Наше?

У нашім селі нема злодіїв - самі люди крадуть.
  Народна мудрість

Кляті німці! Ну ж не вміють жити по-нашому, по-комуністичному, по-радянському, хоч ти їх убий!
Скажіть, де це видано, щоб я приїхав до електрички велосипедом, не замкнув його у сараї з броньованими дверима й півтораметрової товщини стінами, а поставив просто неба на полустанку, повернувся через добу, дві чи й тиждень, а він стояв би, мов пень серед галявини? Причому, слід додати, що до нього за цей час не торкнулася рука жодної людини... Казка та й годі!

- Чоловік мій служив у колишній Німецькій Демократичній Республіці, - згадує Ірина Медведєва, жителька села Катьощине Томаківського району на Січеславщині. – Одного разу поїхали з ним у Берлін, зайшли в ресторан. І забула я там на спинці стільця свою сумочку. Згадала вже в електричці. Ледь не знепритомніла: там же – гаманець із грішми, ключі від квартири і від магазину де я працювала... Пересіли в приміській поїзд, що йшов у протилежному напрямку, приїхали до того ж ресторану. За нашим столиком уже сидить інша компанія. Але сумочка на спинці стільця висить, як і висіла. Жодного пфенінга з неї ніхто не взяв...

Це знову не що інше, як розповідь про тридев'яте царство! У нас би вона повисіла! Он моя колега поклала сумочку під стіл, а сама на півхвилини заглянула в сусідню кімнату – до комп’ютерників. Прийшла, а під столом і кіт не валявся... Забіг до редакції молодик, укинув сумочку за пазуху, ледь не збив із ніг вахтера - тільки курява за ним здійнялася!

Часто-густо наші читачі, дописувачі чи просто гості редакції скаржаться, що їх зупиняє вахтер і питає, до кого йдуть. Справді, це не досить приємна процедура. І для вахтера, і для відвідувача. Але... За останні три роки в працівників редакції вкрадено: дві зарплати, дві сумочки (у тому числі й вищезгадану), диктофон, мікрокалькулятор і настінний годинник у приймальні головного редактора. Тому, мабуть, не варто ображатися гостям редакції. Тут не вахтера треба тримати, а Цербера!..
"Звідкіля ж воно взялося? Як могло це статись?" - запитаємо самі себе словами Павла Глазового. І будемо довго шукати відповідь в історії Скіфії, княжої доби, козацтва. Але там, як на гріх, про злодіїв - анічичирк. Це в "цивілізованій" Греції Прометей викрадає вогонь у богів. У нас такого і в міфології немає. Щоправда, деякі джерела вказують на те, що на Січі за крадіжки карали на горло. Оце і все, що скаже нам історія рідної держави.

Але стійте! Настає період, коли "старший" брат починає заводити свої порядки в Україні. Згадаймо один з указів Петра І про те, що та чи інша посада є "воровскою", тому там великого жалування не потрібно. Ще трішечки напружмо пам'ять. Хто при Петру І був найпершим і найбільшим казнокрадом Росії? Ну, звичайно ж, його "права рука" - Алексашка Меншиков. А при Катерині ІІ? Григорій Потьомкін. Чи не тут собака заритий? Чи не там корені нашого "рідного" злодійства?

Що ж, поїдемо далі? Настав інший період - більшовицький. Прийшли до влади ті, хто (дивіться фільм "Комуніст") роздягається до самих кальсонів, щоб купити собі хліба, хоча везе в Петроград цілий ешелон пшениці... Здавалося б, із такими людьми за кілька років можна всім у золоті ходити. Але то були казочки не правдивіші, ніж про солом'яного бичка, Івана-дурника чи царівну-жабку.
У ті сумнозвісні часи "вождь пролетаріату" закликає до підвищення продуктивності праці та нової організації виробництва. Говорить, що все погане дісталось у спадок від буржуазного ладу (стаття "Великий почин", липень 1919 року). Визначає й головні лозунги моменту: "Веди акуратно й добросовісно рахунок грошам, господарюй економно, не ледарюй, не кради, дотримуйся суворої дисципліни в праці" (стаття "Чергові завдання радянської влади", квітень 1918 року). Ледь не за Біблією! Його вустами б та мед пити! Усе це - для трудового народу. А що ж для тих, кого революція в перші ж дні одягла в новенькі чоботи та куртки-шкірянки?

