Микола Петренко вперше постукав в моє серце, коли йому було вже 94 роки. Саме так, один вірш надрукований на його сторінці в соціальній мережі, не залишив мене байдужим до цього вийняткового таланту, неймовірного люблячого життя та світ людини, яка пройшла пекло концтаборів, щоб жити на цій Богом даній українцям землі. В житті ми ходили паралельними стежками, дихали одним повітрям, задивлялись можливо на одних і тих красунь полтавчанок чи львівянок, маємо і тут і за межою вічності багато спільних знайомих, а головне творимо і розуміємо, що це потрібно, бо інакше Земля стане гіршою, Ось так коротко представляю Людину, Творця, Поета і дідуся який пише казки для дітей і дорослих людей... Прочитай і рекомендуй ближньому.

МИКОЛА ПЕТРЕНКО

«Лелече гніздо»: замість прологу...

 

А ти попробуй, друже будівничий,

Таке, що ще не виснував ніхто:

А ти попробуй звичне і незвичне –

А ти змайструй лелечине гніздо!

А ти попробуй, мудрий чоловіче,

Що сто наук на службу взяв собі:

А ти попробуй – з пруття та паліччя

Сплести на телеграфному стовпі!

Гаразд – на дубі, на верхівці стріхи,

Так, щоб ні шквал, ні грім, ні буревій:

Ти доживи до радісної втіхи –

Сплести гніздо подрузі молодій!

Нехай гуде, і шарпає, і блиска,

Хай із-під хмари чортом наліта –

Це для малят розгойдана колиска,

Вона в одвічнім царстві пресвята!

Пролинуть дні – і ось уже й по літу,

Вже й осінь від надії відлуча –

Ти вернешся з далекого край світу:

Гніздо ж сія, мов у вікні свіча!..

 

З нової книги:

АДАМОВІ БРАТИ

 

Глини вдосталь – чавка під ногами:

Це – заміс, це лік від самоти:

Господи, зліпи нас! Ми Адами!

Нам жінок не треба – ми брати.

 

Що нам рай – там зваба: змій на древі,

І твоє на яблука табу.

Ми брати отій майбутній Єві –

Тільки ж ми вже вибрали судьбу.

 

Ми брати, і нам не треба раю,

Господи, змахни сльозу із віч:

Світ який – ані кінця, ні краю,

Тільки ж ми – на Хортицю, на Січ!

 

Ми на Січ! Іржать нетямні коні,

Зваги шал нам в очі загляда:

Там біда на дальньому кордоні,

Там в степах клубочиться орда.

 

Там частунок – чебрецева щерба,

Там кадильний дим від полину:

Господи, лиши нам наші ребра,

Хоч одне – на праведну жону!

 

Що над ким зросте колюче терня,

А над ким – тополя, мов свіча!

Хтось із трьох – один! – домів поверне,

Ось того хай Єва зустріча!

 

Господи, в житті цім повно чару,

Єва теж – єдина в самоті:

Хай насушить яблук для узвару,

Хай наварить щемної куті.

 

Щось іще уродить в божім лоні –

Нам того повік не осягти.

Господи, іржать гривасті коні:

Ми на Січ, нас трійко – ми брати!

 

 

ХОВАЙТЕ РОЗУМ!..

 

Що вже судилось – не об’їдеш возом

В гулажнім царстві тих жахних років:

Так, слідчі знали: ми ховаєм розум,

Бо ж судять дурнів, а не мудраків.

 

Тож спершу треба плюнути у вічі,

Принизить, потоптатись чобітьми:

Ви мудрі, так? Але мудріші слідчі,

А ви уже сіріші від мишви.

 

Так, ви йому – цитатами із віршів,

Він дещо чув – зі школи, десь-колись.

О, він оцінить – ти одержиш більше,

Бо в нього розум – то уставна слизь.

