ГРИНЬ Микола. Літературознавство

 

ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ

НІЖИНСЬКИЙ ОГІРОК І …ГРЕКИ

IMG 3399

Надія Онищенко. Лариса Зайко. Ніжинські огірки по-грецьки. Книга історичних та кулінарних скарбів. Ніжин. Видавець П.П. Лисенко. 2021. 

     У соціальних мережах колеги з Чернігівщини повідомили про дегустаційний тур, присвячений ніжинському огіркові. Отому, пам*ятник якому побудований на в*їзді до консервного заводу в древньому Ніжині. Тур провів колектив державної дослідної станції «Маяк» Інституту овочівництва та баштанництва Національної академії аграрних наук. Науковці закладу, розташованому в знаменитих Крутах, всупереч політиці нинішньої влади із знищення аграрного сектора економіки та його окремих підрозділів, показують зразки справжнього трудового героїзму, аби не згубити багаторічні досягнення у селекції, вирощуванні та переробці знаменитого ніжинського овочу. Ось і цього разу на дегустацію вони представили 12 сортів огірків власної селекції. Кажуть, було дуже смачно. Не сумніваюся. Бо про цю смакоту на українському продовольчому столі відомо в усьому світі вже не одне століття.

Не буду фантазувати, а візьму в допомогу недавно видану книгу ніжинської журналістки, краєзнавиці, директора Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою, що успішно працює в Ніжинському педуніверситеті імені Миколи Гоголя, Надії Онищенко та її співавторки – Лариси Зайко – голови Ніжинського грецького товариства імені братів Зосимів і заодно інженерки-технологині громадського харчування. Цей воістину творчий тандем створив незвичайну книгу. У ній вони одним перевеслом із житньої соломи, яку кладуть в дубову бочку під час соління огірків, майстерно і смаковито зв*язали історичні та кулінарні шедеври двох народів – українського та грецького.

Зроблений у книзі невеликий історичний екскурс в минуле інформує читачів, що греки прибули в древнє місто над Остром у середині ХУП століття. Вони тоді рятувалися від мусульманізації та османського іга. В універсалі гетьмана Богдана Хмельницького від 2 травня 1657 року наголошується, що греки активною економічною й торговельною діяльністю можуть «принести значну користь краю». Далекозорість гетьмана - політика і дипломата - виявилася пророчою. Це побачили й його наступники, які продовжували заохочувати грецьких переселенців. Дослідники українсько-грецьких зв*язків стверджують, що єдиновірці-елліни отримали майже тридцять універсалів, які захищали їхні права й суттєво сприяли їхній корисній діяльності на українській землі.

У згаданому вже Ніжині у пору Гетьманщини греки становили сім відсотків місцевого населення і були найзаможнішою і найвпливовішою часткою в місті. Вели вони тут активну економічну, духовну, культурно-просвітницьку діяльність. Про це немало розповідається в багатьох дослідженнях греків та українців. Здавалося б, тема майже вичерпана. Та сторінки нової книги відають і просвіщають читачів про значний взаємовплив еллінської та української культур через кулінарні традиції. Зокрема через історію, технологію вирощування, переробку звичного для багатьох огірка. Адже саме греки зробили вирощений на українських землях огірок знаменитим на весь світ Такий підхід дослідниці зробили вперше. І за це заслуговують на окрему вдячність як від гурманів кулінарного мистецтва за взаємовплив культур двох народів через кухню, так і від краєзнавців та дослідників рідного краю, які «з апетитом хрумкали» цікаві факти його незвіданих сторінок.Візьмемо розділ «Космос починався з огіркового промислу». Він розпочинається тим, що торгівля квашеними та засоленими огірками стала бізнесом ніжинської купецької родини Москаленків. Так-так, саме тієї родини, яку вже у ХХ столітті прославив на весь світ творець космічної техніки, академік Сергій Корольов. Представниця цієї родини, донька Сергія Павловича докторка медичних наук Наталія Корольова у спогадах розповіла, що через прабабусю Марію Матвіївну, яка вийшла заміж за купця другої гільдії Миколу Яковича Москаленка, в їхню родину влилася грецька кров. А однією з найцікавіших справ заповзятливих греків можна вважати соління огірків. Ось греки й виростили на ніжинській землі новий сорт цього овочу. Більше того: вони й вигадали новий спосіб його консервування. І передавали його з покоління в покоління. Неперевершеному, загальновизнаному смаку цих огірків сприяла й ніжинська вода, що містила особливі солі. Полкове місто Гетьманщини вже тоді славилося на всю імперію і далеко за її межами своїми соліннями знаменитих «ніжинських огірочків». Цей промисел набув тут популярності здавна. Якщо в багатьох випадках нібито «достовірні історичні епізоди» про приїзд цариць, імператорів в той чи інший закуток України після ретельних досліджень науковців виявлялися вигадкою, фантазією, то авторки книги цього разу посилаються на підтверджені факти. Насамперед на той, що початок розвитку засолювального промислу огірків на території Ніжина покладено 1788 року приватною фірмою «Дмитренко-Коломак». Коли ж Катерина П їхала в Крим, її дорога пролягла через Ніжин і там місцеві купці піднесли їй у подарунок огірки. Вона їх спробувала і затим забажала, аби до її столу обов*язково подавали цей овоч.

Правдивим є й той факт, що Марія Матвіївна під час однієї з поїздок у столицю імперії передала зразки солінь одному з князів і він обіцяв їх передати на кухню імператора Миколи П і родина майбутнього конструктора космічних кораблів вже сподівалася на ярлику «Соління Москаленків» додати «постачальника двору його імператорської величності». Автори книги зауважують, що поки що не вдалося знайти архівних підтверджень про такі поставки. Але не вірити розповідям авторитетній і поважній, дбайливій господині і підприємливій бабусі Сергія Павловича у них нема підстав.  

А ось Москва вперше дізналася про таку ніжинську смакоту аж 1879 року. Тоді на місцевому ринку ніжинські «бізнесмени» продали сто діжок солоних огірків зі своїх країв. Ще через два десятиліття у найвіддаленіші куточки імперії відправили сто вагонів цього продукту. Ніжинськими огірками вже стали хрумкотіти у Варшаві, Ризі, Ялті, Владивостоку. А вже 1902 року їх обожнювали гурмани Копенгагена, Берліна, Парижа, Стокгольма. Напередодні Першої світової війни в Ніжині огірки солили й квасили аж 22 фірми. Лідерство забезпечували   «Голдіни», «Москаленки», «Коломак». 1913 року вони відправили на експорт 500 вагонів солоних огірків.

Як бачимо, серед найпотужніших фірм огіркового промислу автори знову називають компанію Москаленків. Згадана вище представниця цього роду Марія Матвіївна активно взялася за розвиток овочевого промислу. За її ініціативою, родина навіть продала будинок і придбала садибу поближче до центру міста. І ось в цьому дворі невзабарі вже лежали гори діжечок, сюди під*їжджали підводи з огірками, ягодами та фруктами. У серпні, коли масово дозрівали огірки, економка родини йшла на базар і там возами купувала огірки тільки певного розміру – «полугодинку», тобто дуже маленькі. Нині їх величають «пікулями» та «корнішонами». І кипіла день і ніч робота.

Марія Матвіївна майже не користувалася послугами комівояжерів. Вона особисто їздила до своїх великих замовників. Мала договори на поставку партій засолених огірків у різній тарі – від банок і маленьких барил до великих десятивідерних діжок. Бізнес перервала Перша світова війна. Старші Москаленки розорилися. Довелося продавати дім і в серпні 1914 року Марія Матвіївна, її чоловік, члени родини, серед яких уже був маленький Сергійко – майбутній академік, переїхали до Києва. Але огіркова історія залишилася назавжди в життєписі цієї родини. Як і в історії Ніжина та всієї України.

Автори книги дуже правильно зробили, коли наголосили про продовження славних традицій огіркового промислу в Ніжині і за так званих радянських часів. Люди мають пам*ятати і знати, що створене в 1974 році Ніжинське промислово-аграрне об*єднання консервної промисловості, що об*єднало місцевий консервний завод та два спеціалізовані радгоспи відправляли огіркову продукцію у 56 країн світу. Серед них Велика Британія, Австралія, Бельгія, Голландія, Німеччина, Лівія, Фінляндія, Франція. Авторки книги чомусь не сказали, але вважаю доцільним додати, що й сьогодні мариновані ніжинські огірки, помідори, кабачки та ікру з них, баклажани та ікру з них   можна купити в маркетах Сполучених Штатів Америки, Канади та інших країн.

Та повернемося до книги. Не менш цікаві і повчальні в ній розповіді «Нанюхалися кофію» в кав*ярні грека Стефанова», «Ніжинські греки шанують Кобзаря», «Фея гіркого миндалю», «Посаг від братів Зосимів», «Українська еллінка» тощо. Кожна розповідь не тільки продовжує тему про грецьке коріння багатьох ніжинських родин, а й про їхній внесок для творення власної історії в українському Ніжині і творення історії незалежної України, яку пишуть сьогодні їхні вдячні нащадки.

Недаремно ж автори книги акцентують увагу читачів на візиті в 2008 році до Ніжина президента Греції Каролоса Папуліаса. Тоді він вклонився могилам Анастасія та Миколи Зосимів, а в міській раді виголосив зворушливі слова. «Я дякую українцям, - мовив він, - які триста років тому не побоялися надати притулок моїм предкам-вигнанцям у важкий для них час».

Ще одна особливість книги, що всі розповіді про родини колишніх греків та українців, в жилах яких материнська кров змішалася з грецькою, ніби огірки в бочках та барильцях перетрушені пахучими та корисними спеціями, так і в книзі після кожного розділу подані рецепти соління, квасіння, маринування огірків багатьох кухонь світу. Окремі з кулінарних скарбів навіть переважують історичні й викликають закономірний подив і кличуть до плити зготувати до буденного чи святкового столу «малосольні огірки на білому хлібі», «огірки у виноградному соку», «засолені в огірковій м*якоті», «у гарбузі», «мариновані цукрові», «оцтові» та багато-багато інших смаколиків з поданих рецептів. А скільки слини довелося ковтати, коли читав рецепт однієї з улюблених страв знаменитого Миколи Гоголя «Баранячий бік від Миколи Гоголя». Звісно, до нього смакують ніжинські огірочки, зроблені за будь-яким рецептом. Або ж зготовлена в польових умовах на відкритому вогні «гартаначка», творчий процес приготування з особливим пієтетом розказаний в книзі. А вже до неї малосольний чи свіжий корнішон з грядки сам Всевишній волів долучити.

До слова, автори книги в розділі рецептів від Лариси Мілосової, яка є грекинею в сьомому коліні в родоводі ніжинських греків, ненав*язливо підказують, що першу в історії кулінарну книгу написав грек Архистрат. Було це 330 року до Різдва Христового. Зрозуміло, як і всі національні кухні за три тисячі років грецька теж зазнала суттєвих змін і сама вплинула на кулінарію народів-сусідів. Ось прочитайте подані в книзі рецепти великоднього супу магірци, великодних булок – цурекі, солодкого печива – кулуракі, якими ділиться керівник економічного відділу посольства Греції в Україні Дімітрос Петропулос та його мама Пенелопо Петропуло, і ви побачите певну спорідненість з іншими кухнями Європи, в тому числі й окремих регіонів України. Товариш вище згаданого Дімітріса Петропулоса Костас розповідав авторам книги, що його тато любить готувати огіркову зупу – дуже схожу на нашу солянку збірну. А сам Дімітрос додав, що улюблена страва мешканців ніжинської вулиці Козачої - млинці на кислому молоці, якими його пригостили під час відвідин міста, завжди готувала йому його грецька бабуся. Тільки замість коров*ячого сиру брала овечий. А замість оливкової олії додавала залишки від її вичавлювання – шрот.

Й по сьогодні для греків, як і для українців, дружнє застілля вдома, на природі є важливим актом суспільного життя, що коріниться в національних культурах. Як і в них, так і в нас, таке застілля вирізняється високою якістю інгредієнтів, шанобливим ставленням до приготування і споживання страв. Серед яких чільне місце знаходиться здавалося б звичайному огіркові. Справжню оду якому заслужено склали ніжинські майстрині слова і кулінарного мистецтва. І присвятили вони цю неймовірно цікаву і корисну для широких верств читачів науково-популярну книгу 200-річчю національно-визвольної революції Греції та 20-річчю Ніжинського міського товариства греків імені братів Зосимів.

            Микола ГРИНЬ,

член Національної спілки журналістів України, лауреат міжнародної мистецько-літературної премії імені Пантелеймона Куліша

 

 

 

«ЗІ СЛІЗ ЇЇ

ЗАЙМАЛИСЬ ДІАМАНТИ…»

Роздуми над новою книгою про Марію Заньковецьку

IMG 3052

Надія ОНИЩЕНКО. «З золотого гніздечка Заньковецької. Ніжинські родини в колі видатної актриси».  Ніжин. ПП Лисенко М. М.  2020.
 
 
Про геніальну й знамениту на весь світ актрису Марію Заньковецьку ( справжнє прізвище Адасовська) написано дуже багато.  Від звичайних газетно-журнальних статей на честь дня народження чи дати смерті до поезій, з яких, цілком ймовірно, можна скласти антологію, до монографій, у яких її життя, доля та чин сценічної діяльності розглядаються мало не під мікроскопом. Що стосується віршів, то серед них особливо мені лягла на серце поезія славного  Олександра Олеся. Саме він на тридцятилітній ювілей праці артистки проникливо сказав: 
 
Де йшла вона – там сходили троянди.
Куди дивилася  - зірки.
Зі сліз її займались діаманти,
З зітхань – знімалися чайки.
 
Хто чув її, той чув наш степ 
 Зелений стояв у нашому гаю;
Той розумів наш біль і гнів шалений
І плакав в нашому краю.
 
Що стосується монографій, то про одну з них авторства доктора філологічних наук  С. М. Дуриліна  Надія Онищенко відверто зізнається читачам, що шановний літератор був змушений у ті часи опускати багато її біографічних фактів, «бо не може відкрито посилатися на джерела, на заборонені імена й прізвища репресованих дослідників театру, друзів актриси».
 
  Авторка книги Надія Онищенко кожним рядком дослідження  переконує читача, що увага до життя і творчості Марії Заньковецької, яка в знак подяки і поваги до отчої землі в основу свого сценічного псевдоніму взяла назву рідного села Заньки на Ніжинщині, не випадкова. Ще б пак!  Адже, посилається авторка на спогади представниці родини конструктора Сергія Корольова Наталії Сергіївни, у родині якої зберігали легенду про дружбу з Марією Заньковецькою, вона вже в першому спектаклі грала і співала з таким почуттям, що в самої текли сльози, а зал ридав… А далі, як справедливо підкреслив Олесь, «де йшла вона, там сходили троянди…»
 
 Яких тільки величних епітетів, незвичних,  але справедливих порівнянь ви не надибаєте в прижиттєвих та й посмертних публікаціях про зірку першої величини на театральній сцені. У багатьох випадках безжалісні критики не могли відступитися від справедливості, коли ставили знак рівності між Марією Костянтинівною та італійською  примадонною сцени Елеонорою Дузе, яку в ті давні часи називали найславнішою артисткою світу. Отже, така характеристика стовідсотково стосується й нашої землячки. Очевидно, така оцінка була відома й Голові Центральної Ради УНР, першому президенту Української Народної Республіки Михайлу Грушевському, який назвав Марію Костянтинівну справжньою царицею сцени. Письменник і світової слави драматург Антон Чехов, отой, що неодмінно наголошував про своє народження в українському місті Таганрозі, називав її українською королевою, якої Україна ніколи не забуде. Антон Павлович  збирався спеціально писати для неї п*єси, навіть рідною українською мовою, і цим піднести на небувалі вершини театр Кропивницького, в якому наша землячка найдовше виступала. Хоч для неї і для слави українського театру вже писали Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Тобілевич, Панас Мирний.  
 
Славний композитор Станіслав Людкевич, якого справедливо вважають речником інтелектуалів-патріотів, поетів, письменників, науковців, митців, без творчості яких і стремління до поступу нидіє не тільки національна, але й убожіє загальнолюдська культура, говорив, що найбільших артистів ніхто не звільняв від того, щоб вони  всі свої сили, все своє мистецтво присвятили своїй нації. Звісно, на правому фланзі цієї шеренги митців він бачив Марію Заньковецьку. Бо в період  російського посиленого режиму і українофобства саме вона – найвидатніша українська артистка того часу - була прикладом такого патріотизму й жертовності.
 
Коли читаєш сторінки книги «З золотого гніздечка Заньковецької»,  мимоволі для більш повного змалювання того ганебного періоду в історії російської імперії постають напрочуд цікаві факти, відомі з тих же досліджень істориків, краєзнавців і театрознавців. Так, у 1882 році майбутня найперша народна артистка Української РСР  дебютувала з небувалим успіхом на сцені театру Марка Кропивницького в ролі Наталки Полтавки. А вже у 1886 році Марія Заньковецька гостює з цим же театром у столиці тодішньої імперії Петербурзі. Вистави української трупи двічі  відвідав імператор Олександер Ш з родиною і почетом. Він настільки вражений талановитою грою українки, що не стримував захоплення і пропонує їй місце в імператорському театрі з нечуваним на той час річним «жалованьєм» у сумі 24 тисячі рублів. Але навіть така велетенська сума не спокушає Марію Костянтинівну. Вона оправдовується поганим знанням російської мови та сильним українським акцентом у розмові. Наступного року – шалений успіх на сценах Москви. Своєю грою вона викликає бурю емоцій, ентузіазму та захоплення не лише у масової публіки, але й покоряє серця асів тогочасного бомонду російської інтелігенції. А серед них – Лев Толстой, Іван Павлов та митці українського походження Ілля Рєпін та згадуваний уже Антон Чехов.
 
Їй знову звучать запрошення перейти на російську сцену. Платня – астрономічна. Цього разу від професіоналів театрального світу  Олександера Суворіна і Федора Корша. Перший з них – справжній україножер, який робив такі пропозиції з неприхованою демонічною злобою та презирством на устах.  Інший  - власник театру - хоч і був лояльнішим до українства, та все ж не заслуговував довіри у артистки, що вже діставала зірки з неба.  І знову від майстрині сцени першої величини прозвучала відмова. А в автобіографії вона згодом напише, що   залишилася на своїй  милій, хоч тоді ще зовсім убогій  - і репертуаром, і становищем, і ставленням  до неї державної влади – українській сцені. Спіймавши облизня від артистки,  той же Суворін після гастролей трупи українського театру особисто писав про українку Марію Заньковецьку у реакційному «Новому Врємєні», що ось де справжній талант, ось де справжнє акторське мистецтво. «Я одветро кажу, - зізнається Суворін, - іншої такої акторки я не бачив…». 
 
І вже в 1898 році Заньковецька бере участь і виступає на першому Всеросійському з*їзді театральних діячів з доповіддю про тяжке становище українського театру як результат тиску і цензури, яка забороняла вистави про історичне минуле українського народу та про суспільно-економічні проблеми українського селянства, життя якого їй близьке і зрозуміле, адже й батька у вже згаданих рідних Заньках спіткала доля розореного дідича. Цілком ймовірно, що ці слова, інші її дії зі створення в Харкові українського театру з народним репертуаром, близьким і зрозумілим  народним масам, рідний їм  своєю мовою, дали підстави  генералу російських військ Муравйову в січні 1919 року на мітингу в Києві  із нагоди знищення студентської оборони Києва під Крутами заявити про те, якби вони в свій час  повісили Кропивницького, Заньковецьку, Садовського і Саксаганського, то про ніякий би націоналізм  не було б тоді й мови… Ця думка імперського сатрапа співзвучна з словами із карної справи співачки Марії Феофанівни Шекун-Коломійченко, з родиною якої дружила Марія Костянтинівна, розстріляної в 1938 році. Надія Онищенко вперше оприлюднює слова протоколу допиту, де Заньковецьку називають  «личностью, объединящей весь контрреволюционный элемент города Киева». 
 
Як тут не погодитися з думкою автора передмови «Розворушує приспану пам*ять», написаної до книги доктором філологічних наук, професором Миколою Тимошиком,  про те, що ось яку силу мала й сьогодні має «ця дивовижна плеяда корифеїв українського театру, котру найбільше боялися  північні завойовники. І зіркою  першої величини в ній була наша видатна землячка Марія Заньковецька». Ось і авторка книги ще раз доречно наголошує нинішньому поколінню читачів, якому багато хто намагається витолочити національну пам*ять, що «Марія завжди була  українською актрисою й українською громадянкою. І саме тому вона  відмовилася перейти на російську сцену. Її талант був винятково національним, і це визнавали і Симон Петлюра, і Костянтин Станіславський, і Петро Чайковський, і Антон Чехов…  
 
  Авторка досить доречно тут цитує слова  Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри  і найбільш шанованого  театрала  Костянтина Станіславського, які наголошували про могутній талант Марії Заньковецької, який би зробив честь  найкращій європейській сцені»». «Талант винятковий, свій, національний. Я б сказав -  істинно-народний». І таїна цієї народності  починалася в рідному селі, з уважного спостереження за життям і побутом сільських жінок. Так поступово, але впевнено, пише авторка, харизма Заньковецької  наповнювала  високим змістом провінційне існування оцих жіночок. Наповнювала так, що зоря Заньковецької не згасає до цього часу і ще довго світитиме дороговказом для майбутніх поколінь прихильників Богині Мельпомени.
Їй пощастило  реалізуватися в ХІХ столітті, коли вкотре вибухнув інстинкт самозбереження нації. У тогочасному українському репертуарі  Заньковецька, підкреслює дослідниця, геніальною грою зуміла поєднати  і Шекспіра, і Гете, і Шіллера, і Островського. Реалізуватися не просто в мистецтві, а саме в українському театрі…  І далі авторка додає: «Заньковецька на сцені  виразила біль  української нації так само геніально, як Шевченко у слові». Прочитали б ці рядки і замислилися над своїми долями і вчинками різноманітні бур*яни з культурного поля держави: лободи, лораки, повалії, всілякі прорашистські «свати» та сотні акторів, які у нинішній важкий час для України зрадили Материзну, бо у їхній творчості принципами популярності є «какая разница» та «бабло не пахне…»   
 
      Витонченість фігури, незвичайна українська врода, обдарована Всевишнім чудовим драматичним сопрано, прекрасна дикція, тонка інтуїція, швидка спостережливість, вроджена особиста шляхетність, почуття міри – це далеко не повний перелік чеснот і принад справжньої майстрині сцени, про які йде мова в книзі Надії Онищенко. Саме це поставило її на перше місце не тільки серед корифеїв українського театру, але й зрівняли Заньковецьку  із зірками світової слави. Про це переконливо розповідає у наступних розділах й Надія Онищенко.  Як і в попередніх, у них авторка репрезентує хронологічно і фактологічно об*ємний масив новітніх, в тому числі архівних матеріалів. 
 
Хоч скажу відверто, коли вперше береш до рук цю книгу, закрадається сумнів: що нового і незвіданого може сказати після таких оцінок авторка книги із провінціального хай і глибоко-патріотичного і шляхетного Ніжина. На щастя, це не так.  Коли ж перечитаєш «З золотого гніздечка  Заньковецької», то такі вагання й підозри розвіюються, мов ранковий туман над сивим Остром, тиха течія якого розділює ніжне місто майже навпіл. Бо членкиня Національної спілки журналістів України, редакторка і упорядниця науково-популярних і літературно-художніх видань  «Євреї в Ніжині», «Як це було…», «Сила душі», авторка численних публікацій на краєзнавчу тематику про греків і поляків у Ніжині, директорка Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя та редакторка науково-популярного журналу «Наш український дім»   Надія Онищенко пішла не традиційним шляхом оповідачки і не нанизувала відомі чи призабуті епізоди або ж сторінки життя славної майстрині сцени на один стрижень. 
 
  Помітно, що вона навіть уникала їх коментування чи фантазування для масового читача, який і сьогодні закоханий у творчість Марії Костянтинівни і, можливо б, пробачив би такий гріх авторці. Але вона – досвідчена журналістка, зацікавлена краєзнавиця, невтомна і скрупульозна дослідниця – обрала інший шлях донесення до читача правдивого слова про талановиту землячку. Просвітянка з різноманітних джерел по рисочці, по комі, по словечку видобувала, збирала і по краплині підіймала на поверхню нові вкрай цікаві і напрочуд важливі для науки і правдивого зображення про життя і сценічну діяльність відомості про міжнародно визнану  славну актрису. З кожної цієї зернини-краплини вона шліфувала справжні діаманти-брильянти і огранювала їх у золоту оправу. Більше того: вона зробила до назви книги інтригуючий підзаголовок «Ніжинські родини в колі видатної актриси». І вже цим переконливо показує, що Онищенкобачення про такий своєрідний шлях опису життєвого і творчого шляху Заньковецької має повне право на життя і цим спонукає читача до прочитання й аналізу нарисів. Бо саме через названі родини і, вірю, що до них згодом доєднаються й нові
 
прізвища, не переривалася і до сьогодні живе славна театрально-культурна традиція Ніжина. І вона невіддільна від усієї України.  
До слова сказати, у буремні і економічно зневажені дев*яності роки тепер уже минулого століття Надії Петрівні випало працювати в Ніжинському краєзнавчому музеї. Саме тоді, зізнається вона читачеві, розпочала досліджувати  ніжинське коло Марії Заньковецької.  Ще були живі онуки аматорів сцени, чиї імена були видрукувані на афішах поряд з   іменем видатної актриси за 1912 – 1920 роки ХХ століття. Коли вона розклала на столі зібрані фото, архівні документи,  спогади, відчула  містичний страх. Про цих, давно померлих чи закатованих в сталінських застінках людей дізнавалася таке, про що люди не здогадувалися. Тоді ж  постало нестримне бажання проаналізувати ту епоху, сказати людям правду. Ось так і народжувалася ця книга. Поруч з геніальною майстринею сцени,  доброї душі людини постали й інші герої, яких назвати другорядними навіть язик не повертається.
 
  Зокрема,  талановиті і патріотичні ніжинські  родини, а разом з ними маловідомі або й зовсім незнані сторінки наших загалом сторінок ніжинської, а відтак, за словами Миколи Тимошика, і загальнонаціональної історії зі чітко окресленою темою – Марія Заньковецька в колі талановитих і патріотичних родин. Услід за автором передмови хочу повторити: що ми, сучасне покоління українців та й попереднє,  могло знати про, скажімо, Москвичових, Булиг, Малиш-Федорців, Грудин, Левченків, Сіриків, Проценків, Коломийченків, Лучицьких, Назарових, Богомольців? Це перший десяток звичайних і водночас незвичайних ніжинських родин, по долях яких так безпощадно, грубо і згубно пройшовся бульдозер комуно-більшовицьких репресій. Під ним були розчавлені талановиті, патріотичні особистості, яких доля звела з Марією Костянтинівною Заньковецькою, і про що майстерно, цікаво, детально вперше в сучасній науковій публіцистиці розповідає Надія Онищенко. Вона  з непідробленим жалем, скорботою, яка викликає непрохану сльозу, відає читачу, як в період того спілкування вони брали від палкої прихильниці богинь Талії й Мельпомени в тих жахливих умовах імперської сваволі уроки людинолюбства, правдолюбства і україноцентризму або ж, навпаки, давали майстрині сцени  духовну поживу. Бо ж саме в цих та інших «гніздечках» родин, садиб, де їхні господарі боролися за українізацію суспільства, де культивували патріотизм, доброту, мужність, шляхетність, де шанували звичаї й традиції предків, де добровільно запрягалися в ярмо громадської роботи для матері-України, треба шукати глибокі джерела творчості знаменитої артистки, ключі її неперевершеного таланту.    
 
Не менш важливим внеском Надії Онищенко у відновлення справедливості щодо сценічного життя Марії Костянтинівни є повний розгром тези окремих недоброзичливців чи заздрісників таланту актриси, які просували наратив про те, що при всім величезнім таланті Заньковецька носила в собі страшного хробака: була заздрісна й не допускала поруч себе  конкуренції інших талантів. Це повний маразм та нісенітниця. Авторка книги  переконливо про це розповідає в нарисах. В одному з них «Ім*я як реліквія» вона наводить вислів Марії Костянтинівни, яка свого учня і театрального послідовника Бориса Романицького  називає  «орлятком» з «мого золотого гніздечка». У нарисі про Оксану Булигу авторка цитує її слова із спогадів. Бо у пам*яті навіки відклався епізод, коли Марія Костянтинівна після  зіграння Оксаною першої ролі  Мелашки в «Наймичці» подала їй руку і мовила, що в неї талант, який треба розвивати і працювати над собою. А через два роки  Марія Костянтинівна  запропонувала їй же,  Оксані Булизі, разом репетирувати  «Лимарівну». Ту саму п*єсу, яку написав спеціально для Заньковецької Панас Мирний. 
 
 А ось рядки з нарису про ролі і долі однієї театральної династії «Лучицькі. Талан». Для них, як і для самої Марії Заньковецької та багатьох інших театральних ніжинських родин, театр  був справжнім храмом.  Після вистави «Наймички» Тобілевича  публіка винагородила новачка Лучицького-Оршанова гучним ревом овацій. А Марія Костянтинівна  обсипала молодого партнера  поцілунками і сказала його батькові, що його син буде чудовим актором. Пророцтво великої актриси дійсно збулося. Про якого хробака може бути тут мова. Рекомендував би тут також ознайомитися та усвідомити й  введені в науковий та сценічний простір архівні раритети-спогади із цього ж нарису, які читаєш з душевним трепетом і хвилюванням. Та чи й можна інакше? Адже  представниця цієї акторської  династії  Анжеліна Болеславівна  Лучицька без тіні сумніву говорить, що її театральною вчителькою була  «сама Марія Костянтинівна». Як реліквію пані Анжеліна зберігала особисті речі Заньковецької: сценічні костюми, прикраси, які передала в Ніжинський краєзнавчий музей. Інша ж представниця цього роду Катерина на українській сцені  майстерно продовжила типологію інтелігентності  Марії Заньковецької.
 
Згадуваний вже автор напутнього слова професор Микола Тимошик наголошував, що «низка чи  не вперше оприлюднених фактів і епізодів заслуговує  на окремі дослідження.  І це дає сподівання, що авторка не залишить порушену важливу тему й порадує читача новими результатами своїх невтомних і таких потрібних  у нинішній, поки що, на превеликий жаль, не Українській Україні, розшуків». Побажаймо ж їй успіхів на цьому нелегкому шляху і підставимо плече дослідниці. І першим внеском у цю справу є мій аналіз підшивок газети «Свобода» української громади в Америці, де відшукав ряд цікавих досліджень про життя і геніальну творчість нашої славної   землячки, яка де не йшла, там сходили троянди та із сліз якої, за словами Олександра Олеся, займалися діаманти творчості і шани людей. 
  
Микола ГРИНЬ,
член Національної спілки журналістів України, лауреат міжнародної мистецько-літературної премії імені Пантелеймона Куліша

 

 «Я ВСІХ ЛЮБЛЮ –

НА ЗЕМЛІ, У РАЮ Й ЗА КРАЄМ…»

Цей сповідальний рядок з нової книги Наталки Фурси «Без сорочки» є потужним стрижнем, на який лірична героїня «знімає душу із хреста», бо «має гріх простий - хоче жити», тому «просить непам*яті в доброго Бога» й кається майбутньому та з оголеним нервом молиться перед Творцем і читачами, щоб виконати «Господній завіт – відстраждати за всіх про всіх», аби «не забули віки про Красу і Сад» та й надалі «сходив ранок паскою…»

ФУРСА Наталка. Без сорочки. Лірика / К.: Саміткнига, 2022. – 144 с.

Фурса

Не беруся, як колись писав мій знаменитий земляк Павло Тичина «за всіх сказати і за всіх переболіти». Але зізнаюся, що останні два роки після блаженного читання-осмислення поетичної збірки напрочуд талановитої поетки, члена Національної спілки письменників України та асоціації українських письменників Наталки Фурси «…ані вирію… ані скиту» були для мене творчою каторгою. Душа не мала спокою через відсутність на вітчизняних теренах мудрих поетичних слів та книг, які б освіжили душу і повели до невичерпного джерела, з якого можна втамувати духовну спрагу навіть у спекотний день і які б освіжили та очистили організм від мулу і бруду. Отого джерела, про яке розповідає лірична героїня Наталки Фурси, «що й у льодах не мерзне. / Отого, з якого п*ють сонця – денне і нічне…» Якщо вже й не до джерела з щирими думками, таїною божественного віршотворення, то хоча б до її криниці, в якій «утопиться і гора» і в якій «крижана свята вода – змивати сірість і тумани…». Минулі два роки - то просто змарнований період у чеканні Слова.

