Василь Лаврентійович ДАЦЮК

народився 11 січня 1949 року в селі Щурівці Ізяславського району Хмельницької області.

Освіта середня спеціальна, закінчив Житомирське культурно-освітнє училище. Працював у колгоспі на різних роботах у рідному селі, директором Любарського районного будинку культури, баяністом-акомпаніатором у будинку піонерів, робітником на залізниці, учителем Миропільської школи №2 Романівського району Житомирської області.

Створив перший в області дитячий радіоклуб. Був його директором до ліквідації клубу у 2001 році.

Член Національної спілки письменників України з 1994 року. Автор п’ятнадцяти книжок для дорослих та дітей. Окремими виданнями вийшли поеми «Біль», «Пекліада» і «Блазенія». Має поетичні та прозові переклади з польської, болгарської і білоруської мов. Твори Василя Дацюка перекладалися білоруською мовою.

Переможець всеукраїнських літературних конкурсів «Автора! Автора!» (1988 р.) і «Байка 2001», член редакційної ради альманаху «Весела січ», лауреат Всеукраїнського конкурсу гумору та сатири «Вишневі усмішки 2006». Був членом Національної спілки журналістів України.

Брав активну участь у становленні незалежної України на початку 90-х років минулого століття. Депутат Житомирської обласної Ради І та ІІ скликань, депутат Романівської районної Ради трьох скликань. Був головою Романівської районної організації УРП «Собор».

На виборах до Верховної Ради України у 1994 році набрав найбільшу кількість голосів виборців у себе в окрузі.

Радіоаматор із більш як 50-річним стажем.

Лауреат літературних премій: ім. Василя Земляка, ім. Лесі Українки Житомирського обласного відділення фонду культури України, ім. Василя Юхимовича, ім. Бориса Тена та премії «Рідна мова». Удостоєний найвищої нагороди НСПУ – медалі «Почесна відзнака».

Одружений, має 2 дітей. Разом з онуками Олексієм, Дариною, Юрієм, Богданом та Романом є фундатором літературно-мистецької премії «Дідусева казка».

 

Василь ДАЦЮК

ТВОРИ 

 

 

Біль. Біль у серці, біль на душі. Поґвалтована Україна, розтоптані ідеали древнього і мужнього народу. Натомість – покручі пнуться довкола, совки з більмами на очах лізуть у поводирі, вихватні і підгнидники гребуть під себе, хлебтаючи з корита жирне пійло, а червонії воші, дружно завиваючи, в один голос кленуть рідну матір…

«Герої» поеми Василя Дацюка – талановитого письменника. Людини високої громадянської мужності – не історичні персонажі з-поза океану, а наші сучасники, «землячки з циновими ґудзиками», наш рідний брат хохол. Вони є «скрізь, куди не кинеш оком» – від стольного града, – там заправляють льоньки і сансанчі, до найглухішого села, де «гидко одноликі» гріші «пхають в душі палітурку».

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ

 

БІЛЬ

(поема)

 

ДЛЯ СЕРЦЯ БЕЗ СУПРОВОДУ

 

Кохаються чорнобриві,

та все з москалями…

Встаньте, батьку, подивіться –

вже гниємо в ямі.

На сміх курам та індикам

дожилися, докотились –

то ревли в сльозу криваву,

а це зажурились.

Ті в нас правлять бал повсюди,

що в лиху годину

на п’яти кутах кремлівських

розпинали Україну.

Скрізь, куди не кинеш оком,

мафії і касти.

Вже нема де заробити

і нема що вкрасти.

Оді Львова до Одеси,

до Золотоноші

розікрали Україну

льоньки та антоші.

Продали її минуле

разом із майбутнім.

Розкошують з того торгу

проклятії трутні.

Ріки, фабрики й заводи,

кораблі і танки

розікрали, поділили,

поскладали в банки.

Мов би тії бузувіри

топчуть праведне й святе.

Бо в дрімоті Україна.

Нема Січі. А зате

петьки швендяють по світу,

наче ті забродьки.

Як прокляття за собою

тягають володьку.

Тичуть пальцем іновірцям

в землі соловецькі,

балабонять про ідею

ленінсько-мертвецьку.

Розпинаються, аж піна,

пишуть маніфести,

губо ляпають – грозяться

про друге нашестя.

Яко таті лізуть в хату

та на покуть пнуться.

Із сансанчми на порозі

все не розминуться.

Ще й по селах свої гріши,

гидко одноликі,

пхають в душі палітурку,

ніби щось велике.

Все не каються ні трішки

ниції лакузи:

тягнуть босих і голодних

знову до союзу.

З того радо москалеві,

(поділять тра’ вміти!)

не звелись на Україні

іудині діти.

За кавалочок партїдла,

«Русскую махорку»

батька й матір продадуть

ще й одінуть шворку.

Продадуть разом з внучками

швидкі та моторні.

Бо хоч сиво під шапками,

а брови все чорні.

Не світліють, сучі душі,

люттю червоніють.

Знов про пекло сатанинське –

про комуну мріють.

Мало, бачте, їм ще крові,

малі гори трупів.

Погляд людсько засвітився,

а треба, щоб тупо.

Хочуть, щоб казились діти

у нелюдськім слові:

«Умєрєть за стяг кровавий

завсєгда готові!».

Щоб тяглись не до ікони,

щоб тяглись до чари,

щоб із квітів виростали

«Домки і Варвари».

Щоб сиділи пічкурами

кожен в своїй нірці,

щоб були ми малороси,

а не українці…

Кохаються чорноброві,

та все з москалями…

Кохаються убогії,

бо не мають тями.

Наплювали малоумні

на святі могили

і плюндрують рідну землю,

скільки мають сили…

На олімпах більших й менших

вище всіх законів,

позасіли чорнобриві

з шоблом «хвалимонів».

Ой, цікаве ж те поріддя,

оті «хвалимони»!

До обіду ганять бога,

по обіді б’ють поклони.

Помагають ополудні,

бісові личини,

керівним сракоголовцям

красти Україну.

Геростратам – владоможцям

плазом догоджають,

колір неба, колір лану

за онучу мають.

Та на «брови» поглядають:

«Как, товаріщ галава?».

А чи сито ремигають,

чи не супляться, бува?

А за суперхолуями

й дрібніші підпанки

маслопіють чорнобровим

на усю горлянку.

Можуть «з булькою» обгавкать

за вельможним вказівцем,

вміють запросто людину

вбить звичайним папірцем.

Всі вгодовані, пихаті,

всі у лахах модних,

правлять слізні теревені

про біду народну.

А щоб людям було чути,

на трибуни пнуться…

Офіційно оті вобла

Радами зовуться.

Он у сивім граді Кия,

на звитягах княжих,

чути мову чужоземну,

чути голос вражий.

То обранці щонайвищі,

збоку, спереду і ззаду,

обпатякують сесійно

Верховную зраду.

Розляглися на окладах,

як барбос на сіні.

«Штотікають» сердешні

на всю Україну.

За каністру продалися

з голови до пупа.

Лижуть п’яти москалеві,

заглядають в дупу.

«Гдєтибилкають» невтомно

зранку до смеркання.

На повістці денній

лиш одне питання:

«Що дадуть в північній Кафі

за Оксану й Гриця?

А якщо разом з манаттям,

то чи вийде тридцять?».

Боже, Боже, всевеликий

за що так караєш?!

До всіх маєш милосердя,

а до нас не маєш!

Вже й на ниві найсвятішій

справи теж не кращі:

сівачі гнилого й дохлого

ностальгують за вчорашнім.

Заливаються сльозою

безріднії хомки,

у смердючих закапелках

цмулять самогонку,

а оцінки та медалі

запивають пивом…

Отакий-то цвіт народу

ялово-червивий.

Он червона професура,

в ногу із моментом,

дере доларові шкури

з абітурієнтів.

Там нащадки Гіпократа,

цвинтаря трудяги,

«Зелененькими» несмертне

луплять з доходяги.

Синчуки смачнописаки,

сині з перепою,

ліплять-тулять чорнобровим

строфу за строфою…

Недолугі «тілігенти»

хором безупину:

«Нема їсти, нема пити» –

клянуть Україну.

Де їй, грамотній чваноті,

але темній, знати:

не клясти Вкраїну треба –

треба рятувати.

Бо нема такого краю

на цілому світі,

де б так люто проклинали

рідну матір діти.

Де з московського корита

і блювоті раді.

Де б терпіли таке кодло

злодіїв при владі…

Ох, ці брови, брови чорні

хитрі голівоньки!

Петьки, толіки, аркаші,

антоші та льоньки!

Марки, франки, фунти,

йєни,

купоно-доляри…

Нема совісті в бровастих,

нема на них кари.

Та й звідки їй узятись –

совісті в прибацьках?

Україна їм не мати,

бо канап їм батько.

Як прийде ота з косою

до вельмож у райські кущі –

не приймай до себе, Боже,

їхні підлі душі…

Кохаються чорноброві,

та все з москалями…

Зирять віддано у вічі,

виляють хвостами.

Кохаються привселюдно

не бояться Бога.

Об апостолів й пророків

витирають ноги.

Підгигикують дурненько,

наче тая шлюпа,

а москаль, заливши сліпи,

ті гигики слуха.

П’яний бовдур московітський

«обсуждаєт тєму»:

«Что нам делать с Украиной,

как решить проблему?».

«Послать з голубом Андрея?

Чи Павлушу Крука,

щоб узяв «мєншого» брата

на дибу, на муку?».

Має досвід зарізяка –

по мордяці видно.

Перетовк вже чеченяток –

іроду завидно.

А візьметься за хохляток,

попохлебче крові,

найневиннішої крові

Божих янголяток.

«Одна мова із хохлами –

до макітри дуло!» –

цапом гицає по Думі,

бразькає затула.

І піде гулять московська

по міжРаддях сапа,

щоб повірила Вкраїна

в триєдиного канапа.

Хочуть змусити Миколу,

щоб не їв, недосипав –

«гиляв гуси» як раніше

на Балтійський став.

Впень забувши рідну мову

і пропивши хату,

Ясь вже косить конюшину

для старшого брата…

Ось такі у нас, Тарасе,

справи нехороші.

Заїдають Україну

червонії воші,

а підгнидники усякі

їм допомагають…

Сум і скрута, й безнадія

у твоєму краї.

Не збагнули українці

заповіту твого суть:

і чужому не навчались,

і свого не бережуть.

 

 

 

Побратимам-маврам

                        присвячую 

БЛАЗЕНІЯ

поема

...Ще край неба не палало

і в гаю не щебетало

у мереживах світанку,

бо, не дочекавшись ранку,

соловейко взяв і здох.

Кущ калини в лузі всох

той, піднять якого брались

і на світ увесь горлали :

“ Гей, гей, розвеселимо! ”

Кукіль уродив і мох

і на славі й на звитязі...

мертв’яки, мутанти, блазні...

А на покутях величних

гріші з косами стовбичать -

пси Люцифера і друзі.

Смітник гонору й ілюзій

і розтоптаних надій.

В мертві душі сій, не сій ...

Свого на шляху до себе:

спогади-плачі та верби,

Галя воду ще несе

і могили ...

Ось і все.

... Як гарбуз серед огуддя

на горбку, на велелюдді

красень біломармуровий

у значках весь, гоноровий

однокупольний свинятник

не для смердів низькознатних -

для значних свиночинів

гордовито бовванів.

Величезнеє корито

в сажі тім було прибито

рівно так посередині.

Округ нього дохлі свині ...

Ані цапа, ні вівці -

льохи, підсвинки, кнурці,

перестарки і кастряки,

вепри дикі і кнуряки ...

Все свиняччя це немите

бігало довкруг корита

хрюкало і верещало,

плазом повзало й стрибало.

Норовило протиснутись

хльоба жирного хапнути

писок якомога повний.

Ходуном ходили жовна,

хижо блискали очиці,

кожен норовив по пиці

ляснуть ближнього хвостищем,

іклом пропороть бочище,

а чи ратицю підставить

мо, розтягнеться роззява

мов корова на льоду.

На ослоні, на виду

трійця чинно возсідала:

всю оцю коритну залу,

всю цю клаповуху рать

пнулась в ратицях тримать

хоч би для людського ока.

Це така була морока!

Сказано ж бо - свинюки.

Ти їм хоч у дві руки

пхай і тикай під хльобало

все не досить, усе мало.

Ненажери і ханиги

поміж чавками з відригом

до найпершої ікачки,

жваву “о народ” балачку

обслинячившись вели.

З цього приводу могли

лаха розірвать на грудях,

розридатися на людях

та наплакать слоїк сліз,

а як треба - цілий віз

навалити обіцянок.

