БАЛАНСУВАННЯ
ЗІ СЛОВОМ НА ГРАНІ ФОЛУ
Коли подумається про творчість ніжинської письменниці Тетяни Сидоренко, зразу чомусь згадується давно відома приказка, про нас, українців. Мовляв, ми довго запрягаємо, зате дуже швидко їздимо. Між іншим, у цьому я не раз переконувався, завдяки яскравим прикладам, які постачає нам життя.
І ось – знову…
Тетяна Сидоренко зі своїми книжками…
Довго мовчала, мовби накопичувала сили й увагу перед вирішальним стрибком – як на Олімпійських іграх: в останній спробі на рекордну висоту, пан або пропав.
Їй знадобилося пів століття, навіть трошки більше, щоб нарешті зважитися… Відштовхнутися від такої любої серцю землі і… Стрибнути… І не просто так, як переважна більшість… Р-раз – і знову приземлилася. Їй хотілося політати ще, пошугати… Адже ж це так прекрасно – плинути над землею, шугати поміж хмарами, або мірно пливти, де довкола лебедіють дрібнесенькі хвильки хмаринок, ширяти туди-сюди – як тільки душа забажає… Політ для творчої людини має особливе значення.
Книжки вона давним-давно навчилася читати. Читати не так, щоб поверхово дізнатися, хто там кого поцілував чи ні, а щоб зерно в серці лишилося, раціональне зерно, яке в потрібний час неодмінно має дати хороший урожай.
Отож, прочитані книжки у ній продовжували жити, а деякі отримували ще й шанс на продовження.
Любить заглиблюватися в Святе письмо і дивуватися його живучості, правдивості, іноді невідворотності чи навіть небесної заземленості, якщо так можна сказати.
Перша її книжка вихлюпнулася ізсередини почуттів, накопиченого досвіду і знань, точніше – із міцної-преміцної сув’язі всього цього. Ось іще один доказ того, що рукописи не горять. Її літопис не лише витримав випробування вогнем часу, а й загартувався, навіть чарівно оновився, здобувши в кінцевому варіанті ще й префікс нео… Тому іншої назви й не шукала: «Ізсередини» – і все!
Подивувала не лише читачів, а й літературознавців. Перша книжка? Та не може бути! І в цьому переконували зрілість викладу, ерудованість, художня вмотивованість, філософський підхід до розкриття теми.
Чи так воно складалося саме собою, чи Тетяна Сидоренко спеціально вишукувала для своїх книжок навіть жанрову різноманітність, але від фактів ніде не дінешся.
«Чечевиця» у неї – інтертекстуальна повість, «Балувана Галя» – антифілософська фікція, «Ігри з Іваном» – сучасний бароковий роман, «Ольга, дружина Пікассо» – психолого-культурологічна повість...
У залежності від цього і підхід міняється.
Інтертекстуальність «Чечевиці», приміром, дозволяє сплавлювати в єдине ціле давні тексти з більш сучасними, вдало користуватися цитатами, ремінісценціями, алюзіями, пародіюванням, різними стилізаціями…
Схоже, що це стає улюбленим художнім прийомом Тетяни Сидоренко, бо такі ж підходи до вирішення теми вона успішно використовує і в «Іграх з Іваном», і в «Ользі, дружині Пікассо», і в інших творах, більшою чи меншою мірою – це так, але все одно ж! І в цьому її фішка, її широка обізнаність та орієнтація в літературному процесі, філігранна майстерність на рівні мотиву чи художньої деталі використовувати чуже як своє. Що, зрештою, передбачено постмодерною естетикою і далеко не всім зрозуміло – тому й не втримується дехто, хапається за ручку і ну строчити звинувачення в плагіаті.
Ліки від цього – найпростіші: уважність і ще раз уважність. А ще – уміле зазначення автора і обов’язково звичайнісінькі граматичні лапки з обох боків цитати.
«Чечевиця» цікава передусім майстерним, наче аж природним уплетенням біблійного тексту в сучасну оповідь. І чечевиця – як метафора – тут доречна. Художньо виважена, а тому й переконлива.
