ГРИНЬ Микола. Літературознавство


«ЛЕБЕДИНЕ ПЕРО В ПАНА КУЗЬМЕНКА»,

або
ПІДСТРЕЛЕНИЙ ЖУРАВЕЛЬ

*Валентина МИХАЙЛЕНКО. Підбитий журавель, або Забутий талант. Чернігів. Видавництво «Десна Поліграф». 2018.

Поетеса, прозаїк, краєзнавець. Авторка збірок поезії і прози, а також повістей і романів «У лабіринтах трикутника», «На лезі радості», «Ніхто й ніколи», « Історія трамвайчика», «Солодкий смак гіркоти»; книг із історичного краєзнавства: «Короп історичний», «Короп», «Дем’ян Многогрішний - гетьман Сіверський», «Короп – європейське містечко», біографічного довідника «Коропщина в іменах». Усе це про одну людину – члена Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців Валентину Микитівну Михайленко. А ще вона – лауреат літературного конкурсу «Коронація слова» та мультимистецького літературного конкурсу «Молода КороНація – 2018», лауреат літературних премій імені Леоніда Глібова та імені Василя Нікітіна, переможець міжнародного літературного конкурсу «Невідома українська література» (Канада, Монреаль, 2018), неодноразовий переможець Чернігівського обласного літературного конкурсу «Краща книга року».
Усього творчого доробку Валентини Микитівни аналізувати не буду. Скажу лише, що жодна книга не пройшла повз увагу читачів та рецензентів. Сьогодні я хочу привернути увагу на найсвіжішому науково-популярному виданні «Підбитий журавель, або Забутий талант», скорочений варіант якого і став переможцем міжнародного конкурсу «Невідома українська література» ( ІІ місце), що проводився в рамках проекту «Врятуй і збережи» 2018 року на чолі з керівником, канадійцем українського походження Михайлом Блехманом. Із невеликого нарису «виросла» ошатна книжечка, видана коштом друзів-меценатів та власними заощадженнями, накладом усього двісті примірників і яка явно створена не для книжкового бізнесу.

Зізнаюся відразу: винесені в заголовок обидві оціночні метафори таланту Петра Кузьменка я запозичив саме з цієї книги авторки, яку вона озаглавила так же, як і нарис «Підбитий журавель, або Забутий талант». У ній відображені життя і творчість українського письменника, етнографа, фольклориста Петра Кузьменка, який потужним і свіжим струменем увірвався в нашу літературу в 50-60-х роках ХІХ століття.

Першу образну характеристику про лебедине перо його творчості дав знатний Пантелеймон Куліш. І її наводить у книзі авторка. Вона наголошує, що саме він у листі до фольклориста С. Носа захоплено вигукує: «От Кузьменко написав баладу «Погане поле» дуже гарно… лебедине перо в пана Кузьменка». До речі, висока похвальна оцінка на адресу Кузьменка з вуст маститого вже на той час літератора Пантелеймона Куліша звучала не раз. У відомому його «Слові од іздателя» він щиро називає його вірші «первоцвітом» і додає не менш образну характеристику про те, що в нього на столі багато лежить писання українського до друку, «багато я перечитав його, та ось тілько кришечку до огласу вибрав… Впали ж мені в руки і вірші… пана Кузьменка. Єсть у його слові щось таке, що до душі доходить і в душу проситься. Так іноді стрінеш хлоп’я серед села, неприбране воно собі буде, босе й простоволосе, а згляне на тебе таким любим поглядом, так озветься до тебе приязненько, що вхопив би його на руки да й поніс, як своє рідне…»

Друга метафора – від самого Петра Кузьменка, багатогранну творчість якого досить ретельно аналізує авторка. І саме з такою метафоричністю відчай і біль самотності свого ліричного героя поет передає через образ осиротілого журавля, друзі якого полетіли шукати теплої країни, а він би теж «…піднявся б до неба… та сів на болоті, де нечиста сила стрільця посадила, що крила підбив…» Ворог підбив крила, «а серце живеє…» І це живе серце журавля-поета нестерпно болить. І якщо в птаха воно рветься до друзів у високий політ, то в поета, який волею долі опинився в житейському болоті відчаю, його серце, переконує нас авторка, сповнене непоборним бажанням вирватися з нього, злетіти у творчу височінь із замуленого стоячого болота провінційності й долучитися до товариства українських літераторів.

