ВЕРБІВСЬКА Катерина

 

 

Verbivska K

Біографія

Катерина Іванівна ВЕРБІВСЬКА народилася 25жовтня 1962 року в селі Киселівка Катеринопільського району Черкаської області у багатодітній родині Вербівських Івана Романовича та Ніни Андріївни. По закінченні першого класу Киселівської восьмирічки разом із батьками переїхала до селища Мокра Калигірка, де в 1979 році закінчила Мокрокалигірську середню школу і, попрацювавши два роки у шкільній бібліотеці, вступила до Київського інституту культури ім. Олександра Корнійчука на бібліотечний факультет.

По закінченні інституту, в 1986 році, поїхала на роботу до Черкаської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Василя Симоненка, де донині працює завідувачкою відділу читальних залів.

Із 2013 року була членом Черкаського обласного літературного об’єднання ім. Василя Симоненка. Друкувалася в колективному збірнику «Антологія сонячних снів», «Весна озброєна», часописах «Склянка часу» і «Холодний Яр» та літературному чесько-українському журналі «Мандрівник».

Авторка поетичних збірок «Вистигле літо» (2013), «Передчасся весни» (2013), «Бурштинові миті» (2014), «Листопадові рої» (2015), «Горицвітова сопілка» (2017), «Горобинова ніч: переспіви віршів Руслана Банадисєва українською мовою» (2017), «Наливковий ранок» (2018), «Ненадивленість» (2020), «Тополине танго» (2021), «Озолоти»: поезії. – Черкаси: видавець Чабаненко Ю.А., – 2022. – 273 ст.

Член НСПУ із квітня 2016 року. Керівник Черкаського обласного літературного об’єднання імені Василя Симоненка із вересня 2016 року.

Відзнаки:
Лауреат Літературної премії імені Михайла Масла (2017).
Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Данила Кононенка (2018).
Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Миколи Томенка (2020).
Лауреат Літературно-мистецької премії імені Михайла Старицького (2021).
Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Дробного (2022).
Переможниця літературно-мистецького (пісенного) конкурсу імені Миколи Негоди – Анатолія Пашкевича, як автор слів пісні «Весняне», музика Таміли Чупак (2023).
 
 
 

 

Катерина ВЕРБІВСЬКА

Поезії

 
 
  
***
 
Стоїть українська мати, влагоджує серце в шрамах,
сотає з жури надію її посиві́ла душа.
А погляд біжить у далеч, вітер сльозами буравить
і білогубо молитву промовити поспіша:
 
«О, Матінко Божа, сина колись ти сюди пустила,
а кров його солонава у наших синах тече.
То ж свій омофор покровом, щитом став, надійним тилом…
Бо поряд з богами воюють синочки плече в плече».
і Матінка Божа з Покровом без втоми і ліку днів,
й земні Українські Мадонни чекають своїх синів.
 
***
 
В смертях безвинних викупана воля,
в сльозах дітей, у смутку матерів.
В душі й долоні меч натер мозолі,
щоб смерч орди до попелу згорів.
 
 
***
      … і вражою злою кров’ю волю окропіте…
                                  Тарас Шевченко
 
Красивість рік Десни, Сули, Дніпра
і їхні води освятили кров’ю.
Взяли вкраїнці зброю, бо пора
на захист волі й честі стать стіною.
 
Ми, зряча Музо, йдем разом сказать:
князі й трипільці, козаки й вояки,
всі світлоносні, вся вкраїнська рать:
О, світе, ми не хочем воювати!
 
Але взяли ми зброю, бо пора
Меч Світовида здняти на руїнах...
А потім будем сіяти й орать
на цій землі, що зветься Україна!
 
 
 
***
 
Егей, дива! Тут зграя голубів
плете Вкраїні лаври Перемоги.
Ми із запеклих виросли боїв,
й свою Державу ставимо на ноги.
 