«Балувана Галя» – теж із того ряду, але допомагає вирішити зовсім інше завдання. Суто жіноче: впевнитися в собі, вистоятися в почуттях і усвідомленні свого законного, може, навіть корінного місця у цьому світі.
Авторка уміє малювати характер. Повільно. Продумано наперед. Урівноважено. Акцентовано.
«Тихий голос ефективніший за крик… Чим голосніше тобі хочеться кричати, тим тихішим голосом говори! Професіонал дивився на мене так, ніби він чимось подавився і йому негайно слід постукати по спині».
Для підсилення позитивного месиджу не гріх і згадати:
«Коли я в дитинстві хворіла, а це було часто, моя мати прикладала до мене свої руки й шептала молитви. І закінчувалися вони завше однаково: «На тепло і на добро!» І хвороба з мене виходила. І коли калиновий чи подорожниковий чай давала пити, теж «На тепло і на добро!» говорила. А дитяча пам’ять чіпка… От я й запам’ятала. Воно так гарно тоді спрацьовувало»…
«З великої радости новоспечений мер з розгону чмокнув мене – так вийшло – в ліве вухо, і в вусі наче сотня жаб квакнула. Розчуленість як корова язиком злизала. Сам факт, що Костик, тепер уже Костянтин Іванович, за двадцять років не забув, що я дуже люблю айстри»…
Переглядаю книжки Тетяни Сидоренко і не безпричинно ловлю себе на думці: а якби не вона, чи згадав би хто, що в Ніжині починав колись свій життєвий і творчий шлях такий грандіозний чоловік як Іван Величковський?
Навряд. А це ж була дуже освічена як на той час і талановита людина. Український письменник, поет, перекладач, теоретик літератури, культурний і громадський діяч, священик. Це немало, тим більше – якщо продовжити виконавську діяльність у кожному з названих напрямків. Писав лірику, вірші на релігійну тематику, а ще, як він називав, раки літеральні. Сучасний поціновувач поезії нізащо не здогадається, про що мова, а це по-сучасному – паліндроми, тобто вірші, в яких кожен рядок читається однаково – з початку і з кінця.
Мало фактів про нього збереглося, все ж авторці вдалося заповнити змістом прогалини в його біографії. За щирим зізнанням авторки, іноді дещо й додуманим, зате логічним і цілком виправданим, що не випадає із загального контексту, а лише доповнює його. Інакше це не була б художня література.
Окремої мови заслуговує повість «Ольга, дружина Пікассо». Звісно, головне притягальне слово тут Пікассо, видатний іспанський художник, роботи якого й досі йдуть на аукціонах за найвищими цінами. Ольга Хохлова, хоч і була балериною в російській трупі Сергія Дяґілева, все ж, якби не стала дружиною Пабло Пікассо, з яким прожила у шлюбі вісімнадцять років, певне, так би й залишилася на задвірках пам’яті, та й то досить вузького кола поціновувачів історії російського балету.
Нам же Ольга цікава передусім тим, що вона – українка. Ніжинка! З юного віку виховувалася в балетній школі Петербурга, звідки й почалося закордонне турне трупи Дяґілева.
Як і в попередніх творах, Тетяна Сидоренко знайшла чи не найвиправданіший, мабуть, підхід для змалювання героїв картини, у правдоподібність образів яких ми б повірили якнайбільше. У сюжетне розгортання подій повісті вона майстерно вплела непересічні особистості в історії світової культури ХХ століття – композитора Ігоря Стравінського, біографія батька якого теж тісно пов’язана з Ніжином, письменників Луї Араґона, Гійома Апполінера, Жана Кокто, Ґертруди Стайн, художника Анрі Матісса… Есхатологічні інтерв’ю з ними якраз і дали можливість письменниці набути неспростовної правдивості розповіді.
Два десятиліття викладацької роботи на філологічному факультеті НДУ, спілкування з науковцями-літературознавцями університету дали вагомі плоди. Тетяна Олексіївна навчилася визначати ціну художнього слова, його стислість, образність. Як результат, її твори – не багатослівні, виважені, продумано вмотивовані.
