МИКОЛА ПЕТРЕНКО - АДАМОВІ БРАТИ

|

А Д А М О В І    Б Р А Т И

 

РУКОПИС ЦІЄЇ КНИГИ МЕНІ ОСОБИСТО НАДІСЛАВ МИКОЛА ПЕТРЕНКО ДЛЯ ЧИТАННЯ, ПОШИРЕННЯ НА РАДІО І ПЕРЕКЛАДІВ НА ЄВРОПЕЙСЬКІ МОВИ...        Коротке вибране  - ТАК НАПИСАВ АВТОР, долучайтесь до читання, а ще надіюсь встигнемо до 100 річчя автора начитати голосом українців з усих континентів. щоб принести поету радість, можна і співати. Тут, як написав Микола Петренко є вірші Переважно нові, є трохи й давніших – Є із розділів ІМЕНА, ДРУГІ ВІДВІДИНИ БУХЕНВАЛЬДА, ІЗ ДАВНЬОГО ДОРОГОГО… ( Петро Олар - кінорежисер ЛИТВА) Я, з дозволу автора надрукую в Литві три примірники цієї книги ,як личить автору, його донці...і одну залишу собі..., а ви замовляйте і нова пошта вам доставить ваш примірник творів юного душею автора зі Львова.

 БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Петренко Микола  Євгенович народився  6 листопада 1925 р. в м. Лохвиця Полтавської області, в сім‘ї робітника. Першокласником пережив страшний голодомор 1933 р. , кілька років сім‘я жила без репресованого батька, засланого на будови п‘ятирічки за участь у визвольних змаганнях (був членом КПУ).

Під час тимчасової окупації за участь у підпільній роботі був заарештований і вивезений на примусові роботи в Німеччину. За спробу втечі відбував покарання в концтаборі, спершу це був Янівський у Львові, потім Бухенвальд, зрештою його філіал Штокбах при металургійному комбінаті. Визволений американськими військами.

 Після повернення на батьківщину пройшов фільтраційні та трудові табори – шахти Донбасу, лісорозробні та рибні промисли Камчатки.

 Повернувшися через шість років на Україну, працював журналістом, одночасно здобув вищу освіту.

Автор 120 ниг: проза, поезія, гумор, публіцистика, вірші для дітей, казки, пісенні тексти. Автор кількох п‘єс та лібрето музичних вистав, які ставилися переважно на сценах львівських театрів.

Автор до трьохсот пісень, деякі з них визнавалися переможцями  конкурсів, кращими піснями року.

Лауреат більше двадцяти літературних премій, вітчизняних і закордонних.  Нагороджений орденом Ярослава Мудрого-5,  Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України, Великим Золотим Знаком (Німеччина). Заслужений працівник культури України.  

 

 Адреса:   м. Львів   79017   в. Ростислава Братуня, 3, кв. 38   

т. 2-75-38-12      моб. 067  9215167    Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

ЗМІСТ: електонної книги Миколи Петренка " АДАМОВІ БРАТИ" 

КАРТА УКРАЇНИ

  1. Карта України
  2. День козацької Покрови
  3. В сто перше
  4. Вибір
  5. Проби
  6. Ми нізвідки прийшли
  7. На святих берегах
  8. Перша дорога
  9. На будові
  10. Нетерплячка
  11. Дід казав…
  12. Батькова епоха
  13. За батька
  14. Адамові брати
  15. Ховайте розум
  16. Тільки що й треба

СУХАРІ ДЛЯ СТРАЖДУЩИХ

  1. Я ріс
  2. Великодний ранок
  3. Тільки що й треба
  4. Паперовий кораблик
  5. Що на вечерю
  6. Бог і мати
  7. Вишиванка від ангела
  8. Не допустить Господь
  9. Вигнанець
  10. Ти плакала
  11. Дівчина із маками
  12. Прощення
  13. Вітряк для Василя Барки
  14. Відсвіт високої краси
  15. Сухарі для страждущих
  16. Сховки

ДРУГІ ВІДВІДИНИ БУХЕНВАЛЬДА

  1. Другі відвідини Бухенвальду
  2. Перегуки
  3. За колючими дротами
  4. Як ми грілися біля крематорію
  5. Музика для кобри
  6. Бойовище
  7. Щаслива сорочка
  8. Маревна сіножать
  9. Крізь дротяне сито
  10. Шахтарська лють
  11. Запросини
  12. «Не убий!..»
  13. Недобрий день
  14. Епоха злоби
  15. Ангел з мечем
  16. Мокрі бджоли
  17. Український реквієм

КАМЧАТСЬКА ПАСТОРАЛЬ                             

  1. Камчатська пастораль

ДЗВОНИ ІЗ ЛАВРИ

  1. Твій прихід
  2. По саму креш
  3. Намова на зраду
  4. Зреченці?..
  5. Намарне
  6. Брати
  7. Молода жертва
  8. Ти сам!
  9. Хіба не я?
  10. Я не молюсь
  11. Троє
  12. Спроба творення див
  13. За Іродовим повелінням
  14. Я творю свій ковчег
  15. У череві кита
  16. Зважай на Божий гнів
  17. Не вбивав
  18. Бунт
  19. Попсуті дарунками
  20. Воскресіння безсмертного
  21. Того, хто воскресне
  22. Так, це Ти
  23. Сатанинські радощі

ПРОСТЯГАЛА ВОНА РУКУ СВОЮ

  1. Вважай на Божий гнів
  2. Шукати щастя
  3. Під музику дерев
  4. Лелече гніздо
  5. Боюсь
  6. Ми проводжали Ноя
  7. Знову той танець
  8. Простягала вона руку свою
  9. Прийшла
  10. Вітражі
  11. Засипле нашу стежку
  12. Паперова троянда
  13. Соляний стовп
  14. Інша тінь
  15. Світ кращий
  16. Підтекст

СВІЧА НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ

 

  1. Свіча на Чернечій Горі
  2. Кричи в пустелі
  3. Кодована для мене книга
  4. Дім для слова
  5. Тоді я оживу!
  6. Болісні стигми
  7. Розстріляний заживо
  8. Він у вічній мерзлоті
  9. Роздум для неокласиків
  10. Прощальні рядки Ол. Олеся
  11. Довженко під Крутами
  12. В гостях у Максима Рильського
  13. Стременна Андрія Малишка
  14. Стусова коляда
  15. Світле видиво
  16. Візит Віри Вовк
  17. Львівські гостини
  18. На вечорі Миколи Вінграновського
  19. Прикрий хоч руками
  20. На дні рукотворного моря
  21. Перехожий
  22. Поминки крука
  23. Утопія
  24. «Мелодія» Скорика
  25. Станіслав Паліндромний
  26. Дачні дощі
  27. Дівчині з предовгою косою 
  28. «С вещамі!..»                                   
  29. Домагайтесь!
  30. Смерть читача

ЗВАБНІ КРИЛА КУЛІС                  

  1. Портрет сивого гетьмана
  2. Вечір з Механтропом
  3. Вибір долі
  4. Правда собачої буди
  5. Північна рапсодія В. Барвінського
  6. Іванова проща
  7. Баритонна окраса слова
  8. Бенефіс
  9. Мелодія Скорика
  10. Зіграйте ще
  11. Грим для правди
  12. Лохвицький театр часів окупації

ПАЛІТРА ЛЬВІВСЬКОГО БРУКУ

 

  1. Перенаселення
  2. Г. І. Пінзель
  3. Образ розп’ятого
  4. Колова графіка дерев
  5. Пошук голки
  6. Іване, холодно
  7. Ген там твій світ
  8. Створений жартома
  9. Оздоби юрби
  10. Творімо!

НЕБЕСНИЙ ПРИХИСТОК

 

  1. Над безоднею знань
  2. Автопортрет
  3. Демон
  4. Я й живу
  5. У черзі за щастям
  6. Обіч
  7. Втеча
  8. Не вдома
  9. Плечем до тіні
  10. Заблуда
  11. Пустка
  12. Самоспалення
  13. Грядка конопель
  14. На покуті, під образами
  15. Серце
  16. Тихо-тихо…
  17. Недобрий день
  18. Запросини
  19. Срібен човен
  20. Сковородинські позички
  21. Та годі
  22. Свічка від України
  23. На Чернечу Гору

 

 

КАРТА УКРАЇНИ

______________

 

КАРТА УКРАЇНИ

Чим плачу за щирість, за довіру,

За твої надії, за руїни?

Це коли б із серця здерти шкіру –

Ось тобі і карта України.

 

Все на нім криваві шрами, стигми,

Все на нім сльозить і мироточить;

І одвічним подивом застигли

Матерів від горя збляклі очі.

 

Все на нім обшарпане і рване,

Мов цькувала чорна доля псами,

Все на нім – немов Господні рани,

А чи доля, скута ланцюгами.

 

Навіть в мене, навіть в маловіра

Кров скипає зернями отрути…

Україно, здерта з серця шкіра,

Слово правди, богом непочуте!..

 

 

ДЕНЬ КОЗАЦЬКОЇ ПОКРОВИ

 

Женеш коня, пришпорюєш, батожиш –

У грудях повно юної снаги, -

Назустріч дням, підступним і ворожим,

Назустріч дням, де люті вороги.

 

Це жереб наш, це наша чорна мітка,

О так, самі ми вибрали її;

І наша лють, і наша честь – за свідка,

Де гук борні, де бурі, де бої.

 

Так, ми зросли між брехень, зрад, омани,

Одна лиш правда, вроджена в борні:

Звіріють яничарські ятагани,

І з-під сердець вихлюпують пісні!

 

Вже нашу віру – вогнекрилу птау

Жага борні у небо підніма,

І дух наш не здригається від жаху,

І осторога кличе задарма.

 

Наш ворог вічний, звик  перемагати,

До владувань у чорні дні сваволь –

Та з нами правда, з нами Бог і Мати,

І небом дана неминучість доль!

 

Так, ми впадем – і встанем: бо така вже

В серцях жага, якій клялися ми -

А там козацька слава жито в’яже,

Під небом, де бунтуються громи!

 

 

В СТО ПЕРШЕ

 

Сатанинський чи божий проклін,

Чи заклята ворожа всесилість?

Вже загинуло сто Україн,

Сто дубових хрестів похилились;

 

Вже запалися сотні могил,

Похлинулися всоте Сибіри,

І немає для плину кормил,

І немає ні правди, ні віри.

 

Кровоточать сто чорних руїн,

В наших чайок потрощені весла…

Вже загинуло сто Україн –

Але як це: сто перша воскресла!

 

Реготатимуть сотні почвар,

Як палитимуть книги пророчі.

Тільки – з попелу встане «Кобзар»,

Наче ранок з одвічної ночі.

 

Все забулось – могили, хрести:

Піднімаємось в силі для звершень!

О, як важко калині рости,

О, як славно – неначе в сто перше!

 

  

ВИБІР

 

Ось так воно було, що й зрозуміти годі –

Бо це уже мої, не божеські труди:

Я вибрав свій народ поміж усіх народів,

Я матір попросив: – Ось тут мене вроди!

 

І мати в радості не мовила: тут вбого,

Тут пострахи неволь, тут грати, тут хула…

А мати пелюшки із полотна льняного

Відкраяла мені і пісню зачала.

 

І повела мене до школи: – Вчися, хлопче!

І кликала збирать колосся по стерні,

І вчила зневажать, хто нашу правду топче,

І щастя пестила, щоб викроїть мені.

 

В нім виміри звитяг від Юрія до Спаса,

В нім виміри висот любові і добра;

Та правди не знайти, щоб вища від Тараса,

І вод цілющіших, ніж з безміру Дніпра.

 

О скільки ще знегод свою ощірять пащу,

О скільки ще громів над нами прогримить!..

Та знаю: вибрав я між кращих щонайкращу –

Щоб долю вистраждать, щоб вірить і любить!

  

ПРОБИ

 

Спершу – діти, а потім – як слуги,

А ще потім – раби? Не раби?

Наче Бог одружився вже вдруге,

І любов дотепер розгубив.

 

Ось же ми – правдолюбні та гожі,

Ти таких нас підвів до воріт:

Йдіть – дороги незрадні та божі,

А за ними – теж божеський світ!..

 

Не тривожтесь – я всюди із вами,

Я ж люблю вас, люблю вас усіх!.. –

Грілись душі ясними словами,

Прочуваючи велич утіх.

 

Та й самі ми – з любові і правди,

Кожен в честі, несхибні мужі.

Нащо знати, що трапиться завтра,

Лиш би гріх не торкнувся душі.

 

Ось отак чи не так – нам не знати,

В книзі доль ні рядочка нема…

Ти ще будеш усіх нас карати,

Будуть орди, потопи, чума.

 

По сьогодні -  будяччя на ниві,

По сьогодні – колючі терни.

Ми терплячі – а душі вразливі,

В них по вінця терпкої вини.

 

Це життя ще усіх нас відмучить,

Перетлумить – та ми не помрем:

Божі діти – чи швидше: байстрюччя,

Попри все – а Божій ласці живем!...

 

МИ НІЗВІДКИ ПРИЙШЛИ

 

Ми нізвідки прийшли –

Ми прийшли із дороги в нікуди,

Ми нізвідки прийшли –

Ні, ми з гіршого - з царства облуд;

Ми із лісу прийшли,

Де з осик висне зашморг Іуди:

Їх багато було –

Тих дерев, тих офір для Іуд.

 

Вже й не вірили нам:

Мов ковтнули болотяні нетрі,

І розслаблення волі,

І віра безбарвна, плитка:

Ми нізвідки прийшли,

Ми з нічого, ми биті і вперті,

Ми в нікуди ішли –

Щось нас досі туди заклика.

 

Тільки ж наше ніщо

Має радощі, барви і звуки,

Має душу дитинну,

Що хоче не хоче – зроста,

Що вбирає весну –

І весна нас бере на поруки,

Бо ж несли ми не щось –

Ми несли на раменах Христа.

 

НА СВЯТИХ БЕРЕГАХ

 

Коли навпіл Вкраїну розколоть –

То це Дніпро, і плавні, і пороги:

У цім Дніпрі купався сам Господь,

І Магдалина мила босі ноги.

 

Вони ішли либонь в Єрусалим,

Йшли якось так, не поминувши Київ, –

І ген в степу курився сизий дим,

І в ковилі губився шлях Батиїв.

 

Ішли гуртом, і першим Божий Син,

Ішли у край, де вищу воля являть –

І це Дніпро подав їм п’ять рибин,

І це калина їм вділила ягід.

 

Вони ішли – бо новий час гряде,

І будуть всі величними й простими,

Ще вірили, що з неба упаде

Найвища милість росами густими.

 

Воскресним кличем вабив переліг,

І небокрай вклонявся першим грозам:

Тут сам Господь схилився до чепіг,

І спрагле зерно кидав у чорнозем.

 

І будуть душі світлі, наче плоть,

І будуть роки гожі та преславні, –

Бо ж не даремно освятив Господь

Дніпром цю землю у часи прадавні.

 

ПЕРША ДОРОГА

 

Дорога ця – до храму. Так. До Бога.

Ну звісно, поряд місто чи село.

Чи перший знав, куди веде дорога –

Пройшов, коли ще й храму не було.

Прийшов: ось тут молитимусь Перуну,

І Ладі, і Купалі, і Марі!..

Ось тут болота і ліси розсуну,

Ось тут засну – при буйному Дніпрі!..

Ось тут збуджусь, підкину сіна в ясла –

Бо так велить, не знаю хто велить.

А тут, в степу, збудую Переяслав –

Щоб в добрий час онуків звеселить.

Вони зростуть для слави і спромоги,

Гінке пагіння, світле й молоде.

А сам – туди, куди нема дороги,

Ну так, до храму – хто його зведе?..

 

НА БУДОВІ

 

Мій  друже хороший, мій брате,

Ми разом – плече до плеча… -

Коли будувалася вежа,

Ота, надвисока, до хмар.

 

Ота, що ще вище, ще вище!

Все місто чутками гуло.

Ми також прийшли на будову –

В нас руки, і ми молоді.

 

В нас душі, що прагнули висі,

В нас пісня, що в далеч зліта.

Нам кажуть: - А хто ви, і звідки?

Бо й мова у вас не така…

 

Нам кажуть: - Завалиться вежа,

А ви ще такі молоді!..

Нам кажуть про чорну розпуку,

Про мрії, розбиті навік.

 

А ми молоді і затяті,

І пісня у нас на устах:

Нехай хоч завалиться й тричі –

Та поки до хмар дороста!

 

Ми кажем: - Так треба, так гоже!

Бо й ми ще такі молоді!..

Мій друже, нам праглося неба!

Мій друже хороший – навік!..

 

НЕТЕРПЛЯЧКА

 

Важиш, хлопче, на пожертву,

Важиш, певно, неспроста:

Ще будують нашу церкву,

Ще ні дзвона, ні хреста,

Ще далеко перші святки,

Ще на небі божа рать, –

Ми ж уже – на торбу латку:

Біля церкви старцювать!..

 

ДІД КАЗАВ

 

В царстві суєтної благодаті,

В царстві правдожерства і бридні –

Дід казав: - Ми розумом багаті?

Прикидався, внучку:  ми дурні!..

 

Ти прикинься: ваша правда вища,

Ваша мудрість подивом пройма!.. –

То можливо, що тебе й не знищать,

А мені вже радості нема.

 

Я уже горланив: - Я не з вами!

Я осяг Закон із Божих уст;

Я уже вдавлюся Соловками,

Де шаліє сталінський Прокруст!..

 

Діду мій, тяжкі твої уроки –

Інеєм на вранішню траву…

В царстві, де пророки кривобокі,

Я однак молюся і живу!..

 

БАТЬКОВА ЕПОХА

 

Нарвані м’язи, батькове сім’я,

Краплі червоні в тромбах трави…

…Ставили їх тім’ям до тім’я -

Щоб одним пострілом дві голови!..

 

Ні, так не завжди, це тільки символ,

Це стяг епохи, це знак на лобі…

…Ще батько юний – вже батько сивий,

І тяжко дихать людській подобі…

 

Там Азовсталі, там Дніпрельстани,

Там літаків яснозора хмара!..

…Приходила з обшуком, звивиста станом,

Чекістка із псевдо «Козачка Сара»!..

 

Батько з арешту та до арешту,

Батько з будови та на будову…

…А мати носить воду решетом,

А я малий ще – пасу корову…

 

Були неділі – зійшли на будні,

Були крилаті – стали безкрилі…

…Батько пророчив: «Все так не буде!..»

Батькові горло снігом забило…

 

ЗА БАТЬКА

 

Батьків присуд – може я відбуду,

Перетерплю, згіркну, проклену?..

Бо вже й так – де дітися від блуду,

Що мене загнав на чужину?..

 

Батько сивий, зморені суглоби –

Хай приляже, хай передихне:

В чорнім царстві лютості і злоби

Не його хай судять, а мене.

 

Злобна нечисть – а вже й півні треті! –

Вже, неначе круки на хрестах!..

А у мене зірка на кашкеті

І вождівський заклик а устах.

 

Я міцний, я не боюсь, що згину,

В мене більше віри і надій!..

Батько сивий, батько каже: – Сину!.. –

І зникає в хузі сніговій…

 

АДАМОВІ БРАТИ

 

Глини вдосталь – чавка під ногами:

Це – заміс, це лік від самоти:

Господи, зліпи нас! Ми Адами!

Нам жінок не треба – ми брати.

 

Що нам рай – там зваба: змій на древі,

І твоє на яблука табу.

Ми брати отій майбутній Єві –

Тільки ж ми вже вибрали судьбу.

 

Ми брати, і нам не треба раю,

Господи, змахни сльозу із віч:

Світ який – ані кінця, ні краю,

Тільки ж ми – на Хортицю, на Січ!

 

Ми на Січ! Іржать нетямні коні,

Зваги шал нам в очі загляда:

Там біда на дальньому кордоні,

Там в степах клубочиться орда.

 

Там частунок – чебрецева щерба,

Там кадильний дим від полину:

Господи, лиши нам наші ребра,

Хоч одне – на праведну жону!

 

Що над ким зросте колюче терня,

А над ким – тополя, мов свіча!

Хтось із трьох – один! – домів поверне,

Ось того хай Єва зустріча!

 

Господи, в житті цім повно чару,

Єва теж – єдина в самоті:

Хай насушить яблук для узвару,

Хай наварить щемної куті.

 

Щось іще уродить в божім лоні –

Нам того повік не осягти.

Господи, іржать гривасті коні:

Ми на Січ, нас трійко – ми брати!

 

 

ХОВАЙТЕ РОЗУМ!..

 

Що вже судилось – не об’їдеш возом

В гулажнім царстві тих жахних років:

Так, слідчі знали: ми ховаєм розум,

Бо ж судять дурнів, а не мудраків.

 

Тож спершу треба плюнути у вічі,

Принизить, потоптатись чобітьми:

Ви мудрі, так? Але мудріші слідчі,

А ви уже сіріші від мишви.

 

Так, ви йому – цитатами із віршів,

Він дещо чув – зі школи, десь-колись.

