Любов ГЕНЬБА

 

 

 

Біографія й бібліографія Любові Геньби - тут, на Письменницькому порталі:

https://pilipyurik.com/literatory-zaporizha/859-henba-liubov-poezii

 

ЛЮБОВ ГРИГОРІВНА ГЕНЬБА,

член Національної спілки письменників України. Автор 8 поетичних збірок, поет-пісняр.

Народилася 28 лютого 1960 року в місті Гуляйполе Запорізької області.

Відзначена багатьма літературними нагородами за патріотичне сповідування України.

Добірку складають твори написані протягом 2022-2023 рр.       

                       

 

 

 

ПОЕЗІЇ

 

МОЛЮСЬ…

Молюсь, кричу за Україну, молюся шепотом за сина,

За день вчорашній – без бою, за день прийдешній – без болю.

За хлопців, що вже стали вічні, за стійкість воїнів величну.

Повірте, вони таки є, солдати, з якими Вкраїна встає,

Важко, боляче, як ніколи, вони – Богдани, Степани, Миколи –

Будуть за нас із вами стоять, там, де байраки, степи горять,

Там, де війною сколошканий пил, врізався в тіло, до жил.

Питаєте, за кого воюють вони?

–   А проти глухої людської стіни,

А проти: «Хата моя скраю»,
За землю дідів, що не обирають,

А просто на повну за неї живуть…

Бо знають: Вкраїні – буть!

 

 

ПРО НАШЕ, ПРО ЖІНОЧЕ, ПРО ВІЙНУ…

(новела з претензією на п’єсу)

Історії починаються з історій, коли сонце – у зеніті,

коли серце – на вітрі,

коли Він і Вона, і війна – як спротив.

Ось така одна історія – сидить навпроти.

Колегам і однодумцям: Петру та Ірині Дармороз!

ГЕРОЇ:

ВІН – ВОЇН.

ВОНА – ЖІНКА …РІНА (тлумачення: рівна, рідна, різна).

ВІЙНА – тлумаченню не підлягає…

СОНЦЕ – енергетичний рушій

УКРАЇНА – материк українця

Ця жінка пахне випадковістю,

Моєю совістю, і ще.

Ця жінка пахне невідомістю

І невагомістю, як щем…  

Сьогодні було перше травня 2014 року. Для когось це було свято, а ми святкували свій звичайний самотній жіночий вихідний. Ми – це я і моя колега …РІНА. Сьогодні ми стояли серед всесвіту, наче роздягнені догола, тицяючи думками туди-сюди. А світ, схилившись над нами, думав свою думу: «Ну і ну, дівчата…». І посміхався у свої сиві вуса, бо все знав наперед.

Ми насмажили картоплі, дістали огірочки з погреба, легеньке вино і на десерт приготували відвар із імбиру. «Ой, здря», – сказала б моя бабуня. А ми не переймалися, не дочиталися, а так пів ніжки імбиру сточили, заварили. Ух!

Навколо нас, коло нас, між нами гралося Сонце. Воно ж першим і вмочило свою розпечену мордочку в наше чайне вариво. «Бр-р..», – фиркнуло про себе, мружачись і витираючи свої довгі вуса, одним із яких, як соломинкою, поколошкало у філіжанці. Хмикнуло: «Ну, бувайте, дівчата!..». І покотилося день наздоганяти … А ми сиділи незасватані, ні в сих, ні в тих, і пити – сміх, і вилити – гріх!

Щось ми сьогодні були, як блодинки. Дві одинокі жінки. Та це ж в усьому винна вона – весна… А за весною ступала війна…

(роздуми автора)

Самітньо живу і навіть старію, але говорити про це не посмію, навіть собі і своїй судьбі. А він таки добре гірчить той імбирь. Бо думу важку думає …РІНА. Це бачить небо, це чують стіни…

Так думав і ВІН, пролітаючи в складі автоколони, яка проходила по місту автопробігом із влучним гаслом: «Ми – це Україна». І метою було встановити махновський і український стяг, там, на бочанській горі, де щоночі тепер вартують добровільні загони гуляйпільців: хто з пневматичною зброєю, хто з берданкою на зайців. Теж правильно, нічого «зайцям» з того краю, де вже гуде на повну ВІЙНА, до нас потикатися.

ВІН був ВОЇН не лише красивий, а ще талановитий співак і музикант, патріот до крику й болю за Україну. Для когось він був дивак. Одинак. Як так? А ось так… Перетакувати не будемо. Судіть, люде. Гудіть, люде…

А ще кохав так, як знав, як уміє, і тут нічого не вдієш, бо скрізь Вона:

«Літать навчила, не літаючи,

Любить навчила… Ще любить!..

Цю жінку нарікаю радістю,

Тією радістю, щоб жить!!!

Вона ж, як лань неприручена. Поранена життям, засмучена…

Він очима біг, перечепився через її поріг, аж тільки наче добіг… А вона – поле широке, сніг… Та вона ж з голови до ніг – «Моя, моя!».

А очі її мовчання таять.

І кричала неприкаяна душа: «Чом вона дає мені одкоша?».

Автор:

Що творилося в ній – невідомо самій…

Обережно, кохання, стій!

…І він твердо сказав:

«Я пішов на війну…»!

І пірнув у ту вирву, пірнув… 

Плач …РІНИ

– Де ж у нього там тепер сходить Сонце?

А мозок, як навіжений, стугонів: «Та зі сходу, зі сходу!..».

Ріна:

– З якого ж сходу, коли він саме там?...

Автор:

«Отож, із того сходу, аж із-під споду…».

Ріна:

– А куди сонце сідає?

Автор:

«А буває, так і нікуди не сідає, а так цілу ніч блукає, бо куля-гадина знає, як дрімоту зробити пекельним раєм».

– Це ж у нас воно котиться, ген, за Оріхів, упаде стомлене у балку, та й не дихає.

Воїн ( далекий голос)

«Коли ж ласка Божа, то завтра проснутися можна…».

Автор:

А, що ж Вона, та, що очі всі виплакала до дна, до дна, до денця… І отам, де впало серце, цвіла весна.

І сьогодні ішла Війна!!!

Пісня …РІНИ

Цілувалися мальвочки під горою,

Де ми пострічалися із тобою.

Та гора висока – була високою.

Та гора з безсоння була й неспокою.

Ми ж на гору ту зійшли парою,

А над нами небо кружляло хмарне,

А під нами степ з усіма розлуками,

Там до крові душі цвіли у муках. 

Автор

Через рік повернувся, коли вікна усі вже обплакала, коли все із собою перебалакала, коли, коли…

Гість прийшов, накривайте столи!

Початок життя…

А далі скатертина слалася празникова. І була на все життя в них розмова. Всі слова посходились в їхню хату, а думки схилилися винувато. А надії знали все, то й збулися…

І було їм тепер не до сну в цілім світі. Бо сонце – у серця, а серце – на вітрі…

…РІНА

«Залиш мені «бантики» і вирушай:

Вкраїною нечисть шуга через край.

Хай буде від сонця й землі наша доня…»!

І серце поклала йому в долоні. 

Автор

Тепер і себе зрозуміла вона. Нехай буде проклята хижа війна. Нехай вона в пеклі своїм заніміє… Бо тіло її вже було при надії.

А далі, звичайно була іще казка, і поневіряння, і бубликів в’язка. І донечка-мрія, таки ж народилась. І Господи правий, розправились крила. Вона проводжала, вона зустрічала. У ніч невагому, у безвість ячала…

Пісня чекання

Тільки, ти, мій ВОЇНЕ, не згубися, у полях, у травоньках, в сонця сяйві, бо чека кохання тебе відчаяне. Отаке велике, ясне, як зірочка, отаке манюсіньке – намистиночка. Повертайся, ВОЇНЕ, із усіх доріг, коли ти заходиш – сонце на поріг. Плиг!!!

Автор

Йому віддавала і душу, і тіло, і Україну, що благословила.

Він ВОЇНОМ став в ХХІ сторіччі. Запалені очі і піт на обличчі. Натомлені плечі від обладунків. У куточках душі – плач її поцілунків. Такий ось солдат від землі незвичайний, у намірах всіх незбагненно відчайний. Він там, на Донецькому кряжі стоїть, бо там Україна болить.

А сонце вставало над Україною!

Заходило з ночі в усі шпарини,

Білило небо, людей і тіні,

А хмари квітнули сині, сині…

Котилося сонце, як торба із горба.

А в торбі лежала любов на денці, і обладунки солдата, а в самому куточку – велична дата: 24 серпня такого-то року ми – незалежні, такі нічийні і протилежні, різні вкраїнці – бідні й багаті. А сонце – щасливе на цьому святі! І все отак, і як має бути. Бува, що ми різні по змісту й по суті, буває таке, що і не питай… Та Україна – її ж через край… Якщо придивитися – в кожному з нас. І боляче схлипує тільки час. Час «до» і «після», «зараз» і

«тут», а стрілки годинника йдуть і йдуть. І в кожному кроці: Вкраїні буть!

Поскриптум:

Що ви знаєте про любов,

Ту, що бути повинна?

Любов – то є ВІН! І ВОНА! УКРАЇНА!  

 

“Земле рідна моя, діда-прадіда пам’ять...”

Земле рідна моя, діда-прадіда пам’ять,

За тобою – роки, за тобою – віки!

Це про тебе рядки душу відчаєм палять,

Бо до бою стають козаки.

І болиш ти мені і сусіду Івану,

На Вербівському кряжі*, бочанцям болиш

І солдату АТО, що ніколи не скаже,

Як у вічність пішов, щоб лишитися жить.

Земле, з рук твоїх п’ю материнське причастя,

Що везуть волонтери крізь кулі і дим!

Ми з тобою єдині і в горі, і в щасті,

Бо одна ти – з роси і води.

*Вербівський кряж - узвишшя на західній околиці м. Гуляйполя, однойменну назву носить Вербівська сотня з часів заснування міста. Бочанці – похідне від назви Бочанська сотня. 

 

МОЛЮСЯ ЗА УКРАЇНУ!

Встала в небі зоря, понад відчаєм встала,

І кричали у полі пташки звідусіль:

«Україно моя, нам чи горя замало?

Дикий морок війни і розпечений біль».

Встали в стрій проти зла учорашні хлоп’ята,

І не вірило небо, і падав літак…

Захлинались в диму навісні автомати:

«Та-та-та-та…» – грали з вітром у такт.

Навідліг і під дих били танки на сполох,

Зачипались ракети в густих проводах.

Україно моя, сонце ходить по колу,

І колише трава душі мертві в руках!

Україно моя, моє серце з майбутнім,

І я разом з тобою в долині плачу!

Я - вкраїнка твоя і по змісту, й по суті,

І у дотиках слів, так, щоб кожен почув.

Україно моя, ще збираються заміж дівчата

За скалічених тих, що ледь-ледь залишились живі.

Хай народяться в них чорнооких дівчаток багато,

І на зміну батькам прийде син не один!