Коштовності, крадені царями в народу, комуністи націоналізували. Банківське золото - також. Наклали лапу на гроші капіталістів, пограбували церкви. ЧК заходила вночі до кожного, кого підозрювали в тому, що він зберігає хоча б золоту обручку. Усе конфісковувало ся менжинськими, дзержинськими, ягодами, єжовими. І відправлялося... в швейцарські та американські банки на особисті рахунки... російських керівників пролетаріату. Ешелонами вимірювалася кількість краденого в голодного народу золота й коштовностей. Особливо постарався великий друг Леніна - Лейба Троцький - вагонами відправляв коштовності до Сполучених Штатів. А Ленін, між іншим, дає йому в "Листі до з'їзду" кращу характеристику, аніж Сталіну... Не відав про це Володимир Ілліч? Ні! Знав. Сам поклав до швейцарських банків центнери золота... (Читайте: И.Бунич, Золото партии. Симферополь, "Селена", 1997).

Як бачимо, більшовицькі злодії переплюнули Меншикова, Потьомкіна й тисячі іже з ними. Алексашка, як пише О.Бушков у книзі "Россия, которой не было", перший почав укладати золото в зарубіжні банки. Отже, є у кого повчитися сьогоднішнім лазаренкам зі звягільськими...

Більшовики "ставали" патріотами тільки за Сталіна, коли їхня ненажерлива братія тисячами пішла до Сибіру і була розстріляна саме за приховані від "батька народів" коштовності.

Створили комуністи і "школи комунізму для селянства". Так Ленін називав колективні господарства. Але обдираючи колгоспи, як липку, сталінські соколи перетворили їх у школу злодійства. Саме тут виробилося народне гасло: не вкрадеш - не проживеш! І крали, і тягли. І донині цуплять, що "не так лежить". Причому, що цікаво - самі в себе. Колгоспи ж створені самими селянами. Але головне - в результатах праці, які належали державі, її керівникам - рабовласникам-комуністам.

Попрацює отак чесний селянин рік, підпишеться на державну позику. А після жнив отримає зарплату - мішок пшениці. Як хочеш, так і годуй сім'ю! Вихід один - красти.

Пам'ятаєте вірша "Злодій" Василя Симоненка?

Чому він злодій? З якої речі?
Чому він красти пішов своє?
Давить той клунок мені на плечі,
Сором у серце мені плює...
Де вони ті, відгодовані й сірі,
Недорікуваті демагоги й брехуни,
Що в'язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись в крісла й чини?
Їх би за ґрати! Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!..

Гарно сказано. Але не було ще на світі собаки, яка б сама себе оббрехала. Комуністична система - одна з таких.

Тягнучи з колгоспу, навчилися красти й одне в одного. У селі Чумаки на Січеславщині автор цих рядків уперше в житті почув, що краще приживаються не куплені, не випрошені чи подаровані саджанці дерев, а саме крадені. Чого тільки не придумають люди для виправдання нечестивих вчинків! І крадуть без докору сумління дерева, плоди, овочі, розсаду уже не стільки в колгоспах (бо там голова наймає сторожів зі зброєю й собаками), як на земельних ділянках - нещасних шести чи десяти сотках сусіда.

До чого все це призвело? Іноді навіть від тверезомислячих людей можна почути розчароване:

- Голосував за депутата, думав, що він - справжній патріот, а виявилося - хапуга! Тільки дорветься хто до корита - будує дачу чотириповерхову з басейном. І не подавиться! Не знаю, кому вірити. Сам собі скоро, мабуть, уже не буду...

Виходить, що майже кожен із нас - потенційний злодюга? Дивного тут немає нічого. Комуністичне начальство цупило ешелонами. Робітникові давало вкрасти трубку із неіржавіючої сталі для самогонного апарата або деталь до "Запорожця". Це щоб усі були "замазані", як у банді. Тоді хай спробує слюсар сказати, що краде директор! Завтра вся охорона працюватиме саме на такого робітника. А він же, за звичкою, ключа гайкового "17х19" прихопив додому. Або виготовив собі ножа та несе через прохідну. Післязавтра вже не носитиме - видворять, ще й у місцевій газеті прокритикують. Щоб не гавкав на старших!