Хто ж такий Петро Кузьменко, ім’я якого довгий час промовляли шепотом, а його творчість ще кілька десятиліть тому навіть не вивчали на факультетах філології та журналістики вузів України? Я вже промовчу про шкільну програму з літератури, де про нього взагалі не згадували? Скажу більше: на межі сімдесятих-вісімдесятих років минулого століття я майже десять років працював заступником редактора коропської районної газети Чернігівщини. Але за цей час жодного разу на масових заходах всерайонного масштабу, пов’язаних з літературно-мистецьким життям краю, прізвище цього письменника не звучало навіть упівголоса.
Неодноразово доводилося бути й у Понорниці, де народився, виріс і працював літератор, але знову ж таки ніхто про нього й словом не обмовився. Варто додати, що навіть постійно проживаючи в рідній Понорниці, про яку Кузьменко в історико-географічному нарисі чи не один з перших у тогочасній Україні розповів не тільки про походження назви містечка, місцевих кутків, навколишніх могил, урочищ, ярів, відтворив легенди краю автентичною понорницькою говіркою, яка вже сама по собі є унікальним явищем в державі, а й усьому світу повідав, що його рідне містечко вкрите не тільки славою центру козацької сотні Гетьманщини, а й про те, що воно відоме навіть за межами імперії рибальськими снастями – потужними неводами. Тут їх збирають величезну кількість і відправляють на Дон та Азовське море, а звідти привозять солену рибу і збувають її із вигодою на місці. Але і в рідних пенатах на ім’я талановитого літератора та його творчий доробок у двадцятому столітті були накладені табу.

Ніби й не про нього говорив цитований мною Пантелеймон Куліш, який уже з перших проб пера вірив у його творчий потенціал і запевняв, що він «може колись проявить щось голосне на всю Україну». Проявив. Досить сказати, що його твори друкувалися в літературно-художньому альманасі «Хата» поруч із опублікованими віршами Тараса Шевченка, творами Марка Вовчка, Євгена Гребінки, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Якова Щоголєва, Матвія Номиса. Його прізвище стояло поруч із представниками когорти українських патріотів і в журналі «Основа», газеті «Черниговский листок», редагованій Леонідом Глібовим. Але важливо не тільки те, поруч з чиїми стоїть твоє прізвище. Значно вагомішими є зміст та художня майстерність написаного. А майже все створене нашим земляком було найвищої проби. Той же Куліш зазначав, що творчість Кузьменка значно переважає Марка Вовчка. І ця оцінка творчості звучить зі сторінок книги.

Не стримаюсь, аби не навести ще дві невеликі, але глибокі за змістом цитати із книги Валентини Михайленко. Вони красномовно оцінюють талант і творчість Петра Кузьменка. Цього разу не менш відомого літературного авторитету того часу Бориса Грінченка, який підкреслював, що Кузьменко «не мав схильності творити фальсифікати». А при аналізі авторського складу «Черниговских губернских ведомостей» 50-60-х років ХІХ століття він сказав, що серед «чернігівських літературних робітників, менших товаришів таких діячів як Куліш або Глібов, найталановитішим був мабуть Петро Кузьменко».
Похвально, що авторка дослідження життя і творчості намагається позбутися так званих білим плям у житті та творчості земляка, прагне дати ґрунтовні відповіді нинішньому поколінню про талановитого літератора вже позаминулого століття, про якого історія нам не донесла навіть справжню дату його смерті. Та й пошуки останнього пристанища – могили патріота, який не тільки сам, а й друзі із його середовища свідомих українців багато зробили у позаминулому столітті для українізації Чернігівщини, до цього часу не дали позитивних результатів.

Отож, не переповідаючи детально дослідження Валентини Михайленко, маю сказати, чому ж його творчість замовчувалася і в російській, і в радянській імперії? Власне на цьому ніби й непомітно акцентує нашу увагу і Валентина Михайленко. Для царату він, Кузьменко, як і багато прогресивно мислячих українців того часу, з глибокими українськими симпатіями був неблагонадійною людиною. Авторка справедливо розставляє акценти, що імперський уряд вважав, буцімто літератори, які пишуть і друкуються українською мовою, займаються антидержавною, тобто, злочинною діяльністю. У сумнозвісному Валуєвському циркулярі чорним по білому записали, що «никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может…» Давайте на хвильку відволікнемось і згадаємо, чи не це саме ми сьогодні чуємо з-за «порєбріка» від так званих «старших братів»? Зрозуміло, не уникнув тоді переслідувань охранки, нагляду поліції й Петро Кузьменко. Тим більше, що, за словами сучасників, його творчість захоплювала, зацікавлювала, зворушувала й до живого серця проймала…Плюс до цього літературний смак, даний Богом талант та знову ж таки, його мова. Линула вона тихою течією, слова й речення плавно перетікають одне в одне, «мовби то недалека від Понорниці Десна плескоче в береги. Іноді аж пісенні мотиви вчуваються в ній…»

