотілося на комусь із трійки зігнати злість після підпалу ресторану. На Куку не вдалося. Тож нехай отримає на горіхи Созо.

І спікер запросила на парламентські слухання керівника державного агентства автомобільних доріг удруге, аби той пояснив, яким чином державні кошти і матеріали опинилися під ногами в одіозного олігарха. Та оскільки з робочого місця Созо не міг вибратися через блокаду, його вивезли звідти гвинтокрилом і доставили у стіни законодавчого органу.

Заслухавши пояснення Печені, депутати засудили його вчинок і поставили вимогу голосувати за звільнення з посади. Врятував Созо від біди той факт, що для ухвалення відповідного рішення забракло депутатських голосів. І справу переадресували генеральній прокуратурі.

На першому допиті слідчий хитро запитав Созо:

– Чому це ви їсте державне сало і державні кошти вкладаєте у приватну справу?

На що Созо відповів не менш хитро:

– Я споживаю тільки імпортні страви, а облаштування дороги поважній особі не вважаю приватною справою. Олігархи – теж люди. І вони теж хочуть користуватися сучасними артеріями сполучення.

– А хабара ви брали?– знову поцікавився слідчий.

– Брав, але не собі, – спокійно проказав Созо.

– Кому ж тоді?

– Спікеру парламенту, – з тією ж холодною інтонацією промовив керівник державного агентства автомобільних доріг. – Вона цього зробити не може, бо постійно зайнята важливими законодавчими проблемами. Отож доручила мені цим зайнятися як давньому знайомому і землякові. Я, дурний, і взяв гріх на свою душу. Каюся і осуджую ганебний вчинок, що кидає тінь на всіх чесних чиновників. Такого більше не повториться. А хабара я поверну.

Як тільки слідчий почув останню фразу, в нього засвербіли долоні рук. І він шепнув:

– Поверніть хабара… мені. Олігарх без нього обійдеться. У нього таких сум – як легкових автомобілів у вашому агентському парку.

– Мені все одно, кому їх повертати, – вже веселішим тоном і теж пошепки мовив Созо.– Тільки спікеру нічого не кажіть. А то знову будуть неприємності в мене. Як з ними я забезпечу собі ситу старість? Аніяк!

Слідчий полегшено зітхнув і попросив поставити підпис у протоколі допиту. І резюмував:

– Тому й бути. Скажемо суспільству, що хабара ви не брали. А щоб олігарх не пробалакався, прокладіть йому до маєтку ще одну сучасну дорогу. Запасну.

Із генеральної прокуратури Созо не вийшов, а вилетів сизокрилим птахом. І «полетів», пам’ятаючи про блокаду агентства, додому – у заміський маєток, про місце знаходження якого ніхто з простолюду й не здогадувався. Автомобіль йому прислав до генеральної прокуратури битий лихом Куку, що тримав образу на Бритоголову ще з часів післяшлюбної ночі, коли ледь не простягнув ноги від ненаситного кохання.

22.

Міністру екології і природних ресурсів Бабцю у Кривому організували вечерю однопартійці в місцевій сауні. І вперше за свою стрімку кар’єру він засумнівався: «Брати чи не брати?».

І тієї ж миті з'явилася інша думка, оптимістичніша: «Колеги беруть – і нічого з ними не стається. Живі, здорові, веселі. І геть не збираються складати руки. Тільки подавай!».

Щоправда, малесенька крапля страху за можливі наслідки лоскотала нерви. Самець обвів поглядом обкурений кабінет, зиркнув на свого заступника, потім перескочив очима на лідера партосередку, глибоко зітхнув, наче успішно пройшов перевірку на детекторові брехні, і ще раз подумки зважив: «То брати чи не брати? Якось уже взяв – і мучився з переляку чи не всю відпустку, очікуючи плачевного фінішу. Бо нічого безслідно не минає. Тим паче, коли взяв того дня не якусь дрібничку, а цілу…».

Далі згадувати не вистачило сил і терпіння. Чорна заздрість їла серце і гнітила душу, примушувала якнайшвидше приймати остаточне рішення. Адже не хотілося бути білою вороною в зграї чорних круків, вдаючи із себе ангела, хоч і без крил.

«Напевно, сміливці тому й почуваються так впевнено в цьому непростому житті, мають коханок і коханців, їздять по кілька разів на рік на закордонні курорти, крізь пальці поглядають на проблеми суспільства. Бо постійно беруть! Особливо старається Бритоголова. Ще жодної нагоди не втратила залишитися осторонь справ, викликаних жадібністю прожити бодай півдня за рахунок інших. Вже не раз її попереджали про можливе фіаско. Але не здається лиса бестія! Як угледить, що можна взяти, бере! Без усіляких побоювань».

І міністру стало якось не по собі від цих думок. «Чи ж я слабак зі слабаків? Мій же дід і мій батько – брали! І жодного разу не потрапили у просак. Дожили до глибокої старості, державних пільг не втратили. Ба, навіть на дошці пошани висіли! Тож геть нерішучість! Наберися сміливості – і бери. Бо ще мить-друга – і не буде що брати. Компанія настільки знахабніла, що залишуся з носом. І завтра жалкуватиму. А скільки буде єхидних посмішок, кепкувань! Ніхто вголос ганчіркою не називатиме, але заздрісні очі про це промовлятимуть. Доведеться від сорому з роботи тікати. Бо мав можливість, а не взяв! Нехай пропадуть пропадом і моя скромність, і застороги дружини. На цьому світі живемо лише один раз. А що буде, те буде. Беру!».

Поміркувавши так і вловивши момент, коли компанія з чогось дружно реготала, Самець махнув рукою на своє хворе серце, недавній гіпертонічний криз – і випив до дна не знати який за рахунком келих «Української з перцем»!

23.

Крім чарки, грошей, брехні та жінок, любив Куку і масові видовища. Він і досі не може забути, як чудово палав ресторан «Гюрза і полоз», як кривилося від злоби обличчя Бритоголової після звістки про відбитки своїх пальців на поцуплених ним дверних ручках…

А оце міністра культури запросили відвідати Сорочинський ярмарок, про який він лише чув як про візитівку країни. Тож з радістю прийняв запрошення від однойменного товариства з уявною відповідальністю, що опікувалося цією подією, побувати там, куди приїздять туристи та підприємці з різних куточків світу насолоджуватися мистецькими здобутками народних умільців, фольклорних колективів. Тут можна придбати гребінця із рогу, вишивані, гончарні і ткацькі вироби, побачити садибу Хіврі та інші об’єкти гоголівських творів, їхніх персонажів, вітряки, дерев’яну капличку, неперевершені музики, скоштувати справжніми українськими стравами та наливками…

Знайомство з ярмарком Куку розпочав із порожніх рядів-прилавків біля центрального входу.

– Це залишилися місця для вас, – пояснили міністру організатори свята. – Може, маєте що виставити на показ чи продаж?

І Куку враз пожалкував, що не прихопив із собою дверних ручок. Можна було б копійчину вторгувати.

Потім поважного гостя завели у храм, в якому колись хрестили Гоголя. Далі Куку насолодився кітчем, почув вишукану лайку, налюбувався ятками, за якими стояли секонд-хендівські торгаші, каліченою мовою благаючи придбати у них бодай щось, китайськими віночками на жінках поважного віку, штучними атласними шароварами кольору «вирви око», клубними костюмами, що волають: «Порятуй мене!».

А ще майстри художніх промислів потішили міністра культури зізнанням, що оренда торгового місця, зокрема для вишиванок і гобеленів, стає не по кишені, тому сюди воно скоро перестануть приїжджати, поступаючись заробітчанам-спекулянтам.

– Дякуємо, пане міністре, за чудову нагоду ознайомитися з виставленими на оглядини вживаними речами з Європи! – вигукували Куку нечисленні відвідувачі ярмарку. – Ген скільки торгових рядів зайняли умільці робити гроші з нічого! Зарубіжні гості просто у захваті від такої багатоликої експозиції!

Неабияке душевне піднесення у міністра викликав концерт за участі зірколобого суржикомовного парубка в спідниці, який під «Ще не вмерла… » вибивав щось мало схоже на гопак.

– Слава Сорочинському ярмарку! – вигукнув на завершення знайомства зі святковим дійством Куку, за що у подяку отримав глиняним горщиком по лисій голові, що вилетів із натовпу.

Така підтримка публіки змусила міністра під прикриттям охоронців оперативно покинути ярмарок, аби не втрачати позитивних емоцій од побаченого та почутого. Поспішаючи у травмпункт, помічник Безклепанко втішав шефа:

– Не хвилюйтеся, таке трапляється не тільки з вами. Днями в одному з відомих університетів студенти під вигуки: «Наші права захищає Конституція – і більше ніхто!» так відлупцювала ректора, що він опинився в реанімації. А вам тільки памороки прибили. Віт цього ще ніхто не вмер. Будете хіба-що не всі екскурсійні моменти пам’ятати. Але й без них у вас мороки вистачає. Ваш робочий графік ми настільки наситили важливими заходами, що аби встигли їх відвідати.

Міністр із розбитою головою сумирно хропів на м’якому сидінні легковика, що розганяв у різні боки зустрічний транспорт своїм звуковим сигналом, рятуючи життя високопосадовцю.

І раптом легковик підстрибнув. І його понесло прямісінько в електроопору…

Коли розвіялися пилюка та дим, у розтрощеному урядовому автомобілі вже не було жодної душі. І міністра, і його обслугу забрала карета швидкої допомоги, щоб доставити в найближче реанімаційне відділення. А поліцейські, викликані на місце ДТП, швидко з’ясували причину біди: авто міністра культури потрапило колесом у величезну яму на трасі, яку водій хотів перелетіти, забувши, що перебуває не за штурвалом реактивного літака.

Звістка про непересічну подію миттю долетіла до вух спікера парламенту. Бритоголова відразу послала в лікарню, куди потрапив Куку, свого помічника дізнатися, чи виживе міністр. На всяк випадок розпорядилася приготуватися до прощання з ним на найвищому рівні та попросила чоловіка – заступника генерального прокурора – таки посадити до в’язниці керівника державного агентства автомобільних доріг як такого, що не відповідає займаній посаді. Хоча усвідомлювала, що Созо – твердий горішок, розкусити якого буде ой як важко! А тому подумки побажала Куку-страждальцю смерті, що могло найкраще розрулювати виниклу проблему.

24.

На здивування Бритоголової, Куку вижив. Лише у нього зник нервовий тик, на який розжився був ще в пору свого мерування У Кривому, коли проходив люстрацію у сміттєвому баку.

З цієї нагоди, що співпала з іще одним святом – окотінням домашньої кішки, Куку після залишення лікарні організував всіма наявними міністерськими силами на центральному столичному майдані концерт найкрикривіших гуртів, пообіцявши за це їм відрядження в закордонні турне.

Недільного ранку мешканці столиці прокинулися від страшенного бряжчання шибок у вікнах квартир і несамовитого галасу ворон, що билися в істериці від гуркоту барабанів і горланя старанних солістів. Відтак змушені були рятуватися хто як міг. Одні ковтали заспокійливі пігулки, інші запаковували вуха ватою, ще інші – з натхненням непритомніли…

Концерт тривав до півночі, поки не вдарив грім, і почалася неймовірна злива, яка за декілька хвилин затопила і майдан, і концертну сцену разом із шаленими виконавцями. Останні, на відміну від музичних інструментів, уміли плавати. Тож порятувалися, здолавши водну дистанцію до пагорба, де змогли заночувати, щоб дочекатися припинення дощового наступу.

Знадобилося три доби, щоб вода спала і найняті міністром культури гурти МНСники змогли перевезти на сушу, а музичні інструменти виловити в залишках баюр.

Довідавшись про такий хід подій, люди дякували Богу і благали Його покарати затійників «божевільні».

Чи почув їхнє благання Всевишній, невідомо. Проте на щасті Куку їхній гнів позначився: від концертного пекла кішка-породілля здохла, а одна зі стін робосчого кабінету міністра культури тріснула, утворивши вікно без шибок для огляду столиці.

Компенсацією цих катаклізмів стали інформаційні повідомлення про те, що минулого вихідного у столиці відбулися навчання мистецьких сил під керівництвом міністра культури. І в громадян попросили пробачення за викликані цими навчаннями тимчасові незручності.

Але народ не одуриш. Дід Оксент, наприклад, який мешкає у Кривому, категорично заявив своїй бабі:

– Це було не навчання мистецьких сил, а справжня бійня дурості зі здоровим глуздом! Внаслідок цього жертвами стали сотні тетеруків, які втратили слух, тисячі сов, що осліпли, мільйони комарів, які захлинулися людською кровицею.

І надіслав письмове співчуття Міністерству культури, яке неодмінно опиниться на лаві підсудних разом зі своїм очільником.

Та цю правду знали лише дід Оксент і його баба. Бо проживали вони в будинку престарілих, куди туристи ніколи не зазирали, а відтак не мали можливості розмножити цю істину.

25.

     За винагороду знайшовся провідник, який погодився провести Самцю екскурсію місцями незаконного видобутку бурштину.

На ще майже новенькому бронетранспортері Самця під вигаданим прізвищем доправили в урочище Зафіни – наймасовіше місце роботи «старателів». Те, що там побачили очі міністра, викликало неабиякі емоції та подивування. Лісовий масив із величезними копанками, залитими водою, повалені дерева, безперервне гудіння мотопомп і нестихаючий ні на мить галас армії різновікового люду, зайнятого вимиванням цінних камінців, сторожові вишки – все це забивало дух.

Відрекомендувавши Самця бригадирові копачів як представника мафіозного угрупування, провідник зник. Опікуватися прибулим взявся бригадир, одягнений у спецівку, взутий у високі гумові чоботиська і в імпортній кепці на нестриженій голові. Він водив Самця від копанки до копанки, демонстрував зразки рідкісних бурштинових екземплярів, прицмакував і поливав приповідками:

– Не земелька, а набита золотом пелька. Що не шматочок, то повніший «зеленими» горбочок. Нехай б’ють і стріляють, а забрати у нас цей промисел права не мають. Перериємо усе, що прибуток нам несе. А там, скаже всяк землекоп, хоч посуха, хоч потоп…

Міністр не втримався від спокуси – і напросився долучитися до копання. Бригадир розпорядився видати йому спецодяг, чоботи і велику лопату. За півгодини Самець почувався вже своїм серед своїх. Так заповзято працював лопатою, що невдовзі тримав у руках перший «улов».

А як засутеніло, «старателі» почали лаштуватися на нічліг. Самця ж відправили на «велику землю», пообіцявши закопати в першій же ямі, якщо видасть правоохоронцям район промислу.

Та цього Самець робити аж ніяк не збирався. У нього народилася надія на швидке збагачення як своє, так і Бритоголової. А значить, просування по службовій драбині. Міністру так кортіло опинитися бодай на посаді віце-спікера! Адже звітуватися перед парламентарями – то у котлі зі смолою сидіти.

У столицю Самець повернувся вночі. З подарунками. Крім картин із бурштину, мішка цінного каміння, йому однопартійці піднесли на розвітання ще й два мішечки мациків – смачнючих поліських м’ясних виробів, ціна на які – захмарна.

Усе переніс з автівки у підвальне приміщення маєтку, що нагадувало бомбосховище, але яке пахло ковбасами та коньяками. А вранці вже доповідав Бритоголовій про результати важливої поїздки. У її маєтку, захованого від світу високими мурами та дубовим лісом.

– Якщо будете так старатися, Самсоне, підете високо вгору! – похвалила давнього пройдисвіта спікер, вкладаючи в речення лише їй відомий зміст. У фразі «підете високо вгору» Бритоголова бачила сходження Самця на небеса до чортів у пекло.

Самець почутій похвалі потішився. А ще був задоволений тим, що Бритоголова нічого не запитала про «подарунки» від господарів бурштинових володінь. Інакше б довелося поділитися ними, що дало б спікеру в руки компромат на нього як продажну шкуру.

Бритоголова ж про «подарунки» знала, оскільки провідником Самця був її перший наречений Клапоть, який зі шкільного двірника перескочив на грошовитішу посаду. Він і розповів їй про всі деталі подорожі міністра екології і природних ресурсів. Але Бритоголова не запитала ні про картини, ні про каміння, ні про мацики, бо вже доручила чоловікові-прокурору злапати Самця на гарячому, провівши в його маєтку санкціонований обшук. Приводом для такого рейду стало зізнання Куку про наміри його колишнього заступника по мерії підкупити найбільшу депутатську фракцію у парламенті, аби вона ініціювала усунення Бритоголової з посади спікера.

Утім, це була чергова вигадка міністра культури, що мріяв стати заступником Лариси Коцмар – Клапоть – де Шморгуль – Куку – Юценко як голови партії «Ліщина». Партії, яка за кількістю передвиборних бігбордів не поступалася усім партіям разом узятих. Біс з тим, що ці бігборди люди заляпують, як колись у Кривому було з його агітаційними матеріалами. Головне – про «Ліщину» ще не забули хоча б злісні хулігани. Тож шанс потрапити в парламент зберігається. Міністерське ж крісло захиталося після повернення із Сорочинського ярмарку. На засідання уряду прем’єр недвозначно натякнув: «Міністре Кузь, готуйтеся до десантування!». А президент на одній із прес-конференцій у відповідь на журналістську критику заходу, що відбувся на батьківщині великого сатирика, дав зрозуміти, що культурна політика опинилася під ногами з вини Міністерства, де засіли корупціонери та махлярі.

26.

На фасаді Міністерства культури громадські активісти вивісили банер з написом: «Риба гниє з голови, а культура – з міністра!».

Минуло кілька місяців, поки його помітили господарі державної установи очима двірника, який і порадив ознайомитися зі змістом написаного.

Першим відгукнувся міністр. Він ранесенько підійшов до банера, обмацав його, обнюхав, а тоді взявся за читання. Читав довго. По складах. А потім викликав телефоном помічника Безклепанка і попросив розтлумачити, про що йдеться в тексті.

– Та тут же цілком зрозуміла думка! – вигукнув помічник. – Люди кажуть, що міністр культури – велика риба! Можете гордитися!

Куку побадьорішав і наказав зробити напис більшими літерами, а сам банер освітити прожекторами. Щоб і вночі добре читалося.

Але з’явилися автори лозунгу і запротестували:

– Ви його не вивіщували, не вам його й удосконалювати!

Та міністр стояв на своєму:

– На моїй установі висить – значить, це моя компетенція!

І наполіг, аби міністерські художники-дизайнери якнайшвидше приступили до осучаснення банера.

– Але це не реклама, а докір! – не вгавали автори.

– Якщо будете перешкоджати, складемо протокол про штраф за опір владі! – наголосив міністр.

І робота закипіла. Прибуло два автокрани, загін художників-дизайнерів, вантажівка з фарбами, електромонтери.

Не встиг міністр до кабінету дійти, як помічник Безклепанко дав знати:

– Завдання виконано.

Довелося зібрати увесь колектив міністерства і вийти з квітами на презентацію банера.

Симфонічний оркестр, що обслуговував весілля Бритоголової, зіграв гімн футбольної Ліги Європи. І під міністерство миттєво збіглися мешканці прилеглих вулиць, сприйнявши цей музичний твір як заклик до чергового мітингу. А дехто навіть подумав, що в Міністерстві культури розмістився спортивний комплекс.

Всяк із роззяв позирав на яскравий напис на банері в рамці з прожекторів, плескав у долоні, заливався сміхом, проймався почуттям гордості за переміни на користь самокритики.

Куку вже збирався виголосити святкову промову, подану помічником на папірці, як один із грамотних чиновників прошепотів йому на вухо:

– То ви – гнила голова?

Куку відразу не второпив, про що йдеться. Та коли йому гуртом пояснили суть банерного тексту, ойкнув і на руках радників шмигонув у приміщення міністерства. За ним подалася і вся чиновницька братія.

А народ веселився, замовляючи симфонічному все нові й нові мелодії. Аж поки не прибули ті ж два автокрани і не демонтували вдосконалений банер…

На лікарняному Куку просидів півроку, мандруючи найвідомішими курортами Європи, Азії, Африки, Австралії та Америки. І коли відчув, що без нього міністерство може обійтися, повернувся на рідну землю, зробивши зупинку у Кривому, де йому групка колишніх лакуз організувала презентацію перекопійованих і привласнених ним наукових досліджень відомих вчених.

Але казус чекав Куку і тут. Ще не встигли в палац культури загнати і двох слухачів, як повідомили:

– Щойно з місцевого музею революції невідомі викрали костюми, в яких Кузя, Бабця і Печеню громадські активісти вкидали у сміттєві баки!

Презентацію довелося перенести на інший рік, аби провести в місцевому храмі поминальну службу за пропалими експонатами та повертатися в столицю.

Через непередбачені перипетії Куку ще більше помиршавів. Лише лисина на голові не мінялася. Вона блищала, як дзеркало, в яке могли зазирати сонце, дощ, сніг і набридливі ворони, намагаючись бодай разок уцілити пострілом посліду в саму «десятку».

Однак бажання працювати в ім’я народу і країни в міністра не зникало. Навпаки – зростало разом із незгасаючою мрією стати мільярдером і залишити без рідкісних і дорогих дверних ручок геть усі установи, включаючи резиденцію Європарламенту.

Та ще хотів Куку знайти собі на старість літ вірну половину, котра б не дозволяла йому ночувати у коханок, закушувати набридливими баликами та морськими делікатесами, а не варениками та дерунами домашнього приготування.

27.

Дні французької культури в Україні змусили Куку напружити всі мізки, щоб їх не завалити. Він навіть вивчив кілька фраз французькою завдяки Бритоголовій, яка ці фрази пам’ятала з часу перебування у Парижі в ролі нареченої Франсуа де Шморгуля, з яким розійшлася.

Серед цих фраз були «бонжур», «шерше ля фам», «асейву», «же парлє» і «же тем». Яким чином ними скористається, Куку не знав. Але відчував, що став набагато розумніший.

У складі делегації господарів, очолюваної спікером парламенту Ларисою Коцмар - Клапоть - де Шморгуль - Куку - Юценко, Куку як міністр культури зустрічав гостей в аеропорту.

Така почесна місія йому випала вперше. Тому старався весь час усміхатися, не колупатися в носі і не витирати носа рукавом піджака.

Першою потиснула руку керівнику французької делегації Бритоголова, як тільки-но він спустився з трапу літака. І ледь не звалилася з ніг від несподіванки. У цій людині вона впізнала… свого колишнього нареченого, з яким хотіла зайнятися сексом біля Ейфелевої вежі.

На щастя, він її не впізнав, оскільки на поголеній голові спікера була не зачіска, схожа на шолом римського гладіатора, а всього одна чудернацька пір’їна. Тому досить сухо вклонився, потис руку і промовив:

– Бонжур.

Коли це слово почув Куку, що стояв поруч, випалив усі французькі фрази, що знав:

– Бонжур! Шерше ля фам! Асейву! Же парлє! Же тем!

Гості перезирнулися від здивування, іронічно посміхнулися. А керівник делегації промовив українською:

– Бачу справжнього поліглота.

А спікер штрикнула гострим лікнем Куку під бік так сильно і непомітно для стороннього ока, що він і скривитися не встиг.

Французьке свято гуляло цілий тиждень вулицями, скверами, виставковими залами, концертними залами, музеями столиці. За ці дні Куку не промовив жодної французької фрази, оскільки члени делегації гостей розмовляли українською краще нього.

Найбільше припала до душі Куку кухня французів. Бо дізнався, що парижани – неабияка гурмани, для яких кухня – один із видів мистецтва, такий самий, як поезія чи музика. Ба, відомих кухарів у Франції вважають поетами! Адже вміють готувати чудові гострі страви, використовуючи вина. Та ще люблять, як і українці, часник і цибулю, свинину, капусту. А риба, краби, омари, лангусти, креветки, як і зелень, – то перші компоненти їхніх блюд.

Куку одного разу так захопився смакуванням, що не помітив, як вмолов по порції супу-пюре з цибулі та картоплі, цибулиного супу, заправленного сиром, густого рибного супу – буйабезу, а на десерт затрамбував у худий живіт краусана, вишневого пирога та вершки, запечені з карамельковою скоринкою. Ще потягнувся був за печінкою з кролика, паштетом із печінки гуски, за крепом – тонкими млинцями та фрикасе з курки. Але місця в шлунку вже не залишилося.

Навіть тоді, коли французька делегація поїхала додому, Куку ще довго облизував свої порепані губи та погладжував крадькома вже напівпорожнього живота.

А Бритоголова задумалася над розлученням із Юценком. Вона настільки сильно і вдруге втріскалася у Франсуа де Шморгуля, що забажала знову взяти з ним шлюб, а заодно скоротити своє прізвище на одну ланку. Проте нікому про це не зізнавалася. І щовечора після важкого робочого дня лягала у ліжко і подумки уявляла себе біля Ейфелевої вежі в обнімку з любим Франсуа…

28.

Глибокої ночі, аби ніхто зі сторонніх не побачив і не почув, у маєтку Самця правоохоронці провели санкціонований обшук так таємно, що господар про це дізнався після його завершення.

Підібравши ключ до воріт, що вели в обійстя, приспавши сторожового пса пострілом зі спеціальної рушниці та відімкнувши замок у дверях до підвалу руками орендованого у в’язниці злодія-рецедивіста, нишпорки на чолі зі сліжчим Генеральної прокуратури пробралися туди, де міністр екології і природних ресурсів заховав привезений із відрядження скарб.

Уважно висвітлювали ліхтариками закутки приміщення, що нагадувало заводський склад, перевертали банки та коробки, ящики з пляшками, шукаючи підказане Бритоголовою.

Обшук тривав до світання. Однак ні картин з бурштину, ні самого каміння, ні мациків не знайшли. Слідчий спересердя відкоркував пляшку імпортного коньяку і вибулькав його у свою горлянку, дістав з коробки шмат ковбаси, закусив і наказав підлеглим:

– Стріляйтеся тут, на місці, бо усім все одно буде хана! Доказів злочину міністра катма, а доповідати треба!

Похнюплені хлопці-молодці шморгнули носами:

– Що буде, те буде. Стрілятися не станемо, бо немає патронів.

З тим і полишили маєток так само таємно, як і прийшли. І в ту ж мить одна зі стін підвалу відсунулася – і в приміщення, де щойно тривав обшук, зайшов Самець.

– Ага, на дурника натрапили, – скептично пробубнів сам до себе. – Я відчував, що Бритоголовій вірити не можна. Ця заноза може продати з потрохами будь-кого, лише б продемонструвати свою зверхність. Добре, що її чоловік виявився порядною людиною. За десять мациків попередив про запланований обшук, бо пообіцяв своїй коханці піднести сюрприз на день її народження…

А звів Самця з Юценком Куку, який запідозрив Бритоголову у майбутній сімейній зраді і повідомив про цю підозру заступника генерального прокурора. Той і скористався моментом.

Решту привезених «подарунків» Самець переховав у потаємній кімнаті підвалу, про існування якої не знала навіть його дружина. Тож, піймавши облизня, Бритоголова звинуватила Юценка у професійній непридатності і подала заяву на розлучення. Чоловік не чинив опору – дав згоду і полишив маєток, отриманий спікером у користування на час перебування на державній посаді.

Помінявши паспорт та скоротивши прізвище на одне слово, Бритоголова почала думати-гадати, як зійтися із Франсуа де Шморгулем, що мешкав у Парижі. Адже дві офіційні особи двох різних держав не могли просто так побратися через незалежні від них причини. Комусь із них треба було стати звичайним громадянином. І цей крок зробити вирішила саме спікер, сподіваючись такою жертовністю розчулити Франсуа.

Бритоголова організувала телефонну розмову завдяки державному каналу зв’язку і натякнула французькому урядовцю, що опікувався питаннями культури, про свої відроджені глибокі почуття кохання. Франсуа промовчав. І Бритоголова зрозуміла цей жест як згоду на повторний шлюб.

Не гаючи часу, подала у відставку з посади спікера парламенту, пославшись на здоров’я. Парламент дав згоду, бо чи не кожен депутат, що інколи сидів у сесійній залі, мріяв сісти в крісло керівника законодавчого органу заради однієї зарплати.

Ось так Бритоголова розв’язала собі руки для особистого щастя. Наступного дня першим же авіарейсом відправилася у Париж на зустріч із Франсуа.

Але про те, що Лариса Коцмар - Клапоть - де Шморгуль –Куку - Юценко змінила свій статус, у Франції нічого не відали. В аеропорту її зустріли з почесним караулом, виконанням гімнів обох країн і врученням квітів згідно з правилами міжнародної дипломатії. Очолював делегацію зустрічаючих… Франсуа де Шморгуль.

Після того Бритоголову повезли у відведену для офіційних осіб резиденцію, де відбулася розмова віч-на-віч її з французьким урядовцем, як і бажала гостя. Проте інтимної бесіди не вийшло через присутність перекладачки, що не полишала кімнату ні на хвилину. Коли Бритоголова поскаржилася Франсуа на зайві вуха, той чистою українською пояснив:

– Це мій перекладач і дружина.

На Бритоголову в ту ж мить напала істерика. Вона гепнулася під стіл перемовин, задригала ногами, заверещала не своїм голосом і почала виривати з поголеної голови дорогу пір’їну. Прибігла охорона і лікар. Гостю підняли, поклали на ноші і повезли в лікарню…

Коли медикам вдалося вгамувати поважну пацієнтку, почули:

– Ідіот ваш Франсуа! Я думала з ним побратися, а він, козел, навіть не повідомив, що одружений! Я залишилася без чоловіка і без державної посади заради нього. Як гірко, печально, боляче та нестерпно!

Додому Бритоголова повернулася чартерним рейсом із заплаканими очима та розбитим серцем. У маєток їй їхати не довелося, позаяк його передали як державне житло новообраному спікеру парламенту. І вбита горем екс-спікер подалася в найближчий готель…

29.

У готелі Бритоголова почувалася б самотньою та забутою світом людиною. Якби не телевізор. Умикнувши його, донедавній спікер парламенту побачила репортаж зі столичного майдану, на якому відбувався черговий мітинг опозиційних сил. У руках його учасники тримали плакати як економічного, так і політичного характеру.

На одному з них Бритоголова прочитала: «Парламент – на нари, а спікера Ларису Коцмар - Клапоть - де Шморгуль - Куку – на поруки!». З відсутності останньої складової свого прізвища зрозуміла, що мітинг – найсвіжіший. «Очевидно, репортаж зняли в день моєї відсутності в країні», –змикитила. Схопила телефон і набрала номер Куку.

Міністр культури обізвався відразу:

– Слухаю вас!

– Кузьме, – тривожним голосом запитала Бритоголова, – що сталося в парламенті?

– Як що? – перепитав Куку. –Законодавчий орган припинив свої повноваження. Будуть дострокові вибори. А ти, Ларисочко, де поділася?

– Я – у столиці, – дещо вгамувавшись, відповіла давня партнерка з політичних махінацій і шахрайства. – З дурості подала у відставку. Тепер не маю ні посади, ні чоловіка, з яким розлучилася, ні житла. Кукаю в готелі. Приїжджай – розповім усе докладніше!

– Гаразд, скоро буду, – погодився Куку.

За годину міністр культури був у готелі, де зупинилася Бритоголова. Розмовляли довго. Опісля поїхали службовим автомобілем Куку вечеряти у відремонтований ресторан «Гюрза і полоз», запросивши до компанії міністра екології і природних ресурсів та керівника державного агентства автомобільних доріг.

Там, у ресторані, їх і пов’язали правоохоронці на чолі із заступником генерального прокурора Юценка, які давно стежили за четвіркою пройдисвітів, шукаючи привів для арешту. І ось, коли Бритоголова залишилася без депутатського імунітету, така нагода трапилася. Прямо в залі закладу кожному з них зачитали постанову, де йшлося, що їм інкримінують створення організованого злочинного угрупування, наклали на руки кайданки і відправили у слідчий ізолятор.

Головним свідком на суді Бритоголової, Куку, Самця та Созо виступив… Клапоть – колишній перший чоловік екс-спікера. Чи не вперше за останні двадцять років висунуті прокуратурою звинувачення на адресу четвірки пройдисвітів кривлянського походження суд підтримав повністю на першому ж засіданні. І «нагородив» кожного підозрюваного десятьма роками в’язниці.

Подавати апеляцію на рішенню суду адвокати відмовилися, позаяк на них чекали нові, прибутковіше судові процеси. Тож не стали гаяти часу на безперспективну тяганину.

Відбували покарання Бритоголова і компанія у найвідоміших колоніях країни. Найбільше поталанило Бритоголовій, яка отримала можливість керувати своєю партією «Ліщина» із-за грат. Від неї однодумцям постійно надходили вказівки та директиви щодо зміцнення партрядів задля перемоги на наступних парламентських виборах.

Про Куку, Самця і Созо довго ходили різні чутки. В одних ЗМІ інколи з’являлися повідомлення про їхню смерть, в інших – про втечу з колоній і виїзд за кордон, ще в інших – про амністію і працевлаштування радниками самого генерального прокурора.

Народ вірив останнім, оскільки заступника генерального прокурора Юценка перевели на роботу до надзвичайників. Але конкретного підтвердження бодай одного журналістського повідомлення ніхто не мав і не знаходив. Тільки екс-заступник прокурора Кривлянщини Ровик на прізвисько Гриб у телеінтерв’ю місцевому найнепрофесійнішому каналу якось сказав, що його земляки – живі-здорові, завершують вивчення укладеного ним і викладачем університету словника тюремної лексики і сподіваються на президентське помилування.

І як у воду дивився. Після п’ятирічного перебування за гратами засуджені вийшли на волю. На столичному залізничному вокзалі їх зустрічали такі ж, але не засуджені, пройдисвіти. Проте з потяга четвірка не вийшла і подалася у рідне Криве, де на них чекав із нетерпінням Гриб, який узявся за створення потужної організації злісних неплатників податків і майстрів робити гроші з нічого.

У перший же день знайомства з Кривим, що не змінилося майже ні в чому, Бритоголова, Куку, Самець і Созо зауважили єдину новинку: замість вирізаних колись з їхньої ініціативи дерев на центральному майдані містечка – густий ліс зі штучних ялин і смерек!

– Такий підхід до збереження природи – найефективніший! – похвалився мер Кривого – дебелий чоловік в окулярах, який у роки керування містечком Куку був його найкращим агітатором, потім проліз на посаду відповідального секретаря спілки художників, звідки незабаром вилетів із тріском, повернувся у рідне гніздо й зумів висидіти в ньому високу посаду. – Цим насадженням не страшні погодні катаклізми, окрім буревіїв, що здатні вирвати забетоновані дерева. По-друге, ці насадження не треба обрізати, підстригати. Їх не спиляють на будівельний матеріал чи дрова. Їх можна легко перемістити на будь-яку іншу територію містечка в разі необхідності. Лише треба тягачем гарненько повисмикувати із цементної основи. Задля цих дерев ми створили товариство з обмеженою відповідальністю «Зелена вічність», яке опікуватиметься ними і пропагуватиме такий спосіб примноження лісових багатств як у країні, так і за кордоном. І ви, шановні друзі, повернулися в рідні місця впору. Ми пропонуємо вам у «Зеленій вічності» керівні посади. Хто на що здатен, не мені говорити. Розбирайтеся, домовляйтеся – і вперед!

За цю рятівну соломинку Бритоголова і компанія вхопилися без вагань. Екс-спікер, що скоротила своє прізвище до одного слова Коцмар, обійняла посаду директора ТзОВ «Зелена вічність», а Куку, Самець і Созо стали її заступниками. У цьому ж товаристві четвірка створила й партійний осередок рідної політичної сили – «Ліщини», що в перспективі мав перерости в ядро нової партії «Дубівщина».

30.

Літа брали своє. І в’язниця дала про себе знати. На колись гладенькому обличчі Бритоголової зарясніли зморшки, в очах пропав шал любовних інтриг, зникла дорога пір’їна з голови, а сама голова вкрилася ріденьким і сивим волоссям, яке його власниця вже не голила. Одягатися екс-спікер почала скромно і без жодного натяку на сексапільність.

А Куку геть змиршавів. До лисини додалася згорбленість, ноги поважчали, причепилися радикуліт, подагра, грижа, серцево-судинні болячки. Костюми стали завеликими. Але він їх носив, попри те, що висіли на ньому, як ганчірки на швабрі.

Змінилися і Самець із Созо. Екс-міністр екології і природокористування завів вуса і бороду. І хоча вони видавалися приклеєними, Самець їх не соромився, а носив, наче найщедріший подарунок долі. На відміну від Куку, навіть у вихідні одягав краватку.

Найсуттєвішою переміною у зовнішності Созо була відсутність гігантського живота. Та ще колишній керівник державного агентства автомобільних доріг носив у правому вусі слуховий апарат, бо у в’язниці однокамерники побили так, що мало зовсім не оглух. Та ще накульгував на праву ногу, якою копнув на дитячому майданчику кам’яне ядро, прийнявши його за гумового м’ячика.

Але мала ця четвірка і спільне надбання, і спільну втрату. Надбанням був достроковий вихід на волю та отримання посад у товаристві «Зелена вічність». А втратою – змарнований шанс заробити персональну пенсію та конфіскація накраденного майна.

Та життя продовжувало свій біг. І надія померти власною смертю підтримувала тіло і дух кожного із них, примушувала ворушити мізками, руками, ногами та язиком. Особливо язиком. Адже брехати та розкидатися обіцянками, як і привласнювати чуже, для Бритоголової, Куку, Самця та Созо було другим диханням.

– Ми відмовилися б від пропозиції керувати «Зеленою вічністю», але люди просять. І відмовити їм було б великим гріхом, – від імені усіх зізнався місцевому журналістові Куку, якого знав ще з часів плавання на надувному матраці водами Уті.

Невдовзі про ТзОВ «Зелена вічність» заговорило все містечко як про фірму, де найвища заробітна плата, найкоротший робочий день, найпривабливіші умови праці та відпочинку. І вже після першого місяця функціонування товариства Бритоголова та її заступники отримали звання заслужених працівників лісового господарства та по трикімнатній квартирі у новому житловому масиві «Друга молодість». А ще через місяць всяк із четвірки сів за кермо імпортних іномарок, ключі від яких їм вручив сам мер Кривого у День повітряно-десантних військ.

До Самця і Созо повернулися дружини. А Бритоголова і Куку уклали громадяький шлюб з випробувальнним терміном у півстоліття. Вихідні керівники товариства проводили разом, орендуючи санаторій «Біла горобина» та торговельно-розважальний комплекс «Корова на роликах».

Вчора компанія за участі мера Кривого відзначила день народження Бритоголової у торговельно-розважальному комплексі. Комплекс згорів, а його гості вціліли, не зважаючи на те, що були п’яними в дошку. З опіками першого ступеня їх госпіталізували. І тепер повертаються до життя за рахунок товариства та бюджету містечка. Позаяк коштів на лікування та реабілітацію бракує, мер Кривого особисто в обідню пору стоїть біля підземного переходу, що біля центрального ринку, з простягненою рукою і крізь сльози закликає перехожих:

– Давайте тільки доларами і крупними купюрами, бо біда потребує європейських витрат!

І перехожі не скупляться. Хто дає дулю, хто – дві, а хто – обіцянку власними руками передушити шайку, що після тривалої перерви повернулася у Криве.

Тому меру довелося продати мовчазний музикальний фонтан і стовп з табличкою «Місце для гопака», що геть струхлявів у затінку штучних ялин і смерек, аби хоч якось допомогти скаліченим у торговельно-розважальному комплексі керівників «Зереної вічності». А колишній перший чоловік Бритоголової Клапоть, який був провідником Самця у бурштиновій подорожі, зайнявся збутом цінного каміння прямо під стінами мерії під наглядом начальника міської поліції. Постачання товару з місць незаконного видобутку бурштину взяв на себе екс-прокур Ровик-Гриб, залучивши для цього літак місцевого аеропорту.

31.

З біди таки викарабкалися. І цю подію відзначили урочистим бенкетом у санаторії «Біла горобина», використавши залишок фінансів з бюджету містечка, установ, організацій, фірм і підприємств, що були переказані на благодійну акцію.

Гуляли три доби. На четверту розійшлися по робочих місцях. Бритоголова приступила до розробки операції з часткового продажу наявних у містечку штучних ялинок і смерек для отримання коштів на чергові авантюри.

А Куку зосередив зусилля, творчу енергію, що дорівнювала енергії лампочки ліхтарика, на пошуки нових цікавих книговидань, які можна було б перекопіювати та випустити у світ під власним прізвищем як праці видатного мистецтвознавця, що удостоївся нещодавно поетичного дифірамбу на шкільному паркані від відомого у вузьких колах Кривого віршописця Вілена Шпички:

Роботи мистецькі оцінювать звик,

Поклавшись на нюх і чутливий язик!

Не менш важливі справи чекали й Самця, котрий згадав, що він – колишній міністр екології і природних ресурсів, а незаконний видобуток бурштину – то і є піклуванням про екологію і природні ресурси. Він вирішив поєднати свій талант шанувальника легких і великих грошей зі ще більшим талантом екс-прокурора Ровика-Гриба, щоб стати активним «старателем».

У Созо були масштабні плани з поповнення власного гаманця на основі поглиблення ям на автошляхах краю, аби машини частіше потрапляли в ДТП, а водії давали прибутки місцевим станціям технічного обслуговування, кримінальним наглядачем над якими був його давній знайомий, імені якого ніхто у Кривому не знав.

Звичайно, товариство «Зеленої вічності» не залишилося осторонь уваги кмітливої четвірки. Тут вони і далі отримували солідні зарплати. А сліди від опіків почали трактувати як позначки від Всевишнього, який, на їхню думку, таким реверансом позначив обраних світу сього, які претендують на райське майбутнє.

І перші ж результати від реалізації накреслених планів не забарилися. Бритоголову молодші невідомі пройдисвіти обвели довкіл пальця, розрахувавшись за штучні ялинки і смереки фальшивою валютою. Це був удар нижче пояса. Але скаржитися правоохоронцям не випадало, позаяк пахло вже апробованими власними боками тюремними нарами. Не знаходила екс-спікер і відповіді на ймовірне запитання мера Кривого, де подівся з центрального майдану містечка цілий масив штучних ялинок і смерек. Виручив мудрий Куку:

– Скажеш, що містечком пройшовся невидимий смерч!

У свою чергу Куку теж рахував набутки. Мішок перекопійованих ним і підписаних власним прізвищем книг маститих авторів виявилися дослідженням кримінального минулого нинішніх керівників «Зеленої вічності». А ще за видрук цих творів Куку залишився у величезному фінансовому боргу.

І Самцю вдалося зрушити з мертвої точки благі наміри. Йому ділки продали аж дві помпи для вимивання бурштину, які виявилися недіючими.

А Созо мало не поплатився життям. Під час нічного поглиблення дорожньої ями на одній із вулиць Кривого його зачепив за голову легковик учасника підпільних автоперегонів. Мізків не дістав, проте шкіру на потилиці здер усю. Відтак на роботу в «Зелену вічність» почав ходити в мотоциклетному шоломі, аби не привертати увагу допитливих землячків. Щоправда, один із них таки колупнув:

– Боїтеся, Созоне, клепку загубити?

На що довелося відповісти:

– Сьогодні у нашому товаристві розпочався місячник безпеки праці!

Чи повірив землячок цій придумації Созо, не знати. Одначе містечком поширилися чутки, що керівництво ТзОВ «Зелена вічність» готується до польоту в космос. А на стіні офісу товариства якийсь дотепник вивів чорною фарбою: «Летіте під три чорти, щоб вас не можна було знайти!».

32.

Партія «Ліщина» так само раптово зникла, як і народилася, не встигши перерости в політсилу під твердішою назвою – «Дубівщина». А все через втрату свого лідера, яка старанно втрачала інтерес до політичних справ після трагедії у торговельно-розважальному закладі. Тому намір створити осередок цієї політсили у товаристві «Зелена вічність» згас навічно.

Жодної втрати народ не відчув. Більше того, він втішився, що такенна кількість бігбордів вивільнилася від нікому непотрібних гасел й обіцянок. І на їхньому місці тепер можна буде розміщувати рекламу промислових і продовольчих товарів, побутових послуг тощо. Як зазначив місцевий старожил дід Гаврило, країна отримала можливість розвиватися бодай на щитах.

Позитивно оцінили втрату «Ліщини» і її члени. Адже відпала потреба платити партвнески, ходити на збори, мітинги, конференції, виконувати партійні доручення, зокрема роздавати з наметів агітаційну літературу, охороняти офіси від нападів опозиціонерів, вивішувати прапори і встрявати у сутички з правоохоронцями під час протестних акцій. Прийшла можливість усі сили кинути на особисте життя: на пошуки пригод, повернення боргів шляхом продажу житла і майна, готування до похоронів надій і власного тіла.

Оптимізму додалося й заступникам Бритоголової. Вони зосередилися на суто комерційних махінаціях: розтягуванні майна товариства «Зелена вічність», збуту штучних дерев, накопиченні фінансових ресурсів на «чорний» день, коли доведеться переживати матеріальну скруту найвищого рівня чи лягати в домовину.

Про власні похорони думав кожен із пройдисвітської четвірки. Бритоголовій хотілося померти відразу після столітнього ювілею, Куку – трохи пізніше. А Самець не уявляв свого прощання з білим світом без торби бурштинового каміння під боком у просторій труні.

Найскромніші запити були в Созо. Він мріяв, аби його завезли на кладовище без трясучки розбитою дорогою. Тому запасався подушками та ременями безпеки, викрадаючи їх із легковиків кривлянських мажорів.

Однієї злодійської ночі Созо вельми не поталанило. Коли діставав з чужого джипа необхідні речі, двері захлопнулися. І довелося повертатися додому з усім всюдиходом. Тепер не знає, як цей транспортний засіб зможе використати під час похоронної процесії: у салон труну з покійником не покладуть, а просто так гнати джип у траурній колоні – зайва витрата пального.

Наразі зупинився на проміжному варіанті: викраденого легковика накаже працівникам ритуальної служби закопати в могилі разом із ним! Може, на тому світі випаде возити Всевишнього чи головного чорта. Про це і зізнався необачно Куку. Колишній міністр культури на весь офіс зареготав:

– А поруйновані дороги візьмеш із собою на той світ?

– Там траси є свої, що перебувають у належному стані, – почав вгамовувати колегу по шахрайству колишній керівник державного агентства автомобільних доріг.

– Бо ними опікуєшся не ти, – продовжував гнути кпини Куку. – Та не забудь, що за свої ями відповідатимеш на небесах. І йморівним покаранням для тебе буде кипіння у смолі, налитій у гігантську дорожню вибоїну, схожу на ту, що в центрі Кривого.

– Не злорадствуй, – підсумував Созо. – У тебе не буде власного казана зі смолою і користуватимешся чужими, поки їхні законні власники тобі голову не відкрутять!

Та найстисліше висловився на цю тему Самець:

– Як колишній міністр екології і природних ресурсів я неодмінно завідуватиму смолярнею та дровітнею. І будете мерзнути в холодних казанах доти, поки я вас не пошкодую.

Бритоголова у дискусії участі не брала. Вона подумки бажала усім трьом пройдисвітам найсправжнісінького пекла, а собі – післясмертної недоторканності.    

33.

Доля все-таки посміхнулася першому чоловікові Бритоголової Клаптю. Йому вдалося на бурштинових екскурсіях заробити суму, яка дозволила придбати у Кривому ринок «Свійський», що розмістився у…плавальному басейні.

Ні, круглу форму п’ятиповерхового приміщення з безліччю широких вікон не будували спеціально під місце торгівлі. Просто зданий в оренду басейн почав іти на дно болота, на якому його звели архітектори-пройдисвіти. Тож аби не залишитися з носом, міська влада поспішила збутися рухливого об’єкта за далеко не захмарні гроші. Покупцем і став колишній провідник Самця в район незаконного бурштинового промислу.

За декілька років ринок випурхнув із круглобокого приміщення і розлився довкола нього широкою рікою, сягнувши найближчих вулиць містечка, а згодом поглинув їх. Виросли криті торгові ряди. Завирував, залементував «Свійський» на повну силу, заманюючи до себе нових і нових продавців і покупців, багатих і бідних, роззяв і спекулянтів, чесних і майстрів обману, місцевих і приїжджих, молодих і старих.

Кабінет Клаптя розмістився на вершині басейну, переобладнаного в торгові кімнати – тісні і холодні, зате з високою стелею та можливістю оглядати з вікон довколишню місцевість. Особливо тішились такій зручності продавці останнього поверху, прикритого круглим куполом. Сидячи часто-густо без роботи через брак покупців, вони перетворювалися на мрійників, що літають попід небесами, немов ангели. Маленька радість витісняла великий смуток, безнадію долав оптимізм, а тіло переставало труситися від холоду. І тоді розпочинався у них «круглий стіл» на тему «Хильнемо по чарчині, щоб не довбало в голові і спині».

Підбадьорував продавців і власник ринку, обіцяючи прибутковість, яка вже падала на господарів нижчих поверхів, а особливо на торгові ряди довкіл басейну, куди покупцям діставатися було простіше. Тут вони могли придбати як промислові, так і продовольчі товари оптом і вроздріб.

Найвища ярмаркова температура на «Свійському» стояла восени, коли вишиковувались довжелезні ряди вантажівок зі свіжими овочами і фруктами, крупами, курячими, качиними, гусячими та перепелиними яйцями, птицею, хлібобулочними виробами… Торгуючи прямо з кузовів, продавці закликали людей налітати на товар різними мовами. А хто чогось не міг второпати, в хід ішли міміка та жести.

На «Свійському» Бритоголова та компанія бували вельми рідко. Хіба що у передсвяткові дні. Екс-спікер обожнювала дині та кавуни. Куку запасався грузинськими приправами, Самець робив наголос на закупівлі перепелиних яєць і соусів. А Созо не минав продавців квітів. Їх він купував снопами, а потім роздаровував першим стрічним жінкам і дівчатам, воліючи хоча б у такий спосіб доводити самому собі, що він – не бездушне створіння.

Зазвичай, дружині квітів не діставалося. Та вона не засмучувалася, бо вважала, що її чоловік – ощадлива потвора, а відтак на якісь троянди чи ромашки гроші не викидає. У неї щодня було одне замовлення: Созо мав додому повернутися не пізніше півночі на власних ногах, що інколи й траплялося.

Самець же знав, що Клапоть є власником «Свійського». Але шляхи їхні ніколи не перетиналися після бурштинових мандрів. Та й такої потреби не виникало. На ринку можна було придбати без блату і протекції будь-що. Не потребував послуг колишнього міністра екології і природних ресурсів і сам Клапоть, бо не бідував без «зелених». Їх він мав більше, ніж уся четвірка пройдисвітів разом узятих. А штучних ялинок і смерек не переварював змалечку. Його у молоді роки манив ліс зі своїми дарами – ягодами, грибами, лікарськими травами, ликом, як тепер бурштиновим багатством.

У вільні від базарних і бурштинових клопотів хвилини Клапоть пише спогади про незабутні дні бурхливого кохання з чарівною Ларисочкою і мріє видати їх собі на вісімдесятиріччя. Та ще у рамках підготовки до важких мандрів бурштиновими стежками щорічно бере за хабар активну участь у змаганнях працівників лісогосподарських підприємств краю «Всебічність», долаючи всі етапи боротьби за звання найкращого знавця ботаніки, дендрології, лісових культур, електронного обліку, лісівництва, геодезії, таксації, охорони та захисту лісу і мисливства.

Цьогоріч Клапоть завдяки відповідній подачці голові товариства лісників, виборов у змаганнях першість, продемонструвавши найвищий рівень майстерності провідника бурштиношанувальників.

Бере участь Клапоть і в щорічному фестивалі ранкової зарядки в якості коментатора, ворожить собі довголіття та колекціонує легкові автомобілі. У його гаражі є навіть «Крейслер» 30-х років минулого століття. Не припиняє і пошуки працьовитої дружини, яка б допомагали набирати на комп’ютері текст спогадів про перше кохання. І пробує свої сили у вуличному мистецтві «Мурал» – художньо розписує під час застілля стіни приміщення червоною та чорною ікрою.

А вихідні використовує виключно для закладання фундаменту під майбутню продовольчу программу майбутньої сім’ї, навчаючись готувати по-африканськи та по-гуцульськи шашлики з жіночим акцентом.

Ходить Клапоть у парі зі здорованем. Одного разу його запитали:

– Цех то з вами? Охоронець?

– Помічник, – відповів Клапоть. – У мене – виразка шлунку, тож пити багато не можу. А без цього що-небудь дістати не можна. Так цей здоровань і п’є замість мене.

34.

Випадково Клапоть натрапив у Кривому на крамницю «Копальня», коли шукав стержень для кулькової ручки, що списалася.

Це був торговельний заклад державної бурштинової фабрики, де продавали картини, оздоблені бурштином, жіночі прикраси і навіть бурштиновим деревом у людський зріст! Саме дерево привернуло увагу підпільного провідника і власника ринку. Стовбур, гілки і листя виблискували золотим кольором, що переливався зі світло жовтого у темно коричневий.

У Клаптя аж слина з рота потекла. Якби таке дерево та у власний дім! Але ціна замуляла. Відтак поставив мету: виготовити подібне бурштинове диво з власних запасів отриманого від екскурсійних послуг підземного каміння.

Та бракувало майстра. Розпитувати у продавця крамниці про нього не наважився, як і про рецепт виготовлення: побоювався викликати підозру. Поцікавився лише:

– Чи складно виконувати таке замовлення?

Продавець – літня жінка – не без гумору відповіла:

– Складніше, ніж язиком теліпати.

І Клапоть зрозумів, що шкіра вичинки варта. Подякув за консультацію і подибав далі шукати стержня до кулькової ручки.

Коли знайшов, заглянув на ринок. І зустрів екс-прокурора Ровика-Гриба. Колишній служитель Феміди, вислухавши Клаптя, зареготав:

– Гони «бабло» – і я тобі такими деревами садибу засаджу!

Власник ринку піддався спокусі: виклав чималеньку суму «зелених».

Через кілька днів невідомі пики привезли додому Клаптю в’язку молодих дерев:

– Сади, папаня, нехай ростуть!

З роками із саджанців вигнався сад…аличі. І вродив щедрим врожаєм жовтих і темно коричневих ягід, схожих на бурштинові кульки, які Клапоть бачив у «Копальні» на привабливому дереві!

– Ге, це ще краще! – зрадів провідник і власник ринку. – І полюбуватися можна, і скоштувати!

І забув про крамничне дерево.

З того часу і побратався із Риком-Грибом. І навіть взявся вивчати його тюремну лексику.

Здобуті знання знадобилися. Невдовзі Клаптя спіймали поліцейські, коли перевозив з копалень у власну схованку незаконно видобуте цінне каміння. Відбулося судове засідання. І його посадили. Разом із Грибом.

35.

Старість – не радість, а привід вийти на люди і показати, що ти – егей який молодий! І він настав для Бритоголової, Куку, Самця і Созо.

Криве відзначало свою чергову річницю. У заставлене штучними ялинками і смереками містечко, де на кожному кроці для кривлян і їхніх гостей – пересувна вбиральня, цього недільного ранку, осяяне теплим осіннім сонцем і нічними ліхтарями, що ніколи не гаснули, зібралося кілька тисяч любителів покепкувати з місцевої влади, зокрема мера Припічка, який колись порятував керівний авторитет Куку, виступивши із закликом до мешканців містечка підтримати кандидатуру старого пройдисвіта на роль першої особи цього населеного пункту.

На штучних ялинках і смереках висіли святкові плакати із потретами тих, кого давно чекала в’язниця, хто з неї вийшов. Зрозуміло, були тут і фейси керівників недорозтягнутого товариства «Зелена вічність».

Після байкер-шоу відбулася урочиста хода найвідоміших місцевих корупціонерів, злодіїв, щахраїв і брехунів усіх рівнів. Серед гордо крокуючих можна було бачити і компанію Бритоголової, яка ледь пересувала ноги, намагаючись продемонструвати свої фізичні кондиції.

Осередком народних гулянь став гідропарк, де учасники урочистої ходи змогли ознайомитися з власними портретами, виконаними знаними ковалями з різного метала – від олова до золота. Виставки-дегустації, майстер-класи, спортивні змагання, виступ оркестру безхатченків, ковер-рок гуртів, танцівників, пародистів – усе це замінив мітинг, на якому намагалися щось сказати самі собі майстри пустих балачок, включаючи мера.

Надали слово і Бритоголовій як людині славного минулого, яка зробила вагомий внесок у соціально-економічний занепад Кривого, долучалася до організації різноманітних махінацій з громадським майном і фінансами, булла і залишається дружиною екс-мера, якого зробила міністром культури, посадила у крісла керівників міністерства екології і природних ресурсів, державного агентства автомобільних доріг Самсона Бабця та Созона Печеню, їла з ними тюремну баланду, щоб, урешті решт, повернутися у рідні місця на схтлі віку як екс-спікер парламенту та екс-голова партії «Ліщина», а тепер – директор ТзОВ «Зелена вічність».

Говорила Бритоголова від імені сімейного дуету, що укоав громадський шлюб на півстоліття. Ораторка, шепелявлячи, привітала кривлян зі святом містечка і подарувала для майбутнього музеї свою дорогу пір’їну, з якою не розлучалася довгі роки спікерського життя.

Віншували і Самець із Созо. Щоправда, не словами, а жестами. Вони вказали на свої годинники, що означало: пора теревені припиняти і розпочинати фуршет! Мер із ними погодився, вручив кожному присутньому по порожньому келиху і поставив мітингову крапку. Йому скромно зааплодували Бритоголова, Куку, Самець і Созо, бо інші гості свята давно розбіглися по місцях розливання міцних напоїв.

Святковий стіл Припічок організував на плаваючій баржі, на яку ніхто зі сторонніх не міг потрапити. Заспокоїлася вона в центрі гідропаркового озера, подалі від берегів і заздрісного ока.

Тамадою зголосився бути місцевий екс-священик, якого вигнали з церкви за розпусту, а мер узяв у свої друзі, оскільки і сам належав до звабників красунь. На величезний, розміром майже в баржу, стіл питво та закуску подавала із берега товстими шлангами, крізь дірки яких дещо з наготовленого для обраних осіб потрапляло в пащеки голодних рибин, що ще не здохли.

Завершилися народні гуляння танцем та бійкою мера з Куку, котрі не могли дійти шва, хто з них більше нашкодив Кривому.

Аби зупинити зайву дискусію гонорових клієнтів, Бритоголова спихнула їх в озеро, звідки ті благополучно повернулися назад на баржу замочувати свій порятунок, коли на небі вже веселилися перші зорі під керівництвом блідого місяця.

Наступного дня від внутрішнього перевантаження Куку ледь не врізав дуба під штучною ялинкою в центрі Кривого, де зупинився очистити шлунок. Виручило старе загартування та згадка про громадську дружину, яка послала його в аптеку за пігулками від переїдання.

А самцю і Созо було хоч би що. Вони на баржі обачно закушували прихопленим із дому гарбузовим насінням. А виставлені на стіл делікатеси тихцем розпихали по кишенях, аби пригостити дружин, що чекали їх повернення з відповідального заходу.

Вони майже два тижні керували без Бритоголової і Куку товариством «Зелена вічність», успішно довівши його до банкрутства, як того вимагав план спільних дій четвірки пройдисвітів зі стажем.

Коли Бритоголова вийшла на роботу, на дверях офісу висів амбарний замок, під яким теліпалася записка наступного змісту: «Ми – у розшуку. Не шукайте нас. Шукайте і собі надійну схованку. Два С.».

І під руку з Куку директор подибала до хірурга-косметолога робити косметичну операцію…

         36.

«Зелена вічність» припинила своє існування. В її приміщенні розмістилася поліцейська станція. А в ЗМІ з’явилася інформація, що керівники товариства емігрували.

Насправді ж Бритоголова змінила свою зовнішність. У довгій сивій перуці з видовженим обличчям і носам, схожим на дзьоб ворони, вона спокійно проживала у Кривому, переселившись в інше помешкання. А Куку не витримав косметичних втручань і беркицьнувся. Його Бритоголова таємно поховала на місцевому кладовищі «Пенсійне» як невідому особу.

А Самець і Созо після піврічного переховування у розвалинах недобудованого корпусу гуманітарного університету набули образу безхатьків. Їхня зовнішність настільки змінилася, що впізнати в цих замучених і неохайних волоцюгах колишніх державних чиновників та однодумців не могла навіть Бритоголова, хоча зустрічалася з ними чи не щодня на сміттєзвалищі, куди приїжджала дитячим візком за нікому не потрібним барахлом.

Бритоголову Самець і Созо приймали за покинуту всіма стареньку. Вона після смерті Куку залишилася без пенсії та рідних. Виручали лише накрадені в роки спікерства і потім приховані кошти, що майже випарувалися. Вони дозволяли триматися на плаву та утримувати малосімейку. Для повної конспірації і зробилася «бомжихою». Хоча її ніхто й не розшукував.

Щоразу, повертаючись зі сміттєзвалища з наповненим «добром» візком, Бритоголова чемно вітається зі стрічними і примовляє:

– Ох, як хотілося потрапити на владну вершину! А опинилася на бархані…

І скрушно хитає головою, притримуючи сиву перуку.

– А що таке «бархан»? – запитала якось маленька дівчинка свою маму, почувши стареньку, що проминула їх з дитячим візком.

Мама пояснила:

– Це вітром насипана піщана гора, на якій – жодної травинки. Мабуть, бабуся родом із тих країв, де є ці гори.

Бритоголова від того розчулилася до сліз. Зупинилася, дивлячись услід жінці з дитиною.

Аж тут повз проходили Самець і Созо. Угледіли давню знайому, кивнули головами. А Созо і сказав:

– Може, допомогти довезти ваш «крам»?

Щось знайоме почулося в голосі безхатька. Але де чула його, не пригадала.

Під порогом будинку, в якому мешкала, подякувала помічникам. І мимоволі зізналася:

– Коли я була при виконанні державних обов’язків, мої хлопці казали: «З тобою – до бою!». А зараз…

Самець і Созо від здивування витріщили очі:

– А як вас звати?

– Ларочкою батьки називали. А колеги – Ларисочкою.

– А прізвище у вас було? – не вгавали безхатьки.

– Аякже, – шепеляво промовила старенька. – Та частіше мене називали по прізвиську: Бритоголова.

Самець і Созо ледь не кинулися обіймати стрічну. Це була їхня отаманша! Але посоромилися зізнаватися, хто вони. Та й конспірація не дозволяла зайве базікати.

– Пішли, пройдисвіте, – штовхнув у плече Самця Созо. – У нас ще справ – по саме горло!

Замість епілогу

         Мера Кривого Припічка громадські активісти днями застукали на «валютному п’ятачку», що на ринку. Він торгував доларами, євро, гривнями, рублями. Не приховуючись.

Про незаконні валютні операції керівника містечка, що потопає у смітті, небайдужі написали звернення в управління захисту економіки. Звідти надійшла оперативна відповідь: «Звернення розглянуто. Не встановлено достатніх даних, які б вказували на наявність ознак складу кримінального правопорушення в діях мера Кривого.

Працівники управління систематично проводять профілактичні заходи з метою недопущення здійснення на території Кривого незаконних валютно-обмінних операцій. У разі встановлення правопорушення винуватця буде притягнуто до адміністративної відповідальності.

Начальник Ровик В.В.».                                                                                            

Громадські активісти вибухнули гнівом. Організували пікет під стінами управління, розгорнули плакати, заскандували:

– Поліцейську контору очолив колишній прокурор-хабарник Гриб!

– Це кругова порука продажних чиновників!

– Хто його випустив із в’язниці?!

– Куди дивиться президент?!

– Геть пройдисвітське кодло!

– Захищати закони мають чесні люди!

– Ганьба!

І заспівали власний гімн:

«Борітеся – поборете!» –

Кобзар закликає.

Та на кожне горе те

Духу не стачає.

Сили і чиновницькі,

Й правоохоронні

Погляди по-змовницьки

Туплять: – Все в законі.

Справи хтось «старателів»

Має доглядати,

Щоб оберігати їх

І зиск з того мати.

А хтось обіцянками

Гострить зуби кутні,

Що змете атаками

«П’ятачки» валютні.

А зло теє слухає

І брика по хаті,

Бо у носі муха є

Й руки волохаті.

Люд же сподівається,

Що цей шик минеться,

Що гидь вимітається,

Що мітла знайдеться,

Що разом з міняйлами

Виметуть в «параші»

Тих, що аномальними

Роблять будні наші!

         Вгамував розлючений натовп Самець, що із Созо випадково потрапив під стіни управління захисту економіки:

– Та ніякий це не колишній прокурор Гриб! Це його пасинок! А Гриба тільки днями амністували, бо нікому опікуватися бурштиновим промислом.

Активісти згорнули плакати і розійшлися.

– Не життя, а чортзна-що, – буркнув їхній лідер. – І коли наведемо порядок?

– Він і порядок на те, щоб його наводити, – філософськи кинув йому навздогін Созо.

                                                                                                                                                             Серпень-вересень 2018 р.

 

 

  

НАГАДКИ

ПРО МОВНІ ПОРЯДКИ

***

Приймати участь, а не брати –

Це значить, що її ковтати.

***

Міроприємство провели? Брехня безбожна!

Лиш захід провести, шановні друзі, можна.

***

Якщо на маслі жарите ви рибу,

Штовхаєте неграмотності глибу.

З вас навіть дітки кепкуватимуть малії,

Бо рибу смажать українці на олії!

***

Як звучить чудово:

«Словом», «одне слово».

А хтось торохкоче

Покручне «короче».

***

Взялися гладить утюгом штани?

Такої ще не бачив дивини!

Запам'ятайте, земляки, будь ласка:

Прасують одяг, бо в роботі праска!

***

Від сорому вас кинуло у краску:

Ох-ох, яку придумали ви маску!

Потрібно червоніть од глупоти

Чи раків, якщо хочете, пекти.

***

Хто б не був правий, йому

Дайте раз по пиці

За ту саму правоту,

Котра на язиці.

Бо не наше те «правий!»,

Як і слово «лужа».

По-вкраїнськи говори:

«Ваша правда, друже!».

***

Відкривайте стадіони,

Мапи, шлях, резерви,

Світ, таланти і закони,

Книги та консерви,

Фірми, університети,

Пам'ятники, школи,

Урочистості, секрети,

Пляшку «Пепсі-коли».

Відкривать нові зупинки,

Й душі поспішайте…

А ось двері та кватирки

Тільки відчиняйте!

***

Якщо комусь всього хватає,

То мудрецеві – вистачає.

***

Знає навіть мій маленький брат:

Фарш і фарс потрібно розрізняти.

Фаршем страви можна начиняти,

Ну а фарс – то просто грубий жарт.

***

З якого це дива, скажіте мені,

Часи – не годинник – висять на стіні?

***

– Знаю, – хвалиться Андрій, –

Папа – римський, тато – мій!

***

– Пока! – Тимко Сашку гука.

Те саме чую від Славка,

Микити, Ігоря, Андрія,

Панаса, Сидора, Сергія…

Хіба ж промовити міг так

Своєму другові козак?

Було щемке у них – і край:

«Не згадуй лихом!» чи «Прощай!»,

Або гуло: «Бувай здоровий,

Земляче, брате чорнобровий!

Ми ще зустрінемось! Пора!»,

А ще: «Надії та добра!»…

***

– Я відчуваю вухом

Мелодію, як Ліст!-

Діливсь талантом з другом

Андрійко-піаніст.

Андрійків друг почухав

Потилицю й сказав:

– Мелодію Ліст вухом

Уловлював, щоб знав!

***

Якщо козак ти, не макуха,

Носи не шляпу – капелюха.

***

У кожному місті і в кожнім селі

Існують проблеми великі й малі.

Тут різних питань – неперервана нить…

Проблеми й питання. Як їх розрізнить?

Проблеми розв'язують, наче шнурки.

Питання ж вирішують. Друже, втямки?

***

Переводять через кладку

Несміливих Олю й Натку.

Ну а твори, мудрі знають,

З інших мов перекладають.

***

Кепкувать Остап узявся

З однокласника Івася:

– За м'ячем лише нагнувсь,

А сапає, як дідусь!

Та Степанко не з Івася,

А з Остапа розсміявся:

– Ну й підкинув жмут соломи!

Люди сапають од втоми!

***

Вправляють майку чи сорочку у штани,

У рамку – знімок чи якусь картину.

А управляють кіньми здавнини

Й ракетами, що мають силу дивну.

***

А терен з тереном не плутай ніколи,

І він, хоч колючий, з поваги не вколе,

Ще й приязно, щиро запросить у гості,

Терпкими плодами, зазвичай, пригостить,

Покаже бори стоголосі, недремні…

А де він живе? На поліськім терені.

***

На зборах урочистих і буденних

Нам, грамотним, затверджувати слід

Повістку денну чи порядок денний?

Ану ж бо розтопи, читачу, лід!

А поки ти збираєшся з думками,

Я поділюсь секретом з малюками:

Порядок звик черговість стерегти,

А ось повістка кличе: «Йди сюди».

***

Таку придбав для малювання туш,

Що з радості в музик замовив туш!

***

– Не новинка, а сумнинка, –

Друзям мовила Галинка. –

Впав Остапчик на відро –

І, на жаль, зламав бедро…

Та відразу спохопилась:

– Ой, ребро. Я помилилась.

***

Карандаш – циркач відомий,

Клоунади посланець.

А художник наш невтомний –

То, звичайно, олівець.

***

Любить слово «тіпа» Ліпа:

– Тіпа школа, тіпа ріпа…

А чому не прижилось

«На зразок», «на кшталт», «як-ось»?

І якщо вже тіпа зранку,

Значить, маєш лихоманку.

***

Пост призначений солдату,

А посада – бюрократу.

***

Робить вигляд лисий пень,

А мудрець вдає лишень.

***

Якщо замовив, будеш пити каву.

А заказав – наклав табу на справу.

***

Якщо калач провини спік

Ти, непропащий чоловік,

Не констатуй, не вимагай:

«Я вибачаюсь», «Пробачай!»,

Стань на коліна і заплач:

«Прошу пробачення», «Пробач».

***

П'ять галочок-чорнявочок

Нарахував Андрій

Й поставив стільки ж галочок

Одразу в зошит свій.

***

Скажу тобі, мій друже, тет-а-тет:

Де іспит, там, зазвичай, і білет,

А де метро, театр, музей ачи трамвай,

Там лиш квиток. Затям! На носі зарубай!

***

Галстук носять навіть німці,

А краватку – українці.

***

Макітрою не називаєм бочку.

Чому ж за крапку видаємо точку?

Причиною усього те є, мо',

Що на уроках мови ми спимо?

Тож новину прогавили учора,

Що точка там живе, де і опора,

Що прописалась крапка-молодець

Назавжди там, де речення кінець.

***

Дзвонити й телефонувати.

Коли слова ці слід вживати?

За перше беремось лишень тоді,

Коли ми опиняємось в біді,

А отже, дзвонимо у дзвони,

Аби почули нас мільйони!

А друге? Друге мусимо згадати,

Як в слухавку щось хочемо сказати.

***

Запитала Настя Юльку:

– Ти в руках тримала люльку?

Юлька відповідь дає:

– Люльки різних видів є.

Ту, в якій малою спала,

Я не раз сама гойдала.

Й ту, якою пихка дід,

Я вже вивчила як слід.

Іншу – пристрій підвісний-

Я минулої весни

(Ти повір мені на слові)

Бачила лиш на будові.

***

Фуражка – жона фуражира.

А те, що у свого кумира

Поцупив на вулиці шкет,

Ім'я має справжнє – Кашкет.

***

Ось новину газети

Укотре подали:

«Письменники й поети

На свято прибули».

Здавалося б, звичайні

Уміщено рядки,

Та викликали в Тані

Вони гіркі думки.

Відмінниця ж бо знала:

Письменник і поет –

Це різні два начала,

Це мовний вінегрет.

І новину газети

Отак би подали:

«Прозаїки й поети

На свято прибули».

***

Де не стань, куди не глянь –

Епідемія кривлянь:

Колька, Толька, Галька, Мішка,

Олька, Валька, Вітька, Грішка…

Каже Орест до Марічки:

– Із імен ростуть калічки…

***

Бабуся заснути ніяк не могла.

Надійка їй ліки хутенько дала –

Прості, традиційні і досить надійні.

Які ж то: снотворні чи, може, снодійні?

***

– Ми до юшки, – каже Гліб, –

Йдем широким кроком:

Рибу вкинув я у кріп

Разом із окропом!

Сміх лунає при ріці:

– Покажи народу,

Як тримав ти у руці

Закипілу воду?!

***

– Будеш велетнем рости, –

Мовить Владко Лесику. –

Тільки їсти маєш ти

Кашу ахіллесову…

– Е, не плутай річ просту, –

Не мовчиться Лесику. –

Ахіллесову п'яту

Й кашу геркулесову!

***

Сім деньків оддав безділлю,

А говорить, що неділю…

***

Якщо штурмуєш знань фортеці,

Збагнеш чи зараз, ачи потім:

Очки отримують у спорті,

А окуляри – ув аптеці.

***

Похвалилась друзям Віка:

– Вдома в нас росте клубніка!

І почула від сестрички:

– Не обманюй. Полунички!

***

Хто троянду називає розою,

В того рідна мова під загрозою.

***

На руках, скажіть, у Натки –

Рукавички чи перчатки?

***

Запитав Остап Ірину:

– Ти мені позичиш гривну?

І потрапив їй на гак:

– Гривну – ні, а гривню – так.

***

Пам'ятати всім годиться:

Українська одиниця,

Одиниця грошова

Чоловіком не бува!

***

Давати ворогам із давніх пір

Ми звикли відкоша, а не відпір.

***

Одну із мовних теорем

Запам'ятай, ледащо:

Буває злочин глухарем,

Тетеруком – нізащо!

***

Зна не тільки Бог –

Й кухар-бригадир,

Чом в меню – творог,

А в тарілці – сир.

***

Не літай думками ти

Попід небесами –

Вчи: підбити й підвести –

Не одне й те саме.

Можна друга підвести

Під дурного хату

І кобилу до води

В пору душнувату.

Ще повалену в саду

Буйним вітром квітку

Та з асфальту у сльоту

Дядечка чи тітку.

Підбивають залюбки

Й часто ненароком

Підсумки та подушки,

Чоботи та око.

***

На миснику в Анжелки

Красуються виделки.

То чом же промовляє:

– Глянь, кожна вилка сяє!

Мабуть, потрібно їй

В словник заглянуть свій.

***

Запитав малий Мартин:

– Скільки, дядечку, годин?

Поцікавилась Галина:

– Котра, дядечку, година?

– Хто з них, – я спитаю знову, –

Знає краще рідну мову?

***

Не стиха дитячий плач –

Сльози душать Люду:

– Вилвав суба мого влац…

Цим я їсти буду?..

Тато Люду пригорнув:

– Врач тобі попався.

От якби це лікар був –

Може б, зуб зостався.

***

Хто по воду чимчикує,

Спрагу той свою втамує.

Ну а хто йде за водою –

Лиш насититься ходою.

***

Тертка потерть залишає

Після себе, звісно,

Млин же – борошно, всяк знає,

Міксер – ніжне тісто,

Ступа – зернятка м'якенькі

Та ще кашу з маку.

А що пасок, дорогенькі?

Так, вини познаку!

***

Попасти можна пальцем в небо.

А ось в мішень влучати треба.

***

Морщить лоба дід Макар,

Чухає потилицю,

Гонор бо ж і гонорар

Розрізнити силиться.

На підмогу кличе дід

Рідного онученька:

– Розкуси цей мовний плід,

Бо замучить мученька!

Очі звів онук до хмар:

– Вже пора затямити:

Гонор платять! Гонорар

Демонструють ябеди!

Тут Оленка через тин

Загукала братику:

– Грицю! Все поплутав ти!

Зазирни в граматику!

***

– Люба людина – цілий світ! –

Прорік сусідові сусід.

Це так образило Тимка:

– Та не люба, а будь-яка!

***

Запитав татусь Миколку:

– Заволік ти нитку в голку?

– Да, – сказав малий мастак

І почув: – Де ж ділось «так»?

***

Мовив Мурчик: – Няв-няв-няв!

Гриць Славка штовха: – Поняв?

Той очима – блись з-під брів:

– Не поняв, а зрозумів!

***

Абетку знає з нас усяк

(Простого знать не гоже).

Однак її читати так,

Як Гриць, ніхто не може.

Грицько наш – мудра голова,

Взірець добра й порядку,

Ще й гуморист: чита, бува,

З кінця – та до початку.

***

Розпізнать, де грип, де гриб,

Навіть телепні могли б.

Грип у дім приходить сам

(Найчастіше у негоду)

І приносить завжди нам

Кашель, нежить і ломоту.

На грибні ж осінні лови

Нас запрошують діброви.

Принесем гриба до хати –

Будем юшку готувати.

Обминай усіх нас, грипе!

Виростай великим, грибе!

***

Заклякнути, застигнути, завмерти

Від несподіванки, страху чи болю –

Це значить, на якусь секунди долю

Перетворитись у живого монумента.

***

– Любимих поетів Я книги придбав, –

В шкільному буфеті Петрусь щебетав.

Замріяний Едик Зітхав увесь час:

– Є тільки поети Улюблені в нас…

***

Виступала позавчора

Наша староста на зборах.

Вельми гарно виступала,

Я ж таке занотувала:

«Клас досяг високих знань –

Це є наслідок старань.

Відстає лиш Гриць Диктант –

Це вже ліні результат».

А тепер хай скаже всяк,

Що у виступі не так?

***

Мішає кашу в казанку

Тимко, аж упріває.

Робити швидко це Тимку

Димище заважає.

***

Терпіння чаша вже наповнилася вщерть?

Пройма жура чи хтось образив дуже?

Вгамуйся, вгомонися, заспокійсь і ще

Візьми себе у руки, любий друже.

***

Радіють юні глядачі:

-Забили наші два м'ячі!

А дід Остап їм зі смішком:

– Невже? У що? Чим? Молотком?

Опісля мудро так повча:

– Та пожалійте ви м'яча,

Він вам – не цвях, що кирпу гне,

А кругле диво шкіряне,

Яке загилюють у сітку

А чи заштовхують нерідко.

Отож, сказав би сам футбол:

– Забити можна тільки гол!

***

Сказав політик якось в інтерв'ю:

– Коли я слово виборцям даю,

Виконую його, за що мене

Шанує і розумне, і дурне!

Чи серед слухачів дурне було –

Воно і досі не доповіло,

А ось розумний чоловік знайшовсь.

Політику він мовив на прощання:

– Виконувать роботу чи завдання,

Обов'язки чи вправи має хтось,

А хто когось у чомусь запевняє,

Дотримувати слова свого має!

***

Любить вудочкою змалку

Гриць ловити карасі.

Як завзятого рибалку

Знають хлопця геть усі.

Каже друг його Данилко:

– Маєм аса-рибака!

Підібрати вміє жилку

І наживку, і гачка!

– Риболов із риболовів! –

Хвалить Гриця й дід Мирон.

– Він за мить (ловіть на слові) –

Риболовлі чемпіон!

Радість теж пройма Наталку,

Котра мову рідну вчить:

– Риболовлю і рибалку

Я вже вмію розрізнить!

***

Ембарго та вето – слова іншомовні.

Ембарго – латинське, а вето – іспанське.

Обоє вони забороною повні,

І місце у реченні в кожного – панське.

Ембарго зі словом «уводити» в шлюбі,

А вето слівце «накладати» лиш любить.

***

Іра дивиться услід

Зірці, що ховається…

А Світлана пильно в слід

Заячий вдивляється…

***

Коней дід Охрім на луг

Вивів і попутав…

Їх з вовками Гриць-пастух

Вечором поплутав.

***

Не забувай, мій любий юний друже:

У мові нашій є слова цілющі дуже:

Будь ласка, будьте добрі, ради Бога…

Вони – надія й заодно підмога.

Коли вони у дружбі із тобою,

Біда твоя стає напівбідою.

***

Шукають друга Костя із Мироном

За вказаним в газеті телефоном.

Про це повідав тільки що Андрій

По телефону подрузі своїй.

***

Бабуся Назара на ринок послала

Купити свіженького трішечки сала.

В «М'ясний павільйон» занесло посланця,

Де він запитав, як завжди, продавця:

– По чім ваше сало, я знати б хотів?

В одвіт пролунало: – По двадцять рублів!

Назар засміявся: – Оце так потіха!

Та я ж не з Росії по сало приїхав!

Закліпав очима старий продавець:

– А хай мені грець! Ну а ти – молодець!

Тебе зрозумів і, синочку, віднині

Я буду сальце продавати за гривні!

***

На дощ уваги не звертала –

У справах поспішала Алла…

З'явилась сонячна заграва –

Уже й по справах!

***

Пам'ятати слід усім:

Швидша блискавка за грім,

Б'є у ціль лише вона,

Ну а грім – її луна.

***

Затопила шлях калюжа.

Марта – в розпачі:

– Це ужас!

Сміх – в Настусиних очах:

– Ех, якби… Це справжній жах!

***

– Я вже виконав задачу! –

Похваливсь Олені Гена.

А йому в одвіт Олена:

– Ні, не бачу, ні, не бачу…

– Як не бачиш? Ось дивися! –

Гена раптом розізлився.

І дала Олена здачі:

– Лиш розв'язують задачі,

А виконують – завдання.

Ось камінчик спотикання!

***

Аж киплять отим ефіри:

«Уряд наш приймає міри».

Ну невже ніхто не знає,

Що він заходів вживає?!

***

За вечерею онука

Дід Іванко запитав:

– Чи ти чув, що ноутбука

Школі хтось подарував?

Засвітив онук зубами:

– Був у класі я якраз,

Як його притарабанив

Спекулянт один для нас!

Вмить усмішка промениста

Вкрила дідове лице:

– Ще такого гумориста

Я не чув, як ти ось це!

І якби той щедрий дядько

Чув, як ти його назвав,

Вочевидь, розумну цяцьку

З школи б вашої забрав…

Розгубивсь онук:

– Такої… Хто ж тоді він? Супермен?

Дід онука заспокоїв:

– Очевидно, бізнесмен!

***

Значно більше користі людині

Принесе горілка, друже, та,

Котру має газова плита,

А не та, що булькає в пляшчині.

***

Гриць гука сестрі Ірині:

– Подивись, ген у вітрині

Мумій різних – цілий ряд!

Мабуть, вийшли на парад!

Правку вносить Ярослав:

– То опудала, щоб знав!

Розбира Ірину сміх:

– Знань у вас – дірявий міх!

Адже мумії – в гробницях,

А опудала годиться

На городах вам шукать –

Там вони, бува, стоять!

Із вітрини ж, як зі сцени,

Поглядають манекени!

***

Коло річки Гриць відчув:

В босу ногу щось вкололо…

Глянув: грудка! Як жбурнув –

На воді з'явилось коло!

***

Левко радів: – Ми в зоопарку

Полярних бачили вовків!

Слівце своє у втіхи шпарку

Встромив і Лесик – друг Левків:

– А я добавлю: і ведмедів!

Таких могутніх ревунів!..

Почув це мудрий дядько Федір

І мимоволі спохмурнів:

– Не наливайте в рідну чашу

Законів мовних каламуть.

Добавить можна меду в кашу,

До сказаного ж – додають!

***

Дорікнув Миколка Кості:

– Не прийшов укотре в гості…

Костик хлипнув у рукав:

– Я квартиру прибирав…

Тут облишив друг образу

І слова промовив щирі:

– Прибирай-но іншим разом

Не квартиру, а в квартирі!

***

Хоч відноситься бджола

До жальної феї,

Та з повагою дід Влад

Ставиться до неї.

***

Хто собою управляє,

Той себе сам поганяє.

Хто ж керує почуттями,

Той у мові дещо тямить.

***

У такому випадку

Чи в такому разі?

Хто спростує вигадку?

Ця біда на часі.

***

Щовесни нагадують для нас:

«Переходимо на літній час».

Той годинник переводити спішить,

Той лиш стрілку… В кого справи нить?

***

Той у становищі важкім,

Хто заблукав чи втратив дім.

А у важкому, дітки, стані

Бувають хворі у лікарні.

***

Жаба каркає,

Ворон квакає,

Качка кудкудаче,

Квочка кряче,

Журавель гавкає,

Пес курличе,

Корова ірже,

Кінь мукає,

Баран кукурікає,

Півень бекає,

Теля пищить,

Миша мекає,

Ведмідь дзижчить,

Вовк хрюкає,

Кабан гельготить,

Індик гуде,

Муха виє,

Соловейко кигиче,

Тетерук цвірінькає,

Голуб пугукає,

Горобець тюхкає,

Сова нявчить,

Гусак туркоче,

Бджола косить очима,

Заєць землю риє,

Кріт хвостом сліди

Замітає,

Оса курчат хапає,

Віл з квітки на квітку

Перелітає,

Метелик ремигає,

Коник скрекоче,

Сорока стрекоче,

Чайка токує,

Їжак клекоче,

Бусол пихтить,

Рак на курей

Чатує,

Лисиця задкує,

Кіт сичить,

А риба від сорому

Мовчить.

То хто з вас, дитяток,

Наведе порядок?