Гамселить Світло темряву з ноги,
й перемагає в трьохсотлітнім герці.
Обабіч тіні згарищ і могил,
та всі, хто там, не відболять у серці.
 
Несуть пташки нам вісточку Богів:
МИ ПЕРЕМОЖЦІ! Хто б кого не стрінув
знай: кожний з нас достоту захотів
підняти Українську Україну.
 
 
***
 
Розвеснилось!.. Притиш лунку ходу…
Синиця по бруньках, немов по сту́пцях,
гра на сопілці. Журавель-туркун
комусь у небо забавлянку стука.
 
Та знов сирена… Пропади, мара.
О, Господи, накрий нас омофором.
Нехай війна ця пропадом згора
і разом з нею незагойне горе.
 
Щоб радісно брубрунькало в садах,
і шати розправляло білі-білі.
Хай казочки, у мами на руках,
почують діти, в люльці посиві́лі.
 
 
***
 
На сріблених долонечках кульбаб
вкраїнські дітки в небо піднялися
і промінцями шульпотять: «Ма-ба,
не плач! Нас Бозя бавить у колисці.
 
Не плач! В та-та́ на лобі витри піт.
Хай на дзвіницях дзвонять веселіше,
бо сходить Сонце. З бою, як в ропі,
і кров’ю діток стверджує: «Я – вічне!»
 
Усім на долю випала війна.
Та навіть Бозя втриматись не взмозі,
мов колискову шепотить для нас
Вкраїнський гімн Вкраїнській Перемозі!
 
Не плач, ма-ма…»
 
 
***
 
Воює за світло Дажбог. В запеклих боях поряд з ним
відважні вкраїнці й нескорені, горді вкраїнки,
ще й дух прапранаших, що із поза часу проник
крізь гонор нарцисів і стійкість блакитну барвінку.
 
Бомблять вже не тиждень, у горі 10-й мина
і скрегіт повзе, куди не сяга навіть думка.
Та жовто-блакитним подавиться чорна війна,
бо майже пів світу у наших стоїть обладунках.
 
Воюють Боги. За долю Землі у борні
хоробрі вкраїнці, й нескорені духом вкраїнки.
Як вісники світла співають під ранок півні,
що сонце Дажбог здійма над морями барвінків.
 
То ж барви вкраїнські сьогодні на шатах весни…
 
 
***
 
Стоїть земля просолена босоніж.
Їй ніби ненці зраненій болить,
яка щодня втрача дітей по сотні,
і чорним смутком застеля столи.
 
Чому коса не зломиться у смерті?
Навіщо казку вкрали у дітей?
Стоїть земля… Від горя ніби змерзла,
і хрипло тулить сонце до грудей.
 
Їй в пам’ятку травинка неповторна,
де ще ніким не списано красу,
де грає вітер ніби на валторні
і заціловує промінчиком росу.
 
О, земле рідна! Стій!
Тримайся!..
Втримай!..
За воїнів ми молимо Творця,
а ти, у нього вся перед очима,
зернятко віри сієш у серцях.
О, земле рідна! Сій!..
Тримайся!..
Втримай!..
 
 
***
 
Пошматоване літо 
на зловіщі сирени,
моторошні вибухи,
вирви…
 
Пошматоване літо
на незгойні стогони,
незболені сльози,
смерті…
 
Пошматоване літо
на натовпи хрестів,
матерів посірілих,
дітей зболілих…
 
Чи буде таке століття,
що зможе змити,
молитвами зцілити,
склеїти
це пошматоване літо?
 
***
 
             Чорнобривець ґоґоситься
                       Василь Пахаренко
 
Ґоґоситься чорнобривець
у Дашкевича в дворі.
Оповіщує: «Добридень!
Вам на замковій горі.
 
Тут Дніпро до попідгір’я,
за байраком –  Дикий степ…
Сильне волею поріддя
в цьому замку наросте.
 
Затанцює герць за волю
і «Калину» заспіва.
Світ гукне в сонцевий сволок:
«Україна ожива!»
 
