Українські літератори

Українська література — це багатий і різноманітний світ, який відображає дух і культуру народу. Письменники України зробили вагомий внесок у світову літературну спадщину. Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко — імена, що стали символами національної самобутності та творчості. Їхні українські твори пронизані любов'ю до рідної землі, боротьбою за свободу та глибокими філософськими роздумами.

БІЛА Сніжана

photo 2020 05 26 17 07 13

Сніжана Сергіївна БІЛА народилася 22 травня 1994 року в селі Виводове Томаківського району Дніпропетровської області. У 2017 році закінчила Запорізький національний університет за напрямом підготовки «Соціальна педагогіка». Авторка та виконавиця пісень: «Не каюся», «Сама вже не своя», «Поряд не ті», «Доведи мене до краю», «Ми квити», «Море», «Лю», «В дитинстві», «Моєморетут», «Ось тобі».

У 2017 році вийшла друком перша поетична збірка «Міжнамилю» (видавництво «Нілан-ЛТД», Вінниця), а у 2019 році вийшла друком друга поетична збірка «Цукор на дні» (видавництво «Нілан-ЛТД», Вінниця).

Має літературні відзнаки таких конкурсів, як: «Молода муза» (дипломант, 2012 р., Дніпро), «Мій рідний край» (ІІІ місце, 2013 р., Львів), «Хортицькі дзвони» (2014 р. – ІІ місце в номінації «Поезія»), 2016 р. – ІІ місце в номінації «Авторська пісня», Запоріжжя), «Голос душі – весняні первоцвіти» (ІІІ місце, 2015 р., Запоріжжя), «Начитай собі на каву» (ІІІ місце в номінації «Поезія», 2016 р., Запоріжжя), «Відродження» (ІІ місце в номінації «Авторська пісня», 2018 р., Одеса), «Гранослов» (дипломант конкурсу, 2018 р., Київ), «Шодуарівська Альтанка» (фіналістка, 2019 р., Житомир), «Людина. Доля. Епоха.» (ІІІ місце, 2019 р., Харків), «VivArt» (І місце, 2019 р., Кам`янське), «Рідкісний птах» (дипломант, літературна премія, 2019 р., Дніпро), «Міжнародна слов’янська поетична премія» (дипломант конкурсу, 2019 р., Харків), літературний конкурс імені Григора Тютюнника (дипломант, 2019 р., Київ), «Поетична весна» (І місце, 2019 р., Кременчук).

Друкувалася у: альманахах «Літіум», «Ліра», «Свою Україну любіть» (Хмельницький, 2011-2012 рр.); «Антологія сучасної новелістики та лірики України» (2012 р., Канів, вид-во «Склянка Часу»); збірник творів Міжнародного конкурсу «Мій рідний край» (2013 р., Львів, вид-во «Сполом»); літературно-музичний фестиваль «Зірка Різдва» (2014 р., Запоріжжя, вид-во «Акцент ПП»); альманасі Всеукраїнського конкурсу молодої української поезії та авторської пісні імені Марини Брацило (2015 р., Запоріжжя) та «Не міліють джерела Дніпрові» (Запоріжжя, 2017 р.); газеті «Літературна Україна» (Київ, 2017 р.); літературно-художньому альманасі «Степові струни» (2018 р., Дніпро); літературному журналі «Гарний настрій» (2019 р.); літературно-художньому проекті «Твоя поетична листівка» (2019 р.); літературному часописі «Лабораторія» (2019 р.), літературно-художньому альманасі «VivArt» (2019 р., Кам`янське) та «Поетична весна» (2019 р., Кременчук).

Двічі брала участь у нарадах для молодих авторів Національної спілки письменників України в м.Харків (2016 р.) та в м.Одеса (2017 р.).

 

 

Сніжана БІЛА 

ПОЕЗІЇ

 

Вірші зі збірки поезій “Міжнамилю”

 

НАДТО ХВОРА

Обпечена вітром із півночі – напрямком болю.

Загублена у самоті перечитаних книг.

Як же вона переплетена датами й коліями!

Їх нотувала-чеканила, як паспортист...

Вона пам`ятала усе – до останніх штрих-кодів.

Збивала коліна. Та що там! Тримала весь світ!

Коли їй боліло, в очах відбивалась мелодія,

А очі ставали зелені-зелені й сумні.

Любила весну, і коли кровоточили маки,

Лягала в спориш і тулилась до лона землі.

Тоді їй відводився час і вона могла спати

Під зоряним пилом, де варта нічних цвіркунів.

Хотіла кохати нестерпно-жагуче, до скону.

До гробу, до ліній пунктирних зі штампом «Кінець!»

Буває ж так: зрадять – вона обирає свободу

Зі скрипом в зубах; та із нею повзе під вінець...

І тут не спрацьовують всі директивні теорії.

Виводить із ладу емоцій пекельна пора!

Її обізвали, чи ба, нарекли «надто хворою»

Ті, з ким до кінця вона чесною завжди була.

 

СТРІЧКИ

Почепила стрічки. Вітер бавить волосся.

На понурих плечах амплітуда весни.

Легковажні думки, напівголі і босі,

Розляглися уздовж на зелений спориш.

Почепила стрічки. Колір крові у моді,

В піднебессі тепер реєструють такий.

Засукавши рука́ва, вхопивши пуд солі,

Воювати пішла за свободу і мир.

Почепила стрічки. Йодом змащені рани –

Крізь Лондон дощів і крізь Альпи снігів.

Не важливо, де йде. Чи запізно, чи рано?

Вона мужня й тоді, коли ворог настиг!

Почепила стрічки. Зараз треба так жити:

Під полою тримати завжди пістолет.

Заяріє душа, щоб свого, та не вбити, –

Прикриваючи всіх, вона йде наперед!

Почепила стрічки. З камуфляжем у тілі.

І пішла у війни відвойовувать мир!

Стане з ворогом в бій попри віру й зневіру,

Бо жіноча війна – це війна за синів!

 

БАГАТОЗНАЧНА

Я, забувши слова, їх порядок і значення,

Частоту коливань, час і місце подій,

Стала мірою мір, стала багатозначною.

А покладено стільки на мене надій!

Хто, бувало, просив бути ближчим до Бога,

Свою віру плекать у святих молитвах.

Я до Нього ішла через іншу дорогу –

В час, коли настигав мене відчай і страх.

Хто в любові просив нерухомо сидіти

І чекати чогось (та не знали, чого)!