О, він оцінить – ти одержиш більше,

Бо в нього розум – то уставна слизь.

 

Гурма цитат – о так, вони готові

В петлю, на розстріл, чи й на ешафот;

Сказав би більше – у «останнім слові», -

От лиш суддя тобі затулить рот.

 

І вирок той, немов із неба позов,

Тобі наосліп долю розруба:

Ховайте розум! О, ховайте розум!

Бо то така немисляча доба…

  

ТІЛЬКИ ЩО Й ТРЕБА

 

Скільки змарновано в тузі й печалі,

Скільки пішло вже із вітром і з димом:

Тільки що й треба – бути звичайним,

Тільки що й треба – бути щасливим.

 

Тільки що й треба – праці до поту,

Тільки що й треба – радісні вісті,

Тільки що й треба – храм після посту,

Тільки що й треба – вірної пісні.

 

Тільки що й треба – дружби, любові,

Тільки що й треба – сонця і неба:

Тільки що й треба – правди у слові,

Тільки що й треба, тільки що й треба…

 

 

СУХАРІ ДЛЯ СТРАЖДУЩИХ

--------------------------------------------

Я РІС

 

Я ріс – наче ніс до ікони свічу,

Я ніс, я підходив під крилос.

Господь мене зміряв, сказав: – Доточу!

Бо щось ти, козаче, не виріс!

 

Всіх бачу – тебе ж не примічу в юрбі,

У цьому побожному світі.

Я шапку із шликом дарую тобі –

І будеш мені на приміті!

 

Ось так: наче хтось підсадив на коня –

І скоком у поле безкрає!

Я рівний в цій шапці, я з тими рідня

Хто зорі із неба зриває!

 

Ось так – хоч я й досі не хтось, а хлопча,

Росту я, не відаю сраму –

А десь наді мною зоріє свіча,

Що ніс я до Божого храму!..

 

 

 

ВЕЛИКОДНИЙ РАНОК

 

Весна - і колом голова,

І сонце в небі скоком,

І все довкола ожива,

І все аж бризка соком!

 

Весна – і святить  паску храм

У великодніх росах!

І не печальмось, що десь там

Читає в хащах осінь.

 

Та це ж неправда, це мана,

Душа цьому перечить –

Цей гам пташиний, ця весна,

Ця великодня клечень!

 

і ця розбуджена краса

В поривній крутоверті,

і Той, хто нині воскреса –

Для чого? Щоб померти?

 

Вставай, пробуджуйся, не спи!

Усе бринить і тенька;

Повітря, хоч в’яжи в снопи,

І втіха молоденька;

 

І повна сміху дітлашня,

І свічка до ікони,

І юність – гей, сідла коня:

Зі щастям перегони!..

 

 

 

ПАПЕРОВИЙ КОРАБЛИК

 

Це якесь несправжнє марево,

Не такого я хотів… -

Паперовий мій кораблику,

Ти  на айсберг налетів!..

 

І ніхто-ніхто не знатиме,

Як воно і що воно:

На борту музика гратиме,

Доки підеш ти на дно!

 

Туга в серці занімілому,

Бенкетує чорний шал:

Капітан в костюмі білому

З рук не випустить штурвал.

 

А Дюймовочка з Телесиком –

Не загинули ж бо, ні:

Десь вони – сидять за веслами

У маленькому човні…

 

Врешті – небо геть розхмарилось,
Звівся вітер-шестикрил –

Паперовий мій кораблику

З шовком маревних вітрил.

 

 

 

ЩО НА ВЕЧЕРЮ?

 

Журба в душі не скоро переброде,

Де відповідь на сто питань? Нема:

Що на вечерю в тебе, мій народе?

Чи тепло в хаті – бо ж довкіл зима?

 

Що ти вдягнув, яке заморське шмаття?

Чи то жалку сорочку з кропиви?

І що злітає з уст твоїх – закляття?

Чи – щоб то так! – подячні молитви?

 

Що звідав ти? Неправди – забагато,

Та й правда нависала тягарем.

Чи ти росою вмився, як на свято,

І тішишся небесним Кобзарем?..

 

Ще сто по сто питань моїй тривозі,

Як птасі тій, що всупереч біді –

Погляньте! – в’є гніздечко на морозі,

На подив тим, хто горді й молоді.

 

 

 

БОГ І МАТИ

 

О так, ти там, в негаснучій блакиті,

Під сяючим архангельським крилом:

Ти разом з Ним – о так, бувають миті,

Коли ви обіч, за одним столом.

 

Під вітами розвесненого саду,

Під щемний клич небесної сурми, -

Він запитає про твою досаду,

Про те, що тяжко ниє під грудьми.

 

І ти прокажеш:

- Я й на небі грішна,

Я грішна сином – мати і вдова:

Мій син – поет, о так, він пише вірші,

В яких Тебе до суду позива.

 

За той дитинний ґвалт Голодомору,

За табори, неправду, за війну,

За недорід у велич медобору,

За те, чого я вічно не збагну...

 

У затінку небесної калини,

Що над усе розкішна і густа, -

Бог хмаривсяся, Бог годився, що винен,

Що аж Йому заціпило уста.

 

А день яснів, і прагло правди слово,

І віра трепетала, як свіча.

І Бог промовив:

  - Помолімось, вдово!..

І матері схилився до плеча…

 

 

ВИШИВАНКА ВІД АНГЕЛА

 

На світі усе минуже,

Відквітло та відболіло:

Он Бог мою душу, малу ще

Вбирає в льолю білу.

 

Мережанав ній манишка

І вишиті рукавчата… -

А мати тішиться ником

І гордий соою тато.

 

Поправить комірчик ревно:

Носи свою льолю білу -

Вона збереже напевно

І душу твою, і тіло!..

 

А хмари йшли, мов з неволі,

І в хмарах  вітри гойдали

Ошматки моєї льолі,

Що ангели вишивали…

 

 

 

НЕ ДОПУСТИТЬ ГОСПОДЬ ГОЛОДУВАТИ ДУШУ ПРАВЕДНОГО

 

        Із Приповісток Соломона

 

Це тридцять третій: ніч густа,

Безвинна страждуща провина,

А над стернею тінь хреста,

А на хресті – хлопча… Дитина…

Стражданням скрючене лице,

Голодний скрик: - Я гину, гину!..

Оце вже, Господи, оце!..

Зітри з очей бодай сльозину…

 

***

 

 

Пригадалось – тоді, болю здавнений вимір:

Доля вийшла навстіч – і у неї на вибір

 

Карамелька й сухар, щось одне лиш, мій хлопче…

Згадка й далі гірчить і забутись не хоче.

 

В мене правди нема, то ніхто й не потішить:

Я обрав сухаря – бо він чорний і більший.

 

Що це – в долі сльоза? Очі сині аж сині!..

Я обрав сухаря – він зі мною й понині…

 

***

 

На колінах переповзу

Божевільну епоху:

Догризає вдова сльозу –

На сухар пересохлу,

На сухар, на камінний хліб,

На тиранську сваволю.

З-під зубів наче блиску сніп –

Іскри крику та болю…

 

 

ВИГНАНЕЦЬ

 

Вигнаний всоте з раю

За сатанинське зло, -

Добре, що забуваю,

Як мені там було…

 

 

 ТИ ПЛАКАЛА

 

Святвечір 33

Важкими  страхами налякана,

У пошуках хліба щоденного -

Ти плакала, мамо, ти плакала,

Сльозами вітала Рожденного

 

Ти плакала – сльози аж дзенькали,

Неначе на люту покару:

Кутя у горнятку маленькому 

У іншому скільки ж узвару.

 

Добавиш сльозину – побільшає,

Для всіх – із голодними стравами:

Колядкою,  піснею,  віршами

Рожденного Господа славимо.

 

Ось так, у різдвяному клопоті

Ми правду небесну прикликали:

Дідух – хоч маленький – на покуті,

Край хати – царі із музиками.

 

Проміння у шибі кололося,

Вітри  поза хату крутнулося…

Ти плакала, мамо – без голосу,

Що навіть на небі не чулося…

 

 

ДІВЧИНА ІЗ МАКАМИ

 

Тридцять третій. І Сула весняна.

Тільки ж душу сумнівом пройма:

Дівчина із маками, Оксана –

Де вона? Під хвилями. Нема…

 

Може, іншим гірко і завидно,

Може, іншим заздрість зашкребе:

Як тобі під хвилями – там  ситно?

Дівчино із класу «Вісім-Бе».

 

В царстві нерозгаданих урочищ,

Як твоїй невизрілій красі?

Я прийду – чи ти не залоскочеш,

Дівчино із маками в косі?

 

Плеще хвиля, плеще хвиля, лащить:

Світом недолюблено тебе.

Краще так – ніж з голоду?  Не краще,

Дівчино із класу «Вісім-Бе»…

 

 

ПРОЩЕННЯ

 

Знов таке – мов сповідь при вині,

При високій славі чи неславі:

Бог простив розбійнику? Я – ні!

Ну хіба що в смертну мить Варавві.

 

Бог пішов – та чи до злидаря?

Митар запросив у щедру пору…

Я прощу – хто вирвав сухаря

З рук моїх у день Голодомору?

 

Не прощу за царство крижане,

За оті страшні для батька грати…

Бог до Юди: – Поцілуй мене!..

Я не хочу Юду цілувати.

 

Я свої гріхи розпорошу –

Листям із осикової гілки.

Бог мене осудить: я грішу!..

Що казати – я поет,

 та й тільки…

 

  

ВІТРЯК ДЛЯ ВАСИЛЯ БАРКИ

 

Дикий степ з уяви козака,

Тополина, як похмільна чарка…

Ще вітряк з етюду Патика –

Що у ньому жив, напевно, Барка.

 

Не вилазь із нього, не вилазь:

Маєш стіл для праці  -  куті жорна.

Це на них петлює жовтий князь

Книгу ту, що гибельна і чорна.

 

Як у ній далеко до весни,

А ще далі – за голодний  відчай;

Там  вершина – з білим хлібом сни

Хлопчика, що вже засне навічно…

 

Як у ній їжачаться слова,

Як шаліють з люті вечорами –

Навіть далеч вовком завива,

Навіть далеч – гірко, до нестями…

 

 

СУХАРІ ДЛЯ СТРАЖДУЩИХ

 

Дорога – у колючих тернях,

Мов крапля крові із ножа…

Торбину хліба для померлих

Несла з безпам’яті душа.

 

Несла розгублено і слізно,

Немов у прірви на краю;

І не кажіть, що то запізно,

Що ті, кому несла – в раю.

 

В раю, у благодатній ніші,

Де повно сяйва і тепла:

Та хліб із торби – він справжніший,

Душа сама його спекла.

 

Возрадуйтесь, померлі душі.

Там, при господньому дворі:

А хліб оцей – вони посушать

Для страждущих на сухарі!..

 

 

СХОВКИ

 

З щастям задаремні перемовки,

Все у нім – то сонце, то гроза…

Щастя грає із тобою в сховки,

От зловив – так ніт же: вислиза!..

 

Заповзає в потаємні шпарки,

Тішиться у хащі лісовій…

Недопитий келих. Недогарки

Свіч, що ставив маревам надій.

 

Наче в повінь розгойдаю човна.

Молодої дужої снаги:

Гей же, гей! – а даль така невловна,

І кудись щезають береги…

 

 

 

ДРУГІ ВІДВІДИНИ БУХЕНВАЛЬДА

-----------------------------------------------------

 

ДРУГІ ВІДВІДИНИ БУХЕНВАЛЬДА

 

Я приїхав, повернувся в Бухенвальд,

Ось і брама – хто тепер її відчине?

А за нею – довгий, довгий, довгий ряд:

Мертві ангели з голодними очима.

 

Білі крила, як у білих лебедят,

Гострі ребра, і в глумливій стрижці німби:

– Ти приїхав, повернувся в Бухенвальд?

– Ти привіз нам з України скибку хліба?

 

– Хлюпіт річки, спалах сонця і троянд,

Сміх і пісню, та найперше – скибку житню?

– Ти приїхав, повернувся в Бухенвальд

Врятувать нас чи минуле толочити?

 

Чорні очка блиском жадібним горять,

Схудлі ручки янголята простягають…

– Я приїхав, повернувся в Бухенвальд,

Я привіз вам найпишніші короваї.

 

Я приїхав, повернувся в Бухенвальд

Вас, голодних, замордованих зігріти,

Вас – безсмертних, вічно мертвих янголят,

Що не можуть в рідні землі відлетіти!..

 

       ПЕРЕГУКИ

 

                     Григорію Бондаренку,

                з яким ми мали б зустрічатися

за бухенвальдськими дротами…

 

Роздеру, наначе літ завісу,

Чорну пелену неправоти:

В епіцентрі букового лісу –

Там дроти колючі, там дроти.

 

А за ними по незримій грані,

В чорно-білім одязі жури, -

Наші роки, світлі та весняні,

Де натомість прізвищ – номери.

 

Там стрічались – ми чи наші душі,

З криками, що аж аорти рвуть, -

Зголоднілі, зморені, недужі,

З вірою у праведну могуть.

 

Ліс отой, оті столітні буки

Сам Господь не взяв на поруби:

А над ними правди перегуки,

А за ними ганьбище доби!..

 

 ЗА КОЛЮЧИМИ ДРОТАМИ

 

За колючими дротами

Простір мрійно-весняний,

Там від вишки і до брами

Ходить, ходить вартовий.

Він іде, ступає важко

З автоматом на ремні:

В дуло встромлені ромашки –

Дивні квіти весняні.

А весна, як воля, манить –

Та ступи до дроту крок –

В серце нагло квітка встряне,

Вгрузне кожен пелюсток…

 

ЯК МИ ГРІЛИСЯ БІЛЯ КРЕМАТОРІЮ

 

Це що так тіло леденить?

Мороз і хуга стосотсічна.

На світі вічна тільки мить,

А вічність вже давно не вічна.

Добро перемагає зло,

На мить – та все ж перемагає.

І ще: на світі є тепло,

І наш капо про нього знає.

У найкуцішу мить добра

Він сам підводить нас до печі,

Він каже: – Відпочить пора…

І ми до печі тулим плечі.

А тепла піч – то тепла піч,

Нехай вона і крематорна,

Нехай життя – мов чорна ніч,

І чорна мить, і вічність чорна.

І що згорить – добро чи зло?

Чи мить, чи вічність переможе?

А груди холодить тепло,

Що й серце скрижаніти може.

І я, хто грівся в тім теплі,

Іду в життя за дальні межі –

І бачу холод на землі,

І ніч, і снігові пожежі.

А десь далеко, в пеклі там,

Святе тепло в печі німіє…

Віддам я вічність, все віддам –

За мить, що хоч когось зігріє.

 

МУЗИКА ДЛЯ КОБРИ

 

Стократно тіло розіп’яте

У цій катівні навісній…

Гер вахман “Місячну сонату”

Заграв на скрипці чарівній.

Його душа, як гаддя злісна,

За вахту насоталась вщерть.

Невже це їй у вечір пізній

Він грає про любов і смерть?

Невже це їй небесну краплю
Дарує небо з висоти?

А скрипка грала: я потраплю

Іще шугнути за дроти!

І якось, вирвавшись за обрій,

В якійсь негаданій порі,

Побачу, як танцює кобра

Серед базару в Бухарі.

Під музику, як ця соната,

Запружиться гінкий екстаз –

І серце, всоте розіп’яте,

Затерпне ще єдиний раз:

Я придивитися захочу –

Крізь пам’ять, крізь далекий жах –

І вахмана гадючі очі

Побачу в кобриних очах.

О музики блакитні звуки,

Мов хвилі доброї ріки!..

Гер вахман відмиває руки

І тулить скрипку до щоки.

 

 

 

БОЙОВИЩЕ

 

Це поле бою змите кров’ю вщерть,

Під ревтиме гарматних перегуків:

З живих є хто? з живих є тільки смерть,

Відгонює кистям неситих круків.

Із хащі вовк – отут не підступи,

Бо тут уже людська довіра зайва.

Та ще трава росте крізь черепи,

І вище всіх – така вродлива мальва…

 

 

 

ЩАСЛИВА СОРОЧКА

 

Повернулися батько з війни –

У сорочці вродились вони.

 

Щастям зустрічі повняться мати:

– Скинь сорочку, вже треба й попрати.

 

Та сорочки тієї не знять –

Батько з болю зубами скриплять.

 

Бо сорочка від крові страшна –

Прикипіла до тіла вона.

 

Батько й кажуть:

– Пери на мені!.. –

Це було по війні, по війні.

 

МАРЕВНА  СІНОЖАТЬ                                              

 

А це одна із тисячі  доріг,

Доріг, які  давно  засипав сніг.

 

Хіба що  часом вітер  прогуде:

Куди ж вона, дорога  ця,  веде?

 

Вона веде  за  давню сіножать,
А там покосом юнаки лежать.

 

Вони лежать на молодих  літах,

І  всі – з  таємним словом на вустах.

 

Їх сто сім раз уже засипав сніг –

Та так, що  встати з них ніхто не зміг.

 

Одна дорога з тисячі доріг  -

Її я навіть в згадках не зберіг…

 

 

 

КРІЗЬ ДРОТЯНЕ СИТО

 

Василеві Бондареві, з яким разом

після фашистської каторги

проходили «фільтрацію» у Львові,

в бараках недавнього концтабору
Янівський – а звідти були скеровані
для покути на донецькі шахти…

 

Нас недомучено, нас недобито,

Нас із-за дроту – на сонце. Проте

Нас ще процідять крізь сталінське сито,

Також із дроту: колюче, густе.

 

Нас профільтрують – не нас, нашу юність,

Нас же – ізнов за колючі дроти,

Нас ще туди, де життя відвернулось –

Вити на сонце і честь берегти.

 

Із потойбічності, із крутоверті

Чується сповнений подиву глас:

Танго прикутих до лютої смерті

Вже відлунало? Та ні, не для нас.

 

Нам ще цей світ перехреститься клином,

Наче з небес докорятиме нам:

Чом не повісився? Чом не загинув?

Чом догоджав ненависним катам?

 

Лютого часу невольничі діти,

Це не для нас Богом даний Едем.

Ні, не кажу: нам би краще згоріти!..

Важко – а вірю: ми ще оживем!..

 

 

 

ШАХТАРСЬКА ЛЮТЬ

 

Після звільнення із німецьких каторжних таборів –

наші: фільтраційний, трудовий.

Шахта в Єнакієво…

 

У шахті тій… Мовчи, бо проклену!..

У шахті тій, що й досі крутоспадна,

Вгризався я в чортівську таїну:

Вгризався я в тугі вуглисті надра.

 

Ні, це не праця – це девіз покар,

Це так, немов прокляття серцевини:

О так – тут крила обламав Ікар,

Тут в безгомінь шугнула бригантина.

 

Тут від дерев – лиш листя на пласту,

І безгоміння – тут задосить крику.

Тут я вгризався в темряву густу,

В мінливість долі – чорну, аж безлику.

 

Тут пласт такий – на широчінь плеча,

А під ногами – сто віків безодні,

І хто мене із сонцем повінча,

Хто виведе на стежку до сьогодні?

 

Минули дні – за днями інший день,

Бо й інший лік безтямно відголосить:

Я виплюю чортівський пил з грудей,

Я вирвуся, бодай в ніщо – бо досить!..

 

Усе пощезне, зникне, відгуде,

Все пролетить – немов у пащу скверни…

Тих кілька літ життя мого – ви де?

Мені Господь їх на тім світі верне!..

 

 

 

 

ЗАПРОСИНИ

 

У згадках – наче посвист стріл

Під гавкіт лютої вівчарки…

А я скликаю вас за стіл,

Де ані пляшки, ані чарки…

 

І ви – співучо-мовчазні,

У лютому жалю по горло, -

Зійшлись по стоптаній стерні,

У віковій своїй погорді.

 

Є щось, що вперто нас єдна,

Хай там шаліють буревії…

-  Сідайте! – голос пролуна, -

Тут кров моя, і мрії…

Мрії!..

 

 

«НЕ УБИЙ!..»

 

Ось тепер край річища земного,

На перетирлованій стерні, -

Похвалюся: я не вбив нікого!

Похвалюсь – і болісно мені.

 

Бо ж тепер, коли регочуть «гради»

І печаль на землю опада –

Ти не вбив нас? – розкошують гади,

Ті страшні, з імперського гнізда.

 

Не вбивав!.. – Господні застороги,

Не в крові ні руки, ні душа.

Що ж тепер – у рай мої дороги?

Ти безгрішний! – доля потіша.

 

То вона сама зрива полуду

Із очей – а там вогонь і гнів:

Ні – убий! Вернись, убий Іуду!

Ще кого – з одвічних ворогів!

 

Так, убий! – хто землю рідну топче,

Заливає полум’ям степи.

Буде гріх, і гріх великий, хлопче,

Тільки ж ти мужайся і терпи!

 

Так  життя утверджує довіру

Гострому безжальному мечу.

Я мовчу – я знаю правди міру,

Та однак страждаю і мовчу!..