Для утіхи й забаганок

всякий зацний свинячина

цілу тічку челядини

за казенний кошт тримав.

З неї данину знімав

наче сюзерен з васалів

й міліграмом кожним сала

власного тремтів невпинно

за корито і щетину.

А як тільки грім бабахне,

в залі шкваркою запахне,

чи котлетою з гарніром -

без найменшого маніру

міг котом чи лисом стати,

кого треба облизати

і щетину усю геть

притьмом обмінять на шерсть

чи на риб’ячу луску.

В спеціальному кутку

змії при дротах сиділи.

Псяче їм дісталось діло:

всім цим чавкаючим куцькам

виліпить обличчя людські

й пороздзявкать по світах.

І вони, що при дротах,

справу цю відмінно знали,

бо за вміння заробляли

на дрібну картоплю й товч.

Хоч кричи, а хоч помовч-

ні додати, ні відняти.

З “ білої “ цієї “ хати “

несло смородом негарним

як з хліва, або трупарні...

А в долині на подолі,

на щирокому роздоллі

ринок вільний нуртував.

Плакав, лаявсь, скреготав,

помирав і матюкався,

прозрівав і зарікався,

знову вірив, помилявся.

Цупив, клянчив, заробляв,

одним словом- виживав.

Все на ринку купувалось,

часто бартеризувалось,

щось продать волів усяк.

Брат тут коштував п’ятак

і троячку побратим.

Більш давали за інтим:

екстра дупця супер циця

без розмов ішли за тридцять.

За мініатюрні форми

був якраз червінець норма.

А коханці і коханки

продавалися на склянки,

тати й мами на пучечки,

друзів повен банячечок

хто хотів той мав за бутлик...

Пісне й тлусте, пишне й вутле,

істина, ідеї, душі

та політики й чинуші

на товчечку, на кону

мало все свою ціну.

всяк тут мріяв про шкуринку

й найтупішого в завринку

Щоп’ять років вибирав.

Бо зомбовано вважав:

в голод і помиї- борщ.

Обережним був. Отож

як і дід, і батько раяв

кожен будувався скраю:

всяк тремтів за власну шкуру.

Дурень радий був, що дурень,

хам гордився, що він хам.

Нестандартним блазнюкам

тут жилось - хоч вовком вий:

ті, у кого клич на “ський”

поробилися ляшками,

Миті- Мотями, Срулями

пособачились Сашки,

стали Мойшами- Мишки...

Навіть гречкосії Йвани

й ті пішли у молдавани:

щоб не буть карфагенянцем,

чукчею, чи африканцем

кожен тут волів би стать.

Шлючи землю цю “до мать”,

люд смаглявий вперто сунув

хто у греки, хто в румуни.

Паспорт в кого був на “ов”

лізли у північну кров.

Штотікакою грозились:

нетутешнє говорило

брались посадить на покуть

і були за вухо й око

у найстаршого братка.

Ще й статистика гірка:

лиш манюсінький відсоток

горлолупів і босоти

пизилися козаками

і завзято, п’ястуками

товчучи козачі пики

в шані тут клялись великій

і до неньки. і до мови,

та затято знову й знову

проклинали на довічно

Рим зажерливий північний.

Недолугі канібали,

наче дурнякове сало,

один одного глитали,

Бога й кари не боялись

то ж прадавню віру й славу

недохрещена орава,

як якусь здехоту круки

розгребла собі на “бруки”.

Всякий бо партотаман

за матню і за жупан

та за чорний лімузин

яко справжній сучий син

міг на ліве вухо стати,

а на правім пострибати.

Інший теж до слави ласий

шаблю й справу за лампаси

міг оддати і радіти

і з погордою сопіти,

скалячи пихато око

на усі чотири боки -

он, мовляв, який я пан...

Гарна буда і ридван

тут були мірилом щастя.

Рідну маму і причастя

кожен норовив закласти

щоби кайфу запопасти -

ближнього свого об’їхать.

За найвищу мали втіху

зирити на світ крізь скло

Мулько душам не було:

бо ж довкола ринок, ринок ...

що не хата - бар чи шинок

в кожнім хлівчику - бордель

що не пика то портфель.

... Заховавшися під тентом,

кандидуля в Президенти

обіцяв під гвалт і крик,

що до мови ще й язик,

як пролізе, присобачить,

що у нього духу стачить

цей засниганий товчок

за щонайкоротший строк

випхать у найперші в світі.

Стане за усіх в одвіті,

як пройде.

І моментально

він законом соціальним

всяку захистить людину:

за державний кошт торбину

клявся видать.

Від малого

до столітнього старого

кожен ворка буде мати,

бо як хтось захоче дати

хоч дещицю милостини

вільному громадянину

щоб ще трохи потерпів

без питва і без харчів

ради завтрішнього дня,

так щоб той оте дання

Гнат, Микола чи Матвій

в торбу міг сховать мерщій -

решту люду не дрочив,

побрехеньок не плодив

серед рідного народу

опозиції вдогоду.

...А довкола ринок, ринок,

що не хата - бар чи шинок.

В кожнім хлівчику - бордель

що не гавчик то портфель.

... На узбіччі в баговинні

на кістках у домовині,

як заброда в реп’яхах,

у прокльонах, плюваках

маніяк якийсь лежав.

Дух смердотний тут витав.

Так ідеєю смерділо:

всякому мерщій хотілось

поминути місце кляте.

На оцій місцині свято

час від часу святкувалось

і довкола сновигало

безкінечним хороводом

сотні з півтори народу.

Щось завзято скандували

та “Вставай страна” співали

і знаменами махали

кольору людської муки.

Ухопившись попід руки,

не зелених-молодих -

все підтоптаних, старих

нуртували тут гурти.

Пещені, немов коти

при медалях-орденах

ті, що в дармових штанах

прожили своє життя

без гризот і каяття,

полум’яно і заклично

звали полк маразматичний

“С нашей партієй - впірод!”

Горлорізів і заброд

закликали у месії.

Як розп’яття і надію

мордяка довкруг носили,

одродитися молили

на усе колишнє тіло

і “всєгда жівой” бубніли

люто замість алілуя.

Всяких кленучи буржуїв

на найширші заставки,

маніякові в дірки

хто із пафосом з віршами,

інші із плачем-сльозами

брались дмухать енергійно

й придивлялись благовійно,

замовкаючи юрбою,

чи не дригає ногою.

...Приндячись злодійським хистом,

нові графи Анти христо

цупленим на гурт скидались

та “во славу” будували

і собори, і церкви

щоби слать міг молитви

люд окрадений до Бога

і розради й допомоги

на погреб, чи на прожить

у Всевишнього просить.

...А з екрана голубого

і старого, і малого

владний злодій тертий, битий

вчив, що треба чесно жити -

ближнього дурити гріх.

У блазенців сльози й сміх

вся ця мова викликала.

Ще й патякав, ніби сало,

харч для нації знадливий

Їсти й нюхати шкідливо,

що там вже казать про шинку!

Ось тому-то сам завринку,

чільні специ з базаркому

роблять все, аби хоч кому

на харчах оцих поставить,

бо ж не буде ким і править,

як наївшись цих щедрот

зовсім вимре весь народ.

... А довкола ринок, ринок.

Що не хата - бар чи шинок

в кожнім хлівчику - бордель,

що не злодій то портфель.

...Спорту діячі, культури,

доктори і професура,

як із корабля щуриння

в ближнє й дальнє попідтиння

з цього ринку розбігались

душу й тіло продавали

за окрайця в тих краях.

... Самотужки й на паях

зовсім старше покоління

пивом, куривом, насінням

звично менеджментувало,

зазивно лементувало,

як ошпарене - до хрипу.

Проти ящура і грипу

засіб вельми чудодійний

баритоном мелодійним

в кількостях яких завгодно

представляв співак народний.

Дівоньки і юні мами -

ці були орендарями.

Бо за невеличку ренту

тут здавалися в оренду

на годину чи до ранку

паничам, панам й підпанкам

і не раз товаришам.

Сновигали тут і там,

зросту ледь-ледь за кишеню

одинадцятки зелені.

Десь в готелі віч-на-віч

обіцяли райську ніч

за один лиш ситий день.

Не один багатий пень

скуштував отого дива,

Хлопці, красені звабливі

фіолетові і сині

тим хто гроші мають в скринях

послуги пропонували ...

Від монгольської навали

тут ніхто таких не чув.

Музикант у дудку дув,

жваво тряс ріденьким чубом,

біляки дрібні з тризубом

дзв’якали.

Так бідолаху

за Бетховена і Баха

перехожі відзначали

і швиденько пробігали

щоб в якомусь переході

серед стовписька народу

і собі зайнять місцину.

А художник при картині

шапканям не кум, не сват -

рядовий лауреат,

голим сідалом жіночим

муляв перехожим очі,

видко спродати хотів.

Гордовито бубонів,

що оця кругленька попка

не якоїсь там холопки -

признавався по секрету,

що писав свого портрета

із зав цього ринку шльори

й пальцем вказував угору,

а вказавши так радів,

наче зава там уздрів.

Ох, цей ринок, вільний ринок...

Що не хата - бар чи шинок

в кожнім хлівчику - бордель,

що не юда - то портфель

...Поробивши”щирі пиці”

фітя зросту метр тридцять

і без голосу пивло,

Зашвендячившись “всило”

купували баранів

зовсім по смішній ціні -

за законом бізнесовим.

Лиш за мисочку полови,

чи півложечки пшонця

вже нівроку баранця

без натуги торгували.

Хто впирався - діставали

хитрим цяцьку на дурнину,

тюхтям - пачечку локшини,

хочеш їж, а ні - на вуха

почепи,прикрась макуху.

Буде як в того народу,

що узяв собі за моду

в ніздрю запихать мосла...

Щедро вусибіч була,

тими, хто лизнути вміє,

порозбемкана подія

між холопами й панами

найнятими дзвонарями.

Бо з найдавнішніх віків

пащекух і дзвонарів,

як і ліні й глупоти

у Блазенії грунти

завше понадвщерть родили ...

Пішки з двору в двір ходили.

Молодим, дядькам і тіткам,

зросту метр тридцять фітька

знизу плів на все “сило”: -

“Краще всіх співа пивло -

від Тараса і Миколи

про любов і мертві бджоли.

Я ж бо щиру правду кажу -

не співа ніколи лажу

мій кумець оцей пивло.

любить город і село

геть усе, що він співа.

Помагаю я бува:

тенорцем, а то і басом

не за пиво і ковбаси -

з ним в обнімочку дуетом

заробляю вторитета”

Спраглим щедро наливали

та зубами торгували

і були скрізь нарозхват.

Як родак й по духу брат,

не лишавсь в боргу пивлуха -

натирав блазенцям вуха: -

“Ясно й коротко - тако

я скажу, що наш фітько

не дрібним державним кентом -

може бути й Президентом.

Треба тільки підсобити

де потрібно заявити:

хочемо, мовляв, фітька.

Дяка буде ось яка:

Будуть вам пісень співати,

харч усякий роздавати

закордонний дурняковий ...

Друг його продав корову,

а собі козу купив.

Решту фіті залишив,

аби той роздав по людях.

Гарним він слугою буде,

бо хоч справ невпроворот,

дуже любить свій народ

й барвінковий рідний край.

Ще одне, народе, знай:

мій кум не якась там гава -

в закордонних тямить справах.

Подвизаючись в Афгані,

бідним помагав дехканам,

все до них душею линув:

борошна тихцем підкине,

чи в якусь нічну годину

так із тонну маргарину

із армійських продскладів.

Ну, до того там радів

люд простий його турботам

з понеділка до суботи!

Або цей аспект узяти:

щоб було чим популяти

(от широкая душа!)

міг продати “калаша”

там якомусь муджахеді.

Потім той по наших Федях,

нецілованих Дмитрах,

по шмаркатих ще Петрах

без найменшої мороки

диркотів собі нівроку.

Бо до диркала набої

ну, за символяк”загонив”.

Тобто хочу цим сказати

лізінга йому вивчати,

а чи менеджмент який

міжнародний непростий

вже, звичайно, не прийдеться.

Правду мовить доведеться:

там так фітю полюбили -

низько кланялись - просили

бути їхнім старшим ханом.

Не дав згоди стати паном,

бо хоч справ невпроворот,

дуже любить свій народ,

калиновий мамин край,

мови рідної розмай

та батьківський хліб святий...

То брехня, що він тупий,

що під чубом в нього вітер,

а у слові із трьох літер

робить помилок десяток”

... Методично і завзято

уночі отець Хапилій

крав церковне що є сили,

зовсім не боявсь гріха.

