Миколи Петренка вже немає
серед нас, але ні він є своїм великим творчим спадком, ми продовжимо його справу писання нашим читанням...
ТАМ, ДЕ ВОЛЯ
Скільки вже, хто вже не просторікував: - Її немає!.. Її вигадали!.. – А вона знову мулить очі люциперам, навіть невидима, знову змушує їх лементувати на цілі світи: - Її немає!..
Але ж ми знаємо: вона є! Там де воля – там і вона!
Згадаємо ще з давньої пісні: “Куди їдеш, козаче? – на Вкраїну делеку!..”
“Та й поїдем на Вкраїну, де весело жити!..”
А де весело?
Там, де воля!
Де святість, де чистота, де правда і братерство, де благо.
Це як на Великдень: там не чиниться розпусти. Бо в тебе свічка в долонях, а друга долоня від вітру свічу затуляє.
Це як за морями Ельдорадо – там же не тільки золото.
“Куди їдеш? – На Вкраїну!..”
Так наче ти не на Україні.
Але ти линеш туди, де воля.
І так буде одвічно – бо ж одвічна наша зваба волею.
Запитайте в полеглих – з чим їхні душі відлинули в Господні світи?
З Україною!
О, там її багато, там її аж надмір.
ЗА ДУНАЄМ
За Дунаєм – а це далеко, це ген далі, ніж за Сулою!
За Дунаєм сіяв батько жито-пшеницю, а мене не взяв із собою.
Бо я ще геть малий, а то далеко, то аж за Дунаєм.
А весна припізнилася, а посіяти треба було, аж горіло.
І батько сіяв.
Сіяв всяку пашницю.
То я спершу прохопився був, що жито-пшеницю, і воно може й так, тільки ж певніше буде: всяку пашницю.
Ви коли їли хліб із всякої пашниці?
От бачите, бо то наче сіяти пісню – щоб на голодні роки не тужилося.
Щоб і на святки веселилося, ви ж знаєте, як то гарно, коли всім весело, і гостей багато, і на столі всього, а щонайпишніше – хліб із тієї всякої пашниці.
Батько сіяв пшеницю, аж ген за Сулою.
А то далеко, бо ж та Сула тече і тече, мимо Дніпра, тече аж у той Дунай казковий.
І все б нічого, я підріс би та вже таки напросився б до батька із поміччю – так поле те висмикнули з-під батькового плуга, під колгоспну власність доточили.
І я коли приїду – то не жито-пшеницю жати, по високих стернях блукати, от же ні.
Я приїду косити пісню – а вона аж ген, за далеким Дунаєм, куди й батькового золотого плуга нещадними водами занесло.
Є Ж КРАЇНИ
Є ж країни, де немає ні степів, ні байраків та виярків, ні Говерли, ні Чорногори, ні Дніпра з Ненаситцем, з Хортицею козацькою, із калиною і соловейком, із джерельною криницею під калиною, із двома відрами на перевеслі, на Галінім плечі, із папоротєвим квітом на Купала, із Днем прощення всіх гріхів, із осіннім ярмарком на Спаса, із вкраденим у зайця окрайцем, із вколядованими горішками; країни без рушників на стіні, без Кобзаря на столі, того Кобзаря, що неписьменна мати знала майже всього напам’ять; із простором, коли шапка набакир і груди нарозхрист, коли ти ще геть молодим, ще підлітком у раду з косарями – і так тобі хочеться не відстати, і щоб ручка була не завузькою, і щоб не скакала коса вище, і щоб похвалили тебе за твою працю понадмірну…
Та досить, досить – бо є ж країни, де цього всього, і ще багато чого найдорожчого для душі твоєї – що того всього немає?
А люди живуть, і люблять, і називають ту країну Батьківщиною, і готові за неї на всі пекельні муки – є ж такі країни?
Сідай ближче, побратиме, щоб рука на плечі, коли вже охота заспівати, сідай ближче, друже!..
АДАМОВІ БРАТИ
А я все думаю, про те саме думаю: могло ж, могло бути по іншому, зовсім не так могло бути!
Це саме тоді, коли Бог зауважив: нудиться Адам в раю, місця собі не знаходить. Молодий, дужий – а сила марнується, а погоноритися немає перед ким, бодай вітрові груди не підставиш – немає вітровію, щось таке легеньке повіває.
То коли б Адам запротестував: - Ні, не Єви хотів би, хотів би побратима! Краще – двох! Були б як оті Брати Азрвсьткі!
