Пилип ЮРИК
ПОКЛИК СВЯТОСЛАВА
Поет Пилип Юрик тільки-но розпочався. Справа не лише в його віці й творчих досягненнях (а він - автор кількох книжок, член Національної спілки письменників України, лауреат літературних премій ім. Степана Руданського, ім. Степана Олійника, журналу "Перець" та Міністерства культури України, багатьох конкурсів "Весела Січ"). Якось так вийшло, що з молодості не мав Пилип доброї літературної школи, хоча й друкував свої твори, починаючи вже з 1978 року. Селянському синові тоді більше думалося про те, як міцно взяти до рук шматок хліба, здобути освіту. Тож учився довго й наполегливо, за плечима – сільгосптехніку та сільгоспінститут, відділення журналістики Київської ВПШ. Працював обліковцем у рільничій бригаді, агрономом, завідувачем виробничого відділку. Поле, степ, рідна земля, Україна – ці поняття завжди жили в його душі, виливалися в поетичні рядки.
Але всерйоз почав працювати над словом, коли прийшов у журналістику, спочатку в Дніпропетровській області, згодом - у Запоріжжі. Журналістика одночасно допомагала й шкодила авторові. Допомагала тим, що розширювала світогляд, змушувала постійно працювати над мовою. Шкодила ж шаленими темпами роботи, яка неодмінно призводить до штампу та швидкопису. Він і сам розумів, що література – це трішки інший, більш вдумливий рівень, але ж так хотілося багато встигнути! До того ж бурхлива, рідна серцю синьо-жовта романтична епоха 90-х років теж вимагала негайної реакції душі, бо хотілося так багато сказати...
І він сказав уже першою збіркою поезій "Пісня волі", яка побачила світ 1993 року. У ній переплелися різні жанри, різнобарвні теми, особливо грішив автор віршованою публіцистикою. Але збірка зафіксувала свій час, пейзажна та інтимна лірика засвідчили художній смак, а поезії громадянського звучання – стійкий світогляд і творче кредо автора.
Час пошуків тривав. Вабила пісенна творчість, сатира, гумор. Набутий літературний досвід допомагав у двох останніх жанрах. Гумористична книжка "Даремний переляк" вийшла на досить пристойному рівні, принесла ряд перемог і лауреатських звань. Ще більш досконалою стала збірка гумору й сатири «Сповідь вовкодава. Вибране», яка принесла авторові премію ім. Степана Олійника. Неабияку роль відіграло й входження його до літературно-професійного оточення. Письменницька братія, як відомо, скупа на похвалу. Тим більше, що в Запоріжжі традиційно міцне літературне гроно. Пилип Юрик буквально всотував літературний досвід старших колег по перу: Петра Ребра, Олександра Стешенка, Миколи Лиходіда, Григорія Лютого, Геннадія Літневського... Та й ті, хто входив до літератури майже разом із ним: Микола Білокопитов, Вікторія Сироватко, Лариса Коваль, Любов Геньба, Павло Вольвач, Марина Брацило – не збиралися пасти задніх. Вони вказували на недоліки, «підтягували» до свого рівня.
Тепер читаю рукописи нових його ліричних і віршів громадянського звучання. А про себе думаю з радістю: "Пилип творчо зріс, з'явилася пластика, музичність, пісенність і не зникає народність його творів".
І ще одна риса. Пилип Юрик переплавляє в поезію власний життєвий досвід, а це не тільки ознака зростання, а й перспектива на майбутнє.
Дерзай, Пилипе!
Анатолій РЕКУБРАЦЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України, лауреат премії ім. Миколи Нагнибіди та конкурсів «Весела Січ»
2009 рік
Доторкнулося серце
до святості
МАМИН ХЛІБ
Підкрадався нишком
літній вечір,
Підбирав до темряви ключі...
Наша мама діставала з печі
Житні паляниці й калачі.
Веселіла батьківська світлиця,
Починала пам'яттю хмеліть:
У рум'яних, свіжих паляницях
Билися серця тисячоліть.
Мамин хліб – як вічний дух євшану –
І в черствому серці не згоря...
Десь рілля бринить під лемешами
Струнами сліпого кобзаря.
* * *
У Твоїх берізках заблукаю,
Голову на груди їм схилю.
О святий Звенигородський краю!
Тихий і пекучий мій жалю!
Ген Чернячка і Піски вже лічать
Вранішнього сонця промінці,
А в лугах іще дрімає Тікич
І дзеркалить тугу осоці.
Уві сні я плеса ті пізнаю,
Мов кохання перше, й усміхнусь...
О святий Звенигородський краю!
Ти сумуєш, батьку мій, чомусь...
Я до Тебе птахою полину,
Вирвусь із суєтного сильця.
Ти – душі стозоряна Святиня,
Де любов'ю святяться серця.
КОНІ
Брату Віктору на ювілей
Босі коні, непідковані,
Серед сяючих отав
Грають гривами шовковими,
А губами веселковими
Лагідно цілують став.
Упиваються туманами,
Поглядають у блакить,
Де шляхами нездоланними
І ярами крутозламними
Буде сонце день котить.
Пожували краплі осені
Із досвітніх берегів.
По стежинах тихих, росяних
У зелено-ніжнім просторі
Дріб копит прогуркотів.
1996
* * *
Корів пасем із дядьком Євдокимом.
Луг стелеться до ніг столітніх верб.
І дихає багаття тихим димом,
А ген струмок виблискує, мов серп.
Із гір вода поквапливо стікає,
Гонима срібним градом та дощем.
Ліс Колядин дріма за виднокраєм.
Навколо – літа невмолимий щем.
Веселка міст будує над ярами
До Коханівки, до села, а тут –
Я відчуваю – осьде, поруч з нами
Нектар червневий соловейки п'ють.
Як пахнуть липи! Ще й кують зозулі,
Піднявши літа краплю на крило!..
Розповідає дядько про минуле,
Яке у серці ще не відцвіло...
ПРОЩАЙ, ЛЮБОВЕ!
Прощай, моя любов!
Дні чисті, чарівні
Лелеками полинули у вирій.
Прошу тебе я знов –
за все прости мені,
Хай щастям б'ється серце твоє щире.
Злітають пелюстки з похилених троянд,
То плачуть квіти – любиш їх, я знаю.
В моїй душі таки
звучить суворо ямб,
Я нашу пісню доспівав до краю.
Нехай твоя сльоза
востаннє заблищить,
Впаде зорею на мої долоні.
За небосхил сповза
холодний сонця щит,
І промінь нас шукає на пероні...
* * *
Посивіла осінь над полями
Тополиним листом опада.
