БАЙКИ 

 

 

КРЯ-КО-КО

 

Були в однім дворі качки і кури.

Гарненько по-сусідськи їм жилось –

Дві різні мови, різні дві культури,

А разом, бач, гармонія!

                                         І ось

Предивні почались метаморфози:

Курчата, вже як трохи підросли,

То, курям всім на сміх,

                                    а мо', й на сльози,

По-каченячи крякать почали...

Ще й вивчились перевальцем ходити,

Копіювали звички і вбрання,

І згодом стало важко розрізнити

Покачене курча і каченя.

Качки це заохочували радо –

Мовляв, у нас до полку прибуло!

Хто крякає, –

                       той вищого розряду,

Хто квохкає, –

                         те ясно хто – село.

А кури що ж?

                       Як щиро говорити,

Вони й не помічали новизни –

Мовляв, було б що діткам

                                          їсти-пити,

А там нехай хоч рохкають вони.

І деякі зарохкали.

                                  Одначе

Були в пошані ті, хто добре кряче.

Воно ж якби оті курчата вміли

Пристойно розмовляти так і сяк,

А то ж

                   іще й чужого не навчились,

А вже, бач,

                    і по-своєму – ніяк!

Он півники – накрячуться до гику,

Із селезнями дудлячи пивко,

А потім зранку, замість «ку-ку-рі-ку!»,

Як заведуть зненацька:

                                        «Кря-ко-ко!»,

Лякаючи тим криком розбишацьким

Чужих, своїх

                       та і себе самих...

А потім цим іще й бравують хвацько

Та ще й кепкують із курчат малих:

«Смотрі, як то ципля чудно балака,

Кокоче токо,

                       а совсєм не кряка!»

Отак і йшло.

                      Минали дні без ліку.

Вже ті курчата – бабці й дідусі,

Вже в них онуки виросли великі,

Бува хтось квокне,

                                 хтось закукуріка,

А в основному крякотять усі.

Для тих, хто серце незрадливе має –

Чуже шанує і своє плекає,

Повторювати ладен повсякчас:

Ця байка не про вас,

                                    ця байка не про вас...

 

ПІДСТУПНИЙ  ТРЮК

Одного разу Лебідь, Рак і Щука
Сукупний бізнес вирішили втнуть,
Домовившись утрьох, - нехитра штука -
Тягати воза скрізь, куди пошлють.
Послали їх на поле гній возити.
Потрібне діло, що там говорити.
Отож, впряглися.
  Рак бадьоро свиснув:  
Враз кожен піднатужився, натиснув,
А позаяк при силі всі були,
То легко з місця воза потягли.
Вже дві версти чи й більше відмахали,  
Аж раптом...
  - Стій!!! - 
  сердито пролунало.
- Вам хто дозволив цей підступний трюк?! -
На бізнесменів кинувся Віслюк. -  
Ви тут наробите такого, дай вам волю...
Ні, я цих витребеньок не дозволю!..
Мовчать!!!
А як спокійно та без лайки:  
Є циркуляр відомий, в формі байки,
Підписаний ще Глібовим Л.І.,
Щоб ви цей віз урізнобіч тягли!  
Тож і тягніть:
  хто вгору, хто в ставок,
Бо не було ще інших вказівок.  
  __

Те, що Віслюк - затятий бюрократ,
Стоїть всьому новому на заваді
Відомо, та й описано стократ,
А я - про інше в цій своїй баладі:  
Вже час новий, новий суспільний лад,
А віслюки, куди не глянь - при владі.



ГІСТЬ

Припхався Вовк
  до Зайця в хату:
- Привіт, дурко вухатий!
Що вирячивсь? Гостей приймай!
Запрошуй, теє… пригощай!
Невже не знаєш етикету:
Гість на поріг – готуйся до бенкету!
Та похутчіше!
  Я ж бо зголоднів –
Чотири дні не похме… гм, не їв.
(Тут, мабуть, зауважить слід –
Відомо ще з прадавніх літ,
Що гість – це завжди радість в хаті).
На цьому Заєць звик стояти,
Отак і вчив своїх діток:
Для гостя – все,
  хай, навіть, гість той – вовк.
Отож господар наш вухатий
Зібрав на стіл усе,
  чим був багатий:
На закусь – огірки та вінегрет
(Ще й терта морква з хроном на десерт),
На випивку – із ягідок наливка,
Ну і само собою – буряківка.
- До столу прошу, -
  мовив Заєць стиха.
- Будь-ласка, -
  обізвалася Зайчиха
(Вона ось тільки з Зайченям зайшла до хати)
І сіли всі за стіл – бенкетувати.
Свій перший тост
  ”За себе!” Вовк промовив,
Затим ”За родичів!”
  і ”За синочка Вову!”
(Той покарання відбував у спецв’язниці
За те, що шубу здер вночі з Лисиці).
”За вінегрет!”, ”За вечорок чудовий!”,
А потім знов ”За себе!” й знову…
Вовк пив і їв, співать зривався
І до Зайчихи залицявся.
Дав кілька щиглів Зайченяті,
Сходив до вітру просто в хаті…
І, врешті, посуд весь побив,
Господареві вуха накрутив
Та з тим на чотирьох
  із двору ледь поплівся.
Зайчисько до-овго вслід йому дивився,
Крізь сльози болю,
  і йому все чулось:
”Ш-шум-мєл ка-га-м-миш,
  дєрєвья-га гну-гулісь!!!
  _  

Ми хлібом-сіллю, згідно з етикетом
І нашим же таки менталітетом
Гостей стрічаєм із усіх усюд…
А поміж них бува усякий люд
І, зокрема, пихато-дурнуватий,
Що так гостює –
  хоч тікай із хати.


ЛАВРИ

В учених колах працю наукову,
Як кажуть, "на ура" всі піднесли.
Бо й справді твір толковий
І вартий похвали.
Та ще не стихли тих похвал литаври,
Співавтори взялись ділити лаври
За внеском кожного із них у твір.
Розмову здалеку почав Папір:
- Що не кажіть, мені таки попало.
Як пес бездомний в реп'яхах,
Так я - у ігреках, іксах,
Котангенсах та інтегралах...
Живого місця на мені нема!
Та, сподіваюсь, недарма
Терпів таке...
Бо що й казати,
Нелегко першу скрипку грати...
- Хвилиночку! Не зрозуміло! -
Аж бризнуло Чорнило, -
Це що ж за натяки такі,
Із дозволу сказать... тонкі!
Пріоритет, хоч, може, це й нескромно,
Та справедливо, безумовно,
За мною тут.
Дозвольте доповісти:
Якби не я, Папір наш був би чистим,
Як завжди... від думок...
- О, тільки без образ!
Колеги, я благаю вас,
До чого тут словесна ця товкучка? -
Із репліки ввійшла в розмову Ручка. -
А як на те уже пішло,
Найважче все ж мені було:
Бо день і ніч моє перо скрипіло,
Папір єднаючи з Чорнилом,
А це, скажу вам, праця нелегка!
- Ну, годі, годі! - підвелась Рука. -
Аж слухать смішно, вибачте на слові,
Про ці заслуги ваші дріб'язкові.
Розводите безглузді балачки,
А ви ж - ніщо!
Без мене, без Руки!
- А ти без нас? -
І почалося знову:
Про кожного заслугу виняткову...
_

Ще довго лаври ці мужі ділили.
А Голову сюди й не запросили...