Проте, як на мене, найповніше талант Тетяни Сидоренко проявився в збірці її оповідань, що побачила світ під назвою одного з них: «Житіє Івасика Телесика». Я вже двічі прочитав цю невеличку книжечку і пройнявся гордістю, що й своєю рекомендацією прислужився тому, що авторитетна комісія прийняла Тетяну Сидоренко до лав Національної Спілки письменників України.
На перший погляд, ніби й звичайні люди,.. Але ж ні!.. Від сторінки до сторінки – які колоритні постаті виростають! Які різні, багаті душею, готові до вчинків, за які стає не соромно. І події повсякдення виписані переконливо. І життєві колізії не притягнуті за вуха. Мова викладу художньо відшліфована, метафорична, індивідуалізована. Проте авторка не зловживає красивостями, чим наближає оповідання до правди, вихопленої із самісінької гущі життя.
Трапився на очі вислів французького письменника Ґюстава Флобера, і відчув, наскільки він підходить до характеристики письменниці: «Якщо ви станете думати про те, як витягти з ваших творів вигоду, – ви загинули. Думати потрібно лише про мистецтво як таке і про вдосконалення своєї майстерності. Все інше вторинне».
Погодьтеся, маючи філологічну освіту та чималий журналістський досвід за плечима і перебувати до п’ятдесяти років у невідомості, – це не просто так. Це результат багатьох сумнівів, копіткого переважування художніх образів, планомірної, вдумливої типізації героїв, постійне зважування-переважування почуття міри, переконливості оповіді і всього-всього, із ниток чого витикається добротне полотно літератури. Української – бо якої ж іще? Тетяна Сидоренко до цього прагнула, а тому й не спішила. Дозрівала.
Читачі вказують на музикалізацію її текстів. І мають рацію. А музика грає… І не просто звуками, а й кольорами. Бо це – світломузика, де замість звуків і променів світла – звичайнісінькі слова. Лише в своєрідній комбінації, характерній лише для пера Тетяни Сидоренко. А воно в неї скупе і щедре, веселе й сумне, бліде й барвисте… Внаслідок – і герої різнохарактерні. Привабливі і відворотні, мовчазні і балакучі, простакуваті й хитрі… Дев’ять оповідань у збірці, й жодне з них, як зазначається в анотації, «навіть сегментивно не повторює одне одного на ідейно-тематичному, художньому рівні».
Авторка старається не повторюватися. І це їй вдалося. Легко чи важче – то вже тільки їй відомо. Скупість на слова – найпереконливіший аргумент для постійного переважування, настирливого блукання між синонімами й антонімами, епітетами й порівняннями, метафорами й гіперболами. Переконливість і точність характеристики – ось аргумент.
Постійне балансування на тонкому канаті над прірвою, причому часто-густо на грані фолу, виробляє стійкість у погляді, сміливість у виборі, впевненість у манері.
Як співається у відомій народній пісні про косарів?
Хоч не рано почали,
Так багато утяли.
Тетяна Сидоренко, почавши в досить зрілому віці, встигла нажити своєю творчістю і прихильників, і потоптувачів. Та в творчості інакше й не буває, як, до речі, і в інших видах діяльності на цій землі. Може, десь там, у космічних просторах, і є такі цивілізації, де тамтешні істоти тільки те й роблять, що щиро радіють успіхам одне одного, а в нас… До суцільної радості значно далі, ніж до таких цивілізацій.
Радує, що Тетяна Сидоренко не зупиняється на досягнутому. Є в неї і що видавати, і що дописувати. Краще пройдемося кількома оповіданнями з названої книжки.