І волають чайки до нестями –
Їх не віддзеркалює вода.
Овдовілі ниви почорніли,
Мріють снігу білину вдягти.
На небесне посіріле тіло
Погляди звели очерети.
Згадуються теплі дні колишні,
Що буяли, наче зелен-сад.
Журавлиним небом відкурликав
Мого серця зорелистопад.
ХЛІБОРОБСЬКЕ ЩАСТЯ
Літо – жайвором, нива – колосом,
Перевеслиться перший сніп.
А на обрії – сонце-колесо
Запеклось, як рум'яний хліб.
Підпадьомкає рідне полечко
Хліборобові про врожай,
Калачем ясним – наша долечка,
Паляницею – щастя-рай.
Гул комбайновий ніжно стелеться
По святих пломінких житах...
Золоте зерно перемелеться,
Пересіється – на життя.
Ворона рілля аж виблискує,
Як зерно – запашна й хмільна.
Диво-піснею, мов колискою,
Над полями гойда луна.
Спілим сонечком український хліб
Осяває батьківський стіл.
Серед хмурих днів і знаменних діб
З другом ділим його навпіл.
ПОДИХ ВЕСНИ
Хоч і злиться зима,
А весна після неї настане.
І лютує дарма
Круговертиця-віхола п'яна.
І морозова рать,
Буйнокрилі вітри, вже тепліє.
Чуєш? Ген тріскотять
На річках скрижанілі надії.
Ще цвістимуть жита,
Заспівають колоссям на вітрі.
Джміль баский привіта
Конюшину і роси їй витре...
Український народ
Ще розверне широкі рамена!
Час творити добро
Настає, як весна нескінченна.
Вже бринять за вікном
Сонця промені весело й дзвінко.
Засіваймо ж гуртом
Часу кращого юну сторінку!
РЕВНИВИЙ ТРИПТИХ
І
Я не знаю: здається мені,
а чи сон це?
Тільки ж боляче все
по душі те шкребе:
Я ревную тебе до сонця.
Я ревную тебе.
Сонце ніжно, ласкаво,
тендітно голубить,
Обціловує всю,
пестить очі й вуста.
Схаменись! Не одну тебе любить!
О свята простота!
ІІ
І нехай посміхаються
вулиці
хитро,
Нависає вітрило небес голубе,
Я ревную до подиху вітру.
Я ревную тебе.
Ти в обіймах його
тріпотиш,
як в тенетах,
Пролітають нестерпні
захмарені дні,
В'януть стомлені квітів букети.
Ти – моя ще чи ні?
ІІІ
Гомонять чорноклени
із вишнями всує. Осінь чіпко спліта
павутиння рябе.
Я тебе до дощу ревную.
Я ревную тебе.
Дощ усю обмиває,
мов ружі пелюстку, По долонях стікає,
спиває красу.
Та не вір ти йому!
Буде пустка
на душі –
я спасу!
_______
Я ревную тебе до сонця...
Я ревную до подиху вітру...
Я тебе до дощу ревную...
ВІТРИЛА КОХАННЯ
Розгортає кохання вітрила,
В береги хвиля радістю б'є.
Розповість про любов мені, мила,
Море світле, як серце твоє...
Линуть хмари – лелечині крила,
Із озерця туман воду п'є.
Розповість про любов мені, мила,
Небо чисте, як серце твоє...
Промінь тихий з ромашкою в шлюбі
На тендітних листках виграє.
Розповість про любов мені, люба,
Сонце тепле, як серце твоє...
Нічка-віялка зіроньки губить
І у морі на дні дістає.
Розповість про любов мені, люба,
Місяць-красень, як серце твоє...
ПОДІЛЬСЬКИЙ СОЛОВЕЙКО
Соловейку подільський, о рідний мій!
Як давно твого співу не чув!
Повз лісочки, вітрами вколихані,
Я до тебе, мій любий, лечу.
Заспівай мені, друже, про дівчину,
Котра вишила льоном весну,
Берегиню, волошками вквітчану,
Україну мою осяйну...
Заспівай про стрільця сивочолого,
Запорожця, що їхав на Січ.
Щебечи, соловеєчку-золотко!
Калинова твоя тиха річ!
Почало красне літо вбиратися -
Як віночок, Серетом пливе.
Доторкнулося серце до святості,
Мов до ґрунту зерно ярове.
ХОРТИЦЬКА ДИРИГЕНТКА
І.Г.
Ген диригує пані Ірина
Пензлем, і фарби густі
Ладно виводять пісню-картину –
Скіфського часу путі.
Подихи вітру, спалахи квітів,
Мріяння тисячоліть,
А на могилі, сонцем обмитій,
Сколотська баба стоїть.
Там, за курганом, грає камінням
Дніпра студений рукав,
Хмара вкриває плащиком-тінню
Свіжу симфонію трав.
Хортиця мліє, степом леліє,
Жайвір притишує лет.
Мов запорозька квітуча надія,
В небо здійнявся бекет.
Тучі тікають за обрій невпинно,
Чується шепіт віків.
То диригує пані Ірина
Співами сизих степів.
ДУМА ПРО УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ
Братові Михайлу
Я постою у края бездны
И вдруг пойму,
сломясь в тоске,
Что всё на свете –
только песня
На украинском языке.
Леонид КИСЕЛЁВ
Де у танці вишні з яворами
Квітнуть навесні, як у раю –
Лагідно гойдала пісня мами
Лозяну колисоньку мою.
Пісне осяйна! Душі озерце!
Прилети, прилинь хоча б на мить!
Хай же незрадливе кожне серце
Ватрою любові пломенить!
Руку подала мені, як мати,
Повела стежками у жита,
Вчила шанувати і кохати
Українська пісня золота.
Доля м'яко не завжди стелила:
Часом падав, і тоді одна
Підставляла дужі свої крила
Щиросердна пісня чарівна.
Може й фаталіст я... Вірю щиро:
Відлетять, як ластівки, літа,
Проведе колись мене у вирій
Пісня вільна, сонячна, свята.
Пісне осяйна! Душі озерце!
Прилети, прилинь хоча б на мить!
Хай же незрадливе кожне серце
Ватрою любові пломенить!
МІЖ ДОЩЕМ І СНІГОМ
Зазирнули сніги лиш на мить,
А за ними – дощів каравани.
Рідне сонечко вже не блищить,
Осідають чорнющі тумани.
Навіває неспокій рядки,
І по східцях спускаються рими.
Повіва вітерець говіркий
Про минулі, засніжені зими.