Я лишала таких і летіла за вітром,

Наче пташка, на південь – шукати тепло.

Я шукала! Завжди прокладала маршрути,

Піднімалась у гори мільйонів сердець!

Але серця мого там ніхто не розчулив,

Довгій нитці моїй не знайшовся кінець.

Та я вперто іду, і ніде не звертаю.

І коли запитають, то ствердно скажу:

«Я надій не даю, а про завтра не знаю,

Ще сьогоднішній день достеменно довчу!»

 

НЕ КРОВ/НЕ ВЕНИ

І не кров у мені, і не вени,

А суцільне трамвайне депо,

По якому блукає щоденно

Те, що буде і що не було,

І щось сталося (зовні так видно) –

Я напам’ять завчив цих людей,

Що й у тілі своєму затісно –

І не вийдеш, ба не утечеш...

Як Платон, я шукав ідеали.

Я хотів примирити весь світ!

Я хотів будувати держави,

І ділити усе і на всіх...

А натомість я мав тільки віру,

Та згадались бабусі слова:

«Ти не сонце, всіх не обігрієш,

Яка б мрія твоя не була!»

 

СТОЯЛО ЛІТО

Стояло літо, скорчене спекою.

Земля у вирвах боліла, пекла.

Із пилу-смолу димне плетиво,

Бо ранком ворог по нас стріляв.

Я пам’ятаю, що бігли в окопи.

Солдати і кули – ми сам на сам!

Ганебні накази «Стріляйте в УКРОПів!»

За метрів триста хтось там віддавав.

Не знаю. Сила – де брала натхнення?

(в руках тримали лише автомат).

А гради били-довбали землю,

Під нею ховаючи сотні солдат!

Лани пшениці згорали тужно,

Немов народ мій отам згорав!

І так здавалось, що Бог не слухав,

Неначе Він у тилу стояв!

Така зневіра жила в обличчі.

Та, попри це, була думка одна:

Що ми останні із цього сторіччя,

Кому ще в очі погляне війна!

 

ЦЕГЛИНА (-И)

Здешевіле життя... Ну, а ціни на хліб

Не встигають напам’ять завчити в країні

Моїх переміщених внутрішньо осіб,

Що носять торби на похилених спинах.

Ви спитаєте, що накладають туди?

Що вміщає в собі ота сумка дорожня?!

- Крім дитячих речей і ще двох паспортів,

По цеглині на дно приховати ще можна.

- А навіщо цеглина? Чому аж на дно?

Від важкого в торбині з’являються діри…

- Я скажу, скільки б в світі цеглин не було,

А з такої прийматимуться рідні стіни.

- Та для чого ті стіни? Гуртожитки є!

Передбачено ж все в соціальних програмах.

- Ви, даруйте на слові, але на чуже

Їх не вчили батьки посягати ізмалку.

Їм би тільки своє, хай просте і знайоме.

Щоби бачили в них ми людей, не осіб!

Прокладайте для них залізничні дороги

Із цеглин, що в торбах їм вдалось привезти…

 

СЛЬОЗА

Коли вітер, зірваний із прив’язі, свище

Між дерев і трав, прокладаючи вигини,

Ти казав мені, любий: «Робися сильніше,

Вороги нині ходять за спинами!»

Коли вираз обличчя скривився від ран,

І скуділи життя мого лінії,

Ти казав мені, любий: «Не йди! Ще не час!

Ще весь світ не почув твого імені!»

Коли наше у нас забирають святі

За законами Божого слова,

Ти казав мені, любий: «Най відпусти!

Возведи переправи й дороги!»

А коли навкруги заблукає пітьма,

Дні і ночі круками чорними,

Ти казав мені, любий: «Ти не сама,

Що живеш під моїми скронями.»

І коли раптом ворог, засукавши рукави,

В тебе, мила моя, схоче вистрелить,

Я візьму своє серце і переплавлю

В щит. У коханні нам вистоять!

 

ВИШНІ

Всохли вишні. Кісточки, мов кулі,

Висипались у траву суху.

Вже з рахунку збилися зозулі –

Нічичирк тобі, ані ку-ку.

Гілочки скоцюрбились донизу,

Тріснула від пострілів кора…

Лиш коріння з усієї сили

Вглиб душі земної пророста.

Голе-голе, зрадило і листя –

Серед червня справжній листопад!

Що мені лишалось? Лиш молитись

Дереву під крики канонад.

Чи почув мене тоді Всевишній?

В час війни усі глухонімі…

Та висять на вітах свіжі вишні.

Значить, хтось шепоче молитви.

 

МУШЛЯ

От якби колись мої накивали п`яти

Й поміж виступів кутів не шукати п`ятий,

Не просила б про любов! Затуливши вуха,

Я зробила б так, як всі (хто колись не слухав).

От якби я мала змогу жити біля моря,

Я б втопила там усі свої сльози-солі.

Я б сховала увесь світ у маленькій мушлі!

Стали б в мене кораблями знівечені душі!

Я б навчила їх пірнати в бурі альбатросом,

Шлях до істини щоб їм прокладали грози.

І коли б нарешті зник Бермудський трикутник,

Скільки б можна кораблів в гавань повернути!

Я б проклала скрізь мости: на воді й на суші.

Це була б не Земля, а планета МУШЛЯ!

Насаджу на цій планеті білі едельвейси!

Що даруєш всім довкола – те і маєш в серці…

 

* * *

Так дивно. В епоху прогресу, мов люди німі:

Свої почуття доправляють по лініях дроту.

І ходять, забувши про небо, лише по землі,

За безцінь продавши і крила свої, і свободу.

Кого ми із себе зробили?! А ким ми були?

Нам радості більш не несе шоколадна цукерка.

Напевно, й тому нас усіх з вами Бог розлюбив,

Бо «люди» зовемось, а людяність наша померла…

 

ДЕРЕВО

Ти – високе дерево з голови до п’ят.

Коренем прирощене у земні породи.

Біля тебе сяду, і моя душа

Шелестить-тріпоче. Тут її простори.

Тут і хвилі, й море, білі альбатроси!

З гілочки на гілку дивні кораблі

Перевозять стиглі жовті абрикоси.

І від того добре робиться душі.

Коло тебе весни розгубили вроду.

Не печуть, як рани, спекотли́ві дні.

І здається, в листі, що живе свобода,

Що душа дитинна виростає в ній.

Почуття у листі полягали в стоси.