Знаю, буде тепер і у стяга вкраїнського слава,

Бо скривавлений сонях його цілував.

Україно моя, мого серця держава,

Ти пригорнеш усіх й тих, хто в небо упав.

Вірю в завтра твоє, вірю нині і прісно,

Вірю так, як ніхто у цей зболений час.

Бо коли ви забуде мамину пісню,

То, повірте, забудуть і вас. 

 

 

ТИМ, ЩО З ВІЙНИ

У війни немає обличчя,

А тільки очі і губи, перепалені болем.

У війни немає обличчя,

Тільки зморене тіло і скалічена доля.

У війни немає обличчя,

Лише дим і пилюка у жилах.

Ця війна ХХI сторіччя собою накрила.

Обійму, наче рідного брата, очі, руки солдата,

Відсахнеться, теплом зігрітий, від автомата.

Запитаю: «Чи скоро минеться війна проклята?».

Запитаю: «Ну як же Вас звати, брате?».

Скаже: «Циганом кличуть, а інше не треба знати…

А іще, як вернуся із вічності, то тебе посватаю…»

А іще біля наших поглядів грівся ранок,

А іще я просила у Бога, щоб його не поранило.

А іще він іконам очі цілував з вірою,

А іще він спустивсь на цю землю з вирію…

Що я встигла? Хіба що поглядом обігріти…

Що я встигла? Хіба що душу погладить літом,

Пироги на прощання поклала житні, щоб жити.

Поклонився солдат і мені, і цій вранішній тиші,

Цілувало сліди його небо розкішне.

БРДМ загарчав: «На війну!» – тільки курява сіла…

І надія, і віра услід з мого серця ячила.

 

«200»

Він вийшов у небо тепле, спинивсь на хвилину час…

Він жив не лише за себе – у вічність пішов за нас.

Сонце услід йому з рідного краю:

Слава Героям! Вони не вмирають!»      

                        

ЗУСТРІЧ

Як ми зустрілись отам, де спинилась війна,

Як ми ще вчора були нічиїми.

Як серед натовпу серцем мене розпізнав.

Йшов уперед, мов розсовував стіни.

Як ти руку мою пригортав

Замість простого вітання.

Як ти очі мої цілував своїми замість зізнання.

Я ще не знала для тебе слів,

Думати ще не сміла.

А ти говорив, а ти горів,

У подих вгортав моє тіло.

А недалеко котилась війна,

Котилась з великого горба.

Війна. Нам би її не знать:

Уперта, чортова, чорна.

Я знаю, ти вийдеш із нею в двобій,

Мій воїне, точно знаю!

Я місяця серпик подам тобі,

І ти її покараєш.

Коли ж та гідра зіпнеться з колін,

На тебе зведе очища,

Я в неба випрошу Божий дзвін,

А він нечистоти очищує.

Коли ж ти зморений упадеш

У степу, під серце саме

Там постіль легесенька з лободи

Моїми торкнеться думками.

 

 

ПОВЕРТАЙТЕСЬ ЖИВИМИ, СИНИ…

Він був там, куди не доходили мої СМС,

Він був там, куди долітали тільки молитви матерів…
Проводжала хлопчика… Повернувся воїн, мужчина…

Це – не сон, це – не сон, син прийшов із війни!

Я ж години чекання у серці носила

І у Бога високого долі просила:

«Повертайтесь живими, синочки, сини!»

І боліло мені і таким, як і я,

І шукала душа іще крила у вітру.

За сто кроків мій край коло смерті стояв,

За сто кроків всього – кінець світу…

Ще збиравсь у незграбний танок снігопад,

Закуріло, завило так, наче б на зиму.

Не вмовкали розпечені гирла гармат,

І гриміла гроза, й було димно – не в риму…

Я від імені всіх матерів на Землі

Закликаю і плачу, і небо благаю.

Люди, скажемо разом війні наше: «Ні!»,

Бо за краєм життя не буває.

 

* * *

Хоронимо кращих, повірте, хоронимо кращих,

У вічність спускаєм, на дно безіменних могил.

Ну хто це сказав, що забуті ми тут і пропащі?

Ну хто це сказав, що нас треба ділити навпіл?..

Я плачу з тобою, народ мій, в хвилину скорботи

І виклично кидаю смерті у вічі: «Не смій!»,

Бо так, з офіційних джерел, він лишиться «двохсотим»,

А рідним – навічно і вічно живий.

 

* * *

Ще зовсім недавно хлопців до армії

                                               проводжали піснями,

А тепер - вірою і молитвами…

Господи милий, єдиний, єси!

Дай милості у важку хвилину,

Господи, одведи і спаси, –

«Гради» падають на Україну.

Ще зовсім недавно проводжала до школи дитя,

Хрестила щоранку услід: стережись – перехрестя…

А нині ворога темне нашестя,

Бережися і знай, що з усіх нагород

За тобою стоять мати твоя і народ.

Повертайся живим із проклятого пекла!

Я ж спеклась за тобою і хліба спекла…

Я ж тебе, мій красивий, в руки Богу дала,

Як уміла, молилась, діждала…

Ти прийшов. Пізній вечір стояв край воріт…

Ти прийшов, наче я народилась на світ.

Ти прийшов, і самі полилися слова,

І душа лиш тепер заспіва…

 

БУДЬ УКРАЇНЦЕМ!

Буть українцем, повірте, – велике право,

Яке Вашій долі намітив сам Пан-Господь.

Буть українцем – знати, що ти – держава

І що держава – найкраща з твоїх чеснот.

Буть українцем – у горі, в годину темну

Хліба окраєць віддати, душі ковток.

Буть українцем – вгрузати до крику і щему

В землю оцю, що найбільша з усіх нагород.

Буть українцем – пройти крізь багно й пересуди.

Спробуй сьогодні і душу свою спасеш!

Будь українцем у світі оцім велелюднім,

З вірою в правду, з волею понад усе!  

 

 

З ОСЕНІ БОЛЮ

Я стою на початку свойого кінця,

Іще тільки стою на початку.

Доля в тіло моє вже давно вбила цвях,

А життя лише ставило латки.

І боліло мені. І було – як було…

І горіла – як вся Україна!

Це десь в іншім житті:

Біла хата, село,

А тепер ми із ними – руїна!

І кочують народу мого жебраки

По усенькому білому світу.

Все іде – як іде,

І минають роки.

Десь ростуть ненароджені діти.

І наважилась я закричать на ввесь світ:

«Зупиніться, багаті і ситі!».

Це Шевченко для нас залишив «Заповіт»,

Та степи наші кров’ю залиті…

Ходять цвіту земного красиві мужі,

Кулі в тілі, отам, на тім світі.

Боже милий, спаси мій народ, збережи,

Кістку кинь ненажерливій свиті.

Я пройшла по стежках, де буяла любов,

Де сонців в кожнім гені по вінця.

Я бажаю вам, люди,

Лишайте в собі цвіт вкраїночки і українця.

І коли піді мною не стане землі,

І піду мандрувати по світу.

Ви приходьте у гості в мої білі сни,

У вишиваних льолях із літа.

Залишаю вам сонце, і море, і степ,

Сині хмари розсуну, як стіни.

Залишаю тепло на болючій Землі

Із величним ім’ям – Україна!  

 

БІЛЬ

В пам’ять воїна Вадима Забави

Коли кричить за сином Україна,

Волає серце і горить земля:

«Немає сина! Вже немає сина!

І не народить жінка немовля…».

Здригається від болю Україна.

Царі, царьки, кому потрібна я?

Дорога правди поросла полином,

І оскал «друга» й «брата» – москаля.

Впустили погостити на гостину,

Відкрили двері на усі моря.

Вола слізьми вкраїнців Україна,

Побиті шиби горем затуля.

Ну, що ж ви, генерали українські,

Мужі із депутатського коша?

Волає болем серця Україна,

І де отому болю є межа?

Де ваші діти?

– Розбрелись по світу…

Чи на Сейшелах мліють, ген-ген-ген…

Тріщить по швах роздерта Україна,

І кров солдатська по степу із вен.

І плаче слово, що для вас – полова.

Вже булаву беру, немов ножа.

За кожним убієнним плаче кров’ю,

Моя Вкраїна, що для вас чужа… 

 

* * *

Господи, дай мені сили,

Сліз уже й так цілий віз.

Люди ще кажуть: «Ти – сильна»,

Сильна, якби хто доніс…

Так, щоб постояти скраю,

На вікопомній межі,

Де вже все, всеньочки знаю,

А, що не знаю, скажіть…

Там, де мене вже не буде,

Тут залишаюсь стоять…

Людочки, людоньки, люди!!!

Мир на землі, БЛАГО – дать.

5 ранку 09.10.19 м. Запоріжжя

 

* * *

Ну, що ж – оце мій Відень і Париж!

Відтанцювала на балах і залах…

Горить мій вірш, іще горить мій вірш,

Який судьба взяла оце й поклала.

Моя дорога – у кінець один!

Тепер в Парижі побувати зможу,

У Notre Dame de Paris, де вже не буде стін,

Отак ось зацвіту із ласки Божої.

3 ранку 09.10.2019 м. Запоріжжя

 

* * *

А ще я була Галатея,

І навіть, здавалось мені, –

Насправді була нею,

А, може, таки – ні?

Іще я була королева,

На заздрість усіх королев,

Бо поруч ішла із Левом,

І він був найкращий Лев.    

А потім настав ранок:

Дороги – у різні кінці.

Я стала простою коханкою,

Чи просто – сльозою в руці…

І вже не було спасу:

Самотня! Самотня! Одна!

А хмари по небу паслися,

І дощ їх спивав до дна.

 

* * *

Я пам’ятаю наших хлопців,

Роздягнених до босих ніг.

Я пам’ятаю в тому році,

На цвіт весняний падав сніг…

Старі казали: «До війни!».

А ми, розніжені на сонці,

Не вірили, що вже не сонце,

А сон це з криком сатани.

Отак ішли мої сини.

Був чотирнадцятий – початок…

Так легко війни розпочати,

Не відчуваючи вини.

Вони і досі там стоять,

Так, поруч – сто лиш кілометрів,

І крок один всього до смерті.

Не забувати, мусим ми,

Що є Піски, Аеропорт,

Чиєсь життя, важкі дороги.

Сини, синочки, йдіть із Богом,

подалі б тільки від війни.

Та їм стояти. Ані руш!

Бо тут – землі і твердь, і денце.

Тут біль її - велике серце.                                                                ,

І Україна наших душ!

 

* * *

Знаєте, як звуться звірі?

– Звірями…

І тоді я перестаю вірити в Бога і Апостолів,

І тоді душа зболена летить з мосту

У прірву, вириту війною.

А перехожі йдуть повз –

Так не було ж бою?

І де ж убієнні?

А мені Україна у кожнім гені – болить.

Бо стріляють, чуєте, сусід по сусіду,

А ви кажете: «Від куль немає сліду…».

Отак ми знищуємо себе самі,

І кричимо брехливо: «Ні – війні!».