***

Скажіте, друзі, що таке амінь,

Затула, дишло, коцюба, черінь,

Рубель, канапа, череда, ослінчик,

А ще – сандалі, затірка, горідчик,

Макітра, кадуб, швайка, запіканка,

Вареник з таком, пролежень, лежанка,

Узвар, льошник, ванькір, гладишка,

Загата, клуня, лантух, свита, вишки,

Очкур і запік, саж і коромисло,

Товкач, коловорот, пательня, мисник,

Одвірок, чуні, цебрик, боти, доха?

А ще – чи бачили ви, друзі, льоха,

Молозиво, заколку, маринатку,

Циганку-голку, клунка, призьбу, жатку,

Драбиняка, наперстка та колиску,

Долівку, довбню, сіни та копистку?

А вам знайомі камезелька, скриня,

Копа і ступа, ночви та цямриння?

А знаєте ви примуса та грасу,

Настільну лампу з гнотом, повну гасу,

Макуху, висівки, горня, качалку?

А ціпа, стійло, жолоба й опалку?

А що вам кажуть защіпка і клямка,

Цідилка, засув, квач, деркач і лямка,

Полумисок, полуднання, друшляк,

Толока, марципани і баняк?

А кужіль, веретено, кіш, рядно

Та оберемок? Що таке воно?

А ще про частокіл спитаю вас,

Мантачку, кварту, сідало та перелаз.

А потрапляв на очі вам кожух?

А дьоготь забивав колись вам дух?

А чули про серпа, про бутля й сито,

Про решето, про виварку й корито,

Грабки, драглі, ковадло, лемеша,

Про вечорниці, посторонки і книша?

А справу з пудом ачи сажнем мали?

А балію чи сулію стрічали?

А покуть зі святими образами?

А проскурку? А вулики з медами?..

Якщо близька вервечка ця барвиста,

Ви, значить, з мого виросли дитинства.

 

 

 

КАЗКА ПРО ТРОН

 

Йти проти волі народу – все одно, що гатити ріку човном.

                                                                               Автор

Немає сумніву і тіні: король – не голий, а в бікіні.

                                                                             Невідомий персонаж

1

Острівна країна Анаї впевнено йшла на дно океану, нагадуючи Паньтікапейський землетрус. Це бачили всі мешканці планети, включаючи плем’я Мурсі. Окрім президента та уряду, чиї погляди були спрямовані в бік офшорів. Вони власними устами та устами прикуплених ЗМІ запевняли народ і світову громадськість у невпинному зростанні життєвого рівня в країні та в недалекій перспективі острова стати материком. Кілька днів тому президент Анаї Мурза в черговому телевізійному зверненні до народу з нагоди двадцятої річниці з дня виходу в ефір кумової телепередачі «Честь маю закусити» та сватового сорокаріччя підкреслив: «Щойно завершився мій офіційний візит до племені Мурсі, який переконав мене в тому, що йому ще далеко до наших матеріальних і духовних статків. Тож вважаю за необхідне поділитися зі своїми співвітчизниками враженнями від побаченого словами одного із супроводжуючих мене журналістів. Ну, по-перше, якщо ви зібралися відвідати плем’я Мурсі, то ліпше робіть це вранці, бо пізніше вони накачуються пійлом і стають неконтрольованими. Ми ж із самісінького ранку розхитувались досить довго. Поки прокинулись, поки склали речі, поки похмелилися… Одним словом, коли ми якось прийшли до тями й під’їхали до річки Омо, щоб познайомитися з цим чудовим народом, то самі Мурсі вже були трохи напідпитку. Тубільці миттєво обліпили наші джипи, розмазавши свої губища по склу. Мурсі завжди раді гостям, адже у них є лише один спосіб заробити гроші – сфотографуватися. Тільки-но я вийшов з авто, як на мене налетіла сила-силенна п’яних жінок, кожна з яких вимагала, щоб я сфотографував саме її за п’ять бир (місцева валюта). Щоправда, після торгу ціна падала до двох. Але тільки я знаходив колоритну особу й погоджувався її зняти, то до неї одразу прилаштовувалось ще декілька чоловік. Звісно ж, по 2 бири хотіли усі. Якщо я відмовлявся, вони одразу починали кричати й хапати мене за усі місця своїми лапами. А руки в них не слабкі, це я як колишній масажист кажу. Неприборканість і дика сила дітей природи відчувалась у них. Я навіть спробував втекти, та де там, оточили щільним кільцем. «Та йдіть ви в дупу, нема в мене грошей!», – зарепетував я і для переконливості вигорнув кишені шортів, показавши їм «вуха від слоника». Це була помилка. Мурсі одразу ж збагнули, де насправді лежали в мене гроші, й декілька чорних рук одночасно схопилося за барсетку, яка висіла на плечі. А у ній було 4000 доларів! «Курва, — подумав я, — зараз мене залишать без грошей». Я пручався, та сили були явно нерівні, ще кілька секунд – і все плем’я Мурсі розбагатіє. У відчаї, намагаючись хоч якось втримати барсетку, я вкусив одну з нападаючих за пальця. Вкушена зойкнула, а всі інші на превеликий мій подив зареготали. У дівчат було хороше почуття гумору. А й дійсно смішно! Біла людина приїхала до Африки, бозна куди, щоб там вкусити тубілку! Пауза зіграла мені на руку, я знов оволодів барсеткою, а мені на допомогу вже біг наш водій Тесфу з озброєним охоронцем. Вони якось розігнали насідаючи на мене жінок, і я сховався всередині джипа. За декілька хвилин відхекавшись, я знову вийшов назовні. Тепер я вже був значно обачніший. За допомогою нашої охорони мені вдалося вишикувати частину плем’я, щоб сфотографуватися з ним. Як на мене, вийшло непогано. Та на цьому пригоди не скінчилися. В нашого фотографа Бо пропав дорогий об’єктив. Він лише на мить поклав його у траву і відвернувся, щоб зробити черговий знімок. Коли повернувся назад, то об’єктиву вже не було. Ми майже не сумнівались, що нам його вдасться повернути. Справді, навіщо тубільцям складний оптичний прилад? Це лише питання грошей, вирішили ми. В першу чергу пішли на прийом до вождя. Той був дуже п’яний, але обіцяв розібратися. Розбирався він майже дві години. Нарешті, до нас підійшов якийсь хлопець і заявив, що вони з другом переслідували крадія, піймали його і відібрали об’єктив. Він сказав, що вони готові повернути його, але за роботу хотіли б отримати 100 бир (8 доларів). Бо одразу погодився. Повертаючи об’єктив, хлопець подивився на нас чесними очима й сказав: «У нашому селі крадіям не місце. Ми суворо покарали злочинця!». «А як ви його покарали?», – поцікавились ми. «Ми відрізали йому прутня!» На хвилину запала тиша. «А можна подивитися на те, що ви відрізали?», – нарешті спитали Єлєна. «Ми не беремо те, що нам не належить», – відповів хлопака з чесним обличчям. ми повернули член його власникові». «Якому власнику?», – не зрозуміли ми. «Ми запхали член злодію до рота», – гордо заявив хлопець. «Молодці! – похвалили ми їх, – чудова робота!». Я сфотографував «рятівників» об’єктиву на згадку, за що вони одразу ж взяли з мене 4 бири. На тім візит і завершився. Отож, шановні ювіляри, а заодно, мій терплячий народе, не варто сумніватися в наших успіхах. Ще одне століття – і ми обов’язково залишимо всіх сусідів із одним прутнем!». А вчора на екстреному засіданні уряду з нагоди презентації нового президентського палацу прем’єр Анаї Азір відрапортував і передав цей рапорт усім шанувальникам першого державного телеканалу: «2013-й був важким, але завершується оптимістично. Головним досягненням року є те, що уряду Анаї вдалося утриматися при владі, економіку, національну валюту та тарифи використати сповна для особистого збагачення. Рекордним цей рік став і щодо розгонів невдоволених. Нашими спецсилами їх намолочено близько 100 тисяч. Таких врожаїв Анаї ще не знала. Це свідчення того, що ми на вірному шляху реформування правового сектора. Крім того, запущено другу хвилю фінансових відпливів державних коштів ув офшорні зони. А ще уряду довелося прийняти непросте рішення – призупинити приватизацію держави членами кабінету. Цим самим ми вберегли країну від катастрофи. Також вдалося досягти історичних домовленостей з керівництвом місцини Турмі, де мешкають тубільці, хоча це зробити було складно. Адже дороги у цій місцині існують виключно для кіз, віслюків і корів. В кращому випадку, для бабусь, що носять на собі 25-ти кілограмові в’язки хмизу. Але точно не для автівок! Хлопчики-пастухи повільно й неохоче розганяють своє стадо, щоб пропустити наші джипи. Але квапити їх не варто, адже хоч вони майже не мають на собі одягу, та все ж озброєні автоматами Калашникова. Саме цей товар ми їм і запропонували в обмін на притулок наших посадовців у випадку пошуку їх Інтерполом. А це робить 2014-й рік – роком розвитку, роком зростання соціальних стандартів». Також прем’єр акцентував увагу співвітчизників на успішному державному візиті президента до племені Мурсі та побажав усім урядовцям добра, здоров’я, успіхів та оптимізму. Насамкінець кращим жонглерам слова прем’єр Азір вручив урядові нагороди. Ці дві події примусили адмірала у відставці Джо глибоко задуматися над майбутнім рідної Анаї, її народу у власній особі. Адже як-не-як досі йому, ветеранові у погонах і лишаях, не доводилося чути про плем’я Мурсі та рекордний для влади 2013-й. Досі президент Мурза і прем’єр Азір говорили лише про користь носіння рукавичок у зимову пору, споживання «Мівіни» під час браку коштів та необхідність суворої дієти в момент діареї. Говорили з екранів телевізорів і трибун, в період виборчих кампаній і дегустацій вин на офіційних прийомах. І не просто говорили, а зачаровували слухачів систематичним плямканням губ і неперевершеним сопінням. Здавалося, що президентство і прем’єрство їм до самої лампочки, як і доля держави. Аж тут обох лідерів прорвало, як проривають забиту їжею товсту кишку очисні клізми. Бач, згадали про прутня й автомати Калашникова! Значить, хочуть перемін для суспільства на тому світі, вірніше – під водою. Адмірал від такого висновку повеселів, розбудив адміральшу девізом: – Закоханій парі в ліжку плести інтриги ніколи! І з почуттям відповідальності виконав свій чоловічий обов’язок, стомлено зітхнув – і вискочив із теплої постелі, як заєць із капусти, та й помарширував у робочий кабінет складати план порятунку своєї країни від занурення в океан, оскільки не вмів довго перебувати під водою, а й навіть триматися на ній. Саме з тієї причини переміни у глибині океанській йому не підходили. Перемін він хотів на суші. Сидячи голяком за столом, Джо заходився складати пункти майбутньої революції, яка б змила, як лайно в унітазі, президента Мурзу і прем’єра Азіра разом із їхнім підступним бажанням змінити Анаї методами ґвалтування і посіванням куль. Досить швидко на широкому білому ватмані з’явилися під кодовою назвою «Як приготувати солянку» сходини просування до мети. Виглядали вони таким чином. Спершу йшла інструкція: «Солянка представляє собою унікальну страву, яка включає в себе і першу, і другу страви. Це ситний духмяний суп, що складається з різноманітних копченостей, причому він рідко удається з однаковим смаком, тому що склад продуктів неможливо повторити. Заодно солянка – це найоптимальніша і економна страва, якщо її приготувати після застілля, де залишилося кілька видів м'ясних копченостей, запасених до свята. Буквально по шматочку різних м'ясопродуктів збагатять і облагородять смак вашої страви, і питання, як приготувати солянку, буде для вас легко вирішуваним». Далі під заголовком «Консервація: всі рецепти» адмірал Джо законспірував наступні революційні дії: «Для бульйону: 700 г м'яса на кістці (яловичина або свинина), 1 цибулина, 2 лаврових листа, 2 горошини духмяного перцю, сіль за смаком, 3 л води. Для солянки: 600 г різних копченостей (свинячі реберця, шинка, ковбаса тощо), 1 цибулина, 1 морква, 3 картоплини, 1 корінь (селера, петрушка, пастернак), 4 шт. солоних огірків, 100 г оливок, 50 г каперсів, пучок зелені, пів лимона, 100 г сметани, 1 ст. ложка томату, 2 столові ложки олії, 1 столова ложка вершкового масла, чорний мелений перець, сіль за смаком». Ще далі конкретизувалося приготування солянки: «М'ясо помийте, залийте водою і доведіть до кипіння. Зніміть піну, покладіть очищену цибулину і варіть 2 години на повільному вогні. Наприкінці варіння трохи посоліть, додайте спеції і варіть ще 10 хвилин. Дістаньте м'ясо з бульйону, відокремте від кісток і наріжте соломкою. Бульйон процідіть. Копченості наріжте соломкою і трохи обсмажте на сухій гарячій сковороді. Усі м'ясні інгредієнти помістіть у бульйон і варіть 10 хвилин. Картоплю і моркву поріжте кубиками, відправте в солянку і варіть 15 хвилин. Солоні огірки наріжте соломкою, викладіть на сковороду, припустіть у невеликій кількості гарячого бульйону 5 хвилин і додайте в солянку. Цибулю поріжте чверть кільцями. У сковороді розігрійте вершкове масло і олію, викладіть цибулю, додайте перець, сіль і обсмажте до м'якості. Потім додайте томатну пасту і перемішайте. Покладіть зажарку і готуйте солянку 10-15 хвилин. Наприкінці варіння додайте каперси, оливки, подрібнену зелень, спеції і варіть 7-10 хвилин. Каперси бажано не переварити, щоб вони не додали гіркоти страві.

Обов'язково пробуйте солянку на сіль і при необхідності посоліть. Майте на увазі, що наступного дня, коли солянка настоїться, за рахунок копченостей вона стане солонішою, ніж відразу після приготування. Вимкніть вогонь і дайте солянці настоятися 10-15 хвилин. При подачі покладіть у кожну тарілку дольку лимона і заправте солянку сметаною. Смачного!». Для звичайного гурмана цей текст адмірала Джо був звичайним рецептом приготування смачної страви. Насправді це був зашифрований план... революції. Кожне слово і кожен термін у ньому приховував зовсім не кулінарне значення. Майбутнім соратникам адмірала розтлумачувалася стратегія і тактика повалення режиму президента Мурзи та прем’єра Азіра, вказувалися засоби цього повалення. Тільки однодумці могли здогадатися, як і з чого готувати «духмяний суп» і здійснювати «консервацію», кому й коли подавати «солянку» на стіл. Єдине, чого не вистачало в рецепті адмірала Джо, це де брати самі градієнти. Тож організатор «кулінарного шоу» глибоко задумався над відповіддю... Раптом зі спальні почувся жіночих стогін, схожий на крик вмираючої лебідки, присмачений гаслом: – Для наведення порядку прицілу не потрібно! Адмірал Джо миттю, як вареник у масло, пірнув своїм голим тілом у військовий мундир, взув до блиску начищені черевики і, карбуючи крок, попрямував на той сердешний поклик... – Ти де, лисий йолопе, вештаєшся? – як сторож голодного пса, запитала адміральша, підперезуючи поясом свій пухнастий халат. Джо закляк на місці і відрапортував: – Перебував у штабі! – У якому ще «штабі»? – дещо іронічно перепитала адміральша і попросила: – Ану дихни...

Адміралове порепане обличчя почервоніло, як у школяра, що провинився: – Я перебував у штабі... з розробки плану нашого сходження на правлячий Олімп! – з деякою заминкою, але чітко відповів Джо, косо поглядаючи на свої квітчасті труси, що висіли на спинці модерного крісла. – Зараз я тобі детально все поясню... Пояснення тривало понад годину. Завершивши його, адмірал піднесено вигукнув: – Хай живе велика революція! На що адміральша відреагувала сердитим плювком і реплікою: – Ти мене, засушений едельвейс, кудись заведеш! Куди саме, не уточнила. Лише поспішно поміняла халат на онукові джинси та адміралового светра, натягла на ноги, попри тропічну спеку, свої кросівки фірми «Абібас», в яких любила підтюпцем рухатися довкіл обіднього столу з метою спалення в організмі надмірних жирів. Джо відразу зрозумів: його вперто невмираюча половина стала першим соратником у боротьбі за повалення ненависного дуету в особах президента Мурзи та прем’єра Азіра, зовсім не відаючи, що в цю мить адміральша подумала: «Запропонувала сова жайвору створити коаліцію». І вони, всівшись за столом навпроти одне одного, заходилися вишукувати в пам’яті адреси виробництва «градієнтів» для приготування «солянки»... – М’ясо, себто порох, купимо в колишнього командувача місцевого гарнізону, – розпочав адмірал. – Овочі, у значенні «гільзи», виміняємо в колекціонера Паки, – продовжила адміральша. – А приправу, маю на увазі дротяне начиння, позичимо у збирача металобрухту К’яо, – завершив оперативку адмірал Джо. – Тепер Мурзі та Азіру – стовідсоткова хана, а країні – порятунок! – Витримка – запорука міцності вина і нервів! – додала адміральша і подумки сама собі нагадала дві геніальні фрази, почуті не знати де: «Тінь завжди тимчасова» та «Великою тінню дрібну постать не возвеличиш». На тім і завершили оперативку, переключившись на телефонні перемовини з колишнім командувачем місцевого гарнізону, колекціонером Паки та збирачем металобрухту К’яо.

2

Натомість президент Анаї Мурза та прем’єр острівної країни Азір теж не били байдиків, керуючись заповіддю своїх попередників: «Утриматися в керівному кріслі можна будь-яким чином, включаючи мертву хватку». Вони й подумати не могли, що над ними згущуються хмари. А тому займалися важливими державними справами. Вірніше – однією справою: полюванням на диких кабанів. Відмінність у захопленні президента та прем’єра була одна: президент любив нічне полювання із псами, а прем’єр – денне облавне. Об’єднувало ж найголовніше: смак кабанячого м’яса та адреналін од погоні за вепром. А цих тварин в Анаї нараховувалося всього дві. Один ікластий мешкав на сході острівної країни в чагарниках, інший – на півночі в очереті. Одного приваблювала коротка зима та близькість до президентських сільгоспугідь, іншого – малосніжність та близькість до ланів прем’єра. Так-ось, знаючи, що дикий кабан веде нічний спосіб життя і з настання сутінків виходить на пошуки їжі, президент Мурза зі своєю адміністрацією, що за кількістю становила половину населення країни, вирушив автокортежем опівночі за здобиччю на схід країни. Кортеж поділили на групи із п’яти броньованих джипів, враховуючи нове законодавство. Прибувши на місце дислокації іклистого, президент розгорнув неймовірно складне та одночасно цікаве полювання. Спочатку зрешетили чагарники корками шампанського, а потім – бронебійними кулями. А тоді вже президент став на чати з малосольним огірком у руці, а адміністрація, що виконувала роль мисливських псів, вишикувалася в багатокілометрову шеренгу й, п’яно гавкаючи, рушила в напрямку кабанячого лігва. Та звідки їм усім було знати, що хрюкаюча мішень у цей час перебувала на півночі країни в очереті на рандеву з прем’єровою мішенню! У наперед встановленій точці прописки вепра вони побачили лише гігантську купу корків і вирите поблизу порожнього лігва його господарем-донжуаном попередження: «Чухати потилицю – не шкідливо!». Прем’єр же, покладаючись на давню мудрість: «М’ясні страви обкачують у борошні, а осіб із свинячими звичками – в болоті», організував наступного дня улюблене облавне полювання на півночі країни, маючи інформацію від закинутих у президентські лави резидентів про мисливську невдачу глави держави та можливість застукати на гарячому в очеретяному лігві свою кабаниху в обіймах президентського спокусника. До операції під кодовою назвою «2х» були залучені як весь кабінет міністрів, так і його апарат. Рухалися швидко завдяки авіації. Проте і їх чекала несподіванка. Після обробки з літаків місця проживання кабанихи снодіючим розчином виявили, приземлившись, теж порожнє лігво. Як пізніше дослідять історики племені Мурсі, це сталося тому, що прем’єрова кабаниха того дня перебувала з інтимним візитом на сході країни в президентського вепра. Але про своє фіаско ні президент Мурза, ні прем’єр Азір в черговому зверненні до народу та на черговому засіданні уряду не оголосили, пам’ятаючи, що будь-яка влада є владою лакеїв і що рота закривають, коли позіхають і кажуть правду. З міркувань державної безпеки. Адже це могло б викликати у громадян Анаї і навіть у дружньому племені Мурсі великий сумнів щодо організаторських здібностей найвищих посадових осіб острівної країни, що стрімко йде на дно океану.

3

А тим часом анаїнські дослідники океанського дна знайшли біля берегів острівної країни за допомогою пірнання на п’ятиметровій глибині величезних розмірів опечатаний сейф, покритий слоєм мулу та рослин. – Трясуться від страху, холоду, лихоманки і поганої дороги! – підбадьорив себе президент Мурза і, помітивши на лобі прем’єра зморшки, єхидно зауважив: – Задуму в дурня може викликати хіба що закреп! До праці! Власними зусиллями вони підняли знахідку на берег, кувалдою розбили його – й очам не повірили... У сейфі лежав зашифрований план економічного й соціального розвитку Анаї на наступне тисячоліття! Новина блискавкою долетіла до вух президента Мурзи та прем’єра Азіра. Правлячий дует наказав дослідникам негайно доставити вміст сейфа у столицю країни, що й було зроблено. Розглядаючи документи в таємній кімнаті, президент прошепотів прем’єру: – Це те, що ми так довго шукали... Якийсь предокмудрець склав нам правила руху в майбутнє і заховав їх в океанському нутрі. Добре, що натрапили на цей безцінний скарб. Відтепер зможемо не тільки полювати на диких кабанів, їздити з офіційними візитами до племені Мурсі, виступати з промовами перед народом і навпомацки вести країну вперед, а й предметно закладати базу процвітання наших родин. Прем’єр був у ще більшому захваті. Він обнімав і цілував, як коханку, кожний листок документа і промовляв: – О Всевишній владарю! О моя непорочна честь! Який я щасливий, який я багатий! Очі даються людині для окулярів, а плани – для їх прочитання. Оскільки читати я не вмію, буду цей документ постійно нюхати і таким чином намацувати правильні урядові рішення.

Таку радість прем’єр виливав ще й тому, що на зовнішній стороні сейфа він виявив і приховав од президента два кілограми... морської капусти. Про її користь Азір знав із чуток. «У ній, – подумки тішився він, – настільки високий зміст органічного йоду, що людині, яка бажає заповнити його дефіцит в організмі, для цього досить усього 30 грамів на добу. Крім того, в цій водорості знаходяться стерини, які борються з холестерином у судинах. А ще біологічно активні речовини альгинати здатні позбавляти організм від солей важких металів і радіонуклідів, поліпшує роботу шлунковокишкового тракту. А ще ця водорость багата вітамінами А, В, С, Е, D, а також натрієм, калієм, фосфором, поліненасищеними жирними кислотами і амінокислотами... Мені вона – як еліксир молодості. Бо ж хвороб назбиралося в організмі, як запевняє особистий лікар, більше, ніж самого організму. По 30 грамів щодня вминатиму – переживу президента!»... І президент почав уголос читати план-шифровку: «Молоді дерева обрізають для формування крони. Основна мета обрізання – підтримувати сталу оптимальну рівновагу між зростанням і плодоношенням. Не дозволяти виходити гілкам за встановлені габарити крони. Не допускати перевантаження обростають гілками. Попереджати ослаблення зростання. Підтримувати гарне освітлення по всій глибині крони. За результатами огляду визначте, яка і навіщо потрібне обрізання кожній конкретній рослині. Визначте, що треба робити: формувати крону, обмежувати її габарити, освітлювати або, навпаки, підвищувати насичення її обсягу обростають гілками. Зробіть собі позначки в блокноті. На дозвіллі обміркуйте ситуацію. Не можна дуже вкорочувати гілки у тих рослин, які мають високу здатність розростатися.. Це призведе до надмірного загущення крони. Бо тоді буде потрібне сильне обрізання. Після вибору основних гілок вирішуйте долю інших.

Поспостерігайте за реакцією рослин на ваше обрізання. Помітьте у своєму блокноті, що вийшло вдало, а що – ні. Постарайтеся пояснити собі причину невдачі. Зробіть поправки на майбутнє. Професор Слайд». Дочитавши, президент зажурено проказав: – Дим без вогню з’являється тільки при брехні. А якщо його не видно, значить, це правда! І звернувся до прем’єра: – Ще треба цей план розшифрувати. Доручаю цю справу уряду. З’ясуєте, що й до чого, тоді й розпочнемо покращання. Прем’єр ствердно кивнув лисою головою і чомусь подумав: «Мільйонер мільярдеру позичив мішок на валюту...».

4

Адміралу Джо колишній командуючий гарнізоном порадив порох виготовляти власноруч, оскільки всі гарнізонні запаси пішли на мисливські набої. А ось гільзу від протитанкового снаряда адміралові вдалося виміняти в колекціонера Паки за адміральські штани. Дротяне начиння продавати Джо збирач металобрухту К’яо навідріз відмовився, пославшивсь на власні потреби в цьому матеріалі. – Що ж, мізки на мізки не накладаються! – сказав тоді собі від досади адмірал і, зваживши всі здобутки і втрати щодо «градієнтів» та порадившись із адміральшою, вирішив приготувати для президента і прем’єра Анаї блюдо власного приготування: начинити гільзу від протитанкового снаряда стравами адміральші і герметично її заварити! Адже запах кунарських шедеврів вперто невмираючої половини навіть у відкритому просторі чути можна було за кілометр. А якщо їх загільзити, вийде бомба неймовірної сили враження. Причому, думав Джо, її легше буде пронести в адміністрацію президента чи урядовий будинок як гуманітарну допомогу. Бо пороховий пристрій таїть небезпеку потрапити в руки правосуддя.

І почали адмірал та адміральша, одягнувши протигази часів служби Джо у флоті, готувати «солянку» за власним рецептом. З холодильника стільки навитягали «ароматних» блюд, що вони заледве вмістилися в металевому кендюсі. Одначе заварити гільзу не встигли: ядерний запах звалив революціонерів із ніг. І лежати б їм у кухні до скону, якби не улюблений кіт Чао. Не дочекавшись зову на обід, він дві доби вминав адміральську «солянку», поки геть не очистив гільзу від непересічного вмісту. Тоді Джо і його вперто невмираюча половина прийшли до тями і зареклися: – Нехай Мурза та Азір самі шукають біду на свої голови! І їхній клич правителі Анаї почули не відомо чиїми вухами. Вони дали команду арештувати терористів-смертників і поставити їх у чергу на отримання тюремних камер, оскільки цих приміщень в острівній країні конче бракувало. Віддавати ж на перевиховання племені Мурсі побоялися, знаючи, що там з адмірала й адміралші можуть зробити ще більших терористів, подарувши Джо «калашника» і вставивши в нижню губу його вперто невмираючої половини глиняну тарілку. А черга є черга. Навіть за тюремною камерою. Це не загратована кімната. Нею і скористалися Джо та його вперто невмираюча половина, аби президенту та прем’єру все-таки «насолити»: вони безкоштовно передали свою чергу на отримання камер... їхнім жадібним синам – Бреду та Бруду. А без черги нікуди не влізеш. Окрім петлі. Тому, опинившись ні з чим, адмірал та адміральша пішли... у платні мітингувальники. Побігли за згодою і порадою президента та прем’єра. Їм вручили по прапору океанського кольору з написами: «За Мурзу, за Азіра – усі анаїнці! Хто проти них, той співатиме в клітці!» та «З Мурзою й Азіром крокуєм до щастя! Нас збити із курсу нікому не вдасться!». Адмірала поставили біля президентського палацу, а адміральшу – біля будинку уряду, виділивши для їхньої охорони по півармії кожному. Ось так вчорашні революціонери і запеклі противники режиму в Анаї стали рятівниками власної шкури та високооплачуваними прихильниками найвищих представників правлячого Олімпу.

5

А наказ президента урядовці виконали досить швидко, прагнучи державний борг повернути обличчям до народу. Завдяки двірникові Мітлу вони успішно розшифрували план-знахідку і почали згідно з ним активно діяти. Вислів професора Слайда «Молоді дерева обрізають для формуання крони» Мурза та Азір зрозуміли так: «Будь-які спроби посягнути на владу треба негайно присікати, аби залишитися на троні довічно». А відтак дали вказівку спецзагону знищити дикого кабана, що переховувався в чагарниках на сході країни та його коханки – мешканки очерету на півночі – як таких, що навмисно уникають зустрічі з керівниками Анаї й таким чином підривають їхній авторитет. А зашифровку «Основна мета обрізання – підтримувати сталу оптимальну рівновагу між зростанням і плодоношенням» керівний дует трактував досить просто: «Якщо будуть знищені підривники, спадкоємці в них більше не з‘являться». Наступні настанови-загадки «Не дозволяти виходити гілкам за встановлені габарити крони. Не допускати перевантаження крон гілками. Попереджати ослаблення зростання. Підтримувати гарне освітлення по всій глибині крони» та інші президент і прем’єр також почали втілювати в життя, видаючи заборони на пересування анаїнців країною, приставляючи до них очкастих агентів служби безпеки, фіксуючи найменші прояви вільнодумства, арештовуючи головних критиків режиму, аналізуючи систематично результати профілактичних заходів, роблячи поправки...

Відчувши під ногами солону воду, народ пересів у човни і поплив на центральний майдан столиці Анаї з протестами проти переслідувань. Очолили акцію веслувальники-початківці Нюк, Бок і Ко, човни яких легко було відрізнити від інших як за розташуванням у плавучій колоні, так і за оздобленням. Якщо плавзасоби рядових протестантів пересувалися за допомогою весел, то лідерів – за допомогою потужних навісних двигунів. А ще на головах Нюка, Бока та Ко красувалися яскраві шапки різного розміру та з однаковим написом «Перший». Появу у столиці ескадри протестувальників першими помітили, як ви здогадалися, адмірал Джо та його вперто невмираюча половина. Спершу злякалися та хотіли було попроситися й собі у човни, але коли помітили, що деякі з цих човнів протікають, а відтак потрібно постійно вичерпувати з них океанську воду, передумали і сповістили про небезпеку президенту та прем’єру країни. Ті, виходячи з посадових інструкцій, зі своїх прав та обов’язків, в один момент одягнули акваланги і пірнули в океан! Президент пірнув із даху свого палацу, а прем’єр – із балкона урядового будинку. Пірнули на екстрену нараду «Що робити з награбованим?», прихопивши із собою в непромокаючому мішку очільника ради наступу та оборони полковника Клю. Тримати ж оборону адміністрації та урядового кварталу Мурза та Азір доручили, звісно, адміралові Джо та адміральші разом із армією, пообіцявши за перемогу по швидкісному катерові. Стоячи по пояс у воді в оточенні військових, колишні революціонери думали кожен про своє: Джо – про швидкісний катер, його половина – про гвинтокрил. Але кінцеву мету обоє визначили одну: не потрапити до рук підлеглих Нюка, Бока та Ко без... компромату на президента та прем’єра. Їх можна було зрозуміти. Адже від ескадри протестувальників по воді далеко не втечеш. І потрапити під гнів народу зрадниками – значить, щонайменше піти на одно океану раніше самої країни. Порятувати зможе лише розсекречене місце перебування Мурзи та Азіра. Адмірал перезирнувся з адміральшою і... наказав армії пограти в гру «Хто довше не дихатиме під водою?». Як тільки військова маса занурилася головами у воду, що все прибувала, Джо та його вперто не вмираюча половина по спинах охоронців рвонули назустріч ескадрі протестувальників! Так рвонули, що човен Нюка від здійнятих ними хвиль ледь не перевернувся. Однак причовнення виявилося вдалим: адмірал доторкнувся дна човна спершу головою, а потім ногами. Адміральша – навпаки. Він опинився під ногами переляканого Бока, а вона – під ногами здивованого Ко...

6

Як відомо, пірнання — одна з форм підводного плавання, в якому пірнальнику використовує певні технічні засоби для дихання під водою. Родоначальником є усім відомий Жак-Ів Кусто. Саме він створив в 1943 році акваланг, відкривши двері у прекрасний підводний світ мільйонам людей. Є декілька видів пірнань, частину яких прийнято розглядати як розваги або спорт, тоді як інші є професійною діяльністю. До одних належать ті, що для розваги, спорту та технічних справ, до інших – комерційні та військові. Одні передбачають занурення на великі глибини з використанням газових сумішей, інші – виконання замовлених підводних робіт, таких, як монтаж і демонтаж устаткування, підйом суден, пошук, установка й знищення перешкод тощо. Відчуття невагомості, ілюзія ширяння над безоднею приносить пірнальнику величезне задоволення. Та, незважаючи на простоту підготовки, максимум безпеки й мінімум спорядження, початківці в цьому виді спорту потребують певних навичок. Цього всього ні президент Мурза, ні прем’єр Азір, тим паче прихоплений у непромокаючому мішку очільник ради оборони та наступу полковник Клю, не знали. Одначе пірнули в океанські глибини свідомо, навчившись ще в юності одягати акваланги. Це свідоме рішення їм підказав... страх і необхідність проаналізувати ситуацію, що склалася. Глибина, на яку вони опустилися, зрозуміло, була велика. Чи принесло їм відчуття невагомості, ілюзія ширяння над безоднею величезне задоволення, не беруся стверджувати. Скажу лише таке: за підводний камінь, що стрівся на їхньому шляху, вони вчепилися руками й ногами, приваливши іншим каменем мішок із Клю. Слава Богу, кисневі балони були наполовину повні. Тож на дихання мали трохи робочого часу, попри колеги в мішку. А ось навичок розмовляти під водою ні Мурза, ні Азік не мали. Жестикулювати не дозволяли зайняті руки, а кліпання очима крізь скло масок ніякого тексту не означало. Тому екстрена нарада двох живих і одного мертвого свідка за сім із половиною хвилин закінчилася спливанням на поверхню океана, що омивав Анаї. Представникам правлячого Олімпу поталанило: їхні темні силуети помітили протестувальники й втягли у свої човни, переодягли в теплий одяг, напоїли холодним чаєм і вже збиралися записати порятованих у свої активісти. Аж раптом адмірал Джо вигукнув: – Так це ж наші правителі! Цього вистачило, аби лідери протестувальної ескадри Нюк, Бок і Ко негайно зв’язали руки своїм опонентам і висунули три настійні вимоги. Перша: подати у відставку. Друга: припинити переслідування вепрів і громадян. І третя: полишити острівну країну на віки вічні. На що Мурза та Азір без роздумів погодилися, зазначивши лише: – А ваші попутники, адмірал та адміральша, – наші соратники... Тож і їх пов’язали.

7

Згідно зі спішно прийнятими народом законами президент Мурза, прем’єр Азір, адмірал Джо та його половина опинилися під домашнім арештом. Кожному з них нова влада в особах лідерів протестувальників Нюка, Бока та Ко на руку почепила браслет-сигналізатор і пообіцяла найвищу міру покарання – утоплення у поверхневих водах острівної держави. – Будете сьорбати солоні океанські хвилі, що набігли на Анаї, поки не захлинетесь! – заявив перед відпущенням четвірки по домівках від імені найсправедливішого на планеті суду Нюк, козирнувши афоризмом усіх часів: – Проникла картка в банкомат, але назад не повернулася! Чоловіки-арештанти тоді на цю репліку промовчали, згадавши приказку «Півень наклав головою заради доказу, що сокира в господаря – гостра». А ось в адміральші спазми з горла переселилися в живіт. І вона мужньо кинула: – Закликав бугай ровесників іти на бойню! Та замість ляпаса почула: – Заповіла вівця посмертну стрижку... Минали роки, а смертного вироку колишнім узурпаторам влади новий режим не виносив із простої причини: океанські води в Анаї збігли в океан! Та так, що в мешканців острівної країни під ногами земля почала тріскатися! Як у таких кліматичних умовах утопиш лютих ворогів! Тож сиділа четвірка під домашнім арештом із браслетами-сигналізаторами на руках і далі. А посидючість, як відомо, є гарантією геморою. Про це знали арештанти. Відтак почали навіть спати стоячи, не кажучи вже про постійний рух. Особливо рухалися в них язики. Мололи екс-президент, екс-прем’єр, колишній адмірал та адміральша, гуляючи розкішними хоромами, про що завгодно, вдень і вночі. Екс-главу острівної країни, зокрема, потягнуло на промову, яку він за весь час свого перебування на найвищій державній посаді, так і не встиг виголосити:

– За сумлінну працю людям треба дякувати. За будьякої нагоди. І словом і...конвертиком. Не кулуарно, а гласно. Щоб усі бачили і брали за приклад. Саме так чинить керівництво нашої Анаї. Себто моєї, себто я. Балакати я вмію. Як і конвертики організовувати. Тож як тільки бодай найменшеньке свято, відразу збираємо адміністрацію, запрошуємо газетярів і телевізійників – і починаємо вшанування. Півгодини – теорії, а далі – практика. Себто спочатку – моральне заохочення, а потім – матеріальне. Особлива увага надається другій частині. Підходжу до кожного підлеглого – і конвертик у руку. Підходжу – і конвертик. Всяк розчулюється, а журналісти те розчулення фіксують у блокноти та на камери. Щоб опісля на весь острів розповісти про повагу до тих, хто творить суспільні блага. А після урочистостей – третя частина. Без ЗМІ. Вшановані підходять до каси – і... здають конвертики. Наввипередки. Бо знають, що ті конвертики – порожні. І за нездачу за них можуть вирахувати із зарплати. А так – зарплата буде ціла, і по телевізору покажуть, і в газетах напишуть, і перед наступним святом знову запросять до президента, добре слово мовлять і конвертика вручать. У пику уряду, де і цього не роблять. Через некмітливість. Слава керівництву Анаї! Себто мені. Так тримати! А колишній прем’єр тарабанив хоча й часто, але одну фразу: – Гарбуз відмовився від свого насіння!. Натомість адмірал у відставці повторював: – Штормове попередження оголосили в розшук! Штормове попередження оголосили в розшук! Адміральша ж виявилася найрозумнішою із взятих під домашній арешт персон. Вона при браслеті-сигналізаторові вмудрилася поміняти свою... стать: з вперто невмираючої половини Джо стала главою сім’ї! Як це їй вдалося, знає лише Бог та вона сама.

Словом, коли у її хороми навідалися Нюк, Бок і Ко, аби перевірити самопочуття претендентів на в’язничні камери, адміральша постала перед ними в чоловічій іпостасі. На ній був костюм чорного кольору, на ногах блищали коричневі туфлі з гострими носками, а голову прикривав широкий капелюх із гусячою пір’їною. Тож перевіряючі спочатку розгубилися, а потім взяли себе в руки й відправили адміральшу в супроводі одного з екіпажів човнової ескадри в науково-дослідний інститут для встановлення імені особи.

8

У науково-дослідному інституті зі встановлення імен головний спеціаліст Пек поставив доставленій персоні серію запитань прямо в пику: – Яким знаряддям найкраще пороти дурниці? Вигідніше вилетіти в трубу власного виробництва чи іноземного? За яких умов і коли зелений туризм стане спілим? Як швидко безробітні діти при батьках-пенсіонерах зможуть опанувати професію домашніх рекетирів? Кого вважати шкідливішим істориком: того, хто перекручує факти, чи того, який їх вміло приховує? Якого кольору чорнило робить анонімку переконливішою? Якщо полісмени стануть людьми, хто забезпечуватиме правопорядок? Чи можна вважати інкасаторський автомобіль пересувною приманкою для потенційних інвесторів? Що складніше для жінки: розбудити в чоловікові справжнього мужчину чи приборкати гвалтівника? Чи варто ставити розділові знаки в реченнях без смислу? Чи варто позичати комусь украдені гроші, аби потім вимагати повернути зароблені? Чи варто починати робочий день з кавування, якщо він постійно закінчується пиятикою? Чи варто залишати особисті проблеми вдома, якщо державним немає місця на роботі?

Чи доцільно наступати на граблі з розбитим лобом? Скільки важить коромисло на чоловічому плечі, якщо відра з водою – в жіночих руках? Де видають дозвіл на стеження за собою? Кого звинувачувати в хабарництві, якщо грошові подачки бере все суспільство? Чи є імпотенція акцією протесту проти сексуального насильства? Невже медовий місяць можна перетворити на хрінову мить? Чи є відвагою пірнути у бідон із брагою? Чи пускатися в танок, якщо заграла брага? Нам потрібні дороги чи напрямки? Чи написано в нардепа на лобі, що він – лобіст? Чи є особливі прикмети в невідомого депутата? Хто з депутатів відбере мандата сам у себе? Невже риють і хрюкають тільки капловухі? Прибутком чи втратою для суспільства є смерть дармоїда? Чого побажати людині, яка все має? Скільки доріг одночасно відкривається перед п’яним водієм? Навіщо баранові розумові здібності? Яким треба бути роззявою, щоб згубити клепку? Де межа, за якою старе стає як мале? Чи можна пропити розум із розумом? Куди зникає пиха чиновника після його звільнення з посади? Чи мають косоокі особи власну точку зору? На чому ґрунтуються докази брехунів? Де межа між залякуванням і страхом? Скільки коштує мистецтво чистої брехні? Невже в лісових угіддях, де кишить браконьєрами, вовки ситі і кози цілі? Що було першим – невизнання вини чи мовчання? За яких обставин адвокатські послуги переростають у слідче сприяння? Чому стільки охочих нести посадову відповідальність? Сидіння в печінці – це робота чи відпочинок? Чи можна розкусити цілющий напій? Чому б хабарництво не перекваліфікувати у вимушену благодійність? Чи можна куций розум відкласти у довгий ящик? Чому людей із багатою уявою не відносять до мільярдерів? З кожної упаковки по лезу – продавцю сорочка? Хто обміняє маленьку зарплату на велике співчуття? Чому не видають патент на винахід за вирощування інею на опалювальній батареї? Навіщо в нардепів відбирати високі зарплати, якщо за них весь народ не прогодуєш? Чи є ще повільніша шлюбна процедура, ніж вихід заміж? Їх доставлена персона уважно вислухала, проаналізувала – і дала відповідь лише на останнє: – Повільнішою, ніж вихід заміж, шлюбною процедурою є розлучення! Головний спеціаліст науково-дослідного інституту відразу зробив припущення, що його пацієнт належить до чоловіків і жінок одночасно. Для остаточного висновку він попросив показати язика. І коли це замовлення було виконане, прозвучав вердикт, від якого сам експерт за голову вхопився: – Утопленик виявився заснулим водолазом! Як цей вердикт слід було розуміти насправді, знала лише адміральша. Повідомлені про нього Нюк, Бок і Ко тільки руками розвели й змушені були відпустити підозрюваного суб’єкта на всі чотири сторони.

9

У самій же острівній країні ситуація із несподіваною засухою зайшла в глухий кут. З одного боку – зникла загроза затоплення Анаї океанськими водами, з іншого – протестантська ескадра втратила здатність рухатися. І тоді нова влада згадала про... адмірала Джо. Хто, як не він, міг розв’язати проблему з ескадрою? Відтак домашній арешт Джо змінили на завдання зрушити човни з місця! Зрозуміло, що адмірал погодився з цим й очолив процес просування ескадри до океану. І човни зрушили з місця. Завдяки... колесам. За цей подвиг нова влада вирішила вручити рятувальнику новеньке весло. Однак адмірал Джо попросив іншого: амністувати колишніх володарів правлячого Олімпу з метою вивести їх із домашніх хоромів і на свіжому повітрі поквитатися за здачу при приземленні в човни та знущання над вперто невмираючою половиною.

Після деяких шушукань його прохання було задоволено повністю: з екс-президента та екс-прем’єра не тільки зняли браслети-сигналізатори, дозволили вільно пересуватися просторами Анаї, а й передали їм письмове запрошення від адмірала Джо на звану вечерю за його рахунок. Очевидно, велику роль зіграла образа Нюка, Бока та Ко на колишніх узурпаторів влади за намагання підступно проникнути в ряди протестувальників. Звільнені неймовірно раділи. Не менше раділи і їхні опоненти. Перші перешіптувалися: – Лупа переїхала в новий рік на новій голові... – Кіт сметаною торгував... Другі ділилися мудрістю: – Мухомор гарантував грибникам свою надійність... – Шкідники поплатилися життям, прийнявши дятла за радиста... – Миша мріяла обзавестися слонячим хоботом... Тим часом адмірал поспішно готувався до зустрічі з «гостями», замовивши адміральші на звану вечерю якнайшкідливіші для людського організму страви. Власне, їх і не треба було замовляти – вони виходили у вперто невмираючої половини, зазвичай, швидко і стовідсотково протягом усього життя.

10

Колишні правителі Анаї розробили свій план подальшої діяльності. Вони вирішили скористатися званою вечерею адмірала Джо як інструментом для консолідації антинародних сил. Тому у гості пішли разом зі своїми жадібними синами – Бредом і Брудом. Ці хлопці були не просто хлопцями, а «тітушками», що в перекладі з мови племені Мурсі означає «силопродавці». Таких молодих і заповзятих до бійок помічників немічним і лякливим Мурзі та Азіру конче не вистачало. «На дурняк наїмося, а потім ще й пограбуємо господарів», – розмірковував дорогою до обійстя адмірала та адміральші екс-президент Мурза. А колишній прем’єр тільки спотикався та матюкався мовою племені Мурсі. Їхні ж сини стогнали від злості та бігли попереду своїх предків, розкидаючи наліво і направо стрічних анаївців із надією отримати за це неабияку вигоду. Щоправда, час від часу зустрічні давали їм здачі. Та це їх не зупиняло. Під ворітьми адміралових хоромів гості довго не стояли. Мурза та Азір зігнулися, а їхні сини вистрибнули їм на спини та перестрибнули через високу стіну, аби з двору відчинити ворота господарів для своїх предків. Перестрибнули, не відаючи, куди приземляться. А гепнулися прямісінько... в бездаховий нужник! Про це здогадалися Мурза і Азір, коли почули гасло Бруда: – Лайнотерапії я не замовляв! Зрозуміли й заволали: – Це ми! – Так не стрічають! І адмірал Джо відчинив ворота та дав змогу колишнім правителям країни витягти з вигрібної ями напівживих смердючих синів... Вечеряли – порізно. Мурза, Азір, адмірал та адміральша – у широкій залі, а Бред, Бруд і сучка господарів – у дворі біля бочки із дезодорантом. Щоб надати бесідам більшої вагомості, постійно перегукувалися. До чого дорозмовлялися? Звісно, до бійки. Приводом стала репліка адмірала: «Породиста свиня вирішила відростити собі ослячі вуха». Її Мурза сприйняв на свою адресу, оскільки Джо відкрив рота в момент, коли його уважний погляд був спрямований у бік колишнього президента, котрий смачно наминав засмажену адміральшею в машинному маслі курку. Спершу в голову господаря званої вечері полетіли недоїдки птаха, а потім за свою улюблену справу взялися захмелілі Бред і Бруд, чим додали сміливості та азарту Азіру. Сини колишніх правителів, як завзяті верхолази, вскочили у вікно другого поверху адміралового обійстя з криком: «Лупцюймо! Нам за це заплатять!», гепнулися на екс-прем’єра, що ліг під столом для зав’язування сала. Той з переляку підняв лисою головою стола й поніс його до виходу. Та попри чисельну перевагу опонентів, адмірал та адміральша здаватися не збиралися. У відповідь на першу атаку запрошених Джо та його вічно невмираюча половина перейшли до контратаки. Вони хутесенько відчинили холодильник із приготовленими коктейлями «аля сеча на дихлофосі» й дружно та влучно почали ці коктейлі жбурляти в нападників, що залишилися після завзятої наминачки ні з чим. Знявся такий гармидер, що надвірний бездаховий нужник-пастка завалився миттєво, а сучка господарів вистрибнула на вершечок височенної туї й завила на весь престижний квартал. Її почули внутрішні війська, негайно прибули на місце надзвичайної події й перейшли на цілодобовий графік поливання матюками учасників протистояння. Бійка вгамувалася так само раптово, як і почалася. Погасили її порожні шлунки гостей та організаторів званої вечері. Забруднені з ніг до голови Мурза, Азір, їхні сини, Джо та його вічно невмираюча половина уклали перемир’я, внесли в гостинну нового широкого стола, накрили стіл залишками харчових делікатесів із запашком, підкріпилися і розійшлися з миром, тримаючи в кишенях великі дулі. За ними плацдарм бою залишили й внутрішні війська острівної країни. Відтак жодна зі сторін конфлікту не досягла своєї запланованої мети: колишні правителі із синами не встигли консолідувати антинародні сили та обікрасти адмірала й адміральшу, а адмірал не зміг відправити на той світ Мурзу та Азіра за здачу новій владі та образу вперто невмираючої половини.

11

Із приводу подій, що сталися в маєтку адмірала Джо вперше за останнє півстоліття після усунення від керівництва острівною державою президента Мурзи та прем’єра Азіра на екстрене засідання зібралася Вершкова рада Анаї на чолі з древнім, як світ, і темним, як океанські води під час шторму, спікером Баком. Депутати законодавчого органу таємним голосуванням, лежачи під столами, після кількагодинного кулачного бою між собою дали добрячого прочухана на всяк випадок спікеру та прийняли рішення про арешт та екстрадицію за межі Анаї колишніх її керівників та їхніх синів разом із адміралом Джо та адміральшею. Учасники ж подій у маєтку адмірала Джо про це дізналися заздалегідь, відтак кожен рятував свою недоторканність та репутацію на власний смак. Так Мурза та Азір із синами рвонули з країни в невідомому напрямку на надутій ротом повітряні кулі, прихопивши власні портрети. А ось адмірал та адміральша вирішили піти в тимчасове підпілля, сподіваючись на склероз нової влади і свою поступову реабілітацію. Тому прийняте Вершковою радою рішення довелося відразу скасувати як таке, що не піддається виконанню з об’єктивних причин. Замість нього наступного дня на порядок денний було поставлено питання про призначення президента країни, прем’єра та голови ради оборони і наступу. Як і очікували вузькі політичні кола Анаї, ці пости дісталися Нюку, Боку та Ко, які негайно склали присягу на вірність народу та вирушили з дружніми візитами в сусідні країни – Рипандію, Грипандію та Риландію. І не просто вирушили, а попливли потужним семимоторним катером, плануючи дорогою до своїх пунктів призначення навчитися плавати без катера та успішно десантуватися. Подалися переймати досвід державного управління... А сторожувати законність в Анаї залишилися силовики генерала Хара. Щільною шеренгою вони оточили урядовий квартал. Як підгледів зі шпарки свого сховища адмірал Джо, це були елітні правоохоронні сили, позаяк на спині кожного з погонників писалося слово «Альфа», за винятком спини найдебелішого. На ній читалося грізне «Альфонс». А ще підлеглі генерала Хара провели у всіх виправних колоніях «День відкритих дверей», після чого там залишилися одні охоронці. Натомість у Вершковій раді відбулися депутатські переміщення: Келих із Вином перекочували у фракцію Келихів із Горілкою! Не менш радикальні зміни почали відбуватися і в бізнесових колах. Так Козел очолив фірму «Молоко від виробника», а Жовчний Міхур за короткий термін обзавівся трьома великими каменями. Що ж до судових новин, то найбільший резонанс у суспільстві викликали такі: у смерті розбитої Миски слизька Рука звинуватила Щастя; Міль натрапила на старі папери з автографами Мух, а генеральний слідчий країни повісив справу про втоплення колишнього керівника ради оборони й нападу Клю на свою новорічну ялинку. Із людських втрат найбільшою виявилася одна: від сміху померли чотири найвідоміші моделі Анаї, спостерігаючи, як хрестить столичний газетний кіоск із запискою у вікні «ОТОШЛА» столітня бабуся. У решті життя острівної країни особливих змін за відсутності перших осіб не відбулося. Хіба що в тій частині, яка стосувалася життя спікера Бака: місцеві медичні світила, перевіряючи керівника Вершкової ради на інсульт та інфаркт, виявили в нього звичайну діарею, здатну перерости у закреп. Та ще, заглянувши в задній прохід Бака, порадили йому частіше користуватися газетою, на що той відпарирував: – Я постійно користуюся радіоприймачем та телевізором!

12

Новопризначені ж перші особи держави займалися за кордоном важливими справами, попри те, що проскочили Грипандію, Рипандію, Риландію й не з власної ініціативи висадилися одночасно в одному місці – на острові Не, де побували на відкритті ресторану для бажаючих пообідати голяка та поспостерігали за собаками-наркоманами, які лижуть тросникових жаб, що мають у своєму тілі наркотичні речовини, оцінили вагу місцевого гасла «Якщо хочеш добре как, не забудь про дуфалак!», вивчили досвід кусання водієм даїшника, злочинцем – поліцейського пса та загризанням відвідувачем зоопарку страуса, а також закупки місцевим банком туалетного паперу багаторазового призначення та незмилюючого мила для депутатів усіх рівнів. У свою чергу мешканці острова Не змогли дізнатися з перших уст, що президент, прем’єр та керівник ради оборони й нападу є відповідно справжнім, підставним і доставленим кумами, що Нюк – просто холостяк, Нок – тимчасовий, а Ко – вічний, що люблять вони у вільний від державних справ час випускати з висоти третього поверху у трояндові клумби своїх коханок без парашутів, що головний банкір Наї вважає їх відповідно однокласником, старшокласником і переростком, що перший любить під час відпустки вмиватися, другий – приймати душ, а третій – стояти під дощовою зливою, що на дачні ділянки виходять із девізом «Посадіть – обробіть – випустіть!», що уміють видати довідку і просто видати, а на запитання: «Ви – останній?» відповідають: «Я – крайній!». Оте самокритичне «Я – крайній!» і викликає у народу Анаї до них неабияку довіру та можливість у будь-яку хвилину поставити їх в чергу на в’язничну камеру. Хоча цього вони ще не заслужили. Навпаки – отримали право поставити у цю чергу усіх, хто йде проти волі народу. Як зробили колись із попередніми узурпаторами влади. Власне, друзі пізнаються в біді, радості та Вершковій раді. Найменше їх було в раді, до якої належали, в першу чергу, рукомахальник Чече, язиколяпник Коліс, словоблуд Таба і половосип Ол. Саме ці сторожі власних превілеїв, пільг і захмарних зарплат найбільше дратували нових керівників держави, виступаючи сидячи на столах і голосуючи лежачи на них. Позбавити цих та інших акробатів таких звичок або взагалі разом із звичками викинути за стіни Вершкової ради – ось завдання, яке мали виконати за підтримки анаївців Нюк, Бок і Ко. Про це вони також зізналися мешканцям острова Не і з почуттям виконаного обов’язку повернулися на семимоторному катерові у рідну країну. І відразу зібрали прес-конференцію. Найбільше хитрих запитань задавав кореспондент газети «Масі» племені Мурсі Пао Пусі, в якому високопосадовці впізнали...адмірала Джо! Він був одягнений по-дикунськи і при боці тримав автомат Калашникова. Спершу Нюк, Бок і Ко розгубилися: що робити? Однак змикитили, що тепер Джо – не Джо, а акредитований писака. Якщо його арештувати – значить, викликати міжнародний конфлікт з плем’ям Мурсі. А може, вдати, що ніякого Джо нема? Але ж цей пройдисвіт у відставці потім кепкуватиме з нової влади Анаї! Мовляв, обвів довкіл пальця вкотре! Заки президент відповідав на чергове запитання Пао Пусі, Бок в Ко хутенько поділилися завдяки власним вухам потаємними думками. І дійшли висновку: після пресконференції Джо-Пао Пусі слід запросити на фуршет, а там отруїти. Щоб знав гад, як уникати покарання. Але не був би Джо сам собою, яекби не вмів розкушувати одним махом горіхи ворожих намірів. Він давно здогадався, що задумала керівна трійця. Тому, посилаючись на спішне редакційне завдання, відмовився від фуршету і так само загадково , як з’явився на прес-конференції, зник, залишивши спецзагін з дебелим «Альфонсом» ні з чим. І ніхто не міг здогадатися, що адмірал Джо просто вийшов із адміністрації президента і провалився у... відкритий каналізаційний люк, що вже понад півстоліття через брак державного фінансування залишався без кришки. Провалився цілком благополучно, оскільки заздалегідь укинув у люк велику і пухку подушку руками адміральші. Там же, в люкові, на нього чекала вперто невмираюча половина в образі досвідченої представниці племені Мурсі: майже гола, зі слідами від різок на спині та з глиняною тарілкою в нижній губі. Бо ж підпілля вимагає такої ж суворої конспірації, як підроблена горілка довірливого споживача.

– Все гаразд? – запитала адміральша дещо захеканого Джо, пригортаючи його поголену сиву голову до голих грудей. – Авжеж, – коротко по-військовому відрапортував Джо. – Тепер – у дорогу! І вони дружно поповзли каналізаційною трубою у бік свого маєтку...

13

Не сидів склавши руки і народ Анаї. Він вимагав від нової влади нового життя, невідкладних перемін на краще. Аби їх пришвидшити народ вийшов на столичний вигін, встановив сцену, намети, встановив розпорядок дій і визначив сили, що займатимуться конкретними справами. А ще вивісив єдине на весь вигін гасло: «Бий своїх, щоб чужі боялися!». Щоправда, це гасло почали першими втілювати в реальність соратники «Альфонса», які проходили мимо в пошуках парної. Напевне, на цей заклад їм ніяк не вдавалося натрапити, бо з такою люттю накинулися на вигінців, що крики останніх було чути і в урядовому кварталі. Позаяк Нюк, Бок і Ко не були Мурзою, Азіром і Клю, потирати долоні від радості не стали, а наказали спецзагону з «Альфонсом» у хвості колони продовжувати пошук парної. А ще вийшли до наляканого й покаліченого народу, уважно вислухали його пропозиції та зауваження, які зводилися до одного: із човнів на колесах всі мають пересісти на повітряні лайнери! Нове керівництво погодилося і попрямувало з вигону у стіни своїх службових кабінетів розробляти програму всенародного пересідання. Не залишилася осторонь народних вимог і Вершкова рада на чолі з Баком, який все частіше плутався у своїх спогадах і мріях. Законодавчий орган острівної країни вкотре зібрався на екстрене засідання, аби і собі поставити нестираючу крапку над «і». Хоча в народу побоювання певні залишилися щодо клепкових запасів Вершкової ради. Адже прилизників Мурзи, Азіра та Клю, які зникли в невідомому напрямку, тут було ще чимало. Вони, як і спікер Бак, подумки поверталися в час, коли керівництво країни займалося лише полюванням на диких кабанів, та мріяли про повернення до життя за принципом: «Від зека – до генсека!».

14

Анаї облетіли дві неймовірні звістки: дорогою до маєтку каналізаційні стоки змили в океан адмірала та адміральшу, а до берега країни прибилася пляшка із запискою Мурзи та Азіра, в якій колишні диктатори повідомляли, що зачепилися повітряною кулею за вершину однієї з невідомих гір і просять зняти їх звідти, оскільки допили останню пляшку коньяку... Від почутого народ, що вийшов на вигін, дещо підбадьорився і дещо засумував. З одного боку йому було шкода колишнього революціонера Джо та його вперто невмираючої половини. З іншого виникла нагода поквитатися з колишніми узурпаторами влади, що повисли на гірській вершині. Але для суду над ними треба було ще їх доставити в Анаї. Повітряні лайнери перебували на капремонті, як і гвинтокрили. Тому виконати складну і почесну місію зняття бідолах нова влада попросила плем’я Мурсі. Вона уклала з ним відповідну міжнародну угоду. Бо знала, що то люди досить витривалі і кмітливі, а головне – безстрашні, оскільки постійно перебувають під наркотичним кайфом. Відтак міністр закордонних справ Жара організував операцію під кодовою назвою «Горці». До племені на семимоторному човні водами океану погнався спеціаліст із домовлянь. За кілька тижнів він повернувся на острів і доповів: – Все о’кей! Досвідчений мурсівець поліз по мотузці на гору!

А ще за кілька тижнів в Анаї на човнах завітала делегація мурсівців із замовленим товаром. Щоправда, впізнати Мурзу та Азіра було важко. Їх супроводжуючі так накачали зеленим дурманом, що вони тільки очима перелякано лупали та все допитувалися: – Де у вас продається чефір? Мурсівцям влада Анаї щиро подякувала за співпрацю, подарувавши кожному дикунові по парі кросівок фірми «Абабас» та по костюму фабрики «Таль і я», а в доважок – по автомату Калашникова й човен на колесах як надійний засіб пересування в африканських пісках. Мурзу й Азіра закували в кайданки й відправили в центральний наркодиспансер для VIP-персон. Народ торжествував. Та так, що на певний час навіть забув, для чого вийшов на вигін. А де ж поділися сини Мурзи та Азіра? До прибуття на вершину гори спеціаліста з племані Мурсі Бред і Бруд встигли випасти з кошика повітряної кулі в темну прірву, поставивши мету створити там фіктивні фірми із заготівлі валюти.

15

У Вершковій раді розгоралася своя шарпанина. Навіть дещо дружні між собою фракції, що представляли території, де колись любили полювати на диких кабанів президент Мурза та прем’єр Азір, все частіше почали дорікати одна одній за втрачених лідерів. Ці фракції очолювали різні за зростом і смаками, але досить схожі за вмінням красти та брехати особи – Єфр і Сим. Офіційно фракції називалися «Кабан» і «Кабаниха». Вони дожилися до того, що почали красти одна в одної персональні системи голосування та депутатські крісла. Тому нерідко на засіданнях Вершкової ради через це їм доводилося розглядати сесійні питання стоячи, а то й лежачи. Як це було під час обговорення проблеми заборони перебігати «кабанам» до «кабаних». Тоді, пригадується, лідери фракцій Єфр і Сим змушені були вдатися до крайнього заходу – стоячи на головах, голосувати ногами! Це настільки додало святковості у Вершковій раді, що після того й інші фракції взяли за традицію голосувати таким же чином. Власне, таке ноу-хау обмежувало видимість для голосуючих, через що траплялися інколи неймовірні казуси. На тому ж «кабаняцькому» засіданні вся Вершкова рада, ніби змовившись, проголосувала за перебігання «кабанів» до «кабаних» і навпаки всіма наявними ногами! Відтак прокурор Пшо змушений був опротестувати це рішення, позаяк кількість депутатських ніг удвічі перевищила кількість їхніх голів. Депутати помилку визнали, але після того так і не навчилися голосувати стоячи. Окрім спікера Бака. Бак відтоді те й робив, що стояв на ногах (крісло в нього також поцупили) і намагався обома руками підняти над головою бодай одну ногу. Проте це були дрібниці в порівнянні з народними вимогами змінити Конституцію країни, за якою державою правив би сам народ. Анаївці переконалися: хто б не перебував на найвищій державній посаді, усім не вгодить. І задля дискусії щодо шляхів переходу до нової форми правління з ініціативи того ж народу на головному телеканалі Анаї запровадили постійну пряму передачу «Відритий рот». Вже перші її учасники (а це були лідери фракцій «Кабан» і «Кабаниха» Єфр і Сим) продемонстрували неабияку волю до перемін. Вони, використовуючи різні слова і жести, дали суспільству зрозуміти: народовладдя може настати лише за умови ліквідації всіх державних органів і перетворення народу Анаї в плем’я, про яке на початку своєї президентської кончини так захоплююче розповідав нині здичавілий Мурза. Народ, звісно, на цю провокацію не піддався, оскільки перебував і так у майже голому вигляді. Тоді до роздумів вдався спікер Бак. – Шановні анаївці! – звернувся він до мешканців острівної країни. – Нашу територію омивають глибокі і холодні води океану. А це означає, що ворогам нашим є куди сховати кінці. Тому вони так нахабніють. Я маю на увазі тих, які нічого не кажуть на рахунок перемін у країні. Таких досить багато. До них досі належав і я. Але не змовчав, бо зуби не втримали язика через свою немічність. Тож кажу відверто і чесно: щоб народу жилося краще, найвищих посадових осіб зразу ж після обрання треба садити в клітку, щоб вони не мали доступу до державних засіків. Нехай керують із кліток. А якщо робитимуть щось не так, ловити їх не доведеться, а судити можна буде на місці й відразу! Пропозиція видалася для народу слушною. І він запропонував для експерименту так вчинити спікерові – сісти в клітку. Спікер дискусію миттю припинив, пославшись на посилення проносу, що норовив перерости у невиліковний закреп, і зник з телеекрана.

16

У наркодиспансері для VIP-персон колишній президент Мурза та екс-прем’єр Азір не нудьгували. Вони поступово виходили зі стану «космічної невагомості» та за допомогою азбуки Морзе налагоджували через стінку камери переписку з колишнім міністром торгівлі кабанячими шкурами Юргет, яка потрапила в цей привілейований заклад відразу після того, як Мурза та Азір стрибнули в аквалангах у глибини океану. Утім, наркотиками Юргет не торгувала, а просто їх переховувала в своїй утробі, вимінявши за кабанячі шкури. Переховувала з метою подальшої передачі їх... племені Мурсі. Полонянці потрібен був зв’язок зі світом дикунів. Це й об’єднало Мурзу, Азіра з Юргет. І вони заходилися складати план переправлення товару з утроби Юргет у далекий африканський куток, зовсім не відаючи того, що їхнім синам Бреду і Бруду, що випали з кошика повітряної кулі у прірву, таки добряче поталанило! Прірва, в яку полетіли Бред і Бруд, виявилася підземним транспортним коридором, що з’єднував територію племені Мурсі з навколишнім світом. Відтак нащадки колишніх узурпаторів влади благополучно приземлилися в африканських пісках і за дуже короткий термін перебування на перевихованні в мурсівців позбулися не тільки звички носити одяг, а й перейняли тамтешні звичаї та обряди, зокрема лупцювання різками своїх коханок і кайфування від наркотиків, яких постійно бракувало. Отож, паралельні проблеми предків і їхніх нащадків, пов’язані з дурманом, рано чи пізно мали вийти на одну дорогу, що веде до успіху. Для цього наркодиспансер в Анаї та територія племені Мурсі мали знайти рятівний місток. Ним, як не дивно, стала... амністія для Мурзи, Азіра та Юргет, а значить, і можливість полишити країну. Ось так несподівано колишні мешканці наркодиспансеру тільки їм відомими стежками дісталися африканських пісків. За доставлений в утробі Юргет дефіцитний товар мурсівці всім трьом прибулим виділили по глиняній халупі, автомату Калашникова, поголили налисо. До того ж, Юргет прикріпили до нижньої губи аж дві глиняні тарілки як символ жіночої краси та непорочності!

17

А що ж з телепередачею «Відкритий рот»? Чи виконала вона свою роз’яснювальну місію? Чи виокреслилися шляхи приходу Анаї до народовладдя? Після невдалих дискусій лідерів фракцій «Кабан» і «Кабаниха» Єфра та Сима, а також спікера Бака, свою точку зору на проблему висловили новий президент Нюк, прем’єр Бок та керівник ради оборони й нападу Ко. Суть її полягала в одному: аби народ зажив по-новому, потрібні перевибори усіх гілок влади! Без жодних ультиматумів, окрім заповіді: « Переможеним не вішати носи у шафи, а переможцям не вішати переможених!». Над цією заповіддю першими задумалися її автори. Решта суспільства поставилася до неї байдуже, знаючи з практики, що скільки не пнися, закреп без ліків не подолаєш! Власне, голодний ситому – не брат, а лише співвітчизник.

Але треба було рішуче діяти, пам’ятаючи: можна з’їсти зуби, якщо вони випадають. І народ завмер в очікуванні команди: «Вперед!». Утім, суспільні негаразди ускладнювалися ще й погодними. Адже в Анаї майже не пам’ятали, коли востаннє тут ішов бодай дрібнесенький, як надія на переміни в країні, дощик. Спікер Бак тієї ночі спав на терасі свого маєтку при посиленій охороні. Вірніше – не спав, а перебував у лежачому положенні. Йому було страшно і важко стулити повіки через неймовірну спеку на вулиці та тривожну ситуацію в країні. Бак усе пив холодний коньяк, що йому підносила прислуга, та пошепки повторював почуте колись від Мурзи: – На голому дереві не заховаєшся... Що мав на увазі, кажучи ці слова, тодішній диктатор, Бак і досі не міг зрозуміти, хоча здогадувався, що йдеться аж ніяк не про щастя... І раптом спікер від несподіванки здригнувся: пішов рясний дощ! Такий рясний, що Бак ледве встиг полишити терасу і вскочити у спочивальню. Збіглася охорона з ліхтариками в руках, занепокоїлася здоров’ям шефа, обличчя якого вперше в житті втратило світлий колір. – Це на переміни, – перелякано мовив сам до себе Бак. – Це на переміни...Треба готуватися, друзі... Останню фразу начальник охорони миттєво виділив як основну і запитав спікера: – Куди будемо тікати? – І куди ти втікатимеш, чоловіче? – махнув рукою той. – Ти знаєш, чим завершилися епопеї Мурзи, Азіра та їхніх синів? А куди поділися адмірал Джо та адміральша? Бак різав правду-матку по живому майже до ранку, поки не пригадав подарований колись прем’єром Азіром афоризм: «Хто стукає, тому відчиняють. Навіть тюремну камеру». А пригадавши, дещо повеселішав:

– Кожен новий начальник підбирає собі команду, якщо стара команда не встигла прибрати його до своїх рук... Будемо тримати курс назустріч народові! Негайно вчімося перед ним кланятися, ввічливо з ним розмовляти, уважно вислуховувати, приходити на допомогу та оберігати, як зіницю ока! Бо з його приходом до влади наші старі манери і звички допоможуть нам хіба що швидше стати в чергу на тюремну камеру. А так, можливо, ще йому знадобимося! Це були наказ і прохання водночас. Натомість начальник охорони подумав: «Якщо лиже, значить, беззубий». Однак промовив інше: – Народу пальця до рота не кладіть: може вирвати золотого зуба! Промовив так, ймовірно, тому, що знав про золотого зуба у роті спікера, якого той ніколи нікому не показував, оскільки той зуб був кутнім. На тім і перейшли до навчання.

18

Не спали тієї ночі й Нюк, Бок і Ко. Вони вийшли на вулицю до народу під рясний довгоочікуваний дощ, щоб порадитися, яким чином дати йому всю повноту влади. Вийшли, попри завчене ще в дитячі роки: «Від себе гребуть лише кури, якщо вони ще з головами». Їхні голови були ще на місці, і хотілося ще гребти до себе. Та не дозволяла одна обставина: їхня слава народові не потрібна. А самим впиватися нею не варто, бо може пронести над її вершиною. І ця вершина бачилася Нюку, Боку та Ко бодай в одному розділі майбутнього підручника з історії про їхню участь у порятунку Анаї від океанських вод та узурпаторів. – Дарованому коневі, лежачи під копитом, у зуби не зазирають, – мовив президент. – Маєте рацію, – додав прем’єр. – Жити можна не тільки за рахунок народу, а й при народові. А тоді президент звернувся з промовою до народу, що залюбки мокнув під рясним дощем:

– Все залежить від Вершкової ради та її спікера Бака. Особливо Бака. Він – хитрий політик, хоч і темний. Діяти нам треба, виходячи із зауваження древнього мудреця: «Щоб позбутися голови, рибі потрібне тепле місце». Тому найголовнішим завданням зараз – підшукати спікеру тепле місце! А води, себто кисню, він уже давно позбувся, позбувшись своїх поплічників – Мурзу, Азіра та Клю. Давайте запропонуємо Баку посаду... генерального синоптика Анаї! Звучить солідно, та й прислухатися до його порад народ буде. Він клюне, обов’язково клюне! А з обезглавленою Вершковою радою старого замісу справитися буде легше. Народ зааплодував. І слово взяв прем’єр: – Семеро одного не ждуть, якщо той «один» не є їхнім начальником! Гадаю, фракції «Кабан» і «Кабаниха» Єфра та Сима підуть під три чорти із законодавчого органу без вагань! Народ заплескав у долоні ще дружніше. Та звідкіля було Нюку, Боку та Ко знати, що спікер Бак і сам вирішив здатися в руки опонентів, зглянувшись на несподіваний дощ. Бо ж який солдат не мріє стати при скруті хоча б єфрейтором? Та іншої думки були лідери фракцій «Кабан» і «Кабаниха» Єфр і Сим. Віддавати владу народові їм було не вигідно з декількох причин. Єфр, зокрема, добре знав, що керівники приходять і відходять, а керівні крісла залишаються для їхніх родичів. А залишати своє крісло своїм родичам Єфру не було сенсу, позаяк всі вони давно сиділи на нарах. Не бажав поступатися депутатським мандатом і Сим, бо любив спостерігати за бідуванням народу крізь пальці, а не крізь грати. Тож обоє налаштовувались на супротив. У хід пішли погрози народові, залякування, підкупи, провокації. З їхньої ініціативи на вулицях Анаї розпочалися погроми, пограбування, підпали та звинувачення у цих гріхах самого народу. Але народ швидко здогадався, що типи з коротким розумом мають довгі руки. Тому ця прикмета стала основною для розплати. А ще народ зауважив: на шиту білими нитками чорну справу її затійники, як правило, дивляться крізь рожеві окуляри. Відтак і ця ознака переросла в ниточку, яка повела народ до затійників. Світ, включаючи плем’я Мурсі, почав розуміти, хто й чому хоче потопити на дні океану острівну країну, попри заяви здичавілих в африканських пісках Мурзи та Азіра про те, що народ Анаї перевищує свої повноваження і намагається позбавити законних прав чесних представників Вершкової ради. Та хіба можна заховати кінці у воду, якщо вони пов’язані нетонучими доказами?

19

Наближення свого печального фінішу Єфр і Сим відчували все більше, бо були у Вершковій раді не останніми товстошкурниками. Належали до пнів осикових, проте уособлювали дубову владу. Коли хтось бив по одній щоці сусіда, вони пропонували сусіду підставити іншу. Хотіли віддати Богу душу, але не знали, за скільки. Знали, що решетом води не наносиш, а лише робочого стажу. Вони здогадувалися, що під лежачий камінь вода не тече, та все допитувалися один і одного, чи тече вода під камінь, що лежить за пазухою. Були обачливими: не рили яму ближньому при свідках. Вміли поміняти шило на мило за доплату. А ще переконалися на власному досвіді: на яку б ногу не спіткнувся, все одно гулю матимеш на лобі! Тому й не здавалися, знаючи, що без депутатського імунітету їм доведеться сидіти в клітці не один рік, дивуючи люд більше, ніж дикі мурсівці. Нічний рясний дощ їх не налякав, як спікера Бака, не охолодив їхні гарячі голови, порослі пір’ям. Тому тривоги в країні додавалося. Таємно Єфра та Сима підтримував вождь гігантської Сії на прізвисько Пу, що розташувалася по той бік океану. Про свого вождя сіївці казали таке: – Велике бачиться на відстані, навіть якщо воно зростом всього метр п’ятдесят!

Цей вождь підтримував Єфра та Сима як представників однієї раси, про яку можна згадувати лише під час гострих респіраторних захворюваннях, серцевих нападах та об’їданні. Пу підводними каналами доставляв у домовлені прибережні місця Анаї своїм однодумцям стартовий капітал, завдяки якому ті й розкручували колесо фортуни. І тепер, коли над ними нависла небезпека, ждали моральної підтримки. Вождь Пу добре знав, що на волі хоробрий не може мовчати, а боягуз говорити. У тюремній камері – все навпаки. А якщо так, то зі страху Єфр і Сим ого скільки могли наговорити і на себе, і на Пу! Саме тому в одній із пляшок, що прибилася до берега Анаї, Єфр і Сим знайшли послання від Пу наступного змісту: «Співвітчизники! Велика Сія хвилюється за вашу долю. Їй не байдуже, чим ваша доля закінчиться: пеклом чи раєм? Тож маєте робити все для того, щоб утриматися у вищих ешелонах анаївської влади якнайдовше, поки ми сформуємо зі свого десанту нову Вершкову раду. Наразі тривають десантні навчання. Пам’ятайте і позицій не здавайте! Якщо ж потрапите у безвихідне становище, не показуйте, де раки зимують, бо їх виловлять. Отрута – у тексті. Треба оцей текст злизати – і безсмертя вам гарантоване. Вождь Пу». Від такої уваги до себе Єфр і Сим мало не розридалися. Проте відразу злизувати текст не стали, а взяли його із собою на чергове засідання Вершкової ради як останню кулю на випадок провалу.

20

Чергове засідання Вершкової ради, на якому мали проголосувати питання передачі влади народові, розпочалося, як завжди, із заяв лідерів фракцій. Від більшості, тобто фракцій «Кабан» і «Кабаниха», слово попросив Єфр, який так віртуозно прочитав із трибуни свій текст, що й оком не встиг моргнути, як рядові члени дружно заходилися... злизувати тексти розданих їм копій Єфрової заяви. Тільки тоді і Єфр почав робити те саме. Радівська меншість від охів та ахів перейшла до глибоких зітхань та викриків: – Ось де свиня була зарита! – Щоб ви подавилися! Під ці та інші викрики Єфр мимоволі сповз із трибуни і розпластався перед нею, як галушка перед мискою. Його однофракційники попадали під робочі столи, востаннє натиснувши в передсмертній конвульсії на кнопки для голосування. За хвилину-другу все затихло. Лише меншість та президія Вершкової ради сиділи на місцях у закам’янілих позах із відкритими широко ротами, не відаючи, що насправді відбулося. Про все здогадався лише Сим, який запізнився на засідання ради, коли побачив у руках соратників злизаний текст послання вождя Пу. Сим печально дивився у бік тіла Єфра, що лежало біля трибуни, і, ніби живому, бажав: – А щоб ти здох... Потім дістав з кишені свій текст і почав його злизувати... Таким чином радівська меншість стала більшістю. Але для прийняття позитивного рішення щодо запровадження в Анаї народовладдя цій більшості бракувало голосів, попри голоси переляканого спікера Бака та його заступників. Вихід із ситуації секретаріат Вершкової ради побачив у проведенні таких операцій, як урочисте поховання колишньої більшості та розпуск нинішньої. Ці пропозиції взяв до уваги спікер і без будь-якого оголошення хутенько залишив своє керівне крісло через раптовий пронос, що міг у будь-яку секунду перерости у закреп. Більшій меншості довелося полишити сесійну залу також. Вона рушила на вигін до народу за порадою, як діяти далі: просити президента Нюка видати указ про розпуск Вершкової ради чи заповнити вакантні депутатські місця представниками трудових мас?

Народові було не до ради. Він був зайнятий розтягуванням президента, прем’єра та керівника ради оборони й нападу, які зчепилися між собою, аби довести, хто з них є насправді «першим». Тому довго за тим усім спостерігали та дружно реготали, примовляючи: – Можна і пуд солі з’їсти, але не відчути смаку життя! Найголоснішим реготуном став депутат Ляш, тримаючи під полою дорогого піджака вила-трійчата. По його ще зовсім юних устах-берегах розливалася бурхлива усмішка, красномовно натякаючи: від великого – до смішного – один крок індивідуального розміру. Народ розборонив президента, прем’єра і керівника ради оборони й нападу лише під вечір. А коли засутеніло, знялася гроза і примусила вигін вгамуватися. – Простуда суне назустріч! Будьмо мудрішими: даймо їй дорогу! – пролунав над вигоном чийсь хрипливий голос, схожий з голосом міністра охорони здоров’я острівної країни Богати. Зрозуміло, що після такого авторитетного застереження майже вся політична еліта Анаї, що залишилася в живих, подалася на лікарняні. На відміну від неї народ про можливі болячки і не подумав. Йому потрібно було брати владу у свої руки, а тому зібрався на віче, щоб проголосити себе єдиним і вічним господарем престолу. Ось тут і завертілося. На сцену один за одним полізли, як мухи на липучку, розумні та хитрі, котрі, як відомо, різняться одним: розумні заглядають у минуле чи майбутнє, а хитрі – у шпарку, чарку та чужий рот. Всяк з виступаючих бив себе кулаком у груди і переконував, яким чином краще організувати управління державою. Розумні наполягали на встановленні в країні первіснообщинного або комуністичного ладу, де немає рабів і визискувачів. А хитрі напосідали на тому, що заправляти всім у державі мають допитливі та жадібні. Тоді, мовляв, Анаї буде сучасною і багатою країною.

Знайшлися теоретики і практики, дослідники й експериментатори, учні та спадкоємці всесвітніх світил прогресу, месінги і ванги, глоби й кашпіровські... Підкидали ідеї і передбачали, радили й застерігали. Не зогляділися, як пробігло за тим півтора року. Просперечалися, проматюкалися, але згоди так і не дійшли. – Брати і сестри!- крикнув хтось із ще не охриплих. – Перед нами – велика проблема! Але навіть зі слона можна зробити муху, якщо на нього глянути з чималої висоти! Я пропоную скористатися повітряною кулею, піднятися в небо і політати над планетою. В якомусь її місці і натрапимо на щось зразкове чи, принаймні, близьке до зразка! Стомлений народ не заперечив, бо хотів перепочити від вічної боротьби за своє визволення.

21

Погідного дня у небо Анаї піднялася повітряна куля з пошуківцями справедливого державного устрою. Експедиція і досі в дорозі. Натомість в Анаї тимчасово повернулися до старого апробованого віками способу суспільно-політичного життя, де є верхи і низи, добротворці і христопродавці, де все продається і купується, де немає потреби корчити із себе дурня, позаяк ним ти є насправді, де найчастіше печуть раків ті, котрі ніколи не червоніють од сорому, де лають дірку при спорожнілій кишені, де одні вивчають банківську систему, а інші – систему її охорони, де просять: «Скажи, хто тобі дав міністерський портфель, і я звернуся теж до нього», де одні б’ють поклони, а інші – шибки у вікнах, де й досі не знають, в якому місці зберігаються ліцензії на відстріл конкурентів, де і чужою мовою виражають особисті інтереси, де різні гілки влади тягнуть державний віз у різні боки і при цьому запевняють, що їхні шляхи ніколи не перетиналися, де від сорому можна згоріти, якщо вчасно не залити сліпи, де депутати плюють один на одного, але не створюють фракцію верблюдів, де держава є, а життя немає через те, що життя наразі в тих, хто представляє державу, де моляться Богу, аби назбирати милостині собі на «Мерседес», де ностальгія – сестра минулого, фантастика – майбутнього, а сто грамів без закуски – рідня сьогодення... Та пошуківці справедливого державного устрою не втрачають надії на удачу. Лише б їхня повітряна куля дорогою до цієї удачі випадково не зачепилася за вершину якоїсь гори. Бо тоді все доведеться розпочинати спочатку...

Січень-лютий 2014 року 

 

 

 

        

CТЕПАНОВИЧ

І МЕФОДІЇВНА

 

Повість у замильовках

 

ХОДЯЧА ПРОБЛЕМА 

Степанович переселився з міста на дачний масив, де мав ошатний будинок і кілька соток землі, на якій його Мефодіївна вирощувала квіти, овочі та всіляку зелень для власних потреб.

Бо міську квартиру віддали синові з невісткою, котрі повернулися в рідні краї із закордонних мандрів назавжди.

Із собою Степанович привіз на нове місце проживання дві, на його думку, найнеобхідніші речі – телевізор і кішку Марту. Телевізор потрібен був як футбольному вболівальнику зі стажем. А Марта мала оберігати заміське господарство від гризунів.

Саме Марта і втягла Степановича в непередбачувану історію.

І розпочалося все з того, що породиста дама за два дні обзавелася двома залицяльниками, прописаними в сусідів. Як тільки один завершить любовні побачення з Мартою, інший навідується на її територію.

Нехай би вже нишком-тишком крутили ті шури-мури. Бо ж це природна потреба. Та не так Степановича, як його Мефодіївну почали нервувати котячі солоспіви, що плавно переходили в хорові оргії в час нічного відпочинку.

– Із цим щось треба робити!– категорично заявила одного вечора Мефодіївна . – Бо так жити неможливо!

Степанович поділився проблемою з колишнім міським сусідом. А той порадив скористатися… валеріанкою:

– Розлий в якомусь місці садиби цю штуку. Мартині залицяльники миттю збіжаться, нанюхаються і втратять почуття обережності. Тут і буде нагода спіймати їх і крадькома від їхніх власників вивезти з дачного масиву під три холери. Щоб нерви не тріпали.

Степанович так і вчинив. Придбав валеріанки, розлив її недалечко від будинку. І коти клюнули. Але не лише Мартині. На ароматному місці зібралося все котяче військо дачного масиву! І влаштували справжній валеріанопритон! Лежать, нявкають безперестанно, потреби тут же справляють...

Від побаченого в Мефодіївни очі на лоба полізли:

– Бери мішка, збирай цю нечисть у нього – і вези світ за очі! – наказала Степановичу.– Інакше я звідси кудись чкурну!

І возить тепер Степанович очманілих вусатих негідників із дачного масиву в місто. Щодня – по три рейси електричкою. Допитливим каже, що кролів на продаж трилює.

А коти все прибувають. І не тільки із сусідніх дачних масивів, а й дикі. І так розперезалися, що з будинку вийти страшно.

Вивозить інтенсивно їх Степанович. Однак подвійна проблема в тому, що з міста ті лайдаки якимось чином повертаються на дачний масив. Зі свіжими компаніями.

Мефодіївна вже було почала готуватися до евакувації. Коли Степановичу той же колишній міський сусід підкинув нову ідею:

– Вилий піввідра валеріанки у дворі найдальшого господаря дачного масиву. І проблема туди перебазується автоматично.