І до хіхи, що плоха

(на переднє щедра тіло)

ополудні перся сміло:

бо єдиним вірив махом

і у Бога, і в Аллаха,

а як повелів Коран,

всякий при здоров’ї пан

жіночок повинен мати

скільки здужає пом’яти

без передиху за ніч.

На цім грунті, ясна річ,

цей Хапилій - панотець

блідосиній був як мрець,

бо ходив не до одної.

Вдома теж не мав спокою:

паніматка брала свого

і не раз, було,за ногу

із постелі зволікала,

на благання не зважала -

гнала з хати в три шиї.

На чужих і на своїй

так нещасний нароблявся -

аж на службі заїкався.

Невпопад не раз “не в ногу”

замість звичних: “Слава Богу!”

бубонів: “Аллах акбар!”

... А поети - кара з кар!

За гранчак чужого квасу

фіолетовим Пегасом

гній возили з-під бандюг.

Скопом з шухлями довкруг

в чималій товклися черзі

й кожній при грошах коверзі

напівзігнутії, боком

мило рячилися в око:

чи сигнал не промайне,

чи якийсь там не кивне

новоявлений Агій,

палярес розкривши свій

і хореєм медовушним

оспівать конюшню-душу

милостиво не дозволить.

Вовики, Павли, Миколи

на цім ринку халтуряли

і добряче заробляли

на чужинську брендю й квас

в неурочний, вільний час

від оспівування неньки.

...Голосочком солоденьким

легковірних душ владика

цяця не така й велика в ієрархії,

на люди

клявся гепаючи в груди

та задерши вгору очі,

що кожнісінької ночі

зі Всевишнім розмовляє,

що Всевишній вимагає,

натякаючи на суд,

щоб в Блазенії весь люд

волю виконав Отця -

шелихвоста-злодійця

та обрав собі в месії.

Слухаючи бовки ції

люд знетямлено хрестився

та настрахано божився

учинить “як тра, то тра”.

А коли вівця котрась

мала волю сумніватись,

бралась, дрантя, теліпати,

як метлою, язиком -

хто ногою, хто кілком

миром всім, гуртом-юрбою,

пикою у землю пхали

й недовірка навертали

язикатого не в міру

в лоно праведної віри.

...А довкола ринок, ринок

що не хата - бар чи шинок

всяка слава - балаган

що не можець - то пахан.

...У печері на горбі

теж блазенське, далебі,

не то баба, не то дід

толком чи ж той знав як слід -

швидше вінвонавоно

(люди звали більш гузном

аніж паном).

То ж сиділо.

Галамагу тиринділо

и-ки-ли-ми-пикало

і за віжки смикало -

соб-цабе та вио-гаття.

Блазенським усім життям

із печери віжкувало.

На ширіньку позирало -

завше радилося з нею.

Як і інші “коритеї”

знало кілька слів латини

й часто, як мала дитина,

хизувалось “мовой етой”.

Задля шику й етикету

при печері мармур, квіти,

а довкола лизуїти...

Ці хвалологи-псяюхи,

мов довкруг здихляччя мухи,

чорно хмарами роїлись

тут лигали і поїлись,

ногу дерли на святині,

шмаркались в щось жовто-синє,

як нарипували кендя.

... Творчий дух по ринку швендяв:

кандидати й депутати

та партійні делегати,

та доценти й професура

від науки і культури,

від води й зоотехнії,

школи, ветеринарії,

маяки й лауреати,

академіки пихаті -

м’яли думку відчайдуху:

“Шоб іще таке почухать,

щось лизнуть, кудись заглянуть

щоб калиною духм’яно

люд в Блазенії зацвів?”

... Після кривидних трудів

за неонами у барах

у модернових й шикарних,

у кумпанії повій

люди виключно нові

натреновано і шпарко

наминали жирну шкварку

аж тряслися щоки й вуха.

Жовто-сині з голодухи,

діти біля них вертілись.

Видко і собі хотіли

хоч би крихту попросити.

Пецькані в заморських свитах

і свої й казлонацмени,

світу цього цупермени,

під гигики і ригню,

відганяли дітлашню

патиками наче мух.

...Щоб піднять суспільний дух,

на святу пророчу кручу

вельмительбоваті внучі

позбігались на шабаш.

Так шабошили, що аж

упрівали небораки.

Дехто від натуги крякав

біля кия з мікрофоном

і фальцетним козлетоном

всі по черзі знов і знов

розпинались про любов

зі сльозою і підскоком

до народу і пророка

... При святих довгобородько,

втнувши посмішку солодку,

виявом пошани й дяки,

злодіяці на пузяку

прилампічив орденця.

Процедура вся оця

щедро зблискана була.

Братія під ніс гула

вдячний до пори псалом.

Щось нашкрябував пером

аж тряслися патли довгі

при блокноті, клишоногий,

трохи п’яний, довгоглистий,

прикодловий особистий

того злодія шкрябак.

Низький, круглий, як слимак,

сопучи від пихи гучно,

кирпу бичивши бундючно,

не “таваріщ” і не пан -

казнокрад і держпахан,

неук при званнях ще з тих

хитро либивсь до святих.

Думав радо:

“Відкупився!

А було, дурний, журився

чи простить мені Всевишній

нинішні гріхи й колишні,

а прилапані скарби,

все, що гидкого зробив

боком вилізуть мені

на тім світі.

Дзуськи, ні!

Хай тепер позаздрять друзі -

індульгенція на пузі:

ординець квиток до раю.

Ось таке-то, Миколаю.

Ще вчеплю на церкві дзвона

і, дивись, колись з амвону

чужолиз якийсь попець,

відригнувши самженець,

грів яким нутро своє,

нагада ім’я моє

в сонмі новопреподобних.

Й хоч прийшлося ворохобно

житіє своє прожить:

жерти ситно, вволю пить,

пазухи чужії м’яти,

нагребти і нахапати -

вік дияволу служить;

та зумів у слушну мить

записатися в святі.

Писарі тепер не ті.

Не потрібно подвизання,

посту, хрестоцілування:

угадати треба тільки

у якій валюті й скільки.

Тиць під рясу - й вже святий!

Потім знов жери і пий,

пазухи нерідні мни,

ну, і не дрімай, тягни,

що в недогляді лежить -

користай щасливу мить.

Що сьогодні не вкрадеш -

завтра не наздоженеш.

Дуже цей процес люблю!

Часто сам себе хвалю,

як удасця гребонути,

чи аферку провернути

так “лимончиків” на п’ять.

Слід при цьому пам’ятать:

мудра будеш ти людина,

як украв - лише частину

можеш залишить собі.

Щоб не нидіти в журбі, -

решту передай нагору.

Місце вибери і пору.

Як зумієш - від капрала

до, в лампасах, генерала

лиш за кілька літ доскочиш.

Гонор втішити захочеш -

званія і дисертацю

піднесуть тобі на таці

ті, яких ти годував,

захищав і покривав.

Бо й вони не спали - крали

і на верх передавали.

Що належало не їм -

щонайвищим.

А утім

не краде у час зручний

лиш ідейний та дурний,

що одне по суті й теж.

Не вкрадеш - не проживеш.

Прошмигну поза плечима

переплюну Никодима..

Дизму звісно, й може статись

люди нинішнього “татом”

прихлебаї наречуть.

В вуха вірним натопчуть

проса лиш скажу якого.

А не вдасця - хай святого

ліпить-тулить на покутті

легковірнеє кугуття.

Воля сильного і право:

нижньому лизать халяву

вищого і догождать

тим, хто зміг верха дістать

та за бороду узяти ...

Міг би і ім’я назвати

заважає дія ця вся.

Ти ж бо, знаю, здогадався

кого маю на увазі?

То ж при нинішньому сказі

цім державобудівничім,

наступально , войовничо

щоби неба не коптити

тільки так й потрібно жити.

І останнє треба знать:

Щоб спокійно вдома спать,

Щоб за долю не боятись,

шмат гнилої ковбасяти

треба смердам підкидати

час від часу у корито -

буде шито, буде крито,

недарма казали древні

(перевірили, напевно) -

“Кинь у цебрик і вели!”

... Усміхи, як мак цвіли.

Теж іконно, сонцелико

щиривсь в об’єктив владика:

“Обцяцькована макака ...

Треба ж викохать мордяку!

Хоч бери пацюччя бий

цим вмістилищем помий.

Просто жах яке зухвале!

Пхнуло там під рясу малість

ще й в солом’яній валюті.

При такій ціні - по суті

орден цей йому - дурняк.

Як піде і далі так

днини прикрої одної

церкви білокам’яної

милість віри - нагороди

для бидлячого народу

серед міста на майдані,

при моїм високім сані,

хоч це низько і негоже

пересічним перехожим

роздавати доведеться.

Бо Синод, як завше, пнеться

мати скрізь ослів троянських.

Їх козлів високопанських

штук по десять на доляра,

хай їм грець і Божа кара

по кріселках по високих

липкоруких, зизооких

легко можна назбирати.

Тільки треба не дрімати

й відповідно до момента

пхать церковного презента -

у блискітках залізяку,

На загривок чи пузяку.

Дурневі аби ближчало.

Щей вдавать щоби здавалось

ніби він і справді цяця.

Керівна бамбула вся ця,

жадібна до грошей, слави

здасть і матір і державу,

як алкаш пляшки здає.

З’їли серце вже моє

слуги нужника і пельки».

Служці щось шепнув тихенько

панотець й ріденьким басом,

рясу лапаючи ласо,

геть фальшиво на верхах

разом з півчими затяг

нечистивому осанну:

“Радуйся, О Божа Панно,

Пріснодіво Пресвятая !”

І скривило Миколая,

і заплакав Миколай...

Ой, гай, мати, гай,

гай зелененький...

 

 

 

* * *  

О, часе злий і байдужий! Ми жили в тобі, і плакали кривавими слізьми, і безгучно голосили на середохресті…

Василь Дацюк порівнює наше життя з пеклом. Пекельна дійсність-сука, що висисає наше єство, ламає хребти, згинає голови донизу. Робить з нас рабів безвольних, бидло покірне. За нашою мовчазною згодою.

Фантасмагоричну дійсність, якою наскрізь просякнуте наше життя, неможливо передати в жодній поемі чи найтовстішому романі. Бо це – щодня, серед нас, у нас самих. Хтозна, скільки років знадобиться цьому народові, щоб наздогнати самого себе – сягнути тих високих рубежів, що їх він колись посідав – як народ державницький, з багатющою, глибинною і прадавньою історією, зі своїм неповторним і самодостатнім світом.

Так, ми стояли у центрі Європи як могутня і висококультурна цивілізація – тоді, коли Захід ще тільки прокидався, а безкрайніми євразійськими просторами мігрували дикі кочівники…

То що ж тепер? Чому так сталося, що «правнуки погані» забули тую славу? Чому Господь вкраяв нам місце на самому розломі цивілізації, а невблаганна Історія втягнула у гігантську вирву московського кривавого режиму? Хто винуватець? Народ? Еліта? Загребущі сусіди?..

Жорстока сатира Василя Дацюка не дає відповідей на ці запитання. Автор цього не знає – як і кожен із нас. він пише про час, в якому ми живемо, і про його ницих «героїв». Пише правду, якою б гіркою вона не була. Його немилосердна сатира – крізь гіркі, їдкі сльози. Але це – сльози очищення. Якби кожен з нас перейшов через такий катарсис – світ посвітлішав би, і очі прозріли.

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ (1999 р.) 

 

Пекліада

(сон-химерія)

 

От не спалось – хоч убий!

Стань, було, на місяць вий

як якийсь там бомж-собака,

в носі длубайсь – одна дяка –

не ішов заблука-сон.

Впору скаржитись в ООН

про зневагу прав людини.

До четвертої години

у постелі муляв боки,

у пітьмі кректав та цмокав –

розважався як умів.

Всіх позгадував кумів

і сусідів, і сватів,

та хрещеницю й сестрицю,

і чорняву молодицю,

їх самих і їхні сім’ї.

Сто разів почухав тім’я,

коли думка йшлась про гроші.

Навіть драную калошу,

об яку колись спіткнувся,

у веранді розтягнувся

й розвалив надвоє лоба,

узяла б її хороба,

серед ночі теж згадав.

Ну, а вже подушку м’яв,

гладив, ніжив, обнімав,

охав, ахав, позіхав,

мов той кінь, на усю хату –

того не порахувати...

Десь туди уже під ранок,

день вже зирив з-за фіранок –

чудо трапилось мені:

мовби я уже в труні,

а легка душа моя

вгору лине, де сія

тихим золотом чертог

і мене стріча...

не Бог,

а лишень якісь удвох.

З них один такий високий

і привітний, доброокий,

ніби прадід мій Антін.