І коли б їх трійко стали перед Господом та й сказали:
- Вибачай, Господи, але нам тісно тут у раю! Не гнівись, а ми рушаємо! На Січ, на Хортицю триматимемо путь!
Звичайно, Господь зачав би їх відраджувати: та там же, певно, небезпека на небезпеці, там орда татарська, там жодного спокою!..
А вони уже б сідлали гривастих коней, а вони уже б ногою в стремено:
- Ні, не стримуй нас, Господи! Треба ж комусь люд православний захищати!
Але у Господа все передбачено: він ще вночі видобув з-над грудей Адамових праве ребро: все-таки сотворю Єву!
От вони накозакуються там, та й домів вертатимуться. Не всі – певніше, лишень один із трьох живим лишиться. То Єва його й зустріне: хлібом-сіллю на рушнику, чаркою повною, постеллю білою.
Але тут уже немає чого нарікати на когось: саме такої долі й прагнули Адамові брати, ті Козаки Азовські!..
ОБРАНИЙ БЛИСКАВИЦЕЮ
Яке це неземне щастя – бути обраним блискавицею!
Обраним на смерть, на жертву – але ж самою блискавицею!
Це так, якби ти ще малим знайшов самоцвітного ґудзика – перед замком, до якого проїхала принцеса; знайшов срібну підкову – на шляху, яким проскакали козаки під Крути; це коли б тобі повідомили, що ти маєш виграти значну суму, от лиш подбай про облігацію, от лишень зроби певний внесок, от лиш запродай свою душу?..
Ні, я не казав такого.
Просто – ти вже не такий як інші, ти вищий і цільніший, твоє серце переповнене високим благочестям і потужною енергетикою: ти - обраний блискавицею!
Так, про це не треба знати.
Треба лишень передчувати, що він наближається, той день, коли небо над тобою розколеться, відкриваючи на ангельську мить обшир едемного світу, коли воно сколихнеться грозами, коли непояснимі могутні потуги зітнуться грудьми, коли гори й доли довкіл стрясуться громами, коли серце твоє, тебе всього прониже велична блискавиця.
Бо так догідно вищим силам.
Бо ти обраний блискавицею!
НА ГОВЕРЛУ ПРАВДИ
На вершині Олімпу – там боги!
І це справедливо – бо ж там вища правда, абсолютна міра добра і справедливості, там високий розум.
А ми – чого ми дряпаємося на верховіття?
Навіть народжений у степу – і той намагається підставити груди вітрам із пагорба козацької могили.
Що нас вабить до Чернечої Гори, до Кобзаревого притулку?
Чому ми озброюємося гаками та альпенштоками, видираємося на Довбушеву скелю, на карпатські верховини?
Он ціле полчище самозречливих та поривних – разом із харазматичним лідером долають крутий підйом на Говерлу.
На Говерлу Правди?
Але ж це наша найвища вершина, там якщо і є правда – то божа.
Ні, нас не зупинити – ваблять нас високості, ваблять Говерли – правди і щастя, досконалості, благодаті.
То ми й прагнемо вигнатися туди, де місце богам, я вже нагадував вам цю істину.
Бо що – наше місце у передгір’ї, хай не в долинах, але й не на високостях?
Однак же – ми прагнемо, ми видираємося, видряпуємося – бодай хоч трохи ближче до неба.
КОЛИ ЗДІЙМАЄШСЯ ВИЩЕ
Здіймаймося вище!
У небо, під хмари, до сонця!
До світлого й чистого!
До досконалого!
Це ми закодовавні до прагнень високого й здійснимого – хоча навіть і нездійснимого! – це ми запрограмовані так. Долею, природою, небом , Богом.
І ми здіймаємося.
І стаємо іншими – ніж ми вчорашні, приземлені, пришвартовані до низького.
Так, нас меншає – але це ж ми видрані із нас вчорашніх.
І ми не ті, які зналися на нижчих сходинках – ми відміняємося, ми світлішаємо, ми відкидаємо все темне із наших душ, плитке й облудне.
Бо так нам дано долею – підніматися вище, опромінюватися зоряним світлом, обвіватися висотними вітрами: щоб стати кращими!
Ні, ми не забули про те високе своє призначення – то просто життєві негаразди вчепилися пазурями за наші душі, не хочуть відпускати, бояться залишитися сиротами.
Але ж на землі є ще досить тих, хто поки не наважився розгорнути крила, підставити груди вітрам, ковтнути сонця.
Вони ще є – їх буде менше: бо небо бездонне, бо там є те, що кличе до себе, що вабить – і вже ніколи не відпустить!
