Зміст статті
Пам`ятаємо!
Пилип ЮРИК
Пам’ятаю далекий 1979-й, коли зібралися з братом Віктором познайомитися з Митцем. Тоді про Павла Глазового ходило багато пліток. Він, мовляв, український буржуазний націоналіст, тому й не публікують його творів, заборонено читати їх з естради. Невсипущі органи причепилися до того, що він, буцімто, не доплатив партійні внески з гонорару. Хоча гонорари тоді, як і тепер, були й залишаються просто смішними. Насправді ж причина - одна: він ще в ті тоталітарні часи не замовчував правду. Говорив чесно про владу, вади суспільства. Якщо не вдавалося відверто – застосовував езопівську мову:
Свиня на виставці стоїть,
З корита п’є густі помиї.
На спині сало – аж двигтить,
Та ще й медаль (!) висить на шиї.
І так буває: чудеса
Людина виявить у праці,
Але медаль за це дадуть
Якійсь безсовісній свиняці.
(Байка про медаль).
Це написано тоді, коли “дорогий” генсек чіпляв на себе ледь не щодня нову нагороду.
…Знаю я брудного типа,
Схожого на вовка:
Не своє добро – народне!
Обома руками
Роздає він тим, хто крутить
Перед ним хвостами.
(Байка “Вовча контора”). Або:
Ой, нелегко ж солов’ю
Буть підлеглим півня!
(Байка “Півень і соловей”).
Самі байки не розтягнуті, не занудні, їх слухали до кінця, не позіхаючи, чекали моралі, як у спрагу – ковтка води.
Сказати в кількох рядках те, що не можна навіть у багатьох томах – це може зробити лише Майстер. І він робив:
Кажуть люди, що у жаби
Хитрість є така:
Заховається у травці,
Виткне язика…
А метелик тільки сяде
На її язик,
Хитра жаба – хап губами,
І метелик зник.
Кінець байки. Цього не заперечує й сам автор:
Байка вся. Але до чого
Мова тут іде?
Хто язик великий має –
Той не пропаде!
Гарно? Так! Геніально? Так! А нам, його послідовникам, – добра наука. Писати, як він, намагатися створити щось оригінальне, як це робив Павло Прокопович протягом усього творчого життя – нелегке наше завдання й наш обов’язок.
…А тоді, влітку 1979-го, брат натиснув кнопку в одному з під’їздів на вулиці Толстого в Києві. Відчиняє нам Павло Прокопович. Запрошує на кухню, п’є чай – лікується (застудився, подорожуючи на катері Дніпром) і “смалить” папіроски “Біломорканал”.
Глянувши на перші гумористичні вірші автора цих рядків, порадив не спішити друкуватися й наполегливо працювати над словом і словниками, бути готовим до того, що гумористи й сатирики не вмирають своєю смертю. “А якщо за рік, - мовив наостанок, - усе це буде вам подобатися – викиньте й не беріться до пера”. І ще запитав, які книги його маю. Почувши відповідь, виніс збірку “Байки та усмішки”, видану 1975 року, підписав на пам’ять. Бережу її як найдорожчий скарб.
Після того вдалося придбати чимало збірок Павла Глазового. Але та книжка й той день, у червні 79-го, – незабутні. І в усьому, що вдалося мені створити в жанрах гумору й сатири – немала заслуга його, високошановного Учителя, який першим показав стежку в літературу. Спасибі Вам, Павле Прокоповичу! Царство небесне Вашій душі!
ПЕРЕДМОВА
Геннадій КУЖІЛЬНИЙ
Здавна відома істина, що майже всі геніальні творчі люди страждали так званим "синдромом єресі". І це не дивно, бо вони і мислять, і бачать далі, і відчувають усе, що відбувається навколо, набагато глибше чим оточуючі.
Не обійшла ця болячка і поета-гумориста Павла Глазового. Бо як могла людина з унікальним творчим даром, енциклопедичними знаннями та, до останнього свого подиху, світлою пам'яттю, не помічати всього того лиха та неправди, що коїлася десятиліттями в Україні.
Свої єретичні сувої, ще в ті далекі 70-ті роки, він згорнув і сховав у металеву трубу та закопав її у батьківському обійсті в Кривому Розі. Через роки Павло Прокопович кинувся їх відкопувати. Бачачи синові потуги у пошуках літературного скарбу, його батько Прокіп підійшов і сказав: "Ти що шукаєш - неяк трубу? Не шукай бо все згоріло вже давно. Я, - мовив далі батько, - був там (в ГУЛазі - прим, авт.) і добре знаю, яким боком усе це тобі могло б вилізти.
Пізніше поет розказував, що в тих зошитах були викладені "єретичні" думки, які потім лягли в основу творів останніх літ його життя, ставши предтечею "Архетипів".
Та ба, навіть за твори, що виходили в світ у ті неспокійні часи, поет не раз був облитий брудом, так званих "критиків". Не обійшло це й газету "Літературна Україна", котра влітку 2003 року надрукувала один з таких пасквілів.
Усім писарчукам не давала спокою "простолюдинська мова" і використання так званих "русизмів", а скоріш за все вони вважали що це - слабке місце у творчості поета, по якому можна бити.
Вони навіть термін придумали - "Глазовістика", в чім публічно й звинуватили поета.
Та хіба розуміли вони, що простим людям, написані рідною й зрозумілою їм мовою, твори Глазового - це як ковток свіжого повітря чи промінь світла в "червоній" темряві. Адже та гострота та влучність, з якою Павло Прокопович підзначав та висміював людські вади, в огранці простої народної мови - назавжди поселяла вірші Глазового в серцях добрих людей.
Не служив поет ніколи владі, а тільки власному народу, до якого звертався своїми думками, своїм сміхом та іскрометним гумором. Бо ніколи, як він сам говорив, не був "датським писакою" (від слів дата, ювілей), ніколи не човгав по владних коридорах і не вишукував собі ніяких привілеїв.
А, навпаки, в своїх творах нещадно критикував, як маючих владу "чинуш", так і їхніх "прохальників" та підлабузників.
Доробок автора надзвичайно великий та багатогранний. Тож читайте, веселіться та набирайтеся мудрості.