Зміст статті
Сідай, козаче, не дратуй землі,
Присісти з нами лихо не посміє.
Вже конопельки журавель он сіє,
Й весна веснянки сіє на чолі...
З коромислами обріїв пішли
По синяву довірливі тополі.
Те, що назад не поверта ніколи,
По самі вінця в душах понесли...
Лоскоче степ їм сонячні ступні,
Цілющі трави стелять килимами.
Таке пізнать вдалось тобі й мені,
Хіба коли були ще коло мами...
Мов до молитви – світ увесь притих,
Господній Дух незримо скрізь витає...
Й ріка, що вдруге зроду не впускає,
Гукає втретє в неї увійти...
Життя – воно всього лиш переліт.
I може статись – випаде згадати,
Немов найбільше, найдивніше свято –
Як ми отут сиділи на землі...
МАРIЙКА В СIМ’Ї БОГДАНА
Не тільки людям – пташечці малій
Вона «добридень» лагідно казала,
Просила в Груші грушку із землі –
I та з вершка найкращу посилала.
Знайомилася з кленом, ворітьми,
Така чудна – про себе все лепече.
Хто б насміявсь, так очі ж, гріх візьми... –
Язик не повертається, незречі.
Город весь облюбила, мов бджола,
Iз сапкою, хоч більша та за неї...
Не жде, щоб загадали... Вже й пішла –
Ягничці рве травичку за межею.
Годує так веселих гусенят,
Мов їй і щастя більшого не треба.
Не гонить їх – самі услід летять
За нею, як за мамою, повз тебе...
А ти питаєш, як? Чи прижилась?
Це не вона – вони в ній поселились.
Така доросла й водночас мала.
Така сирітська й водночас всесильна...
Обняв би і сховав її в душі...
Та як же показати це при дітях...
Щоб тільки йшла отут, по спориші,
Богдан, було, віддав би все на світі...
На неї й раз розсердитись не міг...
Ну як ти будеш сердитись на неї,
Коли вона страждає більше всіх...
Все шкереберть тут з правдою твоєю...
Повипускала якось карасів,
То потім три дні проголодувала...
Покаятися? Краще й не просіть!
І перепелів теж повипускала...
– Ніщо живе їй краще не давай,
То все одно, що випустить самому, –
Казав Богдан. І знов – мов забував.
І знов давав – не скаржився нікому... –
За очі ті, що й труту заберуть,
За серце, що чутливіше звіриних.
О Господи, спасибі, що ти тут,
У цій маленькій дівчинці-зорині...
Iнакше як поясниш, що при ній
Стає значним ураз і найдрібніше.
Бува, в свята заб’ється в бур’яні
Й одна сидить-сія найщасливіша...
Присядеш коло неї, і усе,
За чим спішив, постане суєтою...
Жук-гнойовик планету он несе...
Мов ієрогліф – чапля над водою...
Замреш ураз од мови вишини
I щастя, що в журбі до половини...
Хоч все життя своє перегорни,
Не відшукать подібної хвилини!
Саме знання, що є вона така,
Змінило світ і нас усіх у ньому.
Промовиста, хоча й неговірка.
Iз нею ти завжди – у Бога вдома...
Якийсь лиш місяць тутечки, а, бач,
Вже на ім’я вся вулиця гукає.
Хвалився бондар (Заяча Губа),
Що вже й крайок пісень її співає...
А це знайшла засохлий ясенок
(Гусей Горголя-знахарка ганяла),
Вмочила корінь в джерелі разок –
I той прийнявсь. Аж бабу налякала.
Приніс Хведько півмертвого кота –
Вона й того взялася рятувати.
Горголя сполотніла:
– Перестань,
Не можна з рук у смерті виривати.
Я й то ось за подібне не берусь.
Корости наберешся чи ще гірше...
– Як не врятую – я сама помру, –
Сказав той погляд, од землі чорніший.
Десь понесла (де гралась) – у вишняк...
I там (якби хто глянув на ті сльози!
Не тільки б смерть котячу перейняв!
Я ось кажу, а по спині – морозом...)
I цілувала, й пестила. I кіт
Прихилитавсь до хати через тиждень.
Обліз потроху, вилиняв, окріп.
Ловить став ховрашків – не тільки миші.
– Марієчко, не знаю, що й сказать, –
Горголя шамкотіла винувато:
– Слова свої я можу взять назад.
Ти ж не бери на себе так багато...
Звідтоді дружить з бабою. Та більш
Таки частить за річку до Гафії...
– В монастирі там книг! – читай любі! –
Розповідає, личечком ясніє.
Вже встигла і до церкви, й на базар,
До дзвонаря й художника, – проява!
– Оце тобі й сирітка, – Божий Дар!
– Оце тобі й затуркана – їй-право!
– А що ж ти хочеш? Серце в ній таке!
Чи ж можна винуватити криницю!
Яке б життя не видалось гірке,
Вона все ‘дно не зможе не відкритися...
Залізе на черешню і чита...
Близесенько, а спробуй догукатись!
Пустують діти:
– Мамо, я літак!
– I я!
– Вже злазьте, досить вам брикати!
– А у Марійки синій язичок!
– То олівцем вона хімічним маже!
Марійка ж спурхне з гілки. I – мовчок!
Лиш язичка Iванчику покаже...
Гайне до річки, наче заводна.
Вже рве траву – прогаяне долужить.
А потім ще і пісня залуна,
Iз уст її, розіллється залужжям...
Вже й Настя пригорта її в сльозі...
Жаліть уже й сусіди перестали...
I треба ж було статися грозі —
Зайшов прочанин зраді на поталу...
ЗАГРАЙ МЕНI, ЗОРЕ...
(пісня)
Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю.
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння — немов помираю,
А ми ще з тобою чужі.
Так боляче бути, кохана, з тобою —
З тобою так хочеться жить.
А вже покривають тумани габою
Усе, чим я так дорожив.
Щоб тільки поглянуть на тебе, о зоре,
Напитись твоєї краси,
Пливу я, пливу стільки сили у море —
Назад не лишаючи сил...
Приречена жити — нічим не загоїш
Відкритого болю мотив.
Ти будеш, висока, світить наді мною.
Ти будеш собою світить.
Поплавляться трави, і скелі, і очі,
I ці небеса запашні.
Лишаться слова, що любов прошепоче,
Слова, що судились мені.
Не знала Касандра, Лаура і Клея,
Яка є взаємна любов.
Ти вся народилася з пісні моєї,
А я — із твоєї прийшов.
Спасибі, що звідав це щастя без міри,
Пізнав цю космічну журу.
Я думав, не зможу нікому повірить,
Я думав, отак і помру.
...Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю,
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння, немов помираю,
А ми ще з тобою чужі...