Я прошу поетів, які вважають, що вони міцно тримають за бороду самого Бога, не ображатися за таку мою категоричність, але… Але ж і солом*яного коня можна назвати крилатим Пегасом. Чого доброго, він і до Парнасу вершника донесе. Так, за ці два роки видавництва на прилавки висипали не одну сотню книг поезії. Звісно, всі їх не міг прочитати, а ті, проштудійовані, не залишили відповідного враження, не спонукали «мовчати в грозу і молитись в тишу», та й майбутньому каятися, як це робить лірична героїня Наталки Фурси в новій збірці поезій. Врешті б стали приводом чи спонукою до чистої сповіді перед Всевишнім і людьми, або ж змусили піднятися, вибачте, до космічних висот чи ж дістатися дна в найглибших океанах творчості вишуканим словом, мудрою думкою, образністю, колоритністю сказаного та іншими чеснотами поетичних рядків, які покликані будоражити звичайного читача. І як тут не згадати слова Петра Лота із «Сповіді сльозою». Він зауважив: щоб хоч якась дещиця вогню передалася читачеві, треба горіти самому. Дев*яносто відсотків сучасної літератури написано з крижаним філологічним спокоєм…

         Після попередньої збірки я, як і окремі читачі, чомусь боявся, що авторка - ця невтомна бджілка-трудівниця, загубиться поміж скитом і вирієм. Вона й сама у новій книзі підтвердила мою боязнь, бо зізналася про період, коли «у мовчання загорнула душу…». І їй «не хочеться ні вмерти, ні воскреснути, / ні вічно жити…», а «…хочеться розсіятися, як по снігу мак, / і років сім – між Отчими і пророчими – мовчати і мовчати…» На щастя, в соціальних мережах пані Наталка вряди-годи розпочала виставляти на суд людський свій виплеканий у творчих муках врожай з поетичних Садів Господніх. Це був рятівний ковток свіжого повітря. І я розпочав чекати або ж на «Глибоку гору», або ж на «Тернову кісточку», які вона й пообіцяла читачам. Та несподівано з*явилася «Без сорочки», лірика якої блискуче і яскраво засвідчила про підкорення нею нової вершини поетичного Олімпу. І тут підтримую думку поетеси, що в цьому саду «аж сяє зерням визрілий налив…/ Примружуються сизі очі слив…», а дозрілий урожай в Саду «червоніє так яро, що очі сльозяться й у Бога…» Бо в книзі авторка зібрала такий досконалий творчий доробок, у віршах якого лірична героїня запевняє, що «змінить навіть наголос я не можу…»

Крім соціальних мереж, ще й дяка Головному редакторові «Української літературної газети» Михайлові Сидоржевському, який на фініші минулого року віддав значну частину газетної площі для знайомства з вибраними поезіями із нової збірки лірики Наталки В*ячеславівни «Без сорочки». Якщо згадати, що в цьому ж тижневику два роки тому теж не пошкодували значної площі для ознайомлення читачів з віршами Наталки Фурси з попередньої книги «…ані вирію …ані скиту», то це робить особливу честь і редактору, і всьому колективу літературного часопису. І тепер помолимося Всевишньому за Його ласку: збірка поезій «Без сорочки» тільки-но вийшла з друку у столичному видавництві «Саміткнига».

         Наталка Фурса, родове коріння якої глибоко сягає древньої Чернігівщини, а жити і творити останні десятиріччя їй доводиться в не менш благодатному творчому полтавському краї, – не новачок на літературній ниві України. У неї за плечами не тільки престижний факультет журналістики Шевченківського університету, а й робота за спеціальністю у багатьох газетах, редактором у видавництвах. Вона є автором тепер уже восьми поетичних збірок та книги малої прози. Всі вони знайшли широкий резонанс і визнання у читачів. Як дитина з*являється на світ Божий із радісним криком, так і Наталка Фурса ступила ще в 1993 році на літературну дорогу з книгою поезій з колоритною і претензійною назвою «Окрик». Цей голос настільки був потужним, неповторним і дзвінким, що він ошелешив багатьох тих, хто нібито міцно тримав перо. Навіть після поверхового знайомства з цією книгою окремі «тузи Парнасу», інколи з «крапленими картами в рукаві» підсвідомо відчули, що віднині за тепле місце під поетичним сонцем доведеться боротися і запам*ятати її попередження: «Не шукай броду в чорних водах…» як це вона знову зробила в найсвіжішій збірці поезії.

         За «Окриком» читацькі серця зігрівали інші збірки. З не менш претензійними і метафоричними назвами. Шанувальники і знавці її творчості підтвердять, як схрещувалися списи навколо назви збірки «Страсті по Страті». А яким підпарканним, вибачте за прямоту, «скавучанням» дехто «нагороджував» назву збірки з гостросюжетними та з оголеними нервами оповіданнями «Зінське щеня», яка вмить стала бібліографічною рідкістю. Тут хіба що можна порівняти із схожою принциповою боротьбою Валентини Мастєрової з Чернігівщини за збереження назви її роману «Суча дочка», почитати який і донині записуються в бібліотеках у чергу. Та і назва попередньої збірки глибокої філософсько-психологічної поезії «… ані вирію … ані скиту», в окремих з яких Наталка Фурса порушила певні закам*янілі норми граматики, стали приводом одним для радості і щирих вітань, а іншим – ледь не кісткою в горлі для зловтіхи…

         У відгуку на згадану вище збірку поезій я назвав пані Наталку «яскравою квіткою у вінку слова української поезії». Думав, переборщив з такою оцінкою. На щастя, читачі і прихильники схвально підтримали мою позицію. І якщо на здобуття найвищої державної відзнаки колеги (бо всі ж класики?!) соромляться висувати її кандидатуру, то за цей час її багатогранна творчість відзначена міжнародною мистецько-літературною премією імені Пантелеймона Куліша та всеукраїнською премією імені Анатолія Криловця. А на організованому Укрінформом міжнародному конкурсі «Поетична доба - 2021», в якому були представлені 435 добірок авторів з різних країн світу, букетик лірики з трьох віршів (а саме такі були умови конкурсу) Наталки Фурси «Без сорочки» заслужено відзначений найвищою нагородою. Ця добірка «святої трійці», бо «вже крізь саду чорну крону / у шибку стукав срібний перст», й справді стала своєрідним перстом Божим на створення нової збірки, в якій зболені і вистраждані думки й помисли, як вона сповідається в «Безсонному триптиху», «з утіхою, що породила сум, / із волею, що зрощує неволю, / чи з гнітом, що звільняє душу голу / і відкриває очі на красу…», стали, за її ж словами, «голим нервом», лейтмотивом, головною квінтесенцією й могутнім стрижнем однойменної збірки.

         Як це банально і шаблонно не звучатиме, все ж скажу, що у збірці, яка ще пахне свіжою друкарською фарбою, одним тугим перевеслом із багатооб*ємним значенням «Лірика» майстриня слова перев*язала у вагомий сніп майже 120 різнопланових поезій. Як зазначила в анотації редакторка книги Світлана Луцкова, «восьма поетична збірка знаної в Україні та поза її межами письменниці Наталки Фурси – книга-одкровення, книга-ризик, книга – оголений нерв. Її автор та наша безжальна, гонорова епоха залишаються сам на сам у класичному поєдинку творчої особистості та життєвих обставин. Вони розмовляють, сперечаються, борються у ніколи й нічим не збагненному просторі Слова, де пустеля відчаю межує із родючим чорноземом поетичного безсмертя». Сама ж поетеса думку ліричної героїні про попередній підсумок своєї натхненої роботи на творчій ниві після того, як «ніч вижне серпиком молодика» висловлює словами: «Снопи важкі в скиртах ростуть, як гори, а ти собі простелюєш поля…» Нагадаю, що в попередній збірці авторка і себе, і читачів будоражила запитально-риторичним: «Чи втішить жнивами насіння свого сівача? Чи вродить воно?» Дякувати Богові – уродило щедро! І це ще одне підтвердження думки пані Наталки, яка недавно сказала: «Шлях до книги – довгенький шлях. І це шлях вишколу духовного і художнього». Всім би письменникам так жити й діяти!

         Як і попередні книги авторки, ця теж має свої особливості. Відзначу найпершу, що відразу кидається у вічі. Лише два диптихи, один триптих та одна поезія мають заголовки. У решті поезій вони відсутні. «А навіщо кожне телятко припинати до кілочка?» - відчуваю можливу відповідь авторки. І погоджуся, бо часто-густо отой «кілочок»- заголовочок і справді відволікає думку читача або ж спрямовує її в уже чітко визначене автором русло. І читач свідомо чи ні потрапляє під вплив автора, позбавляється можливості мислити, думати, фантазувати, аналізувати, сперечатися, робити висновок. А саме такими активними хоче бачити своїх читачів Наталка Фурса. Іншими словами, вона шукає читача, який би проторував той шлях перетворень ліричної героїні попередньої збірки, коли жінка-комаха, що колупається в землі, переродилася в жінку-птаху, яка, мов ангели крилаті, летіли б у височінь вирію.

Підтвердження цьому є той факт, що вона ж навіть тривожну і промовисту метафору назви книги «Без сорочки», вибачте, не розжовує в жодному вірші, ще й акцентує нашу увагу на цьому: «Немає тлумачів – і слава Богу!» Хоч цей напрочуд важливий елемент життя і побуту, який став у книзі яскравим метафоричним образом, згадується в різній інтерпретації два десятки разів. Звісно, самовільно виникає запитання: «А як же жити без елементарного одягу, навіть без звичної сорочки, хоч і в ній «на дві руки один рукав», а зимові вітри й морози (ці катюги) «стинають найпершими голови голомозі…» Та й сама авторка розуміє і говорить нам, що «під довгим подолом прози», тобто сорочки, і в неї «нишкнуть, як діти, вірші…»

         Образ сорочки, яку «шовком шили і золотом рубили», присутній в багатьох літературах світу. Перегорнемо сторінки давнього ірландського епосу. В одній із саг іде мова про розшиту золотом і сріблом вишукану пурпурну сорочку провидця Філіда, який створював сакральні поетичні тексти. Тепер згадаймо народні джерела нашої Материзни. Зокрема, вишиванку, в якій ходив Іванко. Ці неймовірно красиві сорочки, які «з вечора тривожного аж до ранку» гаптували червоними і чорними, а згодом і різнобарвними нитками для своїх милих-чорнобривих, з сивої давнини присутні в українському фольклорі, народних піснях, поезії й прозі. Сорочка для українців – це архетип Матері, це - матриця духовності, вірності, кохання. Сорочка – один з найголовніших оберегів наших пращурів. Таким вона залишається й донині. Вона є сакральним, священним захисним одягом, який з подарованої ненькою «рожевої, як мрія, льолі» став згодом кольчугою, а тепер «броніком» від ворожої кулі чи осколка, в якому наші солдатики на фронті навіть вночі сплять. Бере ж сорочка початок від шматка домотканого полотна для крижма немовляті під час таїни хрещення і символічно завершується відрізом білого савану під час чину похорону. І там, і там на цьому одязі діяв сам Творець. Отож правду твердять, що протягом всього життя сорочка концентрує навколо себе особливий енергетичний контур, потужну ауру захисту з сорока божественними енергіями, які гармонізуються з тілом людини. Не зраджує цій думці й пані Наталка. Вона промовисто і з неприхованою гордістю заявляє, що «оця вишивана сорочка / захистить хрестами усіма…»  

         З усної народної творчості образ сорочки плавно перейшов до майстрів поетичного і прозового слова. Вони писали про тих, хто народився в сорочці, і тих, у кого «в поту сорочка», хто залишився в одній сорочці. А ось Володимир Самійленко ще століття тому іронічно писав, що в тогочасних судах навіть невинного залишать «без сорочки». Леонід Талалай навіть волю у безмежжі світу уявляв як «сорочку гамівну». До речі, таку промовисту метафору використовує й Наталка Фурса. Вона нагадує «дорогій крижині», що зима є для неї «сорочка гамівна» бо й її «зігріє тільки весна». Так, гамівна сорочка є жорстким, я б навіть сказав жорстоким образом для ліричної поезії. Але така правда життя й Природи, створеної вишньою силою.

         До слова, згаданий Леонід Талалай прозорливо твердив, що «за вірність перу, народившись в сорочці, без сорочки помру…» Прикро, але така жахлива перспектива знову майорить перед сучасними літераторами, які залишаються вірними правдивому, а не кон*юнктурному служінні слову, коли  в голові багатьох продажних «златословів» «думка, що не зв*яже й пари слів докупи…» Адже вони вже забули про гідні їхній творчості гонорари, а значну частину часу змушені не писати-творити, а жебракувати, аби назбирати грошей на випуск власної книги. Ось і лірична героїня пані Наталки не приховує, «коли всі слова зникають», беру «лопату, сапку, граблі, мітлу / і мандрую на грядку, у сад чи гребти подвір*я…» і повертається звідти «втомлена і свята - бо труди були праведні…» Хоч тема матеріального благополуччя наших письменників й напрочуд болюча, та повернемося до творчості Наталки Фурси. Згадаймо, якщо у збірці «…ані вирію … ані скиту» вона бідкалася-тужила, що в її героїні «на тілі вже тільки й одягу – шар ропи», то тепер вона зробила майже відчайдушний крок і вирішила випустити між люди свою ліричну героїню геть голою.  

         У вбранні, у якому її народила мама, вона постає перед нами в класичній ліричній поезії авторки. З допомогою антитез та протиставлень «Літо прийшло і пішло, як звабливий зайда. / Що принесло, те й забрало – і цвіт, і плід…» авторка далі дякує осені, що та «відпустила зайве/ і научила любити порожній світ…» Але так трапилося, що осінь «навіть снігу для себе не попросила, білу сорочку туману і ту зняла…» Ось і думай, осене: «одягнута ти чи гола?»

         За таким заспівом, поки лірична героїня думає, з новою силою, бентежністю, тривогою вона вже знервовано бідкається і риторично запитує: « - Що ж ти, любовонько, без сорочки? \ Світиш у морок душею білою. \ Ані ниточки, ні торочки / на твоєму святому тілі…» І якщо в попередньому вірші осені «місяць на плечі…кинув шворку сиву», то тепер лірична героїня змушена «світить у морок душею білою…» Як на мене, тут авторка вміло поєднала народну творчість, фольклор з містикою. Адже поруч мають існувати «любовонька без сорочки» і «смертонька з руками порожніми», коли сестронька стежить за переправою через темну річку, аби не «точити із рідної крівцю вічну». Метафоричні образи річки й води тут вміло використовуються авторкою як одвічний рух, є уособленням продовження життя та часу за отією не менш метафоричною переправою, що з*єднує два протилежні береги, і є символом вічного, нетлінного, об*єднання двох періодів життя. З надіями та сподіваннями по самі вінця. А що там кого чекає, лише Всевишній знає. Бо лише Творець відміряє людині цю чашу страждань чи радості, бо лише Йому вона під силу. І лише Він знає, який з подвигів людських Йому миліший. У одному з сонетів героїня й непокоїться, «може, ту чашу повз тебе і пронесе / Бог, шо творив і метелика , і людину, / Бог, що єдиний відає, хто спасен…»

Головне ж, на мій погляд, що авторка стверджує й вірить у продовження життя і ця переправа – лише мить між минулим і майбутнім. До слова, трохи видозмінений образ переправи ми зустрічаємо і в інших поезіях книги. В одній з них вона з допомогою метафоричних образів дозволяє відчути, як «рипить під ногами кладка» що «зветься «осінь». Ця кладка «хитлива, слизька, непевна. / Над нею сльота голосить, / під нею – річка тотемна», а на ній «гойдається звабно хвиля». Та й вода не зникає безслідно, як нікуди не зникає жодна людська доля. Якою б вона не була, від кожної, грішної і праведної, щось залишиться в часі.

         Врешті, четверта строфа, як і всі попередні, теж розпочинається риторичними зверненнями. Спершу до любовоньки, тоді – до смертоньки і сестроньки. Останнє – до матусі «з руками студеними», у якої з болем і відчаєм запитує: «Невже й промінця нема під денами?» І ось містичний мотив досягає свого апогею і завершується архетипом семантичного образу вужаки і проханням ліричної героїні до матері обійняти її «хоч кістьми зеленими». Неоднозначний в смислових відтінках тотемний образ «вужаки», який то зорі на небі поглинає, то журбу наганяє, то на нього покладають надії від біди врятувати не вирішує проблеми. Полісемантичність символіки плазуна, така метафорична стилістика, бентежне незатишшя, демонічний аспект розвитку ситуації, лукавство, поява зеленого кольору – кольору надії, все ж дає можливість читачу, так би мовити, самостійно робити «хід конем» на шахівниці. Але за правилами гри. Тобто, життя.

         Не розставляє всіх крапок над «і» й третій вірш цього циклу з високою духовною насиченістю та філософськими роздумами. З першого ж рядка лірична героїня сміливо заявляє: «Я Його не боюся: Він читає мої думки». А вже в другому рядку героїня робить відступ і заявляє: «Я боюся тебе: ти читаєш мої слова - і пояснюєш часто з точністю до навпаки…» Врешті, героїня просить, щоб за неї заступилися словники, а вона мовчатиме. Але думки, почуття, емоції – все відкрите, адже нема навіть згадуваної раніше шворки сивої. І тому героїня вже стиха шепче: « Під тою одежею я жива…» А слова її всі, «то дзеркала, а мої думки - це ті ж самі слова…» І тому героїня знову замовкає і стверджує: « Ти мене не впіймаєш – Він (тобто Творець Всесвіту) читає мої думки…»

Як на мене, це не просто вірш. Він схожий на молитву, слова якої ллються самі собою із серця, а після цього авторка закладає у підсвідомість читача забути про гординю, бо Господь людям з такою рисою характеру противиться, а ось смиренним дає благодать, і стати разом з нею на сповідь перед Всевишнім і людьми. При цьому поміж рядками поетки, у якої, за словами ліричної героїні, хоч і «душа не лагідна. Та чесна» відчувається потужний жіночий імператив праведності. Та цей імператив висловлюється не формою «Ти винен, й інші думки не мають права на існування!», а зрозумілими наказово-прохальними реченнями: «Ти, головне, пливи, іди, але не стій!». А ще вслухайтеся, як теза про лагідність і чесність перегукується з словами земляка Наталки Фурси знаменитого філософа Григорія Сковороди. Він зауважував: «Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний». Тому лірична героїня й наголошує, що для неї важливі не матеріальні цінності. Вона навіть на годиннику, цьому полісемантичному символу невпинності часу, його швидкоплинності, ламає «стрілки золоті». З одного боку бачимо відмову від матеріального благополуччя, ненаситності, а з іншого - не означає смерть, зупинку життя, бо лірична героїня дасть йому «зелені» стрілки. Отже, не варто витрачати час даремно, марно, у суєті суєт. Годинник життя не зупинився, «смертю смерть подолав», рух його маятника вліво – вправо, вправо – вліво, від Добра до Зла і назад, на «розтин чи стик пекла і раю», де «зраджує верх. / Знаджує спід» Та, попри те, що « і в небесах, / і в глибині - / ясно та сліпо…» отой годинник відміряє час у Вічність, туди, де «Господь всіх мирує миром».  

Із поезії в поезію переходить думка пошуку духовних цінностей, високої моралі, моральної чистоти, відданості й любові, не введення в спокусу і прощання провин наших. І лише тоді ти матимеш моральне право сказати собі: «ти – не Авель, але й не Каїн, може, нащадок, чи їхній предок із кущів раю…». Отого Божого Едему, де й «постаріла Єва теж шукає» молодильного яблучка. Її ліричних героїнь приваблюють не золото-срібло в відомій кожному казковій країні Ельдорадо, а висока духовність, витонченість і правдивість слова. І як же тут бути героїні, коли «лишилися тільки недобрі слова – оті, / що отруєні доброю та всеблагою правдою…»? Ось і просить вона: «Мовчіть слова! Хай гомонить трава». А ще запевняє: «багато мені не треба» і разом з тим її непокоїть, бо: «Як багато порожніх слів». І ці слова ти «ворушиш на столі, такі жалькі – мов камінці в сандалях». Із отих окремих камінчиків авторка складає в книзі символічну мозаїку цілісної картини буття, в якій відображає глобальний образ світу, в якому «Бог не рятує нікого із нас - без нас. І світ не рятує нікого… взагалі». Отож, «хай буде так, як є: добро і зло, / зима і літо… світ такий смугастий…»  

         Та що ті камінці всесвіту, коли «гори заступають битий шлях» і «котити треба камінь в небо», бо «може, мріє вкритись він мохами». Врешті, той камінь , який висоту відміряв, храмом ростиме із тіла – в душу. Котити ж в небо не просто, бо воно – не печера, його відкривати ой як важко!» Навіть якщо відкриваєш його все життя. Й одного словесного паролю тут замало, - коментує в соціальних мережах ситуацію авторка. І тому читачу, як і авторці, треба чекати, коли слова, які «розбігаються по кутках... зникають, як пил і тлум, чи ховаються в нірки, як миші, зачувши звіра», чекати, коли ці слова «сходяться до Вечері, як апостоли до Христа, і цілують холодні й голодні мої вуста…» І лише тоді з них поллється справжня поезія. Поезія голосу Бога. Поезія, яка лікує серце й душу. Поезія, словом якої можна причастити свою грішну душу. А саме така й народжується з-під її пера.  

         Щоб звірити свої думки, пошлюся на слова відгуків на творчість пані Наталки у соціальній мережі Фейсбук. Думаю, що зупинюся на найщиріших. Від досить коротких «Хороша, мудра і прониклива поезія», «писано серцем. Тому віриш! Дякую», - пише доктор філології Ніжинського педуніверситету, письменник Олександр Забарний. «Мудрі вірші», - так влучно охарактеризував творчість письменниці літератор Микола Будлянський. «Можна лише одним-двома віршованими рядками висловити дуже багато» , - це думка літературознавця Георгія Бурсова. «Яка поезія! До тремтіння, коли читаєш», - пише Любов Ориняк. Після прочитання віршів Наталки Фурси письменниця з Львівщини Любов Бенедишин не приховує емоцій і зізнається: «Чогось плачу!..» А ось ділиться враженнями Галина Сливка: «Поезія, що послана небом». «Дякую за поезію, сповнену високої життєвої філософії, світлих роздумів про минущість і вічність та про доцільність створеного Творцем земного й небесного. Дай, Боже, пізнати цю доцільність в гармонії їхнього поєднання, - таку думку висловила Тамара Івусь.

         На минулорічній зустрічі в Укрінформі, на якій вшановували Наталку Фурсу як переможницю поетичного конкурсу та презентували її збірку «…ані вирію, …ані скиту», відомий літературний критик, головний редактор журналу «Всесвіт» Дмитро Дроздовський відзначив квінтесенцію головного в творчості Наталки Фурси: відкритість, оголеність її поезії. Він також наголосив на досконалості і мудрості віршів, підкресливши поетичну силу, метафоричність, інноваційність, спокій незглибимого, мудрого розуміння плинності і вічності світу. Велика радість, що в цьому часі є такі справжні, екзистенційно наснажені, могутні голоси, яким є голос Наталки Фурси. Ця поезія досконала в кожному образі, метафорі, рядку, метрикою, фонікою.

         Відгуки й висловлені позитивні емоції читачів, літературознавців можна продовжувати. Я ж переключу увагу на початок книги лірики. Вона розпочинається не шестирядним секстетом, в якому високовольтним струмом від маківки голови до п*ят пронизує діалог з розпачливим зойком мами-горлиці та її дитини: « - Одягайся, дитинко, бо ж холодно, бо ж зима…/ - А у мене ні шубки, ні чобіток нема…» Задушевним заспівом до книги могли б стати емоційні, з нотками ідилічності, сповідальності, молитовності та й елегійності сонети. Їх у книзі кілька десятків і вони, хай знову вибачить мене її земляк Григорій Сковорода, гідні бути в його «саду божественних пісень». Натомість збірка розпочинається складними для написання трьома восьмирядковими строфами. Щоб привернути увагу читача до переживань і неспокою ліричної героїні, вже в першому рядку першої строфи авторка вдається до колористичної опозиції «темне – світле». Тобто, ніхто з нас не зможе порушити закони Творця, коли після ночі, якою б вона не була, обов*язково настане день, як після весни – літо. І підсилює це порівняльною метафорою: «Я давно уже не квітка / і не дівчинка-струна…».

Як і належить октоверсу, поетка вміло і майстерно використовує багатоваріантність римування, що надає поезії особливого шарму. Після висловленої чи то образи, чи занепокоєння, що «не мене носив по житу ти на конику гріха» (це по тому житу, за яким прірва в житті, бо вже й сорочка порвана), вона навіть сумнівається у доцільності побачення з читачем: «Сам Господь не знає, нащо / ми зустрілися отут» і риторично запитує: «ласка це чи кара Божа – знову впасти у весну?». Як і згадана вище «постаріла Єва» з допомогою молодильного яблучка прагне повернутися до весни, так і лірична героїня цієї поезії мріє не про осінь чи зиму, а про пору, що символізує молодість, розквіт. «Бо ж для когось ця черешня / так розхристано цвіте…» І хоч у поезії прямо-таки пульсують ліричні мотиви авторка насторожує нас фразою: «вже не дзвінко на шляхах…» А наступні сторінки книги з божественним ставленням до слова ще глибше розшифровують сповідальні, психологічно-філософські мотиви поезії. І «тремтять слова – прийдешні і колишні…» Лірична героїня, серцю якої «незатишно … у грудях моїх … і твоїх…» прагне «з отого чорного плетива вирватись долею – різнобарвною…» і вона розриває «обіймів липку сорочку» і скидає слова, а отой страшний тотемний звір-змій «вивертає… і сорочку, і шкіру…» І настає пора, коли вже «мчить з пітьми /біла орда зими - / жадібна і голодна. А в таку пору «безбожну фальшивить і той, що найбільше люб…»

         Символічні образи, ліричні переживання, сповідальність, християнські мотиви і безмежна віра, що коли «згусне темнота, Бог мені маякне - з Хреста чи із Воза…», оправдане використання міфологем та архетипних образів, сприяють майстрині слова сформувати власну світоглядну концепцію поезії. Про власне образне поетичне мовлення Наталки Фурси, організацію художнього матеріалу, неповторний вид творчості свідчать й особливі і незвичні композиційні лінії, глибока емоційність, потужний психологізм, містичність, що йдуть пліч-о-пліч з міфами і фольклором. Фраземи біблійного походження, індивідуальне естетичне сприйняття світу, ідіоми й фразеологізми, інтонаційне нагнітання або ж послаблення ритміки світосприйняття, повтор присудків – це теж із її творчого арсеналу і скарбниці вмілого віршотворення.

        Використання у творчості, зокрема й у найновішій книзі лірики, потужного арсеналу художніх засобів, відточеність і відшліфованість слова, його делікатність сприяють авторці передати читачам складні почуття своєї ліричної героїні, пристрасну емоційність, напруженість ситуації, де «чорні вени - то вздовж, то криво…», де « заточені морозом леза – у спину, в груди, поміж віч…» І коли відчуваєш, як «серпень ябками дзвенить /повз вуха пролітаючи картеччю» і чуєш, як «кров у серці стугонить», тоді душа волає «усе не так. Я знаю, що не так». І лірична героїня запевняє, що її душа в ситуації, коли «садом пустим» «ходить колючий і волохатий опівнічний звір…Він нетутешній… може… з північних країн…» і в нього «не усмішка, а…змія / блискає жалом – випорскує труту…», то вона «нікуди не втече», хоч і «чорним тілом сіль тече!» Лише «злізь із плечей, час «Ч»… Разом з цим вона, як клятву, промовляє: «я не сяду на камінь – чекати трупів», «лиш сорочку лишіте…/ Втім, я можу й без неї». Досягнути результату високого авторитету у поєднанні поетичного ліричного й патріотичного слова авторці допомагають риторичні запитання, різноманітне римування, особливості ритму оповіді чи мови ліричної героїні. Цей арсенал засобів не нагромаджується із спонтанною механічністю, а підсилює естетичне враження і створює єдине потужне ціле. Приплюсуємо до цього багато інших моментів творчої праці, які у поєднанні з даним Богом талантом дозволяють їй бути тією, яка, як вона не приховує, шукає «щасливу зірочку – у бузку».

         Такою зірочкою є й майстерне володіння мистецтвом кільцевої побудови поезії. Наведу лише окремі з них, у яких переплелися минущість і вічність, земне й небесне, гармонія єднання і боротьби протилежностей та діалектика розвитку, яка не знає крапки і які розкривають свій, неповторний мікрокосмос авторки і її ліричних героїнь. Це особливо помітно у поезіях філософського, психологічного звучання та віршах з Біблійними мотивами. У них з особливим наголосом підкреслюється, що в житті все повторюється, у ньому нема ні альфи, ні омеги і все перебуває в постійному русі – ти тільки не стій! «Мовчи мені, доле, якщо не маєш добрих новин» і «Мовчи мені, доле, я доста маю гарних новин». «Бог сказав: / - Хтось прийде, - і пішов…» та «Бог сказав: / - Хтось прийде…- Й не пішов». «Господи, славно як!» і «Господи, смертно як…», «Ця воля, більше схожа на полон, / ця клітка, що розчахнута, як схрон / скарбів, що вже здаються мертвими…» і опозиційний мотив початку останньої строфи: «Аж поки воля, схожа на полон, / аж поки клітка, що була за схрон, / позбудуться своїх подоб – і збудуться…»

         Хіба це не щастя так широко, вмотивовано, доречно володіти вмінням користуватися яскравими, барвистими, неповторними метафорами. Вони не тільки в назві книги, а в кожній поезії. Та що в поезії? Вони ледь не в кожному рядку. Перерахувати їх всі просто неможливо. Та все ж наведу найбільш, на мій погляд, вдалі, які несуть психологічні та філософські навантаження, які, я б сказав, навіть після першого прочитання стануть «крилаті». А той, хто має крила, той не питає, чи можна літати, а бере їх і літає «над світами чорними…» Отож і лірична героїня авторки високо ширяє там, де «світить зірка голуба».

         Вслухайтеся, як емоційно-лірично і разом з тим напружено звучить початок строфи, в якій лірична героїня прагне «загорнути світ у неба хустку – як росину обійма пелюстку». А ось «серпень шкребе по серцю», бо «ця осінь рясною ризою загорне всіх у спокій», «а стужа скляною голкою пришиє сльозу до тіла…» і дарма, «що душею голою із нього сльоза світилась…» А який треба мати ідеальний зір, щоб помітити, як «босоніж ходить дощ по вікнах, а вітер – шастає в деревах…» і як «промінь хатинці лоскоче шибку». Прожитий у трудах праведних «день, як вистуджена ікона, повертається в небеса» і «гасне сонця важка лампада, згарок променя згас в росі…» А ось «бабусі, втомлені од тиші, провітрюватимуть плітки» й «білизни розпростерті крила гойдатимуть небесну даль». В цій же поезії чуємо й риторичне запитання: «І хто згадає день похмурий, що плакав, як дурне дівча?» Читаєш і бачиш, як «травень мається хворобливо». Всіма фібрами душі відчуваєш як яблунька «бджолами бринить» і якій «благословили цвісти й любити розпашілим тілом світ». «Молодик рогом пробиває мерзлу воду», «мовчать слова, натомлені й убогі, а зорі просівають каламуть – потроху», «кульбаба із бджолою в жовтім оці», «вітер рве за поли древню грушу», «ліниве небо п*є отруту – проціджену через хмарки», «вітер в путах бездоріжжя хребта не хоче прогинать», «сливи… вирлоокі… примружують сизі очі…» Це дуже і дуже не повний перелік образного метафоричного мовлення авторки з цієї книги.

         Щедро користується пані Наталка й пестливими словами, вони викликають ніжність, любов або ж до ліричної героїні, або ж до навколишніх предметів чи явищ. З лагідністю, душевністю, ласкою і теплими почуттями сприймаєш слова «гніздечко», «яблучко» і його скорочений варіант «ябко», «коник», «копитце», «немовлятко», «зірочка», «пташечка», «травинка», «павутинкою», «хвилька», «слізка» тощо.

