КРИЖАНІВСЬКИЙ Андрій

 

Андрій Крижанівський

(1936-1989)

 

 

Дихання Андрія Крижанівського


Олександр СТУСЕНКО

Це не літературний портрет. І навіть не спроба літературного портрета. Це спроба нагадати вузьким колам широкої читацької громадськості про незаслужено (при)забутого постшістдесятника, іскрометного гумориста з крижаною усмішкою – Андрія Крижанівського, який раптово і для багатьох шоково помер 1989 року.


Старе добре Ґуґло якось насипало мені цілий міх Крижанівських – від кухаря й музиканта до старшого інспектора сектора ГУ УМВС на одеській залізниці. Одначе коли я розгріб той мішок у пошуку САМЕ ТОГО А.Крижанівського, виявилося... А втім, ось есенція коротенького діалогу, видобутого з непролазних інтернетрів (авторський стиль по можливості збережено):

– Чи знайомий хтось із творчістю українського гумориста та сатирика Андрія Крижанівського? Я дуже люблю його твори. На мій погляд, вони суттєво перевищують ті творіння, що колись нам активно впарювали як український гумор. На жаль, усе що я маю, – це одна книжечка «Інтерв’ю з колоритним дідом». Колись це мав книжечку «Концерт для скрепки з реєстром», але дав комусь почитати: (Речі надзвичайні. І, що цікаво, написані усі в класичні застійні 70-80-ті роки. Проте таке враження, що абсолютно не застарілі... Наскільки я знаю, Андрій Крижанівський помер десь в 90-х роках. На жаль, зараз про цього талановитого автора, очевидь, забули, твори не перевидаються. Та й раніше, я не впевнений, що його дуже знали. Працював він, наскільки я розумію, в «Перці».

– Так, добре пам’ятаю цього гумориста. Була в мене його книжечка – «Крижані усмішки», та хтось «зачитав». У «Перці» подобалося те, що писав Андрій Крижанівський, а ще – Юрій Івакін. Це був, так би мовити, неплаский гумор.

– Це рідкісний випадок гумору для дорослих. Він мені ще раніше подобався, але багато чого мене зачепило лише після тридцятки.

Як давнього шанувальника творчості А.Крижанівського, мене теж зачепило. Тобто – зачепиВ. Цей інтернетний діалог. Отож я, посивівши ще на одну волосину, відкрив на лептопі старенький пожовклий файл зі своїм кандидисером, перечитав пункт про Андрія Крижанівського, зітхнув скрушненько та й умочив своє гусяче в каламар...

Отже. Андрій Крижанівський ніколи не працював у «Перці». Одразу ж після закінчення столичного журфаку тягнув лямку на радіо в редакції «іномовлення», потім відповідально секретарював у журналах «Ранок» та «Україна», а відтак була «Вітчизна», де він вів гумористичну рубрику «Зенітка». Як син відомого поета й літературознавця Степана Крижанівського, котрий – так склалася доля – на 13 літ пережив свого сина, Андрій міг зробити кар’єру білялітературного упиря. Не зробив. Хоча, судячи з численних гуморесок та пародій, він добре (зсередини!) знав наукову кухню (перепрошую, лабораторію).

Шанувальники творчості А.Крижанівського перекручують назви його книжок (треба – «Концерт для скріпки з реєстром» /1985/, «Крижана усмішка» /1972/, помиляються і в даті його відходу в ліпший світ. Пані з косою (не Юлія Тимошенко, а смерть) підкосила письменника трагічно-несподівано 1989 року в Москві, де він щойно отримав літпремію Остапа Вишні. Спрацювала «міна уповільненої дії», про яку ніхто й не здогадувався, – вроджена аневризма судини головного мозку. Помер він у номері готелю, готуючись до виступу в Колонному залі... З великими труднощами (хай живе бюрократія!) тіло А.Крижанівського було доправлено на батьківщину. Поховали письменника на Байковій горі горя.

Можливо, ми ніколи б і не мали в рідній гумористиці такого явища як Андрій Крижанівський, якби його друзі й однокурсники (зокрема Валерій Гужва й Ігор Малишевський, які й понині є чи не єдиними його біографами) не переконали «балаклія-баляндрасника» взятися за перо-авторучку. «Я був одним із тих, хто буквально вигриз Андрія почати писати гуморески, – згадує І.Малишевський. – Бо ми, друзі, чудово розуміли творчі потенції у цій царині довготелесого радіорепортера, який повсякчас сіяв навколо себе сміх». І додає знакову фразу: «Власне, гумор – то був спосіб його мислення та існування».