Степанович прийняв пропозицію.

Від учорашнього дня «кролятину» на базар електричкою возить у мішках інших чоловік. Степанович із Мефодіївною тішаться, а заодно остерігаються, що перекинута на іншу територію проблема може вдарити бумерангом!      

        

КОТЯЧА ЗАМІНА

Степанович і Мефодіївна котів позбулися. І стало їм сумно. Як і кішці Марті.

Тож Мефодіївна замислилася:

– Ех, старий, якби нам курочок розвести. І заняття якесь було б, і яєчка свіженькі мали б, і бульйончик щодня сьорбали б...

І привіз Степанович з базару півсотні курчат. Стали годувати-доглядати. Не зогляділися, як із манюніх жовтобоких колобків виріс табун...півнів.

– От халепа, – забідкалася Мефодіївна. – Яєць катма, а годувати посіпак треба. Та найбільше лихо, що між собою б’ються, аж гребені крівцею вкриваються! Щось думай, старий.

І Степанович придумав. Він кожному півню змайстрував індивідуальну клітку. Розселив – і проблемі війн кінець.

Та народилася інша: клітки з півнями зайняли всю городню ділянку!

Мефодіївна крутить носом і бурчить:

– Без овочів і зелені залишилися. Грядки ніде скопати. Думай, старий, як вийти з цієї ситуації...

І Степанович знайшов вихід: переніс півнячу базу у будинок.

Мефодіївна як побачила, мало не зомліла:

– Ой горенько ж яке... Чи ти, старий, із глузду з’їхав? Де ж ми з тобою жити будемо? Винось!

І Степанович не тільки надвір клітки з півнями витарабанив, а й почав їх возити електричкою на базар. Півні у клітках кукурікають, пасажири жахаються, контролери матюкаються...

Возив доти, поки одного разу півні не вискочили з клітки та не розбіглися по всьому составу, перетворивши вагони у курник, а пасажирів – у перелякані чучела.

Електричку зупинили, півнів половили, у клітки посадили – і разом із Степановичем висадили на найближчій станції. Там Степанович зі своїми півнями і переночував.

А коли засіріло, Степанович стрічною електричкою повіз півнів назад на дачний масив, де й поодрубував гребенястим голови. За підрив авторитету.

Мефодіївні нічого іншого не залишилося, як дві доби купати безголових в окропі, скубти, випотрошувати та в холодильник трамбувати.

Тепер ні мороки з гребенястими, ні вільного місця в холодильнику для інших продуктів. Все зайнято півнячими тушками.

– Щось треба робити, старий, – невдоволено підсумувала Мефодіївна.– Приймай рішення!

І Степанович прийняв:

– Відкриємо в будинку лавку з продажу півнятини! І дачники за м’ясом у місто не їздитимуть, і нам якась копійка буде. Заробимо – купимо породисте цуценя. Виросте – садибу сторожуватиме.

Мефодіївна погодилася.

Півнятина Степановича та Мефодіївни користується на дачному масиві неабияким попитом. Від тушок уже півхолодильника звільнили. Степанович уже й породу підбирає у розмові із найдальшим сусідом. Той радить, виходячи з позиції того, хто й досі вивозить щодня очманілих від валеріанки Степановича котів у місто:

– Неодмінно купуйте сучку!

Степанович наразі прикидає, якої масті сучку купувати. Щоб Мефодіївні вгодити.

            

ВИПАДКОВА ПОМСТА 

Степанович придбав цуценя, якому дав ім’я Адам.

Лише коли воно підросло, Мефодіївна розгледіла в ньому сучку!

– І на що ти дивився, старий, купуючи це створіння? – від розпачі сплеснула в долоні. –Тепер відбою від псів не буде! Який же це Адам? Це ж Аделя!

Передбачення Мефодіївни досить швидко почали справджуватися. Різножестні та різногабаритні четвероногі кавалери окупували подвір’я.

Довелося молоденьку дамочку переселити з буди у будинок, поступившись їй комфортом на другому поверсі.

Проте і це не дало спокою ні Аделі, ні господарям. Пси продовжували облогу садиби. І взялися так жадібно вити, що Аделя мало з вікна не вистрибнула. Тож Степанович дістав зі схованки мисливську рушницю та час від часу салютував, проганяючи таким чином набридливих Аделиних наречених. За що й поплатився.

Сусіди поскаржилися дільничному на ті постріли. І Степанович заплатив штраф за порушення громадського порядку на дачному масиві. Ще й отримав попередження про вилучення зброї у випадку повторного салютування.

Мефодіївна місця собі не знаходила. Степанович натомість розклав довкіл паркану шматочки півнятини з отрутою.

Кілька Аделиних претендентів на шлюб здохло. Решта припинила походи на побачення з Аделею, яка дорослішала та красивішала, набиралася сили та нахабнішала.

Але найбільше Степановичу та Мефодіївні допікало її скавучання. У ці хвилини Степанович умикав телевізора на повний звук, а Мефодіївна – пральну машину, пилосмока та сушарку. Електрики тягло до біса, зате Аделя замовкала і з переляку справляла свої потреби прямо посеред кімнати.

– Це катастрофа! –заявила Мефодіївна. –Легше було терпіти витівки кішки Марти і кукурікання півнів. Давай, старий, подаруємо її тому найдальшому сусідові, що радив тобі, яку собаку купляти.

– А що, – сказав Степанович. – Слушна пропозиція.   Садибу сам сторожуватиму. А радникові допечем. У нього незабаром ювілей. Підсунемо подаруночок…

І підсунули. Привели Аделю на повідку і перед усіма гостями, яких сусід запросив на своє свято, передали ювілярові:

– Ось вам, шановний, наш презент!– оголосив написану Мефодіївною промову Степанович. – Боляче до сліз розлучатися з членом нашої сім’ї, але цей біль ніщо у порівнянні з нашою повагою до вас. Беріть і дружіть. Аделя вже всьому навчилася. Буде вам і поміч, і розрада. А нам ніколи нею опікуватися, бо їдемо з Мефодіївною в реабілітаційний центр!

Отак сучка Степановича та Мефодіївни стала сучкою найдальшого сусіда, яка першого ж післяювілейного дня, зірвавшись із прив’язі, передушила сусідові індики, кури, качки та гуси – і подалася шукати псів.

Сусід прибіг зі скаргою до Степановича та Мефодіївни:

– Кого ви мені підсунули? Я ж без живності зостався!

А Мефодіївна відразу:

– Хто ж знав, що в Аделі характер різко зміниться. Напевне, на неї перехідний вік вплинув. Нехай дурепа біжить, куди хоче. Потім пожалкує А ви, шановний, переключайтеся на вегетеріанство. Не будете м’ясного споживати – довго житимете. Як наша кішка Марта.І цю подію Степанович, Мефодіївна та найдальший сусід спільно «обмили».

А наступного дня Степанович і Мефодіївна спішно подалися разом із кішкою Мартою електричкою на реабілітацію в місто. До сина з невісткою.

 

РАКЕТА

Із реабілітації Степанович і Мефодіївна повернулися на дачний масив рівно через два місяці. Без кішки Марти. Але з...козою Ракетою.

Кішку залишили на виховання синові з невісткою. А козу їм подарували свати, які мешкали в селі та займалися розведенням цих тварин.

– Коза – не корова, –наголосила сваха. – Вона і місця мало займає, і мало їсть, а молоко дає – як еліксир! Жиру – на три пальці! Питимете – здоров’я матимете.

А сват додав:

– Ракета – вже не дівка. До козлів не бігатиме.

– Та й на нашому дачному масиві таких рогатих ще ніхто не утримує, –підперла думку родички Мефодіївна. – Її там чекає роздолля!

Для Ракети Степанович змайстрував невеличкий сарайчик, на дверях якого повісив табличку з написом «Будьте обережні: Ракета!». Цей напис і привернув увагу пильних дачників. Навіть бачачи козу, що кожного ранку виходить із приміщення на пасовисько, перешіптувалися:

– Степанович обзавівся таємною зброєю...

– Обікрав військову базу...

– Зробив ракету з козинного молока...

– Треба пильнувати і доповідати куди слід...

Якось Степанович помітив спостережний пункт поблизу садиби у вигляді копиці сіна, на якому сидів, як на троні, недоумкуватий Охрім – син самотньої дачниці Федори. Впіймавши уважний погляд Степановича, покликав його і зізнався:

– Я, дядечку, не винен. Мене тут посадила громада. Для стеження за якимось небезпечним об’єктом, що у вашому дворі. Кажуть, може вибухнути і рознести весь дачний масив.

Покліпав очима Степанович, покліпав – і подався доповідати новину Мефодіївні.

А та вислухала і наказала:

– На табличці допиши: «Щоби Ракета не вибухнула, треба біля сарайчика наскладати свіжої городини та сінця».

Степанович так і зробив. І це дало результат.

Вранці, коли Степанович пішов козу виводити на пасовисько, біля сарайчика побачив гору капусти, моркви, запашного сіна, декілька мішків із крупами…

Все це Степанович переніс у сарайчик.

І Ракета розкошувала. Після пасовиська отримувала додаткові вітаміни, що позначилося на її продуктивності. Щодня Мефодіївна надоювала майже відеречко цілющого молока! Самі споживали і продавати сусідам почали.

Так і виник неофіційний приватний кооператив, якому дачники дали офіційну назву «Фірма МС». Себто фірма Мефодіївни і Степановича.

Покупці раділи такій продукції. Особливо люди похилого віку. Одначе про зброю, що принишкла у сарайчику, теж не забували. Якось і подали сигнал у відповідні інстанції. Мовляв, приїжджайте і розберіться, що і до чого. Бо боїмося жити.

Реакція була миттєвою. На дачний масив на світанні прибула колона військової техніки зі спеціалістами. Оточили садибу, обнесли червонною стрічкою з написом «Прохід заборонено». І взялися за перевірку.

Наряджені у спецодяг хлопці з міношукачами підкралися до сарайчика й обережно відхилили двері, на яких теліпався відкритий замок із ключем.

Аж їм навстріч – Степанович. Посміхається і запрошує:

– Будь ласка, проходьте, побачите мою Ракету.

Хлопці – у сарайчик. А там – коза. Стоїть, капустину наминає. А поруч – заготовлені корми. І більше нічого.

– Не дивуйтеся, – заспокоїв спеціалістів Степанович. –Ракетою звуть оцю козу!

Що потім було сміху – не переказати.

 

CОБАКИ – НЕ ЛЮДИ

Мефодіївна три дні не розмовляла зі Степановичем. Бо скули від сміху боліли після історії з Ракетою. За цей час устигла багато чого передумати...

Згадала кішку Марту, півнів, сучку Аделю та козу Ракету. Особлива гордість пройняла Мефодіївну за Ракету, яка так наполошила дачників і військових.

Але самій Ракеті жити сумно. Їй треба когось до компанії. Але не козла. Пригоди Марти та Аделі дали урок на все життя.

І дійшла Мефодіївна висновку: слід завести якісь водоплаваючі істоти. Качки, гуси або нутрії. З качок і гусей – яйця, пір’я та м’ясо, а з нутрій – м’ясо та хутро.

Щоправда, одна заковика: немає поруч водойми. Відтак дала вказівку Степановичу:

–Бери, старий, лопату і копай ген там скраю присадибної ділянки, де пробивається джерельце, ставка!

–А для чого? – здивувався Степанович.– Чи не хочеш на старість плавати навчитися? Так у місті для цього є басейн, куди ходять син із невісткою. Приєднуйся до них і тренуйся. А я вже якось тут із Ракетою хазяйнуватиму, поки на дельфіна вивчишся.

–Ніякого мені басейна не треба, – перебила повчання Степановича Мефодіївна. – Я ось надумала...

І розповіла, що надумала.

Степанович спершу знітився. А потім зажурився:

– Нутрії відпадають, бабо. Бо щоб їх розводити, знання потрібні. А хто тобі їх передасть? Сусід, який порадив купити сучку? Так він і сам їх не розводить, бо знає, яка непроста це справа. Для нутрій потрібен не ставок, а океан! Хіба я його викопаю? А ось для качок чи гусей якусь колобанку видеру.

На тім і зупинилися.

Привіз із птахофабрики Степанович каченят кілька десятків. Поки вони на ноги ставали, викопав ставка. Допоміг недоумкуватий Охрім. Підземне джерело наповнило яму водою.

І попливли каченята до своєї дорослості... Досить швидко й допливли завдяки природній майстерності і дбайливій годівлі. Ваги набрали, краси. Особливо качури.

– Будемо рубати та консервувати на зиму, – сказала Мефодіївна. –Завтра зранку і розпочнемо.

Загнали птиць у сарайчик, де мешкала й коза Ракета, та й лягли спочивати...

А досвіта Степановича та Мефодіївну розбудило мекання Ракети та галас качок. Вони вийшли у двір і побачили понівечених і мертвих птиць довкіл сарайчика. А городом повз ставок втікала подалі від гріха із качуром у зубах... сучка Аделя.

Що її привело до колишньої домівки – здогадатися було важко. А ось хто її відпустив з прив’язі, Степанович і Мефодіївна зрозуміли відразу. Але скаржитися не пішли. Адже через Аделю зловмисник теж залишився без живності. І не вмер.

Подорізували жертв сучки, обпарили, обпатрали, випотрошили, поділили на шматки і закрили зі спеціями в банки.

– Прийде недавній ювіляр у гості, пригостимо, – зітхнула Мефодіївна.– А ставок перепрофілюємо в басейн. Заради купання в місто їздити літнім людям не так і зручно. Головне, що Ракета не постраждала. На її цілющому молоці до нових планів доживемо.

Сказала і раптом запитала Степановича:

– А нутрій собаки їдять?

– Та чи ж вони люди? – дотепно відповів Степанович.

 

РОЗРАХУНОК

Аби ставок без качок не сумував, Степанович придбав у рибному розпліднику мальків і випустив їх у свою рукотворну водойму.

– До наступного літа, коли нам захочеться купатися, виростуть, – підкреслив Степанович. Риба – поживна і дієтична продукція.

І цим дав Мефодіївні зрозуміти, що не варто рук складати.

Взимку Степанович прорубував ополонки, щоб риба не задихнулася, підгодовував її. А весною уже й нерест розпочався. І як тільки він завершився, Степанович сів з вудочкою біля ставка, щоб перевірити свій хист рибалки та рибовода.

Клюнуло. І не раз. Відкриття риболовецького сезону вдалося. Спіймав Степанович з півдесятка гарненьких коропів. Як лускатих, так і дзеркальних.

У Мефодіївни від того аж настрій поліпшився. Наварили юшки, насмажили свіженької. І щоб похвалитися своїм новаторством, запросили в гості нинішнього господаря сучки Аделі. Хоча насправді це запрошення мало підтекст: полоскотати нерви людині, яка любить вставляти палицю в чуже колесо.

Найдальший сусід відгукнувся на запрошення. І прийшов на рибну вечерю разом із дружиною, п’ятьма онуками семи-шістнадяти років і сучкою Аделею.

За півгодини казан із юшкою та каструля зі смаженими коропами спорожніла завдяки активності прибулої бригади. Навіть кістки сучка злопала, наче щось найделікатесніше.

Збираючись додому, сусід мовив:

– А чи не можна напроситися до вас, Степановичу, на риболовлю? За впійману рибу розрахуюся з вами своїм медом. Пасіку завів. Під осінь качатиму солодку смакоту.

Мефодіївну ця пропозиція зацікавила. Не одною ж рибою жити. Ось і на медок розжитися випала нагода. Тож дали сусідові добро.

– Приходьте завтра зранку. Я теж з вами посиджу. Спіймаємо-не спіймаємо, а поговоримо, поділимося новинами, – підписався усно під угодою Степанович.

Коли на світанку Степанович придибав до ставка, сусід уже риболовив шістьма вудочками. А в торбі, припнутій біля берега, ляскала хвостами спіймана риба.

– Ну як, клює? – замість привітання поцікавився Степанович, розмотуючи свою вудочку.

– Не на всю, – дещо ображено відповів сусід. – До полудня, може, кілограмів десять витягну. У мене ж сімейка, як в Омелька: я, жінка, онуків гурт, сучка Аделя. Всі люблять фосфор.

Коли настав полудень, сусід змотав вудочки, закинув на плече мішок, наповнений уловом, і посунувся додому, кинувши Степановичу:

– Не забувайте: як тільки мед викачаю, відразу принесу розрахунок. Хоча погода не дуже сприяє медоносній справі...

Літо котилося до осені, коли до Стеановича та Мефодіївни завітав найдальший сусід. Із півлітровою банкою меду:

– Ось вам мій розрахунок. Скромненький. Бо дітям та онукам у місто відправив, а дещо продав, аби вторгувати на нове риболовецьке снастя, новий повідок Аделі та матеріал для нової буди. А щоб ви не боялися моєї продукції, виносьте, Мефодіївно, миску, разом продегустуємо!

Мефодіївна винесла і миску, і качатину, і хліб, і помідори, і пляшку наливки.

Сіли за столиком під молодим горіхом – та й продегустувало все, що було. Сусід так старався, що йому аж живота схопило!

Вхопився він за нього – і, як підстерений заєць, погнався в напрямку своєї садиби. А рідня – за ним...

– Такий ось розрахунок,– журно мовила Мефодіївна. – Краще було б не кликати цього крахобора ні на юшку, ні на риболовлю. Ще чого доброго, рознесе по дачному масиві, що ми його отруїли. Будемо виправдовуватися до самої смерті.

– Не печалься, бабо, – вгамував Степанович. – Не рознесе, поки живіт мучитиме. А тоді ми до нього завітаємо на рибу, яку він з нашого ставка натягав. Вона в нього, казав мені недоумкуватий Охрім, досі є. Він бачив, як сучка Аделя головами коропів ласувала.

– А таки підемо, – повеселішала Мефодіївна. – І Ракету із собою візьмемо. Нехай пронира хоч капустою з нею поділиться.

 

ПОДАРУНОК

На свою рибу до найдальшого сусіда Степанович і Мефодіївна піти не встигли. Він їх випередив: привіз вулика із бджолами.

– Ставте в садку і матимете мед! – вклонився і подався додому.

Степанович і Мефодіївна стояли мовчки біля подарунка з годину, не знаючи, що казати і що робити. Такий неочікуваний сюрприз відібрав у них на деякий час дар мови.

Поволеньки оговталися.

– За бджолярську літературу треба братися, –озвався Степанович. – Без неї нічого не вийде.

– А цей сусід не такий уже й пройдисвіт, – резюмувала Мефодіївна. – Такий благородний жест продемонстрував, що заплакати хочеться. Мабуть, совість заїла, що за мішок коропів розрахувався півлітровою банкою меду.

– Не гаятимемо часу, бабо,– взяв ініціативу у свої руки Степанович. –Отам, під вишнями поставимо – нехай носять мед.

Покликали недоумкуватого Охріма і спільними зусиллями на візку доправили вулика на вибране місце.

А тоді Степанович поїхав електричкою в місто необхідну літературу шукати...

Привіз купу книжок. Обклався ними і взявся вивчати ази бджолярства.

А Мефодіївна розчулися вчинком найдальшого сусіда. Видоїла Ракету і занесла йому свіженьке молоко як дяку за вулик із бджолами, пообіцявши це робити постійно.

Коли повернулася, поцікавилася у Степановича:

– Як наука? Дається?

– А куди їй подітися?– похвалився Степанович. – Уже знаю, що бджоли належать до жалоносних перетинчатокрилих комах, що у вулику є бджола-цариця, робочі особини і трутні. Як у кожній сім’ї. Саме робочі бджоли ліплять у вулику стільники, що складаються з багатьох шестиграних комірок. У ці комірки вони збирають нектар і пилок квітів, за яким вилітають весною з вулика. А в другій половині літа, бабо, ці бджоли починають заготовляти мед на зиму. З настанням холодів замазують воском щілини у вулику. І всю зиму, обсівши щільно стільники, живляться заготовленим медом.

А ще бджоли передають одна одній інформацію про багаті на нектар рослини і місце їхнього знаходження та боляче кусаються, залишаючи жало в рані. Через це і гинуть. Тому не варто їх дражнити, бо пропадуть, як булька на воді.

Від почутого Мефодіївна аж підросла, стрункішою стала:

– Не святі горшки ліплять. Справимося, старий, з проблемами медоносних трудівниць!

Але не так сталося, як гадалося. Через кілька днів у вулику залишилися лише нелітаючі бджоли. А робочі дременули на свою пасіку! Бо така вже в них звичка, про яку добре знав і на яку розраховував дарувальник. Та цього не знали Степанович і Мефодіївна. Не знали, що для того, аби бджоли забули старе місце, їх треба на певний час вивезти чимдалі. Тоді й приживуться в нового господаря.

А від них до садиби власника сучки Аделі – рукою подати.

Обвів гад довкіл пальця! І так хитро, що не підкопаєшся.

 

ОБНОВА

Гнів мало не розірвав Мефодіївну на шматки:

– Який сусід нахаба! Помстимося!

– А яким чином? – запитав Степанович.

– Повернемо вулика без робочих бджіл. Нехай тішиться. Як мовиться, сам собі підствив ніжку.

Найняли недоумкуватого Охріма – і спільними зусилями відтарабанили візком подарунок на садибу Аделіного господаря.

– Аж на душі полегшало,– зізналася після цього контрудару Мефодіївна. – Нічого від нього більше не будемо брати. Хай би на коліна падав. А щоб високо носа не задирав, придбаємо собі коня! Сіно возитимемо з лугу, онуків кататимемо на літні канікули. Годувати знайдеться чим. І пасовисько поруч, і овес, і бурячки знайдуться. Стане кінь ще одним членом нашої родини.

А найдальший сусід від вчинку Степановича та Мефодіївни аж до стелі підстибував. Адже конкуренти програли через бджолярську малограмотність. Бо ж гадки не мали, що нелітаючі бджоли, що залишилися у вулику, можуть підрости і стати робочими. Месники самі собі надали ведмежу послугу. Ще й вулика віддали, який вартує більше бджіл.

Але при зустрічі зі Степановичем і Мефодіївною найдальший сусід лише бідкався:

– Не тримайте образи. Бджолам клепки не вставиш. Що заманеться, те й роблять. А зачепи – до смерті загризуть. А з вуликом ви додали мені клопотів...

Насправді ж лукавив. У свою стару нову хатину бджоли-втікачі поселилися відразу, як тільки він з’явився на садибі. І як нічого не бувало, стали на медоносну вахту.

Тим часом у господарстві Степановича і Мефодіївни заіржав кінь на ім’я Альпініст. Його продав давній знайомий, що вирішив поміняти місце проживання із українського села на американське містечко, в якому мешкали його діти.

Чому коня назвали Альпіністом, нові господарі не допитувалися. Їх тішив його молодий вік, коричнева масть і спокійний характер.

– Мухи не зобидить, – запевнив під час купівлі-продажу свіжоспечений заокеанець.–Тільки треба його поважати. Бо якщо відчує ворожість до себе, лиха не минути.

– Та ми йому будемо за найрідніших!– пообіцяла тоді Мефодіївна.

І Альпініст став братом Ракеті. Завдяки йому сарайчик виріс у сучасну конюшню, де і просторо, і кормам місця вистачає. Степанович і воза в місцевого стельмаха замовив. Вірніше – бричку, на якій планував і Мефодіївну катати, і онуків.

Бричка вийшла на славу. Аж найдальший сусід позаздрив:

– Ого, мені така й не снилася! Тепер на власників дачного масиву будете схожі!

Але на ту репліку ні Степанович, ні Мефодіївна не відреагували – не хотіли наближати хитруна до себе, щоб не отримати ще якусь капосну пораду.

Як тільки наставала неділя, Степанович запрягав Альпініста у бричку, сідав у неї з Мефодіївною – і вирушали в круїз довкола дачного масиву. Альпініст гордовити перебирав стрункими ногами, а коза Ракета неквапом крокувала позаду брички, подаючи своїм беканням попереджувальний сигнал перехожим. Через Ракету й постраждали.

Одного недільного ранку під час чергового круїзу Ракета так заволала, що Альпінст перелякався і рвонув із бричкою так, що Степанович і Мефодіївна змушені були катапультуватися у глибокий придорожній рівчак, наповнений скошеним будячинням, яке і врятувало пенсіонерів від переломів і струсу мозку. На тілах залишилися лише синці, а на одягу – дірки та реп’яхи.

Діставав потерпілих із рівчака найдальший сусід, який випасав неподалік свого коня. І Степанович, і Мефодіївна так стогнали, що Альпініст і Ракета ледь не заридали.

– Слава Богу, живі, – не приховував радості сусід. – Синці зійдуть, бричку полагодимо, поки онуки завітають...

З того дня Ракета почала носити намордник, Альпініст – навушники, а найдальший сусід – ходити до Степановича та Мефодіївни в гості.

 

СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ

Мефодіївна підстригла Альпіністу гриву і хвоста, а Ракеті – бороду.

– Так будете на європейців схожі, – пояснила тваринам у присутності Степановича. І натякнула:

– Старий, а чи не відкрити нам у будинку дачну перукарню? Скільки можна їздити електричкою в місто заради якоїсь стрижки? Економію часу та коштів матимемо. А відвідувачі з’являться – прибуток!

– Люди ж не коні і не кози, –скептично поставився до пропозиції Степанович. – У них інші гриви, хвости та бороди. Не вгодиш – по судах затягають. Та й хіба у твоїх літах перукарською справою займатися?

– Ти в моїх здібностях сумніваєшся?– обурилася Мефодіївна. – Ану, сідай у крісло!

Степанович сів. Чи то з переляку, чи з поваги до дружини. – Ризикнемо. Стрижи!

Мефодіївна одягла білого фартуха, взяла ножниці – і заклацала.

Степанович не ворушився. Сидів, як мумія. Із заплющеними очима. Щоб передчасно не розчаруватися в перукарському хисті Мефодіївни та власній довірі.

Але коли відкрив очі і зиркнув у дзеркало, повеселішав: зачіска насправді вийшла хоч куди!

– І де й на кому ти цьому навчилася? – випалив. – Ніколи про це й подумати не міг.

– У конюшні, – весело відповіла Мефодіївна. – На Альпіністові та Ракеті. Ти ж бачив, якими вони лялечками стали.

– Бачив-бачив, –буркнув Степанович, аби не видавати Мефодіївні зайвий аванс.– Побачимо, що сусіди скажуть...

На бричну прогулянку Степанович сів за віжки без капелюха, з яким розлучався хіба що, коли спати лягав. Мефодіївна вмостила поруч.

Коли проїжджали біля садиби найдальшого сусіда, той помітив їх, вийшов на вулицю, привітався і гукнув Степановичу:

– А чого це ви, керманичу, сьогодні без голови?!

Той блимнув очима на Мефодіївну. Мовляв, бачиш, сміються з твоєї стрижки.

Але Мефодіївна поважно проказала:

– Голова на паркані провітрюється. А мізки прогулюються, аби й собі відчути подих свіжого повітря. Чи не так, старий?

Степанович не встиг язиком поворузнути, як найдальший сусід лизнув:

– Наче до шлюбу зібралися! Такі ви, Степановичу, симпатичні, як я був на власному весіллі! У якого майстра підстригалися? Я теж не проти підрихтуватися.

– У цього, що біля мене сидить, – кивнув керманич на Мефодіївну. –Приходьте – підрихтує!

І бричка поїхала далі...

Наступного ранку найдальший сусід стояв на порозі будинку Степановича та Мефодіївни.

– Ось прийшов. Підчикрижите?

– Немає проблем, –почув од господаря. – Зараз стару покличу.

Із будинку сусід викотився, як нова копійка. Від його рідких волосин, що прикривали лисину, не залишилося і сліду. Нова зачіска пахнула одеколоном.

– Гарно жити ніхто не заборонить! – повторив давно всім відоме. –Дякую, Мефодіївно. З мене належить.

І покрокував додому.

Оте «з мене належить» занепокоїло Мефодіївну і Степановича.

– Знову якусь свиню хоче підсунути, – припустила Мефодіївна. – Треба остерігатися.

Минув тиждень. І найдальший сусід привіз на возі Степановичу та Мефодіївні...самогонний апарат:

– Сам змайстрував. Аж два екземпляри. Одного дарую вам. Користуйтеся –первачок гоніте. З відповідними градієнтами вік продовжує! Та й для натирання потрібен. Діє краще будь-яких гірчичників!

Відмовлятися від домашньої конструкції ні Степанович, ні Мефодіївна не наважилися.

– А ти цією штукою користуватися вмієш? – поцікавилася у Степановича Мефодіївна, коли сусід зник. – Може, випробуємо?

– Простіше простого, – відрубав Степанович. І заходився готувати апарат до процесу. Мефодіївна підсобляла.

Коли завершили приготування, згадали, що закваски ж то немає!

Розібрали конструкцію до слушного моменту. І підбадьорили себе устами Степановича:

– Тренування нікому не шкодило. Заквашуй, стара, сировину. Нехай виграє!..

    

ІСТОРІЇ

Холодної сніжної зими дачний масив нагадував собою банку консервованих огірків, звідки час від часу овочі вибиралися на світ Божий, а потім знову до неї ховалися.

Раз чи двічі на тиждень місцеві мешканці відправлялися електричкою в місто в нагальних потребах: за хлібом, сірниками, сіллю, куривом... Як правило,молодші виконували замовлення старших, яким добиратися засніженими стежками-доріжками до станції було непросто.

Виняток становили Степанович і Мефодіївна, котрі не лінувалися раненько вставати, снідати, порати господарство та вирушати в ділову подорож. Поки ходили магазинами та базарами, Альпініст і Ракета мовчки у теплій конюшні підкріплювалися приготовленими для них кормами й чекали повернення господарів.

А як тільки чули скрип хвіртки, подавали про себе знати: кінь іржав, а коза бекала. Обох проймала радість, що зараз до них заглянуть, напоять і якоюсь смаколинкою пригостять, на прогулянку у двір випустять. Альпініст аж на дибки ставав! А Ракета за ним спостерігала, наче досідчений тренер.

Неймовірні емоції переповнювали коня та козу, коли Степановича та Мефодіївну провідували онуки – десятирічна Катруся та на рік старший Андрійко. Діти чистили тварин щітками, гребінцями розчісували Альпіністу гриву та хвоста, а Ракеті – бороду. І годували. Аж Мефодіївна сердилася:

– Зуби зітруть у порошок! Заворот кишок понаїдають!

Якщо в теплу пору року Альпініст віддячував Катрусі та Андрійкові катанням на бричці довкіл дачного масиву, то взимку – лише їздою верхи територією двору. А Ракета будь-якої пори року дозволяла щедрим друзям гладити її, брати за роги. І поїла молоком.

Коли ж Катруся та Андрійко збиралися додому, Альпініст і Ракета сумом проймалися. Тоді їх запевняли:

– Скоро повернемося. Ось тільки в навчанні перерва виникне! А на літні канікули будемо аж до вересня разом! Тож не журіться, слухайтеся дідуся та бабусю. І чекайте.

Альпініст і Ракета їхні настанови брали до уваги. На знак згоди хитали головами.

Цьогорічні зимові канікули Катруся та Андрійко провели теж у бабусі та дідуся. Пролетіли вони так швидко, що й зоглядітися не встигли. Навіть Степанович і Мефодіївна здивувалися тій швидкості. І коли везли електричкою онуків у місто до батьків, Мефодіївна всю дорогу тільки й примовляла:

– Як час біжить!

І починала розповідати пригодницькі історії за участі кішки Марти, сучки Аделі, півнів, бджіл, коня Альпініста та кози Ракети, хитрого сусіда. Ці історії ставали основою учнівських творів онуків на тему «Як я провів-провела шкільні канікули», за які отримували високі оцінки та похвалу вчителів:

– Із вас виростуть справжні письменники!

На що Катруся та Андрійко відповідали:

– Ви б дідуся з бабусею послухали! От де справжні письменники! Коли вони про щось розповідають, то Альпініст і Ракета жувати перестають!

Якось вчителька попросила Андрійка пригадати одну з цікавих історій від дідуся та бабусі.

Школяр, не довго думаючи, переповів:

– Одного разу у гості до бабусі та дідуся завітав хитрий сусід, якому дісталася сучка Аделя і який любить свого носа всюди пхати. Заглянув він у конюшню подивитися, як живуть Альпініст і Ракета. Нагнувся над коритом Ракети, щоб роздивитися її харчі. А Ракета як розбіжиться, як трісне його рогами у м’яке місце! Так він у жолобі Альпініста й приземлився!

Після того конюшню оминає та повторює: «Моя Аделя так би не вчинила». А дідусь йому і сказав:

– Вчинила б. Якби роги мала!

Вчителька сміялася всю шкільну перерву.

 

ВАСЬКО ТА ВАСИЛИНКА 

Неждано-негадано в конюшні Альпініста та Ракети оселилися сусіди – кабанчик Васько та свинка Василинка.

Їх Степанович і Мефодіївна придбали на святковому ярмарку в місті. Хоча відвідували це фермерське дійство зовсім не з метою обзавестися клаповухими. Але коли проходили повз «свиняче відділення», їм у вічі впало двійко милих поросяток. Пригорнувшись одне до одного, вони грілися на осінньому сонечку, не звертаючи жодної уваги на інших представників свого роду та людських гамір. Їх відразу й назвали Васьком і Василинкою. Васько був чорно-білий, а Василинка нагадувала вифарбувану в колір кави лялечку. Вони так припали до душі Мефодіївни, що змусила Степановича їх купити.

– Якось довеземо. Молока для них Ракета не шкодуватиме. На Різдво матимемо свіжину.

І почали Васько та Василинка призвичаюватися до нових життєвий умов у просторій конюшні, де отримали окреме місце з новенькими коритцями.

І росли. Альпініст задоволено позирав на забави Васька та Василинки, слухав їхнє веселе рохкання. Не була байдужою й Ракета, котра з неабиякою гордістю спостерігала, як нові члени родини смачно сьорбали їжу, приправлену її молоком.

І невдовзі Васько та Василинка стали Василем і Василиною. Набрали ваги, у поведінці солідності додалося. У їхніх голосах звучали вже найскладніші ноти рохкання. І харчами почали перебирати. Чим ближчали різдв’яні свята, тим гоноровішали Василь і Василина.

– Мабуть, пора відправляти їх на свіжину,– повідомила Мефодіївна Степановича, коли той планував змайструвати свинячій парі об’ємніші корита.

Аж тут як тут найдальший сусід.

– Еге, я й не знав, що ви свиноферму відкрили,– примруживши завидющі очі, чи то пожартував, чи то покепкував. – Але не знаєте, напевно, що краєм ходить африканська чума. У навколишніх селах люди почали масовий забій свиней, побоюючись, що влада оголосить карантин і примусить все поголов’я знищити. Ви поставилися б до цього з усією серйозністю. Бо все може бути. Глянь, ваші свині підхопили ту заразу! А її так просто не розгледиш. Спеціалістів треба кликати. Пораджу звернутися у ветлаболаторію. Нехай перевірять ваших вихованців на чуму.

Послухали господарі сусіду-прониру – та й сказали:

– Розберемося, не переживайте. І не розводьте паніки. Якби щось було, давно б відповідні служби дали знати.

І як тільки від садиби Степановича та Мефодіївни донісся ароматний запах свіжини, найдальший сусід стрімголов подався в гості. Ще з порога гукнув:

– З подією! Бачу, обох порішили. І не боїтеся організм занапастити? Це ж небезпечно! З’їси смаженої печіночки – й очумієш!

Однак від пригощення не відмовився. Як і від колійського гостинця. Навіть попросив:

– Отой більший і пісніший шматок м’ясця кладіть у торбу. У мене ж – сімейка!

Потім ще чотири дні приходив «на свіжину». І так розхвалював Мефодіївної котлетки, юшку з реберець, вареники з лівером, ковбаску! Про чуму й слова не мовив.

Тож Степанович нагадав:

– А не страшно, що африканська нечисть у кишківнику осяде? Ви з таким апетитом все вминаєте!

– Про яку пошесть ви кажете, – обурився сусід. – Вона до вас ще не дійшла. А тепер, коли свині в баняках і каструлях, їй заходити у ваш двір немає жодного сенсу! Наступного разу, коли купуватимете поросята, мене покличте. Я вам виберу таку парочку, яка ні африканської чуми, ні сибірської язви, ні самого чорта не страхається! Бо пройшла профілактичне щеплення!

Мефодіївна на те відповіла сама собі. Пошепки:

– Тобі б, ідіоте, пройти якесь щеплення. Від заздрості насамперед...

Але того сусід не почув, позаяк вельми голосно плямкав губами, смакуючи наваристим холодцем.

 

КОЖУХ   ПІДВІВ

Син із невісткою подарували Степановичу зимову куртку. М’яку, легку, захисного кольору.

– Носіте, тату. Це вам на згадку про нашу сімейну подорож Європою,– мовила невістка.

І Степанович почав носити. Бо вже зазиміло.

Якогось вечора перестрів Степановича на вулиці дачного масиву найдальший сусід.

– Де таку одежину роздобули? – за звичкою всюдиносопхатька запитав. Та й став обмацувати, шукаючи недоліки.

– Знаєте, вона на морози не розрахована. Тонка підкладка! Не така, як у моєму кожухові. І матеріальчик делікатненький. Десь трішки зачепите – і гаплик виробу.

Степанович, знаючи натуру сусіда, пішов у контратаку:

– Куди братися вашому кожухові до цієї куртки! Підкладка тонка, але теплозберігаюча. А матеріал витримає будь-що. Ми з Мефодіївною прив’язували її за один рукав до стовпа, а за другий чіпляли Альпініста. Він тягнув – а куртці хоч би що. Жодних ознак деформації. Пробували й підпалити. Не горить. А що вже на совість зроблені в ній замки! І головний, і на кишенях. Куртка зноситься, а вони залишаться такими ж новенькими і надійними. Не те, що гудзики вашого кожуха. Ген один уже теліпається на нитці, як муха на павуковій сітці. Ви коли його пришивали? Мабуть, недавно. І комір линяє. Холоду не витримав. І вага кожуха в десять разів більша, ніж моєї куртки. Бо в Європі навчилися все виробляти розумно та раціонально, зі зручністю для користувача.

Задумався сусід. Але здаватися аж ніяк не збирався:

– А знаєте, який основний недолік у вашої куртки? На відміну від мого кожуха, вона не відбиває світла! Будете йти вулицею, а водій вас не помітить. І трагедія на рівному місці.

– Відбиває-не відбиває,– вирішив заокруглюватися Степанович, – я вночі сплю, не швендяю, як дехто.

– Не зазнавайтеся, Степановичу, – поспішив поставити своє зверху сусід. – Сьогодні не швендяєте, а завтра може виникнути нагальна потреба у нічних мандрах.

На тім і розійшлися.

Минуло трохи часу. І понеслася дачним масивом вістка:

– Господар сучки Аделіни під коні потрапив! Ішов пізньої пори з посиденьок додому – і таке стряслося. Їздовий не помітив пішохода в білому, як сніг, кожухові.

Степановичу аж зле зробилося. Адже хвалився сусід своїм кожухом, ганив його куртку, а в халепу сам потрапив.

Провідав нещасного у лікарні. Ще не встиг у палату зайти, як пацієнт, якому пригода обійшлася кількома переломами, вивихами, синцями та розірваним кожухом, заспівав своєї:

– Добре, що того вечора ви зі мною не йшли. Мене коні пожаліли, лише з дороги у рівчак спихнули. А вас би у вашій куртці, що не відбиває світла, таки переїхали б.

Відведений для відвідування час Степанович вирішив скоротити, аби не слухати чергові рекомендації самовпевненого сусіда.

Невдовзі небораку виписали з лікарні. І він перестав ходити вулицями дачного масиву після заходу сонця у «відреставрованому» кожухові. Придбав собі куртку. Такого кольору, як у Степановича.

Вересень 2018 р.

 

 

ЧОРТ У СПІДНИЦІ

Повість у замильовках

 

 

Весілля 

Життя будь-якого приймака починається з весілля…

Свій останній день парубкування Рудик запам’ятав до найменших деталей. Як тільки надворі засіріло, Рудик подався у місто. Першим пунктом його зупинки став місцевий будинок культури, де хлопець домовився з музикантами про їхню участь у весільному дійстві. Другим пунктом виявився дім майстрині Нюри, де Рудик забрав припасований до своєї тонкої фігури костюм нареченого. Втретє Рудик пригальмував у тутешньому ресторані, де йому приготували великий весільний коровай.

І, нарешті, заключним місцем ранкового забігу стало автопідприємство, яке забезпечило Рудика двома білосніжними, хоча й підтоптаними, легковиками марки «Волга» та дещо молодшим од них «ЛАЗом».

У легковиках мали вирушати до нареченої сам наречений і його дружки, натомість автобус призначався для гостей від молодого. Цього ж дня Рудик ще встиг відвідати лазню «Чашка пари», підстригтися в перукарні «Дві волосини», зібрати всю весільну делегацію на чолі з Рудиковим шефом Андрієм Сопуном.

І таким чином весільний кортеж під вигуки зацікавлених у скасуванні Рудикового холостяцького статусу «Не підведи підведених!» і «На реєстрацію – як на амбразуру!» вирушив до місця свого призначення…  Першим домівки Рудикової нареченої дістався автобус із гостями та музикантами. Останні хутенько розташувалися у під’їзді будинку і приготувалися вшкварити марш нареченому.

Опісля прибули легковики з головними дійовими особами. Розпал літа, чудова погода та відсутність любителів достроково набратися – все це дозволило без вагань розпочати вторгнення військ нареченого на територію молодої.

Музиканти вдарили марш, дружки схлипнули, гості зітхнули – і наречений переступив поріг майбутнього пекла. Ноги підкошувалися від ранкового забігу та хвилювання, краватка видавалася зашморгом.

Але серце Рудикове поспішало до серця коханої Орочки. Щоправда, взяти одним штурмом приймацькі редути не судилося. Лише після торгів-викупу дружки змогли доставити тіло і душу Рудика в кімнату, де у весільній сукні його чекала вона, дочка майбутньої тещі. Зустріч губ, обійми – і дорога на реєстрацію шлюбу, короткі запитання і такі ж короткі відповіді молодят, галасливе привітання розчулених і тихе співчуття мудрих. Та й по всьому.

Тривожна і відповідальна офіційна частина завершилася і плавно перейшла в неофіційну за столами кафе під досить промовистою назвою «Три по сто». Вальс молодят присутні зустріли аплодисментами, танець зятя і тещі – оваціями. Музиканти так старалися, що за весільну годину встигли набратися до чортиків, а гості сповна насолодитися їхнім музичним вінегретом.

Тверезими залишалися лише молодята та теща – Аврелія Прокопівна, позаяк перші нічого міцного перед собою на столі не знайшли, а Аврелію Прокопівну жодна доза оковитої не брала. Давалося взнаки загартування у фірмі «Дубові дошки», де Аврелія Прокопівна пропрацювала бухгалтером. Хоча цієї таємниці Рудик ще не знав, а вважав, що організм Орочкиної мами працює за принципом водостічної труби: що прибуде, те й вибуде. І навіть подумки гордився цим принципом.

Опівночі весільні столи спорожніли. Тільки стіл, за яким сиділи молодята, гнувся від подарунків і квітів. Гості розійшлися, роз’їхалися, розповзлися… І Аврелія Прокопівна мовила напутнє слово Орочці та Рудику. Складалося воно з двох гасел – «Не проспіть першу шлюбну ніч!» і «До полудня прошу мене не будити!».

Переміщенням усіх весільних трофеїв, включаючи зігнутий у три дуги саксофон, із кафе в домівку зайнявся любитель сенсацій і заодно сусід Аврелії Прокопівни Сиса. Тоді Рудик ще не гадав-не відав, що цей чоловік з вічно неголеними роздутими щоками і кількома волосинами на голові ще не раз стане співучасником неповторних сімейних драм і комедій, поставлених Аврелією Прокопівною за її ж сценарієм.

Відтак голова була світла, а серце наповнилося незмірною порцією жалю за втраченими друзями-холостяками, малосімейкою і правом призначати щовечора побачення першій стрічній дівчині.

Орочкине ж серденько плавало в радості, як карась у сметані. Ще б пак! Вийшла заміж за поета! Вийшла на перше мамине прохання: «Хапай першого стрічного! Аби мав руки, ноги і гроші! Решту можна компенсувати. Яким чином – навчу. У мене цього досвіду – як постійних коханців! Не слухатимешся – хрясну качалкою по кумполу і скажу, що такою тебе на світ народила!».

Але це було до весілля. Після нього про качалку Аврелія Прокопівна забула, як колись про табличку множення, поклавшись на калькулятор, якого постійно плутала з пультом і намагалася нерідко вмикнути ним телевізора для перегляду останніх новин. – Еге, які різні життя – холостяцьке і приймацьке! – зізнався вголос сам собі Рудик після кількох медових днів, миючи посуд на кухні. – Адже холостяцьке – це добровільний пошук пригод, а приймацьке – примусовий.

Напевне, він мав рацію. Бо в цю ж хвилину на кухню зазирнула заспана Орочка й, позіхаючи, попросила: – Рудику-пудику, почухай мені спинку! Рудик відразу й почухав. Брудними мокрими руками. Як наслідок – наступні дні медового місяця готував собі страви під невгаваюче Аврелії Прокопівни:

– Потрапив у прекрасну сім’ю – будь людиною!

Готував і розумів: потрапив у лабети справжнього чорта у спідниці.

 

На межі провалу

У кімнаті Аврелії Прокопівни, як і в кімнаті молодят, стояв телефон. Як тільки обидва вони подавали голос, першою до джерела інформації прилипала вухом Аврелія Прокопівна. І навіть розуміючи, що телефонують не до неї, не полишала слухавку доти, поки Орочка чи Рудик не завершать розмову.

Утім, Рудик про це знав, але виду не подавав. Просто розмовляв з абонентом ще голосніше, ще виразніше вимовляв кожну фразу, аби Аврелія Прокопівна все чітко почула й запам’ятала. Якось недільного ранку, коли Орочка ще міцно спала, Рудику знов зателефонували. Голос на протилежному кінці дроту доповідав:

– Сьогодні в торговельному центрі «Злата Плаза» – день відкритих дверей. Під час цієї акції безкоштовно роздаватимуть імпортну парфумерію тим відвідувачам, які першими переступлять поріг закладу!

Зачувши це, Аврелія Прокопівна ракетою влетіла в кімнату молодят:

– Орочко, прокидайся! Нам з тобою треба негайно бути в одному важливому місці!

І пропали з хати на півдня, що дозволило Рудику в спокійній обстановці зайнятися творінням поезії. Таким ромбом у Рудика народився метод влаштування собі тихого часу. Аврелія Прокопівна та Орочка натомість мчали після підслуханої телефонної розмови приймака в нагальних справах будь-куди і будь-коли. Вони зовсім не здогадувалися, що кожного разу телефонували Рудику на його ж замовлення співчутливі колеги.

Тож додому Орочці та Аврелії Прокопівні доводилося щоразу повертатися ні з чим. Але в цьому вони ніколи не зізнавалися. Щоправда, після одного з таких екстрених виходів у місто Аврелія Прокопівна у присутності Рудика зізналася:

– Хтось нами крутить, комусь не вгодили.

І розпочала уявний пошук зловмисника. Перебрала кістки всім знайомим і родичам. Але наступного вихідного дзвінок до Рудика вимів Аврелію Прокопівну та Орочку з квартири знову, оскільки їхня звичка отримати на дурничку бодай дріб’язкову річ брала постійно гору.

Цим тішився Рудик і користався. Це було для нього, поета, променем світла в темному царстві. З приводу цього він і патріотичні рядки написав: О телефоне, не мовчи, На тебе, друже, вся надія, Що я, у приймах живучи, Продовжу зерна волі сіять!

Та одного разу Аврелія Прокопівна підслухала таке:

– Сьогодні, Рудику, тебе показуватимуть по телевізору! Не прогав! Час показу, до речі, тобі відомий! Бігти нікуди не потрібно було.

Та час показу зятя Аврелія Прокопівна мала дізнатися. Щоб там не сталося. Але яким чином це зробити? Запитати в самого Рудика не дозволяла гордість. Тому Аврелія Прокопівна вирішила скористатися послугами рідної Орочки. Прибігла, розбудила, викликала на свою територію, погомоніли… Орочка повернулася в свою кімнату, пригорнула патлату голову Рудика, що сидів за письмовим столом, до грудей і промовила: – Золотко, за продуктами на ринок ти підеш зараз чи по обіді?

Такого повороту подій Рудик не очікував. Показувати його мали в ранковій телепередачі. Якщо скаже, що на ринок вирушить по обіді, видасть таємницю і не обмине скандалу. Адже в передачі читатиме гумореску про вредну тещу та її ледачу дочку! Як виборсатися з халепи?

А тут і Аврелія Прокопівна:

– Ну, що, я довго чекатиму градієнтів?

Рудик хвильку подумав і відповів:

– Піду на ринок в обідню пору. Аврелія Прокопівна перезирнулася з Орочкою і дійшла висновку, що зятя показуватимуть по телевізору і зранку, і по обіді! Тому рушили на кухню набиратися калорій на весь день. Цим і скористався Рудик. Він шмигнув у вітальню, де стояв телевізор, забрав пульт управління, а на його місце поклав…калькулятор. Нехай теща тисне від світанку до смеркання. Дідька лисого почує сатиру на себе! А значить, відбиватися від неї не доведеться. І для зміцнення власних позицій набрав номер телефону колеги, що повідомив про передачу, і прошепотів у трубку:

– Благаю, про мистецтво – більше жодних розмов. Тільки про розпродажі. Інакше мене жде погибель…

 

Страшний сон

У лікарняній палаті, куди потрапила Аврелія Прокопівна по великому блату, укусивши себе за язик, їй наснилося, що Рудика обрали…президентом країни і що він усіх родичів працевлаштував у Кабміні, адміністрації, РНБО. А її оминув. Тож так обурилася, що заволала на всю палату:

– Гад несусвітній! Задушу!

Сусідка по ліжку прокинулася, медсестру покликала. Та прибігла:

– Що трапилося? Вам боляче? Я зараз штрик зроблю. – Зі мною все гаразд, – озвалася Аврелія Прокопівна. – То біда із моїм зятем. Він з глузду з’їхав. Рятуйте його!

– А де він нині перебуває? – поцікавилася медсестра. – Як «де»? У президентському кріслі! З учорашнього дня! Сидить, а про мене забув! Забув, що я йому дочку Орочку на розтерзання віддала! Забув, що в дім пустила! Забув, що його колезі меблі допомогла придбати! Забув, що на море возила паразита! Забув, що чорною ікрою годувала!

– Чому він вас забув? – перепитала сусідка по ліжку. – Він же чи не щодня провідує вас, харчі приносить…

– Що ви знаєте! – визвірилася Аврелія Прокопівна. – Він державу очолив! Всім по посаді дав, а мене лишив напризволяще! У Гаазький суд поскаржуся!

– А як вашого зятя прізвище? – запитала медсестра.

– Рудик ім’я, а прізвище Медуза.

– Такого президента у нас немає, – резюмувала медсестра. – У нас глава держави – Петро Порошенко. Може, він – ваш зять?

Але Аврелія Прокопівна і слухати нічого не бажала. Злізла з ліжка, наказала принести одяг, у столицю завезти, в адміністрацію президента. Медсестра таку поведінку пацієнтки пояснила для себе пересипанням. А сусідка по ліжку припустила:

– Напевне, в неї якась контузія…

І медсестра заходилася телефонувати завідувачу травматологічним відділенням. Мовляв, приїжджайте, у хворої дах поїхав. В очікуванні лікаря, на всяк випадок простирадлами до ліжка Аврелію Прокопівну прив’язали, холодною водою напоїли. А вона і далі:

– Згною паршивця! Не буде він державою правити без мене!

Прибіг завідувач відділенням. Що та як почав розпитувати. Йому пояснювали, гіпотези висували… Вислухавши всіх присутніх, завідувач наказав розв’язати Аврелію Прокопівну, присів біля неї і сказав:

– Ваша правда, жіночко: ваш зять став президентом. Але не нашої країни, а якоїсь острівної, де ні умов для проживання, ні чистого повітря. Довкола – пустеля та хижі звірі. А найстрашніше – жодної жінки! Одні чоловіки сновигають!

Сказав і поглянув на Аврелію Прокопівну, натякнувши медсестрі приготувати порцію снодійного. Та, на превеликий подив, Аврелія Прокопівна полагіднішала, звелася, зачіску почала поправляти:

– Ви правду, лікарю, мовили? Якщо це так, то того мій зять і заслужив! Нехай президентствує у пустелі, поки піски не занесуть. А ми з родичами якось і без високих державних посад обійдемося. Лише б язик загоївся…

– Загоїться, – підбадьорив пацієнтку завідувач відділенням. – Ще кілька деньків – і випишемо. Лягайте спати, бо до ранку ще далеченько.

Та й полишив палату разом із медсестрою. І настала мертва тиша. Аж сусідка по ліжку враз запитала:

– Авреліє Прокопівно, а чи не перебратися заради посади зятя вам на той дикий острів? Будете першою та єдиною представницею прекрасної статі. Чоловіки шануватимуть, на руках носитимуть…

– Без Орочки я нікуди не поїду, – відповіла Аврелія Прокопівна. – Якщо мучитися, то вже разом. І сама себе запитала:

– Цікаво, а на зятевому острові меблями торгують?

Та й поринула у глибокий сон із потужним хропінням і розмахуванням руками, що мало означати одне: спокою зятеві і на тому світі не буде.

А тим часом Рудик на кухні готував Аврелії Прокопівні в лікарню курячий бульйон і пік пиріжки з маком. За це Орочка пообіцяла пустити його в своє ліжко…

 

Урок

Аврелія Прокопівна обізвала Рудика йолопом за те, що той пропустив її першою у двері квартири, які впали їй на голову. Рудику нічого не залишалося, як вхопити Аврелію Прокопівну на руки і винести для реабілітації у клумбу з розквітлими трояндами. Та оскільки під час приземлення квіти шипами вп’ялися тещі в пишне тіло, замість подяки пролунав істеричний крик:

– Убивають!!!

На цей крик вибігли старі і малі мешканці будинку. Старші почали витягувати за ноги з клумби постраждалу, викликаючи в неї ще сильніший вереск. А малі – реготали на все подвір’я. Лише любитель сенсацій пенсіонер Сиса здогадався зателефонувати рятувальникам, медикам і в поліцію. Першими на біду відгукнулися останні. Вони за годину вже були на місці надзвичайної події.

Старший наряду сержант Порхавка наказав Аврелії Прокопівні спокійно лежати в кущах розквітлих троянд і ще спокійніше давати свідчення.

– Хто і за що вас, громадянко, удостоїв такої честі? – оголосив пункт перший свого опитування правоохоронець.

– Зять, – простогнала Аврелія Прокопівна. – І не честі, а горя…

На що старший наряду відрапортував:

– Уперше бачу, щоб зять виніс тещу у троянди. За це дякувати варто було б.

Ця репліка, наче пружина, миттю відірвала Аврелію Прокопівну від трояндового ложа і поставила на обчухрані до крові ноги.

– Та ви такі самі ідіоти, як і мій зять! – заявила Аврелія Прокопівна. – Забирайтеся геть, щоб мої очі вас не бачили! Разом із зятем!

Наряд підкорився, увічливо запросивши спантеличеного Рудика в поліцейський легковик:

– Поїхали з нами заради спільного спокою.

Пропозиція видалася раціональною. Таким чином Рудик опинився у відділку, яким віднедавна, як з’ясував потім, керує… його шкільний товариш. Саме він міцно обняв затриманого, а коли надворі почало сутеніти, запропонував:

– Друже, переночуй у нас. А вранці відвеземо тебе додому. За ніч теща вгамується – і все стане на свої місця.

І, не чекаючи відповіді, наказав черговому:

– Відведи людину в камеру-одиночку. Це – наш найбажаніший гість!

На заключній фразі начальник відділку зробив особливий акцент, тицьнувши вказівним пальцем у стелю поліцейського обійстя. Черговий козирнув. Начальник поїхав додому відпочивати, а черговий взявся за церемонію приготування чаю.

Аби справу пришвидшити, Рудик дістав із внутрішньої кишені піджака книжечку власних віршів і почав господарю кабінету їх схвильовано читати. Одначе той виявився не любителем римованих сплесків емоцій, а практичною людиною. Він попросив Рудика книжечку в подарунок. А коли це відбулося, охайно накрив нею великий келих із заваркою:

– Нехай настоюється!

Рудик мимоволі скривився, але протестувати не став, побоюючись, що переспати ніде буде. Після чаювання шляхи несподівано чергового відділку та Рудика розійшлися, як ключ і замкова шпарина. Черговий залишився на своєму робочому місці, а Рудик – у камері-одиночці. Тапчан був заздалегідь засланий поліцейським кожушком. Крізь єдине загратоване віконечко з коридору пробивалося тьмяне світло, завдяки якому Рудику вдалося прочитати вишкрябане чимось гострим на стіні камери благання: «Вася, відплати Маші!». Чомусь Рудик злякався: «Тут побував якийсь убивця! Навіщо ж я сюди попросився?». Та за мить страх переріс у паніку, оскільки поруч з тапчаном Рудик помітив чиїсь устілки. «Напевне, це єдина річ, що залишилася від розстріляного». Мурашки галопом поскакали по тілу, перехотілося спати й потягло в туалет. Відтак Рудик затарабанив у металеві двері:

– Відчиніть!!!

В «очку» з’явилося пильне око поліціянта:

– Ти чого бешкетуєш? Хочеш додатково п’ятнадцять діб отримати?

– Я в туалет хочу, – пояснив Рудик.

– А на той світ не хочеш? – закліпало поліцейське око.

Це ще більше роздратувало Рудика:

– Ах ти, перевертень! – закричав він. – Прийде вранці начальник – ти на моє місце сядеш! Хіба не знаєш, що він – мій шкільний товариш?

Та звідкіля поліцейському оку було знати про це. Воно ж належало іншому черговому, який змінив колегу. Причому, останній забув попередити про несподіваного клієнта в камері-одиночці. Тому грізно попередив:

– Ще галасуватимеш – отримаєш на горіхи!

Горіхів Рудик не любив змалку ні в прямому, ні в переносному значенні. Тож вирішив змиритися з раптовим страхом і з неможливістю потрапити в туалет. Зціпивши зуби, ліг на засланий поліцейським кожушком тапчан і поволі задрімав…

Розбудив його скрип металевих дверей камери. На порозі стояв незнайомий поліціянт:

– Піднімайтеся! Рудик, розтираючи задубілі руки, вийшов із добровільної пастки. На столі в чергового стояв знайомий келих із заваркою, накритий Рудиковою книжечкою, обкладинка якої від пари геть розповзлася. Рудику від побаченого захотілося в цей момент ухопити цей келих з «кашкетом» і жбурнути ним в обличчя незнайомця у погонах. Але з порога почулося:

– То як, друже, спалося?

Озирнувся Рудик – а то начальник відділку.

– Та нічого, – сказав спокійно Рудик, вгамовуючи злість.

– Як «нічого»? –вихопилося в незнайомця в погонах. – Та він же, товаришу підполковник, всю ніч спокою не давав! Я ось на нього папери оформив.

Начальник знітився, а потім наказав підлеглому:

– Гарненько порви свої папери, щоб ніхто не бачив, якщо догани не хочеш отримати. Ти знаєш, хто цей гість?

– Ні, не знаю, товаришу підполковник. Попередник не пояснив. Якби не грюкіт у двері камери, про його присутність до ранку не відав би…

– Ех ти, лейтенанте, – зітхнув винувато начальник. – Це ж – мій шкільний рятівник! Списувати давав. А ще він – поет! Затямив?

– Так точно, – виструнчився підлеглий і якось збентежено промовив собі під ніс:

– А я то подумав, коли настоював чай: хто ж у нашому колективі книжки почав читати?

– Бери машину і відвези людину додому, – підсумував сцену з ненаписаної п’єси начальник…

У тещині двері Рудик попросив постукати лейтенанта. Вони відчинилися – і перед Рудиком і лейтенантом постала дебела постать із перекошеним від невдоволення обличчям:

– Хто цього розбишаку відпустив?

– Як «хто»? – перепитав лейтенант, зиркаючи на Рудика. – Начальник відділку! Це – його товариш!

– Та пішли ви під три чорти! Всі ви з одного замісу!

І дала дорогу Рудику. Лейтенант лише тоді здогадався, що то була Рудикова теща. Відтоді, які б ситуації в квартирі Аврелії Прокопівни та її зятя не виникали, ніхто на «102» не телефонував. Тільки на «101», «103» і «104».

 

Пісня єднає

Аврелія Прокопівна зайняла зручну позицію біля телевізора, аби переглянути останні вечірні новини. І як тільки ведуча вимовила фразу «п’ятистам громадянам України видали ордери на нові квартири», колишня бухгалтер фірми «Дубові дошки» глибоко задумалася над значенням першого слова… В ці хвилини за спиною почулися тихі кроки. За звичкою, Аврелія Прокопівна подумала, що то повернулася з прогулянки її Орочка. Відтак, не озираючись, запитала:

– П’ятистам – це п’ятдесят чи п’ятсот?

І миттєво отримала зустрічне запитання: – А в «Дубових дошках» всі були такі спеціалісти, як ви?

Це змусило Аврелію Прокопівну різко повернути голову, щоб побачити: перед нею стовбичив зять!

– А що, поцікавитися не можна? – стримано мовила. – Невже на твоїй фірмі, голубе безкрилий, всі такі розумні, як ти?

– Розумні – не розумні, але п’ятдесят від п’ятсот уміють відрізнити! – гордо відповів Рудик і приземлився в сусіднє крісло, щоб долучитися до перегляду вечірніх новин. Але Аврелія Прокопівна була не з тих тещ, які вміли пробачати надмірну критику. Вона відразу вимкнула телевізора і попросила зятя:

– Переодягайся і берися за вибивання килимків! Завтра до моєї Орочки мають прийти гості!

– Які ще гості? – насупився Рудик.

– Нормальні! – ніби з гармати пальнула Аврелія Прокопівна. – А не такі, як ти!

І в цю мить поріг квартири переступила Орочка. Її рум’яне личко сяяло, як нещодавно повішена у спальні Аврелії Прокопівни імпортна люстра:

– Що трапилося?

– Та ген це доробало килимки відмовилося вибивати, – пояснила дочці Аврелія Прокопівна. – Начхати йому на твоїх, люба, завтрашніх гостей!

Личко Орочко враз згасло, натомість на ньому з’явилася дивовижна гримаса: – Рудику, ти, мабуть, хочеш чорним стати… Не встиг зять й оком кліпнути, як Аврелія Прокопівна вилила йому на голову з модерної вази застояну воду разом із зів’ялими трояндами! І так вдало вилила, що один із багряних листочків прилип Рудику до губ, наче пластир.

Орочка від такого майстер-класу рідної мамусі була в захопленні. Більше того, вона додала:

– А прати я твій одяг не буду! Сам кашу заварив – сам і розхльобуй! А ми з мамою підемо в ресторан!

– З якої нагоди? – обтрушуючись, взявся за уточнення Рудик.

– З нагоди річниці маминого шостого овдовіння! – відрапортувала Орочка.

І невдовзі за нею та Аврелією Прокопівною зачинилися вхідні двері квартири, об які за якусь мить розбилася на дрібні скалки імпортна ваза.

Рудик переодягнувся і влігся на дивані обмірковувати назву нової своєї книжечки віршів, позаяк будь-який стрес посилював поетичне сприйняття ним довколишнього середовища. Щоправда, це обмірковування обірвалося на початковій стадії розвитку, бо з ресторану, що розташовувався через вулицю, долинула гучна музика і почулася пісня у виконанні Орочко та Аврелії Прокопівни:

Хоч мені і не шістнадцять, А вже літ – як тих курчат, Я – ще киця, я – ще цяця, Я – ще дівчина з дівчат!..

Рудик схопився, підійшов до вікна, відчинив його навстіж і затягнув і собі:

Щиро дякую коханій, Що сидить у ресторані, Б’ю поклони тещі теж, Котра вийшла на манеж. Поки будете гуляти, Обіцяю вперше вам, Що не буду ображати, А віддамся пирогам!..

І в якусь секунду їхній спів злився в один потік, густий і нахабний, бо спершу у вікно ресторану, а потім у відчинене вікно квартири, куди нещасна доля закинула страждати Рудика, полетів камінець.

Як пізніше з’ясувала слідча група на чолі зі знайомим для Рудика лейтенантом відділку, так відреагував на родинний талант любитель сенсацій пенсіонер Сиса, чим посприяв Рудику, Орочці та Аврелії Прокопівні в кількагодинній акредитації на території кімнати для тимчасово затриманих. І якби не Рудиків колишній однокласник в особі начальника відділку, ця акредитація могла стати постійною. А так все закінчилося безплатною доставкою всіх у рідну домівку з бодай тимчасовим визнанням Аврелією Прокопівною зятя таким, що заслуговує на одноразову повноцінну вечерю з правом опісля переглянути по телевізору останні новини.

 

На море

Аврелії Прокопівні раптово закортіло на море. І не лише тому, що набридло щодня по кілька годин бовтатися у ванній без глядацьких очей, а ще й завдяки телеповідомленню про настання літа, а значить, курортного сезону. Утім, термін «курортний сезон» Аврелія Прокопівна не розуміла. Однак упевнено заявила Орочці:

– Збирайся, золотко, поїдемо туди, де й кури приймають засмагу!

На що Орочка весело залопотіла:

– Ой мамусю, я так довго чекала цієї нагоди! Уже три з половиною рочки мучуся в сімейному пеклі з цим придурком Рудиком, а моря не бачила! Зараз дочекаюся, поки Рудик домиє посуд і винесе сміття, і почнемо збиратися в дорогу на теплий південь!..

Не минуло й двох годин, як в коридорі квартири стояли дві величезні валізи і рюкзак, наповнені бозна-чим. Невдовзі зі своїх закутків вийшли Аврелія Прокопівна, Орочка та Рудик. Теща була одягнена у широкі квітчасті шорти, футболку з номером «7», на ногах – капці сорок другого розміру, а голову прикривав солом’яний капелюшок жовтого, як курячий жовток, кольору, подарований одним із шести вже покійних наречених. Все це яскраво підкреслювало нестримне бажання Аврелії Прокопівни якнайшвидше побачити море. Орочка ж навпаки – одягнулася, як на останній шкільний дзвоник. Оскільки її талія була втричі стрункіша від мамусиної, забронювала тіло темним, як ніч, платтячком з білим комірцем, взулася в кросівки такого ж кольору, а на кучері натягла Рудикову білу бейсболку з довгим, як власний язик, козирком.

Що ж до Рудика, то він зовсім не чепурився. Йому дісталося те, чого не могли на себе нап’ялити опецькувата Аврелія Прокопівна та довгонога Орочка. Якщо конкретніше, то Рудик одягнувся в суворий сірий весільний костюм, голову залишив без прикриття, а на ноги натягнув начищені до блиску коричневі сандалі.

– Присядемо на дорогу, – скомандувала Аврелія Прокопівна. – Бо невідомо, чи поталанить у вагоні посидіти. У нас же – ні квитків, ні гарантії, що таки дістанемося голубого дива.

Орочка та Рудик синхронно присіли на валізи, а Аврелія Прокопівна – зятю на коліна…

На залізничному вокзалі літня спека лютувала ще більше, ніж у квартирі Аврелії Прокопівни та її молодят. Але пасажирів біля кас було не так і густо. Тому Аврелія Прокопівна зуміла їх легко відтіснити від одного з касових віконечок і чи не зубами вирвати три квитки на дорогу до моря. Кажу «чи не зубами», бо до її рота ніхто ніколи не заглядав, хоча дехто, зокрема Рудик, здогадувався, що в такому віці жінки мають право зубів і не носити.

Та це не головне. Головним було потрапити у потрібний вагон. На вказаний у квитках номер вагона натрапити вдалося досить швидко. Орієнтиром послужила найбільша черга. Вхопивши в руки три гігантські валізи та закинувши на плечі переповнений бозна-чим рюкзак, Рудик постогнав у бік черги на посадку. За ним із модними сумочками на плечах подибали Аврелія Прокопівна з Орочкою…

– Наш потяг прибув у місто – герой Одесу! – почула Аврелія Прокопівна, повертаючись у купе з туалету. Тож почала підганяти Орочку та Рудика:

– Хапайте речі – і на вихід! Приїхали!

Одеса є Одеса. Вона зустріла своїх гостей запахом тарані, дивовижними лексичними шедеврами:

– Дай, сліпий, зрячому дорогу, бо в мене радикуліт шостого розряду!

– Тих, хто до моря, чекає таксист дядя Жора!

– Кому на оперну виставу, підходити до лисого Сави!

– Якщо ви на базар, туди вас доставить кучерявий Макар!..

Аврелії Прокопівні та молодятам потрібно було насамперед знайти тимчасове помешкання. З проблемою вони звернулися до лисого Сави. Той без роздумів відповів:

– Ви – мої!

І потарабанив трійцю на Деребасівську, у той куточок знаменитої вулиці, де колись знімали «Місце зустрічі змінити не можна». Там їх уже чекали у дворі П-подібного двоповерхового дерев’яного будинку, що пройшов і Крим, і Рим, і мідні труби. Суха, як тараня, власниця помешкання на другому поверсі коротко резюмувала:

– Усі три кімнати – ваші. Кухня – зліва, туалет – на вулиці. Плата – наперед, до моря довезе й велосипед!

Аврелія Прокопівна, зрозуміло, захопила найбільшу кімнату з міцними, хоча й давно не фарбованими дверима.

А Орочці з Рудиком дісталася значно скромніша і без дверей. Тому довелося їх замінити прихопленим з дому передбачливою тещею рядном. Як в одній, так і в другій кімнатах з меблів були тільки бозна-якого віку дубові ліжка.

– Їх змайстрував за два дні до чергового відрядження у в’язницю мій коханець, – пояснила хазяйка. – Хотів забрати із собою, але в автозакові місця забракло…

– Не хвилюйтеся, – пригасила хвилі надмірної уваги до себе Аврелія Прокопівна. – На такому ми ніколи ще не спали. Буде дуже цікаво!

І заходилася розпаковувати валізи. Чого тільки з них не дістала! На світ Божий вибралися кульки з уже розмороженими варениками, пельменями, котлетами, трилітровою банкою сала, дволітровою – огірків, кількома літровими – кабачків, помідорів, капусти, набором горілки, вина, чаю та кави, упаковки пігулок, крапель, бинтів і вечірніх суконь!

Найбільше пораділа хазяйка помешкання, яка назвалася Ладою, з’яві колекції спиртного:

– Пропоную бартер: я вам – чорну ікру щовечора, а ви мені – сто грамів до апетиту! На тім і зійшлися. Торгувала Лада бочковим пивом і мала серед друзів одного з «ікродобувачів». В кінці робочого дня вона приносила баночку чорного делікатесу. Квартиранти ласо ним куштували, Натомість хазяйка стала повноправним учасником вечірніх посиденьок із випивкою та споживанням привезених Аврелією Прокопівною та молодятами всіляких страв.

Через ті приготування Аврелія Прокопівна та Орочка частіше залишалися на кухні, ніж вибиралися до моря. Рудик же встигав і полоскотати ребра чорноморськими хвилями, і позасмагати, і взяти участь у кулінарських акціях. Йому, зазвичай, припадало вмикати та вимикати газову плитку, носити з ринку та чистити картоплю, а ще – мити підлогу, прати та сміття виносити.

Якось Рудик устиг дізнатися, що в місцевому супермаркеті оголосили місячник пільгового розпродажу товарів першої необхідності. Про це й доповів Орочці, а та негайно переказала новину Аврелії Прокопівні, яка відразу всім серцем припала до супермаркету. Перебірливість, щоправда, дещо шкодили Аврелії Прокопівні під час походів на той розпродаж. Як правило, вона мало що купувала. Найбільшу втіху їй приносила можливість хоча б п’ять-шість годин щодня простовбичити в черзі, посперечатися, поштовхатися.

Словом, любила Аврелія Прокопівна накопичувати всілякі приморські вісті, приносити їх на квартиру і за вечерею з чорною ікрою доводити нетверезій хазяйці Ладі, що Одеса найкраще пізнається на Деребасівській. Попри втому, що нападала на Аврелію Прокопівну після чергового походу в супермаркет, вона не полишала надію знайти своє місце під одеським сонцем. Про саме море навіть не згадувала.

І так увесь місяць. Перед від’їздом додому теща зважилася і зраділа, що стала важчою на десять кілограмів, а Орочка – на сім. Рудик же добряче похудав і спік спину. Очевидно, лише його організм не зміг пристосуватися до запропонованого Аврелією Прокопівною графіка курортного відпочинку. Але й це був результат життєвих перемін. Харчі та кошти вичерпалися, хазяйку Ладу вигнали з роботи, місячник розпродажу товарів першої необхідності у супермаркеті закінчився.

Прийшов час прощатися з матінкою Одесою. Квартиранти зібрали речі, подякували Ладі за чорну ікру та прихисток і вирушили у рідні краї. Дорогою додому їм таки пощастило: стріли подругу Аврелії Прокопівни. Засмагла і бадьора жіночка майже всю ніч розповідала Аврелії Прокопівні та Орочці про те, яка чудова вода в Чорному морі та яке корисне ранкове перебування на пляжу! Аби зайве не перевантажувати пам’ять, Аврелія Прокопівна дала вказівку Рудику занотувати ті враження знайомої у записник для віршів: – Може, щось колись толкове напишеш!

 

Круїз

Аврелія Прокопівна найбільше гнівалася, коли їй перечили або передчасно будили. Заодно обидва фактори сприяли її інтелектуальному розвитку. Перечення виробляло характер. Характер чорта у спідниці. А передчасне будіння поповнювало її лексичний запас. І тільки одного разу на передчасне будіння Аврелія Прокопівна зреагувала позитивно. То було за часів вождя з позначкою на лобі, коли Аврелія Прокопівна перебувала ще в повному розквіті своїх шахрайських сил як бухгалтер фірми «Дубові дошки». Визволила її з непробудного сну рідна Орочка, котра про заміж ще тоді й слухати не бажала, а сама Аврелія Прокопівна домучувала лише першого нареченого. Визволила, повідомивши:

– Мамусю, я чула по телевізору, що корабель нашої держави ось-ось вирушить у всесвітній круїз із відвідуванням японських островів! Чи не хотіла б ти стати його учасницею?

– А з якого порту він відчалюватиме? – поцікавилася Аврелія Прокопівна.

– З одеського, здається.

– О, так це чудова нагода побачитися з батьківщиною сатирика Жванецького! Збери мені речі. Я попливу, – захоплено промовила Аврелія Прокопівна і залопотіла старими капцями у ванну кімнату.

Наступного дня мамуся Орочки була в Одеському порту на борту пасажирського корабля-красеня.

А ще невдовзі – на японських островах, звідки повернулася додому з деякою затримкою, але з повною валізою гостинців для себе та Орочки. Собі Аврелія Прокопівна подарувала пухкий халат із японськими гаслами та двокасетний магнітофон із набором записів японських пісень. А Орочці привезла кілька десятків… чоловічих сорочок.

Що вони – чоловічі, Аврелія Прокопівна дізналася від самої Орочки, як і дізналася про те, що для одноразового використання.

Тому спільно з дочкою прийняла таємне рішення подарувати ці вироби любителеві сенсацій сусідові Сисі.

– Йому вже недалеко до смертного одра, знадобляться на тому світі, – зі слізьми на очах підкреслила тоді і на всяк випадок порадила Орочці ці сорочки… попрати. Орочка слухняно взялася за справу: вкинула вироби у пральну машину, засипала порошком – і з годину прокрутила… З машини вона дістала збитий клубок паперу. Аврелія Прокопівна, коли це побачила, неймовірно запечалилася. Їй так жаль стало сусіда Сису, який міг би не раз по-святковому одягнутися на тому світі!

Той перший та останній у житті всесвітній морський круїз розширив кругозір Аврелії Прокопівни, навчив відрізняти справжні сорочки від одноразових. А ще Аврелія Прокопівна завдяки тій подорожі полюбила японські пісні. Полюбила настільки, що заповіла Орочці:

– Як Всевишній покличе мене, донечко, до себе, увімкнеш на прощання ці записи. Нехай вороги почують – і лопнуть од заздрості!

Єдине, в чому злукавила Аврелія Прокопівна: Всевишній не збирався її кликати до себе. На рандеву учасницю круїзу чекав і ніяк не міг дочекатися сам Чорт, хоча про це вона не здогадувалася. Бо була ще переповнена життєвою енергією та планами пережити ще не одного чоловіка, довести до інсульту чи інфаркту ще не одного родича, сусіда чи знайомого, віддати заміж Орочку, переконати молодят у шкідливості пологів і тим самим сконцентрувати всі ресурси для довгого й безтурботного життя.

Зрештою, безтурботним воно не виявилося. Вплинули аж ніяк не потойбічні сили. Просто дався взнаки характер Аврелії Прокопівни. Від кого він їй дістався – не знала. Знала єдине: дістався надурняк.

 

Рекорд

Аврелія Прокопівна з молодих літ була неабиякою стрибункою. Але про це ніхто в місті не знав, оскільки вона стрибала, зазвичай, у гречку і потайки від людського ока. До першого заміжжя Аврелія Прокопівна досягла в цьому виді спорту непоганих результатів: стонадцять прокльонів від жінок коханців, кілька десятків синців під очима, понад сотню стусанів під ребра та два останніх попередження про можливе відбиття клепки. А коли взяла перший шлюб, досягнення пішли по висхідній: її лупцювали кожного дня, а то й кожної ночі.

За весь же період сімейного життя, завершуючи проводами в останню путь шостого нареченого, Аврелія Прокопівна зуміла накопичити стільки ворогів серед своє статі, що змушена була постійно змінювати зовнішність, одягаючи одного дня спідницю до колін, іншого – вище колін, а ще іншого – майже до пупа. І лише коли стала вільною матір’ю-одиначкою, дещо вгамувала свої стрибунські пристрасті, зосередивши увагу на передачі набутого досвіду дочці Орочці.

Відразу після весілля Аврелія Прокопівна дала Орочці настанову:

– Плюнь на чоловіка і живи у власне задоволення! Бо коли почнеш перейматися його проблемами, власні залишаться нерозв’язаними. Я так жила, тому й пережила шістьох майстрів напитися, наїстися і похропти під боком.

З тих пір Орочка лиш раз на рік витрушувала одяг свого Рудика – у день його зарплати. Решту обов’язків передала чоловікові, зауваживши:

– Руки не відпадуть, якщо пильнуватимеш і за моїм гардеробом, і за моїм шлунком! Рудик не перечив, бо любив Орочку тільки за те, що вона погодилася носити його прізвище Нюня, відмовившись од власного – Козюлькіна. Погодилася носити без перепочинку і без грошової компенсації, а тільки за соціально-економічне обслуговування в рамках програми «Так козлам і треба!».

Стрибунських якостей, на відміну від мамусі, Орочка не проявляла. Вона, вочевидь, берегла їх на майбутнє, бо час від часу запасалася засобами для виведення синців під очима, знеболюючими кремами, зміцнюючими та відновлюючими коси шампунями, перуками, окулярами і навіть милицями.

– Знаєш, Рудику, – запитала одного разу чоловіка Орочка, – що мені в тобі імпонує? І відповіла – як відрубала:

– Те, що не хропеш, коли спиш, і не читаєш віршів, коли виконуєш свій чоловічий обов’язок!

Воно так було й насправді. Адже Рудика Орочка пускала в своє ліжко лише двічі на три місяці. Причому, в респіраторі, який не пропускав звуків. Але це були дрібниці у порівнянні з проблемами Аврелії Прокопівни, які вона намагалася усунути в час вимушеної через чорне піднебіння самотності. Одна з них полягала в тому, щоб відбити у сусіди Соси потяг до сенсацій. Це ж через його повідомлення на «103» чи не кожного кварталу Аврелія Прокопівна змушена носити руку чи ногу в гіпсі, а голову – в бинтах. Це ж він, Сиса, дав знати, що на Аврелію Прокопівну напала «швидка Настя» в той час, коли насправді відібрати в неї життя намагався закреп.

Але помсті перешкоджав високий паркан, що відгороджував під’їзд Соси від решти під’їздів багатоповерхівки, в якій мешкала і Аврелія Прокопівна. Цей паркан потрібно було подолати. І підсобити Аврелії Прокопівні вирішив зять. Він згріб тещу і перекинув її через високу перешкоду! За месницею тільки засвистіло. Зять уже було долоні почав потирати. Аж тут Аврелія Прокопівна завдяки сусідовому злому псу прилетіла назад, гепнувшись мішком на улюблену трояндову клумбу. Відтак Сиса змушений був знову телефонувати на «103», попри побитий Аврелією Прокопівною рекорд міста із подолання висоти.

 

Зміни

Вперше за час перебування у приймацькому полоні Рудик мовив Аврелії Прокопівні інтелігентне:

– Будьте ласкаві…

Ні, він не змінив свого ставлення до тещі. Щоб цю фразу вимовити, ой скільки нервових клітинок йому коштувало! Але відступати не було куди. Попереду чекала таємна операція. І зовсім не в хірургічному відділенні, а у фірмі «Дубові дошки», де заробила собі пенсію Аврелія Прокопівна, і де залишилися її старі аферні зв’язки. Справа в тому, що Рудиковому колезі по літературному цеху потрібні були меблі для щойно отриманої квартири.

Власне, їх можна було придбати будь-де і за будь-якою ціною. Але колега належав до тих служителів Музи, які ще до написання перших римованих рядків уявляли себе з лавровим вінком на голові. Йому здалося, що і «Дубові дошки» мали віддати честь.

– Рудику, – попросив новоселець із гусячим пером за вухом. – Я знаю, що твоя Аврелія Прокопівна за торгові махінації ледь не потрапила на нари. Здійснити мрію ми їй допоможемо. Вона організує мені завіз меблів із вигодою для себе, а я на неї настрочу куди слід. І мою проблему розв’яжемо, і заодно твою, відправивши тещу бодай на короткий термін у в’язницю.

Ця ідея Рудику припала до душі. Тим паче, що колега в додачу пообіцяв написати на Рудикову нову книжечку позитивну рецензію в тиражованій газеті. Отож попросив Аврелію Прокопівну:

– Будьте ласкаві, допоможіть добрій людині!

Аврелія Прокопівна після дводенної паузи увійшла в становище, отримавши від зятя запевнення:

– Ваше добро ніколи не забудуть. Коли полишите цей світ, на пам’ятникові обов’язково будуть викарбувані щемливі віршовані рядки. Ми їх вже приготували, чекаємо лише на момент.

Скупа сльоза покотилася з лівого ока Аврелії Прокопівни, і пролунало довгоочікуване:

– Яка адреса замовника?

Невдовзі Рудиків колега зателефонував і повідомив, що операція пройшла успішно, меблі на місці, Аврелії Прокопівні всунув хабара. І запросив Рудика на консультацію щодо подальших дій. Рудик у передчутті життєвих змін відгукнувся на запрошення. Які деталі просування Аврелії Прокопівни поближче до прокуратури хлопці обговорювали і скільки часу – і досі невідомо. Відомо лише одне: коли Рудик повернувся з таємної наради, у своїй кімнаті ліжка не побачив. На його місці валялася записка, написана почерком Орочки: «Купи собі інше лігво. Це мама забрала для повного комплекту меблів шанованому замовнику».

– Ось тобі і зміни, – пробубонів Рудик. – Тепер доведеться спати на підлозі…

І рвучко сів за письмовий стіл творити нову книжку, щоб за неї потім вторгувати гроші на нове ліжко. Бо поки колега збирається писати донос на Аврелію Прокопівну, може спливти немало часу. Та й чи не передумає він підставляти їй ніжку? Рудик напружив мізки, пригадав колись почуті від подруги молодості Аврелії Прокопівни враження про море – і заходився виливати збентежену душу на папір. За стіною, у кухні, Аврелія Прокопівна відчайдушно брязкотіла каструлями та мисками, ще відчайдушніше лаялася та повчала рідну Орочку, як жити на білому світі, як обводити чоловіків довкіл пальця.

Але Рудик на те не звертав жодної уваги. Він видавав рядок за рядком: У хвилю моря кину тіло, Привіт креветкам передам, І сонцю, котре догоріло, Кивну-моргну, як до мадам. Нехай гукають жінка й теща, Нехай благають: – Повернись! Я буду слухати, як плеще В долоні синя-синя вись…

Писав – як дихав. А перед очима стояло конфісковане Аврелією Прокопівною ліжко. Рудику здавалося, що й воно осиротіло, потрапивши в чужі стіни. І чи не вперше в житті заридав, скроплюючи слізьми, мов дощ городні рядки, своє письмо…

Раптом двері кімнати відчинилися – і на порозі постала неповторна фігура Аврелії Прокопівни та пролунав її занудливий голос:

– Нове ліжко будеш замовляти? За місяць доставлять, якщо відпустиш Орочку у всесвітню подорож.

Рудик вхопив підставку для письмового приладдя – і жбурнув нею у рамку дверей!.. Схильний до сенсацій сусід Сиса змушений був зателефонувати на «103».

