КУШНІРЕНКО Іван

|

 

Біографія 

KuchnirenkoIK

Іван Кирилович КУШНІРЕНКО народився 1 січня 1947 року у станиці Чорноріченській Псебайського району Краснодарського краю в сім'ї селян-українців, що свого часу втекли туди від голоду із Запорізької області.

Загальну середню освіту отримав у Гуляйпільській середній школі-інтернаті (1965 р.). Пізніше (1970 р.) закінчив Запорізький державний педагогічний інститут (філфак, українське відділення), Львівський державний університет ім. І.Я.Франка (факультет журналістики, 1990 рік).

У 1968 році після закінчення третього курсу був відраxований з педінституту разом із двома студентами і викладачем, кандидатом філологічниx наук, доцентом Віктором Антоновичем Чабаненком за любов до української мови.

Після року роботи на Дніпровському електродному заводі газівником мереж був поновлений в педінституті на четвертий курс.

Кілька років (1970-1976) Іван Кирилович викладав українську мову та літературу в Полтавській школі-інтернаті Гуляйпільського району. Вся ж подальша його професійна доля пов'язана з районною газетою, де трудився з вересня 1976 року до вересня 2011 року кореспондентом, завідувачем сільгоспвідділу, заступником редактора. Із жовня 1991 року і до виxоду на пенсію (2011 рік) очолював колектив районної газети «Голос Гуляйпілля».

Журналістика вабила І.Кушніренка з юнацьких літ, бо ще з 1965 року він співробітничав з районкою. Очоливши у 1991 році «Голос Гуляйпілля», Іван Кирилович сповна віддався творчій праці журналіста. З-під пера головного редактора газети постійно з'являлися репортажі, статті, зарисовки, інтерв'ю про хліборобів, робітників, учителів, працівників культури, ветеранів війни і праці, про земляків, які своїм невтомним самовідданим трудом, ратним подвигом на фронтах Другої світової війни прославляли і прославляють Гуляйпільський край. Певним підсумком багаторічної журналістської роботи Івана Кушніренка стала книга «Степовики» (Історія газетним рядком), яка вийшла у 2010 році у видавництві «Дніпровський металург» (м. Запоріжжя).

Відомий І.К.Кушніренко і як автор художніх творів, у яких світло і трепетно описує неповторну красу степового краю, рідний куточок землі, де зріс, набрався сил і снаги. Йому належать оригінальні вірші, новели, повісті, видані окремими збірками («Клин зеленого жита», «Жайворонки над степом», «У степу», «У степовій глибинці», «Запах прив'яленого літа», «Подарунок осені», «Співуча криниця», «Добрий знак», «Відгоріла зоря», «Вітри моєї долі», «Гніздо сивого птаха» (2023 р.), «Полинові тумани» (2024 р.), роман «Сиві жита», присвячений батькам.

Глибока повага до своїх коренів, історичного минулого визначила на десятиліття іще один напрямок діяльності невгамовного Івана Кириловича - краєзнавство. Захопившись вивченням історії літературного руху на Гуляйпіллі у 1999 році, він вже не зміг зупинитись у дослідженнях минувшини багатої на події, талановитих і знаменитих людей своєї малої батьківщини. Разом із відомим місцевим краєзнавцем Володимиром Іллічем Жилинським І.Кушніренко підготував і видав понад 45 книг з історії Гуляйпільського району.

У 1999 році побачила світ книжка «Чисті джерела», далі «Література Гуляйпільщини» (2002), «Фольклор Гуляйпільщини» (2002), «Преса Гуляйпільщини» (2005, 2006) в двох томах.

Великий цикл у творчому доробку займають книжки з історії сіл Гуляйпільського району, а саме: «На благословенній землі Добропільській» (2003), «Темирівські обрії» (2004), «Малинівські світанки» (2004), «Успенівський слід» (2005), «Верхньотерсянські зорі» (2007), «Любимівські борозни» (2008), «Санжарівське коріння» (2009) та інші.

Окремий розділ у творчості займають книги про Нестора Махна: «І вічно тополі шумлять…» (2008), «Гоп, куме, не журись» (2008), «Нестор Махно і повстанці» (2009), «Нестор Махно і „Союз бідних хліборобів“» (2010), «Нестор Махно: від анархізму… до республіки» (2013), «Реформи Нестора Махна» (2013).

Книжка «Барон М.О.Корф. Одержимий з провінції» (2009) посіла третє місце у Міжнародному конкурсі, присвяченому визначному вітчизняному педагогу Миколі Олександровичу Корфу, проведеному Бердянським державним педагогічним університетом у 2010 році.

За книжку «Люди Приютненського степу", яка взяла участь у Всеукраїнському бібліотечному «Бібліографічному рейтингу-2018», автор отримав подяку від Національної спілки краєзнавців України за активну науково-дослідницьку та просвітницьку діяльність у популяризації історії рідного краю, а від Українського товариства охорони пам’яток історії та культури у згаданому конкурсі - Диплом у номінації «Колективний портрет» за внесок у збереження культурної спадщини України в особах, подіях, місцях пам’яті задля розуміння прийдешнього.

У 2023 році книжка «Гніздо сивого птаxа» стала лауреатом загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання».

Сьогодні у творчому доробку І. К. Кушніренка 95 книжок.

І.К.Кушніренко член Національної спілки журналістів України з 1984 року, член Національної спілки письменників України з 2023 року.

За свою невтомну працю Іван Кирилович Кушніренко відзначений численними нагородами, серед яких орден «За заслуги перед містом Гуляйполем», регіональні медалі «30 років незалежності України», «За заслуги перед Гуляйпільським краєм» (2004, 2013), і «За розвиток Запорізького краю» (2004, 2009), грамоти і дипломи різниx гатунків.

 

 

Поет,

громадянин, редактор...

 

Нещодавно (2024-го) минуло 34 роки, як поет Василь Діденко (03.02.1937 – 13.04.1990) відійшов у засвіти. Автор 13 книжок лірики, візитною карточкою котрого стала пісня «На долині туман», музику до якої створив композитор Борис Буєвський, а першим виконавцем 1964 року став видатний співак Микола Кондратюк. 

2007 року у видавництві «Дніпровський металург» побачила світ книга Івана Кушніренка у співавторстві з гуляйпільським краєзнавцем Володимиром Жилінським «Василь Діденко – поет, громадянин, редактор». 

«Письменницький портал» пропонує уривок із цієї книги – спогад Івана Кушніренка «МОЇ ЗУСТРІЧІ З ПОЕТОМ» та його наукове дослідження ліричних збірок Василя Діденка «РЕДАКТОР ВЛАСНИХ ПОЕЗІЙ». Із дослідженням варто ознайомитись як досвідченим поетам, так і тим, хто лише розпочинає віршувати. Василь Діденко навіть після виходу збірок «шукав слово». Результат копіткої творчої праці Діденка може стати в пригоді поетам, котрі дбають про чистоту мови.