І литовці, і поляки,
й легендарні козаки
знов зійдуться, щоби вклякли
московити на віки».
 
Ґоґоситься знову квітка:
ратна дружба дорога́!
Щастя ж, Боже, бути свідком
як народ перемага́!
 
***
 
Стоїть українська мати, влагоджує серце в шрамах,
з ярма випряга надію її посиві́ла душа.
А погляд біжить за обрій, вітер сльозами буравить
і білогубо молитву промовити поспіша:
 
«О, Матінко Божа, сина колись ти сюди пустила,
а кров його солонава у наших синах тече.
Ти свій омофор покровом, щитом став, надійним тилом…
Воюють наші синочки з богами плече в плече».
 
Небесна Мати з Покровом без втоми і ліку днів,
й земні Українські Мадонни чекають своїх синів.
 
 
***
 
Життя іде абетковим порядком.
Десь у кінці чекає справжнє «Я»!
Всі літери – це ніби гарна грядка,
в якій де-де промелькує моя.
 
Я в синові, пелюсткою – в онуку,
у сонці, в місяці, у зичливих вітрах,
в журі, у радости, у намірах, спонуках,
в пахкім буянні предковічних трав.
 
Коли минуть абеткові фальцети
і стихне квітколітерний вояж –
невідворотна станція «Кінцева»,
де буде Бог і найсправжніша «Я».
 
***
 
А я вже осінь. Так воно бува.
Хоча ще літо краєм зачепила.
Дощем по ситцях вицвіла канва,
і гострить хтось понурену чепигу.
 
А я вже осінь. Збігла навпрошки.
Давно вже час не цокає по колу.
Встигає сад виносить корогви,
життя у душі струшує полову.
 
Ліси де-де жовтавим сутажем,
осики голосом виказують наріз,
де боровик влоскочено вужем,
де білка носить на зиму напліч.
 
Де хризантеми барвами впеленено
і соняхів проміння золоті,
статечно йду між говіркими кленами,
бо маю ще до безлічі хотінь.
 
***
 
А я тут, між горіхів,
як між сонячних крапель,
в золотих листопадах
на осінній межі…
Ллється з неба до серця
райськоспіване «Аве…»,
а з підструнків злітає
яснокрила тужінь.
 
Божі вщедрені доли,
світлоносні та вищі,
як волхвинка чарую,
в лад, повірниця, йду.
Шлях земний за луною
убагрянює вишня,
і скрапає під ноги
владна врода в саду.
 
 
Біла сукня
 
Біла сукня в рожеву квітку,
білий ситець мого дитинства...
Там вилазили ми на хвіртку,
щоб гойднутись разів із триста.
 
І тепер, як гуляю з внуком –
оживають мої герої:
слоненя із рожевим вухом,
призабуті воя́ки Трої.
 
Де засушений сонях – коник,
а мурахи – то ціле військо.
Де так марилося про поні,
щоб побачить, який він зблизька.
 
Де гарбуз перейшов городом,
всіх спитав, чи живі-здорові,
і по моркві аж попід сподом
він проліз в буряки столові.
 
Ох роки!.. Як густа намітка,
все туманять. Та сонцем блиска
біла сукня в рожеву квітку,
білий ситець мого дитинства.
 
 
 
 
Біля могили брата
 
Вслухаюсь в тишу. Почути б голос твій.
Вдивляюсь в небо, щоб побачить очі.
Троїться все крізь крапельки з-під вій,
бо не тобі зозуля вік пророчить.
 
Тут дрібно-дрібно ходить деревій,
і солов’ї озвалися у гаю.
Тут всі бузки стоять, як перевій,
поменшав час – біжу, а не встигаю.
 
Тюльпани ось підставили чашки,
щоб випить ми могли з тобою чаю.
Згадать дитинство: ті рябі мішки…
Ти пам’ятаєш?.. Я ще пам’ятаю,
 
як цукром посипа́ли разом кашу,
яка була затовчена шкварками.
Ти кльошами пишавсь посеред класу,
я частувала ввесь куток млинцями.
 