 

Багатство з неба

Пересварившись з усіма родичами, сусідами і знайомими, Аврелія Прокопівна заявила Орочці та Рудику:

– Переживу!

– Правильно зробите, мамо, – підставила рідній людині своє плече Орочка.

Рудик теж вставив своїх п’ять копійок:

– Ще ніхто від спокою не віддав Богу душу.

– Не сподівайся на мій спокій, голубе, – пішла в наступ відразу Аврелія Прокопівна. – Я тебе гризтиму.

Мовленому Рудик повірив, позаяк про гострі зуби тещі знав не з чуток. А тому облишив дискусію. А пережити Аврелія Прокопівна зібралася не наслідок своїх сварок, а опонентів. Так-так, вона поставила за мету піти з цього світу останньою. Принаймні у рідному місті. Для реалізації задуманого їй потрібні були додаткові фізичні та моральні сили.

Особливо моральні, враховуючи те, що язиком молола ще досить продуктивно, руками розмахувати теж не розучилася, як і чвиркати жовчю, попри надмірні запаси жиру на тілі та злоби в очах.

Моральні в тому сенсі, що їй бракувало останнім часом Орочкиної підтримки. Дочка хоч ніколи й не перечила мамочці, але й не поспішала подавати копистку, миску та інші предмети першої необхідності під час власноруч організованих скандалів як в межах квартири, так і поза нею. Чи не через це під час заключної дискусії на найвищому лайливому рівні із сусідкою Марієттою в центрі міста Аврелії Прокопівні довелося пускати в хід компенсуючу зброю – голі сідниці.

Власне, аби прожити довше за всіх, не обов’язково чекати, поки опоненти вимруть. Можна їх достроково відправити на той світ. І цей напрям активної діяльності Аврелія Прокопівна взяла на озброєння. Для підсилення психологічних атак почала залучати чорне піднебіння. Саме це піднебіння Рудик помітив, коли Аврелія Прокопівна обізвала його антихристом.

Помітив і розпіарив на все місто. Відтоді ніхто не дивувався, що від виголошених нею афоризмів вуличні коти втрачали дар нявчання, собаки справляли свою нужду на ходу, автоінспектори ковтали свистки, водії забували правила вуличного руху, а світлофори починали блимати трьома кольорами одночасно.

До речі, чорне піднебіння Аврелії Прокопівни одного разу спрацювало й на позитив. Коли теща Рудика роззявила рота, спостерігаючи за карколомними віражами голубів, одна з птиць вцілила їй прямо в маківку! І тоді двонога мішень у спідниці неймовірно стішилася: – Це на гроші! Та й чи не щодня почала ходити на те місце, роззявляла рота з чорним піднебінням, аби прикмета збулася якнайшвидше. І таки свого дочекалася. Під час чергового сеансу збагачення Аврелію Прокопівну збила з ніг неймовірно нова іномарка! Жінка залишилася живою. Тільки язика прикусила. А ще отримала від переляканого водія компенсацію за наїзд посеред траси.

– Ось що значить вчасно роззявити рота! – хвалилася потім своїй Орочці Аврелія Прокопівна. – Привчай до цього і Рудика-телепня. Нехай не протирає штани за письмовим столом, а виходить на вулицю, в небо задивляється! Там ген скільки лайна літає! Глянь, піввідра на голову і впаде. А піввідра, донечко, – це перспектива стати мільярдером. Думаєш, Ахметов яким чином розбагатів? А Янукович? Думаєш, він випадково стільки природних заповідників приватизував? Ге, знав, кому і як підставитися. І синів, очевидно, цьому навчав, і наближених… Саме тому вони щогодини костюми міняли, що під лайно потрапляли…

Орочка те слухала, кивала ствердно кучерявою головою та обіцяла:

– Я нашого Рудика на посаду директора громадських вбиралень влаштую! Знаєш, момочко, скільки там того золотистого добра? Якщо не лінуватиметься, постійно в ньому валятиметься! Та ще й зарплату отримуватиме!

Яким чином вона збиралася чоловіка посадити в прибуткове крісло – не відала. Головне – мамусю підтримала морально. Ту розмову крізь шпарку дверей Рудик чув від «а» до «я». Тож письмове резюме у нього, поета, вийшло таке: Допоки будуть туалети І жирні птахи в небесах, Я, зять, носитиму штиблети Зі скарбом жовтим на шнурках.

Як бачимо, пропозиція Аврелії Прокопівни та обіцянка Орочки припали до душі зятю та чоловіку. Але полишати літературні муки Рудик не збирався. Він вирішив поєднати їх з роботою директора громадських вбиралень міста. І став чекати, коли Орочка подасть йому ключі начальницького кабінету.

 

Не такий

– Не такого ти, дурепо, чоловіка знайшла, якого я хотіла! – зізналася Орочці на черговій сімейній нараді без участі Рудика Аврелія Прокопівна. – Справжні чоловіки вілли зводять, скандали влаштовують. А твій Рудик тільки пилосмочить, пере, посуд миє, куховарить, за продуктами бігає та вірші пише…

– Та ви ж, мамо, радили хапати будь-якого, аби лиш руки та ноги мав, – здивувалася Орочка.

– Так, але мав би ще мати гроші!– нагадала дочці свої вподобання Аврелія Прокопівна. – Гроші! Ти розумієш?!

– Таж Рудик їх приносить, коли гонорар отримує, – закліпала очима-блискавками Орочка. – Віддає все до копієчки. Хіба він винен, що ті гонорари такі мізерні?

– Та нині й на Нобелівську премію не протягнеш! – відчикрижила мамуля. –Ти обіцяла влаштувати Рудика на посаду директора громадських вбиралень. От і влаштовуй, поки я не передумала чекати й поки посаду ту не зайняли.

– А така посада насправді існує? – спохопилася Орочка.

– Що? – закотила очі під лоба Аврелія Прокопівна. – Якщо й не існує, то буде існувати! Я зараз зателефоную одному знайомому і все поставлю на місце. І зателефонувала:

– Алло, це Радивон Радимирович? Здрастє. Це я, Аврелочка. Як давненько ми з вами не бачилися. Востаннє, здається ми з вами, Радивоне Радимировичу, розмовляли під час вашого свідчення проти мене. Дякую ще раз за те, що їх не вистачило для винесення мені вироку. Ви тоді не допрацювали. І слава Богу. За це я вас ціню і пам’ятаю як людину з великої літери і як начальника комунального господарства міста… Що кажете? Ви вже не начальник? А чому? На пенсію пішли? А я збираюся виходити заміж! Всьоме. Хотіла б, аби ви за дружка у мене були. Ви не проти? Ні-ні, це ніякий не жарт. Я жартувати не вмію, ви ж знаєте з після судового моменту, коли я вам жирного ляпаса дала. Але ви не образилися. Тільки знепритомніли. Пам’ятаєте? Так чинять справжні чоловіки, а не такі, як мій зять!.. Хто мій зять? Нюня! Справжня нюня! Але я веду ось до чого. Ви не підкажете: громадським убиральням директора не треба? Зять так мріє про цю посаду, що вдома з туалету не вилазить. Ароматами насолоджується…Куди мені піти? Під три чорти? Ну й ви грубіян, Радивоне Радимировичу. Не грубіян, а ціла свинюка з квадратним рилом! Ось що я вам скажу!

І Аврелія Прокопівна кинула слухавку на стіл: – Ти бачиш, Орочко, як світ перевівся? Була одна на все місто знайома людина, з якою ще не пересварилася, і та скурвилася! Напевне, нам так і не вдасться Рудика до лайна наблизити. А жаль. Якби вдалося, розбагатіли б ми, знову на море поїхали б чи у всесвітню подорож! Уже не в Одесу, а на заокеанські торги!

І так зажурилася, так запечалилася, що не помітила, як день минув, як зять Рудик накрив стіл і лагідно попросив:

– Будьте ласкаві, сідайте, Авреліє Прокопівно і ти, Орочко, за стіл. Я з кухні все чув. Тож відзначимо першу, нехай і невдалу, спробу вибитися в мільярдери. Враз зажура Аврелії Прокопівни змінилася на криву, а все ж посмішку. Вона підійшла до Рудика, обняла й прорекла:

– А ти – ще не останній ідіот! Цим вона підбадьорила засмучену Орочку, яка було геть втратила надію на отримання Рудиком від мами бодай такого скромного компліменту. Пили дешеве вино та заїдали його під звуки японської музики улюбленою стравою Аврелії Прокопівни – тюлькою пряного посолу…

Що було вранці, здогадатися не важко. Аврелія Прокопівна вигнала зятя з квартири, а Орочка подала на розлучення. Теоретично. Бо практично це зробити не дозволила Орочці діарея, що напала після вживання дешевого вина та тюльки.

Така ситуація Рудика повністю влаштовувала, бо вино заїдав сухарем. А до словесних проносів Аврелії Прокопівни давно звик як до складової повноцінного приймацького існування. Хоча, правду кажучи, його не полишала надія на те, що Орочка таки подасть заяву на розірвання шлюбу, а суд її задовольнить. Адже спати на підлозі ставало все холодніше, попри те, що надворі стояв лише вересень.

 

Інтерв’ю

Аврелії Прокопівні таки поталанило. По-справжньому. З-поміж недругів їй якось стрівся співбесідник в особі кореспондента місцевого телеканалу. Стрівся серед білого дня просто на вулиці міста. І саме в ту мить, коли вона, Аврелія Прокопівна, перебувала в черговому тривожному очікуванні влучного пташиного пострілу. Адже так хотілося розбагатіти!

Перестрів і попросив відповісти на телекамеру на декілька запитань, на що Аврелія Прокопівна дала категоричну згоду. Кореспондент запитав:

– За кого ви проголосували на нещодавніх виборах і чому?

– За себе. І тому, що розумніших не бачу.

– Ви виступали за дострокові вибори чи були проти них?

– Я завжди виступаю за вибори справжніх чоловіків. Щоправда, такі мені ще жодного разу в руки не потрапляли. То хилявий потрапить, то ледачий, то бідний, як лопух при дорозі… А від виборів я ніколи нічого не мала: ні привілеїв, ні спеціальної пенсії, ні недоторканності. Як знущався з мене зять, так і знущається.

– А чи не збираєтеся долучитися до якоїсь політичної сили?

– Мені і власної вистачає. Можу так хряснути по голові, що до смерті не оклигаєшся.

– А як ви ставитеся до шлюбу за контрактом?

– Ге, ви хочете, щоб я, перед тим, як оженити на собі якогось лайдака, ще й гарантії йому якісь давала? Хіба я маю обіцяти йому прекрасну долю, якщо люблю командувати? Нехай контрактують ті кралі, що згодні жити і в підвалі. А я – не той прошарок. Я – колишній бухгалтер!

– А чи є у вас недосяжна мрія?

– Є, але я її досягну.

– Гаразд. А про що ця мрія?

– Про час, коли моя Орочка стане королевою Великої Британії, я – володарем всього світу, а мій зять Рудик – директором громадських вбиралень.

– О, у вас велика мрія. Особливо щодо зятя. А він хто за професією? Асенізатор?

– Якби ж то. Він – поет задрипаний! Замість того, щоб виробляти з лайна гроші, римує…

– Невже не присвятив вам жодної оди?

– Я його наклепів не читаю.

– Звідки ж тоді знаєте, що він вас ганить?

– Здогадуюся.

– Яким чином?

– Коли відправляємо його на кухню, написане ховає у сейф.

– А дочку не принижує?

– Спробував би. Я йому дочку віддала, я її в нього й заберу!

– Ви, виявляється, філософ.

– Попрошу не ображати. Я – бухгалтер!

– П’ятисот вам пробачень.

– Ти що, заодно із зятем? Ану пішов геть! Знайшовся мені душокопач…

– Я вже пішов. Лише скажіть наостанок: чому ви весь час, коли розмовляєте, в небо поглядаєте? Чи не в космос збираєтеся?

Але Аврелія Прокопівна відповідати не стала, позаяк згадала про більш важливу справу: очікування пташиної атаки.

Утім, осіння прохолода загнала все живе в кущі, на дерева, в кафе, бари, ресторани, слідчі ізолятори, лікарняні палати і, звичайно, домівки. Як із зятями, так і без них. Тому особливих сподівань на удачу в Аврелії Прокопівни не було. Тому на всяк випадок, аби не змарнувати сонячну днину на всі сто відсотків, оголила руки до ліктів для оксамитової засмаги за так.

2015 р.

 

 

 

ОБЛИЧЧЯ

У ПРИТЧАХ

 

СИЛА СМІХУ

Сила сміху того варта,

Щоб любить її і завтра.

Не одну вона бацилу

Запроторила в могилу.

Тішусь тим, що як молитву

Взяв її, щоб йти на битву.

 

ПРО ДВІ СПРОБИ

Вже першою стрілою в ціль влучай,

Не відкладай на потім добру справу,

Бо друга спроба принести відчай

Спроможна, а не переможця славу...

На стіл би ці премудрі норми

Для тих, хто взявся за реформи.

 

ДУРЕНЬ І НАСІННЯ

Дурень їв насіння,

Жер, сирим ковтав

І плювавсь: – Каміння,

А не смакота...

То ж підсмажив їдло –

І на зуб узяв.

– О, як посмачніло,–

Весело сказав.

Щоб підмедить скруту,

Всіяв землю ним:

– Хай врожай кунжуту

Виросте смачним!

Вийшов із затії Марноти вінець...

Не один так діє

Псевдофахівець.

 

ЩАСТЯ

Співчували чоловіку:

– Дуже схожий на каліку:

Все в житті не так йому,

Злий, сумніший за пітьму.

Аж якогось бачать дня:

Того радість наповня!

– Що стряслось? В чім корінь змін?

І почули навздогін:

– Поки вік мій, друзі, біг,

Стать багатим я не зміг.

Ось і плюнув я тоді

На примари золоті

І тепер сміюсь ото,

Бо щасливий, як ніхто!..

Не одному з нас я зичу

Пам'ятать цю мудру притчу.

 

ХРЕСТ ХИТРУНА

В юрбі, яка несла хрести,

Узявсь свій хрест хитрун нести.

Одначе десь на півдорозі,

Аби не впасти у знемозі,

До неба очі закотив –

І хрест таємно вкоротив.

Та й, закопиливши губу,

Він наздогнав свою юрбу.

Хрест менше тис на ноги босі...

Аж раптом – прірва на дорозі!

Юрба свої хрести поклала –

І прірву легко подолала.

А що робити хитруну?

Короткий хрест став за труну...

А чи не так ті хитрували,

Що з награбованим тікали?

 

ХИТРА МИША

Сіра вгледіла з нори,

Що її чекає пастка.

Мишоловка і сири

Аж волали: "Їж, будь ласка!".

– Не така я вже й дурна, –

Пропищала нишком сіра,

Щоб якогось хитруна

Я дурну приманку з'їла.

Але запах сиру враз

В роті збурив миші слину:

– Підкрадусь, нюхну лиш раз –

І від того не загину...

Миттю вилізла з нори,

На об'єкт зиркнула скоса –

Й притулила (ось і вмри!)

До пружини спритно носа...

Самовпевненість, бува,

Й генералів убива.

 

СЛІПЕЦЬ І НАЩАДКИ

Старого сліпого

Невістка і син

Привчали до того,

Щоб жив із крихтин.

Мовляв, в мисці нащо

Супи подавать,

Якщо це пропащо

Все звик розливать.

В нащадків скупого

Синочок зростав,

Який дня одного

Люб'язно сказав:

– О предки химерні,

Ваш приклад – це клас!

Готую у жмені

Я страву для вас...

Дививсь, як у воду,

Мудрець, далебі:

Насолиш народу –

Насолять тобі.

 

ДУРЕНЬ І СІЛЬ

Дурня запросили

Скуштувать кисіль.

"Ач, не присолили", –

Взявся він за сіль.

Страва самобутня

Стала, як ропа...

Відспівали дурня

Першого хіба?

Руйнівні афери

Від недавніх пір

В галузевих сферах

Творить перебір.

 

ПЕРСИКИ

В скупої вельми господині

Лежали персики у скрині.

Підгнилі жіночка з'їдала,

А цілі далі зберігала.

Так потрапляла їй до рота

Лише зіпсована гидота...

Літа – не персики, однак

Зна їхній справжній смак не всяк.

 

СКУПИЙ, ЗАЗДРІСНИЙ І ЦАР

Скупому й заздрісному цар

Пообіцяв зробити дар:

– Просіть, що хочете, я дам,

Лише умову ставлю вам:

Хто попрохає щось дурніше,

Той буде мати вдвічі більше!

Скупий одразу із підскоком:

– О царю, вийми мені око!

А заздрісний позеленів:

– Тоді ти вийми два мені!..

Що заздрість скупості страшніша,

Нам демонструє владна ніша

 

ГОНЧАР ТА УЧЕНЬ

Відчувши спрагу якось дуже,

Дав учню глек гончар старий:

– На, принеси водиці, друже,

Та тільки посуд не розбий!

Враз замашну схопив лозину

І на очах у підмайстрів

Хлопчиську нею голу спину

Почухав декілька разів.

– За що людину так нівечить? –

Чиясь проснулась доброта.

Одвіт: – Коли розіб'є глечик,

Тоді покара – марнота!..

У попередженні такому,

Як у старого гончара,

Потреба є у домі тому,

Який очистити пора.

 

ПІВЕНЬ І ГОРОБЕЦЬ

Півень здибав горобця:

– Хочеш бути в молодцях?

Я пораду дам таку:

Треба спати в курнику.

Будеш зернонька клювати

І вагу все набирати.

А коли настане час,

Зарубають тільки раз.

Горобець од півня слів

Аж на дерево злетів:

– В молодцях ходи вже ти,

Я ж – прихильник висоти!..

Я подібних горобців

Серед люду ще не стрів.

Тут виконують поради

Без вагань і каяття

Живота свого заради,

А не вільного життя.

 

ЧЕРНЕЦЬ І ДИВАК

Попрохав ченця дивак:

– Підкажіть, а бути як?

В голові моїй сидять

Лиш дурні думки...

– Слід гнать!

– А якщо і в днину гожу

Їх намацати не можу?

І махнув чернець рукою:

– То носи їх із собою...

Мчить наук стрімкий кортеж,

Виграємо гранди,

А безмізкі люди є ж,

Як і дилетанти.

 

ФІЛОЛОГ І РЯТІВНИК

Упав філолог у криницю,

Ось-ось на дно піде...

Аж тут Почувся голос:

– Це ти, Грицю?!

Тримайсь, бо жде тебе капут!

Я попрошу якусь бандуру

У когось з мешканців села,

Аби твою дістать натуру

Хутчіш з холодного кубла!

Дола філолога знемога,

Та він сказати поспіша:

– Твоя, шановний друже, мова –

Мого терпіння вже межа!

І рятівник почав здаваться:

– Тоді чекай на мовознавця!..

Ця притча, схожа що на казку,

Дарує кожному підказку:

Якщо потрібна поміч вкрай,

В цю мить нікого не повчай.

 

ЦАР І РАДНИК

– Який тобі вручити дар? –

Звернувсь до радника раз цар.

"Як попрошу я срібла-злота,

Він дасть, але це є дрібнота", –

Подумав радник сумовитий

І став... царівноньку просити,

Збагнувши, що із нею в дім

Прийде все інше в світі цім...

Є мудрі в уряді міністри,

Що вміють в шкуру інших влізти.

Так ось, якби це браве братство

Та дбало про людське багатство!

 

БАГАТІЙ І КУПЕЦЬ

Багатій послав купця

Із грошима в ті місця,

Де є мангові сади:

– Спілі лиш бери плоди!

Ось купець знайшов той сад,

Де йому господар рад:

– Вибирай, хоча усі

Фрукти в силі і красі!

– Я повинен кожен плід

Перевірити як слід,

Повелитель аби мав

Лиш смачні, – купець сказав.

Купу мангочок відтак

Перепробував на смак.

І приніс в багатий дім

Міх надкушених плодів...

А цікаво: в Мінторгівлі

Покупці такі є смілі?

 

ЮНАК І МУДРЕЦЬ

У мудреця спитав юнак:

– Скажи, а стати мудрим як?

Та бородатий чоловік

В одвіт ні слова не прорік,

Натомість пальцем юнаку

Дав знак зайти із ним в ріку.

Коли води було по шию,

Мудрець занурив хлопця живо

В глибоке царство, аж покіль

Юнак не вирвався звідтіль.

– Чогось бажав в ту мить, мабуть,

Коли хотілося дихнуть?-

Розсіяв усмішку мудрець.

– Повітря!!! – мовив напівмрець.

– Так само слід вночі і вдень

Хотіти мудрості – й прийде! –

Підсумував володар істин

І сів на березі хліб їсти...

О, так би, як юнак повітря,

Хотів усяк в державі нашій

Лише на чесній жити каші

Та проти зла гострити вістря!

 

ІМПЕРАТОР І ЖЕБРАК

На імператорське подвір'я

Забрів жебрак: на чубі – пір'я,

Не одяг – жаль, сум під очима,

Благенька торба за плечима.

Підбіг до нього воротар:

– Чого бажаєш ти, злидар?

Напийся з глека ось води –

Та й к бісу звідси геть іди!

Жебрак із подивом сказав:

– Та щоб у тебе я щось взяв?

Вчув імператор цю розмову.

– Чом ставиш ти таку умову? –

Спитав, закликавши в палац.

Жебрак зубами тільки – клац:

– Бо воротар не є вельможа,

А оббирати слуг не гоже.

– Тоді тобі я сам подам

Свій найдорожчий в світі крам!

Неси хутчій! – гукнув міністру.

– Та прихопи вина каністру!

Той миттю виконав наказ .

У торбу вкинули все враз.

Та імператор і прислуга

Вловили диво: не набухла

Жебрацька торба вантажем.

– Ми ще тобі щось принесем, –

На імператора лиці

Заграли смутку промінці.

У торбу вкинули каміння

Коштовне, та його падіння

Ніхто при цьому не почув –

В порожній торбі вітер дув.

Тож імператор ледь не зліг:

– Невже нічого дать не зміг?

І він у торбу досить дивну

Усе своє багатство вкинув!

– Тепер жебрак я, як і ти, –

Сказав з відтінком доброти. –

Тому відкрити вже годиться,

У чому торби таємниця.

– Не торба це, – зітхнув жебрак,

А згорток розуму. Ось так...

Якби знайшлась в якогось хлопа

На держзлодюг подібна торба!

 

СУПЕРНИКИ

У змії, що гріла зло

І була швидка на ріст,

Два суперники було:

Голова і спритний хвіст.

Сперечалися вони,

Хто насправді головний.

Голова шипіла люто:

– В мене – очі, рот, отрута.

Тож особа перша – я!

Правда у хвоста своя:

– Обів'юсь довкола дуба –

І не зрушиш з місця, люба.

Якось так хвіст і зробив...

Голова аж три доби

Ворухнутись не могла,

І не їла, не пила.

Зголоднівши геть, поспішно

Прошипіла уже ніжно:

– Відпусти, я визнаю

Першорядну роль твою.

Розмотався відчайдух,

І змія в огонь – бабух!..

Так гризуться гілки влади,

Щоби владу поховати.

 

СЛІПИЙ І ЛІХТАР

Сліпому гостю ліхтаря

Господар дав: – Візьми в дорогу,

Тобі він буде за підмогу

У темноті, як та зоря!

Сумна прийшла невдовзі вість:

На когось, все ж, наткнувся гість,

Адже господар завинив –

Він ліхтаря не запалив...

У путь незвідану народ

Свій відправляють безголові,

Як цей господар-ідіот.

Вожді, на щастя, тимчасові.

 

ЧЕРГА НА ВЕЧЕРЮ

Вишикував чергу

Батько на вечерю.

Першим – син дворічний,

Другим – семирічний.

Третє місце – Любі,

Що танцює в клубі.

Далі стала Ліля,

Котра жде весілля.

Потім – дід і баба,

Пес Білява Лапа,

Кішка Охіндрея

І папуга Фея,

Хом’ячок Данилко,

Їжачок Барилко,

Соловей Овідій,

Черепаха Діді,

Морська свинка Дашка

І шиншила Яшка,

Кролик Батарейка,

Настя-канарейка,

Гриць-хамелеончик

І пітончик Ромчик,

Щурик Вередунчик,

Рибки Булька, Мулька,

Вертик і Пірнулька.

В чергу лиш не стала

З батьком мама Алла,

Бо укотре бачить:

Їй харчів не стачить.

Через це нещастя

Схуднути удасться.

Ну а читачеві

Реготнуть з вечері.

 

ФІРМА «ПРОКАТАЙЛО»

І МАЙСТЕР ВИКИДАЙЛО

В одному місті, як бувало,

Одне Ледащо проживало.

Жувало, спало і пило,

Ще й виглядало НЛО.

Аж якось в хату до Ледащо

Зайшли Пропащо і Чортзнащо.

Перехилили, покурили,

Ледащо трішечки набили,

А потім висохли від поту

І запросили на роботу,

Турбот додавши для Ледащо,

Хоч не хотів він їх нізащо.

Отак у фірмі «Прокатайло»

З’явився майстер Викидайло,

Який в квартири заглядав

І всі проблеми усував.

Якщо із ладу вийшов кран,

З труби смачний забив фонтан,

В дверях впокоївся замок,

Урізав дуба пилосмок,

У холодильнику тепло

Собі навік гніздо звело,

Скляк телевізор, ноутбук

З полиці гепнувсь на сундук,

Згоріла праска чи крута

Електро-газова плита,

Упала стеля чи стіна,

Підлога вигнила до дна,

Розетка раптом підвела

Чи люстра душу віддала –

Це все негайно Викидайло,

Узявши грошики на чайло,

Як дивовижний чарівник,

Виносив з хати на смітник…

Міцніла фірма «Прокатайло»,

Не бідував і Викидайло.

Та якось маг не оперети

Поплутав мухи і котлети:

Начаювавшивсь в тітки Ірми,

Він виніс геть усе із фірми.

Спочило в бозі «Прокатайло»,

Пропав і майстер Викидайло…

Смішна історія й сумна,

Та справедлива, все ж, вона.

 

БАБА КЛАРА І ДИКА ОТАРА

Здивувала баба Клара

Дім весь новиною:

– Баранів живе отара

Дика наді мною!

Досі я про це не знала,

Люди мої щирі,

А цієї ночі впала

Стеля у квартирі.

Їй було від чого впасти,

Бо так тупотіли

І так бекали лобасті,

Мов чорти-дебіли!

Вмить посипались питання:

– Звідки ці сусіди?

– Хто дозволив проживання?

– Скільки це терпіти?

А тоді уже поради

Хлинули рікою:

– Президенту слід писати!

– Вимести мітлою!

Полетіли і критичні

В бабу Клару стріли:

– Чом ті крики істеричні

Цілу ніч терпіли?

Піднялися б до отари

Й заявили чітко:

«Не минути вам покари!

Буду першим свідком».

На завершення жарину

Підкотили діти:

– Барани хіба людину

Можуть зрозуміти?

Баба Клара після цього

Тільки пояснила:

– До створіння того злого

Я вночі ходила.

Чемно стукнула у двері –

Вийшов баранисько

З оселедцем у фужері

І вклонився низько:

«Ти откуль, – спитав, – старушка?

Можєт хочеш чаю?

Прокурора я Андрушка!

З братвой оддихаю!..

Баранів подібних знаю

Й бабі Кларі співчуваю.

 

РИММА ПІД ДВЕРИМА

Напівгола всілась Римма

У сусіда під дверима.

По мобілці серед ночі

Про кохання щось торочить.

Вийшов заспаний господар:

– Що за гамір? Що за мода?

Не даєш нікому спати –

Може, доню, ти – лунатик?

Римма встала під дверима,

Звабно блимнула очима

І промовила сусіду:

– Зачекай хвилинку, діду.

Як на вистражданий клич

Не появиться мій хрич,

То на зло йому, клянуся,

Я до тебе пригорнуся!..

Де сьогодні дівка Римма?

За сусідськими дверима.

 

ПАТЯКА ТА ЙОГО ПОДЯКА

Редактор Патяка, відомий ділок,

Вхопити надумав із неба зірок.

Відтак надіслав і особам відомим,

І просто близьким і далеким знайомим

Листи Інтернетом прості й зрозумілі:

"Себе перевірити можеш на ділі.

Якщо є щось гостре в шухляді таємній,

Яке б в першу чергу належало темі

Корупції, здирства, підступництва, зради,

До друку подай задля честі і правди

На нижче зазначену мною адресу.

Ми пустимо в друк найсоліднішу книгу,

Що викличе потім читацьку інтригу,

А кожному автору – гроші і славу,

Ще й відгуків схвальних нестриману лаву".

А далі в листах мерехтіла примітка:

"Робота усяка – не марності тітка,

На неї потрібні чималі затрати,

Тому слід 100 баксів до творів додати".

На лист від ділка відгукнувсь майже кожен,

Хто ручку тримати хоч трішки ще може

Й купляти хвалу звик бодай у розстрочку,

Аби одягнути гордині сорочку...

І вийшла... брошурка "Брехати облиш!",

В якій – нісенітниці й видумки лиш.

Патяка, що зник, написав у пролозі:

"Збулося. Я радий цій фіндопомозі"...

А в тебе, читачу, нема на прикметі

Отих, що зривають зірки в Інтернеті?

 

СЛУХНЯНИЙ СИНОК

Синку розкривали до вічності коди:

– Не перевантажуй себе, бо це шкодить!

Узяв на озброєння хлопець підказку,

Коли на посаду потрапив, як в казку.

Ні в руки нічого не брав, ні до серця,

Тим паче – в баняк, головою що зветься.

Завзято лише натрамбовував пузо,

Бо гнулись усі перед вдаваним тузом.

Батьки на цю шкоду махали рукою:

– Нехай козиряє хоч тіла вагою.

Товстіти почав той синочок так різко,

Що крісло під ним провалилося з тріском...

Найбільш завдає для ледачого шкоди

Порада від тих, хто такої ж породи.

 

ВИЗВОЛИТЕЛІ

В небі раптом зникло Сонце...

Затривоживсь літній День:

– Викрав друга мого хто це?

Хмари, – мовив свіжий Пень. –

Бачив сам, як ці потвори

Налетіли мить тому –

Й твого друга в сині штори

Загорнули, як в пітьму.

Стішивсь День: – Ох, від покари

Їх ніщо вже не спасе!

Гей вітри, хапайте хмари –

Хай одвіт дадуть за все!

Заходилися накази

Ті виконувати Дня –

Й на шматки порвали зразу

Тих, хто Сонце з неба зняв.

Знову світло й тепло стало,

Знов природа ожила...

Небо з радості кричало:

– Визволителям – хвала!

Слави марш вітриськам грали,

Накривали їм столи,

Хоч вони насправді хмари

Та й на Сонце натягли.

Бійся в небі чорних плям,

Та не вір ніколи пням.

 

ПРО ПИСЬМЕННИЦЬКУ ПРАЦЮ

Відомому письменнику сказали:

– Це ж треба думать, що писать та як,

Аби шедеври повнили причали,

До читачів приходячи відтак…

На те митець забив гостренький цвях:

– Є думаючих телепнів багато,

Які у дні буденні та у свято

Сидять у владі в центрі й на місцях.

Забувши про роботу, все мізкують,

Що написать таке на папірці,

Аби в трудяг, які весь час бідують,

З’явилася усмішка на лиці?

А ось письменник – той лише нотує

Думки, які приходять із небес.

І праця та сердегу так мордує,

Що в чубі сивина цвіте, як без!

Коли відходить він із цього світу,

З собою забирає Божий хист.

А мудрагель, народжений для звіту,

Передає своїм замилень хвіст.

 

ПРО БАЙКАРЕВУ ПОМИЛКУ

З'їв Байкар ще мало каші,

Щоб прославить персонажі.

Тож, облишивши писання,

Перейшов на наминання.

І за сорок з гаком літ

Він прославив... свій живіт.

Знай, якщо не ерудит,

Не поможе апетит.

 

ПРО ПРОДАЖНОГО МИКИТУ

Петро Микиті розповів,

Що Гриць – любитель хабарів.

Той довго думати не став –

Грицьку цю вістку передав,

Який отриманим «добром»

Вмить поділився із Петром.

Зреагував Петро притьмом –

Назвав Микиту брехуном.

Микита – тим же ув одвіт…

І згас між ними дружби світ.

А гриць, любитель хабарів,

Позбувсь запеклих ворогів.

Хто друга свого продає,

Той лиху руку подає.

 

ОНИСЬКО ТА ПОКУПЕЦЬ

Тільки-но придибала весна –

Заколов Онисько кабана.

Два центнери важила тварюка,

Тож грошат підкинуть мав онукам.

Ось і Покупець не забарився,

На ціну Ониська погодився.

Та купюр в'язаночку свою

Не Ониську дав, а колію:

– Що вколошкав славного кувіку,

Дякую я цьому чоловіку!

Гроші взяв колій, кабан поїхав,

А Ониську залишилась втіха:

Всьоме снігом зимонька стіка,

А він правду все шука й шука.

Чи знайде її, ніхто не зна,

Бо давно вже з'їли кабана,

Вмер колій, а родич Покупець

Втік на океанський острівець...

Дивна ця історія чи ні,

Та вона нагадує мені

Свіжу ситуацію з книжками.

Влада чинить так із авторами,

Як отой свинячих майстер справ,

Що в Ониська зарібок украв.

 

ПРО ХИТРОГО

САТИРИКА

Заступник Бога із питань

Порядку вже не першу

Прислав із громом в ранню рань

Сатирику депешу.

В ній чітко вказував, кого

Митець мав одшмагати

Своїм дошкульним батогом

За підкуп і розтрати.

У документі, зокрема,

Ім'я стояло... брата

Митця самого, котрий мав

Вже статус депутата!

Сатирик мовчки прочитав –

Й хотів було вхопити

До рук знараддя карних справ,

Щоб пройду та й провчити.

Але за стіл робочий сів

І втяв про брата оду,

А не жбурнув на нього гнів

За кримінальну шкоду.

Та й відіслав на небо звіт

У штаб самого Бога,

Щоб замести злочинний слід.

Проте забув небога:

З небес діяння всі і всіх

Бог бачить, як і муку.

Тож за великий вельми гріх

Відняв митцеві руку...

Якщо служити взявсь порядку,

Одну в кишені май печатку.

 

ПРО СКУПОГО БАГАЧА

Жив-був якось чоловік,

Що займавсь одним весь вік:

Мудрі все збирав поради.

Але клав не до шухляди –

До своєї голови,

Щоб не вкрали вороги.

Кожен день аж сто підряд

Клав до кумпола порад

Од відомих старожилів,

Що вклонялись мудрій силі.

Та нікому із громади

Не вділив і півпоради.

До кінця так свого віку

Пощастило чоловіку

Діамантові думки

Перебрати у мізки.

А коли настав той час,

Щоб кістлявої наказ

Слушно виконать, багач

Видав світу тільки плач,

Бо від зібраних скарбів

В голові лиш біль осів.

Тож нащадкам передати

Зміг лиш слово: "Дурнуватий".

Ти ж, читачу, не журися –

Завше мудрістю ділися.

 

ДИВАКУВАТІ ТЕРПУГИ

Раз на уроці виробничого навчання

Учитель учням дав просте завдання:

До рук звичайні терпуги узяти

Й підківки до чобіт одшліфувати!

Зраділи вихованці:

– Це не труд – забава!

І закипіла справа.

Та терпуги таке зчинили завивання,

Що Вчитель учнів зупинив старання

І мовив:

– Терпуги, як і живі істоти,

Поваги хочуть задля гарної роботи.

Якщо цей інструмент неправильно тримати,

Метал не шліфувати будуть – рвати!

Та й показав майстерності зразок...

То учням був на все життя урок,

Бо завдяки тим терпугам дивакуватим

Навчились радість іншим дарувати.

 

НАЛЯКАНІ ВОРОНИ

Було село – і зникло вмить село:

Його із головою замело.

Ні вогника ніде, ні метушні,

Лиш кучугури-велетні одні...

Закаркали налякані ворони:

– Це ж світоньку кінець! Хто поборонить?!

І так потужно всі заверещали,

Що враз сніги глибокі і розтали

Й село водою сніговою

Та й затопили з головою...

Не всякий крик в біді – підмога.

Не можеш сам допомогти –

Проси в мудріших та у Бога

Шляху до кращої мети.

 

ПРО СОБАЧУ ПРОГРАМУ

Програму розвитку дурниць

Собача зграя та й схвалила,

Зобов'язавши всіх куниць

Душить курей заради мила.

Куниці спішно документ

Реалізовувати стали –

Вони господарю в момент

Ідею зиску підказали:

– Нам віддаєте курочок,

А ми вам – мила два вагони!

Піддавсь спокусі мужичок –

І почалися моціони.

Куниці в курячий гарем

Вривалися і кров пускали...

За кілька днів на місці ферм

Скотомогильник влаштували.

Надбали мила згідно норм?

Облиште підсумків мороку.

Собача зграя мала корм

Собі безплатний на півроку.

А виконавці вказівок

Пішли на інше полювання.

Ну, а господар курочок

Загнувся від розчарування...

Цю притчу вигадав чи ні,

Судить тобі, читачу, треба.

Хотілось лиш кивнуть мені:

Програми роблять пси під себе.

 

 

 

ГАЙОК БАЙОК

 

СВИНЯ ПІД ДУБОМ

Вихваляла Дуба

Молода Свиня,

Поки їжа люба

Малася щодня.

А коли всі зжерла

Жолуді під ним,

Шмат кори ще здерла

Й нарекла скупим…

Отака ось байка

Про Свиню лиху,

Котрій тільки швайка

Може збить пиху.

Що ж з людьми робити

Тими, що під виск

Починають рити,

Як втрачають зиск?

 

СЛУХНЯНА ЖАБА

На догоду мамі,

Що зомліла в спеку,

Вискочила заміж

Жаба за Лелеку.

Склалось щастя Жаби

Із основ звичаю:

Зразу ж після свайби

Втрапила до раю.

 

ЩОДО ЖОВЧНОГО МІХУРА

До жовчного старого Міхура

Прийшла відпустки вічної пора:

Його на пару з Камінцем, як сливка,

Діждалась після Скальпеля могилка.

Та Власник жовчю чвиркать не відвик –

Знайшов для решток прихисток Язик.

Чіпати ж Язика, якби й бажав,

У Скальпеля немає жодних прав.

 

КОНДИЦІОНЕР

Язиком молотить справно,

А пригріє сонце славно –

Починає сапати,

А опісля – капати.

Не життя – суцільна мука.

І нагадує ця штука

Для старого Фаника

Хитрого хабарника.

 

ВІДВАЖНИЙ СПІВЕЦЬ

Пищав Горобець:

– Ну хто накінець

Вже скине із трону

Зухвалу Ворону?

Вона все хапа,

Адже прескупа.

Мене за зернину

Довбнула у спину.

А пса, що дрімав

За мискою страв,

За хвіст ущипнула –

Й на вишню чкурнула.

А дядечко Гнат,

Серіг що курчат,

Отримав як дяку

На голову б'яку…

Пищав Горобець,

Відважний співець,

Пищав у кубельці

На вушечко неньці.

 

СЕНЬ ТА ОСІНЬ

Жирні Сень обтер вуста:

– О красуне золота!

Ти одна з пір чотирьох

Нанесла всього у льох:

Огірочків, кабачків,

Моркви, кропу, бурячків

І капусти, і квасолі,

Помідорів, бараболі,

Редьки, перцю та цибулі,

Завбільшки, як ті каструлі,

Баклажанів, гарбузів,

Ще й петрушки сім возів,

Яблук, груш, черешень, слив

Та ще інших спілих див!

Осінь Сеньові на те:

– Це все правда, а проте

Пам'ятати, лежню, слід,

Що якби не батько, дід,

Мати, баба та брати,

Мав би з того дулю ти!

 

ПАТРІОТ

Щур життя віддав за дірку,

Крізь яку проліз в комірку.

 

ПОХВАЛА

Доказує Антена:

– Телепередавач –

Особа зовсім темна,

Та вируча Вмикач.

Він відкриває очі,

Слова в уста вклада,

Бо дуже-дуже хоче,

Щоб вибухнув балда!

 

КІНЬ І ГЕДЗЬ

З воза випрягли Коня –

Право на спочинок

Заслужив, бо не куняв –

Працював на ринок.

Батога над ним нема,

Сам пасеться в полі.

Одне слово, чотирма

Став на стежку волі.

Ветерана статус Гедзь

Також має нині,

Позаяк сидів не десь –

В трударя на спині!

Втім, і досі там сидить,

Де сидів до цього,

Бо хто ж буде крівцю пить

У Коня без нього.

 

ГОНОРОВИЙ ПЕС

Миготіння раптом

Вгледівши коліс,

Доганяти транспорт

Заходився Біс.

Гавкає сердитий

Під оцю затію –

Натяка: "Робити

І я щось умію!".

 

ДОЛЯ НАХАБИ

Гедзь Коня вкусив – ого!

Але Кінь не вбив його,

Хвіст довжезний позаяк

Був зав'язаний в кулак.

Тож удруге серед дня

Налетів Гедзь на Коня,

Сподіваючись на те,

Що від щастя розцвіте.

Та нахабу знищив Кінь,

Бо був іншим хвіст. Амінь.

Пам'ятать слід Гедзя долю

Тим, хто топче нашу волю.

 

ГОЛІ МРІЇ

Якби для жаби роги,

Задерла б чапля ноги.

 

У НОГУ З ЧАСОМ

Педдосвідом ділився літній Лом,

Як брати гору над упертим Злом….

 

ЩЕДРА ДУША

Новому побажав старечий Рік,

Щоб довшим був удвічі в нього вік!

 

НЕУВАЖНИЙ СЛОН

Всівся слон на легковик:

– Ну, вези мене у цирк!

Обізвалась миша тут:

– Як тобі поїде брухт?

 

НЕПОРЯДОК

Дивувалася ворона:

– Де кізяча охорона?

 

ПРИВІЛЕЙОВАНИЙ ПЕС

Пес хвалився биркою на вусі:

– Я тепер – недоторканний, друзі!

 

ПОДІЯ

Осі хвалитись успіхом припало:

– Я у юрбі презентувала жало!

 

ПРОСТЯЧКА

Зізналась кропива жалка росі:

– Мою ось мову розуміють всі.

 

СОРОМЛИВІ ШТАНИ

Сушилися штани біля вогню

І пошепки всесильного благали:

– Аби на мене люди не кивали,

Спали, бо пан протер уже матню…

 

ЗАБАГАНКИ ПОГАНКИ

Просила поганка боровика:

– Знайди-но для мене ти грибника…

 

ОБРАЖЕНИЙ КАРАСЬ

Каравсь карась:

– Я так старавсь

Ковтнуть гачок,

Та щупачок

Лихий нарвавсь –

І упіймавсь…

 

БІДОЛАШНА МУХА

Дзижчала муха журавлю:

– Лети у вирій, якщо дужі крила.

А я, забута усіма й безсила,

Вже якось зиму люту пересплю…

 

ТАРГАН-КОНСПІРАТОР

Аби не заважали лихачі,

Тарган новини слуха в приймачі…

 

САЛО ПІДКАЗАЛО

Зашкварчало люто Сало –

І невдовзі смальцем стало...

Це наука тим особам,

На язиці в котрих – злоба.

 

СПЕЦІАЛІСТ

Здобула фах лома

Молода Оскома.

 

УСПІШНІ ГАСТРОЛЕРИ

В тури по країні

Повезли пісні

Безголосі півні

Й курочки м’ясні…

Успіх щедрий мали

Завдяки харчам:

До смаку припали

Лисам-слухачам.

 

ЩОДО СТАРОГО ХИЖАКА

Йому такий живий світ любий...

Але зітхає:

– Вже беззубий...

 

ЛИХО КРОТИХИ

Кроту дорікнула Кротиха:

– З тобою набралася лиха:

За вік, який я прожила,

Побачити світ не змогла.

Щоб Сокіл був стрівсь, а не ти,

Зоріла б на все з висоти!

 

ОБРАЗА

Дірявий Кран жалівсь на Воду:

– Текти весь час взяла за моду...

 

КОЗЕЛ І БАРАН

Ви чули вість? Козла і Барана

В обідню пору край села на лузі

Неждано познайомила Весна.

І вже вони два дні – великі друзі!

Аж тут Козел, ще зовсім молодий,

На лобі в Барана угледів роги –

І мекнув:

– Ах, який же ти крутий!

Ти – славний велет нашої епохи!

Нехай тобі ці штучки досить модні

Моїм дарунком будуть від сьогодні!

Це Барана настільки пройняло,

Що він з усім негайно погодився...

Та через мить побачило село,

Як із Козлом старий Баран побився,

Бо той з-під носа свіжі корінці

Поцупив – і задер од сміху ноги...

Щоб обірвати дружби всі кінці,

Баран побив об стовп міцнющі роги.

_______

Коли зійдуться дурнуваті,

То й роги будуть винуваті.

 

КОНЦЕРТ ОД ВІСЛЮКІВ

Концерт підготували

Для звірів віслюки:

І сцену підшукали,

Знайшлись і співаки.

Єдиного вухатим

Зробити не вдалось –

Програму свята скласти...

Тож тут все почалось:

Виходили на сцену

Із боєм співаки,

Бо мали величезну

Всі силу як бики,

Бо прагнув кожен першим

Для звірів заревти,

Щоб власний задум звершить –

На п'єдестал зійти.

Суперника рогами

Так штрикав люто всяк,

Що догори ногами

Летів той у кущак.

Під оплески звірячі

Завершивсь тим концерт,

Що стогони бичачі

Були лиш на десерт.

Тапка ось вийшла драма.

А винен хто? Програма!

 

ДІЄВА НАГАДКА

Забудьку-Вовку Заєць нагадав:

– Від безробіття гинуть зуби!

І пропав.

 

ЩОДО ЗАСЛУГ

Вихвалявся жирний Короп:

– Не впізна мене всяк скоро:

Із відра ще до обіду

У духовку переїду!

– Що там ти, – озвався Рак. –

Я за мить впаду в баняк!

Лящ прорік: – Моїй родині –

Честь висіти на бантині!

А Карась безперестанку:

– Сподіваюсь на сметанку!

Тільки Жаба з беріжка:

– Ах, нещасна я яка...

 

ЛИСОВА НАТУРА

Душить жаба,

Їде дах:

"В Зайця лапа –

У бинтах!".

 

КРІТ - НАУКОВЕЦЬ

Не вилазячи з нори,

Виголошував промову

"Сила світлої пори,

Що дає життю основу".

 

ОБРАЖЕНЕ ШИЛО

На Голку гнівалося Шило:

– Ну що ти всюди носа пхаєш,

Роботу в мене відбираєш?!

Чи б я сорочку не зашило?

 

ГРІЗНА ПАНІ

Хизувалася Драбина

Із одним лише щаблем:

– Щоб уникнути проблем,

Обмина мене людина!

 

ПРЕМІЙОВАНИЙ КОМАР

Від імені відомого Тхора

Преміювали щойно Комара,

Бо вчора він вкусив за ніс Бровка,

Який Тхора прогнав із курника.

 

КРОТОВА ВІДЗНАКА

Відзнаку заснував старезний Кріт

Для звірів, риб, птахів, кротів, тим паче,

За вміння все життя цей білий світ,

Що доокіл розкинувся, не бачить.

 

ПІВНЕВЕ МАЙБУТНЄ

Півня юного собаче

Плем'я запитало:

Ким себе в майбутнім бачиш,

Пір'яне довбало?

Мрієш власником гарему

Курячого стати

Чи в оренду птахоферму

Лисові здавати?

Півень лапою під боком

Знехотя почухав,

Потім ще дряпнув під оком,

Де сиділа муха,

І промовив псам пихато:

– Стежте за прогресом.

Буду в юшці, каже тато,

Я делікатесом!

 

ЩИРЕ ЗІЗНАННЯ

М’ячу старечі бутси якось зрання,

Із цвяха впавши, кинули зізнання:

– Ми так тебе, шкірянчику, любили,

Що, поки ти не скляк, безтямно били…

 

ОСВІЧЕНЕ КУРЧАТКО

Півень дзьобає Курчатко:

– Що з'явилося спочатку –

Мама Курка чи яйце?

І почув одвіт на це:

– Першим в світ цей принесло

Купу пір'я НЛО!

 

ОСОБЛИВА КОВБАСА

В неї правило було:

Як в буфет летіла,

Натягала півкіло

Шкіри на грам тіла...

 

МУШИНА ПЕРЕВАГА

Хоч в них різні імена,

Різна крилець довжина,

В Мусі, Бджілці та Осі

Бачать схожість люди всі:

І кусають, і літають,

Й на солодке нападають.

Та найвищий із цих трьох

Статус – в Мухи! Бачить Бог.

Бо ж багато хто і досі

Тільки Муху має в носі.

 

ДОЛЯ МУХИ

Півхвилини Муха

Із верби вивчала,

Як в ставок Ропуха

З берега стрибала.

Тії вправи сходу

Муху полонили –

І вона у воду

Гепнулась щосили!

Сумно хвиля плеще,

Віє вітер з поля...

В графоманів дещо

Щасливіша доля.

 

ВІДЗНАКА

Рябій Кобилі

За "Сни премилі"

В супероправі

В конеуправі

"Копита й віжки"

Вручили ліжко!

 

РУДИЙ І РЯБИЙ

Осінню вартуючи трасу,

Лежали край неї два пси.

І той, що рудого окрасу,

Рябого за хвіст укусив:

– Іди, забирайся від мене,

Бо видно тебе за версту!

Не хочу, щоб авто шалене

Побачило нас на посту...

Підвівся рябий – і додому

Подибав, бо слухатись звик...

За мить необачно рудому

Дві лапи відтяв легковик.

___

Ця байка схиляє до того,

Що траса не терпить забав,

Й рябий, мо', вберіг би рудого,

Якби той його не прогнав.

 

ЗАСЛУЖЕНА НАГОРОДА

Задротована Свиня

Радо хрюкала щодня:

– Нагороду заслужила

За усе, що я підрила!..

 

ЩОДО ВІДОМОЇ ПАРТСИЛИ

Сила партії цієї

Рівноваги набула:

На ідеї – діареї,

А закрепи – на діла.

 

ПАЛЬМІР І БРОВКО

Без будки та харчів

Залишився Пальмір,

Бо злодія вночі

Впустив у панський двір.

Край річечки приліг

Нещасний в бур'яні

Обдумувати гріх

І справоньки сумні...

Аж біг Бровко кудись –

Приблуда із приплуд.

На хвильку зупинивсь:

– Ти чом це, друже, тут?

Пальмір і розповів,

Як з двору вилітав.

І навіть кілька слів

Господаря згадав.

Приблуда співчуття

Враз висловив як брат:

– На жаль, старе життя

Не повернуть назад...

– Пуста жура твоя, –

Пальмір сказав на те.–

Позбувся статків я,

Та воля є зате!

_______

Почув це бідний Лесь –

І сум подівся десь.

 

РЕВОЛЮЦІЙНІ ЗМІНИ

Трон дістався Баранові.

І з'явивсь його указ:

"Кукурікання ранкові

На нічний призначить час".

 

ЗАБУТІ ТРУДЯГИ

Від зорі та до зорі

Світять в полі ліхтарі...

 

КУРЯЧА РАДІСТЬ

Кудкудаче Курка юна без кінця:

– Півень мій співає під ім'ям Курця!

 

НАТЯК

Порожній Сумці все одно –

Діряве ачи ціле в неї дно.

 

СМІЛИВЕЦЬ

Про Вовка промовка,

А Заєць – вже тут:

– Я вивчивсь на Вовка!

Страхам всім – капут!

 

ФАХІВЕЦЬ

Отримав Лом

Ключа диплом.

 

РЕВОЛЮЦІОНЕРКА

Повчала Грушу Кропива:

– Виборюй жалити права!

 

ПРАКТИЧНА СОВА

Захопилася Сова

Жайворонка співами,

Щоб отримати права

Володіти пільгами…

 

ЩОДО РОЗКОШІВ І ЗЛИДНІВ

У розкошах купається Сова,

У злиднях потопає майстер Жайвір...

Подібне і в людей, на жаль, бува,

Коли керують глухарі в державі.

 

ВРАЖЕННЯ НОСА

З фестивалів кави, шашлику

Й бойового гопака в ліску

Повернувся нещодавно Ніс,

Звідки вражень цілий міх приніс:

Запах свіжо смажених зернят,

М'яса молоденьких поросят

І солідний, завбільшки з кулак,

Від удару замашного знак!

 

ЖИРАФА, РИСЬ ТА УДАВ

Жирафі дорікнула Рись:

– На мене зверхньо не дивись!

Жирафа погляд поміняла,

Коли, роздерта, долу впала.

– Ну й нерозумниця, – сказав

Тоді розчулено Удав. –

Біди б ніякої не мала,

Якби повз хижу проповзала…

____

І між людьми здавна, як горобців,

Таких нахаб, невдах і мудреців.

 

КУРЯЧА МРІЯ

Кота під кованими стрівши ворітьми,

Затріпотіла Курка заздрісно крильми:

– Якби Бог лапи загребущі дав мені,

Носила б я не пір'я – шуби хутряні!

 

СОНЦЕ І БУДЯК

У край, куди занадились дощі,

Дерева, трави, квіти та кущі

У гості Сонце любе запросили,

Аби воно тепло вернуло й сили,

Високім небу світлі кольори,

Густі прогнавши хмари та вітри,

Дало можливість і цвісти, й рости,

Красу і ніжні пахощі нести…

Почувши клич, образився Будяк:

– Без мене це робить посміли як?

Відкласти я запрошення прошу,

Бо зовсім іншу задумку ношу:

Нам треба вимагати в хмар плащі!

Від здивування затряслись кущі.

Але сусід колючий не вгавав –

Свої він плани втілить вимагав.

Почуло Сонце примхи Будяка –

І прищемило дурню язика:

Залишило дощі над головою

Лише у нього… І зогнив з бідою.

Ця скромна байка хитро натяка

На владного одного будяка,

Який артисту, знаному у світі,

Що виступить безплатно мав у місті,

Відмовився приміщення надати

Без прибуткової оплати.

 

УСЛАВЛЕНИЙ ЦВЯХ

Крізь дощечку гнилу пройшовши шлях,

Звання Героя удостоївсь Цвях!

 

ДИВОВИЖНИЙ РАХУНОК

У футбольному двобої

На осіннім стрілись полі

Збірні лисів і вовків

За підтримки їжаків.

Видавсь матч на все багатим:

На фінти, стрибки, підкати,

На падіння та ривки,

Суперечки та картки,

Роздавав які усмак

Головний арбітр Хом’як.

Не було в запеклій грі

Лиш м’яча та ще воріт.

Результат же цих забав

Крук старий підрахував,

Що в інспекторах сидів:

– Сім одірваних хвостів!

 

Із циклу «Балакуча риба»

 

РИБ’ЯЧА ЗАЗДРІСТЬ

Солена, морожена

На полицях риба –

Наче заворожена:

Оком і не липа.

А жива у баліях

Лупить так хвостами,

Наче то баталія

Мовна з покупцями.

Тож для вгамування

Всяк її купує

Й після прибивання

У торби пакує.

Солена, морожена

Заздрить для такої,

Позаяк запрошена

За життя в покої…

 

ВТІК ОБІД

Задля юшечки навару

Лящ з Плотвичкою на пару

Шугонули ув окріп,

А за ними – Перець, Кріп,

Цибулина та Петрушка…

Ну й смачнюча вийшла юшка!

Смакували баба з дідом,

Ще й ділились із сусідом.

Ображався тільки Кіт,

Від якого втік обід.

Та почув од Петруся:

– Йдем ловити Карася!

 

У КЛОПОТАХ

На базарі – дивина:

Не знайти ніде Лина.

Окунь вість несе розчулу:

– Заготівля в нього мулу!

 

ОБЕРЕЖНИЙ КАРАСЬ

Карась наслухавсь балачок

Про кисню брак в ковбані –

І кинувсь миттю на гачок,

Щоб плавать у сметані…

 

ПОРЯДНИЙ КАРАСЬ

Впиравсь Карась:

– Не хочу в юшку –

Я вже купавсь.

Беріть на сушку!

 

ТОВСТОЛОБОВА

ОБРАЗА

– Не народ, а справжній жлоб, –

Товстолоб булькоче. –

В черзі за мій суперлоб

Товпитивсь не хоче…

 

ВЧЕНЕ ПИТАННЯ

Мав Карась питання вчене:

– Чом на Коропа ціна

Значно вища, ніж на мене,

Хоч водойма в нас – одна?

 

МУКА ЩУКИ

Хвостом виляла Щука:

– Яка то, братці, мука

Безмірна і страшна

Чекать на казана

Підвішеній на дроті

Без рибоньки у роті…

 

КРОПИВА І ЛОПУХ

На Кропиву Лопух напав:

– Ти жалиш всіх без перебору

У будь-яку хвилину й пору

Без жодних і підстав, і прав!

Де совість, чуйність, співчуття?

Якби із мене приклад брала,

На очі б рідше потрапляла

І мала б, як олсь я, життя:

Ніхто не варить з мене борщ,

Не додає у корм кувікам,

На поталу не кида лікам.

Тривожать вітер лиш і дощ…

У Кропиви знайшовсь одвіт:

– Людей увагу привертаю,

Бо я для того й виростаю,

Аби мав користь з мене світ!

____

Цю байку втяв хвилин за дві

Як дяку мудрій Кропиві.

 

КОБИЛИНА НАСТАНОВА

Не запрягайте мордою до воза,

Бо можете зостатися без носа.

 

СОРОЧИНА НАСТАНОВА

Розношу на хвості всілякі вістки,

Тому звання повинен сорочком

Заслуженої видать журналістки

І забезпечить інтернет-зв’язком!

 

СВИНЯЧА НАСТАНОВА

Є риючої техніки до біса,

Та нею керувать комусь ще слід.

Відмовтеся мене на сало різать –

І я вам перерию білий світ!

 

МУШИНА НАСТАНОВА

Якщо з липучки вирватись не вдасться,

Про хлопавку згадаєш, як про щастя.

 

ТАРГАНОВА НАСТАНОВА

Нікому не показуйся на очі,

Бо можуть вполювати й серед ночі.

 

СОБАЧА НАСТАНОВА

Якщо на вухо й прикріпили бирку,

Не зачіпай, бо я не тільки гиркну.

 

КУРЧИНА НАСТАНОВА

Якщо скубуть тебе живцем,

Не панікуй – врятуєш душку.

Якщо ж обпатрують мерцем,

На гріль потрапиш чи у юшку.

 

ЗАЯЧА НАСТАНОВА

Не сподівайсь на вовчий піст,

Якщо вхопив тебе за хвіст.

 

КОТЯЧА НАСТАНОВА

Не жди, що подадуть в обід сметанку,

Якщо її таємно їв ти зранку.

 

НЕЛЮДСЬКІ ІСТОРІЇ

– Якби не довгі вуха

Та зовсім інший смак,

Я мав би Вовка-друга,–

Зітхав старий Русак...

 

***

Корові Кінь Ослу на зло

Подарував нове сідло.

***

Загриз за те лиш Вовк стару Козу,

Що не зронила, як зустрів, сльозу.

***

Була Сороки в тім страшна вина,

Що на хвості померла новина.

***

Два тижні гавкав Вовкодав,

Що злодій в нього будку вкрав.

***

Моська на Слона все набирала:

– Не позичив хобота. От скнара!..

***

Муха в ложку з медом впала

І востаннє простогнала

Молодому Комару:

– За життя солодке вмру!

***

Кенгуру прохала Моську:

– Ну купи мою авоську!

***

Придбала вулика Оса,

Що був домівкою для Пса.

***

У шлунку курячому Жук

Як доктор бульбових наук

Обурився:

– Талант ковтнула,

Ще й від огиди, гляньте, чхнула!

***

Сова-смільчак ва-банк пішла:

На денну службу перейшла!

***

Кріт почув раз од Свині:

– Чи є в тебе вихідні?

А я вчора вже не рила,

Бо придбала дріт для рила!

***

Ображалася Лисиця:

– Ну куди таке годиться?

Щоб подякувать за сказ,

На приціл взяли ураз!

***

Горобець на цілий світ

Розцвірінькував:

– А Кіт

Так, як я, сидіть на дроті

Не навчивсь! Тож нявкать годі!

***

Хизувались Таргани:

– Ми є вічності сини!

***

Запевняла Черепаха,

Що повільність – моди сваха...

***

Комар сказав до Комара:

– Перекусить уже пора!

***

Поспішати треба як,

Щуку взявся вчити Рак...

***

Заходився всіх рибин

Переконувати Лин:

– Хто не пахне мулом Божим,

Елементом є ворожим!..

***

Вислизує з рук. Це хіба дивина?

У нього ще змалечку статус В'юна.

***

На перевірку міцності воріт

Направив Барана розумний Кіт.

***

Кролик чув од Бугая:

– Найтендітніший – це я!

***

На Нутрію – п'ята

Щура скарга слізна:

"Ми – наче близнята,

А шана в нас – різна".

***

Кепкувала Жаба з Їжака:

– Квакать не навчивсь, а при голках!

***

– Якого бачу малюка!–

Гукнув Хом'як до Віслюка.

***

– Яка ріки цієї глибина?–

Спитала Миша у Слона.

– Смішна, – упав одвіт з узвиш. –

По бороду Жирафу лиш!

***

Із хліва Кабан зорив,

Як колій Свиню смалив.

Заздрість зводила з ума:

– Бач, засмагоньку прийма...

***

Перша Курка квокче,

Друга кудкудаче,

А той, хто їх топче,

До третьої скаче...

***

Верблюд побачив, як Рукав

Пожежний піну подавав –

І заходився вихвалятись:

– Це я навчив його плюватись!

***

Корова шпетила Вужа:

– Гей неприкаяна душа,

Хильнув ти дозоньку добрячу,

Бо не повзеш – петляєш, бачу!..

***

Від себе й Курка не гребла,

Оскільки мертвою була.

 

 

    

Омонети

     Синонети

         Антонети

 

ОМОНЕТИ

 

Омоніми, о диво, о монети!

Складатиму із вас я омонети.

***

Церковний дзвін

Розносить дзвін…

***

О царю запаху! О кріп!

Тобою тішиться окріп!

***

Роса ранкова, скапуючи з віт,

Здає весні про день погожий звіт…

***

Що в пошті електронній є собачка,

Не знає жодна дворова собачка.

***

Не завоюєш Рим

Одним багатством рим.

***

Підйомний кран кухонному гукає:

–Ти – також кран?! А чом стріли немає?!

***

Не кожен полюбляє ром

І марки найвідомішої ром.

***

Не всякий політичний віз

Прибічникам надії віз.

***

І найдзвінкішій з-поміж всіх косі

Жіночій треба заздрити косі.

***

На жоден не зачиниш ключ

З весною журавлиний ключ.

***

Знайшов біля балки

Готові дві балки.

***

Власний графік

Має графік.

***

Ухопивши деркача,

Геть прогнав я деркача!

***

Угледівши у ямі міну,

Зробив Олекса кислу міну…

***

Отримали швачки наряд

Пошити святковий наряд.

***

Все детально спланував,

Тож і вдало спланував.

***

Стер з лиця дорожній порох –

І в патрон засипав порох.

***

Там, де Горині рукав,

Сміх сховав я у рукав!

***

Такий у Галі витончений стан,

Що він поліпшує мій стан!

***

Козаки долали море чайкою

Та вели розмову тиху з чайкою…

***

Зараз комірця свого зашию –

І закину щось тобі за шию!

***

Порозумнішаєш, проте

Не будеш відати про те.

***

Повір, не сон це.

То сходить сонце!

***

Ми з’їли вареники – кожен по три,

Тепер мені спину, лайдаче, потри!

***

Повчала сина мати:

–Повагу треба мати…

***

Поле

Поле…

***

Хоч я дівка і руда,

Та дорожча, ніж руда!

***

Світи, серпастику, світи,

Чекають нас нові світи!

***

Три цибулю, хлопче, три,

Залишилось їх ще три!

***

Така озвалась сила у горі,

Що все живе завмерло угорі!

***

Болить стопа, і болячок – стопа,

Та поетична не вмира стопа.

***

Оковита з жита

В нас в селі вже зжита.

***

Врожай зібрали б ми торік,

Та був посушливим то рік.

***

Не пада з неба манна,

Як в ложку каша манна.

***

Робить почерк геть не ручка,

А писаки спритна ручка.

***

Мого болю долі

Стачить на дві долі.

***

Не нагріє вас та груба,

У якої кладка груба.

***

Тільки клацнула, глянь, клямка,

Як подумав: «Мені – клямка».

***

Якби в льоху не холодець,

То не застиг би холодець.

***

Домінощик крикнув: –Риба!

Йдем до столу – жде нас риба!

***

Не придивляйся кожен день до літ –

І щастя твого здійсниться доліт!

***

Суспільний гніт

Коптить, як гніт…

***

Відбувся тур

Коней і тур.

***

Чим то, мито,

Тебе мито?

***

Мука

Мука?

***

Не тому жив сито,

Що нове мав сито.

***

Подолавши сходи,

Вгледів квітів сходи.

***

Не дійшли епідемічного порогу,

Бо не полишали хатнього порогу.

***

Стільки симпатичних Вік

Він перекохав за вік!

***

Сьорбай мовчки, розбишако, юшку,

Поки з носа не пустили юшку…

***

Не зітре образи жодна гумка,

І трусів не втрима кепська гумка.

***

Впихнувши у розетку штепсель,

Почув: говорить Юхим Штепсель!

***

Ото і весь достатку ріг,

Що барана старого ріг.

***

Не возвеличиш власний образ

Лиш тим, що поцілуєш образ.

***

Заки навчився ставить коми,

Дійшов дописувач до коми.

***

Дуже гарно засипати –

Не проблеми засипати.

***

Не той є справжній голова,

У кого лиса голова.

***

Де стояла лава,

Пронеслась там лава…

***

Необачний мул

Вимазавсь у мул.

***

Їдкого диму клуб

Посунувся у клуб…

***

Велике, бачите, цабе:

Цоб відрізняє від цабе!

***

Слова корінь –

Його корінь.

***

О вітре сорому, повій –

Верни до розуму повій!

***

Дорогою зробили добрий гак,

Аби сомиська упіймать на гак.

***

Гарний косарів укіс

Сум пустив весь під укіс.

***

Хлопчик квіточку підніс

Обережненько під ніс…

***

– Не мандрівка – вищий клас! –

Всім хвалився перший клас.

***

Якби не куля,

Вціліла б куля!

***

Нехай свистить собі батіг,

А він росте, Петрів батіг!

***

Якби державний апарат

Так працював щоднини,

Як самогонний апарат

У баба Катерини,

Ми процвітали б, не гнили,

Не бігали б по світу,

А всім усюди довели,

Що вибились в еліту!

***

Орел літа,

Попри літа…

***

Упіймав господар льоху,

Що бродила біля льоху.

***

Не закручуй гроші в банку,

Краще їх тримай у банку!

***

Написав новий роман

Автор на ім’я Роман.

***

На голові Гнат робить стійку

У шістдесят із гаком літ,

Яка нагадує всім стійку

Футбольних, бачите, воріт.

 

СИНОНЕТИ

 

Синоніми – звичайні близнюки,

Одягнені у різні піджаки.

У них своя лексична є планета.

Про це – у змісті мого синонета.

***

За сніданком намина,

Щоб наїстися сповна.

За обідом так жере,

Ніби знає, що помре.

За вечерею в нутро

Закида смачне добро.

А наступного вже дня

Сьорба, хлепче, як свиня,

Перемелює, як млин,

І ковта за п’ять хвилин…

***

Така вже натура, характер такий:

У ділі він завжди настирний, чіпкий,

Натужиться, стогне, потіє, реве,

Сопе, не вгаває та жилоньки рве…

***

Завиває злий собака

І гарчить, і люто гавка,

Ще й зубами хижо клаца,

Хоче з ланцюга зірваться,

Норовиться укусити

І на смерть когось загризти…

Та замовкнув накінець,

Бо з очей зник горобець.

***

П’яниця, випивоха, спиртоман,

Друг Бахуса, який не просихає,

В горлянку заливав, немов у дзбан,

Ту рідину, що розум відбирає.

А непитущий лиш спостерігав

Як ворог оковитої зі стажем

І промовляв: –Ловив би краще гав –

Продовжив би життя удвічі майже…

***

Весь вік трудивсь сумлінно чоловік,

Завзято працював і гнув постійно спину,

Піт проливав і плуга пер, як віл,

Мозолі заробляв й копійку на хлібину.

Ні рук не покладав, ні байдиків не бив,

Не грів на сонці дармоїда боки,

Горбатився, кректав і день, і ніч, аби

Не втрапити ніколи в лежебоки,

Ні в ледарі, ні в лежні, ні в сплюхи,

І не дрімав ніколи в холодочку,

І дармової не просив юхи,

І лайдака не одягав сорочку.

***

Копає, риє та ямкує,

Та колупає, рівчакує,

Та творить впадини і вирви,

Та рихлить, наче кріт шкідливий…

І все це робить не машина,

А дуже капосна людина!

***

Твердий, стійкий, упертий,

Міцний, як дуб конкретний,

Любитель непіддатись,

Не тріснути, не здатись…

Хто дивний цей суб’єкт:

Горіх? Баран? Паркет?

Лоб? Мур? Метал? Паркан?

А чи привладний пан?

***

Зазнімкувавсь на фоні лісу хтось,

Комусь зробити це на тлі вдалось.

***

Нормально він не розмовляє –

Кричить, вищить і горло надриває,

Голосить, пащекує, надриває пупа

І завиває, язиком об стіни гупа,

Горлає, горлопанить, єрепенить

І спати не дає, пищить, сиренить,

Полоха тишу й язиком так теліпає,

Що у вухах, їй-бо, постійно закладає!

***

Шкіряний влетів у сітку

Як потрібний дуже м’яч

Для команди, котра влітку

Мала низочку невдач.

***

Воротар, голкіпер, брамник –

Охоронець це воріт,

Прагне взять які нападник,

Приховавши хитрий фінт.

***

Жнивувати, хліб збирати –

То роботонька свята,

Як орати й засівати

Ниву, котра золота!

***

Сміхотворець, гуморист,

Весельчак, цирку артист,

Кепкувальник, жартівник,

Дядько, гострий на язик,

Лоскотун, дотепник та

Той, що свого живота

Звик частенько надривати

Від історій реготатих…

А чи хтось з них до вподоби

Для занудної особи?

***

Ходить, бродить, шкутильгає,

Чимчикує, шлях долає,

Сновигає, томить ноги,

Відстань міряє дороги,

Робить кроки, суне, преться,

Чеше, дибає, несеться,

Як стріла, летить, повзе

Черепахою усе,

Пересовується рачки,

Лізе далі навкарачки…

***

–Який же лихий ти, а хай тобі грець!–

Котові цвірінькнув з кущів Горобець.

Пухнастий в одвіт: – Не видумуй, малий,

Бо я – не лихий, а сердитий і злий!

***

Нащадки поміняли славні

Старі традиції на давні,

Аби були вони чудові,

Красиві, гарні та зразкові,

Та неповторні, та блискучі,

Та барвінкові, та квітучі.

Щоб небуденні та святкові

Будили почуття люксові.

Аби жаднюги, скупердяги

Та й повертались до поваги,

Пошани, визнання та шани

Усіх, хто має схеми й плани,

Чіткі накреслення, завдання

Творити досвітки й світання

Новими, свіжими, дзвінкими

І галасливими такими,

Як ті струмки, потоки, русла,

В яких вода, як мед, загусла.

Аби у кожнім домі, хаті,

Оселі всі були багаті

На ласку, ніжність, пригортання,

Гаряче й тепле обнімання.

Аби в судьбі і кожній долі

Було достатньо і доволі

Харчів і їжі, і продуктів,

Аби в біді, нещасті й скруті

Ніхто не був із русичів,

Із українців-молодців!

***

Розумний, думаючий, та

До мудреця не дороста.

 

АНТОНЕТИ

 

Антоніми, нам з вами жить і вмерти.

Як дяка вам – ці скромні антонети.

***

І день, і ніч, печаль і радість

Одну становлять мовну вартість.

***

І гострий язик заважає, бува,

Якщо у людини – тупа голова.

***

Не дружать – ворогують правда і брехня,

Бо в кожного із них давно своя рідня.

***

Не міняй на рабство волю,

Бо утопиш в горі долю.

***

Слово – не людина наче,

А сміється, бачте, й плаче.

***

Цвіте від любові, як квітка, людина,

І в’яне, як ненависть в серденько хлине.

***

В людське презирство можна забрести.

Людську повагу важче зберегти.

***

Продати совість можна живо,

А ось купити – неможливо.

***

Де вірність лише на словах,

Там зрада пурха, наче птах.

***

Чистий одяг в брехуна,

Але совість то – брудна!

***

Щастя топче там біда,

Де з’являється орда.

***

Короткий розум обира

Дорогу довгу до добра.

***

Добром стелися та вкривайся,

Зі злом ніколи не братайся!

***

Приятель правду гірку не ховає,

Недруг солодку брехню наливає…

***

Мають сліпість і зір

І людина, і звір.

***

Глибока думка – не мілка

Дає людині змогу,

Як крила ті для літака,

Небесну мать дорогу.

***

Знання не світло – справжня тьма

Для того, в кого їх нема.

***

Єдине рідне слово ліпше зігріва,

Аніж чужі у сто рядків слова.

***

Надмірний холод і надмірна спека –

Недуг людських прихована аптека.

***

– Про себе не сприймаю я брехню,

Кажіть лиш правду!– заявив Оникій,

Ховаючи накрадене в матню.

І вмить почув: – Негідник ти великий!

***

Той мовчить, а той базіка,

Той – здоровий, той – каліка.

***

Виграш душу звеселяє,

Програш настрій убиває.

***

Розумний істину шука,

Дурний же – кухель-два пивка…

***

То багатство – людська гідність,

А безчестя – справжня бідність.

***

Громаду справжню у пісок

Зітре лукавий ватажок.

***

Сну безсоння дорікало:

– Через тебе друзів мало…

***

Ненавидів по-справжньому й любив,

За правдоньку хвалив і за брехню ганьбив.

***

В особи високого зросту бува

Низький інтелект і пуста голова.

***

Кроками широкими

Східцями вузькими

З дітьми кароокими –

До бабусі Хими…

 

 

     Замильовки

 

         Я – НЕ ТУПИЙ!

Я – тупий? Та я з першого речення будь-якого тексту вловлюю суть матеріалу!

Особливо люблю читати заголовки новин. Вони відразу мені підказують головну думку автора. Не вірите?

Ось заголовки найсвіжіших подій у країні і світі.

«Газ для населення в Україні за ринковою ціною: як це працюватиме». Відповідь на поверхні: як де, а в цілому – як завжди.

«Кравчук повідомив, що необхідно для ефективного розведення сил на Донбасі». А де те «що» взяти? Не каже, бо не знає!

«В КВУ вважають, що влада не готова до місцевих виборів в умовах пандемії». А хіба вона в нормальних умовах на щось здатна?

«Укрзалізниця» зекономила 25 мільйонів на закупівлях металу». А скільки зекономила на пасажирах? Хіба зізнаються?

« У суді просять анулювати реєстраційне свідоцтво партії «Слуга народу». Не інакше, хочуть, аби ця партія мала правдиву назву – «Слуга звихнутих».

«Шмигаль хоче поговорити про зонування регіонів з усіма мерами міст». Значить, хоче сидіти в одній зоні з ними.

«В Україні зменшилася кількість шкіл, але побільшало класів». А куди ж могли подітися діти?

Або ось: «Вчені виявили пропалу зірку». І дурному зрозуміло: її викрав якийсь колекціонер!

Чи: «У Карпатах протягом сніголавинного сезону не зійшло жодної лавини». А як вона могла зійти, коли ніхто не займався поливом?

«Кличко розповів, як виглядатиме проспект у Києві». Хіба довго думати треба? Він буде весь у синцях!

А ось ще цікавіше: «Захисник «Черкаських мавп» перейшов у Тернопіль». Виходить, є ощадливі люди! Дістався з Черкас до іншого обласного центру пішки!

Далі: «На одинадцяти пляжах Києва знайшли кишкову паличку». Брехня, що знайшли лише одну! А де решта десять?

А візьміть таке: «Ведучий «Зіркового шляху» Тимур Мірошниченко схуд на 10 кг». А ти спробуй не схуднути, перестрибуючи із зірки на зірку!

І нарешті пишуть: «Гранати здатні розблокувати артерії». Ви чули? Хіба ж це відкриття? Та вони здатні рознести у пух і прах будь-що!

Отож, не кажіть, що я – тупий!

 

         ВТЕЧА ПІД АПЛОДИСМЕНТИ

– Егей! Привіт! – почув я зненацька, прогулюючись гідропарком.– Чого обминаєш? Зазнався!

Я повернув голову і побачив симпатичну білявку в купальнику. Вона засмагала подалі від людського ока і водночас близько до нього, обравши для цього невеличку галявину в березовому гайку, прикриту від доріжок кущами молодої калини.

Я неквапливо підійшов. Придивився до незнайомки з голубими очима та витонченою фігурою.

Але не впізнав у ній жодної своєї коханки, колежанки, сусідки чи родички.

–Перепрошую, пані, я вас не знаю, – з подивом промовив. – Напевно, ви обізналися.

–Та не прикидайся дурником! – вигукнула відпочивальниця. –Нам із тобою – не по шістнадцять. Вже дорослі. І те, що було між нами, нехай і через випадковість, не варто відкидати. Я не нагадуватиму тобі твоїх обіцянок і запевнень у вірності, ні випитого за мої гроші коньяку, не показуватиму стоптаних твоїми ножищами модних туфель під час валькування у ресторані, не говоритиму про наші обійми та поцілунки в готельному номері найвищого класу, не згадуватиму твоєї втечі за мить до інтиму. Та скажи: ти мене ще кохаєш?

– Ви щось, пані, плутаєте, – закліпав я злякано очима. – Я ніколи з вами не випивав, не обнімався і не цілувався, не був у готельному номері. Я маю сім’ю і розпустою не займаюся.

– Поглянь на ангела! – вхопила мене незнайомка за руки. –Ану йди-но ближче, я тебе пригрію! Чи боїшся свої модні шорти забруднити? Тоді ти був у старих джинсах. Міг їх і сьогодні одягнути. Для розкутості. А може, зі мною полежиш на серпневому сонечку? Роздягайся – я відвернуся…

Не знаю, що було б далі, якби не велосипедні патрульні. Вона нас помітили, спішилися, підійшли, чемно привіталися. І вищий зростом поцікавився:

– Чим займаєтеся? Це ж – громадське місце. Покажіть-но свої документи…

Я дістав із сумочки свій паспорт. Поліцейський переглянув його і попросив документ у незнайомки.

Тут і почалося. Відпочивальниця як запіниться, як застогне, зціпивши зуби! А тоді трусонула мною, як спілою грушею, і заволала так, що нижчий зростом поліцейський, яким була жінка, затулив вуха:

–Із цим придурком хіба десь нормально відпочинеш?!! Не чоловік, а опудало городнє! Вже годину прохаю, щоб скинув своє дрантя і показав сонцю свої ребра, а він стоїть та оберігає, аби я не перегрілася. Та нас же дітки вдома засміють, як дізнаються! Мабуть, подам на розлучення. Вийшла, роззява, заміж за справжнього дикуна!

Поліцейські перезирнулися. І жінка-правоохоронець лагідно промовила до незнайомки:

–Вгамуйтеся. Не варто з дрібниць робити проблему. Усі чоловіки мають якісь недоліки. Як і жінки. І мій – не ідеальний. Облиште це засмагання в громадському місці, пані, і поведіть свого коханого у літнє кафе на чашку смачної кави. Вона вас неодмінно помирить.

І незнайомку – мов підмінили: заусміхалася, сукню почала одягати, зачіску поправляти…

Я цим і скористався.

– Збирайся, люба. А я побіжу замовляти столик у кафе, – сказав і, не чекаючи реакції, кинувся з гідропарку до… найближчої тролейбусної зупинки.

Поліцейські навздогін мені зааплодували.

 

ТРЕБА ВІРИТИ

Якщо моя дачна сусідка каже, що буде дощ, жди погоди. І навпаки.

Сьогодні зранку вона мене попередила:

– Синоптики наобіцяли спеку!

І я зрозумів, що буде дощ.

На присадибну ділянку не пішов огірки вибирати. Щоб не змокнути.

Зайнявся хатніми справами. Майструю, Фейсбук проглядаю, перекурюю, чайок попиваю, з друзями по телефону перемовляюся, їсти готую…

Вже полудень. А дощу нема.

Вечір прикотив. А з неба – хоча б краплина.

Не може такого бути, бенькнуло в лисій голові. Невже сусідка почала правду говорити?

І вирішив: хоч уже стемніло, піду на город. На вечерю огірочків навибираю. Бо переспіють.

Узяв відерце – та й посунувся на ділянку.

Обмацав усі кущі. Тричі по тричі. А огірочка – жодного! Вчора звечора були, а нині – як корова язиком злизала.

Подумав: загляну до сусідки. Розповім про це. Що вона скаже?

Приходжу. А сусідка огірочка у банки розкладає.

– Ви мали рацію, – кажу. – Весь день бушувала спека.

– А я що – брехуха? – відповіла сусідка. І її щоки нагадали переспілі помідори.

– У вас огірочки з грядок, бачу, не позникали, – підкинув я. – а в мене десь поділися.

– Спека вплинула, – пояснила сусідка. – Огірки – це суцільна рідина. От вони і випарувалися! Треба було вибирати. Я своїм не дала пропасти…

Почухав я потилицю і рушив спочивати. А дорогою до свого дачного будинку якось механічно зазирнув через шпарку високого паркану на сусідчин город: він весь був засаджений кукурудзою! І ніяких овочевих грядок!

І я дійшов висновку: сусідка мене розкусила. І їй треба вірити. Лише щодо погоди.

 

СЕКРЕТНІ ЛІКИ – НАЙКРАЩІ!

Люблю читати в Інтернеті секретні матеріали. Особливо про гіпертонію, які розпочинаються словами: «Пийте по 10 мл звичайного…» . Чи «Пийте по 250 мл чистого…».

Відразу слина з рота так і котиться. Бо хочеться якнайшвидше дізнатися: а що то за звичайний і чистий препарат? Може, він постійно в мене під носом, а я не знаю, що це – секретні ліки, що вмить поширену у світі недугу прикокоськують!

І починаю читати. Розлоге інтерв’ю з відомим кардіологом-патріотом, якому лише 55, однак називає себе пенсіонером.

Швиденько долаю кільканадцять сторінок розповіді про історію гіпертонії як хворобу, причини її виникнення і наслідки.

Аж поки не доходжу до шва – чудо-ліків. Ось вони – «Кардітонус»! Корисний і без хімії. Ковтнеш – й артеріальний тиск стає 120 на 80! Відразу і навічно!

Та щоб на нього розжитися, виявляється, треба не одну миску каші з’їсти. А саме: взяти участь у розіграші, заповнивши перед цим заявку, вказавши всі свої дані, включаючи електронну адресу, номер мобільного, та відправити її на адресу ООО.

Звідти вам має зателефонувати менеджер, аби уточнити адресу доставки чудо-ліків. І вже через 4-7 днів «Кардітонус» – у ваших руках! Якщо удача вам посміхнеться. Бо в післяслові до інтерв’ю бажають: «Випробуй удачу!».

А ще треба натиснути на колесо, щоб дізнатися, за якою ціною зможеш забрати препарат.

Для цементування висловлених в інтерв’ю думок подається і низка коментарів тих, кому удача посміхнулася. Щасливчики без прізвищ та адрес навперебій хваляться на зразок: «Чистилася «Кардітонусом». Сподобався ефект. При брудних судинах увесь час як втомлена ходила, а зараз – як заведена!».

І як фінал – заклик: «Поспішайте! Вебікар ( тобто розіграш) відбудеться уже завтра о 19.00 по Москві!

А інтерв’ю то минулорічне! Мабуть, секретні матеріали пишуться лише один раз і назавжди. Як і зникає бісова гіпертонія.

Ви не вебікарили ще? Тоді з мізками, якщо не з артеріальним тиском, у вас усе гаразд!

 

ПЕРША ОЗНАКА
         Якщо не бекаєте, не мекаєте, не виєте, не каркаєте, не сичите, не токуєте, не вуркочете, не цвірінькаєте, не гракаєте, не гелгочете, не кудкудакаєте, не кумкаєте, не курличете, не кувікаєте, не мукаєте, не щебечете, не ричите, не гавкаєте, не дзявкаєте, не гиркаєте, не квокчете, не ухкаєте, не туркочете, не скрекочете, не кигичете, не кахкаєте, не крякаєте, не пугукаєте. не тьюікаєте, не куєте, не фиркаєте, не гикаєте, не тьохкаєте, не нявкаєте, не іржете, не кукурікаєте, не ревете, не виєте, не пищите, не дзижчите – значить, ви – неповноцінна людина.
       Прислухайтеся до оточуючих: справжні особистості щось із цього та вміють робити, залежно від ситуації та настрою!

 

СКІЛЬКИ ТОГО ЖИТТЯ!

Вона, розлучена мама п’ятирічної доньки, схопилася, ще коли за коханцем і слід не прохолов. І традиційно вхопила смартфон, без якого свого життя не уявляла ні до розлучення, ні після нього.