 

* * *

Правди нема на землі, та і на небі.

Топчуть великі й малі вепри!

Правда стікає, як ртуть - ядом!

Господи, як цьому дать - раду?

Нащось воюю, люблю – нащось?

І під хрестом якорюсь – защо?

Кажуть важкий тобі хрест даний.

Знову з палючих небес – ранок…

І по душі цей озон в кожну клітину,

Господи, шасі відкинь – вийду.

 

* * *

Потоптом йти на сусіда,

Той, що і сват був, і брат.

Світе, розтерзаний світе,

Слова беру автомат!

Вмію прицільно стріляти,

Словом до смерті заб’ю.

Люди, як дикі телята,

Йдуть на сусідську ріллю.

Там, на чужому городі,

Можна по-панськи гулять.

Совість – вона десь на споді,

Тут, скільки глянеш, – рілля,

Та, що батьки волочили.

Їй би добром проростать.

Мулько і мертвим в могилах,

В них, навіть, кості болять.

«Люлечки, люленьки, люлі…» –

Пісню сусідка співа,

Нині ж із слів тільки дулі,

Там, де межа вже крива.

Дім будували крилатий,

В армію йшли всім селом,

В серці ростили багатство.

Боже, невже це було?

Як же спасти Україну?

Злом помежована твердь…

Якщо сусід на сусіда?

Далі вже пекло, чи смерть?

 

 

Те, що називають лю…

 

***

Ой, ти щастя моє, роз-нещастя моє,

Підіймаються в серденьку хвилі.

В небі сонце встає як і я – нічиє,
І мурашки гуляють у тілі…

Ходить світом весна, і за світом вона.

І чарує чарівним чарунком.

І щаслива вона, і красива вона,

І на смак із твоїм поцілунком.

 

* * *

А була та весна жінкою

Після свята усіх святих.

Я до тебе прийшла українкою,

Українцем назвався ти.

І відкриті були вольності,

Без клинка і без палаша.

Ми єдиному Богу молимось,

Бо єдина у нас душа.

Чи задумались ви, політики,

Світом править любов таки,

І притоки її, і витоки

Через серце ідуть навпрошки.

І душа моя замилується,

Стануть біди усі малі.

Схід і захід за нас цілуються –

Найщасливіші на Землі.

 

ЧЕКАННЯ

Приїжджай до мене на борщ,

Колихатимем ніч потроху.

За вікном бубонітиме дощ

У литаври самого Бога.

У касирки квитка спитай

На однісінький рейс – до раю…

І зупинка дуже проста –

Коло серця мойого скраю.  

 

Я ВИЙДУ ЗА ТЕБЕ ЗАМІЖ…

І стану дружиною для поцілунків, лунків,

Я приручу твоє серце, щоб стати на щабель ближчою до Бога, а у хвилини сімейного дозвілля я стану семидільницею, семитільницею на твоєму тілі.

І ніхто хай не здогадується у якому віці на цій сторінці я ще була молодою…

Гей, гой-я, гей, гой-я…

 

* * *

А нам з тобою вже ніяк тепер,

Бо неділимі ми, як Україна,

Я жду тебе у п’ятницю, четвер,

У всі віки, які чекать повинна.

А ти мене попробуй розбери…

Таких, повір, найперших розбирають…

Гудуть в моєму тілі явори

І золоті веселки визрівають..

Громи лежать – не треба їм меча,

Приручених пасу в розкішнім слові…

Я – українка, з мене степ почавсь:

Із вічного, із вірного, з любові…

 

* * *

А що буде? А буде гріх –

Вічний відчай, що спав без діла.

А хто буде? Той чоловік,-

Чоловічище, чоло… милий.

А що далі? А білий птах

Розпускатиме білі крила.

І тоді у його світах

Я шарітиму білотіла.

А що далі? Високий крик –

Голка щастя в райці для мене…

І стікатиме стиглий сік

Із забутих сонців по венах.

 

* * *

Заховаюсь за тебе,

Як за дерево щастя.

І побуду щасливою тисячу днів.

День прийдешній сьогодні тобою почався,

Чай тебе дожида на столі.

Ой, це ж хто там, це хто?..

Знову скрипнули двері.

Цій розлуці напевне не буде кінця,

Шелестять мої сни на крилатім папері,

Тихо скрапує вірш з олівця.

 

* * *

Не вмовляла вечір – сам прийшов:

«Тупу-туп, гоп-па!»

Не чекала милого та зустрівся гречний:

«О-па-па!»

Він прийшов із буднів.

Гомоніли люди навкруги: «Ги!..»,

А я привселюдно

Цілувала блудно –

Мерли вороги.

Ой ви, воріженьки,

Ваш мізочок – жменька

Ось така…

Я ж у тата й неньки

Одна однісінька – розтака…

Він іде за мною,

За мною одною,

І земля м’яка…

Тулюся до нього,

До нього одного – ось яка…

Гойда, гойдалочки,

Падали зірочки,

Та до мене в двір.

А я його схочу – горе перескочу,

Буде поговір…  

 

* * *

У твоєму великому місті, де мені й досі немає місця,

А ти літаєш до місяця щомісяця,

                                                           бо він знає дорогу до мене.

І над моєю хатою вітрами підпертою,

Горем полатаною, місяць порпається вночі

                                                                       господарем у городі.

Потім моститься ночувати в моїй душі на споді…

Казочки-в’язочки у сни підкидає,

Від мене до тебе перекотиполем катається…

А у твоєму великому місті чи вдвох ми ще помістимося?

Чи колись це буде?

 

* * *

У мене є любов, вона у мене є,

Отам, в раю душі, десь потаємно в тиші,

Вона із сонцем вранішнім встає,

І в кутиках душі щось неможливе пише…

У вазі на столі цілунки і слова,

Які він подаватиме до чаю…

Історія моя - як всесвіт не нова,

Але її, як мрію приручаю.

До рук , що із розлук сплітали голоси,

До теплоти тілесного алькову,

До всього, що від Бога і краси,

До шепоту, до крику голосного…

У мене є любов, вона у мене є,

Бентежна, як осінні акварелі,

І шерех тіл, і слів по краплі віддає…

Зваблива, як полотна Ботічеллі…

 

* * *

З моєї постелі грішної ростуть вірші,
   тягнуться до тебе, до Божого причастя, до щастя.
І стою я тоді перед світом, намолена тобою,

І ряснію, ясню, і квітну любов’ю…  

 

ВІД МЕНЕ ДО ТЕБЕ – СТО КРОКІВ…

Дорога до твого серця лежить

                                               через пустелю мого чекання.

На цій дорозі йде сніг, падають зорі згори вниз

                                                                       із відчаєм: «Рятуйте…!»,

розсипаючи свої холонучі іскорки

                                                           по моїх слідах до тебе,

які тонуть у глибоких заметах,

                        по самісінькі кісточки усього мого єства.

А десь там, у суєтних вогнях незабутнього міста,

                                                                                              стоїть театр,

де ми з тобою головні герої у п’єсі:

                                               «Від мене до тебе – сто кроків».

І застиг оркестр у чеканні першого акорду.

Диригент поправить краватку, змахне смичком, і…

буде казка, де я – реально щаслива,

                                               а ти бентежно прекрасний.

А навколо купа зівак про нас шептатиме:

                                                           «Це вони?.. Чи не так?

Вони разом – як? Таке не поєднане поєднання…».

А сніг замітає зимове небо – від мене до тебе…

Надворі віє, надворі мете…, а в нашім серці казка цвіте…

Такі знайомі рядочки з дитинства…

І хуга розкрилена, вечір, і місто…

І сто кілометрів наповнені змістом…

 

ЯКБИ МЕНЕ ЗВАЛИ ПО-ІНШОМУ,

ВСЕ ОДНО Б ЗВУЧАЛО – ЛЮБОВ…

Моя душа вже сто років живе у твоєму місті. Вона вже сто разів обходила його вздовж і впоперек… На всі боки роззираючись, щоб жодна циганка не вкрала моєї мрії. Вона шукала золоті розсипи слів, які колись я подарую для тебе, про тебе…

Ми ходили однією вулицею юності і вона мала б зватися – Щасливою… Ми дихали одним повітрям мелодійних пісень восьмидесятих, ми були за три роки чи кроки від дев’яностих, де нас розікрали чужі очі й руки, обіцяючи нам купу дітей і примарне щастя… Ми змінювали дні й роки на омріяну казку про двох… І були самотніми… Ми репетирували наше життя, так і не зігравши до кінця п’єсу, бо вона виходила на один голос…

Ми летіли шкереберть у коловерті зневіреного часу, на який таки кинула порчу циганка…

І коли від нас, здавалося, знищених, лишилися обриси тіл і душ, які ще зухвало прагнули літати, ми таки полетіли…

У нас стріляли з-за рогу й цілилися прямісінько у саме серце так, щоб наповал…

Вони не знали одного, мене звати Любов… І я – прийшла…

 

* * *

Я ще отам іду, де осінь пада листом,

Я ще отам, отам, в твоїм далекім місті.

У сонячному дні, в осіннім ластовинні.

Я ще іду, іду...

Застигла на картині...

 

ЗА КУРГАННУ!

Дикий скіф ворушить ніч туманну,

Завтра знову бути на війні.

А по цей бік роси і омана,

І красуні-кралі голосні.

І шукає спокою до ранку,

Сила є, а серце з чорних руж.

Як побачив молоду скіф’янку -

Та у неї, та у неї – муж.

І від неї, рідної й чужої,

Загірчило серце полином,

Коли хтось всевладною рукою

Щастя перемішував зі злом.

Лиш розкосі погляди імлисті

Буде кидать зболена краса,

Буде на оранжевому листі
Скіф свої освідчення писать.

І вона затулиться росою,

Прийде, як стриножений тарпан,

Ввійде в тіло тихою ходою,

Попече вуста од свіжих ран.

А на ранок спомини пастельні

Понесе в святилищі своїм.

Встане муж з холодної постелі –

Захолоне музика і дім.

Стане світ її важким курганом,

В узголів’ї – гріх і ковила.

Світ не хоче визнати коханок:

Нащо йому зрада і хула.

Тільки хто із нас не був безбожник,

Той від себе назавжди утік,

Бо любов – то, справді, подорожник,

З уст його цілющий капа сік.

Де любов, пора та зветься – літом,

Чебрецями серце оброста.

І жива скіф’янка править світом,

І така в могили висота…

Бо до неї і козак приводив

Диво-вроду, писану красу.

А вітри із заходу і сходу

Козака в походи понесуть.

Тож не спиться лицарю до ранку:

Очі карі – цяточка вогню…

Під курган, де гріх не спить скіф’янки,

Він вночі гнідого повернув.

«Підкажи, і, що мені робити?

Діток двоє, молода жона,

А вона стоїть скраєчку світла,

А вона – та кварта, що без дна.

На війні ніколи не лукавив,

Тут – як підмінили козака.

