Сутність людини – бути собою, не зрадити себе, своєї пам’яті, усвідомити, що слово «любов» – це не іменник, а дієслово. Поряд із поетом завжди жила дієва любов. Словники подають таке визначення слова «усвідомити» – осягати розумом, сприймати свідомо, розуміти значення, сенс чого-небудь; осмислювати. Поет осмислив і прожив життя, яке заслуговує СВІЧКИ ПАМ’ЯТІ ВІД УКРАЇНИ:
Ще трохи – чуєш: підкликає вічність?
Ще трохи – чуєш: зоряні світи...
Чи Ти мені яку поставиш свічку,
Не десь там хтось, а хочеться, щоб Ти.
Уже брунькує вдаль зухвала зміна,
Уже мої попалено мости.
Ні, не вклякай, не треба, на коліна,
А пригадай страждальця і прости.
Я важко ріс – в стерні мій черствий кусень,
Сніги й бараки, стоптана трава...
По крихті щастя визбирати мусив,
Лілеяв пісню – чень, вона жива!
«Свічка від України»
Жива і буде жити. Любов не може боргувати. Микола Петренко – українець, який жив Україною і для України. Пам’ять – основа нашого розуму серця й того, що тримаємо в душію Розуму для прийдешніх поколінь, того, що записано на скрижалях пам’яті Бога живого...
«Коли лебедина зграя курличе наді мною, я думаю про тих, кого немає серед нас, і не шукаю в небесах їхніх бентежних душ, як це схильні робити деякі поети, – тим віддають небо, а самі втішаються радощами земними, – я далекий від того» (Василь Земляк, «Зелені Млини»). Пам’ятаймо про тих, кого втратили, тим більше, що вона, пам’ять, – як весняна роса... Поет не втомлювався творити свою книгу життя, ловив день за днем і читав книгу, написану для нього, його книгу – живемо у вічності, і знання правди провадить нас до неї:
Я старий, я віджив своє, звісно,
Це б мені помирати – та пізно:
Вже з кадильниць розвіявся дим...
Я поет – я помру молодим!
(Микола Петренко)