 

МОЇ ЗУСТРІЧІ З ПОЕТОМ 

1

Із незабутньо-ніжним поетом Василем Діденком вперше зустрівся 1962 року.

У наших зелених Вітрах (назва хутора - І.К.) стояв тихий лагідний червень. А в мене серце розривалося від непевності й невизначеності: я щойно закінчив Долинську восьмирічну школу. Що робити далі? - постало переді мною сакраментальне питання. - Вчитися? Працювати? Сум'яття і тривога переповнювали серце, а тут іще й усвідомлення неминучої розлуки з однокласниками захльостувало тугою, у ці хвилини з глибини пам'яті зринули слова, що до пори до часу лежали там призабуті.

Гудками поїзд розпанаха тишу,

Клубками дим покотить по лану.

І я піду шукати наймилішу

В налиту серпнем рідну далину.

Оте "розпанаха тишу", ніби розпанахувало мою душу, яка стрімко бігла слідом за далеким, незнаним поїздом. Ці зворушливо-вражаючі рядки були співзвучні моєму настрою і вони надовго полонили вразливу душу. Під їхнім впливом і в моїй душі народилися перші поетичні рядки.

Із мелодією діденківських поезій вирушив юний селюк із батьківського дому в широкий світ. Та де б він не був, його постійно переслідували ще й такі слова:

Між травою вітер шаста,

Б'є з-під каменя вода...

Ти кому несеш на щастя

Молоді свої года?

Оця, на перший погляд, простота поетичних рядків, настрій, що вони утворювали й викликали у читача, роз-будили творчу енергію в моєму серці, і воно заспівало поезією, що вихлюпнулася на папір.

Згодом, навчаючись у Гуляйпільській середній школі-інтернаті, дізнався, що поезії, що мене вразили, належать молодому київському поету, який був родом із міста Гуляйполе, Василю Діденкові. І звідтоді забажалося побачити "живого" поета.

2

Як це було?

У Гуляйпільській середній школі-інтернаті під впливом поезії захопився я українською літературою. Поза шкільною програмою багато читав художніх творів, пробував і сам віршувати, написане збирав у товстий загальний зошит. Одного разу насмілився із ним підійти до вчительки української мови та літератури Валентини Федорівни Кириченко й попросив її ознайомитися з віршами й дати консультацію.

Валентина Федорівна уважно прочитала їх і порадила наполегливіше працювати над словом, читати класиків.

- Старайся, щоб словам було тісно, а думкам просторо, - радила. - Читай частіше поета Василя Діденка.

...Тепер я був постійним відвідувачем шкільної бібліотеки. Особливо доскіпливо гортав сторінки "Літературної України", товстих і тонких журналів. Коли знаходив у них поезії Василя Діденка, переписував і вивчав напам'ять.

А восени 1964 року сталася подія, що надовго запам'яталася не тільки мені, а й усім вихованцям школи-інтернату: до нас у гості завітав земляк, відомий уже читацькому загалу, поет Василь Діденко. Запросила його у школу Валентина Федорівна Кириченко. Новина сколихнула не тільки учнів, а й учителів, адже ми ще ніколи не бачили близько живого поета.

Ось незабутня зустріч. Молодий, кремезний, із діденківською усмішкою на устах, із коротким чубчиком на круглій голові, поет зі щирим інтересом знайомився з нашим життям.

- Ти дивись, - казала мені Валентина Федорівна, - як випаде нагода, я тебе познайомлю з Василем Івановичем і ти покажеш йому свої вірші.

Увесь вечір я чекав тієї нагоди, тримаючи за пазухою зошит із віршами. А коли нагода випала й учителька сказала поету про мене, я від ніяковості заховався у найдальші ряди шкільного клубу, де Василь Діденко напам'ять натхненно читав свої, а також вірші Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Сергія Єсеніна, невідомого для мене тоді Василя Симоненка. Захоплено відгукувався про Сосюру й Малишка як про своїх учителів. Тож невипадково Діденко жартома зауважував:

Це для мене зовсім не морока,

Що у віршах тільки синь та синь.

Я - гібрид Єсеніна і Блока,

І Сосюри незаконний син.

Читання віршів Василь Діденко поєднував із цікавими розповідями про столичні літературні новини. Із усього було видно, що він не новачок у літературі. На той час читачі із захопленням знайомилися з його поетичними збірками "Зацвітай, калино" (1957), "Під зорями ясними" (1961), готувались до виходу у світ "Заповітна земля" та "Степовичка" (пішли до читача в 1965 році).

Тоді дізналися ми дещо й про самого гостя. Виявилося, що Василь Іванович народивсь у нашому місті Гуляйполе третього лютого 1937 року в сім'ї механізатора. Для нас, школярів, це було незвичайне відкриття. Хіба може таке бути? - дивувалися. - Щоб справжній поет народився на тій землі, де й ми живемо?

Проживав поет і на Вінниччині, де закінчив Ширмівську середню школу, а пізніше - Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка.

...Довго ходив під враженням діденківської поезії, що полонила своєю некрикливістю, мелодійністю, прозорістю поетичних образів. А яка прекрасна й багата мова поета? Її, здається, пив і пив би, як джерельно-чисту воду, і не міг втамувати спрагу.

На тому вечорі Василь Діденко читав вірші, присвячені Андрієві Малишку, Володимиру Сосюрі. Пригадую рядки із поезії "Сурмач" (про А. Малишка):

Він прийшов, натруджений походами,

Портупею скинув із плеча.

Рідна річка голубими бродами

Привітала з бою сурмача.

Щирими були й рядки, присвячені "Учительці":

В білих яблунях сад обступає дорогу.

Пелюстками й промінням її вишива.

Не знаходжу ніде я дитинства дорогу,

Тільки пам'ять про нього в душі ожива.

Як любили ми Вас, наша вчителько перша,

Як приходили ми з Вами в сонячний клас!

І, обличчя ясні на долоньки зіперши,

Все дивились на Вас, дослухалися Вас!

А поезію:

Білі яблуні! Вдарте об хмари

Молодими руками весни.

Я натхненням дзвінким не одмарив,

Не забув я про щастя човни, -

слухав із розкритим ротом, як і мої товариші-однокласники. А поет захоплено продовжував:

Під рожевими хвилями цвіту –

Дні юнацькі, минуле моє.

Та й сьогодні з любов'ю до світу

Йду туди я, де сонце встає.

Де життя мого ранок бадьорий,

Де од відер дзвенять криниці.

Лине вітер крилатий, прозорий

І лоскоче мене по щоці...