 

 

 

 

НЕДОБРИЙ ДЕНЬ

 

Аж затісно від сірих хмар,

Мокре небо аж геть безкрає… -

Стережіться: це день почвар,

А за ними – мишачі зграї.

 

День такий, як Пилатів суд,

День, коли не в пошані цнота;

Стережіться – це день облуд,

Бо ж при  владі лиха дрібнота.

 

День, коли ані крихти мрій,

День, коли всі думки – як вівці…

Що у флязі? Що – Звіробій!

Краще з другом: ось так – по вінця!

 

    

 

ЕПОХА ЗЛОБИ

 

Така нещадність до чужих богів,

Що хрипне сталь і рве нестяму порох,

І вража кров хлюпоче з берегів –

Кудись тече крізь злобу і крізь морок.

 

Це так вроста правиця в рукоять

Тієї шаблі, що хрестила мати,

Це так потоки люті струменять

Над прахом тих, кого вже не чекати.

 

Спішім туди від музик і забав,

Туди, де правда - непохибний месник, -

Мій ангеле, що жах  свій розрубав

Нещадністю до вбитих і воскреслих.

 

 

 

 

АНГЕЛ З МЕЧЕМ

 

Рука з мечем розмахнута аж надто:

Рука з мечем, освяченим добром.

Що перед нею – грішний лютий натовп,

Присвячений богами на погром?

 

О, ще аж геть не пахне благовістом,

Ще царство тьми погрозами трясе, –

Він знає щось, приховане від істин,

Йому самому лячно знати все.

 

На серці лють страшніша від завзяття,

Бо аж занадто плодиться пітьми:

Він поруба – залишаться ошмаття:

Це ті, що будуть зватися людьми.

 

Рука з мечем здіймається все вище,

І аж гуде архангельська труба!

Чи жаль йому? Та він однак понищить

Іклисте зло, потрощить, поруба.

 

Той меч в руці – його повік не втішить

Наш спів, де слава, слава із плачем…

О так, це ми – у нас гріхів ще більше.

І знову він – той ангел із мечем.

 

 

 

ЗМОКЛІ БДЖОЛИ

 

Я що скажу купальським берегам,

І цій ріці, де вітер хмари косить?

Моєї правди досить і богам,

А от мені то більше, ніж задосить.

Бо тут не треба велемудрих шкіл,

Бо тут не треба ні спіноз, ні кантів:

Тут кусень хліба розділи навпіл,

І напросись на храм до оркестрантів.

Коли у такт музичать скрипалі,

Коли не знайдеш зайвого півслова, -

То що тоді знекровлені жалі,

І ця погідна велич вечорова.

Такий сріблястий росяний туман,

І на гречанім квіті змоклі бджоли!

А інше все – то єресь, то обман,

Воно й богів приводить до крамоли.

 

 

 

 

УКРАЇНСЬКИЙ РЕКВІЄМ

 

  Цю пісню ми із Володимиром Івасюком

написали до вистави «Суд пам’яті» –

після музичного тріумфу «Прапороносців».

На жаль, продовжити роботу

над музичним оформленням цієї вистави

Володимир не зміг.

Та й невдовзі ми прощалися із ним самим...

 

Від імені батька, від імені матері,

Від імені наших майбутніх дітей, –

Прокляття катам! – над землею лунатиме,

Від нього катам не сховатись ніде.

 

Прокляття за кулі, безжально націлені

У очі, у груди, надії живі,

Прокляття за кулі, злобою розсіяні

По горах, по долах, в зеленій траві.

 

Сто куль – насупроти пшеничного колосу,

Сто куль – у волошку, ромашку, бузок,

Сто куль – на відлуння дитячого голосу,

На пісню пташину, на сяйво зірок.

 

Прокляття катам! – через роки і відстані,

Прокляття катам! – через ночі і дні.

Прокляття! – із горя народного виткані,

Прокляття – суворі, безжальні, страшні.

 

Проклятті одвічні!

Прокляття страшні!

  

 

КАМЧАТСЬКА ПАСТОРАЛЬ

-------------------------------------------

 

Переспів давніх зиписів

 

 

Ця ніч одна із тисячі, чи й більш,

Так вітряно,  і морозно, і гарно:

 Летять сніжинки  повз самотній вірш,

В пориві снігу скрижаніла сарна.

 

Хай серце прохолоне: то пурга,

Хай серце присусідить ніч і втіху,

О, як нам ця країна дорога –

У ній немає сонця, віри, сміху.

 

Тут зло і холод – хай ніде, ніде

Не полишають нас, о ні, ніколи!

Хай знову, знову хуга прогуде

І закружляють виром білі бджоли.

 

А хто посміє посміхнутись – тих

Хай поморозить ніч оця до скону!

Хай знов пурга і вітер. Вітер стих.

Ні, знову труби, наче з Єрихону.

 

Вони летять, мов круки крижані,

Так закрутіть же люту веремію!

І те, що десь там,  на самому дні –                              **

Неначе спраглий спогад про Марію.

 

Та ні, о ні, не бути тут теплу,

Воно у цій пустелі нестерпиме.

Я кину спогад в пазурі орлу –

Хай грім над ним у безмірі прогрима.

 

Бо що мені, бо що, бо що мені

Із образом непутньої Марії,

Закутому у пута крижані,

Закованому в люті сніговії…                                       **

 

**  **  ***

 

Змирися, хлопче: хуга завива,

Потьмарилась вечірня позолота:

Тут вічний нуль, тут туга світова,

Тут розпроклята крижана скорбота.

 

Про радість – ні, вона давно не та,

Засуджена на нескінчимі болі.

Десь понад серце вічна мерзлота,

І понад хмари – мрії захололі.

 

На брамі часу –  вічний вартовий,

Так, то мороз на понадвищій грані.

Хоч вовком вий! А й справді: вовком вий! –

Це буде пісня про літа весняні.

 

**  **  **

 

Без подиву – то ні, без остраху – тим паче,

Не з волі власної – Всевишній не вберіг, -

Я перейшов межу невідворотних значень,

В той безоглядний щем, де сніг і сніг і сніг.

 

Джерела вимерзлі, ріки пустельне русло,

Чи то владує тут зворотня течія, -

Затерпли вдачею - і кров моя загусла,

І доля вмерзла в сніг від скрику: «Ти чия?»

 

Чи потаємний хтось завісу розпанахав,

Чи так повелено – бо хто б того бажав? –

За білим обрисом зійшлася зграя страхів,

Пустельним видивом засніжених держав.

 

Вони жили колись, і квітли, і рясніли -

Як гори у цвіту, як диво степове -

А тут безжальний хтось пускає білі стріли,

А тут всесильний хтось морозить все живе.

 

Тут мінусове все, усе – окрім печалі,

Всесильної жури, що й острах поглина.

А що запишеться на снігові скрижалі –

Не знаєм я і ти;  ніхто того не зна…

 

 

**  **  **

 

Тут час штабелюється, час крижаніє –

У вічні-довічні мерзлотні пласти:

З хуги снігової ти чуєш, Маріє –

У безмірі часу заблукана ти.

 

А втім – ти не перша, а втім – ти не вперше

Блукаєш, щоб раптом дізнатись про те:

Усе уляглось – а немає довершень,

Он завтрашня хуга мете та й мете…

 

 

**  **  **

Напівсутні, майже що незримі,

У хуртечі лютої доби, -

Не втішайся: ми не пілігрими,

Ми невільні бранці, ми раби.

 

Ми цей білий світ перелопатим,

Ми спиляєм тисячі дерев,

Ми без віри й правди, ми закляті

В царстві снігу, лютості і мрев.

 

**  **  **

 

От і знову – морозна заглада,

Рваний ритм знавіснілих площин –

Тут від’ємні жадання, тут влада

Нескінчимо дрібних величин.

 

Розпорошена цілість – це доки

Не притихне нічна заметіль,

Не зіллються хуртечні потоки

В білу сутність, світлішу, ніж біль.

 

Певно, в цьому заплутався подив

Переплавлений в безмір годин, -

Як від’ємні жадання, як подих –

Ні, не смерті – а білих площин.…

 

 

**  **  **

 

Ми порожнеча в просторі, ми втеча

Від каменю, від дерева, від глини;

А простір – це ж та сама порожнеча,

Де непочутий голос наш загине.

 

Бо що слова у безмірі, що крики,

Яких ніхто від суті не  відлучить?

У безмірі столикі і безликі

Торкають струн, які гучні й болючі.

 

І все ж є зваба крику у непам’ять,

У простір – наче у Господнє вухо,

В те поза всім, де дерево і камінь,

І юна кров, що ще у серце буха.

 

                               

**  **  **

 

Поза межами часу? Гаразд, це уява.

Поза простором – простір. Він інший, ось так.

Вздовж хреста потекла цівка болю кривава:

Хоч би краплю тобі – чи пекуча на смак?

 

Ще – незгідність вітрів на якусь рівновагу,

Понімілих – бо ж так, бо  вітри є вітри.

 Той вогнь, що мій жаль підливає у флягу –

То пагінчик проріс з-під німої кори.

 

Поза межами істин – який з мене учень?

Поза межами болю – подоба хреста.

Я до нього прийду, я уяву відмучив:

Хай питає – а що то відплата і мста?

 

Ці окрайці видінь, суміш болю і слави,

Ці потрощені крила, уламок весла…

От ще б віра моя – поза межі уяви.

Але там тільки вічність, без люті і зла.

 

 

**  **  **

 

Це що – країна мрій? Тут біло, світло, дико,

Як ніч – то справжня ніч, якій нема кінця,

Тут непорочність дум, тут безмір гордим  криком

Зліта над білістю – така бездушність ця.

 

Не пробуйте шукать – у ній нема початку,

Це так, немов зорать крицяний переліг.

У безлічі шарад бодай одну розгадку

Ти б віднайти зумів, бо вже за нею – сніг.

 

Тут в жилах стигне кров – хоча однак гаряча,

Та це десь в глибині, що й думати не смій.

Ще ти лиш посміхнувсь – а чорний ворон кряче,

А пісня вирина з кубла морозних змій.

 

Однак бувають дні, нескорені та горді,

Це натяк на весну, хоча довкруж зима, -

І криком двох сердець в засніженій аорті

Злітає в небо щем – за тим, чого нема.

 

 

**  **  */*

 

 

В епіцентрі шаленого бігу

Давні болі зійшлись і затерпли:

Ми говоримо мовою снігу,

Ми говоримо мовою мертвих.

 

Як ти? Що ти? Шаліє хуртеча.

Це не відповідь, горда і звикла:

Ми говоримо мовою зречень,

Ми говоримо мовою зниклих.

 

В завірюсі ощадливі жести –

Щось та скажеш заціпленим ротом:

Ми говоримо – більше в підтексті,

Що просвітлиться потім аж, потім…

 

 

 

ДЗВОНИ ІЗ ЛАВРИ

===================

 

 

ТВІЙ ПРИХІД

 

Такі ото з небес вогненні знаки,

Така ото побожна простота…

І ти вродився – щоби вирвать цвяхи

Із рук своїх, прикутих до хреста.

 

Бо Ти розп’ятий – звічна і понині.

Гуртуймося ж, хто в правді молоді!

І тільки віра в праведній гордині,

І скрики болю – здавна, відтоді…

 

Живи, люби – нема святіше влади,

Отож тобі із неба віщий знак:

Ти в світ прийшов – о так, чого заради?

Знімать з хреста розп’ятих, чи ж не так?..

 

О, тут тобі роботи – до нестями,

Бо без гріхів нам радості нема.

Так піднімай небесний щит над нами –

Пробитими руками обома!..

 

 

 

ПО САМУ КРЕШ

 

Я іду – ясна моя дорога,

Йду у світ – йому немає меж:

Гонору у мене – як у Бога,

Віри  в мене – аж по саму креш.

 

А в житті любові щедра міра,

А невдач ще більше – тьмуща тьма.

Господи, чи ж я повік невіра,

Що для мене радості нема?

 

Що ж то за дороги, де розтратив

Жмут надій, мов у сніги посів?

Менше друзів, більше геростратів,

І ще більше спраглих голосів.

 

Ті дороги, мов ордою биті –

По ріллі, по жниву, по стерні:

Радуюсь – та ж сонце у блакиті

Щедро посміхається мені.

 

 

 

НАМОВА НА ЗРАДУ

 

Це мить, коли в безправ’я більше прав,

Ніж істини, ніж віри, ніж любови:

А ось і Юда – Бог його обрав

На посміхи, огиду, на обмови.

 

Це Божий вибір: – Поцілуй мене!

Не хочу, ні!.. – намарний крик нестями:

О, хай повік ця чаша помине
Мене, тебе, і тих навік, хто з нами.

 

Вона свавільна, Божа правота –

До розпачу, до безуму, до скрику:

А вже Його цвяхують до хреста,

А вже тобі – самому під осику?

 

Він вибрав, так – яка стражденна мить

Для відчаю, для розпачу, для стиду…

А срібняки – з невірами пропить?

Чи викупить на всі віки огиду?..

 

 

 

ЗРЕЧЕНЦІ?..

 

Наче чорноризим казусом

Вечір той запалахтів:

Відреклись вони відразу всі,

Хто був ближчий від братів.

 

Відреклися – щоб увірувать,

Оцет істини п’ючи,

Щоб страждати поміж звірами,

Правду віри несучи;

 

Щоб здійматися крилатими

У побожній правоті –

Навіть будучи розп’ятими

На ще більшому хресті;

 

Щоб ясніти, щоб прозоріти

На стражденному вогні,

Щоб: Борітеся – поборете!..

Написать на знамені.

 

Чорним хлібом перепостили,

Що вже й паска не для них, -

Богом хрещені апостоли

На моліннях всеземних.

 

О,  яке це все злютоване

В правді, величі, злобі:

Нам із вами уготовано –

Ну а ми аж геть слабі…

 

 

 

НАМАРНЕ

 

Знову доля карти розтасує,

Знов затьмарить лихом геть усе…

Він же знав, Отець, що жертва всує,

Смерть страшна – а людство не спасе.

 

Він іще озлобиться, накличе

Війни, мор, потопи, саранчу,

Сатану із ангельським обличчям,

Радійну чорнобильську свічу.

 

Син ще раз, останній раз попросить

Батьківської ласки-правоти… –

Він же знав – і Він не крикнув: – Досить!

І возвів покутних три хрести.

 

За хрести, за ту Черепну Гору

Буде ще погибель і полон:

Ти зруйнуєш Трою і Гоморру,

В розкошах розпусти Вавилон...

 

Їжмо хліб – неситі у загладі,

Пиймо кров’ю свячене питво, –

Тільки ж зло – воно ізнов при владі:

Радуймось, бо нині торжество!..

 

 

БРАТИ

 

Це хто так прагне безконтрольних звершень,

Це в кого наїжачилась душа?

Люблю я брата меншого – він менший,

Він щедрий і безгрішний, як пташа.

 

О, він росте – з косою і до плуга,

Він тішиться, він в праці ожива:

Як це відрадно – жити, мати друга

І віншувати збратані слова.

 

Він чув про смерть? І я не знаю, пробі:

Ми ростимо між божих ласк і прав,

І цей весь світ – у золотій оздобі,

В цім світі ще ніхто не помирав.

 

Так, ми брати, в нас грає дужа сила,

Хай геть відійде ненависть сліпа,

Це що там, що там брат підняв на вила?

Я тішусь – то пшеничного снопа!

 

То він, мій брат: живем – бо нині свято.

Це хто ж бо, хто підбурює мене?

Це хто мені шепоче: – Вас багато,

Вас забагато – щастя ж лиш одне!..

 

Так, цей наш світ – це серп, і ціп, і рало,

Це співами повиті вечори.

А дай-но вила: щось в душі заграло!

А дай-но, брате!.. Брате, говори!..

 

Що сталось, брате? Брате, я не знаю:

Потьмаривсь розум, дибки звівся гнів!..

А кров тече – поза ворота раю,

Все далі й далі – аж до наших днів…

 

 

 

 

МОЛОДА ЖЕРТВА

 

Це молоде ягня відібране на жертву,

Вже точить жрець ножа – о так, воно впаде!

А я кричу богам насуплено і вперто:

Не рухайте його, воно замолоде!..

 

А я комусь кричу, зриваюся і плачу,

А я комусь тяжкі відмолюю жалі:

Вам треба жертви – он, беріть кульгаву клячу,

У Бога й так всього на райському столі!

 

А блискіт хмару рве, вже й грім ощірив жерла,

А туга рветься вдаль на орлому крилі.

Сміється сатана: – Яка із клячі жертва?

У тілі немічнім болячки та жалі!..

 

А я ще раз кричу: – Товаришу і брате,

Вже точить жрець ножа – о так, воно впаде!..

Те молоде ягня – безжально розіп’яте,

І віра молода, і серце молоде.

 

У чаші юна кров, сіяють срібні грані,

І блискавка з небес, і передзвоном грім…

Те молоде ягня – мов скупане в Йордані!

І ми хто молоді – палім себе, палім!..

 

 

 

ТИ САМ!

 

Відійде горе, промине,

Затихнуть люті голоси…

А ти запам’ятай одне:

Нічого в Бога не проси!

 

Молися, кайся, заклинай,

Вестай свою життєву путь,

Та ти навік запам’ятай:

Боги нічого не дають.

 

Ані тобі, ані мені,

Ні тим, хто в голоді, в нужді,

Ні тим, що гинуть в чужині,

Ні тим, що никнуть, молоді…

 

І так подякуй небасам

За те, що в світі цім живеш.

Все інше – сам!  Не хтось – а сам!

Я теж самотній, гордий – теж!..

 

 

 

 

ХІБА НЕ Я?..

 

Ошмаття слави і вини –

Як сяйво з хмари наді мною:

Хіба не я кричав: «Розпни!..»,

І товк об камінь головою?

І ждав: сотворяться дива.

Хіба не я благав: «Воскресни!..» –

Коли розпука світова

Пливла за великодні весни.

Хіба не я здіймав з хреста,

Хіба не я ділив хламиду –

І біг за села і міста,

Щоб очі заховать від стиду:

Втікав від влади і богів,

Від себе – так, від себе навіть –

Аж до дніпрових берегів,

Туди, де плуг за бога править.

Хіба не я ридав як звір,

І вив, і ждав пожнивних звершень,

Міняв наосліп сотню шкір –

Щоб знову залишитись в першій.

Оглянусь – копи по стерні,

Оглянусь – хрест і правду бачу:

Хіба я каюсь? Боже, ні!

Хіба я плачу? Ні, не плачу!

 

 

 

Я НЕ МОЛЮСЬ

 

Я не молюсь, я знаю: то дарма,

Хоч вий, хоч плач роздертими устами, –

Та хтось молитви наші перейма,

І отверга, і тішиться над нами.

 

І хай слова пекучі, як окріп,

І хай слова затерплі з перельоту, –

Він їх скиртує – вже стонадцять кіп

Чекають, наче збіжжя обмолоту.

 

О, ти молився – лобом об поміст,

Навколішки – бо так до неба ближче, –

І хай дрижить стражденним болем зміст,

І хай мольба над степом вітром свище.

 

Ті молитви від каїнів, іуд –

Вони грішніші за Фому й Матфія:

А там не безвість – там останній суд,

І мудрість Божа, наче мудрість змія.

 

Оце твій час – ти тільки доживи,

Ти тільки не зломись у лютій тузі, –

Тоді зберуть всі наші молитви,

І возвістять: всім буде по заслузі!

 

 

 

ТРОЄ

 

На тернистій життєвій стезі

Як не схибити бранцю побожному:

Маю ангела – так, як і всі,

Маю чорта – дається не кожному.

 

Звідти зріє моя ненасить

Проминання морозними гонами:

Той нашіптує – інший гарчить,

Той з молитвою – інший з прокльонами.

 

В чаші радості жменька жалю,

Хоч глибинної правди й не знатиму:

Зненавиджу те все, що люблю,

Сам себе на хрестах розпинатиму.

 

І допоки не згасне звізда –

Вас обох до єднання простиму:

Ви ж у світ із одного гнізда –

Не віддайте мій пломінь неситому!..

 

Хтось із вас помахає крилом,

Хтось застрашить жахними веригами:

Ну а так – ми утрьох за столом,

Туманієм над мудрими книгами!..

 

 

 

 

СПРОБА ТВОРЕННЯ ДИВ

 

Що неслава – над полями дим,

Слава – понад світом позолота:

Я прибивсь до гурту – йти за Ним,

Бо ж така до дива заохота!

 

І уже таємна правота

Виграє під вітром, наче грива,

І уже до сонця виліта

Віра у можливе й неможливе.

 

І уже сія понад межу

Дивом подарована спромога:

Він сказав – а я перекажу:

Те, що вам судилось – то від Бога!

 

Я кажу кривому: – Встань і йди!

Я кажу сліпому: – Встань, ти зрячий!

На весіллі черпаю води

З джерела – а то вино у чаші!

 

Дивно – бо розхмарилась пітьма,

Рідна хата зодяглася в клечень:

Я іще невірний, як Фома,

Я іще не помину трьох зречень.