ДЕРЕВО ВИСОКЕ З ГОЛОВИ ДО П’ЯТ.

Разом із тобою відчуваю осінь,

Приростаю в корінь. Це сильніше клятв!

 

ЗАНОТУЮ ВЕСНУ

Як допитливі учні бували мої очі-очі.

Ухопили цей світ – і зеленими стали, як він.

На біду чи на радість - не знаю - вони наврочили

Залишати на пам`ять про себе весну і вірші.

Занотую весну у блокноті своєму востаннє.

Замалюю пейзажі залюблених серцем картин.

І дрібненьким дощем утоплю безголосе кохання.

Відспіваю його, бо попереду сотні стежин.

У блокноті моїм вже давно оселилась зневіра,

А я впевнено всім, та й собі вже укотре брешу.

Бо зростило життя у мені, мабуть, хижого звіра:

Не перечу комусь, лиш себе розриваю-душу.

Десь чекає на мене моя неприкаяна мрія!

Через терни пройду, огорожі бетонні чи двері.

І для того, щоб в серці моєму печаль не осіла,

Я торую зневіру віршами, допоки не щезне!

Слово в слово в клітинках блокноту єднається в рими.

Між рядочків пливе лейтмотивом остання весна.

І коли мої вірші раптово потраплять під зливу,

Я готова почати спочатку себе і життя!

 

«ЛЮ…»

Крізь фіранки і стелі, гостроверхі дахи,

Крізь поранені сонцем виноградні лози,

Я до тебе горнуся, а ти – навпаки:

З дощами приносиш мені тільки грози.

Ну, і що тобі, хлопчику, похилені верби,

Скуйовджені пасма спориш-трави,

Коли з льоду-каменю зроблене серце?

Якби тобі воду, ти все б утопив!

Якби у тобі поєднались стихії –

Палив би, здував би усе, що не так!

А втім, те і робиш: вбиваєш надії,

Прирікаєш знедолені душі на рак.

Розбещений хлопчику! Квітко нарцису!

Я сильна від болю і перетерплю

Поранені лози, покинуті пристані,

Себе безіменну заради «лю…»

 

* * *

Все уявляється мені,

Що ти прийдеш колись під ранок.

На склі мереживом повиснуть

Накрохмалені сніжки.

І як колись дітьми, з тобою

Ми заскочимо на сани

Переполох робити.

Ох!

Уперше сніг такий крихкий!

Скриплять замети під ногами.

Дерева іній оповив.

Навколо дюни і савани,

Горби верблюжі,

Міражі.

А небо поряд – волошкове,

Мов хто рукою прихилив!

За нами пильно споглядало

Дітьми із в`язаних шарфів.

І ми не виросли із казки,

А лиш змінили материк.

Під Новий рік на срібні зорі

Ми поглядаємо ліниво.

Слова, не сказані тоді,

Не мають місця в голові,

І до сьогодні не знайшовши,

Турбують те, що

Б’ється зліва…

Ж И В И . . .

Віддам тобі півнеба – з а б и р а й!

А хочеш – заховай його у темряву.

Живи удруге, наче то є РАЙ,

Оздоблений орнаментом і перлами!

Живи за мене, мов у перший р а з!

Кохай, радій, будуй, ламай, що зламує,

Щоб вогник-патріот твій не погас,

Щоб віра не покрилася туманами!

Живи удруге, наче то не т и,

А хтось сильніший разом нас узятих!

Живи за тих, кому на ці шляхи

На повний зріст не довелося стати!

 

ПОГОДУЙ

Погодуй моє море

з долоні розкритої трішечки.

Увійди в нього босими

стопами аж до колін.

Ти ж ніколи в житті

ще водою такою не тішився,

Не пірнав з головою,

либонь, не втрачав і ваги.

Ніц. Нема берегів,

і тобі не розбитися в скелях.

Тут є тільки човни і

солоність на їхніх бортах

Проступає місцями,

як дощ проступає на стелі.

І тримають тебе,

як і світ, мої сині кити!

Не ходи на окрайцях –

мушлі подряпають ноги

(Зачасту там здувають

завзяті мусонні вітри).

Погодуй із долоні

розкритої стомлене море.

Моє море чекає на тебе

аж

на

глибині!

 

У ВЕЧІРНІЙ ВУАЛІ СЕРПНЕВОСТЕЙ

У вечірній вуалі серпневостей

Напівсонний притишений день,

Як свіча, серед сотень мінливостей

Водить колами вересень...

Гуп і гуп! У садку у трояндовім

Напівжовті, червоні світи

Нагадали – не раз-бо ми падали,

Як вони...

Так притишено, ехо... заніжено,

Наче вперше торкає любов.

Тільки айстри гойдають наближено

Мою кров...

У вечірній вуалі під зорями,

В росянистій холодній траві

Я молитву здіймаю долонями

За весь світ…

 

ПРО ЩАСТЯ

У мене питали про щастя мільйони людей!

«Від чого буваю насправді безмежно щасливою?!»

Та вперто, обмежившись сумкою через плече,

Сідала у поїзд і їхала я Україною.

І віз мене поїзд ланами ячменю й пшениці.

В очах відбивалися тіні високих дерев.

Ставки та озера – то звужені, то круглолиці –

дзюрчали про щастя – оте, що довкола живе.

Крізь шиби плацкарту мені посміхалися трави.

Оранжеві відблиски сонця купались в росі.

Неначе в отарі то купчились, то розбігались

Вітрами розчесані хмари – пухкі баранці!

Тому, коли очі заповнені надто рутиною,

Втомила присутність небажаних серцю людей,

Сідайте у поїзд і їдьте собі Україною

По щастя, обмежившись сумкою через плече!

 

ПОЇЗДИ

З голови чи хвоста у степах поїзди –

Не вгадаєш, не вимолиш правди!

Вигинаються, мов нападає крутій.

Невловимих, на жаль, не впіймати!

Тільки порух руки схоче їх ухопить

(Наша ж віра міцніє у діях),

Як вже колії вектор змінює хід.

Лиш долоні брудніють від пилу...

І здається, що ось вже високий перон,

І за напрямом правильна гілка!

Ти чекаєш!

Але... не приїде ніхто.

Поїзди у степах возять вітер.

Він розчесує їх довгі пасма краси,

Безкорисливо змінює колір!