         Дружить авторка з такою стилістичною фігурою, як градація. При цьому вона вміло використовує її і для підсилення думки або ж послаблення якоїсь якості. Інколи вона й поєднує ці прийоми. Для змалювання картини опалого листя ранньої осені вона градацію поєднує з колористикою і характеризує його, як «пожовкле, руде, багряне, аж сіре і ще зелене…З настанням зими та «обчухрає душу», а тоді «стогнатиме стовбур, свистітиме вітром правда, скрипітимуть снігом дужі, чужі, молоді, байдужі…» А ось іще один приклад градації: «не кошу, не гребу, не палю, / не збираю, не рву, не дбаю…»

До однієї з поезій Наталка Фурса взяла епіграфом рядок з вірша своєї літературної посестри Любові Бенедишин «Ти, головне, пливи». Тема руху, ідея людини, що не стоїть на місці, теж не нова в літературі. Згадаймо, ще в Святому Письмі звучать проникливі слова: «Лазарю, встань і йди!» Пані Наталка з вишуканою майстерністю зуміла не тільки продовжити і динамічно розвинути наказ ліричній героїні своєї посестри, а й внести свої нюанси глибиною думки, прекрасною стилістикою, доречним і вмілим добором фонетичних і синтаксичних прийомів. З допомогою інтонаційного нагнітання вона закликає: «Ти, головне, пливи. / Ти, головне, іди./ Не можеш - тоді повзи, куди уві сні літав… Ти головне – не стій». В іншій поезії лірична героїня відає нам: «рву, реву, засилюю нитку живу, зшиваю». Градацію у ефективному поєднанні з анафорою та іншими стилістичними фігурами спостерігаємо на початку та в середині кожної з п*яти строф посвяти «Моїй Світланці». Спершу вона просить: «Сестро, не видь», далі – «не чуй», «не мов», «не бійсь», «сестро, живи». Врешті, звучить повтор присудків - «Сестро, прости: виджу, чую, кажу, боюсь…»

         В особливому, оригінальному художньому сплаві авторці вдається показати життя з допомогою алітерації. Вслухайтеся, якої специфічної винятковості вдається досягнути поетці у створенні звукового образу з використанням літери «ш». «Бог сказав: - / Хтось прийде, - \ і пішов…» І далі вслухаємося в звуковий ряд: тиші, підошов, шов, шовковою, шуму, шурхіт, заплативши, душу, подушці, пішов».

         Не меншою оригінальністю і вишуканістю відзначається використання анафор. Ось як з їх допомогою вдається описати осінь. У першому рядку авторка вдається до простої констатації факту: «Це просто осінь…» А далі на початку рядків йде її барвиста характеристика: «це просто вітер, це просто хмари, це просто холод, це просто втрати, це просто тіні, це просто голод, це просто голос» і кульмінацією звучать слова, що цей голос «шукає застуджене горло в тиші як розбійник свистом…» А ось щира сповідь після того, як лірична героїня знімає «душу із хреста», бо Він прочитав і те, що ще вона не написала. «І Він сказав: зійди з хреста. Ще дуже рано й дуже мало. / Ще дуже легко – не лукав. / Ще дуже важко – бо на плечі / Ще тисне зайве, а в руках / ще так багато порожнечі. / Ще не Вечеря, і не вечір, - / налий у небо молока».

         Неодноразово в поезіях авторка з допомогою анафор, метафор, інших фігур поетичної мови зображує вікна. Під час дощу воно «так рясно плаче, як живе!», а в іншому сонеті вдивляємося, як «мироточила ікона вікна». Як відомо, вікна є символом відкритості, зв*язку внутрішнього і зовнішнього світів, їх потенційних можливостей. В одній із поезій вона досить ефектно і ефективно поєднала вікно з іншим шанованим в Україні символом вогненної крові, кохання, цариці квітів – трояндою. Читаєш і бачиш батьківську хату, де «це прекрасне вікно, що відчинене настіж у сад…/ і як «ця прекрасна троянда, що робить прекрасною вазу / і святкує життя ув обіймах… ». Та вже початок другої строфи змінює цей мажорний настрій на мінорний, бо «це нещасне вікно, що скрипить і старіє щомить», а «ця нещасна троянда, приречена вмерти раніше, / ніж могла, коли б злива із вітром були ласкавіші…» Як бачимо, знову на авансцені – питання життя і буття, вічності, доброти, ласки, взаємоповаги і шани, моральної чистоти, плинності часу, який панує над всіма нами, а ось над ним нема влади ні в кого.

         Потужного наголосу, як і в попередній збірці, додає ефективне й доречне використання заперечувальної форми висловлення з допомогою часток «не» та «ні». Такий підхід змушує замислитись над змістом поезії, розкрити сюжет, зміст та ідею. «Птах не позичить крил, / риба – гнучких плавців, / Але не діли на два / і не пускай на прах / ні сил своїх, / ні безсиль, / ні хрестиків, ні хребців… / строків не знає світ…» Протилежну роль відіграє використання сполучника «і». З його допомогою поєднуються і в логічному ланцюжку шикуються слова з найрізноманітнішими значеннями і відтінками. «І сонце на оголених дротах, / і сіра дратва дощового вітру, / і гул грози, і сходження гори, \ І сонний шепіт листя у садах… що і Господь не зможе повторити… / Все вперше, все спочатку: і печаль, / що схожа на утіху, і утіха, така сумна, похила, як верба, / і туманець – гіркий, як молочай…/ і видих падолисту… / Усе востаннє: крижмо по воді, / і саван, накрохмалений до хрусту, / і вельон, що і ворог, і рідня…/ і плямки сонця втомлено-руді, / і місяця розгорнута пелюстка…/ і сонце на оголених дротах, / і сіру дратву дощового вітру, /і гул грози, і сходження гори…»

         Книга «Без сорочки» знову стала яскравим підтвердженням майстерного використання авторкою паралелізмів, антитез на зразок «біла вишня – чорна земля», «зло велике – серце мале» «слів багато, та двоє губ» епіфор, різноманітних рим, мінливостей розміру написання вірша, кінцівками, як особливим й інколи геть несподіваним фінальним елементом ліричної поезії: «Одужуй, душенько…», «Господи, смертно як…», «…врешті входять в порожнечу слова, зігріті при Звізді», «Він (дощ) так цілує мою шкіру, що я зрікаюсь хатнього тепла», «…і за що ж ти мене так любиш – серце тіпаючи із пітьми в небеса?», «Повернись мені темним боком… / Омини мене, неживу…», «…й скаже: в душу твою поганську / мій господь закохав мене…», «Іній грудня. Біла хустка. / Люстро тріснуте. Зима.», «…бо та зима, яка настане, - Господня, вічна молода», «хочеться, щоби не стало раю - / а стало щастя».

Ще акцентую увагу на ритміці віршів, використанні риторичних запитань, смислового тире та трикрапки. Бо саме із їх допомогою можна текст оформити особливою інтонацією і саме такий поетичний синтаксис, стилістичні та фонетичні фігури допомагають читачу зрозуміти авторське ставлення до зображуваного і висловленого поетичним словом, відчути пафос чи незадоволеність, байдужість або ж інші риси психологічної науки. Все це робить її поезію творчістю найвищої проби, створює експресивний ідіостиль поетки.

         Вважаю, ніхто не заперечить, що трикрапка в тексті засвідчує про незавершеність думки або ж її перерваність. Але це ще й є авторською манерою письма, коли щось піддається сумніву, на що треба звернути увагу або ж частину тексту прочитати з особливою інтонацією. Таке письмо притаманне Наталці Фурсі. І воно виправдане. Наведу для прикладу початок третього кульмінаційного вірша «Безсонного триптиху», в якому трикрапки органічно поєднуються з метафорами та риторичними запитаннями:

                  відображення…тінь…стіна…

                   силует… гостра гілка… вітер…

                   нірка чорна…капкан вікна…

                   чорне око в німоту світу.

                   чи в мою? чи в твою? це хто

                   так мовчить? чи отак не чує?

                   так не бачить? чи так пантрує?

                   він при зброї чи зі щитом?

                   чи ховатись мені? Куди?

                   чи я схована – під повіку?

                   чи похована – у туди,

                   що прикрите од мене віком?

А ось початок строфи із вмілим і доречним використанням смислового тире поміж словами: «Попіл – на аркуші, / дим – у грудях, ніч – у вікні…»

         У дитинстві пані Наталка мріяла стати художником. Не судилося. Як жартує вона сама, доля пензлик поламала. Образне мислення, барвистість поезій різноманітних жанрів дає підстави говорити, що вона була б непоганим художником. Але милістю Божою стала талановитою письменницею. Важко передати емоції, коли читаєш неймовірно- божественні образи та якими яскравими словами вона малює «то ескізи, то листи до осені, сліпої від застуди». Образність і виразність не зникають навіть тоді, коли «пензлем, вмоченим у сажу, \ ніч підмальовує пітьма…» Способом словоскладання вона творить і широко вживає в творчості композити у стилістичних фігурах з кольористичними компонентами, отими, за її ж визначенням, які «світ надіп*є любові… й повірить, навік і знову, тій магії кольоровій…» І зображений в її творчості світ дійсно кольоровий і різнобарвний. Навіть чорний колір, який дехто вважає символом демонічних та лихих сил, у неї не завжди траурний креп. Адже чорний колір – це колір рідної землі. Бо «на чорнім – біле й золоте, / і синя смуга розпростерта. / Ці письмена і час не стер, / і сонце не зуміє стерти…» Коли ж «ходить ірис весною – й цвіте то блакитно, то чорно, / А проміння над ним золоте». Так вона й цей колір робить емоційно наповненим і він набуває у її творчості особливої експресивності, сакральної сили, адже після чорної ночі завжди наступає золотий світанок, бо у нього «сонце нетерпляче» «занурить золоту тернину ранку…»  

         До слова, семантика золотого кольору бере витоки з народних джерел. Ось і Наталка Фурса вводить нас у «день, вигрітий до золотого поту», щоб зіркам після дощу вернулась «свіжість позолоти». А «довга стрічка дня… золотом зблисне між глин рудих» і зірки «у стільники пітьми… трусять сонну позолоту…» А з настанням ранку вітер кине на «хвилі денні пасемця золоті…» Лише людина з незачерствілою душею, з особливим сприйняттям навколишньої природи зможе передати читачу в таких подробицях не тільки кольори, а навіть аромати неповторної краси довкілля.

         Вважаю, не помилюся, коли скажу, що такий же Божий дар Наталка Фурса має й до музики – рідної сестри малярства. Без сумнівів: вона майстриня музичних пейзажів. Читача неодноразово охоплюють ритміка, симфонічне звучання слів у рядках, їхня барвиста мелодійність. І на все це відгукуються і грають струни людської душі. Адже ми й живемо й ростемо у світі, де все підпорядковане ритмічним законам космосу. «Читаєш вірш і чуєш прекрасну музику», - так відгукується про творчість пані Наталки читачка Ольга Горобей. Лірична героїня разом з читачем і раді б підхопити аристократичний дух лагідних мелодій «тичинівського кларнетизму», «заспівати би пісню – та кістка в горлі». І тільки людина з даром златослова може переконати читача, якому, вибачте, слон наступив на вуха, зробити «із пісні требу» і тоді стане «ця німота довкола – не німотна». Та й німота, переконує вона, – це «Предтеча пісень, захриплих у громах…». Лірична героїня впевнена, що можна та й потрібно «творити оази справжні – де й останні собаки глухнуть од солов*я».

Правда, тут дехто може заперечити, що наші пращури без жодних музичних інструментів проникали в сутність властивостей дерева, шкіри, металу, каменю. Це так. Але ж Наталка Фурса намагається, і це їй вдається, згадуваною у віршах просмоленою шевською дратвою поєднати між собою старі й нові часи і показати незворушний зв*язок поколінь, бо «стука в кригу стара Марічка, / що на берег колись не вийшла…» Поетка вчить нас бачити, як ластівки й під струмом хапають «за струни небесну ліру», як «носять свічі світлі пісні», як душевні солоспіви чисті, як звуки скрипки, підносять тебе зі своїми думками у височінь неба, а душа «в пісню зажене твою печаль». Як із безгрішними помислами, як душа праведника, мов на крилах, кружляєш у ритмі вальсу або ж згадуєш «стьожки й крайки мелодій давніх» і під них робиш незвичні «па» у, на жаль, призабутому «повзунці», який танцювали наші прадідусі-козаки під час народних гулянь, то вслухаєшся це «вітер чи співає скрипка», у якій «тремтітимуть струни». І під той ангельський спів скрипки танцюєш то легендарний чардаш, то завмираєш у чеканні блюзу. Ось лише не відкинь пораду і «не співай наодинці із вітром», та почекай, коли «вересневий саксофон… викашляє осінь… і сніжний блюз покотиться по вулиці». І почуєш як «заб*ється в шибку зграя голосів – так, що й годинник спинений застука…» І в тому хорі співаки потужними голосами наввипередки славитимуть Творця неба і землі. І стоятиме «ангел на чатах».

… Коли перегортав останні сторінки книги, то мимоволі з грудей вирвалися слова ліричної героїні: «Гарно, Господи, й мудро!» та «Господи, ловко як! Світ, як рум*яна паска…» Так співпало, що відразу після цього несподівано темне небо освітилося вусібіч різнобарвними спалахами феєрверку. Не заперечу: було красиве видовище. Хоч до рум*яної паски на Великдень ті вогні не дотягували. Та й до оспіваних у книзі Наталкою Фурсою зірок у сузір*ях Воза, Гончих Псів та Хреста не долітали – блідніли, марніли і зникали. А за кілька хвилин небо знову ставало знову ж таким темним і чорним. І тут я зрозумів, що книга «Без сорочки», яку я тримав у руках, – це теж феєрверк. З тією лише різницею, що запущений у темно-чорне небо феєрверк був штучним, а світло поезії, яке посланцями злетіло з цих сторінок до Небес, до Чумацького Шляху, в отой незвіданий космос, з нього не зникне й через сто років. «Слова, зігріті при Звізді» ніколи не ввійдуть «в порожнечу», вони й тоді освітлюватимуть людям оту блаженну дорогу до метафоричного джерела із цілющою святою водою, якою є проста, народна мова, висока культура письма, тонкий психологізм, сповідь і покаяння перед Причастям не лише за гріхи минулого, а й майбутні, задушевність, що зустрінеш в кожній поезії цієї збірки вистражданої поеткою лірики. Погоджуєшся, що справді пророчими є інші слова ліричної героїні, що цією книгою авторка склала ще один серйозний і відповідальний перед суспільством і читачем - «іспит любові, яка у дари не вірить./ Іспит надії, що босою йде по дну…»

Книги, в якій простий елемент одягу, винесений в центр уваги читача, хоч «і не ангельський убір», набуває не матеріального, а морального звучання , бо стає духом народу, мірилом його духовності, патріотизму, відданості Материзні. Наталці Фурсі, а разом з нею й читачу болить, що рідну країну свої діти гірше ляха розпинають, що з дитини-сиротини останню свитину знімають для княжат недорослих. Та найбільше в «чорних жилах» бурлить «чорна кров», від того, що ми стаємо духовними голодранцями, такими, що навіть цураємося рідного слова, яке мати співала над колискою, нехтуємо звичаями і традиціями праотців. Отож і ходитимемо попідтинню з торбою через плече, за Котляревським, «бовкунами». І дуже болісно сприймаєш слова героїні пані Наталки, яка плаче, що й торба та вже з дірками.

Вважаю, авторка бездоганно виконала своє завдання показати читачу, що її героїня бідна не тому, що в неї відбирають останню одежину, а тому, що знаходяться Каїни з Пілатами, котрі змушують нас позбутися національної гордості і пам*яті, української ідентичності, сіють духовну порожнечу, спонукають жити за чужим принципом «какая разница» і ведуть нинішнє покоління без спротиву тернистим шляхом від Віфлеєму на моральну Голготу. Й мені тут згадалися полум*яні слова Володимира Сосюри:

         О, націє моя, роздерта і розбита

         На табори ворожі чужі.

         У кров твою вмочив жидівський кінь копита

         І настромив на леза, на ножі…

Читаю і перечитую «Без сорочки». Як і ліричну героїню, мене теж «в тім*я лупить молотом…», а «петля безсоння все тугіша і грубіша…» І сам стою перед людьми з оголеними нервами. Як і лірична героїня, вию, «як причинна». У голові витає: « В чому винен весь цей народ?» якому, аби заховати «викривлений свій рот» крикнули «на ось тобі маску карантинну» і зневажливо додали: «На ось тобі чорні окуляри»… і дивися через них на цей грішний світ…

Перегортаю сторінки і від приємних емоцій, як писав Тарас Шевченко, раз-по-раз «усміхається серце». Та враз ніби переходжу до Симоненкового «цвинтаря розстріляних ілюзій». Непокоюся, що, за словами Ліни Костенко, у нас розвелася неймовірно велика кількість Пілатів. Замислююся, чому ми, «байстрюки катів осатанілих», стали «правнуками поганими» і що заважає нам після тридцяти років відновлення незалежності України на моїй рідній Чернігівщині вказівник при битій дорозі «Источник святого Николая», в якому наші пращури-козаки й справді освячували шаблі та списи перед тим, як ішли скородити ними московські ребра, переписати рідною мовою і не зраджувати пам*ять про їх заслуги і подвиги у боротьбі за волю держави, а не чиєїсь окраїни, як нині намагаються нам втовкмачувати в голову із залісся.

Разом з тим радію за таку неймовірно щиру поезію, за взяту авторкою високу планку у творчості. Як говорить її героїня, «з дощем поплачу, з сонцем посміюся…», а ще попрошу: «Запиши мене, вірше, на голий нерв…», «щоби потому засяяв промінь», а «небо натомлене висіє мжичку – в вірші…» Радію, що я не одинокий в таких роздумах. Процитую лише одне враження після прочитання збірки лірики «Без сорочки» її земляка, високоповажного архієпископа Харківського і Полтавського Православної Церкви України Афанасія (в світі Володимира Шкурупія, члена Національної спілки письменників України). «Читаю, заглиблююся в образи, - пише він у соціальних мережах, - насолоджуюся високою поезією, радію за Вас і українську літературу – попри нерозважливі балачки про якусь її меншовартість, Ви ламаєте ці хибні й недружні висловлювання своєю поезією. Господь послав Лесю Українку, Ліну Костенко, а за ними й Наталку Фурсу. Форсуйте поетичну вершину й далі і нехай ангел-натхненник творчості завжди перебуває з вами. Божого благословення!» Щиро приєднуюся до цієї думки і повторю слова ліричної героїні одного із прекрасних сонетів Наталки Фурси із цієї збірки лірики: «Боже, дай бджолі достатньо сили, / щоб на вітрі не спинились крила…»

Микола ГРИНЬ

На світлині: обкладинка нової книги «Без сорочки».        

        

        

        

        

        

        

        

 

 

ЧЕРНІГІВСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ

ВІДРОДИЛИ ЛІТЕРАТУРНІ «СУБОТИ»,

ЗАПОЧАТКОВАНІ БІЛЬШЕ СТОЛІТТЯ ТОМУ

МИХАЙЛОМ КОЦЮБИНСЬКИМ

 

Спадкоємність

Коцюбинський 

         Новий проєкт «Літературні суботи у Михайла Коцюбинського» презентувала Чернігівська обласна організація Національної спілки письменників України. Він відбувся завдяки спільним зусиллям з чернігівським літературно-меморіальним музеєм-заповідником великого Сонцепоклонника, колектив якого підтримав творчу ідею відповідального секретаря обласного осередку письменників Валентини Громової, висловлену на недавніх письменницьких зборах.

         Перше засідання літераторів Сіверянського краю відбулося на відкритій благословенній творчістю великого сонцепоклонника веранді меморіального будиночку родини Михайла Коцюбинського з краєвидом на прекрасний знаменитий сад Соняха, як звали його у ті часи друзі й колеги, та поруч із не менш прославленою бузковою альтанкою, в якій творив світославний літератор. За словами модератора цього літературного дійства письменниці і просвітянки Валентини Громової, захід удався, бо відбулася неймовірно творча зустріч, на яку зібралися майстри слова з усіх куточків області.

         Нагадаю, що в цьому будинку на Болдиній горі Чернігова пройшли останні п*ятнадцять років життя Михайла Михайловича. Саме тут відбувалися літературні суботи, започатковані письменником в 1911 році. У них брали участь відомі на той час письменники і діячі культури Микола Вороний, Борис Грінченко та його дружина літераторка Марія, композитор Микола Лисенко, Григорій Верьовка, Володимир Самійленко, Аркадій Кашка, Василь Елланський, адвокат, депутат Державної думи тодішньої імперії Ілля Шраг. Переповідають, що звідси, із згаданої вище бузкової альтанки, молодий Тичина промовив своє знамените «Добридень я світу сказав!» І саме Михайло Коцюбинський порекомендував Михайлові Грушевському опублікувати перші поетичні спроби майбутнього співця соняшних кларнетів, що той і зробив у 1912 році у «Літературно-науковому віснику».

         Як і більше століття тому, на відновленій літературній суботі звучали вірші – сумні й ліричні, романтичні й героїчні. Їх більше двох годин читали й обговорювали учасники дійства – маститі й молоді чернігівські соняхи, які тягнуться своєю творчістю до сонця. Наснаги на емоційну і корисну творчу зустріч кожному учаснику додавали чарівні мішечки із бубликами натхнення. Дослідники творчості Сонцепоклонника пишуть, що саме такі смаколики завжди були й на суботньому чаюванні літераторів у ті давні часи. Відродження ще однієї традиції, наголошували учасники дійства, сприяли також і тому, щоб кожен з них з великою честю відкрив своє серце перед колегами і читачами саме тут, на садибі великого світоча світової літератури. Як зауважила письменниця Тетяна Сидоренко, авторка відомого чи не на весь світ роману «Ольга, дружина Пікассо», кожному учаснику «суботи» на веранді світило в очі сонце, бо ж були на гостинах у справжнього Сонцепоклонника.

Тоді, у часи Сонцепоклонника, на цих вечорах у святому й благодатному місці з особливою аурою звучали пісні та музика у виконанні славетного Миколи Лисенка та інших корифеїв сцени. І на весь Чернігів линули знамениті твори Бетховена, Моцарта та інших класиків. Приємно, що цю ще одну традицію також не зрадило нинішнє покоління майстрів слова. На веранді звучали пісні під гітару у авторському виконанні письменника та поета, журналіста й публіциста Петра Антоненка, лауреаток багатьох міжнародних та всеукраїнських мистецьких конкурсів чернігівок сестер Інни і Тетяни Чабан. Зокрема, море оплесків та емоцій викликала у їхньому виконанні пісня на слова Лесі Українки. Як запевнили організатори відродженої літературної суботи, попереду їх учасників чекають нові зустрічі з композиторами та співаками.

Літературно- меморіальний музей Михайла Коцюбинського в Чернігові й до цього часу славився різноманітними масовими заходами. Привертали увагу літературно-практичні конференції, лекції, презентації новинок поезії й прози земляків, творчі семінари, присвячені літературному доробку та творчій спадщині Михайла Михайловича й інших майстрів красного письменства. І ось до них додалися й відроджені колись започатковані Сонцепоклонником української літератури творчі «суботи». Віриться, що у майбутньому ще не один їх учасник скаже світові, як колись це зробив у бузковій альтанці Павло Тичина, своє щире «Добридень».

Микола ГРИНЬ

     

 

Щойно видано

 

«…УСІ ГИДУЮТЬ ТИМ ЦАРСТВОМ

ТА НАРОДОМ РОСІЙСЬКИМ…»

«Нариси історії Ніжина козацької доби». Відповідальний редактор та упорядник Олександр Морозов. Збірник публікацій та документів. Ніжин 2019. 336 с.

IMG 0171

 

Так відверто більше трьохсот років тому хорватський вчений-енциклопедист та публіцист Юрій Крижанич висловився на адресу Московської держави. Поставлена оцінка залишається злободенною й донині.

Цю фразу безпосереднього очевидця тогочасних драматичних подій в Україні, який п*ять місяців жив у Ніжині, я не випадково використав у ролі заголовка своїх нотаток про книгу, яка побачила світ наприкінці минулого року. Думка авторитетного вченого з Балкан яскраво характеризує тогочасну політику царської Росії не тільки стосовно нашої Хмельниччини-Гетьманщини, а й багатьох інших сусідніх та більш віддалених від неї держав. А ще вона дозволяє краще зрозуміти складність суспільних процесів, що відбувалися за часів буремної доби української історії.  

Звісно, не один Юрій Крижанич так різко оцінював тогочасну політику Московії. Гетьман Демко Ігнатович теж мріяв зробити так, аби «в Україні і нога московська не стояла». Саме про це, за власними принизливими самооцінками, доповідав «убогий хробак», «не людина» та «недостойний богомолець», гетьманський радник протопоп Симеон Адамович в білокам*яну. А до цих слів додавав, гетьман «великий ворог, а не друг пресвітлій царській милості». Згубність політики Москви в напрямку ліквідації української державності розуміли й інші представники козацької старшини й, зокрема, ніжинський полковник Григорій Гуляницький та Василь Золотаренко, які доклали зусиль до розірвання Переяславського договору 1659 року і присягнули на вірність польському королю, аби держава йшла європейським шляхом розвитку. Саме такий спершу обрав і Богдан Хмельницький. У книзі доречно згадуються слова відповіді гетьмана московським послам, що він ніколи не відстане від шведського короля. «Бо у нас союз і приязнь і згода давня. І шведи – люде правдиві, - на що слово дали – додержують».

Могутнім набатом звучать в книзі слова представника тогочасної білоруської шляхти Костянтина Поклонського до полковника Івана Золотаренка не зраджувати своєї вітчизни службою московському царю. Доречно тут також додати, що цей же шляхтич заявляв про свою готовність скласти присягу не московським боярам, а українському гетьману Богдану Хмельницькому. Бо від тих бояр лише золоті слова звучали. Насправді ж «железные вольности на ногах надавали…» Тобто заковували в кайдани. Можна й далі цитувати слова авторів актуальних і таких корисних в наш час досліджень з цієї книги вітчизняної історії. Історії, яку ще донедавна ховали від народу за пудовими замками. Спершу цербери російської, а затим і радянської імперій. Врешті, крига стала скресати. З наших вуст зазвучали лозунги про те, що народ, який забуває власну історію, приречений повторити і пережити її знову. Правильні слова. Прикро лише, що за цими гучними гаслами мало хто робить реальні кроки для того, аби знати і пам*ятати нашу історію і, головне, уникнути прикрих помилок і не повторити нової руїни.

Тому вважаю досить приємною несподіванкою для багатьох шанувальників історії рідного краю став вихід щедро ілюстрованої книги «Нариси історії Ніжина козацької доби». Тисячолітнє місто ніколи не було обділене увагою істориків, краєзнавців, дослідників старовини і сучасності. Присвячували вони свої роботи різним періодам життя і поступу славного древнього, але вічно юного Ніжина. Була в полі зору і нелегка доля краю в періоди Хмельниччини-Гетьманщини та Руїни. Але все це було розкидане в різних малотиражних наукових збірниках, журналах, альманахах. Що вже говорити про системне залучення цих досліджень в освітній чи науковий процес, коли не кожному бажаючому чи й науковцю було під силу ознайомитися і використовувати ці матеріали, аби мати більш-менш цілісну панораму історії потужного військового формування у складі Війська Запорозького та водночас стратегічно важливої найбільшої територіально-адміністративної одиниці української козацької держави, яким був Ніжинський козацький полк у ХУП-ХУШ століттях. Адже цей полк за весь період свого існування відігравав одну з ключових ролей в історії Лівобережжя, бо став провідним центром українського державотворення, столичним полком, у межах якого розташовувалися дві гетьманські столиці – Батурин та Глухів, справжнім дипломатичним осередком держави.

Потрібно сказати, що з нагоди 370-річчя від часу утворення цього козацького полку у місті відбулося немало яскравих і важливих подій. Належним чином вшанували тут місця козацької слави. Організували історичні реконструкції , які перенесли ніжинців у буремні роки запеклої боротьби та звитяги. Віхи історії ніжинського козацтва стали темою дискусій міжнародної науково-практичної конференції. Врешті, у середовищі нинішніх літописців знайшовся й ініціатор, історик і краєзнавець Олександр Морозов – директор бібліотеки та Музею рідкісної книги Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя та музейної кімнати відомого мореплавця, океанографа Юрія Лисянського, протоієрей Православної Церкви України. Саме він звалив на свої плечі важку ношу відповідального редактора та упорядника та ще й коректора досить корисної і давно бажаної книги.

Без перебільшення можна твердити, що видання дозволяє усвідомлювати важливість та унікальність саме цього періоду вітчизняної історії, за словами Олександра Морозова, не як фольклорно-етнографічного феномену, а героїчного періоду становлення та розвитку української державності, під час якого відбувалися хай і суперечливі, та все ж необхідні процеси національно-релігійної самоідентифікації, формування державних інституцій, народження та зростання національної еліти нової доби. Адже погодьтеся: уявити українську історію без козацтва просто неможливо! Досвідчені дослідники мені не заперечать, що саме козацький період є ключовим до розуміння нашої рідної історії. Бо саме тоді на пік розвитку України вийшли такі державотворчі моменти, як повстання під проводом Богдана Хмельницького, боротьба за здобуття Гетьманщиною незалежності, трагічний період Руїни, винятково важлива доба правління Івана Мазепи, гайдамацький рух, зокрема, Коліївщина, втрата суверенітету й автономії гетьманської України наприкінці ХУШ століття. А відлуння тих подій ми можемо чітко простежити і в ХІХ та ХХ століттях. Та навіть у другому десятилітті нинішнього століття мудрі думки Юрія Крижанича про агресивність нашого північного сусіда не втрачають актуальності. Бо, як і в часи Івана Мазепи, російський чобіт, за словами відомого історика- документаліста Юрія Мицика, став чавити українську державність з небувалою досі силою.

Поруч з Олександром Морозовим авторами публікацій в книзі виступають як досить відомі дослідники історії України та її частинки – колишньої адміністративно-територіальної одиниці Ніжинський козацький полк, а згодом і Ніжинської округи професор місцевого університету, доктор історичних наук Євген Луняк, завідувач відділу місцевого краєзнавчого музею, магістр історії Роман Желєзко, кандидат історичних наук, доцент університету, голова Ніжинського товариства «Просвіта» Ольга Ростовська, кандидати історичних наук, доценти Олександр Желіба та Максим Потапенко, і, так би мовити, новачки-початківці на ниві дослідництва краю магістр історії переможець Всеукраїнського конкурсу студентських робіт Михайло Ломоносов та вчителька історії і правознавства міської школи №12 Людмила Лесик.

Для кожного з них історія є інструментом, який допомагає прогнозувати суспільний розвиток, розкриває правду про минуле, розставляє акценти і запобігає маніпуляціям. Використовуючи принципи актуальності, об*єктивності, мультикультурності, людиноцентризму та новизни пошуку в розширеній останнім часом архівній та джерельній базі, в тому числі й закордонній, автори публікацій значно збагатили спектр досліджень, більш глибоко проаналізували історіографічну спадщину, краєзнавчі матеріали. Це дозволило акцентувати увагу не тільки на датах і подіях, що з ними пов*язані, а підійти до всіх досліджень минувшини критично, дискутуючи з усталеними поглядами на окремі події та історичні проблеми.

За словами Ольги Ростовської та Романа Желєзка, висловленими ними в дослідженні про гетьмана Івана Мазепу та Ніжинський козацький полк, науковий інтерес до історії козацько-гетьманської доби, висвітлення діяльності політичних діячів із збереження української державності в контексті європейських зовнішньополітичних відносин ХУП-ХУШ століть визначають актуальність такого дослідження. До цієї думки я б додав слова про важливість і необхідність всієї книги нарисів. Бо у полі зору авторів такі важливі віхи нашої історії, як сумнозвісна Чорна рада в Ніжині та роль в ній козацької старшини, духовенства, місцевої «черні» та інших верств населення, тогочасна символіка козацького війська та органів місцевої влади, роздуми над сакральними пам*ятками грецької культури в Ніжині та їх значення в духовному розвої жителів, інші проблеми, які навіть через кілька століть не втратили своєї злободенності. Таким ретельним підходом вони спонукають нас, читачів, до самоаналізу, робити висновок з події. І що важливо – засвоювати такі історичні уроки, щоб не повторити помилок.

Феномен цієї книги, яка справді стане корисною історикам, краєзнавцям, культурологам, студентам, вчителям, учням і всьому читацькому загалу, якому цікава історія України, українського козацтва, полягає в тому, що вона повністю присвячена досить важливій темі – українському козацтву, яке займає гідне місце в історії державотворення України, яке пережило злети і падіння, було геть знищене, а його колиска – Запорозька Січ сплюндрована «Єкатєріной второй» та її посіпаками. Трохи раніше нею ж був скасований і полково-сотенний адміністративний устрій Лівобережної України. Щоб витравити з душі українців козацьку вольницю, спершу імперська, а згодом і компартійна совіцька машина зробили все можливе, аби цю героїчну сторінку історії майже геть викреслити з літопису нашого життя. Досить нагадати лише штрихи, як в усі часи нещадно рецензувалися навіть твори Тараса Шевченка, присвячені козацькій добі в історії України. Скажу й про знущання над класиком української поезії Максимом Рильським. Кровожерливі енкаведисти «з м*ясом» видерли йому вуса на верхній губі лише за те, що в хрестоматійному вірші «Моя Батьківщина» був рядок про «козацькі високі могили». Саме за ті могили на теренах України величного поета ледь самого не спровадили у безіменну розстрільну яму.