Як ти умів спинить буденне коло...
Я – таємниці розказать дівочі…
Але тихіший тиші в тебе голос,
і глибші неба в тебе, брате, очі.
 
 
 
 
***
              Молюся піснею до неба
                              Таміла Чупак
 
Мовчить душа. Затихли її струни.
Блукає розум – емоцій вічний раб,
шпиряє думку, шукає свіжі руни…
Та не прийшла ще таїнства пора.
 
Вслухаюся про що диктує вітер,
чи не скінчилось мливо таємниць,
та щоб почути збіг найкращих літер
піду посиджу в полі горілиць.
 
Вже звиклося, що щезло все дволике,
і критики не жалить кропива.
Мабуть у Бога всі слова великі.
Пишу ж бо так, як він продиктував.
 
Пишу про те, що так лягло на душу:
про край, що зветься «Славна наша Русь».
Все списую в природи простодушно,
за це до неба віршами молюсь.
 
 
***
 
Не підглядаю в зошити чужі.
Чуже житя уперто не дзеркалю.
Думки, як дресировані вужі,
малюють долі вигнуте лекало.
 
У ньому правда в кожного своя.
То ж я своєю правдою натхненна.
Між суєти кренделистий вояж
важливих рішень визначає денність.
 
По совісти, без ляку віражів,
найбільша мудрість – виокремить зомбі.
Не підглядаю в зошити чужі.
Життя – то Бога вивірений зошит.
 
У нього все спишу́ й перепишу́,
перемалюю, викреслю, допи́шу
цього довкілля, і людську красу,
і жмутик слів, що всмак цілують тишу.
 
 
***
 
Чарунки днів у бабці за плечима.
Так вправно химородила в господі,
й мене частенько поміж всього вчила:
«Не відкладай своє життя на потім!»
 
Знов вітер, як тоді, гукнув у комин,
що підхопив у всесвіту на споді
хоча й пожовклий, та виразний спомин:
«Не відкладай своє життя на потім!»
 
П’ю вранці сонце, на весь день причастя,
смакую все на цих святка́х Господніх.
Допоки слід на стежці не прочахнув
живу життям у таємниче «потім».
 
 
***
 
Скорбить Вітчизна в сонячній любові,
і кресне ніч у затишку вікна.
Змішала осінь сіре й кольорове
й жужелить сум безлисто-осяйна.
 
Перегорта вчорашнє, а сьогодні
почне, як завше, з чистого листка.
Куди із-під небесної безодні
шугне строфа, як білочка прудка.
 
Нехай швидить. Хтось має упіймати,
бо в планах Бога все це має йти.
Рве вітер дзвін на випалене шмаття
і гуснуть в вірші дзвони і хрести.
Дзвони і хрести.
 
 
***
 
Мій світ зіщуливсь в життєдайне «Крап»,
а за вікном у вранішнім тумані,
моя країна хлипає від зрад,
моя рідненька, так в обійми манить.
 
Ізранена та зболена до сліз,
сильніша з крапель нашої любові.
Ви, зайди, знайте: ви тут – перегній.
Земля ця вистоїть! Ми наростемо знову!
 
Брехня і правда, світло й тьма в борні.
Вас розіпнуть за варварські знущання.
Горіть вам вічно, гаспиди, в огні.
Ми в кров країни ллєм свою, мов з крану.
 
Життя ми любим, а рашисти – смерть.
Вівтар душі вкраїнської свободи
по краплі змиємо й протрем
для всіх, хто є нащадками Дажбога.
 
Яке ж це життєдайне: «Крап. Крап - крап».
 
 
***
 
Промінець мідноликого сонця
цілував мою вистиглу осінь.
 
Ну а я підіймалась навшпиньки
й цілувала тебе в уста.
 