Поряд із іншими поезіями знову мене вразили слова:

Гудками поїзд розпанаха тишу.

Клубками дим покотить по лану,

І я піду шукати наймилішу

В налиту серпнем рідну далину...

А хіба можна було байдуже сприймати Василеві рядки:

Скоро осінь... Та що в тім лихого?

Я ж бо серцем іще не холов.

Зелен-хмелем пропахлі дороги

У твій дім приведуть мене знов...

Я в наївно хлоп'ячій покорі

Над тобою обличчя схиляю.

А у вікна дуби чорнокорі

Нашумлять нам бентежне "люблю".

Скоро осінь... Незлобно і тихо

Привітаймо сьогодні її.

Це ж вона по-весняному диха

На дороги твої і мої.

Правда ж здорово підмічено, що осінь "по-весняному диха".

Треба тут зауважити, що поет Василь Діденко у Гуляйпільську школу-інтернат навідувався не раз, але перша зустріч мала найяскравіше враження.

Підсумком Василевих візитів стало те, що у квітні 1965 року я набрався сміливості і вперше в житті завітав у редакцію Гуляйпільської районної газети "Зоря комунізму", що відновила свою роботу. Несміливо переступив поріг кабінету редактора Володимира Омеляновича Скорика, а виходячи від нього, залишив товстий зошит із віршами на його столі. Якою ж великою була моя радість, коли першого травня побачив свого вірша, надрукованого у газеті. А через деякий час забрав зошита назад. Ретельно прочитаного. Про те говорили помітки на полях сторінок. Як виявилося значно пізніше, мої поетичні спроби читав і правив сам Василь Діденко. Помітки він зробив акуратним каліграфічним почерком і здебільшого простим олівцем (так любив робити тільки незабутній Василь). Біля деяких віршів стояли плюси, біля інших - мінуси, а біля третіх - слова "За Малишком", "За Сосюрою", хоч, як на мене теперішнього, там було дуже багато "За Діденком". Такі рядки як "стрілася в дорозі, руку подала", звичайно, були наслідуванням Василя Діденка, бо хто з початківців не оглядався на майстрів слова і без наслідування когось, звичайно, не обходилося. Той зошит із цупкою обкладинкою, помережаною чорними й зеленими квадратами, довго у мене зберігався, а потім із роками десь дівся, а жаль...

3

Пригадую зустріч, що відбулась із поетом одного суботнього травневого ранку 1985 року.

Редактор районної газети "Зоря комунізму" від'їхав у відрядження, а в мене, його заступника, роботи було по саму зав'язку. Тому вирішив посидіти над матеріалами й у вихідний, хоч за вікнами буяла гуляйпільська весна. Яблуні, вишні стояли у білопінному шумовинні. Цвіли садки. По рясних дощах зеленими хвилями піднялися трави по обидва береги річки Гайчур. Та мені було не до краси природи.

Заглибившись у роботу, не помітив як у відчинених дверях кабінету став поет Василь Діденко, все такий же усміхнений, балакучий, як і при першій зустрічі, але помітно обважнілий. Літа брали своє.

Одягнений був у білу сорочку із розстебнутим комірцем, штани мали невиразний колір, але видно, що колись мали захисний. Ноги без шкарпеток, взуті у розтоптані сандалети, на які налипли шматки грязюки. Холоші штанів підкочені, але все одно забрьохані.

- Привіт, козаче! - привітався поет як до старого знайомого. - Чого сидиш за зачиненими вікнами? А ну, давай, відкриємо їх, нехай цілющий кисень зайде сюди. Хіба можна в таку чудову погоду сидіти в кабінеті?

Моєї відповіді він не слухав.

- А я оце бродив луками біля Гайчура, милувався крупною янтарною росою. Написав листи та оце відіслав хлопцям до Києва. Мабуть, і сам швидко туди подамся. А де редактор? - запитав.

Дізнавшись, що у відрядженні, важко зітхнув.

- Погано, що рідко вірші друкуєте, - зауважив.

Я з ним погодився і зрозумів невеселе зітхання: літературна сторінка виходила раз у місяць, і гонорари були малі. А жити на якісь кошти треба (тоді він офіційно ніде не працював), покликання своє бачив у написанні гарних віршів, які виходили з-під його пера.

4

Це трапилося влітку 1989 року, коли Василь Іванович, лишивши золотоверхий, але непривітний Київ (невлаштований побут, не склалося сімейне життя), повернувся у рідне Гуляйполе, де із синівським смутком міг сказати:

Добрий день, Гуляй-Поле! Пробач-но

За літа розлуки поміж нас.

Може нею кривдив необачно

Я тебе увесь цей довгий час.

. . . . . . . . . .

Я не знаю правда чи спиться:

Рідне все вернулося умить.

Через Гайчур кладка-дощаниця

Під ногами радісно рипить.

 

А про давнє, що мені казати,

Хоч воно ще носить безліч див?

Матерями стали вже дівчата,

Що до школи з ними я ходив.

 

Йду... Земля пахуча, пругкотіла...

Серце ж, серце... чом воно сумне?

Дідова Семенова могила

Зустріча за Сігором мене...

 

Хтось до школи дзвоником подзенькав...

Та мене зове мов чарівник,

Хата, де живе Іван Діденко,

Батько мій, звичайний трудівник.

 

Плинуть думи теплими роями

І сильніше б'є у скроні кров.

Тут малим я бігав бур'янами

І цими дорогами ішов.

 

От і все. Усе, здається, в мене,

Говорити більше не з руки...

Добрий день, Гуляй-Поле зелене,

І чолом вам славні земляки!

Тут він купив хату на вулиці 9 Січня, де колись жив (тоді вулиця називалась Велика - Авт.) відомий український драматург, актор і американський громадський діяч Єлисей Андрійович Карпенко (Олег Азовський, Айра - псевдоніми). Мрія поета про власну хату збулася. І хоч вона була до кінця не відремонтована, для поета-романтика, яким був Василь Діденко, значення не мало. Основне, що вона була.

Улітку спав він на запахущій траві, поверх якої була кинута якась одежина. Розкошував він тут недовго, бо почались усілякі дрібні побутові неприємності. А одного вечора, блукаючи берегом Гайчура, набрів на гурт юнаків, що «прикрашали» берег річки порожніми пляшками. Слово за слово і в хід пішли кулаки.

- А чого ж він причепився до нас як ненормальний. "Не губіть красу. Вона теж жити хоче!" - пізніше виправдовувалися. - Ми ж не знали, що він поет.

Розгніваний на всіх і вся Василь Іванович знову подався до Києва.

А через вісім місяців прилетіла зі столиці страшна звістка - не стало поета Василя Діденка. Достовірної причини трагічної смерті ніхто не знав. Цю таємницю він забрав із собою (більше всього, ніжну душу поета вбила сіра проза буття). Так українська поезія зазнала непоправної втрати, не догледівши одного зі своїх талановитих обранців, автора славнозвісної в народі пісні "На долині туман".