« Слава», - кажуть. – « Та яка там слава,

Коли світ звихнувся на чутках».

І дихне курган на повні груди,

Й спалахне в єстві його вогонь:

«Всі закони видумали люди,

А в любові тільки свій закон…»

І коли в похід збирався рано,

За світ сонця, - серце вусібіч:

За конем дружина до кургану,

За курганом – карі очі й ніч.

І бездонна музика лилася…

І бездомна воля козака…

Він живим з походу повертався,

Бо душа жила в її руках.

Можна так любити й після смерті!

Що любов? – Сумління і війна.

Тільки чомсь настирливо і вперто

Той курган ніхто не обмина.

Третій тост. Жінкам завжди – осанну!

Хочеться тоді на манівці:

« А давайте вип’єм за курганну!» -

Скаже хтось в компанії оцій.

І здригнеться музикою серця

У степу забутому курган.

Той, що зберіга в своєму герці

Голосне тепло для свіжих ран.

Ти заглянь за світ, там буде ранок,

Небо й досі синьо-голубе.

Я піду і стану за курганом,

Тільки б дочекатися тебе…

 

ПРИДУМАЙТЕ ЩЕ МЕНЕ ВЧОРА…

(літературно-музична композиція)

Вступ:

Якщо захочеш, то почни з небес,

Дорогу до мого хмільного серця.

Де світ весь одягнувся в голубе,

Де все, можливо, тільки розпочнеться.

На фоні музики, на прозорій завісі йде танець закоханих (як пантоміма).

Читець жінка:          Я приготую тобі поцілунки: теплі, терпкі, звабливі, болючі, летючі, невгамовні, пристрасні… Я прийду до тебе: боязко, таємно, зухвало, довгоочікувано.

            Гоподи! Як хочеться бути красивою! Саме сьогодні, саме тепер.

Ця жінка в чорній сукні

Біжить тобі навстріч.

Ця жінка в чорній сукні

Несе з собою ніч.

Несе з собою звабу, шалені почуття,

Ця жінка в чорній сукні – жага твого життя.

Ця жінка сьогодні для тебе: красива, вогненна! Ця жінка – пристрасть, жар, везувій, камінь твого спотикання. Ця жінка - перша! Перша, не остання у черзі за коханням.

З роси, трави, з крапель дощу проростаю… Мчу, лечу понад краєм тобою покарана знаю…

Невтішна, грішна, торішня стелюся віршем.

А навкруги тиша:.. Шепотом, криком, зойком, шерехом. Не спить:

«Хочу любить, хочу любить, хочу любить!..»

Танець закінчується . Вмикається світло. На сцені читець виходить на центр.

Вступають скрипки.

Придумайте ще мене в квітні;

На тихій і теплій траві,

Де стогнуть дуби заповітні,

І носять вітри в голові.

Придумайте ще мене вчора,

Де травень і яблуні цвіт.

Черемхи у білих уборах
Бентежно розгойдують світ.

Придумайте в літніх обжинках,

В спекотній легкій ковилі.

Придумайте жінку-чужінку,

Наливку на званім столі.

Я обираю шанс: сьогодні буть щасливою,

Я обираю Вас і лиш рукою лівою.

Та, що квітує раз, і то лише від серця,

Все інше – то від Вас,

Як соус додається.

На святові життя, де в хмелі бродять вірші,

Несуть перепелят,

Пругких, як тіло грішне.

Напої з полину, а віриться - із рути,

Щоб в глупу зимину нічого не забути.

(вступає баян, за завісою тіні продовжують танець закоханих);

І носить музикант баян,

Як срібну чару.

Баянь мені, баянь,

Баянь мені на пару.

Хай заздрить нам Далі,
Йдемо крізь ніч і стіни,

І в щастя на столі,

Танцюють наші тіні.

Так, мабуть, зветься рай,

В який ідуть без бою,

Луна там - з краю в край,

І нас лишилось двоє…

 

ВЕСНЯНИЙ ВАЛЬС

Я тобі подарую вальс,

І щоб мрія моя збулась,

Щоб весна з передзвоном

За вічним законом

Закружляла в обіймах нас.

Я тобі подарую ніч

На кордоні двох протиріч,

Там, де сонячні руки,

Горять від розлуки,

Де чека нас вогонь сторіч.

Подарую тобі пісні,

Що птахи носять навесні.

Серце, радістю п’яне,

Доки сонце не встане,

Заховаю в щасливім сні.

Хай кружляє веняний вальс,

Хай ця ніч буде вся для нас.

Я візьму твої руки,

Сховаю розлуку,

Зупиню непідвладний час.

 

* * *

Жінка в білому,

                        жінка в білому,

                                               жінка в білому

Жінка в білому – О! Це я!

Білокрила і біло мила,

                                   білолиця і ще й чиясь.

Серед світу виднію в білому,

Час до мене ще поспіша.

Пошукайте цю жінку в білому,

Що із білого арку-ша… 

 

ТАНЕЦЬ ПАЛЬЦЯМИ

Танець пальцями, танець пальцями, танець пальцями,

Тет-а-тет,

Танець пальцями – тіла грація

І душі невгамовний злет.

Танець пальцями, ще не вивчені

Всі доріжки - ні та, ні ця.

Танець пальцями, як підсніжники зацвітаю,

Ой, грішниця!..

Ще і ще, як ривок на кручу,

Все настояне не вмовчу,

Ти танцюєш «Бесаме мучо» ,

Танець вічності – я лечу…

Там вина медові, там душі високо,

                                               там будемо поруч аж доки

Годинник опівночі скрикне останнім ячанням,

                                                                       останнім кричанням,

І казки не стане.

Лиш ніч. Попелюшка. Твоя і моя вже роз’єднані душки.

Ніколи, ніколи…

Дивлюся угору. Десь там, в міжпланетнім озоні простору

Архангели світу книженцію доль наших пишуть,

Її перечитує строгий Всевишній:

Пункт перший.

Отут в біло-пінному квітні кохати,

Отут їм до сонця серця повертати,

Отут їм красивості! Хай буде свято!

Є зустрічей і розставань світлі дати.

Коли ж ми зустрілись?

Коли нас зустріли?

Ті ангели, що приміряли нам крила,

Ті ангели, що з білих, як піна, небес,

Ну хто ти без мене?
Без тебе я, без…

Пункт другий:

Тут свято. Одягнене цвітом весняним ошатне.

Отут будуть вина, і радість, і сміх,

Отут буде Єва з Адамом і гріх. Наш гріх…

У пункті у третьому…

Після…спокута.

І розпач у жилах, неначе отрута,

Ще вчора була, а сьогодні забута.

А спомини - чаєм, що пахне, як рута.

А спомини - жайвором в небі, дощем, а спомини ще…

Боже мій ще!..

Боже мій, що це? Чи свято, чи будень?

Він цілував мої плечі і груди.

Падав на мене квітневим дощем,

Боже мій, ще! Боже мій, ще!

Ми, мов сліпі серед лісу заблудимось,

В світі у цьому, де сонця по груди,

Де почуттів твоїх сяйво тече,

Боже мій, ще! Боже мій, ще!

І переблудимо, і перебудемо,

Інші на свято посходяться люди.

Буде це завтра. А нині ж хай буде

Вечір спускатись на плечі і груди,

І розтікатись весняним дощем,

Боже мій, ще! Боже мій, ще!

Край світу спинюся,

Вклонюся Всевишньому.

Нікого. Десь ти і десь я серед тиші.

І дні, і століття, яких не дістати.

І крапка велика, і дата:

2- го травня – скінчилося свято.

І підпис на пам’ять, банально, - та кров’ю:

«Для тебе – з любов’ю…»

 

ПІСЛЯ ПОТОПУ…

Спасибі Вам за первозданність горя,

Що Ви були тепер, а не колись.

За те, що серце від любові хворе

І переплаче, й скаже : « помолімсь…».

Спасибі Вам, що Ви прийшли з весною,

Щоб розтопити душу у льодах.

Що нам було дозволено судьбою,

Пройти по Марка Твенових слідах.

Спасибі за високе – що від Бога,

За сатанинське – що в «Листах з землі».

І, що була із Вами в нас дорога,

В степи й гріхи великі і малі.

Тепер оце стою на переправі

На берег той, бо тут іде війна.

І хороню у почестях і славі

Калину, як у Васі Шукшина

 

МОНОЛОГ ЗАБУТОЇ

З днем народження!

З днем народження!

Надсилаю бажання земні.

Це я пам’яттю так нагороджена,

А у пам’яті – як на війні!

Не забулося, не почулося, не примарилося – було!

Вже б здавалось: сліди замулилися,

Та, як бачиш, взяло й найшло.

Добрий день!

Не пізнав по голосу, по душі?..

А була ж душа…

Серед світу стояла оголена,

Серед тебе була чужа.

По кімнаті забутих шерехів,

Там, де зимно і падав сніг,

Я ж у кожну клітиночки соту,

Уплітала жіночий гріх.  

І ти ж знаєш, було красиво!

У Красиве водила я…

Зліва – сливи, а справа – злива,

Ти ж у центрі життя стояв!

Не забулося, не почулося, не примарилося – було!

Як летіла сторчма по вулиці

З перебитим одним крилом.

Мала б стати ще золотою.

Скільки ж злота того цвіло!

Тільки нас не було з тобою.

Це щось дивне – взяло й найшло!

З днем народження!

Оголошення:

На усіх роздоріжжях земних

Ти сказав, що я ще хороша,

Чи, можливо, одна із них!

Я хороша, і я пригожа,

І красива, й щаслива я!

Виголошую оголошення:

Я красива, бо я – чиясь!

Знаю небо зірвалось вибухом,

І навколішки день упав.

Я із тебе таки вибула.

Я – щаслива, щоб ти знав!

 

***

Запрошу тебе на свято

Потаємних втіх.

Буде нині нам за свата

Споконвічний гріх.

Одягну його, прозора.

О, бентежний світ.

Ще змагалися уора

З тягарями літ.

Ти підняв мене на руки

В озарінні тіл.

Відійшли роки і муки –Ми були святі.  

 

ПРОСТО ВЕСНА…

Вітер щось намислював зі сходу,

Взяв оце думки полоскотав;

Чоловік і жінка – вічний подив,

Обережно, - тіло і вуста…

Оберемок слів з душі по вінця,

Для такої назбирав колись.

Незнайомій жінці, вічній жінці

Сповідавсь, як небу і моливсь.

Крок іще…і ключ в руці, від храму…

Бо душа нашіптує: « люби!..»

Жінка попід серцем носить драму,

А з-за хмари – сонце й голуби…

Він її любити був би годен,

Хто ж він був: варяг, чи грек, чи скіф?..

Жінка сипле сміх у нагороду,

Колисає в тілі вічний гріх.

«Час іти?», - спитав, « Чи мить спинити?...

Бігти в часі, що тебе не зна?..»

І пішов у ніч, а білі квіти,

Цілувало небо і весна.

Кілометри відчаю мовчали,

Все що мав, а викричать не зміг.