Привертає увагу авторка ще й на такій сторінці біографії цього талановитого чоловіка, цього підстреленого журавля. Народився він у сім*ї дяка. Як і в більшості родин духовенства того періоду, дорога юнака пролягла в Чернігівську духовну семінарію. Але на останньому курсі чомусь покинув богословський клас. Став дяком у церкві рідної Понорниці. Згодом призначили дияконом у сусідній повіт. Його не задовольняє становище духовного служителя. Він іде в народ: записує фольклор, обряди. Розпочинає друкуватися в «Черниговских губернских ведомостях». За словами Бориса Грінченка, працює «коло вкраїнського письменства». Талановитого юнака не полишає мрія навчатись, як пише Грінченко, «вибитися в ширший світ». Урешті, він здобуває освіту в семінарії. Але єпархіальне керівництво відправляє його знову в рідну Понорницю дяком місцевої церкви.

Дослідниця підтримує думку, що це було йому покарання. За прихильність до всього українського. Бо часописи вже опублікували записані ним народні легенди, пісні, приказки, частину його фольклорних записів навіть використовує Іван Рудченко – брат Панаса Мирного. А зібрані ним пісні передруковував потім Павло Чубинський. Яскравим промінчиком таланту засіяли на мистецькому обрії його й літературні праці. Так поступово він злетів зі свого замуленого болота життя й долучився до товариства українських літераторів. Ось так він і став представником тієї шеренги національно свідомих українців. Шеренги жертв лихоліття літераторів, яка вишикувалася із представників українського письменства 50–60-х років ХІХ століття. Періоду, коли література, за словами авторки, виборсувалася з тугого сповитку невідомості й незнання і голосно заявляла про свою самобутність на теренах тодішньої російської імперії. Періоду, коли нищилось українське письменство, яке було позбавлене права мати постійні літературні осередки, а після закриття «Основи» довгий час не мало жодних українських видань, куди б посилали свої твори для знайомства з широким загалом читачів.

Безсумнівно, саме цими обставинами життя викликані рядки його елегії-думки «Три дороги», де шляхетна поетова душа змальовує пугача, який за байраком на долині «завиває, стогне, плаче да козаку долю викликає…» А в того козака «три дороги простяглися на широкім полі» і на якій з них щастя чи горе, ніхто не знає… «Доле, доле! – запитує ліричний герой, – «як би то знать, де тебе шукати!» Та Петро Кузьменко свідомо шукає і обирає свій шлях патріотичного служіння своєму народу. « А я піду щастя по світу шукати» (поезія «До дітей») і обіцяє «поки серце в грудях буду працювати… да в щедрого Бога вам долі просити…» І йшов тим шляхом, не гнувся, не ламався перед життям, не звертав уваги на глузування з його патріотизму, любові до рідного краю «лихих людей, які «кленуть ні за що, лають, судять» і хоч «щемить серденько, - та дарма!...», бо «їм любо з мене кепкувати», а в душі поета що є, «чого нема – їм не одняти і не дати…» Отож і просить він щасливої долі своїй творчості, хоч і знає, що вона ростиме «в чужих людях» «з товстючим пузом». Та й чи могло бути інакше в кривавій імперії, де «душу живую причудами душать,// усього научать: ходить і сидіти,// по-німецьки цвенькать, не знать по-свойому,// А не розтолкують серцю молодому,//як душі розумній треба в світі жити…(«Не женись») .