 

РЕДАКТОР ВЛАСНИХ ПОЕЗІЙ 

5

Кожен, хто знайомий із поезією Василя Діденка, може підтвердити, що він дуже вміло й бережно користувавсь українською літературною мовою, яку досконало знав.

Розмовна мова теж була бездоганна. Не випадково, звертаючись до мови, він писав:

Живи і квітни, світла наша мово,

В буянні грому, в руті й школярах...

Він добре розумів, що мовне багатство народу - в піснях, і тому заявляв:

У дні веселі, в дні сумні

В мені довіку будуть жити

Вкраїни милої пісні...

Поет усвідомлював, що Вітчизна - "в рідній мові і звуках, У казках і в піснях дітвори..." І не стрималося, вихлюпнулося з люблячого серця:

Дякую, пісне, що мав насолоду,

Я тебе слухати в ріднім краю.

Але не задовільнили слова "слухати в ріднім", що видалися стертими загальниками й у збірці "Мережки сонця" (Київ, "Молодь", 1976) міняє їх на "чути в долиннім". Незначна правка переносить уяву читача до конкретного, Гуляйпільського краю, а не до якогось абстрактного.

Про правки на полях сторінок поетичних книжок, які Василь Діденко дуже охоче робив, відшукуючи точні слова, що передають авторську думку, й піде мова.

Для прикладу візьмемо збірку "Під зорями ясними" (Київ, "Радянський письменник", 1961) із таким автографом:

 

                               В.О.Скорику

Землі дзвінкої голосу,

Де тихі небеса,

На всю газетну полосу

Іде пісень краса!

Автор. Київ, 18.03.1986.

Володимир Омелянович Скорик - тоді редактор Гуляйпільської районної газети "Зоря комунізму", тому зрозуміле побажання поета: бачити на всю газетну полосу свої надруковані поезії-пісні.

У згаданій збірці автор вніс правку і в поезію, що стала піснею "Помереж мені, мила сорочку"(стор. 51). У книжці маємо у другій строфі такі 3-й і 4-й рядки:

...Щоб мені молодим і веселим

Йти з тобою в житті заодно.

Василь править:

...Щоб ішов молодим і веселим

Я з тобою в житті заодно.

Після змін строфу читаємо так:

Щоб мене і барвінком, і хмелем

Заклечало просте полотно,

Щоб ішов молодим і веселим

Я з тобою в житті заодно.

Такий вибагливий стиліст, як Василь Діденко, не міг змиритися, що дуже близько стояли займенники "мене" і «мені» і робить суттєву правку, що увиразнює текст.

19 січня 1983 року Діденко з автографом "Дорогому Володимиру Омеляновичу Скорикові од мене" подарував збірку поезій "Червоний вітер", що вийшла у київському видавництві "Молодь" у 1982 році. І на берегах її сторінок залишив 14 правок.

Наприклад, у поезії "Одежу білу скинула зима" (стор.4) у другій строфі у другому рядку у слові "інакше" міняє закінчення «е» на «а» - виходить зовсім інше значення слова. Прочитаємо строфу:

Інакша світ, інакше серце б'ється!

Тепер слово "інакша" означає міняється, змінюється світ.

У поезії "Рось" (автор у першому рядку на місце слова "кам'яному" ставить "крем'яному" (стор. 11). Тут не стилістична правка, а суттєво-логічна, бо:

У крем'яному ложі мрійна Рось

Човняра весел колихає стиха.

На стор. 31 третій рядок поезії "Очерет прийшов у гості" після авторської правки став "Підняли по світлій брості". 

До правки на місці "по світлій" стояло слово "квітучі". Тут маємо роботу над пошуком точного слова, і Діденко його знаходить, від чого виграє в цілому поезія. Процитуємо перші 4 рядки:

Очерет прийшов у гості

До весняної ріки.

Підняли по світлій брості

Таємничі терники.

У поезії "Очеретянко! Як тобі віддячити!" вилучилися 5-й і 6-й рядки:

Допоки хлопці візьмуться мантачити

Дзвінкучі коси в берега канві.

Від цього сюжет поезії став стрункішим.

У поезії "Там, де річкою гони розшаблені" (стор. 38) в останньому рядку "До тюльпанних райдуг-кущів" автор вносить зміни, і він набуває такого вигляду - "До червочар тюльпанних кущів". Неологізм "червочар" не зовсім вдалий.

На сторінці 42 маємо поезію "Дзвенить кришталь", але виявляється, що правильною є назва "Дзвонить кришталь". Замінено одну букву, а помінялось значення слова, що то значить праця над ним.

У поезії "Троянди кущ, троянди кущ" (стор. 53) зазнало заміни дієслово "завмерло" в останньому рядку. На його місце автор поставив дієслово "змовка" - тоді маємо таку строфу:

Троянди кущ - твоя любов

Підноситься багряно.

І десь далеко од дібров

Змовка фортепіано.

Заміна одного дієслова відбувається не заради заміни, а для збереження ритму поезії. Аналогічну заміну дієслова "хлюпає" на "хлюпче" бачимо і в поезії "Під білим фартушком дівочим" (стор. 55).

Правку (для збереження ритму поезії) маємо й у поезії "Золоту несе погоду" (стор. 82). У рядку "Білий терене біля броду" виявилось, що треба не "терене", а "терен". Можливо, для когось це дрібниця, але не для Василя Діденка.

17 березня 1986 року поет дарує редактору Гуляйпільської районної газети ще один примірник збірки поезії "Червоний вітер". Тут автограф короткий: "Скорику - Діденко". Але нас цікавить інше. Василь і в цьому примірнику вносить зміни у тексти поезій, навіть у ту, що ми вже згадували, але є і нові.

Так у вірш "Піонерський ранок" добавляє цілу строфу:

Коли їй знов далекі гони сняться

І в груди б'ють, неначе ковалі,

Прозорі дні, що з ночами рівняться

Їм час велить на вересня крилі!

А в поезії "Очерет прийшов у гості" цього разу залишив "квітучі брості", але додав цілий рядок "Усміхнулися без злості" (стор. 31).

Поет уважний навіть до ком. Так, у вірші "Літо" в передостанньому рядку була відсутня кома через коректорський недогляд, і поет змушений сам її ставити (стор. 33):

Добре витись босому,

Легкому сліду!

На цей раз у рядок на стор. 38 вноситься така зміна: "тюльпанних" міняється на більш дзвінкіше "тюльпанових".

У поезію "Калиною червоною" додається після 4-ої строфа:

Усміхнена замрійниця

Бреде у снігопад.

Осріблена завійниця

Занесла снігом сад.