Власне – спосіб дихання. В одному зі своїх пізніх творів – «Усмішка у снігах колективного закріпачення» – А.Крижанівський виділив абзацом: «Пише як дише». Це був літпортрет легендарного Остапа Вишні, в якого маленький Андрій (теж майже легендарно) сидів на колінах. Як засвідчує сам Крижанівський, «автор цих рядків бачив і чув Павла Михайловича не раз. Збіг обставин: жили в одному під’їзді». Однак майбутній сатирик у ті воєнно-голодні сорокові дуже тонко вловив манеру спілкування (вона ж – стиль письма) класика: пише як дише. Остап Вишня більшу частину свого життя пропрацював журналістом. Писав незрідка після «ста з причепом», бо напруга була колосальна, а ті колосальні «сто» коло сала й не стояли! Андрій Крижанівський від «ста з причепом» теж не відмовлявся, а на відміну від «самородка» Остапа Вишні, у журналісти пішов свідомо... Та все ж їх поєднало одне (дозвольте наголошу реґістром): ДИХАННЯ. Вишня увійшов у кожну селянську хату насамперед мовою, яка в тій хаті побутувала. Тому, що він дихав атмосферою тієї хати. Дитя асфальту А.Крижанівський увійшов у кожну хату/квартиру тому, що теж розмовляв із «середньостатистичним», який після роботи – в пивницю й на диван, його-таки мовою. Якби Вишня й Крижанівський підроблялися під когось, імітували мовлення своїх читачів, ми б зараз не знали таких письменників. Отже, ДИХАННЯ поєднало: Вишню – читачів, Вишню – Крижанівського, Крижанівського – читачів.

Свідчить Лариса Малишевська (угадайте, чия вона дружина): «Він [Андрій Крижанівський] дихав одним повітрям з нами. Та видобував із нього якісь інші монади, зв’язки, ланцюжки молекул і повертав нам дещо таке, що до смішного ні на що не схоже й одночасно впізнаване до кольок – те, що ми знали, але усвідомили все як є уперше у короткому спалаху поєднаних ним одне з одним слів. Чи міг би він дихати інакше? У звичному режимі, погоджуючи відпущену людині дозу повітря з об’ємом власних легень, боячись за кожний вдих і віддих, регулюючи їх за шкалою пірографа і вказівкою: «Так дихати!»? Як би це висловити – не міг, не вмів, не хотів, не мав такої звички, врешті-решт? Так, та не так. Просто він сам весь, цілком, натурально жив, як дихав, дихав, як жив. Так само говорив і писав».

Дихати й писати – речі нетотожні. Те, що в компанії за чаркою сприймається з вуст оповідача як пісня, – на папері стає купою незґрабних конструкцій, котрі, даруйте за тавтологію, не тримаються купи. Гуморески Андрія Крижанівського не позбавлені «балачковості», якої не цурався й Остап Вишня. Однак не забуваймо, що Крижанівський (досвідчений журналіст, який у літературу прийшов не після першого ж зворушливого нотатничка!) мову своїх творів (мовлення своїх персонажів) чітко розрізняє й відточує. Ви повірите мені, грішному, тільки коли почитаєте його твори, але це так: кожен його (навіть третьорядний!) персонаж – дихає разом з автором. І змушує в тому ж ритмі дихати читача.

Свого часу такий собі А.Пехник трьома китами сучасного гумору назвав анахронізм, стереотипність і перекручування мови. Гумористичний твір як сміх для сміху, «жарт заради жарту, [...] безпредметне гострослів’я» засуджував і А.Щербина, кажучи, що це здебільш гумор «лінґвістичний», техніка якого «зводиться в основному до суто словесних асоціацій і викрутасів, коли одне слово чи його значення «тягне» за собою інше й між ними встановлюється випадковий семантичний зв’язок, що створює видимість якогось смислу». Інакше кажучи, гумористи такого типу не спостерігають життя й не дають волі фантазії, а переважно сидять над словниками... І шановного А.Пехника, й поважного А.Щербину Андрій Крижанівський пощербив і попхав іще в 1968 році – своєю першою книжкою «Лідер опозиції».

Так, Крижанівському відпочатку закидали захоплення словогрою. Скажімо, гуморист-дисидент Гриць Гайовий в одній із рецензій ще тоді закидав Крижанівському «неуразливість» його творів, а також те, що в його творах «без словника не розберешся». Втім, А.Крижанівський – дитя доби НТР – у гуморі підтримував загальну (пост)шістдесятницьку установку на поєднання глибоких українських символів і традицій та найновіших досягнень технічного прогресу, яку вичерпно пойменував його ліричний сучасник І.Драч – «синхрофазотрон і калина». Ці концепти в Крижанівського промовисто сходяться в гуморесці «І ми вертаєм». Вертаєм – у вічну казку до матерів. Трішки смішних, бо «несучасних», але – Матерів...