Притиснувши плечем до вуха апарат, почала світанкову розмову:

– Алло, це ти, подруго? Хочу поділитися новиною: нічку провела з ним – як у раю! Малу замкнула у її кімнаті, щоб не заважала… Коли пішов? Годину тому. Так спішив до своєї вірної, що спідні забув. Треба буде «Новою поштою» переслати. Бо хтозна, чи це в нього не єдині… Як потенція? Мало усіх сусідів на ноги не підняв! Працює – як відбивний молоток! Не дає і хвилини на перепочинок… Що? Ні, ніяких препаратів не вживає. Лише хлебче в коротких перервах кисляк. Каже, щоб не закачувало… Зачекай хвильку – я зубну щітку і пасту візьму…

Вона вхопила знаряддя гігієни й кинулася у ванну, відкрила кран і, так само притискаючи плечем до вуха смартфон, заходилася чистити зуби та продовжувати балачку.

Зубна паста текла з рота на її розкішні груди, але вона того не помічала:

– А ти якогось лівого, подруго, маєш? Не дивися на красу. Головне – щоб боєздатним був! Бо скільки того життя: шістнадцять років до незайманості і сімдесят після неї… Що кажеш? Я – дурнувата? А мене такою батьки народили! Я тебе на мить ще залишу, бо буду сніданок готувати для малої…

Вона зі смартфоном під вухом побігла на кухню. Поставила на плиту чайник, запалила під ним вогонь. І продовжила діалог:

– Добре, що позбулася законного примурка. Бо йому щоранку подавай їсти! Ніби я – кухарка. Я теж нічого варити не вмію. Окрім яєць…

І кинула в чайник два яйця. Вони гепнулися на сухе дно. Але того вона не почула. Лише додала вогню:

– Так ось, подруго. Маю вільного часу для особистого задоволення – по саме горло! Малу вранці в дитсадок заводжу, а вечором мені її приводять… Як хто? Сторож дитсадка! Я з ним домовилася… Як яким чином? Пообіцяла раз у квартал до себе в ліжко запрошувати. Ги-ги-ги… Стій-но, щось кухню заволокло їдким димом. Нічого не видно. Може, це ранковий туман крізь віконні шпарки просочився. Тільки чайник чомусь червоним став. Це все через паршиві яйця. Вже п’ятий за тиждень чайник від сорому горить! Зараз вимкну газ. Хай даремно не пропадає… Ось і вимкнула. Тільки руку обпекла. Поки туман розсіється, буду марафет наводити. Цей, що приходить, подарував і парфуми, і фарби для нігтів, губ, щік, брів і маскування синців… Як де? Під очима! Бо інколи лупне, як кисляк вчасно не подам!..

І мигцем одягнула поверх нічного халата прозору сукню, а на капці взялася натягати туфлі з високими каблуками…

– Знаєш, подруго, щось ноги за ніч побільшали! У взуття не влазять! Два дні тому купила. Не інакше, не той розмір, сучки, підсунули… Що? Та я в магазині їх міряла. Вісімнадцять разів! Щоб він один раз розрахувався… Як не може бути? Я ж відчуваю, що не налазять! А подивитися не можу. Туман уже по всій квартирі гуляє. Як по березі Тихого океану! Взуваюся напомацки… Я смартфон не вимикаю. Кладу на стіл. А ти балакай. Мені рахунок він вчора поповнив. На два роки! А я тим часом малу розбуджу, одягну, бо треба бігти в дитсадок… Що кажеш? Твої бігуді у каструлі згоріли? А квартира ще не палає?.. Уже? Негайно викликай усе і всіх: пожежну, «швидку», рятувальників, електриків, газовиків, поліцію, сантехніків, страховиків, будівельників! От погань ця необлаштованість життя! Тільки очі відвів – горіти починає! Бувай, бо чую, що мала двері своєї кімнати вибиває і кричить… Що кричить? Я його заб’ю! Мабуть, хоче цвяха на порозі забити, за який я вчора сотий раз зачепилася, коли потай заводила у квартиру отого з відбивним молотком!  

 

ПОШТОВХ
Угледівши під дверима сварливих сусідів запаковані меблі, зрадів, що висиляються, постукав і побажав:
– Щасливої дороги!
А звідти:
– Дурню, ми затіяли ремонт!
Це дало мені поштовх шукати нову квартиру…

 

УНІВЕРСАЛЬНА РІЧ

Єдина річ, яка придатна для носіння на шиї, бороді, обличчі, вусі, руці, в руці та кишені, це…захисна маска.

 

КОЖНОМУ – СВІЙ ФІНАЛ

Кожному – свій фінал.

Дострибався.

Докаркалася.

Дорохкалася.

Догавкався.

Досичалася.

Дорився.

Докудкудакалася.

Доплювався.

Добекався.    

Доцвірінькався.

Додовбався.

Докукурікався.

Доревівся.

Домовчалася.

Доклювалася.

Допірналася.

Допищалася.

Донявкався.

Довився.

Доіржався…

Бо всяк заходився переймати талант у тварин.

А якби залишався людиною, дожив би віку.

 

ЧЕРЕЗ ТУПІСТЬ

Гостра серцева недостатність начхала на гострий розум, гострий зір і гострі зуби парубка, що гострив лижі до дівчини, яка мала гостре відчуття справедливості, потяг до гостросюжетних книг, кінострічок і страв, ніколи не загострювала стосунки, а згладжувала їхні гострі кути, аби зменшити гострий дефіцит порозумінь.

Ця гостра недостатність поклала хлопця на лікарняне ліжко, загостривши його увагу на здоров’ї, що дало тріщину.

А все – через тупість подруги дівчини, яка, крім гострих нігтів і гострої проблеми зі здоровим глуздом, не мала жодного іншого життєвого надбання. Тому і встромляла гострий ніж брехні та заздрості у спину чужому коханню…  

 

ТЕРПЛЯЧИЙ СЕРГІЙКО

У 5-А лише Сергійко Метелюк на уроках сидить у захисній масці. І на прохання вчителів зняти її відповідає:

– Мені не можна.

А чому не можна, не каже. І терпить усі незручності, пов’язані з диханням через тканину.

А на перервах, коли однолітки одягають маски, Сергійко приєднується до них.

І так уже другий навчальний день.

– Якийсь ти дивний, – шепнула Сергійкові на вухо сусідка по парті Маринка, як тільки розпочався урок.

– Ніякий я не дивний, – відповів їй теж пошепки Сергійко. – Просто я надщербив зуба, коли їв тверде яблуко. І не хочу, щоб з мене сміялися. Добре, що карантин – і можна заховатися за маску…

Маринка відразу попрохала:

– Ану покажи. Може, твоя щербина вже пропала…

– Нікуди вона не поділася, – невдоволено мовив Сергійко. –Я язиком відчуваю.

Маринка важко зітхнула і додала: – Не хвилюйся. Не один ти такий. У наших вчителів, мабуть, теж щось із зубами. Бо в масках, як оце ти, постійно ходять…

ШКІЛЬНІ МУКИ

Щодня маю раненько вставати, аби не запізнитися на уроки.

І несу натрамбований книжками та всіляким шкільним причандаллям ранець у школу і зі школи.

А після уроків беруся на виконання домашніх завдань. Розуму не так і багато, але мушу це робити. Інколи навіть плачу від утоми. Але куди дінешся. Не хочеться ж чути докори вчителів, ні членів сім’ї.

Сиджу за тими вправами і задачами допізна. Вже в голові від них макітриться!

Бувають успіхи, трапляються й невдачі. Щоб не забуксувати, наймаю репетитора. І сяк-так інтелектуальний рівень тримаю на рівні.

А попереду ще стільки років цих шкільних мук! Як подумаю, зубами починаю скреготати.

І все це – заради донечки-першокласниці…

 

НАДБАННЯ ГРОМАДИ

У центрі нашого заасфальтованого двору – велика і глибока калюжа, яка з перших хвилин весни і до перших морозів нікуди не зникає. А взимку перетворюється на льодову арену.

Виникла вона внаслідок старання асфальтоукладальників, які спромоглися на цілком рівному майданчику утворити таку яму, з якої вода ніколи не витікає.

– Очевидно, зробили хлопці все, аби мешканці нашого будинку мали безкоштовний басейн, – здогадуються одні.

– Швидше всього, це місце для полоскання білизни, – вважають інші.

– Тут будемо топити свої печалі, – запевняють ще інші.

– Не печалі, а радощі, – підправляють наймудріші.

Найбільше вірять останнім. Адже все частіше з калюжі батьки витягають своїх дітей.

А ось п’яниці у ній не тонуть. Їх, кажуть, утримує на плаву оковита, в животи залита.

Взимку ж тут займаються фігурним катанням, грають у хокей і просто падають. Найпопулярнішим видом спорту є саме падання. Із двохсот мешканців багатоповерхівки майже половина вже побувала у травмпунктах, а чотири – в реанімації.

Якийсь дивак запропонував яму вирівняти. Навіть звернувся письмово в мерію. Але влада відповіла, що на це у неї грошей немає.

А голова ОСББ ще категоричніший:

– Не громада яму рила, не їй її загортати! Краще пустити людські кошти на придбання човнів і ковзанів.

Отак і живемо. Єдине зрушення відбулося: один підприємливий землячок почав продавати воду з калюжі всім бажаючим помити взуття, полити грядки чи пожежу загасити.

Бере сто гривень за відро.

І купують. Особливо вогнеборці. Бо набрати води їм в іншому місці ніде. Озеро висохло, а найближча річка – у сусідній області.

Щоправда, цей бізнес почав викликати в мешканців будинку супротив. Вони організували навіть мітинг, на якому прийняли резолюцію: «Калюжа належить громаді. І вона має нею розпоряджатися!».

Продавець прислухався. І почав продавати воду по пів відра в одні руки.

А взимку у нього руки – розв’язані. Бо у резолюції нічого не сказано про лід. Його він планує збувати як ліки від гуль. Адже в холодну пору року тут гулі набивають досить часто. Минулої зими, наприклад, їх набили кілька десятків людей.

І вже почали записуватися в чергу на закупівлю льоду…

ВИХОВНА СЮЇТА

Як батько і людина з музичною освітою запитую: ти, оперний театр, ще довго будеш мені балет показувати? Зараз як законтрабасю – у саксафон загнешся! Бачиш, який смичок. Я навчу тебе барабанити. Чого тарілки вивалив? Не сопілкуй! Не можеш моєї елементарної симфонії зрозуміти? Тоді зроби лоба гармошкою і прогітар свою поведінку. Що? Немає партитур? Ану труби на кухню і принеси те, що я просив, кларнет забаритонений! І не бандурся! Бо як ухоплю диригентську паличку – скрипкою застогнеш і клавіатуру не позбираєш! Я тобі скільки разів аранжував, аби за розум брався, гопак завальсований? Але ти не оперетиш! Тільки трамбониш, аж цимбали на лоб лізуть. Хіба ти з матір’ю таку арію співав би? Та вона б тебе як задореміфасолясіла – кантата від тебе зосталася б! Дякуй, що я сьогодні замажорений, а не замінорений. Хутчіш розвертай свою вгодовану сцену і тисни на клавіші! Бо рояль добру наїв, а піанінити не навчився. Зростом довгий, як антракт, а кожне твоє соло завершується увертюрою, п’єси на тебе немає. Знай, життя – не театр, щоб віоленчелитися та відбувати партії фальшивим голосом! Затенорив? Більше я з тобою репетиції проводити не буду. Якщо не хочеш собі струни рвати, бий у литаври і грай марш! Я лише вигукну: «Браво, маестре!». І етюдся хором подалі, витерши сопрано!

 

НЕ ЗБИВАЙТЕ З ПАНТЕЛИКУ!

Шановні фейсбуківці! Я, Сидір Латка, хочу вас попередити: не збивайте мене з пантелику своїми дописами!

Я –зорієнтований. Знаю, що треба брати до уваги, а що – самі знаєте, до якого місця.

Ось пропозиція мандрувати Україною.

А воно мені нащо? Мені вистачає моєї улюбленої забігайлівки, що за універмагом, яка працює день і ніч. Прийду – налижуся – і піду.

Додому інколи не доходжу. На лавці найближчій переночую. А тоді знову – у забігайлівку. Бо маю пенсію по віку, яку обіцяють підвищити до персональної.

І не тичте мені всяких байок, поем, віршів, роздумів, реплік! Я їх не переварюю. Бо в мене – понижена кислотність шлунку!

А для чого ви пропонуєте мені ягоди для потенції? Вона зробила мене давно визнаним аліментником, якого і досі розшукують!

А ось розповіді про презентації президента своїх стратегій в областях мені підходять. Нарегочуся по зав’язку! Хоча цю стратегію я знаю наперед. Помикати, похихикати і в туалет збігати – її суть. Тішуся, що це він кожного разу робить по-іншому. Як того велить організм та його офіс.

Але не розказуйте про маленького ведмедика, який блукав містом і якого прихистив чоловік. Бо мене він ніколи не прихистить! Я за гороскопом – скорпіон натуральний! Тож не просіть у мене фото на вернісаж, не кличте до музеїв, книгарень, бібліотек, театрів, не обіцяйте мені якісних доріг, чистих водойм та доступної медицини. І не питайте, чи скучив я за гімнастикою. Усім цим дурним я не цікавлюся.

А ще не пхайте мені на очі гарних дівчат. Мені моїх шестеро доньок вистачає, від яких переховуюся.

Єдине мені сподобалося з прочитаного: про те, що вчені довели користь алкоголю для літніх людей!

Пив, п’ю і буду пити. Попри понижену кислотність, проноси, закрепи, склероз, сліпоту і глухоту. Хто на моєму боці – приходьте в мою улюблену забігайлівку.

А коли я читаю і де? Коли лежу на лавці, а мій сусід по ній Вальдемар Шнурок у поцупленому смартфоні писане вами знаходить і переповідає…  

 

ФАХІВЕЦЬ

Надував щоки, губи, живота…

А потім усіх надув!

 

ПЕРЕВИБОРИ

– Алло, ви – член товариства потеревенити?

– Так.

– У зв’язку з карантином ми проводимо перевибори голови товариства на відстані. Тому кажіть: ви – за чи проти?

– А хто претендує на посаду очільника?

– Це таємниця, оскільки маска не дозволяє розгледіти кандидата.

– Тоді я за те, щоб зняти маску.

– А безпеку здоров’я претендента ви гарантуєте ви чи я?

– А вас що – двоє?

– Двоє. Але ми – на відстані. Я, агітатор, на вулиці. А кандидат – у Парижі.

– Тоді я – за повернення кандидата додому.

– А оплату перельоту берете на себе?

– В такому випадку, я – за кандидата!

 

ЗЕЛЕНІ МУХИ

Дурний приклад – заразливий. А елементарна відсутність самооцінки – дорога у прірву.

Нині безмізкі дружно одягли зелені кашкети. І носяться в цій уніформі, як дурень зі ступою. Бо сподіваються на можливий вихід із мух у слони. Адже слони з мізками мух уже сидять при верхній владі. Тепер прагнуть залетіти в місцеву.

І дружно цим зайнялися. І чим порожніша голова в кожного з них – тим масштабніша реклама. Якщо не на всю стіну екомаркету, то бодай на всю територію, що прилягає до адмінприміщень. У формі зелених грибів, зеленого майбутнього та зеленої підтримки президента.

І ці ж зеленокашкетники облаштовують собі гнізда. Нахабно і хвацько. У будь-якій державній структурі, включаючи духовну. Вчорашні підлавкові дощові черв’яки заповзли у державні крісла завдяки таким же черв’якам, що мріють про такі ж крісла. Серед них – липові науковці, політики, економісти та інші, хто хоче на дурняк пити та їсти. Їх всіх об’єднує нестримне бажання покерувати заради власного корита.

І керують.   Пролізши і в творчі спілки. Для зміцнення влади зеленокашкетників.

Керують плодовито. Для самих себе. Скажімо, спеціалістка трьох нот і власниця звабливої сукні з прорізом, діставшись омріяного корита після чисельних копняків од чесних земляків, за кілька років осідлання кобили удачі зуміли присвоїти за вміння дзижчати над вухом таких же покровителів звання лауреатки найпрестижніших літературних премій краю собі та своїй малолітній дитині! Хоча знає ціну свого мушиного меду. Та жне державні посади. Як голодна коза бур’ян.

А звідки такий героїзм? З дурного прикладу старших любителів «озеленятися». Якщо засновник премії бере безпідставного вдруге цю премії, бо потрібна вона внучці, то як не піти назустріч? Пішла. І досі зупинитися не може. Підхопила традицію…

А інших місцевий класик із сумнівним минулим просунув у лауреати премії імені світового письменника звичайного графомана, аби здерти з нього гроші на нову хату. І благоденствує! Навіть став почесним громадянином міста! Як з такого приклад не брати?

А чи інший сюжет. Лисий графоман, якого у спілку прийняли за десяту доставку відповідного хабара, так пройнявся чорною заздрістю до того, хто йому підказував, що українська грошова одиниця не чоловічого роду, що написав під псевдонімом донос на нього владнику- корупціонерові! І владник полетів під три чорти з престолу, і сам лисий заздрісник залишився біля розбитого корита…

Чому так чинять? Бо з роду мух. Зелених.  

 

КОМУ НАПИСАНО

Кіоск із продажу побутовими товарами. На ньому оголошення: «Підходити лише в масці і дотримуватися відстані 1,5 метра!».

Чоловік зупинився на вказаній відстані і щось запитує.

Продавець із пересердя:

– Нічого не чую! Підійдіть ближче!

А чоловік показує пальцем на оголошення:

– А то для кого?

Господарка кіоску озирнулася довкола і зізналася:

– Для перевіряючих!

А чоловік:

–Я – саме з них.

Продавець зміналася на обличчі:

–Тоді станьте там, де стояли, і стійте!

 

НЕ ЯК УСІ

Альфред Кишка – людина самобутня. Не така, як усі.

Це помітили ще в дитинстві, коли він дворічним вистрибнув із дитячого візка, коли його мама транспортувала до зубного лікаря.

Шкільні ж роки він провів у кабінеті директора.

А оце з нього батьки-бурштинокопачі зробили студента. Відразу другого курсу.

Весь час проводить у гуртожитку. Навіть на канікули додому не їде. У гарну погоду сидить, звісивши ноги з відчиненого навстіж вікна на дев’ятому поверсі, слухає голосну музику, п’є з пляшки пиво та перекурює. А в негоду б’ється головою об стіну кімнати і верещить: «Довбані предки! Привезіть бабла, бо пропаду!!!».

Замість лекцій слухає поради коменданта та декана, як не випустити з порожньої голови грам мізків.

І виганяти Альфреда з університету ніхто не збирається. Бо він – гроші! Їх заплатили батьки за всі п’ять років навчання наперед. І за проживання в гуртожитку.

Бережуть хлопця для випускного. Щоб диплома вручити та побажати трудових успіхів. Якщо не на професійному поприщі, то бодай у в’язниці, куди Альфред може потрапити без жодного блату.

Єдина проблема в дорозі до випускного – можливість самобутнього студента випасти з вікна гуртожитку прямісінько на гострий камінець, який приготували йому мешканці сусідніх будинків.

Якщо так станеться, університет збанкрутує. І не буде кому диплома вручати та успіхів бажати. Адже, крім Альфреда Кишки, тут реально ніхто не навчається. Студентство – спискове. Тобто у списках воно значиться, а фактично його катма. У гуртожитках мешкають усі грошовиті чужаки, які не хочуть вдома марудитися.

А викладачі працюють дистанційно. Зі списками. І в кінці навчального року відправляють «Новою поштою» вагон виписаних дипломів прямо на сміттєпереробний завод. За це отримують державну зарплатню.

Ходять чутки, що нова влада хоче університет перейменувати з гуманітарного та тарний, щоб із чужих мешканців гуртожитків готувати збирачів тари на вулицях міста. І ректором хочуть призначити Альфреда Кишку!

Як вам?

 

ШКІДЛИВІ ЯЙЦЯ

Зустрівся на сходовому майданчику із сусідом і поділився новиною:

– Їсти варені яйця – дуже корисно.

– А де це ви таке почули? –запитав сусід.

– В Інтернеті вичитав, – зізнався.

– Це небезпечно, – зауважив сусід. – Такі поради безплатні роздають лише шарлатани. Справжній дієтолог такого не сказав би. Не слухайте будь-кого, бо ноги протягнете.

Я поглянув на пророчі уста сусіда – і помітив на них шкаралупу від яйця:

–А ви чим сьогодні смакували?

Сусід здогадливо тернув кулаком по губах:

–Принюхувався до яєць, які на ринку купила моя половина, чи свіжі. Бо любить вона омлети. Тож і я біля неї мушу мучитися. Інколи – тричі на день!

–І не боїтеся, що це може зашкодити здоров’ю?– вирвалося у мене.

–Ні, бо це порада жінчиної подруги-дієтолога.

–Що ж мені з вареними яйцями робити, – засумував я. – Шкода викидати…

–А вони – з ринку чи домашні? – поцікавився сусід.

–Домашні, сестра із села «Новою поштою» прислала, – злукавив я.

–Я вас виручу, – спохопився сусід. – Віддайте їх мені – заради вас ризикну своїм здоров’ям.

У цю мить з квартири визирнула моя дружина:

–Поки ти збирався їсти свої варені яйця, онука їх вмолола!

–Яка печаль, – сумно мовив сусід. – можуть бути плачевні наслідки. Викликайте «швидку»! А я піду омлета вчорашнього доїдати…

 

ДИВИНА

Осінній парк. Буденний день. Десята ранку. Туманно. Безлюдно…

Лише я, гіпертонік, кружляю довкіл озера…

Здійснив перше коло. І побачив трьох незнайомців, що сиділи на притрушеній опалим листям лавці і про щось розмовляли…

За другим заходом у вічі впала та ж трійця, яка вже випивала…

За третім угледів тих же особин, біля яких зупинилися два велосипедні поліцейські патрульні…

За четвертим разом зауважив, що патрульні п’ють разом із трійцею…

П’яте коло дало змогу впізнати між трійцею незнайомців і двома патрульними міського прокурора, що запрошував до чарки…

А потім бачив у парковій компанії прокурора області і губернатора…

А наступного ранку місцеве радіо повідомило, що вчора у міському парку відбулася зустріч трьох кандидатів у депутати від партії «Смола народу» з представниками найширших верств населення області, на якій було знайдено порозуміння щодо майбутньої долі краю.

Дивно. Стільки разів проходив мимо, а моєю думкою ніхто не поцікавився. Я ж міг теж пляшку поставити!

 

ОСІННІ НЕЗРУЧНОСТІ

У квартирі, що піді мною, на світанку почувся стукіт молотка.

«Сусіди горіхи лущать» – зробив я висновок.

Невдовзі запрацювала дриль.

«Горіхи виявилися товстошкірими, відтак доводиться їх свердлити». – прибігла думка.

За якусь мить захиталася підлога під ногами від роботи перфоратора.

«Плоди настільки тверді, що дриль не бере», – здогадався я.

Аж тут у квартирі, що піді мною, щось важке гепнулося долу так, що мій радіоприймач перескочив зі спокійної хвилі на джазову, а холодильник запрацював із подвійною енергією.

«Лущення горіхів сусіди перевели на ступовий режим, бо час підганяє», – вдався до припущення, коли вже була третя ночі.

Під ранок попрошкував до невгамовних сусідів досвід лущення горіхів переймати. Бо син привіз їх два мішки, щоб онукам начистив.

Постукав у двері. І вони відчинилися. На порозі стояв весь у пилюці сусід у паперовому кашкеті. Не встиг я рота відкрити, як почув:

–Перепрошую за тимчасові незручності. Але я тільки розпочав ремонт у квартирі!

І як після цього цілодобово не будеш лущити горіхи?

 

У МУКАХ

–Алло, чим займаєшся, колего?

–Та з отим городом замучився! Оце поїхав шукати на ньому врожай…

–І що, не вродило?

–Гірше. Города не знайшов!

 

РАЦІОНАЛІЗАТОР

Найактивнішого члена дачного кооперативу «Ластівка», колишнього дільничного, Осипа Чарочку

Колеги прозивають Раціоналізатором.

А це тому, що до будь-якої справ звик підходити раціонально. Городництво як таке його не цікавить.

–Колупатися в землі, – твердить він, – марна трата часу та зусиль. Краще овочі купувати на ринку, директором якого є моя дочка. Там усе є і за помірними цінами!

І сам нічого не садить і не сіє. Дачна ділянка в нього не перший рік є перелогом.

Натомість інші члени «Ластівки» земельку обробляють і збирають непогані врожаї. Як і цього року.

Особливо вродила картопля. Така велика і рясна, що Чарочку аж заздрість ухопила!

Щоб убити цю заздрість, він вирішив таки зорати свій переліг і посадити «другий хліб», попри осінню пору.

–До зими ще виросте, – запевнив сам себе.

І взявся за справу. Купив на ринку дочки десять мішків картоплі і загріб її плугом у землю…

Листопадило, коли Чарочка зібрав урожай. Бульб вибрав тих же десять мішків. Але чомусь дрібних, як перепелині яйця.

–Я ж казав, що самому щось вирощувати – безперспективно, – заявив Чарочка на зборах кооперативу.

І роздав картоплю дачникам, які тримали свиней. А собі привіз її з ринку. Щоб така була, як в усіх кооперативників.

Що й казати: Раціоналізатор!

 

ТЕМНІ ВІКНА

Вікна великого любителя покепкувати Івана Свистуна виходили на вікна ніде і ніколи непрацюючого Казика Козлика.

Саме Свистун помічав ніким непомічене: у вечірню, нічну чи ранкову пору вікна Козлика завше були темними.

Це привело до висновку, що Казик належить до великих скупердягів, а тому з метою економії комунальних платежів вкладається спати завидна і прокидається, коли у квартирі уже ясно, як серед білого дня.

Відтак Іван вирішив творити пародії на Казика.

З вікна свого вікна, що світилося, Свистун почав видавати номери, за якими спостерігали з інших освітлених вікон. що часто відчинялися – і з них лунали оплески та схвальні вигуки на адресу самодіяльного пересмішника:

–Пора театр одного актора створювати!!!

І Свистун старався. То він демонстрував, як Козлик товче сідницями волоські горіхи, то як п’є пиво з цеберки, то як заповзято колупається виделкою в носі…

П’ята дружина від Свистуна втекла, а дітей не мав, тому ніхто йому не заважав творити комедійні сцени, присвячені скнарі-сплюсі.

У час карантину такі концерти замінювали мешканцям будинку навпроти і кінотеатри, і театри разом узяті. Та ще й не вимагали ніякої плати, окрім реготу.

Але настала зима. І вікна мороз замалював. Тож настали концертні канікули.

Іван Свистун взявся за перепочинок, як і його глядачі. А Казик Козлик продовжував тримати свої вікна у вічній темноті.

Та раптом до Свистуна приїхала перша дружина. І в поштовій скриньці виявила…флешку, на якій завдяки власному ноутбуку побачила світлини. На них Іван був зафіксований на фоні вікна у всіх концертних позах. У трусах і без них. Тож вирішила, що Іван збожеволів. І викликала «швидку», яка й потарабанила артиста у психіатричну лікарню…

А Казик Козлик за тим спостерігав і потирав руки. Бо в темряві він не спав, а знімкував поведінку сусіда навпроти, знаючи його паскудний характер. І підкинута флешка була справою його рук…

 

НАТУРА

Придбав якось в «Енергії» світлодіодну лампу. Із трирічною гарантією.

А вона упокоїлася лише через п’ять літ.

І я вирішив поміняти її на нову.

Приніс згорілу в «Енергію» і кажу:

–Пропрацювала всього пів року. Дайте іншу!

–А де гарантійний лист? – почув натомість.

–Жінка необачно спалила, – збрехав я.

Продавець виявився поступливою людиною. І видав іншу світлодіодну.

Вдома я вкрутив її. А вона – ні іскринки.

Подався я знову в «Енергію». Кажу, так і так, не горить!

Отримав ще іншу.

І вона виявилася сліпою.

Поміняв і цю, а потім ще п’ятнадцять.

Результат – той самий.

Довелося лампу купувати. З гарантійним листом. І проханням три роки не приходити.

І лампа світить. Уже шостий рік. І нема сенсу йти в «Енергію» обмінювати робочу на робочу.

А схитрувати хочеться. Натура така.

 

 

ЛИСТ                                                  

п’ятикласника Гарбузівської ЗОШ

Федька Поліщука міністру освіти 

Доброї ночі, пане міністре! Бо сів писати Вам листа опівночі, коли батьки позасинали. В іншу пору доби вони мені б не дали цього робити, оскільки господарських справ у нас по саму зав’язку. І я мушу допомагати.

А примусила мене взятися за ручку і папір наша нещодавно збудована триповерхова школа. Звели її на перспективу, думаючи, що невдовзі в село повернуться наші люди із закордонних заробітків. Адже зараз у селі лише троє дітей шкільного віку: я, мій сусід Михась і Лариска, що живе на краю села.

У школі – сучасні просторі класи і басейн, в якому немає води, бо й річки в селі немає. Але басейн – дуже гарний. В ньому могли би плавати навіть акули та кити!

Але ніхто повертатися в село не хоче. Тому і дітей так мало.

Для нас трьох виділили один кабінет. За вчителів у нас шкільний сторож дід Оникій і прибиральниця баба Уляна. Бо справжні вчителі теж чкурнули хто куди.

А решту кабінетів розподілили між усіма, хто цього бажав.

Так пасічник-скупердяй Микита Сволок сидить в історичному. А організатор тутешнього таксопарку із мотоцикла і двох велосипедів Петро Чортихвіст обживає біологічний.

У математичному базується спекулянтка Варвара зі своїми секонд-хендівськими дефіцитами.

Фізичний приватизував рекетир Тодось Зірвиголова. А в хімічному господарює орендар ставка в сусідньому селі Матвій Швабра. Він тут мальків розводить у пробірках.

Частина шкільного добра дісталася й тутешнім п’яничкам, яких жінки повиганяли. Вони базуються у десяти інших кабінетах, що на третьому поверсі, включаючи кабінет завуча школи. Там їх розмістили, аби вночі не бігали за оковитою до самогонниці Теклі Штахетини. Але вона їм подає рятівну рідину мотузкою в будь-яку пору та погоду.

А кабінет директора школи, пане міністре, пустує. Він – як стадіон! Тут міг би розміститися весь Ваш автопарк разом із Вами. То, може візьмете в оренду чи викупите? Бо школу якось доглядати треба: і опалювати, й освітлювати, й прибирати. Особливо в кабінетах п’яничок-безхатьків. А коштів чортма. Тих копійок, які я збираю з усіх орендарів, вистачає мені лише на цигарки, пиво та ремонт смартфона в однорукого Митрофана. Він халтурить, але бере за це дорого. Доводиться через день бігати до нього. Без смартфона я давно б тут урізав дуба.

Якщо, пане міністре, не відгукнетеся на мою пропозицію, у шостий клас я не піду, а подамся теж на заробітки. Як не за кордон, то в інше село. Такої ж думки і Михась із Ларискою.

А мені дуже шкода нашої триповерхової школи, що починає розвалюватися. Адже при вході і досі висить гасло «Ласкаво просимо!», а не «Пішли всі під три чорти!»

        

ЧИМ ПАХНЕ СКОШЕНА ТРАВА 

Ви знаєте, чим пахне скошена трава? Дитинством? Буйним вітром? Дощем? Грозою? Чарівним сном? Ночівлею у лузі?

Можливо. Але пахне вона і… сваркою.

Траву на довколауніверситетській території поклала в покоси мотокосою баба Варвара, яка, попри літа, і досі опікується господарськими справами в навчальному закладі.

Поклала в покоси під старими березами та ясенами, що заганяють спеку в затінок уже не одне літо.

Помітили траву місцеві заздрісноокі пенсіонери Денис і Карпо, що мешкають в одній багатоповерхівці, але ніколи не стрічалися.

А скошена трава їх звела.

Із граблями та наміром привласнити цю траву вони зустрілися на світанні. Стали за два карантинні метри один від одного.

–Ти чого сюди присунувся? – запитав Денис.

–А ти чого? – перепитав його Карпо.

–Не бачиш, траву хочу розтрусити, щоб сохла,– відповів Денис.

–А ти її косив? – запитав Карпо, витираючи кулаком слину, що несподівано потекла з рота.

–Не ти ж, – відпарирував Денис.

–Якщо не ти і не я, то трава нічия! – резюмував Карпо. – Давай поділимося.

–Е, – задумливо протягнув Денис. – Ця справа – нехитра. Мені трави більше треба, ніж тобі. Бо моя собака Нюра любить спати на запашному сіні!

–На ньому звикла відпочивати і моя кішка Дуся, – сказав Карпо.

І тут вони забули про карантинні норми, наблизилися. І так почали трусити один одного, що вставні щелепи повипадали!

І якби не перейшли до лайкоатак, не знати, чим би все завершилося.

А так їх почула баба Варвара. Підійшла й запитала:

       –Ви чого товчетеся на скошеній траві?

       Суперників – як вітром здуло.

Хтозна, чи завтра вдосвіта сюди знову прийдуть. Та на місці суперечки з’явилася на кілку табличка з написом: «Трава – тільки для нюхання! Забирати із собою категорично

забороняється!»

         Я ось прийшов і нюхаю. Чим пахне? Спокоєм. 

                        

        

РОТАЦІЯ 

Найактивніший сільський активіст Степан Тичка мав єдину ваду: заїкався. Тож якщо за непримиренність до всілякого роду негідників на кожній сесії сільради отримував подяки, то заїкання приносило йому лише неприємності.

Найчастіше, коли виконував завдання посильного. Бо поки розтлумачить тому чи тому односельчанину, чого його кличуть у контору, багато часу збігало. Але до цього всі вже давно звикли.

Власне, Степана шанували і сільський голова, і секретар, і обліковець, і навіть сторож – глухонімий Сянько Припічок.

Однак трапилася історія, яка різко змінила життя найактивнішого активіста.

Зібралася одного разу громада в місцевому будинку культури, аби підбити підсумки чергових виборів сільського голови. На цю кандидатуру претендували старий і незмінний голова Андрій Налигач і глухонімий Сянько Припічок. Кандидатуру останнього висунув сам Андрій Налигач. Для ширшого вибору.

Перегони пройшли тихо та мирно, як і всі попередні. Залишилося тільки оприлюднити результати.

І цю, вельми відповідальну, справу за традицією доручили найактивнішому активісту Степану Тичці. Він вийшов до трибуни, кілька разів кахикнув, налаштовуючи голос на потрібну хвилю, і прочитав із папірця в мікрофон:

–Наша громада об…їк…рала голову Андрія Налигача!

І тут таке почалося… Переповнена зала будинку культури миттєво перетворилася на боксерський ринг і татамі одночасно. Під крики: «А хто посмів обікрасти нашого голову?!» виборці почали з’ясовувати між собою стосунки!

Колотнеча припинилася, коли Степан Тичка випалив у мікрофон:

–Їк…дурні!!!

А тоді до захеканих і з підбитими очима односельчан звернувся обліковець Денис Макотерка:

–Ніхто нашого голову не обкрадав! У Степанову промову вкралася його звичка заїкатися! Нашого Андрія Налигача головою обрали!!! Повторюю: обрали!!!

І того дня Степана Тичку громада з найактивніших активістів перевела у сторожі на місце глухонімого Сянька Припічка. А самого Сянька проголосила найактивнішим активістом. Таку ось провела ротацію.

І тепер чекає наступних виборів сільського голови та підсумкових зборів. Чекає з неабиякою цікавістю: як найактивніший активіст – глухонімий Сянько Припічок – оголошуватиме результати волевиявлення односельчан? Адже традицію ніхто не відміняв.

        

ПРЕТЕНДЕНТИ 

Прийшла пора обирати чергового почесного громадянина нашого містечка, в якому лише декілька мешканців ще без цього високого звання.

Портрети усіх почесних, серед яких керівництво містечка в повному складі, висять на кожному стовпі, на кожній стіні та на кожному дереві. Їх знають навіть безпритульні кастровані пси та коти. Бо прагнуть саме під цими портретами справити своє невідкладне діло.

І ось знову засідання комісії. Її голова – радник мера з питань роздачі земель потрібним людям Іван Стружка обвів поглядом обсаджений членами комісії довгий стіл і запитав:

–То кого ми цього разу висунем?

І посипалися пропозиції:

–Треба відзначити Матвія Сироватку! Він – один із десяти останніх мешканців містечка, які цього звання не удостоєні! Дванадцять днів минуло відтоді, як він повернувся із місць позбавлення волі і жодного разу після того нікого не вбив!

–Е, давайте краще присвоємо це звання Валюсі Липічок! Як-не-як, пережила десятьох чоловіків-алкоголіків – і не спилася! І досі може за один присіст випити бутель найогиднішої самогонки, а потім поставити на місце весь відділок поліції!

–Не зайвим було би підняти авторитет нашому кримінальному авторитету Кузьмі Кулаку! Адже він самотужки без мерії вирішує всі життєві питання містечка. Його знають навіть мафіозні структури острова Святоє Єлени! А жодних відзнак, окрім ножових порізів і позначок од куль, не має! Якось несолідно!

–Облишмо Кулака! Його вчора під час чергових кримінальних розбірок пришили! Нехай спочиває вічним сном безстрашний земляк. Ось кого би удостоїти звання «Почесний громадянин міста», то це син нашого мера Никифор! Попри те, що йому ще не виповнилося і шістнадцять, саме він нещодавно допомиіг своєму батькові докермувати службовим авто із ресторану додому! І за весь час пересування вулицями містечка збив лише трьох пішоходів і бетонного стовпа. І пішоходів, і стовпа слідчі органи визнали такими, що спричинили ДТП! Тож людей відправили у будинорк для інвалідів, а стовпа того ж дня переставили на десять метрів далі від траси. І все це було оперативно зроблено завдяки меровому сину!

Далі необхідність висовувати кандидатів відпала: син мера вже накривав сусіднього стола, ще довшого, ніж той, за яким засідала комісія.

Відтак Іван Стружка оголосив засідання комісії закритим.

Аж тут обізвався член комісії, сантехнік усіх сантехніків містечка, Карпо Салідол:

–Хвилиночку, шановні! Щойно мені зателефонували із трупарні й повідомили, що кримінальний авторитет Кузьма Кулак ожив! Як же нам бути?

–Мда, – облизався голова комісії та почухав свого довгого, як у крука, носа. – Чого ж ви раніше цього не сказали?

Але виручив син мера Никифор:

–Не хвилюйтеся! Ми з Кузьмою – в одному злочинному угрупуванні! Поділимося!

 

СУСІДЧИНІ СЕКРЕТИ 

Не повірите, але скажу: про сусідку, що за стіною, знаю майже все!

Особливо про те, чим займається щодня. Похвилинно!

Наприклад, вчорашній день вона розпочала з переконання, що звечора перефарбовані коси за пів години облізуть.

Потім їй здалося, що приготовлена на сніданок яєшня пахне тухлими яйцями. І її вона викинула з вікна горобцям.

Почистила нашвидкоруч зуби сухою щіткою, бо паста закінчилася. Але оскільки запізнювалася на тролейбус, помилково одягнула не ту кофту, зіпсувала замок у спідниці і замінила його великою шпилькою.

Губи і брови дофарбовувала дорогою до тролейбусної зупинки. У сам тролейбус її не пустили, бо забула вдома захисну маску.

Тож до фірми довелося добиратися пішки.

Вже на порозі фірми помітила, що правий туфель залишився без каблука.

Заскочила тихенько у свій кабінет. Дякувати Богу, колеги ще не було на місці. А шеф подався у відрядження.

Причесалася і зателефонувала найліпшій подрузі, аби доставила їй якісь запасні туфлі.

Подруга туфлі доставила. Але вони виявилися на два розміри більші. Відтак змушена була виручальниця ще й збігати за ватою у найближчу аптеку, щоб зменшити розмір принесеного взуття.

Випили за це по пів келиха коньяку з холодильника, запили кавою, перекурили, стоячи перед відчиненим вікном.

І подруга подалася на свою фірму.

Опісля прибігла захекана колега й попросила пробачення за запізнення. Її також не пустили у тролейбус, бо не було вільних місць. І діставалася роботи на попутному транспорті у вигляді спортивного мотоцикла, господарем якого був друг дитинства.

Замість шлема друг натягнув пасажирці на голову коробку з-під торту. А сам торт змушений був залишити на лавці тролейбусної зупинки для спільного поїдання тими, хто мав не сісти на тролейбус.

Тому прибігла розпатлана і з кремом на голові.

Сусідка допомогла колезі помити коси холодною водою з господарським милом у туалеті та висушити їх на протязі, відчинивши навстіж двері і вікно кабінету.

Через двадцять хвилин колезі стало зле. І вона відпросилася додому.

Допивати коньяк і каву сусідці довелося з колегою з іншого відділу, який є і її коханцем. А на десерт зайнялися інтимом, зачинившись у його кабінеті.

Так дотягнула до обідньої перерви.

А тоді чкурнула, користуючись відсутністю шефа, у майстерню з ремонту взуття.

Там почекала, поки приб’ють каблука до туфля, розрахувалася і заскочила у перукарню поправити зіпсовану інтимом зачіску.

Враховуючи карантинну ситуацію, змушена була чекати, поки заздалегідь записані сюди клієнти не створили шпаринку в черзі для її обслуговування.

Коли вже смеркало, сусідка сіла без маски в порожній тролейбус, який завіз її в тролейбусний парк.

Звідти за півтори годину дочовгала додому.

Сьогодні вранці вона зуби не чистила, а пополоскала їх кефіром. Одягла ту, що треба, кофту, іншу спідницю – і побігла на тролейбусну зупинку з двома масками на обличчі…

Звідки в мене такі деталі?

Від тієї ж сусідки, що за стіною. Вона так голосно цілу ніч у телефон комусь постійно розповідає про свої щоденні пригоди, що мені доводиться лише уважно слухати.

А досипаю вдень. Бо пенсіонер. І нікуди не поспішаю.

 

ДАЄШ ВИДОВИЩ! 

Команди не грали – творили диво! Два тайми та три години доданого часу футболісти відчайдушно демонстрували чудові стрибки в ноги супернику, палку штовханину, неперевершені удари ліктями в голову, неповторні матюки, незабутні промахи по м'ячу, геніальні удари повз ворота, граціозні падіння на рівному місці, майстерні попадання шкіряним у стійки та перекладини, неабияку шарпанину, непересічну образу суддів, віртуозну техніку показу непристойних жестів на адресу вболівальників, витончене здирання з опікунів футболок і трусів, майстерне жбурляння бутсами в голову один одному, неповторні обміни плювками, класичне взаємокусання за різні частини тіла, божественне вміння падати у штрафних майданчиках, природне повалення кутових прапорців і невимушене скорочення дев'ятиметрової відстані до місця виконання штрафних ударів, гаряче отримання жовтих і червоних карток і неперевершену кількагодинну бійку на початку та в кінці гри, що переросла в небачене досі побоїще...

Єдине, чого забракло футболістам у цьому привабливому поєдинку, була сама гра. Але її можна буде побачити іншого разу, в іншому місці, інших команд. Тож вітаємо вас, шановні любителі грандіозних баталій, з почутим і побаченим. Витріть скупі сльози за покаліченими у цій грі футболістами та суддями, понівеченим майном. Заодно вітаємо з численними серцевими нападами тренерів, медиків, пожежників , поліцейських, представників керівних футбольних структур і коментаторів.

Подібне трапляється не так часто. Лише у день гри цих двох грантів нашого футболу. Та втихомирте своїх діточок, що були разом із вами на цьому побоїщі, і переконайте їх: мистецтво потребує жертв! А головне – футбольну арену не стерли з лиця землі і не було загиблих. А травми заживуть до наступної гри, і команди відновлять свої сили, щоб знову демонструвати всьому світові непідробні зразки битв за звання чемпіонів серед найзаюшеніших команд, здатних своєю оригінальністю підкорити серця членів найвищих дисциплінарних комісій.

Поспішайте до квиткових кас і заздалегідь займайте місця на трибунах. Адже біля телеекранів і радіоприймачів такої насолоди не отримаєте ніколи. Навіть якщо організуєте грандіозний скандал із дружиною чи тещею.

Футбол – це масовість, це театр, де за чималі гроші 22 самовідданих грубіянів і бездарів дають мільйонам урок величних ойкань, охкань, стогону, вереску та знепритомлень заради справжнього видовища.

Та зарубайте на носі: той, хто вміє тільки віртуозно володіти м'ячем, видавати ювелірні паси і влучно бити по воротах – стовідсотковий егоїст, а не прекрасний футболіст!  

Даєш видовищ!

 

ВАКХАНАЛІЯ 

Хоч і єдиний українець на всю єврейську вулицю, хоч і не бажав, хоч і чинив шалений опір, заїхавши навіть одному з нахабів ногою нижче пояса, мені обрізали! Приїхали – і залишили ні з чим. Чирк–чирк–чирк – і хоч вовком вий, жабою квакай. Та ще й за супротив оштрафували.

А що я мав робити? Споглядати, як мені обрізають? Це ж тепер – ні жити, ні вмерти. Сиди й посвистуй. А могли ж змилуватися. Бо хіба я один такий у нашому царському селі? Так ні, терпіння, бач, у них лопнуло, набридло, бач, мої обіцянки слухати.

Обрізання, сказали, є єдиним вимушеним кроком для виправлення ситуації. Бо не реагую на будь-які прохання та вимоги вже п'ять років. Бо я єдиний такий у селі виродок. Та таких тут – десятки! І їм не обрізають, живуть як нормальні люди. А мені – чирк–чирк–чирк! І будь здоровий! Ідіоти!

Якби не батальйон поліцейських і рота гвардійців при підтримці бронеавтомобіля, я їм, обрізальникам, не тільки те місце показав би, на яке сідають. А так пов'язали й обрізали.

Причому, бульдога, якого я нацькував на них, пристрелили, а дружину з тещею, що кинулися мені на поміч, у бронеавтомобіль впакували...

Ось уже третій тиждень мучуся. Доведеться зі схованки бідон із "капустою" дістати та розрахуватися. Щоб назад причепили. Бо соромно мені, єдиному українцеві на всю єврейську вулицю, у вільні від шаткування "капусти"дні сидіти на віллі. Без газу, світла та води.

 

СПІВБЕСІДНИКИ ПЕРЕВЕЛИСЯ 

Дивлюся, сусід вийшов із квартири. У спортивному костюмі, адідасівських кросівках і бейсболці... Ага, поспішає на ранкову пробіжку! Але запитую:

– Куди зібралися?

– Розкажу, то й вам захочеться, – сонно проказав сусід.

– Еге, яка ви втаємничена людина! – іронізую. І на тім розходимося...

Дещо пізніше бачу: сусід виходить із квартири з повним чорним кульком. Значить, виносить сміття. Одначе цікавлюся:

– А куди-то лижі нагострили?

– А вам для чого знати?– перепитав сусід і якнайшвидше залишив мене...

Невдовзі спостерігаю, як сусід спускається сходинами із псом на повідку. Не інакше, прогуляти звірину взявся. Проте язик за зубами не тримаю:

– Куди курс тримаєте?

Сусід важко зітхнув і відрапортував:

– На танці у нічний клуб! Може, з нами підете?

Почуваюся приниженим, але більше не озиваюся...

Опівдні помічаю: сусід із пляшкою молока та хлібиною повертається додому. Здогадуюся, що пре з магазину. Та не мовчу:

– Звідкіля крекчете?

– З божевільні! – чую у відповідь. – Провідував вашого знайомого. А ви до нього не ходили?

Їсть образа, але даю сусіду дорогу...

По полудні, дивлюся, чимчикує сусід із вилами на вулицю. Зрозуміло, поспішає на мітинг із підтримки партії Ляшка. Однак перевіряю:

– Куди намірилися?

Сусідове обличчя перекосилося, очі забігали, губи затремтіли:

– Вирішив фермерам допомогти сіно заготовити за миску борщу! А ви коли гарячу страву їли?

Підкосилися ноги, але встояв, поки сусід зник з-перед моїх очей...

Коли засутеніло, очам не повірив: сусід несе додому замість вил коробку шоколадних цукерок. Це факт, що на мітингу з підтримки партії Ляшка перескочив на бік політичної сили Порошенка! Але запитання підкинув:

– Що, в супермаркеті цукерки подешевшали?

– Там дають безкоштовно усім, хто не хворіє на цукровий діабет! – випалив сусід. – А ви, бачу, цієї недуги не позбулися...

Нервовий тик мало не відірвав мені голову, та зціпив зуби і не став давати волю емоціям...

Через півгодини – глянь, а сусід вовтузиться біля свого "Запорожця", витираючи ганчіркою йому боки. Безперечно, що готується до виїзду на дачу. Але запитую:

– І чим це займаєтеся?

Сусід на якусь мить перестав витирати боки "Запорожцю", почухав кулаком лоба і пояснив:

– Хочу замаринувати авто! А у вас спецій не знайдеться?

Штрикнуло під серцем, але встрявати в дискусію не став...

За годину потому зауважив: сусід косить бур'ян у дворі! А це означає, що до нього мають завітати свати. Я підійшов, полюбувався працею і попросив довести до відома:

– Невже таким чином прагнете наростити біцепси?

Сусід спересердя плюнув під ноги:

– Буду ліки заготовляти дурням зі словесним проносом!

Мене це зачепило. Проте зробив вигляд, що поспішаю у справах...

Через годину сусід у дворі гамселить вибивачкою килима, що підтверджує: цим зайнятися у нього нікому. Але запитую:

– Вікно у Європу прорубуєте?

– Пироги з маком ліплю! – миттєво реагує сусід. – Можливо, вам зліпити?

Уловлюю його злий жарт і забираюся геть...

Коли смеркло, стрічаю сусіда та його дружину у дворі з дитячим візком. Гуляють із онукою! Але не стримуюся:

– І чим зайняті?

Сусід перезирнувся зі своєю половиною і розтлумачив:

– До космічного польоту готуємося! А ви не хочете відправитися на Марс?

На душі стало мулько, серце забилося частіше. Тому хутенько полишив турботливе сімейство...

Біля півночі бачу: сусід стоїть піж дверима квартири з цигаркою в зубах і попільничкою в руці. Це точно: здійснює останній перед сном перекур! Та все одно підсовую запитання:

– Яку проблему розв'язуєте?

– Виглядаю космічних пришельців, – прошипів сусід. – А ви їх не зустрічали?

І отримав попільницею в перенісся! Впав...Болить... Але мовчу, бо що вдієш, коли співбесідники перевелися!

 

АНТИБРАКОРОБСЬКА НОВАЦІЯ 

Дружина дістала:

– Зламався ключ від шафи. Двері вже місяць не зачиняються! Щось роби!

І я подався на міський ринок. Вихідний потратив, аби домовитися з продавцем всіляких залізячок про ключа до старої шафи. Ще тиждень пішло на очікування дефіцитного товару.

І придбав. Відразу чотири ключі! Для перестраховки.

Приніс, урочисто вручив дружині. І тут почалося... За чотири дні всі ключі зламалися!

– Якісь браковані тобі підсунули! – знову почала допікати дружина. – Іди ще до тих продавців-шахраїв! Нехай толкове продадуть! Бо прийду – порішу!

Подався за справжніми ключами... Знайомий продавець уважно вислухав мої претензії, попросив пробачення за неякісний товар надійного постачальника і запропонував за зниженою ціною десять вдосконалених ключів! Щоправда, на вигляд вони були такими ж, як і попередні. Але продавець запевнив:

– Тепер не підведуть! Тільки прохання менше ними крутити!

Та рівно за десять днів дружина всі десять вдосконалених ключів викинула на смітник. Після чого обізвала мене бовдуром і безвідповідальним господарем. І додала резюме:

– Не буде нормального ключа, сам підпиратимеш двері у шафі!

Знову йти на ринок мені не захотілося. Бо стало жаль грошей і самого себе. Тому після кількатижневих роздумів взявся за імпровізацію. Дістав зі схованки кілька списаних дитячих зошитів, що зберігалися як зразок каліграфічної майстерності, порізав їх на частини, склав їх у кілька шарів – і засунув у шпарку між дверима шафи і стійкою. І двері – як на замку! Дешево і корисно!

Спершу дружина, глянувши на мою новацію, за голову вхопилася:

– Що люди скажуть?!

Але після згадки про ринкових шахраїв втихомирилася. Так моя новація і прижилася. На зло виробникам бракованої продукції! Нехай нею вдавляться! А коли гості запитують, що це за спосіб замикання дверей, ми з дружиною бадьоро пояснюємо:

– Інноваційний!

Це діє позитивно. Уже п'ятеро наших знайомих, серед яких і директор ТОВ "Меблеві новинки", в себе вдома видерли замки у шафах і впровадили наш метод порятунку давніх виробів.

Можемо!

 

ВОДІЙ МАЄ РАЦІЮ 

Чекаю годину...Другу...

Нарешті – моя маршрутка! Спинилася. Заходжу, протягую водію посвідчення:

– Можна по пенсійному?

Водій уважно зміряв мене поглядом і завівся:

– Ти за кого мене маєш?! Молодий і здоровий, як бик, а пільговика із себе корчить!

– Яке "корчить"? – кажу. – Цей документ підтверджує мій похилий вік...

– Ге,– мотнув той натомість головою. – У наш час можна купити навіть посвідчення президента країни! Плати або виходь!

Ще дві години чекати маршрутку не захотілося, бо не було сил і пігулок від артеріального тиску. Змирився з нахабністю господаря керма, заплатив за проїзд і, стоячи під пресингом таких же безпритульних пасажирів, поїхав...

Їду та й думаю: "А водій, напевно, має рацію. Який я ветеран? Ще попід руки не водять, за стіни не тримаюся, бородою не трясу, лисиною не блискаю, не задихаюся, по-молодіжному завдяки секонд-хенду одягаюся...".

І сором поволі почав розігрівати мої щоки. І навіщо я те посвідчення показав? Хіба вже така висока плата за проїзд? Копійки в порівнянні з цінами на курячі яйця чи серцево-судинні медпрепарати. І скільки я їжджу? Раз у місяць, коли дружина посилає пенсію з картки зняти та синові-бізнесменові її переслати для дрібних витрат. А так ходжу пішки. Для стабілізації артеріального тиску після недавнього гіпертонічного кризу.

Тож заплатив – і мовчи, не принижуйся, не роби із себе того, ким ти насправді є. Все одно не повірять, як ось цей маршрутний тип. Тільки прилюдно облають, а то й з маршрутки викинуть як заклятого шахрая! Добре, що без цього обійшлося. Бо могло бути гірше. Зрештою, тішся, що тебе молодим і здоровим, як бик, вважають. Не кожен у такому віці цього удостоюється...

Того ж дня заховав вдома пенсійне посвідчення якнайдалі. І ніколи нікому його не показую. Більше того, коли сідаю в день отримання пенсії в маршрутку, плачу за проїзд на півроку наперед. Щоб знали: старість сидить тільки в моєму нутрі. І лише коли мене в маршрутку внесуть на ношах, тоді й попрошу провезти мене по пенсійному. Бодай разок.

 

ДО ПЕНСІЇ ДОТЯГНУ 

Пропрацював півроку в школі. Мовником.

І чи не кожен день після перевірки учнівських зошитів намірявся втопитися.

Але кінець моїх намірів обірвав мудрий першокласник Петрусь:

– А ви, Іване, Івановичу, над нашими писаннями не мучтеся. Принесли зошити додому – і в грубку. А наступного дня кажіть, щоб ми завели нові. І кози будуть цілі, і вовки ситі.

Взяв пораду на озброєння, бо хотів жити, бо мудрий Петрусь був сином директора школи й, очевидно, запозичив передовий досвід роботи з учнівськими зошитами саме в батька.

І вчительські будні стали справжніми святами. Поки не дочекався звільнення з роботи за перевиконання плану випуску відмінників та не отримав запрошення на роботу в редакцію газети. На посаду коректора.

Тут таки добився того, що мене одного вихідного витягли з річки як утопленика, якого вдалося повернути до життя. А померти у глибокій воді мене примусило писання редактора газети, що ходив у заслужених. У порівнянні з учнівськими самостійними чи контрольними, його матеріали не піддавалися жодним правкам. І кидати їх у грубку не було можливості, бо газета не могла виходити у світ із порожніми сторінками. Відтак вихід із глухого кута був один: переписувати редакторові тексти з початку і до кінця, наближаючи їх до журналістських шедеврів.

Колеги співчували. Поки редактора не послали на підвищення у журнал "Суцільна грамотність" і поки я щільно не взявся за їхні матеріали. А тоді вони самі зібралися втопити мене в річці.

Але порятувало те, що газету ліквідували як таку, що залишилася без передплатників. Про це якимось чином дізнався колишній першокласник, а нині директор ресторану Петро Товкач. Він і запропонував мені мити посуд у його закладі. Ця, сказав, робота – не перевіряння текстів. До стресових ситуацій від того, хто і як з них їв, не доведе.

Там і працюю. З натхненням і вірою, що до пенсії таки дотягну.

 

ПОМСТА 

Жмекрутко прокинувся на світанку й розпочав ранкову молитву:

– О, який мій колега нахаба! Який хитрий ідіот! Знаючи, що мене обслуговує оператор зв'язку "Київстар", а його – "МТС", зателефонував і попросив з'єднатися з ним через секунду, бо,мовляв, є важлива новина. А я, дурень у квадраті, нічого лихого не запідозрив, перетелефонував. І той заходився таку історію плести, що я забувся, хто кого набрав. І таким чином виговорив усі кошти, що були на рахунку. Слухав би й далі того пройдисвіта, та оператор не дозволив. Зараз я віддячу йому тим самим...

Жмикрутко задоволено посміхнувся і набрав номер мобільного свого кривдника. Як не дивно, в цю ранню пору господар уже не спав.

– Алло, це ви, Панасе Панасовичу? – чемно запитав Жмекрутко. – Пробачте, що турбую в таку рань. Але є досить цікава інформація, що стосується вашої персони. Перетелефонуйте, будь ласка, бо в мене на рахунку коти закінчуються...

І хотів було вимкнути телефон. Та в цю мить Панас Панасович сказав:

– Хвилинку, я хочу вас потішити. Вчора мимоволі підслухав, що шеф хоче підвищити вас по службі. Яку планує дати посаду, не розчув, але готуйте могорич. Бо відомо одне: ваша місячна зарплата складе, знаєте, скільки гривень? Як назву суму – Богом себе уявите! Та перш ніж назвати, розповім передісторію...

І Панас Панасович із неабияким натхненням почав оповідати Жмекруткові про те, що підштовхнуло шефа на такий благородний вчинок щодо рядового офісного лайдака.

Жмекрутко, ковтаючи слину, так прилип до слухавки, що отямився, коли дружина запитала:

– Ти що, сьогодні на роботу не йдеш? Уже дев'ята година!

– Ну все, Панасе Панасовичу, – спохопився Жмекрутко. – Дослухаю вас в офісі.

І в цю ж секунду мобільний запікав, даючи знати, що звечора поповнений рахунок повністю вичерпався. Одначе святковий настрій затьмарив почуття скнарості. І Жмекрутко заспішив на роботу...

– Ось і я! – з порога радісно доповів Жмекрутко Панасу Панасовичу і замість привітання попросив розповідати далі про шефові наміри.

Але Панас Панасович раптом сказав:

– Не гнівайтеся, друже, але ця історія – звичайнісінький жарт, адже сьогодні – 1 квітня!

Жмекрутко хвилин п'ять постояв у дверях кабінету, а опісля там і присів, прошепотівши під ніс:

– Яке ж ти стерво...Треба міняти оператора...

 

ПІД ПРИКРИТТЯМ 

Лише на схилі віку, але втік. Від тещі.

І відразу потрапив на очі колишньому успішному однокурснику, який уже тривалий термін мучився на посаді ректора університету.

Розповів про удачу, попередивши, що від тещиного переслідування, напевне, ніде не заховатися.

Колишній однокурсник миттєво продемонстрував свої організаторські здібності.

– Так, – сказав задумливо він. – Вихід один: житимеш у студентському гуртожитку. Під прикриттям. Як університетський сантехнік. Під вигаданим прізвищем. А зовнішність змінимо негайно!

І повів мене в місцеву перукарню, де мені приклеїли вуса та бороду і вистригли на голові лисину.

Тож почав жити під прикриттям. На свіже повітря виходив із гуртожитку тільки вночі, знаючи, що теща в цю пору зайнята пошуком чергових коханців. Заодно відвідував нічні супермаркети, запасаючись продуктами харчування. А вдень виконував обов'язки університетського сантехніка в межах гуртожитку.

Таким чином пропереховувася від тещі двадцять літ і три дні, переживши ректора університету та двох його наступників.

Аж тут почув від студентів, коли пробивав унітаз у туалеті від їхніх харчових надлишків:

– У гуртожитку – комісія!!!

Мене пройняло холодним потом. І я швиденько забарикадувався у своїй кімнаті, побоюючись, що цю комісію могла очолити моя теща.

Через хвилин двадцять у двері затарабанили. Настирливо і гучно:

– Відчиняйте! Це Михайлівна – начальник студентського містечка і колишній інспектор колонії суворого режиму" Хочу перевірити, як ви економите матеріальні ресурси університету!

Ага, подумав я, вже чогось теща Михайлівною прикидається. Немає дурних. Мовчатиму, ніби давно помер. А двері не виб'ють, бо коли поселявся, ректор як колишній однокурсник наказав встановити в кімнаті подвійні броньовані двері, бо, мовляв, тут мешкатиме досить цінний для закладу спеціаліст!

Лежу на дивані, затамувавши подих, не озиваюся.

Потарабанила, поматюкалася Михайлівна – та й почовгала разом із членами комісії геть.

Наступного дня питаю вахтера:

– А хто то був?

– А,– махнув рукою той. – Начальство прислало комісію, щоб з'ясувала, якими електроприладами хто в гуртожитку користується, як економить електрику та береже тепло в кімнаті. Бо фінансова криза нахлинула...

– Зрозуміло, – сказав я. – У мене постійно багато роботи. Тож у кімнаті не застати. Я ось на папірці напишу, чим користуюся. Передасте.

І вивів: "Кімната №39. Маю вітчизняного холодильника першого випуску із приставними дверима, лампочку "сімдесятп'ятку", радіоприймача на три програми та столітню праску. Тепла не економлю, бо обзавівся серцевою недостатністю першого ступеня на гіпертонією, а тому потребую постійного свіжого повітря. Сантехнік Грабченко".

Не викрутився. Через кілька днів Михайлівна найняла спецназ із колонії суворого режиму і взяла штурмом мою кімнату. Зв'язала і передала в руки...тещі, яка причинила мене в льоху на невизначений термін як невиправного зятя.

Сиджу в тещиній холодній темниці, тамую голод квашеними огірками, а спрагу – розсолом і роздумую над тим, хто познайомив мою тещу з начальником студентського містечка Михайлівною? І тільки ось, у день Святого Миколая, пригадав, що теща перед весіллям якось похвалилася: "Будеш воду каламутити, любий зятю, – голову відкручу! Я маю досвід, адже п'ять рочків сиділа у колонії суворого режиму!". А я сприйняв тоді це як жарт...

А й справді, від тещі ніде не заховаєшся. Навіть живучи у студентському гуртожитку під прикриттям. Треба налагоджувати з нею дружбу. Інакше у льоху доведеться зустрічати своє вісімдесятиліття, оскільки теща неоднораз заявляла, що переживе всіх! А їй, за моїми припущеннями, нині всього-на-всього – під сотню.

 

МИСЛИТИ ПОЗИТИВНО! 

Все, відмучився у високосному. У новому році мислитиму лише позитивно! Щоб настрій не падав і ворогів меншало. Подумав так, вислухав од дружини півгодинну лекцію на тему:"Скільки можна падати на новорічну ялинку?" – і подався на роботу.

Іду, в голові гупає, у нутрі вулкан прокидається, хочеться вовком вити, але налаштовую себе на позитив: "Трохи потіпає – і мине. А там за фірмовими турботами й зовсім відпустить. Головне – не панікувати, не гризти собі душу".

Пришвидшив ходу. Аж раптом:

– Андрію!

Підняв очі: знайомий.

– А, з Новим роком! Пробач, але поспішаю – проблем багато, – не зупиняючись кажу.

І в ту ж мить проскочила думка: "Які проблеми? Звичайні завдання попереду. Не варто ускладнювати". Тож виправився:

– Тобто жодних проблем!

А знайомий відразу:

– Тоді стоп! І в мене жодних проблем. Встигнемо ще напрацюватися. Пішли у "Все до чаю". Як-не-як, Новий рік зустріли!

І потягнув мене у забігайлівку...

Висунувся із забігайлівки. Аж тут – Петро Мантачка, прибічник опозиційних сил, якого при кожній зустрічі ганьблю. Але почав з позитиву:

– О, ангел царя межигірського пурхає! З новими надіями на доступ до державного корита!

А Мантачка як вмантачить мені межі очі! Аж хміль з голови вискочив! Поки оговтувався і думав, як чинити далі, опонент зник.

Кліпнув очима двадцять разів для профілактики і взяв курс на фірму. Та за квартал від місця призначення, здибав першого в області хабарника Альфреда Агата. І не втримався, щоб похвалитися:

– Хто вміє за чужий рахунок розкошувати, той і людиною почувається!

Агат – мене в обхват! І так стиснув, що ребра затріщали:

– Дякую, брате, за комплімент! Наступного разу у рай відправлю!

І пропав, як мій ранковий оптимізм.

На роботу приплентався за декілька хвилин до обідньої перерви. Хотів було пробачення в начальника попросити за запізнення, щоб скандал пригасити. Та начальник заходився мене цілувати і пальто з мене стягати:

– Андрію Васильовичу, хутчій до столу! Ми без вас тут замаринувалися!

І за мить шефів робочий стіл перетворився на новорічний. Збіглися колеги – і свято продовжилося...

Коли проснувся під столом, хотів вголос заволати: "Який я ідіот! Я ж налаштовувався на позитив!".

Але отримав жіночим чобітком у зуби – і виліз із-під столу, вхопив миску із залишками холодцю й зацідив нею в тостоючого! Вмить його адресати накинулися на мене з кулаками. Причастили так, що аж вдома отямився.

Лежу на дивані в обнімку з директором фірми, обмінююся з ним перегаром. А дружина стоїть над нашими головами і чихвостить:

– Божевільні! Приїхали на "швидкій", подарували чиюсь в шоколаді перуку і лягли перекурити!..

– Навіщо така агресія? – кажу спокійно. – Новий рік треба починати з позитиву. Тоді й всі дванадцять місяців будуть позитивними. Краще до столу запроси, пригости мене і мого керівника. Нехай і він відчує наше позитивне налаштування на подальше життя.

Тут прочунявся й керівник. Схопився з дивана, як ошпарений і прорік:

– Бийте цього розбишаку!

Спихнув мене з дивана і намірився футболити. Та дружина стала на заваді:

– Накриваю, хлопці, стола. Будемо шлях до істини шукати, на позитив налаштовуватися!

Від нас шеф поїхав також на "швидкій". А куди, невідомо. Я оце прокинувся під ялинкою, помацав лоба, а переконавшись, що він цілий, не матюкнувся, не затрусив ялинкою, а якнайінтелігентніше порачкував на кухню до крана з холодною водою. Дружина помітила, вхопила віника і люблячи почала підганяти:

– Обережніше, кнуряко, завертай у ванну, бо без водних процедур і цей рік видасться високосним...    

   Очевидно, має рацію.

 

ЗНАЙОМЕ ПРІЗВИЩЕ 

Попри туман в очах, прочитав на дверях кабінету: "Завідувач терапевтичним відділенням Свистулькін О.О.". І мене насторожило. Бо вже десь колись подібне прізвище стрічалося. Затиснувши скроні долонями, почав пригадувати...

Так-так, це було в студентські роки, коли завітав у стару місцеву клініку з проблемами шлунку. Саме тоді молодий терапевт Свистулькін, скрупульозно обмацавши мого більш ніж скромного живота, приписав для лікування від пониженої кислотності великі жовті пігулки, з якими я був знайомий через хворобу однокурсника – підвищену кислотність, і які відразу викинув у сміттєву урну.

А тепер він, бач, уже не терапевт, а заввідділенням! І минуло відтоді якихось чотири десятки літ. Який професійний ріст! Але що цього разу запропонує мені для зміцнення серцево-судинної системи виписувач таблеток навпаки?

Хвилювання впереміш зі страхом огорнули моє зів'яве тіло.Та подумки себе заспокоїв: "Ну, помилився тоді випадково спеціаліст-новобранець. Чого не трапляється в житті. Опісля набрався досвіду, перейняв знання старших колег – ось і став справжнім рятівником людського здоров'я" Не варто панікувати. Вперед, старче!

І з цим оптимістичним гаслом переступив поріг кабінету завідувача відділенням Свистулькіна О.О. За столом навпроти молоденької білявки у білому халаті й такому ж білосніжному чепчику сидів із слухавками у вухах досить знайомий чоловік.

– Доброго здоров'ячка, – якнайчемніше привітався, вмощуючись на вказене жестом лікаря і випробуване пацієнтами напівживе дерев'яне крісло.

– І вам того самого, – якось невесело відповів господар кабінету. – З чим завітали?

Варіантів відповіді мимоволі виникло кілька. та сказав ангельським, як мені в ту мить здалося, голосом:

– Та ось, хочу, аби ви виписали мені рецепт на безплатні ліки.

Терапевт уважно переглянув зміст моєї худенької карточки і несподівано зізнався:

– Не записуються до мене на прийом пацієнти. Бо якась нечисть пустила чутки, що від моїх порад і ліків можна лише передчасно віддати Богу душу. А жаль. Бо це - неправда, про що знає тільки моя родина, що успадкувала від пращурів давній фах...меліоратора. Лише мені чогось захотілося стати тим, ким я є нині. Очевидно, Всевишньому було видніше. Не зважаючи на всілякі і неймовірні складнощі, отримав диплом – і ось сиджу перед вами, прагну дотримуватися клятви...Аристократа!

– Напевне, Гіпократа, – дещо несміливо поправив я балакучого лікаря.

– Безперечно, безперечно, що Гіпократа! – вигукнув той і взявся за вимірювання мого артеріального тиску. Після десяти спроб, констатував:

– Усе в нормі! Хоч у космічний корабель! І навіщо вам пігулки? Тим більше – безплатні?

– На всяк випадок, – почав раптом і я фантазувати. – Можливо, когось із гіпертоніків на вулиці стріну – виручу. А може, передам у благодійний фонд...

– Он ви який! – закотив очі під лоба Свистулькін. – Людина благородної крові! Радий за вас. Зараз випишу рецепт. Які досі ліки приймали? Ага, тут, у карточці, написано... Так, підберемо аналоги...

Переглянувши ухвалений державою список безплатних ліків для гіпертоніків, астматиків і діабетиків, прорік:

– Таких, які ви вживаєте, на превеликий жаль, не зазначено. Але я випишу не менш дієві. Поприймаєте, поспостерігаєте за реакцією організму. Якщо стане зле – прийдете знову до мене. Я випишу інші.

І попросив медичну сестру вписати у рецепт вибрані ним медпрепарати. На завершення хвацько приліпив печатку та побажав:

– Аби вони вам ніколи не знадобилися!

Та й зареготав так, що в кабінет миттєво прибігло п'ять інших терапевтів, перепитуючи:

– Оверку Оверковичу, з вами все гаразд? Чи заскочите на хвилинку до нас – у кабінет медичних сестер для реанімації?

Мій рятівник відреагував нестандартним чином:

– Пішли геть!

І ті зникли з-перед очей, залишивши нас трьох далі продовжувати обстеження.

– Ви де працюєте? – запитав під грюкіт дверей, що зачинилися за несподіваними візетерами, Оверко Оверкович.

– У "Перці", – зізнався я, натякаючи таким чином, що треба лікареві менше язиком теліпати, бо пора прощатися.

– О, ви – досить грамотна людина! – задоволено сказав завідувач терапевтичним відділенням. – Я розповім вам коротеньку історію, яку могли б викласти в популярному журналові за умови, що на мене не будете посилатися.

І не давши мені вставити й слова, запально розпочав:

– Нещодавно приїздив до нас в.о. міністра охорони здоров'я...Супрун. Так я йому прямо в очі заявив: "У вашому міністерстві, шановний, займаються маніпуляцією ліків!". І знаєте, яка була реакція високопосадовця? Він мене вигнав із конференції!

– А відколи в.о. міністра стала чоловіком? – не стримався я.

Оверко Оверкович лише очима закліпав. Тицьнув мені в руки карточку та рецепт – і підвів риску:

– У вас піднявся тиск! Боюся, гіпертонічний криз може звалити. Ідіть і лікуйтеся!

Мені цього тільки й треба було.

А рецепт на безплатні ліки бережу і до сьогодні. Як сувенір від медичного фахівця, що мав би насправді працювати... меліоратором!

 

СЛОВО – ГОСТЮ! 

Добридень шановні слухачі радіопередачі "Довкіл слави".

Сьогодні я, ведучий Сергій Драпар, та гість передачі – відомий із найвідоміших серед маловідомих письменників-фантастів хутора Пришийкобиліхвіст Андрій Хохотюха, вестимемо мову про найважливіше в мистецтві слова – шляхи і методи здобуття популярності, яку він має в читачки баби Ониськи. Адже не секрет, що будь-якому автору, навіть з когорти асів-графоманів, легше втяти щось схоже на роман, ніж це "щось схоже" перетворити на предмет власної слави. Бо вершина слави підкоряється тільки тим, хто має хист до пошуку спонсорів, невибагливих видавців, а ще – вміння себе рекламувати.

Чи саме таким шляхом наш гість ішов до письменницької успішності? Давайте запитаємо в нього. Отож, пане Андрію, перше запитання. Але перед ним зізнаюся, що я, ваш ведучий, як письменник неабиякої популярності, зокрема в колах, відомих лише мені, цього успіху досяг завдяки неймовірній працездатності мого тестя як вигадника сюжетів, тещі як майстра комп'ютерного набору і фінансовій потужності рідної матусі, котра чи не все життя віддала праці на високих банківських посадах, попри деякі вимушені перерви через відбування тюремних строків за ненавмисні службові зловживання.

Так-ось, вони дали мені можливість як людині, яка не знала й алфавіту, вийти в письменницькі маси задля вже згадуваної слави. Буду чесним перед нашими радіослухачами: жодної книги я власноруч не писав, але вони з'являлися під моїм прізвищем – як депутати-мільйонери після кількаденної сидячки в парламенті. Нині моїми книгами заставлені всі книжкові полиці як приватних, так і державних магазинів, що дає мені змогу отримувати неабиякі прибутки, здаючи їх тоннами у пункти прийому макулатури.

Але зараз мова не про мене. Ми запросили до нашої студії Андрія Хохотюху – улюбленця батьків і кількох десятків, якщо не сотень, родин, автора роману "Сверблячка під коліном", що виявився найстійкішим у світі щодо вологи і протидії найгострішим ножам. Поцікавимося: як цього наш гість досяг? Але перед тим, як почути відповідь, мушу вставити невеличку репліку, яка полягає в тому, що коли мені постійно задають це запитання, я, Сергій Драпар, змушений відповідати наступним чином. Ну, по-перше, мої романи довше години на книжкових полицях не залежуються, позаяк їх чи не відразу переправляють у пункти прийому макулатури. Тож ні волога, ні пилюка, ні міль не встигають ними скористатися. А по-друге, виходять у світ мої шедеври у м'яких обкладинках, а тому й найтупіші ножі здатні їх легко почикрижити на сировину для виготовлення прекрасного туалетного паперу.

А як у вас, пане Андрію? Чи не доводиться жалкувати, що під вашим ім'ям видрукували роман у твердій обкладинці? І поки ви збираєтеся з думками, дозвольте сказати шанованим радіослухачам досить суттєве зауваження, без якого, гадаю, творчість буде безперспективною. Перший сигнальний примірник свого роману я, Сергій Драпар, також отримав із рук тестя, тещі та матусі у твердій обкладинці. Але поміняти її на м'яку змусило те, що коли спробував твір на смак, порізав обкладинкою ротову порожнину, як кухар петрушку. Тоді й сказав: "Ні – цупким упаковкам!". І роман видали у м'якій обкладинці! Так триває й досі. Та не про це нині мова.

Пане Андрію, ви зібралися з думками? Якщо так, то чекаємо відповідь на актуальне письменницьке запитання. І щоб момент чекання був коротким, зізнаюся: я з думками почав збиратися у досить юному віці. І перше, що відповів своїй няні, коли вона поцікавилася, яким чином я зумів затоптати у своє нутро мокрі підгузники, мала таку словесну почерговість: "Няня – бека, хочу гам!". Ця відповідь і підштовхнула батьків на залучення мене до письменництва. І щоб вгамувати мій апетит, мені почали видавати книги у м'якій обкладинці. Та оскільки жодної з них зараз, коли ведемо радіопередачу, при мені немає, відчуваю, що сили полишають мене. Тож із дозволу шанованих слухачів відлучуся від мікрофона на коротеньку мить, аби перекусити. Це заодно стане додатковим часом нашому гостю для обмірковування відповіді на поставлені запитання. А паузу заповнимо моєю улюбленою з дитинства піснею " Ой, чого ти, чорте, ходиш кругом хати?", написану моїми тестем, тещею та матусею. А виконає її вільний від роботи режисер передачі. Тож не сумуйте, шановані радіослухачі, слухайте та микитьте, як допомогти письменникам без зайвого клопоту ракетою долітати до вершини слави.

Утім, режисер передачі підказує, що час нашого ефіру вичерпався. Будьте здорові та до наступної зустрічі.  

 

З ПІВСЛОВА 

Свого шефа треба розуміти з півслова. Ці слова свого начальника я запам’ятав у день прийому на роботу найбільше.

Сьогодні шеф викликав мене і сказав:

– Ось прийшло запрошення на наукову виставку. Я наклав на нього резолюцію. Ви ознайомтеся – і за роботу!

У резолюції з двох слів я розібрав лише перше – «Взяти». Але завдання зрозумів. Відтак відразу подався на виставку…

Захід видався традиційний: вступне слово представників влади, перерізання стрічки, оглядини експонатів…

Найбільше уваги я надав останньому. Роздивлявся нові витвори науки й техніки, аналізував їхні можливості. Один із таких витворів припав мені до душі. І не тому, що він мені був потрібен. А тому, що такого ще не мав мій шеф.

Я й прихопив його, скориставшись відсутністю наглядача. Витвір мав мініатюрну форму, тому внутрішню кишеню мого піджака не розпирав.

З ним я і повернувся на роботу. Відразу зайшов до шефа і відрапортував:

– Взяв, як і наказували!

І поклав на стіл дефіцит.

Шеф довго роздивлявся річ, крутив її в руках на всі боки, принюхувався… А тоді прорік:

– Дурничка невеличка – тільки й усього. Такого барахла у мене – повен гараж! І для чого ти його мені приніс?

– Та так, думав, якщо ви написали «взяти», то треба взяти, – з деякою настороженістю відповів я, споглядаючи, як червоне обличчя шефа поволі стає темно- коричневим…

– Що узяти? Я розпорядився взяти участь! – вигукнув спересердя шеф. – А ви взяли бознащо! Це ж діод нашого виробництва! І як я міг призначити вас начальником відділу наукових розробок? Ви хто за професією?

– Та ж я вам казав, коли приймали на роботу: колекціонер, – промимрив я.

– Колекціонер, а мені тоді почулося «інженер»! – парирував розгнівааний шеф, схожий у цю мить на бика, що підняв на роги тореадора. – Забирайтеся геть з-перед моїх очей, безграмотний телепню! Досить з того, що я – глухий…        

З того часу я знову колекціоную старовинні монети. Через невміння розбирати чужий почерк.

 

ПРЕКРАСНИЙ ШАНС 

Ось він і настав – прекрасний шанс взяти і не сісти!

І я, хабарник зі стажем, ним скористався. Місце зустрічі з хабародавцем обрав підземку.

Там й отримав домовлену суму.

Але хабародавець виявився підставною личиною. Мене скрутили, речові докази задокументували і посадили в СІЗО.

Потім суд обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до завершення слідства.

Копали на мене бульдозером. І нарили більше, ніж я сподівався.

Далі відбулося шістнадцять судових засідань. Слухали прокурорів, адвокатів, свідків і мене.

Радилися, сперечалися. А тоді далі мені останнє слово.

І дійшли висновку: мене треба відправити не у в’язницю, а на лікування. Бо проти моїх виправдовувальних аргументів у суду жодних заперечень не знайшлося.

І не могло знайтися. Адже всім учасникам судового процесу став зрозумілим факт, посланий Всевишнім, і який штовхнув мене на хабарництво: на день, коли я вирішив розбагатіти, випав час найсильнішої за останніх 20 років магнітної бурі, що накрила Землю! А науковці попереджували, що в цей період не варто опускатися в підземку, бо це може викликати в людини психічні розлади.

Я опустився. Ось і позначився вплив магнітної бурі на моєму вчинку. Хіба ж я міг проти цієї небесної сили чимось протидіяти? Вийду з кризи і повернуся до нормального життя без хабарницьких витівок. Поки не почую про наліт на Землю нової магнітної бурі.

А тоді скористаюся знову прекрасним шансом розбагатіти і не загриміти за грати.

Беріть, любителі дармових прибутків, із мене приклад! І нікому про своє воляче здоров’я не патякайте. Звалюйте все на магнітну бурю!

        

БАНОЧКА ОГІРОЧКІВ 

Сусід приніс баночку огірочків:

– Беріть, Остаповичу, смакуйте! Ми з дружиною їх стільки закрутили, що за рік не подужаємо.

«Бачиш, подумалося мені, – які скнари! Могли б не літрову, а трилітрову банку дати!».

А сусід далі:

– Тільки єдине прохання, Остаповичу: коли спожиєте огірочки, баночку бажано повернути. Вона для наступного сезону консервації знадобиться.

«Не скнара, а справжній жмикрут! – вистрілила наступна думка. – Таку малесеньку баночку приніс, ще й повернути хоче».

А сусід продовжив:

– Ех, якби ви, Остаповичу, та поїхали зі мною на мою дачну діляночку, набрали б цих огірочків з мішок – та й закрутили б на всю зимоньку, як оце ми. А так багато того, що виросло, довелося чужим людям роздати…

«Поглянь, не жмикрут, а Плюшкін двадцять першого століття! – блиснуло в голові. – Міг зайве сам мені привезти. Має ж «чобітка»!».

А сусід не вгавав:

– Яка то, Остаповичу, радість бачити такий щедрий і власноруч вирощений урожай! Душа не натішиться. Хоча затрат ця справа потребує чималих…

«Натякає, нахаба, що я байдикую, – подумалося вкотре. – Та я весь вік цілим районом керував! Тепер ситу пенсію маю. Навіщо мені горбатитися на тих грядках».

А сусід щебетав:

– Не знаю, чи розумієтеся ви, Остаповичу в агрономії, а я порядкувати біля городини навчився самотужки. І виріс у справжнього овочівника! Дружина не натішиться, що має такого чоловіка. А ваша вам не дорікає, що без діла сидите?

– Часом бурчить, – відповів я. А подумки мовив: «Яке ти маєш право в моє особисте життя втручатися? Я і без твоїх огірків обійдуся. Моєї пенсії вистачає не лише на вітаміни з городу. Тобі б іще такі можливості…».

А сусід не прощався:

– Огірочки закручували за всіма сучасними рецептами, Остаповичу. Коли гостей пригощаємо, облизуються! Сподіваюся, що і ви з дружиною будете задоволені.

А мене аж скривило: «Приніс – так приніс. Вали, звідки прийшов! Я, на відміну від твоїх баночок, на роботі так гайки закручував, що ніхто з підлеглих і пискнути не міг».

А сусід ніби навмисно:

– Може, я вам, Остаповичу, цією балаканиною вже надокучив, але люблю ділитися з людьми і плодами своїми, і міркуваннями. Я ж усе життя водієм протрудився. Тоді було не до балачок. Крути «бублика» – і пильнуй, аби якийсь телепень під колеса не втрапив.

«Ага, – подумалося мені, – мабуть, знає, що я під час керування районом на кількох перехожих своєю службовою наїхав. Але не відає, що уникнути в’язниці мені допоміг суддя-кум, царство йому небесне. І тобі до того – зась! Я тобі про це не дізнався б навіть тоді, коли б ти мені весь вирощений врожай притарабанив!».

А сусід натомість:

– Якщо баночка звільниться, принесете. То я вам ще щось дам із зимових припасів. Якщо добром ділитися, воно потроїться! Чи не так, Остаповичу?

І подав руку:

– Бувайте та у гості заглядайте. Будемо раді вашим, Остаповичу, візитам. Посидимо, погомонимо, молоді літа пригадаємо… І дружину свою, коли йтимете, беріть із собою. Моя цьому теж буде рада. Бо удвох обмізковувати проблеми інколи набридає. Хочеться почути чиїсь судження.

Я потис сусідові мозолясту правицю:

– Щиро за все дякую. Ось повернеться з магазину моя половина, поміркуємо над вашим запрошенням. А баночку принесу обов'язково.

