ТАК КОРОТКО,ОБРАЗНО ТА СИЛЬНО ПИСАВ КОЛИСЬ ВАСИЛЬ СТЕФАНИК, А ЗАРАЗ ТАКУ РАДІСТЬ НАМ ДАРУЄ МИКОЛА ПЕТРЕНКО
-Петро Олар- кінорежисер упорядник електонної версії книг: (картина Олега Шупляка)
Ліричні притчі ЧИТАЄТЬСЯ – ЯК ДИХАЄТЬСЯ!. Микола Петренко – «ТАМ, ДЕ ВОЛЯ. Ліричні притчі». Вражаючої сили письмо. Філософське, глибоке, просвітлено-класичне. Скільки мудрості, краси, дива! Яка глибина, ясність і прозорість мислення. Читається – як дихається. І при тому засвічується душа – ось що потрясає. Все ХХ ст. в ньому, все життя письменника, якому за 90, і позаду така драматична доля. У стислій, пів сторінковій мініатюрі автор вміщує так багато, що вона справляє враження широкоформатного епічного полотна. Загадка таланту. І головне – спонукає до глибокох розмислів, навіває певний настрій, який, здавалося, може навіяти одна тільки музика. Ці новели не загубляться і в антології світової міні-новели, яка неодмінно колись вийде, бо першокласних імен тут не забракне, позаяк письменники багатьох країн все більше тяжіють до лапідарного мозаїчного письма.- Петро Сорока (Лист, із фейсбука)
ПОДИВИТИСЯ В СЕБЕ
Темно було, темно. Нічого довкіл не розгледіти.
Я заплющив очі.
Коли заплющиш очі – то можна подивитися в себе.
Там темно також, але себе завжди можна розгледіти. Ти сам для себе завжди видимий, завжди світлий.
І завжди більший від себе самого.
Так воно повелося – тобі потрібно доростати до себе самого.
Це кожному так, і не ми те вигадали.
І як би не було – але і в теміні не видно на самому собі темних плям.
Не те що ти святий і безгрішний, що ти світлий – але все ж видимий.
Та ви самі про це добре знаєте, ви теж пробували дивитися глибоко в себе, розглядати, що там і як.
І то добре, що бачиш себе незаплямленим, світлим бачиш – так тобі легше бути на цьому геть не світлому світі, де темного просто забагато.
А так – я приглядаюся до себе, я бачу, що в мене гарного, і що може стати ще гарнішим, що в мене може звільнитися від темноти, та навіть від сірості: ми у собі завжди світліші й чистіші, я вже говорив вам про це.
Особливо коли темінь довкруж, і тобі лячно вдивлятися в люту злобу цього світу.
ЧОРТІВСЬКА ШКОЛА
Школа, а якій мені привелося вчитися – то була чортівська школа.
Не відразу я, малий, це усвідомив своїм дитячим розумом, але то було так.
У перший наш шкільний день учитель придивився до кожного із нас, і так грізно:
- Що то в тебе на шиї?
А то був хрестик, мама мені наділа, ще й приказала: - Учися, старайся, і хай Бог тобі допомагає!..
- Бога немає! - прорік учитель і зірвав із моєї шиї хрестик.
І на першому ж уроці прояснив усім нам, що ми всі будемо вчитися, щоб стати щасливими і бідними. Бо багаті люди – то погані люди, і ми будемо боротися з ними, аж поки не заженемо їх в Сибір та на Колиму! І нам радісно буде!
О, не відразу, не відразу – але я став гарним учнем!
Тобто, таким учнем, який учить одне – а розуміє навпаки.
От для прикладу: заново перечитую першу сторінку мого Букваря. Там написано: Раби – не ми! Ми не раби!
Все ясно?
Я так і читаю – але в моїй душі викарбовується протилежне: Ми – це раби! Раби – це ми!
Зрозуміло вам, щоб більше до цього не повертатися, не перетлумачувати всоте?
Потім, щоправда, школа удосконалювалася.
Вона ставала школою перехідного періоду: де в ній поряд з чортами за учителів були й праведники. Урок такий – і урок такий.
Чи ще: урок такий, наче його читає напівчорт і напівправедник.
Але нічого, ми були добрими учнями, більшість із нас були добрими учнями.
ЗУХВАЛІСТЬ
Ось так мені було: я ріс і дорослішав, набирався сили й зухвальства.
І той вечір, він у скарбівні моїх згадок прописаний осібно.
Тобто, був вечір, і я збирався на зустріч із друзями, ми домовилися зібратися у міському парку.
І якось раптово щось наче прокотилося в моїй душі: я певно відчув, що у мені молодечої сили більше, ніж мені потрібно для звичайного прожиття. Її б мало вистачити і на щось незвичайне!