Наша ж віра міцна: то дерева були,

А поглянеш здаля – наче поїзд…

 

БУРШТИНОВІ ОЧІ РИБ

Бурштинові очі риб напівсонного міста –

З польоту пташиного горлиць і голубів!

Здається, мене не було тут років десь триста:

Каскади фонтанів зростають на місці дубів.

Мости над Дніпром – велетенські молочні зуби –

Від вітру хитаються, але напрочуд міцні.

Яріють, як вежі, мідного кольору труби

Району сталевої волі й свинцевих надій.

Роззявлена паща жадібного Дніпрогесу

Сама із собою веде знов нерівні бої.

Бо з лівого флангу – човни, люди і весла,

А з правого – води Дніпра каламутно-мілкі.

За обрієм чортове колесо поодиноко

Вгорі зазирає на завтра, сьогодні і вчора.

Людей метушливих рахує по парах і кроках –

Збивається часто, як тільки настане субота.

Дороги асфальтні присіли на рівні окопів.

І буде так, мабуть, тривати ще років триста!

Та де не поїду, вертайте вагонами, колії,

Де очі бурштинові риб напівсонного міста.

 

НЕ-ДО

У девізі життєвому, вірою сповненім кредо,

Орфографію видуло. Знаки від втрати ваги

Зникли безвісти там, де й слова,

залишаючи не-доВершеність лю́дської волі і не-до-вірші...

Не-до-небо висить, угорі світять нам не-до-зорі.

Не-до-ранки заварюють каву із часткою не- …

Переводять годинники душі - забуті собори -

Вивертаються зміями, роблять упевнено крен.

Не-до-танки стріляють по стінах цегля́них будинків.

Не-до-діти ридають підвалами темного дна

На руках не-до-матері. Спи-но, чужа не-до-жінко!

Не-до-батько, засни! То не в тебе за тином війна?!

Не-твої не-до-площі рахують героїв по сотнях?!

Це не-в-тебе Чорнобиль сидить за святковим столом?!

Не-тебе поховають ногами за сходами сонця,

Бо ти сам кого схочеш затягнеш у пекло силком?!

...Одночасно в руках твоїх ніц, і в руках твоїх сила.

Замість того, щоб сіяти вічне, саджати добро

І покликання варту нести за звання “Я – Людина”,

Тільки вмієш безграмотно ставити всюди

не-до…

 

КУЧЕРЯВА ПРОСИНЬ

Кучерява просинь сипле спозаранку,

Умиває гілля яблучних сортів.

Прикотили сонце, наче полонянку,

Зі шляхів молочних чумаки-старці.

Ось воно скотилось із Малого Возу.

Наче серпантином, сипле промінці.

І красує доню, молоденьку осінь,

Умиває щічки, крутить колоски.

Сріблом, діамантом, золотом іскриться,

І в гаях розлогих липне акварель.

Як би не хотіли – листячку не спиться,

Щоби не проспати

Сонячний

Ще

День…

 

ОСІНЬ НА ДНІПРІ

Вода і сонце, відблиски і тіні.

Там на причалі хвилечки малі

Виводять рухи і малюють лінії.

І тут спинилась осінь на Дніпрі.

На берег сходять втомлені рибалки –

Надійні вартові штормів, ночей.

Знайдіть того, хто вміє так не спати!

Їм заздрить навіть сам Хемінгуей!

Вся набережна в косах верб леститься,

Лапа́ють чайки гордо між людьми.

Опівдні літо із легкого ситця

Іще виходить бавитись сюди.

І втім, воно на тротуарній плитці

В м`яча ганяє, їсть солодку вату,

Від печива лишає липкі крихти,

Й морозивом надвечір розтікає.

В провулки міста, парки і бульвари –

Так хочеться вертатися сюди

Закоханим дівчиськом-антикваром

По вересень і осінь на Дніпрі!

 

КИПАРИСИ

Хай твого обличчя витонченість рисами

Не втрачає злості, пильності, пих́и.

Бо коли я виросту понад кипарисами,

Матиму за плечі хвойні кожух́и.

От тоді дивуйся поглядами дивними,

Як людина вміє гнити і рости!

Ти казав, що зломлена. Ніц не варта. Крихітна!

У твердій, горіховій наче кожурі!

Як же тебе нудила правильність і ввічливість!

Як же ти від цього, друже мій, міцнів!

А у цьому світі (більше сатиричному)

Крізь усі «ніколи» взяв – й мене зустрів...

Ну кажи! Не гребуй так. Свідків тут нема.

Я не підпиратиму ви́лиці руками.

Що зробила з нами ревна висота?!

Що мовчиш, мій друже? Скиглять твої рани?

То дивись на мене, як я тут зросла

І давно навчилася

Все...

Тобі...

Прощати…

 

ГОЛУБИ

Сидять на церкві голуби.

Воркують.

На струнах вітру

Їх пронизливе «АГУ»

Підхопить місяць сподівань,

Підхопить лютий,

Давно закоханий

У дівчину-весну.

Дерев рожевих

Проглядаються бруньки,

Нетерпеливо у садах

Зійшли тюльпани.

І вже б підсніжники зросли в балках,

Якби

Не заважали сонцю

Вранішні тумани.

І вже б у полі

Озеленених пшениць

Літати ластівкам низенько

(Щоб на дощ) –

Лежить зима, невтомна пані,

Горілиць

В снігами білими

Притрушенім пальто.

І не очікують на диво

Навіть звірі.

А про людину –

Тій завжди усе не так!

Лиш голуби на церкві закликають віру,

До НЕБА ближче,

Примостившись на дахах.

 

ДАЛІ, МАМО...

Далі, мамо...

А далі куди?!

Надять колом сторони світу.

Проти вітру летять голуби,

Назбиравши слова без літер.

Далі,

Мамо,

Лише вода

І незвіданість серед глиби.

Ані берега,

Ні човна.

Ні жаги до життя,

Ні сили...

Ні до Бога мені,

Ні до біса.

Я украла

У себе себе…

Свою душу закрию завісою,

Бо тепер в ній ніхто не живе.

Тож не дай мені, мамо, зникнуть,

Не пізнавши істин земних.

На колінах стояти в молитві

За чужих і своїх,

Як Ти…

 

СИНУ

Я тебе відвоюю у дикого поля,

Серед злої, голодної зграї вовків.

Тільки маючи широко розкриті долоні,

Стану поміж, аби ти лишився живим.

А якщо ти в країні засніжених вікон

Ледве стукаєш, сину, з останніх надій,

Молитвами зламаю я мури і стіни,

Що заввишки бувають у сотні аршин.

