Обрус. Ч5

ТВОРИ IНШИХ ЛIТЕРАТОРIВ
 
Юрій ЄРШОВ-ХОЛОДНИЙ 

* * * 
Знаєш, рідна, буде ще в нас свайба,
Буде – срібна, буде – золота,
А до кам’яної – скіфська баба 
Мудрі розпечатає вуста.
I за всі віки свого мовчання, 
Нижню відкопиливши губу, 
Поблагословить нас на вінчання 
У середньовічному степу.
Крізь широкі Золоті ворота 
Пройдемо рукою до руки. 
Наче Дульсінею з Дон Кіхотом – 
Нас вінчати будуть вітряки.
Десь у Миколаєвому Полі 
Цвіркуни нам «Гірко!» закричать. 
Як батьки, нас будуть на роздоллі 
Сонях з кукурудзою стрічать...

* * *
Легкий осінній серпантин 
Поволі тчуть блаватні думи. 
Гарбуз-філософ всівсь на тин – 
Довкола дивиться і дума.
Його замислене чоло
Удаль націлене, мов дуло.
Він бачить звідси все село, 
Він знає, «звідки чим подуло», 
Хто проти влади, а хто – за!
Він знає кожну звичку вашу. 
I жаль такого гарбуза
Віддати на звичайну кашу. 

МИКОЛАЙ-ПОЛЕ
Вже не батько, а вітер 
Схвильовано
Цілує мене в чоло. 
Неначебто намальоване, 
У балці лежить село,
Немов на віддалі кроку 
Чи витягнутої руки,
А підеш – ген-ген через роки 
I навіть через віки.
Можливо, хоч так потраплю 
У рідний куток села –
Як річка вертає в краплю, 
З якої початок взяла,
Де лагідно мружить очі 
Крізь вії тополь – ставок 
Та млин з-поміж хат туркоче, 
Мов голуб між ластівок.

ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ
Гасають незахмарені 
Літа мої малі
В селі Мала Захарина 
I в рідному селі.
I я вже кожним атомом 
Ріднизною пропах.
А над моєю хатою 
Лежить Чумацький Шлях. 
Невже все піде прахом
Зі мною в небуття?
О, ні! Чумацьким Шляхом 
Вернуся я в життя,
Воскресну кожним атомом 
I буду вічно жить...
Бо над моєю хатою 
Чумацький Шлях лежить. 

ДIДОВЕ СЕЛО
Вросла по вікна в землю кузня,
Немов старий чумацький віз,
Що дід Iван піввіку віз,
Аж доки й серце в землю вгрузло. 
Сідало сонце за леваду, 
Закучерявивши сади, 
I довгі тіні йшли від саду, 
I прохолода – від води.
Неначе селезня крило,
Спадав на землю літній вечір.
Тонуло в сутінках село,
Дівочим співом вкривши плечі.
Понад землею в миті ока
Ширяли з галасом щурі.
До греблі хата білобока 
Тулилась з грушею в дворі.
В городі став стояв, як дід — 
Такий старий,
             і юна матір,
З городу в став зайшовши вбрід,
Виймала повний риби ятір.
Докошували клин дядьки,
А батько вже – косу мантачив. 
А я дивився 
  і не бачив –
Немов дивився крізь віки.
Ховало селезня крило 
I те життя,
  і те село. 

СТЕП 
В груди степу, наче у залізо,
Б’ють копитьми сонця табуни. 
Тільки море пари грає знизу, 
Тільки тупіт чути з далини. 
Батьківщина волі і відваги.
Десь за часом голоси ячать 
Та курганів древніх саркофаги
Полинами вічними димлять...
Iз Миколай-Поля у Солоне, 
Як чабан, в небесній вишині 
Дикий степ овечі хмари гоне, 
Бо уже охляв на дичині.
Стрінуться Волохи і Тритузне
Й чумаки із сіллю на возах... 
Там ночами небо в зорях грузне 
I лягає на чумацький шлях,
Мов отерплу випроставши спину, 
Степ угору зводиться, росте, 
Чи то крізь відкриту пуповину 
З вічності народжується степ? 
Як ріка в ріку – перетікає 
Час і простір, міниться, гуде... 
Степ і небо – без кінця і краю... 
I немає сталості ніде...

РОЗДОРИ
 
                                  Григорію Лютому

Широкою хвилею стелиться нива. 
Здіймається хвиля Дніпра.
Пробігла вустами 
  усмішка грайлива. 
I сонячних променів гра.
I небо безоднє, і сонечко каре, 
I нива – мов корж на меду... 
Злечу, наче коршун з-за чорної хмари, 
На Кінські Роздори впаду.
Махну гуляй-вітром 
  в твоє Гуляй-Поле... 
Як шабля махновська в іржі, 
Зміїться дорога козацької волі
Повз жита медові коржі. 

РIЧКА МОЛОЧНА 
На кисільних берегах
Спить ріка Молочна. 
I лежить Молочний Шлях 
Над рікою точно.
Там, в небесній стороні,
Зоряні корови
Підбирають на стерні 
Зоряну полову.
А опівніч – на обід
Йдуть вони на тирло. 
Доїть їх старезний дід –
Добрий Тирло-Мирло.
Скільки здоїть молока — 
Все мимо дійниці. 
Бачиш, ніч ясна яка – 
Світяться зірниці. 
Ясен місць козаком
Ходить – руки в боки. 
Вмилось небо молоком, 
Вмився степ широкий, 
Вийшла річка з берегів, 
Розлилося гирло...
Доїть зоряних корів
Добрий Тирло-Мирло. 