Ось і дійшло до того, що вже показували пальцями на тих, хто не краде - дурний якийсь! Це "вихованці". А "вихователі"? Коли Леоніду Брежнєву сказали, що пора б підвищити стипендії студентам, він відповідав, що сам колись таким був. "Щоб вижити - розвантажував вагони. Ящик чи мішок - "наліво", і є копійка в кишені!" То чи варто дивуватися, що генсек Брежнєв тримав у швейцарських банках (там, де й Ілліч І) десятки мільйонів доларів на особистих рахунках?
У 70-ті роки ходив такий анекдот. Коли колгоспникові запропонували стати комірником, сказали, що буде отримувати 60 карбованців щомісяця, він здивувався: "Невже там ще й гроші платять?" Як це перегукується з указом Петра І про "воровскую" посаду!

Ваш покірний слуга мав розмову з людьми, які готували до референдуму 1991 року листівку, в котрій порівнювали Україну (виробництво продукції на душу населення) з найрозвиненішими країнами Європи. Коли натякнув, що там була "липа", почув у відповідь:

- Ми ті цифри українські, навпаки, занизили!

- Але чому ж українці тепер бідніші від папуасів?

- Ніхто не сподівався, що всі так наполегливо розкрадатимуть Україну.

А чи довго існуватиме будь-яке господарство, з якого цуплять усі щодня і хто скільки може? Отож нині, за словами, приписаними Леонідові Кравчуку, ми маємо те, що маємо! Постає одвічне питання: що робити?

Німці ще в ХІІ столітті за найменшу крадіжку відрубували злодієві руку. Боротьбу з цим злом відновив Гітлер. У Дніпропетровську під час окупації жінці, яка із кухні дитсадка виносила дві сумки з харчами, фашисти відрубали обидві руки по самі плечі. На баштанах у колгоспах при німцях не було сторожів - стояли шибениці. Кавунів і динь ніхто не крав.

У самій Німеччині гітлерівці розстріляли кілька десятків безквиткових пасажирів, зняли цей епізод на плівку і показували документальні кадри по всій країні. За місяць увесь транспорт Німеччини (без армії контролерів, омонівців, ягуарів та інших дармоїдів) став високоприбутковим.
Пам'ятаю, колись дядько Олександр Брохреут розповідав:

- Окупували фашисти Томаківку. У клубі грають у більярд. А ми, підлітки, дивимось. Ось дістає офіцер цигарку, прикурив, бере кия, а красиву запальничку кладе на борт столу. Доки він ударив кулю - на борту немає нічого – ми вже украли. У того ж офіцера погасла цигарка. Він до кишені - немає запальнички. Підходить до іншого, просить вогню. Йому й у голову не приходило, що хтось у нього щось міг поцупити...

Не хочу закликати до гітлерівських чи середньовічних методів боротьби з крадіжками. Бо уявіть собі, шановний читачу, скільки серед нас було б, скажімо, безруких! Багато серед простолюду, а поміж начальством - кожен другий... За найскромнішими підрахунками. А навіщо нам з вами каліки? Вони й із двома руками не багато роблять...

Вихід, мабуть, один: нечистим на руку таки давати по руках. Згідно із чинним законодавством. Без кровопролиття, але з конфіскацією накраденого. Катюзі - по заслузі. Адже недарма в народі нашому з правіків існує прислів'я: краще чесно вмерти, ніж нечесно жити. Українцям злодійство не притаманне, воно принесене чужинцями. Про це свідчить хоча б той факт, що у віддалених від "цивілізації" українських селах люди не замикали хату на замок. Досить було накинути клямку й уткнути в неї паличку - ніхто не зайде.

І якщо повести справжню боротьбу з розкраданням, а не обмежуватися указами про це, дати відчути народові смак приватної власності, тоді й нам, українцям, не буде дивним, що в тій же Німеччині ніхто й нічого не краде. Звідти не намагаються вивезти вагон міді, нікелю чи іншого народного багатства. Бо там воно не нічийно-колгоспне, а приватне. А якщо ж ніхто нічого не крастиме, то й люди стануть заможнішими, Україна - багатшою. І залишатимемо тоді велосипеди біля електричок, не боячись, що їм "пришиють ноги". А вахтерів у редакціях ніхто не триматиме.