Вечір Симоненкове хоралив:

«Я ж знайшов її і не зберіг…»

 

* * *

Ви б для мене придумали світ, помережений золотом,

І гаптовану стежку до серця мого золоту.

І коли Ви зорю біля місяця щастям намолите,

Я таки не втримаюсь - зайдуся в цвіту.

Ми отут нічиї, ми нікому не винні,

Просто березень солодко в душу прокравсь

Ой, ви ночі мої, ночі білі і сині,

А за вами весна почалась…

 

* * *

Господи, скільки весни!

Господи, скільки світання.

Снилися сонячні сни,

Снилося знову кохання…

Снилося те, що живе,

Тільки торкни і розквітне…

Лютий мене обігрів виключно цвітом.

Ще цей пустун цілував,

Виклично, тільки руками,

Душу мою посипав,

Віршів рясних пелюстками.

Боже, спини оцю мить,

Благословенну, як сон цей.

Ранок уже гомонить – сонцем!..

 

* * *

Заговоріть мене, нарциси,

Од всіх незгод заговоріть,

Щоб пахла я дощем і лісом

І не відчаялась любить.

І входила по саме серце

У березневу таїну,

Де раз в житті отак вдається

По той бік серця зазирнуть.

Де бігають тумани босі,

Перебіливши білий світ,

Де все, здається, відбулося,

Клює зозуля пісні цвіт.

Весна… Нічого не подієш.

І вечір хвацько підморгнув.

Душа примружилась і мріє,

Й чомусь так схожа на весну.  

 

НЕВАГОМІСТЬ

Як природа справлятиме біле весілля вишневе,

На безлюдному острові ми перестрінемось знов.

Там не буде нікого – лиш ми й віковічні дерева

Говоритимуть з нами про нашу вродливу любов.

І пригорнеться небо, легке, безтілесне і миле,

І притихне навшпиньках незаймана дика трава.

І горітиме спрагле, болюче, згуртоване тіло,

Ми відпустимо в ніч ніш думи і вічні слова.

А за нас говоритимуть руки, і губи, і очі,

А тіла невагомі у просторі будуть кричать.

Тільки як ще далеко до тої бездонної ночі,

Що синхронно з природою буде між нами звучать.

 

* * *

Скину плаття своє урочисте

І до завтра побуду така,

Як велике розбурхане місто,

Як невпинна весняна ріка.

Глянь направо – мій берег високий,

Глянь наліво – я чайка легка.

І жагучою буду, допоки

Буде гріть твоя спрагла рука.

Мої зболені роки і рани,

Моє тіло – ожинова віть.

Я не просто – Любов, я – Кохання,

А Кохання приходить любить.

 

* * *

А небо у обіймах сині синє,

Що хочеться у безвість закричать:

І Ви – осінній, і вже я – осіння.

Стоїть над нами осені печать.

Сказати б просто: « Ну, заходьте в гості…»,

Але боюсь порушить тишу цю.

І кличу Вас. Ні. Я плигаю з мосту,

І бризки сонця сиплять по лицю.

 

* * *

Нам би з тобою ще років сто, нам би сто кроків,

Я тебе викричу так як ніхто з медом і соком.

Я тебе вимовчу біля вогню ніжної пастки,

Я тебе буду в роздягненім « ню» красти і красти.

І серед ночі розплавлений жар сіять по тілу,

Буду спускатись з розірваних хмар тиха й безсила.

Буду любити тебе одного в губи і груди,

Буде ніким не відкритий вогонь плавитись в будень.

Станеш найближчим, важким, дорогим, будеш безбожним…

День, у якому спалили гріхи - зморене ложе…

 

* * *

А ще я готую борщ,

З квасолею і пампушками,

А потім оцими ж руками

У вірші збираю дощ.

Білісіньку скатерть стелю,

Бо стіл дожидає гостя.

А, знаєш, я ще люблю

Замріяний вечір по шостій.

І тишу оцю у садку,

Пташине прощальне ячання.

Чи впустиш мене отаку

В останнє своє кохання?

Стрічатиму хлібом тебе,

І буду як жінка годити.

І небо без хмар, голубе,

Із серця подам напитись.

 

ЛЮБА!!!

Ти питаєш, як я тут живу?

А ось так: ідуть події, дати,

Як у пісні, досі не засватана,

Далебі не схожа на святу.

Бо ти вибрав жінку не просту,

У любов закохану безбожно.

В неї з чебреців забутих ложе…

Коло двору райдуги цвітуть…

За столом у хаті сміх і гріх

І великі і важкі емоції,

І пасуться вірші на толоці,

Ти не помічав, як вийшов з них?

З-під вершини сонця - горобці

Цвірінчать барвисто й цвіріньчасто,

Наче щось підслухали про щастя,

Що біжить дурне на манівці…

Що казати, ти вже пив і сам,

З трав молебних молитовні трунки.

Із троянд розкішних поцілунки,

Що вели прямісінько в сезам…

А ти кажеш як я в цьому віці?

Білочубе сонце скалить зуби…

Я у літі ще не перелюблена,

І відгукуюсь на любу… – люба!!!

 

* * *

Я обриваю запізнілі вишні,

Щоб наварить вареників тобі.

І стигнуть у долонях стиглі вірші:

Зелені, жовті, навіть голубі.

Під вишнею стою, як на причасті,

Молюсь за кожен зібраний рядок.

Сусідський півень розходивсь від щастя…

Іще, іще, іще, іще… замовк.      

 

* * *

Ти скучаєш за мною, а я просто знайома,

Я далека планета з високого дому.

Де живуть навмання білі хмари і звірі,

Де любові для кожного тільки по вірі,

Де усе як і тут на землі,- коло раю,

Де не люблена я потихеньку вмираю.

Де забуті слова повисмикував вітер,

Де ім’я голосне із замріяних літер,

І усе до дірок - голосне і шалене…

І це просто, вівторок, схожий дуже на мене…

 

* * *

А ти мені дрібочку свята,

А я тобі сміху намисто.

Між нами події і дати,

Чекання наповнене змістом.

І хмар величаві храми,

Високого неба блакить.

І ще війна поміж нами,

Як вкопана баба стоїть.

 

* * *

А ти мені кажеш: «Ну, що ти зробила?..

Що так незабутньо пішла?..»

Літала на крилах, у щасті парила,

І, просто - собою була.

А там, де ти кликав: «Кохана і мила…»

З твойого ребра проросла,

А, знаєш, коханий, я просто любила,

І ще – я Любов’ю була…

 

* * *

Втомились губи від помади,

А без помади їм не можна.

У літа потихеньку краду

То мед, то віск, то подорожник.

І прикладу на тиху рану,

Де поцілунку буть по стуі,

Твою усмішку полум’яну,

Неначе спогад на майбутнє.

 

САМОТА

Здрастуйте, шановна самота,

Я готова з Вами знов на втечу.

Попереду вечір вироста,

Нахиливши широчезні плечі.

Будемо журитися удвох.

Знатиме про це одвічний Хронос

Та іще усевидющий Бог,

Та бентежний місць. Як Адоніс.

Та дзвінки трамвайні голосні…

Ми ж гадали: в нас немає свідка.

І ліхтар спинився у вікні,

Як чиясь допитлива сусідка.

 

***

Ще в цьому лісі осінь не приручена,

Не визнані прощальні почуття.

Тут ще справляють золоті заручини

Стрункі осики в ситцевих платтях.

А сосни шишечками прихорошують

Свої зап’ястя і плечей овал.

Сьогодні ми з тобою гості прошені

На осені прощальний карнавал.

Дивуй мене своєю дивовижністю,

Даруй мені очей бентежних швал.

Я зупинилась на початку ніжності,

Щоб подолать любові перевал.

 

* * *  

Тут дозволяється усе:

Носити плаття з креноліну,

На сон читать месьє Мюсе

І смакувать токайські вина.

Тут може щось таке придумать

Моя натомлена душа –

Непередбачувано-бумне,

Але про це сьогодні: «Ша...»    

 

* * *

Украду ніч у тебе і у себе,

Навіщось вкраду цей гріховний смак.

Можливо, ще лишилася потреба

Щасливою побути тільки так.

Лишити постіль тиху і холодну,

Лишити присмак знади в напівсні.

І розірвати про любов угоду,

І замість «так» тобі сказати «ні».

Ти будеш пахнуть ранком і не мною,

Під простирадлом тихо схлипне тінь.

А я пройду нечутною ходою,

Якби ж коханням, - то в небесну синь…

А так – по тихій вулиці відчаю

Двірник за мною листя замете.

Я десь живу без тебе й не скучаю,

І не люблю, й не вірю, а проте…

 

* * *

Вже недалечко, вже зовсім близько,

В кленах завиють вітри, вітриська.

Хмар загуркочуть важкі вози,

День в коротеньких штанцях побіжить.

Ген за ту гору, за ту гору,

Де місяць в небі латає діру,

Щоб, не дай Бог, не скотилися зорі,

Щоб стало темно і лячно надворі.

Місяць все видить, місяць все знає,

Місяць він в іншій орбіті літає,

Місяцю, братику, дай запитаю:

«Чи там ще досвітки досі бувають?»

Там, за лісами, там, за горами,

Де я лишила душі міліграми.

Де причаївся невидимий « Ох», -

Тільки для двох…

Місяць метнувся туди і сюди,

Наче хотів розшукати сліди,

Там, де черемхою пахли сади,

Там, де хатинка з трави-вереди,

Там… Але краще туди не ходи…

 

* * *

Що упало те пропало в небі місяць молодий,

Всіх колишніх перебрала той такий, а той сякий…

Та мені цього замало, Боже милий, душу крий,

Вчора в ноги небо впало от бери його й бери…

І напряла, і наткала, і ще наче не стара,

Як з криниці воду брала вітер ляду підпирав.

І носив, як навіжений білий світ туди-сюди,

як ромашок цілу жменю, ще три пригорщі біди…

Що упало те пропало, і пройшло як сміх і гріх…

Може я колись кохала,

Як ніхто, одна за всіх…

 

ТРОЯНДОВИЙ ГРІХ

Сприймай мене такою, як я є:

Сучасну, випадкову і хвилинну.

Якщо на двох життя нам не стає,

Давай його у вічності зупиним.

Візьми мене такою, як я є:

Далекою і водночас близькою.

Давай цей вечір просто розіп’єм,

Так манить він трояндовим настоєм.

Запам’ятай такою, як я є.

А я тебе забути вже не зможу.

Давай залишим згадку навзаєм,

Лише на тебе і на мене схожу.

 

СПОКУСА

(романс)

Не спокушай мене думками,

не спокушай, не спокушай,

Бо ходять ангели над нами.

І затуляють неба край.

Навіщо нам така спокуса,

Навіщо Вам, навіщо Вам?

Я все життя любити вчуся –

Не довіряюся словам.

А ніч прийшла, стоїть, як мука.

Вона моя і нічия.

І загубилася розлука,

В краях у Ваших як і я.