Вона аж клубилася в мені, напружувала жили, вирувала довкруж серця.
Я й вийшов із хати, я пішов у той парк – а відчуття надмірної сили бентежило мене: це щоб трапилася нагода, це щоб лишень випробувати її, ту мою силу!
І нагода трапилася.
Це так: я йшов на те місце, де ми мали зустрітися, а це на краю парку, і раптом – скрик, наче різонуло під грудьми: дівчина кричала, благала на допомогу!
І от – групка молодиків, і вона, та дівчина, і над нею здоровило, руку їй викручує, шипить щось крізь зціплені зуби.
Ну от!
Я й кинувся на допомогу дівчині!
Я - проти того здоровила?
Але я налетів, я вілштовхнув його, я майже що скрутив його!
І закрутилося!
Але я відчував надмір моєї молодої сили, я не розраховував, не зважував.
І я перемагав!
Аж до того часу, коли хтось крикнув:
У нього ніж!
Справді, у його руці був ніж. Але ще не розкритий.
Я перехопив його руку, я встиг!
І так ми зчепилися. Я не боявся ножа, я був певен, що маю перемогти того здорованя – але чомусь не виходило…
Але тут підоспіли – патруль підоспів…
ГЛИБОКО, ГЛИБОКО ТАМ…
Глибоко, глибоко десь – магма, любов і зачатки
Звичаїв, правди і слів, вірності давнім богам,
Там де бутони вогню, відблиски роду і пісні;
Глибоко, глибоко там – камінь, якого не зрушить,
Адже на камені тім вписані наші права;
Глибоко, глибоко там бродить, мов сон коло вікон,
Гість, що у торбі приніс змерзлий окраєць від зайця,
Мав ще засушених груш, тільки ж окраєць – то краще;
Довго він їхав до нас, мов на гарбі із снопами,
Вибрався в Спасовий день, а добрався лишень на Покрову;
Глибоко, глибоко там схована люта шаблюка
І стоголоса сурма, та, що закличе в похід;
Глибоко, глибоко там зерна козацької сперми,
Що і в невільничий день вродять рабам Кобзаря;
Глибоко, глибоко там вічний вогонь і потуга,
І невситима жага випити келих з Дніпра –
Глибоко, глибоко там!..
МІСЦЕ В ЖУРАВЛИНОМУ КЛЮЧІ
Жив би я у пташиній зграї – знав би своє місце в житті!
У птахів як? От зустрілися на весняному токовищі, зазнайомилися, попарувалися, звили гніздечко, пташенят вивели – і вже тоді внутнішній голос їм підказує, що пора, скоро відлітати мають. І ті, що вперше, і ті, що не вперше.
От і збираються зграєю на березі дикого озера, притираються до гурту, визначаються із своїм місцем у майбутній мандівці.
Бо там не так, як ото між нами заведено: є вільні вакансії – то вже й шукаєш протекції, вже й підлещуєшся, вже й підплачуєш, щоб тебе там чи там прилаштували.
А от птахи лишень піднімаються в небо – і вже кожен знає, де йому стати, третім чи четвертим, чи й вісімнадцятим. Про лідера немає чого говорити, він сильніший і досвідченіший, він певний, над яким морем летіти, розраховує сили найслабшого, щоб не випав із ключа, не загубився в польоті – бо то вже назавжди.
А так він веде ключ, йому й оглядатися не треба – він знає, що за ним кожен на своєму місці, кожен із посильною віддачею, кожен викладається до крайньої своєї межі. Третій чи сьомий він, чи й вісімнадцятий…
ПРИПРОСИНИ
А то якось привелося потрапити на святочне гульбище, де всі веселилися. І частування пишно – за державний рахунок, либонь, наче щоб переконати нас підхмелених голосувати за того чи іншого, в кого грошей майже скільки, як і гріхів непрошених.
І от – чи я припізнився, чи вже якось так трапилося – але вже всі всілися за столи, всі вже частуються – а я лише продираюся, підшуковуючи вільне місце: де б то присісти, щоб таки поміж своїх, щоб не лишень ситно, а й веселіше.
Як на лихо – жодного вільного місця, жодного.
Вже мене примітили, неприкаяного, вже й кивають: мостися до нас, лишен стілець собі роздобудь!..
Немає тих вільних стільців.
Аж от із-за дальнього столу хтось мені наче рукою махнув.
Я й сіпнувся туди, вже ближче продерся, приглядаються – аж то чорти частуються.
У людській подобі, звісно – але ж чорти, це ж добре знали, кому із ними близько жити привелося.
А на столі – те ж саме частування, що на кожному, може й ліпше.