Я тебе, синьооку, чекав,
Так, як ждуть на Святвечорі зірку,
Серед висохлих сірих галяв
І гаїв, полинами прогірклих.
Скоро викує січень-коваль
На Дніпрі льодові переходи.
А мені серпня нашого жаль
І плакучих зірок небозводу.
* * *
Прости, моя кохана, за любов.
У хмарах місяць стежку прополов,
Буяє теплий вітер навесні –
Хай радість принесе тобі й мені!
Ти за кохання не суди мене.
Забудь усе печальне і сумне,
Розлук гнітючих роковий полин...
Прости мені і птахою прилинь.
За ночі втаємничені пробач.
Ухоплять зорі сонячний калач,
В печі казковій зрум'яниться він...
Лунає віщий великодній дзвін.
За тихі ранки, ластівко, прости.
Хай розцвітуть світанками сади,
Клечаються розбуркані лани,
Стають фіалки на рушник весни.
Прости мені...
ДО СМІХОВИТОКІВ!
В левадах оксамитових
Проснувся Тилигул.
Спішать до сміховитоків
Дніпрянин і гуцул:
Веселуни і мрійники,
Поезії сини –
Родиною Олійника
Йменуються вони.
Вихлюпують джерела
Усмішку чарівну:
Стрічають Пасицели
«Степанову весну».
І чутно до Дунаю
Когорту жартівну:
Левадівка стрічає
«Степанову весну».
Отут ногами босими
Серед рахманних трав
По літу і по осені
Степан стежки топтав.
У світ ясний полинула
Доріженька мала,
Небесною перлиною
Зоря його зійшла.
Вихлюпують джерела
Усмішку чарівну:
Стрічають Пасицели
«Степанову весну».
І чутно до Дунаю
Когорту жартівну:
Левадівка стрічає
«Степанову весну».
Були шляхи тернистими,
А слово – як багнет.
Колодязь сміху чистого
Залишив нам Поет.
Олійника родинонька
Збирається рясна,
Зігріє Україноньку
«Степанова весна»!
Вихлюпують джерела
Усмішку чарівну:
Стрічають Пасицели
«Степанову весну».
І чутно до Дунаю
Когорту жартівну:
Левадівка стрічає
«Степанову весну».
ЧУМАЦЬКА СТЕПОВА
Тут із неба – струменем зорі,
Чебрецеві стебла п'янкі.
У святі степи неозорі
Доля завела чумаків.
Довгі роги волів – серпами,
З Криму сіль – у дзвінкі віки
Золотими везли степами
Вольнії орли – чумаки.
Де струмок вужем в'ється синім –
Поміж пагорбів навтьоки –
Лицарі степів України
Возвели село Чумаки.
З-під широких маж – пил-шуліка,
Вічний компас – Чумацький Шлях.
Під бандури спів сонцеликий
Підвелися жита в полях.
Руйнували орди ворожі,
Нищили, мов хижі вовки,
Та звитяжним сонцем погожим
Сходило село Чумаки.
Гей, летить хліборобська слава
Крізь бурани густих віків.
Українську міцнять державу
Горді правнуки чумаків.
СЕЛЯНСЬКИЙ ШЛЯХ
В короваї на рушнику
Пісню чути дзвінку й легку,
Мозолястий селянський шлях
Проляга у святих полях.
У роздоллі пшеничних нив
На колоссях роса бринить,
Жайвір кличе в рясні хліба –
Моя доля не там хіба?
Вдарить сонця весільний шквал
В українських степів причал,
Хліборобській душі на мить
Небеса переллють блакить.
Я стежиною діда йду.
Чую внука тверду ходу –
Скоро й він у своїй душі
Лаштуватиме лемеші.
* * *
Кохання зазирнуло у вікно,
Осяяло промінням хату вбогу,
Сплело з кульбабок сонячний вінок,
Посіяло чебрець біля порога.
А потім усміхнулось і пішло.
Невже назавжди? О моя надіє!
Блакитні травні линуть над селом,
Акації про літню спеку мріють...
Коротке щастя – мить було всього.
А хата, ніби золотом залита:
Його тремтіння і тепло його
Зосталися у ній навіки жити.
КУПАЛЬСЬКА НІЧ
Блискотить свічею перша зірка,
А на кленах – роздумів печать.
Нічка личко вмила у чар-зіллі,
Йде Купальське свято зустрічать.
Молодята вбрані, русокосі
Над багаттям парами летять,
І хори пташині стоголосі
Губляться у клечанні латать.
Випливають запашні віночки,
Поринають верби в ніжну тінь.
Розглядає мавка у лісочку
Папороті сивої цвітінь.
Виткав місяць рушника на луках,
Вигаптував росяні зірки.
І шепоче лісовик онукам
Про Купала потайні казки.
ОСІННІЙ ПОДАРУНОК
Дарує клен тобі чудове листя –
У маєві бурштиновім воно.
Біжать тумани над рікою низько,
Мережить жовтень золоте руно.
Відтріпотіли крила журавлині.
Свічею гасне сонце у степах.
І я готовий, мила моя, нині
Здолати лебедино срібний шлях.
На Хортиці вирує стигла осінь,
Антонівкою сонце майорить.
Чого, скажи-но, дід Славута просить?
Чи смутку, а чи щастя чисту мить?
А ти така ж, як триста років тому:
В очах-озерцях – ніжності блакить,
Забула про печалі і про втому.
І тільки листя в серці пломенить...
РІЧКА-ТАНЦЮРИСТКА
Річечка долиною танцює,
Плескотить веселкою вода.
Їй шепочуть сосни, вільхи, туї:
– Бистра, гарна, світла, молода!.. –
А вона кружляє по долині,
А вона співає-виграє.
Цвіт калини і кульбаб кофтина –
Мовби щастя виткане моє.
Веселяться верби разом з нею,
Вітер гладить коси осоці.
І мандрує чистою стернею
Босоноге літо навпрямці.
Річенько моя, сестрице мила!
Хоч вві сні до мене, а прилинь!
Юність над тобою пролетіла,
Як над літом – журавлиний клин...
ПІСЛЯ БОЮ
Світлій пам'яті брата Віктора
Він поему про море писав –
Не позичив і коми в Довженка:
Вдалині потопав пароплав,
І котилися хвилі скажені.
Дощ періщив – холодний, як лід,
Мокрий сніг налипав на рамена...
По обличчю художника піт
Пробігав ручаями стражденно.
Шлюпка ріже широкі вали
(В ній матроси на веслах – на крилах).
Хлопців сотні в бою полягли,
Доля цим усміхнулася мило.