* * * 
Час іде, і все мина, 
Дні стають мізерними. 
Ніч – як скиба кавуна 
З зоряними зернами. 
Доки літо – доти їж, 
Далі вже не буде... 
Місяць врізався, як ніж, 
Кавунові в груди. 

НА БАШТАНI 
Не кавуни – а зрілі думи 
На полі мудрості лежать. 
Вхопись за голову і думай,
Як час летить,
  і дні біжать.
Спіши, щоб час твій не покрали
Для власних вигод чи заслуг.
Ці думи зріли-визрівали
Не для тупих голів хапуг.
Вони лежать посеред поля,
Серед вітрів і бур’янів, 
А в них – туг а козацька воля
I світла т у га кобзарів.
У них вмістився степ широкий 
I рідне небо без кінця... 
Лежить кавун, а в лобі око, 
Як третє око мудреця.

ЕПIЛОГ 
Де ж те щастя? 
Дай хоч посміхнуся, 
Може, і мене
  не обмине.
Де ж та пісня? 
Дай хоч відгукнуся,
Може, хоч у слові пом’яне. 
Де ж та воля?
Дай хоч пригублюся, 
Щоб не осоромитись крові... 
Де ж та доля?
Дай хоч пригорнуся... 
Хоч погладь мене по голові. 
 
 
Віра КОВАЛЬ 

ДIДИЗНА 

(уривки з поеми) 
 
1
Мій дід Iван був шорником в колгоспі,
шив коням збрую і стару латав. 
Він вдома шив, тому в нас часті гості
були їздові. В хаті тіснота! 
Узимку в хаті, а улітку в сінях 
держали купи шлейок по кутках. 
Сідає сонце, в хату лізуть тіні, 
а дід сидить із швайкою в руках. 
З минулим віком хатка-однолітка 
(хто будував – не вміла розпитать), 
узимку тепла, прохолодна влітку: 
з вогнем кошлатим в череві плита, 
в кутку божниця свічечкою блиска, 
на рушниках туркочуть голуби, 
гачок у стелі, а на нім колиска
гойдається, то дід мені зробив. 
Було, колише в тиші присмерковій, 
гукаю: дужче колиши, не так!
Сама собі співаю колискову, 
руками обіймаючи кота. 
I смикав дід, ставало вже за звичку, 
за всі вервечки, ще й співать почне. 
У ній ще колисатимуть сестричку, 
теж мало не до стелі, як мене. 
Дід восени нас до книжок прихилить, 
лиш задощить, впаде останній лист. 
Казок він знав таку силенну силу, 
розказував – ну, наче той артист. 
Вже підіб’ється й місяць височенько, 
а дід мені – найкраще свято з свят. 
Він римував потроху (під Шевченка) 
і для онуки малював звірят. 
Сніги впадуть – знов дід не дасть скучати, 
нам зробить гірку снігову в дворі. 
Вмостившися зручненько на санчатах, 
летиш із гірки прямо до воріт. 
А влітку ставив гойдалку із татком,
гойднешся – то дістанеш небозвід. 
Гойдаються, співаючи, дівчатка, 
вдоволено всміхається їм дід. 
Колодязь у дворі біля городу, 
заглянеш – зорі світяться із дна,
усі сусіди брали з нього воду, 
така смачна була у нас вона. 
Висока і така ж стара, як хата, 
шовковиця стояла у дворі. 
Чорніли губи, руки й босі п’яти 
від її ягід влітку в дітвори. 
Живуть на хаті в почорнілій стрісі 
кумедні галасливі горобці,
шпаки – в шпаківнях на старім горісі, 
а ластівки – в старенькому хлівці. 
Під вишнями у заростях меліси 
ми вечорами ловимо хрущів. 
Від вулиці уздовж садиби – ліса* 
і жовтої акації кущі. 
Два явори високі, мов колони, 
в нас край воріт у рівчаках росли, 
до них завжди прив’язували коней 
їздові, як до діда в хату йшли. 

______
  * ліса - огорожа, плетена із тонких гілок 

Ногами коні били в землю шало, 
іржали дзвінко, рвались до воріт, 
і явори погризені стояли, –
зубами кінськими, міцними, як граніт. 
А дід виходив, говорив до коней...
Погладить гриви, зміря опісля,
і жеребці, що мов огонь антонів, 
покірними ставали, як теля. 
I лиш один так рвавсь несамовито, 
його гуртом тримали, та дарма, – 
звалив кінь діда, а тоді копитом 
у зуби вдарив – двох зубів нема. 
Це вже було десь літ за сім до смерті, 
до того зуби в діда всі були 
міцні, як жорна, цілі всі, не стерті,
і жоден зуб ніколи не болів. 
Iз нас, бувало, дід іще сміявся: 
«Ну що за молодь! Отакі гнилі! 
Чого це зуб у тебе розхворався? 
Ну-ну, терпи! Ми що – не Ковалі?» 
Коли ми стали вчитися у школі, 
п’ятіркам нашим, як дитя, радів, 
долонею погладить нас шорсткою, 
а мозолі на ній, як жолуді.
Повторював своє нехитре гасло, 
щоб пам’ятали правила прості:
«Ніколи задніх Ковалі не пасли, 
і вам не личить плентатись в хвості». 
Не пригадаю, щоб він чимсь журився, 
здається, і не сердився на нас
ніколи він. Веселим залишився
у пам’яті моїй і по цей час. 
Такий був дід,
  трудяга з серцем щирим, 
Не міг терпіти вискочок, сутяг.
Це він мені ім’я дав гарне – Віра:
«Носи із честю, мов любові стяг». 