Цілував ніжно вітер босоніж
посивілі хмарки в високості
 
і тепліла над всім цим врозхлюп
Божа радість, як мед, густа.
 
 
***
 
За цим снігом – твої пломеніють думки.
За цим вітром стугніє твоє серденько.
Ти є! Ти будеш! Ти завжди для мене ТИ!
Як між хмарами місяця шлейф руденький.
Тихе сонце! Воно завжди далеко десь.
Та чи може день, хоч один, без нього?!
Світ летить і причісує днів кудель,
залишає слова ніби слід молока парного.
 
***
 
Дозволь же, літо, поцілую очі.
Такі блакитні, в крапинку рябу,
чи дощову, коли кліпну́ть на спочин
і гримне грім, щоб пісню не забуть.
 
Дозволь же, літо, поцілую руки,
де мед із гречки, соняхів бурштин,
де всі слова невдатні, навіть звуки,
коли пташину колихаєш ти.
 
Дозволь же, літо. Це – велике диво:
по пшеницях душа моя літа
й тебе цілує, і стає щаслива,
й від пшениців, їй-богу, золота.
 
 
Живий вітер
 
Ш-ш-шух…
Лечу своїм розораним шляхо́м.
Комусь шепну, комусь гукну у двері
Гойдну човном під тихим бережком,
де двоє вдячні Богові й Венері.
 
Дихну бузком із травнів – у літа.
Чи виллю роси в полинові вина.
Бува, розвихрюсь, хай собі літа,
лихий навилок росяного сіна.
 
З німих дерев, які з корінням терплі,
бува, зірву листки в соро́чку зшиті.
Розплутую дощі – весняні, теплі –
або свищу і гладжу мак у житі.
 
А то захочу між гілками вшитись
й оси́пать пелюстками шлях земний…
Але не вмію на Землі не жити
й не хочу жити, наче неживий.
Ш-ш-шух…
 
***
 
Жито біле визріле стоїть,
в сокирках полоще довгі вуса.
В по́ли позолочені свої
заховало сонця стиглий кусень.
 
Зверху небо – наче у вінку,
у рожеві кучері хмаринок
уплітає вітер, а цвіркун
вже гойда колиску бадилинок.
 
Журавель задмухує крильми
жар вишень, аж чорних – перезрілих.
І, вдихнувши повними грудьми,
сад чуприну хилить на причілок.
 
Вечір спокій котить по землі –
з поля шлях сховав між яворами.
І летить у денний синій слід
кумкання над стихлими дворами.
 
 
***
 
Закотилось літо в гарбузи…
Де із айстр пухнасте покривало,
там осінні крапельки роси
павучатам лапки обмивають.
 
Рябокрилить іволга в саду,
півень яблуням своє співає,
запізніла бджілка на льоту
хоботок від холоду ховає.
 
Нам негоди б обмахнуть крильми
і за журавлями в синь податись,
та у землю вперлись коліньми,
зайве нам до журавлів рівнятись.
 
***
 
Знову стрілки годинник
для старту притишив.
Гляньмо – чайки дніпрові
манять білим крилом.
Тільки спогади шляху 
непрошені, пішими
ані вшиті, ні встебнуті
в куце слово – було.
 
Всі ті ночі густі
розфарбовані в сонях.
Всі ті дні золоті –
як політ журавлів.
Знов стою у росі,
як веселка, – босоніж.
Знов ромашки вибілюють
стежку поміж полів.
 
 
Каяття маку
 
В росі стою, у далеч зазираю,
чекаю вас. Ідіть сюди. Ідіть.
Он жайвір ще і горобина зграя,
але нема ні винних, ні судді.
 
Я тут щороку розквітаю й каюсь,
в душі пресвітло, чистий, як дитя,
а осуд ваш і погляди лукаві
мені у серце пристрасне летять.
 
Одні назвали «пам’яттю гіркою»,
а ті хіхікають – є опіум для них,
а я схилився, бо ніщо не скоїв,
а вже б утік. Назавжди б, люди, зник.
 
