Було хатин тут більше тридцяти, а нині залишилось тільки трійко

Соціальні проблеми


Такі населені пункти бувають хіба що в Лісостепу. Одягнуті в зелені плаття акацієво-кленові лісочки збіглися сюди пошептатися про те, як минуло урожайне літо. А за ними – широкий різнобарвний степ розкриває обійми кожному перехожому. Це - село Котлярівка Чернігівського району. За три з половиною кілометри від нього – село Просторівка, два з половиною – Цвітне. Поруч – траса Чернігівка – Бердянськ. Автобуси по ній тепер не ходять, хоча будували її як стратегічну – з’єднували залізничні станції з портом. Разом з головою Чернігівської районної ради Віталієм Кошеленком заходимо на подвір'я найстаршої (1927 року народження) жительки Котлярівки Лідії Макаренко. Тут її звуть бабусею Лідою. 45 років у колишньому колгоспі пропрацювала вона й за трудодні, й за мізерну зарплату.

Невеличка, біленька, гарна хатина, ніби припудрена дівчина перед весіллям.  
- Оце я, як бачите, з грабаркою-граблями та вилами все життя, - каже Лідія Митрофанівна. - Саджу город, його в мене соток двадцять усього. Діти приїжджають, умовляють, щоб поїхала до них. А я не хочу нікуди. Тут народилася, тут хрестилася – тут і вмиратиму. 
Віталій Олександрович питає її:

- Хліб де купуєте?

- Вогонський возить у п’ятницю вранці. Спасибі йому. Я на тиждень усього куплю й мені вистачає до наступної п’ятниці. 

Це – фермер, який тут тримає землю. Не забуває про старих людей.  

- Крім курей щось утримуєте?

- Нема нічого. Та й нащо мені вже той клопіт? І поросятко, й телятко потребує догляду, а значить, і сили. Її вже потрібної немає. Чоловік помер – я ще три роки корову тримала. Тягала в балку – з молотком і паколом. Сили та сили треба для цього. Що треба – вже на базарі купую. 

- Діти ваші далеко звідси?

- Сини в Краснодарі, доця – в Сургуті. Дочка приїжджає восени й живе тут до весни. А хлопці приїжджають частіше – то один, то інший. Телефон, слава Богові, є. Дід мій був інвалідом війни, то йому провели на п’ятдесятиріччя Перемоги. Тому як треба – дзвоню. Особливо, як захворію. 
Село було гарне колись. Було більше трьох десятків хат. У кожній родині дітей було по п’ятеро, восьмеро, дев’ятеро. Хто б не приїхав, то не міг нахвалитися селом. Казали, що тут – як у раю. І тепер привозять сюди бджіл із Чернігівки. 

- Цей чоловік, що ставить у мене бджоли, каже: «Як гляну – душа радіє, так весело стає тут. Ні машини не гудуть, і димів немає».  

- Школа була тут?

- Була. Братова дружина в ній працювала вчителькою. Дитячі ясла були, магазин був – брат у ньому торгував 25 років. Вийшов на пенсію, а тут усе розтрощили, то він купив хату в Чернігівці й виїхав звідси. А магазин так і стоїть зачинений. Уже й завалюватися почав. Був клуб – уже завалився.

- А ви давно побудували цю хату?

- Ще 1959 року. Приїжджає чиновничок із селищної ради й питає: «А чого ви тут будуєтеся?» Ми дивуємося – не можна чи що? А він: «Село це неперспективне, будуть його зносити рано чи пізно. Краще б робили це в Чернігівці». А чоловік мій відповів, що вже споруджено півхати, тому нікуди вже не підемо - тут і вмирати будемо. Ото так ми добудували хату. І в шістдесятому почали в ній жити. А якби залишалися в старій хаті, то, може б, також виїхали звідси. 
Цьогорік у грозу блискавка влучила в сінник. Там сіно ще для корови заготовляли. Дощ був великий. Загорілося сіно. Хотіла подзвонити, викликати пожежну – телефон не працює. Вискочила в дощ – усе горить. Побігла до сусіда – разом погасили. 

До двох сотень вуликів сюди привозять.

Була тут колись молочнотоварна ферма. Утримувалися корови й телята. Людям робота була. 
Жив тут коваль Василь – гарний спеціаліст. 

Нині живе в селі ще один чоловік, який доглядає хату, яку голова колгоспу колись купив для матері. Мати померла, а хата залишилася. І привозить бджоли на сезон чернігівчанин на прізвище Жолоб, він із сім’єю взяв город, установив там будку від хлібовозки – там і ночує. Навколо соняшники висівають – є де бджолам брати мед. 

Усе нині заросло деревами та бур’янами.
За магазином і досі колодязь є, глибиною метрів 25. Там була найсмачніша вода в усій окрузі. Улітку дуже холодна. А тепер її не вибирають, застоялася – втратила колишні смакові якості. 
Неподалік був хутір Зубова. Його тепер немає вже на карті. 

Пилип ЮРИК ,

"Запорізька правда"