2 
Дітей в селі вчать рано працювати. 
Вже майже сім, я не така й мала. 
Малини на вареники нарвати,
було, мене бабуся посила. 
Беру я кошик, горда – помічниця! – 
і без нагадувань бабусі на чоло 
пов’язую хустинку, як годиться, 
щоб сонечко голівку не пекло.
I підстрибом – аякже, роботяща! – 
біжу в садок, аж босі п’яти – блись!
За бузиною малинові хащі
на півгороду майже розрослись. 
Високі стебла – спробуй дотягнися! 
Їм ягідки – солодкі, запашні.
Ходжу я у малиннику, як в лісі, 
і так в тім лісі хороше мені! 
Ось тут така галявинка чудова, 
тут можна сісти на траву густу, 
спочити трішки, а тоді вже знову 
узятись за роботу можна ту. 
Встромляю свій цікавий ніс у трави: 
кипить там комашина метушня. 
Кудись біжить в своїх нехитрих справах 
знайома й незнайома комашня. 
Погляну вгору – стебла, як дерева. 
Зліта метелик прямо із руки. 
Блакитне небо спека полуднева 
вибілює, як мама рушники. 
Послухаю: вітрець колише листя, 
гойдаються квітки і ягідки. 
Десь дятел стука на старім горісі. 
Мов тигр у джунглях, шаснув кіт прудкий. 
Гусениці, трамвайчика вагони, 
повзуть стеблом до малинових крон. 
Гудіння бджіл невпинне, монотонне 
так непомітно хилить мене в сон. 
З верха горіха в хащі малинові
вже відкотилось сонця коліща. 
Давно в бабусі тісто вже готове, 
а я сиджу і досі у кущах. 
Гукає, чую: вже неси малину! 
Я мов прокинусь: а мій кошик де? 
Колючі стебла дряпають коліна, 
хапаюсь рвати, бо вже баба йде. 
Погляне в кошик і руками сплесне,
побачивши там ягідку одну. 
Я знаю: треба повинитись чесно, 
а в чім винитись – так і не збагну. 
Стою і мну в руках свою хустину. 
«Ти в мене погуляєш досхочу! 
Чекай-но, ось візьму я хворостину, 
то живо бабу слухатись навчу!»
Iду до двору з хмарою на серці, 
тру об спідничку пальчики брудні. 
А дід мені підморгує й сміється,
і перед дідом соромно мені. 

6 
Село моє, тебе нещадно били 
літ буревії, – ти ж собі живеш, 
і не злічити, скільки в тобі Білих,
і Ковалів немало в тобі теж. 
Я не скажу, що люди тут байдужі, 
але чого ж воно так у житті? – 
від річечки залишилась калюжа 
та очерету зарості густі. 
I лиш Дніпро ще звично, 
 помаленьку 
тече собі до моря, як завжди.
I дивиться село моє Біленьке 
на вроду свою в дзеркало води. 
I відлітали, і вертались гуси, 
і журавлі сурмили угорі. 
I от вже я на білий світ дивлюся 
і за візочком тупцяю в дворі. 
Смішне дівчатко, тата люба доня, 
моїм очам цікава кожна мить. 
Шорстка і тепла татова долоня, 
Тримаюсь міцно, щоб не відпустить 
Час повоєнний, труднощі, нестачі...
Бабуся шиє з клаптиків мені
чудову ляльку – хай мала не плаче. 
Майструє тато іграшки чудні.
…Минає день і довгий шлейф спекоти 
з собою сонце тягне за межу. 
Увечері з колгоспної роботи 
стрічати тата до воріт біжу. 
I підстрибом, і швидше якомога, 
бо вже он тато хвіртку відчиня. 
З розгону почеплюсь йому на ногу, 
він засміється: «Легше, козеня!» 
Дух перехопить, як підкине вгору,
і небо загойдається в очах. 
I покатає коником по двору.
Як високо у батька на плечах!
А інколи поманить хитро пальцем, 
дістане з торби, що у поле брав, 
шматочок хліба: «Це тобі від зайця.
Зустрів у полі між високих трав». 
Питав про мене, каже, зайчик добрий, 
чи діда й бабу слухаюся я. 
«Ану, вкуси швиденько хлібчик, спробуй!» 
Я їм і думаю про зайця-вуханя. 
Хоч пахнув хліб не зайцем, а бензином, 
сухий шматочок, а смачний який! 
Смачніший був за пряник з магазину,
хоч не солодкий він і не м’який. 
Жую той хліб і усім серцем вірю 
я батькові у сто двадцятий раз,
лиш дивувалась я тоді так щиро: 
хліб у зайців смачніший, ніж у нас... 
 