А як же потім вам свята різдвяні?
Чи щедрим буде вечір без куті?
Й на Спаса у букетики зів’ялі,
що ви поставите на покуть до святих?
 
Посипте маком, щоб жилось прегарно,
вплетіть мене в букетик молодій…
Я тут стою, від зла оберігаю
й чекаю вас. Ідіть сюди. Ідіть!
 
 
***
 
Кладу на ноти жолуді й слова,
пущу свої руді осінні віжки.
В отих словах вже музика сплива,
в отих очах – вже пусто, як у діжці.
 
Я лиш сьогодні наче як усі:
у джинсах, кедах, фірмовій футболці,
букетик листя жовтого в руці
й для кави жолуді на кілька порцій.
 
Та ще душа із Вами гомонить,
рясні дощі наткались рушниками.
Чекаю ранку, коли роси пить
устане сонце спраглими устами.
 
Кладу на ноти жолуді й слова,
бо я, «як всі», ніколи не була!
 
 
***
 
Коню мій, Пегасе мій крилатий,
ти стрімкий, та крила опусти,
попасися. Філіжанка лате
вабить в осінь нас від суєти.
 
Лиш на час, щоб не бігом, не квапом
поцілує в душу хай листок,
що від клена відміряє кварти
й задля нас вповільнює виток.
 
Золоте чорнило ліс розводить,
тернівці заточують перо…
Серцем чую, як до небозводу
слово випрямля своє крило.
 
Потім ще і ще… їх так багато.
В осени це лате, як мускат.
Коню мій, Пегасе мій крилатий,
ти пасись, та крил не опускай.
 
 
***
 
Лечу до тебе. Біжу до тебе…
Було дві стежки, тепер одна.
І в оцьому є в нас обох потреба,
бо душі крепом любов єдна.
 
Спішу до тебе. Горнусь до тебе
у тихий зойкіт, веселий сміх.
Твоя зірниця – проміння з неба,
моя зірниця – з промінь твоїх.
 
***
 
Лоскочеться тиша об заполоч білих акацій
і гладдю ляга з-під пера у рядочки листка.
То ж білим по білому, як фея в улюбленій казці,
висотую слово з душі, наче нитку з мотка.
 
Ця тиша рясна. Малюють джмелі акварельку.
У книзі життя землі цій мільйонів із п’ять,
а гарна ж яка! Терпляча до людства і гречна…
й акації білі галактиці всій пахтять.
 
 
***
Малюю осінь пишну, жовтозору…
Непередбачена, безвітряна чека,
і то серпанки накида прозорі,
а то дощі пряде по рушниках.
 
Бува малюю небо синє-синє,
або єдине яблуко в саду…
Де з-поза світу, знаю – допросилась,
в меткі слова барвінки упадуть.
 
Подячна осінь – в платині дерева
від них тепліють душі і вуста,
а слів яких нечуваних!.. То все Вам
позує осінь срібно-золота.
 
 
***
 
Над крутизною вибраних шляхів
змигнула ніч, неначе й не було.
Мій мудрий ранок з тисячі віків
ясному слову підбирає тло.
 
***
 
Напитись хочу золота беріз,
набутися в вишневому багрянці,
поміж дубами віршами дозріть,
бо жолуді морозу не бояться.
 
Тут заговорені дерева на любов,
в калини ягоди, немов сердечка в глянці.
Слова вилущую з калинових бубок –
вони також морозу не бояться.
 
Ясні пейзажі з листя й хризантем.
Серця й чорнила ними бадьоряться.
Поетка й осінь – це, таки, тандем,
вони удвох нічого не бояться.
 
***
 
Небо у щоку цілує сніжинкою.
Сніг іде!.. Господи, осьдечки рай.
Серце стриба, ніби гномик з пружинкою,
свічка тополі уже догора.
 
Погляд, душа… Все лоскочиться радістю.
Святість земна, таїна й благодать…
Ну а тополя – як в золоті кралечка,
тягне долоньку, щоби погадать.
 
