Микола Петренко вперше постукав в моє серце, коли йому було вже 94 роки. Саме так, один вірш надрукований на його сторінці в соціальній мережі, не залишив мене байдужим до цього вийняткового таланту, неймовірного люблячого життя та світ людини, яка пройшла пекло концтаборів, щоб жити на цій Богом даній українцям землі. В житті ми ходили паралельними стежками, дихали одним повітрям, задивлялись можливо на одних і тих красунь полтавчанок чи львівянок, маємо і тут і за межою вічності багато спільних знайомих, а головне творимо і розуміємо, що це потрібно, бо інакше Земля стане гіршою, Ось так коротко представляю Людину, Творця, Поета і дідуся який пише казки для дітей і дорослих людей... Прочитай і рекомендуй ближньому.
МИКОЛА ПЕТРЕНКО
«Лелече гніздо»: замість прологу...
А ти попробуй, друже будівничий,
Таке, що ще не виснував ніхто:
А ти попробуй звичне і незвичне –
А ти змайструй лелечине гніздо!
А ти попробуй, мудрий чоловіче,
Що сто наук на службу взяв собі:
А ти попробуй – з пруття та паліччя
Сплести на телеграфному стовпі!
Гаразд – на дубі, на верхівці стріхи,
Так, щоб ні шквал, ні грім, ні буревій:
Ти доживи до радісної втіхи –
Сплести гніздо подрузі молодій!
Нехай гуде, і шарпає, і блиска,
Хай із-під хмари чортом наліта –
Це для малят розгойдана колиска,
Вона в одвічнім царстві пресвята!
Пролинуть дні – і ось уже й по літу,
Вже й осінь від надії відлуча –
Ти вернешся з далекого край світу:
Гніздо ж сія, мов у вікні свіча!..
З нової книги:
АДАМОВІ БРАТИ
Глини вдосталь – чавка під ногами:
Це – заміс, це лік від самоти:
Господи, зліпи нас! Ми Адами!
Нам жінок не треба – ми брати.
Що нам рай – там зваба: змій на древі,
І твоє на яблука табу.
Ми брати отій майбутній Єві –
Тільки ж ми вже вибрали судьбу.
Ми брати, і нам не треба раю,
Господи, змахни сльозу із віч:
Світ який – ані кінця, ні краю,
Тільки ж ми – на Хортицю, на Січ!
Ми на Січ! Іржать нетямні коні,
Зваги шал нам в очі загляда:
Там біда на дальньому кордоні,
Там в степах клубочиться орда.
Там частунок – чебрецева щерба,
Там кадильний дим від полину:
Господи, лиши нам наші ребра,
Хоч одне – на праведну жону!
Що над ким зросте колюче терня,
А над ким – тополя, мов свіча!
Хтось із трьох – один! – домів поверне,
Ось того хай Єва зустріча!
Господи, в житті цім повно чару,
Єва теж – єдина в самоті:
Хай насушить яблук для узвару,
Хай наварить щемної куті.
Щось іще уродить в божім лоні –
Нам того повік не осягти.
Господи, іржать гривасті коні:
Ми на Січ, нас трійко – ми брати!
ХОВАЙТЕ РОЗУМ!..
Що вже судилось – не об’їдеш возом
В гулажнім царстві тих жахних років:
Так, слідчі знали: ми ховаєм розум,
Бо ж судять дурнів, а не мудраків.
Тож спершу треба плюнути у вічі,
Принизить, потоптатись чобітьми:
Ви мудрі, так? Але мудріші слідчі,
А ви уже сіріші від мишви.
Так, ви йому – цитатами із віршів,
Він дещо чув – зі школи, десь-колись.
О, він оцінить – ти одержиш більше,
Бо в нього розум – то уставна слизь.
Гурма цитат – о так, вони готові
В петлю, на розстріл, чи й на ешафот;
Сказав би більше – у «останнім слові», -
От лиш суддя тобі затулить рот.
І вирок той, немов із неба позов,
Тобі наосліп долю розруба:
Ховайте розум! О, ховайте розум!
Бо то така немисляча доба…
ТІЛЬКИ ЩО Й ТРЕБА
Скільки змарновано в тузі й печалі,
Скільки пішло вже із вітром і з димом:
Тільки що й треба – бути звичайним,
Тільки що й треба – бути щасливим.
Тільки що й треба – праці до поту,
Тільки що й треба – радісні вісті,
Тільки що й треба – храм після посту,
Тільки що й треба – вірної пісні.
Тільки що й треба – дружби, любові,
Тільки що й треба – сонця і неба:
Тільки що й треба – правди у слові,
Тільки що й треба, тільки що й треба…
КАРТА УКРАЇНИ
Чим плачу за щирість, за довіру,
За твої надії, за руїни?
Це коли б із серця здерти шкіру –
Ось тобі і карта України.
Все на нім криваві шрами, стигми,
Все на нім сльозить і мироточить;
І одвічним подивом застигли
Матерів від горя збляклі очі.
Все на нім обшарпане і рване,
Мов цькувала чорна доля псами,
Все на нім – немов Господні рани,
А чи доля, скута ланцюгами.
Навіть в мене, навіть в маловіра
Кров скипає зернями отрути…
Україно, здерта з серця шкіра,
Слово правди, богом непочуте!..
ДЕНЬ КОЗАЦЬКОЇ ПОКРОВИ
Женеш коня, пришпорюєш, батожиш –
У грудях повно юної снаги, -
Назустріч дням, підступним і ворожим,
Назустріч дням, де люті вороги.
Це жереб наш, це наша чорна мітка,
О так, самі ми вибрали її;
І наша лють, і наша честь – за свідка,
Де гук борні, де бурі, де бої.