Лютий вітер шакалом завив,
Підійняв гори хвиль височенних
І розчісував тисячі грив
Бурунам золотисто-зеленим.
Наче тріска, злітала д'горі,
Аж на гребінь, легесенька шлюпка.
А на небі туманно горів
Місяць, ніби кресалова губка.
Не зустріне далека земля
Моряків героїчних із бою!..
І тоді живописець встеля
Моря край пісковою грядою,
Наближає до берега він
Вутлу шлюпку поближче, поближче...
І матросів маленький загін
Переборює хвилі і хвищу.
* * *
Розіб'ю я келих кришталевий
Об стіну любові мармурову.
З-під хмарин легких сузір'я Лева
Супить хижо волохаті брови.
Виграє листочками осики
Вітерець, немовби на баяні,
Виплітає личаки із лика
Ніжна мавка в сизому тумані.
Як п'янить мене чарівне зілля
Й золоті пісні джерел крицевих!
Я на материнському Поділлі
Собираю роси чебрецеві.
А вони – пахучі і рум'яні,
Розсипають іскри, мов жар-птиця...
І виходить лісовик на ґанок
Привітати вранішню зірницю.
СВЯТИТЬСЯ ХАЙ ІМ'Я ТВОЄ
Тополі нагиналися, в ріллі
Шукаючи своє опале листя,
А ти ішла босоніж по землі –
У сукні вишитій, кораловім намисті...
Святиться хай ім'я твоє,
Як наші мрії-водограї...
Любов жива! Кохання є!
У серці пам'ять не згасає.
Барвистий вітер коси розплітав,
Жмутками листя сонячного кидав,
Лилася сріблом широчінь ота,
Де ти у тополинім краєвиді.
Приснилася, чи я придумав те,
Чи, може, чари хтось мені навіяв?
А над тобою сяйво золоте,
Як у Богині віри і надії.
ДУМА ПРО КОЗАЦЬКУ «ЧАЙКУ»
В солов'їній гай-дібровці
З липи вікової
Тешуть-крешуть запорожці
«Чайку» над рікою.
Засурмили до походу,
Нап'яли вітрило.
Дай, Бог, доброї погоди,
Дай удачі й сили!
Споряджаєм «чайок» лави
У далеку путь –
Хай вони козацьку славу
У віки несуть!
Ой не пугай, пугаченьку,
Чайко, не кигич.
Будь здорова, наша ненько –
Запорозька Січ!
З буревіями змагалась
«Чайка», мов пантера.
Козаки на дно послали
Не одну галеру.
Кажуть, чаєчку побачив
Сам султан уранці –
Їздив нею Сагайдачний
Визволяти бранців.
Тільки й «чайка» склала крила –
Золоте вітрило.
У Славути водах милих
На віки спочила.
Чайку пестили потоки,
Забавляли плавні.
Та знайшли її потомки
Запорожців славних.
Споряджаєм «чайок» лави
У далеку путь –
Хай вони козацьку славу
У віки несуть!
Ой не пугай, пугаченьку,
Чайко, не кигич.
Будь здорова, наша ненько –
Запорозька Січ!
* * *
У віночках осінніх смутні лісосмуги.
А солом'яні скирти – крислаті брилі.
О лебідко далека, візьми мою тугу,
Загорни її в хмари, сховай у ріллі!
Осипаються ночі
дощами під ноги,
Дочекались ласкаві поля лемешів,
Пахнуть свіжістю днів
незабутні дороги,
І туманом ставок мовчазний закипів.
Клекотить моє серце, від болю шаліє,
Струмениться вогнем
у жазі почуттів,
Прагне тихих троянд
і нев'янучих лілій.
Тільки ж душу встеля
листопад-заметіль...
УЧИТЕЛЬЦІ
Світлій пам'яті
Олександри Юхимівни Стрижибороди
Розгортаю Святе письмо – читанку,
І зникає років течія.
Моя зоряна перша учителько!
Сивочола зозуле моя!
Ніжно пам'ять цвіте, мов азалія,
Та в дитинство нема вороття...
О скільком дітлахам показали Ви
Сонцесяйну дорогу життя!
Дзвінко-лунко вересень защебече,
Приведе стежинонька в клас малечу,
Дзвоник жайвороночком – аж за обрій.
Постає учительки диво-образ.
Поріднила Вас доля зі школою,
Відшуміли літа, як дощі,
Переплавились врода і молодість
В щире золото серця й душі.
Проростають, колосяться житечком
Зерна мудрості, знань і добра.
Молодесеньку першу учительку
Вже вітає нова дітвора.
* * *
За тобою серце не боліло,
Вірші не присвячував тобі.
А душа була як у могилі,
А душа страждала у журбі.
Сірим жовтнем доленька немила
Прірву часу кинула умить.
А душа складає срібні крила,
А душа зигзицею кричить...
Що ж тепер? Скажу тобі: «Не хочу
Крізь роки прокласти ветхий міст!»
Випитий, ошуканий водночас
Я – не квітень вже,
а падолист.
ЗИМА-НАРЕЧЕНА
На шибках сині верби цвітуть,
І замерзло чудове латаття,
Ген ставок заблищав, наче ртуть,
А ялина вдягла біле плаття.
Вже гуля наречена-зима,
Сизі хмари у танці кружляють,
І борвію басиста сурма
Над закутим гримить водограєм.
Замели моє літо сніги,
Погубили січневі морози.
Де ви, рідні мої береги?
Де весна, теплі дощики й грози?
Двері хрипом застуди скриплять,
В них вривається з парою ранок.
На подвір'ї вітрів ціла рать
Поганяє снігів каравани.
БУДЬ ВЕСНОЮ!
Дружині Вірі
Тебе, кохана, в зиму не пущу!
Весною будь – п'янкою й гомінкою!
Дзвінкі потоки чистого дощу
Відлунюють співучою грозою.
Тебе, кохана, сяючу, ясну
Крізь буйне літо поведу садами.
Квітучі весни вже не поверну,
Але любов залишиться із нами.
Нехай укриє осінь тихі дні
Легенькими перинами-хмарками.
Йдемо по листю, як по бурштині,
Що сяє, золотиться під ногами.
Снігів насипле січень досхочу,
Та в березні спливуть вони сльозою.
Тебе, кохана, в зиму не пущу!
Весною будь – п'янкою й гомінкою!
ПЕРЕДГРОЗЗЯ
І налились туманами порічки,
Зорить прощально літо за село.
Там заглядає дивина у річку,
Там явір хилить зморене чоло.
Купаються лелеки в піднебессі,
Відходять монотонно поїзди,
В садах вишневих барвінкові плеса
Чекають життєдайної води.