 

  Я іще марную дні в гульбі,

Ще моя зоря заледве блима:

Я іще не крикну сам собі:

Будь щасливий! –

гасло нездійсниме…

 

 

 

ЗА ІРОДОВИМ ПОВЕЛІННЯМ

 

Ти цей рік в своїй пам’яті визнач –

Рік для болю, для гніву страшного:

Народилося їх сорок тисяч –

Всіх порізали, окрім одного.

 

І не  буде крім нього воскреслих…

Ну а поки – возрадуйся, враже:

Скільки трун понатешують теслі,

Ви не знаєте? Ірод вам скаже.

 

Сорок тисяч родин у жалобі,

Сорок тисяч – на цвинтарях ями…

Хто іде насупроти їм, пробі?

То три царії щедрих з дарами.

 

Вони йдуть до осяяних ясел,

Що в них? Миро, і ладан, і вірші.

Хай зросте, як над берегом ясен!

Хай загине – та це вже пізніше.

 

Шлях від Ірода – шлях до Пилата,

Шлях любові до всіх нас, до ближніх.

Ну а поки така ото плата –

Сорок тисяч!.. О, так: сорок тисяч!..

 

 

Я ТВОРЮ  СВІЙ КОВЧЕГ

 

Я творю свій ковчег, я тешу, я гемблюю колоди,

Я ладнаю вітрила, у них вже лопочуть вітри,

Я чекаю біди: ось нахлинуть погибельні води,

Я вже чую гризню:

     - Нас бери, а отих не бери!..

 

Це одвічний відбір, ми давно вже не Божа родина,

Ми вже з іклами всі, ми вже знаєм де благо, де зло.

Ми не всі попливем – де чекає на всіх Україна,

Чи нам досить в незвіснім єднати єдине село?

               

Так би краще було – з нами ті, хто запрагли любові,

Без облуд і обмов, без отрути, без хижих дилем.

Вже вода наплива, вже лопочуть вітрила шовкові:

Ми рубаєм швартови! Нас мало? Нас досить! Пливем!

 

 

 

У ЧЕРЕВІ КИТА

 

Золотим серпанком обгорта

Гострий пах нічного звіробою:

Друже мій у череві кита  -

Вічно щось трапляється з тобою.

 

Там, звичайно, непроглядь густа,

Там задуха, протяги шалені.

Друже мій у череві кита,

Ти хоч маєш люлечку в кишені?

 

Де пливеш ти, повз які міста,

Оповиті сонячною млою?

Друже мій у череві кита,

Не спіши  вертатися на волю.

 

Тут у нас проклята маята:

Чубляться за владу та за статки.

Друже мій у череві кита,

Що чинити, вічні недоладки.

 

Вибирай – дилема не проста:

Там погано, тільки й тут не краще.

Друже мій у череві кита,

Це б тобі яку чарчину натще?

 

Друже мій, це вже які літа,

Це які віки лихим гризотам?

Друже мій у череві кита,

Вічно щось не так у нас…

Та що там!..

 

 

ЗВАЖАЙ НА БОЖИЙ ГНІВ

 

Де правда понад креш, де обереги сиві,

Де ваблять обшири палання і снаги –

Ти віриш – та зважай: боги такі злосливі,

Неначе ми для них одвічні вороги.

 

Так, ми сотворені із їхньої любові –

Але ж напоєні зневірами отрут:

Ми ідемо в життя – о, ми на все готові:

На впертий труд, на гріх, на подвиги, на бунт!

 

Ті межі: «Так не смій!..», для буйності закони,

Ота невидима сторожа край межі –

Від первнів, від начал – пощо нам заборони,

Бо ж той, із древа змій – у кожного в душі.

 

Над нами твердь небес – тож подивімось вгору,

Там сонце, сонце там! А поза ним пітьма.

І ми, приречені на вічну непокору:

Люби нас, бунтівних! – бо ж вибору нема…

 

 

НЕ ВБИВАВ!..

 

Буде суд, і проща, і відплата,

Буде, буде гірша із неслав…

Каїн каже:

– Не вбивав я брата!..

Божиться і плаче: – Не вбивав!..

 

З неба сонце вицвілої охри,

І як спис – архангельська сурма.

– Не вбивав!.. У мене б руки всохли,

Він один у мене – і нема!..

 

Ось вам свідок – від сльози моєї,

Що й понині душу пожира:

– Не вбивав!.. То брешуть фарисеї,

В мене вже не серце, а жура!..

 

Може й справді – скільки каламуті

В річищах переказів, балад, –

Наче в серці – ні краплини люті,

Наче в серці злагода і лад…

 

 

БУНТ

 

Долі отруйливі випари

В кров’ю залитих сибірах:

Встаньмо! Чи ж ми не люципери –

Ми вже не в ангельських шкірах.

 

Як уже нас не ганено

Ленінськими епохами –

Хто проти нас з наганами?

З лютими Сандармохами?

 

Кинуто правду в карцери,

Гнано сім раз на розстріл… –

Що, в нас замало рації?

В нас її більш ніж досить!

 

Скажуть: чого ж запрагли ми?

Скинуть кремлівську хунту!

Так, ми вчорашні ангели

Радості, правди, бунту!

 

 

 

ПОПСУТІ ДАРУНКАМИ

 

Оті примари, що ніяк не в’януть,

Вони живучі, грізні, як орда:

Надарували коней дерев’яних

Моєму місту, бо у нас біда.

 

Надарували – у лиху годину:

Це б в черево заглянути – що там?

А ми в облозі, ми їмо конину

На заздрощі жорстоким ворогам.

 

Іржали коні, били копитами:

За мурами їм тісно – де ж вітри?

Вже сто мечів занесено над нами,

Вже сто вогнів: із Троєю згори!

 

А ми – ми що? Ми вижили, ми люті,

Ми вперті, ми лиш з виду боязкі.

Ми кричимо, данайцями зіпсуті:

Які у вас дарунки ще, які?..

 

 

 

 

ВОСКРЕСІННЯ БЕЗСМЕРТНОГО

 

День який! Для Лелів, для Росав!

День для віри, для краси, для слави.

Ти безсмертний! Ти не воскресав!

Це було щось на зразок забави.

 

Знов оця, що понад міру, гра,

Золотим видінням в небі кружить:

Вічне зло – що наче помира,

А живе – бо у безсмертних душах.

 

Вічні наші болі і гріхи,

І причастя, і жага польоту;

Вічні в небі божі пастухи,

І роса, і дощ, і краплі поту.

 

Ми до правди ближче – хоч на крок,

Та однак – хай буде таїною:

Ти воскрес – чи це для нас урок?

Гра смертельна – хай лишиться грою!..

 

 

ТОГО, ХТО ВОСКРЕСНЕ

 

Нас творили, неначе із глини,

Тільки ж подив серця роздира:

Три долоні до перс Магдалини,

Три їх – Юди, Ісуса, Петра?..

 

Може й більші – бо зваба, бо знада,

Всі наструнчені: людство спасти!

Непорочною знадою пада

Дужа хіть на прийдешні хрести.

 

Ніч і сад, і чуття перелесне,

І прокладена безумом грань:

Вибираєш того, хто воскресне,

Вибираєш для власних страждань.

 

Був той вибір сердечним і щирим –

Наче знятого першим з хреста:

Ти обмажеш єлеєм і миром

Спраглу душу – вона пресвята…

 

 

ТАК, ЦЕ ТИ

 

Ти промовив: – Йди до правди, сину,

І нікого в світі не вини!..

Так, це ти мене із неба скинув –\

Між гадюччя, люті, звірини.

 

Добре ще, що небо повне сяйва,

Що в степу зелена ковила,

Що веселка – мов насправді зайва –

А в юначім серці розцвіла.

 

Добре ще, що гаддя любить корчі,

Що шакал до падалі навик.

Добре ще, що знада морду корчить

І що срібло сипле молодик.

 

Добре ще, що зло тепла не просить,

Що в імлі не тліє, а згаса.

Добре ще, що я один – і досить,

Що в руках аж пружиться коса.

 

 

 

 

САТАНИНСЬКІ  РАДОЩІ

 

Був день, коли судити неспромога,

Бо хто правдивий – ще ніхто не зна.

І сатана в цей день прийшов до Бога,

Гонорний і злобливий сатана.

 

Сказав: -  У тебе тут діла горішні,

Та втіхи геть поменшало в раю,

Бо де вони, правдиві та безгрішні,

Що волю не знехаяли твою?

 

Поглянь – не треба ні чуми, ні мора,

Бо людство й так не дбає про закон:

В розпусті похлинулася Гоморра,

В блювотині хмеліє Вавилон.

 

Ти їх карав, ти їх потопом нищив,

Ти розпинав у правді на хрестах, -

Та  людство, глянь, до прірви ближче й ближче,

Із піснею розпусти на устах.

 

Та людство, глянь: присяг облудна мова,

Пожадливі – гребти, гребти, гребти!

І вже не знайдеш жодного Іова,

Щоб міг в покорі  славу вознести...

 

Був день як день. Було як в пеклі тісно.

В непевності ховалась таїна.

А що ж Господь? Мені того не звісно,

Лиш чутно, як ридає сатана.

 

ПРОСТЯГАЛА ВОНА РУКУ СВОЮ

----------------------------------------------------

 

 

 

ЗВАЖАЙ НА БОЖИЙ ГНІВ

 

Де правда понад креш, де обереги сиві,

Де ваблять обшири палання і снаги –

Ти віриш – та зважай: боги такі злосливі,

Неначе ми для них одвічні вороги.

 

Так, ми сотворені із їхньої любові –

Але ж напоєні зневірами отрут:

Ми ідемо в життя – о, ми на все готові:

На впертий труд, на гріх, на подвиги, на бунт!

 

Ті межі: «Так не смій!..», для буйності закони,

Ота невидима сторожа край межі –

Від первнів, від начал – пощо нам заборони,

Бо ж той, із древа змій – у кожного в душі.

 

Над нами твердь небес – тож подивімось вгору,

Там сонце, сонце там! А поза ним пітьма.

І ми, приречені на вічну непокору:

Люби нас, бунтівних! – бо ж вибору нема…

 

 

 

ШУКАТИ ЩАСТЯ

 

Шукати щастя? Хлопче мій, облиш,

Нехай вже так, щоб жаль і біль застигли…

Що в тебе, серце? Наче не болиш,

І майже що не кровоточать стигми.

 

І то не дзвін – то опадає лист,

І росяно зоріють павутинки;

Щось каркнув крук – ото такий хорист,

Із припізнілим співом на обжинки.

 

Прогіркла хмара спогади трясе,

Вони якісь жадливі та нестерпні.

А сонце! Сонце! Сонце – попри все!

Так, часом бликне на принишклі стерні…

 

 

 

ПІД МУЗИКУ ДЕРЕВ

 

Прислухайтесь до кантів, до рапсод,

До тих, чим омузичені дерева;

Прислухайтесь – хоч в душах інший код,

Не ті видіння, марева і мрева.

 

Прислухайтесь – хоч там не ті слова,

Не ті октави, сексти та терцини;

Та попри все там пісню навіва

Блаженний щем воскреслої години.

 

Але частіш – вселенський лад, частіш

Предивний спокій: все, усе забути!

 Звучить, звучить неперекладний вірш

Під помахом незримої батути.

 

Дзвенять, дзвенять невидимі світи

Без жадоби чужих перетлумачень,

І в хаосі все більше правоти,

І понад все – непояснимих значень.

 

Це в тихий день, день зваги і надій,

Що мрійне сяйво розлива над нами, -

І не чекай, що знагла буревій,

Немов Бетховен, вибухне громами.

 

Усе ж мине! І знову дивний лад

Покриє щем житейської тривоги –

І ти заснеш під пестощі рулад,

Під шепіт незбагненної еклоги.

 

Всевладний тон неспіваних пісень,

І здатність: все, не знаючи – пізнати:

Тут сам Господь  заснув на сьомий день,

Тут колисала Сина Божа Мати!..

 

 

 

 

ЛЕЛЕЧЕ ГНІЗДО

 

А ти попробуй, друже будівничий,

Таке, що ще не виснував ніхто:

А ти попробуй звичне і незвичне –

А ти змайструй лелечине гніздо!

 

А ти попробуй, мудрий чоловіче,

Що сто наук на службу взяв собі:

А ти попробуй – з пруття та паліччя

Сплести на телеграфному стовпі!

 

Гаразд – на дубі, на верхівці стріхи,

Так, щоб ні шквал, ні грім, ні буревій:

Ти доживи до радісної втіхи –

Сплести гніздо подрузі молодій!

 

Нехай гуде, і шарпає, і блиска,

Хай із-під хмари чортом наліта –

Це для малят розгойдана колиска,

Вона в одвічнім царстві пресвята!

 

Пролинуть дні – і ось уже й по літу,

Вже й осінь від надії відлуча –

Ти вернешся з далекого край світу:

Гніздо ж сія, мов у вікні свіча!..

 

 

 

БОЮСЬ

 

Така мені туга, так журно чомусь:

Боюсь не за себе – за душу боюсь.

 

Зринає ізнов засторога лячна:

Це я согрішив – а страждає вона.

 

Це я согрішив при юначій гульбі –

Той гріх перекинув душі, не собі.

 

А далеч в заграві, а хмари в іржі:

Бог простить мені – та чи простить душі?..

 

 

 

 

МИ ПРОВОДЖАЛИ НОЯ

 

Ми проводжали Ноя. Ной відплив:

Гучний наказ, відрубані швартови…

І небо похлинулося від злив,

І  чорні хмари, наче звіролови…

 

Уже вітрила вітер напина,

Усе страшніша істина зрадлива.

А поруч мене дівчина одна,

Така безщасна і така вродлива.

 

Чи ми непарні? Боже, я мовчу.

Хай чує світ мою жахну мовчанку.

А дівчина здригнулась від плачу,

Зодягнена в найкращу вишиванку.

 

О, нині ми із нею заодно,

Шукаючи для щастя запоруки:

Нас не взяли – ми підемо на  дно?

Берімося ж, берімося за руки!

 

Які страшні немовлені слова

Під дикий щем дівочої нестями…

А вже дев’ята хвиля наплива,

Уже по груди… Гей, уже над нами!..

 

 

 

 

ЗНОВУ ТОЙ ТАНЕЦЬ

 

Дике  місто, змія і потвора,

Академія, форум, дурдом,

Ти стоїш – а вже гине Гоморра,

І кривавиться болем Содом.

 

Вавилонські обвалені мури,

На трофеях розбещений Рим… -

Не сховати твоєї зажури

За безглуздий аматорський трим.

 

Переситу зачумлені садна,

Неподільна на всіх булава!... –

Ти танцюєш, страшна і принадна,

І на таці чиясь голова.

 

Хто ще, хто там розхлюпує келих,

Хто там каже, що мудрість – це гра?

Як це жахно – аж скільки веселих,

А над ними пекельна жура…

 

Тріумфальної величі крики,

Феєрверком крайнеба сія -

І всміхається страшно і дико

Голова – то твоя? Не твоя?..

 

 

 

 

ПРОСТЯГАЛА ВОНА РУКУ СВОЮ…

 

І знов проклятий сумнів мій

Ятрить розчахнуто і терпко:

В раю не має жити змій!

Якщо там змій – то це вже пекло!..

То він, підступний як завжди,

Нетямних ловить на підмові:

Зриває з божих древ плоди –

Заради нашої любові!..

 

***

 

Дзвони ґвалтом, і зойки, і кличі

Юним тілом – немов на загин, -

З молоком, перестояним тричі,

З пересадами яйцеклітин.

Горло хрипне і серце німіє -

Наче я вже за неї прошу:

Де ти, зміє? Із яблуком – зміє?

З Божим даром – а то задушу!..

 

***

 

Так, ти творив – як геть усе живе,

Щоб щастям освятить самітнього Адама:

Адамове ребро – воно було криве?

Веселка теж крива, і лук, і купол храма.

 

Як груди молоді, як вигини  брови,

Як неба голубінь, як яблуко на древі –

Оте, що проситься: - Зірви мене, зірви!

І розділи навпіл, і більшу частку Єві!..

 

*** 

 

А це немов у раю за порогом,

Потішмо душу ще таким кінцем:

Із яблуні, відміченої Богом,

Хтось обірвав плоди ще зеленцем!

 

Юначий шал, дівоча необачка:

Що там – циганка, аніс, чи налив?

Чи над усім – одвічна нетерплячка:

Пізнати те, що Бог заборонив?..

 

 

 

ПРИЙШЛА

 

Прийшла з волошками, прийшла,

Неначе вогник з-під крила,

Прийшла і стала віддалік,

Очей не видно з-під повік.

 

Прийшла з ромашками, прийшла,

Сяйнула відсвітом весла,

Сльоза, що й камінь пропече.

Прийшла, схилилась на плече.

 

Прийшла з трояндами, прийшла –

Із весен, де немає зла,

Прийшла, безгрішна і свята,

Як тінь веселого хреста.

 

Прийшла із айстрами, прийшла,

Аж похлинулася імла,

Прийшла, немов з-під хмари сніг,

Прийшла, спіткнулась об поріг.

 

Прийшла, якої я й не ждав,

Прийшла із молодих забав,

Із позабутих запорук,

Прийшла із болю, із розлук.

 

Прийшла з тюльпанами, прийшла –

О, що це? Хуга замела.

А з хуги свічі золота:

Прийшла на всі мої літа!..

                       

 

ВІТРАЖІ                                                                           

 

Тепер, коли ми для усіх чужі,

Згадаймо день, що нам приніс розлуку:

В каплиці, де найкращі вітражі,

Моя рука твою шукала руку.

 

Метався промінь з пальців бога Ра,

В барвисту сутінь кутались пілястри .

Чого нам треба: правди чи добра,

Щоб в цім шаленім світі не пропасти?

 

За спинами  дрімали сторожі,

Мінялись гіди, наче в хвилях риби.

В каплиці, де найкращі вітражі,

Ми задивлялись на розбиті шиби.

 

Можливо, ми  шукали кольорів,

Які уже снувалися між нами,

Можливо, ми хотіли, щоб зігрів

Цей вечір нас магічними вогнями.

 

В каплиці, де найкращі вітражі,

В моїх руках твої тремтіли пальці.

А вже снувала доля віражі –

Два віражі, два смутки, два блукальці…

 

 

ЗАСИПЛЕ НАШУ СТЕЖКУ…

 

Ми тут ходили: разом – наче порізну,

Рука в руці – а наче віддалік.

Засипле нашу биту стежку зорями,

Засипле геть – так хтось лихий прирік.

 

Чи то ішли так душі наші  босими,

Ти чула: в мальвах дзенькнула бджола?

Засипле нашу биту стежку росами,

Що вже й не взнати знагла – де була?

 

Йшли навпростець, а вийшло – наче колами:

Кудись ішли… вертались… ми й не ми…

Засипле нашу биту стежку бджолами,

Замерзлими – бо то серед зими…

 

 

 

 

ПАПЕРОВА ТРОЯНДА.                                                               

 

 

Моя любове й нелюбове,

Моя розрадо в скрутну мить,

Моя трояндо паперова,

Невже, невже тобі болить?

 

Зустрілись ми, такі самітні,

Такі вразливі на слова,

Коли мороз, мороз у квітні

Найперші квіти  оббива.

 

Що ж нас звело, таких далеких,

Яка таємна ворожба?

Росте над урвищем смерека,

До ставу хилиться верба.

 

Людського болю пересади

Бувають часом затісні:

Запраглося шукать розради –

Мені в тобі, тобі в мені.

 

 І не було між нас  облуди,

Та тільки ж долі не сплелись…

Ми й розійшлись, гіркі заблуди,

На дві дороги розійшлись.

 

І лиш троянда паперова

Чомусь здригнулася на мить:

Моя любове й нелюбове,

Невже, невже тобі болить?..

 

 

 

СОЛЯНИЙ СТОВП

 

О ні, вже ні, не бути нам обом,

І не благай – жалями серце повне…

Я та, що стала соляним стовпом:

Я оглядалась на своє гріховне.

 

На те, що мало згинуть у вогні:

Душевний безум і сваволя тіла…

Немов сльоза велика у мені –

За всі мої гріхи закрижаніла.

 

Я ті гріхи сама собі прощу –

Як всі жінки, як все повік шалене.

Вам  ще  забракне солі для борщу -

Ви прийдете – бо як же вам без мене.

 

Що ж, розтовчіть, розбийте на куски,

Соліть свої  весільні смаколики -

На ваші довгі радощів разки,

На ваші дні – щасливі, аж безликі.

 

Та попри все – моліться всім богам,

Вершіть свої банкетні перепої…

Ще прийде час оглянутись і вам,

На проминуле – із сльози святої!..

 

 

ІНША ТІНЬ

 

Позбиває час з надій полуду

За моїх горьованих молінь:

Тінь від мене зникла. Скоро буду

Геть без тіні. Я - від тіні тінь.

 

Буде інше сонце, інші свічі,

Інша ця одвічна коляда:

Інша правда глянула у вічі,

Інший лист із клена опада.

 

Інша ти: ти маєш іншу вдачу.