Ось, наприклад…
«Лізонька любила біляші» – і зразу густо запахло омріяним студентським чи подорожнім делікатесом. Весь простір заповнило – кип’яченою олією, цибулею і пародією на м’ясо. Читаєш: а де ж той біляш проклятий? – штовхаєш себе у думці, доки не виявиться, що він аж майже в кінці оповідання. Та суть розповіді, власне, не в біляші. Лише в запаху… Отієї примітивності в стосунках, здається, найближчих, найдорожчих одне одному людей, а таким далеким-далеким, навіть значно дальшим, ніж відстань із дев’ятого поверху до землі.
Авторка зразу заінтригувала початком… Мовби за петельки вхопила і струсонула з усієї сили… Мовляв, ах ви ж брехуняки отакі!.. В очі – одні, такі правильні й порядні, хоч у церкві портрети поряд із святими іконами виставляй, а в своїх щоденних діях – за таке словоблудство і в пеклі смоли пошкодують…
Та ліпше на власні очі познайомитися:
«У Лізоньки мама – вчителька, тато – адвокат. Інтелігентна сім’я. Правильні такі обоє. Прямо як у класичному сюжеті про суперечності батьків і дітей. Списане покоління, вважає Лізонька. Совість, достоїнство, відповідальність… Тільки й чуєш од них. А про те, що Лізонька знає, де взялися дві великі квартири, один скромний двоповерховий маєточок за містом та «Фольцваген» за тридцять сім тисяч зелених, вони, здається, й не здогадуються. І гадки не мають, що доця чує їхні нічні розмови, тобто суперечки про те, в який банк і в якій валюті надійніше вкласти гроші на депозит, – часи непевні… Списане покоління. Крапка».
Дочка ще й слова не сказала, а вже зрозуміло, що вона бунтує і що (нібито поважні в суспільстві) батьки для неї – не авторитет.
Набридли постійні загравання, намагання замилити очі дорогими покупками, солоденькими обіцянками, фальшивими турботами. Яка любов? Яка повага?
Але ж років іще мало в доці, щоб бунтувати відкрито! Прийти додому в найбридкішому одязі, хильнути з хлопцями в гуртожитку пива гуртом з однієї пляшки і заїсти його одним на всіх біляшем, купленим у складчину, пограти на нервах ментів – це те, що вони ще можуть… Та й то не стільки ради свого задоволення, як заради батьківського незадоволення…
І мова жаргонна теж – як протест… Бо ота роблена батьками правильність куди брудніша від отієї, теж спеціально робленої, неправильності юних нікчем… Так-так, саме нікчем… Слова такого немає в оповіданні, зате воно туманною завісою опускається між поколіннями – батьками і дітьми. А крізь туман що? Навіть сліз не видно. А які вони прикрі й гіркі – хто відчує, лукавлячи?
Не драмою, а трагедією нашого суспільства постає оповідання «Діагноз не підтвердився» – начебто випадок із газетярської практики журналістки районного масштабу і випадкова зустріч із героїнею публікації…
Ударний акцент знову на початок оповіді: «Я знаю цю жінку. Я її знаю дуже давно – вже років із тридцять. Тоді вона була ще справді жінкою (просто убивча характеристика – так нещадно життя познущалося з цієї людини!)… З якою трапилося щось страшне й непоправне. Так було в її очах написано… А зараз у її очах уже не написано нічого (теж убивчо). Порожні очі. Я в них не хочу дивитися. Бо я цю жінку знаю (тобто мимохіть відбувається порівняння)».
Коментую відразу, бо не втримуюся: такі прості фрази, а такі задиристі, такі колючі.
Випадок просто вбивчий. Педагоги, сусіди, друзі, колеги… Всі ті, хто повинен допомагати, угробили сімнадцятирічну дівчину… Своєю байдужістю, безвідповідальністю, та найприкріше – своїм ненаситним бажанням почухати свої нестримно-сверблячі на бездумні вигадки язики. Їх (усіх отих, через яких у нас і йде все пропадом) в оповіданні немає – жодного імені, але їх ми досить чітко уявляємо – кожен свого персонажа, з яким удостоювало нас нещастя стикатися на своєму тернистому шляху.
Діагноз не підтвердився… Чи коротко – як діагноз, як писала Ліна Костенко. І те, й інше – з розряду нашої суцільної недбалості. А хочеться ж жити краще!