Немає відчаю спочинку,

Душі сум’яття через край.

Я – жінка! Чуєте я - жінка!

Я – грішниця, але й свята.

Лежить натомлене чекання,

Із телефоном на плечі.

І гріє Ваше ніжне:«Пані,

Скажіть іще щось, не мовчіть…»

Не спокушай мене думками,

Не спокушай, не спокушай,

Бо ходять ангели над нами.

І затуляють неба край.                         

 

 

 

                                                                   

ЧОЛОВІЧИЙ ДЕНЬ

(один день із записника)

Сьогодні була середа. Така собі звичайна будня середа. День якийсь видався кволий і сонний. Ходили хмари, як примари, аж у душі хмарилося. Пригадала… У мене ж відпустка. То ж відпускаю всі думки праведні і грішні, ген-ген хай летять он на оту вишню. Там повсідаються і гойдаються собі, і гойдаються. Лежу, лінуюся. Кажу душі:

« Помовчимо…»

10 -а ранку.

Мовчання порушив дзвінок телефонний. Ох уже ці мобільні… Мобільно вмикають, мобільно зривають, мобільно питають…

-Доброго дня, мила пані!

-Доброго, - кажу на звертання.

-Як ся маєте?

-Чом притихли, не відповідаєте?

Чи козаки вже інші за Вами пантрують?

Чи з козаком яким думки ночують?

У відповідь посміхаюся дзвінко,

Бо я – жінка, я – вільна, я – птиця,

Я – жінка – самиця…

( А крізь шпарини думок: А він сам?.. Самець, Вовк?..)

Але мовчу, тільки сміх, як калейдоскоп, кручу-верчу.

Різнокольоровими камінчиками у відповідь кидаю,

А він собі складає.

Наче з тих камінців щось путнє придумає.

-           То як Ви там без мене?

-           Вже листя буяє зелене, вже вітер гасає шалений.

-           Той вітер від мене.

-           Ой, як заплутається у Вашім волоссі. То будуть цілунки мої ліпші від тих, що залишив на прощання на пальцях.

-           Ах, Ви, - спокусниця!

Дякую, жартую. А душеньку, а тіло чатую, чатую.

І останнім камінцем у ціль поцілюю.

- Ой, красива б я була у руках чоловіка, якби знала, що він щастя дасть мені довіку.

Тиша. Без коментарів. Його голос десь побрів через гори, через доли, отуди, де доля долом, отуди, де є вона – жінка мила чи єдина? – дружина?..

Це він зна… О! Це він зна…

І вклонивсь доземно на прощання чемно.

Дивина, дивуюся. Та вже й не мордуюся. Так собі лежу, читаю, гори дум перевертаю.

11 -а година.

- Добрий, зіронько ясна!

Добрий, панно красна.

Де ти? Що з тобою? Як?

Обізвалась. Добрий знак.

Я люблю тебе усяку: і гірку, й солодку,

Грішну й грізну, різну…

- Отакої. Я мовчу.

А в душі кричу, кричу

І бунтую.

І бинтую рану, що мене катує.

-Я не хочу знати Вас.

Він шепоче:

-           Ще не час…

-           Твої руки. Твої очі сотворив Вселенський зодчий.

Із пісень пташиних, із обіймів солов’їних.

Ти, як писана з картин,

Бачу я, лиш я один.

Я втікаю, не питаю, де оті стежки до раю, що мені ти так шукаєш?..

-До побачення! Прощайте!

Більш нічого і ніде…

Він же сильний, верх веде.

-Якщо нині не моя ти,

Хай так буде. Перебудь.

Я ж посію коло хати

І чар-зілля й руту-м‘яту.

Буду в грудях колисати
Те, що ти змогла віддати

Ще тоді, серед зими,

Де були з тобою ми…

Я втікаю, щоб не чуть,

Я світ заочі помчу.

От і все. Мене нема.

Та дарма.

Він услід мені:

-Іди…

Тільки знай, твої сліди

Яфіалками засію,

Болем серця обігрію

І нехай вони цвітуть.

Я молитимуся зрання,

Щоб зійшло моє кохання.

Якщо ж ні - то так і буть.

Стану в полі за курганом

І з мойого серця-рани

На оцю земну красу краплі крові принесу.

Зацвіте в степу заграва,

Світу усмішка лукава

Скам’яніє у очах баби скіфської.

А ти, ти світи мені, світи!..

Телефон аж перегрівся,

Потом сам від того вмився.

Я ж ні мертва, ні жива:

Господи! Овва! Овва!..

Все. Готуюся до бою.

Хтось всевладною рукою не дає мені спокою.

Знов дзвінок. Незваний гість: 06638…6…

-           Так. Я слухаю.

Гудок! Знов і знову той дзвінок.

-           Я вас слухаю…

-           Добридень! Люба пані! Ви – мій Відень! Мій – Марсель! І – мій Париж!

Стоїте між до… і між…

В днині тій чи тій добі, де шукаю алібі.

Бо до вироку так близько, а в любові слизько, слизько…  

Біля Вас завжди лечу…І від Вас завжди свічусь!...

І без Вас про Вас мовчу…

Ви - моя мадам Кліко!

-           Отакої! Отако!..

Вже тепер дивуюсь я. Ще із ранку - нічия. А тепер… І хто б це знав:

Штудіює:

-           Так ніхто не кохав…

Це ж Сосюринський політ помережив білий світ,

Щоб сьогодні зрання отаке кохання!..

Не було цьому щастю ні краю, ні меж…

Тільки хто ж я для нього?

Для мене він теж?...

Попрощались красиво.

Думки шурхотіли.

Що від мене сьогодні мужчини хотіли?

Що їм треба? Невже доторкнутись до неба?

Та до нього так високо, наче до себе…

-           Добрий день!

Отакої! І цей обізвався.

-В позачассі отому я з вами стрічався.

В тому дні і у тому шаленому світі,

А Ви досі чудна, схожа трішки на літо.

Біля самого синього, синього моря,

Де співали нам хвилі згуртованим хором,

Письмена на піску і зітерті картини.

Ви мене пам’ятати повинна…

- Пам’ятаю! Авжеж. Я, таки, пам’ятаю.

На сторінці останній тебе загортаю.

-Вибач. Тут мене терміново питають.

І зникаю у просторі. Просто зникаю.

Все. На цьому кінець. Це вже мука. Хтось кайдани мені одягає на руки. І я глухну від ввічливих ваших «алло!»

Що було - то було,

І вже більше не буде.

Просто будні настали. Безвихідні будні.

По яких я, збиваючи ноги, блукаю

І шукаю, шукаю, чекаю, чекаю.

Озорись, озовись, як хула, а чи слава,

Ярославна гука, князе мій Ярославе!

Наче з неба всього позліталися птиці.

Я стояла з тобою в прадавньому віці.

Ти очима мене погукав за собою

У бузкові гаї,

На місток із любові.

І носив мене ждану і рідну, і любу,

Посадив на бамбетль із правічного дуба.

Запалив той вогонь, що горить не згорає.

І той час, і той день віднесла б я до раю.

У перини легкі, як у мамині руки,

Нині долю поклав із важкої розлуки,

І в долонях своїх моє серце носив,

Милий Господи, і сохрани, і спаси.

     Ранком душу вмивав у бездонній криниці.

   А на дні танцювали то хмари, то птиці.

   І кружляла весна в сукні з білого ситцю.

   Сонце мружилось сонячне і смуглолице.

   І питалась: «Ну як вам любилось, велося»,

   Промінцями моє золотило волосся…

   Всюди, всюди було на очах, на колінах…

   Ти - мій Бог, ти – мій гріх, ти – моя половина.

   Танцювала круг нас в нашім щасті хатина,

   Бо з учора для тебе я стала дружина.

   А край битого шляху заквітла ожина…

   Час спинись! Я цей сон додивитись повинна…

Львів-Тернопіль-Вінниця

Бамбетль –ліжко-лавка з опертям (походж. з польської);

Пантрувати – виглядати кого,-, що-небудь;

                         чекати на когось, щось;

                         стежити за ким-, чим-небудь.

                         ( академ. Тлумачний словник)

 

 

ПОВІНЧАНІ СТЕПОМ

(драматичний монолог)

                                                            Тут ходить пам’ять доторком пера,

                                                             І степ оберігає наші тіні …

                                                                                                             авторка

 

Соломонова Пісня над піснями (р.1.7.)

«Скажи ж мені ти, кого покохала душа моя?..»

Закричалось і затужилось,

Степ обіцяне віддає…

Як любилось “ не долюбилось,

Хай святиться ім’я твоє!

Білий світе, на білі крила

Ти візьми мене ще, візьми!

Я ж любила, не долюбила,

Середзим‘я, серед зими.

Білим небом накрию хату,

Нічці, ніченьці постелюсь.

Нагукаю його на свято,

Біле вогнище розпалю.

За снігами, за білим, білим,

Спрагу в келихи розіллю.

І на білім, на білім тілі

Всі гріхи свої відмолю.

Біле сонце іде зі сходу,

Долі в ніженьки помолюсь.

І в степу на самісінькім споді

Відлюблю, як ще не люблю…

Розповім вам історію про дві самотні душі, які зустрілися на роздоріжжі вічності й часу, в сум’ятті відчаю й безнадії, де здавалося вижухло і небо, і тіло. Та озвався степ голосом любові, настояний на польових травах, та принесли горобчики райдугу й поклали до ніг баби половецької.  

Нічого не буває рано, нічого не буває пізно, все буває тільки вчасно… Вітер піднявся зі сходу. Спурхнув з акації на клена, перевернувся через голову, як хлопчисько, а потім розпластався у густій траві, а мурашенята “ «шві, шві…» і навколо тиша… Скраю степу курган, і там починається інь чи янь… І там оживає давно забута душа. І усміхається спідлоба лукаво баба половецька… Сувої світу перегортає, мріє проти сонця, мугикає щось, чи співає. ... А то вже хто його знає… Бо в усі дні, в усі часи любов народжується з краси. А баба тут скраю степу стоїть сотнями літ, вже на неї молиться світ. Молиться і питає, де ж те щастя, що називається Раєм?...

Вони були прості й звичайні. А все інше відомо лише тайні, у якій народилися їхні імена дивні та непередбачувані. Бо в кожної любові вони свої, щоб не дай Боже у світі людному не сплутати, не загубити. А ними дихати й молитись…

І заграла музика серця, і почала свої співанки співати вічна бранка степу. І була та пісня про сонце, небо і час, про вас, про нас…

Пісня народжена з любові.

Дослухалася і я, як вічна половецька небожителька слова в рядочки сплітає, оксамитом небес засіває, а вітерець те зерня розвіває і на увесь степ шумить: жити – любить, любити – жить…

Соломонова Пісня над піснями: 8,9,10;

«Голос мого коханого!.. Ось він іде, ось він скаче горами, по пагорбах вистрибує… Мій коханий подібний до сарни чи до молодого оленя… Мій коханий озвався й промовив до мене: «Уставай же, подруго моя красна, й до мене ходи! Показались квітки на землі, пора соловейка настала, і голос горлиці в нашому краї лунає!»