А до поезії "Усміхнувся пролісок" автор дописав дві нові строфи:

Шелеснуло радісно

Листячко руде:

Повз яри не спадисті

Березень іде!

Вдарило підківкою

Слово голосне:

З білою голівкою

Кличе син мене!

17 березня 1986 року Василь Діденко дарує збірку лірики "Мережки сонця" з автографом «Редактору гуляйпільської райгазети В.О.Скорикові». І ця книжка, й вірш "Гуляй-Поле" у ній", в якій теж бачимо напружену роботу автора над словом, над удосконаленням тексту поезій.

У вірші "Поетові-червонарму", присвяченому Володимиру Сосюрі, у слові "Сосюру" виправляється закінчення на "Сосюри" і тоді виходить:

Та не ніс біди-зажури

Лист коханій до села.

- Володимира Сосюри

Дочекається, мала!

Для завершення думки й стрункості сюжету у вірші "Відлунюють літа" появилася нова строфа:

Я думами стольотними

Нові стрічаю дні.

Яскравими ж полотнами

Минуле у мені.

Суттєві зміни внесені й до тексту вірша "Де розкинулось привіллям вулиць..." Тут маємо як орфографічні, так і смислові та стильові заміни слів. Перш за все, автор дає пояснення слову дзвінчаки. Як ви думаєте, що воно означає? Кінські підкови. А у вірші цього пояснення немає.

На сторінці 40-й в кінці 4-ої строфи автор анулює крапку, й наступна строфа починається зі сполучника «Й». На перший погляд: яка в цьому різниця? А вона ж міняє синтаксичну конструкцію речення і вказує, що думка ще не закінчена. Прочитаймо його:

І пита мене про все на світі,

І твоїх доріг не забува,

За якими у вербовім цвіті

Коливалась далеч степова

Й день ішов у гуркоті моторів,

У громах натхненного труда.

На сторінці 41 маємо 2 правки: у другому рядку слово "землиці" замінено на "дороги", й тоді читаємо:

Йде мій батько, груди не розхриста,

До дороги вухо приклада.

У десятому рядку теж є заміна. Його слід читати:

Він тут свій. Стосилого він гарту.

Прочитавши на стор. 43 заголовок вірша "В хату ластівка залітає", подумаєш, що все нормально. Аж виявляється ні. У слові "залітає" наголос треба ставити на другий склад. А у 18-му рядку замість дієслова "карати" потрібно писати "картати".

В останній строфі поезії "Червоні яблука на чорнім тлі" у другому рядку виявилося вжите неправильне слово, й автор "звід" міняє на "дзвід", бо звід - це зібрання законів.

Нас чарував глибокий небозвід.

І у відрі, почепленім на дзвід,

Була вода прозора-звонковиця,

О краю мій! О рідні, любі лиця!

Від авторської правки виграє і поезія "Ірпінь" (стор. 49). В останній строфі поет міняє невдалий рядок "О пил, в який проміння влито" на вдаліший, синтаксично стрункіший "Де ніжні промені розлито!" - і строфа набуває такого звучання:

О вересневі теплі дні.

В моїм натхненнім Ірпені,

Де ніжні промені розлито!

О сонячне осіннє літо

В солодкій синій далині!

У поезії "Над фіалками синіми березень лине!" (стор. 53) у передостанньому рядку автор замінив слово "Батьківщину" на "Україну", а як змінилася суть вірша:

Кожен день має власну, єдину одміну,

Власну барву, яких не вернуть.

Я в імені твоєму люблю Україну

І первовесни світлої путь.

У диптиху "Дикі гуси летять" маємо невелику авторську правку. У першому рядку другої частини диптиху слово "манюні" замінено на слово "манюлі" - тоді воно римується зі словом "зозулі":

Сину мій, сину - ручата манюлі!

Доля щаслива тебе вигляда.

Будуть на вітах кувати зозулі,

В травах шумітиме синя вода.

Завдяки заміні слів диптих має чіткі римовані строфи. Одна - смислова (слово "країною" міняється на «Вкраїною»), інша - орфографічна («інею» міняється на «інію»). Правки є у поезії "У березні, друже, у березні" (стор. 58). А в поезії "Голосний, завзятий шпаче!" невиразний рядок "Голосок твій гарний, шпаче" поступається місцем більш конкретному за смислом "Ми тебе шануєм, шпаче".

Є смислова різниця і в заміні слова "сяйвом" на "сміхом" у поезії "Рідній землі" (стор. 63):

Не забудем днів своїх начала

І лужків зеленого крила.

Ти піснями нас обдарувала,

Дзвінкотючим сміхом сповила.

Слово "сміхом" виконує іншу глибинну роль у тканині даної поезії, ніж нейтральне, невиразне "сяйвом".

У вірші "Гони" (стор. 73) у п'ятому рядку слово "веселі" поступилося місцем "співучі":

Голубі співучі гони,

Біле мойво рукава.

Цокотять - біжать вагони -

Аж хвилюється трава!

Поезія "Звіробій цвіте - зірчаста квітка" (стор. 77) теж зазнала деяких змін. По-перше, у слові "добре" в останньому рядку переставлені букви, й це помітив автор. По-друге, у другому рядку останньої строфи слово "стежечкою" він замінив на "у країну" і тоді строфу треба читати так:

У дзвіночки голубі видзвонює,

У країну див мене веде,

Мерехкоче смолкою червоною

Добре літо, літо молоде!

Дочитуючи книжку, Василь Діденко не втримався і в даних про автора на 99-й сторінці вставив «3.ІІ» - тобто третього лютого поет народився. Він виправив те, що пропустили редактор і коректор.

Поговоримо ще про роботу Василя Діденка над словом. Переді мною - два примірники однієї і тієї ж збірки поезій Діденка "Дзвонять конвалії", що вийшла у видавництві "Молодь" у 1972 році. Один примірник поет подарував із автографом "Дорогому товаришу і моєму земляку В.О.Скорику. Хай дзвонять конвалії київських весен! 18 березня 1986 року. Київ". Інший примірник збірки від 20 березня 1986 року з автографом:

В.О.Скорику

Золота роса конвалій

Грає сонцем у гаю.

В соловів дзвінків хоралі

Славить день любов свою.

Між 18 і 20 березня строк невеликий. Але глянемо, які великі й глибокі правки зробив Василь Діденко у своїх поезіях. Спочатку беремо збірку з автографом за 18 березня. На сторінці 3 бачимо першу правку. Є вона й у книзі за 20 число. У другій строфі останній рядок "Вам далеч мрійна степова" зазнає змін: слово "мрійна" автор виправляє і замінює на "синя". Тепер рядок читається: "Вам синя далеч степова". Замінено не тільки слово, а й місце його в реченні - зроблено це зі стилістичною метою.