Усміхнувсь до мене він,

мовив тихо:

«Не лякайся,

нам про всі гріхи зізнайся.

Я ж бо думку не таю –

жити-буть тобі в раю.

Серед інших я не знаю,

хто б ще так був гідний раю.

Чесний ти і працьовитий,

і до того ж оковиту

цмулив не щокожен день.

І не зовсім щоби пень –

мав сяку-таку освіту.

До простих людей привіту

і поваги не жалів –

помагав їм як умів.

Діток, хоч і невеличку,

але дружненьку копичку

за роки ці пристарався

і ніколи не цурався

непрестижної роботи

з понеділка до суботи.

А було не їв, не спав

і в неділю працював.

По життю прогупав пішки,

та не каявся нітрішки.

Що був ласий до утіх –

то, повір мені, не гріх.

Аби, кажуть у народі,

все було по добрій згоді...

Вибач довгу річ мені.

В наші райські курені

я запрошую – заходь!

Вірю, що і сам Господь,

що кажу, благословить...»

Він скінчив, і в тую ж мить

другий, що мовчав, озвався:

«Щось ти, друже, розспівався,

як я бачу, не на жарт.

Бо упевнений, що варт

дещо глибше зазирнути

в душу цього баламута,

лежня, скнари, пияка.

Мова мовиться така

не при Божому подвір’ї.

Глянь пильніше – пика в пір’ї

ось у цього лайдака.

Справа, звісно, он яка –

поспішать тобі не слід.

Враз накоїть купу бід

цей лукавий прибамбеш,

як до раю забереш...

Поки він казав і злився,

я до нього придивився.

Був він чорний і патлатий,

із рогами і хвостатий,

та свиняче мав шмарило.

Тьму років не бачив мила

ще й на ратицях стояв.

Ну, проява із прояв!

Одним словом чорт як чорт.

Й не якийсь там третій сорт,

а найвищий першокласний:

«Я хилю до того, власне,

що йому іти зі мною.

В пеклі нашім цього гною –

хоч бери та відбавляй.

Зовсім вилюдніє рай,

якщо й далі так піде.

Де, скажи мені, ну де

ти у ньому добре бачив?

Був невтримним і гарячим,

в мріях длубався, бувало,

налягав на борщ і сало –

попоїсти аж трусивсь.

А під старість присказивсь –

заглядав ще й у чарчину...

Чи дрібні оці провини?

Тямив гарно прибрехати,

не тримавсь обійстя-хати,

по гостях любив ходить –

хіхіхахи городить

та баранитися ласо

на чужий кавалок м’яса

у спідниці, а не десь.

Тут у цьому він увесь.

Вмів і рота роззявляти –

то за що ж до раю брати?

Лоба низького щосили

на балухи накопилив,

думав-мучивсь волохатий,

що б на мене добрехати.

Потім ляснув по загривку:

«Молодицям чорнобривкам

відмовляти теж умів...»

«Молодицям?! Як посмів!»

Тут мій родич аж підскочив,

глянув як на поторочу,

мов зробився вмить незрячим,

або перший раз побачив:

«Гріх то є чи не найбільший –

відмовляти.

І тим гірше,

якщо відмовляв чужим.

Хто ж бо допоможе їм,

всяким Любам, Клавам, Олям,

коли свого не доволі?

Як вас тільки вчили в школі...»

А чортяк на рани солі

все щедріше насипав.

Я сопів і потерпав.

Чим він більше говорив,

брехні ниції плодив,

сутінь чорна насувала

і невдовзі темно стало –

хоч бери та плюнь у око.

«Так що краще цю мороку

я до пекла заберу.

Вкинемо в якусь діру,

дьогтем, сіркою заллємо...

Тим цю неприємну тему

і закінчимо».

За чуба

він мене влапошив грубо,

в плечі гупнув:

«Ну, давай!»

«Мого роду не чіпай!» –

прадід розпасіював,

тричі хрест на себе клав,

крикнув:

«Геть-бо сатана!»

Та ще й так, що аж луна

поміж хмари шугонула.

Глянув я, а той шмарула

щез, неначе й не було,

тільки вітром потягло

за отим страшним нечистим.

Матінко Свята Пречиста!

Миттю зорі засіяли,

тихо музика заграла

неземна така, небесна.

І моя надія скресла,

що не все так вже й погано.

«Був ти, значить, хуліганом,

окрім всього й сексуальним...

Вибірково та загально

твого бачу я портрета

і, признаюсь без секрету,

він не дуже щоб святий.

Але що робить? Який

є уже – такий і буде.

Недарма ж бо кажуть люди:

«Яка мама, така Шура,

що кому – свині баюра».

Все життя такі грішать,

а прийде пора вмирать,

слізно просять – все простіть

та до раю заберіть».

Мова ця мене «дістала».

Ставши в позу, із запалом

тельбо випхавши вперед,

як колишній мій завпед,

що за Йоськом гірко плакав,

як загнувся той собака.

Може, трохи й фамільярно,

часом вислови негарні,

для емоції тулив,

кип’ятився-говорив:

«Ой, не плюйте, дядьку, в сажу!

Бо як тії ж люди кажуть:

хоч помилуй, хоч забий –

добре знаю, не святий.

Часу щоб не забирать

можу ще й таке додать:

не любив свині і кицьки,

за чужу тримався цицьку,

признаюсь, було не раз.

Нападав, траплялось, сказ,

хоч бери та лізь на граба,

як кусала клята баба.

З нею тридцять літ прожив,

як болячці тій годив,

але гризла щохвилини,

наче відьма цибулину.

Навіть спляча моя люба

смачно лаялась крізь зуби

і спросоння кожну мить

норовила укусить.

Хай мені відріжуть ногу,

невтямки, хоч вбий,

для чого

Бог створив оцю заразу,

щоб доводила до сказу

всяких добрих козаків,

а недобрих й поготів.

Помилка – ні впало-сіло.

Бо якщо для того діла,

що всі знають, в акурат

хай створив би апарат,

щоб його носить в торбинці

або в дерев’яній скриньці.

Вийняв як захтів і... той».

«Зупинися! Ну, герой,

він вже Бога поправляє!

Істинно межі не знає

темінь ваших ницих душ.

Гань усе – цього не руш!

Дике й капосне створіння,

не скуби мого терпіння –

краще помовчи та диш,

бо у пекло загримиш

за думки свої несвіжі...»

«Про приготування їжі,

а не про якийсь інтим, –

я йому, –

однак між тим...»

«Боже, знов він за своє!

Слухай, в тебе совість є?

Хто тебе про це питає, –

родичем вже аж хитає, –

от нудота із нудот!

Перевівся впень народ,

якщо цього швендигая

мушу я пускать до раю».

«Не гнівіться, постривайте,

душу ви мені не крайте, –

я прошуся, –

і не рвіть.

Та відколи світ стоїть

всі грішили й я грішив,

бо для чого в світі жив?

Про гріхи свої я знаю,

а тому кажу – до раю

не просивсь і не прошусь,

я вже в пеклі залишусь».

Мій рідняк перелякався,

мовить став – аж заїкався:

«Тільки-но не це. Ні-ні! –

заперечував мені,

ще й руками замахав. –

Може, я не те сказав,

то пробач мені, старому».

«Ні, – кажу йому, – на тому

світі пекло бачив я.

Мрія жевріла моя,

може, трохи і не звична –

поцейбічне і класичне

пекло хочу я побачить,

ну, а це, відомо, значить,

що до раю не піду.

Може, й на свою біду

я прийняв цей рішенець,

але вирішив – кінець!»

Мій родак чувався зле.

Не погоджувавсь, але

це почувши, спохмурнів,

щось іще сказать хотів,

врешті-решт махнув рукою,

мовив скрушно:

«Бог з тобою,

йди, якщо така сверблячка.

Та дивись, аби чортячка

крутобедра, круторога

біля власного порога

не припнула як Сірка.

Придибенція така

вже була якось у нас.

Теж явивсь якийсь Панас,

пекло бачити хотів,

та дать раду не зумів.

Хоч пішов у той світ гостем,

а зробився хвостоносцем.

І причина тут проста:

за чортячкою хвоста,

якщо ще раз не помер,

носить він і дотепер».

Він мене благословив

всі мої гріхи простив,

низько я йому вклонився,

до схід сонця помолився,

потім із колін устав

і до пекла почвалав.

Довго навіть не цугипав.

День на сході ще не глипав,

бо іти було з горбка.

Це не те що по грудках

у селі моїм вночі.

Ой, які ж там сторкачі!

Поки дочовпеш додому

в синцях будеш, і судома

ноги поведе корчем.

Душу огортає щем,

як село своє згадаю.

В цілім світі тільки й раю...

Пам’ятаю і донині

білих мешкань очі сині,

осокор осінні свічі

та хурделиць люті січі

попід батьківським вікном.

Спить всю зиму білим сном

у кутку подвір’я липа,

ледь застуджено і хрипло

бреше на мороз Рябко,

мати внесли молоко,

батько наніч грубку палять.

Грають полум’я цимбали

на його обличчі, стінах.

Мати журяться про сіно,

а чи вистачить до паші.

Вже дитячі личка наші

обціловує дрімота...

Ох, цих спогадів марнота!

Тільки серце надірвеш,

коли згадувать почнеш.

Жаль мені зі тих років

односельців-земляків,

жертв німих комунокосту.

П’яні сунуть до колгоспу,

теплі ледь назад повзуть.

В них така стражденна путь

від народження до скону.

Ще й в віках святу Мадонну

знають тільки в матюку...

Думку думав отаку,

сумно зверху вниз йдучи,

й десь за півгодини, чи

на якусь там більше хвилю

в потойбіччя гірку милю

я щасливо прочвалав.

Не ледачивсь, прошкував,

та й іти було з горбка.

Це не те, що по грудках

у моїм селі вночі.

Там такі спотикачі,

що поки дійдеш додому

в ґулях будеш, і судома

ноги виверне правцем.

А бувало, що плачем

гірким у прихлип зайдешся

і на весь куток візьмешся

проклинати рідну владу

збоку, спереду і ззаду.

Так чи йнак – усяк улад,

бо де перед, а де зад

на цій владі непомітно.

Ті ж червоні пики квітнуть,

тії ж хлопці скрізь сидять

та про труднощі ґваздять.

Хоч по їхніх животах,

по хоромах і задах,

по у золоті коханках,

по рахунках в інобанках,

по модернових шикарах

навіть в сильних окулярах

в них тих труднощів не взириш.

Йдеш ото по груддю, квилиш,

проклинаєш рідну владу

збоку, спереду і ззаду,

хоч цій владі тії квили

наче гикавка кобили

ностальгічна і невтішна

за вівсом позаторішнім...

Так задумавсь, зажурився,

що тоді лиш спохватився,

як втелющився в упор

в довгелецький коридор,

як рік цілий без зарплати,

чи то палацу, чи хати.

Було затхло, але сухо.

В сутінках дзижчали мухи,

павутиння по кутках,

попідстінню пил і прах.

Скрізь біліли на підлозі –

всі читати був не в змозі,

бо було їх до холери,

усілякії папери.

Сотні, тисячі томів

слались замість килимів.

Чого тільки назви варті!

Екземпляри всяких хартій,

мапи, «Візи» й «Протоколи»

ще аж від царя Миколи,

або, може, й від Гороха.

Від усіх часів потроху.

«Акти» й «Конституції»,

«Пакти» й «Контрибуції»,

«Дані про валютні ставки»,

та «Доповнення» й «Поправки»...

Поряд купа, й не мала –

щось про розвиток села.

Актуально до момента

ще й Укази Президента

та кабмінячі «Декрети»,

розсекречені «Секрети»,

«Розпорядження» й «Угоди»...

Гори, мовби карт колоди,

шелестіли під ногами –

гарні «Заклики» й «Програми»,

«Меморандуми» і «Ноти»...

Не сиділи без роботи

мудрагелі-буквогризи!

«Планів виходу із кризи»

тут валялось штук зо сто...

Навіть сам Жак Ів Кусто

Й той води не бачив стільки.

Наче у томаті кильки

«Плани виходу» валялись.

Ними, видко, підтирались,

бо були у плямах всі.

Від зачумлених часів:

«Думи партії-народу!»

«Звіти про політпогоду», –

і у нас, й за океаном,

п’ятирічок різних плани.

Кучугурились завали

цілих книг матеріалів

компартпленумів і з’їздів,

рішення про остракізми

неугодних й непокірних,

нагороди дуже вірних.

Не було так в небі зірно –

скільки тут було зірок

серед течок і книжок...

А з боків дивились гордо

зі смоли якісь помордя.

Придивився я поближче –

о, знайомі всі мордиша!

Осьде троє бородатих

вдаль балушаться пихато –

ці знайомі всім давно.