А любов – та ж сама? От дива!

Це як тінь – а я її не бачу,

Чи вона сховалась у слова?..

 

 

 

 

СВІТ КРАЩИЙ

 

А роздум – а розпач! Розраду несе,

І хай похлинається злоба:

Я певен: це проба! Це проба – і все!

Звичайно, невдала – бо проба.

 

Бо злоба й покута зійшлися в одне,

Добро тут слабе і пропаще.

Це проба невдала – хай кожен збагне:

Стривайте, я витворю краще!

 

Я все перетерпів – і весь просвітлів,

Я видзвонивсь плодом на вітті:

О, я сотворю іще безмір світів

У цьому бездонному світі!

 

І ні, не шукайте набитих доріг:

І в часі, і в просторі – різні!

Я гордий! Я витворив, люди! Я зміг!

Прекрасних, як в маминій пісні!

 

А люди? Там люди не гірші, ніж ви!

В них доля ясні і крилата?

Співай, похлинайся, кохайся – живи!

І віруй у меншого брата!

 

 

ПІДТЕКСТ

 

Якісь потаємні думок віражі –

Мов натяк взимі на відлигу:

Я майже не знаю того, що в душі –

Сидить він, гортаючи книгу.

 

О часу підтекстів, і збочень, і фраз –

З  трибуни, а в затінку інші:

І зовсім не той для любові Парнас,

І шалом написані вірші.

 

Той інший – я сам, що неначе й не жив,

Та йшов же по лаврах, по тернях:

Бо також  вродило – та тільки без жнив,

То тільки колосся по стернях.

 

О, той потаємний буває часом

Відважний - у зболеній чарці:

Змарнований в праці, упертий як гном,

Палкий, як юнак при коханці.

 

Я кожен із тих, хто шукає мене,

І я їх шукаю ще й досі:

То даль у глибинах, то небо ясне,

То трави при лютім покосі…

 

 

СВІЧА НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ

-----------------------------------------

 

 

СВІЧА НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ   

 

  Нехай же серце прагне, просить

  Святої правди на землі!..

                         Тарас Шевченко

 

О як ми ждем, гуртуючись в ключі,

Відболених у пожаданні прощі!..

Наш час – самозапалення свічі,

Наш час – коли вершать молитву мощі.

 

Наш час – коли спливає кров із ран,

Ясніють стигми, рветься дух до зброї:

Не марно ж ми єднались на Майдан

Шукати правди – правди пресвятої.

 

І вже – ясний архангел при мечі,

І ми, предвічній вірності підлеглі:

Наш час – самозапалення свічі,

Наш час – коли встають з могил полеглі.

 

Скипає лють і давній жах пощез,

Ступає з гір Покрова ясносвітла.

О як ми ждем громів з ясних небес,

І щоб душа у кожного розквітла!

 

Однак же ми не сліпли уночі,

Зійшовшись до Кобзарської могили:

Наш час – самозапалення свічі,

Та так, щоб наші душі заіскрили!

 

Гартуймо ж їх, гартуймо в молитвах,

В тяжкім труді, твердім правдивім слові:

Уже злітає в небо віщий птах,

Уже серця ясніють для любові.

 

Це ми, які єднаємось в ключі,

Це ми, які гуртуємось при зброї:

Наш час – самозапалення свічі,

Наш час – для правди, правди пресвятої

 


КРИЧИ В ПУСТЕЛІ

 

                Іванові Франкові

 

Кричи в пустелі! Що – труди намарні?

Кричи – якщо насправді ти пророк:

Таких багато, що кричать в кавярні,

У чорну чашку бгаючи рядок.

 

Що тостами хорейними віншують,

Дактильну риму запиваючи.

А ти кричи в пустелі – і почують!

Якщо насправді ти пророк – кричи!

 

Кричи! Кричи на розі буцегарні,

На торжищах, де правду продають,

Кричи крізь ніч, коли наряди карні
Поета на судилище ведуть.

 

Кричи – у вир кривавих революцій

І молота здіймай, мов каменяр.

Дзвенять слова – іржаві пута рвуться!

Палають строфи – гоготить пожар!

 

 

 

КОДОВАНА ДЛЯ МЕНЕ КНИГА

 

До віри і до правди ближча –

Як крапля крові на ножі:

Ця книга писана – коли ще! –

В моїй непам’ятній душі.

 

Не книга, ні – якісь ошматки,

Ковтки роздертих сторінок:

Шаради, натяки, здогадки

Моїх чи батьківських думок.

 

Чи ще давніших, ще незвісних,

Гірких, як хортицький полин:

У них терпкі, як тромби, вісті

Про славу, битви, про загин.

 

І воскресіння – може, всоте –

На чорну працю, на труди:

Це ти, хорвате, скіфе, готе?

На ниві страждущій сліди.

 

Ні, все потрощене – не гине,

Росте з тривкої давнини:

Я  їх поєдную в єдине

Писання роду і весни!

 

 

 

 

ДІМ ДЛЯ СЛОВА

 

                         Віктору Міняйлові

 

Мій друже-брате! Притупились пера,

На серці вже не шкіра, а кора…

Давай тепер воздвигнем хмародера,

Не десь там, а у затінку Дніпра.

 

Нехай росте над безпохибним часом,

Нехай прочан скликає на поріг, –

У ньому правда, хрещена Тарасом,

І віра в те, що страх не переміг.

 

В нім буде та, яку не розкохати,

І я Тобі – а Ти для мене брат!

Той хмародер – о, він не вищий хати,

А бачиться з-над степу і Карпат.

Заходять гості – молитовні лиця,

Наструнені до правди голоси.

А на моїм плечі Твоя правиця,

І погляд Твій прадавньої краси.

 

Тож не пророч, що скоро нас понищать,

Що скоро будем людством без голів…

Той хмародер – він буде вищать, вищать,

Той хмародер із наших дум і слів.

 

Він доросте до батьківської хати,

Свічею в далеч змученим сяйне.

Мій старший друже, мій стражденний брате,

Над нами небо, небо крижане!..

 

 

 

ТОДІ Я ОЖИВУ!

 

Микола Гоголь застерігав друзів

не спішити з його похороном:

можливе диво, повернення до життя…

 

От помирав – і немов не помер:

Вижив у царстві примар і химер!

 

– Не хороніть мене! – просьбу возніс:

Я вже вмирав, та не взяв мене біс.

 

Видно, чекає на мене Господь:

Душу – то звісно, та певно, що й плоть.

 

Щоб лиш могла доторкнутись чола

Мудра рука, і важка і легка.

 

Божа не божа – та щоби наспів

Гість-характерник із рідних степів.

 

Щоб стрепенулося серце нове:

Я помолюсь – і воно оживе!

 

Рідна рука – всепрощаючий лік:

Я повернусь на Вкраїну навік!

 

 

 

БОЛІСНІ СТИГМИ

                         Лікареві і поетові Ів. Липі

 

Нам випало пройти кривавими шляхами,

Де квіти доброти топтали біль і гнів.

Тепер ми високо, тепер ми в Божім Храмі,

Прикликуєм на суд одвічних ворогів.

 

З твоїх, Вкраїно, рук збивали ми кайдани,

Ми зерно сіяли, щоб квітло все довкруж.

Тепер ми в небесах – лікуєм Божі рани,

Снагою мужності, бальзамом наших душ.

 

Вкраїно, ти наш лік на ще болючі шрами,

Та не знеболять їх ні відстані, ні час.

Тепер ми високо, тепер ми в Божім Храмі,

На вічну боротьбу благословляєм вас!

 

 

РОЗСТ РІЛЯНИЙ ЗАЖИВО

 

Павлу Тичині

 

Що там знову? Постріл! Постріл! Постріл!

Кат наган ховає в кобуру…

Він іде, розстріляний апостол:

Він живий – а схожий на мару.

 

Він іде – ви  бачите, поети?

Не гордуйте – вам шляхи такі ж:

Розстріляють сонячні кларнети,

У одвічну гордість всадять ніж.

 

Хрипне вітер понад оболонню,

Загубила жайвірка перо:

Куля в серце! В правду, віру, в скроню,

У юначий безум, у Дніпро!..

 

В Україну – що в тобі глибинна,

У поривну мрію, в ненасить!..

Ти загинеш, барде? Не загину!

Страчений – я буду вічно жить!

 

Чи йому не страшно? Вам страшніше:

Він до вас, розстріляний, іде –

Він іде своїм безсмертним віршем!.

На коліна, плем’я молоде!

 

 

 

ВІН У ВІЧНІЙ МЕРЗЛОТІ

 

         За листами М. Драй-Хмари

 

Вітер втіху розсіва:

Ти вже більше не вдова,

Ти із рідним, ти із ним! –

Свічу ставить херувим.

Ти ж терпіла, як могла,

Може, й бога прокляла –

Та благала надарма:

Де та, де та Колима?

Досить плакать відтепер:

Він у тих снігах помер.

Вам тепер шляхи одні –

Тож зустрінитесь, чи ні?

Чують, чують знов святі:

Він у вічній мерзлоті,

Що його не відпуска…

Що ж це за печаль така?..

 

 

РОЗДУМ ДЛЯ НЕОКЛАСИКІВ

 

Встає супроти пострах Колими,

Чи Соловків – у лютому розмаю:

Так, ми були – та то були не ми,

Згуртовані у лебедину зграю.

 

Бо лебідь що – то символ, а чи птах,

Поєднані у нерозривне гроно?

Бо в кожного – лиш пісня на устах,

Та, на яку всевладна заборона.

 

Так, ми знялись над реготи горил,

Та дух доби ударив напропаще –

І нащо нам оті обрубки крил,

І на серця морозний зашморг – нащо?

 

І вже не пісня, навіть не слова –

Зліта проклін у небо, вище й вище,

І то не лебідь груди розбива –

То дух доби одвічну правду нищить.

 

Нас мало, так, ще гірше: нас нема,

Де біле море – мов закляття чорне.

І хто там в небі хмари розрива?

То хтось – хоч хтось! –

Там книгу правд розгорне.

 

 

ПРОЩАЛЬНІ РЯДКИ Олександра ОЛЕСЯ

 

Крізь тьму колючих перепон,

Немов у пащу бісу:

«Життя минає, наче сон,

У тузі серед лісу…»

 

І раптом серце пропіка

Вогонь крізь чорну лінзу:

«А вже чиясь страшна руку

Взялася за завісу…»

 

Земля від вибухів тряслась,

Ми з юністю прощались:

«Постій, ще вечір не погас,

Ще повен шуму праліс…»

 

Бундючилось всевладне зло,

Та в серце карбувалось:

«Ще серце кров’ю не зійшло,

Пісні не доспівались…».

 

 

ДОВЖЕНКО ПІД КРУТАМИ

 

У сутність, у вир пірнути,

В доречність, тугий крутіж:

Довженко спішить під Крути,

Він рветься: – Скоріш! Скоріш!..

 

Душа похлинулась бунтом,

Красу лиш йому віддасть –

Бо тут закрутились жмутом

Сто болів і сто нещасть.

 

Шалена уява борса

На полі жахних звитяг:

Він прагне відзняти Щорса –

Ось тут, у густих снігах…

 

Спізнився: жалі юначі,

Вляглись під сухий курай…

А хто там у бурці скаче

Супроти Щорса – Чапай?..

 

Так що ж то за вибір Божий –

Іти в Арсенал з-під Крут?

Не з тим і не там – лиш схожий

На кару лавровий жмут…

 

 

В ГОСТЯХ У РИЛЬСЬКОГО МАКСИМА

 

Неначе радість незносима

У невагомості відмін –

Ось хата Рильського Максима,

І біля яблунь сивий  

- Він!

 

Не усмішка – а щось глибинне

В першооснові доброти,

І безмір мудрості в гостині,

Яку ще треба осягти.

 

Нас гуртик – ми від щастя п’яні,

Віншуєм музу молоду:

Ми ще і знані і незнані

У цьому храмовім саду.

 

Цей домик, цей захмарний острів,

Цей німб довкола голови!..

І ми, немов святочні гості,

І вірші, наче молитви.

 

Ми щось читали – ми? Та годі.

Однак у серці прижилось:

Глибинна правда в тій господі,

І ще – пресвітле! – вічне щось.

 

 

СТРЕМЕННА АНДРІЯ МАЛИШКА

 

До Львова, схованого в мушлю –

Це духу вічна ненасить! –

Явився він гінцем, імущим

Забуту правду возвістить.

 

До Львова, скутого в погроми

Арештів, допитів, заслань,

Явився він відлунням грому

Роздертих бунтів і повстань.

 

Він бачив: слово в недороді –

Про жертви, про голодний жах:

Це я, це ми німуєм? Годі!

Вже краще згигуть на ножах!..

 

З якої лютої принуки

Клює нам очі чорний крук?.. –

І чарку дикої розпуки

Розбив об вічний львівський брук.

 

Розбив – але вона, щербата,

Знов повна муками всіма,

Воскресне мучить і карати

За гріх – бо прощення нема.

 

Хай душ чадливі недогарки

Зоря досвітня осява:

Ти, Львове, теж з тієї чарки

Надпив живлющого питва.

 

 

 

 СТУСОВА КОЛЯДА

 

На Різдво 1972 р. Василь Стус гостював
у Львові, разом із друзями ходили вертепною громадою колядувати. Василь був сяючий –  у обладунках лицаря. Завітали і до письменницького будинку.
Після короткого розговіння у нас, піднялися до Романа Іваничука, затрималися.

  За кілька днів Василя заарештували…

 

Забіліли згадки – ще натчем

На сорочку зболеній небозі…

Ти озвався – лицар із мечем! –

Колядою-співом на порозі.

 

І вже той вертепний переспів

Злине благовісно і сяйливо, –

Щоб аж геть розпромінився Львів

Вісткою про Віфлеємське диво.

 

У вертепі – як велось одвіч –

Жид, і чорт, і все зухвальство юні.

Понад Львовом розкололась ніч:

Хто ж то, хто у лицарській парусні?

 

Охоронець ангельських зачать,

Поводир крицевої залоги, –

Над щитом вже зводилась печать

Гордої стражденної дороги.

 

Ще сама запалиться свіча

Спалахом любові і відплати,

Ще свого звитяжного меча

Ти пощербиш об мордовські грати.

 

Тільки ж ти не чуєш осторог,

Шепоту відчайної зневіри… –

Адже врешті народився Бог

В обладунку лицарської віри!

 

 

СВІТЛЕ ВИДИВО

        

У серпні 1964 р. до Львова загостили

         Світличні, ночували і в нас – перед

         мандрівкою в Карпати.

         Ми з Іваном довго говорили…

 

За всі гріхи, і муки, і невдачі,

За сатанинські кпини, за жалі, –

Мені було видіння: я побачив,

Як хтось іде пресвітлий по землі.

 

Чого йому – таж тут непевні люди,

Тут сотні зрад, тут спалені хрести…

А він іде – без крихітки огуди,

Несе свічу – бо ж має донести.

 

Довкола мла напружилась стократно,

А він всміхнувсь – і острах пророста:

Чом я живу так марно і розтратно,

Що я скажу, як він про те спита?

Вечеряєм: ні, нам цього задосить.

Подушку – дітям: в нас бо є кулак.

Ми ось такі: іще далека осінь,

І вража лють не бралася на смак.

 

Не спалося: чуття добром зігріте,

Слова звичайні – а які слова!

Я похвалюсь: я посвітлів! Не вірте.

Та щось зросло – подібне на дива.

 

 

 

ВІЗИТ ВІРИ ВОВК

 

Приїхала – крізь відстані нестями,

Крізь сумніви, яких не побороть:

От схоплять, от зачавлять пазурами,

От іклами вгризуться в рідну плоть!..

 

Чи перша ти? Уже скількох пожерли,

Уже скількох ковтнула чорна тьма…

Ні, я не з тих! Та як потрібні жертви –

Я під хреста підставлюся сама.

 

Таж чи не з ним вигнанські перелоги

Топчу ногами босими, топчу?

У рідний край усі мої дороги –

До нього я молитву шепочу.

 

Я не німа – душа моя поривна

Ятрить словами, віршами гука,

Я вірю: доля між предивних дивна,

І непохибна божеська рука.

 

Тобі, мій краю розкоші і муки  -

Набиті часом стигми і синці:

Я розговілась за літа розлуки –

Із дивотвором слова у руці!..

 

 

 

 

 ЛЬВІВСЬКІ ГОСТИНИ

 

                Ліні Костенко

 

Львів сам розстеля ліжники голубі,

І буде терплячим, і буде ласкавим.

Львів руки простягне назустріч тобі

З маленькою чашкою чорної кави.

 

Не бійся обіймів – вони кам‘яні,

Не бійся барочної ласки-нестями:

Ти вірша запишеш на древній стіні

Супроти дубової чорної брами.

 

І вийдеш на площу, на ринок – у центр,

Де сто кам‘яниць в небо здибились гордо.

В музеї-аптеці є мудрий рецепт,

Як вигнать з душі баламутного чорта.

 

Бо ж він це докупи тасує слова

Любові і болю, наруги і слави.

А вже з-під каміння пробилась трава

І в чаші гранітній схолонула кава…

 

 

 

 

НА ВЕЧОРІ МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО

 

В залі, де багато вишиванок,

Де багато степу і Дніпра,

Дівчина, бентежна як підранок,

Вірить, що кохання не вмира.

 

Вірить: ми не згиблі, не пропащі

У плиткій настирній маячні,

Вірить: ми закроєні на краще,

Бо ж серця – як бруньки весняні.

 

Правда й честь – вони ще будуть з нами,

А любов – о звісно, бо ж дива!

Вірші й вірші – кольорові плями,

Наче то веселка наплива.

 

Наче то купальським перебродом

Покликом у далеч пронеслось:

Ще не пісня – пісня буде згодом,

Буде щастя і незвісне щось.

 

Все б як слід – та серце нетерпляче

Пориває в безмір: гей, скоріш!

Дівчино вчарована, юначе,

Вслухайтесь – бо це направду вірш!

 

 

ПРИКРИЙ ХОЧ РУКАМИ!..

  Читаючи Григора Тютюнника

 

За вигоном – пагорб, тернище, вітряк,

І ти, мій довірливий хлопче:

Навіщо ти, хлопче, із серцем аж так?

Таж світ твоє серце розтопче!..

 

Це ж він – мов коня за вуздечку трима,

Щоб раптом не зринув, як вітер:

Прикрий хоч руками – ось так, обома,

Ось так – буде менше боліти.

 

І що тобі потім до людських втішань,

Жіночих прочулених охань:

Є річка – Сула? Ні, маленька Ташань,

А в ній ще незловлений окунь.

 

Мій хлопче, рушай. Хоч дорога – не шовк:

Вітряк і тернище за полем…

І серце – голодне на правди шматок,

Безжально розчавлене болем.

 

 

** **

 

Чорна недоля зміїлася клубом,

Здалеку хмари нагнав буревій:

Ангеле мій із розхристаним чубом,

Богом не втішений ангеле мій.

 

Душі липучі стають на заваді,

Мстивістю вдачі озброєні всі…

До джерела на дідівській леваді

Стежка не стежка – сліди по росі.

 

Це тобі шлях у краї світанкові,

Без велемудрих досад і оман:

Непояснимі шаради любові,

Вищі за вділений небом талан…

 

Хай не зіщуляться тромбом в аорті,

Жмутком юначих воскресних надій, –

Ангеле мій у юначій погорді,

Богом не втішений ангеле мій!..

 

** **

 

Це те, що пострілом пройма,

Це те, як тромб у крові:

Так, творчих загадок нема –

Є загадка любові!

 

Любові? В це повірю сам,

На прихистку світання –

Ще похлинуся, ще додам:

Є загадка страждання!..

 

 

 

НА ДНІ РУКОТВОРНОГО МОРЯ

                 Феодосію Роговому

 

Це знов замигали далекі вогні,

Що шлях до весни не проторять:

Журба моя давня лишилась на дні,

На дні рукотворного моря.

 

Ось так прихилились окрайці імли,

Як вістки чужої навали:

Прийшли, загатили, звезли, залили,

Що навіть дубів не зрубали.

 

Під тими дубами й гуртуємось ми,

Коли допече ностальгія:

 Вчорашні лини, краснопірки, соми –

На Спаса, Покрову, Андрія.

 

Пригадуєм: ким же ми перше були,

Вчорашні меткі відчайдухи?

Таж крила в душі – то напевно, орли!

А нині – в облозі задухи.

 

А нині – вода звідусіль обгорта

Не душі в нас – жабри та клешні.

Щось мовим – та слово із уст не зліта,

Одні лиш молитви прийдешні…

 

 

 

ПЕРЕХОЖИЙ       

Володимиру Короткевичу

 

Степ, іду. Назустріч перехожий.

Господи, предиво допусти, –

Щоб отой Ніхто був серцем гожий,

Міг мені хоч щось оповісти.

 

Щось таке – пресвітле і значиме.

Щоб спитав: я звідки? І куди?

Щоб Отой був з добрими очима,

З чашею живлющої води.