І в цю мить потішився думкою: «Дідька лисого я до тебе прийду! Хочеш отруїти? Не вийде! А ці огірочки викину. Для спокою душі. А баночку поверну «Новою поштою», хитруне лисий».

На тім і розійшлися.

Аж тут і моя до хати:

– Оце дорогою з магазину сусідку зустріла. В гості запросила. Ти посидь без мене, а я піду на півгодини, якщо запрошують. І треба якогось гостинчика прихопити…

Я хотів було про візит сусіда розповісти. Але не встиг. Дружина побачила на столі баночку з огірочкакми, вкинула її в кульок – і зникла за дверима.

 

НЕ ВГНАТИСЯ 

Отримав чергову пенсію – і гайда по магазинах. Щось, думаю, та придбаю за цю найвищого ґатунку мінімалку. Прихопив із собою список найулюбленіших закладів і мапу маршруту.

Спершу вирішив завітати у продмаг «Прометей», де торгував справжнім домашнім салом мій давній приятель. Переступив поріг – і здивовано заозирався на всі боки… У продмазі торгували дешевим одягом із Європи!

– Перепрошую, – звернувся я до охоронця, – а як це все розуміти? Ще в день попередньої пенсійної виплати тут продавали сало…

Охоронець зміряв мою куцу постать примруженим поглядом:

– Сало було, та загуло. Тепер це приміщення належить іншому господареві, в якого алергія на сало.

Дещо знітившись такою новиною, полишив «Прометей» і попрямував у крамничку «Все – по 2 гривні», де завжди купував палички для чищення зубів. Зайшов – і розгубився: у крамниці чикали ножицями та дирчали машинками перукарі!

– У вас, діду, і стригти немає що, – зиркнувши на мою лису голову, з єхидною усмішкою на намальованих устах проказала запатлана дівка–майстер. – Але займайте чергу. Ми знайдемо, що вам поголити…

– А де поділися продавці дрібничок? – запитую.

– Вітром здуло! – відповіла інша, ще з більшою кучмою на голові, перукар. – Ви коли сюди останній раз заходили?

– Місяць тому, – сказав і вишмигнув із крамнички.

Прибитий розпачем, узяв курс на «Київстар». Аби традиційно поповнити в день отримання пенсії мобільний рахунок. У двері – а там піднімають штангу!

Хвилину поспостерігав за силачами – і поцікавився в того, що присів перепочити:

– А що, тут уже рахунків не поповнюють?

Стомлений важкоатлет глянув на мене як на божевільного:

– Шановний, це приміщення орендує мій дядько. Ви що – з лісу вискочили?

– Ні, – кажу. І вискакую із «Київстару» на вулицю. Та й попрошкував у бік магазину «Взуття для найменших», сподіваючись натрапити на черевики мого розміру.

Одначе й там мене чекало розчарування. Замість полиць із взуттям я побачив мангали зі шашликами та курми. Червонощокий здоровань, помітивши моє скривлене обличчя, відразу заспокоїв:

– Не падайте духом, старче! Я продам вам шашлик за півціни як першому клієнтові нашого закладу!

– А де поділося взуття? – боязко міняю тему розмови. – На вивісці пише, що це магазин для нього…

– Що ви, старче, верзете!– випалив шашличник. – Взуття звідси переїхало ще позавчора!

– Переїхало так переїхало,– промимрив я і пішов геть. Вірніше – у виставкову залу місцевих живописців. Підняти настрій переглядом нових картин…

Та замість картин угледів виставку виробів зі шкіри та хутра. Міцної статури жінка, чимось схожа на американського ковбоя, вхопила мене під руку і підвела ближче до дорогого одягу:

– Вибирайте!

Я запручався:

– Мене цікавить живопис. Де він?

– Такого фрукта ми не знаємо. Наш шеф – Жлобис! Альберт Альбертович!

Довелося залишити улюблене місце без піднятого настрою.

Далі заздалегідь визначений маршрут привів мене в кафе «Все до чаю», де замість кухля пива мені запропонували масаж спини і шиї; в аптеку для ветеранів, де йшла репетиція духового оркестру; у музей старожитностей, де ознайомився із сучасними засобами боротьби зі шкідниками; у хлібний ларьок, де продавали лотерейні квитки; в посудну лавку, де торгували жіночою білизною та в книжковий, де запропонували найновіші зразки французької косметики…

На тім список моїх найулюбленіших закладів вичерпався. І я зрозумів: яке швидко змінюється життя, за яким мені не вгнатися!

Тож прийняв рішення: в день наступної пенсійної виплати покренделяю на міський ринок. Від мого будинку він досить далеченько. Але там, сподіваюся, життя ще стоїть на місці. І потрібними товарами таки запасуся.

          

ЯК У РАЮ 

В очолюваному мною департаменті не розживешся. Ні на людську похвалу, ні на критику. Та й украсти тут нічого.

Та зате в якому місці, в якому приміщенні ця установа розташована! Дідька лисого хто з мешканців обласного центру знайде її! Хоча вона – під носом. Тут у донезалежні часи партійні чини та їхні гості перепочивали після гучних застіль.

Довкіл – триметровий бетонний паркан, зарослий колючим чагарником та оброслий столітніми деревами, що в будь-яку мить можуть упасти на голову. І лише непримітні металеві ворітця, пофарбовані в колір трави, свідчать, що тут є якась жива душа.

Але зайти в них не всяк зможе. Вони – на семи замках. І ключі – лише в мене та в моєї половини, яка після отримання почесного звання ще у двадцятирічному віці пішла на заслужений відпочинок як ветеран нікому не відомої праці.

Я у будні ці замки відмикаю, а вона – у вихідні, коли приїздить сюди на прогулянку.

Та й керувати мені майже ніким. У штаті департаменту – я, три мої заступники, секретарка, бухгалтер і сторож. Я видаю розпорядження, заступники їх розписують за виконавцями, секретарка розсилає, бухгалтер нараховує за це зарплати, а сторож накриває стіл із нагоди перевтоми.

Так і живемо. Ні ми до людей, ні люди до нас. Дякувати Богу, зарплатня у нас – більш-менш. Дозволяє і випити, і закусити, і домашній автопарк постійно оновлювати.

Усе в нас розписано до дрібниць. Я, наприклад, річного випуску іномарку передаю заступникам, а собі купую новішу. А ті потім – секретарці, а секретарка – бухгалтеру, а бухгалтер – сторожу.

Такий ось безпрограшний конвеєр. І техніка не приїдається, і грошики державні на рахунках не залежуються.

Щодо проблем, якими департаменту доводиться опікуватися, то вони – загальновідомі: робити все для того, аби жоден жук не донюхався до оформлення документації з прийнятих на нарадах рішеннях. А практичні результати роботи нашого департаменту мало кого цікавлять, оскільки, як я вже казав, його місцезнаходження відоме тільки нашим штатним одиницям.

Щоправда, доводиться інколи вислуховувати критику від моєї половини, яка все умовляє мене розібрати бетонний паркан і збудувати з нього на дачі вічну альтанку.

Але хто цим займатиметься? Від щоденних круглих столів з нагоди днів народження як членів департаментської команди, так і їх рідних та знайомих, відбою немає. І на кожен випадок треба певну суму вишукати. Щоб усі були задоволені. А то ж можуть бути неприємності: розбіжаться підлеглі в один день на лікарняні чи у відпустки. Що тоді я сам робитиму за круглим столом? Самотужки я стільки не вип’ю!

Утім, вчора в очолюваний мною департамент якимось чином потрапив журналюга зі столичного видання. Потрапив у мій кабінет і почав цікавитися нашими успіхами та проблемами. Довелося власноруч напоїти, нагодувати, на вокзал відвезти та на потяг посадити. Щоб оцінив нашу оперативність і про це громадськість повідомив.

Чи не підсиджує хто мене? Ні, такого факту не спостерігалося за круглим столом. Я полишаю місце частування останнім! Зрештою, у вищих ешелонах влади подумали, що наш департамент давно приватизований, і втручатися в його справи немає сенсу.

Хоча, буває, викликають на ту чи іншу нараду в день народження першого керівника краю та його першого заступника. То я посилаю сторожа. Він здатний випити бочку коньяку! І головне – наступного дня спроможний вийти на роботу! За це доводиться преміювати. А куди подінешся, якщо хочеш зі стін департаменту не вилазити. Власне, зарплатню, преміальні та відпускні в нас отримують регулярно і своєчасно.

Словом, трудимося в поті чола. Тут, очевидно, і зі світом доведеться прощатися, коли пора настане. Нині усім нам – за сімдесят. Але хіба це старість? Четверта молодість! Ось подолаємо корупцію в країні, витравимо всіляких дармоїдів і пристосованців, тоді й упокоїмося. Нехай тоді молодь береться за продовження наших традицій, що беруть початок із часів легендарного пострілу «Аврори» і досі не закінчуються завдяки таким, як ми…

Фу, щось я розпатякався. Треба перепочити. Зберу зараз наш невтомний колектив – і розпочнемо відзначати чергову річницю введення в експлуатацію приміщення компартійного гуртожитку, що став для нас рідною домівкою і де живемо – як у раю.

Егей, соколята!!!

 

ВИ МЕНЕ НЕ ЗНАЄТЕ 

– Ви мене знаєте? Не знаєте. А кажете, що вперше про мене чуєте.

Та я у стількох партіях надривав свій голос! У провладних і в опозиційних скандував: «Геть владу! Владу – мені!». Мене золотим голосом назвали під час парламентських виборів! Бо не одного йолопа вмовив проголосувати за того кандидата, який не на словах, а на ділі допоміг мені звести особняк у природоохоронній зоні, прокласти каналізацію в чудесне озеро, організувати полювання на лебедів, що в тому озері плавали…

А ви знаєте, що я знався з найбільшими політиками? Януковича я бачив, як оце вас. Через шпарку у паркані його межигірського царства. А його синів – по телевізору. А Чечетова – коли той мав із вікна у вирій вилітати.

А чи відаєте, що маю силу силенну державних нагород? Моя колекція орденів і медалей всіх часів та епох вартує суми грошей, вивезених з України професором у законі!

Я на «ти» – з усіма прокурорами та суддями! Ви це знаєте? Як тільки когось із них побачу на екрані, відразу кажу: «Та пішов ти…». І вони не ображаються.

А хто моя сімейна половина , здогадуєтеся? Не здогадуєтеся і здогадатися ніколи не зможете. Вона – рідна дочка президентів Венесуели, Гватемали та Сейшельських островів! Про це знають лише пацієнти обласного психоневрологічного диспансеру.

А моїх дітей ви знаєте? Ви знаєте їхню вагу в цьому світі? Не знаєте. Бо це конфіденційна інформація, яка розголошенню не підлягає. Але натякнути можу. Старший – у колонії загального режиму. Середній – у колонії посиленого. А найменший тягне на довічне ув’язнення!

А хтось із вас чув, що мене мають поховати зі всіма почестями, коли віддам чорту душу? Не знаєте також. Ці почесті пообіцяли організувати дружки Президента, Прем'єра та Спікера, лідерів відомого кримінального угрупування, яким здавав в оренду особняк у природоохоронній зоні для нарад-розбірок і яких каналізаційними трубами в часи небезпеки випускав в озеро. Вони позавчора захлинулися у фекаліях. Тепер я – в бігах…

Отаке-то, браття-безхатченки. А ви обзиваєте мене псом безпритульним, підставою.

Ну, то берете в свою компанію? Мені десь перекімарити треба…

 

ОБУРЕННЯ 

– Жах, які безграмотні сучасні писаки! – сказав обурено онукові-першокласнику Мефодій, відклавши вбік щойно прочитану газету. «Комуністична партія» та «радянський союз» пишуть з малої літери. Це розумом не осягнути! З цим треба щось робити! Зараз накатаю листа редактору цього бридкого видання…

Знайшов ручку, листок чистого паперу, сів за широкий дубовий стіл і почав послання: «Шановний товаришу редактор…». І зупинився. Поглянув на онука, що грався за комп'ютером, і запитав:

– А слово «редактор» треба писати з якої літери?

– З якої хочеш, з тієї й пиши, – байдуже відповів нащадок.

Мефодій спересердя плюнув на написане, зіжмакав листок і взявся мережити нове біле полотно: «Шановний Редакторе…». Та й запнувся.

– А після слова «Редакторе» треба якийсь розділовий знак ставити? – поцікавився в онука.

– Напевно, знак оклику, – відмахнувся малий.

І Мефодій у ту ж мить поставив аж три знаки оклику. На всяк випадок. А тоді продовжив: «Звертається до вас…». І пригальмував:

– Синку, а слово «вас» як пишеться – з малої чи великої літери?

Гнів блиснув в очах юного азартника:

– Діду, не заважай мені! Якщо не знаєш, як писати, облиш свою затію.

Це подіяло на Мефодія, як червона ганчірка на коридського бика. Він з такою силою натис ручкою на листок, що в ньому утворилася велика дірка!

– Е, – мало не вилаявся. – Так не піде. Треба листка знову міняти…

І почав текст спочатку: « Шановний Редакторе!!! Мене обурив той факт що…». І знову заклинило.

– А перед «що» кому треба ставити?

Онук важко зітхнув:

– Ну ти, діду, даєш… Два слова до купи стулити не можеш, а хочеш когось повчати, як правильно писати…

– Ач, який грамотій знайшовся! – спалахнув гнівом Мефодій. – Тільки в школу пішов, а вже Володю Ульянова із себе корчиш!

– А хто такий Володя Ульянов? – запитав насторожено онук. – Це добра людина чи погана?

– Кому погана, а кому добра, – відпарирував дипломатично Мефодій. – Для таких, як я, він – людина з великої літери. А для таких, як ти, – ніхто.

І задумався над сказаним: «Лєнінець, а таке верзу. Чи ж варто було вживати оте «ніхто»? Слід було пояснити онукові, хто такий насправді Володя Ульянов. Може, і він полюбив би «хлопченя з розумними очима». Але перевів мову на головне:

– Любий мій, чи не міг би ти написати послання керівнику цієї малограмотної газети? Я диктуватиму, а ти чиркни кілька слів. Нехай знають, з ким діло мають…

Онук завовтузився у кріслі:

– Вічно ти в мене дорогоцінний час відбираєш! І в якій ти, діду, школі навчався?

– У тій, що й ти навчаєшся, – механічно відповів Мефодій.

– То чому ти такий…нерозумний? – перевів погляд онук на діда. – Тобі варто знову йти в перший клас і вчитися грамотності. Бо віку доживаєш, а елементарного не знаєш: ні з якої літери писати, ні де який розділовий знак поставити. Сором якийсь!

Довелося Мефодію почервоніти. Чи то від почутої правди, чи то від образи на язикатого нащадка. Поклав ручку, відсунув листок і прорік:

– Я піду в редакцію тієї (хотів сказати «безграмотної», але оминув це слово) газети і висловлю усний протест з приводу написання таких дорогих мені висловів, як «Комуністична партія» та «Радянський Союз». Нехай знають, що не всі на цьому світі такі дурні.

На що онук відреагував лаконічно:

– Дундук.

        

КРАЛЕЧКА 

– Привіт, Михайле!

– Здорові були, дядьку Федоре!

– Бачу, ти з одинокістю порішив. На таку кралечку розжився! Де ти її надибав, га?

– На сусідській вулиці. Стояла побита, брудна… Всі її обминали, як щось непотрібне. Ще й обурювалися. Мовляв, стовбичить на стежці, наче якесь опудало!

– А тепер – така кралечка! Якогось дня спостерігав, як ти з неї пилинки здмухував. У неї – такі великі очі, світлий колір, витончена талія, висока…

– Я зад її не задирав, а тільки голову підняв, коли забрав додому. І вона направду – справжня богиня! Але для цього довелося стільки попотіти, поки вичухав, стільки коштів укласти. Всі болячки усунув, колір підібрав. А хода яка! А голос! Одна насолода бути біля неї. Жодного тобі зайвого шереху. Добре, що прислухався до порад знайомого, який переконав мене, що в самотності зачахнути достроково можна. Тож розказав мені її біографію, колишнє минуле. То я й розчулився, пригорнув бідолаху. З нею жити веселіше. Щоправда, вона потребує постійної уваги та поваги, любові. Тому у вільну від роботи годину все відаю їй, аби не зрадила, не підвела. І вона відповідає взаємністю. Не так, як краля сусіда, що роками не появляється на вулиці. Хоча він із нею цяцькається день і ніч. Така вже його доля. Я такої б позбувся за секунду. Щоб очі не мозолила та душу не ятрила. Адже толку з неї ніякого. На відміну від моєї.

– Це, Михайле, залежить від чоловічого характеру. Як поставишся до своєї обраниці, такі й будуть взаємини. По собі знаю. Я їх пережив цілу вервечку. І більше не спокушаюся. Навіть на найвродливішу, найсучаснішу. Так і душі краще, і коштам. Тобі ж бажаю тільки успіхів. Мабуть, Бог до тебе милостивий. А все-таки, зізнайся: жодного разу в тебе ще не виникало із нею конфлікту?

– Якщо по правді, дядьку Федоре, то виникало. Це життя. Одного разу дорогою до ринку раптом зупинилася посеред дороги, як укопана, замовкла. І ні з місця, що я тільки з нею не робив. Довелося додому волокти. Як потім з’ясувалося, не тим її напоїв. Ось і закомизилася. А ще було ні з того, ні з сього серед ночі своїм криком і мене, і весь квартал на ноги підняла. Довелося взятися за скурпульозне обстеження, аби дізнатися, чому кралечку перемикнуло. А це сталося через її раніше не виявлені болячки. А в цілому – не підводить.

– А сьогодні чому ти без неї?

– Та погода ж, дядьку Федоре, нікудишня. Жаль у таку холоднечу та слизоту на вулицю виганяти.

– А як її, Михайле, звати?

– «Мазда» дві тисячі першого року випуску.  

      

ФОТОСЕСІЯ 

Вони зупинилися в підземному переході. Навпроти воза з осінніми дарами. Пластмасовими.

– Ось тут, блін, мене і сфоткаєш! – сказала вона. І тицьнула йому в руки свого мобільного.

Поки він вертів хитру штуку на всі боки, вивчаючи її, вона вправно рукою поправила на голові підстрижені, але густі коси кольору опалого каштанового листя, осмикнула коротеньку спідничку, дістала із сумочки люстерко та помаду, намалювала губи та виставили одну ногу вперед:

– Короче, шмакодявка, розібрався? Наводь і тисни. Якщо не так знімеш, будеш сам у квартирі прибирати. Цілий місяць! І те, що я тобі обіцяла купити, будеш бачити, як власні вуха! Затямив, промокашка?

Він мовчки кивнув, шморгнув носом і пробубнів:

– Не ворушися, ябедо! Вже наводжу!

– Клацай, холопе! – підігнала вона.

– Як клацати, коли ти не влазиш? – ображено мовив він. – Може, присядеш чи вилізеш на віз?

– Я тобі зараз на голову вилізу, бовдуре неотесаний! – зі злістю вимовила вона. – Відійди на кілька метрів – і я влізу!

Він послухався – і віддалився на метрів десять:

– Тіпа завмри, пискавко!

Клацнув і повернув мобільного:

– На і відчепися!

Вона почала уважно розглядати роботу…

– Ах, що ти витворив, розтяпо! – раптом заволала вона. – Я тобі цю фотку на лобі розіб’ю! Замість обличчя забацав мої туфлі! Телепень! Мама не випадково казала, що тобі нічого в руки не можна давати! А я, дурепа, не послухалася.

І накинулася на нього. Зірвала з голови шапку, відірвала капюшона в куртці і приліпила під око синця!

Він закричав на весь підземний перехід:

– Я з тобою більше нікуди не піду! Не бийся, коза безрога!

Але вона напосідала. Якби не перехожі, була б його прибила.

– Хіба так можна чинити? – почали соромити. – Та ще й на вулиці!

І вона пустила сльозу:

– Я його, ідіота, попросила сфоткати на весь зріст. А він навмисне навів камеру на ноги…

Її вгамували, сфотографували на весь зріст.

І вона, першокласниця, взяла за руку п’ятирічного брата і повела його додому…

        

СУБ’ЄКТ 

Такого суб’єкта ще треба пошукати.

Його штучній усмішці так пасує вставна щелепа!

А перука блискуче підкреслює неабияку твердолобість.

А лінзи класично пасують косим та позиченим у Сірка очам.

А слина, що вилітає з вічно відкритого рота, чудово вписується в колір краватки.

А слуховий апарат неймовірно точно вказує на важливість лівого вуха, яке резулярно припадає до ручного годинника, перевіряючи його вічний спокій.

А як м'ясистий ніс нагадує велику дулю!

А товсті губи – спеціальний доважок, який унеможливлює задерання носа під час безпідставного чванства.

А ремінець у матнистих штанах є прекрасною копією обруча від бочки, яку нагадує сама статура.

А короткі колоші сірого кольору неймовірно передають красу водостічних труб.

А довгоносі чорні черевики геніально повторюють форми нажаханих пацюків.

А як підходить до почервонілого від сорому обличчя заїкуваність, потіння, хрускіт пальців на руках та виразка шлунка!

А як доповнюють одне одного сутуватість і характер меланхоліка!

І лише тремтячі руки, які постійно ховаються за спину, красномовно свідчать про постійну й наполегливу підготовку суб'єкта до чергового носіння кайданок.

 

ЗІЗНАННЯ 

Вони схопили мене на вулиці міста. Привезли у двоповерховий будинок, завели в ізольований кабінет, зачинили на великий засув металеві масивні двері, посадили за стіл, умикнули настільну лампу і сказали:

– Розказуй, хто був замовником, хто фінансував і хто був виконавцем!

Я перелякався, бо раніше в таку ситуацію не потрапляв. І боявся, що все може закінчитися для мене плачевно.

Почав микати-пикати.

Але потім мене прорвало. Чи то від страху, чи від бажання якнайшвидше вирватися з цієї клітки.

І почав розказувати. Геть усе. Назвав замовника, фінансиста, виконавця. З прізвищами та іменами. Вказав їхні регалії. Підкреслив, що це вони затіяли не вперше, бо давно набили руку.

А тоді мене попросили назвати мету затії та розшифрувати її зміст.

Я детально зупинився на обох аспектах. Навіть процитував дещо з відомого тільки мені тексту.

Вони з того хихикали, але не перебивали. Лише почергово піднімали догори великий палець руки, даючи знати, що моїм зізнанням повністю задоволені.

І так тривало майже годину. Я аж охрип від розгонистої балачки. А вони мало не задушилися від безперервного пирхання.

Нарешті, один із них поцікавився моїми планами на майбутнє. І я нічого не приховав. Виклав усе, як на духу. Аби швидше відчепилися.

– Ну, ось і фініш, – резюмував інший супроводжуючий. – Тепер народ знатиме про вас, вашу затію і ваших однодумців. І не буде вам від нього проходу. Ні вдень, ні вночі. А коли вже не зможете відбиватися, помрете в його обіймах. Цього ви заслужили. На інше не сподівайтеся. Бо потрапили в наше поле зору, а значить, широкого загалу. Розумний народ таким спокою не дає. І віддячує сповна!

І тут мене знову пройняв страх. Бо відчув: таких тортур не витримаю. Тож зі сльозами на очах попросив:

– Не оприлюднюйте мого зізнання. Скажіть, що ви на мене не можете натрапити. А я більше нічого не затіватиму…

Так закінчився перший і досі ніде не озвучений радіозапис мого інтерв’ю як сміхотворця після виходу у світ нової книги.

А може, в студії ті журналісти про мою смерть в обіймах народу перебільшили?

 

МАЙСТЕР БЕЗ ОДНІЄЇ ЗДІБНОСТІ 

Був майстром на всі руки: міг обдерти, як липку; обтрусити, як грушу; обвести довкіл пальця; обгризти, як кістку; обкласти матюками; залишити з носом; забити баки; завести під греблю…

Єдиного не вмів: жити по-людськи. Тому пішов навчатися цьому. В колонію посиленого режиму. За пропозицією громади, за клопотанням прокуратури та за направленням суду.

Навчався десять з половиною років. Під час опанування новою спеціальністю завдяки попереднім здібностям обдер, як липку, усіх засуджених; обтрусив, як грушу, наглядачів; обвів довкіл пальця начальника колонії; обгриз, як кістку, та обклав матюками його заступників; залишив з носом медичну службу; забив баки та завів під греблю кримінального авторитета…

Аби навести в колонії порядок, випустили на волю як особу, що не має здібності стати нормальною людиною.

Тож майструє далі на всі руки.

 

А МИ ЧИТАЄМО… 

У нашому селі – аж десять живих душ! Три собаки, два коти, я, моя баба, сусід Онисько та приїждже подружжя Шкрабчуків – Олька та Володька.

І одна діюча установа: бібліотека. Володька – її директор, Олька – бібліотекар. А я, моя баба та сусід Онисько – постійні читачі.

Книжковий фонд бібліотеки – два екземпляри «Війни і миру» Льва Толстого. Вони в нас нарозхват. Уже читаємо по енному колу. Бо любимо літературу, яка залишилася нам у спадок від дітей та онуків, що втекли із села ще на зорі нашої незалежності. Хто куди. Хто – в область, а хто – й подалі: у Європу.

Отож, читаємо. Люто читаємо. Ще лютіше, ніж це робить мороз по обидва боки вікон наших хат. Нічим іншим більше не займаємося. Бо нічого іншого в селі вже нема, окрім бібліотеки.

Кожний із нас має свій читацький формуляр, куди Олька записує нам «Війну і мир». П’ятнадцять разів на день. Бо від того залежить її зарплата та Володьки. Чим більшу кількість наших прочитань зафіксує, тим соліднішим стає трудовий стає обох. Ще років сорок – і вийдуть на заслужений відпочинок як пенсіонери державного значення.

А наразі треба той стаж накопичувати. Ото ми й допомагаємо в цьому. Особливо дід Онисько. У нього тих читацьких формулярів – як бліх у трьох собак і двох котів. Він, так би мовити, веде у нас перед з перечитування «Війни і миру», що засвідчила днями комісія, яка приїжджала перевіряти роботу бібліотеки. Бо хтось поскаржився, що Олька та Володька отримують дармові гроші. Мовляв, ніхто в сільську бібліотеку не ходить, а держава витрачає кошти на її утримання.

А сусід Онисько доводить протилежне: читання йде повним ходом! Краще, ніж в обласних центрах. Підтвердженням – його читацькі формуляри. Комісія не тільки дійшла висновку, що в нашому селі не варто закривати бібліотеку, а й підготувала рекомендацію відповідним органам щодо підвищення заробітних плат її директору та бібліотекарю. Дарма, що сусід Онисько головного героя «Війни і миру» П'єра Пезухова назвав П'єром Першим і зовсім не вміє читати. Як і я та моя баба. Оскільки самі цього твору ніколи не брали до рук. Для них читацький формуляр – основний доказ духовного розвитку села із десяти ще живих душ, включаючи трьох собак і двох котів.

За це їм велике спасибі. Бо якщо закриють бібліотеку, нас у селі на дві душі поменшає. І жодна чужа душа сюди більше не загляне. А ми ж хочемо бути в Європі!

 

ПОЧУЖАЛИСЯ

Люди почужалися. Навіть найрідніші: чоловік, жінка та діти. Кожен має по кілька власних легковиків, окремі маєтки, окремо відвідують курорти і навіть будинки розпусти. Особливо це видно в родинах високопосадовців, де всяк ховається у власних кущах.

У нас із дружиною ще немає дітей, окремих замків, лімузинів. Але чи не закрадається це лихо і в наші стосунки? Бо вчора вечором, коли я прийшов із гостей, вона не промовила жодного слова. І спати пішла в сусідню кімнату.

Треба перевірити.

Прокинувся вранці, почистив зуби, зайшов на кухню, де брязкала посудом моя незамінна, і запитав:

– Ви, пані, мене знаєте?

Вона глянула на мене, як на інопланетянина:

– Ідіот – ось хто ти! Нажлуктився у друга, що мізки відібрало?

А я своє:

– То ви зі мною знайомі?

Дружина нервово закліпала очима:

– Може, швидку викликати?

– Ви не уникайте конкретної відповіді! – наполіг я. – Ми до цього десь із вами бачилися?

У відповідь дружина покрутила пальцем біля скроні:

– Дурдом!

– Не дурдом, а соцопитування, – пояснив і натомість почув:

– Такого примурка бачу вперше!

Це мені додало ентузіазму:

– То, значить, нам треба познайомитися ближче.

– А мені твоє знайомство до самої лампочки! – випалила гнівно половина. – Іди туди, звідки вчора присунувся! Я тебе не знаю і знати не хочу!

І випхала мене за поріг кухні, зачинивши переді мною двері на замок…

– Виходить, і ми почужалися, – промовив я сам до себе. – Із цим треба щось робити.

Сьогодні я почав готуватися до знайомства по-новому. Подався на ринок, де придбав гарний букет троянд, а в супермаркеті купив дорогий подарунок. Як це було тридцять років тому. Бо почужання – місток до дикунства!

      

ТАЛАНТИ 

Студентська аудиторія. За столом сидить бородатий професор. Перед ним – екзаменаційні білети.

Професор у бік дверей:

– Заходьте!

В аудиторії з’являється студент.

Професор:

– Беріть білет.

Студент хапає білет, зиркає в нього, закочує очі під лоба – і з гуркотом звалюється на підлогу!

Професор схоплюється з місця, підбігає до нього , схиляється і гукає:

– Хутчій усі сюди!

В аудиторію вбігає двоє хлопців. Глянувши на лежачого однокурсника, падають прямо на нього!

Професор хапається за мобільний і викликає «швидку»…

В аудиторії з’являються медики. Оглядають сплетені у клубок тіла і полегшено зітхають:

– Пульс прощупується… Давайте розмотувати.

Але й за пігодини вдіяти нічого не можуть. Хлопців – ніби надміцним клеєм склеїли.

Тоді один із медиків звертається до професора:

– Благайте, хай розмотуються самі, поки не сталося непоправне.

Професор падає перед «клубком» на коліна і шепоче:

– Любі мої, я вам екзамен зараховую. Тільки відпустіть один одного і підведіться…

І сталося диво: студенти стали на ноги!

– Які таланти! – загукали медики. – У цирку їм би працювати!

Професор в ту ж мить всідається за столом, витерає хустинкою мокру лисину і, ставлями оцінки в заліковках, каже:

– Що правда, то правда. Які будуть із них філософи, невідомо. А ось фокусники вийдуть чудові. За умови, що закінчать відповідний навчальний заклад. Бо наразі моя ручка теж вдалася до витівки: замість позитивних оцінок виставила негативні…

З аудиторії хлопців винесли на ношах.

 

НАСТРІЙ – ВАГОНАМИ! 

Доброго недільного ранку, шановні радіослухачі!

В ефірі – розважальна передача «Подаємо настрій вагонами!». Автор – Мотря Соплива, за режисерським пультом – Манька Щур, ведуча – Ганна Слизь.

Запрошуємо долучитися усіх наших шанувальників до чергової порції радісних почуттів, які вам сьогодні подадуть неперевершені майстри веселого замісу Петро Дьоготь, Галина Підошва, Марта Баланда, Степан Пронос, Іван Закреп і Матвій Гикавка.

Тож облиште домашні справи, зручніше вмощуйтеся біля радіоприймачів і разом із нами піднімайте настрій!

А розпочне цей підйом ансамбль «Вивернуте коліно», у виконанні якого прозвучить бадьора пісня «Хто в мій борщ підкинув волосину?» у супроводі оркестру народних інструментів «Палець – у носі». Слухайте і чухайте себе від задоволення у тих місцях, які навіть згадати соромно. А ми тим часом скористаємося моментом і спробуємо розігнати тарганів у студії…

Послухали? Ну і як? Нудота, бурчання в животі, капання з носа припинилися? У нас теж. Застосований дихлофос у боротьбі з тарганами в усіх учасників погоні закотив очі під лоба та добряче потрусив. А це означає, що загальний настрій і радіомайстрів, і слухачів пішов по висхідній.

Далі пропонуємо вашій увазі музичну композицію «Деруни із гнилої картоплі», яку вперше в житті виконає хор популярної музики «Жаба в гладишці з молоком». А ми перейдемо до відкачування майстрів веселого замісу від дихлофосного удару. Адже дехто з них уже перестав дихати, а дехто навіть почав вилазити на стелю, аби замітити лампочку…

То як вам дебют «Жаби в гладишці з молоком»? Гадаємо, ваш настрій, як відходи з каналізаційної системи, попер крізь люки скромності та стриманості, а відтак   затопив усі куточки вашого нутра, змусив поверещати та запастися світлими почуттями на весь наступний тиждень.

А зважаючи на те, що за вікном нашої студії – паскудна зима, що пахне епідеміями грипу, сказу та свинячої чуми, завершуємо нашу розважальну передачу. І бажаємо вам оперативних приїздів швидкої допомоги і вчасного доправлення в реанімаційні відділення тих, хто слухав нас із неабияким пієтетом. Земля вам пухом!

Відгуки ж на улюблену радіопередачу надсилайте, якщо зможете, за відомою в кожному похоронному бюро адресою. Чекаємо на розповіді про те, які потаємні болячки вас турбують. Спільними зусиллями ми їх позбудемося, як це зробили зі студійними тарганами.

Бувайте, бо потреби гонять нас у вбиральню.

Ваші – Мотря Соплива, Манька Щур і Ганна Слизь.  

      

 

ГРІХ ЦЬОГО НЕ ЗНАТИ 

Напередодні Різдвяних свят онук вицупив мені інформацію з Інтернету.

Виходить, на Різдво не можна носити старий одяг й одягати одяг чорного кольору.

А мені дружина дозволяє сідати за стіл лише в поношеному костюмі якнайтемнішого кольору. Аби не жаль було об нього руки витирати.

Не можна також займатися важкою працею. Жінкам не можна шити, прати, прибирати, виносити сміття з хати.

Я важкого в руки і в будні не беру. Чого ж тоді дружина свої обов’язки мені у свято передає? Треба виправляти ситуацію.

Також чоловікам на Різдво забороняється ходити на риболовлю та полювання. А ось коли на Різдво – робочий день, то обов’язки не вважаються гріхом.

Я ніколи не був ні мисливцем, ні рибалкою. А на роботу в цей день на годинку вискакую. Щоб із колективом до свята наблизитися. Це ж не гріх.

Гадати теж не можна. Як і матюкатися, сперечатися та сваритися. Особливо за святковим столом. Бо це буде величезним гріхом.

Я всі ці процедури завершую напередодні Різдва. А за столом, аби не сваритися, сам собі наливаю.

А ще вся сім’я має бути в цей день за столом. І діти повинні допомагати старшим у всьому, що попросять.

У нас – саме так. Онук навіть за мене закушує!

І вечеряти зась до появи першої зірки на небі. До цього перекусити можуть діти чи люди зі слабким здоров'ям.

Я так і чиню. Перекусити встигаю до появи на небі першої зірки. У гаражі. З кумом.

А ще вважається, що в цей день не можна пити воду, аби не потрапити під небесну кару. Замість неї пропонується вживати чай, каву чи інші напої.

Погоджуюсь. Навіщо воду гилити, коли під руками повно всіляких міцних напоїв!

Так що онукова інформація – застаріла непотріб. Віддам її дружині. Нехай візьме до уваги. Бо великий гріх цього не знати.

 

ІЗ КИМ НЕ ТРАПЛЯЄТЬСЯ 

Спіймали на хабарі знайомого.

Злості моїй не було меж. Ага, вивернув справжнє нутро! Так тобі і треба! Сідай на нари і спокутуй гріх, ненаситний бовдуре!

Аж через день зустрічаю його. Біля міського суду. Дивлюся, змарнів, хутряне пальто на поношену куртку зі шкірозамінника одягнув, костюм не найпершої свіжості. На штанах не те що кантів не видно – зіжмакані, як гармошка!

І стало мені жаль знайомого. Як-не-як, батько двох дітей. Інколи на чарку запрошував…

Потис руку, висловив співчуття і сподівання, що майна не конфіскують і багато не впаяють.

Десь за тиждень знову побачив. І вловив новизну як на обличчі, так і в одязі. Посвітлів, модніша куртка на плечах, костюм кращий.

Зрадів і побажав так триматися далі.

Ще через тиждень наші шляхи вкотре перетнулися. Бачу, щоки в бідолахи порожевіли, одяг подорожчав. А головне – на вустах усмішка. До вух. Зізнався, що повертається від слідчого.

Мене це ще більше втішило. Не причинили ж у камері. Значить, не такий страшний суд, яким мав би бути. Врахують чистосердечне зізнання і дадуть років п’ять колонії загального режиму. Для профілактики.

Про це сказав йому й побажав якнайгуманнішого вироку. Бо людина в цілому він непогана. Було, підвезе на своєму джипові, коли побачить на дорозі, на риболовлю чи полювання запросить, кросворд допоможе розв'язати…

Минуло ще з півмісяця часу. І ми знову випадково здибалися. Весь сяє! На ньому – звичне хутряне пальто, костюм найвищого гатунку, пахне дорогими парфумами, свіжа зачіска, під пахвою – роздута барсетка…

Обнялися, розцілувалися. Мене така радість пройняла, що не розказати. Від того, що чоловік не пропав, не перетворився на зека. Буде скоро з ким і чаркувати, і риболовити, і полювати, і кросворди розв'язувати! Очевидно, взяли на поруки. Як і мало статися з тим, хто необачно спокусився на хабар. З ким не трапляється!

Тож запитав:

– Знайшлися добрі люди?

Знайомий блиснув золотими зубами:

– Не люди, а суддя. Підмазали – і він повністю виправдав.

Я відчув, як злість знову почала наповнювати моє єство. Але замість бодай одного обурливого слова на адресу знайомого та його покровителів, якось невпевнено, але прорік:

– Хай живуть справедливі суди…

 

ЗАСЛУЖИВ 

Не чортом народився. Лише в нього вдався.

Образився на білий світ не через брак клепки. Батьки не купили велосипеда.

Закінчив школу. Не заради атестата. Хотілося отримати право, не ховаючись, курити, пити та матюкатися.

Став писакою. Не з метою славити чи критикувати.Не давало спокою бажання демонструвати роги. Тому служив найтемнішій силі. Комуністам. Не пропагував їхніх ідей, а робив лише платну рекламу.

Заради гаманця, позачергового житла, курортних путівок і коханок. Тому намагався частіше хворіти, більше лизати та ночувати в чужих ліжках. Заради економії чорнила, паперу, неперевентаження мізків і рідших сварок із дружиною.

Надбав друзів у темних силах і звичку постійно виправдовуватися. Методлом поливання брудом опонентів, які в темної сили не заслужили нічого.

Нині – на заслуженному відпочинку. Але служби не полишає. Служить чортам від нової влади. Пише некрологи і заяви на пільги собі і всій рідні, включаючи сватів і кумів.

Робота – нелегка і шкідлива. Втратив жовчного міхура та десятки покровителів. Заробив гастрит, радикуліт, серцеву недостатність і безсоння.

Але не падає духом. Лише тілом. На дорогу. Під час повернення від чортів, які обіцяють райське життя. І на тому світі.

Ще є в організмі залишки жовчі. Відтак вмирати не поспішає, попри райські перспективи. Відправляє на той світ інших, виголошуючи власноруч написані прощальні промови.

Розуму меншає. Як і стійкості у ногах. Одначе прагне демонструвати чортові навички. І скупість – цьому не завада. Хоче за мить до смерті купити найсучаснішого велосипеда. На зло покійним батькам, гастриту, радикуліту, серцевій недостатності та безсонню. Аби почухатися рогами об його кермо.

Він цього заслужив сповна.

 

ХИТРУН 

(Літдослідження)

Сатирик Євген Дудар народився 21 січня. А в паспорті записано – 24 січня. Святкувати ж своє 85-ліття вирішив 28-го.

Хитрун Михайлович! Забажав, аби вітали з першим, другим і третім ювілеєм. Щоб вихвалятися:

– Прожив уже 255 років!

А з вигляду – парубок, що обурюється:

– На телевізійному «Надвечір’ї” посадили серед бабусь…

Зрештою, здогадуюся:

Щоб стріть без свідків трьохсотріччя,

Зі Сміхом в парі він утік

Із града Києва навічно

На славний хутір Мозамбік.

 

 

БЕЗ РЕПЕТИЦІЙ – ТРУБА 

– Здоров був, Баритоне!

– Привіт, Смичок!

– Як рапсодіюєш? Що нового в репертуарі?

– Помалу барабаню. Мандоліною обзавівся, яка подарувала мені дві музичні мініатюри. А як твоя сопілка? Продовжує диригувати?

– Уже не диригує. Здійснив обробку. Тож і мелодію поміняла, і мажорнішою стала.

– А моя мандоліна на мінорі сидить, оперний абонемент. Таку, буває, народну ні з того ні з сього затягне, що струни душі обриваються…

– А ти їй якогось кларнета подаруй. Може, змінить клавіші. Я своїй сопілці нову концертну програму підніс. Тепер замість арій виконує частівки. Таким чином вдалося сімейний оркестр порятувати. А то вже йшлося до антракту, якщо не до передчасного закриття театрального сезону.

– Справді, без репетицій, друже, життю – труба. Тут потрібне диригування на класичному рівні. Жоден тенор не порятує, якщо в сімейному ансамблі головний соліст виводить фальшиві ноти. Злагодженість – і тоді приходить хоровий успіх.

– Як на мене, всякому хору потрібен оригінальний виконавський стиль. Якщо хоч одному його учаснику – по цимбалах, від будь-якого номера залишиться лише афіша, попри наявність піаніна, фортепіана і звукових підсилювачів. За короткий термін станеш мікрофоном, а життя перетвориться на балет у гумових чоботах.

– Безперечно. Я за двадцять років концертної діяльності в цьому переконався, відчувши, як сцена під ногами провалюється. Щоб зберегти партію з опери, треба було і партитуру змінити.

– Це тішить. Особливо слухацьку аудиторію. Якщо з нею налагоджено контакт, лунатиме не свист, а потужне: «Бравісімо!». А регалії якісь уже маєш?

– Старий контрабас називає заслуженим артистом, а стара гітара – народним. Я мовчу, бо орендую в них концертну залу.

– А мені простіше. Я облаштував власну мистецьку базу. І диригентську палочку з рук не випускаю. Хоча регалію поки що заслужив одну: маю власний голос.

– Заздрю. На підспівках довго не протягнеш. На цьому куліси закриємо. Бо можемо необачно гепнутися в оркестрову яму.

– Авжеж.

 

ШАНУВАЛЬНИК 

– Скажіть, будь ласка, що ви даруєте своїй коханій у день її народження?

– Перепрошую, не коханій, а коханим. Але спершу я їх підшуковую, а потім дарую… обіцянки.

 

ХОЛОДНОКРОВНІ                                                                             

Політика – це болото, що приваблює жаб.

А жаби – холоднокровні тварини. Вони рідко коли панікують.

І водяться по всій країні, живучи як у воді, так і на суші. У воді – завдяки шикарним яхтам. А на суші – завдяки супервіллам.

Більшість із них боїться сонця. Ще б пак! Їхнє улюблене середовище – волога. Тобто грошове місце.

І виходять на полювання лише після його заходу сонця та під час дощу, який змиває всі сліди.

Свою здобич жаби підстерігають, сидячи в потайному місці. Як правило, це уряд чи парламент. Помітивши жертву, вони викидають з рота широкий липкий язик, до якого та і прилипає.

Причому, жаби ловлять тільки рухому здобич, яка не буває черствою. Тобто, з якої є що взяти.

Активні жаби лише в теплу пору року. Себто під час виборчої кампанії. А коли настає осінь, вони йдуть на зимівлю, обживаючи дорогі курортні місця.

Жаби дихають повітрям, яке називається зиском. А потрапляє він в організм через ніздрі. Дихають легенями, що схожі до мішків. І шкірою. Іншими словами – усім, що допомагає наповнити утробу найнеобхіднішим і найдорожчим.

Якщо жабу помістити в суху посудину, яка нагадує тюремну камеру, то шкіра може висохнути – і невільниця може загинути. Але хто до цього допустить?

Та ще жаби бояться лелек, яких на кожну не настарчиш.

Нехай живуть холоднокровні!

 

 

 СЮЖЕТНІ ПОРТРЕТИ

 

БАЛАДА ПРО РЕАЛЬНІСТЬ

Я їм – про пісню і театр,

Про музику класичну,

Красу Карпат, ріднішу Татр,

І пам’ять історичну,

Голодомор і холокост,

Про втрати на Донбасі

І хто зайняв найвищий пост

Завдячуючи масі,

Про всюдисущі хабарі,

Про зраду і відкати,

Про мову, котру лихварі

Збираються продати,

Про вбивство лісу та річок

На древньому Поліссі

Та ще набитий капшучок,

Стрімкий маршрут до бісів,

Про втрату віри й доброти,

Наркотики, розпусту,

Зогнилі цвинтарні хрести

І душ живих ще пустку,

Про намагання мати все

На тілі та у шлунку,

І заздрість, котра зло несе

І нищить світлу думку…

Вони ж – ні пари з кислих уст,

А очі – у сматфонах,

Що розсівають зваби дуст

Втопитися в мільйонах.

І тиша в залі, як в труні,

Мій стерти голос хоче…

Ні, це не снилося мені –

Мені не спиться, Отче!

 

БАЛАДА

ПРО СХОЖІ КОНЦЕРТИ

Ще у третьому столітті

До нашої ери

Появилися на світі

Перші мільйонери.

Гладіаторські ж бо школи

Вони заснували,

Де відважних, як ніколи,

Бійців готували.

Завдяки амфітеатрам

Й хитрості незримій

Закипіла праця платна

В Стародавнім Римі.

І невільники, й злочинці,

Й навіть добровольці

Глядачам щодня гостинці

Готували з кровці.

Імператори найбільші –

Цезар, Тит, Октавіст,

Август, Коммод та ще інші

В їхній грілись славі.

Ще б пак! Мечники безстрашні,

Вмілі, чесні, вперті,

Як актори не вчорашні

Не боялись смерті.

Пригадаймо лиш Геракла

Ачи Ахіллеса,

Сила котрих дивувала

Й мудреця, й балбеса.

До боїв їх готували

Тренери – ланісти,

В обладунки одягали

Та давали їсти.

Гладіаторів чимало

На гучних аренах

Від мечів і списів впало,

Зогнило у тернах.

Лиш в чотириста четвертім

Році сам Гонорій,

Імператор римський, смертні

Битви упокорив.

Зникли ті забави давні,

Мечники, й ланісти

Перестали на вмиранні

В мільйонери лізти.

Та зросли на місці тому

Інші грошогони.

Задля них премо із дому

Ми на стадіони,

Де ведуть запеклі війни

Вперті футболісти,

У яких свої є ціни,

Цезарі й ланісти.

Лиш у схожих цих концертів

Є різниця квола:

Вимагали колись смерті,

Нині просять гола!

 

         БАЛАДА

ПРО ЛЬВА ОСТАПОВИЧА

Лев Остапович – це лев,

Хоч і скромний в нього рев.

Він належить до царів,

Що живуть із хабарів.

Вміння будь-кого продати

Помогло звести палати,

Примостить тупих синів

В теплі кубла хапунів.

Та минаються часи,

Як лишень не голоси.

Через правдників паскудних

Лев на лаву сів підсудних.

І за душу свою ницю

Сів би точно у в’язницю,

Але вислизнув, бо трон

Захопив бандит Янон,

Для якого Лев колись

У скрутну мить пригодивсь.

Й скромний виродок царів

Знов прилип до хабарів.

Так би злу і бив поклони,

Наплювавши на закони,

Та накаркала ворона:

З трону кишнули Янона.

Тож здалось: розкошувати

Доля Льва пошле за грати.

Пробігають дні, одначе

Лев Остапович не плаче –

Без найменшої печалі

З хабарів живе і далі.

Здогадайтеся, чому?

Хтось підтакує йому.

І таких, як ця, зараз

Одиниці хіба в нас?

 

         БАЛАДА ПРО ІНТЕРНЕТ

В Інтернеті, як буфеті,

Є широкий вибір страв,

Що готують всій планеті

З перцем, хроном, без приправ.

Вибирає всяк за смаком,

З апетитом спожива.

Після того кожен всяко

Почувається, бува.

Для одного – це здоров’я,

А комусь – болячок сто.

Сам себе питає: «Хто я:

Чорт, людина чи ніхто?».

Добре, як знайдуться ліки,

Як з’ясує лікар все

І діагноз для каліки

Вмить встановить – і спасе.

Та трапляється частіше:

Інтернетівський клієнт

Досить швидко дуба ріже,

З’ївши геть сирий омлет.

Фактів цього достобіса

В соцмережній кухні є.

В Інтернет потрібна віза,

Котру клепка видає!

 

БАЛАДА ПРО ПЕРЕМІНИ

Були в дитинстві серцю милі

Річок, озер бурхливі хвилі

Та шурхіт листя золотого,

Та ляскіт грому молодого,

Та запах лугу у росі...

А нині – хрін на ковбасі

Усім відомого фасону,

Бульки у склянці самогону,

Синці на лобі, нирок біль,

Судинний тиск, суглобів сіль,

Останніх гривень шелестіння,

У голові страшне гудіння,

На сон до полудня табу

Та жінки вічне: – Де ти був?

 

БАЛАДА ПРО БОРОТЬБУ

День увесь у ресторані

Чаркував старий Іван.

А дружині на світанні

Доповів: – Здійснив свій план.

Почуттям зневаги вчора

До корупції пройнявсь,

Як і мій ровесник Жора.

Тож сказали клятій: «Зась!».

А дружина люта скаче:

–Хочеш чути комплімент?

Привід знайдеш ти, пияче,

Нахлестатися в момент!

А Іван їй: – Я не згодний.

В календар глянь, не ганьби.

Із цим лихом Міжнародний

Вчора День був боротьби!

 

БАЛАДА ПРО РАДІСТЬ

В дім до Ади язиката

Завітала Ніка,

Бо почула, що знайшла та

Всьоме чоловіка.

Обняла, поцілувала

В щоки та у губи

І на вухо запитала:

– Хто за фахом любий?

Ада глянула на двері,

Що вели у спальню,

І шепнула: –Він – з гримерів,

Має славу давню...

Ніка зойкнула: – О Боже,

Це для тебе щастя.

Буде гримати, то, може,

Вгамувати вдасться.

Ти забудеш про гулянки,

Прилипалів різних

І стрічатимеш світанки

Ув обіймах ніжних.

А як він тобі набридне,

Задля інтересу,

Як людина мені рідна,

Дай мою адресу...

 

БАЛАДА ПРО НОВИЙ КУРС

При посаді - все пропало,

В опозиції - знайшлось,

Та уже цікавить мало

Свіжопудрення когось.

 

БАЛАДА ПРО ВОЖАКА

Діждалися: вожак рекламний,

Що в снах вже бачить булаву,

Дав бідним гасло: «Дух незламний

Потягне ситих на халву!».

 

БАЛАДА

ПРО ВИДАВЦЯ ХИТРУНЦЯ

Жив на світі видавець,

Мав ім’я він Хитрунець.

Заробляв на масло тим,

Що багатим і дурним

Видавав товсті книжки,

В котрих – чисті сторінки!

І оцього видавця

Величала маса ця.

 

БАЛАДА ПРО БАГАЧКУ

У вродливої співачки

Все є: брендові вдягачки,

Золотий репертуар,

Мікрофон тримати дар,

Щира усмішка природна

І постава благородна,

Сім продюсерів, оркестр,

Спонсор – всім відомий трест,

Транспорт і техперсонал,

Провідний телеканал,

У журі – одна рідня,

Нагороди і звання,

Ще й концертна суперзала,

Ще й підлиз юрба чимала.

А коханців – тьмуща тьма!

Тільки голосу нема.

Але це така дрібниця,

Що журитись не годиться.

Не її ж у тім вина,

Що міністрова жона.

 

БАДАДА ПРО НАСТЮ

Балакучі дві сусідки,

Взявшись за новини,

Сперечались, взявся звідки

Гонор у людини.

На прощання на конкретні

Пересіли факти,

Котрі в нашому щоденні

Важко приховати.

–Як отримала диплома

Федорова Настя,

У гостях і навіть вдома

Мовчить, наче трясця.

–Козиряє при народі,

Що коза велика.

–Та видумувати годі.

Вона ж – безязика.

Розпатякання сусідок

Настя і почула:

– То брехня, Бог тому свідок!

І таке загнула,

Що сусідоньки окасті

Язики ковтнули…

Нині хваляться, що Насті

Мову повернули.

 

БАЛАДА

ПРО МОВНИЙ ШЛЯХ

На комп’ютернім екрані

Прописавсь в куточку шах.

Кожному при написанні

Відкрива він мовний шлях.

Можна вибрати англійську

Естакаду текстову,

Українську та російську,

Підписавши мирову.

Лиш радій такому ладу!

Та один, все ж, коле цвях:

Чомсь російську естакаду

Пропонує спершу шах.

Щоб од неї відвернути,

Мушу шаху, що в кутку,

Пальцем в лоб щоразу ткнути

За нав’язливість таку.

 

БАЛАДА ПРО СТАДІОН

Стадіону місто жде,

Як, мабуть, ніхто й ніде.

Влада кинулась стараться –

Підбирає виконавця.

Професійний має конкурс

Переможцю дати бонус.

Він почався і трива

Не один рік і не два.

Ну а місто далі жде,

Як, мабуть, ніхто й ніде.

А якого дня чи року

Конкурс зробить хоч півкроку,

Не наважиться сказати

Жоден представник од влади.

Знає тільки дід Мирон,

Як позбутись перепон:

–Щоби справі дати раду,

Поміняти треба... владу.

 

БАЛАДА ПРО ДВОХ СИНІВ

Святий зимовий Миколай

Був того року щедрим вкрай:

Павлу й Надії, як годиться,

Приніс у дім сільський гостинця.

Поклав тихесенько в колиску,

А з ним – куцесеньку записку:

«Господь з небесного куточка

Вам передав цього синочка.

А щоб із ним щастило вам,

Назвіть його моїм ім’ям».

Павло й Надія так зробили –

Дали ім’я це й охрестили.

І став Миколка підростать,

Життя земне розпізнавать...

Аж літній Миколай Святий,

Що також зовсім не скупий,

Павлу й Надії, щоби ріс,

Синочка другого приніс.

Раділа цьому вся родина.

Ще б пак! Господь дав знову сина!

Найбільше тішилась бабуня:

–Та це ж багатства повна клуня!

Дамо без всякої напруги

Йому ім’я – Микола-другий...

А батько зразу обізвався:

– Так звався цар. Щоб всяк сміявся?

Гуртом усі поміркували –

І сина Юрієм назвали,

Оскільки з Юрієвим днем

Він розминувсь. І нуль проблем.

Отак в Надії і Павла

В раю зимового тепла

Зросли синочки білолиці –

СлугИ Господнього гостинці.

В Миколі – брата впізнаю.

А Юрій – то я сам стою.

 

БАЛАДА

ПРО ТРАДИЦІЇ Й МОДУ

Все несе життя ріка:

Бруд і чисту воду.

Хтось традиції плека,

Хтось леліє моду.

В різний час у нас жили

Грамотні особи,

Що книжки у дім тягли

Будь-якої проби.

Головне для них було –

Тому колір тільки,

Щоби вписувавсь у тло

Шафи ачи стінки.

На поличечки щодня,

Як міцні цеглини,

І лягали видання

На віки – не днини.

Брали в руки їх лишень,

Як пилюку з хати

Виганять приходив день

Чи меблі міняти.

Нині цих нема дурниць

Навіть в хромосомах.

Не книжок – уже й полиць

Чортма у хоромах!

 

БАЛАДА ПРО САЛЮТИ

Півночі салюти під регіт і крик

У небо пускав, наче стріли пекельні,

Хоч довідку має він як призовник

«Найменші зі стресів для нього – смертельні».

 

БАЛАДА ПРО ІВАНОВЕ

СВЯТКУВАННЯ

На другий день Різдва

Громада спочивала,

Одна душа жива

Лиш спокою не мала.

З проспекту – на майдан,

А звідти – на центральну,

Як вихор, мчав Іван,

Бо справу мав нагальну.

Сто грамів забажав

О цій годині ранній,

Оскільки перебрав

На щедрім святкуванні.

Та в день цей непростий

Кафе і ресторани,

Як свинку, вихідний

Підклали для Івана.

Втомивсь, немов атлет,

Зайшов до магазину,

Кефіру взяв пакет

І випив за хвилину.

Скотилася сльоза,

Та витер губи живо

І сам собі сказав:

– Відсвяткував паршиво!

 

БАЛАДА

ПРО ПІДСТАВНОГО КУМА

Був у мене друг Наум,

А тепер мені він – кум,

Правда, кум не основний,

А, як кажуть, підставний,

Бо хрестить моїх дітей

Мав мій інший друг –Тадей.

Час же був більшовиків,

І в парткомі він сидів.

Тож боявся, що за зраду

Втратить лєнінську посаду.

Довелось просить Наума

Стать дублером мого кума.

І пішов, попри квиток,

Він на хрещення урок.

На квартирі в пору темну

Службу вистояв таємну

Разом з батюшкою – та й

Операції всій край.

Чарку випили гуртом

І чкурнули – куди хто.

Я ім’я Тадея вмент

Вніс в церковний документ...

Час минув комунідей,

Без парткому вже Тадей,

Хрестить лоба і Науму

Каже: – Дай дорогу куму!

А миліший вам який –

Справжній кум чи підставний?

 

БАЛАДА

ПРО СУЧОГО СИНА

Натяг військовий стрій – і між людей,

Притисши ліву руку до грудей,

Які, поглянь, як хвацько випина

Та промовля: – Яка страшна війна!

Ніхто не знає, що він за один.

А це – звичайний підлий сучий син,

Який не був на фронті і півдня,

Бо в нього від призову є броня.

Він має всепродажницьку натуру,

А стрій купив, щоб приховати шкуру.

Сьогодні в храм, як завжди, пробирався,

Де й досі правлять кадебісти в рясах.

 

БАЛАДА ПРО ПРИВІЛЕЇ

Грішникам, яким у пеклі

Поселитись довелось,

Чорт, який всім в’яже петлі,

Наказав: – Завдання ось:

Мусить кожен з вас, падлюки,

Свій підтвердити талант,

Щоб полегшить власні муки

Й заробить у мене блат!

Ухопились ті за справу –

П’ють кавалками смолу,

Мов смачну і свіжу каву,

Віддаються всякім злу:

Брешуть краще, ніж собаки,

І замки зривають з брам,

З-під котлів крадуть ломаки,

Роги скручують чортам…

За якусь годину-другу

Замість пекла стало два,

Де лиш чути було муху

І в’язальника слова:

–Заслужили привілеї

За такий швидкий бедлам.

Тож нові дарую шлеї,

Щоб не в’їлись в горла вам!

Миттю грішники присіли

Й чорту мовили крізь страх:

–Ми б отримати хотіли

Звичне місце у котлах…

 

БАЛАДА

ПРО МУДРУ ЖІНКУ

Припер води на Водохреще

Скупий додому бочку! Сів,

Черпає квартою і хлеще,

Аби позбутися гріхів.

А жінка тут: – Сказати мушу,

Бо ти, напевно, того варт:

Не знаю, чи очистиш душу.

Що кендюх лопне – то це факт!

 

БАЛАДА ПРО ПРАВО

На цвинтарі в прощальнім слові

Бажав покійникам весь час,

Аби вони були здорові –

Й сльозу народ пускав ураз.

А ювілярів, як обухом,

Він регулярно прибивав:

–Нехай землиця буде пухом!

І щедрі оплески збирав.

Дізнались, як його не стало:

Склероз підводив дивака,

Але населення мовчало,

Оскільки членом був ЦК.

 

БАЛАДА

ПРО ДИВНІ ІМЕНА

Жив на світі чоловік,

Що дві жінки мав за вік.

Попри тьму печальних дум,

Звав одну – Постійний Струм.

Величав ім’ям безцінним

Він і другу – Струмом Змінним.

Лиш коли зостався сам,

Дав тлумачення йменам

Непідробний гуморист:

–Мала кожна жінка хист.

Перша з мене в будні й свята

Витрясала грошенята.

Друга бралась за цей план,

Як тягло у ресторан

Чи на виставочку, щоб

Обновити гардероб.

І у випадках обох

Через те лише не здох,

Що ходив при Струмових

У чоботях гумових.

 

ЕЛЕКТРОБАЛАДА

У місті Струм скромненький Ват

Завів з Розеточкою блат,

Що переріс в іскророман,

Де був м’якесенький диван,

І за коротку досить мить

Зумів маєток спопелить.

 

БАЛАДА

ПРО НАДЗВИЧАЙНУ ПРИГОДУ

Їхав потяг «Київ–Львів»,

Їхав згідно з графіком.

Депутат у нім сидів,

Обмотавшись шарфиком.

Любувавсь через вікно

Дивною природою...

Та покликаний був сном

На полицю з ковдрою.

Взявсь рукою за «диван»,

Щоб наверх забратися,

А спання вагонний пан

Розпочав ламатися.

Впав і мало не прибив

Пасажира нижнього,

Який крику наробив:

– Убивають ближнього!!!

Збіглись миттю у купе

Провідниці злякані:

– Що стряслось? Яка НП?

Жертви де заплакані?

Депутат плечем підпер

Ту полицю зламану,

А сусіда-панікер

Чухає подряпину:

–Споглядав я дивний сон,

Коли лихо сталося.

Та хитнувся весь вагон,

Мов щось відірвалося.

Я прокинувся – дивлюсь:

Наді мною – пикище

Нахилилося чомусь

І пита: – Ти дишеш ще?

Тож подумалось мені:

«Я зустрівсь з убивцею

Наяву, а не у сні,

Що вбива полицею...».

Пояснили бідаку,

Що за казус трапився.

– А лежав хто на вершку?

Дядько поцікавився.

Депутат йому ураз:

– Та немає приводу,

Щоб приховувать од вас

Якова Поливоду.

Я ним є! І не лежав

На верхах ізмалечку,

А постійно працював

Зовсім не для галочки.

Ось у Львів і нині мчу

На проблеми знищення.

І якщо я вже лечу –

То лиш на підвищення!

Панікер: – Чудова хіть,

Володієш чарами.

Може, вдасться й долетіть

В пекло, що за хмарами!

Чим завершивсь діалог?

Почали миритися?

Повезли в СІЗО обох,

Бо взялися битися...

 

БАЛАДА ПРО

ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ

У січні 2019 року 22 нардепи не взяли

участь у жодному засіданні Верховної Ради.

Про обов’язки й права

Чуєм змалку, та овва,

Констатуєм знов і знов:

Різна в нас до них любов.

Ще в долєнінську добу

Ми включились в боротьбу

За права свої й чужі,

Навіть брались за ножі.

А у час більшовиків

Як її вогонь горів!

Від тієї бортьби

В інші вскочили раби –

Про обов’язки чомусь

Лиш нагадуєм комусь.

Особливо чуть про них

Від осіб від керівних,

Що сидять як у сільрадах,

Так і там, де Вища Рада.

А який же результат?

Скоротився чесних штат,

Усе більше хитрунів

І броньованих панів,

Що привласнили права.

А обов’язки? Овва.

Через те, як свіжі біди,

Пруть у владу дармоїди,

Котрі знають, де що вкрасти,

У які пролізти трасти,

Як підвищить зарплатню

Й забезпечить всім рідню,

На які насісти пільги,

У які включиться біги –

Привілейні чи хабарні?

І у цім вони є справжні!

Що НАБУ їм ачи суд,

Якщо прав у них – аж пуд!

Мають право взять хабар,

Відкупитися від нар

І податись на Мальдіви

В час, коли ідуть посіви

У країні чи жнива.

Запорукою – права!

І стиду у них нема,

Що їдять хліб задарма,

Що навчилися топтати

Право чесно працювати,

Що лукавлять, продаються,

За достатки власні б’ються,

Що прилипли до корит –

І жеруть без норм і мит.

Сподівається з них всяк

Вік прожити надурняк.

А такого не бува,

Бо й в народу є права,

Дорогенькі дармоїди,

Вас в три шиї гнати й звідти,

Де живе недоторканність,

А із нею – і нахабність!

 

БАЛАДА

ПРО ОПИТУВАННЯ

По квартирах вечорами

Ходять активісти,

Щоби у політпрограми

Виборців залізти.

Забрели й до тітки Соні.

–Хочем,– кажуть,– знати,

Чи готові ви сьогодні

Йти в ЄС і НАТО?

Тітка Соня – їм питання:

–А яка це сила

В мене точні такі дані

Взяти поручила?

А бабусі-активісти

Почали стогнати:

– Дайте нам на щось присісти,

Щоб розтолкувати.

Примостила їх, бідових,

Тітка на дивані.

Ті дістали список довгий

Й окуляри знані.

Як особи, шани варті,

Ще й почаювали –

І до ранку усіх партій

Назви прочитали.

А коли зібрались сонні

В путь, то ненароком

Зауважили, що Соня

Спить у них під боком.

Тож промовили: –Всяк бачить,

І ти бачиш, хато:

Як мовчить – не проти, значить,

Йти в ЄС і НАТО!

 

БАЛАДА

ПРО ВДЯЧНІСТЬ

Якось пса-приблуду стрів

У морозну днину,

Котрий містом кудись брів,

Проковтнувши слину.

Стало жаль його мені,

Тож дістав ковбаску:

–На, ласуй, ти ж зголоднів,

Та мою знай ласку!

Радо пес крутнув хвостом

Й при мені наївся...

Через день із тим же псом

В тому ж місці стрівся.

Та не мав, що дати я

Голодранцю жерти.

Той на мене глянув, як

На дві в купі жертви.

Вмить підскочив, за рукав

Учепивсь зубами.

І, напевне б, розірвав,

Зжер із потрохами.

Та нагаявсь чоловік.

Завдяки цеглині

Він мені продовжив вік,

Давши псу по спині.

І дотримуюсь з тих пір

Заповіді, братці:

Навіть ситому не вір

Стрічному собаці!

        

БАЛАДА ПРО СОН

Вранці скаржиться батькам

Син, що м’ясо любить:

–Був потрапив я вовкам

Уночі у зуби.

Після того, як я з’їв

Порося печене

І у ліжку захропів,

Кинулись на мене.

Налітали зусебіч,

Всяк гризнуть старався,

А я, зляканий, всю ніч

Від них відбивався.

І якби ось не проснувсь,

Згризли б на цурпалку.

Ще і досі я трясусь

З того переляку.

Надививсь на вік страхіть

Через сон проклятий.

Що б він значив, підкажіть,

Бо холонуть п’яти...

Батько сплюнув, трішки зблід –

І зміст розтлумачив:

– Менше,сину, жерти слід,

Перед сном – тим паче!

 

ВЕСЕЛА БАЛАДА ПРО СУМНЕ

На Волині десятки населених пунктів

опинилися перед загрозою затоплення

через…бобрів.

Підривають дамби та дороги,

Гатять заповзято течію

Річкові конструктори від Бога,

Що в Червоній книзі – як в раю.

Чи ж хіба це роблять нарочито?

Чи ж зі злості чи якоїсь мсти

Хочуть нас із вами затопити,

Знісши на шляху усі мости?

Розплодилось, кажуть, забагато.

Але як бобрам тим підказать,

Що потрібно хист свій вгамувати,

Щоб потопу не відкрити гать?

Засипати нори їм пісками?

Пострілами, криками лякать?

А мені здається, що з бобрами

Треба нам угоду укладать.

Викликать найстаршого в управу,

Похвалить, що він – не казнокрад,

І сказать: – Пора стару забаву

Спрямувать на користь всіх громад!

Слід, мовляв, не дамби підривати,

А маєтки прихвостням крутим,

Та перекривать їм шлях до влади,

Гризти їхні візи й паспорти.

А якщо почне своє він гнути,

Шлях мостить візьметься хабарам,

Можна й стоматологом лякнути:

–Вирвем зуби за два дні бобрам!

 

БАЛАДА

ПРО СПРАВЖНЄ ЛИХО

Тиснуть конкуренти,

Ціни і тарифи.

Та від них щоб вмерти?

Це ж дрібнючі рифи.

Легше (всяк хай чує)

Простягнути ноги,

Якщо тиск зруйнує

Судини хоч трохи.

 

БАЛАДА ПРО ТИСК

Замість нар на лікарнянім

Опинився ліжку,

Бо здоров’я, кажуть, в’яне –

Тиск накинув віжки.

І чиновник цього прагнув,

Адже слідство ждало.

А підкочив тиск від рани,

Що поцупив мало.

 

БАЛАДА ПРО КОНКУРЕНТА

–Зауважте, стільки літ

Пише книги наш сусід!

–Я б зайнятись цим не проти,

Але маю тьму роботи.

–Є у вас крилатий кінь?

–Чи ж принижувать не лінь?

Час нових сьогодні сил.

В мене – власний гвинтокрил!

 

БАЛАДА ПРО ДОБРЯКА

Не пес – а лев! Стоїть стіною

І лиш хитає головою.

Його тягти за повідок

Узявсь дрібнесенький дідок:

–Спускайсь в підземний перехід–

Нам поспішати уже слід!

Бо як вовтузитимось так,

Прогавим виставку собак!

А пес – ні з місця. В нього ляк:

«Під землю лізти, мов черв’як?

Я через трасу навпростець

Ходити звик, а хай їй грець.

Хоч там свистки і матюки,

Але коротший шлях таки!».

Дідка дратує псяча хіть –

Він кличе люд: –Допоможіть!

Тварина ця – такий добряк,

Хоча і впертий, як ішак...

Знайшовсь сміливців цілий гурт.

Були жінки і діти тут.

Вхопили пса за хвіст як слід –

І потягли у перехід...

А ось дісталися уже

На другий бік із «багажем».

Усім подякував дідок,

Узяв у руки повідок.

І пес, ракета та неначе,

Зірвався з місця – й на собаче

Велике свято, попри вік,

Дідка асфальтом поволік...

Дивились вслід помічники

На диво те із-під руки.

Хрестився старанно усяк

І промовляв: – Ото добряк...

 

БАЛАДА ПРО ІМЕНА

Неля, Неллі, Неоніла,

Нельця, Нелюся, Нінель,

Ніля, Ниличка та Ніла...

Іменна, глянь, карусель!

А як глянути не вузько,

То й Онилю слід додать,

І Нелюсечку, Нелюську

Та іще імен зо п’ять.

Заздрю щиро я сусіду:

Свіжу має він жону

До сніданку, до обіду,

До вечері і до сну.

І у свята, і у будні

Різна в нього є вона,

Як і в миті незабутні,

Коли гризти почина.

А в дружини Цецілія,

Бач, потрапила мені.

Скажеш Целя, Цеся, Ціля –

Та й заснеш у бузині...

 

БАЛАДА ПРО ВИБІР

Сперечались не на жарт

Літні люди – Клим і Гнат:

Чи щасливі ті батьки,

Котрих діти залюбки,

Гроші маючи і блат,

Відправляють в інтернат?

–Полишати власний дім

Дуже боляче усім,

Хоч під соусом яким, –

Не вгавав постійно Клим.–

Бо чужий ніколи рай

Не замінить рідний край.

Вже не кажучи про те,

Що кубло своє – святе,

Що в родиннім колі всяк,

Де шанують предків знак,

Менше серце їсть жура,

Більше спокою й добра!..

Гнат позицію свою

Тут зайняв, як у бою:

– Що там вигріте кубло!

Розкіш, слуги – це не зло.

Покупають, нагодують,

Одягнуть і підрихтують.

А ти їж, гуляй чи спи

Та збирай літа з копи.

Інтернати в цілім світі –

Втіха і старій еліті!

Клим зітхнув, на лавку сів:

–Я побачити б хотів,

Як ти, згорблений геть Гнат,

Будеш бігти в інтернат.

– Не діждешся! – Гнат прорік. –

Я запасся всім на вік!

А біжить хай в інтернат

Бідний пролетаріат!

 

         БАЛАДА

ПРО ПРОРОЧИЙ СОН

У поліському селі

Стрілися два Василі.

Першому – вісімдесят,

А ще старший – його сват.

Привітались, як годиться,

І взялись хто чим хвалиться.

Ось молодший перевів

Мову про пророцтво снів:

–Я зізнатись хочу вам,

Що приснився Путін-хам.

Ніби йшов я в магазин –

І він стрівся, сучий син.

Незворушливо стоїть,

Як сибірський той ведмідь,

Посміхається єхидно

І таке гугнявить спритно:

«Дайтє сала, часнока,

Ібо вбйот меня тоска!».

Я на нього подививсь,

Сім разів перехристивсь

І без шуму-гаму-крику

Плюнув гадові у пику!

– А що потім то було?–

Старший мокре втер чоло.

– Посіпака, що приснивсь,

В моїй слині розчинись.

– О, – промовив старший сват, –

Натяк це, що окупант

Забереться геть від нас,

Стануть вільні Крим, Донбас,

А кремлівські верховоди,

Відійдуть, як талі води.

Та питання ще по суті:

В що одягений був Путін?

В чорне, сіре чи рябе?

Чи мав напис «КГБ»?

Бо без цього, як здається,

Він нікуди не попреться.

Сват молодший тут зітхнув:

–Голим щур кремлівський був.

Але напис мав живіт:

«Я – транзитом на той світ!».

 

СТУДЕНТСЬКА БАЛАДА

У вівторок – на науку,

У четвер – додому.

Вміло здрібнюючи муку,

Прем навстріч диплому!

 

ГРИБНА БАЛАДА

Повний кошичок грибів

Вполювать Вадим зумів.

Довелося всякі брати,

Бо не вмів їх розрізняти.

Рузультати його праці

Такі самі грибознавці

Оцінили так, як слід:

Спожили все на обід.

Після того лиш один

Врятувався від біди…

Нагадать про цю пригоду

Маю нині я нагоду,

Коли в кошик претендентів

Влізла сотня опонентів.

Що на фініші їх жде,

Грибоїд живий зна те.

 

БАЛАДА ПРО ВОВКА

Про вовка промовка,
А він - уже тут.
Хоч шкура намокла,
Та звершив маршрут.
В кафе "Чашка лою"
Дістався із хащ,

Щоб свійський зі мною

Попробувать харч.

Сорокою вранці

Послав новину,

Що піцу баранчик

Готує шмачну.

Отож і притопав

В кафе сірий вовк,

Баранчика злопав

Й мене ще натовк,

Бо я був без міри

Наївний їжак,

Що вовку повірив,

Як дурню баняк.

 

БУДЕННА

БАЛАДА

Мале, кудлате та худе

Кудись, не кваплячись, іде.

Нехай би вже собі чвалало,

Уваги б лиш не привертало.

Але в мобільний телефон

Комусь кричить на весь район:

–Прівєт, мой свєт! Це я звоню!

Я счас на главном авеню!

Успєла кльово отдохнуть!

Попілі водкі – просто жуть!

Потом бил секс і похмєльож!

Ну, словом, целий дєнь – балдьож!

Спєшу домой, навєрно прєдки

Жрут от волнєнія таблєтки!..

Спинились тітка, дядько, дід:

– Що за придурок-пішохід?

Мале, кудлате та худе

Їм зверхньо мовило на те:

–Что позволяєтє сєбє?!

Я Лара Вальс з восьмого «Б»!

Отєц мой – старий дєпутат,

А мать вєздє імєєт блат!

Цигарку хвацько закурило –

І далі з криком повалило…

      

БАЛАДА ПРО ВАРВАРУ

Він пере та куховарить,

Миє, прибирає.

І від того у Варвари

Серце завмирає.

Ходить мовчки, як амеба,

Стежить пильно дуже,

Чи все зробить муж, як треба,

Чи його задушить...

 

БАЛАДА ПРО САРКОФАГ

Дім-фортецю звів Петро

Та ще мур добрячий,

Щоб ніхто не зміг добро

Крадене побачить.

Вгамувався б і сидів

У норі загреба,

Та сховатись захотів

Раптом і від неба.

Взяти кельму змусив страх:

«Має очі птаство!».

Тож гранітний саркофаг

Вмить накрив багатство.

Темне вклинилось життя

У злодійську долю.

Чути лиш з-під накриття:

– Випустіть на волю!!!

Та чи зможе ця біда

Людям привід дати

Того, хто їх обкрада,

Із мішка дістати?

 

БАЛАДА ПРО ЗАРОБІТКИ

Притисла ледаря біда –

Потреба у копійці,

Бо слово джентльмена дав

Купити віник жінці.

Нічого хоч робить не вмів,

Узявсь за заробітки –

Найнявся бити комарів

На дачі у сусідки.

Вже третій рік там пропада,

Шле вістки жінці звідти,

Що злих комах – страшна орда,

Що є над чим потіти.

І жінка вірою живе,

Що муж здолає втому

І підмітайло те нове

Таки припре додому.

Недавно я зустрів її –

Сказала, що бідує,

Що муж тепер вже солов’їв

Сусідчиних годує,

Що є можливість заробить

Солідну суму досить.

І ще літ п’ять самій пожить

Задля достатку просить.

 

УБОЛІВАЛЬНИЦЬКА

БАЛАДА

Випили по чарці,

Потім – ще по п’ять,

Та й взялись до праці –

Матч свій споглядать.

Гра футбольна мало

Хвилювала нас,

Бо було ще сало

І міцненький квас.

Встигли до перерви

(О життя красо!)

Згризти фанам нерви

Й сісти у СІЗО.

 

БАЛАДА ПРО ЯМУ

Вона, глибока та широка,

Не сумувала на шляху.

Була від неї всім морока,

Хто їздив часто. Тьху-тьху-тьху.

Ламались різних марок авта,

Та іноземні – повсякчас.

Їх водіям роль астронавта

Вручала яма ця не раз.

Шибки і голови летіли,

Тріщав метал, здіймався крик.

А пішоходи гомоніли:

– Скільком ще буде тут гаплик...

Однак ніхто не брався яму

Кудись із траси прибирать,

Хоча про цю примхливу даму

Гарненько знала владна рать.

Бували люкс-спеціалісти,

Досліджень купу провели

І навіть суміш, котра містить

Бетонну силу, завезли.

Жила б ця ямонька і досі,

Як та природна міна з мін,

Біду вручала б на дорозі

Під скрегіт гальм і бляхи дзвін.

Одначе дві години тому

Змінився траси колорит:

Як грім, з небесного огрому

У яму впав метеорит.

І вмить з’явилася табличка:

«Рух заборонено навік.

Лежить тут штука історична,

Що кількість зменшила калік».

 

БАЛАДА
ПРО СТРІЛЯНУ ВОРОНУ
У відділенні поштовім
Оформляв посилку -
Книги слав подарункові
З Києва в Олику.
Краля, котра пакувала
Й мала вигляд панський,
На одній з них прочитала
Прізвище: - Руданський.
Подивилася на мене,
Як на типа з Марсу,
І сказала: -Ім'я вчене,
Здогадалась зразу.
Багача впізнати можу,
Це долярник ситий!
Ех, за цього би вельможу
Мені заміж вийти...
Я скривився мимоволі:
-Ні, це сміхотворець
Непростої досить долі,
Вічний зла поборець.
В кралі очі після того
Вилізли на лоба:
-Е, я маю вже такого
В себе вдома жлоба!

 

БАЛАДА ПРО ОРБІТУ

Є таки виходити резон

На орбіту керівних персон.

Крутишся, аж заздрять вороги,

Набираєш стажу і ваги.

Тиснеш на потрібні важелі –

І стаєш на вищі все щаблі!

Головне – усім, хто підпиха,

Вчасно намастити пирога.

Навіть слід нікчемні вказівки

Брати до уваги запюбки.

А як вчать лукавить і брехать,

Це сприймай як Божу благодать.

І тоді з орбіти не впадеш –

Тут, як той супутник, і помреш.

А за час кружляння встигнеш ти

І синів, і внуків підтягти,

Щоб вертілись не один сезон

На орбіті керівних персон,

Набирались стажу і ваги,

І мастили іншим пироги.

Щоб позаорбітники про них

Гомоніли, як про швидкісних,

Котрі устигають за життя,

Плюнувши на гріх і каяття,

Так наситить жадібне нутро,

Що від гніву закипа Дніпро!

І орбіта буде ця жива,

Поки є порука кругова.

 

БАЛАДА

ПРО ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ

Випили добряче

Без закуски, звісно,

Й помудріли наче,

Мислям стало тісно.

Попри спотикання

І раптову втому,

Зразу без вагання

Рушили додому.

Сил була ще крапля,

Тож цікавість перла:

А куди потраплять –

В рай ачи до пекла?

Та коли проснулись

Спиртолюби дужі,

Вмент один збагнули,

Що лежать в калюжі!

 

БАЛАДА

ПРО ЗАХИСНИЦЮ

Живе в сусідньому будинку

Красуня, правда, вже в літах,

Що кожну вуличну тваринку

Годує і дає їй дах.

Найбільш шкодує псів бездомних,

Якими місто аж кишить

І котрі в пошуках невтомних,

Кого б злякати чи вкусить.

Тварин завзята захисниця

Все буди зводить у дворах,

Аби було де прихиститься

Всім зграям, що нагонять страх.

Та біля власного будинку

Хатам собачим завжди – зась!

Бо квітку стопчуть чи травинку,

Бо тут гуля її Івась.

Така дволика поведінка

Дивує збуджений народ,

Тож багатьох відносить жінка

До ворогів живих істот.

А ще погрожує судами:

– Якщо хто суку ачи пса

Прогнать насмілиться – роками

Не позирне на небеса!

Та, перепрошую, ось щойно

Цю жінку, на початку дня,

«Швидка» забрала, бо достойно

Її погризла собачня.

 

БАЛАДА ПРО СТАЛІСТЬ

Переставивши додатки,

Суму не змінити.

Та у правила порядки

Можна свіжість влити.

Стах мільйони вкрав чотири

І сім з копійками,

А в наступні спроби цифри

Поміняв місцями.

Щодо суми, то даремні

Щось змінить потуги.

Мав один умовний термін,

І таким є другий!

 

БАЛАДА ПРО НОВИНИ

В Іри – з радіо новини,

З телека – в Мирона,

Із комп’ютера – в Марини,

В Кості – зі смартфона.

Як зійдуться, як візьмуться

Переповідати,

Від новин тих зостаються

Виходу лиш дати.

А щоб людям залишити

Вістку хоч одненьку,

Наловчилися ліпити

Власну побрехеньку.

 

БАЛАДА ПРО ДУНДУКА

Стах повільно міряв кроки,

Роздивлявся, чи нове

В місті щось з’я вилось, поки

В краї був, де кум живе.

Ген «Аптека» ще на місці…

І «Весільний павільйон»…

Бутік «Тим, які у віці»

Бачить той же звичний сон…

Не змінилася прописка

І торгцентру «Все твоє»…

А оце – нове щось. Зблизька

Придивився – «Атель є».

«Е, якийсь оригінальний

Продають товар – атель!» –

Погляд прояснів печальний. –

Мо’, придбаю для Нінель».

Завернув – та у красуні,

Що назустріч йшла якраз,

Запитав: – Атель манюня

Скільки коштують у вас?

Тут красуні личко біле

Почорнила раптом злість:

–Чи ви бачили дебіла?!

Зараз швабру спина з’їсть!!!

З переляку Стах – у двері,

Тільки блиснула матня…

Зупинився аж у сквері

І прорік: – Що за фігня?

Підійшла в цю мить знайома –

Кандидатка ще й наук.

Розповів про все сірома…

І та мовила: – Дундук.

Не була б чужою мова –

Не втікав би від ганьби.

За пів метра хтось від слова

Одну літеру прибив!

 

БАЛАДА

ПРО ВОЛЮ ТА ЧОРТИКА

Воля їхала на возі...

Раптом – Чортик на дорозі:

–Стій, стара, куди це преш?

Може, сяду – підвезеш?

А йому сердешна Воля:

–Душі ось вбієнних з поля,

Що за мене полягли

Як Всевишнього посли

Я доправить швидко маю

До заслуженого раю.

Вбили ж їх твої брати,

Щоби пекло зберегти.

Тож не знаю, а хоч трісни,

Як ти зможеш поруч сісти.

Убієнних вічний дух

Тебе скине на ходу...

Захитав рогами Чортик

І відкрив брехливий ротик:

–Мертвим віз, скажи, для чого?

Ти вези мене, живого.

І тебе, коли помреш,

Заберу у пекло теж!

Зупинила Воля коні,

Тихо сплеснула в долоні:

–Ну, гаразд, гривастим ти

Закрути лишень хвости,

Щоб в бігу не мали змоги

Зачепить тебе за роги...

Чортик, звісно, так зрадів,

Що потягся до хвостів.

Тут його гривасті в лоб

Копитами – трісь! І цоб!

Чортик здох чи ні, не знаю,

Але віз помчав до раю...

 

БАЛАДА

ПРО ПЕНСІЙНИЙ СЕЗОН

Найкоротшим є сон

У пенсійний сезон.

Цей сезон не такий

До розслаблень хапкий,

Коли був молодим

Й на роботу ходив.

Не для того він, щоб

До всіляких хвороб

Прислухатись або

Поспішать на футбол,

У театри ходить,

Рибку в річці ловить,

Вирушати в турне

Чи ковтати спиртне.

Найзручніша це мить

Всім своїм підсобить:

І синам, і дочкам,

І зятям, невісткам,

І онукам, що теж

Люблять гроші без меж,

Ну і решті пра…пра,

Примх в якої – гора!