Мила тополько, свіча пломеніюча,
тут до ворожки ходити дарма.
Сніг іде, бачиш? У світі видніється…
Сніг іде перший, а значить – зима.
 
***
 
Не швидю навпростець, а стараюсь по дальній дорозі,
де попутні вітри призвичаїли рівній ході.
Онучатко любов заздро множить на справжнє: «Доросла!»,
а мені б цю дорослість десь між буднів шалених подіть.
 
Не втечу. Не втікаю. Мирних літ позолочений попіл
осіда на стезю, а мені б його пензлем зібрать
для дзвінкої строфи на сьогодні, на завтра, на потім,
щоб для сина й онука пломеніти промінчиком Ра.
 
 
***
 
Німує камінь. Мудрість береже.
Бджолина музика всоталася у вулик.
На грушу місяць всівся, мов торшер,
й холо́дить коників притишені даули.
 
Тут сойка, як не дивно, не нявчить.
Від здивувань – сова очима кліпа.
Зозулька у годиннику мовчить,
і щось своє шепоче вітру липа.
 
Галактику, як рампою в цирку,
туманність Андромеди підперізує.
Чи то собі, чи, може, цвіркуну
твої слова встосоте перенизує.
 
 
***
 
Оспалий досвід протира зіниці,
горобчик-спритник сніда крадькома.
Дрібну росу з Господньої криниці
травинка й квітка на вустах трима.
 
Як айстрі набубнявілі бутони –
моїй надії радістю світа.
До дня медового по барви і фасони
мій пензлик за бджолиною зліта.
 
***
 
Погідна осінь була на всіх одна.
Була ще жінка, ніби всім знайома.
У них обох до безлічі принад,
ще й цитували по рядку Війона.
 
О, як це треба душу берегти,
послухатись, бо, може, це остання.
Когось на мить украсти в самоти
й пучком зірковим освятить кохання.
 
Ішла ця осінь показна в красі,
а в ній і жінка, мов зійшла з картини.
Їх проводжали поглядами всі,
та тільки сонце вірно гріло спини.
 
***
 
Пробач мені за всі мої провини.
Пробач за біль, за сумніви, за сни,
за вечори полохані совині,
бо без любови канули вони.
 
За ранків недоспівані бурштини,
розмай степів, де губляться орли,
за яблука, що гупають за тином…
Візьми усе. Зі мною все візьми.
 
Бо ще стодол не впішено до краю,
одним пером не писаний сонет…
Ще є слова, як тільки їх узнаю…
 
Пробач мені! Пробач мені за «не»!
 
***
 
Пройшов поет. Ніхто й не зупинився.
Ніхто на нього й пальцем не тикнув.
А хтось шарпнув за передпліччям нишком
й не стрепенувсь, не випорснув зі сну.
 
Поет пішов, наповнений словами.
Пегас його, чи він Пегаса, вів.
Їх зусібіч вітри обповивали,
і був барвистим їхній світ від слів.
 
То ж він зорів, бо знав немудрувате:
навіщо тут і як же далі жить,
що Бог цілує словом душі ваші
і чим найбільше треба дорожить.
 
Пройшов поет. Ніхто й не зупинився.
Понесли кожний думу навісну.
Поету вітер до землі вклонився,
бо той чолом до неба доторкнувсь.
 
 
***
 
Притулок тиші. Дворище. Бабуся.
В господі – осінь. Осінь у житті.
Старенькій слива сливинята трусить
і цитькає на балмошних котів.
 
Вони лелек вже провели у далеч
і виглядають мовчки: хоч би хто…
Та тільки айстра утіша в печалі,
та тільки й ласки, що торкнувсь коток.
 
На цім осонні – зачин всіх любовей
і чорнобривці в закутку глухім.
Самітня бабця, в ласці і в турботі,
як ніжне сонце, стала над усім.
 