 

Це – у слові, в тонах і півтонах,

В сяєві промінного чола.

Сокіл в небі, а вже Він – як сонях,

І над зором сонячна імла.

На безмежжі, край Савур-могили

Стрілися: в степу доріг нема.

Ще в церквах свічок не запалили,

Ще якраз хурдечила зима.

 

Це у Львові, у Єрусалимі:

Стали, обнялися, розійшлись.

А в душі – на довгі дні значимі

Ті слова, промовлені колись.

 

 

ПОМИНКИ КРУКА

Після гостин у Олеся Жолдака,

редактора моєї першої поетичної збірки,

 знятої з виробництва...

 

Агов! Приходьте, друзі, з колядою,

Женіть свого шаленого коня:

Підстрелив крука, що літав за мною,

На березі високому гульня!

 

Варю куліш – уже кипить, булькоче! –

На луговій отаві при Дніпрі:

Як бульбашки – великі чорні очі,

Вигулькують сталисті пазурі.

 

Вкипай, мій круче! У твоїй подобі

Скипає зло погромів і потрав:

Я мав би сам сконать в твоєму дзьобі,

Недарма ж ти піввіку чатував.

 

Та ти кипиш! Варити треба три дні,

Спиляю дуба, бо ж забракло дров.

Такого м’яса ще не гризли злидні,

Ще не пилась така отрутна кров.

 

Агов! – Скликаю друга, брата, свата:

Скоріш сюди, сідайте до стола!..

Ми молоді – і чарка не щербата,

І доля, що із шаблею зросла.

 

Гуляймо, хлопці! Крукові покара!

Кипить куліш на березі Дніпра.

А що над нами в небі чорна хмара –

Так то не крук – бо й сонце прозира!..

 

 

УТОПІЯ

  Ігореві Сандурському,

мистецтвознавцеві і філософу

 

Це світ, це вік, це сонмище потвор,

Це розчленований

богами даний простір…

Я знаю: тут колись жив ошуканець Мор,

Що вимріяв для нас добра і правди острів.

 

Він так уклав закон, що вимовив:

– Люби!

А це не вимисел, це ще біблійна знада:

Хай зійдуться раби і ті що не раби,

Що з крилами в душі, яким лиш тьма завада.

 

А там немає тьми, там вічний сонцепад,

А там нема потреб, які були б над міру.

Він не брехав, той Мор – я знаю це з балад,

Тих, що загинули за правду і за віру.

 

Я книгу ту вивчав – зі сну чи наяву,

Читав по-своєму, як прагнула уява.

Я все перестраждав, чим вірю, чим живу,

Чим доля тішила і жінка нелукава.

 

Я рвався і летів – і ось я там, я там!

Я човен розтрощив об той скалистий острів.

І хай Фома пита:

         – Ти що, ти сам?..

         – Не сам!

Тут всі брати мої, мої весільні гості.

 

Давайте ж станемо, щоб руку на плече –

Раз доля зводить нас і правда так запрагла:

Ми вільні волею – хай Мор нам прорече,

Що це Утопія, це наша віра спрагла!

 

 

«МЕЛОДІЯ» СКОРИКА

 

Горта партитуру надій океан,

Затьма рилась болем героїка;

Аже вежа Корнякта - неначе орган,

Що грає «Мелодію» Скорика.

В ній радість і подив, і крихта жалю

Хлюпочуть чуттями крилатими,

І пісня про жінку, яку полюблю,

А може й довіку не знатиму…

 

 

 

СТАНІСЛАВУ ПАЛІНДРОМНОМУ

 

                    Ст. Бондаренку

 

Пролечу крізь ваші душі громом,

Яструбом крізь хмару пролечу,

Затушу в облудника свічу;

Знаю: краще бути паліндромом –

З іншим смислом, ніж по Іллічу!

Краще похлинатись парадоксом,

Віднайти в потворному красу,

Ту, яку в імлі ховали досі, -

Ніж міняти честь на ковбасу.

Ваші душі славою роздерті,

Всі вони – немов лукавий змій…

Так, мене – мене! – із пащі смерті

Вирвав сам вознесенний Андрій!

Як вам п’ється біля аналою?

Будьте ж ви для інших Єв ребром!..

Я ще вам заллю за шкіри лою,

Я – душею вічний паліндром!..

 

 

 

ДАЧНІ ДОЩІ

 

Ні слова – мовчу! – про любов,

Заблукану в сірих дощах.

Чекалось, що прийде Лі Бо –

А знаю, що прийде Гущак.

 

Бо є ще півпляшки вина,

Бо є ще якийсь патісон…

Є туга, що нас поєдна

В цім царстві, подібнім на сон.

 

Той сон замашний і жаркий,

Тужний, наче вишні в хрущах.

Лі Бо розливає в чарки,

А питимем – я і Гущак.

 

Вже потім бездонна ріка –

Бо дощ не вщухає, їй бо!.. –

Поглине мене й Гущака,

Лишиться самотній Лі Бо.

 

Однак же – і дощ відгуде,

З громами прищухне луна.

І крикне Салига: -  Ви де? –

І ми виринаєм із дна.

 

І світ воскреса, як душа,

Тяжкий і погромний… Та все ж

В нім зріє всевладдя коша,

І ти свою чарку доп‘єш…

 

 

 

ДІВЧИНІ З ПРЕДОВГОЮ КОСОЮ

         Орисі Матущак-Грицині

 

Дівчино-принцесо-неслухнянко,

Дівчино – як всі, але й не всі!.. –

Далечінь заквітчана серпанком,

Наче вся у вранішній росі.

 

Вранішній, змороженій на іній,

На чекання сонця, на дива…

За колючим переплетом ліній –

Де є те, що серце зогріва?..

 

Дівчино із русою косою,

Довгою, неначе ця зима –

Затужилась доля за тобою,

Бо в неволі радості нема.

Дівчино, що вийшла насупроти,

Лютості, брехні, неправоти, –

Збережи, неначе символ цноти,

Все, чим щедра і багата ти.

 

Хай лютує хуга за дверима,

Дівчино – як всі, але й не всі, –

Дівчино навіки нескорима,

Дівчино з трояндою в косі!

 

 

«С ВЕЩАМІ!..»

  Ларисі Крушельницькій

 

Ще літ тобі жменька від роду,

На крильцях несуть журавлі… –

А ти уже «ворог народу».

Вже чуєш: «С вещамі!.. Пошлі!..»

 

«Вещей» в тебе – Господи: стрічка,

Ще лялька, і м’ячик… І все…

Гуде за вікном п’ятирічка,

І голод засіки трясе.

 

І ти уже – гляньте! – за дротом,

У царстві смердючих параш:

Господь перекошеним ротом

Шепоче гіркий Отченаш.

 

Ти виживеш – зболено, гірко,

Для світла, любові, життя, –

Маленька із мороку зірка,

Жахної епохи дитя…

 

 

CМЕРТЬ ЧИТАЧА

 

Не треба книг – ще є якісь газети,

Якісь брошури… Так у чому ж суть?

Помер читач! Несуть вінки поети,

Несуть вінки прозаїки, несуть.

 

Несуть вінки печальні есеїсти,

Стрічки жалоби тулять до плеча:

Вінок від Лема, від Агати Крісті,

Від Стуса, Коломійця, Орача.

 

Несуть вінки Павлички, Окуджави,

Павлюк з букетом прошмигнути встиг –

Бо ж так: не треба читачів державі,

То й читачеві не потрібно книг.

 

Несуть вінки Шекспір, Сервантес, Данте,

Бодлер, Забужко – зболені, сумні.

Стовповище вселенське!.. Тільки ж дайте

Пройти до гробу, друзі, ще й мені.

 

Я теж несу, погляньте, чорну мальву,

Зажурений, ледь-ледь тамую плач.

Останній схлип. Гримить гвардійська сальва,

Жалобне слово промовляє Драч.

 

У кожнім серці жаль здригнувся тричі

І стишився на порваній струні…

Тепер несім – романи, вірші, притчі,

Тепер спалім усе те на вогні!

 

Відпалахкочуть вогняні акорди,

Вже й поминальний ділимо калач…

Та що це, гляньте: наче Фенікс, гордо

Із попелу підводиться читач!

 

Хоча й померлий – він собі не ворог,

Він каже: «Все спалили, чи не все?

То дайте прочитати хоч некролог!..»

І нам хвалу до неба піднесе!

 

 

ЗВАБНІ КРИЛА КУЛІС

-----------------------------------

 

 

ПОРТРЕТ СИВОГО ГЕТЬМАНА

Вистави «Батурин» за Б. Лепким:

         гетьманів мого часу грав Ф. Стригун.

 

Хоча б чума – хоч хто жадає чум?

Хоч знов – о, ні! – рушать крізь поле мінне… –

Обпечене іще раз обпечу,

Розплавлю серце, що тепер камінне.

 

Хай пломенить, навіки вогняне,

Хай буде вільним, гордим, незакутим:

Сурмить сурма! – і не спиняй мене,

Як не спиняли тих, хто йшов під Крути.

 

Зарано нам – той мир, той супокій.

Як жаль, що дні давно вже не юначі.

Та годі бачить, як на перегній

Йдуть віщі сни, обіцянки гарячі.

 

Рушаймо в бій! – усі ж не перемрем.

Забудьмо страх, і сумніви, і відчай, –

Он сивий гетьман палахтить вогнем,

За всіх за нас у тьму разів сивіший.

 

Хіба не з ним захоплення красунь?

Рушай – і ми недолю перемелем!

І не питай, куди поділась юнь –

Вона забродить ще родючим хмелем.

 

Вогні гогочуть – то згорає страх,

Незримі крила розпростерті в леті:

Ми знову – так! – на молодих вітрах,

І з нами сивий гетьман на портреті.

 

ВЕЧІР ІЗ МЕХАНТРОПОМ

Дебют Богдана Ступки

 

Ще будуть вітрила шовкові

І синього неба потоп:

Із тих, що запрагли любові,

Мене відрізнив Механтроп.

 

Це ні, не система тріодів,

Молекул таємний причал, –

Я бачив: жадання і подив,

І більша ніж в мене печаль.

 

І вулиці після вистави,

За сквериком Пруса верба,

І те, що з чужої уяви –

О ні, то аж геть не гульба...

 

А далі – просвітлені грища,

То світлого бога талан:

І сцена від вищих найвища,

І видний за обрій екран.

Одвічне жадання потопу,

У зорях ваблива мана –

І зірка твоя з гороскопу,

Небесно-ваблива, одна...

 

 

 

ПРАВДА СОБАЧОЇ БУДИ

  Володимиру Глухому –

  після перегляду вистави

   «Маклена Граса» за Миколою Кулішем

 

Я не скажу: це просто збіг, чи принцип.

Це вибір? Ні, тут вибрали боги.

Все бачилось: коли б зіграти принца!.. –

Із сумнівом, що вищий від жаги.

 

Все мріялось – та це, напевно, іншим,

Твої шляхи на вищі небеса:

Чи знав хоч хто, що справді долю втішить

Ота подоба скуленого пса?

 

Тут мудра правда у їдкій огуді,

Тут оживають зболені слова:

І що той світ, коли в собачій буді

Вся правда світу скулена й жива.

 

Але ж і тут всевладне і зловісне

Знайшло тебе, де й доля б не знайшла:

Хіба з таким чия душа не трісне –

У захисті від розпачу і зла!..

 

 

 

ПОВТОРНИЙ НЕКРОЛОГ

 

        Лесю Танюку, постановнику вистави за

        М. Кулішем «Отак загинув Гуска»,

забороненою перед прем’єрою

 

Гинув Гуска – вже знову і знову,

Вже у тілі душа й не душа, -

На відчайну журбу Танюкову,

Не небесну печаль Куліша.

 

Гинув Гуска – та як же це, хлопці,

Торжествує найгірша з неслав?

Позбирались кати-посадовці

На гучний сатанинський конклав:

 

Ні та й ні! – заревли навіжені,

Аж до пекла сягнула луна, -

На гучній заньківчанській арені

Він, життя не зачавши, скона.

 

Ні, не буде невірному візи,

Хай загине від каторжних мук! –

Алла Горська тасує ескізи,

Мізансцени  лаштує Танюк.

 

Буде, буде засів на обжинки,

Буде правда нетямна й гірка! –

От і все: на похмільні поминки

Гуска нас із афіші склика.

 

 

 

І. Г. ПІНЗЕЛЬ

 

Пінзель – хто він, богомазний кормчий,

Де безсмертям повна кожна грань?

Пінзель – той, де пристрасті аж корчать,

Де аж надмір болю і страждань.

 

В кожній позі, майстре, в кожнім жесті –

Біль і мука, страсті і надрив:

Маєш вдосталь почесті і честі -

За усе, що в муках  сотворив.

 

Та прийшли до тебе до господи

Прохачі, які будують храм:

-  Нам би бога сонячної вроди,

Досить горя і печалі нам!

 

Нам би, кажуть, божеського гласа,

У якім всіх святок торжество:

Нам би, майстре, Господа на Спаса,

На Іллі, Великдень, на Різдво!

 

Труден він, ми знаєм, шлях Господен,

Та засяли радістю хрести!

Нам би бога з усміхом – ти годен,

Бо ніхто не втрапить так, як ти!

 

Цей наш світ – о так, подоба раю,

Та однак в печалі погиба.

Нам би бога…

                -  Я таких не знаю:

Радощі – не божеська судьба.

 

Знаю всіх – відмучених і гнівних,

В сонмі зречень, заздрощів і зрад!..

-  Сотвори! Тобі не має рівних:

Хай цей світ сія, як Божий Град!..

 

Затрудні резони в тій розмові,

Наче стали два світи на прю…

-  Сотвори! Для щастя, для любові!

Сотвори нам!..

                -  Ні, не сотворю!..

 

               

 

ПІВНІЧНА РАПСОДІЯ

ВАСИЛЯ БАРВІНСЬКОГО 

       

        Композиторові,

ректорові Львівської консерваторії,

довголітньому в’язневі сталінських концтаборів

 

Дика скрипка північної ночі:

На ній  струни з колючого  дроту  -

Часом  схлипне, а то зарегоче

В ніч десяту, двадцяту,  двохсоту.

Що тепер – Воркута чи Ігарка,

Чи колимського  золота козуб?

Часом ворон північний  прокарка

Невідому тужну аріозу.

Лютий вітер  відточеним лезом

Розпанахає днів  партитуру.

Вовчі очі, неначе  дієзи,

Протинатимуть вас  із-за  муру.

За свавіллям  юги снігової

Зграйка сосен, мов зболені сестри:

Як вестимуть вас тут під  конвоєм –

Киньте їм  жмут мелодій, маестро.

А коли засинає  сторожа,

То приходять  зухвало за грати                  

Дрібка нот – ну  яка з них ворожа?

Навіть слідчий  не  зможе пізнати.

Жебонять скрижанілі  октави,

Мов під брамою діти  жебрацькі,

І  ошматки забутої слави

Ціпеніють в  принишклім  бараці.

У суворій нічній  заметілі

Хто там, хто сторінку перегорне?

Білі  клавіші, білі, лиш білі –

А мелодія чорна, лиш  чорна.

Тільки ж знову, і знову, і  знову

Вічний  холод,  і  голод, і  муки –

Так  далеко від рідного Львова,

Віл  співучого львівського бруку.

Ось  вам долі  згорьована  чаша –

Ви пили, не скривившися навіть.

І  остання рапсодія ваша

Вмерзла в землю північну, як мамонт.

 

 

ІВАНОВА ПРОЩА

         Іванові Миколайчуку,

другові і гостеві Заньківчан,

         виконавцеві ролі Тараса

 

Я знав Івана: ми читали вірші,

Пили щось там – в майстерні Фани Бриж,

І доступались до незвісних рішень,

І вірили.

І він сказав:

  – Облиш!..

Облиште всі – душа зліта в покору,

Дивіться: я навколішки впаду,

І проповзу – на Кобзареву Гору,

На торжество, на славу молоду.

І вимолю:

         Благослови, Кобзарю,

Твій дух, Твій жаль, Твій образ воскресить!

Так, я зіграю, я Тебе зіграю,

Я воплощу любов і ненасить

В своїй до неба здибленій уяві:

Я весь горю – а Ти благослови!..

Я знав Івана – у стражденній славі,

Що вища неба – й нижча від трави…

 

БАРИТОННА ОКРАСА СЛОВА

Віталію Розстальному,

після перегляду вистави

«Коли мертві оживають» І. Рачади

 

Тепер ти бачиш: мертві – це живі,

Жива душа. Бо ж так: душа одвічна,

І та любов, розділена на дві,

І та межа, що наче меч – двосічна.

 

В душі – незрадна правда, і права

Бороти гріх, і віра в дивні майва,

І те, що ніби вмерло – ожива

В новій душі, що знову прагне сяйва.

 

І ні, нема між нами перепон,

То лиш віків непрожитих огроми,

І не затих твій славний баритон –

Він знов гримить, немов травневі громи.

 

Тож вірю я, що все це донесу

Новій душі, яку не скула крига:

Нехай вона спиває, як росу,

Святу любов, що нас на подвиг двига.

 

І там, де ти – тож там святі горби.

Нема кінця – довкіл лишень початки.

Ти йдеш у безмір – о, не розгуби

Даровані тобі незримі статки.

 

А що зросло росою на траві –

То ролі ті, огранені у Слові.

І не дивуйся: мертві – то живі,

Одвічні душі – у своїй любові!..

 

 

БЕНЕФІС

          Таїсії Литвиненко, на її ювілей

 

Сіяла сцена буйно і яскраво,

Здіймались крила пещених куліс,

А зала скандувала «біс» і «браво».

А ложі теж відгукувались: «біс!»

 

Тривала гра складна і незбагненна

Небесних злетів і земного зла:

Поклала слава руку на рамена

І на довічну сцену повела.

 

Сьогодні Мавка, завтра Сотниківна,

Позавтра тінь зловісної мари –

Та попри все ти – неземна царівна

У царстві драми, оплесків і гри.

 

Ти маєш владу, маєш дивне право

Людей підносить до екстазних сліз, –

Щоб зала скандувала «біс» і «браво»!

А ложі теж відгукувались «біс»!

 

Все поневаж – кохання, щем і цноту,

Буденне щастя – то для тебе тінь, –

За вигадки химерну позолоту,

За дивне щастя злетів і падінь.

 

І не питай, що буде десь там, потім:

Ти вища з вищих, марних сліз не лий, –

Якщо в душі лишиться тільки попіл –

То попіл гри, то попіл золотий.

 

Ще десь чека остання переправа

У царство те, куди немає віз, –

Щоб зала заридала: «біс» і «браво»!

А ложі похлинались: «браво», «біс»!..

 

 

ЗІГРАЙТЕ ЩЕ!..

Ірині Вільде, яка приходила

 чи не на кожну виставу

за її «Сестрами Річинськими»

 

Зіграйте ще! Явіть небесну милість –

Є щось таке, що досі не збагну:

Зіграйте ще – бо я недодивилась,

Що можна бачить тільки на кону!

 

Я знала їх, моїх сестер, достоту –

Як знала б тих, кого навік люблю:

Весь їхній норов, забаганки, цноту,

І долю – що не відала жалю.

 

Життя у них – не скажеш, що пропаще.

Зіграйте ще – повірте, я прийду:

А може щось відміниться на краще,

І заспіва на Спаса – Коляду!

 

Я знаю: біль і усміх вічно в парі,

Ще вділить доля щастя на п’ятак.

Зіграйте!.. Що – нема в репертуарі?

Чому немає? Як же, як же так?..

 

То поновіть! Повірте, я віддячу:

Вділю на всіх окраєць талану!

Зіграйте ще – можливо, я побачу,

Чого ніхто не бачив на кону!..

ГРИМ ДЛЯ ПРАВДИ

  Моєму другові і землякові

 акторові Сергієві Кустову

 

Вірний друг мого болю, актор, арлекін,

Із душею, що наче покраяна сфера…

Наша правда без гриму не вийде на кін,

Наша правда без гриму не більш як химера.

 

Я про неї створив оберемок балад,

Ти огранив її у дзвінкі мізансцени;

З чого наші жалі – із похибок і знад,

Навіть зречень і зрад на офірній арені.

 

Та однак же – без правди ти грати не звик,

Попри всі мародерські жахні перепони:

Шепочи – щоб твій шепіт зривався на крик,

Закричи – щоб німіли всі тони й півтони.

 

Іскри болю твого – як розсипаний мак,

У підтексті жага – непоборена мука:

Ти пілот, у якого розбився літак,

А Маленького Принца забрала Гадюка.

 

Ти ідеш – а шляхи замітають сніги,

Поза хмарами сонце, а хмари роздерті.

Хто ж возводить тебе на котурни снаги,

Хто дає тобі сили всміхатися смерті?

 

Із полтавських степів – із бездонного дна,

Ми йдемо, доки серце дзвінке і гаряче.

Нашу правду без гриму ніхто не пізна –

Бо вона в машкарі лиш сміється і плаче!..