Кожна сторінка книги оповита сивиною історії, кожна публікація дихає тією непростою епохою. У полі зору дослідників велике коло тем. Важко визначити серед них найголовніші. Повторюватися не буду, та все ж акцентую увагу читача на скрупульозних дослідженнях про Ніжин литовсько-польської доби і ролі міста в системі оборони Гетьманщини, ролі і місці Ніжинського козацького полку у валасько- молдавському векторі зовнішньої політики Гетьманщини, аналізі причин, перебігу на наслідків поразки в українсько-московській війні 1668 року, про пам*ятку козацької слави, унікальний зразок українського бароко – полковий Миколаївський собор у місті над Остром. Досить яскраві сторінки вписані в дослідження «Гетьман Іван Мазепа та Ніжинський козацький полк» та про опозицію цього полку гетьману Івану Самойловичу, політичну діяльність української православної ієрархії в добу Руїни. Принагідно зауважу, що в книзі хотілося б прочитати більш аналітичні дослідження про добу гетьмана Івана Мазепи, його державницьку позицію і зв*язки з козацьким полком Ніжина та очільниками цієї військово-адміністративної одиниці. Тим більше, що нині з*явилося немало нових архівних та інших джерел.

Переконаний, що з особливою цікавістю читач зустріне дослідження про ніжинських полковників Івана, Василя, Остапа Золотаренків, Матвія Гвинтівку та інших очільників полку. Прикро, але поза увагою залишилася колоритна постать полковника Григорія Гуляницького. Доречність такого дослідження безсумнівна, бо українська історія трагічно багата на особистості, справи яких неможливо об*єктивно охарактеризувати ані двома фарбами, ані двома-трьома найкрасивішими фразами. Ніжинські полковники – не виняток. Ці значущі для своєї доби політичні діячі, а полковники були не тільки людьми військовими, а й державними керманичами, зазвичай не зникають зі сцени історії навіть через століття після своєї фізичної смерті. Але роль полковників Хмельниччини-Гетьманщини до цього часу показана лише фрагментарно, без належної повноти і оцінки. Ось чому в ніжинських дослідників є цікавий задум – написати і вже цього року видати книгу історичних об*єктивних портретів полковників краю.

Без болю в серці не можна читати дослідження про Ніжинський козацький полк і чорну раду 1663 року? Це ж через відсутність єдності в діях козацьких лідерів, міжстанову конфронтацію, поглиблену загарбницькою політикою Речі Посполитої та знову ж таки Московського царства, вилилися в низку громадянських воєн та територіальний поділ Гетьманщини на два ворогуючі між собою державні утворення. Перекинемо уявний місточок в наше сьогодення і чесно зізнаємося, чи не до такого розділення у нас знову йдеться? І знову ж бачимо руку Московської імперії. Знову бачимо бридкі наміри розтоптати, стерти з лиця землі Україну, як у свій час Московія знищила Гетьманщину з її демократичним устроєм. І знову набатом звучать слова Юрія Крижанича та наших славних гетьманів з полковниками та сотниками.

        Є над чим подумати та вдатися до аналізу після прочитання розвідки Олександра Морозова про «Гірке прозріння Юрія Крижанича». У цього католицького місіонера-проповідника воно настало під час заслання «за необережне слово» сатрапами московського царя в Тобольськ. Саме тоді він переосмислив свої ідеалістичні погляди на українсько-московські стосунки. Як мовиться, на всі сто тут погоджуєшся з висновком автора публікації, що свідчення Юрія Крижанича як безпосереднього очевидця драматичних подій в Україні дозволяють краще зрозуміти складність суспільних процесів, що відбувались за часів буремної доби української історії, відомої під гіркою назвою «Руїни». Попри це, ідеологи сучасної Росії і донині роблять з Крижанича беззаперечного москвофіла та прихильника беззастережного об*єднання двох держав, ледь не творцем та світочем «руського міра». А ось його справедливе застереження про те, що «народи гидують тим царством та народом російським» волають ніде не згадувати. Але ж те, що написане пером, хай навіть і гусячим… Далі за текстом народної мудрості продовжуйте самі…

Вище я говорив, що історіографічний доробок про Ніжин, його славні і трагічні сторінки чималий. Та вистачає ще й так званих «білих плям». Книга нарисів дещо їх зменшує. Крім того, що кожна її сторінка дише тією епохою, вона дає можливість зрозуміти всю складність та значущість історичних переломів, що їх переживала Україна в ті часи. Нариси яскраво відображають всю складність палітри українського державотворення, означеного братовбивчими війнами, неприхованим прагненням Москви знищити у той час Гетьманщину.

Ось тут би й не завадило дослідити і показати роль Ніжинського полку на полі Конотопської битви, яка була блискучою перемогою козацького війська і «поховала» дворянську кінноту царя Олексія. Потребує, на мій погляд, й глибшого дослідження історія ніжинського козацтва у ХУШ столітті. Адже воно й у цьому періоді вписало в літопис держави немало героїчних сторінок. Нагадати про них було б доречно. Адже, як не прикро говорити, але імперські амбіції і наміри наших сусідів повторювалися неодноразово. Тривають вони й понині, про що свідчать події в Криму та Донбасі. Отож і маємо потребу й надалі «гидувати тим царством російським» та пам*ятати заклик наших козаків-пращурів завжди тримати порох сухим, який дуже доречно звучить зі сторінок книги нарисів.

Микола ГРИНЬ

 

 


«ЛЕБЕДИНЕ ПЕРО В ПАНА КУЗЬМЕНКА»,

або
ПІДСТРЕЛЕНИЙ ЖУРАВЕЛЬ

*Валентина МИХАЙЛЕНКО. Підбитий журавель, або Забутий талант. Чернігів. Видавництво «Десна Поліграф». 2018.

Поетеса, прозаїк, краєзнавець. Авторка збірок поезії і прози, а також повістей і романів «У лабіринтах трикутника», «На лезі радості», «Ніхто й ніколи», « Історія трамвайчика», «Солодкий смак гіркоти»; книг із історичного краєзнавства: «Короп історичний», «Короп», «Дем’ян Многогрішний - гетьман Сіверський», «Короп – європейське містечко», біографічного довідника «Коропщина в іменах». Усе це про одну людину – члена Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців Валентину Микитівну Михайленко. А ще вона – лауреат літературного конкурсу «Коронація слова» та мультимистецького літературного конкурсу «Молода КороНація – 2018», лауреат літературних премій імені Леоніда Глібова та імені Василя Нікітіна, переможець міжнародного літературного конкурсу «Невідома українська література» (Канада, Монреаль, 2018), неодноразовий переможець Чернігівського обласного літературного конкурсу «Краща книга року».
Усього творчого доробку Валентини Микитівни аналізувати не буду. Скажу лише, що жодна книга не пройшла повз увагу читачів та рецензентів. Сьогодні я хочу привернути увагу на найсвіжішому науково-популярному виданні «Підбитий журавель, або Забутий талант», скорочений варіант якого і став переможцем міжнародного конкурсу «Невідома українська література» ( ІІ місце), що проводився в рамках проекту «Врятуй і збережи» 2018 року на чолі з керівником, канадійцем українського походження Михайлом Блехманом. Із невеликого нарису «виросла» ошатна книжечка, видана коштом друзів-меценатів та власними заощадженнями, накладом усього двісті примірників і яка явно створена не для книжкового бізнесу.

Зізнаюся відразу: винесені в заголовок обидві оціночні метафори таланту Петра Кузьменка я запозичив саме з цієї книги авторки, яку вона озаглавила так же, як і нарис «Підбитий журавель, або Забутий талант». У ній відображені життя і творчість українського письменника, етнографа, фольклориста Петра Кузьменка, який потужним і свіжим струменем увірвався в нашу літературу в 50-60-х роках ХІХ століття.

Першу образну характеристику про лебедине перо його творчості дав знатний Пантелеймон Куліш. І її наводить у книзі авторка. Вона наголошує, що саме він у листі до фольклориста С. Носа захоплено вигукує: «От Кузьменко написав баладу «Погане поле» дуже гарно… лебедине перо в пана Кузьменка». До речі, висока похвальна оцінка на адресу Кузьменка з вуст маститого вже на той час літератора Пантелеймона Куліша звучала не раз. У відомому його «Слові од іздателя» він щиро називає його вірші «первоцвітом» і додає не менш образну характеристику про те, що в нього на столі багато лежить писання українського до друку, «багато я перечитав його, та ось тілько кришечку до огласу вибрав… Впали ж мені в руки і вірші… пана Кузьменка. Єсть у його слові щось таке, що до душі доходить і в душу проситься. Так іноді стрінеш хлоп’я серед села, неприбране воно собі буде, босе й простоволосе, а згляне на тебе таким любим поглядом, так озветься до тебе приязненько, що вхопив би його на руки да й поніс, як своє рідне…»

Друга метафора – від самого Петра Кузьменка, багатогранну творчість якого досить ретельно аналізує авторка. І саме з такою метафоричністю відчай і біль самотності свого ліричного героя поет передає через образ осиротілого журавля, друзі якого полетіли шукати теплої країни, а він би теж «…піднявся б до неба… та сів на болоті, де нечиста сила стрільця посадила, що крила підбив…» Ворог підбив крила, «а серце живеє…» І це живе серце журавля-поета нестерпно болить. І якщо в птаха воно рветься до друзів у високий політ, то в поета, який волею долі опинився в житейському болоті відчаю, його серце, переконує нас авторка, сповнене непоборним бажанням вирватися з нього, злетіти у творчу височінь із замуленого стоячого болота провінційності й долучитися до товариства українських літераторів.

Хто ж такий Петро Кузьменко, ім’я якого довгий час промовляли шепотом, а його творчість ще кілька десятиліть тому навіть не вивчали на факультетах філології та журналістики вузів України? Я вже промовчу про шкільну програму з літератури, де про нього взагалі не згадували? Скажу більше: на межі сімдесятих-вісімдесятих років минулого століття я майже десять років працював заступником редактора коропської районної газети Чернігівщини. Але за цей час жодного разу на масових заходах всерайонного масштабу, пов’язаних з літературно-мистецьким життям краю, прізвище цього письменника не звучало навіть упівголоса.
Неодноразово доводилося бути й у Понорниці, де народився, виріс і працював літератор, але знову ж таки ніхто про нього й словом не обмовився. Варто додати, що навіть постійно проживаючи в рідній Понорниці, про яку Кузьменко в історико-географічному нарисі чи не один з перших у тогочасній Україні розповів не тільки про походження назви містечка, місцевих кутків, навколишніх могил, урочищ, ярів, відтворив легенди краю автентичною понорницькою говіркою, яка вже сама по собі є унікальним явищем в державі, а й усьому світу повідав, що його рідне містечко вкрите не тільки славою центру козацької сотні Гетьманщини, а й про те, що воно відоме навіть за межами імперії рибальськими снастями – потужними неводами. Тут їх збирають величезну кількість і відправляють на Дон та Азовське море, а звідти привозять солену рибу і збувають її із вигодою на місці. Але і в рідних пенатах на ім’я талановитого літератора та його творчий доробок у двадцятому столітті були накладені табу.

Ніби й не про нього говорив цитований мною Пантелеймон Куліш, який уже з перших проб пера вірив у його творчий потенціал і запевняв, що він «може колись проявить щось голосне на всю Україну». Проявив. Досить сказати, що його твори друкувалися в літературно-художньому альманасі «Хата» поруч із опублікованими віршами Тараса Шевченка, творами Марка Вовчка, Євгена Гребінки, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Якова Щоголєва, Матвія Номиса. Його прізвище стояло поруч із представниками когорти українських патріотів і в журналі «Основа», газеті «Черниговский листок», редагованій Леонідом Глібовим. Але важливо не тільки те, поруч з чиїми стоїть твоє прізвище. Значно вагомішими є зміст та художня майстерність написаного. А майже все створене нашим земляком було найвищої проби. Той же Куліш зазначав, що творчість Кузьменка значно переважає Марка Вовчка. І ця оцінка творчості звучить зі сторінок книги.

Не стримаюсь, аби не навести ще дві невеликі, але глибокі за змістом цитати із книги Валентини Михайленко. Вони красномовно оцінюють талант і творчість Петра Кузьменка. Цього разу не менш відомого літературного авторитету того часу Бориса Грінченка, який підкреслював, що Кузьменко «не мав схильності творити фальсифікати». А при аналізі авторського складу «Черниговских губернских ведомостей» 50-60-х років ХІХ століття він сказав, що серед «чернігівських літературних робітників, менших товаришів таких діячів як Куліш або Глібов, найталановитішим був мабуть Петро Кузьменко».
Похвально, що авторка дослідження життя і творчості намагається позбутися так званих білим плям у житті та творчості земляка, прагне дати ґрунтовні відповіді нинішньому поколінню про талановитого літератора вже позаминулого століття, про якого історія нам не донесла навіть справжню дату його смерті. Та й пошуки останнього пристанища – могили патріота, який не тільки сам, а й друзі із його середовища свідомих українців багато зробили у позаминулому столітті для українізації Чернігівщини, до цього часу не дали позитивних результатів.

Отож, не переповідаючи детально дослідження Валентини Михайленко, маю сказати, чому ж його творчість замовчувалася і в російській, і в радянській імперії? Власне на цьому ніби й непомітно акцентує нашу увагу і Валентина Михайленко. Для царату він, Кузьменко, як і багато прогресивно мислячих українців того часу, з глибокими українськими симпатіями був неблагонадійною людиною. Авторка справедливо розставляє акценти, що імперський уряд вважав, буцімто літератори, які пишуть і друкуються українською мовою, займаються антидержавною, тобто, злочинною діяльністю. У сумнозвісному Валуєвському циркулярі чорним по білому записали, що «никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может…» Давайте на хвильку відволікнемось і згадаємо, чи не це саме ми сьогодні чуємо з-за «порєбріка» від так званих «старших братів»? Зрозуміло, не уникнув тоді переслідувань охранки, нагляду поліції й Петро Кузьменко. Тим більше, що, за словами сучасників, його творчість захоплювала, зацікавлювала, зворушувала й до живого серця проймала…Плюс до цього літературний смак, даний Богом талант та знову ж таки, його мова. Линула вона тихою течією, слова й речення плавно перетікають одне в одне, «мовби то недалека від Понорниці Десна плескоче в береги. Іноді аж пісенні мотиви вчуваються в ній…»

Привертає увагу авторка ще й на такій сторінці біографії цього талановитого чоловіка, цього підстреленого журавля. Народився він у сім*ї дяка. Як і в більшості родин духовенства того періоду, дорога юнака пролягла в Чернігівську духовну семінарію. Але на останньому курсі чомусь покинув богословський клас. Став дяком у церкві рідної Понорниці. Згодом призначили дияконом у сусідній повіт. Його не задовольняє становище духовного служителя. Він іде в народ: записує фольклор, обряди. Розпочинає друкуватися в «Черниговских губернских ведомостях». За словами Бориса Грінченка, працює «коло вкраїнського письменства». Талановитого юнака не полишає мрія навчатись, як пише Грінченко, «вибитися в ширший світ». Урешті, він здобуває освіту в семінарії. Але єпархіальне керівництво відправляє його знову в рідну Понорницю дяком місцевої церкви.

Дослідниця підтримує думку, що це було йому покарання. За прихильність до всього українського. Бо часописи вже опублікували записані ним народні легенди, пісні, приказки, частину його фольклорних записів навіть використовує Іван Рудченко – брат Панаса Мирного. А зібрані ним пісні передруковував потім Павло Чубинський. Яскравим промінчиком таланту засіяли на мистецькому обрії його й літературні праці. Так поступово він злетів зі свого замуленого болота життя й долучився до товариства українських літераторів. Ось так він і став представником тієї шеренги національно свідомих українців. Шеренги жертв лихоліття літераторів, яка вишикувалася із представників українського письменства 50–60-х років ХІХ століття. Періоду, коли література, за словами авторки, виборсувалася з тугого сповитку невідомості й незнання і голосно заявляла про свою самобутність на теренах тодішньої російської імперії. Періоду, коли нищилось українське письменство, яке було позбавлене права мати постійні літературні осередки, а після закриття «Основи» довгий час не мало жодних українських видань, куди б посилали свої твори для знайомства з широким загалом читачів.

Безсумнівно, саме цими обставинами життя викликані рядки його елегії-думки «Три дороги», де шляхетна поетова душа змальовує пугача, який за байраком на долині «завиває, стогне, плаче да козаку долю викликає…» А в того козака «три дороги простяглися на широкім полі» і на якій з них щастя чи горе, ніхто не знає… «Доле, доле! – запитує ліричний герой, – «як би то знать, де тебе шукати!» Та Петро Кузьменко свідомо шукає і обирає свій шлях патріотичного служіння своєму народу. « А я піду щастя по світу шукати» (поезія «До дітей») і обіцяє «поки серце в грудях буду працювати… да в щедрого Бога вам долі просити…» І йшов тим шляхом, не гнувся, не ламався перед життям, не звертав уваги на глузування з його патріотизму, любові до рідного краю «лихих людей, які «кленуть ні за що, лають, судять» і хоч «щемить серденько, - та дарма!...», бо «їм любо з мене кепкувати», а в душі поета що є, «чого нема – їм не одняти і не дати…» Отож і просить він щасливої долі своїй творчості, хоч і знає, що вона ростиме «в чужих людях» «з товстючим пузом». Та й чи могло бути інакше в кривавій імперії, де «душу живую причудами душать,// усього научать: ходить і сидіти,// по-німецьки цвенькать, не знать по-свойому,// А не розтолкують серцю молодому,//як душі розумній треба в світі жити…(«Не женись») .

За своє родинне походження, за свій духовний сан ім’я Кузьменка вдруге було піддане екзекуції вже після його смерті в так званий радянський період, коли в країні, мов із рогу достатку, сипалися «войовничі атеїсти». Не взяли до уваги, що він зняв із себе духовний сан і пішов учителювати в місцеву школу. За глухою стіною замовчування це талановите ім’я справжнього патріота України перебувало майже століття. І лише на межі останнього тисячоліття та століття до постаті Петра Кузьменка звернулися сучасні літературознавці. По словечку, по рисочці, по комі і крапочці вони збирали його перехресні шляхи життя і творчості. Але і їх негусто. Бо то дуже скрупульозна робота. Серед ентузіастів цього пошуку варто назвати лауреата Шевченківської премії Анатолія Погрібного, який змалював його як письменника і людину, яка багато часу віддавала освіті селянських дітей і «котру скрутила й знищила мертвотна дійсність». Привернула увагу співпраця «підбитого журавля» Петра Кузьменка та Леоніда Глібова в «Черниговском листке» і доктора філології з Ніжинського педуніверситету Григорія Самойленка. Так ім’я Петра Кузьменка й стало більш-менш відомим не лишень серед літературознавців. До його імені долучилися студенти філфаків, бо його творчість оглядово включили у програму з української літератури.

І ось письменниця й поетеса Валентина Михайленко підхопила цю добру естафету, перейнялася жертовністю життя та творчістю земляка, конкретною справою відповіла на захоплення Пантелеймона Куліша Кузьменковим словом, що й сьогодні приваблює до себе й зачаровує, і звучить свіжо, проникливо й актуально, і вхопила його на руки «да й понесла, як своє рідне». І ця книга є для нас, українців, націєвиховною, справжнім новітнім орієнтиром національної гордості бо нагадує нам, що ми, як і Петро Кузьменко, не хохли, не малороси, не «украінци». Книга кожним рядком, кожним розділом, кожним ґрунтовним аналізом творів земляка-патріота вчить, захоплює і спонукає нас постійно поважати своє, а не чужинське. Бо саме свого більшість не цінує належним чином, мовляв, «какая разница», можна й по-кацапськи цвенькати і цим втрачають свою національну ідентичність. І ми маємо підтримати намагання письменниці та зробити все, аби Петро Кузьменко зі своїм забутим талантом повернувся у середовище українства в усій багатогранності і величі духу.

Микола ГРИНЬ

 

 

КРИХТА ЩАСТЯ ДМИТРА ГОЛОВКА,
ЯКУ ВІН РОЗДАЄ ЛЮДЯМ


ДМИТРО ГОЛОВКО. «Співучі Піски», Київ, Український письменник, 2018.

Майже на межі минулого і нинішнього років, у переддень свого славного ювілею – 85-річчя від дня народження, коли вже «стежки дитинства пилом припали» («На сонячній межі»), а саме життя, за метафоричною назвою першого розділу книги, зайняло місце «на покуті віку», видавництво «Український письменник» порадувало читачів новою книгою відомого українського письменника, лауреата літературної премії імені Павла Тичини Дмитра Головка «Співучі Піски». У книзі, оздобленій, до речі, не тільки на титулі, а й в текстах ліногравюрами талановитого земляка, шевченківського лауреата Василя Лопати, майстер красного письменства зібрав поеми, вірші, новели, афори, що народилися з-під його талановитого пера в останні роки.

Ця книга присвячена синам Тарасу, Андрію та дочці Олесі і вона є своєрідною сповіддю перед Материзною - рідним селом автора - багатостраждальним Піскам, які «завжди уставатимуть… життєдайні до творчості злі…». Піскам, в яких він ще семикласником, «в пілотці батьковій, що переслали із фронту», заявив зоряному світу: « Я готую до тебе приліт». І щоб його здійснити, він вже тоді знав, що «треба крила найперше робить» («Не здійснена мрія»). І він пішов на поклик «до чесного щирого бою/ за правду людську, / що не знає ні лицемірства, ні зла…». І вже тоді прозвучала його клятва «на високі душевні злети» («Шикуйтеся, роки!»). Піскам, де «любистком хата дише», де «ходить ранок наче князь». Піскам, які є колискою не тільки для нього, а й для його славетного земляка Павла Тичини. На одних сільських вулицях, на одних колодках, хоч у різний часовий період, вони провели тут босоногі дитинства, тут зростали, мужніли, ростили крила для польотів і вилетіли з цього гнізда, аби плідно служити людям своїм талановитим, філігранно витонченим словом.

О, прислужитись треба при нагоді
Селу своєму, хай зроста воно.
(«На сонячній межі»)

Піски для Дмитра Головка, як і для його старшого товариша і побратима по перу Павла Тичини, - це пуп землі, Всесвіту. Сказане це без жодної нотки іронії. І це звучить фібрами його душі з кожного рядка поем, віршів та доробку прози. Відкрийте і заглибтеся з головою у «Сіверську легенду», «Стукіт у вікно»,» «Де шумлять гаї», «Біля колодязя Якова Рощепія», «Докори», «Із вуст односельців», «Легенда про діда Подільного», «Вдома», «Заболіла селянська душа») і ви це відчуєте з перших же рядків доробку поета.

У зібраних творах книги Дмитро Андрійович насамперед наголошує на духовному, морально-етичному, філософсько-побутовому аспектах життя-буття. Він постає перед читачем мов на сповіді перед рідним отчим краєм, де закопана його пуповина, сповіді перед своїми земляками. І звучить ця сповідь праведними словами молитви, без фальші. Вчитаймося у рядки і замислимося над словами: «Рідне село колись перетинала річечка з милою назвою Щолощина. Стою на її височезному березі й любуюся людськими городами, що прикрашають висохле річище. Межі земних клопотів нагадують мені меридіани, паралелі на кольоровій карті. А, може, тут справді центр землі? Душа тут забуває про все лихе…» 


І якщо для поета межі людських клопотів нагадують меридіани та паралелі на кольоровій карті, то я трішки перефразую його думку і скажу, що кожен рядок його віршів легко, я б підкреслив, невимушено лягає на всі паралелі й меридіани людської душі, яка разом з автором «сльозинку стирає з щоки», коли цілує «одвірочок (рідної) хати» («Вдома»). І вже тут маю підкреслити, що Дмитро Головко є улюбленцем Музи, бо багато його літературних творів вже давно співають як народні пісні. Згадаймо бодай «На зорі мене, мамо, збуди». Її переспівали сотні аматорських і професійних колективів і стільки ж солістів. Те ж саме із піснею «Бобровиця», яка стала своєрідним гімном однойменного районного центру, навколо якого розкинулися й його Піски. До цього переліку додам «Вечірнє адажіо», «А мати жде», «Новорічна співанка». До речі, скажу, що торік видавництво «Волинські обереги» порадувало читачів збірником пісень Дмитра Головка «Усе освячене тобою». Тут зібрано більше двадцяти поезій, покладених на музику і які є в репертуарах колективів і солістів. Пісня ж «Приїхав хлопець із АТО» нині набуває особливої популярності в зоні бойових дій на Донбасі, де «братки» ворожі – в ролі гадів» «любов «одвічну» висіва» й викотили «на Сході гради» («Поминальний день»).

Перед тим, як ступити на літературну ниву, Дмитро Головко здобув спеціальність різьбяра по дереву в Київському художньо-ремісничому училищі, бо він змалечку мав Божу іскру не тільки до римування слів, а й до малювання. Роботу поєднував з літературною творчістю. Настирливо став загнуздувати Пегаса, коли став студентом журфаку столичного університету. Його здібності, філігранну працю над словом рано помітили класики Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Максим Рильський і, звичайно ж, Павло Тичина. Саме він написав «… славному із молодих творців слова. Вірю й бачу у Дмитра Головка широкий творчий шлях відкривається. Щиро радію Вашому зростанню…»

Така оцінка ранньої творчості покладала на нього потрійну, а то й більшу відповідальність за кожне поетичне чи прозове слово. Хоч, «бувало, стискались вуста,/ Каркав ворон «у творчому злеті»,/ І окатий пугисько свистав». Було й таке, що «не раз укусить гад у масці добропорядності та втіхи». Попри це, він не збіднів у словах, зростав у майстерності володіння ними і «зійшов на висоти, ставши твердо на отчий поріг» («Вдома»). І це дає йому право сміливо говорити, що й понині «слово…веслує мої думки», він його «постійно любов*ю обласкає…». З палким, щирим словом він разом з посивілим сусідом, у якого «ласкаві притомлені очі, а чоло – що халявка, в брижжах», бо «був в АТО, на Сході поїздив» затаївся біля «притихлого аеродрому», де «чатувала притихла смерть», а «навколо вже куль гопак» від «русаків» («Притча про скромність»). І поет лише шкодує, що не «не завжди вслухавсь у слово /Її (матері), що звірене в літах… («Жито на посів») та запитує читача: « як же можна жити, коли мову матері забуть?», бо «слово те, неначе з поля бою,/ Долітає – б*є ось по мені» («Материне слово») .

З такою ж відповідальністю, суворістю, любов*ю до слова, аби не «стемніло золото оправ» («Тужба та безнадія»), поставився він і до творчого доробку останніх років, який увійшов до «Співучих Пісок». Книги, яка ще пахне друкарською фарбою. У ній немало рядків, поєднаних з життям славного земляка, землі, яка поїла їх талант джерелицею не тільки з глибоких пісківських криниць, а й мудрістю земляків – з діда-прадіда січовиків і хліборобів. Вже у вірші «Літо – 43-го», написаного на основі спогадів письменника Володимира Дарди, і який став поетичним заспівом до «Співучих Пісок», автор з синівською вдячністю захоплено вигукує: « Тичинівський це край!»… і в пам*яті зродилось: «На майдані…»

Така життєва обставина поклала на автора книги велику відповідальність підняти у книзі рідне село до історичних висот, до всебічного узагальнення, де б у краплині ранкової «росиночки дзвінкої» на пісківських луках відбилася вся велич і трагедія України, рідного краю. Краю, де «прокотилася людська біда, лишивши по собі хрестові рани…», а на «білі сади впала сонця чорна діжа» і все застигло «у червоній росі…», а «тиша закривавилась на шибці». Та, яка б чума не косила, « тут життя оновиться, розквітне» і воно «залишиться навічно на скрижалях…», бо «співом озивалось вдалині» («Материне слово»), на одному кутку «почулась пісня у жіночім тоні». І цю «пісню в сльозі» «враз підхопили десь іще» і ці спалені дотла фашистами «співучі Піски кожен в бій поніс як порятунок…». І «ця пісня нас щоразу виводила на життєвий укіс» ( «Літо 43-го»).

Чи не кожен прозовий та поетичний твір, навіть мініатюрні афори з їх глибокою філософічністю бурхливого життєвого епізоду, є яскравими іскринками з малої батьківщини, в яких великим вогнем спалахувала і відбивалася доля кількох поколінь земляків.

Книга «Співучі Піски» - лиш один вагомий плід із його духовного саду. Урожай же тут за роки творчості досить плідний. Розпочав він свій творчий засів збірочкою ще студентом Шевченківського університету «Плем*я робітниче». Вже в ній він подав свій сильний голос і вже тоді читачам «стало молодо і любо, мов спека розгулялася дощем…». За нею пішли «Зоряна вісь», «Снага», «Два корені веселки», «Непочата вода». Саме за дві останні книги він удостоївся літературно-мистецької премії імені Павла Тичини. Ось так, крок за кроком, тобто, книжка за книжкою і прокладав він свою творчу просіку до обрію. Саме так «Просіка до обрію» Дмитро Андрійович і назвав одну із своїх поетичних книг, яка теж стала знаковою у його творчому надбанні. Згодом на шляху до метафоричної просіки до обрію він добірним словом «освячував праці стезю» («Народження»), тамував спрагу і черпав натхнення із Святої Криниці на лісовій галявині неподалік Пісок.

Натхнення у творчості додає поетові й справжній сад, де «даль малинівка квітчає,/Під лісом – груші білий дим». Щороку він радує дбайливого господаря яблуками, грушами, персиками, виноградом. А ще цей садочок-райочок є ковтком свіжої водиці для тамування творчої спраги, для плекання врожаю духовного. Він і сьогодні йде «до саду на пораду». А ще він сповідається нам, що «в старім саду читаю книгу/ Людської долі і ганьби» («В покинутім саду»). Життя склалося так, що Дмитро Андрійович вже не один десяток років вкоренився, мов той запорізький дуб на Хортиці, « який не підтято на глибинах моєї судьби…» і він пророста «корінцем… у твій корінь…», у звичайному сільському будиночку в Мочалищі. Селі, яке на життєвому шляху, спіткали такі ж нещастя і випробування, «які не вписати у ночі сувій», де також «упали історії весла», і де дбають за міцність «нитки правічної». Тут земляки поета знають мудрість про зважування підлості і зла, вміють перекинути «меч добра… у правицю», аби яничарству надійшла межа. Як і Піски, розкинулося воно в лісових нетрях, образно кажучи, через межу з рідним батьківським дворищем. Поселився поруч з хатиною ще одного видатного земляка, Шевченківського лауреата, письменника і літературознавця, професора Анатолія Погрібного. На превеликий жаль, покійного. Як і на Хортиці, так і в його Пісках, колись курені Басанської сотні Переяславського полку « тут - віки, тут – висока столиця, об яку розбивається лжа» (« Хортиця. Запорізький дуб»).

Літературна нива Дмитра Головка творча і правдива, вона засіяна надзвичайно щирою атмосферою. Як і попередні книги, «Співучі Піски» з першого розділу «На порозі віку» спонукають до роздумів, переживань з ліричними героями творів. Цілком виправдано, що чільне місце вже на початку цього розділу автор віддав поемі «На сонячній межі». Приурочена вона Павлові Тичині і розпочинається його листом землякам, датованим грізним і трагічним 1937-м роком. Роком великого терору проти української інтелігенції. У листі він ділиться своїми враженнями від приїзду в рідне село, зустрічами із земляками. Повідомляє, що пересилає їм 39 квитанцій на передплачені за свій кошт газети і журнали для школи і бібліотеки, учительському колективу.

І тут прошу насамперед звернути увагу на метафоричність назви поеми. Здавалося б, сонячна межа має символізувати сталість життя генія думки і поетичного слова, його велич і могутність у тій системі репресивного трієра, де його життя вбачалося декому заквітчаним «у щирості й любові», у «позолоті доброчинних слів». Та це не так. Послухаємо ліричного героя, який сам собі ставить запитання: «Собі скажи,.. чи розв*язав одвічні ті вузли, які в*язали недруги у тогах?», які «зв*язали міцно й кинули до ніг…» й «привчили плакатися – тихо…», а ще - «удавку накидали золотаву», а «невідворотний жах дивився в серце цівкою нагана».

У такій жахливій атмосфері ліричний герой Головка, «замордований горобець», а це, безперечно, Павло Тичина, «по смерчу йшов – аж зашпори в ногах». Щоб «відвести сокири смертний змах», він був змушений віддати «тирану лиш душі шкоринку». У цій нестерпній атмосфері треба було вміти стояти на ногах, бо «якби упав – накинулася б тля…» І накидалися. Згадаймо хоча б рядки чорної сатири проти Тичини Олександра Олеся:

В кривавім морі по коліна
Стоїть без сорому в очах
Поет колишній наш, Тичина
І вихваляє зойк і жах.