Гуркоче Перунова колісниця –
Клубками хмари з-під її коліс.
Шаблюками іскряться блискавиці,
І хмурить брови чародійник-ліс.
ХОРТИЦЬКА ЗИМА
Зрум'янів сніжок на сонечку,
золотішає,
Покриває острів Хортицю
диво-тишею.
Ген скувала крига в озері
всі латаття,
Тріскотить-співа морозами
Водосвяття.
* * *
А пройде ж час босоніж по стерні,
І в ту прозору, веселкову днину
Годинник-Бог відстукає мені
Чітку, останню сонячну хвилину.
І попливу я в чисте небуття.
Я – не Христос,
щоб вмерти і воскреснуть.
Падіння, злети, сором, каяття –
Як віщі свідки – стануть в піднебессі...
* * *
Рання зіронька променем косить,
Зачаровані тихі гаї.
Блиском олова стеляться роси –
Сонцесяйні, як очі твої.
Смокче люльку смарагдовий ранок
І на луки туман видиха.
Чути іволги щире сопрано,
Обнялася з плющем лепеха.
Не гадай на ромашці, кохана,
Хай на серці розтане печаль.
Глянь, липневий ранковий серпанок
Тканий золотом день провіща.
ДІАЛЕКТИ-ДІАМАНТИ
Україна заплітає в коси
Діалектів сонячні стрічки –
Молода весна і мудра осінь
Мовні прокладають стежечки.
Діалектів діаманти сяють,
Наче у ранкових небесах
Зорі, що обабіч обступають
Паралель Дніпра – Чумацький Шлях.
Вуйко й ґазда – в райдужних Карпатах,
Мольоко – в Полтаві золотій.
Наша мова і дзвінка, й багата,
І жалюча, як бджолиний рій.
Водоспадом гуркотить на Тисі,
Шепче осокою на Десні,
Нас віншує у ллянім Поліссі,
Ґратулює – у Галичині...
Я в подільську гуличку гузеньку,
Наче в давню казку, увійду,
З Січеслава кукургузу жменьку
В мовну скриню злотом покладу.
Повторю повсюди знову й знову:
Із найпотаємніших давен
Діалекти живлять нашу мову,
Як малі струмочки Борисфен.
Україна –
віра наша й Бог!
КРИЧАТЬ ВІКИ
Гей-гей, воли!
Чого ж ви стали?
Степан РУДАНСЬКИЙ
Кричать віки
із часу давніх оріїв,
Цар-рибою б'ючись об лід буття,
А із гілля праматері-історії
Упало яблуко –
закону відкриття.
Криниці б'ють свічадами-джерелами
І зорі сиплять космосу труху,
Гуркоче Віз Малий, сіяє перлами,
Великий – на Чумацькому Шляху.
У Крим по сіль
діди мої зібралися,
Запрігши клопіт в золоте ярмо.
Ми не такі?
Що, браття, з нами
сталося?
Та гей, воли!
Чого ж ми стоїмо?
МОНОЛОГ СІРКА
Утекла орда татарська знову!
Вщент розбито зграю яничарів!
Наливай же, Мойшо, козакові –
За братів полеглих вип'ю чару.
Не тряси ти пейси волохаті –
Лий пошвидше! Чуєш, хочу пити!
Не кривись – у мене є дукати.
Утоплю я горе в оковитій.
Полягло їх, півтораста хлопців,
За святую неньку-Україну.
Я любив їх як росу, як сонце –
Пам'ятати буду до загину.
Так, я плачу! О не смійсь, шинкарю!
Будуть мої сльози злотом-сріблом...
Наливай, бо насувають хмари –
Завтра – знову в бій за землю рідну.
ВИШНЯ
Пані Надії Загрудній,
свідкові сталінської політики
40-х років минулого століття,
коли податки накладали на кожне
фруктове дерево
Рубала баба Віра корінь вишні,
Сокиру окропляючи слізьми.
Здригалось деревце –
біленьке й пишне –
Гілками тріпотіло, мов крильми.
– Пробач мені, о бідна деревинко, –
Шептала бабця. – Вишенько, прости!
Бо ти, природи сонячна кровинко,
Могла ще довго квітнути й рости. –
Легенькі пелюстки здувало вітром.
Не крапали вже сльози, а лились...
А на столі у хаті баби Віри
Лежав, мов камінь, податковий лист.
ПОКЛИК СВЯТОСЛАВА
Щирому другові моєму
Івану (Богданові) Сухарю
на ювілей
Сива-сива імла, як ота ковила,
Що послухати гомін могильний лягла,
І шепоче-співає із предком твоїм,
Називає його Превеликим, Святим.
З Святославом його
стріла смертна пора –
Вічний шолом скотивсь
до Славути-Дніпра,
І, мов колос, лягла русокоса глава.
Сумно-сумно мовчить
над курганом трава.
Русич тут не один свої кості поклав...
– Мертві сором не ймуть! –
говорив Святослав.
Задзвеніли його у століттях слова.
З попелища встає Україна нова:
На аркані вона, на руках – сотні пут,
Жде, що діти її, безталанну, спасуть,
Що буятиме в них Святославова кров –
Затремтять вороги і тікатимуть знов.
Встане слава з могил,
згине вража імла
І тоді зашумить, заспіва ковила...
1995
СМЕРТЬ ВОЛХВА
Клекотала, мов серце, Хортиця
В грудях сонячного Дніпра.
Там, де верби додолу клоняться,
Сивочубий волхв умирав.
Із мечем у руці, скривавлений,
Зі списом у боку лежав.
Бій на скелях гуде віддалено –
Чути криці безтямний шал.
Печеніги сюди під'їхали,
Куря-князь на гнідім коні,
Очі мружаться злою втіхою:
– Що ти, старче, зречеш мені?
Переміг я рать Святославову,
Ось його в мішку голова.
Я до роду вернусь зі славою.
Що мовчиш? Де твої слова?
Привітай же мене, чарівнику,
Я врятую тобі життя... –
Волхв крізь біль простогнав:
- Негіднику
Слово правди собі затям:
Внук помститься за князя нашого,
Я пророчу ганьбу тобі –
Ви подавитесь, гади, чашами
З позолочених черепів!
У полоні, рабом – не хочу я,
Краще згину, як Святослав. –
Землю, ворогом потолочену,
В жмені стис, до грудей приклав.
Затремтів жеребець під Курею,
Злісно тенькнула тятива,
Здійнялась аж до неба курява,
Застогнала євшан-трава.
Волхв закрив свої очі синії:
– О Свароже, смерть надійшла.
