Олександр КОВІНЬКА - ЯК МЕНЕ ВЧИЛИ

Зміст статті

 

ЯК МЕНЕ ВЧИЛИ

Ходив і я колись до школи. Надівав батькові чоботи, мати підперізувала якимсь обривком, і я Човгав собі. Чоботи — великі, нігті — великі? волосся — велике, розкуйовджене. А проте — ніхто мені нічого. Гігієн тоді ще на селі не водилося.

Перша лекція в школі була: «Отче наш...». Вставали й співали. А співали ми «отчаянно>! Хто куди, хотів, той туди й виводив. То батюшка, що правив у нас за лектора й головного вихователя, підходив ближче, брав за вухо й підтягував:

— Іже єси на небесі!..

При цьому він ставився до вашого вуха так, ніби це було не вухо, а якийсь нікчемний шкураток. Бере було баса за вухо й тягне, доки витягне аж на дишканта.

Наприкінці виходив наперед і починав:

— Скільки я вам, дурням, казав: коли воздається молитва Господу Богу, не чухайтеся в пазусі. Ти, замурзане! Чого мухи ловило, коли «І не введи нас во іскушеніє» співали? Стань у куток!

Починалася друга лекція.

— Ага!.. Ось ти скажи: якою одежею прикривалися Адам і Єва в раю?

Мій сусіда по парті Гриць сьорбнув носом, кліпнув очима і нарешті бухнув:

— Вони, — каже, — прикривалися рядном.

— Олух царя небесного! Ступай у куток! Скажи ти! — це до мене.

Я довго й не думав:

— Лопухами! — кажу. — Бо мама казали, що ряден у раю не було.

— Ослиця валаамська! Марш і ти в куток!

Отак у кутку нас більшало й більшало. А за партами меншало й меншало. На цьому «премудра» лекція кінчалася.

І добре, що вона кінчилася на віки вічні!



«ЩЕ Й СМІЄТЬСЯ...»

Дозвольте розповісти, як моя симпатична бабуся мене, маленького, починала уводити в курс божественних наук...

Уводила сурйозно. Оцю науку бабуся викладала, поставивши мене в кутку, де висіли ікони угодників і преподобників. А довкола них, горою та низом, смиренно літали непорочні янголята і весело підскакували лукаві чортенята.

Притулилися тут і невідомі святителі. Бабуся, перечитуючи їх імена, сама збивалася:

— Оцей святий... Сюди, сюди, Сашуню, дивися! Ось цей... Що на коні сидить... Це — Пантелей. Ні, це не він. Це коли б не Лука. Е, ні, Сашуню, це і не Лука. Це, мабуть, Єгорій. Хіба ти його розбереш? Зліз на коня й очі заплющив! Та Бог із ним, хай верхи виграє. Він хліба не просить. Ставай сюди ближче. Отак ставай...

Бабуся брала мою праву руку, з пальців складала триперсну пучку й повчала:

— На лобика... На пупика... На це плече, тоді на оце... Отак, отак... На лобика... На пупика... От любий онучок... Хороший... Він уже вміє Бозі молитися... Помолився?.. Тепер плюнь на оте чортеня! Плюй і кажи: «У-у!.. Нечиста сила! Очі вилупила!»

Я плюнув і промахнувся — попав не в чортеня, а в янголя.

— Куди ти, іроде, плюєш? Люди добрі! Чи ви бачили отаке — янгольські крильця обслинило! Ось куди треба. На оцього... На рогатого... На ратиці плюй...

Я плював на ратиці і на ратиці не попадав. Мені ставало чудно і я сміявся.

— Ще й сміється, дурне! Щоб ти на кутні сміялося!..

 

ТАНЦЮВАЛЬНА КАКОФОНІЯ

Які в нас виросли музичні вокальні таланти! Пречудесні! і танцюристи! Боже мій! Як підуть у танок, як тупнуть, як тупнуть, та ще з примовками:

— Від Полтави до Хорола черевички попорола...

Куди ваше діло! Аж матінка-земля всміхається.

Майстерно танцюють.

Хай по струнах ударить диканська троїста — не всидиш, їй-бо, не всидиш і не встоїш. То права, то ліва нога тільки фиг-дриг... Тіпає й молодого, підкидає й старого.

А яких чудових пісень на нашій Україні співають!

Заспівають решетилівські вишивальниці «Київський вальс» або «Шахтарочку». Або «У нас у Полтаві всі садочки кучеряві...».

Що й казати — чарівні і народні, і сучасні пісні. Слухаєш, і душа радіє, і серце мліє. Уміють композитори чарувати душу людську. Що вміють, то вміють.

Нещодавно мені довелося побувати на колгоспному святі.

Свято простеньке. Передовій доярці стукнуло двадцять років.

От доярки, телятниці, свинарки і стругонули товариський вечорок. Наварили, напекли і оте все печене й варене на колективний стіл склали. Хлопці і свою долю в кошовці принесли.

Прихопили й бубон, скрипку, гармонь.

Поспівали за столом «Правда, дівчино, правда, рибчино...», а тоді козачка як ушкварили... А за козачком — метелиці.

Танцювали молоді, та пішли навприсядки й старі.

Хороше танцювати в гурті!

До чого ми все оце ведемо?

А ведемо ми вас до танцмайданчика. Скажімо, підійшли й дивимось — стоїть стовп. На стовпі гучномовець, біля стовпа танці...

Танцюють під гучномовну музику... Щось кухкає, ухкає, скрипить і рипить...

Кажуть, що це модернізований танок — «ковбойська коза-дереза». Щоб ти, значить, танцював і уявно рогами витинав...

Танцмайданчик невеликий, огороджений залізяками. Єй-єй, нагадує кошару...
Ото, значить, туди всередину і впускають бажаючих потанцювати.

Плата за вхід скромненька — тридцять копійок з носа.

Шістнадцять тобі років чи п'ятнадцять — байдуже. Гони —тридцять! Перейшов ти в п'ятий клас чи не перейшов — давай тридцять і, будь ласка, залітай. Плигай!

Аудиторія — молодь. Є зовсім молоді, а єсть і підлітки.

Заходить в оцю танцювальну огорожу дівчина і жде пари. Жде, з ким би потанцювати.

Підходить парубійко, ростом Бог не скривдив. У стиляжній піжамі, у тугих синеньких штанцях, до дівчиська підходить.

— Дєтка, збацаєм?..

Починають стильно «бацати». Хай йому грець!

От викидали чудеса — і руками, і ногами...

І вигиналися, і випиналися...

«Джельтмен» то присідав, то шулікою вгору підлітав. У бідної дівчини аж на хмарах ніжки дриґотіли...

Глянеш і подумаєш — де ж та краса людська?..

Постояв я хвилин двадцять — каюся. Усю ніч чорти снилися.

* * *

Яка ж у нас чудесна музика! Які прекрасні народні танці! А де вони? Нема їх на танцмайданчиках.