За своє родинне походження, за свій духовний сан ім’я Кузьменка вдруге було піддане екзекуції вже після його смерті в так званий радянський період, коли в країні, мов із рогу достатку, сипалися «войовничі атеїсти». Не взяли до уваги, що він зняв із себе духовний сан і пішов учителювати в місцеву школу. За глухою стіною замовчування це талановите ім’я справжнього патріота України перебувало майже століття. І лише на межі останнього тисячоліття та століття до постаті Петра Кузьменка звернулися сучасні літературознавці. По словечку, по рисочці, по комі і крапочці вони збирали його перехресні шляхи життя і творчості. Але і їх негусто. Бо то дуже скрупульозна робота. Серед ентузіастів цього пошуку варто назвати лауреата Шевченківської премії Анатолія Погрібного, який змалював його як письменника і людину, яка багато часу віддавала освіті селянських дітей і «котру скрутила й знищила мертвотна дійсність». Привернула увагу співпраця «підбитого журавля» Петра Кузьменка та Леоніда Глібова в «Черниговском листке» і доктора філології з Ніжинського педуніверситету Григорія Самойленка. Так ім’я Петра Кузьменка й стало більш-менш відомим не лишень серед літературознавців. До його імені долучилися студенти філфаків, бо його творчість оглядово включили у програму з української літератури.

І ось письменниця й поетеса Валентина Михайленко підхопила цю добру естафету, перейнялася жертовністю життя та творчістю земляка, конкретною справою відповіла на захоплення Пантелеймона Куліша Кузьменковим словом, що й сьогодні приваблює до себе й зачаровує, і звучить свіжо, проникливо й актуально, і вхопила його на руки «да й понесла, як своє рідне». І ця книга є для нас, українців, націєвиховною, справжнім новітнім орієнтиром національної гордості бо нагадує нам, що ми, як і Петро Кузьменко, не хохли, не малороси, не «украінци». Книга кожним рядком, кожним розділом, кожним ґрунтовним аналізом творів земляка-патріота вчить, захоплює і спонукає нас постійно поважати своє, а не чужинське. Бо саме свого більшість не цінує належним чином, мовляв, «какая разница», можна й по-кацапськи цвенькати і цим втрачають свою національну ідентичність. І ми маємо підтримати намагання письменниці та зробити все, аби Петро Кузьменко зі своїм забутим талантом повернувся у середовище українства в усій багатогранності і величі духу.

Микола ГРИНЬ,
член Національної спілки журналістів України, лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша

 

 

КРИХТА ЩАСТЯ ДМИТРА ГОЛОВКА,
ЯКУ ВІН РОЗДАЄ ЛЮДЯМ


ДМИТРО ГОЛОВКО. «Співучі Піски», Київ, Український письменник, 2018.

Майже на межі минулого і нинішнього років, у переддень свого славного ювілею – 85-річчя від дня народження, коли вже «стежки дитинства пилом припали» («На сонячній межі»), а саме життя, за метафоричною назвою першого розділу книги, зайняло місце «на покуті віку», видавництво «Український письменник» порадувало читачів новою книгою відомого українського письменника, лауреата літературної премії імені Павла Тичини Дмитра Головка «Співучі Піски». У книзі, оздобленій, до речі, не тільки на титулі, а й в текстах ліногравюрами талановитого земляка, шевченківського лауреата Василя Лопати, майстер красного письменства зібрав поеми, вірші, новели, афори, що народилися з-під його талановитого пера в останні роки.

Ця книга присвячена синам Тарасу, Андрію та дочці Олесі і вона є своєрідною сповіддю перед Материзною - рідним селом автора - багатостраждальним Піскам, які «завжди уставатимуть… життєдайні до творчості злі…». Піскам, в яких він ще семикласником, «в пілотці батьковій, що переслали із фронту», заявив зоряному світу: « Я готую до тебе приліт». І щоб його здійснити, він вже тоді знав, що «треба крила найперше робить» («Не здійснена мрія»). І він пішов на поклик «до чесного щирого бою/ за правду людську, / що не знає ні лицемірства, ні зла…». І вже тоді прозвучала його клятва «на високі душевні злети» («Шикуйтеся, роки!»). Піскам, де «любистком хата дише», де «ходить ранок наче князь». Піскам, які є колискою не тільки для нього, а й для його славетного земляка Павла Тичини. На одних сільських вулицях, на одних колодках, хоч у різний часовий період, вони провели тут босоногі дитинства, тут зростали, мужніли, ростили крила для польотів і вилетіли з цього гнізда, аби плідно служити людям своїм талановитим, філігранно витонченим словом.