А скільки, чи то вжарт, чи на повнім серйозі лунало слів, що від Тичининого сонячного кларнета лише дудка зосталась. Цей кларнет зринає перед нами і в поемі. Автор справедливо зазначає, що цей кларнет разом з колгоспним трієром «мелодію веселу і добротну» «грав весь день біля комори». Хоч автор і не приховує, що й біля трієра, якого кожен покрутить хотів, «підневільна це була робота». Будемо справедливі: такою ж підневільною була робота і в поета із світовим ім*ям. Бо в ту пору навіть до Святої Криниці неподалік рідного села «лишилась стежка сатани». І «легко думать збоку» в поета ж «пута в*їлись до крові: співай, як всі… А там хіба роздолля?» І хіба він не бачить, що

Сваволі ключники прокляті
Від миру Божого тайком
Правду, закуту і розп*яту,
Замкнули сталінським замком.

Добре він розуміє, що й «гулаг і сталінська комуна живі серця в труну кладе» і чому «вугіль з кров*ю і руда». І ліричний герой, на путі якого « трутизна, глупота і пілати», волає до всіх нас: « Ну, де узяти, де тих сил узяти?» Він навіть «насмішки вигадав на себе, думав… оберіг». Як і мільйони жертв того геноциду, Тичина «не підпер устої неба, воно упало всім до ніг…» Боляче це сприймає ліричний герой, у нього в серці не стихає «клекіт від втрат минулих», а у його поставі так навічно й залишилась «журби довічна і гірка печать». І все ж Дмитро Головко через образну характеристику свого ліричного « м*якенького», «надміру скромного», «добренького», «делікатного», такого, що «не віда гніву, не віда вітру» героя переконує нас, що «він був як буря!» і весь час, всупереч оцим негараздам, шукав у житті «крихту щастя, щоб людям віддати». І, щоб хто не говорив, він зберіг «чистоту душі, щоб відродитись квіткою чи житом і палахтіть на сонячній межі».

Як і в багатьох попередніх названих мною і не названих, бо їх перелік займе чимало місця, книгах, Дмитро Андрійович знову звертається до історичної теми. Вона йому ятрить серце, йому болять рани на тілі України і рідного краю, через які муки і тортури довелося їм пройти за свою історію. З великою прикрістю поет волає на весь світ, що шлях його країни й нині густо покритий колючками, бо знову у нас «кремлівський кат… вбиває міць життя нового» («Перший сніг»). Маю зазначити, що для образного змалювання сюжету, правдивого відтворення історичних подій він широко використовує народні перекази, міфи, легенди, спогади учасників, які передаються з покоління в покоління. Така прив*язаність до фольклорної матриці дозволяє автору глибоко і широко відтворити історичну глибину події твору, яскраво і правдиво змалювати образи героїв і антигероїв. Радує той підхід, коли автор з подій , які відбувалися кілька сотень чи десятків років, перекидає символічний міст єднання двох берегів - поета з читачем та з нинішнім життям. Тобто, успішно виконує свою комунікативну функцію.

Він береться за історичну тему не заради того, аби банально нагадати, що сонце заходить за обрій на заході, не просто описує ті чи інші події, а спонукає нас думати, співпереживати з героями, оцінювати їх вчинки, пити з цих історичних джерел правду, очищати їх від мулу «радянщини», коли справжнім патріотом України – гетьманом Мазепою лякали дітей і втовкмачували нам у голову про його підлість і зрадництво, коли недавню кріпацьку радянську дійсність переливали в «чуття єдиної родини». На мій погляд, історичну тематику своїх творів автор досить образно сказав такими рядками: «вже дідуся давно немає, не вирвуся з його обійм». Поет і сам розмірковує, чи не «перелитись в діда думи?» Та не варто «лишатись з його сумом», а треба «творити радість до пори?» («Стукіт у вікно») .

Такий нічний стукіт у зимове засніжене вікно давно померлого діда є нагадуванням пам*ятати славні діла наших пращурів, не бути правнуками поганими, є закликом до поета не цуратися історичної тематики, фокусувати увагу нинішнього покоління на історії рідного краю, на щасливій долі і недолі земляків. Саме тому факти з їх життя стають сюжетами поезій і поем, прозових творів. Й після прочитання у читача то вогонь кипить у крові, то печаль терзає душу, то радість вулканічною масою мчить невпинним потоком з гори. У «Співучих Пісках» історична тематика присутня в багатьох творах. У них він прагне йти «через брехні, завали ганьби», аби «пісня летіла до пісні, голос шукав рідний голос», щоб ніхто не міг зупинити лет вічного кореня «серця – до серця». («Подай, подай перевозу»!).

Автор щемливо просить «візьміть собі до серця» молоду сіверську легенду про Вербу й Дуба, які схилилися над річкою. Легенда ця про Козака Івана, який «літав орлом в бою, аж ойкали вітриська» та «гострив він шабельку свою об голови чужинські». І ось на «кониченьку бойовім прийшлось додому їхать. Аж за Трубіж…» Та не встигла дружина Оксана простелити біля хати рушник, як з*явився «гість нежданий» пан Тимко. Козак вважає ганебною пропозицію стати прикажчиком в цього «московського підлизи» , бо він лише «матері колись схиляв чоло в покорі» і відмовляється. І тут рудовусий пан Тимко розкриває свою мерзенну душу. Він погрожує Іванові: «Ти пам*ятай, що навкруги Москви стоять залоги/ Одне слівце про Конотоп -/ І ти у їхніх лапах…». Не здалися підлизнику козак з козачкою і постали вони «для легенди у віках» Вербою й Дубом над річкою. Та не радісно рудому Тимкові, бо народило «сердець закоханих тепло… світлу віру». І це віра непокори московським вошам і підлизам. І корінь її починає щовесни рости в землю.

А тепер пропоную відкрити сторінки поеми «Батурин». Не секрет, що колишня гетьманська столиця, її велич і трагедія привертає увагу багатьох поетів і письменників. Ліки на цю кровоточиву рану на тілі нашої держави поклав і Дмитро Головко. Та чи міг він стояти осторонь , коли столика біда з чужини «прийшла до міста і села». Приємно, що автору вдалося зробити не переспів тих грізних подій і часів, а сказати своє вагоме слово про трагедію, коли «палав Батурин./ І солдати в огонь жбурляли немовлят/ Щоб менше наросло «хохлят».

Розповідь про неї він розпочинає прозовим вступним словом. Там вмотивовано і правдиво розповідає, що кілька віків нас нищили відверто і потаємно, вселяючи в наші серця страх та безнадію до боротьби і схиляти чоло в покорі. Нас робили, пише автор, малосвідомою нацією, духовно розпорошеною, боязкою в змаганні проти рабства. Так думають і новітні поводирі старої царократії, що вишкірила зуби на Україну. Та досить з нас переяславських рад, Батуринів, руїн Запорозької Свічі, голодоморів, чорнобилів, «луганів», зрад і облуд. Це чорне коріння минулого оновлена українська душа рубає мечем правди, вогнем непокори. Але ж треба пам*ятати, що цей жорстокий світ ніс і несе «руський мір»! А він же, не зайве наголошує Дмитро Головко, починався з Батурина!.

Бо вже тоді «царю плодили яничар свої нікчеми, вірні вельми…» З того часу, обурено говорить поет, якому «в груди б*є пекуча тризна», «нас безліч літ мордує згуба, брехня і підлість на чолі» і «німує щастя з горем в шлюбі», а в «Сибірі гетьманів полки». Материзна ж не може «забуть синів своїх» і голосить за «в бою полеглих воїнів».

У поетичному екскурсі в історію, зробленому автором, перед читачем постає картина, коли на адресу наших воїв за їх звитягу на полях боїв линуло гучне «слава!», «слава!»/ Від Кафки і Синопа», «із-за Перекопу … аж до Конотопу». «Незабутні Берестечко – біль і гордість наші». Повсюдно «характерники не мрущі – лицарі від Бога «рубали ворогів облоги». А в перервах між боями «жали жито і пшеницю, мали сінокоси», де «спозаранку грали коси». Вояки і хлібороби, які з «діда-прадіда до гробу козацького сина», для яких «шабля й хліб – святиня».

І ось знову «жене посланець коней в шпори»: «Батурин кличе, провід жде!» Там, у гетьманській столиці, «у колі радників – Мазепа, в якого «від Бога булава». Поруч з ним старшина. На цій раді, на яку «зібрались лицарі зі степу і ті, що близько по Десні» і печуть вони там гіркі дотепи. Гетьман же мовив про Петра – душителя України. Це він «у праві нашім одмовля, садовить в поруби невинних», в «Чухонських топить нас ковбанях…славетне лицарство поганить…» А ще «безбожно мучить в темних склепах,/ Жене, померзлих, за Урал/, І, покалічених, - у чепах,/Веде на смерть лихий капрал».

І тоді підвівсь Мазепа, «сяйним повіяв духом, тамує спраглих, мов дощем». Мовив він про те, що в України з*явився унікальний шанс вдарити проти московської орди. Тут же й вирішили: « потрощим злого упиря!..» І вже Мазепа з вірними полками іде на злуку зі шведським королем. Не буду переповідати, образно відтворену поетом, відому драму оборони й краху Батурина. Він змальовує гетьманську столицю в бою вдень і глупої ночі, де «мечем трудили мозолі» на руках, а московитські палаші були «не в змозі витримать у злеті» шаблі козацькі.

Зверну увагу на виписані автором яскраві характеристики учасників тієї епопеї. Героїв і антигероїв. Сотник Ніс, який провів московитів таємним ходом у Батурин, є христопродавцем. Він смердючий, «віскряк тремкий», «пихатий», «челядник дикого царя». А ще - «обрезклий з хмелю, пелехатий». Він також недотепа, пройдисвіт, злодій, лизоблюд. Заслужену негативну характеристику отримав й інший Іуда – Галаган. Він – «підніжок тертий, до зради й підступу мастак», аби зберегти себе, заносить тесак над матір*ю-вітчизною. І Ніс, і Галаган – «гидь», «вельможі блудної Москви», меткі апостоли, які «несли Петрові рабську дяку». Цих христопродавців «чорна тлінь плямує неба голубінь». До цього часу.

Вірний гетьману Мазепі Орлик – не підкупний у борні, людина, яка відверто заявила: «московські ласки – не мені», йому не зігне ворог спину. Він - відважний, провидець. І саме йому незадовго до смерті Мазепа довіряє взяти «душі моєї смолоскип» і передати усім, що « стане вільним рідний край». Гордієнко «став би каменем наріжним в борінні гетьмана з Петром», він «бачив різне, змагав і шторми і грозву», але, як зачув тризну по Батурину, «зронив згорьовану сльозу». Войнаровський особистим прикладом надихає оборонців Батурина, бо для нього «нема кращого добра,/ Як в людях запалить багаття/ Супроть гнобителя – Петра».

Немало добрих слів знайшов поет і для змалювання образу Мазепи. Я виділю слова, що звучать натужним набатом після смерті гетьмана.

Нема Мазепи… Гетьман, де ти?
Мовчання сум. Бридкі наклепи.
Та плач рахітних немовлят
По хуторах козацьких, селах,
Колись заклечених, веселих,
Лягла наруга і печаль…

І небезпечно стало жити «хохлам», коли козаччину на злам, а в тіло впилася клята воша, «страшний хижак – мутант». Та не треба боятися ворога, а слід розпочинати рихтувати мости і розпочати погоню – до мети! Саме оці метафоричні мости поета ведуть нас у сучасність, де знову повторюється трагедія Батурина, де продовжує глумливо стовбичити під Полтавою «вівтар нашої держави», а насправді ж – меморіал чужої слави, це «наша згуба», «великі брехні для дурних…» Цей міст простягається далі на схід України, бо «сьогодні горе на Донбасі: Імперія розкрила суть». І там, де були шахти вугільні, нині «на вигоду Москві Донбас пручається в крові,/А Крим вхопили по-босяцьки». Хоч «Україну гризе біда – вона по вінця», і сьогодні «досталь – всюди: Смердючих Носів, Соломах». Вони й дотепер, як ті херсонці за часів Єкатерини другої, хочуть «виказать праведно й віддано», «надіти скоріше шлею» на свою шию чи хомут, чи хоча б схопитися за орчик. Ще при цьому «просять-радіють: іще поганяй». Й імператриця схопила віжки і давай « хвицять по тих, що летіли, мов птиці» і «сіяла міддю цариця» («приїзд Єкатерини П на Україну»).

Такі нові блюдолизи допомагають ворогові шматувати нашу землю, викошувати молодий цвіт нашої нації, бо гинуть там ті, хто не долюбив, не народив, хто замість немовляти спершу взяв до рук снаряд, аби випустити його по ненависному ворогу. І правильно твердить автор: «Україна вже не та – стала до герцю», в борні і меч бере до рук, будує своє майбутнє… І нинішнім героям світить смолоскип великого українця гетьмана Івана Мазепи, в якого була «від Бога булава».

Безсумнівно, поема «Батурин» займе чільне місце в нашій літературі як драматично- героїчне полотно вітчизняної історії, де в деталях та образах змальована художнім словом наша історія, наша колись навмисне спаплюжена і спотворена радянщиною дійсність. Маю сказати, що Дмитром Головком історична тематика яскраво відображена і в малих поетичних формах. У них він теж майстерно відтворює сторінки далекого і близького минулого нашої Материзни. Крім охарактеризованих вище творів яскравим закликом до історичного мислення і осмислення власної історії може слугувати цикл поезій «На Мочалищанському кладовищі» другого розділу книги з яскравим заголовком «Тоді співали солов*ї». Присвячується він юній партизанці-розвідниці Марії Глибіній, у якої життя було мов спалах, бо фашисти закатували її до смерті. Як зізнається поет, до неї він давно йшов на побачення «крізь хащі слів, думок прибої – як на ясне твоє вікно». Всі стежки він обходив, де вона ступала, і «катував себе нищівно».

У цьому циклі сюжетами поезій «Розповідь старого партизана», «Не з легенди», «Як це було», «Туди, де торжища вітрів», стають факти життя Пісок та навколишніх сіл. Розпочинається він віршом «Розповідь старого партизана» про те, що «не стало бойового побратима – фашистська куля наповал скосила» і виникла проблема, де ж його хоронити. Адже за ним буде другий, третій…Так і з*явилася ідея близенько до села, на місячній полянці, «обрамленій з обох боків підліском», яка лежала « у розтоці дороги лісової» зробити останнє пристанище вірних побратимів. І до сьогодні є це партизанське лісове кладовище і приходять до цих могил – як на прощу. Правда, волає автор, «хтось познімав усі надгробки - / Стемнілу бронзу давнини./ Тепер могилки - безіменні:/ Шукай того, хто це зробив». («Туди, де торжища вітрів»). Та й дорога до кладовища нині така, що «сюди прийти без Бога ніхто не в силі – танкодром…», де «по груди колії в воді».

Коли ця поезія була опублікована в одній із газет, вона багатьом не сподобалася за таку відвертість. Але Дмитро Головко як людина і як поет – правдолюб. І читач перебуває з його героями у різних ситуаціях і у різних часових просторах нашої долі. Це й поля ратної битви під Берестечком або ж під Полтавою, у Батуринській цитаделі, штурмує разом з розвідником, колишнім глибоко законспірованим представником ОУН на Бобровиччині Віталієм Карнауховим, фашистський дзот на березі Дніпра, посмертно удостоєнимІ за цей подвиг звання Героя Радянського Союзу («У чеканні пароля»), у партизанському загоні імені Щорса, що діяв у лісах навколо Пісок, на пекельному двобої з «руськім міром» в Лугандоні («Приїхав хлопець із АТО»). І всюди автор своїм гострим і праведним словом, мов стрілою, цілить у наші серця. І ніяк не заперечиш його гнів від того, як наші старшини чварилися за гетьманську булаву, шпетить він і нинішню владу, цих доморощених здичавілих яничарів, погоджуєшся з його думкою, що не за таку Україну пролито океан людської крові. Не за таку Україну смертю хоробрих загинув у роки другої світової його батько, а йому, сину, «рана батькова пече» і згадується дитинство, коли він засинав у купі околоту, де недавно лежав батько і «його тепло обігрівало … холодне тільце, обкутувало тремкі плеченята, на які впала ранкова роса…» («новела «Перед ранком»). У той же час поетове серце зболено кричить до матері з мрією, «аби натруджені руки твої біля серця свого обігріть» (« На зорі мене, мамо, збуди»).

Багатогранність тем і сюжетів, образність і метафоричність героїв і подій, вміле використання числової символіки та біблійно-філософської категорії триєдності (минуле-сучасне- майбутнє; народження-життя-смерть; ранок-день-ніч; Берегиня-княгиня-господиня; списи-гармати- хоругви; кострища-палі-хрести. Горе ходило …в містечках-селах-хуторах. Це горе – «страшне, пихате, волохате», плодило воно муку-сльози-жах». Ростуть в центрі Пісок «осокори – липи- клени – як знак вічності нашого роду», Марія Ісаєнко – добродушно усміхнена, радісна, закохана в життя» («Чорне крило недолі»), а за липовим сволоком жмутики деревію, материнки, м*яти. В хатині ж – самотність, гризота, смуток (« В яке постукати вікно?») тощо), різноманітних джерел для написання прозових і поетичних творів дають підстави говорити про велику обдарованість автора «Співучих Пісок». Навіть у такому поважному віці він залишається на передовій справжнім бійцем, патріотом, вірним сином своєї України, рідного краю, який «в поле йде із минулим і майбутнім» («Не з легенди…»), який запевняє «О рідне слово! Ми – в бою!». І ми без тіні сумніву віримо цьому.

Достеменно знаю, що в шухляді його робочого стола ще немало не надрукованих творів. Переконаний, він, як і до цього, буде «давати ліні відкоша» («До школи»). Та й сам автор «Співучих Пісок» стверджує «як добре чути поклик серця до творчості, задля добра» («Біля колодязя Якова Розщепія»).Та й просить він Всевишнього: «Нехай благословиться нині людське добро…» («Осіння мить»). Дмитро Головко також нас дружньо застерігає, аби земляків не підводила українська ментальність, коли ми замість шаблі в руки беремо віточку калини і нею прагнемо розбити глуху стіну. І тільки очі собі запорошуємо. З не меншим занепокоєнням він застерігає нас випадково не заблудитись в історії, бо тоді доводиться виходити із неї по кривавих стежках («Між іншим»). Без сумніву, зима наримує «божій людині», а саме так називав Павло Тичина тих, хто писав вірші, нових поезій, весна на крилах ластівки принесе теми для новел та афор, літо пройде в творчому саду, а осінь забуяє праведним літературним ужинком про велич, болі й тривоги Материзни. І цими знайденими крихтами щастя Дмитро Головко, як і його наставник Павло Тичина, знову щедро поділиться з читачами. Бо в нього «на думці …не ордени», а «душі душевні злами» («Поїдьмо, друже»), аби його рідний край і надалі дзвенів радісними піснями.

Микола ГРИНЬ

 

 

БАТУРИНСЬКА ГОЛГОФА СЕРГІЯ ПАВЛЕНКА

Роздуми над новою книгою історика і мазепознавця Сергія Павленка


Павленко Сергій. Батуринська фортеця. К. «Мистецтво», 2019 р.

 

foto baturin

За три сотні літ великоімперська пропаганда – спочатку царська, а за нею й радянська - зробила свою чорну справу: вона геть затьмарила свідомість десяти поколінь українського народу про велич і трагедію вірного сина українського народу гетьмана Івана Мазепи та столиці тодішньої Гетьманщини – Батурин. Батурин, який після підданих тортур Чернігову та розорення тими ж москалями Переяслава, невдовзі став символом суверенної влади в Україні. Батурин, який орда царських сатрапів потопила в морі козацької крові та нищівним вогнем і артилерійськими канонадами стерла з лиця землі. І чи треба дивуватися, що після такого мракобісся ідеології незалежній Україні дісталися легіони яничарів та манкуртів.

Зрушити зкам’янілі стереотипи у їхній свідомості – завдання надзвичайної ваги. Не остання роль у вирішенні цієї проблеми належить літературі. І не тільки художній. У першу чергу така відповідальність покладається на документалістику, наукову літературу, де автор свої думки та твердження грунтує не з точки зору белетристики, а опирається на архівні матеріали, результати археологічних досліджень, спогади учасників подій у порівнянні з іншими джерелами. Звісно, робити це надзвичайно важко і складно. Тому в цій шерензі так мало справжніх авторитетів думки. Впевнений: не перебільшу, коли скажу, що правофланговим тут є Сергій Олегович Павленко – заслужений журналіст України, історик, відомий дослідник Гетьманщини, життя і діяльності Івана Мазепи та його столиці – Батурина. Це стольне на той час пишне містечко стало для нього не тільки його яскравою зорею, територією, де горя гори, хрести та могили, його Голгофою творчого життя. Саме він своїм праведним пером колупає пил віків, щоб із сьогодення об’єктивно подивитися на героїчне минуле наших славних предків, які виборювали Україні незалежність.

Лише за останні роки книжкові полиці вітчизняної історії поповнилися його книгами «Загибель Батурина 1708 року», перевидана в 2007 році із значними доповненнями, «Міф про Мазепу», «Оточення гетьмана Мазепи: соратники і прибічники», «Іван Мазепа як будівничий української культури», «Любов гетьмана Мазепи», «Повстання мазепинців: міфи та реалії», «Військо Карла ХП на півночі України», шикарним фоліантом «Іван Мазепа. Прижиттєві зображення гетьмана і його наближених». Він також уклав двотомник «Доба гетьмана Івана Мазепи в документах» тощо. Саме в книзі про загибель Батурина вперше в вітчизняній історіографії була дана повномасштабна версія подій листопада 1708 року. Але поза увагою тоді залишилися інші теми і аспекти життя гетьманської столиці. Не ввійшли вони і в наступні дослідження.

І ось у переддень 350-річчя з дня заснування гетьманської резиденції в місті Батурині столичне видавництво «Мистецтво» порадувало шанувальників вітчизняної історії найсвіжішим його дослідженням «Батуринська фортеця». У ньому Сергій Олегович вмістив нариси про виникнення та розбудову Батуринської фортеці та її захисників під час драматичних подій 1632 та 1708 років. Книга, яка, крім вступу, післямови, додатків із джерелами та нотатками, зокрема, щодо гіпотез і реалій про сорок церков Батурина, об’єднує аж одинадцять розділів. Окрім уже зазначених тем, у них аналізуються розбудова оборонних фортифікацій, таємниці підземних ходів, гарматний арсенал Гетьманщини і Батурина, Гончарівська резиденція гетьмана, цитадель містечка та московська залога в ньому.

Маю сказати, та на цьому акцентує увагу й автор книги, що до теми Батурина та його фортеці здавна зверталися дослідники та історики. Не обійшли їх увагою у своїх мемуарах учасники походу на московську імперію Карла ХП. Резонансним сторінкам нашої історії присвячували у свій час публікації швецькі, австрійські, німецькі, французькі та інші газети. Події в гетьманській столиці 1708 року знайшли відображення в літописах. Десятки вчених – від вітчизняних Олександра Рігельмана, Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, Олександра Лазаревського до діаспорян Олександра Оглоблина, Бориса Крупницького - вивчали і знайомили сучасників і наступні покоління з тріумфом і трагедією Батурина. Здавалося б, поле уже скопане і перекопане вздовж і впоперек. Але Сергій Павленко вирішив копати це поле вглибину. Як мандрівник шукає в степу криницю, аби вгамувати свою спрагу, так і тема Батурина та гетьмана Мазепи завихрила Павленка. Бо відчувала його душа, що не все ще знають люди про ту славу України. І не помилився. Архівні, музейні «розкопки», як і справжні розкопки археологів-професіоналів на батуринських полях і пагорбах давали справжні артефакти.

Саме на їх основі, на результатах археологічних розкопок у Батурині автор книги авторитетно запевняє про існування кілька тисяч років тому на сучасній території Батурина поселення наших предків. А вже в ХІ-ХШ століттях на його місці розрослося нове городище, яке навіть мало дерев’яне укріплення з частоколом. Доречно тут зауважу, що книга багато ілюстрована не тільки світлинами, а й малюнками уявних реконструкцій городищ та фортець різних часових періодів, виконаних кандидатом історичних наук Олександром Бондарем. Щоб підтвердити окремі гіпотези, автор наводить архівні документи. Один з них – про зв’язок цього поселення і його назви із Батурином ХУП століття. Цим та й іншими доказами Сергій Павленко, вважаю, остаточно поставив жирну крапку в дискусії про походження назви колишньої гетьманської столиці і категорично заперечує причетність до цього польського короля Стефана Баторія.

Ось так, крок за кроком, документ за документом ми й потрапляємо в історичний вир розвитку поселення, яке стало гетьманською столицею на березі Сейму, до якої їхали посли чи не з усіх країн Європи . Для прикладу наведу ще й такий факт з книги. Стосується він теж тих славних часів Гетьманщини. Тисячі людей дивилися в Іллінській церкві Чернігова та історичному музеї імені Василя Тарновського на срібні шати чудотворної ікони Іллінецької Божої Матері, виготовлені на особисті кошти Івана Мазепи. Багато дослідників звертали на ній увагу на такі промовисті мотиви, як герб Мазепи та ознаки його сильної влади : гармати, діжки з порохом, ядра, рушниці, списи, козацькі клейноди. Ліворуч гербового зображення розміщено козацький табір, а праворуч – фортеця.

Окремі дослідники висували гіпотезу про те, що то «мало б символізувати західноєвропейське місто, яке діями козаків було врятоване від зруйнування і пограбування кримськими татарами». У розділі книги «Зображення Батуринської фортеці кінця ХУП століття» Сергій Павленко зауважує, що така гіпотеза має право на існування. Але поруч з цим він аргументовано переконує нас, що там зображена Запорозька Січ та Батуринська фортеця гетьманської столиці. Це тому, що в часовому відрізку 1687- 1695 років важко знайти похід козаків на захист чи визволення саме «західноєвропейського міста». І Павленко аналізує, співставляє описи Києва, Полтави, Чернігова часів Івана Мазепи. Додає до цього опис Новобогородицької фортеці, збудованої козаками у 1688 році. Все це міліметр за міліметром порівнює з контурами фортеці на шаті кіота. Доповнює свої міркування словами канцеляриста Самійла Величка, висуває інші незаперечні тези, аргументує їх даними археологічних розкопок в Батурині, свідченнями очевидців і робить висновок, що на шатах поруч з Запорозькою Січчю розташована все-таки Батуринська фортеця тогочасної гетьманської столиці. Ось так розкрилася ще одна таємниця нашої історії.

Досить цікавий з наукової та й пізнавальної точок зору є розділ «Гарматний арсенал Батурина». Маю сказати, що ця тема більш цікавила раніше письменників і поетів. Один з них, Іван Шкурай - уродженець Шабалинова Коропського району, на території якого базувалися артилерійське спорядження та пороховий арсенал Гетьманщини, а сам Короп належав «на артилеррию енеральную», у поемі «Батурин» писав: « А в гетьмана й гармат, як гною, І пороху – на три війни…» Цілком можливо, що така оцінка дещо гіперболізована. І тому читачі нині вдячні досліднику Сергію Павленку, який чи не вперше на науковому рівні оцінив гарматний потенціал Батуринської фортеці. За його ж словами, вона мала суттєвий козир – потужну гетьманську артилерію, бо й Глухівські і Коломацькі статті враховували побажання козаків «армате войсковой бит в Батурине…» Автор вперше серед науковців дав нам можливість ознайомитися з великою джерельною доказовою базою не тільки про артилерію, як про окремий вид військ тодішньої України, а й повідав про тих, хто забезпечував її боєздатність. До цього часу цей унікальний фактаж був відомий читачам та й всій науковій спільноті лише фрагментарно.

Досліднику ж вдалося по гарматі, по лафету від них, по мортирі з різних джерел з скрупульозною педантичністю науковця показати нам кількість озброєння тодішньої Гетьманщини та Батуринської цитаделі. З хвилюванням читаєш рядки про те, що в 1695 році в Кримський похід козаки мали взяти 85 гармат артилерії та 150 мортир. Викликає повагу посилання автора на авторитетні джерела, що під час облоги Батурина в замку було до 315 гармат. Поруч ще одне посилання на джерела. Вони вказують, що у Батурині та Білій Церкві Мазепа мав 419 першокласних гармат. Про 70 «бронзових гармат Батурина» доповідав датський дипломат своєму керівництву у 1710 році. Наводить дослідник і витяг із «Житія Петра Великого» від 1733 року. Там йдеться про «сто добрых пушек», захоплених у Батурині. Звісно, через прожиті століття, брак архівних документів , вважаю, ніхто з дослідників не насмілиться назвати точну кількість артилерійських стволів у війську Мазепи. І тому автор книги не говорить, багато це чи мало в гетьмана гармат. Він дає можливість читачам самим зробити аналітику і до озвучених тут цифр із документів він наводить дані про артилерійське озброєння у союзника Мазепи шведського короля та у війську московітів. Так, Карл ХП на початку кампанії 1708 року мав на озброєнні тільки 40 гармат, а в бою під Полтавою були задіяні лише чотири стволи. Цар Петро І на початку вирішального бою 20 червня 1709 року виставив перед шведами 70 полкових та 32 польові гармати . До цієї аналітики автор додає й таку тезу: у 1703 році за наказом царя порохові заводи України мали поставити для його армії дві тисячі пудів пороху. А тепер і міркуйте про доблесть і славу війська Запорізького та його ясновельможного гетьмана Івана Мазепу, який мріяв врешті-решт відірвати рідну Україну з хижих пазурів Московії!

А тепер пропоную перегорнути сторінки розділів, де йде мова про зрадництво наказного прилуцького полковника Івана Носа в осадженому царськими військами Батурині. Автор не спростовує і не виправдовує дії цього московського підлизи. Разом з тим робить нові суттєві доповнення до версії тих драматичних подій зради. Вона відбулася ще й тому, що московські стрільці до цього були ледь не господарями фортифікаційних споруд гетьманської столиці. Сама ж московська залога існувала у фортеці протягом багатьох десятиліть. Постійну варту російський гарнізон ніс у Батурині аж з 1670 року. Стрільці контролювали всі входи і виходи у вежах, виконували інші роботи у службових приміщеннях, приїжджих дворах. А ще стрільці не стільки охороняли й берегли фортецю, а й «берегли» самого гетьмана від його «шатности». Тобто, шпигували за кожним його кроком, були там, за словами Павленка, «оком государевим».

Цей етап життя гетьманської столиці до цього часу був поза увагою дослідників і лише тепер автор відверто розповів про те, що ховала від нас одна і друга імперія. Ховали ж те, що московські полки регулярно провокували конфліктні ситуації з місцевим населенням. Гірше того, їх навіть спіймали на крадіжці військового скарбу мазепинців, через що Мазепа змушений перенести дорогоцінності на Гончарівку. І хоч стрільці й були випроваджені з Батурина, вони під час облоги сповна використали свої знання потаємних ходів фортеці і проникли ними до центру гетьманської столиці досить швидко. Ці та інші аспекти аналізу ситуації того часу дозволили автору книги по-новому подивитися і переконливо показати розуміння певних мотиваційних дій гетьмана щодо будівництва заміської резиденції та його розпоряджень наприкінці жовтня 1708 року. Тобто, в ті дні, коли війська московського царя Петра І масово готувалися до збройного вторгнення в Батурин. Героїзму козаків, посполитих, всіх мешканців тогочасної столиці, яку «старший брат» перетворив в одну братську батуринську могилу, автор присвячує окремий розділ, де знову ж таки не обходиться без нових документів, переконливих доказів про мрію гетьмана Івана Мазепи привести Україну в Європу, не перетворити рідну землю хати-України в малоросійську губернію імперії, випрягти її з ганебного ярма й не цілувати в зад Москву.

Коли перегортаєш останню сторінку «Батуринської фортеці» мимоволі ловиш себе на думці про наше нелегке сьогодення, коли Крим «старший брат» відхопив у нас по-босяцьки, а Донбас п’ять років заливається від нього ж кров’ю. Бо там, за порєбриком, ще й досі новітні поводирі старої царекратії, що вишкірила зуби на Україну, вважають, що вона залишилася для них колонією, яку можна усмиряти «градами» та вогняними гібридами. Зверненням до нашого героїчного минулого Сергій Павленко дає нам урок сучасності, в якій є нерозривний зв’язок віків, спадкоємність людських прагнень, чеснот і вад. Урок пам’яті, що жорстокий світ ніс і несе нам «руській мір» , який розпочався в Батурині. Це ще й урок культивування національної ідеї протистояння великоімперському інтернаціоналізму московщини, якій присвятив усе своє життя ясновельможний гетьман Іван Мазепа, якому допомагали рідні стіни його столиці Батурина та бойовий дух його жителів.