Стереотипність і анахронізм А.Крижанівському закинути не можна вже хоча б тому, що саме з цими явищами він завзято гризся – і у творах, і в житті. А от жонглювання словами й так званий «філологічний» або «лінґвістичний» гумор... Спробуйте. І ви побачите, як освічений і досвідчений журналіст, котрий посидів на колінах у самого Остапа Вишні, жонглює словами. Саме – жонглює, а не розкидається. Бо жодне слово, навіть в абсурдистській оповідці «Слова», не є кинуте впорожні. Ні, це ще не «трагедія мови», як у «Голомозій співачці» Йонеско, ще не злісна капітуляція у формі мовчання, як у «Таке» Іздрика, але вже й не гамлетівське «слова, слова, слова...» Це якраз той проміжний етап, коли слово в Країні (з)Рад важило менше за мильну кульку (мульку; дульку). Ось кореспондент бере інтерв’ю в директора заводу:

– Вас зрозумів, – здався директор. – Як благородна людина –кореспондента.

– Отже, продуктивність?

– План недовиконали.

– Не виконали?

– Недовиконали.

– ???

– Ну, майже виконали. З маніпусіньким недо, – і директор для наочності показав мені півмізинця.

– То виконали чи...

– Іще б ледь-ледь, – директор підстрибнув у кріслі, – і в дамках!

– То виконали чи не виконали? – приречено тягнув я.

– Рецидиви лобової журналістики! – перейшов у наступ директор.

– Виконали?

– Недо...

– Не виконали?

– До...

– Ре!

– Мі!

– Фа!

– Соль!

– Ля!

– Сі!

– Не пита-ай… – чомусь затягнув я.

– Не пита-ай, чого в мене заплакані очі, – приємним баритоном підтягнув директор.

Ні пародіювання (звісно ж, приховане: в Крижанівського фігурують і Гемінґвей, і опальні радянські детективісти, й тогочасні провідні журналюги; навіть угадується Кен Кізі з його «картоплиною» МакМерфі!), ані начебто неуразлива словогра не рятували гумориста Крижанівського від ножиць Головного Управління (з) Літератури, які по його надто розкутих (як на кінець 60-х – поч. 70-х рр.) текстах гуляли з особливою прискіпливістю. Про це він і сказав (звичайно, усно): «Скільки творів канули в Літі...» Друзі гумориста й досі дивуються, як Валерій Гужва (редактор більшості книжок А.Крижанівського) відважився за часів суворої радянської цензури пропустити в друк афоризм: «Хіба ревуть воли, як гасла певні?»

Втім ідеться насамперед про дихання. А як людина дихає, так вона й живе. Як постшістдесятник Василь Стус не міг без суворої правди, так постшістдесятник Андрій Крижанівський – без цієї ж правди, але висловленої... в образі бляґера. Баляндрасника. Блазня. П’яного баляндрасника й блазня. Який брав слово на зуб і кутуляв його доти, аж поки з нього сипалися іскри: «У природі нічого не зникає, крім самої природи»; «Сміється той, хто сміє...», «Втелющив свої мрії у життя», «Проблема критиків – безпроблемність критики»...

Сучасники добре знали цього «невгамовного, невгомонного Крижа». Публікувався він і в «Перці», й багато де ще. Випустив за життя сім книжок (дві – «Томагавки й макогони» /1990/ та «Пережитки майбутнього» /1991/) вийшли посмертно. А втім, як бачимо, нині про одну із найяскравіших зірок гумористичного небосхилу, поруч із якою дозрівали й зірки-шістдесятники, фактично не згадують. Хоча книжки цієї зірки «зачитують». І правильно, між іншим, роблять! Порівняйте А.Крижанівського з будь-яким сміхачем за останніх п’ятдесят літ – і побачите різницю. Андрухович? Його міжмовні ігри на кшталт «dahovy posranec» (голуб) Криж використовував іще 1977 року (пор. гумореску «Халепа з хепі-ендом»): «Гуд бай» – добрий сон, «бойс-метис» – битий циган тощо.