Про прибутки і майно,

про податки й капітали

всяку всячину писали

й легковірних научали

скільки крові слід пролить,

щоб їм краще стало жить.

Особливо той передній.

Як людина – посередній,

але геній кровопуску.

Та ще ж не вівцю чи гуску –

цілий світ пустив під ката

разом ще з одним вусатим,

морда тут висіла теж.

Коридорний весь безмеж

втиканий був мордяками,

як собака реп’яхами.

За старі ідеї, нові –

хто пролив чимало крові,

не своєї крівці, звісно,

пика в пику, ряд у ряд тісно

з двох мордячились боків

наче грядки чиряків.

Подководці-кроволивці,

ідеологи-злостивці,

у пенсне Лавруша-пес

і «Павлушка-мерседес»,

що у бідній Ічкерії

смертю гори позасіяв

і на смерть зібрав врожай.

Хоч прокляв його той край –

довго небо ще смердючив.

Всякі фюрерці і дуче –

різних вимірів падлюччя –

та єфрейтор Шікльгрубер

і якийсь один без чуба,

що на півночі Союзу

сіяв, злидень, кукурудзу.

Поряд ще якась мара

на чолі політбюра.

Грива, ніс, на лобі вуса...

Був знайомим, аж спокуса

плюнути, чи дати дулю

під самісіньку кирпулю

у мені аж зашкреблася.

І рука вже піднялася

та, на щастя, не прийшлося

скласти з пальців щось до носа

чи (як діти кажуть «На!»)

втюрити шалабана

в лоб бровастого генсека.

Скільки тут висіло зеків!

Треба мать терпіння й час,

щоб увесь цей пикостас

хоч би зрідка обдивиться.

Не дай Бог таке присниться!

...На паперах було слизько.

Певно, не один чортисько

тут свою вкалічив ногу.

Але я свою дорогу

без приключок доклигав

і невдовзі вже постав

серед іншого народу

прямо перед чорним входом.

Одчиняю тихо двері...

й мало з ляку не отетерів

від побаченого тут.

Скрізь снував усякий люд.

Хто тут тільки-но не був!

Наче справжній вулик гув,

цей до пекла передпокій.

Низькорослі і високі,

і жінки й чоловіки,

парубота і дівки.

Зовсім бідні і багаті,

і скромняги, і пихаті,

і одвірки, і пани,

і базарні деруни.

Всяких партій делегати,

різних рівнів депутати

не з народу, а з начальства.

Повні гонору й зухвальства

на тім світі,

тут вони –

тюлька в тюльку барани,

що попались вовчій зграї.

Від усіх тримались скраю

ці колись народу друзі.

Передпекловій обслузі

брались помагать охоче,

їй, як кажуть, лізли в очі.

Тет-а-тет то тут, то там

шепотіли чортякам

щось в брудні кудлаті вуха.

Шепотню одну підслухав

я, клянуся, ненароком:

протискавсь крізь тлум цей боком

і почув. Один з голів

чортякові шепотів:

«Може, тра когось продать,

чи за щось голосувать

однозграйно – ми хутенько».

Аж війнуло чимсь гидкеньким.

Не губився я в догадках,

бо у даному випадку

правда як завжди сумна:

чим при владі більш лайна –

тим сильніш смердить держава...

А довкола зліва, справа

незалежні профбарбоси,

ковбасяні малороси

і свої й казлоязичні,

ще й піжони екзотичні.

Феськи, лаялки ротаті

і якісь «шістки» носаті

ексрайкомівські, що вміло

будь-яке «обслинять» діло,

аби шефу догодить.

Дрібна всяка ненасить,

екстрасенси-шарлатани,

дуже хитрі і профани,

лежибоки-ледацюги,

казнокради й волоцюги,

алкашів численна рать –

де там всіх порахувать!

Сновигали до пори

критики й редактори.

Кабінетні оці сови,

дуже мудрії розмови

про поезію вели –

тим у клопоті були.

І якогось вусаня

безупинно навмання

шпетили як школяра

і за вибрики пера,

й за його колючий норов.

На свою чекали пору

хами – голови колгоспів –

і без чину хами просто,

та чинуші-клерики

і якісь валєрики,

що по селах керували

і людей за бидло мали.

Керівні «тавариші»,

тлусті мов опариші,

на тім світі шикували

горенька собі не знали,

заганяли всіх у шлеї,

у товаришки Ідеї

в пазусі колись жили

їли, спали та пили.

Ці «партєйні» кашалоти

турбувалися про «льготи» –

не земні вже, а пекельні:

персональну чи пательню

в пеклі кожному дадуть,

якщо й тут права «качнуть»?

Тут чекали долі-черги

молоді й старі кочерги

ті, впродовж років які

до своїх чоловіків

ставились, мов до худоби.

Всякі швендяли нероби,

що по шинках пляшкували,

ні кола-двора не мали,

тут по закутках шукали

як би «собразить на трьох»...

Щоб мені язик відсох,

як, бодай, на гріш збрехав.

Дух мертвецький тут витав,

дьогтем, сіркою смерділо

і давно не митим тілом,

та знайомим дуже чимсь.

Тут курці пускали дим,

а циганки всім гадали,

з пазух карти повиймали,

клянчили бодай п’ятак.

Був один якийсь маньяк,

тещі, мачухи, свекрухи,

махлячі, творці сивухи

(правда, ті, що гнали кепську.

Всяку всячину не лепську

для каралів добавляли

й тим нетребом торгували),

податковії агенти,

втікачів від аліментів

цілі тут були гурти,

та хабарники-менти,

та нечеснії дівахи,

а то й зовсім потіпахи,

атеїсти і гульвіси –

всяких тут було до біса,

або й може трохи більш.

Кожен з них свій лиха ківш

мав ще випити в майбутнім...

Паразити всякі, трутні

тут бродили косяками

та мололи язиками –

всі од нічого робить.

Відьмаки та інша гидь

кублилась по закамарках.

Звіздарі читали шпарко

дунькам, голькам і годаркам

та сніжанам і тамаркам

їхні долі по звіздах.

Попит був – ну просто жах!

Звіздарів, мов пси, тягали,

було, поли відривали,

прагнув дуже відать всяк

що і де, коли і як,

хто яка у пеклі птиця

і чи вдасця відкупиться...

А пообіч комерсанти,

пекла всякого гаранти,

продавали всім золу,

сірку, дьоготь і смолу.

Небагато навіть брали.

Не за карії моргали –

за доляри і купони.

А червінця чи «лимона»

вдосталь стачило б купити,

щоб напитись чи облитись,

чи сусідове мармидло

обмастити в шмаровидло.

Тут часи такі настали:

в пеклі коштів стало мало,

грішники тому як є

несли в пекло все своє.

Той торбичив поліняку,

інший пня чи дровеняку...

І колгоспник ніс із дому

оберемочок соломи,

знав, що й далі буде в пеклі,

знав, що там уже не тепло.

Лиш вельможнії персони

перли газові балони...

Настрахався, натрусився,

натинявся-надивився

всяких всячин неймовірних,

і щоб не чекать покірно

часу як спливе ліміт –

має далі буть прохід,

взявся нишпорить-шукати,

погляд в кожну шпару пхати

і таки знайшов, назирив.

Кілька зазівак відтирив

вбік від отвору у скелі,

а якомусь пустомелі

ще й заїхав у носяку.

Щиро втер біднязі маку –

взявсь, здехоття, не пускать.

І під традиційне «мать»,

ледве не лишившись тями,

прошмигнув між чортяками,

що сюди-туди снували,

і до кам’яної зали

увіпхався ненароком.

В ній, куди не кинеш оком,

казани якісь стояли,

в них кричали і стогнали

грішники. Смола кипіла,

наче вискочить хотіла

і залити цілий світ,

та людський вморити рід.

Сірка булькала, зола...

Біля кожного котла

постаті якісь вертілись

і якимсь серйозним ділом,

видко, зайняті були,

бо старались аж сопли.

Над найближчим казаном

напис видівся – «райком».

Там сиділи чорні душі

Маркса–Леніна кликуші

і зотарившись до купи

кодлом надривали пупа –

як непоєні воли

щось запінено ревли.

Дикція була погана,

то ж до того балагана

я дослухався – ой-ой!

«Ето їх паслєдній бой!»

Що там далі, як поб’ються,

ляжуть спати чи нап’ються

сірки, дьогтю і смоли,

а чи сказяться й коли –

того зовсім не ревли...

Тим, хто грів того котла,

служба медом не була.

Бризкала фонтаном слина,

все горіло, навіть глина,

від ідейних плюваків.

Що казать про чортяків!

Ото ж їм, щоби тримать

хоч на «трійку» – не на «п’ять»

в казані режими звичні,

нецензурні та окличні

говорить прийшлось слова –

не розлізлись щоб бува.

Ломом гладити чуби,

вигляд ангельський аби

вдень, а чи в нічній порі

мали ці «пролетарі»

як прийдуть з казанконтролю

перевірить їхню долю.

Та стальною кочергою

і люшнею, і лозою

тирло це угомонять

впереміжку з перемать.

Бо як з казана посунуть –

в пеклі вмить свою комуну

облабудять на роки,

та, як вожака вовки,

Йосипа знайдуть в котлі

позастругують палі

і почнуть, тільки держись,

будувати «свєтлу жизь».

Навлаштовують Гулагів,

у шкірянках вовкулагів

до всіх казанів пошлють,

щоб показували путь

всім через приціл нагана...

Справи ось такі погані

могли трапитись, якби

не утримали юрби,

що у цім котлі кипіла.

А тому до цього діла

підбирались чортяки

досить рослії таки:

по два метри із рогами

й по два двадцять із хвостами.

«Чортособпризначу» рота

не сиділа без роботи.

Ця чортяча «особлея»

мала гарні привілеї:

їх поїли молоком,

а прикотловий чортком

навіть видавав путівки.

Раз на тиждень справну дівку,

по одній на чортяка,

слав їм пекловий ЦК.

На дівок, такі діла,

заборона тут була,

але що було робить,

як ніхто не біг служить

при котлі, де на віки

пеклились большовики?

Оддалік і трохи збоку

і широкий, і глибокий

ще один казан аж гув!

«Димократи» — напис був.

Їх стеріг чортяк облізлий,

при літах уже, не грізний –

так собі старий шкарбан.

Обіпершися на чан,

грів свій поперек чортячий,

блимав сонно і незрячо,

нищечком собі куняв.

Думку в голові я м’яв

гарячково, не ліниво:

«Що воно таке за диво –

при котлі, де «димократи»,

ні залоги, ані чати,

лиш старий чортяк-гаплик»?

Та вовтузіння і крик,

що зсередини лунали,

все доладно поясняли

без найменших помагань –

стало не до запитань.

Ці, так звані, «димократи»

в казані відбірним матом

на найширші заставки

крили наче візники.

Духопелились щосили,

один одного топили

у розплавленій смолі,

ніби дітваки малі,

що погицькались за цяцьку.

Ще й слова вживали хвацькі,

щось на кшталт «ганьба» та «геть».

Сумно стало, що і смерть

не з’єднала цих борців

за ідеї праотців.

Навіть дров ніхто не клав

до демблочного котла –

там смола кипіла й так!

Чи ж бо дивно, що бардак

на тім світі я зоставив?

Ця сама себе орава

в казані і стерегла.

Ось як справа тут була:

тільки хтось там підніметься

і за край котла візьметься –

всі гуртом за нього – хвать!

І давай на дно топтать.

Затопчуть в один момент

підо акомпонемент

чайщиріших матюків.

Всиплять ще йому й кілків,

лоб вже більш не висувався

і за край котла не пхався...

Тут же Центропровід Руху

місця шмат собі «відрухав».

Хлопці вперли частокіл

і на котловий Поділ

лиш спогорда позирали.

Зовсім участі не брали

у політзабавах цих,

тільки ґедзькали чужих.

Як якийсь там «димократ»

уночі чкурнуть був рад,

як вся решта зазівалась,

з Руху миттю озивались

і невдаху видавали

на розправу і поталу

розлютованій юрбі.

(От й товариші тобі!)

Хитро думали одно:

«Ось як скінчиться воно –

боїсько, а дурнів купа

вся на дно поляже трупом

від кілків і духопел,

то на всенький демкотел

буде тільки наша влада.

І, звичайно, на засадах

не якогось комунізму,

а любові й гуманізму

щодо ближнього свого.

Досягнути щоб цього

засіб може бути всяким –

всіх невгодних на гілляку,

або на найглибше дно.

Більше, менше – все одно».

Мали в носі «жовту муху»

ці добродії із Руху.

Та і на Землі вони

як найзнатніші пани

вище нюхи губу дерли,

все робили, щоби «вмерла...»