Микола ГРИНЬ

 

 

«МУСЬКА» В ЗОНІ ТУРБУЛЕНТНОСТІ

 

Обкладинка Муськи

 

 

Ганна Арсенич-Баран. «Муська. Історія одного життя». Роман в новелах. Київ. Видавництво «Український пріоритет». 2018

Переконаний, багатьом із нас під час польотів літаком довелося пережити явище турбулентності. Сидиш розслаблений, дрімаєш, у голові рояться і піднімаються значно вище біло-голубого підхмар’я польоту лайнера різні думки, і раптом «залізного птаха» розпочинає колотити й трусити. Здається, хвилина-друга і літак штопором полетить униз. Скажу, явище, яке порушує спокій пасажирів, не для людей зі слабкими нервами. Одного разу сусідка по салону під час такої трясогузки на висоті щонайменше семи тисяч метрів від землі навіть з криком зверталася до стюардеси чи то з проханням, чи з вимогою зупинити літак, бо вона хоче вийти. Звісно, це розвеселило пасажирів, які також із нервовим напруженням переживали це явище, і подумки просили Бога якнайшвидше подолати цю нерівність повітряного простору.

Я не випадково згадав про одну із найскладніших властивостей атмосфери, якою є турбулентність. Вона переслідувала мене, коли читав сторінки нового роману «Муська» відомої української письменниці, очільниці чернігівських літераторів Ганни Арсенич-Баран. Але якщо природне явище турбулентності є некерованим, хаотичним та безладним, то в романі, навпаки, відчувається майстерність авторки розпочинати сюжет новел неквапливо, розважливо, уміння не переходити червону лінію, за якою нестримне падіння, мистецтво збалансувати взаємини між людиною і природою, людиною і соціумом, середовищем, у якому вона живе і працює.

Думаю, зробити це авторці було складно, адже події в романі беруть початок у колишньому Радянському Союзі, що сам по собі був схожим на турбулентний апокаліпсис суспільства. Суспільства, де у вузол не розв’язаних проблем натуго сплелися економічні, соціальні, екологічні, політичні, культурні процеси, які зробили його справжньою імперією несправедливості, безморальності і зла. Країни, у якій, мов колись, процитую за іншим романом Ганни Арсенич-Баран «Радуйся, Невісто, Неневісная!», «люд юдейський та ізраїльський так добре пристосувався до ярма, що те ярмо стало йому таким солодким і любим, таким вигідним, що навіть, здається, і шиї вже не натирає, чи то шия зрослася з своїм ярмом». Навіть із розпадом совдепівської імперії є не дивним, що окремі рецидиви того турбулентного, лихоманного життя у справжній зоні перейшли і в незалежну Україну і ми до цього часу не можемо чи не хочемо їх позбутися.

І знову пошлюся на авторку «Муськи». Бо висловлене нею – це яскрава картина з натури нашого знову ж таки турбулентного життя. Їй, як і читачеві, болить від того, що в західноукраїнському селі Сосничеві, де жила Марія, на похорони її сина Василька мав приїхати президент. З цього приводу забігали всі службовці й служаки. Засипали асфальтом ямки на дорогах, викошували рови, підмальовували таблички й дорожні знаки. Колись у колгоспі до приїзду високих гостей корів мили шампунем, тепер мили й чистили все навколо. Від цього ставало гидко й мерзотно. І про Василька, який віддав життя на російсько-українській війні, уже ніхто й не згадував. Запитання: за що ж гинуть такі люди, як Василь, зависло в повітрі. «Совок совком», – виносить справедливий і дуже правдивий вирок системі авторка. І гнівно запитує: «Як відкрутити голови, набиті ватою, а прикрутити такі, які продукували б нові ідеї й рухали земну вісь?..»

Без перебільшення скажу, що авторка роману «Муська» та й інших художніх прозових і поетичних творів – не новачок у літературі. Вона представила на суд читачів чотирнадцять книг. Усі вони здобули прихильність і визнання як у читачів, так і літературознавців. Кілька років тому за роман «Тиха вулиця вечірнього міста» Ганна Василівна заслужено стала лауреатом престижної серед майстрів красного письменства премії імені великого сонцепоклонника Михайла Коцюбинського. А ще її твори, у тому числі й «Муська», здобували пальму першості в обласному конкурсі «Книга року».

Саме такі творчі здобутки стали їй перепусткою в правофлангові яскравих представників сучасних літераторів держави. Не кожному з них під силу метафорично, емоційно, образно, зі знанням того, що хочеш сказати читачеві, підносити своїми словами й думками земне до небес, а небесне так же майстерно опускати на грішну землю. Вдається їй це зробити й тому, що авторка не тільки має Божий дар таланту, а й ретельно і наполегливо працює над кожним словом, кожною фразою. Тому читач відчуває в її творах ритм речення, абзацу, розділу чи новели, усього твору. А життя в них виписане рельєфно і переконливо, із психологічною напруженістю і яскраво вираженою позицією автора. Підтвердив це і роман «Муська», який побачив світ у видавництві «Український пріоритет» наприкінці минулого року. Без сумніву: посіяні нею зерна знову впали на добрий ґрунт і вродять щедрим врожаєм.

Як і в попередньому романі «Радуйся, Невісто Неневісная», авторка й у «Мусьці» залишилася вірною багатьом темам і загальнолюдським цінностям. На перший план я б поставив тему віри. Навіть в часи комуністичного мракобісся люди вірили в Бога. Вірила у Всевишнього й Марта. У ті часи вголос про це не можна було говорити, заборонялося й молитися, тому Марта «тихцем просить Бога, щоб дав долі її Мусьці…» Для прикладу проілюструю цю тему ще й роздумами Марії, яка із занепокоєнням згадує: «Хіба мало зробила її рідня гріхів?» і «Бог за те карає». За певними сумнівами недотримання Божих заповітів, «може, й несправедливо в цьому світі влаштовано, що Бог карає невинних». Але після загибелі на вогненному Донбасі сина Василька вона тут же робить поправку: «то для того, щоб ми думали про це денно і нощно, щоб зважували на терезах вічності свої прагнення і вчинки».

Але віра в романі виходить за межі релігії. Родини Колонкевичів, Думанських, Урбановичів, Басистих, Хорунжих протягом усіх найтрагічніших періодів життя держави – а це роки першої і другої совітських окупацій територій Західної України, німецького пекла, колективізації і розкуркулення людей в західноукраїнських областях, масових репресій і виселки до Сибіру з нахабним відчуженням нажитого майна, переслідування за інакодумство – вірили у відродження України та її основ – віри, мови, звичаїв і традицій. Саме така віра допомагала їм жити й боротися на межі совітсько-українського протистояння.

Коли проймаєшся симпатією до представників цих родин, коли бачиш їх самопожертву в ім’я України, то навіть підлий, плюгавий персонаж-хамелеон, кагебіст полковник Никанор Родімцев, прозваний Тарантулом, якого після війни відправили « на Западну бандьор душить», і для якого нема людей чистих, як кришталь, а навкруги зовнішні і внутрішні вороги, від яких він оберігає державу, і який не «вірить ні в Бога, ні в чорта», поруч з огидою викликає співчуття. Навіть для цієї «надійної і відданої партії й уряду людини», яка «не відчуває ні провини, ні крові на своїх руках» від знищених ним «ворогів народу», ні «тим більше докорів сумління», хочеться просити в Бога прощення за його провини. Усупереч своїм переконанням, закрадається думка виправдати його дії тим, що така була воля Господня. Адже ще жоден із нас не зміг уникнути путі, що її йому Бог уготовив. Та й, врешті-решт, Пілат випустив із в’язниці на прохання народу не Ісуса Христа, а розбійника Варавву. Та й Господь не відмовляється від людини попри всю її мерзотність. Отож наші страждання є і нашими випробуваннями.

По-друге, авторка залишається вірною темі людської свободи та християнських чеснот. Особливо зримо це постає в описі життя, діалогах професора Ореста Басистого з членами родини та роздумами про те, як йому після того, як «совіти ввійшли у Львів – і за кілька днів стало зрозумілим, що такі, як він потрапляють далеко не на курорти». Щоб урятуватися від виселки, від розстрілу та ще «Бог його знає від чого», бо в університеті вже розпочалися арешти, він з родиною вирушає в Сталіне – нинішній Донецьк. Та й на сході Орест був обережним, розумів, що кожне його слово, слово щирого українця, «бандьори», як його тут дразнили, може зіграти проти нього. І він, за його ж словами, «мовчав і терпів» та продовжував вірити в Бога. Але ж, «як все це обридло! Як обридло прикидатися й мовчати!.. Але я мовчу. Слухаю тупого парторга, який плете таке, що розумній людині волосся дибки стає… але роблю вигляд, що погоджуюся!» Але це «не по-людськи і не по-Божому… І від цього гірко і боляче…» Висновок обурення від свого оточення «недовчених недоумків, кегебістських потороч, людожерів кривавих, для яких людина – ніщо, мерзотників і неуків», звучить в словах Ореста дітям: «І ти не те, і все не те… Безправна худоба ми». І заперечити тут мудрості професора нічим, бо й насправді такою людина й була в так званому комуністичному середовищі, особливо творча інтелігенція.

Авторка, як і в попередніх творах, знову ж таки порушує багато болючих морально-етичних та суспільних проблем. Саме вони стають причинами конфліктів у хаотичному суспільстві. Їх обговорюють люди напівшепотом у кухні, бо ж повсюдно сексоти, а коли вже гиря досягає підлоги, натужно протестують проти наруги в залах кінотеатрів та на майданах. Уже відомий нам Никанор не може згадати, кого він розстрілював, а ось «свої відчуття під час цього дійства забути не може. Було страшно й водночас солодко – ти вершитель людських доль, ти керуєш, жити комусь чи померти, у твоїх руках нікчемні життя людців, що обрали собі небезпечну стежку ворога народу…» Прикро, але такі никанори хоч і позбулися посади (як сказав Родімцев Мусьці, «Не бійся, я тепер беззубий»), вони не зникли з нашого життя дотепер. Той же полковник Родімцев просто розчинився в масі людей Донбасу і, цілком можливо, бере участь у випаданні регіону з контексту цілісності України. І цим авторка проектує події минулого на сувору і часом брудну сучасність.

Видана в серії «Душа жіноча», «Муська» має підзаголовок «Історія одного життя» і об’єднує шість новел. Усі вони перев’язані одним перевеслом, сконцентровані змістом, ідеєю, єдиним часо-простором та однією державою – Україною, на теренах якої від древнього Львова до палаючого нині у вогні агресора Донбаського регіону і відбуваються події, де герої переживають сумні й веселі моменти, де втіха переплелася з печаллю. І все це навколо головної героїні Муськи-Марії. Із звичайного дівчиська, а з роками працьовитої дівчини, руки якої переробили так багато чорної роботи і все ж залишалися завжди білими, виростає поважна і авторитетна науковець. На мій погляд, символічно, що письменниця дала головній героїні роману саме таке ім’я. Мені в цьому образі вбачається насамперед свята Марія Богородиця. Бо обидві Марії подарували цьому світові мучеників і праведників в одній особі.

Саме на трагічну долю Муськи-Марії, мов на стрижень нанизані життєві перипетії інших персонажів. А в романі навіть без урахування історій із таємного зошита Муськи-школярки аж 32 сюжетні лінії, 32 долі героїв. Усі вони не випадають з поля зору читача. Доля кожного тримає нас у динамічній напрузі. Досить справедливо зауважив з цього приводу кандидат педагогічних наук, доцент Ніжинського університету Олександр Забарний. Щоб пов’язати шість новел, говорить він, треба було повести 32 долі героїв крізь увесь роман. При цьому всі сюжетні лінії завершені. Так може зробити лише талановита жінка.

Як під час польоту літак упевнено мчить злітною смугою, набирає швидкість і бадьоро відривається від землі, набирає висоту та піднімається в голубінь неба, а пасажири зручніше вмощуються в крісла, аби отримати максимум задоволення від польоту, так спершу й у романі кожна з шести новел розпочинається тихоплинною ідилією, спокоєм життя. Не втримаюсь, аби не процитувати початок першої новели «Баба Марта». «Марію вже так ніхто не називав, бо ніхто не пам’ятав тут того часу, коли вона була Муською. Її ровесниці забули це ім’я, а молодь просто не знала цієї жінки, яка щойно приїхала до старої великої хати на горі, яку з невідомо яких часів називали маєтком…»

Але вже через кілька абзаців читач розпочинає втрачати врівноваженість та спокій і потрапляє в зону не атмосферної, а психологічної турбулентності. Викликана вона лиш однією фразою, коли донька Мирослава раптово запитала батька, чому в школі говорять не українською, як вони вдома. Бо то «голос крові не озивався в них, – пояснює батько і подумки додає. – Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться…» І такі моменти, коли «озивається в тобі кожна жилка» , коли «кожне рідне слово бурунить кров», зустрічаєш в кожній новелі. Коли читач намагається їх осмислити, у нього, як і в професора Басистого з однойменної новели, «серце геть втратило всілякі ритми – билося не в такт». Разом із Григорієм – другим сином Марії – читач прагне знайти ліки для його матері, щоб «заспокоїти вбите серце». Ще в одному епізоді серце читача уподібнюється до Маріїного, воно теж у тривозі за Василька, який відстоював незалежність України на Донбасі, і весь цей час було «стиснене до розміру волоського горіха». А після чорної звістки про синову загибель цей горіх «раптом став розростатися до розміру кавуна і не влазити в груди…»

Тому під час читання скаче тиск, змінюється температура тіла, порушується амплітуда серцебиття. Як і бабі Юльці, читачеві «сум голови збирає, така розпука на серце лягає», що вже й не знаєш, що робити. І ці «тяжкі болі натягають на людину тверду шкуру». Коли ж та луска спадає, «під нею виявляється ніжна й прозора душа». Це – з роздумів баби Марти, яка знає, що «серце не камінь». Хоч були такі ситуації, коли і його вона «мусила виривати, бо не було іншого виходу». Яка, як і її сваха Юльця та інші персонажі роману, були змушені йти «кривими лініями цього світу». Але навіть на цих крутосхилах і несподіваних поворотах долі, лунає заклик авторки жити так, щоб нам, як Мусьці, не втратити «світ і рай водночас», не зронити зароджені в юному серці щирі почуття і нести їх як «тендітний пролісок із ранньовесняного лісу…»

І авторка, мов той смиренний чоловік з Біблійної Галілеї, робить читачам посил: «Ідіть за мною». І не просто йдіть. Кожним рядком, кожною фразою вона спонукає нас співпереживати. Ні! Нервувати, замислитися, чому «світ, який ще недавно здавався всім хоч і неідеальним, але хоча б відносно затишним, став ворожим і злим». І хоч письменниця словами головної героїні Марії-Муськи намагається заперечити, що то «не світ став таким, а люди в ньому», усе ж вона цією філософічною фразою-думкою, своїм очищувальним словом, на мій погляд, не знімає високу напругу турбулентності світу та суспільства, у якому протягом останнього століття, а саме такий часовий період охоплює роман, доводилося жити її героям і антигероям, а ще й додає їх. Бо частині людей якщо не вбили, то затруїли душу і змусили коритися совковому принципу «так не можна, щоб хтось жив у кращих умовах, ніж усі решта», привнесеним совітами у Львів бабці Марти та її родини. І щоб зрівняти її у правах, «визволителі» відібрали «для радянської держави» жіночі прикраси, одяг та посуд. Ще й штирями весь город і сад прощупали. У Марти в грудях тенькало від боязні, що нові господарі життя знайдуть закопаний під корінням яблуні скарб на чорний день. А ще обіцяли розібрати маєток і зробити з нього школу чи клуб.

І ось цей, на щастя, не розібраний новою так званою народною владою гордий дім, названий маєтком, стоїть перед нашим зором із сумним виглядом, з почорнілим дахом, облізлими рамами, брудними віконними шибами, потрісканим помостом, зарослим поблизу нього квітником і занехаяною криницею, «бо всі лихоліття, що майже протягом століття пролітали над ним, не могли не залишити хоч якихось слідів». Не знаю, як хто, а я вбачаю в такому описі дому нашу обкрадену, обдурену, знедолену Україну. Образ дому-маєтку, цього понівеченого гнізда, до якого весною повернувся лелека, є справжнім символом, вдалою метафорою, що гріють душу, заспокоюють серця його колишніх і нових мешканців, які, рятуючись від канонади російських «градів», змушені були втікати з огненного Донбасу і знайти притулок в оцій великій хаті на окраїні села Сосничева, що неподалік Львова. Отож і зрозумілим є натяк про те, що коли б цей дім «вмів говорити, розповів би не одну історію». Бо саме будинки «бережуть на своїх стінах, горищах, у своїх підвалах не просто карби доль, а німі свідчення людей…».

І перед нами, мов із розчищеної Марією криниці, у новелах поступово постають історії. Бальзамом лягає на душу розповідь про те, як пані Марта – бабуся Муськи – із таємними і романтичними мріями про мужнього лицаря чи хоча б героя якоїсь війни, який би викрав її, чарівну чорнявку «з порцеляновим личком» з батьківського гнізда, виходить заміж за суддю Колонкевича, який не вимагав від її батьків ніякого посагу за майбутню дружину, і її серце приймає його любов «як приймає суха земля вологу». Її ж чоловік став для неї тим світом, «якого вона ніколи не знала».

У сюжетній канві роману такими ж приємними історіями є оповіді про кохання Василя – «золотої дитини», «честі і гонору», «гордості» його матері Юльці та його коханої Мирослави, яка вслід за чоловіком пішла в боївку боронити рідну землю від червоної та нацистської нечисті. Хоч знали, що там їх на кожному кроці вартує смерть. І вона їх не оминула. Василя вбили енкаведисти, а його «чисту, сміливу, розумну», як і він сам, Мирославочку чекісти зґвалтували і замордували. Як тут не погодитися з думкою Василевого побратима по збройному опору Петра Ключівського, що коли такі люди відходять, то «світ не просто бідніє – він сиротіє». Бо й справді наша Україна осиротіла від втрат тисяч таких героїв, які поклали своє життя на вівтар здобуття незалежності, які «вже Сибіру не боялися», кому було «боляче від поразки, від невдачі, від відчаю й безвиході». А чи не продовжує сиротіти нині Україна, коли щодня на фронті російсько-української війни гинуть нащадки козаків-запорожців. І нерідко їм протистоять ті, хто продався «за мідяки нечестивців» і сам став нечестивцем?

Можна продовжувати історії – цікаві і повчальні, з роману. Тим більше, коли заглянути в уже згадуваний таємний зошит Муськи, у який вона ще школяркою записувала цікаві розповіді односельців. Навіщо це вона тоді робила, і сама не знала. Хоч тепер переконана, що в руках письменника ці історії стали б темами та сюжетами багатьох романів.

Багато з цих історій схожі більше на затишшя перед бурею. Або ж на початок руху лайнера на злітній смузі, коли ще нічого не віщує про хаотичні й непередбачувані вихори під час польоту, небезпеку чи нервові напруження. І вони мимоволі під час читання супроводжуються сльозами. Інколи аж занадто гіркими. На мій погляд, оце і є та література, якої ми зачекалися за останні роки, за якою знудилися в хамовитому наступі літературного безкультур’я. Серед них такі моменти, коли навіть «клапоть паперу з написаним номером телефону… пече пальці» майже тридцятирічному Федюркові, для якого мама була всім світом, а тато, якого він чекав все своє життя, – вимріяним ідеалом, якого він «підніс на височенний п’єдестал обожнювання й захоплення». І ось він виявився живим і ніяким не героїчним, а ще й підлим із похітливою вдачею, із якою кинув його, Федора, ще не народженим ув утробі вагітної Килини. І ти мусиш йому вперше в житті телефонувати, аби він допоміг врятувати сусідську Муську від наруги злощасного Тарантула. Якби не заради неї, то й не робив би цього.

Не оповідатиму далі, а пораджу самим прочитати і поринути в отой вихор турбулентності сюжету роману. Бодай для того, щоб із його героями поміркувати про те, де ми живемо, для чого і як живемо і хто живе поруч із нами? А ще замислитися, як ми хочемо жити в майбутньому? Чи готові ми, як молодший син Муськи – відчайдушний і романтичний, «щирий, стрімкий і невсипущий, вічно заряджений якимись ідеями, з голосом, «який не мав аналогів» – Василько з однойменної заключної і кульмінаційної новели роману, який, безсумнівно, є прототипом знаменитого Василя Сліпака, кинути блискучу кар’єру оперного співака в Мілані? Співака, який уже здобув собі світову славу і визнання.

Чи здатні ми, як він, усе це залишити в одну мить і піти в окопи на фронт у складі добровольчого батальйону на той «триклятий Донбас», де «зазнав слави націоналіста»? Донбас, який несе їй, Мусьці, в оцей «маєток», в оцей «у любові народжений дім», який охороняє добрий янгол, «лише прикрощі, лише переживання і болі»? І не просто піти на фронт, а й загинути там за волю й свободу рідної України, за нашу і вашу свободу і волю? Загинути від російської кулі. Такої ж, як та, що століття тому, грізного 1918 року, обірвала життя його прадіда Федора – українського священика, який тоді так само, як і сьогодні Василь, любив свою Україну і не скорився московській воші. Як бачимо, між цими смертями ціле століття, але імперія не змінила свою суть. Вона так само має намір переконати всіх, що Україна не має права існувати як самостійна держава. І тому на двобій з ворогом йдуть найсміливіші, найвідданіші. Певен, не кожному під силу зробити такий крок. Он, кажуть люди і пишуть газети, навіть нинішній президент нашої знекровленої і зґвалтованої так званим «старшим братом» держави, кілька разів ховався від повісток із військкомату, а тепер ще й закликає не стріляти у відповідь на артилерійські канонади знахабнілого ворога. Як не прикро визнавати, але і в цьому на перший план виходять наш біль, наша неслава, наша трагедія і трагедія держави.

Письменниця завершує історію одного життя не традиційною крапкою. Наприкінці останнього речення вона ставить знак запитання після роздумів Муськи. У такий спосіб Ганна Василівна ніби ще раз наголошує на тому, що вона адресує свій твір тим читачам, хто ще не втратив уміння самостійно мислити, аналізувати, зіставляти і робити висновки, щоб у подальшому виробити свою стратегію дій відповідно до сучасних обставин. Обставини ж такі, що вже майже рік Марії невідступно пече в грудях вогонь. Він лиш трохи пригасає, коли вона колише в колисці маленького онучка – теж Василька. Продовжувача роду українського. Паросток із того коріння старої яблуні в саду в маєтку в Сосничеві, під яким був схоронений і збережений майже упродовж століття родинний скарб – ще один символ епопеї життя цієї родини, який несе велике філософське навантаження. А поки що маленький Василько тихенько сопе носиком, і дивиться на світ із своєї колиски, і дає надію, що в нашому домі все буде гаразд. Бо хлопчик такий схожий на того Василька-ангела з райським голосом – і це додає Мусьці сили боротися із вогнем у грудях. Жінка добре знає, що побороти цей вогонь, вона не зможе ніколи. «Та й чи захоче вона побороти?» – запитує нас авторка і цим самим пропонує читачам самим дати відповідь. Залежно від своєї свідомості й світогляду.

Як на мене, то я б відповів тут словами самої письменниці із згадуваного її роману про Богородицю. Там чітко звучить її заклик стати «народові українському на спільну молитву, відкинути чвари й роздори, що їх підкидає ворог і супротивник, і замешкати в рідному краї в благодаті й щасті, любові й одвічнім добрі». Авторка теж не знає, скільки доведеться на це чекати. Цього не знає й ніхто з нас. «Та треба вірити, говорить вона, що допоможе нам Господь Бог і Пресвята Богородиця». Давайте, друзі, вірити в це!

Микола ГРИНЬ

 

ТАЛАНОВИТИЙ СИН

ЗАВОРОЖЕНОГО ПРИДЕСЕННЯ

Нотатки про моральний подвиг Івана ШКУРАЯ: письменника, публіциста і журналіста

 

IMG 2871

 

Якось так склалося у часовому просторі, що життєве перевесло майже поруч туго перев*язало дві післяжиттєві дати відомого українського прозаїка, поета, драматурга, публіциста, журналіста , члена Національних спілок письменників і журналістів Івана Васильовича Шкурая. Це 80-річчя з дня його народження та п*ятиріччя з часу відльоту його щирої української душі у вічний небесний Вирій.

Приємно, що обидві дати не пройшли повз увагу не тільки шанувальників його багатогранної творчості, а всіх земляків із завороженого Придесення (саме такою назвою він об*єднав свою трилогію із романів «Глухомань», «Червоний острів», «Родом із колгоспу»). Саме у рідному Шабалинові, на берегах зачарованої Десни, на стіні сільського будинку народної творчості урочисто відкрили меморіальну дошку на його честь, провели вечір-пам*ять та літературні читання. А у п*яту річницю смерті біля могили на сільському цвинтарі, де, за заповітом небіжчика, захоронили його тіло у рідній землі, над якою «сонце пахне молоком», зібралися родичі та вдячні читачі, аби схилити голову перед багатогранним талантом майстра красного письменства. У районній та сільській бібліотеках ще й облаштували постійно діючі книжкові виставки з творами земляка, подарованими дружиною Івана Васильовича – Любов*ю Іванівною. За її ж словами, кожну книжку Івана Васильовича вони вносили до хати як новонароджене дитятко, раділи, пишалися нею, несли в люди…

         Разом з тим з прикрістю скажу, що обидві ці дати залишилися непоміченими в охопленім вогнем московського агресора та місцевих сепаратистів краю донецьких степів та териконів. За словами дружини письменника, не знайшлося тут людини, яка б взяла на свої плечі тягар підготовки та проведення бодай читацької конференції про життя та творчість незручного для влади письменника, чиє серце до останнього подиху було переповнене людяністю. А, як сказав Христос, «чим переповнене серце, те говорять уста». Його уста говорили правду. Через те й спрацював отой ганебний і принизливий принцип меншовартості «Кабы чего не вышло?» Навіть у тих, хто за життя лестив Івану Васильовичу, захоплювався його активною життєвою позицією і навіть поділяв погляди. Як мовиться, Бог їм суддя.

Та все ж, як говорив герой одного відомого фільму, «за державу образливо». Ніби й не творив він тут кілька десятків років, не долав, як і його герой Петро Касинець з «Хати на камені», в хитросплетіннях лабіринтів наклепи і брехню і обрав єдино вірний шлях боротьби за незалежність України, за торжество, як він не раз наголошував «на далекому Сході України», рідної української мови. Ніби й не очолював чверть століття ровеньківську міську газету «Вперед», ніби не обирався і плідно працював на ниві літературного розвою і просвітництва Луганщини головою обласного письменницького осередку. Ніби, врешті-решт, не закладав він камені у фундамент української державності, ніби не став він у степу донецькім на безкомпромісну боротьбу, смертельне прю, за його ж словами, з партійними жевжиками і слобідськими вождями із ведмежими статурами та хом*ячими щоками. З тими нуворишами, що на зорі незалежності України знову посунули до корита, зрадниками, мучителями України, всілякими махінаторами, що творили «махінації у порівнянні з якими Остап Бендер – жалюгідний аматор». Тому «рідна влада» люто ненавиділа цього справжнього патріота, який не втратив людської гідності та інших чеснот, затаврувавши його печаттю мазепинця, бандерівця, рухівця і націоналіста. Титулами, якими Шкурай відверто пишався, викликаючи ще більшу ненависть до себе перелицьованих комуністів і відвертих ворогів української державності, які ледь не на кожному кроці нагадували і погрожували йому, що він живе на сході, а не на заході України.

         З Іваном Васильовичем мені пощастило познайомитися восени 1984 року. Тоді він переступив поріг невеличкого кабінетику заступника редактора коропської районної газети «Нові горизонти», протягнув правицю для вітання і відрекомендувався: «Іван Шкурай, уродженець Шабалинова, а тепер редактор ровеньківської міської газети «Вперед».

Ми довго говорили про газетно-видавничі справи, про рідну для нього славну Коропщину на Чернігівщині, про красуню-Десну, яка й дала йому колоритний літературний псевдонім – Деснаш, зачіпали інші журналістсько-літературні та життєві теми. Тоді ж дізнався, що його дитинство було покрите чорною пеленою другої світової, з фронтових доріг якої не повернувся до отчого порога батько. Як він, малий Іванко, як і герой його пізніше написаного роману «Хата на камені» Петро Касинець, бився в житті, «як риба об лід, а лід головою не пробити і зябрами хапати повітря - не надовго вистачить…» Повідав він, що у Шабалинові закінчив десятирічку, служив в армії, за комсомольською путівкою тікав від вдовиних сільських злиднів і поїхав шукати романтику в Донбас, де будував шахти. Згодом у Московському університеті імені Ломоносова здобув фах журналіста, а після того шліфував професійну майстерність на відділенні журналістики Вищої партійної школи при ЦК Компартії України. І знову – в Донбас. Тоді на прощання Іван Васильович зробив дарчий напис у книзі «Дійти до горизонту», яка тільки-но вийшла у престижному столичному видавництві «Молодь» і ще пахла свіжою фарбою. У тій книзі побачила світ і перша повість Івана Васильовича «Армагеддон». На неї я написав розлогу рецензію «Істина завжди одна» і опублікував її у коропській районці.

За словами дружини літератора Любові Іванівни, він дуже дорожив цим відгуком і надіслані мною примірники газети до цього часу зберігаються в родинному архіві. Наші ж дороги тоді розійшлися, про що дуже шкодую. І лише недавно я одержав змогу, як кажуть «запоєм», перечитати майже весь творчий доробок Івана Шкурая. Скажу відверто: був напрочуд вражений його майстерністю володіння словом, глибокою філософічністю у розробці тем, їх художньо-документально-публіцистичною манерою висвітлення. Було видно, що Шкурай, як і герої його завороженого Придесення Миколи, Дуньки, Катрі, Оксені, Грицьки, Ольги, Нади, Максими, Харитини та інші, вміє бачити у ступі життя не лише полову, а й пшоно із проса, що «золотом світиться…»

Вражає досить широкий історичний діапазон творів. Він сягає часів поклоніння наших предків язичницьким богам, зародження і розвитку християнства, трагічної долі гетьманської столиці Батурина, до якого від його рідного Шабалинова шапкою можна докинути, до демонічних більшовицьких та його вождя ідей світової революції, «ударної» сталінської ходи багатостраждального народу до світлого майбутнього. І так до першого десятиліття вже нашого, ХХІ століття.

Без перебільшення скажу, що творчість Івана Шкурая є яскраве, інтелектуально блискуче явище у нашій сірій буденщині з хамовитою масовою псевдокультурою і такими ж масовими матюками в літературі. Сказане однаково стосується і трилогії «Заворожене Придесення», і ліро-епічної поеми «Батурин», присвяченій десятиріччю суверенної України, щоденника і дещо «Дороги за обрій летять», «Печальной повести», де основу твору склала біографія відомої вченої в галузі хімії Віри Богдановської-Попової, похованої в склепі корабля-могили на сільському кладовищі його рідного Шабалинова. Саме в цій повісті автор чи не вперше у вітчизняній літературі підняв невідомий для масового читача пласт нашої дожовтневої історії і познайомив його з видатними людьми того часу – подвижниками у житті, науці, які самовіддано служили рідній землі і своєму народові. Цю печальну повість про Вірине життя і любов він присвятив своїм землякам-шабалинівцям.

Майже всій творчості Івана Шкурая притаманна публіцистичність. Блискучі зразки красного письменства, майстерного володіння словом, як могутньою зброєю, зустрічаємо в «Батурині» і в «Завороженому Придесенні», і в «Хаті на камені» та «Ворогах». Навіть невеличкий публіцистичний епілог «Печальної повісті» рве душу і серце шматками, змушує замислитися над смислом життя, над результатами дияволіади двадцятого століття із сонмищем вождів і вождиків, які розтоптали в людях всяку віру, а без неї не може бути народу, загине він.

Робить все це лауреат кількох журналістських та літературних премій, нагороджений за свою творчість золотою медаллю української журналістики, досить ненав*язливо, отож, талановито. Як скрипаль, що непомітним порухом смичка торкається струни, яка враз задзвенить і продовжиться неповторною мелодією всього ансамблю. Талановито, як лікар від Бога Євстафій Іванович Богдановський із згаданої вже «Печальної повісті», котрий знає, що хірург не має права на помилку. «На вістрі ланцета хірурга повинен жити мікроб життя», - таке його кредо – людини і лікаря. Я ж перефразую цю думку і скажу, що на вістрі пера Івана Шкурая теж постійно був мікроб життя і він володів тим пером не менш талановито від скальпеля хірурга і так же затято дотримувався заповіді «Не нашкодити». І він все робив, щоб не нашкодити вимріяній ідеї – сприяння розквіту незалежної України. У кожному його творі, від повісті «Армагеддон» до останнього вірша, написаного незадовго до смерті, як у краплині ранкової роси на деснянських луках, відбивається доля України з її радостями і печалями.