    

БЕРЕЗНЕВА БАЛАДА

Завесніло, потепліло,

Все довкіл повеселіло:

І собаки безпритульні,

І валютники, й патрульні,

Птахи, кішки і дерева,

Двірники й бабуся Єва.

Одягла стара онуку,

Узяла її за руку –

І пішли вони до парку

Привітати білку Клавку.

Чимчикують, ще й не спішно,

А онуці дуже смішно,

Що такі дрібненькі кроки

У бабусі, як в сороки.

Зліва ген – сміттєві баки,

Зачекались небораки,

Хто їм перший для життя

Дасть всілякого сміття –

Скла чи пластику й паперу,

Щоб було чистіше скверу.

Зупинилася онука:

–Ой, яка у баків скука!

Треба вкинуть щось у них,

Бо не мають вихідних!

Вмить дістала із кишені

Різних фантиків півжмені.

А бабусі жаль їх стало:

– Цього бакам буде мало!

Їм така потрібна здоба,

Щоб наповнилась утроба.

Та й взялася поглядати,

Як з дупла вилазить дятел...

Через мить якусь гукає

Їй онука, аж стрибає:

–Вже утроба в баків повна –

Я їм вкинула смартфона,

Шапку, ручку, рукавиці

І твої в’язальні спиці!

        

БАЛАДА ПРО СЛАВУ

В Гриця жінка – невеличка,

Симпатична дуже з личка,

Працьовита, товариська,

А ще вона – бандуристка.

Заспіва козацьку думу –

Нажене печалі-суму.

А втне пісню жартівливу –

Пустить сміху справжню зливу.

Пише музику душею

І слова разом із нею.

Народила купу творів

І в мінорі, і в мажорі.

Слухачі так аплодують,

Що зірки на небі чують.

А у Гриця – вічний клопіт

І ряснючий піт на лобі:

Мусить він носить бандуру,

Котра ма’ складну натуру,

Ще й вагою – не сопілка,

А така, як рідна жінка.

Вже давненько бандуристка

Є заслужена артистка.

Визнання і шану має

Навіть в тих, хто не співає.

І Грицьку радіть охота,

Бо постійна є робота,

Й бачить власними очима:

Слава – в нього за плечима!

 

ВУЛИЧНА БАЛАДА

Вони – ті самі, в тому ж місті,

З плачем гірким, на тому ж місці.

В руках – торбини і плакати

З портретом бідного дитяти.

Благають швидше якомога:

–Подайте, люди, ради Бога!

Але на них ніхто уваги

Вже не зверта. Вони – як птахи,

Що в перехожих під ногами

Не хліба ждуть, а з неба манни.

В очах жебрачок – смуток з пилу,

Що прикрива обману силу,

І віра в те, що вдасться зранку

Пожертв зібрати...на гулянку.

 

БАЛАДА ПРО ГОРОБЦІВ

Зникли в місті горобці!

Припускають мудреці:

–У Китай подавсь цей птах

Зароблять на шкідниках!

Гомонять природолюби:

–Екологія їх губить.

Наплодили хімікатів,

Що не всидіти і в хаті!

Гордо крякають ворони:

–Смітники всі – наші трони!

А братів юрба весела

Перебралася у села.

Про проблеми горобцеві

Вчені ще мовчать місцеві.

Додали мені вони

Цим тривог: де цвіркуни?

Я по місту сумовито

Походжаю слідопитом,

Все шукаю, де кінці

Заховали горобці.

А сьогодні був у парку,

Зазирав під кожну лавку,

Чи нема яких слідів

Сірокрилих диваків.

І надибав, хоч не хутко,

Трансформаторну там будку,

А на ній як дар митця

Світлий образ горобця!

Тож я знаю і своє:

Горобці у місті є!

 

БАЛАДА-ЗІЗНАННЯ

Не вдавай ти солов’я,

бо машина не твоя.

   Любов Пшенична

На прогулянку у місто

Вийшов я раненько, звісно,

Поки транспорт ще дріма

І людських штовхань нема,

Лиш берізка із каштаном

Тішать світ осіннім танго.

Походив довкіл озерця,

Пригорнув сум хвиль до серця,

Чув, як пара лебедина

Щось нашіптувала дивне,

А дві вивірки з ялин

Сон стрясали в ранку млин.

А коли вже находився,

Жовтим листям нажурився,

По дорозі до домівки

Зупинивсь біля автівки,

Котра служить багачеві,

І зробив із нею селфі!

Розмістив оцю світлину

У Фейсбуці за хвилину,

Підписав її строфою

Жартівливою й простою:

«Ой послухався дружину –

І придбав собі машину.

І тепер мені машина –

І робота, і дружина».

І з’явилися у грі

Лайки та коментарі.

Хтось сміявсь, хтось реготав,

А хтось заздрість виливав:

«Та не може бути! Як,

Авто ма’ поет-бідняк?

Та за книги у наш час

Не заробиш і на квас!

Тож нажився гад на владі

Завдяки якомусь дяді!».

І я вкотре зрозумів:

Успіх – ворог ворогів.

 

БАЛАДА ПРО ПЕРЕПАДИ

Черговий почав свій тур

Перепад температур.

То морозить, то тепло

Зігріва тобі чоло.

З дощових умить краплинок

Виростає гурт сніжинок.

Млявість сунеться, і болі

В голові різкі доволі.

І апатія в полон

Забира, й поганий сон.

Малюки, жінки вагітні

Та ще люди хворі й літні

В групі ризику є теж,

Гіпертоніки – найперш.

Щоб уникнуть зайвих бід,

Повноцінно спати слід,

Навантажень зменшить норму

І фізичну, й розумову.

А ще радять лікарі

Більш гуляти у дворі,

Пить чаї з ромашки, м’яти

І мелісу додавати.

Ще спасінь одна із версій –

Уникать найменших стресів.

Ось вона завжди якраз

І підводить усіх нас.

Бо у кожній є окрузі

Лапкових чимало «друзів»

І привладних, і таких,

Що воюють проти них.

Мають ті і ті талант

Вносить в біди власний лад.

То підкинуть лже-новинку,

То підсунуть просто свинку,

А то вручать резюме,

Що до вас кістлява жме.

І тоді людина рада

Й атомосферним перепадам.

 

БАЛАДА

ПРО МУДРІСТЬ

Зустрілись на трасі

«Заварівка –Дачі»

Поет на Пегасі

І конюх на клячі.

– Привіт! – мовив зразу

Крилатого власник. –

Оце із Парнасу

Вертаюсь я, класик.

Про творчі зернини

Відзвітувався –

Та й знову перлини

Шукати зібрався.

А ти звідки, брате,

Й куди курс тримаєш?

– У поле орати.

–Таж плуга не маєш.

Із клячі зліз конюх

Й зізнався, до лоба

Приклавши долоню:

– А в мене – це проба!

Якщо на цій клятій

До поля доїду,

То плуга купляти

Подамся з обіду.

А ти яким чином

Тварину, що маєш,

На здатність, скажи-но,

Перевіряєш?

Поет мудрецеві

Потиснув правицю,

А потім вінцеву

Відкрив таємницю:

– Якщо крила в друга

Ворушаться класно,

Шукать йому плуга,

Повір, передчасно!

  

БАЛАДА ПРО ПЕРЕВТОМУ

Мав лисину й високий чин,

Коханок сім і п’ять дружин.

Збирав данину із підлеглих,

Аби був повним завжди келих.

Умів задобрювать начальство,

Щоб не прискіпувалось часто…

І площа лисини зростала,

І скнарість кендюх напихала.

Одна лиш мучила хвороба:

Злоба аж розпирала лоба!

Бо хоч житуха – як забава,

Ходила боком звабна слава.

Аби усунуть перекоси,

Узявсь строчити він доноси

На геть усіх талановитих

З метою слави відкусити.

І так тим ділом захопився,

Що лоб його перетомився.

Тому доноси, попри вік,

На себе пише восьмий рік…

 

БАЛАДА ПРО НЕГОДУ

Задощило по всій Україні,

Потягнулися хмари в Європу.

До моєї одвічної ліні

Додалась небезпека потопу.

Адже дах у моєму будинку–

Ну, не дах – продірявлена гідра!

Тож не можна заснуть і хвилинку –

Підставляти доводиться відра.

І на вулицю вийти не можна,

Бо проциндрив плаща й парасолю.

Та й колекторів сила спроможна

Лиш високій воді дати волю.

У печінці усілась негода,

Нетерпіння у нерви залізло.

І сидіти, роззявивши рота, –

Все одно, що жувати залізо.

Ситуація рве всі загати,

Але вихід таки бовваніє:

В забігайлівку треба втікати

І там ждати, покіль заясніє!

 

БАЛАДА

ПРО ДІЄТИЧНЕ М’ЯСО

На міському ринку

Зранку й допізна

Ореста Шкоринки

Голосок луна:

–Правило класичне

Пригадати час:

М’ясо дієтичне –

То здоров’ю шанс!

Треба купувати

Тільки індюків,

Щоб фігуру мати

Й жити сто віків!

Люди, підійшовши,

Бачать: продавець –

Ширший, аніж довший,

Та іще юнець.

Тож всяк пальцем тиче:

– Як збагнути це?

Ти своє індиче

Не їси м’ясце?

Орест кривить губи:

–Бачте, в тому суть,

Що у мене зуби

Тільки-но ростуть!

 

БАЛАДА

ПРО КОРИСНУ ЇЖУ

Науковці довели,

Що курячі яйця

Будуть шкодити, коли

Ними об’їдаться.

Більше двох вминать щодня,

Щоб не втратить силу, –

Все одно, що із коня

Падати в могилу.

На сніданок чи обід

Їсти м’ясо варто,

Щоб не мать інсультних бід,

Не конать в інфарктах.

Рибу треба споживать,

Овочі і фрукти

Їсти в день разів із п’ять,

Зернові продукти.

Споживати і часник

Радять із любов’ю,

Бо він – перший помічник

Нашому здоров’ю.

Справжні соки пити слід,

Не минать сметану

Й екзотичний всякий плід

Для тонкого стану...

–Допоможе нам ця вість,–

Каже Лесь Качалка,–

За умови, що не з’їсть

Гроші комуналка!

        

БАЛАДА

ПРО МАЙБУТНЬОГО СУДДЮ

Навантаживши пів буса

Усього, що п’ють-жують,

Кир погладив сиві вуса

Й зранку вирушив у путь.

Їде селищем і втішно

Всім вигукує: –Адью!

Везу сину їсти спішно –

Буде вчитись на суддю!

Баба Віра, що корову

На пасовище вела,

Місце в’їдливому слову

В ту ж хвилиноньку знайшла:

–В тебе вилупок – на славу!

Покажи ж но, чорт візьми!

Кир їй: – Завтра під заставу

Його випустять з тюрми!..

 

БАЛАДА

ПРО ПОЛІСЬКЕ ЧУДО

Чудо сталось! Ще й яке!

Люди не з достатку

Брали на таке й сяке

Позику у банку.

Потім чесно та у строк

Гроші повертали,

Щоб подалі від морок,

Щоб «піни» не мали.

Брали, звісно, залюбки

Довідки у банку,

Що вони – не боржники,

Що усе в порядку.

Та невдовзі вістки їм

На голови впали,

Як отой небесний грім,

Котрого не ждали:

«Є у вас кредитний борг!

Слід його вертати,

Бо скарають суд і Бог!».

Й що було казати?

Охопив клієнтів страх

Від такого чуда,

Що нагадувало жах

З фільмів Голлівуда.

Довелося їм шукать

Ниточку до правди

Не один раз і не п’ять

З думкою про грати...

І «А-Банк» зізнавсь: вина

Їхньої красуні

Молоденької. Вона

Всіх пошила в дурні.

Видавала (хто б зумів?)

Людям в дні щасливі

Про погашення боргів

Довідки... фальшиві.

Чудотворці – двадцять три,

А вже роги має,

Й до тюремної нори

Шлях їй пролягає.

На додачу скажем так:

Дорогі банкіри,

Чудо це – як перший знак

Вбитої довіри!

 

БАЛАДА

ПРО ЗНИКЛИЙ ІНТЕРНЕТ

Пропав у мене Інтернет.

Сигналю фірмі «Вінегрет»,

Належать послуги якій:

– Зв’язок зі світом де вже мій?

Почув жіночий голос в трубці:

– Не скавучіть, як пес у будці.

Уклали вчора лиш угоду –

І ждете зручності всі сходу.

По-перше, в нас ви – не один.

По-друге, кілька був годин

У вас у хаті Інтернет.

А він теж шкодить, не секрет.

Тому радіти слід, коли

Для вас тайм-аут надали.

Нехай спочинуть ваші очі,

Хай нерви вляжуться жіночі.

Дитині книжку прочитайте

І на природі погуляйте!

Послухав я оцю пораду –

І вгамувавсь ураз, направду.

Комп’ютер вимкнув без відчаю –

І світ довколишній вивчаю.

А Інтернет нехай пожде,

Бо все, що поруч, то святе.

 

БАЛАДА

ПРО НЕПРИСТУПНИЙ ОБ’ЄКТ

У славнім місті Х – об’єктів тьма,

Які в обіймах мафія трима.

Але з-поміж таких знайшовсь один,

Якого не мина лиш пес Мартин.

Могутні стіни він хоча і ма’,

Стоїть самотній, як покари тьма.

Ні вікон, ні дверей, дірявий дах,

У ролі варти – перелітний птах.

Десятки літ в іксистів на очах

Він сиротів, печалився і чах.

Турист на нього звично зирить скоса,

Місцевий відвертає завжди носа.

Вмира душа у нього лиш тому,

Що не знайшлось господаря йому.

У боротьбі за жирний зиску шмат

Про нього геть забув привладний брат.

Причина неприступності проста:

Об’єкт увагу цей не приверта,

Бо біля стадіону як розвальні

Нема роботи в нього як вбиральні.

 

БАЛАДА

ПРО ЛІТАЮЧИЙ СУП

Запитав Ганнусю дід:

– Що смачненьке на обід

Подала тобі матуся?

Посміхнулася Ганнуся,

Очі блиснули з-під брів:

–Ти такого ще не їв!

Страва ця була із круп.

–Смакувала, певне, суп.

Сяє личко в дівчинятки:

–Так, та це лиш піввідгадки.

Бо матуся моя мила

Суп літаючий зварила!

–Що за суп? – дід запитав. –

Я такого геть не знав...

Узялась онука в боки:

–Задаєш мені мороки.

Здогадатись міг би: суп

З крилець курки був і круп!

        

БАЗАРНА БАЛАДА

Купив на базарі

Лопату. Діла!

–Чи можна у парі

До неї чохла? –

Запитую чемно

Дідка- продавця. –

Бо гостра, напевно,

Є штука оця.

Везтиму в маршрутці

Її, вам скажу.

Якісь, може, злюці

Ще не догожу...

Дідок усміхнувся

І мовив отак:

– Ти, певне,звигнувся

Чи з роду дивак.

Хоч раз наші люди

Обурились, га,

Що з вилами всюди

Ляшко сновига?

 

БАЛАДА ПРО МАРТИНА

ТА ЙОГО СИНА

Одруживсь лінько Мартин.

А з’явивсь синочок –

Втік подалі в мент один

Він од заморочок.

По світах не рік блукав,

Од судів ховався.

Лиш на старість пригадав,

Що десь син зостався.

Та й додому, бо безвіз,

Полетів, мов птиця...

Сину ролики привіз

Як супергостинця.

А синочку – сорок літ,

Вже й сам в ролі татка.

Як же виїде у світ

Він на коліщатках?

І біда найбільша в тім,

Що не вміє їхать.

Гримне з роликів, як грім, –

От всім буде втіха!

Тож печаль обох гірка

Почала діймати...

Вчить вночі Мартин синка

Ролики сідлати.

Менший їде, поки сплять,

Старший підпирає.

Як впадуть, годин із п’ять

Стогін не втихає.

Обчухрали до кісток

Лікті та коліна,

Зате тішиться синок:

–В мене річ є цінна!

Гордість старшого пройма,

Що перед нащадком

В нього боргу вже нема,

Що є гарним татком.

 

БАЛАДА ПРО СУД

Вони зустрілись у кафе «Відкат» –

Досвідчені суддя та адвокат.

Коньяк, вино, креветки та балик

Їх об’єднали, як луну і крик.

Сиділи, тихо стукались чарками,

Паперами ділились і думками.

Розцілувалися на розвітання,

Коли в кафе заглянуло смеркання…

Судили вбивцю пішоходів двох

Так довго, що втомився б, мабуть, Бог.

І виніс вирок суд, як і годиться:

Він виправдав нахабного злочинця.

Ось що таке просте кафе «Відкат»,

Де бачились суддя та адвокат!

 

БАЛАДА

ПРО ДВОХ КОЗЛІВ

Наш земляк Левко Линок

Любить їжу та жінок.

І його усім селом

Звали диким все козлом.

Віднедавна (чули, мо’?)

Свійським бекалом звемо.

Бо раніше волю мав –

Де хотів, там і гуляв,

Там шукав собі ловкач

Шлунку й серцю свіжий харч.

А оце козел з козлів

У сімейний втрапив хлів,

Де не бачить ні жінок,

Ні харчів – лише куток.

 

БАЛАДА ПРО СЮРПРИЗ

У Варвари-спекулянтки

Та хапуги Яця

Доця виросла, Улянка,

Здатна лиш кохаться.

І була у ній присутня

Звабниці манера.

Тож пригрілася красуня

В секретарках мера.

Подавала до обіду

Каву й бутерброди,

А опісля її сліду

Шеф вже не знаходив.

Удесяте владу в місті

Вчора поміняли,

А Улянка – все на місці,

Тільки більше смалить

Й завела нові порядки:

Для прийому модні

Як пароль не шоколадки,

А конверти повні.

Втім, сьогодні, десь по третій,

Нишком для Улянки

Хтось підсунув у конверті

Сховані… кайданки.

 

ДОСЛІДНИЦЬКА БАЛАДА

Дід Оксент улітку якось

В місто вибравсь раз на вік,

Щоб побачити, чи всяку

Страву їсть там чоловік.

Зазирнув до ресторану,

Тишком всунувся в буфет –

І відкрив собі неждану

Таємницю у момент.

На полиці з алкоголем

Слово «Воздух» прочитав.

–Вже повітря, – мовив з болем, –

Споживають замість страв!

 

БАЛАДА

ПРО НЕХОДОВІ РЕЧІ

Захотілося на ринку

Раптом Гнату мандаринку.

Підійшов до продавця

І спитав: –Ягідка ця

Скільки коштує одна?

Той в одвіт: – Ціна – смішна.

–Ну, тоді,–промовив Гнат,–

Зважте – буду тільки рад.

Продавець хутенько плід

На вагу поклав і вслід

Покупцю назвав ціну.

Гнат рукою вмить пірнув

У кишеню піджака –

І дістав міні-мішка,

Із якого на прилавок

Копійок сипнув чимало:

– Не належу я до скнар.

Ось візьміть за свій товар!

В боки взявся продавець:

– Увірвавсь мені терпець.

Я ніякі копійки

Не беру вже три деньки.

І од вас купюри жду,

Бо вони лише в ходу!

Гнат скривився і собі:

– Це нове щось, далебі.

Якщо ти такий вже, синку,

Не візьму я мандаринку.

І затям: тепер маршрут

Покупців не в моді тут!

 

БАЛАДА ПРО РАДІСТЬ

Мати вигнала із дому

Ледащицю дівку Тому,

Що обожнювала моду

Та кімнатну прохолоду.

–Йди,– сказала спересердя,–

З олівця немов осердя,

Із душі тебе виймаю –

Та й шукай для себе раю!

Подалася Тома з дому

У країну невідому,

Матюків роздавши масу

Та вкрутивши в ніс прикрасу…

Сорок літ не знала мати,

Де пропасницю шукати,

Щоб спитати в ледащиці,

Чи вона при годівниці.

І поволі постаріла…

Вже і сотня їй набігла.

А це якось крізь віконце

В двір зиркнула: –Ой, а хто це?

Із рудого лімузина

Вийшли краля та мужчина,

А за ними – із десяток

Різновікових дитяток.

Ось уже і на порозі:

–Ми всє к родствєніце Фросє!

Ми од мамкі й бабкі Томи

У єйо прішлі хороми,

Вєдь она пока что в скромних

У мєстах нєоддальонних.

І она нам для начала

Супєржізнь здєсь обєщала!

Мати слізоньку утерла –

І від радості… померла.

 

БАЛАДА ПРО БЕЗПРИТУЛЬНОГО

Щодня в один і той же ранній час

Його побачить може кожен з нас.

З простягнутим кашкетом у руці

Стоїть він, як усі стоять сліпці.

Ні слова з уст, лише печаль в очах,

Що свідчить про безвихідності жах.

Проходять люди – їх проймає жаль,

Що доля в чоловіка – не медаль.

Хто скільки може, кидає в кашкет

На хліб чи, мо’, коробку сигарет.

Шепочуться про нього хлопчаки:

–Він – безпритульний, киньмо копійки...

Бабусь стареньких чути голоси:

– Дай, Боже, сил біднязі і спаси...

Подачки мовчки чоловік прийма,

В кашкет вчепившись міцно обома...

Коли ж збігає день, у прошака

Народжується усмішка гірка.

Він «прозріває», одяга кашкет –

І поспішає з грішми... у буфет.

Там замовляє пляшку коньяку,

Кільце ковбаски, пивонька ріку –

Й гуляє повен сил і щастя муж,

Розказуючи казку одну й ту ж,

Яку вже знає й плюшовий ведмідь:

–Работать надо – да і будєш жіть!

 

БАЛАДА ПРО ПРИРОДНІСТЬ
Баба Оля й дід Панас
Із ріднею вкупі
Побували якось раз
На концерті в клубі.
Повертаючись гуртом
З рідкісного дійства,
Запитав онук Антон
В баби та у діда:
–Як вам виступ співаків,
Друзів депутата,
Що взяли за міні-спів
Добрі грошенята?
Подививсь на бабу дід,
Що вдяглася модно,
І сказав онуку вслід:
–Все було природно.
Ані одягу у них
Не було людського,
Ні пісень, ні од людських,
Ні обличчя свого.
Це були не співаки,
Котрих запросили,
А обжерливі вовки,
Що завзято вили!

 

БАЛАДА ПРО КОРЕЮ

А ви колись були в Кореї?

Як жаль, що це одна із мрій…

А я ось днини однієї

Сюди, як в дім потрапив свій.

Тут чув я гарну українську,

Попри російський чтокалом,

Їв сало, хрін, будівель війську

Сердечно й низько бив чолом.

У теплій затишній маршрутці

Під сплеск порад і побажань

Я слухав жарти довгі й куці

Про міх Зеленського бажань.

Відпочивав у тім готелі,

Де земляків відчув тепло

І де на зоряній тарелі

Прозрінь побачив наших тло.

Тут жарти сипали дівчата,

Мені, старому козаку:

–У вас ще доля непочата,

Якщо не возять у візку!

Ви у Кореї не бували?

Тоді у Вінницю чимдуж!

Мікрорайон там так назвали,

Де стільки стрів я щирих душ!

 

НАПУТНЯ БАЛАДА

Зустрілися ми з другом у кафе

З поважної й важливої нагоди,

Адже він тіло повернув живе

З курорту за чотири перельоти!

Взяли велику пляшку коньяку

І з молоком гарячого какао –

Та й розповідь почав друг нешвидку,

На власний ніс поглянувши ласкаво:

– Я знаю: ти ніколи не літав,

Та висота – людині не завада.

Єдине у польоті, щоб ти знав,

Потрібно знати: в паніку не падать!

Коли тобі закрутить під грудьми,

І серце калатать почне страшенно,

Хутесенько кулька собі візьми

І викидай з нутра непотріб чемно.

Коли ж на тебе нападе ще страх,

Що можуть враз відпасти в тачки крила,

Ти просто уяви, що ти є птах,

Якому висота – звичайність мила.

І поки буде нутрощі трясти,

Й кружлятимуть в очах пекельні кола,

Немов у пеклі злякані чорти,

Сиди і жди обуха чи укола.

Якщо ж візьме гіпертонічний криз,

І ти ковтнеш пігулочку останню,

Не бійсь, не полетиш із неба вниз –

Тебе літак доставить у трупарню.

Я теж у цю халепу потрапляв,

Коли рушав, а потім повертався.

Хвалити Бога, в хмарах не охляв,

Хоч п’ять разів із коми повертався.

Тому не вір підступним відчуттям,

Що в літаку простягнеш раптом ноги.

Хто не ризикує, брате мій, життям,

Той не руша в незвідані дороги!..

І що ж, подіяв друг на мене так,

Що я сьогодні, попри два інфаркти,

Коли побачу здалеку літак,

«Швидку» прошу негайно викликати.

 

БАЛАДА ПРО РЕМОНТ

Рятувать бібліотеку

Узялись хутенько,

Що в руйнації пащеку

Втрапила давненько

За свій вік цей заклад лише

Раз ремонтувався,

Як змивали напис: «Гриша

Тут колись кохався».

А тепер знайшлися кошти

І потрібні сили…

За два місяці роботи

Заклад оновили:

Вікна, двері поміняли,

Стіни укріпили,

В кольори розфарбували,

Ринви почепили.

А закинуті підвали,

Де валялись брили,

У шикарні світлі зали

Всі перетворили.

Ще й асфальт з’явивсь довкола,

І паркан – дай Боже,

На який ніхто ніколи

Видертись не зможе!

Поглядає на усе це

Мудра баба Степа

І хапається за серце:

–Чи ж я вже дурепа…

Як з нічого роблять класні

Форми, хай всяк чує,

Значить, це майбутня власність

Тих, хто ремонтує!

 

БАЛАДА

ПРО КОРИСНУ ЇЖУ

Курячу гомілку

Федір обгриза

І пиляє жінку:

–Ріжеш без ножа!

Харч для мене грубий –

Що вовк для козла.

В мене стерлись зуби

Від твого їдла!

Жінка довкіл ходить

І доповіда:

– Харч твердий не шкодить,

Він є не біда.

Новина остання

З Інтернету ось:

Вік людині давній

Їсти довелось

Зерна та горіхи

В час утіх і скрут.

І з’їдали міхи,

І його був збут!

Федір на тарілку

Кістку пожбурнув

І на вперту жінку

Наступ розгорнув:

– Я тобі, по-перше,

Не якийсь дикун,

А сучасний пень вже,

Й болячок табун.

Плюс щелепу маю

Не свою – вставну.

Нею я пиляю

Легко рідину…

І почув од жінки:

– Курочко, прощай!

Буду тобі тільки

Готувати чай!

 

БАЛАДА ПРО СПРАВЖНІСТЬ

В кафе, якому б назву «ФЕ»,

Вона купила келих сурогату

І під, як мовиться, шафе,

У чоловічу заштовхалась «хату».

Пропита вже давно душа

Пригод шукала, як нечиста сила.

–Ну, пацани, – сказала, – ша!

Сєйчас я вас на встрєчу прігласіла!

Ви мнє понравілісь в тот час,

Когда свою любов я потєрала...

А чоловік, що їв якраз,

Непроханій сказав: – Вже задовбала!

Не розумію твій «язик»,

Іди шукати іншого десь раю...

А та: –Нєграмотний мужик,

По-українскі я же ведь болтаю!

А чоловік в одвіт своє:

–Скажу тобі, шановна, на дорогу:

Якщо моя це мова є,

То зріст Петра у Путіна, їй-богу!

 

БАЛАДА

ПРО СИТЕ ЖИТТЯ

Коли б у гості до Марини

Не завітав Сень-холостяк,

Та додавала до чарчини

Яєць ще варених друшляк.

Марину взять за жінку мріяв,

Тож не один до неї рік

Ходив і долечку леліяв:

–Із нею буду ситий вік...

Та ось відгепали весілля –

І осідлало вмить коня

Життя без чарок і похмілля.

Та яйця варені – щодня!..

Десь місяць Сень сидів на яйцях,

Боявся сварок, як огню.

А там насмілився дізнаться,

Чому скупе таке меню.

Взяла за барки жінка Сеню

І прошипіла, як змія:

– Бо готувать мене смаженю

Не вчила матінка моя.

 

БАЛАДА

ПРО ПРОГРЕС

Верблюжа – статура,

Свиняча – культура,

Світогляд – кротячий,

А розум – ослячий,

Їжача – натура,

Бараняча – шкура,

Хруща – працелюбність,

Акулина – чуйність,

Харчі – горобині,

Тож сили – мушині.

Робота ж – слоняча,

Зарплата – котяча,

Ведмеже – кубло,

Собаче – тепло.

Характер – осиний

У нього й дружини.

Людський – тільки секс.

Ось весь і прогрес!

 

БАЛАДА

ПРО СЛУХНЯНОГО ЧОЛОВІКА

Залишила чоловіка

На хазяйстві Ніна,

А сама на тижнів кілька –

Погулять в Афінах.

Прорекла на честь розлуки:

–Вчися готувати

І нічого, крім пилюки,

Не винось із хати!

…Повернулася із мандрів

Геть гоноровита,

Бо наїлася кальмарів

Й чула ще про Крита.

Увійшла у хату тихо,

В кухню зазирнула,

Ну а там – суцільне лихо,

Від якого чхнула:

Стоси посуду брудного,

Запахи несвіжі,

А довкола всього того –

Три мішки екс-їжі…

Чоловіка, звісно, в спальні

Сонного застала –

І слова проклять останні

Рідному сказала:  

–Щоб Кассандри ти не бачив,

Ні Афону неба,

Халкідіки – то тим паче,

Як і я, дурепа!

Поки зуби мої рибу

Й мідії жували,

Мудрі люди скарбів глибу

Вже перевертали…

І про те, що ти свинячиш,

В Греції не знала.

Восьминогам себе краще

Була б згодувала!

Чоловік промовив: –Досить!

Чого набирати?

Як просила, не виносив

Я нічого з хати!

 

ДОЩОВА БАЛАДА

В однім кафе я бачив дивину,

Та не одну, їй-богу, не одну.

Ховаючись од напасті дощу,

Забрів сюди сюрбнути я борщу.

Сидів і думав, хто в нас президент,

І за який купився він процент.

Ковтав какао тепле з молоком

І оглядав довкола все тайком...

Аж бачу раптом: жіночка така,

Котра фігуру вкрала у бика,

За столик сіла разом з молодим

З колегою, що сивий, наче дим.

Замовили по чашці коньяку –

І в мить чекання ринули терпку...

А ось і він – без сумніву, студент,

Що на присіст купив амонемент.

На жіночку з фізданими бика

Зиркнув, неначе на амебу РНК,

Дістав пакет і крадькома на стіл

Поклав, як в горло вовку тіло віл.

Кивнули жінка та її партнер –

І зник з очей науки піонер...

А тут в кафе зайшли, мов мимохіть,

Один – як мавпа, інший – як ведмідь.

В кутку присіли, обтрусили дощ,

Якого принесли з весняних площ,

Зітхнули важко, мов старі воли,

І рахувать готівку почали...

Опісля дужчий із тих двох осіб

Нещасні гривні у кишеню згріб,

Купив для «інкасатора» вина

Й прорік: – Працюй, щоб повнилась казна!

Забув одразу я про свіжий борщ,

Про невгамовний і холодний дощ,,

Згадав про наше славне СБУ

Та служби інші, котрі в нас в боргу...

 

БАЛАДА

ПРО РАДІСТЬ І ПЕЧАЛЬ

Позаздрив сусідові: має він пса,

З ним досвіта ходить гуляти.

А я коли встану – вже зникла роса,

Затихли пташинні рулади,

І сонце добряче тоді припіка,

І свіже повітря зникає...

Відтак я на свого розжився Дружка.

Та серце печаль тільки крає:

Із хати виходити, хоч чи не хоч,

Доводиться в будь-яку пору,

Коли грімкотить ачи падає дощ,

І в пошуках ліків і корму...

Але у безхатьки не можу Дружка

Відправить – не личить людині.

Тому передав я із ним повідка

Сьогодні назавжди дружині!

                      

БАЛАДА

ПРО ВДЯЧНІСТЬ

Осідлавши власний «чобіток»,

Віз Данило крадений пісок

По слизькій дорозі, наче скло.

І машину раптом понесло…

Перекинувсь транспорт тричі аж,

Витрусив Данила і вантаж…

І на місці цього ДТП

Водії спиняються й тепер,

Квіти покладають при стовпі,

І Данила згадують в журбі:

–Він став першим, хто за десять зим

Шлях посипав, щоб не був слизьким…

 

БАЛАДА ПРО МИНУ

Є сусід у мене Мина.

Він – допитлива людина,

Що цікавиться щодня,

Як живу і я, й рідня.

І йому при кожній стрічі

Я казати звик у вічі

Про сумне, страшне та біди,

Котрі змушують терпіти.

А про успіхи й удачі –

Ані слова. Зникли наче.

Бо як тільки вчує Мина,

Що щаслива в нас година,

Перейме, хоч поміч клич:

–А де, друже, могорич?

А поставиш – буде нити:

–Мусиш, брате, похмелити!

І лише людське нещастя

Не штовхає на причастя.

 

БАЛАДА ПРО ЮВІЛЕЙ

П’ятдесят минуло літ,

Як пішли зі школи в світ.

Тож зібрались ювілей

Відзначати дід Тадей,

Баба Віка та ще я –

Найдружніша братія.

Приступили до шукать

Місця наших святкувать.

Обійшли усе село –

Та нічого, як на зло,

Не змогли собі знайти,

Де би душу відвести.

Як останній варіант

Ми обрали бар «Гігант».

Та втекли і звідти ми,

Стрівшись з п’яними дітьми.

І сказав тоді я так:

–Йдем до мене, позаяк

Хату маю – наче клуб,

У якій є кілька груб,

Піч, плита та те усе,

Що нам радість принесе!

–Вихід це, – прорік Тадей. –

Без сторонніх там очей

Поспілкуємось, гульнем,

Наїмося і зап’єм.

Погодилися. До справ

Я дружину доєднав.

За годиноньку якусь

В нас були питво й закусь...

Цілий день і ніч гули,

Їли смачно та пили.

А стомилися коли,

Внуки нам допомогли:

Дозу випити спиртну

Спромоглися не одну,

А, почистивши столи,

Танцювали, як могли:

Хто стрибав на власні дві,

Хто стояв на голові,

А найменшенький із них

Дав мені іще під дих

І повів свій полк, як франт,

На похмілля у «Гігант»...

Як, старі ми, розійшлись,

Розкажу я вам колись.

Головне, що ювілей

Без чужих пройшов очей.

 

БАЛАДА

ПРО СКРОМНУ ПЕРСОНУ

Попрацює – й спочива.

А спочивши, знову

Трударя кладе права

У надбань основу.

І не скиглить, не бурчить,

Губ не надуває,

Що мала зарплата чи

Вихідних не має.

Догоджати звикла всім,

Чесно робить справу

І не думає при тім

Про ніяку славу.

Цю персону всяка зна

На Землі людина:

І розумна, і дурна,

Юна і в сивинах.

Бо живе багато літ

В кожному обійсті,

В кожнім селищі, селі

І, звичайно, місті.

Скромно трудиться вона

І не задається.

Холодильником здавна

Ця персона зветься.

 

ДВІРНА БАЛАДА

У дворі будинку

Вгледів я картинку:

Дві дівулі дужі

Бавляться в калюжі,

Миються водою

Із дощу брудною,

Хвицяють ногами

І здіймають гамір:

–Добре, що ми Таню,

Вийшли в пору ранню!

–Спряжемось на сонці –

Й попливем до хлопців!

–Хай мужі щасливо

Хлещуть в барі пиво!

–Ну а дітки, Ганю,

Носять їм тараню!

–Вже в печінці в мене

Це життя сімейне!

–Я у шлюбні лапи

Вдруге не пішла би!

–Дяка чоловіку

Тільки за путівку!

–Маєм трохи змоги

Виставити роги!..

У кущах ховався,

Поки не дізнався:

Це ці доці босів,

Що на морі й досі,

Як акселерати

Мам взялися грати...

 

БАЛАДА

ПРО ВИПРАВДАННЯ

Тлуста вкурена дівиця,

На якій – прозора

В плямах зім’ята спідниця,

В ролі ревізора.

Подає квиток неспішно

Дід їй з бородою,

Роздивляється – й невтішно

Хита головою:

–Ех, не жіночка – халтура,

Ні стиду, ні стилю...

А дівиця: – Ну й ти шкура...

Зараз як загилю!

Ти оцінку рідній бабі

Можеш, сизокрилий,

Виставляти на етапі

До її могили!

Ти мені – ніяк не рівня.

Тож сиди без писку,

Бо як лопне вже терпіння –

Зроблю з лоба миску!

Дід зіщулився від страху

І перехрестився:

–Очевидно, дав я маху,

Коли придивився.

Бог ніяку не халтуру

Сотворив із тебе.

У тобі звичайну дуру

Впізнавати треба!

 

БАЛАДА ПРО ОБРАЖЕНОГО

СИНОЧКА

На салі й маслі виріс швидко

(Поживна ж їжа то своя!),

Аж стало всім в селі завидно,

Що збив статуру бугая.

Сховав із одягом валізу

На «чорний день» Олекса Дріт –

І від батьків, як вовк із лісу,

Вивчать чкурнув широкий світ...

Коли вернувся помирати,

Вже не застав ані батьків,

Ані старесенької хати,

Ані валізи «чорних днів».

Присів на землю чорнобровий,

Звів на пустирище баньки

І, геть ображений, промовив:

–Які невігласи батьки!

Не дочекалися синочка,

Щоб розпитать, як де живуть,

Щоб одягти мені сорочку

І провести в останню путь...

Дістав із джипа пляшку віскі,

Шмат балика та апельсин,

Хильнув одразу два по двісті

Та апетитно закусив.

Опісля звівся, обтрусився,

Порожню пляшку в рів жбурнув,

Довкола пильно подивився –

І світ вивчати знов рвонув...

 

БАЛАДА ПРО ТОРГИ

Спішить народ, дивлюся, на базар –

Продать хтось хоче, хтось купити, звісно,

А хтось поглянуть просто на товар,

Адже сидіть без діла в хаті тісно.

Ще хтось послухать любить балачки

Про вказівки нового президента

Чи комунально-субсидійні гаплички,

Про неминучу гибель інтервента.

А хтось чимдуж жене на «п’ятачок»,

Щоб долар обмінять на свіже євро...

Лиш з мене нікудісінький ділок,

Бо я дружу із ручкою й папером.

Плекаю слово (кажуть, Божий дар!),

На лірику тисну і на сатиру,

Хоча за це не платять гонорар

І голим пустять як митця по миру.

Однак сьогодні – знову свято свят:

Музейні кличуть у свій двір гостини!

Візьму книжок своїх із п’ятдесят –

І буду роздавати їх пів днини.

Нехай читають чи хоч бережуть

І знають: щось і я в цім світі значу.

А як за книгу гроші покладуть,

Їй-богу, дам автограф та ще здачу!

 

ТРАГЕДІЙНА БАЛАДА

Ми з кумом – хлопці не чужі,

Хоча із ним – старі бомжі.

Прорвались якось ми в під’їзд,

Де відбувавсь безхатьків з’їзд.

Дістали з торбоньки спиртне,

Що чортом здохлим хвацько тхне,

Закуску – кислі огірки,

Які вбивають всі жуки,

І подали те на-гора

Що миттю клепку відбира!

Але як тільки в келих кум

Налив безсмертний хмелешум,

В під’їзді ( ох і срамота!)

Нас огорнула темнота…

І зрозуміли з кумом вмить:

Аби зуміли ми налить,

Потрібно шиєю вертіти,

Аби освітлення зустріти,

І що детектор руху нам

Дозволить випить лиш сто грам!

 

БАЛАДА

ПРО ЗАЗДРІСНИКА

Інші погляди, думки,

Звички, вподобання –

Для Ананія містки

До ворогування.

А якщо людина ще

Кращий є господар,

То для серця його – щем

І злягти нагода.

Як дізнається, що хтось

Мед ласує з кварти

Або виграв раптом щось,

Зразу – три інфаркти!

А сьогодні придививсь,

Що сусід мудріший –

І пішла душа у вись,

В світ, як кажуть, інший…

Спантеличена сім’я

Ойкає і плаче,

А весь люд, поглянь, сія,

Народився наче!

Вчинок цей – не зі святих,

Все ж, в родини – втрата.

Але смерть осіб таких

Має присмак свята.

 

БАЛАДА ПРО ЯЗИКАТИХ

Він їй промовив слово –

Вона сказала два.

Та й говорили довго,

Покіль були слова...

Лялякання невдовзі

В балачку перейшло.

І він повідав Фросі,

Прорікши, як на зло:

–Гутарити – не тьохкать,

Цвірінькать – не співать,

Шкабарчать – річ не ловка.

Нам ліпше лепетать.

Я цвенькати не хочу,

Та цвікну разів п’ять,

Що лайку перескочу,

Щоб не пащекувать.

А Фрося туркотіла:

–Чи ж триндити не лінь?

Нам ближче є до тіла

Сорочка із верзінь!

– Не наговорюй, рідна, –

Він вереднув ураз. –

Людина та не бідна,

Яка верзе весь час!

Не в’якать, а звіщати

Навчись без галдичні,

Бо можу загарчати

І скиснуть в мурмотні.

– Не ляпай, – йому Фрося

Шепнула ув одвіт. –

Бельмеків розвелося,

Що гине білий світ.

Ач, звикли воркотати

Й талдичити щомить,

Журчати та бурчати,

Квоктать, журить і кпить.

–Напучувати грішно!–

Заголосив тут він. –

Патякать – просто смішно,

Коли ти – пустодзвін!

–Так-так, шановний, брякай,–

Вдалась до теревень

Фросина з переляку. –

Помреш дурним, як пень!

Прошпетити б, юначе,

Тебе за триндичню,

Аби почув-побачив

Свою ти м’ямлитню!

Не став галасувати

Тоді він і бубніть,

До клепки закликати,

Тим паче терендіть.

Поглянув лиш на Фросю –

Й патякнув замість мсти:

– Майстерно я гундосю,

Галдієш вміло ти!

 

БАЛАДА ПРО АКРЕДИТАЦІЮ

В заклад наш оце прийшла

Знов акредитація,

На яку і прибула

Вчених делегація.

В ній – чотири доктори

З міністерським стажем

І чиновників ще три

З власним екіпажем.

Справу гості почали

Зі знайомства з нами.

Тож накрилися столи

Миттю шашликами.

Щоб пролазило м’ясце

Горлом без зупинки,

Розмішали ми пивцем

Наші спиртновинки.

Найняли також дівчат

З клубу «Ніч кохання»,

Щоб піднять усім азарт

До перевіряння.

Смакували кілька днів,

Заодно кохалися.

Трьох вмололи кабанів

І понапивалися.

А тоді взялись гуртом

Акредитуваться.

Підписали актів сто

За хвилин п’ятнадцять!

Заклад визнали таким,

Де росте майстерство,

Що не згине разом з ним

Бідне міністерство.

На фінал ще два деньки

З гостями прощалися,

Пхали їм в легковики

Все, за що хапалися.

А коли козацький марш

Гучно обізвався,

Зрозуміли, що виш наш

Акредитувався!

Перевірка відгула

Завдяки ресурсам,

Що держава нам дала.

Тож закритись мусим.

 

БАЛАДА ПРО ХАРЦИЗЯКУ
Дід Ярко розплющив очі,
Бо почув кістками
У будинку серед ночі
Голос пилорами.
«Не сусід – тупа пательня!–
Вистрілила думка.–
Що житло не є майстерня,
Навіть не дотумка».
Зліз із ліжка, одягнувся,
Позаяк не спиться,
Делікатно матюкнувся –
Й рушив до злочинця.
Стука в двері, що навпроти,
Гуркіт за якими,
І шепоче: – Ідіоти…
Що робити з ними?..
Ждати довго довелося
Клятого сусіда…
Вийшов той.
–А що стряслося?–
Запитав у діда.
А Ярко йому відразу
І про пилораму,
І про завдану образу,
Й про покару хаму.
А сусід – ні слова, поки
Дід старавсь повчати.
А опісля з вух два корки
Витягнув із вати.
–А,– сказав, як з переляку,–
Ви, мабуть почули
Мого щойно харцизяку -
І про сон забули!
Та облиште нервів трату.
Це життя буденне:
Холодильника по блату
Продали для мене!

 

БАЛАДА

ПРО МОЖЛИВУ БІДУ

Біля озера гуляє

Та сімеєчка з сімей,

Котрим часу не стачає

На увагу до дітей.

Очі мамині – в смартфоні,

Тато втупився в дівчат.

А маленькій їхній доні

Шанс спіймати каченят.

Ремінці мала зуміла

Розстібнуть за два ходи –

Та й тихцем потупотіла,

Як горобчик, до води...

Хтось кричить із перехожих:

–Гей, народ, чиє дитя?!

Зупиніть, бо, не дай Боже,

Забере глибінь життя!

Підняла мамуся очі

І штовхає тата в бік:

–Доганяй, бо я ще хочу

Плаття вибрати собі.

Той на неї переводить

Погляд і мовля без зла:

–В тебе краще це виходить,

Бо ти курси всі пройшла!

Знов дитя їм врятували,

Знов їх шпетять: – Думать час!

А в одвіт: – Ми не прохали,

Обійшлися б і без вас!    

Чи ж одна хіба гуляє

Та сімеєчка з сімей,        

Котрим часу не стачає

На увагу до дітей...

 

БАЛАДА ПРО СВЯТО
З ГІРЧИНКОЮ
Не жовтнева днина - райська:
Мед-повітря, сонця ласка.
На майдані біля вишу
Прапори вітри колишуть -
Жовто-синій як державний
І повстанців прапор славний.
У козацьких одностроях,
Вишиванках і при ролях
Юнаки й дівчата вранці
Почали пісні і танці
Під музики заповзяті
На Покрови диво-святі.
Позмагатись є охочі.
В казані куліш булькоче.
А поважне, глянь журі
Визнача найкращих в грі!
Славлять молоді артисти
(Їх зібралося зо триста)
І Покрову, і героїв,
Що й тепер на полі бою
Із ординською чумою
При знаменах і при зброї...
І душа від того сяє,
Що шануєм, пам'ятаєм.
Але й розпач обійма:
Глядачів, на жаль, нема...

 

 

     КОРОТКИМИ ПЕРЕБІЖКАМИ

*З окупантами парадують тільки зрадники.

*Від червоної ікри та червоної риби олігархи не червоніють.

*Не мав коли бавитися на вулиці в попередні роки через злочинну зайнятість – тепер має можливість це робити у стінах парламенту.

*З носа можна зняти окуляри та спустити юшку.

*Голодний найкраще чує голос холодильника.

*Жоден водій не мріє обняти стовпа.

*Липові старші брати виявилися справжніми чужинцями.

*Для нічної тиші найприроднішим явищем є хропіння.

*Що йому страшний діагноз, коли він – у домовині!

*Собача вбиральня не для того, аби пхати туди пса.

*Від частого мацання батарея опалення не потеплішає.

*Не зачиняють за собою двері в туалет лише прибиральниці.

*Не ті гості, що бісяться від злості.

*Не плутай манну кашу з небесною манною!

*Перша жінка – від Бога, а остання – від претенденток на майно.

*Якщо паркет починає скрипіти, треба худнути.

*Провал пам’яті? А хто ставив опори?

*Навіщо лягати, коли треба буде вставати?

*Баранячі мізки запливли свинячим жиром.

*Світла думка найчастіше приходить вночі.

*Який же це плагіат, коли слова у вислові генія поміняні місцями?

*Безсоння починається тоді, коли людина виспалася.

*Багато не з’їси того, чого мало.

*Погані думки проганяють, гарні – записують.

*Найчастіше мріє про нагороду той, хто її не заслужив.

*Для загарбника чужа територія – найкраще для власної могили.

*Чийсь крик – ознака того, що ти – не глухий.

*Крилаті вислови – далеко не ті, що пролітають повз вуха.

*На сонці блищить, а в затінку мерзне тільки лисина.

*З появою гаджетів стільки людської дурості спливло!

*У гості не проникають.

*Від справжнього музиканта до вдаваного – одна фальшива нота!

*Недалекі далеко заходять!

*Цвіт липових нагород пахне бузиною.

*Я –тобі, а ти – мені, щоб дали обом!

*Без апетиту з’їв вагон ліків!

*Сердечником можеш і не бути, а кохати зобов’язаний!

*Перерости б ріст комунальної плати!

*Не має мізків? Переросте! Посадіть лише у парламентське крісло!

*Бачить, що байка – про нього, а не зізнається!

*Один хоче чесної влади, інший – просто влади.

*Порада письменнику: «Немає чим зайнятися – пиши!».

*Шлях на кладовище розпочав із забігайлівки…

*Отримав максимальну пенсію трутня.

*Один читає запоєм, інший запиває.

*Дурень – це звання, посада, науковий ступінь чи перепустка у божевільню?

*Плює на все. Навіть на власне відображення у дзеркалі!

*Декому потрібна довічна посада, аби уникнути довічного ув’язнення.

*На старість літ почав збирати розсіяний склероз.

*Лякав усіх коронавірусом, а помер від інфаркту.

*Називає себе романістом, а насправді – базікало-марафонець.

*Геній народився – геній помер. Зате є в кого думки красти.

*Його з людських очей може прибрати лише смерть гаджета.

*З карантином не жартують – його запроваджують.

*Дмухав би і на холодну воду, якби її мав.

*Все повторюється. Тільки в різних пропорціях.

*Багатолюддя під карантинною забороною? А ми все життя збираємося лише втрьох!

*Марлеві пов’язки не врятували: на кордоні з ними затримали.

*З метою пандемійної профілактики перед виходом на люди дбайливо вимиваю руки.

*Коронавірус частіше нападає на літніх людей, мабуть, тому, що вони погано бігають.

*Під час карантину без необхідності з хати не виходжу – вилажу димарем.

*Деякі школи та виші і до карантину були малолюдними.

*Пересування з одного населеного пункту в інший має карантинне обмеження? А перебігання?

*Найчастіше на гострословів претендують тупоголові.

* Дав у зиск велику віру шахраям коронавірус!

*Його голова – не дім порад, а інкубатор нісенітниць.

*Звертаючи на щось увагу, не зверніть шию!

*Згоріла електролампочка в холодильнику, відтак пошуки продуктів у ньому довелося відкласти…

*Потужний свист вітру за вікнами нівелював сусідове хропіння.

*Про ліки нагадують хвороби, а про їхню дієвість – нирки та печінка.

*Якщо прокинувся, значить, не помер.

*Куца пенсія не для того, аби нею розкидатися.

*За продуктовими насипами від пандемії не заховаєшся.

*Вітром журу не розвієш.

*Справжній панікер пахне лайном, вдаваний – грошима.

*Із натовпу – в ізольовану палату!

*Носити маску примушує ситуація з аліментами.

*Завдяки надзвичайному стану поживе хоч трішки у своїй країні!

*Герой, поки не накладе у штани.

*Ех, зараз би на безлюдний острів!

*П’яному море – по коліна, а тому, хто його споює, – море прибутку.

*Вожді маски скинули, а народ їх одягнув.

*Чого-чого, а дурості вистачає!

*Із тюрми – у самоізоляцію!

*Не такий страшний вірус, як його носії.

*Коронавірус заспіває за власний упокій, якщо не будемо каркати.

*Праця відбирає сили, а байдики – розум.

*Посіяв розум – пожав глузування.

*Відмовився від почуття гумору, аби його не втратити.

*Мав хист гавкати на людей, гризтися з ними, а ось очі позичив у Сірка.

*Бачити все у непроглядній темряві допомагала злодійська натура.

*Не поклав голову за народ, бо не мав її.

*Випадає зі сідла через слизький характер.

*Диктатори – недоростки або переростки, а нормальних людей серед них немає.

*Тимчасова самоізоляція московітам не підходить – їм потрібна довічна ізоляція.

*Командував накраденим.

*У висловах великих помічав явне приниження власної честі та гідності.

*Як жаль, що розкішне життя закінчується разом із президентством!

*Не залишив слід у житті і не наслідив – обмежився реготом.

*Сміхом швидше привернеш увагу, як журою.

*Згадуючи великих, сам ростеш!

*Чужих думок не крав, а приватизовував їх.

*Життя трималося на цитатах.

*Цілодобове мовчання притаманне пам’ятникам.

*За словом не лізе до словника.

*Намагався на погаслому екрані роздивитися сцени за допомогою ліхтаря.

*Збережемо маски для новорічних карнавалів!

*Вивчав світ крізь замковий отвір.

*Важче чеканити, ніж догинати.

*Якби ідеї мали здатність вискакувати з голови й миттєво перетворюватися у справи, багато хто тільки б те й робив, що бився головою об стіну.

*Регочи – не смійся, щоб не захихикати!

*Знав свій зріст, розміри грудей, талії, головного убору, взуття, одягу, рукавиць, шкарпеток. Окрім розміру зубів.

*Шукала у шафі костюм для чоловіка, а знайшла голого незнайомця!

*Вічна проблема: не може їсти, коли наїсться.

*Замість того, аби пролежати боки, пролежав дивана.

*Не любив спати ні на боку, ні на спині. Перевагу надавав спанню на жіночих грудях.

*Аби не потрапити в пекло, щороку намагається позбутися гріхів до Дня народження Сина Божого.

*Якби не окуляри, носа не носив би!

*Що не встиг сказати, знайдете у тих, в кого я брав!

*На роман потрібні всидливість і час, а на афоризм – лише талант.

*Природа – від Всевишнього, а її рештки – від людини.

*Могили не обминеш. Це не песимізм, а оптимізм для песимістів.

*Перенесення ложки від миски до рота – ось і вся робота.

*Для непоодиноких посада асоціюється з джерелом наживи.

*Аби не пропити талант, втопив його в горілці.

*Смерті боїться лише той, хто заробив путівку в пекло.

*Зі смертю не жартують – її посилають подалі.

*Який сьогодні день? Останній у цьому місяці!

*Подачку сприйняв як жест відчепності.

*Узяв хабар, аби лиш розім’яти пальці.

*Пенсія – вершина життя!

*Карантин – не канікули, а час носіння масок.

*Із жінкою – складно, без неї – скучно. Тому тримаю в хаті її світлину.

*Що Бог дає, те можуть відібрати рекетири.

*Персональну пенсію багатьом заробляли цілі колективи.

*Заробив на чай, а дали на воду.

*Пенсія – у висоту могили.

*Як заколотник почався тоді, коли вперше розколотив у чашці чай.

*Таке чорне піднебіння, що жоден вірус не насмілиться заскочити до рота!

*Так заріс, що тільки контури голови проглядаються!

*Перукарями не народжуються – їх робить карантин.

*Не журіться – все одно ніхто цього не помітить під маскою!

*Найчорніший гумор – у владних рішеннях.

*Лякають дощем ті, хто ніколи не бачив поля.

*Під час посухи про сонячну погоду можна й не говорити.

*Може, хоч після карантину заспілкуємося по-людськи!

*Сірником криниці не виколупаєш.

*Багатою уявою голод не втамуєш.

*Нашкодив – на два життя!

*Плутав біса з тещою.

*Поталанило з посадою – не поталанило з розумом.

*Карантин – не вічний. Вічні – шахраї!

*Коли хтось чхає на пандемію, не кажи: «Будь здоровий!».

*Падіння фізичне принижує людину, духовне – вбиває.

*Випрошена похвала дешевша заслуженого докору.

*Улюблена професія – крила, нав’язана – тягар.

*Ранку чекають працьовиті, вечора – ліниві.

*Високі слова – лексика ницих.

*Крадучи, не досипають, накравши, не сплять.

*Духовність розкошів не потребує.

*Найкраще грає ролі сумного господаря веселих думок і веселого господаря сумних думок.

*Стільки порадників, а за провали спитати – ні з кого!

*Будь-яка влада служить власним інтересам, а наша – путінським.

*Якби коронавірус забирав лише покидьків, скільки б ще тих, що б’ють себе в груди, полишило цей світ!

*Допоки бездарі виб’ються у професіонали, всі інші професіонали зникнуть.

*Бджоли проганяють трутнів із вулика, а пройдисвіти чесних із влади.

*Всі посади зайняті, а керувати нікому!

*Якби привладні клоуни могли глянути на себе збоку, вони б померли зо сміху!

*Очі без розуму –ліхтарі на стовпах: бачать, але не знають що.

*Збився із днями: коли не проснеться – вихідний!

*Малорухливість – головна перешкода в гонитві за посадами.

*Через оточення перебуває у статусі полоненого.

*Самоізоляція – це постійне перебування людини в хатніх стінах, а ізоляція за допомогою сторонніх осіб – це переміщення людини в домовину.

*Подалися на ринки? Побачимо, куди ви завтра підете!

*На відміну від липової заслужена похвала ювілеїв не чекає.

*Чим ближче до ювілею, тим ширше коло вдаваних друзів.

*Щире слово від справжнього друга – у сто разів дорожче пуду золота від вдаваного.

*Ювілей є святом для істинних друзів і заходом для демонстрування пишномовності – для випадкових.

*Мудрий ювіляр не вслухається у промови гостей, а пригадує, хто з них і чим допоміг у біді.

*Ювілей закінчується, а гуляння триває…

*Неохайність – ознака вседозволеності.

*За лукавістю приховується людська хитрість.

*Брехун постійно сподівається на винагороду.

*Злодій, шахрай і хабарник – одного поля ягоди, вирощені за різними технологіями.

*Що першим було: посада чи корупціонер?

*Підбиття підсумків замінили відбиттям печінки.

*Гасло сьогодення: «Тюрми – лише для бідних!».

*Ясно чи похмуро, а одягатися треба!

*Він спав з нею, а кохали її інші.

*Маленький поцілунок подарував велику хворобу.

*У декого вже зараз видно зародки ностальгії за новим карантином.

*Щасливий ледар: проспав коронавірус!

*У люди його вивела маска!

*Думай і мрій на відстані два метри від іншого думаючого!

*Пандемією всі завали на роботі не прикриєш.

*Пора ховатися: коронавірус уже над викопаною ямою!

*Правда очі коле лише зрячим.

*Голосуючи за круглого дурня, дурні з квадратними очима прагнуть над ним вивищитися.

*Ідіот у статусі вождя страшніший мільйонів ідіотів у статусі народу.

*Ворога наживають, призначивши на посаду вдаваного друга.

*Одне лікуєш – на інше ліками запасаєшся.

*Написане на копмп’ютері можна вирубати видаленням. Хоча тріски залишаться.

*Двічі можна стати на дно висохлої річки.

*Такий мудрий, що слухачі дуріють!

*Коли планета затруситься від людського реготу, тоді і настане земний рай.

*Поки вас не скрутило, любіть протяги!

*Із послабленням карантину слід переходити на носіння тонших масок!

*Скільки б діюча влада не крала, наступній завжди залишається біля чого потіти.

*Білий цвіт на дереві – радість, на чубі – жура.

*Якби дерева росли корінням у небо, скільки б плодів ми ще розтоптали!

*Сичання гусака розуміє лише дружина вредного чоловіка.

*Хто на ніч багато їсть, той до ранку про це жалкує.

*Снідає, аби відразу не обідати.

*Хто просинається, той живий!

*Собаки не завжди брешуть.

*Коронавірус можна взяти голими руками.

*Нагрітим місцем виявилося кубло квочки.

*Сірість – світанковий пролог.

*Гладенька палиця швидше вислизає з руки, ніж сучкувата.

*Без холоду можна заморозити лише ціни.

*Короткими ночами спить, а довгими днями посипає.

*Не спіть із відкритими очима!

*Роззявив рота – і не їсть!

*Вилупив очі – і не бачить!

*Наставив роги, але їх обламали.

*Перехрестився б, але руки зайняті хабарами.

*Чесні люди живуть, а злочинці переживають.

*Чим коротша дистанція між партнерами, тим довший шлях їхньої втечі від коронавірусу.

*Легковажне ставлення до пандемії породжує важкі наслідки.

*Хоробрості вірус не боїться.

*Передчасний вихід із карантину – крок до дочасної біди.

*Захисна маска не для того, аби носити її на шиї.

*Береженого Бог береже, якщо він не тільки повторює ці слова.

*Вірус підхопити легше, ніж його позбутися.

*Сподівання на добровільну втечу коронавірусу додає лиш вдаваної безпечності.

*Чим глибше в землю, тим далі від коронавірусу.

*Не подавай руки і не підставляй плече ближньому!

*Попри безробіття, мий руки з милом!

*Будь здоровий і не кашляй!

*Не хизуйся зубами!

*Бережи маску, як зіницю ока!

*Побудь безлюдьком!

*Хто з карантину спішить, той безпекою грішить.

*Краще перечекати, ніж назад у карантин вертати.

*Твоя дешева байдужість може дорого коштувати ближнім!

*Справжні терміни карантину визначає пандемія.

*Ювілей ювілеєм, а до наступної круглої дати літа рахувати треба!

*Якщо ювілеї відкинути, залишаться одні дні народження!

*Дякуючи за привітання, не забудь про могорич для тих, котрі не встигли тебе привітати!

*Для ювіляра немає нічого приємнішого, ніж дізнатися, що гості вже розійшлися.

*Такого нагородив, вітаючи ювіляра, що треба укладати з ним мирову!

*Хотів привітати ювіляра останнім, але виявився першим.

*Якби не карантин, скільки б ювілярові довелося вислухати стандартних фраз!

*Гостей на ювілеї зібралося – повен… комп’ютер!

*Це стільки побажань висловили ювілярові на фейсбуківській сторінці. А скільки їх ще було сказано подумки!

*У влади ювіляр не заслужив жодного доброго слова. І це – найбільша нагорода.

*Що хочеш, те й роби: обрали президентом – і розбіглися!

*Верзе дурниці і запитує, чи це правда.

*Міг лежачи випити, наїстися і в туалет сходити.

*Як індивідуум виріс завдяки колективним коштам.

*Так поважав більшовицьку владу, що постійно брав у неї путівки в імперіалістичні країни.

*Коли нема про говорити, починають гризтися.

*Найважче відмиватися від болота словесного.

*Карантин змусив багатьох зводити особисті рахунки без глядачів.

*Навчився обливати брудом без свідків.

На найвищий щабель влади піднявся на літаку.

*Його очі постійно випромінюють велику дурість!

*Із будь-ким знаходив привід для конфлікту.

*Оволодів суміжними професіями майстрів поганити та замітати сліди.

*Страждав безсонням через тривожне гудіння холодильника.

*Єдине, чим багаті поділилися з бідними, – це коронавірус!

*Яка у жінки мама, таке і буде з нею життя.

*Якщо душа хоче на море, а ноги – на город, покладіть голову на подушку!

*Тримаючись за мимину спідницю, загубиш кохану людину!

*Є жінки, що нагадують ляльку-мотанку: привабить, зачарує, подивує, не розіб’ється, не потоне, не зіпсується, не поранить, не обтяжить, але і слова не мовить.

*Все має лежати на своєму місці: хворий – у лікарні, злочинець – на нарах, окупант   – у могилі.

*Нестача та надмірність шкодять, а норми ніхто не дотримується.

*Заочно знайомляться, навчаються, але не сидять у в’язниці.

*Хтось просить дощу задля врожаю, а хтось – щоб змити свої сліди.

*Ідеї, народжені в ліжку, можуть поставити на ноги світ.

*Від брехні – одна вигода: язик не байдикує.

*Любителі голосної музики насправді є глухими до неї.

*Дорожчою за здоров’я є правда.

*Вигляду охайної людини набрав лише в домовині.

*Любовні пристрасті з літами переходять у нервові.

*Від блискавок ховається у низинах, від жіночого гніву лізе в землю.

*Не той справжній пес, що голосно гавкає.

*Рано вставати – ще не значить роботи багато мати.

*І жайвір, і сова прокидаються першими. Лише в різну пору доби.

*Одночасно осять довгі та корткі вуса кіт, пес і річковий рак.

*Міль хвалилася перед Совою: –Я теж літаю вночі!

*За взятки хвалять лише бджолу.

*Не рухайся – і жаба тебе не з’їсть!

*Дорікав Оселедець Оселедцю: –Скупердяга! Не хочеш обміняти своє молочко на мою ікру!

*Не дав Бог черепасі зубів, зате подарував міцний панцир.

*Як по літу, так і по пісні солов’я!

*Лише у качок пари на один сезон.

*Хизувався Тхір: – Скільки птиць передушив за своє життя!

*Повалявся Осел у болоті і заявив: – Тепер я – Зебра!

*Людина переймає поведінку тварини, як правило, в непритомному стані.

*Тупа брехня ніколи не буде парою гострому розуму.

*Шило на певний час можна втаїти в мішку з борошном.

*Дурня стягнути з керівного крісла набагато складніше, ніж у нього посадити.

*Найшвидше амбіції затьмарюють розум безголовим.

*Вогню у блискавки курець не просить.

*Грім глухого не розбудить.

*Пожинати чужі плоди праці найбільше любить злодій.

*Півень чергу на юшку не займає.

*Ні у воді, ні на суші рибину не розбалакаєш.

*Життєвих помилок не виправить жоден комп’ютер.

*На помилках вчаться, на правильних рішеннях заробляють.

   *Друзі, якщо ви друзі, не пропонуйте мені зеленобоких товарів, москальських шароварів, гостинців од ординців, бо я - з українців!

*Яка то радість, коли за вікном так потужно гуде мотокоса, що не чути жінчиних виховних настанов!

*Реготуни – споживачі сміху, а не його творці.

*Не той справжній дтепник, хто часто кривляється, а той, що мудро посміхається.

*Людина, яка не знає, що таке сум, ніколи не пізнає веселості.

*Всяк, хтоз будь-чого сміється, викликає лише співчуття.

*Не плутай гострого на язик із власником чорного піднебіння!

*Сміх підвладний лише серйозним людям.

*Хто не вміє сміятися, нехай гарно сумує!

*Хто не вміє із себе сміятися, здатний інших лише ображати.

*Батогом коня не нагодуєш!

*Потягнув би плуга важкого, якби мав поруч себе гнідого!

*Не гривою коня хвалися, а на його роботу дивися!

*Не кінь винен у тому, що притяг воза без господаря додому!

*Коня пожалів: возові дав батогів!

*Із причепленою до дишла опалкою коні швидше не побіжать!

 

 

ДУМКИ СПРОСОННЯ

*Як спатимеш, коли поруч хропуть!

*Так рано лягав спати, що ще сонце не сходило.

*Прибутковий сон лише за робочим столом.

*Не важливо, в якій позі заснув. Головне – щоб прокинувся!

*Поміняв ліжко на диван сорок разів за одну ніч!

*Так пригорнула милого, що з нього від радості дух вийшов!

*Промахнувся: впав каменем поруч із диваном!

*Кольорові сни йому й не снилися.

*Так тихо спить, що на всяк випадок доводиться тримати у спочивальні домовину.

*Не буди шефа, якщо він кудись на хвилинку вийшов із кабінету!

*Проспав життя, сидячи в керівних кріслах.

*Бачив милою дружину лише уві сні.

*Після весілля ділили одне ліжко на двох у судах.

*Засинав постійно взутим, тримаючи ногу на педалі газу.

*Не спи, коли дружина за кермом!

*Коли будили, скаржився на міцний сон.

*Щоранку прокидався в чужому ліжку поруч із новою незнайомкою через клятий склероз.

*Ніч не проминула, а пролетіла завдяки літаку!

*Поки злодюга спав у своєму розкішному маєтку, на воротах з’явилася вивіска: «Платна камера».

*Цікаво: чи сняться вождям тюремні нари?

 

ІЗ ХАРАКТЕРИСТИК
*Відомий майстер темників.
*Видатний зрадник.
*Неперевершений ніхто.
*Улюблений гад.
*Прекрасний виродок.
*Незабутній пліткар.
*Невтомний наклепник.
*Самовирощений чужинець.
*Неповторний плагіатор.
*Істинний брехун.
*Незмірима булька.
*Кваліфікований блюдолиз.
*Витончений пень.
*Незаганжований дурень.
*Природжений дикун.
*Самодостатній хабарник.
*Далекоглядний шукач глухих кутів.
*Лідер найвідсталіших.
*Передвісник могильної тиші.
*Володар пшиків.
*Першовідкривач пляшок.
*Рятівник свисту.
*Ударник щелепних справ.
*Дослідник нічого.
*Вправний хвостовод.
*Віртуозний словоблуд.
*Талановитий бездарник.
*Рідкісний пхач носа у всі справи.
*Нестримний хропун.
*Перевірене чортзна-що.
*Незбагненний самодур.
*Глибокодумаючий пустомеля.
*Непохитний бовдур.
*Шанований ідіот.
*Прославлений роззява.
*Увічнений тимчасовець.

 

ДЕЯКІ УТОЧНЕННЯ

*Карантин – кари тин.

*Маска – аптечна ласка.

*Самоізоляція – відлюдькуватості інстанція.

*Пандемія – смерті мрія.

*Коронавірус – той, що шукає довіру.

*Симптом – до здоров’я пролом.

*Дистанціювання – ворог обнімання.

*Рукавиці нагадують про вірус на полиці.

*Захисний костюм – безпеки кум.

*Летальність – скорочена до могили дальність.

*Після послаблення карантину не розпускай слину.

*Посилення карантину приводить до тями людину.

*Імунітет – Всевишнього секрет.

*Кашляння й температура – біди повна хура.

 

 

Проза з чужого воза

 

ЯК БУЛО НАСПРАВДІ

           Iду вчора на роботу, глядь - а навкруги краса.

Вийняла айфон - i клацаю. "Що ти робиш?" –

чую за спиною. "Фотографую", – вiдповiдаю

i показую фото. "Ого!.. А я скiльки йду - i не бачу", –

мовить спiвробiтниця.
         Люди, добрi i ще кращi, знанi i не знанi, щиро зичу

Вам бути красивими i привабливими в усi пори року.

I щоб Вас завжди помiчали.

Юлія Бондючна

Не зовсім так воно насправді було…

Іду вихідного дня вулицею, а навкруги – звичайна панорама: будівлі, машини, люди, собаки, коти, двірники, безхатьки, роздавачі рекламних листівок…Метушня, кіптява, суперечки, благання, сигналення, скрип гальм, матюкання, поліцейський свист…Від злості клацнула зубами!

«Що ти робиш?» – чую за спиною.

«Фотографую», – відповідаю сердито. І показую фото – зуби свої красиві!

«Ого! А я своїми не клацаю, бо вже не маю, – мовила незнайомка. – А попросять показати світлину – тицяти вставні щелепи якось незручно».

 

 

ПОПАСОМ…

БАЛАДА-ЛИСТ
до винахідників
Що відлякувач створили
Від комах і гризунів,
Добру справу ви зробили
Для онуків і синів.
Врожаї нехай рясніють,
І не гинуть гризуни…
Але наші люди мріють
Про машину дивини,
Що відлякувала б дурнів
І бандитів од посад,
Відбирала гроші в трутнів,
Котрі наш корчують сад.
Щоб пройдисвіти багаті
Жали лиш розплат врожай,
Щоби вабив окупантів
Тільки їхній «ордорай».
Щоб майстри кусати й рити
Обминали кожен сад…
Але знаю: вам створити
Не дадуть цей апарат.

БАЛАДА
ПРО ХИТРОГО ГРАФОМАНА
Жив на світі графоман
Не як люди інші –
Написання він мав план
Недолугих віршів.
Денно й нічно за столом
Сам собі на подив
З рим комп’ютерним пером
Халабуди зводив.
Хоч виходили вони
Схожими на муку,
Садовив їх на човни
Вправного Фейсбуку.
І пливли до читачів
Горе-подарунки
Із пустих безликих слів,
Як з повітрям клунки…
Торував до слави шлях
Віршороб бідовий.
Та почув неждано: –Ах,
Це знущання з мови!
Геть облиш все на столі
І візьмись за плуга,
То хоч матимеш в землі
Справжнього ти друга!
Але як же графоман
Буде без афіші?
Написання в нього план
Недолугих віршів!
Повертів хитрун умом
Позавчора зрання –
Й замінив своє письмо
Авдіочитанням.
Вимовляє так слова,
Що не розібрати.
Тож і слави здобува
В дурнів глухуватих.

БАЛАДА
ПРО ЩАСЛИВОГО ЯШКУ
У гаражі Микити зрання
Запрацювала перукарня.
Зробити зачіску за пляшку
Сюди припхала доля Яшку.
Стригти Микита погодився,
Оскільки Яшці похвалився,
Що бравсь за справу перукарську
Він двічі в пору ще юнацьку.
Задля надійних результатів
В гараж прикликав консультантів:
Петра, Ничипора, Данила,
Охріма, Сидора, Авила,
Що вміли добре грати в карти
Та носа скрізь любили пхати.
Вони поставили умову:
Налити чарку стограмову!
Отож, на Яшку вмить хустинку
Накинув майстер – й за машинку.
Стригне раз голову патлату –
І консультантів жде пораду.
По черзі кожен з них Микиті
Дає підказки діловиті:
–На лобі спершу треба зняти!
–Старайся вуха обминати!
–Бери щільніше на маківці!
–Яка «канадка» в цьому віці!
–Лупи під «бокс»!
–Та ні, під «польку»!
–Роби «площадку», в твою кольку!
–Та «напівбок» роби – і годі!–
–Облиш дурницю! «Темп» у моді!
І прислухається Микита –
Гуде машинка майстровита.
За три години у натяжку,
Як барана, обстригли Яшку.
Поглянув Яшка у люстерко –
Та й у очах відразу смеркло,
Почав свідомість утрачати…
Та хлопці встигли відкачати.
За це їм Яшка, як годиться,
Всім допоміг як слід напиться.
Ну а Микиті, майстру стрижки,
Дав грошей ще на дві машинки!
І ходить завжди в капелюсі
З двома порізами на вусі,
Ще й жінці хвалиться своїй:
– Ношу всі зачіски в одній!

БАЛАДА
ПРО СУЧАСНЕ ПОБАЧЕННЯ
На побачення у парк
Запросив Олену Марк.
Тільки зіроньки зійшли –
Вже на лавочці були
При схвилюваних думках,
Зі смартфонами в руках.
У екранах свої очі
Протримали до пів ночі.
Потім дружно підвелись
І додому подались.
А уранці Олі Марк
По смартфону мовив так:
– Обнімаю, аж упрів,
І цілую сто разів!

БАЛАДА
ПРО ЖІНОЧУ РАДІСТЬ
Ліза біга по сусідах,
Виливає радість:
–Нема більше інваліда –
Є господар в хаті!
Ні за що не бравсь, їй-богу,
Десять літ останніх.
А оце нову підлогу
Постелив у спальні.
Змурував шикарні сходи
Й лазню ідеальну,
Усі праски полагодив
І машину пральну.
Звів альтанку біля дому
Формою грибочка,
А у грунті, геть гливкому,
Викопав ставочка.
Та ще вимостив стежини
Плитками мій любий,
Насадив кущів ожини
І розбив скрізь клумби.
– Поворот, – питають, – стався
Цей від чого, Лізо?
– Бо комп'ютер поламався
І здох телевізор!

БАЛАДА
ПРО МАЙЖЕ БОГА
Фірма віндовсів не в'яже,
А дає роботу їм.
Справ комп'ютерних бог майже
Цим опікується всім.
Він замовлення приймає
Від клієнтів ясним днем
І себе сам направляє
На розпилення проблем.
Часу дякувати, купа
Нині спеців і специнь,
Тих, хто світ в мережах щупа,
Аж в очах клекоче синь.
Ось і свіжий є дзвіночок:
Майже бога зве поет,
Бо комп'ютер вже деньочок
У дивацтва кинувсь лет -
Зависає, не зважає
На завдання будь-які.
А робота не чекає
У часи такі стрімкі.
Тож є шанс у бога майже
Копійчину заробить.
І клієнту в трубку каже:
-Ждіть, прибуду вже за мить!
На плече чіпляє сумку
З інстументами, сіда
У тролейбус чи маршрутку
І на виклик той – гайда!
Ген зайшов у дім поета,
Розпитав, що, де і як.
І з комп'ю терного шкета
Миттю вийшов парубчак!
Засвітивсь екран, зі світом
Налагодився зв'язок...
І зима прибилась літом
До поетових думок.
Майже бог, узявши плату
Символічну за свій піт,
Залишив з напутнім хату:
-Хай працює вам сто літ!..
Отаку щасливу казку
Вкотре в сні поет зустрів.
А на майже бога ласку
Жде уже стонадцять днів.

ІНТИМНА БАЛАДА
Кохання - справа нелегка,
Якщо ще жіночка азартна,
Потрібна сила, як в бика,
І сексмайстерність імпозантна.
В Михайла сили – огого!
Він - вовк досвідчений інтиму.
У ліжку -запальний вогонь
Без загасання, тління й диму.
Ні, не розпускник він, лише
Є виконавцем досить мужнім.
Тому стосунки береже
Із половинкою вік дружні.
Єдине мусить пам'ятать,
Коли ляга в сімейне ліжко:
Потрібно вуха затикать
Перед початком сексу спішком,
Аби не чути, жінка як
У мить екстазної хвилини
Кричить на дім увесь ім'я
Якогось іншого мужчини.

БАЛАДА ПРО ГОРОХ
Ой посіяв Гриць горох
При крутій лорозі.
Виріс гарним він, дав Бог,
Як ніколи досі.
Горошини – як кулак,
І мед справжній наче.
Тож і скуб його усяк,
Хто устиг побачить.
А дорога, хоч крута,
Людна й галасиста,
Дуже плавно поверта
Із села до міста.
Як зібрався Гриць збирать
Скарб свій придорожній,
Довелося рахувать
Лиш стручки порожні.
Не печалився однак
За врожайну втрату,
Бо збагнув: стягти за смак
Зможе певну плату.
Спостережень Гриць не мав
Камер на городі.
А горох сам підказав,
Хто бував у шкоді.
Через той гороховізм
Кожен в селі п'ятий
Салютує організм,
Наче із гармати.
Втім, вже чути від кількох
Українціва славних:
– Видавав би так горох
Хапунів державних!

ПАСАЖИРСЬКА БАЛАДА
Піднявсь літак з аеродрому –
Із Осло курс узяв на Київ.
Везе від родичів додому
Він земляків на власній шиї:
Батьків, сестер, братів і доньок,
Що в маски, звісно, одяглися…
Мої сусідки – не із соньок,
За балачки вони взялися.
Ось, бачу, кралечка нівроку
Стягнула маску із обличчя,
Немов небажану мороку,
І заходилася хвалиться:
–Які в Норвегії красоти!
Усе росте, цвіте, буяє…
Тут залишитись я не проти,
Одначе хатонька своя є.
І люди тут культурні дуже,
Такою стала й моя Алла.
Постійна радість в неї з мужем,
А в Україні сумувала.
А море, гори, ліс, долини –
Як заповідництва вершини.
На трасі – ані краплі слини,
Ні докурка, ні папірчини…
І заходилась так махати
Своєю маскою під носом,
Що став я вірус відчувати,
Який зорить на мене косо.
Сусідки інші одягнули
Кульки на голови зі страху
І вихвалянь отих не чули –
Біді б не впасти лиш на плаху.
Ну а красулечка нівроку
Своє завершила про казку
І захропіла в мене збоку,
Обличчям гепнувшись на маску…
На ізоляції я нині
На примусовій в себе вдома.
І вдячний службі карантинній,
Яка у нас іще свідома.
Але про кралечку похмура,
Все ж, думка змушує сказати:
На язиці в таких культура,
Якій на віруси начхати!

ТУРБОТЛИВИЙ МАРТИН
Ув інстанції Мартин
Всі підряд звертається:
–Хай ще довго карантин
В місті зберігається!
–Глянь, турбується земляк,
Щоби вірус вигнати
І не дать йому відтак
Знов у наступ ринути,-
Ледь не плачеться в рукав
Всяк любитель дурощів...
Масок же Мартин накрав,
А зі збутом – труднощі.

НІЧНА МУЗА
Поет прокинувсь серед ночі,
Почувши: – Ну, розповідай
Про поцілуночки дівочі
І мандри ув інтимний рай!
"Прийшла до мене рідна Муза,–
Дихнув у ковдру коньяком. –
Надиктувать для мене мусить
Про те, як я кохавсь тайком".
Почухав голову геть голу,
Зняв туфлі, чхнув разів зо п'ять –
І поволіксь до свого столу
Скоріш світильника вмикать.
За п'ять хвилин намацав лише,
Натиснув на вимикача...
А як розплющив очі ширше,
Побачив жінку й деркача.

ДИСТАНЦІЙНА ПРИЧИНА
За милою бігав допоки –
Здоров'ям рум'янились щоки.
А тільки на ній одружився –
Блідим і безсилим зробився,
Оскільки став бігати менше.
Колись на село інше чеше
Не тільки удень – серед ночі,
Аби їй заглянути в очі.
А нині за нею ганяти
Доводиться лиш кругом хати,
Коли, як свиня, набереться
Та хоче провчить любе серце...

ГРИЦЕВА АЛЕЯ
Від хвіртки до хати
Алею із глоду
Гриць висадив ради
Продовження роду.
На крона колючі
Очима киває:
–Бувають п'янючі
Деньки, кожен знає.
Як чарочка звабить,
Жива загорожа
До жінки потрапить
Мені допоможе!

ДОРОГА ЦІКАВІСТЬ
– Чи ви їли молоду
Вже картоплю, свате?
– Ні, варіть, а я прийду,
Щоб покуштувати!

РОЗСУДЛИВІ ДІВИЦІ
У дворі будинку
Модниці-дівиці
Сіли під ялинку,
Скинувши спідниці.
Втрутились у справи
Їхні термінові
Крики баба Клави,
Крики двірникові:
– Гей ви, дві корови
А чи дві теляти!
Йшли би до діброви
Землю підживляти!
Та дівиці з ляку
Навіть не схопились –
Відбивать атаку
Дружно заходились:
– Панночко у віці,
А яке вам діло,
Що нам в цьому місці
Какать закортіло?!
Знаєм, що в квартирі
Це робити треба.
Та при карантині
Пустить хто до себе?!.

 

 

Запотиличники

 

ЩОДО БАГАТСТВА
Багатства в нього офіційні:
Медалі, дачі, вілли, авта,
Путівки, пільги, речі цінні…
Неофіційна лиш зарплата,
Джерела котрої старі:
Казна державна й хабарі.

НАГАДУВАННЯ
Якщо на тебе, рибонько, акули
Хвостами вкотре байдуже махнули,
Не ображайся – тішся, що хапали
Достойнішу знов жертвоньку обрали!

ЦЕ ЗНАЧИТЬ
Як тільки почує: "А чи не могли б?",
Відказує звичне миттєво Пилип:
–Пробачте, та справ маю нині по горло!
До того ж, в кишенях моїх – зовсім голо...
Це значить, що хоче отримать на лапу,
Хоч золотом вже переповнив канапу.
Тож в іншім запитанні в нього потеба:
"А скільки, шановний, підсунуть вам треба?!".

РЯТІВНА СОЛОМИНКА
Йому була б за рідний дім в'язниця,
Якби в міністри не зумів пробиться.

ЩОДО ОДНОГО УРЯДОВЦЯ
Послухаєш його – і скажеш неодмінно:
–Поплутав, бідний, божевільню із кабміном...

ЩОДО СУЧАСНОГО СТРАТЕГА
Таланту будівничого йому позичив кріт,
Тому руйнує і вола: – Міняю світ!

ЩОДО НЕСПОДІВАНОК
Доля склалася негладко.
Чом – не знає толком.
Без посади був ягнятком,
А при ній він вовком!

ЩОДО ПРАВДИ
Чисту правду для народу
Каже влада про...погоду.

РОЗСУДЛИВИЙ СИН
Син щемливо мовив: –Тату,
Здам тебе до інтернату,
Бо за те, що доглядаю,
Зиску жодного не маю.
Там за пенсію свою
Будеш жити, як в раю!

ЩОДО НЕСПРАВЕДЛИВОСТІ
Проносив на шиї маску
Не один десяток днів,
А безмаскову Параску
Пережити не зумів.

ЩОДО НАСЛІДКІВ
Для безпечних карантин –
Що для злої зграї тин,
Котрий можна перескочить
І стрибнуть в багно по очі.

ЩЕДРИЙ НЕВДАХА
Від старого Гната нині
Восьма жінка утекла
На дарованій машині
До молодшого кубла...

ЩОДО ПЕРСПЕКТИВИ
Хвилі гніву владні сили
Карантином зупинили.
А що далі? На педалі –
І від гніву хвиль подалі!

ЩОДО ЛЮБОВІ
Любов є різна у дівочім списку:
Для поцілунку, ліжка, слави, зиску.
Та найчастіше не один дундук
Купує ту, що для довічних мук.

ЩОДО ВИБОРУ
Що б узяв з собою
На безлюдний острів?
Віру і для бою
З сумом стріли гострі!

ЩОДО СПОДІВАНЬ
О грішний мільярдере, пам’ятай:
Перепустки не викупиш у рай!

ЩОДО МАРНОТРАТСТВА
Не намагайся мудру думку
Втовкмачить в голову придурку.

ЩОДО МЕЖІ
Якби могли, й Зелені свята
«Зелені» зрили б поросята.

ЩОДО КАЗКИ
Казав для неї до весілля з ласкою:
– Життя зроблю для тебе, люба, казкою!
Як стала і дружиною, і мамою,
Зустрілася не з казкою, а з драмою.