В Царство Предків моїх візьми мене! –
В серці билась важка стріла...
МАЗЕПА
Глянь, над хуторами понадбузькими
Блискавки сяйнули, як мечі.
У безмежжі неба, наче хусткою,
Передгроззям запнуті дощі.
Що тебе там, гетьмане, очікує?
Усмішка султана чи аркан?
І якими вигоїти ліками
Бурю серця, розпачу вулкан?
Душу обпікає, мов отрутою –
України знов зайшла зоря.
А позаду – місяць над Славутою
Сяє не для тебе – для царя.
Важко те почуть, не те що бачити –
Душать серце камені-слова:
Вже тебе клянуть попи-безбатченки
В тих церквах, що ти побудував...
О не кайся в тому, що так сталося –
Долю не об'їдеш на гарбі.
Зерна волі зійдуть на проталинах,
Хоч врожай збирати не тобі.
Рідний Буг зустріне тебе грозами,
Очеретом схилиться до ніг.
Україна вся дрібними росами
За тобою плаче вдалині.
ІНКВІЗИЦІЯ
Палили інквізитори «Кобзар».
І він горів яскравою зорею,
Палахкотів, як сонячний пожар
Живим вогнем титана Прометея.
«Кобзар» палили виродки-ченці,
Звірячі пики блискітки вкривали,
Бісилися у мантіях людці,
Від сорому кущі й дерева в'яли.
Палив святиню ситий Ватикан
На чорній площі у старому Римі.
Горіли Залізняк і Гонта Йван,
Шевченкового серця світлі рими.
Метавсь Ярема з крицевим ножем,
І Катерина, й наймичка ридали,
Ян Гус, на ватрі палений живцем,
Катам в обличчя посміхавсь зухвало.
Казились кардинали і ченці,
Бо розуміли – «Кобзаря» не вбити!
Він квіткою крізь товщу камінців
Проб'ється і в століттях буде жити.
...З'явились інквізитори нові
І повеліли: «Нє пущать Шевченка!»
О Моринці! Чи ви там ще живі?
Чи не спалили вас яничаренки?
Якбичогоневийшлист озвірів –
«Великий льох» заборонив читати...
Тебе родила череда вовків,
Чи українські батечко і мати?
Ти за посаду продаси і їх –
Кар'єра очі-вирла застелила.
Ведеш себе як юродивий псих,
Непомнящий Іване очманілий!
Імперська крига на Дніпрі скреса –
Зніми пошвидше із очей полуду!
Тебе зариють, як чужого пса,
А наш Шевченко й Україна будуть!
МИХАЙЛІВСЬКОМУ
ЗОЛОТОВЕРХОМУ
Діаманта підняли з руїни.
З сонцем сперечаються хрести.
Осявай же рідну Україну,
Ранки у столиці золоти!
Дзвонами торкни хмарки-надії
І серця гарячі возвелич.
Хай ніколи ворог не посміє
Знищити тебе в ріці сторіч.
Чистих, щиросердних душ соборе!
Многа літа! Лише пам'ятай –
На кістках язичників, на горі
Зведений ти учнями Христа.
ПЕРЕМОГА!
Ген підкови гримнули над степом –
Із походу повернувся кіш.
Ми про батька-гетьмана Мазепу
Заспіваєм пісню голосніш!
Довбуше! А нумо у литаври!
До майдану товариство клич.
Впрах розбиті люті яничари –
Хай святкує Запорозька Січ!
Бий у дзвони сонячні, дзвонарю!
Воздамо осанну небесам.
Хай гармати громові ударять!
Слава українським козакам!
Нам падуть під ноги вражі лави,
Королі, султани і царі...
У віки нестимуть нашу славу
На священних струнах кобзарі.
Довбуше! А нумо у литаври!
До майдану товариство клич.
Впрах розбиті люті яничари –
Хай святкує Запорозька Січ!
ГУЛЯЙПІЛЬСЬКОГО БАТЬКА СНИ
Пер-Ляшез навіває щоднини
Барвінкові, задумливі сни.
Сняться Нестору очі Галини
І хоробрі козачі сини.
Шепче жито – життя колоскове –
В ковилово-казковім степу.
– Україно, моя колискова!
Серцем линуть і Гайчур, і Буг...
Вороними знаменами доля
Промайнула за обрій, мов птах.
І лютує московська сваволя –
Оберта українство у прах:
Сизокрилих орлів недруг нищить,
Рідну землю псує комнезам.
І тачанки мої нарекли вже
Окупанта Семена ім'ям.
Ох, якби ж був підтримав Петлюру –
Мали б вільну державу свою!
І кремлівська лиха авантюра
Захлинулась би в першім бою.
Не спочив би в чужій сторононьці,
Не журилася б матінка-Русь.
Гуляйполе – затьмарене сонце –
Я до тебе піснями вернусь!
ПЕРШОТРАВЕНЬ-86
Каті Лисовій
На весь ранок стрекотів лелека той,
Що гніздо на колесі мостив.
У кривавих сутінках подекуди
Впали роси-сльози. Вітер стих.
Люди йшли й ішли на демонстрацію –
Першотравень треба ж відзначать!
А на них незрима радіація
Клала чорну і страшну печать.
– Мамо, питки хочу! Хочу питоньки! –
Всюди чулись діток голоси.
Із трибуни дяденьки і тітоньки
Їм махали й либилися всі.
Ось вони, красунчики, в краваточках,
Чорним салом лискають плащі.
А з портретів онде їхні «батечки» –
Мружать очі «рідні» іллічі.
Хай собі дітей «швидка» підхоплює,
Мчить в лікарню, напхана битком.
Головне, щоб мітинг був і оплески,
І – рапортувати у обком!
Перший секретар бадьорим голосом
(Зранку горло промочив вином)
Доповідь читав.
А на околиці
Спав уже лелека вічним сном...
ШІСТДЕСЯТНИКИ
Ми будили народ.
Будем далі будити,
допоки живі ще.
Не за блиск нагород
Проповідуєм правду
та істини віщі.
Не за сала шматок,
Не за хліба окраєць
чи бражку-помиї,
Чи горілки ковток
За собачу старанність
на службі Росії.
Нам не крикнуть «віват»,
Проклинання –
то всі нагороди.
Бо рабам каземат –
Рідна хата, кайдани –
миліші свободи.
Б'ють у дзвони серця,
Смолоскипом горять
наші душі козачі.
Та згадає борця
Небо рідне і тихо
над нами заплаче...
НЕ ЖУРИСЬ, БОГДАНЕ!
