СИДОРЕНКО Тетяна про Телесика (рецензія)

 

СТАРИЙ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

 

IMG d931dd0b30587aeebc6730ab23fb3f8d V

Книга ніжинської письменниці Тетяни Сидоренко, члена Національної Спілки письменників України, лауреата багатьох мистецьких премій, встигла з’явитися в друці ще перед повномасштабною війною. «Житіє Івасика Телесика» – Ніжин: Видавець Лисенко М. М., 2020 – збірка оповідань, до якої входять дев’ять творів.

   Всі вони написані на сучасну тематику, у всіх на чільному місці злободенні проблеми. Як зазначено в анотації, «персонажі цих оповідань спочатку «зчитані» автором із реальності, а потім, мінімально охудожнені, доносять через себе до читачів власну правду життя».Такий індивідуалізований спосіб оповіді дозволяє побачити десь ніби зверху й збоку події, їхню передісторію, приховані причини й наслідки людських вчинків, характери персонажів... При цьому досить важливою є присутність авторки, котра не те що контролює ці життєві притчі, зізнання, чи іноді крики душі, – а уміло спрямовує їх у потрібне художнє русло.

 

 

   Переважну більшість цих творів можна віднести до жанру оповідання-долі, оскільки у них простежений майже весь життєвий шлях героїв, часто аж до його завершення. Ось, наприклад, стефаниківської сили новела про Вальку: «Оце так новина... Хай Бог милує!.. Валька повісилась... Ви чули?!.. Щоб Валька... Хай Бог милує! Вчора на храму була. У меншого свого сина, Васька. Може, й чарку випила. Може, й дві. Васько чогось завівся, ні з того ні з сього сваритися почав...». І далі – через полілог, де авторський голос змішується із голосами Вальчиних односельчанок,– історія її життя, трудного й чесного, в кінці якого вона й надломилась: почала випивати, бо чоловіка спіткав інсульт... Авторка не розставляє всіх крапок над «і», ніби змушуючи до роздуму й читачів: як оцінити перипетії у житті Вальчиного чоловіка, і чому діти виросли такими, і як відповісти на останнє розпачливе питання: «Ні, ну чого та Валька повісилась?..»

   А от головний герой оповідання «Житіє Івасика Телесика» – той уже точно не повіситься, хоча підстави є, і він про них добре знає. Однак цинізм самовиправдання і рятівне лицемірство глушать у душі цього успішного доцента тоненьке скімлення совісті: «Таке життя було... Якщо не ти когось – то тебе хтось... І підписав якогось протокола... Немов ріка підземна, той протокол повів юного Солоденького і в нелюди, і в люди...» Це оповідання – памфлетно-ядуча сатира на подвійні й потрійні стандарти життєвої моралі у деяких наставників молодого покоління.

   Лицемірство – суспільне й індивідуальне, задавнене й поденне, вимушене й звичне... Лицемірство перед керівництвом і колегами, перед студентами й друзями... Лицемірство батьків перед дітьми – і навпаки... Або ж, як ось тут: «В інтернаті сьогодні батьківський день. Тьотьоля, найголовніша кухарка (і найкрикливіша теж!), ще вчора, під час вечері провела виховну роботу: – На сніданок буде перловка з кабачком і чай з двома печеньками... Печеньки жерти не здумайте! Батькам покажете, коли будуть сходитися та з’їжджатися! Хай батьки побачать, чим вас тут годують! Ясно?? – Ясно, Тьотьоль! – відповів дружний дитячий хор» (оповідання «Матінка ріднесенька»).

   Лицемірство в сім’ї, з яким не хоче змиритися Лізонька-яка-любить-біляші,– і це призводить до трагічного фіналу. Така ж трагедія відбувається і в іншому творі – через «громадянську опінію» (а насправді пащекування), коли стало відомо про діагноз («Діагноз не підтвердився»)... Лицемірство є провідним мотивом (чи радше антимотивом) цієї збірки, бо так чи інакше фігурує ледь не в кожному оповіданні як один із найгірших людських пороків, що побільшує на землі кількість зла.

    Але хай у читача не складається враження, що зло повсюдно торжествує, оскільки авторка вміє колоритно його відобразити. Це так, а проте у книзі присутній потужний полюс добра. І про це теж цікаво читати! Всупереч поширеній думці, настанова на виключний позитив у мистецтві теж буває привабливою та креативною.

   У кращих традиціях жанру написане оповідання «Про що мовчала стара світлина». Продуктивним тут виглядає спосіб художньої оповіді, коли почергово слово беруть дві літні подруги-ровесниці, Олька і ще одна Олька, а до них долучається голос авторки. Мова йде про написання історії села, що стає для людей неабияким емоційним імпульсом. Вони зносять до письменниці старі фотографії... І от зустрічаються на них мати однієї Ольки із родичем іншої... Вони кохали одне одного, а одружитись не встигли. А потім його убили за три дні до закінчення війни... Тож у наші дні «нехай вони ще хоч раз побудуть разом: Грицько й Вірка...». Ця історія здатна викликати сльози. Та почекай, читачу, ще не все! Головним персонажем оповідання стане Вірчина мати, а Олина бабуся – розумецька Федоря. Подібні жіночі образи уже траплялися у творчості Тетяни Сидоренко («Баба-поліцайка», «Карабинівська баба» – оповідання із інших збірок письменниці). Уособлення найпитоміших рис українського характеру: любляча, добра, трудяща, всерозуміюча, харизматична, як би зараз сказали, та ще й володіюча стратегічним, хоча й у повсякденному житті, мисленням – ну таки ж розумецька! Зуміла вижити в умовах невиживання, дочку врятувала, для онуки була Бабусею... Цікаво спостерігати за Федорею – що вона ще такого придумає у найскрутніших ситуаціях! Тетяні Сидоренко вдалося створити колоритний тип справді народного характеру, який поповнить її уже вельми людну галерею жіночих образів. До речі, варто зауважити, що творчість письменниці цікаво було б проаналізувати в контексті

сучасної української жіночої прози.