У диптиху "Україно моя" (стор. 7) у слові "Кармелюк", «е» міняється на «а» (коректорський недогляд чи редакторська обережність?). На сторінці 8 рядок "Теплий мак на снігу, де світанок світав" автор викреслює - і на його місце стає "Цокотіння копит, грім, що волю вітав". Нове речення несе ідейне навантаження, тоді, коли викреслене (крім тавтології світанок світав) було безбарвним і невиразним.

На тій же сторінці 20 березня Діденко править пер-ший рядок "Україно моя! Бойова полум'яна" на "Україно моя! Серця квітко світання". Заміна не зовсім вдала. Зазнає редагування і рядок "Пролягає дорога тепер козакам", замість "козаків" бачимо: "Пролягає дорога новим юнакам". Усе це робиться заради ідейного обезбарвлення вірша.

18 березня у вірші "Криворіжжя" (стор. 10) автор втручається у рядок "Оновлювавсь велетень світ" і з дієслова "оновлювавсь" утворює дієприкметник "оновлений". Завдяки цьому додається експресія, думка стає чіткішою і прозорішою. А 20-го березня тут на місці слова "справа" стає "слава", і рядок читається так: "стара коногонова слава".

Вірш "Зимова" 18-го березня зазнає правки лише 4-й рядок - до нього дописується строфа, 20-го - 9 правок і строфа. Ось її зміни, що вносилися 18-го. Рядок "В шубу ніжки угорну" викреслюється. На його місце стає "Наче Разіна княжну". Рядок "В шатах, вишитих сріблом" змінюється на "Розцяцькована сріблом". У рядку "Між запущених дубів" друге слово не влаштовує поета, він знаходить точне, конкретне "засніжених".

У вірші "Зимове" автор помічає відсутню кому після підрядного речення "Щоб любила ти цю зиму". У кінці вірша дописує таку строфу:

Знов зима рум'яна сяє,

Лицар стих, обняв жону,

"И за борт её бросает

В набежавшую волну".

Це один-єдиний випадок, коли український поет Василь Діденко цитує російською мовою і уводить її у канву свого вірша.

Отже, 20-го березня у згаданому вірші нові правки. Перші два рядки на сторінці 12 "Мов калини кущ багряний, Вечір звисне вдалину" через стилістичну витіюватість викреслюється, і на їхньому місці бачимо: "Світлі вечора тумани Попливуть удалину..."

В останній недописаній строфі опускається загальне слово "вікна" на конкретне "шибок" й останній рядок "Янтарного зерна" - "На весільний колобок". Строфа набирає такого вигляду:

Де синиці - сині птиці

Припадають до шибок,

Просять дати їм пшениці

На весільний колобок.

У вірші "Тут дід мій жив" у третій строфі слово "старенька" (йдеться про хату - І.К.) викреслюється, а його місце займає слово "красуне".

У наступній поезії на сторінці 15 є 4 правки. У третьому рядку першої строфи замість стилістично нейтральних сполучника й прийменника «І» бачимо зриме "В білім кухлику пластмасовім".

Тепер глянемо на другу строфу, їй найдужче не повезло - три правки. Ось вона:

То бровами-ластів'ятами

Перекреслюєш чоло.

То з квітками пелехатими

Поглядаєш на село.

А тепер прочитаємо її після правки:

То бровами, як у матері,

Перекреслюєш чоло,

То, як пальми на екваторі,

Ти обожнюєш село.

Маємо приклад, як у поезії треба уникати словесної красивості й дбати про конкретні, зримі порівняння.

Не все гаразд і з віршем "Чернігів". Тут поет дописує перед першою строфою ще одну строфу:

Нема, немає печенігів,

З якими бивсь хоробрий скіф,

Та оживуть і казка, й міф,

Коли розгорне дні Чернігів.

Суттєвих змін зазнала й третя строфа, особливо три її рядки на сторінці 18. Ось вони:

Мій весь прапращурівський рід,

Що крила випростав лебяжі,

Свій край рятуючи від бід.

А тепер подивимось, на ті, що стали на їхнє місце:

Дулібський і полянський рід,

Що крила випростать одваживсь,

Життя рятуючи від бід.

"Черінь і чернь. Слов'янка в сажі.

Черниця носить грішний плід," –

Снувався гнів над пасма пряжі.

Після цієї строфи рядок починався сполучником «І», його замінено зі стилістичною метою на сполучник «Та». Після цього рядок має такий вигляд:

Та злий напасник густо блід.

18-го березня у поезії "Надія" удосконалюються чотири рядки. Перші два у першій строфі "Я знову пишу на зимовім сріблі Ім'я твоє миле - Надія" замінено на "В пушинках, неначе у сріблі Стоїть перед мене Надія". Суттєвих змін зазнають і два останні рядки поезії: "Проза наді мною підніме вінки Й докотить до тебе розлуння" на "Я знову згадаю весняні вінки, Забутої пісні одлуння".

20 березня правки зазнає перший рядок четвертої строфи: "Коли під пухнаті сховати брилі" на більш зрозуміле "Коли заховають під білі брилі".

18-го березня міняється навіть назва вірша "Лист до матері". Після втручання автора вона стає "З листів до матері". Тоді ж автор править частину першого рядка: "Якийсь такий задуманий стою" на стилістично виразнішу "Я край вікна задуманий стою".

У другій строфі дієслово "вплітавсь" не влаштовує автора, і він міняє його на "злітав". У третій строфі замість словосполучення "щедрий колос" маємо "білий сад, про..."

20-го березня автор вносить іще одну правку в даний вірш. У другій строфі епітет "ніжний" стає на місце "тихий", а заголовок залишає без правки.

Втрутився автор і в поезію "Грудень" (стор. 28). Тут вилучає перші два рядки повністю, а третій зазнає змін частково. Заміні підлягають: "Вже лине грудня гордий селех Понад оселями всіма І тоне сонце...". На їхнє місце пропонує рядки: "Не грають води у джерелах, Та день принадливо здійма. Імлисте сонце у хурделях".

На 29-й сторінці поезія не мала назви, тож стала "Октава". У першому рядку замість "житніми" добирається епітет "теплими", у четвертому - на місці "залита сонцем" стає "далека сива", у п'ятому рядку замість невиразного "десь" стає займенник "мій". У кінці до 6-ти рядків поезії додаються ще два:

А тут плодами пломенить околиця,

Й твоя любов до мене ясночолиться.

Слово "ясночолиться" - це Діденків неологізм. Не залишився без уважного авторського прочитання і вірш "І розквітне ялинка". Особливо не повезло п'ятій строфі. Перші два рядки викинуті зовсім "Не спить, не промовить: "Де ти молодість кинув?" і замінені на "У снігах не наступить На зелену травину". У третьому рядку "Тільки брови набровить" "набровить" замінено на "насупить". Після правки строфа має такий вигляд:

У снігах не наступить

На зелену травину.