Афоризми Крижанівського стали легендами й увійшли, хто не знає, до кількох антологій (втім, кустарного виробництва, – як завжди видавців затопив потік фінансів). Лаконічність його гуморесок – заслуга не лише викладачів журфаку, які всіх навчають, що стислість – сестра таланту (але теща гонорару), а й природна якість, смак самого Крижанівського. Ось приклад такого володіння словом і умисного нагнітання ситуації (суто на рівні мовлення!), яке не подобалося критикам 1970-х. Характеризуючи свого колегу, персонаж в одному вербальному потоці зіштовхує два значеннєві ряди слів: «Черепахін? Сокіл! Коршун! ГРИФ! Папку з ГРИФОМ «Секретно» посіяв». І це в А.Крижанівського не просто повторюваний прийом, це – його дихання. Це в нього у кожному творі й на кожному кроці! Стислість, гра слів, подвійний пуант (несподівана кінцівка), – здається, він і не міг говорити, а отже, й писати інакше. Коли з кожного твору (а вони в А.Крижанівського коротенькі) тобі в очі скачуть незвичні поєднання (роз’єднання) слів, які нічогісінько спільного не мають із сучасним псевдоабсурдизмом, котрий зроджений хіба нестерпним бажанням писссати (чи розписати ручку?), коли знайомий антураж, твої будні перетворюються на щось дотепно та гостро висловлене, – ти позбуваєшся побутової люті. Бо смієшся. І з «них». І з себе. Смієшся з Крижанівським, який дихає біля твого вуха і рівних якому в українській прозовій гумористиці наразі немає.


Аспірантура


Весело в аспірантурі. Воля! Тільки часу обмаль. І сили волі — теж. Не встиг погецати — дисертацію давай. Нащо? Треба! Кому треба? Дивуються. Науці? Не треба. Майбуттю? Тим паче. Нікому не треба. Крім тебе. А тобі не горить. А вони вимагають. Ніби жити без тієї дисертації не можуть. Ти можеш. Наука може. Майбуття — тим паче. А вони не можуть. Підганяють.

І кидаєш напризволяще найсвятіше... Майбутніх матерів.

І пишеш. Переписуєш. Дописуєш. Списуєш.

А життя біжить. Повз тебе.

А ти сидиш. А професор їздить. На тобі.

І на конгреси їздить. Нащо? Він ходить, як ти сидиш. Зігнутий. Такий прикрасить конгрес? Що він може? А в тебе здоров'я. Моральне. І фізичне — біцепси, трицепси. А в тебе голова світла. Блондин. Усе можеш. Коктейль? Наливай!.. Бурхливі оплески. Були б. Якби послали. На конгрес. Посилають інколи. Але не туди. Бо дисертацію не захистив. Коктейлю потрібна дисертація? Ах, конгресу! Ми не індивідуалісти. Можна чуже зачитати. Зате яким голосом!

А всі штрикають. Остання відстрочка. Далі нікуди. Папери в саквояж — і навздогін за часом. Кудись у Прибалтику. Там час на годину або й на дві відстає.

Отак двоє поїхали. З аспірантури до пансіонату. Дисертації дописувати. Здається, біологи. А може, хіміки. Найімовірніше — біохіміки.

Поселилися. У Петра кімната на південь. У Павла — на північ.

Півдня у Петра. З кавою. Півночі у Павла. З бальзамом. Бальзам — для душевних ран. Щоб затягнулися. Перед вирішальним кидком.

А тут молодички знайшлися. Теж з науки. Без забобонів. Люся до Петра прихилилася. Люда — до Павла, і розділилися. Славно! Якби час не біг.

Схаменувся Павло. Побіг до Петра. А той сам. І при лампі. І з конторським зошитом. А там рядочків рясно. Посилання на авторитети. Хитромудрі карлючки. Робота!

— А Люся? — це Павло.

— Пожертвував заради науки! — це Петро.

— Як?!

— А так! Вона до мене. І на шию. Я знімаю її з шиї. Як галстук. І довкола полонезом. А потім видаю текст:

«А ноги в тебе кривулясті!»

— Ти сказився? — це Павло.

— І вона теж! — це Петро. — І ходу від мене. А я – до роботи. Вчись!

Побіг Павло до себе. А Люда вже там. Прокрутився навколо неї. А потім видав текст:

«А пропади вона пропадом, ця біохімія!» Петро пише. Зітхає. Павло дише. Зітхає.

I Петро, зрозуміло, першим прийшов до захисту. Прийшов гренадером. Пішов кавалеристом. На кривулястих ногах.

Опонент провалив. Тобто провалила. Люся в опоненти пробилася. Бо відомою в науці була. Здається, у біології. А може, в хімії. Найімовірніше — у біохімії. Або у мистецтвознавстві: клоуна з Петра зробила.