   Однак звернемося до ще одного з оповідань збірки, де центральним є чоловічий характер, – «Старий у морі». Назва є алюзією на гемінгвеївський твір, в якому йдеться про боротьбу за своє місце в жорстокому світі, про силу й терпіння, і море там виступає полем битви. А епіграф із Димитрія Туптала вказує на те, що «образ світу цього є море»; тобто світ – це море житейське.

   Оповідь розпочинається зі «шторму». Головний персонаж твору, лікар, завідувач гінекологічного відділення, якому вже сімдесят два роки, випадково травмується і зі зламаною ногою потрапляє до травматології. Настає штиль у житейському морі, у діяльного чоловіка, не дуже схильного до рефлексій, з’являється час на роздуми... «Я – той лікар, який дарує світові життя. Це якщо пафосно... Гінеколог я, кажуть, непоганий. Бо на пенсію вже дванадцятий рік не виганяють...». Старий – із тих, що роботою рятуються. А також – іронічним стилем спілкування. А ще – своєрідним стоїцизмом: «У моїй ситуації не буде ні розпачу, ні відчаю, ні соплів-воплів... Справа не в проблемі. Справа в нашій внутрішній оптиці, через яку ми дивимось на цю проблему». Згадуючи своє не вельми щасливе сімейне життя, Старий формулює: «Я її, свою одинокість (чи самотність?) часто розцінюю як найбільше благо»; «Щастя – це забути про себе...». І з цим треба жити, гадає він.

   Одначе виявилось, що один біль лікується іншим. Ситуація поступово починає мінятися: гаданий вакуум навколо Старого заповнюється візитами і привітанням колег, телефонними дзвінками від сина й давнього друга... Крім того, є жінка, що давно симпатизує нашому героєві. Отут і замислишся, чи варто втікати в самогність.

   Ідейно-смисловою домінантою оповідання є шкіц про антиномію берега й моря, що його так вчасно озвучив по телефону друг. Старому це імпонує: «А Гомер про море толково сказав. І народні збори, і битви, і настрої... Все це – житейське море». Та Старий усвідомлює, що сам він зараз – на березі. І що ж? Невже це все? І чи не є той берег кінцевою зупинкою для нього? І хіба не лишилося сил і бажання повернутися знову в житейське море? «І щоб я на тих хвилях обов’язково втримався...», – уже остаточно вирішує Старий. І зітхає: «Оце ж таке моє Різдво». Але Різдво – це народження! З усвідомленням нового народження (а герой же у нас – гінеколог!) закінчується ця історія. І продовжується справжнє, достойне житіє – зовсім не таке, як у «Івасика Телесика»...

   До філософських роздумів щодо сенсу життя й людської зреалізованості спонукають  й інші «житія» цієї збірки: про сільського Бетховена – музиканта з певними амбіціями, але нехалтурного, незахланного, до кінця відданого своєму покликанню («Гопак на могилках”); про неамбітного вчителя Перця, у якого, втім, була заповітна мрія, котру він таки зумів здійснити («Ясний перець»)... Про добрий слід і добру пам’ять, що лишилися по цих людях...

 Можна було б передбачити високу читабельність цієї збірки, пов’язану із природним умінням авторки цікаво розповідати, та й про саму культуру наративності, зумовлену набутим знанням як-це-зробити. (Але тут доведеться зітхнути: о часи! о тиражі!).

IMG b61ebc2cbf74a2681574934730f38c4b V

   Варто відзначити й мову оповідань: індивідуалізовану у персонажів, часто пересипану діалектизмами й жаргонізмами, й вишукану авторську; особливий іронічний стиль викладу, де можна знайти чи не всі художні засоби комічного – гумористичні й сатиричні: іронія, сарказм, шарж, гротеск, доведення до абсурду, гіперболізація, алегорія... («Це та сама Олька, якій держава до вісімнадцяти років платила по п’ять рублів щомісяця за те, що батька немає, і якій один-єдиний раз у житті сам батько, якого немає, подарував троячку, коли дуже п’яним був, прямо серед дороги»; «І почали вони з Перця знущатися. Спочатку обережно, можна сказати, тактовно»; «Бетховен позасякував усі носовики, навіть той, яким свої лаковані чорні туфлі натирає»; «Сіра мишка. Виросте – синьою панчохою стане»; «Матуся делікатно заплакала. А татусь пішов на лоджію нервово курити. Що робити? Хто винен?»; «Так сказав учора до болю знайомий травматолог»...

   Звернемо увагу й на те, якими реченнями закінчуються твори – адже вони є певним висновком оповіді: «А життя ж таки – цікава штука, ясний перець!..»; «Головне – аби було кому розказати...»; «Хоч би не зурочить...»...

   І якими реченнями розпочинаються твори – адже вони вводять читача в атмосферу оповіді: «Я знаю цю жінку. Я знаю її дуже давно – років із тридцять»; «Ні з того ні з сього Бетховен загрипував»; «За мною постійно хтось стежить»...

   Стежить? Так це ж і добре для автора. Гірше, коли обходять мовчанкою... У прозі Тетяни Сидоренко – постійне стеження за її творчим розвитком - має збуджувати читацький інтерес до написаних нею книг і тих, які ще неодмінно прийдуть у світ...

                                                                                          

Олександр ГАДЗІНСЬКИЙ,

літературознавець.

м. Ніжин