А хто поверне молоду дівчину?
Своїм болем пропікає «Жила-була Валька». Та ще дужче – те, чого вона повісилась… Сама, бачите, пішла, а запитання залишила без відповіді. Бо не така вже вона й однозначна, якщо розібратися.
А «Ясний перець» – узагалі всю душу проперчує. Світлом осяює. Жалем проймає. Ой, не завжди ми вміємо цінувати те, що найбільше варте того.
«А життя ж таки – цікава штука, ясний перець!..» Навіть якщо для того, щоб удостовіритися в цьому, доведеться таки добряче побалансувати над прірвою – на грані фолу. Слово, як і любов, одне-єдине ранить, р-раз – і на все життя.
Анатолій ШКУЛІПА,
член НСПУ
СТАРИЙ ПОВЕРТАЄТЬСЯ
Книга ніжинської письменниці Тетяни Сидоренко, члена Національної Спілки письменників України, лауреата багатьох мистецьких премій, встигла з’явитися в друці ще перед повномасштабною війною. «Житіє Івасика Телесика» – Ніжин: Видавець Лисенко М. М., 2020 – збірка оповідань, до якої входять дев’ять творів.
Всі вони написані на сучасну тематику, у всіх на чільному місці злободенні проблеми. Як зазначено в анотації, «персонажі цих оповідань спочатку «зчитані» автором із реальності, а потім, мінімально охудожнені, доносять через себе до читачів власну правду життя».Такий індивідуалізований спосіб оповіді дозволяє побачити десь ніби зверху й збоку події, їхню передісторію, приховані причини й наслідки людських вчинків, характери персонажів... При цьому досить важливою є присутність авторки, котра не те що контролює ці життєві притчі, зізнання, чи іноді крики душі, – а уміло спрямовує їх у потрібне художнє русло.
Переважну більшість цих творів можна віднести до жанру оповідання-долі, оскільки у них простежений майже весь життєвий шлях героїв, часто аж до його завершення. Ось, наприклад, стефаниківської сили новела про Вальку: «Оце так новина... Хай Бог милує!.. Валька повісилась... Ви чули?!.. Щоб Валька... Хай Бог милує! Вчора на храму була. У меншого свого сина, Васька. Може, й чарку випила. Може, й дві. Васько чогось завівся, ні з того ні з сього сваритися почав...». І далі – через полілог, де авторський голос змішується із голосами Вальчиних односельчанок,– історія її життя, трудного й чесного, в кінці якого вона й надломилась: почала випивати, бо чоловіка спіткав інсульт... Авторка не розставляє всіх крапок над «і», ніби змушуючи до роздуму й читачів: як оцінити перипетії у житті Вальчиного чоловіка, і чому діти виросли такими, і як відповісти на останнє розпачливе питання: «Ні, ну чого та Валька повісилась?..»
А от головний герой оповідання «Житіє Івасика Телесика» – той уже точно не повіситься, хоча підстави є, і він про них добре знає. Однак цинізм самовиправдання і рятівне лицемірство глушать у душі цього успішного доцента тоненьке скімлення совісті: «Таке життя було... Якщо не ти когось – то тебе хтось... І підписав якогось протокола... Немов ріка підземна, той протокол повів юного Солоденького і в нелюди, і в люди...» Це оповідання – памфлетно-ядуча сатира на подвійні й потрійні стандарти життєвої моралі у деяких наставників молодого покоління.
Лицемірство – суспільне й індивідуальне, задавнене й поденне, вимушене й звичне... Лицемірство перед керівництвом і колегами, перед студентами й друзями... Лицемірство батьків перед дітьми – і навпаки... Або ж, як ось тут: «В інтернаті сьогодні батьківський день. Тьотьоля, найголовніша кухарка (і найкрикливіша теж!), ще вчора, під час вечері провела виховну роботу: – На сніданок буде перловка з кабачком і чай з двома печеньками... Печеньки жерти не здумайте! Батькам покажете, коли будуть сходитися та з’їжджатися! Хай батьки побачать, чим вас тут годують! Ясно?? – Ясно, Тьотьоль! – відповів дружний дитячий хор» (оповідання «Матінка ріднесенька»).