Тільки брови насупить

Під оцю хуртовину.

Та й рима "травину-хуртовину" стала повнішою, глибшою.

У восьмій строфі правки зазнали перший і третій рядки. У першому замість "По провулку в хурделі" стало "По саду, як по хащі", а в третьому епітет "веселі" замінено на "найкращі" для звучнішої рими.

Кінець вірша поету здався недовершеним, і він добавив ще строфу:

Біловіті дерева, білокоса діброва.

Чарка спить кришталева

гомінковістю слова!

18 березня Василь Діденко вносить зміни у поезії "Очеретів стрілки зелені". По-перше, ставить наголос у слові "стрілки", у збірці його немає. Правці піддано перший рядок другої строфи. "Таке із серцем коїть здатні" на "Таке вчинить, як буря, здатні".

20 березня цей вірш зазнає ще двох правок. У четвертій строфі перший рядок "Неначе в юність полум'яну" міняється на "Неначе в молодість катранну". А в четвертому рядку цієї ж строфи на місце слова "спогади" стають "слід по ній", і тоді рядок звучить: "Та тільки слід по ній зустрів".

20 березня у поезії "Чому, прозора весно, плакати" (стор. 39) у четвертій строфі у першому рядку епітет "щедрий" поступився місцем "срібний" - від цього рядок став: "То срібний жайворон. Гонитву..." У цій же поезії і 18-го, і 20-го березня автор замінив другий рядок "Мене з природою ріднить" в останній строфі на "Береться вруна відмінить".

У поезії "Десь подівся пролісок" (стор. 42) поет вказує, що у збірці на місці другої строфи має стояти третя (це явний недогляд редактора).

Вимогливий автор у поезії "Дзвонять конвалії" у другій строфі міняє другий рядок "Серцю не знати оман" на "Пружно - і перса, і стан..."

Не подобається Василю Діденку й перший рядок у третій строфі в поезії "Сади Гуляйполя зі мною". Замість "Цвітуть безсмертники у ярі" бачимо, що "Петрів батіг цвіте у ярі..." Вимогливий до своєї творчості поет вносить зміни у вірш "Впасти в конвалії, слухати гай". Так, у першій строфі четвертий рядок зазнає змін. На місці словосполучення "В хвилю п'янку вітролину" стає "У голубінь вітролину". Стилістична заміна цілком вмотивована. Рядок став мелодійнішим.

Без уваги не залишилась і поезія "Є корені конвалій у бору" (стор. 35). Спочатку правки зазнав третій рядок "Сестрою назову засніжену ялину" у третій строфі. Його замінено - "Назву сестрою золоту ялину". 20 березня Діденко побачив, що в четвертій строфі має бути слово "простяга", а не "простягла".

У вірші "Гарбузи" цілком до речі міняється у першому рядку всього два слова "як зорі" на "тугі та". Цим епітетом підсилюється якість гарбузів. Після зміни рядок читається: "Гарбузи тугі та ясновроді".

18 березня Василь Діденко у вірш "Балада про подорожник" у перший рядок четвертої строфи вносить правку. На місце "Чаклує люд його опісля..." стає "Сама чаклує з нею після". В останній строфі епітет "нетлінну" замінено на епітет "казкову".

20 березня у поезії "Одцвів деревій на вечірній сіножаті" після третьої строфи автор дописав нову:

Лягають дороги важкі і горбаті,

По них я пройду молодою ходою.

Дозволь не прощатись, дозволь розмовляти

Не з привидом щастя - з живою тобою.

Бачимо стилістичні правки й у поезії "До тієї світлої криниці". Уже у другому рядку першої строфи "В щедрому Обухові зустріть" епітет "в щедрому" поступається місцем "у дзвінкім". А в третій строфі у третьому рядку теж епітет "гарячі" міняється на "огненні". У четвертій строфі трапився ще один епітет "гарячу" - 18-го березня Василь замінив на "крилату", що точніше висловлює думку й розкриває характер ліричного героя.

Замінив автор і неточно вжите слово "палає" на "пала" (остання строфа).

До цього всі заміни, виправлення, доповнення були доцільними. А ось у поезії "Розпрозорену синь вересневого неба" у другій строфі четвертого рядка, здається, кому викинуто неправильно: "Парубочить, простує напівдітвора". Кома тут має бути, бо йдуть однорідні члени речення "парубочить", "простує".

Маємо зміни і в поезії "Так, це осінь. Перша павутинка". На місце "перша" приходить "біла". А в другій строфі четвертий рядок "І каштани лунко ронить віть" зазнає змін і стає таким: "І каштани ронить жовта віть".

20-го березня до поезії "Де ламка, тендітна папороть" додається ціла строфа:

Де ламка, тендітна папороть,

Підніма насіння пор,

Із життям, неначе з прапором,

Ходить ранок - яснозор.

Яснозор - Діденків неологізм.

20 березня відбулося дві правки й у поезії "Гіллястий глід вінчає днину тиху". У першій строфі слово "оддаля" міняється на «золоті», а в другій строфі четвертий рядок "Де лист прив'ялий думає про сніг" після правки набуває протилежного значення - "І жовтий лист не думає про сніг".

18-го березня 1986 року Василь Діденко у поезії "Вже гаряче полум'я" править перший рядок на "Жовтих яблунь полум'я". А 20-го березня зовсім міняє два перших рядки "Вже гаряче полум'я Не огорне сад" на "Вже осіннє полум'я Не влетить у сад". При цьому треба зауважити, що поезія складається всього з восьми рядків.

Неточно вжите слово "квапно" автор міняє на "тут же" у поезії "Я у саду копав на зиму". Для тіснішого зв'язку слів і поєднання понять в останньому рядку названої поезії коми міняються на єднальний сполучник «й» - "А праця й люди, трави й квіти".

Бачимо авторську правку, а точніше заміну останнього рядка четвертої строфи "Я уступив комусь" на "Я стріну між бабусь" (поезія "Із срібними авоськами").

Не сподобалось автору, що "В полях затихли коси", й він ставить "Уже затихли коси" (перший рядок п'ятої строфи). У цій же строфі у третьому рядку "Цілує маму в коси" (банально) "в коси" міняється на "осінь" і виходить зовсім інша картина.

У восьмій строфі слово "гарбуз" міняє на "кавун" - це теж не випадково, а зі стилістичною метою.

Не залишився без змін і вірш "Між рідних вулиць". Так на місце другого рядка третьої строфи "Згадаю слів твоїх привіт" став рядок "Де зеленіє серцю світ".