 
 
Ольга ГАЯ 

ВIЧ-НА-ВIЧ 
Зцілить образи стань під образи, 
Хоч радять нам позбутися кумирiв, 
Не стримуй перестиглої сльози, 
Що зросить парость скривдженої вiри. 
Розп’яття християнське в нас зiйшло 
На тлi Перунiв, страчуваних люто, 
I хрест в шиттi, немов стiйке зело, 
Уже не Ягну живить на покуттi. 
У кам’янiй печерi сам-на-сам 
Прапращур впертий не полишив мрiю. 
Початок дав нетлiнним образам, 
Надiю перевтiливши у дiю. 
Чому вiн пензля взяв тодi до рук? — 
Не помсти смолоскип, не лезо кари? 
Хто научив у час пекельних мук 
Любов’ю гамувати щем i чвари? 
Спинити розпач стань у красний кут, 
Що залишився в хатi по бабусi 
Тримати пам’ять родових спокут 
I лiки од зневiри та спокуси. 
Вiч-на-вiч до Пречистої звернись, 
Почуй прадавнiх перевтiлень дотик 
I тихих слiз не втримуй силомiць — 
Тобi потрiбен їх цiлющий опiк. 
Здолати спрагу стань пiд образи — 
Пiд рушниками серце слов’янiє.
За чистим струмом щирої сльози — 
Твоя любов. 
  I вiра. 
  I надiя.

СЕРПЕНЬ 
Нащо мене до ранку 
Мiсячний блиск збудив? 
Зоряного серпанку 
Снiп серпом зачепив. 
Будить уяву сонну, 
Спалахи давнiх мрiй, 
Сяйво на пiдвiконня 
Сипле, як дивосiй, — 
Шле дарункiв оману. 
Нiч! Не мене пильнуй, 
Срiбну фата-моргану
Юнцi запропонуй. 
Що ж таки кличе з хати — 
Серпень чи зорелiт? 
Звiдки жага вiтати 
Вiчностi звабний слiд? 
Чути вночi стопою 
Дотик остуд-роси, 
Зважувати собою 
Згубне: хто ти єси? 
Нащо отак дивує 
Зовнi звичайний стан — 
Далi в осiнь крокую 
З гроном палких питань... 

ЛЯ-МІIНОР 
Я не жiнка вже. Я — струна. 
Давня пiсня менi луна, 
Щось нагадує звiддаля, 
Озивається тiльки Ля 
I спиняється вiд жалю, 
Що вона вже не нота Лю. 
Блюз кохання несе весна. 
Та мене, мабуть, не впiзна. 

ДО-МАЖОР 
Дощ навпомацки iшов 
До дерев i пiдошов. 
Довгорунна сива грива 
Дотикалась метушливо 
Донi носика i скронь, 
I допитливих долонь. 
Дощ теренькав залюбки 
Дню i сутiнкам казки, 
Зупинятись не хотiв, 
У долоньках — поготiв. 
Доня дома, спить давно, 
Дощик диха у вiкно — 
Догляда дитячий слiд, 
Одмива вiд ночi свiт. 

МАТЕРИЗНI 
 
  Мозолi наростуть 
  на руках i душi. 
                     Iван Франко 

Посiвали дощi, сповивали вiтри, 
Розтуляла цикутнi обiйми жура. 
Ягна й Рода виводили в свiт о порi, 
I знiмали обжинки Морана й Мара. 
У тенетах часу, у загравах пожеж
Виряджала з долонь мандрiвцiв навсiбiч. 
Для найлiпших, як забавки, мала без меж 
Лише терни — сплатити вiдсотки сторiч. 
Україно! Рiд-ненька! Болить i менi, 
Що тобою вколисанi вроду й цноту 
Хтось не бачить, хтось дiлить в неправiй борнi, 
Хтось зцiля безупинно, 
  хтось кпить на льоту. 
Як вiдчути твiй злет понад мiру падiнь?
Як загоїть пекучi твої мозолi? 
Як роздмухати день i сполохати тiнь?
Жовторотих навчи й тих, хто вже на крилi. 

МАМИНЕ ШИТТЯ 
Матусi знов наснились рушники, 
Неначе хто замовив звiддаля. 
Тканину бiлу мама вибiля, 
Готує знов малюнки i нитки. 
 
В рушниковому дивi
Все не просто красиве — 
Мають мову дерева i квiти, 
Мають ласку i силу, 
Щоб довiку щастило 
Найрiднiшим дорослим i дiтям. 
 
Мережить щастя голка чарiвна, 
Святi i простi задуми втiля: 
Там паву пишно павич звеселя. 
I їм каштанно посмiхається весна. 
 
В рушниковiй свiтлицi 
Здавна все, як годиться, 
Там любовi i злагоди повiнь. 
Береже господиня 
Вишиванки донинi — 
Побутовi, весiльнi, святковi. 
 
Дарує мама друзям i рiднi 
Посвяту плiдних ранкiв i ночей.
В них любий колiр вдумливих очей
Яснiше квiту бачиться менi. 
 
В рушниковiй оселi 
Стiни завжди веселi 
У ромашках, трояндах i житi. 
Кольори веселковi, 
Вiзерунки святковi 
Бережуть вiдчуття пережитi. 
 