Лицемірство в сім’ї, з яким не хоче змиритися Лізонька-яка-любить-біляші,– і це призводить до трагічного фіналу. Така ж трагедія відбувається і в іншому творі – через «громадянську опінію» (а насправді пащекування), коли стало відомо про діагноз («Діагноз не підтвердився»)... Лицемірство є провідним мотивом (чи радше антимотивом) цієї збірки, бо так чи інакше фігурує ледь не в кожному оповіданні як один із найгірших людських пороків, що побільшує на землі кількість зла.
Але хай у читача не складається враження, що зло повсюдно торжествує, оскільки авторка вміє колоритно його відобразити. Це так, а проте у книзі присутній потужний полюс добра. І про це теж цікаво читати! Всупереч поширеній думці, настанова на виключний позитив у мистецтві теж буває привабливою та креативною.
У кращих традиціях жанру написане оповідання «Про що мовчала стара світлина». Продуктивним тут виглядає спосіб художньої оповіді, коли почергово слово беруть дві літні подруги-ровесниці, Олька і ще одна Олька, а до них долучається голос авторки. Мова йде про написання історії села, що стає для людей неабияким емоційним імпульсом. Вони зносять до письменниці старі фотографії... І от зустрічаються на них мати однієї Ольки із родичем іншої... Вони кохали одне одного, а одружитись не встигли. А потім його убили за три дні до закінчення війни... Тож у наші дні «нехай вони ще хоч раз побудуть разом: Грицько й Вірка...». Ця історія здатна викликати сльози. Та почекай, читачу, ще не все! Головним персонажем оповідання стане Вірчина мати, а Олина бабуся – розумецька Федоря. Подібні жіночі образи уже траплялися у творчості Тетяни Сидоренко («Баба-поліцайка», «Карабинівська баба» – оповідання із інших збірок письменниці). Уособлення найпитоміших рис українського характеру: любляча, добра, трудяща, всерозуміюча, харизматична, як би зараз сказали, та ще й володіюча стратегічним, хоча й у повсякденному житті, мисленням – ну таки ж розумецька! Зуміла вижити в умовах невиживання, дочку врятувала, для онуки була Бабусею... Цікаво спостерігати за Федорею – що вона ще такого придумає у найскрутніших ситуаціях! Тетяні Сидоренко вдалося створити колоритний тип справді народного характеру, який поповнить її уже вельми людну галерею жіночих образів. До речі, варто зауважити, що творчість письменниці цікаво було б проаналізувати в контексті
сучасної української жіночої прози.
Однак звернемося до ще одного з оповідань збірки, де центральним є чоловічий характер, – «Старий у морі». Назва є алюзією на гемінгвеївський твір, в якому йдеться про боротьбу за своє місце в жорстокому світі, про силу й терпіння, і море там виступає полем битви. А епіграф із Димитрія Туптала вказує на те, що «образ світу цього є море»; тобто світ – це море житейське.
Оповідь розпочинається зі «шторму». Головний персонаж твору, лікар, завідувач гінекологічного відділення, якому вже сімдесят два роки, випадково травмується і зі зламаною ногою потрапляє до травматології. Настає штиль у житейському морі, у діяльного чоловіка, не дуже схильного до рефлексій, з’являється час на роздуми... «Я – той лікар, який дарує світові життя. Це якщо пафосно... Гінеколог я, кажуть, непоганий. Бо на пенсію вже дванадцятий рік не виганяють...». Старий – із тих, що роботою рятуються. А також – іронічним стилем спілкування. А ще – своєрідним стоїцизмом: «У моїй ситуації не буде ні розпачу, ні відчаю, ні соплів-воплів... Справа не в проблемі. Справа в нашій внутрішній оптиці, через яку ми дивимось на цю проблему». Згадуючи своє не вельми щасливе сімейне життя, Старий формулює: «Я її, свою одинокість (чи самотність?) часто розцінюю як найбільше благо»; «Щастя – це забути про себе...». І з цим треба жити, гадає він.