 

 

ЛОХВИЦЬКИЙ ТЕАТР ЧАСІВ ОКУПАЦІЇ

 

Ще не вірилось в розпач міграції,

У загрозу безжалісних втрат… –

Той театр за часів окупації,

О, який же прекрасний театр!

 

Це було неймовірною ерою,

Поки битва епоху трясе:

Йшла прем’єра навскач за прем’єрою,

Адже треба зіграти усе!

 

Чорні хмари клубилися кібцями,

Бо такий невблаганний талан…

Я рівняю вас досі з франківцями,

Ставлю поряд усіх заньківчан.

 

Наші душі вростали в овації,

Ми шаліли – із долею влад:

Той театр за часів окупації,

У містечку надій і принад.

 

Це як вічно з високими мріями –

Плата з кожного кров’ю сповна…

Вас поглине недоля неміряна:

Шлях у безвість, дроти, чужина

 

 

ПАЛІТРА ЛЬВІВСЬКОГО БРУКУ

------------------------------------------------

 

 

 

ПЕРЕНАСЕЛЕННЯ    

  Писано в день відкриття виставки

до 70-ліття Ем. Миська

і відповідного фуршету

 

Ну от – прийшла така година,

Коли усіх ти просвітив:

Що глина – це не тільки глина,

В ній зріє ціле царство див.

 

В ній місце генію й герою,

У ній, неначе наяву –

Один лиш марить булавою,

А той вже держить булаву.

 

Неначе перед божим люстром

Ці витвори мистецьких мук:

І краля із казковим бюстом,

І мудрий геній всіх наук.

 

Творці, художники, піїти,

Державці з ради і без рад –

Все товариство, вся еліта

Зійшлись на славний цей парад.

 

Чи божий дух місив цю глину,

Чи ангел направляв різця –

Вони зійшлись у рать єдину,

Щоб разом прославлять митця.

 

Щоб заздро в сонмищі веселих

Колег дивитись на столи –

Як щедро ми п’ємо цей келих!

Вони ж своє вже відпили.

 

 

 

І. Г. ПІНЗЕЛЬ

 

Пінзель – хто він, богомазний кормчий,

Де безсмертям повна кожна грань?

Пінзель – той, де пристрасті аж корчать,

Де аж надмір болю і страждань.

 

В кожній позі, майстре, в кожнім жесті –

Біль і мука, страсті і надрив:

Маєш вдосталь почесті і честі -

За усе, що в муках  сотворив.

 

Та прийшли до тебе до господи

Прохачі, які будують храм:

-  Нам би бога сонячної вроди,

Досить горя і печалі нам!

 

Нам би, кажуть, божеського гласа,

У якім всіх святок торжество:

Нам би, майстре, Господа на Спаса,

На Іллі, Великдень, на Різдво!

 

Труден він, ми знаєм, шлях Господен,

Та засяли радістю хрести!

Нам би бога з усміхом – ти годен,

Бо ніхто не втрапить так, як ти!

 

Цей наш світ – о так, подоба раю,

Та однак в печалі погиба.

Нам би бога…

                -  Я таких не знаю:

Радощі – не божеська судьба.

 

Знаю всіх – відмучених і гнівних,

В сонмі зречень, заздрощів і зрад!..

-  Сотвори! Тобі не має рівних:

Хай цей світ сія, як Божий Град!..

 

Затрудні резони в тій розмові,

Наче стали два світи на прю…

-  Сотвори! Для щастя, для любові!

Сотвори нам!..

                -  Ні, не сотворю!..

 

               

 

ОБРАЗ РОЗП’ЯТОГО

  Біля іконостасу Євгена Безніска

 

Це тінь Христа. Ікона. Світла тінь:

Чоло спотворив біль за всяку міру –

Іще не бачу я палахкотінь,

Що спопелять гірку мою зневіру.

 

Що спопелять той крик мій: «Розіпни!..»,

Бо я зневіривсь у жаданні прощі,

Бо ще Твої пророчі віщуни

Не віднайшли Твої пощезлі мощі.

 

І де та вість, що мертвий воскреса,

Що виріс дуб із жолудя печалі,

І де той піт кривавий, та роса,

Що впишеться на крем’яні скрижалі.

 

Пророцтва мерехтливі віщуни

Не бачаться в гірких сльозинках крові,

І ще нікому не наснились сни,

Що не вросли у торжество любові.

 

Це тільки тінь, це мрево, віща мить,

Чоло спотворив біль, що вище міри,

І хто б посмів Твій образ воскресить –

Той сам би став святим хрестом для віри.

 

У смерті не знайти первопричин,

Бо ще не всі воскреслі, всі нетлінні,

І цей мій гріх відмолить хто – мій син?

У сьомому, в сто сьомому коліні!..

 

КОЛОВА ГРАФІКА ДЕРЕВ

         Світ дерев Якова Гніздовського

 

Із листям – а неначе голі,

На вітах птахи, як бемолі,

О так, твої дерева в колі –

Бо в колі віра всіх основ,

Де не страшні вселенські болі

І хаос зречень і обмов.

 

Перебирач міфічних чоток,

Ти зважив кожен лист на дотик,

Всього доречного співець:

Це – коло визрілих еротик,

Без тяги в позакрай, без готик –

В нім і початок і кінець.

Це коло: дерево – це коло,

І в коло прагне все навколо,

І зріє світ високочоло,

І в коло геній свій хова.

А в колі зелено і голо:

В нім вища мудрість, як сова.

 

ПОШУК ГОЛКИ

  Художникові і філософові Богданові Сойці

 

Ще далеко пасмуги осінні,

Ще вінки купальські на ріці…

Жити б тут! Шукати голку в сіні –

Ту, яка давно в яйці-райці.

 

Перебрати кожну стебелину:

Де те щастя? – всоте б запитав,

Знав би, що довіку не загину

Між духмяних, між єдвабних трав.

 

Знав би: ще підніметься отава,

Ще впаду на неї – сам? Не сам?

Ще пісень співатиме Купава

В обертон пташиним голосам.

 

Знав би: там зійшлась любов на віче –

Кожному по вінця, в обіруч,

Знав би: там лишень щасливих лічать,

Тож даремно сам себе не муч.

 

Що там, що зника за видноколом?

Покотився спомин по стерні.

Пахне вечір втіхою і болем:

Той євшан скосили тут, чи ні?..

 

 

ІВАНЕ, ХОЛОДНО

На виставці Івана Марчука

 

Іване, холодно. Захмарилось, Іване,

Іване, сонце теж закутала пітьма:

Із давніх кольорів відлинуло багряне,

І жадоба згорань шаліє задарма.

 

Пломінне й золоте відмінилось на срібне,

Що начеб сивина – однак же молоде:

У тисячах сплетінь – поглянь! – воно подібне

На мудрість весняну, що радістю гряде.

 

Хоч радість – то не те, бо це ж не юна втіха,

Це перелите в труд жадання правоти,

І срібна заполоч звиса як отча стріха,

Якій даєш права на безпомильність ти.

 

Іване, що ти вклав у феєричні сплети,

У нерозгадну цю мистецьку сріблотінь:

Чи то твої жалі, чи то твої прикмети

Вогню, що відгорів, що визрів у жарінь?

 

Гойднулись кольори в химерній рівновазі,

Вогнисто запекло під впертими грудьми –

А срібла більшає в зачаєній насназі:

Іване, холодно. І близько до зими.

 

 

ГЕН ТАМ ТВІЙ СВІТ

У майстерні Любомира Медведя

 

Це ти шукав – це ти знайшов? Та ну?

Фрагменти правди, збої, пересади…

Збагнули всі? Я, Боже, не збагну.

А може, хай ховається в шаради.

 

І колір цей – від сепій до пітьми,

І люди ці – калічні. Тільки ж душі

У них такі, щоб скреснути грудьми,

Як тільки їх покута не засушить.

 

А так – чужі й незвісні, не підходь,

Хіба що сам шугнеш у видозміну:

Бо це твій світ, і в ньому твій Господь.

Навчи його любити Україну.

 

 

 

        

СТВОРЕНИЙ ЖАРТОМА

  На виставці Емми Авдієвської

 

Розкраяно на шмаття теорему –

Бо що у ній, для чого і кому?

Я щойно жив у світі не моєму,

У світі, де й не чули про пітьму.

 

Там все барвисте, в щедрім колориті,

Немов той світ творили жартома,

І люди там вдоволені і ситі,

Привітні люди, в нас таких нема.

 

Бо що їм кинуть кусень жебракові,

Коли земля дарує переїд,

І тратитись, і тішитьсь в обнові –

У тому світі, вільному від бід.

 

А тут ізнов буденна теорема

Химерою вигулькує з нори, –

І дивиться з нерозумінням Емма,

Як я вертаю в сірі кольори…

 

 

 

ОЗДОБИ ЮРБИ

                 Олегові Микиті,

митцеві оздоблень фестивальних заходів

 

То не архангел грає на трубі –

То сто гріхів свого шукають люстра:

І не питай, що прагнеться юрбі –

Окрім святого: хліба і розпусти.

Ну так: видовищ. В мареві оздоб,

У феєрверку, в райдужній спіралі:

Щоб так пилося, так гулялось, щоб

Забуло серце про свої печалі.

 

Ні, треба ще – щоб з неба божий перст,

Щоб зазвучали ангельські хорали,

І над собором поновився хрест –

Так, той, що вчора нелюди зрубали.

 

Чи ми самі – не наша в тім вина:

Якщо й рубали – то у мить нестями;

Нам треба хліба, хліба і вина,

І райдужного блиску над хрестами.

 

 

ЯКЩО ДІВЧИНА ВІТЕР

  Кожному поету, щоби засвітати,

  треба ніч пройти сонцем:

Рута Вітер, художниця і поетеса

 

Підступити навстріч, спалахнути буй-туром,

Щастю кинути виклик, хоч то ще зарано:

Якщо дівчина – вітер, якщо дівчина – буря,

То облиш сподівання на щемне сопрано.

 

О, вона ще сама прагне ранок зустріти,

О, вона ще збирає любисток і м’яту:

Якщо дівчина – буря, якщо дівчина – вітер,

Роздери свою душу на долю закляту.

 

О, вона ще сама зодяглася в латаття,

У єдвабну блакить, щебіт птаства, у гомін, –

Та вже вітер її роздирає на шмаття,

Та вже буря в дівочій душі буреломить.

 

В небі зорі зійшлись – на орбіті Юпітер,

На мистецькім шляху – непролазні завали:

Якщо дівчина – буря, якщо дівчина – вітер,

Роздери свою пісню на дикі хорали.

 

І не згадуй, забудь, бо надії обдурять,

А як віриш – то що ж, хай вже буде як буде:

Якщо дівчина – вітер, якщо дівчина – буря,

То спіши їй навстіч, роздери свої груди!..

 

 

ТВОРИМО!

 

Я в раю? Мені в раю не жити,

Не маніть на срібрений дукач:

Я б хотів трудитись і творити,

Я б хотів страждати від невдач;

 

Потім знову мучитись при слові,

Підбирать щемливі кольори.

Як в раю? В раю пісні готові –

Та вони не з власної жури.

 

Без жаги творіння – ми страждальці,

Що й добро найвище – не добро.

Тож тепер нам – відрубати пальці,

Що тримали гусяче перо?

 

Погостили три дні – і доволі,

Знову нас буденне зустріча:

Ми – творці, ми у земній юдолі,

Де уже й немає читача…

 

 

 

ММММмМММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММММ

 

 

 

НЕБЕСНИЙ ПРИХИСТОК

========================

 

 

 

НАД БЕЗОДНЕЮ ЗНАНЬ

 

О царство лету і світань,

Оте без вибору, єдине!

Мене страшить безодня знань:

Кого і що вона поглине?

 

Кого спалить чи обпече

В жахній реакторній вагранці?

Чий усміх і чиє плече,

І те дівча у вишиванці?

 

Кому горять його вогні –

Неадекватними дивами?

Немов на відкуп сатані

Все те, ще не відкрите нами.

 

О царство звихрених пожеж,

І блага, що в гріхи закуте!

Там за межею безліч меж,

Там квіти щасної отрути.

 

Спинись! Та хто зупине гін

До царства мудрої Пандори?

Летім – на великодній дзвін,

У звабно сяючі простори!

 

 

 

АВТОПОРТРЕТ

 

Дивіться – он іде, погляньте – он блука,

Не знаючи – куди? Не знаючи – до кого?

На плечі тисне щем, простягнута рука –

Неначе той прошак до хліба пресвятого.

 

Та ні, не хліба, ні – то просить він гроша,

Щоб слово викупить, яке застрягло в горлі.

Так, справді: він поет, заблукана душа,

Що гріє друзу слів, злютованих в акорді.

 

Він просить: викупіть! Бо то такі часи,

Що пісня не злетить під небо без оплати,

І не торгуйся, ні: за безцінь продаси

Терцини, дактилі, ронделі і кантати.

 

Дивіться – він іде, яка висока мить:

Щоб з пастки викупить непоцінимість слова.

Що мріє перед ним – чи темінь, чи блакить?

Чи ваш глумливий сміх, а чи підступна змова?

 

Погляньте – він іде по стоптаній стерні,

Де святощі потовчені у роздріб:

Ще вчора у вінки плелись його пісні –

А нині кращі з них немов якийсь непотріб.

 

Погляньте – він іде, в кривавій спазмі рот,

І сяйво відступа, і ти зникаєш, мріє;

Він пісню продає –  марнотою марнот:

Хай краще разом з ним під серцем крижаніє!..

 

 

 

 

ДЕМОН

 

Отут мій скит, мій стіл в буденній думі,

Отут мій дух – ну хай вже: дух і плоть.

І Демон той, що ним жахався Врубель:

Його із раю вигнав сам Господь.

 

Я не суджуся, Господи, з тобою,

Я лиш молюсь – та що моя мольба?

Але ж поглянь – яка безодня болю,

Яка в очах неміряна журба!

 

О, десь там рай!.. Туди я не потраплю,

Хіба що скрик, оці мої слова:

Це ж Ти улив мені у серце краплю

Того жалю, що демона вбива?

 

Оце мій скит. І віра, і зневіра,

Мій зітканий із сяйва переляк:

Оце мій скит – у нім подоба звіра,

Та ще той Демон: він мовчить. Закляк…

 

 

 

Я Й ЖИВУ…

 

Дні такі: терпкі та блідолиці,

Ласощі жалкої кропиви…

Ангел мій повісивсь на осиці:

– Я не годен більше… Сам живи!..

 

Як же так, що вже нікого обіч?

Марно тут молитись небесам:

Це щоб дружбу – лихові на здобич:

– Я не годен… Залишайся сам!..

 

Я й живу – живу, як всі затяті,

Без твого заступництва. Дарма…

Тільки часом гірко-гірко в хаті,

Та на шиї хрестика нема…

 

 

 

 

У ЧЕРЗІ ЗА ЩАСТЯМ

 

  Теленовини: у черзі за субсидіями

  стало недобре літній пенсіонерці.

  «Швидка» забрала її до реанімації…

 

Це так, як здогад крізь пітьму,

Це так, немов до горла ніж –

Сам Бог дивується: чому

Ти в довгій черзі тій стоїш?

 

Це так, як долі міражі:

Ти тут за щастям, чи ж не так?

О ті розбійні платежі

І в тихім серці переляк.

 

І знов – як здогад крізь пітьму,

Це так крізь хмару сполох б’є:

Сам Бог дивується: чому

Ти, жінко, платиш за своє?

 

Ти ж оплатила все сповна

Усім своїм тяжким життям:

Тепер ти – божеська жона,

Тобі за все заплатять там.

 

І вже – ні зла, ні бід, ні лих –

Це так, неначе з пліч гора!

А черга меншає – на тих,

Хто сам в тій черзі догора…

 

 

ОБІЧ

 

Це день, коли приречені на здобич

І ти й не ти, і зболена душа:

Це день, коли люципер ходить обіч
Та ще й тебе глумливо потіша:

 

Давай, гріши, гріши, хіба то страшно?

Короткий вік – наважся, поживи!..

Злетілись круки на фортечну башту,

І чути скрик премудрої сови.

 

Вона також: – Ти трудишся – а нащо?

Бо хтось твої покосить врожаї:

Якийсь нероба, світове ледащо –

Та й переп’ють у шинку бугаї!..

 

Короткий шлях – а ти хотів би довше,

У радості – а вийшло на загин!..

А ти смієшся – бо душа давно вже

Вгинається під торбою провин.

 

Та  ти ідеш – бо й сонце у зеніті,

І не тебе обтяжать бариші –

Бо так воно, бо так у цьому світі:

Щоб жить по правді – краще без душі!..

 

 

 

 

ВТЕЧА

 

У  баби Насті сорок три напасті,

А ще ж недавно наче дзвін гула…

А нині, гей – ловіте бабу Настю,

Бо ж це вона з лікарні утекла.

 

Порахували: це важка недуга,

Задорога, сама не відболить:

Із пенсії – яка вже там потуга?

Тож хай бере у лихваря кредит!

 

Онуки є? Хай будуть за гаранта,

І все гаразд, ви знову молода!

Бабуся Настя, наче із-під варти,

Втікає із лікарні, бо біда.

 

Бабуся Настя давиться сльозами,

Вона вже зна: кредит – то як петля!..

Оце лишить онуків жебраками?

Бабуся Настя з Богом розмовля.

 

Бабуся Настя молиться і плаче:

Це ж треба йти за божеську межу.

-  Прийми мене – хоча й зарано наче,

Я вже Тобі на небі відслужу!..

 

 

 

НЕ ВДОМА

 

Сниться, що я не вдома:

Хащі чужинних міст…

Сутність моя зникома –

В храмі чортівськім гість.

 

Сниться: хула ворожа,

Гаєрський сміх луна;

Сниться, що я не зможу

Вирватись із багна;

 

Рвати павучі пута,

Кубла повзучих змій:

Доле моя забута,

Раю убогий мій!..

 

Знаю. Але не треба,

Марні мої труди:

Як я повзу до тебе –

В крові мої сліди!..

 

Дні – мов жорстока кирза,

Вибілена в парчу.

Знаю, що сплю. Прокинься! –

Сам на весь світ кричу.

 

Валяться в прах епохи,

Дибиться звіром щем:

Знову повзу. Ще трохи!

Ще, мій пропащий, ще!..

 

 

 

ПЛЕЧЕМ ДО ТІНІ

 

Травневий день – а морозно чомусь,

Неначе й тут себе шукає вічність:

Ось тінь чиясь – я з нею обнімусь,

Мені набридли самота і відчай.

 

Ось так – плече, ось так – плече в плече,

Ось так нас більше: міражі, фантоми…

Вогонь добра нам душі обпече,

Затерплі від марудної оскоми.

 

А сонце аж горить від білизни,

І рветься шал – кудись, у даль незриму.

Травневий день: була колись весна.

Чи буде ще? Не думаймо про зиму…

 

 

 

 

ЗАБЛУДА

 

Що зі мною: небо без блакиті,

Перепони зводяться сторчма… -

Наче я блукаю в лабіринті,

А із нього виходу нема.

 

Тьма доріг – і це непояснимо,

Густо – терновище край межі:

Хтось близький чомусь проходить мимо,

Щедро посміхаються чужі.

 

Інший раптом тисне руку: - Брате!..

І шукає, де добро моє;

Хтось надії золоті карати

На майбутню долю подає.

 

Інший так – без сорому, без стиду

Хліба шмат із рота видира:

Я іду, я падаю, я вийду,

Наче в степ до сивого Дніпра.

 

Світ такий – на шмаття туга рветься,

Висне хмара, наче до дощу:

Я ще припаду йому до серця,

Я іще його перехрещу!

 

Це ж Дніпро мені дороговказом

З плутанини довгої, з пітьми:

Хто іще – ану ж, зі мною разом!

От і славно, от і щасні ми!..

 

 

 

 

ПУСТКА

 

Двір оцей, полишений тобою,

І тобою – де ми? Нас нема!..

Заростає густо кропивою,

А вона лютіша, ніж зима.

 

А вона росте, росте і глушить

Навіть наші ще малі сліди;

А вона вростає в наші душі,

Наче тут вже буде назавжди.

 

Двір оцей, і далі двір, і поруч,

В кропиві воріт іконостас… -

Це такий жахний чортівський покруч

Для усіх покинутих, для нас.

 

Дикі стебла, мов пекельні жезла,

З-поза хмари  каркання ворон…

Нас немає, ми навік пощезли,

Ми в краях, де камінь і бетон.

 

 

 

 

 

САМОСПАЛЕННЯ

 

Це колись – в Багдаді, Спарті, Фівах,

В потойбічнім царстві міражу –

Я прийду шукать себе в архівах:

-  Ти лежиш? – спитаю я. – Лежу!..

 

Хто лежить? Записники, блокноти,

Диски, файли, кільканадцять книг,

Вже змарнілі мрії та гризоти,

Давній біль, що усміхом застиг.

 

Всі мої писання – наче мощі,

Стосами сонетів та октав:

Сторінки аж злиплись – бо ніхто ще

В цім безсмерті їх не погортав.

 

Де ж то ви, премудрі ерудити,

Пишні, наче кубла омели?