І коли упіймають чотири стихії

Тебе – полум’я, вітер, земля і вода –

Я горою високою виросту, сину,

Щоби звідти тебе навіть Бог не дістав.

* * *

З мене, мамо, росте трава,

Що гойдає прозорі роси.

І йде обертом голова:

Повертає Земля на осінь.

По мені ходить тільки дощ.

І коли-не-коли ворона

Закричить навіжено, бо ж

Коло мене когось хоронять.

І нічної боюсь пори,

Бо шугає нестримний вітер,

І скрегоче старий горіх,

Нахиливши до мене віти.

А ще боляче, що не спиш

І чекаєш на мене досі…

Та коріння заплів спориш

Міцно в пасма мого волосся.

І буває, що горобці

Перешіптують мої рани,

Виполіскують в молоці,

Коли стеляться сни-тумани.

Я так хочу, щоб ти прийшла,

І сльозою мене зігріла...

Поросла по мені трава –

Наді мною зросла могила…

 

 

Вірші зі збірки поезій “Цукор на дні”

 

ГОВОРИ ЗІ МНОЮ, ВЕРБО

Говори зі мною, вербо,

покручена, закосичена,

над стосами вод про біле і не

дуже – сіре, зимою скалічене.

Плавних ліній твоїх силует

опускай на свербіння щетинове

споришів непоголених юнь,

і на берег, що носить за спиною

комиші-дударі й каламуть.

Хай колишуться, вербо, над ставом цим

гілки хмар, кукурудзяних сонць

лози, синіх відтінків кратери,

щоб усе, не було чого досі,

заговорить, як ти, захитається

від весняного врешті дотику.

Доки світ ще мовчить, вагається –

перше слово росте вгору котиками.

 

ЛАСТІВКО

Кульчику тітки Явдохи, обрієм зрощена ластівко,

слухаю мову крила твого вбраного горицвітами.

Чи ти несеш нам видива, благоговіння, щастячко?

Чи принесе всім миру нам вранішній твій приліт?

Сядь-но на руки дереву – ліній життєвих долоні.

Про що їх гойдає вітер, Олекси теплого син?

Березень ще притишений хмарами-баритонами

в полі, де розминає шурхіт озима пшениця, ячмінь.

Ластівко, глянь, весниця дедалі частіше кремпується,

а квітень пливе рибиною, вогні їй несе, благовіст.

Обнявши за плечі травень, іде до нас врешті схід.

Невже нас усіх мине і вкотре усі врятуємось?

 

ПЕРЕДЧУТТЯ

Птиці сьогодні такі, наче в Бога за пазухою.

Слухають серця невидимий досі ще альт.

Хмари нагадують вулики, зібрані в пасіку –

йдеш попід небом і просиш: «Ну меду налляй!».

Мед розливається вечором на шкіру хати,

подряпини змащує хвилеподібним дахам.

І зробиться так навесні, що й себе не впізнати.

Заходиш у себе, немов потрапляєш у храм,

де кожен святий притулився до зрощених квітів:

по черзі напоює світ кольоровим дощем.

Кульбаби просіюють жовте крізь зелені сито –

до рук пригорнеш, а зелень повз тебе тече.

Біле вінчання дерев із рожевим відтінком –

яблунь і груш щонайперших, замріяних слив –

все це для тебе, бери оцей хрестик натільний̖

і, наче вдячність, над серцем його пронеси

в дні дощові, ті, що сірі, туманні й прозорі.

В дні, що не варті ні спогадів, ні забуття.

Весни ряснішають, бачиш, далекозорі.

Храм проростає в тобі – передчуття.

 

ВТРАТНІ

Над крівлею хат моїх – китиці

картатого неба насуплені

і травні, дощами невилиті,

до лона земного так туляться.

У переймах мугикають блискавки –

птахам підперезують обрії,

а вітер куницею рискає

то поодиноко, то сотнями.

Зализує пасма зеленої,

деревам вкорочує поверхи

нічною порою чи денною

(йому, чесно кажучи, порівну

поля запирати сухотами).

Ці травні назвала би «втратнями»:

на зміну дощам – тільки стогони,

і люди, не здатні заплакати.

 

ОСЬ ТОБІ

Ось тобі соняшник – сонце, насто́яне полем.

Ось придорожні пасуть петрові́ батоги́.

Ось тобі море набрякле, набубляне й кволе –

все, що впадає у око зелене, бери!

Ось тобі небо – веселка у сім перехрещень,

птиці під ним, наче китиці Божої ряси.

Стомлений, мій одноокий залюблений верше,

не спить у земнім підребер`ї загублене щастя.

Ось тобі ріки і гори у ватяних шапках.

Хмари просіюють ситом відтінок амбре́.

Світ тобі лащиться вірністю друга-собаки

в час, коли добре, байдуже чи зле.

Ось тобі болі за важкістю завжди нерівні.

Віру єдину і храми із кількістю «надцять»,

щоб ти втрачав і знаходив дитячу наївність,

щоб тобі щастя у лоба ще тицьнуло пальцем!

***

це батистове море сьогодні в цукрових медузах

під колінами берега солодко пінно притишено

де-не-де хвилі котять вагітними дивними пу́зами

щоб змивати сліди не щасливими нами залишені

пахлаву відбирають із пащі собаки приблудного

чайки-душі матросів від збігу обставин затоплені

ту що ве́зли сюди чи то баржами чи може суднами

відчайдушні не ми очі натще а ніс що картоплею

хатки равликів матові тріснуті зрідка надкушені

залипають між пальцями гірше коли підмізинними

зачепаються двоє неначе стернею не злущеною

необачні не ми шкіра в цяточку що мандаринова

в цей пісок розкришили червнево-липневі серпневості

коси моря штормами плетуться під осінь до берега

нам ніколи не стати щасливими й всюди місцевими

доки ми не збагнемо життя не почнеться із вересня

 

ПРОСИНЕЦЬ

Прокрадаєшся зубом мудрості,

його триметровим коренем.

Налі́пки сніжинок наслинюєш –

і вітрини завалює снігом.

На полях розкладаєш грудочки,

вибиті бісером про́синці –

хмари, як пісні Сольвейг,

що написані Едвардом Грігом.

Від жінок твоїх пахне ладаном –

знедолених, поневолених,

що й повітря таке нахрамлене,

оцерковлене між людьми.

