На думку Василя Стуса, "Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Зеров і Курбас. З однією різницею - їхня фізична смерть не означала смерти духовної – Тичина фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування... по той бік самого себе".
"Його перші спроби вражали усіх його сучасників. Він був особливим, бо в ньому поєдналося все – він був і музикантом, і художником, і поетом. Дивовижної чистоти і святості ця людина була. І як його стали ламати і крутити, що він навіть у назву свої книжки вставляв ім'я цього кривавого диктатора – "Сталь і ніжність". Це все було у ньому. Але пропри все він зумів збутися як великий поет на початку своєї діяльності. Пам'ятаю, як під час війни, коли ввійшли війська, він написав "Похорон друга". Первомайський дивився на нього і думав, на кого він схожий. І потім зрозумів, що цей поет, його сучасник, схожий на геніального німецького поета Гете, який написав "Фауста". А "Похорон друга" – це була його вершина тої пори військової, коли брали Україну", – згадує український поет Іван Драч.