ПОДИВИТИСЯ В СЕБЕ
Темно було, темно. Нічого довкіл не розгледіти.
Я заплющив очі.
Коли заплющиш очі – то можна подивитися в себе.
Там темно також, але себе завжди можна розгледіти. Ти сам для себе завжди видимий, завжди світлий.
І завжди більший від себе самого.
Так воно повелося – тобі потрібно доростати до себе самого.
Це кожному так, і не ми те вигадали.
І як би не було – але і в теміні не видно на самому собі темних плям.
Не те що ти святий і безгрішний, що ти світлий – але все ж видимий.
Та ви самі про це добре знаєте, ви теж пробували дивитися глибоко в себе, розглядати, що там і як.
І то добре, що бачиш себе незаплямленим, світлим бачиш – так тобі легше бути на цьому геть не світлому світі, де темного просто забагато.
А так – я приглядаюся до себе, я бачу, що в мене гарного, і що може стати ще гарнішим, що в мене може звільнитися від темноти, та навіть від сірості: ми у собі завжди світліші й чистіші, я вже говорив вам про це.
Особливо коли темінь довкруж, і тобі лячно вдивлятися в люту злобу цього світу.
ЧОРТІВСЬКА ШКОЛА
Школа, а якій мені привелося вчитися – то була чортівська школа.
Не відразу я, малий, це усвідомив своїм дитячим розумом, але то було так.
У перший наш шкільний день учитель придивився до кожного із нас, і так грізно:
- Що то в тебе на шиї?
А то був хрестик, мама мені наділа, ще й приказала: - Учися, старайся, і хай Бог тобі допомагає!..
- Бога немає! - прорік учитель і зірвав із моєї шиї хрестик.
І на першому ж уроці прояснив усім нам, що ми всі будемо вчитися, щоб стати щасливими і бідними. Бо багаті люди – то погані люди, і ми будемо боротися з ними, аж поки не заженемо їх в Сибір та на Колиму! І нам радісно буде!
О, не відразу, не відразу – але я став гарним учнем!
Тобто, таким учнем, який учить одне – а розуміє навпаки.
От для прикладу: заново перечитую першу сторінку мого Букваря. Там написано: Раби – не ми! Ми не раби!
Все ясно?
Я так і читаю – але в моїй душі викарбовується протилежне: Ми – це раби! Раби – це ми!
Зрозуміло вам, щоб більше до цього не повертатися, не перетлумачувати всоте?
Потім, щоправда, школа удосконалювалася.
Вона ставала школою перехідного періоду: де в ній поряд з чортами за учителів були й праведники. Урок такий – і урок такий.
Чи ще: урок такий, наче його читає напівчорт і напівправедник.
Але нічого, ми були добрими учнями, більшість із нас були добрими учнями.
ЗУХВАЛІСТЬ
Ось так мені було: я ріс і дорослішав, набирався сили й зухвальства.
І той вечір, він у скарбівні моїх згадок прописаний осібно.
Тобто, був вечір, і я збирався на зустріч із друзями, ми домовилися зібратися у міському парку.
І якось раптово щось наче прокотилося в моїй душі: я певно відчув, що у мені молодечої сили більше, ніж мені потрібно для звичайного прожиття. Її б мало вистачити і на щось незвичайне!
Вона аж клубилася в мені, напружувала жили, вирувала довкруж серця.
Я й вийшов із хати, я пішов у той парк – а відчуття надмірної сили бентежило мене: це щоб трапилася нагода, це щоб лишень випробувати її, ту мою силу!
І нагода трапилася.
Це так: я йшов на те місце, де ми мали зустрітися, а це на краю парку, і раптом – скрик, наче різонуло під грудьми: дівчина кричала, благала на допомогу!
І от – групка молодиків, і вона, та дівчина, і над нею здоровило, руку їй викручує, шипить щось крізь зціплені зуби.
Ну от!
Я й кинувся на допомогу дівчині!
Я - проти того здоровила?
Але я налетів, я вілштовхнув його, я майже що скрутив його!
І закрутилося!
Але я відчував надмір моєї молодої сили, я не розраховував, не зважував.
І я перемагав!
Аж до того часу, коли хтось крикнув:
У нього ніж!
Справді, у його руці був ніж. Але ще не розкритий.
Я перехопив його руку, я встиг!
І так ми зчепилися. Я не боявся ножа, я був певен, що маю перемогти того здорованя – але чомусь не виходило…
Але тут підоспіли – патруль підоспів…
ДАЛІ БУДЕ... ( друкується за рукописами автора)