 
 

Лорина ТЕСЛЕНКО 

* * * 
Як довго наше дзеркало мовчало! 
Колись ми з ним сміялись досхочу... 
Тепер і домовик не зустрічає. 
Було, на Ґ анок, – а його вже чуть... 
Долонька раптом – пальчики чотири! – 
Відбилася на люстрі. Протира! 
Ти зголоднів? Ось н а шматочок сиру – 
Передала «від зайця» дітвора. 
Уже дорослі. Не забув?.. 
                               Красиву 
Відбило дзеркало. Ти ба, яке воно! 
Згубилося у присмерку, що сива, 
Що з ярмарку життя моє давно... 
Я вірю дзеркалу. Чого йому брехати? 
Злякаю тіні – запалю свічу. 
...Сміється домовик, радіє хата... 
А люстро бреше – в страсі, що втечу... 


* * * 
   
                   Всі там будемо. 
                   Моя бабуся казала: 
                  «Досунемось...»Â 

– Досунемось, – колись казала бабця. 
Голубонько моя, де зараз ти? 
Мене твої і досі гріють капці. 
І твій горіх киває з висоти. 
 
Горішки сам він кидає в долоніÂ 
На тебе трохи схожих правнучат. 
І сивина твоя лоскоче скроніÂ 
Мої – неначе до років привча. 
 
Зловлю зорю, як дитинча – горішок, 
Надіюся побачить уві сні – 
Моя бабуся в лопотінні вишень 
Окраєць хліба простяга мені. 
 
Водночас обміліла вся родина, 
Коли життя твоє приспала ніч. 
Усе здається, що у чомусь винна. 
Ріднесенька, пробач! Пробач мені! 


Володимир БIЛОГУБ 

 

Літературні пародії

КАПУСТЯНИЙ РАЙ 
   
...Трiщить паркан вiд стиглих капустин. 
...Щось виноград у бутлях бурмотить. 
...Нудьга заїсть, i затишну квартиру 
На хату промiняю за селом. 
...I ми удвох, такi близькi i рiзнi, 
I сiк п`янкий солодких капустин. 
                                 Лариса Коваль 

Лиш виноград забурмотить у бутлi, 
Хлюпне нудьга в квартирi 
  через край —Â 
Я вмить взуваю черевики утлi 
I навпрошки в мiй капустяний рай! 
Зрiзаю пелехату капустину 
Й молюсь на предка: 
  був розумний дiд! 
Вiн за селом побудував хатинку, 
Щоб по капусту не ходив сусiд. 
А в мiстi десь шумлять 
  трамваї грiзнi, 
А десь в селi... Та що менi воно! 
Ми тут удвох такi близькi i рiзнi, 
Мов квашена капуста i вино. 

НЕ ЦВIТЕ, А ПАХНЕ 
   
 ...Корів пасем із дядьком Євдокимом. 
 ...Навколо – літа невмолимий щем. 
 ...Я відчуваю: осьде, поруч з нами, 
 Нектар вишневий соловейки п’ють. 
 ...Як пахнуть вишні! Ще й кують зозулі, 
Â Піднявши краплю літа на крило!.. 
                                        Пилип ЮРИК 

Корів пасем Iз дядьком Євдокимом. 
Навколо – літа невмолимий жар! 
Я відчуваю: соловей незримо 
Немов комаха, з квітки п’є нектар. 
 
– Як пахнуть вишні, дядьку Євдокиме! 
Мені він тулить руку до чола: 
– Ти перегрівся, охолонь без рими, 
Надворі – літо! Вишня відцвіла... 


З ЛЮДСЬКИМ ОБЛИЧЧЯМ КОВБАСА 

Мій давній друг ще й досі кличе 
  Мене в щасливе майбуття – 
  В соціалізм з людським обличчям, 
  Що сенсом був його життя, 
Де кожен старець, мов дитина, 
  Вмикав уявлення своє, 
  Чекав той лад, немов людину, 
  Яка усім усе дає! 
І ось тепер ринкові сили 
  Себе увічнили в житті: 
  Свої обличчя примостили 
  На продуктовім асорті! 
Прийшла з базару жінка мила 
  І ставить сумочку в куток: 
  – Я там Петровича купила –Â 
  Важкий стограмовий шматок. 
Мені дівчисько здачу кида, 
  А дама шепче з-за плеча: 
  – Вам ковбаса така не піде, 
  Ви б краще брали Кузьмича! 
Пірнає в суп Галини кубик, 
  В пательню ніжку суне Буш, 
  М’ягков і Шустов ллються в кубок, 
  А з ними ще десяток душ. 
Всяк жваво лик свій в бідність тиче, 
  Споживчий кошик нам лама. 
  На жаль, зарплат з людським обличчям 
  І пенсій з ним у нас нема. 
 
 
Анатолій СЕМЕНОВ 
   
 Не кожен начальник від Бога, тому  
 не на кожного варто молитись. 