Василь Діденко не пробачав нікому, а тим паче собі мовної неохайності. Він помітив, що у поезії "Хилить яблука червоні" у п'ятій строфі в другому рядку замість коми стоїть крапка, а у поезії "І знову за вереснем тихим" після третього рядка не вистачає коми. От що значить серйозно дбати про культуру мови своєї творчості.

Ще раз зауважимо, що у збірці "Дзвонять конвалії", підписаної 18-го березня, автор зробив у 68 поезіях 64 правки, а у збірці від 20-го їх - 84. Така робота зі словом гідна всіляких похвал і є гарним прикладом для наслідування тим, хто береться за перо.

Невипадково, критики й знавці рідного слова відзначали високу мовну культуру поета Василя Діденка. Він був ніби мовознавцем від Бога, мав вроджене відчуття слова. На цьому наголошував і запорізький поет Анатолій Рекубрацький у рецензії на збірку вибраних поезій Олександра Стешенка "На березі думок" (газета "Запорізька правда", 23 грудня 1999 року). Зокрема, він пише: "Олександр Стешенко має вроджене почуття слова. Це -як абсолютний музикальний слух, дається одному на десятки тисяч людей. На мій погляд, із запорізьких поетів природа обдарувала тільки двох – Олександра Стешенка й Василя Діденка, інші наші поети виробляли це почуття шляхом освіти й самовдосконалення".

Робота над словом у поета Василя Діденка тривала постійно, вона у нього ніколи не припинялась і щоразу вдосконалювалася.

«Василь Діденко, - пише Василь Федина у книжці "І голос той, і ті слова..." (Запоріжжя, Дніпровський металург, 2006, стор. 178-179), - був закоханий у багату мовну стихію рідного народу. Слово в його поезіях стоїть на своєму місці - воно вивірене, зважене. То результат копіткої творчої праці поета, який

Немов чеканник той по міді,

Шукаю слово...

Немов у хащі мандрівник,

Збиваю в кров чоло й уста –

Шукаю слово...

І нерідко продовжував шукати те єдине слово і після виходу книжок: у надісланих мені збірочках поезій рукою Василя зроблено не одну заміну окремих слів і навіть рядків (про це і ми вже вказували - І.К.). Так, у вірші, присвяченому Україні (збірка "Дзвонять конвалії", 1972), замість рядка «теплий мак на снігу, де світанок світав» "Діденко вивів: "цокотіння копит, грім, що волю вітав....»

«Поет не тільки прекрасно знав українську мову, яку виплекав у серці, - це знову слова Василя Федини, - і була та "Мова, як зоря" (це Діденків вислів), а й прискіпливо-ревно стежив за дотриманням її літературних норм іншими, особливо тими, хто пов'язав своє життя з рідним словом: поетам зауважував за невдало вжите слово, дикторам - за неправильний наголос».

Тому Василь Діденко мав повне право заявити: "Я - не останній з могікан" у вірші, присвяченому рідній мові.

 

ОСТАННЯ ЛАСТІВКА

6

13 квітня 1990 року. Воно сповістило про передчасну трагічну (й досі немає тому пояснень) смерть відомого українського поета Василя Діденка, автора народної пісні "На долині туман". Страшна звістка, що докотилася з Києва до Гуляйполя приголомшила не одне серце.

Тільки через сім літ земляки-гуляйпільці разом із народним депутатом України Анатолієм Васильовичем Єрмаком та ініціативною групою від Національної спілки письменників України, яку невідступно підштовхував до дії брат поета Віктор Іванович Діденко, виконали заповіт Василя, і його прах упокоївся у заповітній землі, де:

Сади Гуляйполя зі мною,

В залужжі синьо од тепла,

І вітер хвилею прудкою,

Летить над Гайчура водою,

Що аж за обрій потекла.

Утричі прикріше те, що по смерті поета тільки в 1998 році в Гуляйполі побачила світ посмертна ластівка Василя Діденка - збірка поезій "Серцем, сповненим любов'ю". На той час більше ніхто й ніде не спромігся згадати про неперевершеного українського лірика, хоч рідний брат поета Віктор авоськами носив неопубліковані поезії і просив видавництва та редакції газет надрукувати їх, але...

А на збірочку "Серцем, сповненим любов'ю" критиків багато. Критикувати чиюсь працю завжди легко, а ось внести й свою лепту в пропаганду діденківської поезії таким критикам не вистачає сил.

Названа книжка складається з передмови та післямови упорядника, з розділів "Поїдемо, коню, ми вітру супроти...", "Україно, Україно - доленько моя", "З далеких мандрів повертають птиці", "В калюжі - сонця полиски...".

До кожного розділу упорядник - член Національної спілки журналістів України, колишній редактор Гуляйпільської районної газети "Зоря комунізму" Володимир Омелянович Скорик - дав анотації, звертаючи увагу читача на тематику, мову поезій, основні їх настрої, у яких поет завжди дотримувався свого незмінного творчого й громадянського кредо:

Не посмій лиш міряти на грами

Правди-волі сяйну далину,

Піднімай, мов прапор над віками,

Слів разючих силу вогняну.

Читаєш-перечитуєш поезії Василя Діденка й відчуваєш, що вони не змаліли, не втратили своєї первинності, бо вони про Україну, про рідну заповітну землю, про нас із вами, шановний читачу:

Україно моя! З діда-прадіда рідна.

Перевита барвінком і хмелем земля –

Історична красо, не лише краєвидна,

Не лише романтична, а й латана, бідна.

Не вмира Кармалюк, а у ката стріля.

.   .   .  .   .   .   .   .   .

Земле, нене моя! В космонавти й пілоти

Пролягає дорога тепер козакам.

Синю далеч твою синє щастя золотить.

Україно моя! Ми - твої санкюлоти.

Ми належим тобі і грядущим вікам.

Ці "грядущі віки" настали, і їм та Україні належить неповторно-сонячна поезія Василя Діденка. Жаль, що й через стільки часу по загибелі поета мертвим капіталом (правда, брат Василя Віктор чимало роздав їх, і вони розлетілися невмирущими птахами по білому світу) лежать рукописи недрукованих діденківських поезій. А вони так потрібні сьогодні українському читачеві для духовного відродження, очищення. Попри все є надія, що поезія Василя Діденка дійде до читача й у третьому тисячолітті, що почало свій стрімкий біг в історії, бо тільки беззастережно вірячи в добру людську пам'ять, можна було в середині ХХ століття написати:

За днями дні летітимуть,

І знову про маї

В Гуляйполі шумітимуть

Акації мої.

...Летять дні за днями, шумлять у Гуляйполі акації, земляки пам'ятають незабутнього поета й ніжно-прозорі, мелодійні та запахущі, як трави над Гайчуром-рікою, світлі його поезії.

Тому у Слові про зустрічі з поетом Василем Діденком не ставлю останню крапку...