 

Гурма цитат – о так, вони готові

В петлю, на розстріл, чи й на ешафот;

Сказав би більше – у «останнім слові», -

От лиш суддя тобі затулить рот.

 

І вирок той, немов із неба позов,

Тобі наосліп долю розруба:

Ховайте розум! О, ховайте розум!

Бо то така немисляча доба…

  

ТІЛЬКИ ЩО Й ТРЕБА

 

Скільки змарновано в тузі й печалі,

Скільки пішло вже із вітром і з димом:

Тільки що й треба – бути звичайним,

Тільки що й треба – бути щасливим.

 

Тільки що й треба – праці до поту,

Тільки що й треба – радісні вісті,

Тільки що й треба – храм після посту,

Тільки що й треба – вірної пісні.

 

Тільки що й треба – дружби, любові,

Тільки що й треба – сонця і неба:

Тільки що й треба – правди у слові,

Тільки що й треба, тільки що й треба…

 

 

 

КАРТА УКРАЇНИ

Чим плачу за щирість, за довіру,

За твої надії, за руїни?

Це коли б із серця здерти шкіру –

Ось тобі і карта України.

 

Все на нім криваві шрами, стигми,

Все на нім сльозить і мироточить;

І одвічним подивом застигли

Матерів від горя збляклі очі.

 

Все на нім обшарпане і рване,

Мов цькувала чорна доля псами,

Все на нім – немов Господні рани,

А чи доля, скута ланцюгами.

 

Навіть в мене, навіть в маловіра

Кров скипає зернями отрути…

Україно, здерта з серця шкіра,

Слово правди, богом непочуте!..

 

 

ДЕНЬ КОЗАЦЬКОЇ ПОКРОВИ

 

Женеш коня, пришпорюєш, батожиш –

У грудях повно юної снаги, -

Назустріч дням, підступним і ворожим,

Назустріч дням, де люті вороги.

 

Це жереб наш, це наша чорна мітка,

О так, самі ми вибрали її;

І наша лють, і наша честь – за свідка,

Де гук борні, де бурі, де бої.

 

Так, ми зросли між брехень, зрад, омани,

Одна лиш правда, вроджена в борні:

Звіріють яничарські ятагани,

І з-під сердець вихлюпують пісні!

 

Вже нашу віру – вогнекрилу птау

Жага борні у небо підніма,

І дух наш не здригається від жаху,

І осторога кличе задарма.

 

Наш ворог вічний, звик  перемагати,

До владувань у чорні дні сваволь –

Та з нами правда, з нами Бог і Мати,

І небом дана неминучість доль!

 

Так, ми впадем – і встанем: бо така вже

В серцях жага, якій клялися ми -

А там козацька слава жито в’яже,

Під небом, де бунтуються громи!

 

 

В СТО ПЕРШЕ

 

Сатанинський чи божий проклін,

Чи заклята ворожа всесилість?

Вже загинуло сто Україн,

Сто дубових хрестів похилились;

 

Вже запалися сотні могил,

Похлинулися всоте Сибіри,

І немає для плину кормил,

І немає ні правди, ні віри.

 

Кровоточать сто чорних руїн,

В наших чайок потрощені весла…

Вже загинуло сто Україн –

Але як це: сто перша воскресла!

 

Реготатимуть сотні почвар,

Як палитимуть книги пророчі.

Тільки – з попелу встане «Кобзар»,

Наче ранок з одвічної ночі.

 

Все забулось – могили, хрести:

Піднімаємось в силі для звершень!

О, як важко калині рости,

О, як славно – неначе в сто перше!

 

  

ВИБІР

 

Ось так воно було, що й зрозуміти годі –

Бо це уже мої, не божеські труди:

Я вибрав свій народ поміж усіх народів,

Я матір попросив: – Ось тут мене вроди!

 

І мати в радості не мовила: тут вбого,

Тут пострахи неволь, тут грати, тут хула…

А мати пелюшки із полотна льняного

Відкраяла мені і пісню зачала.