 
***
 
Розбру́нькуються люди, бо весна.
Весна в природі, і весна у душах.
В одних – тихенька, в інших – голосна,
та завше пахне ніжністю бриндушів.
Душі одежка придбана нова,
в люстерку совість бачить чисту правду,
й така шляхетна думка ожива,
мов лист пишу веселому Сократу.
 
***
 
Розбуджу тебе тільки дотиком,
легкострунно гойдну неприспане.
Чуєш: птаством п’яніє досвіток,
й вітерець на черешні рипає.
 
У стосоте в цілунках купана,
ніби вперше стріпнуся гілкою.
Тихий схлип, солов’єм спокутаний,
упаде на росу пір’їнкою.
 
***
 
Розфарбуй мені небо квітами,
хай синіють і айстри, й льон,
а хмарки, як ромашки, – світлими,
де розквітлі, а де – бутон.
 
Розфарбуй цю дорогу зорями,
хай ізвідси, але в безмеж.
Їх навкіл тоді буде сотнями,
ти єдину собі візьмеш.
 
Ну, ти чуєш, таке намріялось…
Скаже кожний: «Так не бува».
Тут вся правда душею змірялась,
далі в долі лише дива.
 
***
 
Розхилитує ніч коромисло
і розхлюпує зорі з дійниць.
Ліхтарі, як пригірку намисто,
у пітьмі по селу розбрелись.
 
Заховалася втома у хату.
Десь щось грюкне, загавка – й стиха.
Тільки зірочку ту пелехату
жваво сонях в пелюстці хита.
 
 
Святий вечір
 
Кива тополя. Виглядає…
Стріча поклонами усіх.
І проводжає ген – у далеч,
й лоскоче хмару: де ж твій сніг?!
 
Сама ж – стоїть у землю вкута,
їй вітер поли розвіва,
і слуха, так уважно слуха…
Чекає стоячи Різдва.
 
А десь на покуті: лампадка,
узвар, квасоля і кутя…
Чекає мама, здоба пахне,
з іконки дивиться Дитя.
 
 
Сестрі
 
Росли гуртом. Ще братики й сестричка.
Були казки в казках і у житті.
Ми заплітали одна одній стрічку
і слухались, ну хто б що не хотів.
 
«Іди, сестричко, подивися, вавка,
а глянь швиденько, кров, мабуть, іде.
Я впала. Пес сусідський гавка.
Не пропуска ні ввечері, ні вдень».
 
Я бігла. І біжу. Бо ти – сестричка.
Були в житті ромашки й реп’яхи,
весільна радість і болюча тризна,
шлях то прямий, то кручений якийсь.
 
Вже без бантів. Волосся стало біле.
Ми маємо щасливих онучат.
Почую: «Сестро, подивись…» Я бігма,
щоб не ятрила вавкою душа.
 
 
***
 
Стежки, стежки, в’юнкі стежки й стежини
із пункту «А» ведуть до пункту «Я».
Тут Василеві «Жорна» і «Зажинок»
і «Берестечко» Лінине стоять.
 
Ще Вінграновського «Качки…» Мо’, сядуть?!
«Качки летять…» у «царство цвіркунів»
від зашпорів крижинистого Сяну
у теплий край до динь і кавунів.
 
Слова тут пробують на смак, на барву
в сонет, верлібр, у білий, рубаї…
Не задля «Джипів», «Мазди» чи «Субару»,
для ваших душ розсотують свої.
 
***
 
Тихо падає сніг. Не шелесне.
Тільки серце ледь зрушує тишу.
У природи все чисте і чесне.
Тихо падає сніг. Не шелесне.
Так з’єдналось земне і небесне.
Як народжена наново ди́шу.
Тихо падає сніг. Не шелесне.
Тільки серце ледь зрушує тишу.
 
 
***
 
Хай диха простором намолена дорога
і срібноросить клечана весна…
Ключі від раю є лише у Бога,
ключі від щастя в кожному із нас.