Одначе виявилось, що один біль лікується іншим. Ситуація поступово починає мінятися: гаданий вакуум навколо Старого заповнюється візитами і привітанням колег, телефонними дзвінками від сина й давнього друга... Крім того, є жінка, що давно симпатизує нашому героєві. Отут і замислишся, чи варто втікати в самогність.
Ідейно-смисловою домінантою оповідання є шкіц про антиномію берега й моря, що його так вчасно озвучив по телефону друг. Старому це імпонує: «А Гомер про море толково сказав. І народні збори, і битви, і настрої... Все це – житейське море». Та Старий усвідомлює, що сам він зараз – на березі. І що ж? Невже це все? І чи не є той берег кінцевою зупинкою для нього? І хіба не лишилося сил і бажання повернутися знову в житейське море? «І щоб я на тих хвилях обов’язково втримався...», – уже остаточно вирішує Старий. І зітхає: «Оце ж таке моє Різдво». Але Різдво – це народження! З усвідомленням нового народження (а герой же у нас – гінеколог!) закінчується ця історія. І продовжується справжнє, достойне житіє – зовсім не таке, як у «Івасика Телесика»...
До філософських роздумів щодо сенсу життя й людської зреалізованості спонукають й інші «житія» цієї збірки: про сільського Бетховена – музиканта з певними амбіціями, але нехалтурного, незахланного, до кінця відданого своєму покликанню («Гопак на могилках”); про неамбітного вчителя Перця, у якого, втім, була заповітна мрія, котру він таки зумів здійснити («Ясний перець»)... Про добрий слід і добру пам’ять, що лишилися по цих людях...
Можна було б передбачити високу читабельність цієї збірки, пов’язану із природним умінням авторки цікаво розповідати, та й про саму культуру наративності, зумовлену набутим знанням як-це-зробити. (Але тут доведеться зітхнути: о часи! о тиражі!).
Варто відзначити й мову оповідань: індивідуалізовану у персонажів, часто пересипану діалектизмами й жаргонізмами, й вишукану авторську; особливий іронічний стиль викладу, де можна знайти чи не всі художні засоби комічного – гумористичні й сатиричні: іронія, сарказм, шарж, гротеск, доведення до абсурду, гіперболізація, алегорія... («Це та сама Олька, якій держава до вісімнадцяти років платила по п’ять рублів щомісяця за те, що батька немає, і якій один-єдиний раз у житті сам батько, якого немає, подарував троячку, коли дуже п’яним був, прямо серед дороги»; «І почали вони з Перця знущатися. Спочатку обережно, можна сказати, тактовно»; «Бетховен позасякував усі носовики, навіть той, яким свої лаковані чорні туфлі натирає»; «Сіра мишка. Виросте – синьою панчохою стане»; «Матуся делікатно заплакала. А татусь пішов на лоджію нервово курити. Що робити? Хто винен?»; «Так сказав учора до болю знайомий травматолог»...
Звернемо увагу й на те, якими реченнями закінчуються твори – адже вони є певним висновком оповіді: «А життя ж таки – цікава штука, ясний перець!..»; «Головне – аби було кому розказати...»; «Хоч би не зурочить...»...
І якими реченнями розпочинаються твори – адже вони вводять читача в атмосферу оповіді: «Я знаю цю жінку. Я знаю її дуже давно – років із тридцять»; «Ні з того ні з сього Бетховен загрипував»; «За мною постійно хтось стежить»...
Стежить? Так це ж і добре для автора. Гірше, коли обходять мовчанкою... У прозі Тетяни Сидоренко – постійне стеження за її творчим розвитком - має збуджувати читацький інтерес до написаних нею книг і тих, які ще неодмінно прийдуть у світ...
Олександр ГАДЗІНСЬКИЙ,
літературознавець.
м. Ніжин