 

І повела мене до школи: – Вчися, хлопче!

І кликала збирать колосся по стерні,

І вчила зневажать, хто нашу правду топче,

І щастя пестила, щоб викроїть мені.

 

В нім виміри звитяг від Юрія до Спаса,

В нім виміри висот любові і добра;

Та правди не знайти, щоб вища від Тараса,

І вод цілющіших, ніж з безміру Дніпра.

 

О скільки ще знегод свою ощірять пащу,

О скільки ще громів над нами прогримить!..

Та знаю: вибрав я між кращих щонайкращу –

Щоб долю вистраждать, щоб вірить і любить!

  

ПРОБИ

 

Спершу – діти, а потім – як слуги,

А ще потім – раби? Не раби?

Наче Бог одружився вже вдруге,

І любов дотепер розгубив.

 

Ось же ми – правдолюбні та гожі,

Ти таких нас підвів до воріт:

Йдіть – дороги незрадні та божі,

А за ними – теж божеський світ!..

 

Не тривожтесь – я всюди із вами,

Я ж люблю вас, люблю вас усіх!.. –

Грілись душі ясними словами,

Прочуваючи велич утіх.

 

Та й самі ми – з любові і правди,

Кожен в честі, несхибні мужі.

Нащо знати, що трапиться завтра,

Лиш би гріх не торкнувся душі.

 

Ось отак чи не так – нам не знати,

В книзі доль ні рядочка нема…

Ти ще будеш усіх нас карати,

Будуть орди, потопи, чума.

 

По сьогодні -  будяччя на ниві,

По сьогодні – колючі терни.

Ми терплячі – а душі вразливі,

В них по вінця терпкої вини.

 

Це життя ще усіх нас відмучить,

Перетлумить – та ми не помрем:

Божі діти – чи швидше: байстрюччя,

Попри все – а Божій ласці живем!...

 

МИ НІЗВІДКИ ПРИЙШЛИ

 

Ми нізвідки прийшли –

Ми прийшли із дороги в нікуди,

Ми нізвідки прийшли –

Ні, ми з гіршого - з царства облуд;

Ми із лісу прийшли,

Де з осик висне зашморг Іуди:

Їх багато було –

Тих дерев, тих офір для Іуд.

 

Вже й не вірили нам:

Мов ковтнули болотяні нетрі,

І розслаблення волі,

І віра безбарвна, плитка:

Ми нізвідки прийшли,

Ми з нічого, ми биті і вперті,

Ми в нікуди ішли –

Щось нас досі туди заклика.

 

Тільки ж наше ніщо

Має радощі, барви і звуки,

Має душу дитинну,

Що хоче не хоче – зроста,

Що вбирає весну –

І весна нас бере на поруки,

Бо ж несли ми не щось –

Ми несли на раменах Христа.

 

НА СВЯТИХ БЕРЕГАХ

 

Коли навпіл Вкраїну розколоть –

То це Дніпро, і плавні, і пороги:

У цім Дніпрі купався сам Господь,

І Магдалина мила босі ноги.

 

Вони ішли либонь в Єрусалим,

Йшли якось так, не поминувши Київ, –

І ген в степу курився сизий дим,

І в ковилі губився шлях Батиїв.

 

Ішли гуртом, і першим Божий Син,

Ішли у край, де вищу воля являть –

І це Дніпро подав їм п’ять рибин,

І це калина їм вділила ягід.

 

Вони ішли – бо новий час гряде,

І будуть всі величними й простими,

Ще вірили, що з неба упаде

Найвища милість росами густими.

 

Воскресним кличем вабив переліг,

І небокрай вклонявся першим грозам:

Тут сам Господь схилився до чепіг,

І спрагле зерно кидав у чорнозем.

 

І будуть душі світлі, наче плоть,

І будуть роки гожі та преславні, –

Бо ж не даремно освятив Господь

Дніпром цю землю у часи прадавні.