А у мене вже слина давно по губах тече, у мене вже й у животі ті ж самі чорти марша граюь.
У мене…
Та що там казати, ви ж однак не зрозумієте…
ПОДВОЄНІ ПОЧАТКИ
Усі початки наші – вони із двох джерел.
Але різних джерел.
Треба, щоб було двоє: не Він і Він, Той і Той, Один і Один.
Треба, щоб були Він і Вона, Той і Та, Один і Одна.
Така од мудрість одвічна.
Але я саме це не сам стверджую – бо так і Свята Письмо проголошує, так і в глибинах речей закодовано.
Ви народжені із бунтівливими душами. Так і ми.
Так і я – бо запраг щось сотворити сам.
Він же, Творець, сотворював цей незбагненний світ без чиєїсь допомоги, без підтримки, без підказок навіть.
То пізніше знаходилися такі, що радили багато чого переробити, понищити отруйне гаддя, злобу й ненависть десь у бездонну прірву запроторити, ще щось таке…
Але то все намарно – сотворене є одвічно незмінне у своїй глибинній суті, можливі варіації потаємного не годні чіпати.
І все ж щось не так, для мене і для тебе не так. Не так для тих, хто мав би бути одвічно спарованим, для Мене і Тебе, для Нас і для Них.
От я й запраг і собі до творіння прилучитися.
Зухвальство, звісно – але я впертий, я творю, я зачинаю із оцієї от притчі.
Недосконалої, звісно, але ж це тільки початки…
ЗАКОПАНІ ДЗВОНИ
Церкву закрили.
Попа вивезли на Соловки, не самого, з родиною, з трьома дітками малими.
Ікони потрощили, побили, грабуючи що краще, цінніше: оклади, свічники, лампадки – все ж бо як не позолочене, то срібне, то мідне. А за міддю полювали особливо, три представники з району попереджали: це для оборони, для червоної армії, це будемо обліковувати!..
Вивозити мали завтра, а як лиш стемніло, то Григорій Яресько підняв двох своїх синів, уже дебелих парубчаків, покликав сусіда Петра Вахненка:
- Заховаємо дзвони!
То хлопці й залізли ті дзвони знімати, просто диво, як вони посправувалися, не зірвалися із дзвіниці, самих дзвонів не побили, спустили на мотузяччі.
А закопували дзвони вже Яресько з Вахненком, самі, хлопцям наказали йти спати.
Думали, скоро часи відміняться, скоро ті дзвони знову озвуться воскресними голосами – а вийшло, що надовго, на ціле життя Григорія Яреська та Петра Вахненака:їх з родинами також в сибірські сніги, бо підозрювали, що саме вони викрали ті дзвони.
Яресько з Вахненком там і упокоїлися, а от хлопці вернулися. Не відразу додому, було дозволено поселитися в степовій Херсонщині, але й той час сплив осінніми водами - нові часи!
Хлопці вже вдома, вже вона за своїх батьків старші, оце виступили перед громадою:
- Дзвони цілі! Їх батьки наші закопали!..
Та й рушили відкопувати. Знали прикмети: відразу за левадою, де на грабі три гнізда сорочі, де старий берест із дуплом, де тінь від дуба рівно опівдні падає на калину…
Але на лихо – де не копнуть – не там і не там.
Уже й сваритися зачали: - Татко ж казали!.. - Та вони ось так казали!..
І тоді молодша донька Яреськова наперед вийшла:
- Не там треба копати?
- А ти звідки знаєш, батько нам казали!..
- І мені казали… Вже там, на лісоповалі,як захворіли тяжко…
- Що тобі казали?
- Що це там, де фіалки й барвінок найгустіші, де цвітуть ціле літо… Вони ще й підсадили, щоб зелено було!..
А й справді – ось же вона, та місцинка!
І – послухайте лиш! – наче із-під землі мідний голос озивається, слухайте, слухайте – то дзвони радуються, що загудуть із дзвіниці великим благовістом, то дзвони!..
ЮРБА БУНТУВАЛАСЯ
Юрба бунтувалася.
Юрба ревіла, юрба нетямилася, юрба вимагала в стотисячний раз:
- Розіпни його!..
- Розіпни!..
Я стояв безсилий і відмучений їхнім криком.
Я пробував захищатися, я просторікував про Пілата, який уже давав дозвіл на тортурування. Я переконував, що той дозвіл було негайно виконано, що Син Божий сконав на хресті, і вже потім, вже на третій день воскрес і вознісся – щоб своєю смертю, своєю любов’ю порятувати нас, порятувати всі земні народи, цю знавіснілу юрбу порятувати.
Марні були мої намагання – юрба і далі домагалася свого:
- Розіпни його!