В ситуації такій

навіть відчайдух-умій

чи ж бо втік, якби хотів?

Ось тому-то чортяків

тут багато не тримали,

та до варти призначали

сліпаків і кривундяк.

Кожен відав – позаяк

«димократи» все скубуться,

чубляться, як пси гризуться,

рвуть горлянки кожну мить –

пекло довго буде жить.

Тут якийсь кравця синок,

що в житті так і не змок,

бігав бідний що є духу

від райкому і до Руху.

Щось просив як на духу –

слали всі його на «ху».

Ось таку важку покару

сам Господь йому прикарив

і було це покарання

за здобутки в танцюванні

з пригигиком і підскоком

польки-дрибці на два боки.

Серед зали невеличкий

казаночок без таблички

сиротиною стояв.

В нім смолу кописткував

і до цього був мастак –

не москаль і не козак,

чолов’яга не старий,

але вже й не молодий –

років десь під шістдесят.

Навстоячки і вприсяд,

ох, вже ж, курва, каламутив!

Дуже хтів колись він бути

тим, хто за повіддя смика.

Сива й хитра ця загика

мала жовто-синю пику

та червоно-красний ніс.

Навіть сам найстарший біс

й той не був таким дволиким,

як похмура ика-мика.

В Україні в себе вдома

тим він сумно став відомим,

що легенько, як раз плюнуть,

дуже вже хотів підсунуть

безстроково назавсіда

та під п’яного сусіда

рідну матір. А коли

йому того не дали,

гнівно ґемби закопилив,

мов та сучка в плоті квилив,

на усей зобидивсь світ,

справжній шолудивий кіт,

що був вибитий за шкоду.

Недоріці навдогоду

без вагань бодай хоч тіні:

«Колотив ти в Україні, –

привердиктили чорти, –

то і в пеклі колоти».

На самім краєчку зали

ґаралицею стояли

ночви, склянки, банячечки,

кухлі, глечики, горщечки,

драні виварки і відра,

та надтріснута клепсидра,

й іншого калібру посуд.

Казанів було не досить,

ось тому-то чортяки

відра, кухлі й баняки –

всякий брухт пристосувати,

грішників туди впихали,

користали всякий мент –

пеклили спецконтингент.

Бовванів над баняками,

понад відрами й горшками

манюпусінький плакат

з нашкрябом – «ковбасорат».

Звався тут ковбасоратом

той, хто прабатьківську хату

дурнуватий процвиндрячив

поза чергою, без здачі

за кавалочок смердюхи,

на якій товклися мухи.

Ще й гордилося, губате, –

узяло, бач, небагато.

Перебору не було:

за все гамузом – кіло.

За стодолу і леваду,

та надію і відраду,

за комору і хлівця,

за садок і погрібця.

Та ставок, поля, діброви,

коні, вівці і корови,

зорі тихії чудові –

на додачу пісню й мову...

А було ковбасорату!

Хоч бери, як стій, загату

серед пекла загати.

Хитрі керівні чорти,

щоби кошти зекономить

(гроші, звісно, не солома)

дрантя всяке зволікали

й на самім краєчку зали

все те дрантя розмістили,

сірку, дьоготь колотили,

й не чекаючи на вдяку,

калапуцяли смоляку.

Всім «наводили красу»

та собачу «ковбасу»

заставляли бідних жерти.

Від жалю хотілось вмерти,

як вони оте робили.

Під носами їм мастили

та таке ось торочили:

«Болячок вам всяких надцять,

їжте цю, ось ця два двадцять,

ну, а ця за рівно два.

Передумали, бува?»

Побрехня не варта й цента –

бачив тут і «тілігентів».

Правда, не усіх, а пост,

що жили колись за кошт

підлабузництва й облуди.

Хоч суспільством знані люди –

справи в них були сумні,

бо сиділи у лайні

по самісінькії вуха.

Навкруги смердючим духом

несло як з ослятника,

або може псятника –

важко продегустувать,

якщо досвіду не мать.

Як не є – тут благовоній

чи конвалій, чи півоній,

чи парфумів тих французьких

й чорт би не унюхав.

Дзуськи!

А потрапили в лайно,

бо тепер й колись давно

замість того, щоб творить,

вміти хникать-говорить,

а не діять як в людей.

Із улюблених ідей

монотонно безупину

все товкли про Україну,

про нещасний свій народ,

про трагічну роль заброд

у історії держави,

і що всі вже мають право,

про походження й коріння,

про відродження й хотіння.

Бурмотіти нетверезо

щось про тяглість і генезу.

Про любов до Батьківщини

та про наслідки й причини,

жовтий лан і синє небо...

Домовлялися до «треба»

і, облаявши кацапа,

ялові ці горлодряпи,

руки знявши для порядку,

бралися товкти спочатку.

Ось такий тут «цвіт» сидів,

та на пекло все смердів,

та пускав бульки і піну,

як колись, на всю Вкраїну.

Зали шостая частина

із колод високим тином

відгороджена була,

теж кипіла тут смола.

Звалось це – «кацап-адєл».

Все було тут веривел,

стіни, стеля і підлога –

все брудне як в дощ дорога

й чортяки – загальний фон.

Тобто скрізь «мерсі-пардон»,

як гуторили французи.

Тільки й того, що мотузи

тут «верьовками» дражнились,

«вєщі» гонором давились,

крейда називалась «мьол»,

котлик всякий звавсь «катьол»,

а чорти, хай навіть терті,

тут інакше звались – «черті».

ІІеклився тут «старший брат».

Він як всякий справжній кат

все життя з ножем ходив,

ріки крові порозлив

і у себе, й по сусідах.

Добре знавсь на горі й бідах,

скрізь, де лаптем не ступав,

приндивсь як гиндик, кричав:

«Ето всьо тіпер майо!»

Уживав слова на «йо»:

не змагався б з ним биндюжник –

був на цілий світ матюжник.

Бражки похлебтать любив,

генієм себе все снив.

Справді, був він геніальним,

але тільки у тім плані –

по сусідах як нацупить,

привселюдно «приголубить»,

потім видасть за своє.

Так було і зараз є.

Нісся він повище Бога,

мудрим звав себе до того ж.

Та не знало вовче лико –

хам не може буть великим.

До загарбу мав ідею

та вдавивсь якось Чечнею

аж напала гикавка.

За дрібного мідяка

міг накласти гори трупів.

Не вживав борщу і супу

більше налягав на щі.

Але із чужих борщів

полюбляв тягнути м'ясо,

сало, шинки і ковбаси

теж глитячив на дурняк.

Щиру правду віда всяк:

він не був і наймолодшим,

та від цього не солодше.

Хоч тупий був – теши кіл –

першим видерся на стіл.

А було ж таке шмаркате

і вошиве, і пархате.

В носі пальцем колупало,

на порозі купу клало,

віри справжньої не знало –

все молилось до пеньків.

Принавчилось у вовків

дерти, різати, душити

за чужий рахунок жити.

Кровожерне це хамло

увесь вік отак жило,

загризало всіх підряд.

Був такий він старший брат,

як з осоту в грудні квітка,

чи дід бабі рідна тітка

заразом кума й зовиця.

Вмів він беблять небилиці

клаповухих охмурять –

поділять і панувать.

Та прийшла йому пора.

Чорна пеклова діра,

наче щука, проковтнула

цього «старшого» хамулу,

виляски пішли кругом

на увесь підземогром...

Пекливсь попервах загалом.

Не до шмиги йому стало,

очі вибалушив дико

в груди гепнув:

«Я – велікій!

Со вторим нє буду сортом

адіцца!»

І справжнім чортом

люто скаливсь доокола.

Мусили вже частокола

довкруг нього городити

та кацапа зачинити,

шоб на інших не кидавсь.

На той час, як я припхавсь,

їх до гибелі було –

старшобраття «со кодло»!

І царі, і царенята,

і пани, і паненята,

та дворяни і князі,

та державнії мужі.

Зарізяка ванька грізний,

філька пітерський залізний,

троця гицель і барбос

та со лже великорос,

недостойний бахур хведька

та ольоша гіркий-редька,

чорнобровенький профан

і останній з «мугикан»,

той, з позначкою на лобі.

Впору верещати пробі –

стільки квасилось в загоні

родовитих охламонів.

У оборі нижчі рангом

кисли в казанах на флангах.

Видатні майстри розбою –

знані більш як нацгерої,

петрограбська матросня

та тельбата лампасня,

офіцерики й «купчішкі»,

всякі «подлия людішкі» –

казанились в «голом відє».

Ці і ті своїх сусідів –

Яся, Стася і Миколу –

під високі «разглаголи»

мали за «сваю скатінку»,

очі, серце і печінку

вийнять ціпились живцем.

Батогом й могоричем

заганяли в псячу віру.

Хто впирався – по Сибіру

власні висівав кістки

через долі та віки

і не каявся-карався.

В хвилю цю «рідня» оця вся

тут гула на пекло всеньке

про Ямельку і про Стєньку.

Часто чути було спів

про комиш, який шумів,

про «дірев’я», які гнулись,

і «за борт бросаєт» чулось

густо та усяка всяч.

Чувсь матюк і п’яний плач:

«Пєтька, ти міня вважаш?» –

та так жалібно, що аж

й сам, було, хотів плакнуть.

Де вже там чортам дрімнуть

хоч на мить у зміну другу!

Дуже вже важку наругу

чортякам чинив кацап.

Співи, крики, плач і храп...

День і ніч із цих гульбовищ

замість «хліба і видовищ»!

неслось: «Бражкі!» й «Морди біть!»

Понад частоколом сіть

решту зали захищала.

П’яна кацапня кидалась

що у руки попадалось,

щедро згадуючи «мать»,

не пройти було, ні стать.

А безбатченко якийсь

привсепеклово грозивсь,

вишкребок юриста-папи,

що криві свої чалапи

в кожнім крайнім казані

разом з тим, що у матні,

недоносок, пополоще

і смоли хльобне. Ото ще

ліберал так ліберал!

На увесь кацап-кагал

був тякий він не один,

що прорватись через тин

із ножаками воліли б

й замордованого тіла

з задоволенням погризти.

Монархісти і марксисти,

і носителі хреста,

голозада простота,

шовіністи – радикали

з нетерплячки аж пищали...

Господи, ти Боже мій,

що не «братік» – лютий змій!

Тим любов жорстока й зла,

хто залюблений в козла.

Трохи далі за юрбою

кис у ночвах зі смолою

енурезник і пияк.

Вирішить не міг ніяк

стратегічную проблему –

лоба вибрижив на тему:

як з сусідами вчинить?

Сп’яну вікна взять побить

чи нахаркати в криницю?

Щоб зробить добра дещицю –

думка в нім й не ночувала,

бо як кажуть тут – нахала

пекло вже давно не знало.

Дулю дати міг чортяці,

друга врізать по мордяці,

а то й викинуть з котла.

Охорона не могла

інших захистити хоч би.

Ось тому в окремі ночви

розбишаку посадили,

як болячці тій, годили,

ще й доводилось конвою

обминати стороною,

бо плювався як верблюд.

Та вершився Божий суд.

В загорожі верещало,

ойойойкало й пищало,

вило, м’явкало, кричало,

кудкудакало і ржало,

і гарчало й мукало,

та дзявчало, хрюкало,

слізно хлипало й просилось,

ойнебудькало й молилось,

бевкало і белькотало,

та бурчало й матюкалось...

Цей гармидер-тарарам,

верескотнява й бедлам,

ойки, ахи, виск і мат

«вестибюльний» апарат

сильно чортякам псували.

На «заслужений» пускали

їх в чортячих сорок літ.

Інший весь нечистий рід

йшов на пенсію в сто років.

Дехто з вибриком, з підскоком,

а були що і впирались.

Коптя хитрунам давали,

пенделячили під зад

й був тут в них консенсус-лад.

Ондечки старого сусла

примахтурили у стусло

два «під мухою» чорти.

Різали на всі кути

й тиринділи: «Сучий сину,

за що мучив Україну?

Скрізь російщину завів,

жіночок і юних дів

пхав, середешних, під кацапа,

все до шобла гріб і хапав,

бо йому було, бач, мало.

Не вдавивсь в дитинстві калом –

щоб тебе чума вдавила.

Як тебе земля носила

на поверхні, а не під

стільки довжелезних літ!»

Гехкали дідору того

як під церквою дурного.

Та дворучкою пиляли

і смолою поливали

замість нафти чи мастила.

Знизу жару не гасили,

тут завжди були дрівця,

заслужила цяця ця.

Щось кричав цей недопіка

битись навіть, сопля, сікавсь,

та куди йому старому!

