Хто ми є?
Кілька днів в ефірі Запорізького обласного радіо звучала така собі реклама торговельної мережі „Газовик” (цитую):
„- А чи маєте ви, куме, газовий котьол?
- Ага!
- Тоді беремо усе з магазину мережі „Газовик”! Продаж, установка та сервісне обслуговування побутового газового обладнання. Телефон для довідок 236-45-54”.
Звичайна реклама, виконана артистично, хоча з помилкою: в українській мові є слово котел, а не котьол. Але можна було б вибачити це – не помиляється тільки той, хто не працює, якби... Після номера телефону той же артист кричить, аж надривається: „Що то за хохол, що не має котьол?!”
Послухавши, зрозумів, що мене цією, з дозволу сказати рекламою, безсоромно б’ють в обличчя. Щоб коли-небудь раніше на державному радіо таке звучало – не пам’ятаю. Тому їду до заступника генерального директора обласної телерадіокомпанії Анатолія Ставничого.
- Не може такого бути! – дивується Анатолій Станіславович. – Це ж – маразм!
Прокручую йому запис на диктофоні. Пан Анатолій не вірить своїм вухам, запитує, коли це звучало – називаю час виходу в ефір обласного радіо. Він викликає редактора Валентину Глейф, яка готувала передачу до ефіру.
- Ніколи не думала, - каже Валентина Євгенівна, - що навіть у газових котлах може бути закладена політика. Тому й не перевірила як слід.
Як з’ясувалося, державній телерадіокомпанії цей рекламний ролик передало місцеве агентство „Інтерінформ”. Анатолій Станіславович тут же дав вказівку негайно видалити слова з „хохлом” і довести до відома „Інтерінформ”, „подякувавши” при цьому їхнім працівникам, які підвели держтелерадіокомпанію під монастир.
Згодом авторові цих рядків зателефонувала заступник директора „Інтерінформу” Євгенія Капля. Вона довго не могла второпати, чому мене обурює саме слово „хохол”.
- Я – українка й називаю себе хохлушкою. Хіба не можна? Телефонувала в Київ знайомому мовознавцеві. Він сказав, що це слово дуже давнє і його можна вживати.
- Себе, - кажу, - називайте ким завгодно – це ваше право, але ображати в ефірі цілу націю не годиться. Про давність слова не сперечатимуся, а те, що його можна вживати в рекламних роликах – хай буде на совісті отого мовознавця.
- Ми хотіли зробити рекламу з гумором.
- Як сатирик скажу, що вам це не вдалося.
Після цієї розмови подумалося: а як би реагували на образливі для нації слова, скажімо, в сусідній Росії? Мій колега Леонід Сосницький нещодавно в Інтернеті на сайті http://ru.obkom.net.ua/news/2006-09-12/1155.shtml знайшов повідомлення, яке варто процитувати повністю:
„У Росії судять українця за те, що на українському сайті ProUA був українцем
В Совєтському районному суді Новосибірська почався розгляд справи про розпалювання міжнаціональної ворожнечі в Інтернеті. За поширення на одному з форумів світової мережі ідей про перевагу українців над росіянами жителеві Академмістечка Тарасові Зеленяку загрожує до двох років позбавлення волі. Сам підсудний відмовився від авторства коментарів, через які його провайдер звернувся до правоохоронних органів.
Учорашнє судове засідання почалося із установлення анкетних даних підсудного. Коли головуюча на процесі суддя Алла Гараєва поцікавилася громадянством обвинувачуваного, 36-літній Тарас Зеленяк сказав, що росіянином себе не вважає. Від російського громадянства нібито відмовився ще 1999 року. Він заявив про це співробітникам міліції, коли вони з доручення військкомату прийшли довідатися, чому Зеленяк не стає на військовий облік.
Як випливає з оголошеного обвинувального висновку, із січня 2005 року користувач Інтернету Тарас Зеленяк під ником (псевдонімом) novosibirsk-2 залишав на російськомовному форумі українського сайту www.proua.com свої коментарі до різних подій суспільно-політичного життя в Росії й Україні.
Представники прокуратури стверджують, що в коментарях пана Зеленяка червоною ниткою проходить думка про «перевагу українського народу над російським», вони пропагують ненависть до росіян, буяють словами «москаль», «кацап». «Хто ж буде в мусульманській республіці російське свинство терпіти?» - процитували серед іншого слідчі висловлювання Тараса Зеленяка про події в Чечні.
На початку цього року компанія-провайдер «Перша миля», послугами якої користувався Тарас Зеленяк для виходу в Інтернет з домашнього комп'ютера, звернулася в правоохоронні органи із заявою з приводу пропагандистської діяльності одного зі своїх користувачів. У лютому за матеріалами Новосибірського УФСБ прокуратура Совєтського району порушила справу по ч.1 ст.282 КК («Розпалювання національної, расової й релігійної ворожнечі»). Тараса Зеленяка затримали. Слідчі вилучили з його квартири системний блок комп'ютера, в якому зберігалися коментарі його хазяїна. Лінгвістична експертиза визнала їх образливими.
Обвинувачуваному призначили психіатричну експертизу. Як відзначив помічник прокурора Совєтського району Сергій Самулін, фахівці звернули увагу на його «постійне почуття заперечення й прагнення продемонструвати свою оригінальність». Психіатри ніяких відхилень у Тараса Зеленяка не виявили.
Коли обвинувальний висновок був оголошений, підсудний заявив, що доведе свою невинність у судовому слідстві. Своє авторство коментарів, що стали предметом судового розгляду, він заперечував. Довести його, як вважає захист, можна лише вилучивши сервер інформаційного порталу. У зв'язку з тим, що викликані свідки у справі до суду не з'явилися, Алла Гараєва оголосила в слуханнях перерву до 4 жовтня.
Від «Обкому»: Це чудовий приклад, коли українські правоохоронні органи просто зобов'язані всіх проросійських шовіністів за публічні висловлювання відправити гнити в поліські болота. І це буде правильно. Потрібно тільки рівнятися на російських «братів».
Можна погодитися з висновками „Обкому” (сайту в Інтернеті). Та є одне „але”. Часто-густо доводиться зустрічати людей, які вважаються українцями й зичать Україні процвітання, але називають і досі себе „хохлами” й „малоросами”. І тут уже вина й наша – письменників і журналістів: ми мало пояснюємо нашому населенню, яке народом повинне ще стати, нинішнє значення цих слів. Хохол – той, кому ковбаса й сало дорожчі за Україну, хто „за шмат гнилої ковбаси” продасть хоч і матір рідну. Малорос – хто від рідної мови й культури навідріз відрікся, а російською ще не оволодів. Останній на все українське кидається, мов бугай на червону ганчірку. Це – звичайний яничар.
Щодо поліських боліт, то навіщо забруднювати святу землю ще й усілякими покидьками? Їх просто треба поставити перед вибором: або поважаєш Україну, її народ, культуру, мову, закони, або забираєшся геть! Але для цього ще потрібно, щоб держава наша стала справді нашою, українською. На жаль, про це доводиться тільки мріяти.
Пилип ЮРИК,
член НСПУ й „Просвіти”, журналіст газети „Запорозька Січ”.
Запоріжжя