Я прийшов – щоб сам себе спалити!

Щоб лиш дим у небо!..

                                Так пали!..

 

 

 

 

ГРЯДКА КОНОПЕЛЬ

 

За три тисячі земель,

Під квітінням небозводу –

Нивка, грядка конопель,

Там он, при кінці городу.

 

Вже далеко за весну,

Царство літа молодого –

Я притишений засну,

Натомившись від нічого.

 

Втім, тривог і різних справ –

Для малого їх без краю.

Може, я б донині спав

Сном, яких повік не знаю.

 

Так: під голову шинель…

Так: накрившися полою…

Нивка, грядка конопель –

Ген за тихою Сулою.

 

 

 

НА ПОКУТІ, ПІД ОБРАЗАМИ

 

Що час відважить терезами –

Ніхто, ніхто того не зна…

А хто то там, під образами,

Така погідна і ясна?

 

Ну хто то, справді? Ні, не мати:

Вона десь верга трудодні…

Я довго-довго йшов до хати,

Немов по лущеній стерні.

 

Я довго йшов – помимо пасток,

Сильців, завалів, вовчих ям:

Ну хто то – видивом квітчастим,

Немов посестра образам?

 

Бабуся – ангелом від бога?

Ні, хлопче, сам себе не муч:

От я прийшов – а тут нікого,

І тільки під порогом  ключ:

 

Заходь! У шибах грає сонце,

У кобзи тенькнула струна.

І лиш на покуті – ну хто це?

Дитинний подив, таїна.

 

І раптом – мов якась підказка,

Аж все засяяло довкруж:

Це ж казка! Це одвічна казка!

Володарка дитячих душ!

 

 

 

СЕРЦЕ

 

Серце моє, ти у шовковій торбі,

Ти наче герб на святих знаменах:

Серце, ти ж маєш турбот по горло:

Гониш та й гониш крівцю по венах.

 

Так, ти було і свавільним і диким,

Правди шукало і тішилось нею.

Серце моє, ти зі сміхом і криком

Йшло аж по осінь тугою стернею…

 

Важко чи легко, часом з надривом,

Впряжений в збрую, божий диваче:

Це наче вершник за кінську гриву

Пальцям и вп’явся, скаче та й скаче.

 

Скаче – бо степ безкінечний, як безум,

Скаче – хай кінь похлинається хрипом...

Був би багатшим, був би я Крезом –

Я б тебе, серце, злотом осипав!..

 

 

 

ТИХО-ТИХО…

 

Ніч така: травинками колише.

Темно так – а я куди дивлюсь?

Ніч така – у ній аж надмір тиші,

Чутно й те, що мовлене комусь.

Чи й іще немовлене – а чути,

Як молитву росної трави.

Що б із того ти хотів збагнути?

Краще – тішся, тішся і живи!..

 

 

 

ЗАПРОСИНИ

 

У згадках – наче посвист стріл

Під гавкіт лютої вівчарки…

А я скликаю вас за стіл,

Де ані пляшки, ані чарки…

 

І ви – співучо-мовчазні,

У лютому жалю по горло, -

Зійшлись по стоптаній стерні,

У віковій своїй погорді.

 

Є щось, що вперто нас єдна,

Хай там шаліють буревії…

-  Сідайте! – голос пролуна, -

Тут кров моя, і мрії…

Мрії!..

 

 

 

НЕДОБРИЙ ДЕНЬ

 

Аж затісно від сірих хмар,

Мокре небо аж геть безкрає… -

Стережіться: це день почвар,

А за ними – мишачі зграї.

 

День такий, як Пилатів суд,

День, коли не в пошані цнота;

Стережіться – це день облуд,

Бо ж при  владі лиха дрібнота.

 

День, коли ані крихти мрій,

День, коли всі думки – як вівці…

Що у флязі? Що – Звіробій!

Краще з другом: ось так – по вінця!

 

 

 

СРІБЕН ЧОВЕН

 

Це чого я  смутку повен?

Це чого мені тривога?

Раз прослалася дорога –

То збудуймо срібен човен!

 

Срібен човен, злотні весла,

Шовком вишиті вітрила:

Мрія обшири розкрила,

В дальню далеч перенесла.

 

Там земля дивами славна,

Наче церква білостінна:

Там правдива Україна –

Та, яку шукали здавна.

 

Край веселий, слави годен,

Сяє небо світанкове:

Гей, пливем, пливем, братове!

Злотні весла, срібен човен!..

 

 

 

 

 

 

СКОВОРОДИНСЬКІ ПОЗИЧКИ

 

 

Така вже неміч – задушив би кляту,

Та ще під сон читав Сковороду…

Учителю, позич свою лопату –

Чень, є ще місце в Божому саду.

 

Сорочка біла, дошка гемблювата,

Ще свічку в руки – та й на той ослін…

Ото лиш неміч – пада з рук лопата,

А ще копнув не більш як до колін.

 

Усе б як слід в цій вічній крутоверті:

Весна, калина, поле, сіножать…

Ото лиш неміч – справді, гірша смерті.

Читаю ще – хоч що вже пізнвать…

 

 

 

ТА ГОДІ

 

От і все – я в божеській господі,

Я тепер із рідними всіма:

Бог захоче воскресить – та годі,

Я ж не Лазар, тішитись дарма.

 

Раз помер – то вже помер, і крапка,

Пожував задосить полину:

Свічку в руки, під чуприну шапку,

І – у безвість, в темінь, в таїну.

 

Славно так – довкруж метеорити,

Дужий вітер душу обвіва.

Хто казав, що ми ще будем жити –

Наче птахи, вишні чи трава?..

 

Може швидше – мохом на колоді,

Чи купити хрону на п’ятак?..

Раз ото потішились – та й годі!

Інші хай попробують на смак.

 

 

 

 

 

СВІЧКА ВІД УКРАЇНИ

 

Ще трохи – чуєш: підкликає вічність?

Ще трохи – чуєш: зоряні світи…

Чи Ти мені яку поставиш свічку,

Не десь там хтось, а хочеться, щоб Ти.

 

Уже брунькує в даль зухвала зміна,

Уже мої попалено мости.

Ні, не вклякай, не треба, на коліна,

А пригадай страждальця і прости.

 

Я важко ріс – в стерні мій черствий кусень,

Сніги й бараки, стоптана трава…

По крихті щастя визбирати мусив,

Леліяв пісню – чень, вона жива!

 

Я слово рідне ніс як контрабанду

Крізь митниці – їх ще й понині тьма.

Я меч сталив і славив даль баладну –

Святим вогнем, що й досі дух пройма.

 

Я полічив би знахідки та згуби,

А це – сувій, ну хто те прочита…

Я… Ні, мовчу: мої розбиті губи

І потемніла кров моя густа.

 

Твоя то кров – під лезом стосотсічним,

Та я мовчу, я весь затерп… І все ж:

Чи Ти  мені яку поставиш свічку,

Чи добрим словом сина пом‘янеш?..

 

 

 

 

 

НА ЧЕРНЕЧУ ГОРУ

 

Геть же слова про смиренну покору –

Хай їх полуденним громом розтроще!

Брате, ходім на Чернечу Гору,

.Брате, ходім на Тарасову прощу.

 

Ми там бували і часто й не вперше,

Кожного разу на душу віддяка:

Може, проскаче розгніваний вершник,

Може, святитиме ніж гайдамака?

 

Там бо, це там із дитиною мати,

Списує хлопчик біблійне «Три царі…»,

Там навчимося богів шанувати –

В гордій любові і в лютій покарі.

 

Там наші душі ніхто не понищить –

Ми там бували часто і вперше.

Друже, ходім! Це все вище і вище:

Важче іти – тільки ж дихати легше!..

 

 

Додатковий розділ

 

 

 

З ДАВНІШОГО, ДОРОГОГО

--------------------------------------------

 

 

  1. Чуєш, брате: Дніпро висихає!..
  2. Грішна ікона
  3. Сальєрі
  4. Бранка
  5. Книга для великої печалі
  6. Зауваги чуття
  7. Мій муже!..
  8. Камінь при роздоріжжі
  9. Дикий берест
  10. «Підеш – я помру!..»
  11. Купальська зваба
  12. По синій воді
  13. Трамвай для себе
  14. З хаосу
  15. Запізно

 

 

 

 

 

 

ЧУЄШ, БРАТЕ: ДНІПРО ВИСИХАЄ!..

 

Час пливе – та однак не минає

Біля серця гадюча жура:

Чуєш, брате: Дніпро висихає!

Ще рік-два – і не буде Дніпра!..

 

Ще рік-два – і розверзнеться згуба,

Розгуляється ґвалтом чума:

Де Дніпро? Там ячать скалозуби,

І Великої Правди нема.

 

В небесах розпанахано ситець

Гайдамацьким ударом ножа,

Під водою реве Ненаситець,

А вода – мов болотна іржа.

 

В лютій битві звитяги немає,

Та пророчив не марно Тарас:

Чуєш, брате: Дніпро висихає.

Та не висохнуть душі у нас!

 

Важко, брате – від злоби, від люті,

Та надія зорю підпира:

Ми в неволі – а душі розкуті,

Бенкетують на кручах Дніпра!

Вознесімось! – над степом лунає

Першогрім весняної грози:

Чуєш, брате: Дніпро вимирає!

Не шкодуймо для нього сльози.

 

Ні сльози, ні юначої крові,

Ні зачатої в битвах снаги:

Хай тече у великій любові,

Хай гримить, розрива береги!

 

 

  ГРІШНА  ІКОНА                                          

 

Холодно в  серці, а в  помислах  розгардіяш,

Сумніви точать: ти молишся -  може, не  в  пору?

Це була ніч, коли нечисть пливла  на шабаш,

Чорним  потоком -  навспак, на  ту Лису Гору.

 

В чаші причастя – то,  дурню, отрута,  не  пий!..

Хуга зривалась, морозною пугою сікла.

А  на іконі мій  вічно догідний  святий

Раптом  ощірив свої  вовкулаківські  ікла.

 

 

 

 

 

САЛЬЄРІ

 

Гостював я тоді у сфері,

Де рікою вино текло.

І пили те вино Сальєрі,

І багато їх там було.

Вони входили, повні емоції,

Посміхалися за столом,

Один одного звали Моцартами,

Один одному били чолом.

А коли закривалися двері,

Коли хтось відходив домів, –

Говорили:

– Пішов, Сальєрі!..

– Потруїти тут нас хотів!..

Ті слова спадали в бокали,

І підносили їх до уст,

І отруту ту випивали –

Та ніхто не труївся чомусь…

 

 

 

БРАНКА

 

     Творцям кінопоеми “Захар Беркут”

 

Ми всі впадем на полі брані,

Ні, ми не в пелюшках помрем.

Тебе ж сьогодні на аркані

В татарський поженуть гарем.

 

Роздерта вишита сорочка,

Ось білі перса, ось плече…

Та режисер промовив: – Точка,

Із-за ріки туман тече…

 

Цю сцену перезнімем зранку,

Сьогодні пізно все одно… –

І ми ведем в колибу бранку:

Там буде бринза і вино.

 

Там разом козаки й татари,

Там давня туга ожива.

Вже пізно – та дзвенять гітари:

То болем повняться слова.

 

І ти – киптар поверх сорочки –

Сидиш на білім ліжнику.

О, ця дарована відстрочка

На молодім твоїм віку!

 

Назавтра будуть гнати бранку

По чорній степовій журбі…

Та є ще ціла ніч – до ранку,

Вона уся, уся – тобі!

Схоти, звели – але сьогодні! –

І ми впадем тобі до ніг,

Ми ті, хто з давнини самотні,

Хто ніжність у душі зберіг.

 

Так, ми глумилися з любові,

Бо ж серце повне болем вщерть.

Але сьогодні ми готові

На бій, на подвиги, на смерть!

 

Лиш ти не вибирай нікого,

Усіх щасливими зроби!..

Пагіння хмелю молодого,

Як пісня, плине за горби.

 

А сонце вогняні торочки

Тобі на білу плахту тче.

Ти спиш: з роздертої сорочки

Зоріє білістю плече.

 

 

 

 

 

КНИГА ДЛЯ ВЕЛИКОЇ ПЕЧАЛІ

 

Авторові “Літопису Самовидця”

 

 

Є книги для великої печалі,

Де сліз і крові плинні ручаї.

Я б не хотів, щоб книги ті читали

Ні внуки, ні праправнуки мої.

 

Там скільки муки, що й прямого згорблять,

Згасання сонця, хвища та юга.

Там брату брат припав з ножем до горла,

І чоботи із мертвого стяга.

 

Там продають за сребреник щербатий

Син – батька, батько – сина день при дні.

Там на хвостах татарських розіп’яті

Живі надії, помисли ясні.

 

Там, звівши кума, кум грішить з кумою,

Дітей збуває в найми задарма,

Там кожен третій марить булавою,

Хоч розуму для булави нема, –

 

Як розуму нема, щоб стати дружно

За честь і волю, за свої права.

Там сто сім бід голосять всеоружно,

Аж вітер в полі сльози розсіва.

О, хай те все іде навік під кригу,

Весь жах і безум скровлених століть!..

І я прошу: – Спаліть, спаліть ту книгу!

Те самовбивче свідчення спаліть!..

 

 

 

                                ЗАУВАГА ЧУТТЯ

 

Читаючи Тодося Осьмачку

 

 

Це країна, де груди роздерті,

Де усе наяву, на виду:

Бійсь її, більше власної смерті,

Полюби, як ворожу біду.

 

Тут би велетням жити, тут мчати

В непроглядність, у пломінь, у дим,

І на самому краю на чати

Стать довіку стовпом крижаним.

 

Тут би ріки розширить, розглибить,

Тут роздмухати б сяйво бліде!

Закохайся – он плаває Либідь.

Проясній – он дитятко іде.

 

За столом при священній вечері

Вас тринадцять? Усіх полюби!

Сам прикуйсь до весла на галері,

І греби, до знемоги греби!

 

На шляхах, де промчались ординці,

Висій квіти під ноги сльозам.

Назву дай кожній птасі й травинці –

Бо інакше як скажеш, хто сам?

 

О слова – крізь віки перегони,

Джерело, і розгін, і кордон.

Хай здадуться усі бастіони –

З них останній ясний бастіон.

 

З ними жди воскресіння і чуда,

Колисай поміж вічності мить, –

На землі, де ніякий Іуда

Не намовить тебе розлюбить.

 

Де любов, де незламність поможе

Зводить правду в майбутні віки, –

Де на килим весільного ложа

Осипаються з неба зірки…

 

 

 

 

МІЙ МУЖЕ!..

 

Переспів давнього бурсацького канта

 

Ні слова, мій муже, мовчатиму,

Прошу лиш одвічно простого:

Мирюсь з непорочним зачатієм –

А можна, мій муже, без нього?

 

Ось так, за усталеним звичаєм –

Бо ж кров як з-під каменя буха!

Для помочі з неба прикличемо

Не Бога – так Божого Духа.

 

Мій муже, тобі я єдиному

Давала зароки незаймані:

Ось постіль – вся біла, з кровинкою,

І серце на білому камені.

 

І дні наші сповняться святами,

Ділами простими і втішними,

І син наш за всіх не страждатиме,

З хреста поминаючи грішників…

 

Мій муже!.. Хіба не хотіли ми!..

Вже пізно?.. Мій муже, мій соколе!..

Архангел із крилами білими

Спускається з неба високого!..

 

 

 

 

КАМІНЬ ПРИ РОЗДОРІЖЖІ

 

Камінь лежить у глибокій долині –

Там, де стежина берегом в’ється.

Ти запитаєш, як мені нині? –

Камінь здригнеться.

 

Ти прочитаєш врубаний напис:

Де завернути вліво чи вправо.

Чом ти питаєш тільки аж зараз? –

Камінь лукавить.

 

Втрачу коня чи зустріну недолю,

Десь ощасливлюсь – може, й позавтра.

От коли б камінь тріснув од болю –

Знала б всю правду!..

 

 

                       ДИКИЙ БЕРЕСТ

 

Дикий берест за селом,

Дикий берест із дуплом.

За селом шумлять вітри:

Дикий бересте, помри!

 

Дикий берест – а в дуплі

Дикі болі та жалі,

Та іще в трухлизні тій –

Дикі бджоли, цілий рій!

 

Я вже знаю наперед:

Дикі бджоли носять мед!

Диким медом запливло

Геть усе-усе дупло.

 

Дикий берест розцвіта –

Я ж лічу свої літа.

Вийду-стану за селом:

В мене серце теж з дуплом!..

 

А у тому у дуплі

Дикі болі та жалі.

 

Та однак – за всі літа

В серці радість, хоч не та:

Бо ж одна свята бджола

Дрібку меду принесла!

 

 

 

«ПІДЕШ – Я ПОМРУ!..»

 

Надійде час – і щастя промине,

Воно уже здає непевні чати:

Ця жінка так боялася мене,

Що навіть не хотіла відпускати.

Вона сказала: «Підеш – я помру!..»

Було це трохи дивно і приємно;

Хотілось все перевести на гру,

І я сказав: «Ну, це вже ти  даремно!..»

Бо як це так: піти – чи бути тут,

Лічити дні – і знати, що не вмерла…

Рояться бджоли, яблуні цвітуть,

І грім сталить свої вогнисті жерла.

Я часом бачу обрис у вікні –

Неначе й досі жінка виглядає.

Вона не вмерла – вмерло щось в мені,

Таке, без чого щастя не буває…

 

 

 

КУПАЛЬСЬКА ЗВАБА

 

…Це ти? – ім’я прошепочу,

Неначе в мороці щезну…

Це ти надсилаєш порчу

На душу мою бентежну?..

 

…Десь півні, десь півні треті,

Коли ще той дзвін пролине… -

…Щоб я на пухкій вереті

Цурався приваб дружини…

 

Забув про доньку і сина,

Шукав із тобою стрічі?..

Щоб знав лиш тебе єдину

У гордості чоловічій?..

 

…Мов спалах перед очима –

Твої таємничі жести… -

Хоч ти у пітьмі незрима,

Хоч ти вогняна до решти…

 

…Слова незвісної притчі,

Купальські твої щедроти…

-  Пощезни!.. – хрещуся тричі.

-  Забудься!.. – волаю всоте…

 

 

 

 

ПО СИНІЙ ВОДІ

 

По синій воді, там, де сяючі мітки

Дзвенять, наче спалахи гутного скла –

Пливла собі щука, несла собі квітку,

В зубатій пащеці троянду несла.

 

А променя ткалися в місячні рядна,

Гойдалось латання в легкій течії

Десь там крутоверть, і далека троянда –

Чи вам хоч коли дарували її?

 

За болі життя, за страждання, за муки –

Дитиняче мрево, мов цятка мала:

Я бачив колись, як пливла собі щука,

Пливла собі щука і квітку несла…

 

               ТРАМВАЙ ДЛЯ СЕБЕ

 

Їдеш – ти сам у трамваї. А це

Ліпше, ніж мчати у власній кареті:

Вікна розчахнуті, вітер в лице,

Сам Президент на бігборднім портреті –

Заздро й привітно всміхнувся: – Бувай!..

Я мимо нього – у роки веселі.

Ось перед нами Шевченківський Гай,

Ось Погулянка, форти Цитаделі.

Брама Зброярська, найкраща із див,

Бо воскресає, мов ранок із ночі:

Щось я колись в цім краю загубив,

Десь воно крилами досі тріпоче.

Може, то усміх дівочий? Та ні –

Швидше, то стигми над ранами знади,

Сіяні в брук великодні пісні,

Кава й до кави, бучні пересади.

Хліба окраєць – це те і не те,

Далі, гей, далі, в небесне захристя,

В Стрийському парку бузок зацвіте,

З клена осиплеться зболене листя.

Так мені добре – хоч серцем згори!

Так мені любо – хоч вітром розвійся!

Хоч розганяй із крутої гори

Цей ось трамвай – і об щит середмістя!

 

 

ІЗ ХАОСУ

 

Гостре, мов скальпель: різці, лінорити,

В муках таврована плоть… -

Хаос у душах – із нього створити

Більше, ніж вірив Господь!

 

Хаос, завихрення, вибиті брами,

Протяг – мов з інших небес:

Як це шалено – цими ось руками

Створений Той, що воскрес!

 

Тобто – подоба. Божа й небожа,

Тобто – щось ліпше, ніж ми!

Діва Небесна – із матір’ю схожа,

Сонце! О, сонце – з пітьми!

 

Те, що сотворено – віра й зневіра,

Спільне коріння: рости!

Я замалий – у руках моїх ліра

Зводить до щастя мости.

 

Ще б осідлати коня вороного –

Небо із вітром сплелось!

З хаосу, з хаосу – більше з нічого!

Це коли любиш когось!..

 

 

 

 

 

 

А цей ось вірш я пропоную на останню сторінку обкладинки…

 

 

ЗАПІЗНО

 

Я старий, я віджив своє, звісно,

Це б мені помирати – та пізно:

Вже з кадилиць розвіявся дим…

Я поет – я помру молодим!