Геть забувши про утому,

шмуляли його чорти

на усякії кути.

Розглядався, роздивлявся,

а коли таки допався –

аж від серця відлягло:

росіян тут не було!

Бо, як всякі добрі люди,

хай добро їм завше буде,

у раю десь спочивали,

всяку людність поважали

у минулому житті

і потреба в каятті

відпадала.

А тим часом

від фальцета і до баса

з казана, як із амвона,

люто-хриплим козлетоном

тут якась нечиста сила

в чорнім картузі казилась:

то бубняво, то пискляво

про якийсь там город-славу.

Поминальний цей кашкет

кликав задом йти вперед

й нахвалявсь орду наслати

і той город відібрати –

йнакше не діжде, мовляв.

От, патинок без халяв!

Або, кажучи віршами,

не чоло – баняк з вухами.

Не дихне, як не брехне,

а дихне то й зазіхне.

Ще й кричав, мов цап вагітний,

і слиняво, і амбітно,

шо «кацап-адєл» увесь

має пильний інтерес

в щонайкожнім казані.

Бриднуть стало це мені,

плюнув тричі та розтер

і без озирку поперсь,

наче від чуми чи тифу,

хай йому усяке лихо!

На дверях одної зали

чортяки намалювали

не крикливо так, пастельно,

величезную пательню.

Що це значить – здогадався,

притьмом я туди запхався,

щоб побачить, що там є.

Серце йокнуло моє

від того, що там уздрів.

У куточку нишком сів

на чималу каменюку

і тихесенько, без звуку,

розглядався навкруги.

Мов млинці чи пироги

на пательнях літписаки:

«лавріяти», небораки,

ізнадвору жовто-сині

і червоні всередині –

тютя в тютю кавуни –

всі сиділи тут вони.

Мед-горілку не пили,

а за лишній ковть смоли

творчо-віддано плели

поетичні хармани.

На замовлення вони

написали навіть гімн,

за це були пільги їм.

«До гикачки ностальгічно

слався, пекло наше, вічно

і Люцифер голова!» –

там такі були слова.

Старшував якийсь бориско.

Все життя прожив він слизько,

теліпавсь як мокрий хвіст

то в скоромне, то у піст.

Ще й ідею не свою

грів на грудях як змію.

Поміж люд пустити мріяв,

та нічого не удіяв –

«претворить» не дав Господь.

Взяв покликав: «Гей, виходь!

Годі бавитись речами –

кучерявими словами.

Досить в риму й поза риму,

ніби ляпавка та Хима,

кудкудакать-тириндіти:

«Краще в світі – це совіти!»

І в коричневий заблуд

знов тягти нещасний люд.

Пражились не лиш писаки –

люди-людики усякі,

торбохвати-кровопивці,

злодіяки й дітовбивці,

з трилінійками матроси,

і старі, й молокососи,

і міністри, поми й зави,

липкорукі і роззяви,

рекетири і рвачі,

прокурори-шмаркачі,

мафіозі і шпана,

і якась така мана –

не то баба, не то дід –

всіх їх пражили як слід.

Надсекретнії агенти,

головради й президенти

всяких трясцьових хапаній

та якась криклива пані,

приідейна мантелепа,

що гидячій пришелепі

людську вроду на химері

норовила пришпандерить.

Від антихриста «Матфеї»

і відомі «коритеї»

там якогось реалізму.

Делегати компартз’їздів,

«ахтивісти» і сексоти,

компарторги-обормоти,

прихалявні гавкуни

та «таваріщі»-пани...

Рясно всіх було як маку.

При пательнях, вперши раком,

акушеру-загрібаці

колупати ломом в ср...

(хай простять мені слова ці),

ськали золоте руно,

бо не знали, де воно.

Виявились вражі діти

без чортячої освіти.

Де там університет –

не навчались навіть в пед!

В простоті своїй душевній

думали вони: «Напевне

цей відомий загрібака,

що нам криком лупить баки,

все, що з інших наздирав,

наволік і нахапав,

на тім світі не лишив,

бо лишень для себе жив.

І, збираючись в дорогу

до у білому небоги,

прижиттєві всі «труди» –

де сховать як не туди?»

Продихнути не встигали,

що є моці колупали,

заливав їх рясний піт,

результату ж – плакав кіт.

Трапились-бо чортяки

у науках слабаки.

Я пізніш узнав це точно –

не навчалися й заочно

десь в чортячім ПТУ

й не змогли б вони сову

розпізнать поміж качками...

Чесно кажучи, між нами,

нагадали чортяки

ті недавнії роки,

як радянськеє село

славне воїнство вело

в «світлі далі комунізму».

І хоч не було завізно

в головах голів колгоспів

(це пояснюється просто –

мали сині книжечки

за свинячі маслаки),

знали трохи «буки», «веді»

і зомбовано «к побєді»

мій скацаплений народ

словом лиш одним – «Пірод!»

гнали весь з-під нагая

працювать «на бугая».

Що із того вийшло – всі

бачили в усій красі:

працював один на трьох

ось тому «бугай» і здох.

Та вернімось від голів

до спітнілих чортяків.

Хоч були ці чортяки

в грецьких міфах дундуки,

але діло знали славно –

без утоми неугавно

справу вершили свою.

(Я нічого не таю.)

Був не радий пелехатий

і нахабний, і пихатий,

що з жіноцтва шкуру дер,

гінеколог-акушер.

Тряс він люто головою,

умовляв, щоби водою

облили його хоч раз.

Хто там чув його. Якраз!

Із кутка ревіла гучно

Льопа керівна бундючна,

чи звичайна тиринда.

Було видко, що біда

з нею справжня привчинилась.

Хоч ревла, як бик, просилась –

не впросила чортівню.

Ті спустили їй матню

й нижче спини «блись» та «блись»:

«Як не тямиш – не берись», –

все до того «блись» гукали

і папружками махали...

Он якомусь онопрію

впхнули голову в сулію.

При «Заслугах» підмазилу

в дьогті й сірці кип’ятили

спухлі губи й язика.

Прикрість сталась ось яка:

репнули від цілування

од ранюня до смеркання

того місця, що зоветься...

Мій язик не повернеться

слово вимовити те

десь при панях. А проте

«місце» представляло владу.

Поцілує хто іззаду –

зразу ж має той «Заслугу»,

а як ще раз – то і другу.

Чим палкіше цілування,

тим стрімкіше піднімання

по макітрах і драбині.

Цмокання оте й донині

чути скрізь по Україні.

Бо якщо ти і баран –

цьомай в «місце» – будеш пан.

Молодицям, що гуляли,

міцно-міцно зашивали,

хабалям під їхній крик

всім в’язали на вузлик.

Пияків, як і годиться,

напували. Похмелиться

їм ніхто тут не давав.

Цей народ лементував,

мов та сотня псів неситих.

Дехто з горя брався вити,

тих чорти угомоняли:

в пельку дьогтю заливали

і занюхати давали

кусень сірки чи смоли,

або й інше щось могли...

А продажні журналісти,

що хоч де могли пролізти

й кого хочеш оббрехать

за троячку чи за п’ять –

тільки в жменю тицьнуть варто,

а чи хлюпнути у кварту;

васьки, вовики, наташки

та ще вітики, галяшки –

ці і в пеклі прижилися.

За нечистими плелися,

жирували, як коти,

бо носили їм хвости

(в них така була програма)

і лизали під хвостами

ревно у хвилину пук.

Деренчливий чувся звук.

В напівтемнім закапелку

хтось щосили мучив пельку.

То суддю карали вірку,

пхали стерві в кожну дірку,

пхали днями і ночами

хабарці за хабарцями.

Все, що брала лярва клята:

мед, горілку й поросята,

коньяки, рублі і марки,

і доляри, й шинки-шкварки.

Ще й капусту, огірки

пхали теж в усі дірки.

Витребеньки і картини,

і якісь там запчастини...

А якраз на той момент

запихали їй цемент,

що «взяла» колись «на хату».

Ще й не мало, не багато,

а тако десь тонн із п’ять.

То ж було чого кричать!

Заливали кави й квасу,

пхати їй козяче м’ясо,

рибу й раки запихали

і статтями клинцювали,

а як репалась на латки –

зашивали, і спочатку.

Верещала сволоцюга,

як свиня перед Різдвом.

Катували за наругу

над людьми.

Карали злом

за те зло, яке творила,

бо ж добряче завинила!

А її босиха ала –

та співала козо драла

і благала, і казала,

що вона не часто брала,

а лишень на тиждень раз.

Хто там вірив їй, якраз!

Далі йду. Дивлюсь – овва!

Сам «таваріщ» Галава

в ближньому висить кутку

на залізному гаку.

Два страшні на вид чортяки,

видко, бувші комуняки,

щоби певніше було,

зачепили за ребро,

щоб не втік, бува, псяюка.

І, як найстрашнішу муку,

в час, коли йому глитати,

Маркса й Леніна цитати

цитували. Як і слід,

вісім лих – один привіт,

замість кулешу-тетері

«Маніфеста» на вечерю.

Не давали ні води,

ані хліба з лободи,

буханця, яким комзброд

годував колись народ.

Й промовляли нечестиві,

як колишній чорнобривий

загикачка бек та мек –

маразматичка гензек:

«В жизь решенія партс’єзда!»

«Єсть таваріщі надєжда!»

Жде, мовляв, «завєтна» мить –

станем в комунізмі жить.

Буде вволю всім налляти

й огірок, щоб зажувати,

а робить, прийде пора,

зовсім буде вже не тра’.

Що робили з Галавою!

Ґвалт в кутку стояв горою

від цитат і матюків.

Двоє шворних чортяків

городили ті слова,

чув їх добре Галава:

«Ну, смердючий партократе,

найпідлішим рідний брате, –

тут втяли по матюку, –

а чи добре на гаку?

Бо якщо не повна мірка –

можемо паяльник в дірку.

В задній всунемо прохід –

будеш новорічний дід.

Увімкнемо струм разок –

нарозказуєш казок.

Умоцюєм від душі –

то ж читатимеш вірші

для чортячого народу

і вестимеш хороводи

із малими чортячками.

Ще й невтомно і без тями

на загад без вика белу

бацатимеш тарантелу,

румбу, самбу й гопака –

перспектива ось яка!»

Ці страшні зачувши мови,

Галава угору брови

зразу ж чорнії задер,

з перепуду ледь не вмер

на залізному гаку

в недалекому кутку.

Та відомо всім давно:

двічі вмерти не дано.

Відійшов від переляку

й недолугу харманяку

став улесливо плести –

хоч не слухали чорти:

«Хлопці, хочу вам сказати,

що смолу мав підливати

я у вашім пеклі сам.

Правду відаю я вам –

так колись рішила рада».

Чортом чорт сіпнувсь:

«Це вада –

в душу лізти, слухай, ти!

Ми не хлопці, ми чорти.

Вмить прижучимо тебе,

бо служили в КаДеБе.

А раніш в НКВС.

Список послужний не весь –

в шкуру влізши у нову,

прислужились СБУ –

захищали чорнобрових

від серйозної розмови.

Добра в фірмі тій наука!

В нас і мертвий вже німука –

треба буде – занявчить

й по-китайськи закричить.

Хто пройшов КаДБешний путь,

зразу тих сюди беруть

на чортячії посади,

добрі ще й дають оклади.

Бо дешева у нас такса:

хто нам кине кусень м’яса

й догадається налить –

тому й будемо служить.

Проти наших на землі –

діти ще вони малі,

ці тутешні чортяки.

Хоч уже пройшли віки

від Вергілія і Данте,

як колгоспні музиканти,

що одного вальса знали,

новизни не визнавали –

й далі пеклили смолою,

дьогтем, сіркою й золою.

А як ми прийшли, тепер

скрізь панує НТР.

Пригодилось наше вміння.

Дистанційне управління

сковорід і казанів,

та детектори брехні,

наркота, електрошок,

а потрібно – й молоток

йде у хід рівняти ребра.

Не відпала ще потреба

у обценьках і голках,

у отруті і шнурках...

Зовсім інші чути звуки,

як взяли ми пекло в руки.

Зараз тут беруть рулади –

від прадавньої Еллади

ще ніхто таких не брав

терцій, септим і октав.

Щоби менш було роботи,

позаводили сексотів

штук по сім на всяк казан

і даєм пекельний план,

як колись в часи червоні.

Маєм першість в перегоні

на звання «Ударник-чорт».

А таких як ти ось, морд,

тут до кольки побувало.

Не одне вже калатало

причиняли ми у двері.

Не якась ти фрау Мері,

писка затули та цить,

бо доґаваєшся вмить,

і твої висячі штуки

для усунення бундюки

позащемлюєм». Ураз

Галаву тіпачка й сказ

при словах оцих напали,

та чортиська не зважали

і провадили своє:

«От скажи нам, хто ти є?