Світлій пам'яті патріарха УПЦ КП
Володимира Романюка
Наша правда попідтинню
Жебра на сім світі!
Поховали України
Сина в підворітті.
Це за те, що він сибірів
«Скуштував» нівроку,
Що беріг Христову віру,
Як зіницю ока,
Ніс у серці Україну –
Отака ось плата:
Грім кийків об домовину
І під тином «хата».
Не журись, Богдане любий!
Ще почуєш гуки:
– Геть облудне братолюб'є!
Шаблю дайте в руки!
За кийки по домовині,
Підлість і зневагу,
Стусани в дитячі спини,
Тюрми і гулаги!
За наругу над батьками,
За топтання мови
Поховаєм під тинами
Голови дубові!
Справжні діти України
Ще на ката встануть.
Не журись, великий сину,
Гетьмане Богдане!
Булавою показав ти,
Де наш лютий ворог.
Не сьогодні,
то вже завтра
Буде з нього порох!
Забуяє ще квітками
Воля в ріднокраї,
Отоді й Романюка ми
В Лаврі поховаєм!
* * *
Черкащино! Ясна моя зоря!
Вкраїни факел і її Ти серце!
В Тобі відбилась пісня Кобзаря,
Як промінь сонця в чистому озерці.
Черкащино! О краю милий мій!
Ще чути дзенькіт скинутих кайданів,
Ще застилають лан пшеничний Твій
І чисте небо навісні тумани.
Та сни козацькі бачить Чигирин,
І Сміла запліта свободу в коси.
А Симоненко – Твій великий син –
З могили голос витязя підносить.
У наші очі дивиться Василь,
У душі зазирає його совість
І промовляє:
«Волю не проспіть!
Шануйте пісню прадідів і мову!»
ДЕНЬ УРОЖАЮ-33
У бригаді верещить гармоніка,
Наче недорізана свиня,
Бубон аж заходиться в агонії,
Жирна юшка піниться півдня.
Три кухарки не присіли й хвилечки.
Баба Хівря варить самогон.
Ген ковбас висять на жердці кілечка –
Запахи ідуть на весь район.
Голова артілі по-ведмедячи
Походжає й сипле матюки:
Тре' зустріти гостя, як належиться –
З області приїде там якийсь!
Грюка молоток, столи збиваючи, –
З того боку налили чарки.
Мчить селом авто, куру здіймаючи,
Хліб готують, сіль і рушники.
До землі вклонялися «товаришу»,
Аж тріщали сорочки й штани.
Із машини вилізли, запарились,
Як індик ситесенький «Вони».
Першу чарку підняли за Сталіна –
Мудрого і славного вождя.
Другу за – хутенько, без прогалини –
Комунізм та Заходу гниття.
Ще за комуністів наливалося,
Партію як силу керівну,
Потім заревли «Інтернацьналика»
І пісні натхненні про війну.
І стрясали небо дикі арії
Про радянську волю і про те,
Що сильніш за всіх – Червона армія,
Що життя колгоспне – золоте.
Приливали урожай небачений,
І за Ворошилова пили.
Ще співали, що будьонні-батечки
Їх аж до Замостя привели...
Посмішка бриніла диво-місяця:
Що за рабсько-п'яний бутафор?
...Того року із села три тисячі
Душ людських забрав голодомор.
ДЖОХАРУ ДУДАЄВУ
Конає у нестямі лютий звір
І коляться кремлівські гострі вежі,
І вже тече потоками із гір
Чорнюща кров його в москвинські межі.
А ти живий, Джохаре, ти живий!
В усіх серцях, потоптаних Москвою.
Я вірю, що Чечню в рішучий бій
Твоя душа покличе за собою.
Уклін тобі низький, свята Чечня,
За український мирний, світлий ранок.
Перед народом соколиним я –
Не посоромлюсь – на коліна стану!
Мій Боже!
У наступному житті
(Благаю і молю Тебе всім серцем),
Якщо ж не українцем вже,
тоді
Мені дай народитися чеченцем!
ОДА КАМ'ЯНІЙ БАБІ
Тисячолітня баба кам'яна
Сумує гірко на старій могилі.
Туманів синіх випила сповна,
Обличчя роси зморшками побили.
Вона синочка й мужа вигляда
З війни із персом Дарієм суворим.
Курган заслали тирса й лобода,
Тут виє вовк на місяць і на зорі.
Давно вже баба страх пережила –
У неї стріли і списи влучали.
Казки шептала сива ковила.
Століття вигравали на цимбалах.
В очах її правічності жага,
А в серці – степу скитські передзвони.
Мені ця баба рідна й дорога,
Святіша, ніж хрести або ікони.
«АСКЕТ»
«На нікотині майбутній патріарх і склав стартовий капітал — кілька сотень мільйонів доларів. Він також був причетний до безмитного експорту нафти, вилову камчат-ського краба, видобутку уральських самоцвітів, заснування банків, скупки акцій і нерухомості».
«Патріарх носить годинник вартістю близько 30 ти-сяч євро... У нього службовий - мерс, а особистий - Cadillac Escalade».
«Нью-йорський рабин подарував митрополитові яблу-ко з чистого золота».
Із сайту borda.ru
По закону апостола
Ви любите брата.
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті!
Тарас ШЕВЧЕНКО
В новім, люксовім «Мерседесі»,
«Худий», як вкупі десять кіп,
Із Запоріжжя до Одеси
Пузце погріти їде піп.
Насилу влазить за кермо він –
«Барило» дихать не дає –
І на сидіння килимове
Сідало вміщує своє.
Такий «худий», бо справно постить,
Скоромного не їсть ніде –
Лиш балики й ікру лосося,
Так, що й у тельбусі гуде...
У нього дачі і машини,
Квартири, яхти, гаражі,
На Кіпрі має дві «хатини»,
В них – покоївки й сторожі.
А проповідує мирянам,
Що все це – суєта суєт,
Що правовірний християнин
Це – добросовісний аскет:
«Ну, а багач в Небесне Царство
Не потрапля, хоч ріж мене,
Бо швидше вже верблюд бухарський
У вушко голки прослизне».
Ледь не щодня цьому святоші
Ним забамбулений народ
Несе і хліб, і сало, й гроші,
І слухає, розкривши рот.
Смоктатимуть і далі ниці
З народу кров, аж до судом,
Аж поки він збагне різницю
Поміж Всевишнім і попом.
РАБАМ СТАЛІНА
Ця звістка від ножа гостріша –
Настав уже бридкий момент –
В козацькім краї, Запоріжжі,
Постав генсеку монумент.