А Павло виплив на вчену раду поза всіма строками. І дістався кандидатського берега. Люда потонути не дала. Її чоловік чоловіком у науці був. Здається, у біології. А може, в хімії. Найімовірніше — у біохімії. Люда натисла, чоловік напружився, Павло захистив дисертацію.

Бо в науці не лише себе любити треба. А й інших. Люсю, приміром. Або Люду. А ще краще — обох.



І нащо нагадувати?

 

Олегу Ярославовичу стукнуло п'ятдесят. Він зробив усе можливе, щоб пам'ятна дата не запам'яталася. Підгадав собі відпустку саме на ювілей і чкурнув у туристичний похід по стежках гірського Криму.

Не молодився Олег Ярославович, ні. Просто не хотів здаватися рокам: ти їх не помічаєш, вони тебе не помічають — і всі задоволені.

Сам він був струнким. Чи худим? Одне слово — спортивним. І дружина була тендітною. Чи стрункою? В усякому разі, з аеробікою справлялася без вивихів і задишки. Бо вирішила колись: «До тридцятиліття буду йти! Куди дінешся? А от за тридцять — дзуськи! Паспорт пошматую, але за тридцять не перескочу!» Виходило по-всякому. Поза спиною лунало: «Дівчино, я за вами!», а віч-на-віч чулося: «Женщина!» чи «Дама!». Одного разу навіть: «Леді!». Був, правда, малоприємний випадок, коли половина Олега Ярославовича з авоськами в обох руках і сумкою опліч підстрибом доганяла автобус. Якийсь акселератик захоплено зауважив: «Ну, бабка плигає! Як фізкультурниця!» І поплатився за комплімент лівим вухом. Як крутити чуже вухо з авоськами в руках — загадка. Але вийшло хвацько, по-молодому.

Щодо Олега Ярославовича, то й після п'ятдесяти він чув приємне: «Молодий чоловіче!»

От у Криму інструктор вишикував туристів на стежці й сказав: «А ми з молодим чоловіком — як тебе? — ага, Олег... Ми з Олежкою йдемо останніми, страхуємо вас...»

Олежка Ярославович звертався до інструктора на «ви». І небезпідставно: той мав видатний живіт і патріаршу бороду. А народився спортивний діяч під бібікання першого супутника — війни не знав, хлібних карточок — теж.

Звичайно, роки брали своє. Діяли підступно, у моменти непідходящі. Було: вискочив Олег Ярославович з метро, а перед ним дві юнки — міні-спіднички, макси-врода. Зрозуміло, в Олега Ярославовича рот навстіж, в очі сало затекло. Бо краса! І дружини нема поруч.

А тут камінчик під ногу трапився. Як наступив, так і шпигнуло у поперек, ніби шилом.

Роки нагадали: не календарем — радикулітом. Так і застиг напівприсядки.

Картина! Навіть карикатура.

А дівчата:

Хи-хи! Хо-хо! Ха-ха!

А потім:

Ах-ах! Що з вами, дядечку?

На лавку всадили.

Нічого, дівчата... — викрутився він. — Це від великого спорту...

Жалісливі дівчата спіймали жертві великого спорту таксі.

Вже вдома довелося з гримасами накручувати диск телефону: відпроситися з роботи й додати роботи дільничному лікарю.

З'явилося двадцятип'ятирічне диво зі стетоскопом.

— Гм... А де Ян Остапович? — поцікавився Олег Ярославович.

— На пенсію відправили старикашку! — пояснила молода лікарка. — Ну? Що сталося?

Олег Ярославович, долаючи біль у попереку, намагався прибрати позу патриція.

— Розумієте... Можливо, рецидив... Суто спортивний... У мене норма — вранці шістдесят присідань і шістдесят обертів... У стилі хула-хуп... А вчора, розумієте, теніс... Серйозний був суперник... Десь під перший розряд тягне... Ага, ще лижі, ви розумієте...

— Я не розумію! — перебила лікарка.— Ви у свій паспорт давно заглядали?

— Причім тут паспорт? — стрепенувся Олег Ярославович.

Хотів стрепенутися...

Пролунало радикулітно-паровозне:

— У-у-у...

— Отож-бо! — констатувало диво. — Ніяких зайвих рухів! Прийшли з роботи — влягайтеся на канапі, телевізор вмикайте, подушечками обкладайтесь і чекайте на книжечку...

— Яку ще книжечку? — простогнав Олег Ярославович.

— Пенсійну...