 

Молитва Половчанки

Я прошу Вас, Боги величні!

Я прошу Вас, благаю!..      

Вчора я ще бродила, вигнана з пекла і раю.

А нині, а нині… я знаю,

Що через сто доріг, виярків і рік

Є на землі один чоловік,

У якого схоже з моїм серце,

Душа високо літає,

І він все вже про мене знає.

Бо сідали голуби зранку на хату,

І заходило сонце у вікна спитати,

Чи накриваю столи на свято?...

Послухайте, Боги величні!

Зберіться на вашому вечірньому віче

Та й порадьтеся гарненько,

Чи є місце нам двом у цьому світі?

Бо сопілка заграла на вітрі…

Ой, повій, вітре, через гору…

Ох, ота гора. Вона знову вибира…

Бо було давно те, знаю:

І як доленьку бабусі моїй нараїв на базарній площі папуга,

І як лягла для неї чорна смуга “ через усе життя…

А сказано було так:

«Щастя твоє, красуне, не за горами, а за горою…»

І назвав і ту днину, і того чоловіка, що стане мені дідом, а їй мужем.

А потім будуть війни, а потім і не дуже…

Небагато щастя того… Зате горе сиділо на печі, в хаті, ще й коло двору.

Ой, моя мудра бабусю, всьому гідному у вас учуся. І мамину пісню співаю, як соловейко у гаю: «Тіх-тіх-тіх! Тьох-тьох-тьох! Ай-я-я, Ох-ох-ох!..»

Як же гарненько щебетав,

Бо той соловейко солов’їху мав.

Ото ж і співав.

Боги величні і всі святі!

Пустіть! Грішну мене, пустіть!

Піду в одній льолі,

Стану в чистому полі,

Вмиюся росою,

Загорнуся травою,

З квітів постіль застелю,

Очі сонцю затулю,

Ніч високу запалю,

Не скажу, що люблю.

Бо слів на світі багато,

Нащо їх роздавати?

Покладу в голови сміх,

У серце - муку,

І віддам йому руку з розлуки.

Бо тече ріка життя – чорне днище.

А душа вже втомилася,

Хоче високо, вище…

Аж на оту гору,

Де курган під небом вріс

У степ скіфо-сарматський,

Половецький, зорехватський.

Зійду на курган. Кличу…

А в кургані дріма вічність.

Дрімає, дрімає…

А хто глибше добереться,

Той про вічне взнає.

А вже сонце - на край неба,

На ніч повертає.

А я стою виглядаю

Край землі, край долі,

На високому кургані, у широкім полі.

А як перший раз покличу,

Покличу – душею,

Що заплаче від радості рідненьке Грушеве.

А вже другий раз покличу “ так у саме серце.

Ой, впустила я відерце та й на саме денце.

А як третій раз покличу – то вже білим тілом.

Принесіть мені, лелеки, принесіть на крилах

Дрібку солі, краплю сонця, неба із криниці,

Щоб те щастя замісити на святій водиці.

І купатись, і радіти, вдягатись святково.

Тричі голову схиляю до тебе, Любове!..

 

Заспів

Ой, леле, леле, – день пливе за хмари,

Ой, леле, леле, що там за біда?

Ордою йдуть чи турки, чи татари,

Чия ж оцього разу та орда?

Чия, чия? Поляни чи древляни,

Чи половецькі сіті на вітру?..

Мовчать, мовчать насуплені кургани

Лиш тирса вслід посвистує: «Ату!...»

Ячить красуня в небо половецька,

Кульбаба їй у очі сипле цвіт,

І на щоці сльоза уже, здається,

І серце обертається на схід.

Була ж вона для когось незвичайна

І вимріяна, бажана була.

І бились войовничі половчани,

І скіфи не жаліли свій булат.

Тепер отут в степу стоїть торішня,

І кличе серце серденьком: «А-у-у!!!»

І вже не баба, а висока пісня

Ногами розколихує траву.

Зайду у степ глибокий на світанку

І за світ серце випущу – лети!...

І кличе хтось: « Чарівна половчанко,

Світи ж мені іще, не одсвіти…»  

 

Половчанка

Я Вас украла посеред зими,

Украла - очі небом зав‘язала.

Десь я, десь Ви, іще немає «ми»,

Та закрутилася земля і стала.

Жінки – вони спиняють час на мить,

А потім душі грішні п’ють уволю.

Це “ як окраєць сонця відломить

І обпектися, й не почути болю.

Гукаю Вас, маню у вільний степ,

Де нас пізнає кожна кураїнка.

Там баба мудрим поглядом пряде,

Давно знайома скіфська українка.

Питаєте: це ж із яких країв

Я так ішла… І коло серця стала?

Ви гляньте в очі баби і мої,

І більш нічого. Я усе сказала…

Соломонова Пісня над піснями 11;

«Яке любе кохання твоє, сестрице моя наречена! Скільки ліпше кохання твоє за вино, а запашність олив твоїх – за всі пахощі!»

Закоханий Мудрець

Чарівна моя Половчанко! Мрію про тебе! Страшенно скучаю!

Останнім часом став таким жадібним до життя. Дивлюся на небо, на безкольоровий світ зими, а в душі – весна…

Бо у цьому світі з’явилася ти! Моя квітка, ніжна й така тендітна, така несподівана. Але така жадана. І в душі надія ожила, і мрія проросла. Мені так легко й тепло на душі. Хай буде так!

Я ревную тебе до усього світу, до того, що любиш, до того, що - ні. До всього – крім степу, бо він – брат мій!

 

Чекання Половчанки

Я чекаю тебе чеканням,

Отаким, як іще нема.

Я кохаю тебе коханням,

Про яке ще не знаю сама.

Я придумую очі, руки

І вітрами думки атую.

І вже знаю, що від розлуки

Ти, єдиний, мене врятуєш.

 

Сповідь Половчанки

Я сповідуюсь нині тобі.

Це потрібно, потрібно навіщось.

Випускаю у вир голубів

І в душі розквіта попелище.

Знаєм вже, де царі, де боги,

Де рутина, безвихідь і днище.

Як нагострюють ніж вороги,

І про вічне, й про вище, про вище…

Знаєм, як роздавать і збирать

По камінчику, Боже мій, долю.

Та приходить незвана пора

І думки випускає на волю.

І болить, і кричить, і співа,

Вже давно заморожене тіло.

Так бува, так напевно бува,

Здоганяй, я уже полетіла…

Соломонова Пісня над піснями (7, 8)

«Голівка твоя на тобі – мов Кармел, а коса на голівці твоїй – немов пурпур, “ полонений цар тими кучерями! Яка ти прекрасна й приємна, яка, о кохання в розкошах!»

Передчуття Половчанки

Я знаю: Ви мене цілуєте,

І знаю, як, і знаю, де…

Я знаю: Ви мене віншуєте,

Так, як нікого, і ніде.

І ведете у залу тронну,

Де всіх сильніший буде страх.

І як душі тепер бездомній

В моїх згубитися руках?

Я знаю: Ви в мені ночуєте,

Я знаю більше, і- мовчок…

Дзвінко! Ти чуєш, дзвінко!..

Нащось о цій порі,

Кажеш, ти стрітив жінку,

Світить он де - вгорі…

Лунко!... Ой, дуже лунко!..

А-а-а!… І вже не дістать…

Падають поцілунки,

Як їх ще хочу знать.

Як їх ще хочу бачить,

Як їх ще хочу пить…

Значить, це все щось значить -

Просто когось любить.

 

Закоханий Мудрець

Ось твої очі дивляться в душу довірливо, з надією.

О, Господи! Ти що зі мною робиш?... Перевернула душу!

О, Боже мій, так хочеться кохати!..

Соломонова Пісня над піснями

«Мій коханий – він мій, я ж - його… (16) Ночами на ложі своїм я шукала того, кого покохала душа моя… шукала його та не знайшла… Хай устану й нехай я пройдуся по місту, хай по вулицях та на майданах того пошукаю, кого покохала душа моя!..»

            Сум’яття душі Половчанки

Це здається так просто, так просто,

І в житті так, напевно, бува.

Хтось придумав намріяний острів,

Де любов іще й досі жива.

Ми її по краплині збирали

Ще тоді, ще тоді, ще тоді…

І серця лиш по сонцю звіряли,

І годин не ставало в добі.

А тепер хтось гукає на свято,

Знов на острів мене - нічию.

Кожне слово – то сонячне злато,

І душа носить душу мою.

Обережно іду, спотикаюсь,

Мучусь боляче, болем свічусь.

І не каюсь, не каюсь, не каюсь,

І любити по справжньому вчусь.

І молюсь, і стою на колінах,

І болить, як на битому склі.

І мене, і його половина

Вже вписалась в картини Далі…

 

* * *

Щось шелестить красиве

У глибині душі.

Хтось мене ощасливив.

Хто ж він такий? Скажіть…

З вуст рвав малину згубну,

Наче терпке вино.

Був мені рідний, любий,

Знаний давно-давно.

Потім у царство квітів

Серце моє носив.

І перед білим світом

Долі мені просив.

Золотом вислав стежку,

Ген, аж туди, туди,

За небеса, за межу,

Де ще нема біди.

День догорає дзвінко,

Пада туман до ніг.

Є чоловік і жінка,

І вічно земний гріх.

Соломонова Пісня над піснями

«Яке любе кохання твоє. О сестрице моя, наречена! Скільки ліпше кохання твоє за вино, а запашність олив твоїх – за всі пахощі!...»( (10);

Уста твої крапають мед стільниковий, моя наречена!, і мед, і молоко під твоїм язичком, а пахощі одежі твоєї – як ліванські ті пахощі!» (11); Лоно твоє – сад гранатових яблук з плодом досконалим…»

 

Спрага душі

Іди, іди, і будем раювати,

Горить вже тіло не одну добу.

Бери мене чужу і не засватану,

Неси мене, як прокляту судьбу.

За білий світ, а чи за край, не знаю,

Туди, де тіло з тілом відболить.

Де арфа серця щось таке співає,

А губи шепчуть: «Пить, любити.., пить…»

На золотому березі печалі

Візьми мене і вже не загуби.

Ми чверть століття, Господи, мовчали,

І гріли небо, наче голуби.

Гніздечко звий у пазусі, на денці,

Таке маленьке, щоб ніхто не знав.

Я поселюсь в твоїм великім серці,

Серед васильок, грициків і трав.

Сьогодні так любити вже не модно,

Скажи, де так востаннє раював?

Чи рай отам, де сонце йде зі сходу,

Чи рай отут, де ти мене пізнав.

Закоханий Мудрець

Люба моя Половчанко! Квітко моя степова!