О, прислужитись треба при нагоді
Селу своєму, хай зроста воно.
(«На сонячній межі»)

Піски для Дмитра Головка, як і для його старшого товариша і побратима по перу Павла Тичини, - це пуп землі, Всесвіту. Сказане це без жодної нотки іронії. І це звучить фібрами його душі з кожного рядка поем, віршів та доробку прози. Відкрийте і заглибтеся з головою у «Сіверську легенду», «Стукіт у вікно»,» «Де шумлять гаї», «Біля колодязя Якова Рощепія», «Докори», «Із вуст односельців», «Легенда про діда Подільного», «Вдома», «Заболіла селянська душа») і ви це відчуєте з перших же рядків доробку поета.

У зібраних творах книги Дмитро Андрійович насамперед наголошує на духовному, морально-етичному, філософсько-побутовому аспектах життя-буття. Він постає перед читачем мов на сповіді перед рідним отчим краєм, де закопана його пуповина, сповіді перед своїми земляками. І звучить ця сповідь праведними словами молитви, без фальші. Вчитаймося у рядки і замислимося над словами: «Рідне село колись перетинала річечка з милою назвою Щолощина. Стою на її височезному березі й любуюся людськими городами, що прикрашають висохле річище. Межі земних клопотів нагадують мені меридіани, паралелі на кольоровій карті. А, може, тут справді центр землі? Душа тут забуває про все лихе…» 


І якщо для поета межі людських клопотів нагадують меридіани та паралелі на кольоровій карті, то я трішки перефразую його думку і скажу, що кожен рядок його віршів легко, я б підкреслив, невимушено лягає на всі паралелі й меридіани людської душі, яка разом з автором «сльозинку стирає з щоки», коли цілує «одвірочок (рідної) хати» («Вдома»). І вже тут маю підкреслити, що Дмитро Головко є улюбленцем Музи, бо багато його літературних творів вже давно співають як народні пісні. Згадаймо бодай «На зорі мене, мамо, збуди». Її переспівали сотні аматорських і професійних колективів і стільки ж солістів. Те ж саме із піснею «Бобровиця», яка стала своєрідним гімном однойменного районного центру, навколо якого розкинулися й його Піски. До цього переліку додам «Вечірнє адажіо», «А мати жде», «Новорічна співанка». До речі, скажу, що торік видавництво «Волинські обереги» порадувало читачів збірником пісень Дмитра Головка «Усе освячене тобою». Тут зібрано більше двадцяти поезій, покладених на музику і які є в репертуарах колективів і солістів. Пісня ж «Приїхав хлопець із АТО» нині набуває особливої популярності в зоні бойових дій на Донбасі, де «братки» ворожі – в ролі гадів» «любов «одвічну» висіва» й викотили «на Сході гради» («Поминальний день»).

Перед тим, як ступити на літературну ниву, Дмитро Головко здобув спеціальність різьбяра по дереву в Київському художньо-ремісничому училищі, бо він змалечку мав Божу іскру не тільки до римування слів, а й до малювання. Роботу поєднував з літературною творчістю. Настирливо став загнуздувати Пегаса, коли став студентом журфаку столичного університету. Його здібності, філігранну працю над словом рано помітили класики Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Максим Рильський і, звичайно ж, Павло Тичина. Саме він написав «… славному із молодих творців слова. Вірю й бачу у Дмитра Головка широкий творчий шлях відкривається. Щиро радію Вашому зростанню…»

Така оцінка ранньої творчості покладала на нього потрійну, а то й більшу відповідальність за кожне поетичне чи прозове слово. Хоч, «бувало, стискались вуста,/ Каркав ворон «у творчому злеті»,/ І окатий пугисько свистав». Було й таке, що «не раз укусить гад у масці добропорядності та втіхи». Попри це, він не збіднів у словах, зростав у майстерності володіння ними і «зійшов на висоти, ставши твердо на отчий поріг» («Вдома»). І це дає йому право сміливо говорити, що й понині «слово…веслує мої думки», він його «постійно любов*ю обласкає…». З палким, щирим словом він разом з посивілим сусідом, у якого «ласкаві притомлені очі, а чоло – що халявка, в брижжах», бо «був в АТО, на Сході поїздив» затаївся біля «притихлого аеродрому», де «чатувала притихла смерть», а «навколо вже куль гопак» від «русаків» («Притча про скромність»). І поет лише шкодує, що не «не завжди вслухавсь у слово /Її (матері), що звірене в літах… («Жито на посів») та запитує читача: « як же можна жити, коли мову матері забуть?», бо «слово те, неначе з поля бою,/ Долітає – б*є ось по мені» («Материне слово») .