Знову борешся з Санта Клаусом,

Дідом Морозом, рогатим оленем,

щоб у чобіт залізти звечора

Миколаєм, нарешті, Святим.

В очі сиплеш пісок із солею –

такий дивний виходить сплав:

ялинковість з міськими вихлопами,

поміж селами – вирви ран.

Ні снігів у тобі, ні віхоли.

Ти – безхатченко, зниклий пан

із синцями на обличчі вибіленому,

що розтринькав увесь талан.

 

ЗАВИЩЕННЯ

Цих будинків лишилося пригорща, декілька цяток

на старім простирадлі зимового місяця.

Над хатами дими закручують вуса кошлаті:

завтра буде сніжити так, як їм ще не снилося.

Але снилося нам, малим, із тих сіл пророщених,

що несли коляду від хати до хати без остраху.

Ми лишились відтоді простими, такими хорошими,

тільки більше над нами стало не снігу, а осуду.

І всі боряться з цим наодинці, в глибинці, на днищі.

Рік за роком іде, а вулиці серця вужчають.

Стаємо за батьків на голову начебто вищими,

подивись, що не третій – поранений у голову кулею.

Подивись, ми зникаємо, як наші хати і зими.

Як вітальні слова колядки, які співали вчора.

Невже це завищення тобі ще не наболіло?

Землею іди, віддавши належне горам.

 

ОДРЮ

Одрю, я приноситиму тобі пташине пір’я, коли влітку

схочеться снігу.

Коли схочеться війн – стоятиму м’ясом на передовій.

Посилаючи стоси листів, я чекатиму доки в тобі

розпочнеться відлига,

і сходитиме на узбіччя зашкарубіла сіль.

Ти плакатимеш, Одрю. Принцеси плачуть перед великими

змінами

і змушують плакать дерева березовими стрічками,

прихиляти небо так, ніби наречений став на коліна.

Все, що змушує плакати нас – сьогодні вже гарна звичка.

Звичка кидати все до біса, врешті кола своїх оточень,

трикутники своїх перспектив, поділених на нуль.

Одрю, я не хтів би проливати віру твою на пусті

пророчення,

але ти під сонцем, схована від куль.

Я з доброї волі перепрошив домашні завдання,

які давали напам`ять.

Хлопчик сонячного сплетіння ховається вже під ліжком.

Він, його мрії – зелений спориш в окопі буденнім заспамив

і тепер посилаю тобі, моя Одрю, ніжності.

Вибіжи до мене ранком в зелене поле –

зіткана ситцем весен, пухнастих котиків.

І рукою пусти маленьку пташину долю,

я схилюся небом – зустрінемося доторком.

 

СОНЯЧНИЙ ОПІК

Рудий худорлявий хлопчику̖з очима морської хвилі,

із вдачею черепашки,̖шкіра – притоки Буга –

темні, аж чорні лінії̖на біло-блідому тілі

завчити і нести пам’ять̖про тебе лиш, як про друга.

Про сонячний опік щастя,̖дорогу між трьох кордонів.

Два перших – чужі країни,̖а третій – дитячий страх:

зустрітися, щоб пробачили̖причали бетонних перонів,

залиті від відчаю колії, нам, гіршим від розбишак.

Мене не шукай між листям серпневих каштанів запечених,

різких дисонансів літа,̖клавішних рівних лап.

Бо я ставлю тебе, як кому̖в складнопідрядних реченнях,

після котрої вже не хочеться запитати, а що не так?

Тільки лине пісня сповіді,̖літо вкотре відтоді виросло —

пам´ять стала такою вразливою, засмаглою, навіть круглою.

Все ввижається, що крізь стіни̖хтось вдивляється в мене,

дивиться

очима морської хвилі,̖але менше вже,̖ аніж друг.

 

НАМ ЛИШИЛИСЯ ДНІ

нам лишилися дні

кавуни̖

і ці дині іще не доспілі

почорнілі поля і невипрані хмари в дірках

поцілунки

прикриті футболкою на блідій шкірі

що не любить це сонце

настояне на бовтунах

нам лишилося з`істи киш-миш

і звести всі рахунки з цукром

із його недостатністю

може

принаймні на день

а іще закохатись

по шию

по плечі

по вуха

попри татові «ні»

попри мамині сльози

й «але»

попри білі опудала діда̖

гавкіт собаки рябого

вкрасти сливи уперше

в світі усе чуже

навіть я не збагну

тебе у якого бога

вкрали

що

виявляється більше від всіх крадеш

і нехай на тобі кросівки асфальтом ущент потерті

в кишенях дурні дрібнички

без цінності

абищо

ти викрав життя у тих

хто благає смерті

кохаючи серпень більше за мене

бо

 

КВИТИ

Ми граємо в піжмурки, нас не витримують стільчиків спинки.

Що з того, що спини рахують підлозі поламані ребра?

Ти кажеш: – «Подуй, бо пече». Мені простягаєш мізинця,

а я не звертаю уваги на це, зайцем чекаю тролейбус у небо.

Усі свої нитки згортаю мотками в засніжену кулю.

Колись ненароджені Польщі виказую в лоб нецензурно.

І, врешті, втрачаю слова – горобцям кручу дулі,

карниз протираю очима, зав’язую вузол.

Ти вилиці стягуєш, наче проллєш зараз свої сльози.

Немов у тобі всі вагітні зібрались народжувать вкупі:

кричать на все горло і тіло мені, що знущатися досить,

що так, як тепер, він нікого в житті не полюбить.

Що так, як мене, він нікого за жінку не схоче.

Народжені діти не схожі на нас будуть завше чужими.

Чому ж я йому западаю промінням у стомлене око.

Він мружиться, тягне з кишені мізинця:

– «Ми квити?»

 

ЗАЗЕМЛЕННЯ

Серед сотень доріг ти, як завжди, йдеш на червоний.

На всі березні в тебе відповідь – скоро весна.

На хати глинобитні – у тебе високі перони,

на майбутнє – диплом у кишені, зашкарубілість ран.

Ти завчила усе і прагнеш від люду відзнаки.

Їм все рівно – врешті хліба, води, видовищ̖

Від таких, як ти – кріспи з бруску козинаків,

ще-но вдосталь буде з животів жінок-бомбосховищ.

Ну і що? Починаєш вчити Бога граматиці,

молитви вичитуєш, коригуєш порядок слів.

Ти – вода, що біжить між його худими пальцями.