Потрошку починаю приходити до тями після романтичного вечора, безумної ночі й «хворого дня». І хоч ще горять на губах моїх твої поцілунки, хоч досі відчуваю тепло твої обіймів, хоч невловимо живе в мені аромат твоїх парфумів і твого тіла, “ все, що було тільки вчора… тільки вчора… сьогодні видається чимось зовсім нереальним, феєрично-казковим.

Звичайно, все. що було, – це безумство. Безумство сердець і душ, доведених до відчаю сірою буденністю й прозою повсякдення, викликане прагненням великої любові, яку ми пізнали хоч на коротку мить. Я вдячний долі й тобі за такий щедрий подарунок. Наша зустріч може видатися не таким уже й великим подвигом з мого чи твого боку, але ми змогли перемогти в собі відчаї й страх незвіданого, доторкнутися один до одного не лише душами… Я пив і не міг напитися з твого чистого джерела й розлучався з тобою спраглий і невтамований… Я ще більше люблю тебе. Я ще більше прагну тебе. 

Половчанка

Ходять дзвони небесами,

Радіють, радіють.

Обнімемось голосами,

Більше ж не посмієм.

Через далі, через долі

Мучимось ночами

І йдемо до тіла храму,

Як святі прочани…

Соломонова Пісня над піснями (р.6.1.2.3.)

«Куди твій коханий пішов, о найвродливіша з жінок? Куди спрямував твій коханий? Бо ми пошукаємо його із тобою» (1.)

«Мій коханий пішов до садочка свого в квітники запашні, щоб пасти в садках і збирати лілеї» (2.)

«Я належу своєму коханому, а мені – мій коханий…» (3.)

 

Свято половчанки

Учора приходило свято,

Бо вчора була неділя.

Стрічала його радо,

Як водиться, хлібом-сіллю.

Садила його на покуті,

Поїла його чар-зіллям.

І падало серце покотом

На щедрім оцім застіллі.

Стелила м’якеньке ложе,

Це бачили тільки стіни.

А ще я була гожа,

Легесенька, як пір’їна.

І бажана, і красива,

І в щасті своєму радісна

А ще я була щаслива.

Маріє Пречиста, радуйся!

Бо вчора була неділя,

Бо ще у вазоні свято

І поцілунки на тілі,

І усміхається хата.

І засинаю тепло,

Серцем твоїм помічена,

І лебедить над степом

Пісня кохання вічна.

Закоханий Мудрець

Роздуми передсвітом…

Мінлива й нетривка, як серпанок, як туман над річкою. Та даремно осягти жінку! Вона й сама не знає, чого можна чекати від себе завтра… А коли вона - поет!? Ой!-ой!-ой!!! Я щасливий тобою…

Половчанка

Ти казав мені: «Підемо небом…»,

Ти водив мене білим полем.

Ти казав: «Біля мене тепло…» “

Бо такою буває доля…

Із якою ти в позачасі,

Із якою ти й сам поет.

Це, здається, в Еклезіаста –

Вічне все… Суєта, суєт.

Та проснулась Душа-Мадонна,

Ніжно дзвонами - «дзень-дзелень…»,

І піснями від Соломона

Ти оспівував новий день.

Світе білий, постій, не застуй!

Дай подумати, осягнуть,

Що воно за таке “ щастя?

Як у ньому щасливому буть?..

Соломонова Пісня над піснями (р.5.16)

«Уста його – солодощі, і він увесь – пожадання… Оце мій коханий…»

* * *

І п‘ю із вуст твоїх високе небо,

Високе небо і великий гріх.

І за курган ховаюся від себе,

Від язиків і від очей чужих.

Над нами очі Бога сині-сині,

А біля нас багнети і дими.

Нас вже нема, є тільки тіні, тіні,

А тіні схожі на таких, як ми.

До тебе, ніжний мій, подать рукою,

Передсвітом у щастя на краю.

Іди в мій світ, де я іще з тобою

По саме серце вкопана стою.

Соломонова Пісня над піснями (р.7.7.8.);

«Яка ти прекрасна й приємна яка, о кохання в розкошах! Став подібний до пальми твій стан, твої ж перса – до грон виноградних! Я подумав: виберуся на цю пальму,

схоплюся за віття її, “ і нехай стануть перса твої, немов виноградні ті грона, а пахощі дихання твого – як яблука!...»

Закоханий Мудрець

Тихо, наче скрадаючись, падає сніг. Дрімається й думається про тебе. Глухо прогуркотів потяг. От би з ним до тебе, до теплих твоїх грудей, ніжних рук, слухати оксамит твого голосу. Вірші про степ, зачарований сніговою безмовністю, степ, сповнений таємниці солодкого очікування…

Мої муки солодкі. А ревність від заздрощів. Я заздрю сам собі через те, що ти є у мене. Ти моя!!! Сьогодні й назавжди! Ти “ пісня кохання…

Соломонова Пісня над піснями (16);

«Прокинься, о вітре з півночі, і прилинь, вітре з півдня “ повій на садок мій: нехай потечуть його пахощі!. Хай коханий мій прийде до саду свого, і нехай спожив плід найкращий його!...»

 

Половчанка

Ти мені небом даний,

Ти мені Богом зісланий.

Нині ти – мій коханий,

Позначений днями й числами.

Доріжкою з півдня до півночі,

Думкою навмання.

Сонцем серед середночі,

Просто земним данням.

Тайною на дні моря,

З неї б себе почать…

Ти, наче Реріха гори:

Дихають і мовчать…

Закоханий Мудрець

Я знаю: плакала твоя душа, коли зі мною ти прощалася… Навіщо? Чому?.. Злякалася?..

Прощання половчанки

У мене болю повні груди,

І він болить.

Навіщось монотонний грудень

Пообіцяв мені любить.

Без виправдань, прошу, будь ласка,

Бо це вже буде перебір.

Це, так собі, – різдвяна казка,

До мене в двір.

І небо виключно святкове:

Шептало, сипало, цвіло.

І це було не випадково,

А чомсь було.

Не треба фраз,

О, вічні фрази “

Бальзам для вух.

Я не пізнала Вас одразу

на дух.

А Ви мене вже розкрадали згори до п’ят,

І не повірите, програли. Вам – мат!  

Ця гра призова новорічна

Палила кров.

Ця феєрія феєрична,

І жінка дуже романтична

У цьому проклятім сторіччі

Ще відгукнулась на любов…

Закоханий Мудрець

Читаю тебе, й знову безодня… Як вловити тебе? Як залишити коло серця? Знаю, знову спурхнеш, як горобеня, і полетиш мучитися далі… Я ж так хочу, щоб була ти щасливою. Та, на жаль, – це Закон вічної невтамованої жаги незвіданого, як у «Фаусті». У відчаї стою перед вибором: кохати земну жінку чи небожительку?.. 

Соломонова Пісня над піснями (р.8 6.)

«Поклади ти мене, як печатку на серце своє, як печать на рамено своє, бо сильне кохання, як смерть, його жар – жар огню, воно полум’я Господа!»

* * *

Ми з тобою сьогодні ходили у ліс.

Хтось би просто сказав: «На природу…»

Там зайчина ялинці гостинець приніс,

А сороки - зимову погоду.

А горобчик всю ніч, не зімкнувши повік,

Нас уздрівши, здивовано кліпав.

І прощався із нами натомлений рік,

І під ніс щось тихенько мугикав.

Це було? Не було… Це уява моя,

Біля тебе ходила, бродила.

І сосна молода, вже сама не своя,

Відчайдушно у вирій просилась.

Біле небо, як постіль, тобі постелю,

Переказую вітром зі сходу:

Що учора, сьогодні і завтра “ люблю

Твою мудрість і розум, і вроду.

 

Соломонова Пісня над піснями (р.7 11);

«Я належу своєму коханому, а його пожадання – до мене…»

* * *

Ой, чи ждала, чи не ждала,

Душа душу виглядала.

З того боку, з того краю,

Може, з пекла, а чи раю?

Ой, не знаю вже, не знаю…

Бо музика в серці грає

І співа життя моє.

Ніч приспати не дає

І сміється, і сміє…

Бо приходив вчора в гості  

Хтось розкішний, наче сад.

Бо приносив вчора гість мій

Цілий кошик зорезнад.

І квітчав стрічками душу,

Тілу крила наміряв

І за пазуху клав груші,

Смакував, і не питав…

Відкупорив серця соти,

Мед збирав з колін, чи сік?

Я питалась, хто ж ти? Хто ти?

Хто “ єдиний чоловік?!.

Ще вміщав той гарний кошик

Медуницю, солод трав,

Очі райдуг, сни волошок,

Те, чого ще й сам не знав.

І на ярмарці сорочій

Душу хтось мені віддав.

В ній були і серце, й очі

Й той, хто цим ярмаркував.

Закоханий Мудрець

Вивчаю тебе між рядків. Хочу осягнути – хто ти? Мінлива й невловима. Згадав Сковороду: «Світ ловив мене, та не спіймав…»

Половчанка

Це все уже було до нас,

Коли у відчаї спинився час.

І те, що в нім мовчало до пори,

Посипалося, як пухнастий сніг згори.

Знов я мала летіла на санках,

Мала-малюсінька в твоїх руках.

На гору лізла… Ох, оця гора…

Вона мене і досі вибира.

І мчить у вирій, осягати вчить.

Це так непросто саночки возить…

Закоханий Мудрець

Лише маленька грудочка снігу ще нагадує про тебе й гріє мою самотність.

Намагатися обдурити час?! Даремні потуги.

Час невблаганний, безжалісно перемелює наші долі, болі, пристрасті, кохання… Кохання! Мабуть, лише воно залишається хоч у спогадах та ще у віршах. Я в чарівному полоні твоїх очей, рук і слів. І нічого іншого не треба.

Згадалося, як у Біблії, з книги Еклезіастової (7.8) «І знайшов я річ гіршу від смерти – то жінку, бо пастка вона, її ж серце – тенета, а руки її – то кайдани!... Хто добрий у Бога – врятований буде від неї, а грішного схопить вона».

Яке ж Вона зло!!!??? Лишаюся грішним… в ЇЇ оковах, в ЇЇ Любові…

Чарівна моя Половчанко! Страшенно сумую. Вірю! Надіюсь! Люблю! Твій Сивий, Самотній, Степовий Вовк.

 

Від авторки

А вже коли усе мине у світі,

Закотиться за обрій - та і край,

Як в Марка Твена дочитає вітер:

«Там, де була вона, отам був рай».

До читача:

Якщо у Вас виникне питання: Чому? І саме такі образи обрала автор для свого монологу?.. Погортаємо сторінки історії, які звучать ось так:

«Половці, ( з європейських і візантійських джерел – кумани) тюркомовний кочовий народ. Поява на теренах історії кінець Х1 початок Х11 ст. Історик та етнолог Л.М. Гумільов стверджував, що половці брали участь в етногенезі українців.

Релігія: Тенгріанство з верховним Божеством Тенгрі ( високе синє небо) і Умай ( його дружина –земля). Поклонялися звірям, особливо ВОВКУ, якого вважали своїм предком тотемом».