Так, ми зросли між брехень, зрад, омани,
Одна лиш правда, вроджена в борні:
Звіріють яничарські ятагани,
І з-під сердець вихлюпують пісні!
Вже нашу віру – вогнекрилу птау
Жага борні у небо підніма,
І дух наш не здригається від жаху,
І осторога кличе задарма.
Наш ворог вічний, звик перемагати,
До владувань у чорні дні сваволь –
Та з нами правда, з нами Бог і Мати,
І небом дана неминучість доль!
Так, ми впадем – і встанем: бо така вже
В серцях жага, якій клялися ми -
А там козацька слава жито в’яже,
Під небом, де бунтуються громи!
В СТО ПЕРШЕ
Сатанинський чи божий проклін,
Чи заклята ворожа всесилість?
Вже загинуло сто Україн,
Сто дубових хрестів похилились;
Вже запалися сотні могил,
Похлинулися всоте Сибіри,
І немає для плину кормил,
І немає ні правди, ні віри.
Кровоточать сто чорних руїн,
В наших чайок потрощені весла…
Вже загинуло сто Україн –
Але як це: сто перша воскресла!
Реготатимуть сотні почвар,
Як палитимуть книги пророчі.
Тільки – з попелу встане «Кобзар»,
Наче ранок з одвічної ночі.
Все забулось – могили, хрести:
Піднімаємось в силі для звершень!
О, як важко калині рости,
О, як славно – неначе в сто перше!
ВИБІР
Ось так воно було, що й зрозуміти годі –
Бо це уже мої, не божеські труди:
Я вибрав свій народ поміж усіх народів,
Я матір попросив: – Ось тут мене вроди!
І мати в радості не мовила: тут вбого,
Тут пострахи неволь, тут грати, тут хула…
А мати пелюшки із полотна льняного
Відкраяла мені і пісню зачала.
І повела мене до школи: – Вчися, хлопче!
І кликала збирать колосся по стерні,
І вчила зневажать, хто нашу правду топче,
І щастя пестила, щоб викроїть мені.
В нім виміри звитяг від Юрія до Спаса,
В нім виміри висот любові і добра;
Та правди не знайти, щоб вища від Тараса,
І вод цілющіших, ніж з безміру Дніпра.
О скільки ще знегод свою ощірять пащу,
О скільки ще громів над нами прогримить!..
Та знаю: вибрав я між кращих щонайкращу –
Щоб долю вистраждать, щоб вірить і любить!
ПРОБИ
Спершу – діти, а потім – як слуги,
А ще потім – раби? Не раби?
Наче Бог одружився вже вдруге,
І любов дотепер розгубив.
Ось же ми – правдолюбні та гожі,
Ти таких нас підвів до воріт:
Йдіть – дороги незрадні та божі,
А за ними – теж божеський світ!..
Не тривожтесь – я всюди із вами,
Я ж люблю вас, люблю вас усіх!.. –
Грілись душі ясними словами,
Прочуваючи велич утіх.
Та й самі ми – з любові і правди,
Кожен в честі, несхибні мужі.
Нащо знати, що трапиться завтра,
Лиш би гріх не торкнувся душі.
Ось отак чи не так – нам не знати,
В книзі доль ні рядочка нема…
Ти ще будеш усіх нас карати,
Будуть орди, потопи, чума.
По сьогодні - будяччя на ниві,
По сьогодні – колючі терни.
Ми терплячі – а душі вразливі,
В них по вінця терпкої вини.
Це життя ще усіх нас відмучить,
Перетлумить – та ми не помрем:
Божі діти – чи швидше: байстрюччя,
Попри все – а Божій ласці живем!...
МИ НІЗВІДКИ ПРИЙШЛИ
Ми нізвідки прийшли –
Ми прийшли із дороги в нікуди,
Ми нізвідки прийшли –
Ні, ми з гіршого - з царства облуд;
Ми із лісу прийшли,
Де з осик висне зашморг Іуди:
Їх багато було –
Тих дерев, тих офір для Іуд.
Вже й не вірили нам:
Мов ковтнули болотяні нетрі,
І розслаблення волі,
І віра безбарвна, плитка:
Ми нізвідки прийшли,
Ми з нічого, ми биті і вперті,
Ми в нікуди ішли –
Щось нас досі туди заклика.
Тільки ж наше ніщо
Має радощі, барви і звуки,
Має душу дитинну,
Що хоче не хоче – зроста,
Що вбирає весну –
І весна нас бере на поруки,
Бо ж несли ми не щось –
Ми несли на раменах Христа.
НА СВЯТИХ БЕРЕГАХ
Коли навпіл Вкраїну розколоть –
То це Дніпро, і плавні, і пороги:
У цім Дніпрі купався сам Господь,
І Магдалина мила босі ноги.
Вони ішли либонь в Єрусалим,
Йшли якось так, не поминувши Київ, –
І ген в степу курився сизий дим,
І в ковилі губився шлях Батиїв.
Ішли гуртом, і першим Божий Син,
Ішли у край, де вищу воля являть –
І це Дніпро подав їм п’ять рибин,
І це калина їм вділила ягід.
Вони ішли – бо новий час гряде,
І будуть всі величними й простими,
Ще вірили, що з неба упаде
Найвища милість росами густими.
Воскресним кличем вабив переліг,
І небокрай вклонявся першим грозам:
Тут сам Господь схилився до чепіг,
І спрагле зерно кидав у чорнозем.
І будуть душі світлі, наче плоть,
І будуть роки гожі та преславні, –
Бо ж не даремно освятив Господь
Дніпром цю землю у часи прадавні.