ФЕНОМЕН 
– Такий молодий, а легені, мов ганчірки, – прослухавши мої груди, з докором мовив лікар. – Зловживаєте курінням? 
– Робота така, не бий лежачого, – відсапуючись, киваю головою. – От і димлю, мов фабрика... 
– Кидайте дурну звичку, бо гигнете. Рекомендую для зміцнення дихальних органів щодня надувати футбольну камеру. Хоча б разів з п’ятдесят! 
– Чи подужаю? – сумніваюсь. 
– Почніть з дитячих кульок. I запам’ятайте: ніколи не зупиняйтесь на досягнутому. 
З того все й почалося. Вранці приходжу на роботу і починаю тренуватись. Кульки надуваю. Бува, проходить повз мене майстер, запитує: «Працюєш?» – «Як бачите», – відказую. «Ну-ну, працюй. Тільки не перевтомлюйся, бо нам тебе буде не вистачати». 
Вже через місяць я одним видихом надував дитячу кульку, через два – футбольну камеру. Впевнившись у своїх спроможностях, перейшов на більш серйозні речі. 
– Ох, у тебе й вітру, хлопче, – зауважив якось незнайомий рибалка, коли я без особливого зусилля за лічені хвилини надув його гумовий човен. – З твоїми легенями дощові хмари розганяти, коли у полі хліба дозрівають. 
– Я матиму на увазі, – відказую. – Ви тільки не забувайте до човна насос брати, бо наступного разу такої лахви може й не трапитись. 
– Це все дрібниці життя, – не вгаває рибалка. – Я от що думаю: у Голландії тобі ціни не було б. Там електроенергію вітряки виробляють, а часто стоїть безвітряна погода... Про таке пише родичка звідти... 
– Ви вже пливіть собі, бо й мені час вудки розмотувати, – кажу. 
Незабаром про мене поповзли чутки як про феномена. Знайшовся навіть «очевидець», котрий бачив, буцімто я за якусь хвилину надув комусь автомобільне колесо, і ця чутка доповзла до рідного заводу. 
– Це ж треба! Раніше ти був ніхто, а зараз став об’єктом загальної уваги, – з ноткою заздрощів мовив до мене майстер. – I везе ж людям... 
Невдовзі моя слава сягнула свого апогею. Якось викликав мене до себе начальник цеху. 
«Винесе подяку, – думав я, – або ж преміює за те, що перестав псувати повітря цигарковим димом». 
– Чув я, Христосенко, про твою феноменальність, – запалюючи цигарку, мовив начальник і оцінююче подивився на мої груди. 
– Пусте, – червонію від вищестоящої уваги. – Це все тренування. Ви б теж могли... 
– Скромність прикрашає людину, – задоволено відказує господар кабінету. – А викликав я тебе ось у якій справі: певно, знаєш, у нас вийшов з ладу компресор... Місячний план поставок деталей горить. 
– Вас зрозумів, – спускаюсь з благодатних небес на грішну землю. – Дайте, будь ласка, зак-курити... 
– Закурюй. I ось що, я виписав тобі десятку. Піди у касу, отримаєш. 
– Премія? – пожвавішав я. 
– Премія буде згодом, коли упораєшся з поставленим перед тобою завданням. Затям: дути у труби замість компресора протягом робочого дня – це тобі не кульки надувати, – авторитетно мовить начальник. – Так що біжи у найближчий «шоп» і, про всяк випадок, купи собі підгузник! 
 
 
Євген СОЛОНИНА 

* * * 
Це місто –Â 
 живе як день, 
зболене, 
 як побита дівчина. 
Тут спека в серця людей 
буденні клопоти 
  вгвинчує. 
Вертаючи з мандрів 
  на свій поріг, 
ми звично звемо його “Запоріжжя”. 
Трамваї, дахи, над заводами брижі. 
І зелень імлиста річок і доріг. 
Це місто – живе. 
Â Ці скелі – дихають, 
червоні тужаві легені землі. 
А обрій довкола здіймається вихором, 
і линуть по ньому надій кораблі. 
Цей берег – і той. 
Від життя – і до смерті. 
Б’є сила глибинна крізь бруки і бруд. 
Тут мова жорстка 
 і чужа на три чверті – 
скажений напій із медів та отрут. 
Це місто в долоню візьму, наче кміть, 
де все – від плювка і до скалок епох, 
козацька кровинка, і Сонце, і Бог, 
і Все, задля чого так хочеться жить... 

* * * 
Безсоння щоніч колобродить 
і сняться щодень кошмари 
що й серця вода не холодить 
що й вогнище ніг не шкварить 
 
Думки – лише так, блукальціÂ 
в мовчанці – зимі недобрій... 
А суть вислизає крізь пальціÂ 
а сенс утікає за обрій... 
 
Молитись або ворожити 
Чи прийде ще воля в гостіÂ 
Чи щастя простягне скибу 
І станем, як треба жити 
Аби кожен погляд – постріл 
Аби кожна думка – вибух 
 
Риплять від натуги костіÂ 
Злягає од вітру жито  
Цей світ сатаніє дибки 
Піду як замолоду жити 
Аби кожна квітка – постріл 
Щоб кожен цілунок – вибух... 

* * * 
Чим за обрієм вечір пахне? 
Чи там є ще світи за сумом? 
Вітер небо узяв під пахви 
І на місто грозу насунув. 
 
Абрикоси летять, як бомби, 
А мені тільки того й треба: 
Хліб і шмат дощового неба –Â 
І компанія є немовби... 
 
А коли вже смеркають фари, 
Гаснуть написи «мейд ін Раша» – 
Копитами гуркочуть хмари, 
І співають дроти по-нашому... 


  
* * * 
Коли ти востаннє слухала землю? 
Коли обіймала її розхристано? 
Була, наче квітка ти, боса і щемна, 
Іще не закута намертво у місто. 
 