З такою ж відповідальністю, суворістю, любов*ю до слова, аби не «стемніло золото оправ» («Тужба та безнадія»), поставився він і до творчого доробку останніх років, який увійшов до «Співучих Пісок». Книги, яка ще пахне друкарською фарбою. У ній немало рядків, поєднаних з життям славного земляка, землі, яка поїла їх талант джерелицею не тільки з глибоких пісківських криниць, а й мудрістю земляків – з діда-прадіда січовиків і хліборобів. Вже у вірші «Літо – 43-го», написаного на основі спогадів письменника Володимира Дарди, і який став поетичним заспівом до «Співучих Пісок», автор з синівською вдячністю захоплено вигукує: « Тичинівський це край!»… і в пам*яті зродилось: «На майдані…»

Така життєва обставина поклала на автора книги велику відповідальність підняти у книзі рідне село до історичних висот, до всебічного узагальнення, де б у краплині ранкової «росиночки дзвінкої» на пісківських луках відбилася вся велич і трагедія України, рідного краю. Краю, де «прокотилася людська біда, лишивши по собі хрестові рани…», а на «білі сади впала сонця чорна діжа» і все застигло «у червоній росі…», а «тиша закривавилась на шибці». Та, яка б чума не косила, « тут життя оновиться, розквітне» і воно «залишиться навічно на скрижалях…», бо «співом озивалось вдалині» («Материне слово»), на одному кутку «почулась пісня у жіночім тоні». І цю «пісню в сльозі» «враз підхопили десь іще» і ці спалені дотла фашистами «співучі Піски кожен в бій поніс як порятунок…». І «ця пісня нас щоразу виводила на життєвий укіс» ( «Літо 43-го»).

Чи не кожен прозовий та поетичний твір, навіть мініатюрні афори з їх глибокою філософічністю бурхливого життєвого епізоду, є яскравими іскринками з малої батьківщини, в яких великим вогнем спалахувала і відбивалася доля кількох поколінь земляків.

Книга «Співучі Піски» - лиш один вагомий плід із його духовного саду. Урожай же тут за роки творчості досить плідний. Розпочав він свій творчий засів збірочкою ще студентом Шевченківського університету «Плем*я робітниче». Вже в ній він подав свій сильний голос і вже тоді читачам «стало молодо і любо, мов спека розгулялася дощем…». За нею пішли «Зоряна вісь», «Снага», «Два корені веселки», «Непочата вода». Саме за дві останні книги він удостоївся літературно-мистецької премії імені Павла Тичини. Ось так, крок за кроком, тобто, книжка за книжкою і прокладав він свою творчу просіку до обрію. Саме так «Просіка до обрію» Дмитро Андрійович і назвав одну із своїх поетичних книг, яка теж стала знаковою у його творчому надбанні. Згодом на шляху до метафоричної просіки до обрію він добірним словом «освячував праці стезю» («Народження»), тамував спрагу і черпав натхнення із Святої Криниці на лісовій галявині неподалік Пісок.

Натхнення у творчості додає поетові й справжній сад, де «даль малинівка квітчає,/Під лісом – груші білий дим». Щороку він радує дбайливого господаря яблуками, грушами, персиками, виноградом. А ще цей садочок-райочок є ковтком свіжої водиці для тамування творчої спраги, для плекання врожаю духовного. Він і сьогодні йде «до саду на пораду». А ще він сповідається нам, що «в старім саду читаю книгу/ Людської долі і ганьби» («В покинутім саду»). Життя склалося так, що Дмитро Андрійович вже не один десяток років вкоренився, мов той запорізький дуб на Хортиці, « який не підтято на глибинах моєї судьби…» і він пророста «корінцем… у твій корінь…», у звичайному сільському будиночку в Мочалищі. Селі, яке на життєвому шляху, спіткали такі ж нещастя і випробування, «які не вписати у ночі сувій», де також «упали історії весла», і де дбають за міцність «нитки правічної». Тут земляки поета знають мудрість про зважування підлості і зла, вміють перекинути «меч добра… у правицю», аби яничарству надійшла межа. Як і Піски, розкинулося воно в лісових нетрях, образно кажучи, через межу з рідним батьківським дворищем. Поселився поруч з хатиною ще одного видатного земляка, Шевченківського лауреата, письменника і літературознавця, професора Анатолія Погрібного. На превеликий жаль, покійного. Як і на Хортиці, так і в його Пісках, колись курені Басанської сотні Переяславського полку « тут - віки, тут – висока столиця, об яку розбивається лжа» (« Хортиця. Запорізький дуб»).