Вслухаймося, вчитаймося і задумаймося уважно над цими рядками, написаними за три тижні до смерті, коли по-босяцьки був захоплений Крим, коли уже палав в огні війни російських агресорів Донбас: «Церковні дзвони б*ють на сполох/ знов Україна у вогні./ Постав до неба східний молох/у наші неспокійні дні./ Які стають усе страшніші/ немов у пеклі в них живу/ Закрили душу в чорній ніші./ Як все це я переживу?» Не пережив Іван Васильович такої наруги ординських московських і проросійських банд, великого горя, яке приніс «в наш дім азіатський псевдобрат». Не витримало серце, не дочекалося, коли лусне «від ейфорії скажений Путлєр. Тьху йому!» І знову ж набатом звучить заклик: тож поставайте, добрі люди, здолаємо кошмарну ніч… То ж викуймо мечі із рала…»

Такими волелюбними рисами й прагненнями щасливої долі Материзні переповнені й герої всіх його творів. Майже всі вони – реальні люди. Це або ж його земляки-шабалинівці, або ж гетьман Іван Мазепа та його сподвижники, великий патріот України Августин Волошин, єпископ Теодор Ромжа, редактор газети Василь Недригайленко і журналіст Василь Деснаш та інші. Письменник майстерно володіє матеріалом, переконливо, інколи невеликими штришками, репліками чи побутовими сценами життя змальовує персонажів. Багато з них справедливо міркують, що «важко в житті розібратися, якесь заплутане воно, кожен своє гне і репетує…» Як і сам автор романів та інших творів, герої Івана Шкурая шукають «шлях до істини», який «колючим терном порослий, глибокими ярами порізаний, неприступними скелями перетнутий. А здолати його треба. Інакше життя не варте того, щоб змагатися з ним…» («Хата на камені»). Через долі героїв і другорядних персонажів, їх дії, їх роздуми автор проводить в творах основний лейтмотив родинного життя про те, що хату треба неодмінно будувати на камені, а не на піску. Більше того: будувати таку хату потрібно все життя. І кожен має покласти свій камінь у фундамент нашої спільної будови. То ж гріх нам не вимурувати не просто свою хату, а храм честі і справедливості. Як і все життя у ній вогонь підтримувати. І в цьому збірному образі хати читач вбачає Україну. І не помиляється.

Не стану аналізувати дії і вчинки всіх героїв. Візьмемо хоча б одного з них – головного героя роману «Хата на камені» Петра Касинця. Він теж шукає шлях до істини. Він з дитинства мріяв стати священиком і навіть вже був возведений в сан. Та отець Петро раптово пориває з церквою і топить у річці свою ризу. Це важкий психологічний момент і для нього, і для читача. Та всьому є виправдання. Образно кажучи, у житті він теж опинився на вістрі своєрідного «ножа». З одного боку від нього – глибочезна сталінська прірва, з іншого – не менш трагічне нацистсько-фашистське провалля. Зробиш хибний крок і все – тебе нема, смерть неминуча. І Петро Касинець – отець Йосафат вибирає для себе єдино вірний шлях – незалежність України. Тут отець Йосафат з Іваном Шкураєм єдині у думах і помислах : Україну можна і треба будувати тільки чистими руками.

Отож і зрозуміло, що саме такий вибір зробив для себе й редактор газети Василь Іванович Недригайленко із роману «Sub rosa -2». Він може влаштувати собі сите, безтурботне життя. Але для цього має продати свою душу й віру. І він не ламає цю моральну планку, не втрачає людську гідність, твердо вирішує нікому не потурати. Як і отець Йосафат, він сповідує принцип, що «чорту душу не продасть» і буде змагатися з нечистою силою. Бо людина сама собі вибирає дорогу. І він вибрав. Як і його герой Петро Касинець, журналіст йде працювати у вибій шахти і цим кроком він морально перемагає виродків-комутантів. Він навіть не боїться написати гнівного листа президентові держави, де відверто вказує на помилковість його бачень і суджень майбутнього розвитку незалежної України. Так само діє й святий отець Йосафат. Як важко, говорить він, інколи сказати правду, але треба…

У художньо-документальних творах, зокрема у романі-дилогії «Хата на камені» та політичній трагедії «Теодор Ромжа» Шкурай продовжив свою майстерність логічної вмотивованості вчинків і характерів героїв, історичної виваженості думки про тридцяті-сорокові роки двадцятого століття, найжорстокішої епохи, яка коли-небудь випадала на долю України за більш ніж тисячолітню її історію, в жорнах якої перемололись тисячі доль найкращих синів і дочок багатостраждального українського народу. Додам до цього глибокий психологізм у зображенні епохи, її героїв і пристосуванців та відвертих ворогів у поєднанні з аналітичним поглядом на перебіг політичних подій. Все це доповнюється ще й задушевним ліризмом сцен справжнього кохання. Цими творами могли б пишатися літератури будь-якої країни світу.

        Публіцистичний роман «Sub rosa» присвячений онукам Сергієві, Олександрові та Іванові, яким, за словами автора, «жити в оновленій Україні». Другий твір є логічним продовженням попереднього роману, хоч його можна читати і вважати окремим доробком. Цей роман не міг не з*явитися на світ. Як зауважується в «Пересторозі» до роману, написаній письменником Леонідом Стрельником, «без нього розуміння новітньої історії України було б неможливим, ущербним». На мій погляд, саме ці два романи, де всі сумнівні оборудки, махінації із знищення економіки України та й самої держави відбуваються в таємній опочивальні мера Слободи, стеля якої уквітчана трояндами – символом таємниці і мовчання, за своїм громадянським звучанням схожі на набатні удари дзвонів, які сповіщають людей про небезпеку, кличуть розбудити приспану в них національну свідомість. Бо вони, «жадаючі і стражденні , вийшли із комунізму, та комунізм ще не вийшов із них», звуть їх згуртуватися перед цією бідою, бо в державі «тривожно, сумно, гидко», бо «павуки в банці» вже котрий рік «гризуться ... не за Україну, а за свої кланово-олігархічні інтереси», отож настав час дати їм дружну відсіч. Так і відчувається заклик Тараса «громадою обух сталить», щоб збудить волю. Правда, у Шевченка це виражено поетичним словом, а Шкурай не менш талановито робить це прозовим. Але обидва вони – чесні, відважні і віддані сини матері-України - стають на цей двобій із відкритим забралом. Обидва вершать свій могутній моральний подвиг і мужньо несуть на високу Голгофу свій важкий хрест заради щасливої України, щоб «на волі помолилися невольничі діти».

Відзначу ще одну особливість цих поєднаних між собою романів. У них знову ж таки чи не вперше в українській літературі письменник показав становлення вітчизняної журналістики на зорі та в перші роки незалежності України. З власного досвіду знаю, який це був нелегкий час для редакційних колективів газет. Пережите, як мовиться, на власній шкурі, («хоч шкура у шкураївців дублена» («Глухомань»), перепущені через власне серце редактора міської газети Іван Васильович тут виявився вдалим і вмілим орачем, який майстерно підняв журналістську цілину. На ній плугатар говорить з читачами пристрасним словом правди, бо «вовків боятися - в ліс не ходити», а «чим переповнене серце, те говорять вуста», говорить він.

Серце ж досконалого редактора Шкурая (Деснаша) переповнене лише людяністю, лише любов*ю до України. І він ділиться цією любов*ю з читачами на сторінках газети. Він вистраждав незалежність у двобої з чинушами. У несамовитій люті за те, що редактор «носиться із своєю Україною, як дурень із писаною торбою», вони навіть позбавляють його права працювати на газетній ниві, яку він сходив уздовж і впоперек. Та це не зломлює його волелюбність. Він, як і його герої, відверто говорить і пояснює чинушам про їх дикунське невігластво, про те, «що не те щось робиться на Сході, не те…» Аналітичний розум, життєвий досвід давали йому підстави говорити і писати про те, що в Донбасі назріває конфлікт і його чекає криваве вирішення. Бо вже в перше десятиліття відновленої незалежності України значна частина партійної номенклатури Донбасу, яка була тісно пов*язана партійними узами з московськими колонізаторами, повелася як компрадорська буржуазія.

Життя підтвердило, що Шкурай вустами героїв газетних публікацій та публіцистичних творів говорив гірку і болючу правду. Вона суголосна з думками інших патріотів України. Для підтвердження візьму лише одну цитату з книги славновідомого публіциста Івана Дзюби «У літературі й навколо. З боргів давніх і новонабуваних». «Імперський сказ Путіна, - пише він,- захлинувся б на кордоні з Україною, якби по другий бік кордону його не ждали традиційні п*яті, шості чи якісь там одинадцяті «колони», на які багата українська історія. Що ж до варіанта донецького, то тут навіть не про «колони» доводиться говорити. Тут щось масштабніше й організованіше – системна робота місцевих владних структур, які у складі України послідовно вибудовували фактично «русский мир», обходячись без цього самоозначення і не цураючись тризуба й синьо-жовтого прапора на фронтонах своїх установ…» Боже-боже, як співзвучні ці рядки з думками Шкурая та його героїв!.. Який в них біль за Україну!

Як і отець Йосафат, Деснаш-Недригайленко-Шкурай «зовсім забув про попередження матері – ні в яку смуту не встрявати. А навкруг все засмутилося, замутилося і закаламутилось. Як у вирі. І в тому вирі українці, як і завжди в святому рушенні бувало, замість того, щоб згуртуватися, розмежувалися…» Ніби шаленим вітром вивіяло з голови новоявлених господарів життя істину, що «для Москви Україна повинна мати лише вигляд держави… Совєтизація, асиміляція, русифікація… Русифікація – ганебне явище. Русифікатори – мерзенні люди…» «Боже, Боже, що з нами зробилося - тільки вирвались із неволі й знов занапастились… («Хата на камені»). І у по вінця зрусифікованому Донбасі патріот не хоче бути рабом обставин, говорить, що «не треба носити камінь за пазухою». Він не може жити «роздвоєним» і «як віл у спеку пре до озера» і шукає «чисту прохолодну воду» («Хата на камені»). Як отой один ефіоп з цього ж роману він не боїться бути розтертим у порошок гусеницями, а «…повертається і з палицею йде на танк, замахується…»

Якщо ж у ефіопа для боротьби і захисту є тільки палиця, то в нього, редактора, є потужна справжня зброя - слово. І звучить в газетах все голосніше на весь край його набатне публіцистичне слово, на кожному кроці нагадує невігласам настанову справжнього патріота України Августина Волошина, що «дитина п*є духовне життя з грудей рідного слова. А наших, українських дітей відлучають від рідних грудей». А нашим дітям, волає Деснаш, на Донбасі підставляють чужинницькі груди… Як важко, пише він, «сказати іноді правду, а треба…» Прикро, що до цієї правди не прислуховуються. Вірніше – її не чують перевертні і манкурти. З болем у серці автор кладе на папір рядки: «змоскалізований східняк оббріхує свою мову , яка для нього уже чужа. Дикунське невігластво…» Чим обернулася політика русифікаторів, бачимо сьогодні в тому ж краї степів і териконів охопленому полум*ям російсько-української війни. Підсумок цих роздумів письменник вклав в уста слідчого-енкаведиста, який під час допиту Василя Вишиваного прорік: «Русские оказались врагом №1 независимой Украины…» Життя вкотре підтвердило цю істину.

Позиція автора у побудові храму-України – це сміливий виклик кланово-олігархічній організації української держави, доведення про незнищеність українського етносу. Робить він це відверто, блискуче і образно. Через яскраво виражену позицію автора показана справжня психологічна напруженість стосунків у редакційних колективах із засновниками місцевих ЗМІ, серед яких ще немало засіло тоді як вірних ленінців, так і тих, хто розпочав жити в обнімку з мамоною. Він показав справжніх майстрів пера, які не зрадили національній ідеї, залишилися вірними принципам чесності, правдивості, народності, патріотизму і тих, хто за тридцять срібляників шпигував за колегами, ставав «сексотом» і покотився в духовну прірву. Якби була моя воля, то я цей двотомник Івана Шкурая рекомендував би якщо не для вивчення, то бодай для позааудиторного читання та обговорення студентами факультетів журналістики всіх вузів України. Аби вони могли відділити полову від справжнього добірного зерна журналістики, ролі та місця в ній самого «перодряпа», як він жартома називає газетярів.

Я не ставив собі за мету детально аналізувати сюжети творів Івана Шкурая. Можна було б більше характеризувати героїв і їх вчинки. Зупинитися на досконалих описах природи. Окремої похвали заслуговують описи сцен вірної любові та щирого кохання дійових осіб багатьох творів. Звісно, заслуговує на дослідження образне мовлення, зокрема персонажів «Завороженого Придесення». Віддам це на «розтерзання» теоретикам літератури. Я лише повторю слова відомого українського письменника Олексія Неживого, що Іван Шкурай своїми творами сповна віддав борг рідній стороні і цим підтвердив свою любов не тільки до Придесення, а й всієї Материзни. А ще від себе настирливо порекомендую прочитати всі твори Івана Васильовича. Не пожалкуєте. Більше того: ви нап*єтеся з чистого джерела таланту й майстерності. З них черпав наснагу для творчості й сам Іван Васильович. Як говорить один з героїв роману «Хата на камені», треба уміти бачити це джерело. Бо «знання, черпані з каламутного джерела, забруднюють душу, як дьогтем ворота чорнять. Совісно відчиняти перед людьми». Талановитий син зачарованого і завороженого Придесення, Іван Шкурай володів даром знаходити чисті джерела. Він все робив, аби люди розбиралися, де каламутне джерело, а де чисте. І ніколи не соромився відкривати перед людьми не тільки ворота, а й своє щедре і праведне серце.

 Микола ГРИНЬ

 

    

Післямова до «Postskriptuмів»

про суть сучасних есеїв

від Тараса Головка

Тарас Головко. Postskriptum*и. Есеї. К., Педагогічна думка. 2019. 240 с.

Rot book coverНе відкрию Америку, коли скажу, що майже в кожного читача або ж глядача після прочитання книги, перегляду вистави чи кінофільму виникають певні думки, асоціації, емоції. Одні люди їх глибоко ховають в свою душу, інші – прагнуть поділитися ними з друзями, знайомими у розмові або ж викладають все це письмово і оприлюднюють. Це свого роду підсумок чи ж висновок отриманих чи обнадійливих емоцій, або ж втрачених ілюзій, інструмент, що дозволяє висловити все, що хочеться. Навіть, якщо цей текст, а мова піде саме про літературні тексти, є завершеним і логічним.

Саме таким правом висловити власну думку після прочитаних творів скористався і Тарас Головко у нещодавно оприлюдненій столичним видавництвом «Педагогічна думка» книзі есеїв «Postskriptum*и». Це літературно-критичне видання зібрало під оригінально оформленою обкладинкою, яка є яскраво промовистою метафорою про світло і тінь книгочитання, публікації про найцікавіші, на його думку, видані літературні твори останніх років, які прийшли до читача з вітчизняних столичних та периферійних видавництв України.

Есеї спершу побачили світ на шпальтах всеукраїнських авторитетних газет «День», «Слово Просвіти», «Україна молода», «Українське слово - литаври», «Культура і життя». Це робить колективам редакцій особливо велику повагу і честь. Як не прикро про це говорити, але нині більше уваги книжковому роздоллю приділяють онлайнові платформи в мережі інтернету. Серед них виокремлю «Письменницький портал Пилипа Юрика», «ЛітАкцент», «Буквоїд», «Жінка - Українка», українсько-канадський інтернет-часопис «Порт-Фоліо». Хай вибачать ті, кого не назвав. А ось друковані засоби масової інформації в переважній більшості повернулися спиною не тільки до письменників-початків, а й маститих «зубрів» красного письменства та їх творів. Звісно, страждають від цього не тільки вони, а й численна армія читачів. Їм досить важко і складно зорієнтуватися в книжковому океані новинок, бо не знаходять там бодай коротеньких відгуків про книги. Я вже не говорю про розлогі критичні рецензії чи есеї, огляди творів окремих авторів, які б слугували своєрідним компасом літературного книжкового ринку. Власники і засновники ЗМІ говорять, що не вистачає для таких публікацій місця. Тобто, літературний, культурологічний аспект знову залишаються на задвірках життя. Ніби й не розуміють, що осмислені, проаналізовані літературні новинки відкривають українському читачу багато чого цінного, допомагають йому сформувати світогляд, активну життєву позицію. Врешті, відділити якісне зерно від літературної полови.

Чого гріха таїти, її останнім часом немало в творчому середовищі. Це звідтоді, як з*явилася можливість видавати написані твори за власний кошт чи гроші меценатів. З іншого боку – ослабили віжки видавці та літературні редактори, бо вони теж бажають їсти хліб з маслом. Ось і розплодилося немало графоманів. Всі вони з першої книги- метелика вважають себе класиками, які міцно тримають за бороду самого Бога. Коли ж прочитаєш у соціальних мережах не відредаговані ніким їхні оди самовихваляння, то від орфографічних, стилістичних та інших мовознавчих «вихилясів», стає моторошно… Звісно, все це можна залишити на совісті авторів. Мовляв, Бог їм суддя. А можна ж з відкритим забралом на весь голос сказати : «Іду на ви!» І сказати автору про його зневагу до слова чи оприлюднених фактів. Саме так прагне робити Тарас Головко у своїх есеях.

Візьмемо для прикладу есей «Від київської княгині – до королеви двох держав» про книгу Наталії Крутенко «Анна Ярославна. Історико-літературна і мистецтвознавча розвідка». Тут він відверто дивується позиції чи позі авторки і піддає гласності, чому до неї в немилість потрапив науковець із світовим ім*ям, професор Гарвардського університету Омелян Пріцак, і яка не наводить жодних аргументів чи фактів, на яких би грунтувалася критика видатного вченого, сходознавця, почесного доктора всесвітньовідомих університетів. Без ніяких викрутасів зауважує він авторці й про категоричність деяких суджень, поспішність в оцінках однієї з доньок великого князя Київського Ярослава Мудрого – Єлизавети, яка назавжди ввійшла в історію трьох європейських країн – України, Норвегії і Данії.

Аналіз його есеїв дає підстави говорити, що Тарас – фаховий читач. Насамперед скажу, що він народився і виріс у літературному середовищі. Його батько – відомий український поет і прозаїк, лауреат літературних премій Дмитро Головко, родове коріння якого живиться соками славної землі легендарних Пісок на Чернігівщині, яку сходив босими ногами і славетний Павло Тичина, мама – мовознавець, у минулому - багатолітній науковий співробітник столичного музею імені Лесі Українки. У нього за плечами – факультет журналістики столичного університету імені Шевченка, робота на відповідальних посадах в Держтелерадіо, журналі «Трибуна», департаменті видавничої справи та преси у Держкомітеті телебачення та радіомовлення, в секретаріаті комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Весь час він активно співпрацює з різноманітними друкованими періодичними виданнями. Видно, що він любить літературу як явище життя, отож і критика в нього - актуальна літературна публіцистика. У багатьох випадках це справжня філософія. Тут доречно скористаюся словами літературного героя роману Василя Туркевича «Перст Демона», наведеними Тарасом Головком в есеї «Вигнанець із раю», він, «пробачте за порівняння, не верблюд у кінському табуні». Навпаки, виступає «тонким психологом, здатним глибоко дослідити всю гамму людських почуттів, потягів і інстинктів», як він говорить в есеї «Ігри для дорослих» про автора роману «Заборонені барви» Юкіо Місіму.

Зрозуміло, справжня критики не мед, не комплімент. Навіть не карамелька, від якої солодко в роті. Нинішні автори романів-повістей досить болісно сприймають критичні зауваження на їхні твори й інколи неадекватно реагують. Очевидно, це ще совдепівська відрижка. Адже тоді за літературною критикою маскувалася ідеологічна боротьба, коли енергія критиків єдина правляча партія спрямовувала на справжню громадянську війну в літературному процесі. І в ній критикам відводилася роль не миротворців, а справжніх громил. Як письменників, так і їх творів. Згадаймо, як голосно окремі знавці шамотіли у компартійні вуха, як, за влучним висловом професора Анатолія Погрібного, вони «телеграфними стовпами» дубинили авторів геніальних творів. Лише за те, що вони не втискалися в заготовлене партійними опричниками прокрустове ложе методу соціалістичного реалізму.

Безумовно, це й привело до того, що й сьогодні в українській літературі ряди професійних критиків досить рідкі. Зі старшого покоління тут згадуються Григорій Сивокінь, Володимир Панченко, Григорій Клочек, Михайло Наєнко, Віталій Дончик, Роксана Харчук. Згодом обойму критиків поповнили Михайло Бриних, на жаль, покійний, Антоніна Царук, Олег Гончаренко, Костянтин Родик з його групою незалежних експертів популярного рейтингу «Книжка року». Можливо, з читачів ще хтось добавить три-п*ять авторів. Як би там не було, але вони не забезпечили у нас перевиробництво критики. Як, до речі, нема в нас ще й перевиробництва гідних найвищої книжкової полиці творів. До цього ще дуже далеко. І тому приємно, що останнім часом ці ряди поповнилися новим ім*ям знавця літературного процесу держави Тараса Головка. Яскравим підтвердженням цієї думки є й його книга «Postskriptum*и».

До речі, про бідність, а якщо відвертіше, то про занедбаність жанру фундаментальної критики, йшла мова і на минулому з*їзді українських письменників. Така відвертість радує, бо все-таки згадали про класичну тріаду письменник - критик – читач, яка залишається об*єктивною закономірністю літературного процесу. Та, мабуть, все-таки наші письменники не забули й геніальні слова Тараса Шевченка. Він же справедливо ображався, що протягом десяти років про його творчість «ніхто не гавкне й не лайне»… Та й Бориса Пастернака тут можна згадати, який зауважував, що велика література існує лише у співробітництві з великим читачем. А великого читача може залучити лише критик. Саме він є тим містком з одного літературного берега на інший.

Отож, актуальність книги досліджень Тараса Головка книжкових новинок беззаперечна. Насамперед тому, що переважна більшість його есеїв, а він взяв на себе місію опонента до авторів 56 книг ( саме стільки оглядів  опубліковано в книзі Тараса Головка) має високу якість текстів, їх пристойний літературний рівень. У есеї «Нові профайли на Шевченка» з нагоди виходу книги Леоніда Ушкалова «Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання» Тарас зауважує, що ця книга «супроводжується аргументованими авторськими спостереженнями, висновками»… й у ній «автор постає справжнім інтелектуалом і науковцем з колосальним багажем знань, здатним запропонувати широкому читацькому загалу власне бачення місця і ролі Тараса Шевченка» не лише в європейській, а й світовій культурній цивілізації». Сказане в повній мірі стосується й автора післямов до рецензованих книг.

Він аналізує тексти різноманітного спрямування і жанрів. Це підтверджує про багатогранність його уподобань, дозволяє зіставити їх, визначити риси подібності чи відмінності, індивідуальні творчі особливості авторів книг і автора есеїв, його бажання розібратися в світі сучасної літератури і бути там своєрідним обізнаним і ерудованим екскурсоводом. Есеї Головка, як і облюбовані ним для аналізу літературні твори, цікаво читати, а інколи й перечитувати. Хоч його система книжкових та пізнавальних координат рецензованих книг не обов*язково пересікається з світосприйняттям читача. Як і рецензовані книги, його есеї насичені широким діапазоном проблематики. Вони провокують на діалог, створюють особливе поле для розмови про вітчизняну чи зарубіжну літературну творчість, літературного процесу, літературного ландшафту.

Коли читаєш есеї Тараса, відчуваєш, що він вкладає у свою творчість темперамент, свої погляди на життя. Це сприяє тому, що зміст есеїв відображає враження та роздуми автора, які викликані сприйняттям теми твору. І як тут не повіриш словам Станіслава Лема, що рецензент прикутий до предмету рецензії, як каторжник до тачки, що ця праця каторжна і невдячна від написання романів. Розумієш, що йому було цікаво читати рецензовані ним книги, а затим і аналізувати їх та донести свою думку читацькій аудиторії. При цьому він намагається не відступати від канонів жанру.

Есеїстика Головка – яскрава, влучна, іноді жорстка, а то й жорстока з ознаками критичності і спонуканням до суперечок, але з обов*язковою аргументацією власної позиції. І цим достукується до серця читача. У його есеях вбачаєш особистісні, індивідуальні враження і міркування після прочитання й аналізу конкретної книги. Більше того, я не зустрів у його есеях претензій на істину в останній інстанції. Мовляв, дивіться, який я грамотний «неістовий Віссаріон», справжній пророк у літературному океані і, мов анатом у морзі, препарував тіло, яке тепер можна ховати в землю. Тобто, забути про цю книгу навіки. Навпаки, він переконливо доводить, що місце критика не в «лакейській кімнаті», як уявляють їх роль окремі письменники. своїми міркуваннями, роздумами, обгрунтуванням суджень, уточненням деталей творчості того чи іншого письменника він бере на себе місію спонукання взяти до рук саме цю книгу і пірнути в неї до дна.

У книзі чимало есеїв присвячено творчості зарубіжних авторів, перекладених на українську мову. Це стосується, зокрема, романів метра японської прози Юкіо Місіми «Заборонені барви», Жака Нейтринка «Манускрипт гробу Господнього», Жан Марі Ле Клезіо «Дієго і Фріда», Пітера Акройда «Клеркенвельські оповіді», Роберта Савіно «Гаморра», Чака Палагнюка «Розкажи все» та інших. Названі та не названі книги у свій час зробили багато шуму в читацьких аудиторіях багатьох країн. З одного боку, це добре, що український читач одержав змогу долучитися якщо вже й не до справжніх шедеврів красного письменства, то наближених до того рівня.

Приємно, що такі книги потрапили і в поле зору рецензента. Ці есеї написані теж доладно, образно, з доброю аналітикою. І все ж я дотримуюся точки зору німецьких літераторів. Вони ж пропонують рецензувати перекладені книги лише тим людям, котрі володіють мовою, якою твір написаний в оригіналі. Переклади ж бувають різними. Навіть вкрай невдалими. Ми ж пам*ятаємо, скільки було шуму з приводу вільного перекладу Юрієм Андруховичем «Гамлета». Нагадаю й про резонансну ситуацію, коли видавництво вилучало з продажу перекладені книги, бо навколо них читачі здійняли гучний скандал щодо якості перекладу.

Отож вважаю доречним повторити тут слова самого автора книги із есея «Антропологія імперії – новий погляд італійських науковців», написаного з нагоди виходу в світ українською мовою енциклопедичного фоліанту Умберто Еко «Історія європейської цивілізації», що «такими вчинками можна розгнівати грецьких богів». Добавлю, що й слов*янські теж можуть метати громи і блискавки.

У Тараса Головка нині період творчих шукань. Візьму на себе сміливість сказати, що він кожним із опублікованих у книзі есеєм влучив у ціль. Хай інколи не в «десятку», але жодна його творча «куля» не полетіла «за молоком». Цим він підготував собі твердий плацдарм на літературно-критичному небосхилі, настирливо і впевнено відвойовує місце під сонцем. Та буду повністю відвертим. Книга має й окремі недоречності. Насамперед, зауваження адресую і автору, і упорядникам книги. Мені залишилася незрозумілою їх логіка черговості розташування есеїв. Першим розташований есей, присвячений книзі вельмишановного Івана Дзюби «У літературі й навколо. З боргів давніх і новонабуваних». Він був опублікований у газеті «День» у квітні 2016 року. Наступним іде есей від 2015 року, а далі - відгук на книгу Василя Туркевича «Перст Демона» аж від 2009 року. І така тенденція по всій книзі. Ніби розсипали зерно на дорозі, а тоді згребли все до однієї купи. Думаю, ліпше все це було б зробити за чіткою хронологією. І читач би бачив зростання майстерності автора чи тупцювання на місці на цій ниві творчості.

Непогану передмову «Есеї столикого калібру» до книги написав Василь Губарець. Але через кілька сторінок натикаєшся на есе Головка «Ще не пізно кричати «SOS» про книгу цього ж Василя Губарця, написаній, правда, у співавторстві з інженером-геологом Іваном Падалкою, «Світ, який не повинен загинути». Та й редактором всієї книги знову фігурує той же Губарець. Як на мене, тут є певна аморальність і простежується змова або ж конфлікт інтересів двох авторів: ти похвали мене, а потім і я тебе. Я б уникнув би цього. І тут дозволю собі ще раз процитувати Тараса Головка. В есе «Київ. Печерськ: слідами Кобзаря» на книгу Віктора Жадька «Печерськ Тараса Шевченка» він вказує на огріхи у виданні. Але справедливо робить висновок, що «ці недоліки не псують враження від змісту книжки і не применшують вагомості розвідки». Так само не применшують значення книги есеїв і наведені мною огріхи.

У часи, коли епістолярний метод спілкування був масовим, листи розпочинали читати з примітки P. S. – своєрідної післямови до написаного. Коли ж виникала необхідність ще щось додати, дописували ту думку під абревіатурою Р.Р.S. Тобто, Post.Post. Skriptum. Актуальність новинки книжкового ринку теж викликала у мене необхідність написати саме таке узагальнення або ж післямову до прочитаної книги Тараса Головка. Отож я й скористався тією абревіатурою у заголовку.

Сподіваюся, любителі художньої літератури і белетристики прочитають не тільки оригінальний заголовок книги Тараса Головка а й тексти рецензованих ним книг і самі книги – джерела, з яких набирався снаги й автор. Цим читачі теж значно збагатять свій світогляд. У одному інтерв*ю згаданий вище мною Костянтин Родик зауважував, що завдання критика полягає в тому, аби він якраз побачив, що рецензований ним текст дає нам, окрім звичайної приємності від читання. Вважаю, Тарас з цим завданням справився.

Коли перегортаєш останню сторінку книги есеїв, ще раз розумієш, що рецензування, повторюся, праця каторжна. Та все ж книгу Тараса Головка не тільки повчально, а й просто цікаво читати. Впевнений, її літературна вартісність в письменницькому і читацькому середовищах буде високою.

 Микола ГРИНЬ

 

Щойно видано

«МИ БУДЕМО ЩЕ ЖИТИ Й ЖИТИ…»

 

Цей перший рядок з заключного вірша книги «…ані вирію, … ані скиту» сміливо можна назвати потужним стрижнем, на який впевнено нанизано весь духовно-філософський потенціал нового творчого доробку Наталки Фурси. Така впевненість базується на тому, що «пітьма відступить, наче ватра»…і «зійде завтра, світле завтра» і «привітає нас Господь…»

IMG 0915

Наталка ФУРСА. «…ані вирію, …ані скиту…» Полтава. «Дивосвіт». 2020. 208 с.

Кожному із нас неодноразово доводилося чути або ж і самому говорити, що книгу прочитав на одному диханні. Було і в мене так. Доки не потрапила до рук книга поезій Наталки Фурси «…ані вирію, …ані скиту». Скажу відверто: перечитав її тричі. А після цього ще неодноразово повертався. Кожен раз із неабияким задоволенням. Але жодного разу не зробив це на одному подиху. Навпаки, кожне нове прочитання було більш вдумливим, більш глибоко емоційним і, я б сказав, в окремих випадках болісним. Читав по одному-два віршу. Інколи – три. І робив перепочинок. Часто із заплющеними очима. А в голові «прокручував» прочитане і перечитане. Навіть згадав Тичинине: «О, скільки у природи немудро-мудрих літер! О, скільки у людини невміння прочитать…» Та й сама Наталка Фурса у тон цих геніально-філософських рядків додає своє запитально-риторичне: «Чи втішить жнивами насіння свого сівача? Чи вродить воно…». Бо час «пером пошматований вщент».