- Розіпни!
- Ми хочемо, щоб саме ти!..
Два дужих ціпов’язи вихопилися з юрби, скрутили мені руки, шарпнули наперед:
- Ходи з нами! Ходи, ти сам будеш розпинати!..
І вже тичуть мені молоток в руки – цим забиватиму цвяхи.
І вже тягнуть мене до хреста: розпинай.
Я шарпнуся, я викручуся з дужих рук, я буде втікати Череп’яною Горою, буду петляти поміж кущів і дерев, я вириватимуся на вільний простір.
Але вони не полишать мене, вони доганятимуть і в Сінайській пустелі, над Мертвим Морем доганятимуть, викручуватимуть мені руки, ще нетямніше горлатимуть:
- Розіпни його!
- Розіпни!..
ВИЧАВЛЕНИЙ РАБ
Потрапив у товариство вичавлених рабів.
Та нічого.
Вони щось там назбирали, щось заробили, готуються відпружитися.
Але мало.
То я й розщедрився: скільки вам ще треба?
Насторожилися вони: з чого б це я так?
Та ні, заспокоюю, беріть, я ж поет.
То вони й мене запрошують, та так сердечно. Знаєш, пояснюють, у нас своє товариство, майже що дикунське. Але якщо ти поет...
Ну, говорю їм, хіба що трошки, пригублю хіба. За товариство.
А один із них – зовсім довірливо: - А даси почитати?..
Ну я кажу, що дам. При собі не маю, але при нагоді... Та ні, я не забуду!..
А вони геть довірливо: знаєш, ми й самі!..
Та й зачав один пригадувати вірша, другий за ним.
І пішов я.
Але ви не спішіть із ними брататися: бо вичавлені раби – наче вигнані господарями собаки, гуртуються в зграї, дичавіють, а це коли мудрі, то й геть небезпечно.
А ЩО ДАЛІ?
Якби то знайшовся такий статистик, що взявся б підрахувати, скільки разів із трибун наших мітингів по всій українській неоглядності звучав вогняний заклик: вичавлюймо із себе раба! У маси серце заклинювало, щемно крижаніло під грудьми: це ж направду на часі. Довгі століття варшавського рабства, довгі сторіччя татарської неволі, довгі сторіччя московського кріпацтва – вони ж пропалили наші душі дощенту. То вичавлюймо із них рабів, оновлюймося: душі – то такі субстанції, що здатні до оновлення, до воскресіння, до буяння – після довгих посух та вимерзання.
Вичавлені нами раби безпорадно озиралися довкіл: що ж тепер має статися із ними, вичавленими? Куди подітися, непотрібним – у суспільстві вільному та правовому, демократичному аж до президентства.
Штовхаються вони сюди-туди, вчорашні раби та рабині, вже визирають і за межі оновленої – начеб оновленої – України: чи не знайдеться для них якогось місця бодай на галері чи в гаремі?
А ми тут торжествуємо!
А ми тут салютуємо самі собі: як же, повичавлювали із себе рабів, тепер ми он які вільні та суверенні, хоча й обдерті та пограбовані!
А ті, що нас закликали до вичавлення? Оті, пишномовні, глаголячі із високих трибун незчислимих мітингів, форумів, зібрань та злетів?
О, тим аж геть не найгірше: їхні вогняні заклики щедро оплатилися. Вони – при грошах, при посадах, вони – в палацах та замках – майже що як колишні рабовласники.
Стривайте – а як же із рабовласниками?
Не крикнеш же: вичавлюйте із себе рабовласника?
А вони ж не хочуть лишатися рабовласниками. Хіба що – роботодавцями: треба ж десь прилаштовувати отих вичавлених рабів. Формуймо із них загони прибічників та охоронців, рейдерів та рекетирів різних. У своїй масі – найманців.
Вичавлені рабовласники – та ж ні, нові багачі-олігархи мають демократичні серця, вони не забувають про вчорашніх рабів-кріпаків, вони з ними побратаються, обдуреними та обкраденими, вони з ними побудують нову державу.
ПОЗИЧКИ
Як прийдуть сусіди позичати у вас сонце – ви не згоджуйтеся.
Хай просять, хай скаржаться, що у нас того сонця аж забагато, а у них ледве-ледве, та й то не назавжди, бо й край у них заболочений, і народ не такий – однаково не слухайтеся.
Бо то брехні все, бо у них також є сонце, щоправда темніше від вашого, але ж є.
І брешуть вони, що ті позички лишень на кілька днів, поки добре нагріються та натішаться, - то все облуда: не віддадуть вам вашого сонця, матимуть два, матимуть аж надмір – проте вашого не віддадуть, так що не згоджуйтеся.