Нащадку хана Тохтамиша,
Що ім'я закував у сталь,
Тому, хто дух козацький нищив,
Начхав на совість і мораль.
В голодоморах і у війнах,
В Сибіру і на Соловках
Катюга лютий, лиходійний
Мільйони душ стоптав у прах.
Його раби і досі плачуть,
Бо нібито червоний кхмер
Не мав ні хати, ані дачі,
В юхтових чоботях помер.
Їм я по-доброму пораю:
Не нийте, то вже його хрест,
Бо пси і босими вмирають,
Та їм за це – собача честь!
Найбільше скиглять ті, хто в діток
Останню крихту видирав,
Хто у війну був замполітом,
Хто в спину воїнам стріляв...
Шалійте ж у тупій хворобі!
(Як носить вас свята земля?)
Та знайте – встане Сталін з гробу,
Він вас також перестріля!
РЕКВІЄМ
Світлій пам'яті
щирого патріота України
Анатолія Піддубного,
який, як і В'ячеслав Чорновіл, загинув
під колесами автомобіля
за нез'ясованих обставин
Хай у коней віють гриви тирсою,
Карі очі світять, як вогні,
І черлений, вітром уколисаний
Сонця промінь буде пломеніть.
Та совою прокричу від болю я
(Стисла серце дюжина заков) –
З нами вже немає Анатолія,
В'ячеслав у вічність одійшов...
Ми прийшли у білий світ не вівцями!
Толю! Ти не був ніде рабом!
Ми звемося гордо – Українцями.
Україна – віра наша й Бог!
То чому ж об ницості машини
Мракобісні слуги сатани
Розбивають бідну Україну –
Гинуть її соколи-сини?
Степ смутніє, спекою поголений.
Сторінки гортає підлий час.
Розділив ти долю Чорноволову.
Хто ж на черзі?
На чию ще голову
«Випадково» звалиться «КамАЗ»?
У ВИРІЇ
Чорногуз-провісник з України
За моря прозорі полетів.
Рідний край, святі поля покинув,
Пшениці від сонця золоті.
В чужині так солодко живеться –
Без пригод, митарства і проблем.
Та чому в лелечім щирім серці
Поселився болю темний щем?
І неначе ж хороше і ситно:
Є гніздо і жаби, й очерет...
А чого ж тоді бузькові сниться
Сіна посивілий ожеред?
Ні снігів нема, ні заметілей,
І морози хижо не дихнуть.
Тільки ж чує бусел – вітровії
Подих краю рідного несуть.
І клубок гіркий стає у горлі –
Стогін-клекіт груди видають.
І тоді лелека – птаха горда –
В Україноньку торує путь.
* * *
Он был Поэт, он говорил:
"Да не убий!
Владимир ВЫСОЦКИЙ
Йому камінням голову розбили,
Піском у вічі сипали й сміттям.
– Ти ба, – казали, – ніби вже в могилі,
А ще не чути навіть каяття! –
А деякі хіхікали злорадно:
– Іди-іди! Не зітреш підошов!
Коли навколо кров і смерть, і зрада –
Він пропагує совість, мир, любов...
Із ким брататись? З тими, що вбивали?
Що не скорились нам і не здались?
Та їх усіх би перевішать – мало! –
А він затявся: «Збудеться колись!
Братами стануть люди всі на світі!
Не дарма ллється чиста моя кров».
На нього всі плювали: дикі й ситі.
Він був Поет.
Він на Голгофу йшов.
СМЕРТЬ ПОЕТА
(Не за Лермонтовим)
Він читав за строфою строфу
Гордо, впевнено і величаво,
А лакеї плескали йому,
Коли цар усміхався ласкаво.
Та поет став творити байки –
Краще од і нудних мадригалів:
В них придворні лакузи-п'явки
У тваринах себе пізнавали.
Тож пускали, мов бульки, плітки,
Клекотіли бісівські інтриги,
Цар указ видав потім такий:
«Вигнать геть писацюгу-сновигу!»
Розлетівся по селах декрет,
Щоб ніде й на поріг не пускали.
І загинув під тином поет –
Муза тільки за ним заридала.
Якщо ти – не служака п'явкам,
З твоїх вуст лише істина лине,
Тоді, друже-поете, затям:
Наше щастя – загинуть під тином.
ПУШКІНСЬКА ПОРАДА
Григорію Лютому
Сьогодні:
– Геній ти! –
Кричать лакузи всюди,
Ллють сотні слів пустих,
Аж серце мліє в грудях.
А завтра:
– Вбогий сноб!
Він – графоман, бездара,
Ще й підлий русофоб, –
Шиплять у кулуарах.
Та істину святу
Сказав ще мудрий Пушкін:
«Хвалу и клевету
Приемли равнодушно»...
ХВИЛИНА МОВЧАННЯ
З Колими й Сибіру чорний вітер
Лихоліть орду штовха чимдуж.
Голови схиліть, народи світу!
Пом'яніть мільйони світлих душ!
Їх, невинних, у тайзі дрімучій,
Тундрі дикій, вічній мерзлоті
Більшовицький виродок замучив –
Здав у жертву сонмище життів.
Дзвони заволають на дзвіницях,
Метрономів застукоче рать.
Хай палають гнівом чесні лиця,
Ненависті полум'ям горять!
Ще ятряться незагойні рани
Попри сотні молитов і тризн.
Нащо, люди, вам лихі тирани
І пекельний псевдокомунізм?
О пихата в мудрості Європо!
Україну не суди просту!
Бо й тебе могли заброди скопом
Повезти, як нас, на Воркуту...
Мученицька, страдницька дорога –
Це наш біль пронизливий і гріх,
Але й ти хвалити мусиш Бога,
Що лихий не став на твій поріг.
З Колими й Сибіру чорний вітер
Лихоліть орду штовха чимдуж.
Голови схиліть, народи світу!
Пом'яніть мільйони світлих душ!
* * *
Я душу запалю, неначе свічку,
Поставлю у Святині на вівтар.
Дажбоже мій! На цій землі правічній
Хай буде віщим Орій-плугатар.
Від нього рід наш, український, звівся
Могутнім дубом серед сивих нив.
Його коріння – мудрість прадідівська,
А крона – світла молодість синів.
Ми – правнуки Сварога, внуки Дани,
Наш чистий прапор – з Сонця і Води.
Хай аж за море світло Оріяни
Пелазги-журавлі несуть завжди!
Тисячоліття рід козачий лічать,
Пісенно в небі виграє наш стяг.
Цвіти, мій краю, древній і величний,
Колиско людства, світу майбуття!
Телефон автора: 096-223-98-00,
e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
html: www.pilipyurik.com