Спершу замислювався над прочитаною поезією. Тоді – над строфою. Згодом – і над окремим рядком. Відчував, що саме тут треба зупинити подих, аби дістатися до вершини чи днища її глибокої гори і насолодитися там чи набити оскому від солодкувато-кислої ожини (саме так метафорично «Глибока Гора» та «Пізня ожина» вона планує назвати майбутні поетичні збірки). Бо в душу то мурахою, то комахою, то птахою вповзали-влітали думки, співзвучні з моїми, і в мене теж, як і в ліричної героїні, «тужавіла крапля слізна», «запеклись німотою крики…»

Не запідозріть, що я був спраглий чужого, пустий, мов той метафорично-алегоричний глек із її поезії, але іншої збірки. Просто хотів, щоб вистачило сил з жадібністю оси випити до денця той нектар з божої квітки поетичного саду Наталки Фурси, в якому навіть «густий бур*ян ромашку не задушить, // густа трава не заховає мак…» Своєрідного азарту чи натхнення до осмислення додавали й слова ліричної героїні, яка відверто зізнавалася-попереджувала читача, що «вас не пускаю – ні в душу, ні в оселю, ні в долю, хіба … на камінну подушку…»

Звісно, ні лежати, ні спати на ній не було щонайменшого бажання. Тим більше, що й камінь «отой, що зоветься плаха, // отой, що на службі у смерті» й «його обмивають кров*ю». Тому з особливою впертістю продовжував «в пісок розтирати камінь». Тобто, читати. Та й виявилося, що не я один такий збентежений і відшукав в поезіях саме те, що не вміщується в моє серце з кавалерійського наскоку. Он і очільниця чернігівських літераторів Ганна Арсенич-Баран також зболено у соціальних мережах говорить: «Хоч усоте читай, а кожен раз тривожить…»

Та й чи можна спокійно у ході читання-осмислення реагувати або ж не звертати уваги на відчайдушний крик ліричної героїні про набридлий, зловісний хаос бо «у Отчім домі знов вигріває змія…». Тим більше, що знаємо: одна біда не йде і ще сім за собою веде. Отак і в нас небезпека не лишень від гада, а й від того, що «заблуди блудять у своїх краях… Іуди приручають солов*ят…» А в пекельному казані киплять-варяться в смолі останки нашої державності, а чорна сутана руїни огорнула наші душі.

До цього горя додається ще одне, з яким важко змиритися, з яким нестерпно жити й творити, бо став той «блудний син – найвищий чин у нашій славній Україні…» і «Господь щоліта знаходить Іуду в кожнім…» Ці христопродавці гендлюють рідним краєм так, що «вітер-ординець чигає в полі…», але навіть не він «землю нашу оре. Її оре і сіє «Град»… і «знову сніги горять! // Знову у сховках - пекло…// Знову з кривавих піль // крепом - стежина в небо…» і хоч «виповзає зі скиту воля» та «наповзає війна згори», а ординці, як і сотні літ тому, своїми дикими «набігами витопчуть навіть рай…»

Наталка Фурса, корені роду якої сягають глибини козацького Ічнянського краю на Чернігівщині, у дитинстві планувала стати художником. Малювала навіть чудові краєвиди рідної природи. Але, за її ж словами, доля пензля поламала… Залишила тільки один олівчик писати. До цих слів додам, що виявився він не простим, а чарівним. Бо з-під нього народжуються і летять між люди оригінальні безмежно-талановиті вірші та проза. Втім, своє кредо вона описала досить влучними словами: « а те, що вийде, - назвемо долею// й любити будемо//душею голою і плоттю кволою -// як люблять люди.// А те, що зайде без стуку й дозволу// в голодне серце, //назвем поезією, а прозою// саме назветься…»

Немало років тому авторка книги, або ж «жінка-комаха», «жінка-птаха», як вона називає свою ліричну героїню, добровільно зреклась у Полтаві урбаністичного середовища з комунальними та соціальними принадами і проміняла його на звичайну хатину на околиці селища Ромодан, бо тут «сьомий день на отаву не скошено, // тут ще Бог не помер // і готовий утішити кожного…» Такий крок вона пояснює просто і буденно: «Це не подвиг зректися раю….» Але навіть ця скромна хатка на Полтавщині не стає для поетки прихистком розтерзаної мостами кирилиць «під німотою неба» та «німотою урвищ». Їй долею уготовано «розсипати усе і збирати, від аз до ятя,// і малесенькі літери зрощувати в слова», їй Всевишнім визначено ті слова стуляти, «мов яйце-райце, яке колись Господь для нас творив», збирати «храм із хаосу цеглин»… «зі слів вірша» і постійно жити в середовищі з гостроточеними римами, «що душу кололи й хотіли розширити межі» світу, в якому «ані вирію, ані скиту…»

Саме так метафорично-трагічно-печально і поруч з цим величально «…ані вирію, ані скиту…» й назвала Наталка Фурса свою найсвіжішу збірку поезій, яку випустило в світ до читача полтавське видавництво «Дивосвіт» на замовлення департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації за планом випуску соціально-значущих видань. Наголошу, що за плечами члена Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників не тільки факультет журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка, а й робота за спеціальністю в засобах масової інформації, редактором у видавництвах. Наталка Фурса є автором семи поетичних збірок та книги малої прози «Зінське щеня», які знайшли широкий резонанс і визнання серед читачів та літераторів. Навіть поза межами України. Окремі її книги навіть перелетіли через гори, моря-океани і знайшли й там схвальні відгуки. Бо в них звучить справжнє слово – завжди виболене, яке то кулеметною чергою, то одинокими пострілами з нагана розстрілює серце й душу, але залишає читача жити. Хоча б для того, щоб на весь Всесвіт гордо повторити вслід за ліричною героїнею: «Сьогодні вкотре осінь зустрічаю. Привіт, красуне! Як ти? Говори…»

Щоб не бути звинуваченим у марнослів*ї глибокого і високого звучання її голосу, який, без перебільшення, є совістю сучасності і заслуговує стояти поруч з Ліною Костенко, звернуся до відгуків поціновувачів поетичного слова із соціальних мереж. Знаний науковець і літературознавець Анатолій Ткаченко про її творчість лаконічно, але глибоко і всеосяжно сказав «Бездоганно!». «Чудова поетеса» - двома словами, але теж філософськи мудро і виважено відгукнувся про творчість Наталки Фурси науковець і поет Анатолій Матвійчук. «Дуже цікава, талановита поетеса», - це слова президента міжнародної мистецько-літературної академії письменника Сергія Дзюби. Його колега письменник Микола Будлянський з Чернігова теж не приховує свого бачення про Наталку Фурсу. «Потужна поетка, - пише він. – Кожен вірш переболений як гілочка душі, відчахнутий, розрахований на думаючу аудиторію…» Вже згадувана вище очільниця чернігівських письменників Ганна Арсенич-Баран після прочитання творів колеги з літературного цеху відгукнулася словами «це справді до розриву в жилах…» «Є такі вірші, які подобаються з першої хвилини. Ними ділимося з друзями. А вашу поезію хочеться читати наодинці, щоб тільки наодинці з собою поплакати, подумати над життям, - так відгукнулася про збірку Наталії Фурси читачка Тетяна Володіна. «Я слів не підберу, - пише інша читачка Леля Озерчук. – Всі будуть замалі. Але в моїх очах сльози і я хочу Вам про це сказати. Дякую, пані Наталіє!».

Це лише невеличка дещиця радісно-захоплених і справедливих відгуків. Їх можна та й потрібно цитувати й цитувати, аби донести до читача високу драматичну напруженість поезій, зворушливу та філософську творчість з глибинною силою слова, схожого на вистояне багаторічне вино з найліпших сортів винограду, де в маленькому вірші відчуваєш безмежний світ правди та емоцій, глибоко патріотичну україноцентричність позиції авторки, яка доступною їй зброєю бореться за народні, священні чесноти та ідеали. І саме цим стає схожою з Лесею Українкою, яка теж величаво порівнювала поетичне слово з залізною зброєю. З особливим набатом це звучить в розділі «… так не люблять лише Вітчизну…» Потужного наголосу в назві розділу додає доречно-вміле, але нетрадиційне використання частки «не», яка змушує замислитися над змістом багатьох поезій і, зокрема, такої думки однієї з них:

                   Героям – слава, пам*ять і… хрести!

                   Раз укопати – й більше не нести,

                   І можна розговлятись на майдані… 

У цих та і в інших рядках поезій читач в одну мить разом з ліричним героєм може опинитися в гармонійному зв*язку з суспільством, навколишнім середовищем, природою і раптово розчинитися душею там дощенту.

Попри такі високі і цілком справедливі та заслужені оцінки, пані Наталка скромно заперечує, що вона поетеса не розкручена. Не відаю, який смисл вона вкладає в ці слова, але я б категорично заперечив такій думці. Хоча поруч з цим додам, що нині українські письменники досить у скрутному становищі. Підтримка їх творчості на рівні держави мінімальна, немало літературних часописів перестали виходити або ж ідуть до масового читача з куцими тиражами. Газети теж мало роблять для популяризації творчості сучасної української літератури. І віддати полосу під нові творчі доробки поетів, як це недавно зробила для знайомства з поезією Наталки Фурси газета «Слово Просвіти» є радше винятком, а не правилом. Додам, що майстри слова змушені жебраками ходити з шапкою по колу, і ніби милостиню, випрошувать кожну гривню від скупих меценатів, аби зібрати кошти на оплату друку нової книги.

Та знову ще раз повернуся і акцентую увагу читачів на заголовку книги. Вона є своєрідним камертоном, яким авторка як вправний музикант налаштовує читача на поліфонічне звучання високого поетичного слова, де так, повторюся, «не люблять лише Вітчизну», - «непозбувно і неуникно». І в цих рядках, і в заголовку книги сконцентровані її замисел, кульмінація і розв*язка і вони провокують ним читача на творчий конфлікт, бо її лірична героїня живе «в надії тріщинку бодай одну знайти в пітьмі – і розчахнути браму!..». На додаток «у її скиті вітри у брами стукають лобами», і ці удари нагадують нам: нікого «чаша не мине…»

Лірична героїня з напруженим драматизмом, філософською заглибленістю в суть земного життя хоче почути правду. Та «вона – то мертва, то німа, то кам*яна…». І така жорстка і жорстока дійсність, коли в народу насильно відбирають власну історію, а, значить, і свідомість забирають, без якої людина стає гієною, яка прислуговує знавіснілим шакалам, спонукає її з тривогою розповідати-бідкатися про свою долю. Вона непокоїться і сповідається перед читачем і собою: як бути, як же жити, коли в тебе ні вирію, щоб у небо злетіти, ні скиту, де б можна голову прихилити? В який бік повернути, коли грайлива фортуна відвернулася і вона приречена жити і без вирію, і без скиту. Так і хочеться викрикнути Шевченкове: «Щастя, де ти живеш?» або ж згадати його ж «без долі… гнилою колодою по світу валятись…» чи кобзарсько-лірницьке «Зажурилась Україна, що ніде прожити» чи скорботно-щемливе «Ой, горе тій чайці, чаєчці-небозі… що вивела чаєнят при битій дорозі…»

Але що вдієш, коли такий життєвий шлях уготований їй Всевишнім. І вона блудить ним у пошуках щастя, у пошуках міфологічної теплої, благодатної країни з вічним літом. Різними можуть бути результати таких «мандрів». Он і в «Роксолані» Павла Загребельного героїня зникла, полетіла у вирій і не вернулася й ніколи не вернеться. Та й у Івана Драча «жінки летять у вирій всі, як є…» Згадаймо й про інші літературні образи нещасної долі: «У кожного своя доля і свій шлях широкий», «Сльози мої, Христе, прийми!..» та «Плачте, очі, плачте, карі, така ваша доля…» Згадується й Франкове, який «благав для нещасної долі…» Ось і в Наталки Фурси «на кожну усмішку набігає сльоза, //У кожній сльозі - промінь сонця грає…» Саме цей промінь сонця дає певну надію ліричній героїні злетіти у вирій, коли в «крила сумирні вітрець війне – з віршів у вирій неси мене…» І за цим відразу ж «Здрастуй, вирій, чи ирій, чи зимний рай, чи земний Едем…» «Неси, хоч я ж «літати й досі ще не вмію – ні у вирій, ні через яри…»

Отож Вирій бачиться не Царством Небесним, до якого злітаються по смерті душі людські. Летіти «не в Господні сади любові», хоч там, ймовірно, життя мов казка. «Ох… не у вирій… Ох… не у нірку…» . – благає-просить героїня поезії. Бо хоч «я жити не мушу – і тому живу сьогодні…» Живу сьогодні, бо «себе не стратила… та якби й грішила – тобі простили!» Правду твердить мудрість біблійно-народна: Киньте в мене камінь, хто з нас без гріха… А Наталка Фурса доповнює із сльозою, що спікається вмить, «прощаю, любий, прощаю, //бо хто ж із нас без гріха?» Простили й ліричній героїні, щоб і далі вона творила. Отож, якщо й полетіла у пошук того казкового вирію, повертайся… «Раз живеш, ні в чому собі не кайся… Знов гніздечко собі ліпи…» Вона й нас, грішних, закликає-просить: «Прощати будемо, поки й дишеться, - бо й нас прощатимуть…» Очевидно тому й Творець не відвертається від неї, дає можливість «в підніжжі свого хреста» смакувати «суничку стиглу… й не бачить небесну стигму у обрію на вустах…». Творець Наталки Фурси – творець свого світу і свого світогляду із золотим зерном таланту, оригінальності, у якому вона бажає-марить «на мільйон майданних слів» почути «одне із Богом наодинці…»

Звісно, щоб відірватися від землі, злетіти бодай не у вирій, треба мати крила. «Чому мені, Боже, ти крилець не дав? – допитувався герой відомої пісні. А мама-горличка бідкалася: « Ой, якби я крила мала…» то вона б щоночі літала до донечки… Адже народжений повзати – летіти не може. Та й, за словами Наталки Фурси, «у крилатих більший вибір: вони на землю дивляться з висоти…»

У багатьох поезіях Наталки Фурси з цієї книги метафоричні крила є символом глибокої думки ліричної героїні, її високої мудрості, віри й любові, духовності людини, «яка не літає, а крила має…» і здатна на богоугодні вчинки. Прикро, але, як і в реальному житті, інколи й на підлість. Про це скажу нижче, але то вже мова буде не про людей, а лише гуманоїдну подобу на них без розуму, честі й любові. Бо в них теж, як у тих двох каменів, що серед двору стали «була душа при пам*яті, та згубила крила…А після цього душа в неї – «уже камінь!..»

Лірична героїня Наталки Фурси й справді не хоче, та й не може повзати, не для того вона на світ Божий появилася. А ось крила виростають не відразу. Спершу мураха, говорить героїня, віддає «мені крильця руді свої» і бачать всі, що «розростаються крильця мої руді, роз-рос-та-ють-ся…» Крила-то розрослися. Та й з ними не відірвешся від землі, «бо як літати не розкаже й птах…»

Врешті, крила тверднуть і ламають віти…і вже «ах, летить!. Птаха горда, вільна: // хмари креше, бо крила сильні - // можуть весь обійняти світ…» Та «під снігом білим обважніли крила», обважніли так , що настає проблема, «чи два ангельських виростити крила – узамін старих// та й дивитись на тінь добра і зла// із Синай-гори?» Але ж добро, радість з журбою та бідою обнімаються. Про це наголошує нам Наталка Фурса в «Баладі про Телесика».Там безкрилого хлопчину птахи горді й вільні, гарні, тихі, милі із «крильми-стягами», але на лапах з багном і слизом (ох, як тут проситься порівняння з нашим сьогоденням, з нашими окремими політиками-депутатами-олігархами-скотиняками), які «одвертають безликі лиця» від казкового Івасика-Телесика, бо рятувати його, мовляв, пізно. Попри все, просять його, безхатька безкрилого, не обтяжувати їх слізьми та молитися за них, щоб вони спаслися, «бо ми ж з тобою – рідня».

Не тільки в баладі, а і в реальному житті, аби не осісти на дно пропащими, всім - «чолом у бік вівтаря», аби не жити на берегах ріки, які «пече ропа од горя чорна», життя ставить завдання шукати рідних між чужих. Тобто, йти проти течії. Лише тоді вітер подарує силу і згуртує «у рій чи рід», аби вже разом з чужими, що стануть рідними, прибитися, врешті, хоч до якогось маревного скиту…

Як і в уявно-реальному вирії, так і в такому ж скиті, сфокусований космос поетки з її «пилком і пилом», з її глибокою горою, з її страстями по Страті та іншими алегорично-метафоричними образами. Бо скит цей, в якому «ні бажання, ні причини»// ще день сухий кавалок глини…» як чистий аркуш, // що в рабство душу не продав…».

                   І можна все!

                                     І страшно – все…

                   І все вже є

                                     Й нема нічого…

                   І ти ще можеш стати перед Богом,

                   Що чашу мимо пронесе… 

Саме тут, у цьому скиту, що уособлює не тільки Едем кожного з нас, а всю країну, в ліричної героїні «часи такі невільні»…// це місце для затворів добровільних», і її глибока духовність сприяє тому, що «вода змиває втому з наших тіл, щоб мати сили шліфувати перли…» І вона шліфує кожне слово, кожен рядок, кожну фразу, кожну думку. Як знову ж таки персонаж Лесі Українки на гору круту, крем*яную з веселою піснею на вустах піднімає важкий камінь, так і в Наталки Фурси героїня, у якої «на тілі вже тільки й одягу – шар ропи», та все ж вона раз по раз нахиляється «взяти камінь, що лежить під ногами, - ще теплий, і світиться, мов яєчко…» І ця комашка з горою поперед себе – «така дурна…» - штовхає камінь, відносить його на вершину гори у гніздо, «щоб до сонця ближче…»

Так, сонце, коли до нього ближче, додасть і людині, і природі життєвої сили, рівноваги у цьому неспокійному житті, спонукатиме до відродження. Особливо, коли «на зиму в грудді аж синім виривала для себе скит…» Саме цей, такий важко здобутий скит є твоєю «державністю нори, у якій тобі випало жити…» Ось тому й розумієш, що такий скит, така глибоко забута нора для більш ніж аскетичного життя є справжньою, за словами авторки, «кліткою простору і часу», де «темно всім – із лихом, і з добром». І ти намагаєшся вирватися на волю.

І тут авторка робить несподіваний, крутий поворот й розпачливо-благально-риторично запитує-сповідається: «Якби я знала, де мені подітись… Якби ж я знала, як мені радіти…» Така жорстокість, такі неймовірні зусилля для продовження життя викликають нову бурю емоцій. І авторка вже волає: « Я дякую за жорстокість. Я дя-ку- ю…» Бо лише реальна жорстокість, відсутність царських чи королівських хоромів, а наявність скромного гроту-скиту, скиту-нори, скиту-клітки дозволили побачити її героїні «зорі в гривах коней», бо саме там вона змогла збагнути, де, як і чому «горлом гріє пісню соловей», а навіть при найсильнішому бажанні «комаха не стане птахою» і після всіх терзань її «душа нарешті чисту воду п*є…»

Виразною особливістю творчості Наталки Фурси і це надзвичайно проявилося в книзі «…ані вирію, ані скиту…», є яскраво-барвисте використання різноманітних художніх засобів. Це повтори (ти дала мені небо й крила, ти студила мені у тіло,   ти ріці провернула тіло, ти розквітла й запахла знов), риторичні запитання (І хто ж їх жене? Дух наживи чи дух свободи?), метафоричні ряди ( Небо стеле шовк на голови атлантам; німо в глухому світі; пам*ять зреклася раю), несподівані епітети (сіра пляма ранку у вікні; Каїн з тавром невитравним бездомника на чолі), звертання (не ричи, не ремствуй, не речи), спонукання до роздумів (навіть в раї не вродиться ягідка добра на полину), порівняння (верба і дуб – чужі по крові; сонце – важке, як камінь), оклики (я проганяла тінь його: Іди! Вертайсь до нього!), антитези (ні кров, ні сльози, ні вода; і все вже є, й нема нічого), опозиційні рими (падати – рости, любити – страждати, дихати – вмирати, летіти – лежати) та інші.

Велику інтригу, занепокоєння, спонукання до розмислів, приводом до аналізу прочитаного додало й використання такого розділового знаку, як три- крапка. Вона засвідчує не тільки про незавершеність чи перервані думки, уривчастість поетичного натхнення, коли шукаєш і не знаходиш потрібне для висловлення точної думки слово. Навпаки, в поетки висока культура слова, кожна фраза виважена, філігранно відточена і відшліфована. Навіть тоді, коли вона змальовує звичайний камінь – «маленький, гарний, коштовний… немов дитя…»,. Камінь, який «світиться, мов яєчко…». Камінь, який «з коштовного робиться валуном», і у якого «пам*ять довша, ніж у доріг, але чи не єдиним непрощеним гріхом, «що він обростає мохом, і тому сліпне».

І назва збірки «…ані вирію, ані скиту…» розпочинається і завершується інтригуючими і загадковими трикрапками. Це є своєрідною авторською манерою на щось натякати, звернути особливу увагу, піддати сумніву. Врешті, спіткнутися об них, як об камінь, «що лежить під ногами». Таку авторську родзинку вона продовжила і в назві розділів книги. Всі вони «…жінка-птаха, жінка-комаха…», «…ніч тече, мов прочахла кава…», «… тільки зерна, затвердлі в часі…», «…затужавіла крапля слізна…», «…так не люблять лише Вітчизну…», «…просто доля….», «… просто неба….», розпочинаються і завершуються цими загадковими трьома крапками, знаками-символами.

Додам, що назви цих розділів мають одне потужне філософське джерело. Це – вірш-заспів до книги про жінку птаху, жінку-комаху, яка розгризає кавові зерна. З цього вірша вона вихоплює «знаменник вічної формули» з однієї фрази і поступово вщерть наповнює її глибоким і потужним змістом. Хай інколи навіть з мінорною тональністю чи траурно-сумними чорними (чорне зерня, чорні стебла, чорні краплі, чорна гора, чорна надія, чорні крила) чи сірими самотньо-хмурими кольорами, хай навіть з півсотнею відтінків ( сіре небо, сірий очерет, сірий сніг, сірі лиця, сірі стежки).

При цьому майстерно основна думка попереднього вірша переходить до іншого. І стосується це не тільки диптихів та триптихів, а й окремих поезій, в яких читач разом з авторкою мають розкіш «небо у веселці полоскати». А вже тоді вона хвацько перев*язує їх тугим словесним, ідейно-смисловим перевеслом у потужні снопи, які складає в копу-збірку. Щоб нагадати нам, що «з гідністю тяжко жити», що «сонце не йде за звіром», що «легко ходити в небо». І тут же застерігає - «тяжко вертать на землю», і тут же радить пам*ятати: «зрадливі вчора - ошукають знову».

Змушує до осмислення-роздумів і відмова авторки від використання в назві книги і розділів прописних літер. Вона цим ніби підкреслює, що вірші, висловлені в них думки, переболені в часі, давно висіяні в землю зернинами-насінинами і вони ось! не очікувано, попри всі невіри і віри, зійшли й забуяли пишним квітом крізь каміння та перелоги і щедро поять нас доброю любов*ю. Щоб врешті жінка-комаха здобула собі крила для польоту. Навіщо? Адже ні першій, ні другій не судилося мати ані вирію, ані скиту і її призначення-покликання, її доля – лише «вигризати у зернах кави світлі діри – для жінки-птахи. Однозначну відповідь на це питання ви не знайдете. Авторка спонукає читача самостійно знаходити її у власній уяві.

Я ж скажу, що до метафоричного образу скиту-пастки, де темно всім, де «в дуплі верби немає місця небу…» і де «Іуди вчать співати солов*я», цієї клітки простору і часу, авторка звертається не вперше. Ці теми порушені і в попередній збірці поезій «Пилок і пил». Врешті, її ліричні герої не у відчаї від цього. Бо це ще не остаточний вибір: «В скит чи на свободу», бо хто виправдає скит, - «потрапить в святці…» І на цій дорозі постане храм – «високий, гарний, світлий…»// і можна тут сховатися від світу» («Пилок і пил»). Так, від світу сховаєшся, але в авторки тут знову закономірно виникає риторично-загадково-сумнівне запитання: « А мо* й від Нього?» Але відповідь вона на нього знову нам не дає. Вона бажає бачити активного читача і залишає кожному подумати-помізкувати над цим непростим філософським питанням. І вже в наступній книзі продовжує цю духовно-філософську лінію і вдумливому читачу дає зрозуміти, що від Нього ніхто і ніде не сховається. Навіть у аскетично-страдницько-святому скиті. Як писав недавно покликаний Всевишнім Микола Петренко, «я утік, я зарився в самітницький скит…» Так і Наталка Фурса обрала собі скромний скит чи то у крайній «осміяній» хаті «з ликом і бійницею вікна», , чи у першій від околиці, «бо перша і остання «для стрічі і прощання», в якій «і край і центр», за її ж словами, «небесній і земній», «маленькій і великій» хатині.

Який би розділ книги не відкрив читач, він завжди відчує поезію психології душі. Вдумаймося, скільки мудрості – і глибоко народної, і професіоналів-філософів- психологів- богословів вкладено ось в такі рядки:

                   Нехай ніхто не стверджує про те,

                   Що до смаку, а що – невгодно Богу.

                   Це лиш зима сніг правильно мете,

                   Однак – то вздовж, то впоперек дороги… 

Перегорнемо кілька сторінок і знову в чотирьох рядках вірша занурюємося в святість буття:

                   О, не тримай на вільного злоби,

                   Якому дав окрайчика сьогодні!-

                   Поглянь, як люблять небо голуби,

                   Що їли хліб із теплої долоні… 

Що може бути святішим від хліба із теплої долоні?! В цих та і в багатьох інших рядках книги вдумливий читач безумовно спіймає себе на думці, скільки благочестивого, божественного й інфернального, тобто, потойбічного, пекельного, тяжкого і похмурого закодовано в душу людини, бо «воздається наосліп, карається теж навмання». Можна продовжувати цитувати, як говорить поетка, «банальні очі вічних істин» та «дивитися у них», «бо ми все ще в певній миті, в певнім місці, а скрізь і завжди – лиш один Господь».

Божественно-Біблійні, духовні мотиви та теми любові до ближнього, віри в людину, добро, справедливість, інші чесноти, гріхопадіння хвилювали не одного майстра поетичного та прозового письма. Прикладів тут тьма. Одним важко було піднімати цей камінь, інших – сам Бог не тільки благословляв на цю справу, а й підставляв плече. Без перебільшення скажу: Наталку Фурсу Всевишній насамперед наділив особливим святим даром володіти вишуканим словом. Ним вона служить не тільки Йому, невтомно несучи на поетичну Голготу свій хрест творчості й «любові хрест, що розпинає…», а й читачеві. Не навчена «співати оди лжі», їй «стидно.. за тих, осолов*їлих, що піють осанни», вона «лупає скелю», наповнює вірші справжніми перлами. І вони всіма гранями виблискують-виграють у всіх частинах книги. Та особливо це притаманно розділам «…просто доля…» і «…просто неба…». Саме тут з її переповненого добротою серця вуста мимоволі шепочуть щиру молитву за спасіння грішних душ наших. І чомусь знову зринає у пам*яті Тичинина «Скорбна матір», яка, хоч і не відає, не знає ще про те, про що їй кажуть «колосочки», «квіти звіробою» й вітер, та вона заповідає:

                   Ідіте на Вкраїну,

                   Заходьте в кожну хату –

                   Ачей вам там покажуть

                   Хоч тінь Його розп’яту… 

Ось і лірична героїня Наталки Фурси не хоче «весь вік чужі топтать дороги // в гущавині, давно забутій Богом…», прагне якомога віддалитися все «далі, далі, все далі» і піднятися все «вище, вище, все вище – де сонце і зорі // від благальних багать і золочених храмів // де ув*язнений Бог все ж прийде до тями…» Її лірична героїня впевнена, що навіть здаля їй диктуватиме Бог «про зерно і райську птицю». Ми віримо цим словам, а тут ще й поетка просить і запевняє «не дивись насторожено// Боги таки не брешуть ніколи». І це є щастям і для нас, і для неї. Тому й радіємо разом з нею, що «вже вино на столі, вже хлібина на скатерці білій…» і «тримаю я щастя, мов келих з напоєм іскристим…» І хліб на столі, і вино в келиху, тобто в чаші для святого Причастя, символізує нам благодать Божу, радість світу Божого. Світу, в якому із занепокоєнням перепитує свого ангела, чи він «не втомився … мої хрести перетворювати на крила?»

Крила ці так потрібні, аби вирватися із системної кризи, в якій ми вимушені жити. І не тільки в економіці, хоч нас і вчили, що вона є базис, а насамперед, кризі духовній, кризі любові, занепаду і зневаги до рідної мови, своєї історії, культурної свідомості. Звісно, «в цьому світі таки непросто не згубити ім*я і небесний чин, не купитись на тепле просо…» - говорить лірична героїня. Її біль і гнів за долю України і українців, які упродовж століть не можуть дати собі раду, вивергаються гаряченною вулканічною магмою в елегії «На вічне материнство». Вона переповнює материнську чашу терпіння і надривно лине до нашого розуму суворим викликом часу. «То скільки могла материнська душа терпіти?!», скільки можна хоронити «своїх синів по світах – і по тому жити, віддавши молодшим їх сідла та імена» запитально-оклично оголює нерв «жінка з душею кочовика», скам*яніла на велелюдних розпуттях від горя матір, що є тут справжнім символом Великої Матері – Берегині, яка навічно залишилася на високому кургані чатувати рідну землю. Хай не всю, а бодай шматочок, що під нею, віднині рідний, «бо в неї з синами своїми вростаю я…» І отой оголений-зболений нерв, благає-просить поетка, «не торкайте…ані вилами, ані жалями…» Бо і в її, і в наші скроні метафорична ніч вбила «іржавий цвяшок вини» за той безлад, що твориться в отчому домі. І щоб навести в ньому лад, звучить порада-настанова «не ждіть пророків із чужих країв». Погодьтеся, дзвенить для українців актуально і злободенно.

Ось тому не тільки в елегії, а і в багатьох інших пророчих поезіях-потрясіннях їх авторка постає перед нами апостолом праведного і гнівного слова, братерської любові, злагоди та інших чеснот. І «ми будемо діти – доки, Боже, ти молодий». Тут авторське ліричне «я» досягає свого апогею. Як і філософ Ерос, котрий у боротьбі перемагає злісного Танатаса, піднімається сходами-ступенями до Божественних істин й переходить від «а» до «я» кожного з нас. За словами авторки, тут перемагає саме життя – як мука, як ствердження, як одвічне перетікання одного в інше…

Насамкінець хочу звернути на ще один художній прийом, який, на мій погляд, досить вдало використала Наталка Фурса. З допомогою художниці книги Вероніки Новікової вона з першої до останньої сторінки збірки розсіяла на них кавові зерна. Саме у хаті скраю розгризає, затвердлі в часі, «зерна жінка-птаха, жінка-комаха» і «облизує губи чорні». Ці кавові зерна стали невід*ємною частиною нашого життя в останні десятиліття і вони невидимими ниточками пов*язують нас – таких різних, допомагають знайти гармонію із світом, собою і собі подібними, коли й ніч тече непомітно, «мов прочахла кава».

Така лірично-скорботна кавова кантата поєднує задушевно-емоційні, меланхолійно-жалобні та духовно-благочестиві мотиви у довершену творчу, напрочуд глибоку за змістом книгу. Книгу, в якій чи не кожна поезія є міцним сплавом крилатої, а то й приземленої думки й пафосно-тужливої музики. Музики слова, яка зачіпає і душу, і мозок. Як відгукнувся один з читачів, це «неймовірно! Звучить як органна фуга…. Потрясло!...» Переконаний, ні «у тиші чи хорі» й надалі не здисонують її фальцети. А оголений нерв поруч з доладним співом хору ліричних героїв і героїнь вивершуватиметься й линутиме у височінь неба у супроводі сольного неперевершеного поетичного голосу авторки. Композитор слова з неповторною формантою та особливим характерним тембром струн душі і потужною амплітудою коливання. Її поезія й справді є голосистою піснею, яка навіть через роки не перестане відлунювати акордами ніжної любові й незаперечної правди.

Свідомо чи спонтанно, але якось так склалось, що просочені доброю енергією поетки всі кавові зерна лягли на сторінки книги борозенками вгору. Як стверджують астрологи та чаклуни, це добрий знак. Фортуна й надалі не відвертатиметься від авторки. Вірю, дивосвіт її самобутньої творчості з віршами-потрясіннями, поетичний голос гордої доньки України ще не раз облетить світ. І ці рядки я писав не для реклами творчості Наталки Фурси, повторю її слова - нерозкрученої поетеси, а щоб показати, що в нашому поетичному середовищі є письменниця з неповторним, оригінальним голосом. Це без перебільшення – яскрава квітка у вінку слави української поезії. З голосом та творчим доробком, який давно потребує відзначення найвищою державною нагородою.

У одному з віршів лірична героїня просить-звертається до читача: «Помолися за мене – якщо хочеш і бачиш

у цьому сенс…» Молюся, пані Наталко, сам і всіх читачів прошу слати свої щирі слова до Всевишнього за титана українського духу Наталку Фурсу і її ліричних героїв, які служать ренесансу і розквіту української держави. У цьому справді є сенс. Та й сама поетка бере перед нами і суспільством зобов*язання: «Постараюся Бога не підвести…»

Микола ГРИНЬ