Коли ти востаннє співала? Просто, 
Без радіо, дисків і слів заучених... 
Твій всесвіт – не всесвіт: відлюдний острів, 
Лиш рифи і кручі в очах колючих. 
 
Коли ти...? Екранна любов несправжня, 
А десь за гламуром вовчиська виють. 
(Земля щось шепоче – не чує вона вже, 
Бо їй віртуальні гудуть стихії...) 
 
Ідеш так зухвало. Дзвенять підбори –Â 
І сіють у погляди захват і відчай... 
Ідеш і не чуєш землі під собою, 
А десь за рікою сідає вічність... 

* * * 
Це місто епохи до краплі всотало, 
Мов пам’ятник, вибитий в димі й граніті. 
...Край поля трава пахне кров’ю, потом, 
Любов’ю, свободою, всім на світі... 
 
І я вже не знаю, з якого дива 
Живу на пекельнім оцім осонні – 
Де друзі, і біль, і вітри солоні, 
І обрій, забути який неможливо... 

 
 Олена ПЕЛИХ 

ОСВIДЧЕННЯ 
Піду в імлисте марево ночей 
Протяжним звоном пізнього трамваю, 
Зійду в вологість вій, серцевий щем, 
У жовтий лист, що байдуже згоряє. 
I намалює ранок у вікніÂ 
Прозорий світ із ластівкою в небі, 
I сплинуть роси у холодні дні, 
I так душі захочеться до тебе. 
Вже прокотилися громи весни. 
Та ще не пізно вимовить зізнання. 
Навіщо ж ми виношуєм бажання, 
Яке ковтають навіжені сни? 
Поглянь, коханий, місяць воду п’єÂ 
Iз озера. Їм тихо заздрять зорі. 
Я ніжністю невиліковно хвора. 
В обійми прагне серденько моє. 

* * * 
Вже розвісила ніч ліхтарів оксамитне намисто. 
А за віями вікон мовчить невгамовна рідня. 
Від буденних турбот спочива знепритомлене місто. 
Почорніла блакить тихій мрії дорогу встеля. 
Світить місяць лукаво, збираючи зорі в октави. 
Я боюся не встигнуть в цей простір, долаючи час. 
Закохалася в небо. Свій спокій даю під заставу. 
Хтось побачення в колі сузір’їв мені признача. 
Перед величчю хмар про любов сповідатимусь зорям. 
I байдужою втіхою стануть враз пристрасті дня. 
Я гойдаюсь думками. Будь, доле, легка і прозора. 
Посміюсь над турботами з радістю, мов немовля. 
I окриленим птахом душа повертається в місто. 
Ранок сон розтріпа на уривки аж до забуття. 
Та розбурхає промінь надій ненароджену пісню. 
Прокидаюсь. Гука до роботи життя. 

Олексій КУДРЯ 

ВАРЕНИКИ З ВИШНЯМИ 

                  Wer den Dichter will verstehen, 
                  Muss in Dichters Lande gehen. 
                                            J.-W. Goethe.* 

Часом марю літами колишніми, 
Часом бачу, немов уві сні: 
Мама варить вареники з вишнями 
У садку на відкритім вогні. 
Пахне м’ятою і матіолами. 
Вечоріє. Бреде череда. 
А на небі спекотнопрозорому 
Блідий місяць уже прогляда. 
Десь цвіркун заливається дзвінко... 
Мама миску до столу несе: 
– Ось свіженькі вареники, синку, 
Ти завжди їх любив над усе!.. 
І скраєчку сіда на ослоніÂ 
(Не хазяйка, а начебто гість), 
І милується, склавши долоні, 
Як дитина вареники їсть. 
...Умиваюсь сльозами невтішними, 
На могилу схиляючись ниць: 
– Звари, мамо, вареники з вишнями, 
Як варила в дитинстві колись... 
* Щоби поета зрозуміти, 
Â В його країні слід пожити.

______ 
Й.В. Гете (віршований переклад О. Кудрі) 

БАЙДУЖIСТЬ 
Коли вогонь, чи сонечко палає, 
Ми майже їх не помічаєм, 
Ми бавимось їх світлом і теплом –Â 
Потім жахаємось притьмом, 
Коли втрачаємо навіки їх!.. 
Ми любим мертвих більше, ніж живих. 

Алла СЄРОВА 

* * * 
Заглядає кішка місяцеві в очі – 
У пухнасту душу місяць зазирає. 
Як ці двоє люблять шовковистість ночі, 
Що згорілу землю ніжно коливає. 
М’яко пестить кішка місяцеві щоки –Â 
Він один котячу таємницю знає: 
Мов пелюсток вихор, промайнули роки, 
Як коти спустились з космосу. ЗаграєÂ 
«Місячну сонату» заспана цикада, 
А на піраміди, Сфінксові під ноги, 
Зронить тихо-тихо тінь свою плескату 
Корабель, що верне з темної дороги. 

БРАНКА 
З глибин душі лиш інколи спливе 
Та пісня, що «Ой, підманули Галю...»Â 
Серед чужого натовпу живе, 
Щоб більше й більше завдавати жалю. 
Їй краще у вогні було згоріть, 
Прив’язаній за коси до сосни, 
Ніж потішати чужинецьку хіть 
Серед уламків власної весни. 
Ой, підманули Галю, повезли, 
Серед чужого свята розтерзали –Â 
На шиї хутко зашморг затягли 
І тридцять срібних нам відрахували. 