Не реви, бо не стане глибоким мілкий рів.

А коли всі обернення стануть близькими наближенню.

Намагання пройдуть напівмісяцеві затемнення –

ти повернешся в місце, огорнене білою крижмою.

Мандрівні потребують найбільше такого заземлення.

 

ГЛАДІОЛУСИ

Господи, я безхатько, без тину і без опори,

без Сходу і абрикосів, без пісні і жменьки слів.

Без гір клишоногих, палаців, без виходу в Чорне море,

де вигойдують хвилі-отари моїх-не-моїх кораблів.

Мої діти усі за кордоном – бідності чи безвиході,

позбавлені якогось прихистку в шахтах загублених душ.

І країна, якій би їхати, як машині на повному приводі,

стоїть вкопана, а над нею такі ж вкопані – ані руш.

Кажеш, Боже – люби ближнього, чи за ним понеси хрести.

Не вбий, не вкради, не гордися, як вежа чи Вавилон.

Як про курку і про яйце – хто кого першим занапастив,

але жодне було б не виросло, якби не оте зерно.

І таких, як я, без дому, ствердного погляду, голосу

блукає у пошуках саду чи клаптика своєї землі.

То й допоки ростуть високі, загострені гладіолуси

з нас красиві-красиві, Господи, без мрії і без мети.

 

УЛЯНО

Дівчинко,

назвати б тебе святково і різдвяно,

щоб сонце котилося поряд,

позаду

і за

тобою усі чисті мрії, хрумкі і морквяні,

приїздили в купейнім,

а ти на них вперто чекав

принцем маленьким письменника Екзюпері –

не завжди у тілі великому водиться слава,

тому я не стану ліпити із тебе горшків,

бо глина у кожного є – спробуй місити руками.

Небо не ви́соко,

та хмари зашто́рюють шлях.

Дивись на антени дерев і на стомлені ви́гини –

вони прокладають маршрути,

здіймаючи дах,

а ти, навпаки, – став драбину свою із перилами.

Ситом просіяних

осеней,

весен

чи літ,

зим,

перехрещених пряником білим різдвяним,

із щасть пережитих,

як наче хронічний бронхіт,

дівчинко люба,

Уляно.

 

ДІДИ

ти завжди мені кажеш

діди підіймаються в небі на дощ

загортаються в лапи котів

домотканно

доріжково

і стає оце небо розстеленим

зім`ятим ліжком

ночували там ті

хто у черзі до Бога на прощ-у

прокажені

убивці

похнюплені

чи диваки-самогубці

тільки стану наводити пальцем̖

рахунок на раз-два

а їх нудить вітрами

когось все ж вимолює

мама

починається дощ

відпускають гріхи

руки дідові грубі

ще дощитиме

глянь-но

перейми у темних калюжах

горобці коло них невгамовні

як перед причастям

каже мама

крізь усмішку

тихо потому плаче

ой ще сонце над нами зійде

ой

ще

буде

 

КОЛИ ЛІПЛЯТЬ ВАРЕНИКИ

Коли ліплять вареники пальцями не музиканта,

тарабанять по ребрах стола ще не вивчені ноти –

неодмінно у тебе повірять, насамперед мама,

що надії свої покладає, як медом у соти.

І хоча, може, з того сьогодні нічого не вийшло,

пам`ятаю, що «сі» западає в низькому регістрі.

Пальцям грати якби, але граються пальці у вірші –

ця дорога до слова зійшла ще-но з прісного тіста.

Із води, нарікань, клацань пальців у салі нерідних,

навіть рідних своїх, що там, бабцю, вгорі ще не спиться?

Що там, тату, ти кажеш бездарна донька і негідна,

посадив наче яблуню, виросла справжня кислиця?

Мали б вірити. Та безталанність придумав диявол,

він Іванко в минулому – косар сільський і небритий,

рівно скошує віру, кишені ще й має діряві,

зазіхає на кожного, щоб з пантелику ще збити.

Я не заздрю йому, він не вміє нічого, крім цього,

ну хоча б взяв до рук своїх пригорщу прісного тіста

і зійшов би до світу новим недосказаним словом.

Врешті, в кожного є на землі свій талант, своє місце!

 

ДІВЧИНКО

Навчися мовчати, похнюплена дівчинко,

у воду опущена вербовими вітами.

Ще світ не почався, а в тебе – закінчився,

як завше буває (гранітними плитами).

У серці, завбільшки долоні розкритої,

як благословення прохають у Господа.

Тебе придавило і кажеш: «Не вистою!»

(окрім безнадії, ніщо так не плодиться).

Ще слів не ковтнула, а вже подавилася,

і всі твої мрії тремтять під колінами.

У цьому із мамою зовсім не вилита.

Ну спробуй на йоту хоча б стати сильною!

Омани ще будуть, як вівці у стаді,

урозтіч тікати з крутої вершини.

Затримуй повітря, згортай в кулак пальці:

все можна почути, як тільки затихнеш.

 

ПАМ’ЯТЬ ПРО СЕЛА І ХАТИ

Там ще плигає сонце із тину на тин, скочується дахами.

На лавці вистукують ритм ложкарі, аж гуде луна.

Грають в схованки діри в землі з моткими ховрахами,

провіщають немов, що по тому селі розлягатиметься борозна.

Там ще відгомін трав умиває обличчя дитячі росою.

Розвивають лелеки гнізда, аби не побилось градом

все, що висадив дід, чоловіки не скосили довгою косою,

і жінки (наче діви-марії з іконами понад садами).

Те, що з неба – їх обійшло, обкотило кільцем, стороною.

Те, що з вітру, здавалось, мирне – розбило на друзки глек

і село, що було комусь вчора ще, наче сестрою,

здичавіло зненацька. З дахів позганяли лелек

бур´яни, радіації, шахти, роззявлені пащі голодних кар´єрів,

війни не наших дітей, що на спинах несуть безкінечну

варту.

Боже, скільки ти ще перед нами будеш зачиняти двері,

а бузок серед поля лишати на пам’ять про села і хати?!

 

ТАТУ

Тату, я більше не лізу на дерево і не ламаю гілля.

В гнізда пташині не пнеться вчорашня моя інфантильність.

Більше не маю іграшок, тату, тільки тіло й душа –

інше лише, як спогад, зашкарубле і монолітне.

Тату, я бачив кіл на воді тривожне дзижчання.

Бачив, як змінюють люди обличчя після падіння монети.