Вірний, бачиш, об’явився.

Щоб ти був тоді сказився,

як тебе взяли в райком,

бо відтоді свинюком

ти зробився на всю губу,

на народну кару й згубу.

Хай уже сушив би сіно,

аніж красноляпства піну

по президіях пускати –

трасця твоїх маму й тата!

Ще й неначе пік книші,

шкрябав дохлії вірші,

кажуть, лівою ногою.

Ну, й писав би МИ з тобою.

Та навіщо було, псяче,

діло ж бо твоє свиняче,

самого себе хвалить?

Награмузяв – сопи й цить.

Люди вже, завжди бувало,

є за що – самі похвалять,

а немає – заплюють.

Ти ж бо всяку каламуть

за шадьовру виставляв.

Власну челядь заставляв

ляпать стоячи в долоні,

їхні спини гнув в поклоні,

вів себе, немов князьок,

щоб ти у смолі намок.

Під плаксиве бом та бем

вкрав, що й ми не донесем.

«Тато», бачте, всього люду...

Ще й не те тобі тут буде».

Такечки вони любенько,

то уголос, то тихенько

голубами воркутіли

і своє чинили діло:

брови квецяли смолою,

чуба сипали золою,

час від часу били пику.

Знову Галава захникав:

«Ой, який на серці сум!

Ви ж високий був мій кум,

другий, що в гаках знаток,

добре знаю – мій сваток.

Скільки ми ділов творили,

скільки каші наварили

кожен на своїй посаді!

Ну, а що були вже раді

разом в воду чи вогонь

пам’ятаєте, либонь?

Ми ж всі троє – рідняки.

Може, на усі боки

ви відпустите рідню?»

«Пореш знов якусь бридню, –

перший чорт, що сватом був,

невдоволено загув, –

Не розжалобиш, не пнись.

То було давно колись

на тім світі, а тепера,

хай візьме тебе Мегера,

повисиш і на гаку».

Вчувши відповідь таку,

Галава на ґвалт завив.

Кум у пику заґилив,

що є сили, навідліт

і повчально у одвіт

пасталакав Галаві:

«Твої реви не нові.

Ще недавно на Луб’янці

гуртові пісні і танці,

дуже рідко солоспів,

не один сердега вів.

Гарні то були часи!

В зуби як комусь даси,

чи там щось причиниш в двері –

після тих трудів вечеря

зразу видасця смачніш.

А, бувало, що й на вірш

настрій мрійливий потягне,

бо ж душа, відомо, прагне

і прекрасного чогось,

а не прози лиш. Так ось

я й кажу тобі, кумиську,

краше на гаку не глизькай.

Зачепили – то виси,

відпустити – не проси.

Тут висіла б наша мама –

пеклили б її так само,

або, може, навіть краще.

Літо кінчене й пропаще –

з нас покликання таке.

Дехто каже, що бридке,

а для нас воно як мед.

Ти щоб відав наперед:

нам було життя забрати

(це не плуга перти-пхати),

як колгоспному примурку

переїхать п’яним курку...

Смертю кляцне залізяка –

вже, дивись, несуть подяку,

а за нею закусони –

і посаду, і погони.

Навалив ровів навалом –

кілька років й генералом

ходиш як і народивсь...

Ти чого це вирячивсь?

Дуже тут проста причина:

хай яка ти є личина,

чи відразна, чи відмінна,

а грішиш під звуки гімну,

то й гріха твого нема...

Хай не журяться кума,

бо і їм, як попадуться,

сірка і гаки знайдуться

та пекельної поваги,

і пошани, і уваги

ми уділим, як і всім».

В темнім закутку оцім

з прокурора тиходури

дерли зразу аж три шкури,

як колись з підсудних дер,

поки, сталось, не помер

та у пекло не потрапив.

Тут уже йому «у лапу»

більш ніхто не пхав, не тицяв

і параграфна лисиця

лиш тепер борги платила.

Нюхати було несила,

відмовлявся дихать ніс

запахом, що протяг ніс.

Навіть чортяки бувалі

й ті носи позатуляли,

відвертали рогачі

від смердючих плескачів.

Як в поганому кіно

«випало» від ляку «дно»

у бідаки прокурора.

Дуже тонку та ще й хвору

кишку стилю мав «бульканто»,

кендюх був зате як лантух.

А терпів у Пеклі муки,

бо криві під себе руки

чіпкі, липкі, зло тямущі

викохало загребуще.

До прислуги був моторний,

душу мав червоно-чорну,

скільки неба прокоптив –

чорнобровим все служив,

а не правді і закону.

То ж хапугу-балабона

ще й товкли, як з гуми жабу,

і по тім’ю. і по схабах –

молотили як снопа.

Бігла з нього вже ропа,

а чорти все невгавали,

краков’яка вибивали,

припатякували так:

«Ти заплішений шлапак.

Чи ж бо варта ряха ця

прокурорського стільця,

яка вміє тільки красти?

Тобі свині й кози пасти

та й то тільки через день.

Ти ж бо несусвітній пень,

у юристиці бамбула,

з’їла щоб тебе акула,

жаль, не водиться у нас –

не подбали про запас».

Партія комуністична,

а за нею фашистична

тут були в великій шані.

Скрізь виднілись звіти-дані:

скільки душ святих, невинних

рік за роком неупинно

партія яка губила.

Їх була силенна-сила!

Першість мали комуністи,

бо народу стільки з’їсти

власного, а не чужого,

зовсім юного й старого

з незапам’ятних віків

ще ніхто стільки не їв.

Більш пекельнішої ери

як всевладдя людожерів,

клятих виродків Кремля,

ще не відала земля.

Згідно з пекловим законом

мордяком чи пантеоном

(поклонялись позаяк)

«чтили» знатних зарізяк.

Як найбільші в світі вбивці,

людоїди і душивці

Вовік, Йося і Адолько

не смоляну барабольку –

мали гуртовий вівтар.

Ще й неоновий ліхтар

осявав могильний закут.

Надививсь страшнот усяких

в пеклі я і вже оббувся.

Це забачив – так вжахнувся,

аж волосся стало дротом

і липким холодним потом

з ніг до чуба обілляло.

Завше нечисть тут стояла,

всяк, кому чортисько ймення,

тут шукав благословення,

покровительства й підтримки

і знаходив без затримки

чи самому, чи ораві

на усяку гидку справу.

Очі, черепи, кістки,

вуха, коси – чортяки

перед вівтарем складали,

коли пекло святкувало

дні народження цих трьох.

Ріс тут мох, чортополох,

в скелях кажани водились,

всяке бозна-що гніздилось

те, що сутінь полюбляло.

І хоч я свої кліпали

вусибіч щосили рячив –

ніде й сліду не побачив

казана, смоли чи тину.

Чудернацька ця місцина

формою немов товкач

мала назву «Пекельплац».

Вільні від турбот чортиці –

і старі, і молодиці –

на прошвендь сюди ходили,

юних чортячків водили

і по двоє чи юрбою

тішилися ляпатою –

ґелґотіли мов ті гуси.

Втрапивши сюди, я мусив

щільно клапи затулять,

щоб тетерею не стать,

себто щоби не оглухнуть.

Бо відразу стали пухнуть

від отого ґелґотіння.

Кихи-кахи, хихотіння,

джерготання й ляскота,

пригегеки й шамкота,

та тютюкання і скрики,

харамарки і цигики...

Так чортяча ця бабня

швендигала кожнодня

і, як вже казав, юрбою

тішилася ляпатою.

Як ведеться між чортами,

часто буцались рогами,

ратиці у хід пускали,

як котрійсь чиїсь баньката

чухалось повидирать.

Баляльомкала ця рать

про кучерики і роги,

про бажання і про змогу.

Хто у кого ночував,

хто, кому і що казав,

чорт який свою чортю

товк як жито на кутю

й що було ханизі тому

у пательказанчорткомі,

тобто в школі сатанизму.

І якій прийшлося клізму

після тлустої вечері

ставить бабі-ненажері,

щоб хоч трохи оклигала.

Й на секунду не змовкали,

у содомній товкотнечі

бовтатись до безкінечі.

Це не те що наші милі.

Ті, як мають вільну хвилю,

не про кігті і куделі –

про Бетховена й Равеля,

про поезію високу

мають світську замороку.

Про театри і балет,

про душі пісенний злет

та мораль, її основи

цідять мудрі перемови.

Все почитують романи

про кохання і обмани.

Інші вчинки більш предметні,

небовгодні і шляхетні

коять завше наші милі,

випада лиш вільна хвиля.

Про абищиці дрібні –

зовсім-зовсім ні-ні-ні!

Задививсь на цих ба байок

й серед буцання і лайок

тихих клишів не почув.

За плече мене торкнув

хтось легенько, прикахикнув.

Наполохано я гикнув,

озираюсь – що за лихо?

Мамо рідная – чортиха!

Вже потоптана, за сорок,

може, і півсотні скоро,

хто там вирахує вік.

В більший чи у менший бік

помилитися не важко.

В чортбабах не розумако

я і не спеціаліст.

Лиш іще пухнастий хвіст,

запримітилось мені,

був уже у сивині.

Крутобедра, круторога

ще й цицьката, не без того.

Кучері поміж рогами,

спрагло лупає баньками.

В ратиці одній калач,

а у другій налигач.

Нижні ще й у фарбі синій –

зразу видко – господиня.

Бантом губи покривила,

очі долу опустила:

«Таємниці тут нема –

я дотумкала б сама,

та настренчили подруги.

Лазить, кажуть, недолуге,

а чого – ніхто не зна.

Всі вже думали – мана!

Але я ж бо не дурна,

не якась тупа шкарепа,

як ось ці кругом дурепи,

мізки у яких як в качки

чи в якоїсь кудкудачки.

Дай-но, думаю, піду

і додому приведу.

Та гарненько роздивлюся,

все обмацаю, впевнюся:

ганжу чи нема якого

в ньому хоч бодай малого.

Хай у чині, при зарплаті –

важко жить без чорта в хаті.

Ні до кого обізватись,

нікому у вухо дати.

Погризячити, полаять

як то є – давно не знаю.

Треба щастя-долю мати,

щоб за щось там потриматись...

Та не щирсь як пес: наразі

чуба маю на увазі!

Ти хоч, звісно, не чортина,

але всеодно – ходи-но.

Хвостика мені поносиш,

дам всього, чого попросиш,

а не дам – то й сам візьмеш.

На усе не буде меж».

І ласкаво так: «Базь, базь»

та по пиці раптом – лясь!

Та швиденько з-за плеча

волоче налигача.

Сказано – пекельна сила!

Переляком спину вмило,

я з останніх сил сіпнувся,

дико скрикнув і... проснувся.

Не питавшись, хитрим татем

день хазяйнував у хаті,

а кохана молодиця,

ледь проснувшись, як годиться,

вже проводила розминку,

не вгавала й на хвилинку –

бубубукала як завше.

Віді сну не оклигавши,

придивлявся не спроста,

чи нема бува хвоста

в дорогенької гризульки.

Так на серці стало мулько,

узяла така зобида –

хоч зайдися з горя ридма,

чи бери кусай порога.

Точить душу хроб, їй-богу!

Іншим сняться дощ і кава,

власна жінка як та пава,

вишня біла при криниці,

чорнобривки ніжнолиці,

а мені чомусь бандюги,

відьми, чортяки й злодюги,

хамидляки і ледащо...

Не спання – якесь казна-що.

Тьху!

Серпень 1996 – листопад 1998 року

Миропіль на Житомирщині.

 

Цап-казлоязичник 

(байка) 

Одного разу Цап один,

Що пасся з Козами на пару,

Хвоста задерши, через тин

Зашвендяв аж в чужу кошару.

Недовго там він і бував:

Поміж тамтешніми нюхнувся,

Скубнув травиці, пійла похлебтав

Й назад до Кіз своїх вернувся.

Та диво сталось дивне з Цапом.

Немов класичний той могол,

Бебекнув привсекізно раптом:

«Уже не Цап я. Я – Казьол!

Ви шо їжа глотнули словно, –

Пихато в небо погляд впер. –

Запомнітє – нє цапомовний

Казлоязичний я тіпер.

І штоб отнині і до вєка,

Послідній гавару я раз,

Рибйонок каждий мой нє бєкал,

А блєял вот, как я січас».

Слухняно Цапові «риб’ята»

Чужих понахапались слів

І «казлоблєяют», як тато

Своїм наказом повелів.

Гірка мораль у цій смішинці:

Біда Вкраїні із грицьками,

Які в нащадках – українці,

А «парабіліся казлами».