ОТАКОЇ!
Комп’ютер вийшов з ладу,
Привівши до конфузу:
Поет в сад вигнав Музу,
А в дім покликав Аду...

КАРАНТИННА МОЖЛИВІСТЬ
Мовив Йосип внуку Фролу:
– Рік навчальний завершився.
Я закінчив також школу,
Де ніколи і не вчився!

 

 

Веселі каруселі

 

 

ДІТКИ СОНЕЧКА
З неба сонечко на луг
Ніжно поглядає,
Де вітрець – найкращий друг –
Трави колихає.
А ті травоньки густі
Обжили ромашки,
В котрих личка золоті
Й бровоньки-біляшки.
До них сонечко гука:
– Тішуся я вами!!!
Плеще хвилями ріка:
– Гарні дітки в мами!

 

 

КОРОТКИМИ ПЕРЕБІЖКАМИ

*Все має лежати на своєму місці: хворий – у лікарні, злочинець – на нарах, окупант – у могилі.
*Нестача та надмірність шкодять, а норми ніхто не дотримується.
*Заочно знайомляться, навчаються, але не сидять у в’язниці.
*Хтось просить дощу задля врожаю, а хтось – щоб змити свої сліди.
*Ідеї, народжені в ліжку, можуть поставити на ноги світ.
*Від брехні – одна вигода: язик не байдикує.
*Любителі голосної музики насправді є глухими до неї.
*Дорожчою за здоров’я є правда.
*Вигляду охайної людини набрав лише в домовині.
*Любовні пристрасті з літами переходять у нервові.
*Від блискавок ховається у низинах, від жіночого гніву лізе в землю.

*Не той справжній пес, що голосно гавкає.
*Рано вставати – ще не значить роботи багато мати.
*І жайвір, і сова прокидаються першими. Лише в різну пору доби.
*Одночасно осять довгі та корткі вуса кіт, пес і річковий рак.
*Міль хвалилася перед Совою: –Я теж літаю вночі!
*За взятки хвалять лише бджолу.
*Не рухайся – і жаба тебе не з’їсть!
*Дорікав Оселедець Оселедцю: –Скупердяга! Не хочеш обміняти своє молочко на мою ікру!
*Не дав Бог черепасі зубів, зате подарував міцний панцир.
*Як по літу, так і по пісні солов’я!
*Лише у качок пари на один сезон.
*Хизувався Тхір: – Скільки птиць передушив за своє життя!
*Повалявся Осел у болоті і заявив: – Тепер я – Зебра!
*Людина переймає поведінку тварини, як правило, в непритомному стані.

 

Замильовки

 

ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ

Кінець навчального року.
Вчитель фізкультури, а заодно трудовик і шкільний сторож, Степан Остапович вперше за останніх дванадцять місяців зайшов до спортивної зали, зачинився, сів на купу новеньких матів, відкрив журнал – і взявся виставляти своїм вихованцям підсумкові оцінки…
Сьогодні він мав здати завучу заповненим журнал одинадцятого класу, де в списку було аж тринадцять учнів!
Навпроти кожного прізвища – пустота, оскільки Степан Остапович досі цей документ до рук не брав, боячись забруднити його руками трудовика і сторожа.
Але далі відступати нікуди.
Одягнувши на всяк випадок гумові рукавички, наморщив лоба і почав пригадувати заслуги випускників…
– Так, Андрійчук… Це той, що неоднораз бігав у магазин мені за цигарками. Можна поставити середній бал…
Бакуленко…Вона. Здається, якось посилав її додому за салом. Має право теж на середню оцінку…
Варченко… Син сільського голови. Тут думати нічого. Мушу ставити найвищий бал…
Гірченко… Цей хлопчина часто підмінював мене на уроках фізкультури, коли я проводив уроки трудового навчання. Нехай має найвищий бал. Бо навчився давати запотиличники неслухняним…
Журавський…Ага, він декілька разів доводив мене додому із сільського кафе. Силач! На найвищу оцінку не тягне, але середній бал заслужив…
Каліструк… Не маю права поставити низьку оцінку, попри те, що жодного разу не бачив її на уроці фізкультури. Як-не-як, донька місцевого фермера!
Майстренко… Тут і вагатися нічого. Подарую йому середній бал. За те, що якось спас мене від зграї собак…
Норовчук… Син нашого директора. Сам Бог велить високої оцінки…
Жувачка… Прізвище відповідає характеру. Але подарував мені цілий зошит найсучасніших тостів! Нехай тішиться середнім балом…
Попадюк… Дівчина-красуня! Особливо була привабливою, коли на урок фізкультури приходила в коротенькій спідничці. Ніколи нікуди не бігала, не стрибала, нічого не кидала. Та такого якось матюка загнула, що я аж присів! Вийде з неї неабияка громадська активістка. Поставлю найвищу оцінку…
А решті – позитивні оцінки «автоматом». Бо час підганяє. Пора йти до хіміка в кабінет відзначати чергове продовження карантину. Серед цих чотирьох учнів рекордсменів немає, але й калік також…
Сергій Остапович виставив заключні підсумкові оцінки, закрив журнал – і подибав на важливий захід, не знімаючи гумових рукавичок…

ФІЛОСОФСЬКИЙ ЕТЮД
Весна уособлює пору юності, літо - пору молодості, осінь - пору зрілості, зима - пору старості.
А весь рік - пору життєвих мук та радості відходу на той світ.

ЩО ДАЛІ
Не було радіомовлення - слухали один одного.
З'явилося - почали слухати його.
Придумали телевізора - кинулися до екранів.
Винайшли комп'ютери і смартфони - прилипли до них.
А що далі?
Далі при зустрічах лише наставлятимемо вуха та очима кліпатимемо.

 

Зі свіжих замильовок

 

         НЕ ЛАЙДАК
         Після кожного повернення з прогулянки пере одяг.
         І не тому, що забруднює.
         Просто намагається переконати дружину, що, крім прогулянок, вміє ще щось робити!       

 

         ДУХОТА

Липнева ніч. Духота.

Відчинив у спочивальні вікно. Ліг голяка на дивані.

А заснути не можу.

Зробив протяг, відчинивши двері.

Подуло. Та ще як!

Зачинив вікно і двері. .. Одягнув труси. Потім майку… Спортивний костюм… Зимовий светр… Куртку… Пальто… Кожушок… Увімкнув обігрівач… Напився гарячого чаю… Почав рухатися: замахав руками та ногами… Організував ходьбу на місці… По кімнаті… Біг по колу…

Вкрився теплою ковдрою… Задрімав. Але не на довго. Бо почало кидати у піт і трусити.

Викликав «швидку».

Приїхали. Наказали роздягнутися до трусів.

Обстежили. І поставили діагноз:

–Перегрівся!

Дали якусь пігулку. І порадили спати з відчиненим вікном і робити протяги.

 

ОСТАННЯ ТАЧКА

Одружився. Вчетверте. Бо попередні втекли. Разом із подарованими іномарками.

Узяв утричі молодшу за себе.

З першою взяв шлюб зі спільної цікавості.

З другою – заради перевірки власних можливостей.

З третьою – заради перевірки її можливостей.

А з цією – заради людського ока.

Але і вона відразу поставила ту саму вимогу:

–Діду, хочу круту тачку!

Змушений був купити. Заради того ж людського ока. Як і водійські права.

Як сіла за кермо, так тільки через добу його полишила. За допомогою поліцейських. На автотрасі під самою Одесою. Бо тачка раптом заглухнула, а її власниця продовжувала тиснути на педаль газу та сигналити. Поки не з’явилися патрульні.

Вони виманили юну красуню із машини обіцянкою продемонструвати фокус. Та вона їм подряпала обличчя. Тож опинилася у кайданках. І зателефонувала мені, аби провчив кривдників.

За добу дістався за вказаною патрульними адресою.

Тачка стояла на штрафмайданчику. А пасія сиділа в кабінеті начальника відділку.

Заплатив за хуліганство штраф і за перебування тачки на штрафмайданчику.

І красуня сіла знову за кермо, а я – поруч неї. Тоді лиш зрозумів, що в тачці закінчилося пальне.

Допхав імпортну залізяку разом із кермувальницею до найближчої заправки. Заповнив бензобак.

І ми рушили у бік столиці. Пасія – із широко розкритими очима. Я – із широко відкритим ротом.

Не їхали – летіли! Зустрічні автівки давали нам дорогу, а попутні – намагалися не наздоганяти. Щоб у халепу не потрапити.

Та перед самою столицею наша тачка знову зупинилася, попри наявність бензину в баку.

–Нюхай, діду, що з нею! – наказала юна пасія. – Інакше будеш пхати!

Нюхав довго та уважно. Поки не стемніло.

Але нічого не винюхав. Бо ніколи не мав справи з технікою. Тільки її купував.

–Треба брати на буксир! – резюмував.

Зупинив таксі, заплатив – і нас потягли додому…

Переночували. Пасія – у нічному клубі. А я – в салоні тачки. Бо такий отримав наказ.

Вранці моя юна подруга життя прийшла з якимось молодиком. Вигнала мене з легковика. І молодик почав оглядати двигун.

За мить тачка завелася. Пасія сіла за кермо, молодик – поруч неї. І вони полетіли! Куди – і досі не знаю. Хоч минуло відтоді рік часу.

І слава Богу. Позбувся мороки. Напевно, назавжди. Черговий шлюб брати не випадає. Бо закінчилися мої фінансові збереження. А вийти заміж просто так, без вигоди, за старого діда може хіба що представниця безхатьків. А в мене самого квартиру скоро заберуть. Бо платити за комуналку вже нічим…

 

ДВОЄ
Зустрілися двоє.

Склалися на двох.
Відвідали два бари.
Кожен випив дві пляшки оковитої.
І два бокали пива.
Дві години збиралися йти додому.
Дві години виходили з бару.
Викликали два таксі.
У домівки заповзли на двох.
Обох дружини покинули.
Два дні мучилися.
Двічі зідзвонювалися.
Двічі божилися більше не пити.
Двічі згадували, як було добре у барах.
Двічі зважували: йти знову у бар чи ні?
Двічі плюнули.
І зійшлися.
Склалися на двох...
Поховали обох протягом двох днів.
А все через те, що випили по три пляшки!

 

         ПРИСТОСУВАВСЯ

Де не спинися, аби випити, неодмінно натрапиш на поліцейських патрульних!

І штраф!

Кілька разів попався. І досить. Нічого дармоїдів годувати.

Але ж випити хочеться! З другом, кумом, сватом, братом, давнім знайомим, колишнім колегою, однокласником, однокурсником і просто добрим знайомим!

Як бути? У парку, на набережній, біля озера, у дворі, під’їзді – скрізь ловлять.

А оце йду проспектом. Із пляшкою вина у торбі та двома яблуками. Бачу, з «Будинку щастя» вивалила компанія і висловлює своє співчуття молодятам, розливаючи в келихи шампанське.

Я до них і прилаштувався.

Дістав із торби пляшку – і почав гилити з горла, закушуючи яблуком.

Ніхто на мене жодної уваги не звернув.

Вони п’ють. І я п’ю. Вони кричать: «Гірко!». І я за ними повторюю. Бо мені із самого ранку не солодко.

Поліцейські патрульні проїжджають, але не спиняться. Як же людську печаль переривати!

Цим я і скористався.

Коли спорожніла у мене пляшка, до мене підбігли хлопці-молодці – і почали наливати своєї, припрошуючи:

–Беріть за здоров’я молодих!

Ніхто з весільників і не помітив, що на тлі інших я виглядав дегустатором, який перевіряє міцність спиртного.

Коли святковий експромт біля «Будинку щастя» завершився, і гості почали розходитися по автомобілях, я навіть розчулився їхньою щедрістю і намагався втиснутися в лімузин до молодят. Однак мене попросили сісти у весільний автобус, вручивши величезний коровай і наказавши:

–Зустрінемося в ресторані!

Автобуса я не знайшов. Біля «Будинку щастя» я залишився сам із весільним короваєм.

Печаль огорнула мою раниму душу. Бо адреси ресторану, в якому мали гуляти весільники, ніхто мені не сказав. Випивки не залишили. А солодкого змалечку не люблю. Нудить. Тим більше, що якось вичитав на сусідньому паркані: «Усе, що готується для весільного сабантую, пахне реанімацією!».

Тож вирішив пригостити весільним короваєм першого стрічного. І ними виявився мій давній знайомий. Він злопав увесь коровай прямо на моїх очах. І сказав:

–Через кляті штрафи не маю грошей на закуску. Щойно патрульні виписали квитанцію. А ти. бачу, розжирів!

І зник із моїх очей. Вочевидь, побіг за черговою пляшкою.

А я залишився лише зі спогадами про весілля, яке дало можливість хильнути, не остерігаючись поліцейських патрульних.

Почухав лоба – і поплівся додому…

 

         ТАКА ГОЛОВА

Спека спала. Вийшов прогулятися містом.

Проходячи біля кіоску, придбав газету. Щоб комарів відгонити.

Дочимчикував до першої лавки в парку і присів перевести дух. Бо літа даються взнаки.

Сиджу, чекаю атак кровососів. А їх, як не дивно, сьогодні нема. Тому взявся переглядати газету.

Почав із першої сторінки. На ній ішлося про те, що комбайни пішли у жнива. Ну, нехай собі йдуть. Бо куди ж іще їм іти?

Перескочив очима на наступний матеріал. Про клятий коронавірус. Але він мені вже набрид гіркою редькою. Швидше б уже здох. І в текст не заглибився, знаючи, що карантин ще триває і що маску носити та тримати соціальну дистанцію треба. Особливо від багатіїв. Вони бідному – не рівня. Вірусом не поділяться.

На другій сторінці почав перечитувати заголовки: «Селянам частково відшкодують кошти за обладнання», «Лікарі області поступово відновлюють свою роботу», «Буде нова дорога на Дубенщині».

Оскільки всі вона натякали на перспективу, підбадьорився. І перейшов до третьої сторінки.

На ній писалося про можливий помаранчевий карантин в області та про те, що в краю вже думають сьогодні про опалювальний сезон.

Знайшли чим лякати. Пережили помаранчеву революцію – переживемо і помаранчевий карантин! А що керівники думають у нас про холодну пору року, то коли вони не думали? А ось, чи щось роблять – невідомо.

На наступній сторінці почав читати про СіЗО «як удома». Тобто про попередню оплату за користування платними камерами з поліпшеними умовами.

Це – не для мене. Я за грати не збираюся.

Далі теж нічого цікавого не знайшов. Бо ж на власні очі вже бачив, як правоохоронці розганяють жінок, що торгують з тротуару. А чоловіків не чіпають. Бояться.

Та й продаж гранат і вибухівки мені до лампочки. Як і будівництво будинку для ветеранів. Стара туди мене не відпустить.

А ось про новий спосіб зберігання кропу та смачне сало за 15 хвилин дам прочитати старій. Це її акваторія.

Програму телебачення обминув. Бо телевізора давно не дивлюся. Згорів. А на новий грошей немає. Слухаю радіо. В особі сусідки Нимидори. Вона знає все і про все. Ще до того, як якась подія має відбутися.

Про користь гірчиці – це також для старої. Як і про сушіння пряних трав, стимулююче обрізання квітів.

А щодо того, чому китайці не їдять хліба, здогадуюся. Його їм не вистачає. Але нехай із цим самі розбираються. Я без хліба нічого не можу їсти. Навіть манну кашу.

А ось пишуть про те, як захиститися від заздрісників. Заглиблюватися не стану. Бо в нашому будинку мешкають лише заздрісники, включаючи і нас зі старою. Тож як захищатися від нас мешканцям інших будинків – нехай вирішують вони самі.

А це – сторінка гумору й сатири. Сміятися я люблю. Попрошу онука, аби прочитав. Бо про себе самому читати якось не з руки.

Гороскопами та кросвордами не цікавлюся. Першим не вірю, а другі для мого інтелекту – складні.

Про погоду мені підказують руки та ноги. Тож читати не буду.

А про те, як готувати мацика, треба прочитати. Про нього я чув, але ніколи не бачив.

Ага, це поліський делікатес, який требу готувати вельми довго. Лише через 6-8 місяців один мацик всихає лише наполовину. Може, кабана я купив би і зробив делікатес, але чекати стільки, аби він усох, у мене не вистачить терпіння. Я їм відразу все, що стара приготує. Дам цей рецепт язикатій Нимидорі. Як приготує, зніму пробу після повного всихання. Якщо до того часу в роті бодай один зуб залишиться. Бо їх нині всього п’ять з половиною.

На тім і почав складати газету, аби рушати додому. Але над вухом задзижчав комар!

І я замахав газетою. З такою люттю до кровососа, що за кілька хвилин від газети залишилися одні клапті паперу. А нападника не прибив. Лише накликав інших паразитів.

Відтак схопився з лавки, кинув залишки видання в урну і хутесенько подався ділитися здобутою інформацією.

Та поки діставався, з голови вилетіло все, про що прочитав. Навіть про мацика.

Така вже в мене голова: хоче все знати, але нічого не тримає. Лише пухне. Від укусів клятих корів.

 

         ПРОПАЛИЙ АПЕТИТ

Дружина спекла домашньої ковбаси, шинку, коропа, млинців, дерунів, зварила холодцю з молодого півника, вареників із серцем і печінкою, червоного борщу із курочкою, гречаної каші з індичкою, компоту зі свіжого винограду, стушкувала капусти з кроликом, картопель зі свинячими ребрами.

І сказала:

–Їду на день до подруги. Вона захворіла. Провідаю. Завтра повернуся. А щоб ти не пропав, напхала повен холодильник харчів. Тримайся!

Та й поїхала.

А в мене апетиту – ніякого.

Та заглянув у холодильник. Для годиться.

Дістав кільце ковбаси. Силоміць з’їв. Без хліба.

Потім спорожнив сяк-так миску холодцю.

І неохоче взявся за вареники, шинку, коропа, млинці, деруни, борщ, кашу, капусту картоплю. Все те з великими потугами запив трьома квартами компоту.

Приліг на дивані. А апетиту – ніякого. Живота роздуло, дихати важко.

Задумався: що його спожити, аби апетит з’явився?

І ви, мабуть, здогадалися, які я ліки знайшов.

Правильно: настоянку для натирання. І висушив усю пляшку.

У животі відразу так запекло, що в голові закрутилося!

І рука мимоволі потяглася до холодильника. А в ньому їжі то чортма!

 

         СПОВІДЬ ОНУКИ АКАДЕМІКА

Мій дідусь – академік.

А я – учениця третього класу.

Дідусь знає все.

А я лише вчуся.

І дідусь мені допомагає.

Мої домашні завдання – у дідуся під контролем. Я виконала – він перевірив. І жодного огріху не пропустить. Знайде – примусить роботу переписати.

Зрештою, не дасть скласти рук, поки з усіх предметів не перегляне мої здобутки. Інколи й насварить за неуважність чи поспішність.

Завдяки дідусевій наполегливості я – відмінниця. І вчителі хвалять.

Але це мені набридає. Я хочу вчитися, як усі. Моя подруга, наприклад, знає, що таке незадовільна оцінка, додаткові заняття, виклик батьків до школи.

А я цього не знаю. У мене – все гладко.

А так – не цікаво. Ставлять тебе постійно у приклад іншим, батькам дякують.

Але не знають, що все це – завдяки моєму дідусеві. Бо батьки мої зайняті бізнесом. На мене у них часу не вистачає. Напевно, й не знають, в якому класі я нині навчаюся. Все – на дідусевих плечах. Бо він – академік.

Нехай буде ним. Але дає мені можливість не виділятися з-поміж інших дітей. Тому прошу вчителів залишати мене на продовженому дні. Щоб дідусь не заглядав у мої зошити і не вказував на огріхи.

А вчителі не бачать того, що він. І не примушують так часто переписувати роботу.

За це я вчителів поважаю. А дідусь нехай перепочине, на риболовлю сходить, у доміно пограє, кав’ярню відвідає. А не після нарад і конференцій, прийомів і симпозіумів зі мною мучиться.

Коли виросту, отоді, можливо, слухатиму його поради. А поки що хочеться частіше бачити, як вчителі не помічають елементарних помилок у моїх роботах.

Тільки ж про це дідусеві не кажіть. Дізнається вчителів сварити –буде!

 

 

З НОВИХ ТВОРІВ

 

Мініатюри з натури

 

ЩОДО ОДНІЄЇ

НАРОДОЛЮБКИ

З цього персонажу
Змий шар макіяжу -
Й він в усіх відразу
Викличе відразу!

ПЕРШЕ СВЯТО
В недобудові тій високій,
Де вікна вже давно покрали,
Уперше за десятки років
Пікнік безхатьки влаштували!

ЗІЗНАННЯ ХАБАРНИКА
В тому радості вся суть,
Що бояться, та несуть!

ЩОДО РІДНОЇ МОВИ
Сказав колись таке один земляк-мудрець:
-Якщо забув ти рідну мову - це кінець.
Всевишній на тобі поставив перші міти,
Що можеш незабаром зовсім оніміти!

ЩОДО СПРАВЕДЛИВОСТІ
Його обкидали плітками,
Бо згідно із процесом,
Не спав з чужими він жінками -
Займався лише сексом!

ПОМИНАЛЬНИЙ ОБ’ЄКТ
Якби асфальту ще машина,
Не стало б вічної калюжі -
І жодна би тоді людина
Чортів не згадувала душі.

ЩОДО ПРОПАЖІ
Враз пропаде отара,
Громада - поготів,
Де ватажків є пара
У шкурі баранів

ЩОДО СЦЕНАРІЇВ
Так, фентезі "Слуга народу" -
Сценарій клоунів приходу.
Тепер ті самі пишуть речі,
Як готуватися до втечі...

ПОЛІТКВАРТАЛЬНИКИ
Розпочали роль тимчасову
Із однієї зміни:
Перенесли зі сцени шоу
На терени країни.

ЩОДО НАДБАННЯ
У владі в нас нові обличчя
Із ласки ордського величчя.

 

Сюжетні портрети

 

НЕ СПАТИ!
Появились терористи
Чи їх появили,
Щоб зі страху лікті гризти
Могли всякі сили,
А не сіяли майдани,
«Злазьте!» – не казали,
У домівках на кайдани
Від ординців ждали.
В’їзди й виїзди постами
Вмить пообкладали,
Щоби села із містами
В Київ ніс не пхали.
Щоб пришвидшить перемогу
Любих окупантів,
Їм зміцнитися дав змогу
Гурт капітулянтів.
Топчуть мову, топчуть гідність
Згідно з путопланом,
Попри клепкоінвалідність…
Та радіть їм рано!
Бути вічно Україні,
Волю не здолати.
Тільки маєм, браття рідні,
Не мовчать, не спати!

БАЛАДА
ПРО ОБАЧНУ ТРІЙЦЮ
Кафе. Тераса. За столами
Сидять жінки з чоловіками,
П’ють все і смачно всім смакують,
Що тільки їм запропонують,
Під спів пташиний й… матюкання,
Що не втиха, пора хоч рання.
Бо два молодики і дама,
Що чимось схожа на Адама,
Не стільки в горла заливали,
Як вельми куцу клепку мали.
Звичайно, публіка культурна
Робила вигляд, що є мудра,
І не зважала на дрібниці,
Від котрих замовкали й птиці.
Лише заойкала, як дама,
Що чимось схожа на Адама,
З чужих столів хапать взялася
Усе, до чого дотяглася.
А вже коли лайлива трійця
Напхала кендюхи по вінця
І сигарети досмоктала,
Культурна публіка сказала:
–Пора для нас додому, дітки,
Адже для чого вам ці свідки.
Похуліганьте ще до ночі
Й одне одному вийміть очі.
А як сконаєте, прийдемо
І вас в кафе цім пом’янемо!
І два молодики і дама,
Що чимось схожа на Адама,
Замовкли дружно і відразу
Притьмом полишили терасу.
Бо хоч і куцу клепку мали,
Вмирати геть не планували

БАЛАДА ПРО МИКИТУ
Микиту впізнавали вмить сусіди
По лисині і довгому пальто,
Коли в одну й ту ж пору на обіди
Службовим він прикочував авто.
З сусідами, звичайно, не вітався,
Прошмигував хутесенько в під’їзд,
А по обіді в легковій ховався,
Мов гоноровий пес, що втратив хвіст.
А службу не якусь там мав – державну,
Посаду генеральську посідав,
Адже його, особину бездарну,
Хабар за хабаром привів до справ.
Але про це лиш знали верховоди,
Яких тримав хабар теж на коні,
І котрі витискали те з роботи,
Що статки дарувало всій рідні.
Та попри неабиякі удачі,
Приходить час завершувати бал.
Тому Микита й опинивсь на дачі
Як відставний весільний генерал.
Рибалити б тихесенько на річці
Чи на терасі попивати сік,
Одначе при такій не звик він свічці
Свій доживати дармоїда вік.
І долучивсь Микита наш до прози,
Як тільки очі в небо закотив:
Писати заходивсь на тих доноси,
Із ким колись до школи ще ходив.
Людей тягали в різні установи,
Трусили їхні душі й гаманці,
Бо ж генерал, нехай уже святковий,
На сховані показував кінці.
Брехня дружила б далі із бідою,
Зростала б кількість позовних заяв,
Та сталось щось в Микити з головою –
І він себе в доносі розіп’яв!

БАЛАДА ПРО СИСТЕМУ
Зупинились іномарки
Серед траси знову.
І водійки, юні Ларки,
Почали розмову.
– Чи ти, подруго, вже чула
Новину цікаву? –
Із вікна одна гукнула,
Сьорбаючи каву.
– А про що?– сказала інша
Теж з вікна автівки. –
Ти за мене розумніша,
Лиш ледача тільки.
– За систему вчені цінну
Узялися раптом,
Яка буде самостійно
Керувати авто.
Ти сидиш собі в салоні
І у вус не дуєш.
Робиш зачіску чи доні
В Рим телефонуєш,
Манікюриш або віям
Робиш що завгодно…
Словом, гарна це затія –
Їздить безтурботно.
Муху подруга убила
На облізлім носі:
– Я таке давно робила
І роблю ще й досі!

БАЛАДА ПРО ПЕРУКАРНЮ
Років двадцять тому у будинку нашім
Двері відчинила перукарня «В Даші».
Стригли тут дорослих і, звичайно, діток
В кожну пору року, особливо літом.
Час від часу в заклад для усіх безцінний
Я заходив також як клієнт постійний.
Знали перукарки всі мої бажання,
Тож сідав у крісло їхнє без вагання.
І сьогодні знову в рідну перукарню
Завернув, як завжди, в пору досить ранню.
До дверей піднявся сходами крутими –
І побачив раптом вивіску над ними:
«Зооперукарня для собак і кішок.
Є широкий вибір модних суперстрижок».
Зупинився, очі взявся протирати:
Видалося, може? Став недобачати?
І зайшов. Дивлюся, інші вже дівчата,
А в одному кріслі – псинонька кудлата.
– Як це розуміти? – запитав несміло,
І, як від корости, засвербіло тіло.
А найстарша жінка в синьому халаті:
– Ну, де ваші, дядьку, родичі патлаті?
На стіні ген – ціни. В нас вони – помірні.
Будуть дуже раді ваші друзі вірні…
З язика відразу впало запитання:
– А яка найнижча, як для порівняння?
І та сама пані пальцем показала
На клієнтку, котра в кріслі скавучала:
– Стрижка для болонки, що оце трясеться,
У п’ятсот якихось гривень обійдеться.
А якщо примхлива й рідкісна порода,
То сімсот і більше коштує робота.
Тож і вибирайте послугу за смаком –
Зробимо вам стрижку з моди вищим знаком!
Із кишені сотку я дістав останню
І на всю промовив диво-перукарню:
– Вибирати довго зачіску не буду –
Пострижіть, будь ласка, лиш як пса-приблуду!

БАБ’ЯЧА БАЛАДА
Я – ще баба огого!
Переплюну будь-кого!
І Потапа так люблю
Що із ним усе роблю:
Куховарю і мету,
Шию, мию і плету,
Риболовлю, п’ю вино,
Граю в шахи й доміно,
Сію, сапаю, кошу,
Поливаю та трушу.
В нас один на двох закон,
Ліжко, гроші і смартфон,
Кіт Данило, пес Онись,
Президент, що був колись.
Правда, інколи сварюсь,
Як погляне на якусь.
Та, як рибонька, мовчить,
Бо зі мною звик він жить.
Тож послала на курорт,
Попри кури та город,
Воза, плуга та коня,
Кабана та котеня.
Заслужив подяки він,
Бо худий, як макогін.
Набере нехай ваги.
І ж взялась за пироги.
Їх, із вишнями, спекти
Закортіло для мети:
«Нова пошта» щоб з села
Їх Потапу завезла.
Тож на вишню, що пашить,
Я залізла в одну мить,
Щоб нарвати ягідок
Для начинки у кульок.
Та й із вишні серед дня
Впала прямо на коня,
Котрий пасся у саду –
І потрапила в біду:
Кінь рвонув, бий його грім,
А я – вершником на нім.
Перестрибнув через тин
І погнавсь кобилин син
Із обійстя за село,
Тільки вітром загуло…
А спинився, видав храп –
Враз згадавсь мені Потап:
Він на пляжі десь куня,
А хто зсадить із коня?
Кінь додому, все ж, привіз,
Бо згадався йому віз.
Зняв мене з коня сусід
І промовив заповіт:
–Щоб не втратити комфорт,
Їздь з Потапом на курорт!

БАЛАДА
ПРО СУСІДА-ЧАКЛУНА
Мій сусід – не з роду чаклунів,
Але див – до біса на рахунку!
Він демонструвати їх умів,
Поки міг в руках тримати вудку.
Часто він сидів біля ставка,
Поглядав на поплавка з-під лоба,
Щоб хапнути коропа, линка,
Карася, плотвичку, товстолоба…
А вертавсь із риболовлі так,
Щоб ніхто не бачив його здобич.
Після того міг почути всяк:
–Ну й удача! З першої вже спроби!
Отакого велетня впіймав! –
І розводив руки-закарлюки.
А невдовзі палиці тримав,
Щоби ними видовжити руки.
І коли зітхали слухачі,
Котрих брала заздрість чи невіра,
Обіцяв сусід: –Я із корчів
Витягну ще більшого вам звіра!
Скляк сусід – пропали і дива,
Свідками яких були і мухи…
Щось подібне з владою бува,
Що свої показує заслуги.

БАЛАДА
ПРО ВАРТУ БІЛЯ БАНКОМАТА
Стрілись в місті я і сват.
Обнялись.
–О, як вам рад! –
Мовив родич і додав:
–Поруч є кафе «Удав» –
Зазирнемо, чарконем,
Піднімемо пару тем,
Бо ж не бачились давно –
Ще не стало ним воно…
Заперечень не було,
Чи на радість, чи на зло.
І ми рушили в «Удав».
По дорозі сват згадав:
–Нам потрібен банкомат –
Треба зняти грошенят,
Бо отих, що в гаманці,
Стачить лише на млинці…
Ось і той, що тра, об’єкт.
Сват до нього – у момент.
Всунув картку, набрав код…
І почулось: –Ідіот!
Проковтнув, не віддає.
Але вихід у нас є.
Повартуйте ось мені,
А я – в банк, як на коні.
Він – на розі вулиць ген.
Хай щось роблять…
Як спортсмен,
Сват рвонув щодуху в банк…
Я завмер, неначе танк,
Банкомата поруч став,
Картку щоб ніхто не вкрав.
Підійшов один дідусь:
–Що стряслось?
Кажу: –Загнувсь
Апарат годин на три.
Жду, коли прийдуть майстри…
А в невдовзі в сторожах
Вже стояло люду – жах!
Всяк висловлював думки.
–У людей крадуть картки…
–Спеціально роблять так,
Щоб в країні був бардак…
–То, напевно, шахраї
Руки всунули свої…
–Боже мій, та це ж просте:
Долар кожен день росте.
Щоб притримати цей ріст,
Банкомату крутять хвіст!
–Я спішив готівку знять,
А хвилин вже сорок п’ять
Тут ось дурником стою
У обдурених строю…
–Чи ж один є банкомат?
Йдіть до інших, – до порад
Долучивсь небавом я. –
Картка в цьому ж – лиш моя…
–Ти поглянь, який хитрун, –
Мовив лисий веселун.–
Чи не ти зібрався, гад,
Обкрадати банкомат?
А давайте ми це чмо
У поліцію здамо!
Піт побіг з мого чола,
А юрба вмить загула:
–Не вичікуйте – в’яжіть
І в поліцію дзвоніть!!!
Залишився б без кісток.
Аж знайомий голосок:
–Що це, любий, за концерт?
Ти ж – не клоун, а доцент.
Озирнувсь – Нінель моя!
–Свата жду, – зізнався я. –
На хвилину він забіг
В магазин купить пиріг.
Щоб не гаять марне час,
Взявсь за лекцію для мас…
–На дурницю потягло.
Мабуть, сонце припекло, –
Враз Нінель доповіла –
І в тролейбус потягла…
Стрілись з сватом через рік.
Він таке мені прорік:
–Картку в банку швидко зміг
Помінять, брехати гріх.
Та забув, де банкомат
Стерегти лишився сват.
Скрізь ходив і скрізь дививсь –
Бачив мітинг лиш якийсь.
Де ж подітись ви могли?
Розповів. І в бар пішли,
Обминувши банкомат,
Що зорив, немов пірат…

БАЛАДА
ПРО СВЯТУ РИБИНУ
Щоби юшечку зварить
На природі в літню мить,
Риболовити в Хотин
Якось вирушив Мартин.
Прихопив мішок приманки,
Десять вудочок, дві банки
Черв’яків з відром землі,
Бойли, манку, мотилі,
Ще й опариші, й перловку,
І гороху упаковку.
А щоб з сили не спадав,
Шашликів з десяток взяв.
З низки красенів-ставків
Вибрав того, що хотів.
Місце в затінку знайшов –
І націливсь на улов,
Начепивши на гачки
Спершу свіжі черв’яки.
Йшли на дно гачки заки,
З’їв два любих шашлики.
Та й почав чекать Мартин
На азартний кльов рибин…
Але жоден поплавок
Не сіпнувся. От урок!
Збитий цим із пантелику,
Чергову чіпляв наживку
Під невтішне «ах» та «ох»:
Бойли, манку і горох,
І опариші – усе
На що рибоньку несе.
Не діждавсь однак Мартин
На азартний кльов рибин.
І тоді він шашлики
Став чіпляти на гачки.
Помогла наживка ця
Упіймати окунця.
Роздививсь улов Мартин
І сказав: – Ти лиш один
Із родиноньки кісткових
Залишився у толкових.
Тож пливи і не хвилюйсь –
Я без юшки обійдусь.
А щоб заздрили тобі
Інші риби, далебі,
За тобою до ставка
Я ще кину шашлика!
З того часу для Мартина
Окунець – свята рибина

ПОВЕРНЕННЯ БОРГУ
Ясь вареників купив
З серцем в магазині.
Самотужки наварив
І подав дружині:
–Це для тебе, дорога,
Жест мій, від придурка.
Бо у тебе я в боргах,
Як у пір’ї курка!
Та вмолола порцій п’ять,
Облизала губи
Й почала Яська питать:
–Що за свято, любий?
Зміряв поглядом її
Ясь як щось нерідне:
–Ти казала, що я з’їв
Твоє серце бідне!

ВОРОНА-КВАРТИРАНТКА
Алегоричну написав цю оповідку,
Коли пустив у дім погрітися сусідку…
Ворона попросилася до Вивірки в дупло:
–Злий вітер зруйнував моє кубло…
І Вивірка Ворону пожаліла:
–Заходь – живи, я теж біду терпіла.
Маленьке лиш до тебе є прохання:
У мене – дітки, не кричи ізрання.
–Авжеж-авжеж, – потішило Ворону. –
Мовчатиму до самого я скону!
Та не минула і хвилина п’ята,
Як у дуплі закаркала дзьобата.
Чкурнула Вивірка із дітками з дупла,
А квартирантка вслід їй прорекла:
–На мене ображати не слід –
Мою адресу має знать весь світ,
Бо там, де оселилася вже я,
Законна територія моя!

ОПТИМІСТИЧНИЙ СУМ
Знов курс долара росте.
Тож кричать експерти,
Що і ціни через те
Будуть вгору перти.
Зокрема, наук тузи
Мало не божаться:
–Подорожчають в рази
Ліки, хліб та яйця.
Але просять всіх вступать
В оптимістів спілку:
Не зросте ціна й на ять
В серпні на горілку!

ПІДСТУПНІ МАСКИ
До розпису – у масках. Карантин.
Учора шлюб вчетверте брав Юстин.
В «Будинок щастя» як в початок казки
Зайшли обоє, одягнувши маски.
Обручками відразу обмінялись
І там, де показали, розписались,
Підтвердивши при свідках тихо й чемно,
Що люблять один одного взаємно.
А поцілунки змусили відкласти,
Аби не дати вірусу напасти.
А вийшовши на вулицю із зали,
Він і вона враз маски познімали.
І він збагнув, що втрапив в горя вершу:
Взяв не четверту, а дружину першу!

ВЗАЄМНА ВІДВЕРТІСТЬ
В соцмережу Валентин
Низку виставив світлин,
На яких – він, молода
І народ, що їх віта.
А під ними пише так:
«Пам’ятає хто цей факт?».
І з’явився коментар:
«Пам’ять, брате, – Божий дар.
А як втратив ти її,
Це проблеми вже твої».
Аж одвіт – як каяття:
«Пам’ять є – нема життя!». 

 

 

ОБІЦЯНА ВТІХА

Сюжетні портрети

 

БАЛАДА-ВІДШТОВХ

Колись я, вчитель молодий,

Який приїхав на Полісся,

На діалог у вихідний

Такий з господарем спромігся.

–А де купається село?

–До Ствиги ходимо своєї.

–А як махне зима крилом?

–Та скільки є зими тієї…

Часи змінилися. Давно

У селах тих поліських лазні.

Але почуте все одно

Думки народжує печальні.

Воно із нами нині теж

І робить з кожного каліку.

Коли питають: «Нащо п’єш?» –

Лунає: – Скільки того віку.

–Беруть,– волаєм,– хабарі!

І нишком носимо «гостинці»,

Аби жилось тепліш в норі.

–Ганьба!

–Ганьби – у два мізинці.

І трутня тягнемо на піч,

Клюєм на голу обіцянку.

–Це ж крок до ночі – не світанку!

–Переживемо якось ніч.

Хапає чинокаламуть

Бюджетні кошти, благодійні.

–І доки красти? Тож не бідні!

–Е, скільки там вони вкрадуть.

Уже на пенсії сиджу,

Всі переживши майже скрути,

Але щодня собі кажу:

–Коли ж держава вийде в люди?!

БАЛАДА

ПРО ЗАПРОШУВАЛЬНИКА
Запрошував у гості. Як прийдеш -
У нього радості завжди без меж:
-Я так чекав, я так ось вас чекав,
Хоча іще обставини не знав,
Що трапилась подія в мого друга:
Нового він замочує обуха!
Тому пробачте, я вас завтра жду.
І ми цю швидко виправим біду.
Мені ж летіти треба вже на бал,
Де буде мій знайомий генерал...
І так було щоразу, аж покіль
Дзвінки не залунали звідусіль
Про те, що гості разом би прийшли,
Та важко принести свої столи...

БАЛАДА
ПРО ПОМІЧНІ ПІГУЛКИ
Поскарживсь лікарю Леонтій:
–Не варить шлунок так як слід.
Призначте ліки, щоб ще в роті
Мій перетравлювавсь обід...
Обвів очима пацієнта
Товстого медик разів п’ять
Й прорік: – Потрібна вам дієта.
А ви умієте ковтать?
Леонтій витиснув образу:
–Яка дієта? Апетит
Такий у мене – курку зразу
З’їдаю, наче тюльку кит!
Ну а про те, чи я ковтати
Умію, то лише спиртне...
Зрадів господар медкімнати:
–Тоді послухайте мене.
Для вас пігулки я призначу,
Вони врятують вас од бід.
–Розумний лікар ви, я бачу,–
Сказав Леонтій думку вслід...
Забіг в аптеку, за рецептом
Там ліків пачок сім придбав.
А вдома, зжерши з вінегретом
Стегно свиняче, взявсь до справ:
Дістав пігулочок пластинку,
Поглянув – з подиву завмер...
Ті мали форму завелику.
Якби ковтнув, мабуть би, вмер!
Тож у смітник жбурнув сердито,
Бо зрозумів, хоч і скрививсь,
Що мати менше слід корито,
Щоб клятий шлунок не спинивсь.

 

БАЛАДА ПРО ЧУБА

Ех, як мав я чуба,

Била мене люба,

Бо за що вхопити

Мала, щоб набити.

А тепер, як лиса

Голова, як в лиса,

Виливає муки:

–Дайсь мені у руки!

І як серце чує,

Що вона жартує,

Їй кладу я, люди,

Лисину на груди

І кажу ласкаво:

–Бий, бо маєш право…

А як роздивлюся,

Що моя любуся

Аж кипить од злості,

Утікаю в гості.

Тож не хничте, хлопці,

Як літа при боці,

Як немає чуба,

Бо то ще не згуба.

Головне – вік жити

Й любу не згубити!

 

БАЛАДА ПРО ХИТРІСТЬ

Зупинилася машина –

І водій гукнув: – Мужчина!

Озирнувся пішохід:

–Це мені вас слухать слід?

–Так, – у відповідь почув. –

Я –єврей, додому мчу!

А ви часом не єврей?

–Ні, – сказав той. – Я – Тадей.

–Жаль, – спечалився водій.–

«Мерседес» хотів я свій

Піднести як земляку,

Далі щоб – на літаку…

Раптом знітився Тадей:

–Я збрехав. Я є єврей.

Із вчорашнього вже дня

В Ізраїлі вся рідня.

Тільки я ось все чомусь

Перебратись не зберусь.

А як буде легковик –

Це зроблю, бо їздить звик.

Обізвався кермувач:

–Ти мені уже пробач.

Але виникла ідея,

Щоб доставити Тадея

Прямо зараз в Ізраїль,

Щоб прогнати скуки біль.

Тож сідай і покажи-но,

Де заправити машину…

Придививсь тоді Тадей –

І збагнув: це не єврей,

А Федосько-однокласник,

Що зумів у нього вкрасти

Карооку Катерину,

Щоб узяти за дружину.

Тож рубнув з плеча відтак:

–Я в заправках – не мастак!

Їдь, куди веде цей світ,

І дружиноньці – привіт.

Як і ти, я – не єврей,

А ровесник твій Тадей.

Продала тебе біда:

Ген відпала борода…

За хвилину легковик

Із очей Тадея зник.

 

з гумористично-сатиричного

клунка

 

ЩОДО СУЧНАВЧАННЯ
Знати власні вчать права
З ранніх літ дитину.
Про обов’язки ж, овва,
Кажуть річ єдину:
"Зобов’язаний усяк
В траурну хвилину
Без життя уже ознак
Лягти в домовину".

 

ЩОДО ЗДАТНОСТІ

На голові ходило вдома

І між людьми воно роками,

Напрацювавши здатність лома

Трощить все лобом і ногами!

 

ВПЕРТА ДІРКА

Розживсь Федько на дірку в куртці,

Коли виходив з хати,

Тож і подався на маршрутці

В майстерню зашивати.

Дефект усунули майстрині

Швиденько в куртці Феді.

Натомість має дірку нині

В сімейному бюджеті!

 

ЩОДО КРИКІВ

На весь будинок уночі –

Ті самі крики вкотре линуть…

То оселилися сичі,

Що тілом схожі на людину.

 

ЩОДО БАТЬКІВСЬКИХ ТУРБОТ

Купили дитині студентський квиток

Й диплом як достоїнства чашу.

І що нині робить донька чи синок?

Жде, поки придбають трудстажу.

А щоб не минали в буденності дні,

Можливість дають для дитяти

Тусовки відвідувать, клуби нічні,

Автівки і шлюби міняти.

Росте та мужніє усе «фахівець»,

В розбірки втрапляє, за грати…

А інколи – навіть щасливий кінець:

Пропхають його в депутати!

 

ЩОДО ЧЕСТІ

–Чи можна у машині вашій пральній

Мої штани попрати геніальні?

–О, буде честь для техніки моєї

Зробити з них міцні та довгі шлеї!

 

ПИТАННЯ ВІДЧАЮ

Скажіть мені: кроти чому

Ведуть ще зрячих у пітьму?

 

ЩОДО ІНТЕЛЕКТУ
Чи високий інтелект
Лопуха Миколи,
Не відкриє цей секрет
Вам ніхто ніколи.

 

ВІКОВЕ
Так, літа беруть своє,
Добивають муками.
Гліб не сам горілку п’є -
Ділиться з онуками...

 

ПІДКАЗКА

Похвалити вовчу зграю

Попросіть зайців із раю!

 

ЗМІНА ПЛАТІВКИ

П’є, курить, з хлопцями гуля,

А їй батьки: – Дурне маля…

Коли ж знівечила життя,

Речуть: – Дурне, хоч не дитя…

 

ФАКТ ПРО ТЕРАКТ

Повірити важко, одначе це факт:

Відбувся в мекні неймовірний теракт –

Пропала повага до кореша отого,

Що видудлив більше за мене спиртного!

 

НАДІЙНИЙ НАПАРНИК

Чогось міцного випили по кварті –

І в розвідку два найманці пішли.

–Я вас хочу спросіть, родной товаріщ, –

Шепнув молодший, рушили коли.

–Ну что в тєбя случілось, йолі-палі?–

Пробуркотів співпляшник на бігу.

–Мєня ви почєму с собою взялі?

Ведь я по-українскі – ні гу-гу!

–Вот потому і взял тєбя, заразу.

Бо єслі в плєн возьмут, такую мать,

Воєниє сєкрєти ти нє сразу

Сумєєш точно й чотко расказать!

 

ГІРКА РЕАЛЬНІСТЬ

Утнеш гостреньке про потвор – і вмить опустиш руки,

Бо знаєщ, що давно братки взяли їх на поруки.

 

ЧЕСНО КАЖУЧИ

Якби прототипи читали сатиру,

Творці потрапляли б її під сокиру.

 

КОМАНДА

Команда небайдужих

У фірмі «Миша й Кіт»:

Якщо хтось занедужа,

Відправлять на той світ.

 

НАВЧЕНИЙ
Напружує і слух, і зір, і нюх,
Коли щось люди кажуть про злодюг.
Бо правило у татка перейняв:
"Ніколи не лови при справах ґав,
А кожну гніву виловлену тріску
Віддай злодюгам потім задля зиску!".

 

ЧАТУВАЛЬНИК

Уся увага – на чуже!

Його він доти стереже,

Покіль не вижде слушну мить,

Аби навік своїм зробить.

 

ПАМ’ЯТКА САТИРИКОВІ

Якщо твої книжки крадуть,

До слави прокладають путь.

Однак Всевишнього моли,

Аби тебе не загребли.

 

ЩОДО ЗАЙНЯТОСТІ

(Скоромовка)

Для абонента геть до абонемента,

Коли настав момент провчити опонента!

 

ЧАСОВЕ

Шука письменника читач

Чи навпаки – один калач,

Що визнача проблеми суть:

Найбільше тих, які жують!

 

ЩОДО ВИГРАШІВ

Якби ті виграші значні,

Що дарували їх мені

У соцмережах шахраї,

Я мав би острови свої!

 

РЕАКЦІЯ

Як запит на дружбу з Маніли банкіра

В свою ось отримав фейсбучну сторінку,

Від подиву схожою стала на грінку,

Як в нього, моя європеїдна шкіра.

Побачила зміну раптову цю кішка –

Занявкала так, мов ковтнула сокиру!

Тож змушений взяти себе був у вішки:

Той запит ураз відхилив ради миру.

 

СПОРТИВНА ВТРАТА
Микита – корупціонер,
І спорт – одна з далеких сфер.
А був би гарний футболіст,
Баскетболіст чи хокеїст,
Адже такі надбав фінти,
Що міг би будь-які пройти
Редути суперзахисні!
А так закони лиш одні
Він обмина, калюжі наче,
І цього геть ніхто не бачить...

 

ЩОДО ЗНАЧИМОСТІ

Він – сильна стать,

Що тут казать.

Лиш оціни:

Які штани!

 

ЩОДО КОМПЕНСАЦІЇ

У підлеглих – не зарплата,

А на дім піску лопата.

Та зате вона у боса –

Як ціна на хмарочоса!

 

ЩОДО ПЕРЕДБАЧЕНОГО

Сюрпризи – від клімату та від хвороб,

І від політиків купу їх маємо.

А передбаченим є лиш окоп,

В який рано-пізно навіки лягаємо.

 

ЩОДО ВІРИ

Синоптикам віримо, інколи всеє,

Одначе не тим, хто нам рай пронозує.

 

ЩОДО ГЛУЗУВАННЯ

Глузували однолітки з мене:

–Пише в зошиті густо він так –

Розділовий не вміститься знак

Між словами! Скупечий, напевне…

Я ж тоді пояснити не вмів,

Що будую фортецю зі слів!

 

ФЕЙСБУКІВСЬКЕ
Для когось їх - сотні,
І кілька - мені,
Тих лайків, що модні,
Що служать брехні...

 

ЕКОЗДОБУТОК

Ходив за кисневим у місто запасом,

А вуглекисним надихався газом.

 

СПРАВИ РОЗЗЯВИ

Не чують вуха,

Не бачать очі,

Що в роті муха

Заснути хоче…

 

ПРОЙДИСВІТИ

Приходять до влади

Не виборців ради.

Для них важливіше –

Накрасти побільше!

 

КУПЦІ МАНДАТІВ

Були поміж нами

Вони лайдаками.

Внесли певні зміни

Парламентські стіни.

Сховавшись за ними,

Вже є видатними!

 

Веселі каруселі

 

МУДРИЙ МИШКО
-Дивись під ноги, - чув Мишко від мами, -
Бо лоб розіб’єш, так ось розігнався!
-Хіба мій лоб - у мене під ногами?-
Щоразу непосидько дивувався...

 

Замильовки

 

ОБІЦЯНА ВТІХА

Прийшла зима.

А в квартирі – Антарктида. Опалювальні батареї льодом вкрилися.

Телефоную комунальникам.

Приїхали. Пошастали, позаглядали. І запевнили:

–Тепло буде! Чекайте.

Чекав тиждень…Другий…

А дарма.

Телефоную знову.

Прибули. Походили, поматюкалися. І заявили:

–Температура підвищиться! Потерпіть.

Терпів чотири тижні. Та підвищення температури не дочекався.

Поскаржився вкотре.

Припхалися. Не тільки слюсарі, а й спеціалісти побалакати.

Обмацали, обнюхали, плюнули і висловилися категорично:

–Буде Ташкент! Не панікуйте.

Не діждався Ташкента. Ні за місяць, ні за два.

Вдарив на сполох востаннє.

Приїхали всім управлінням на чолі з начальником.

До найменших дрібниць обстежили опалювальну систему, помили руки і весело повідомили:

–Гляньте, на вашому кімнатному термометрі – плюс вісімнадять з половиною! Це вище норми! Тіштеся.

Подивився на градусник. А й справді. І на батареях – жодного сліду від льоду. А у вікно світить весняне сонечко!

І неабияка втіха огорнула мене.

 

МОЖНА ЗБОЖЕВОЛІТИ

Після першої шлюбної ночі Остап зауважив: його кохана стоїть посеред спальні на колінах і слухає тиху музику…

«Гріхи замолює». – подумав чоловік. І поцікавився:

–З тобою все гаразд?

–Я займаюся йогою,– не розплющуючи очей, відповіла кохана.

–А що ця йога дає? – запитав насторожено Остап.

–Душевний і фізичний спокій, – пояснила молода дружина.

–А гроші? – пролунало вслід.

–Не гарячкуй, любий, – промовила жива статуя.

І почала зникати з дому.

Невдовзі знайомі принесли Остапові звістку:

–Твоя дружина у міському парку на колінах слухає музику. Чи не з глузду з’їхала?

А ще через декілька днів почув:

–Уже не сама стоїть на колінах і слухає музику, а з кількома десятками інших жінок! Мабуть, вона – відьма! Швидше обрубуй шлюбні кінці!

І Остап поніс заяву у суд на розлучення.

А наступного дня кохана принесла додому пачку купюр:

–Ось заробіток. Я організувала гурток прибічників йоги. Може, приєднаєшся? Рекламою опікуватимешся!

–Збожеволіти можна! – вигукнув Остап. І погнався у суд. Заяву забирати…

 

КОСМІЧНА НОВИНА

Цю подію мешканці містечка чекали з неабияким нетерпінням. Не один день, не один рік.

І він полетів!

Радісну звістку миттю рознесли містечком і понесли далі по всьому світу як місцеві ЗМІ, так і сороки та інші любителі надзвичайних новин.

Люди на вулицях обнімалися, цілувалися, запрошували один одного на келих вина. І вигукували, наче змовившись:

–За ним полетить решта претендентів!!!

–Швидше б це сталося, – бурчав безхатько Володько, в якого була і квартира, і жінка-красуня. Та заради майбутнього польоту змушений був віддати космонавту під навчальний центр житло, а жінку-красуню – в масажистки.

Володькові ствердно махав головою вуличний пес Безхвостий, тримаючи в зубах поцуплений на ринку шмат свіжого сала.

А на центральному майдані містечка грав духовий оркестр на пару із симфонічним. І відбувалися мітинги на тему: «Хто боїться висоти, той не полетить!».

Зрештою, що тут довго розпатякувати! Перший політ нашого земляка з посади відбувся!

 

ШУБА ПІД ЯЛИНКУ

Галасують рекламники, наче подуріли: «Незабаром – Новий рік! Якщо коханій не готуєш подарунок, то який ти чоловік!».

І пропонують усе підряд.

Ось почув: «Якщо дружину маєш любу, купи їй під ялинку шубу!».

Та хіба я такий безпорадний? Навіщо мені купувати під ялинку шубу, якщо я можу цю шубу сам приготувати? Оселедців вже придбав. На десять шуб!

 

ПОТРІБНЕ ТЕРПІННЯ

Перед Новим роком мене, чужинця, призначили на посаду в місті.

Квартири ще не отримав. Але гуртожитка дали.

Кімната – простора. Та холодна. Як льох.

Поскаржився комендантші.

А вона:

–У мене вдома – температура така сама. І я терплю!

«Будеш ти терпіти до самого літа» – промовив я подумки.

Бо комунальна служба – у моїх руках. І будинок, в якому мешкає комендантша, я добре знаю. Там комунальники опалення ще не підключали. І не підключать. За моїм розпорядженням.

КОРОТКИМИ ПЕРЕБІЖКАМИ

*Інстанцій – тьма, а поскаржитися нікому.

*Стільки кольок у боку – збився з ліку!

*Впевненості грубіяну додає вихованість опонента.

*Правда є правдою, не зважаючи на те, в якій формі її подали.

*Найдовше думають особи з куцим розумом.

*Де орда, там біда.

*Дурний розум не носить.

*Голосували за ангела, який привів чортів!

*Правду кажуть під присягою або хмелем.

*Густе чорнило, а душа – рідка.

*Тверезий – мовчить, п’яний – дурниці верзе, а похмелиться – клепку шукає…

*Минуле забуваємо, про нинішнє не дбаємо, а майбутнє не уявляємо.

*Вдаримо по сумних новинах запаковкою вух!

* «Нарешті пробрався в депутатське крісло!» – подумки потішився приблудний кіт.

*Достроково врізати дуба ніхто не зобов’язується.

*Не все, що звучить, є музикою.

*Якби йому сьогодні той розум, що вчора, завтра життя безробітного не починав би.

*Виховані у дім без дверей заходять із криком.

*Щодня їсти делікатеси шкідливо для гаманця.

*Плату за биття головою об стіну не беруть.

*Від сміху душаться, коли реготати не можна.

*Свиня верещить не тому, що її відлучили від корита.

*Майстер тилової служби: б’є по потилиці!

*Не можеш загнуздати нерви – прив’яжи себе до стовпа!

*Зазирає в завтрашнє через шпарку у воротах вілли.

*Так кривляться лише після отримання мізерного хабара!

*Краще впасти перед жінкою на коліна, ніж тиждень не бачити борщу!

*Змайстрував дід для онука лука, а віддати не може через агресивну політику баби…

*Заки діждемося вакцини, маски до облич поприростають!

*Будь-хто чи будь-що всім подобатися не може.

*З літами справжніх друзів меншає, бо серед них виявляються липові.

*Брехуна не розпізнаєш по устах, злодія – по руках, дурня – по лобі.

*Не прикривайте свою скнарість забудькуватістю щедрого Миколая!

*Зварені круто яйця – не витвір крутих особин!

*Допоки мене читають, живу!

*Непоодинокі залишають після себе слід на снігу!

*Якщо почав рости живіт, жінці треба бігти до гінеколога, а чоловікові – просто бігати!

*За документами – кандидат наук, а за здібностями – кандидат-неук.

*Найлегше шлунок перетравлює вашу балаканину.

*Не плач, коли смішно!

*Сміх шкідливий лише для свіжих швів на животі!

*Все життя рив підземний хід у безсмертя!

*Депутатство й не снилося, а до хабарів був готовий!

*Став на слизький шлях – і виграв лижну гонку!

*Ви бачили ідіота? Роззявив рота, не зачинив ворота – і впустив у двір чорта!

 

 

З майбутньої книги

«ОБІЦЯНА ВТІХА»

 

БАЛАДА ПРО МАРСІЯНКУ

У гайку між двох дубків

Юну модницю дід стрів,

Що прикраси на руках

Мала, в носі і вухах,

Й так горлала по смартфону,

Що злякала аж ворону:

–Слиш, мамань?! Алє! Алє!

Нада тіпа на кольє!

Загребла я чувака!

Має тачку й чердака!

Согласівсь за ноч одну,

Що я буду за жону!

Тілько сходимо у загс,

Де розпишуть хутко нас!

Ти для татонька скажи:

Хай нісколько не дрижить!

Нафік той нам інстітут!

В чувака є свій маршрут!

Послє свадьби вон мене

Забере з собой в турне!

Вже заказан ресторан

І гуляння складен план!

Тілько нада, щоб було

В нас до вечора бабло!..

Слухав дід, ніяковів,

Поки коник не прибрів:

–Ми з тобою чули вдвох

Цього чуда монолог.

Я не знаю, чи все ти

Зміг в мізки заволокти,

А мені одне дійшло:

З Марсу кралю занесло,

Бо так мудру розмовля,

Як, бува, моє теля!

Краля те почула враз –

І зробила реверанс:

–Нє шукай, дєд, дураков!

Із полєскіх я крайов!

Дід бігцем перехрестивсь:

–Люди там жили колись…

 

БАЛАДА ПРО РАЙОВИКІВ

Територія закрита,

Там розрісся хвойний ліс,

А в тім лісі – знаменита

Відпочинку база «Ікс».

А на базі тій постійно

Все раюють одні й ті ж,

Що уміють енергійно

Власний чухати свербіж.

Їх годують, напувають,

Роблять ванни і масаж,

Ще й коханок доставляють

З островів далеких аж.

Ті скажену платять плату

І повторюють одне:

–У раю захопим владу,

Як земне життя мине!

В «Ікс» до них би приєднався,

Та бегроше я цабе.

А в раю навіщо здався

Той, що сміхом всіх скубе.

 

БАЛАДА ПРО МИСТЕЦТВО

Мистецтво – ринок, де товар

Вам пропонують Гриць, Макар,

Микита, Настя, Олексій,

Марина, Валентин, Мусій…

Одні беруть, попри ціну,

А інші мовчки обминуть.

Хто вихваляє, ганить хтось,

А хтось бурчить: – Обійдемось…

До всього тягнуться купці,

Що їм підносять продавці.

Коли ж придбають і збагнуть,

Що їх зуміли обмануть,

Про ринок весь товчуть одне:

–Дурний, сюди хто зазирне!

І досить якісний товар –

Вже не товар, а купа хмар.

І продавці усі підряд –

Не продавці, а кожен гад.

І що тут вдіяти, коли

В торгівлю й шахраї пішли…

 

БАЛАДА ПРО ТРАДИЦІЇ

Комунальники копали

В центрі міста і в обід,

Бо пустив свої канали

З-під землі водопровід.

І лише сьогодні вранці

Екскаватора ковшом

Підняли записку в пляшці:

«Слава тим, хто це знайшов!

Ми, включившись в соцзмагання,

Узялись за справу тут.

Й наші дружні всі старання –

Достроковий труб маршрут.

Скільки часу працювати

Буде він – ніхто не зна.

Але мусить десь прорвати,

Бо халтура визначна.

І якщо старання наше

Призведе до катаклізм,

Не кляніть, адже інакше

Ви б не стріли комунізм».

Бригадир зиркнув на небо

І сказав робітникам:

–Ну, за труд! Традицій треба

Не цуратися і нам.

Я ж куплю тим часом пляшку,

Вип’єм – предків пом’янем

І нащадкам-бідолашкам

Теж записочку чиркнем!

 

БАЛАДА ПРО ОНУКІВ

Любов починається –

Душа оголяється…

(Із сучасної пісні)

Ой онуки, ой онуки,

То і щастя, то і муки.

Прислухаються усюди,

Що дорослі кажуть люди.

Не знайомі з їхнім світом?

Станьте бабою чи дідом.

Я, Мартин, онуків маю

Й через них тепер співаю,

Хоч ні голосу, ні слуху,

Завдяки лиш силі духу.

Як потрапив у цю жатку,

Розповім все по порядку.

Подружився я з «Релаксом»

І його став слухать часом,

Щоб прийнять собі спокійне

Та легке на ніч снодійне.

Якось я після вечері

Відчинив ефіру двері.

Біля мене і онуки

Ті ловили нотні звуки.

Раптом пісня зазвучала,

Котру дівчина співала:

– Любов починається –

Душа оголяється…

І онуку старшу, Дусю,

Враз почув: – Брехня, дідусю!

Бо любов як починається,

То людина оголяється…

Що я міг в одвіт сказати?

Тож зітхнув: – Пора всім спати…

Після того піснеграю

Приймача я не вмикаю.

Щоб не сталась знов халепа,

В мене є тепер потреба

Для онуків час від часу

Діставать пісні з запасу,

Ті, що, може, і вчорашні,

Та не липові, а справжні!

 

БАЛАДА ПРО ІВАСЯ

В нашім домі прожива

Мовчазний Івась Трава.

Як почує: «Куди йдеш?» –

Каже завжди одне й те ж:

«Як зізнаюся для вас –

Помчите за мною враз».

Якось біг Івась кудись,

Аж сусід Андрій з’явивсь.

Той спитав – той відповів,

Вживши звичних вісім слів,

І подався далі так,

Наче зграю стрів собак.

З двору вискочив – і в рів

Зовсім свіжий полетів,

Про який не встиг сусід

Попередити як слід…

А коли нога зрослась,

Балакучим став Івась:

Про всі плани донесе

Й розпитає геть про все!

 

Гайок байок

ДРУЖБАНКА

Лисиця з Півнем дружбу завела,

Зустрівши випадково край села.

Він з’ів пшенички-дару пів мішка –

І шлях їй показав до курника…

------

В політиці таку дружбанку знаю,

Та прізвища її не називаю,

Бо персонаж, що Півнем є у байці,

Образиться – і дасть мені по шапці.

 

МУШИНА МРІЯ

Якби мене та вознесли

У ранг Слона дурні Осли!

 

ЗАЯЧА НЕВДАЧА

На премію «Вгодований Кабан»

Відправив Заєць свій новий роман.

Та не діждавсь відзнаки куцохвіст,

Бо конкуренти з’їли, попри піст.

 

ПРОФЕСІЙНИЙ БРОВКО

Кіт пораду дав просту

Для Бровка: – Ти – на посту.

Не лови, шановний, ґав!

А Бровко йому: –Гав-гав!

Для повчань нема підстав:

Я, мій друже, не з роззяв!

 

Із гумористично-сатиричного

клунка

 

ЖІНОЧА ТАКТИКА

–Де пропав твій чоловік?

Вже його не бачив рік.

–Та він зайнятий.

–А чим?

–Спить постійно мій Юхим.

–Та ж учені торохтять:

Почуватись щоб на «п’ять»,

Має вісім лиш годин

Спати кожен із мужчин.

–Я це знаю й не таю,

Та снодійне в борщ даю,

Щоб Юхим і не охляв,

І за пляшку не пиляв!

 

ЩОДО НОВОЇ МОДИ

Нова в спілкування припхалася мода,

Яку нав’язав, очевидно, і вірус.

На запитання «Як справи, погода?»

У трубку жбурляємо спішно: –Плюс-мінус!

 

ФІЛОСОФІЯ

ЛИПКОРУКОГО

Що у хаті – те моє,

Дане самим Богом.

А можливість красти є –

То й все за порогом!

 

КЛОПОТИ СВЯТКУВАЛЬНИКА

Взимку свята, наче хмари,

Напливають - лиш стрічай.

То Андрія, то Варвари,

Після Сави - Миколай.

А різдв’яно-новорічні

Не минають днем одним...

Словом, клопоти є вічні,

Скільки, де ковтнуть і з ким.

 

ФАКТОР ВПЛИВУ

Зітхав столітній кожен ранок дід:

–На старість, кажуть, мати спокій слід.

А як ти будеш жить без метушні,

Коли ковтаєш краплі проносні?

 

ЗАПОВІДЬ ПОКІЙНИКУ

Щоб не травмуватись,

Треба розслаблятись.

А в такому стані

Люди тільки п’яні.

З цього мармелада

Виплива порада:

Хоч серед дороги

І простягнеш ноги,

Будуть ребра цілі,

Як хмільне у тілі!

 

ПАМ’ЯТКА

на день святого Миколая

На поріг лиш Миколай -

І кричиш йому: "Давай!"?

Ет, розсердиться святий -

Й скаже всім, що ти - скупий!

 

ЩОДО ВИМУШЕНОСТІ

Якби не їжа та візити до вбиральні,

Не полишав би вік Карпо своєї спальні.

 

ЩОДО НАПАРНИКІВ

Найкращі для судді напарники –

Не прокурори, а хабарники!

 

ЩОДО РОЗУМІННЯ

Розуміє й зубоскал,

Як людина кожна,

Що посада – п’єдестал,

Звідки впасти можна.

 

ЩОДО ПРИКМЕТИ

Ані снігу, ні морозу,

Але видно, що зима.

Ген дружиноньки погрозу

Вислуховує Кузьма:

–Не пущу у дім пияку,

Бо терпець урвавсь мені!

У корчмі четверту шапку

Пропиячив за три дні!

 

ЩОДО ПОВАГИ

На Ви Омелько – лиш з собою

Під час тривалого запою…

 

ВТРАТА

Бандюга вмер,

А з ним – і зло.

Сумне тепер

Без них село.

 

ДУРНА ПРЕМІЯ

Ех, субсидія пропала

Через премію дурну,

За яку сім’я гуляла

Наша днину не одну!..

 

ЛИПОВИЙ ГЕРОЙ

Ні день, ні ніч

Не стулить віч,

Все позира,

Чи не пора

Полишить вмент

Свій постамент?

 

ЗІЗНАННЯ ЧЕСНОЇ ЛЮДИНИ

У книзі популярній – тьма рядків

Про тих, кого я знаю особисто.

А ось про мене ні слівця, ні пів

Не сказано великим гумористом.

Одначе книгу з радістю читаю

І тішусь, що під сміх не потрапляю!

 

ЩОДО СТАРОГО

ТА НОВОГО РОКІВ

Рік був насправді роком Пацюка:

Нарито стільки – не позагрібати.

Надію покладемо на Бика –

Нам так бракує хазяїв рогатих!

 

ЩОДО ПРІЗВИСЬКА

Кремезна постать, голос – бас,

А прозивають: Унітаз.

Ви здогадалися чому?

Бо мають ні за що Хому,

Який навчився на віку

Брехню ковтати будь-яку!

 

ЩОДО МАСКАРАДІВ

Задовго до свят новорічних

Почав маскарадити світ,

Де сцен достобіса трагічних,

Які режисурить ковід.

В політиці - теж маскаради,

Де власників стільки хвальби,

Далеких від Бога і правди,

Близьких до наживи й ганьби.

 

ЩОДО ТРУДАРЯ

Складає плани відпочинку -

І це його робочі дні.

А байдикує лиш хвилинку,

Якою є два вихідні.

 

ЗАХИСНИК

Коли почує слово сатиричне,

Враз почуття проймає істеричне:

-Ну скільки можна шпетити людину?

Я за таке би вішав на бантину!

Ніхто на те уваги не звертає,

Бо зна: цей тип себе так захищає.

 

ВДАЛИЙ ОБМІН

Опонентові дав дулю,

А взамін отримав ґулю!

 

ЗІПСОВАНИЙ СВІТЛОФОР

І що ти візьмеш з цього типа,

Коли він оком липа й липа…

 

ТОЧКА ЗОРУ

ТРУТНЯ

Який резон

Було безон

ТРУТНЯи жити,

Якби не сон,

Не їсти й пити?

 

ПРИПУЩЕННЯ

Ой там, на току, на базарі,

Жінки чоловіків продавали…

(Народна пісня)

Якби жінки таке насправді право мали,

Вони б ніколи безробіттям не страждали!

 

РАДІСТЬ

Повезла сусідоньку «швидка» –

Тішуся дієвістю дзвінка…

 

ПОРАДА

Якщо вам ставлять роги,

В руках тримайте ноги!

 

СХВАЛЬНІ РЯДКИ

У Фейсбуці на думки

Сави Спочивальні

Ллються річкою думки

Звідусюди схвальні.

Кожен дякує за все

Й рисочку підводить:

"Хай дурниченьки верзе,

Як йому не шкодить!".

 

ОЧІКУВАНЕ

Кривавим стало личенько Карпа,

Бо спрацювала бритвонька тупа!

 

ПРОСТА ІСТИНА

Не страшна зима,

Як її нема!

 

ГРАФОМАНАМ

То є реальність, не омана,

Що впертість - сила графомана!

 

ХАБАРНИКАМ

Щоб кожному хабарнику до рук

Навіки приросло купюр сто штук!

 

БРЕХУНАМ

Щоб всяк брехун мав язика

Такого, як ото в бика!

 

ПУНКТУАЛЬНІСТЬ

Як тільки в байці дописав останнього рядка -

Відразу в дім сатирика постукав рік Бика!

 

НАГАДУВАННЯ ТИМ, ХТО ЗВИК ТІШИТИСЯ

Рік Пацюка побрів із України в глибину віків…

Але між нами залишилось ще чимало пацюків.

 

ЩОДО НОВОРІЧНИХ САЛЮТІВ

Всю ніч новорічні салюти гриміли…

Що ними «гарматники» мовить хотіли?

Що раді відчаленню року старого,

Який наробив стільки в світі страшного?

Що в році новому вбачають свою

Надію, що повнить добром сулію?

Чи, може, в отих голосистих салютах –

Душа казнокрадів, у хитрість закута?

А хлопцю-каліці вони нагадали

В окопах бійців, котрі в ніч цю не спали…

 

ЩОДО БЕНКЕТУВАННЯ

Не вмію, ні, бенкетувати,

Коли виносять душу з хати,

Коли і хату підпалити

Хохлами прагнуть московити…

Якщо не можеш ти говіти,

То краще у журбі згоріти.

 

ОЛІГАРХОВА ТРАДИЦІЯ

Жбурне на гульки грошей купу,

Аби змінить життя погоду,

Проблем щоб власних шкаралупу

Розбить об лоб свого народу…

 

БЮДЖЕТ І СЕКРЕТ

Оприлюднила владний бюджет

Для народу газета "Об стінку".

Й додала читачам на десерт

Гуморесок аж цілу сторінку!

У своєї коханої дід

Поцікавивсь: – А гумор до чого?

В ту ж хвилину отримав одвіт:

-Ти не петраєш, любий, нічого!

Я для тебе відкрию секрет,

Щоби мав ти малесеньку втіху:

Хто читатиме цей документ

З українців розумних без сміху?

 

ЖИВУЧІ ІСТОТИ

Тарганів нема в селі,

Горобців – у місті.

Та живучі москалі

В будь-якому місці!

 

ЩОДО СПАСІННЯ

Прагне місія "Чорти"

Всім надать спасіння

Від пияцтва, наркоти

Й заодно куріння.

Опанас довіривсь їй,

Бо теж мав проблему.

Гаманець спустошив свій,

Щоб закрити тему.

І миттєво позитив

Ця затія мала:

Тільки гроші заплатив -

Місія пропала...

 

НЕ ЛИКОМ ШИТИЙ

Не стало світла, та поет

Не залишив свій кабінет.

Знайшовши кілька свіч,

Узявсь за твір про ніч…

 

ВИВІДЕНА ТАЄМНИЦЯ

Єдине пам’ятає бюрократ:

«Тримайсь зубами за держапарат!».

 

ПОЯСНЮВАЛЬНА

Хлопці не били Наума –

Вибивали пил з костюма!

 

Веселі каруселі

 

СЮРПРИЗ

Не одну раніш хвилинку

З рідним братом Ростиком

Новорічну ми ялинку

Прикрашали дощиком.

Та відпала ця потреба

(Тіштесь, руки й ніженьки!).

На ялинку прямо з неба

Ллється дощ справжнісінький…

 

НОВОРІЧНЕ

Що за ялинкові

Паркові прикраси,

Рудокольорові,

До горішків ласі?

Стрілами між гілок

Прокладають траси…

Розпінав Гриць білок,

Вивірок – Тарасик.

 

Грам епіграм

 

НЕОНІЛА ДИБ’ЯК

Хай заздрять балетні таланти:

Навчилася я і в не двадцять

Стояти на сцені на пальцях,

Озувши рожеві пуанти!

 

ОЛЕГУ ЧОРНОГУЗУ

Чимало в Україні романістів -

І має знати всяк, як власний хліб:

Над ними Ви - на сантиметрів двісті,

Над Вами - тільки Майстра німб!

 

Перо до пера

 

НЕОЧІКУВАНІСТЬ

М’який, біленький, несміливий –

Сніг випав зранку на Тульчин:

Грудневий подарунок, диво

Із кліматичних змін-причин!

                         Юрій Хмелевський

М’який, біленький, несміливий –

Сніг випав зранку на Тульчин:

Грудневий подарунок, диво

Із кліматичних змін-причин!

А в Тульчині всі люди, мабуть,

Його під вечір ждали десь,

Твердого, чорного нахабу,

Що настрій зіпсує увесь!

 

Замильовки

 

ВНИЗ ПО ВИСХІДНІЙ

Перший етап

Молоко матері.

Молоко корови.

Другий етап

Домашнє вино.

Самогон.

Державна горілка.

Імпортне спиртне.

Третій етап

Лікарські трави.

Пігулки.

Уколи.

Капельниці.

Хірургічні втручання.

Реанімація.

Могила.

 

АКАДЕМІКИ

Мати вранці будила:

–Вставай, сину. Корову вже треба гнати пасти!

Ох, як хотілося, аби в ту хвилину корова здохла…

А вона ж була годувальницею.

Нині корову мало хто тримає. Бо нема кому її пасти. Тепер діти, як у селі, так в місті, ще з дошкільного віку – академіки. Вони всі – у смартфонах.

А батьки – на заробітках. Бабусі ж із дідусями зайняті опікуванням академіків. І основне завдання своє бачать у тому, щоб смартфонщиків із хати випровадити. Світ за очі. Щоб не набридали.

І йдуть академіки – хто куди. Одні – у навчальний заклад, інші – на недобудову чи залізничну станцію. Селфі робити, курити та матюкатися.

І досягають результатів: калічаться фізично та духовно.

А коли батьки повертаються додому, деякі академіки вже в наркодиспансери чи в’язниці збираються. Лише тоді прилюдно себе запитують:

–Що ми не так робили? Годували, одягали, грошима забезпечували…

Дехто їм підказує:

–Не жили з дітьми!

І то –гірка правда.

 

НАЇВНІСТЬ

Прогулююся біля річки…

Аж ген стоять два підлітки. Схоже, з уроків змилися.

Нижчий несамовито курить. А вищий заповзято матюкається.

Поодинокі мандрівники їх якнайшвидше обминають.

А я заховався у затінку розлогої верби і став спостерігати, вдавшись до роздумів…

Бачиш, той, що смалить цигарку, мовчить, як риба. Напевно, з культурної сім’ї. На відміну від свого напарника, який нормального слова вимовити не може. Такі гне сатанинські афоризми, що ворони порозліталися! Брав би приклад із мовчазного прогульника, який труїть свій організм, але не пускає в душу поганих слів. І це надає йому переваги.

У цю мить мені закрутило в носі. І я заходився хустинкою його вгамовувати.

Коли ж підняв очі на підлітків, побачив, що юний курець кинув недопалок під ноги. А грубіян дістав з ранця цигарку і запалив. Димисько миттєво заховав його силует у своїх обіймах. Натомість недавній мовчазний курець почав неймовірно матюкатися…

Я спересердя плюнув – і, йдучи геть, подумки пошпетив себе за наївність.

 

СЮРПРИЗ

Степан вирішив піднести своїй дружині на день народження сюрприз.

Зібрався – і чкурнув уперше за свій шлюбний період у районний центр! Підстригтися! Бо штатний перукар – сусід Данило пішов у засвіти. А заміни в селі йому немає. Тоді як Стефа постійно бурчить: «Заріс, як мавпа. Коли я тебе людиною побачу?».

Ото і подався шукати перукарню…

Дістався маршруткою в Шепетилівку. І заходився шукати місце, де роблять зачіски.

Ходив не довго. На одному з будинків побачив написану іноземною мовою вивіску. І зрозумів, що це те саме місце.

Зайшов – а там симпатичні жіночки в білих халатах навперейми:

–Ми вас так чекали, так чекали! Роздягайтеся!

Степан верхній одяг зняв. А ті йому:

–Знімайте штани!

–А ви й там будете стригти? – запитав.

–Побачимо. Якщо знадобиться, то будемо, – пояснила одна з господинь.

–Мені потрібна тільки гарна зачіска, – почав було уточнювати Степан. –Хочу жінці сюрприз піднести на день її народження.

–Буде сюрприз, – запевнила інша господиня.

Нагнули Степана – і в сідничний отвір щось запхали…

Додому Степан летів на крилах, того не помічаючи.

Лише згодом дізнався, що побував у приватній фірмі, яка ставить клієнтам клізми.

Більше в райцентр Степан – ні ногою. Навчився стригти сам себе. Стефі на радість і собі на спокій. І взявся вивчати іноземні мови.

 

НЕ ДИВНА ДИВИНА

Відчули, що не бджоли, а оси. І поховалися. В кубла.

Гудуть, вкусити перестрічного ждуть.

Та ніхто їм на очі не трапляється. Тільки вітер холодний штовхається.

Подзижчали, в жала свіжу злість поклали - і з кубла повилітали...

І покусали! Начальника пожежної частини.

Де після цього? Запитайте навіть у дурного.

 

ДЕВАЛЬВАЦІЯ НЕ СПОСТЕРІГАЄТЬСЯ

Тридцять років тому на підході до прилавка він тицьнув мені двадцятку:

–Візьми у складчину!

–Заховай, – чемно відповів я, знаючи, що такі гроші ніякої особливої ролі не відіграють у нашому замовленні.

І випивку та закуску придбав за власні кошти.

Так тривало тридцять років. Він давав двадцятку, я від неї відмовлявся й обходився своїми кровними, замовляючи і рідке, і густе.

Сьогодні він знов дістав із кишені двадцятку:

–Бери, що маю.

Але я традиційно відхилив його допомогу:

–Облиш, я розрахуюся.

Лише тоді він заявив:

–А девальвація гривні не спостерігається!

І має рацію.

 

ОББРІХАНИЙ ЧОЛОВІК

Сідлав батьків.

Запрягав до роботи замість себе молодших.

Гнуздав дружину.

Батожив дітей…

А кажуть, не має жодного відношення до професії конюха.

Брехня!

 

ЯК НЕ ПРОСПАТИ НОВИЙ РІК?

Біда в мене, як і в багатьох чоловіків: після проводів старого року просипаю новорічне святкування…

Тож нинішнього 31 грудня дружина дала прочитати опубліковану в Інтернеті пораду спеціаліста.

У ній насамперед зазначається, що передноворічну сонливість можна компенсувати, поспавши декілька годин вдень чи вечором.

А хіба я цього не роблю? До обіду проводжаю старий рік, а після обіду даю хропака. А прокинутися о 24-й не можу, як би мене не термосили і не намагалися посадити за святковий стіл.

Далі спеціаліст радить для проганяння сонливості використовувати аеробні навантаження.

Чи ж я їх оминаю? Сто разів упаду з дивана на підлогу, поки дружина не прив’яже мене. А до тями приходжу лише під ранок Нового року.

А ще пропонує спеціаліст повертати бадьорість катанням на лижах чи ковзанах.

А чому не на санках? Хіба після змістовних проводів старого року ти встоїш на тих причандаллях? Зрештою, де нині снігу чи льоду знайдеш? Була ковзанках у під’їзді, але після падіння голови ОСББ та перелому руки її ліквідувала наша двірничка кількома відрами піску.

І ще є одна порада спеціаліста любителям просипати Новий рік. Він каже, що перед зустріччю Нового року необхідно використовувати яскраве світло, яке також проганяє сонливість.

А де я візьму те яскраве світло у квартирі? За звичайне розраховуватися нічим.

Тому, напевно, і нинішній Новий рік просплю. Бо проводжати старий почнемо сьогодні з друзями з десятої години, щоб до полудня всі тости проголосити і жодної чарки не пропустити. А там по домівках розбрестися та спати вкластися. Щоб потім проспати Новий рік.

А ви не знаєте інших методів боротьби із сонливістю?

 

ШИРОКИЙ ВИБІР

Прогноз погоди.

Анатомія.

Біологія.

Екскурсійний супровід.

Кліматичні катаклізми.

Діагнози.

Інтимні бажання.

Корисні копалини.

Та багато іншого.

І все це – у сучасних естрадних піснях!

 

КОРОТКИМИ ПЕРЕБІЖКАМИ

*Якщо постійно забуваєш вносити свою частку коштів на спільний фуршет, значить, у тебе – прибутковий склероз.

А якщо, забувши про інших, сам розраховуєшся за спільний фуршет, це ознака склерозу збиткового.

*Пильнуй, стороже, аби тебе не вкрали!

*Брехав, але правдиво.

*Випив – і тішся, поки не виблював!

*Людина, яка постійно плаче або регоче, схожа на божевільну.

*Забуваючи батьків, забуваємо себе.

*Гасло шахрая: «У новому році – до нових оборудок!».

*Покласти там, де взяв, не можна того, чого вже немає.

*Виконаємо завдання локдауну достроково!

*Шлюб – не вирок, але його оприлюднення слухають стоячи.

*Справжнє українське сало лякає лише його підробників.

*Неканонічність Росії почалася з неканонічності її церкви.

*Де пам’ять, там перемога.

*Усуваючи нерівність, вартість ремонту ось-ось сягне ціни телевізора!

*Втріскався по самі аліменти!

*Дорогий смартфон – ото і весь інтелект його власника!

 

ФУТБОЛІЗМИ

*Пішов би в м’ячі, якби не били, а лише подавали!

*Ворота були на замку, а голи залітали у відчинену хвіртку...

*Пройшов захисні редути і вийшов сам-на-сам із воротарем, але без м’яча.

*Удар головою подарував нападнику гулю на лобі.

*Захист тріщав по швах через неякісне пошиття форми.

*Суддя призначив пенальті на сьому ранку.

*Команда вийшла на поле, засіяне кукурудзою...

*М’яч вийшов за межі дозволеного!

*Захисник не встигав за нападником замітати сліди.

*Команда ніколи не знаходила собі місця в турнірній таблиці.

Від арбітра гравець отримав банківську картку!

*Гра без глядачів дозволяє футболістам чухатися в делікатних місцях.

*Лисі футболісти заводять бороди для того, щоб після невдалих ударів головою по м’ячу було на кого вину спихати.

*Не злодій, а свиснув одинадцятиметрового!

*Склад команди був переповнений нікому непотрібними футболістами.

*Нападник, перебуваючи поза грою, напився...

*Вийти заміж за захисника змусили приставання нападника.

*Розгромний рахунок свідчив про надмірне захоплення футболістами рестораними стравами.

*Нападник випередив воротаря суперників - і першим припав до пляшки з водою!

*Подаючи кутовий, думав про круглий стіл.

*Відмовлявся пробивати пенальті цвяхом.

*Виходив на заміну, оскільки потрапляти в основу не дозволяв поганий зір.

*Штрафні удари виконував кулаками.

*Таку футболіст мав техніку, що соромився її висовувати з гаража!

*Хотів заробити собі статки ногами, але дійшов ручки - й опинився в жебраках.

*Забивати голи навчився без молотка.

*Фінальний свисток засвідчив, що за гру суддю так і не прибили.

*Команди виходять на поле в різній за кольором формі для того, щоб урізноманітнити гру.

*Нападник дорожив кожним м’ячем, продаючи за найвигіднішою ціною.

*Форвард гостей сіяв на полі господарів паніку найвищого сорту!

*Грали в закритий футбол із відкритим забралом.

*Кожен точний пас - результат копіткого шліфування бутсів.

*На підступах до свого штрафного майданчика господарі викопали глибокий рів.

*Слизький рахунок матчу забезпечував безперервний дощ.

   

м.Рівне