Як передмістям стає велике, здавалось, кохання –

всі їдуть повз тебе і гадки не мають, де ти?

Тату, а ще я виріс і з висоти бачу лише руїни,

діри – мертві на дорозі, до кожної б квіти класти.

Тату, мене обрала, кажуть, оця Батьківщина,

тільки для чого, коли я не вмію, як інші, красти?

Все, що я знав, вибивалось кутами і ременем,

вчили мене Ви чомусь, що моя хата скраю.

Тільки тепер в отій хаті засіли сепари.

Нащадків, родинами, тату, твоїх, вбивають.

 

ЦУКОР НА ДНІ

Протяги ходять між станціями,

як норовливі учні з новими на плечах ранцями.

Проводжають останні потяги̖

без облич у яскраво-синьому кольорі.

Згрібають докупи відкриті до світу вазони петуній з

терасами,

продавчинь розганяють на розі двох вуличок з переспілими

ананасами,

бо вже достигають по обіді сором´язливі округлі яблука,

щоб стати на місці серця кисло-солодкою крапкою.

Руки тримають каву, кишені, поручні, підсветрові барикади.

Більше стає самотності, менше виходить зради.

Осінь не має берега, значить, хто зустрічає,

може, її наслухатись у голосінні чайок.

Видимість світла вужчає,

дим розставляє пасіку.

Все, що можна розгледіти – тільки вода і тінь.

Зайве (за літо назбиране) вуглиться,

п е р е п л а в л ю є т ь с я

у тобі по осені,

лишаючи

цукор

на

дні.

 

 

 

Євген Буцик "ЦІНА РАБСТВА"- сучасна трилогія про нас, наших батьків та дідів.

Мені випала честь представити автора досить цікавих книг, що вийшли друком в Укрїні  і автор продовжує писати цю сагу свого життя. Євген Буцик народився 1951 року в селі Ясна Поляна Амурської області (Росія). Ця місцевість більш відома, як український Зелений клин. Рідне село Євгена наприкінці ХІХ століття заснували українські колоністи.

Пропонуємо електронну версію книги " Ціна рабства" У книзі описані основні віхи життєвого шляху сім'ї автора крізь призму епох: від переселення і освоєння нових земель Далекого Сходу прадідами до повернення на батьківщину. Історичний екскурс і роздуми про майбутнє України. Для широкого кола читачів.

Детальніше...

ЛАРИСА НЕДІН "У сонцесяйнiсть завтрашнього дня"

 

ЛАРИСА НЕДІН "У СОНЦЕСЯЙНIСТЬ ЗАВТРАШНЬОГО ДНЯ"

Заслужена артистка України Член Національної Спілки письменників України Член Національної Спілки театральних діячів України Член правління ТС “Асоціація діячів естрадного мистецтва України” Лауреат Всеукраїнського конкурсу акторів-читців ім. Т. Г. Шевченка Лауреат літературної премії ім. Андрія Малишка Лауреат театральної премії ім. Михайла Старицького Лауреат Міжнародної мистецької премії ім. Семена Гулака-Артемовського Лауреат Міжнародної мистецької премії “Тріумф” Нагороджена медаллю Українського Фонду Культури “За високий професіоналізм” Диплом “Обличчя України” за Всеукраїнською програмою «Золотий фонд нації»

Детальніше...

ЄВТУШЕНКО Віктор: «Завдяки Павлу Глазовому я став тим, ким є»

ідкриття пам дошки Глазоому Києі Паламаренко крайній ліоруч та нардеп олод СтретоичЛада ЗАВІРУХА

Коли ж говорити про гумор і його творців, як не у День сміху, – замислилися ми, тому і зустрілися з білоцерківським поетом-гумористом Віктором Євтушенком.

Про що говорили і що нового дізналися, далі в інтерв’ю «Тиждень».

 

– Вікторе Арсенійовичу, у вас дуже багато нагород і звань саме мистецького ґатунку і водночас уже 35 років ви працюєте фельдшером станції швидкої допомоги. Зрозуміло, що творча людина може не займатися винятково творчістю, проте все ж, хто ви за покликанням – медик чи письменник?

– Попри все, я вважаю, що медицина перемогла.

Спочатку я закінчив Білоцерківське медичне училище, і пішов навчатися в університет ім. Т.Г. Шевченка на журналістський факультет уже в досить солідному віці (коли отримував диплом, мені було 39 років), тому що відчував потребу у специфічних гуманітарних знаннях. Вони ж давали можливість проявити себе в літературі, а на той час я вже досить активно писав.

Я закінчив університет із червоним дипломом і мав пропозицію працювати журналістом, проте для цього потрібно було залишатися в Києві – дружина була проти. Крім того, якби я став журналістом, мене б, напевно, спіткала доля Гонгадзе – я не зміг би мовчати… Завжди як бачу – так і пишу. Тому медицина – це найкращий вихід для мене і, звичайно, те, що я досі працюю медиком, свідчить, що це моє покликання. Я просто не уявляю себе без медицини. 

 

Детальніше...

Хай буде вулиця Павла ГЛАЗОВОГО!

Glazovyj

Слава Україні!

Шановні депутати Київської міської ради!
 
Мені приємно, що Київрада перейменовує вулиці, пов’язані з російськими діячами культури. Знаю, що вам належить перейменувати також вулицю Льва Толстого, який, як він сам писав, не любив Києва.
Хотів би внести пропозицію, аби саме цій вулиці надали ім’я українського класика гумору й сатири, видатного поета сучасності, заслуженого діяча мистецтв України, чудової Людини
Павла Прокоповича ГЛАЗОВОГО,
який багато років мешкав саме на цій вулиці, написав там переважну більшість своїх неперевершених високохудожніх, патріотичних творів.                     30 серпня 2022 року йому виповнилося б 100 літ від дня народження.
Дуже прошу вас, шановні депутати, проголосувати за таке рішення.
 
З повагою –
Полян-Пилип ЮРИК,
член Національних спілок письменників і журналістів України.
 
27 червня 2022 року.
 
 
 

Дочірні категорії

Українська література — це багатий і різноманітний світ, який відображає дух і культуру народу. Письменники України зробили вагомий внесок у світову літературну спадщину. Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко — імена, що стали символами національної самобутності та творчості. Українська література — це не лише минуле, але й живий, динамічний процес, що постійно розвивається і збагачується. Письменники України продовжують творити, відкриваючи нові горизонти для читачів усього світу.