 

Володимир В’ЯЛИЙ 

КАПУСТЯНКА* 
Ось і вона, де квітів шар строкато 
Лягає прахом на могильний прах, 
Де міг і я уже давно лежати 
Й обов’язково ляжу, бо в руках 
Не та вже сила і не стільки волі, 
Щоб стримать біг вже чималих років... 
Схиляюсь до надгробка я поволі: 
Не бронза і не мармур... Що зумів 
На мізер творчий мамі збудувати. 
Вона простить, бо знала долі смак, 
Що сонце дарувало їй крізь Ґ рати,
Загнавши в чорний табірний барак. 
Гудуть мотори. Труб сумує голос 
Й важким на душу каменем ляга. 
Імперія була і розкололась, 
Лише земля лишилась дорога. 
Були вожді й властителі-сатрапи. 
Вони приходять, та не на віки. 
Їх смерть також в свої хапає лапи 
І тягне, як і інших, на гробки, 
Лежати чи в стіні, чи під стіною, 
Чи в мавзолеї. Цвинтар все одно. 
Жаль, з сивою зустрів я головою 
Свободи світло, що усім дано 
Від Бога всемогутнього. Одначе 
Вважаю я, що не даремно жив: 
Не закусали друзі по-собачи, 
Не витягла усіх система жил. 
Є на землі моя дещиця-частка 
Добра, що я залишу по собі, 
Хай для гіркого, все-таки для щастя, 
Що ми-таки здобудем в боротьбі... 
Ну, от він, цвинтар. Не для мене яму 
Поки що риють (невесела мить). 
Можливо, скоро й я прийду до мами, 
Що, мов у мавзолеї, тут лежить. 
*Капустянка – центральне кладовище Запоріжжя 

Олексій ОНУФРIЄНКО 

ПРИСТРАСТЬ ДО ПЕРЕЛIЧЕННЯ 
Це вельми складно, – стежити 
За тим, як друзіÂ 
(чи принаймні ті, кого вважав такими), 
Поступово зникають, 
А точніше – підміняються туманними 
Зображеннями посади, 
класичного костюму, 
вечірньої сукні, 
чарівних посмішок, 
спогадів про «золоте» минуле, 
(і сподівань на цікаве майбутнє), 
забутого кохання і образ, 
 що ув`язнені у пам`яті навічно, 
мене-доброго товариша (але не друга!), 
мене-як-важливе-знайомство-для-отримання-бажаного, 
мене-п`ять-років тому, 
мене-... (інші варіанти оберіть самі, будь ласка). 
Мене? 


Олексій СОРОКА 

* * * 
І козак, і смерд, і гайдамака 
Тисячу років живуть в мені. 
Гей ви, зорі, знака зодіака –Â 
Свідки мук в неволі і війні! 
То на нас татари, то монголи, 
А то турки – і свої й чужі. 
Нам, – голодним, гнаним, босим, голим, – 
Надоїло вже точить ножі! 
Розум нагострити нам би треба 
І в роботі, в злагоді зміцніть. 
Хай всміхнеться сонце нам із неба! 
Чорні ночі в безвість одійдіть! 

 

Елена АЛЕЙНИК 

(1952–2008) 

...СОЛЬ ЛЯ СИ! 
Рядом ты! Прошел разлуки ужас. 
Вдруг проснусь – не верится самой, 
Что тебя я называю мужем 
С дорогим местоименьем «мой». 
 
Я – жена! Я радость – не обуза. 
И любви сдавайся в полный рост. 
Я расслаблю, как волна медузу, 
Твой неласканный и сладкий рот. 
 
В темном праздненстве души и тела 
Вместе Жизнь, и Смерть, и боль, и мед. 
Ты узнаешь, почему свет белый, 
Свет, где женщина тобой поет. 
 
В наслажденья струях молодою 
Будь распят, пощады не проси. 
Будь омыт самою чистотою 
Поднебесной вечной ноты «си». 

КУДА? 
Так жить, чтобы на небе черном 
Собой озадачить звезду: 
Куда я так долго, упорно, 
Через невозможность иду? 
 
Куда – на свистящем дыханье, 
Куда – в розоватом поту? 
Чему улыбаюсь заране, 
Уверенная, что найду? 

* * * 
В доме тьма и мрак в окне –Â 
Ночь слепая, 
Но твой профиль на стене 
Проступает. 
Как же мне побыть одной, 
Сокровенный? – 
Все наполнено тобой, 
Даже стены! 


Микола СЕМЕНЧЕНКО 

Я МЕЛIТОПОЛЬ ПРИГАДАВ... 
Я Мелітополь пригадав 
В страшному сорок третьому, 
Як ми повзли до переправ 
Полями й очеретами. 
 
Як ворог сипав градом смерть, 
Рвав ніч вогнем і крицею. 
Молочна повнилася вщерть 
Червоною водицею. 
 
Ще натиск, ще один удар, – 
Навала смерті зрушена! 
Палахкотів війни пожар, 
Земля стогнала змучена. 
 
Я Мелітополь пригадав 
І даль димами встелену, 
Руїни сіл, вогонь заграв, 
Шинель свою прострелену...