Літературна нива Дмитра Головка творча і правдива, вона засіяна надзвичайно щирою атмосферою. Як і попередні книги, «Співучі Піски» з першого розділу «На порозі віку» спонукають до роздумів, переживань з ліричними героями творів. Цілком виправдано, що чільне місце вже на початку цього розділу автор віддав поемі «На сонячній межі». Приурочена вона Павлові Тичині і розпочинається його листом землякам, датованим грізним і трагічним 1937-м роком. Роком великого терору проти української інтелігенції. У листі він ділиться своїми враженнями від приїзду в рідне село, зустрічами із земляками. Повідомляє, що пересилає їм 39 квитанцій на передплачені за свій кошт газети і журнали для школи і бібліотеки, учительському колективу.

І тут прошу насамперед звернути увагу на метафоричність назви поеми. Здавалося б, сонячна межа має символізувати сталість життя генія думки і поетичного слова, його велич і могутність у тій системі репресивного трієра, де його життя вбачалося декому заквітчаним «у щирості й любові», у «позолоті доброчинних слів». Та це не так. Послухаємо ліричного героя, який сам собі ставить запитання: «Собі скажи,.. чи розв*язав одвічні ті вузли, які в*язали недруги у тогах?», які «зв*язали міцно й кинули до ніг…» й «привчили плакатися – тихо…», а ще - «удавку накидали золотаву», а «невідворотний жах дивився в серце цівкою нагана».

У такій жахливій атмосфері ліричний герой Головка, «замордований горобець», а це, безперечно, Павло Тичина, «по смерчу йшов – аж зашпори в ногах». Щоб «відвести сокири смертний змах», він був змушений віддати «тирану лиш душі шкоринку». У цій нестерпній атмосфері треба було вміти стояти на ногах, бо «якби упав – накинулася б тля…» І накидалися. Згадаймо хоча б рядки чорної сатири проти Тичини Олександра Олеся:

В кривавім морі по коліна
Стоїть без сорому в очах
Поет колишній наш, Тичина
І вихваляє зойк і жах.

А скільки, чи то вжарт, чи на повнім серйозі лунало слів, що від Тичининого сонячного кларнета лише дудка зосталась. Цей кларнет зринає перед нами і в поемі. Автор справедливо зазначає, що цей кларнет разом з колгоспним трієром «мелодію веселу і добротну» «грав весь день біля комори». Хоч автор і не приховує, що й біля трієра, якого кожен покрутить хотів, «підневільна це була робота». Будемо справедливі: такою ж підневільною була робота і в поета із світовим ім*ям. Бо в ту пору навіть до Святої Криниці неподалік рідного села «лишилась стежка сатани». І «легко думать збоку» в поета ж «пута в*їлись до крові: співай, як всі… А там хіба роздолля?» І хіба він не бачить, що

Сваволі ключники прокляті
Від миру Божого тайком
Правду, закуту і розп*яту,
Замкнули сталінським замком.

Добре він розуміє, що й «гулаг і сталінська комуна живі серця в труну кладе» і чому «вугіль з кров*ю і руда». І ліричний герой, на путі якого « трутизна, глупота і пілати», волає до всіх нас: « Ну, де узяти, де тих сил узяти?» Він навіть «насмішки вигадав на себе, думав… оберіг». Як і мільйони жертв того геноциду, Тичина «не підпер устої неба, воно упало всім до ніг…» Боляче це сприймає ліричний герой, у нього в серці не стихає «клекіт від втрат минулих», а у його поставі так навічно й залишилась «журби довічна і гірка печать». І все ж Дмитро Головко через образну характеристику свого ліричного « м*якенького», «надміру скромного», «добренького», «делікатного», такого, що «не віда гніву, не віда вітру» героя переконує нас, що «він був як буря!» і весь час, всупереч оцим негараздам, шукав у житті «крихту щастя, щоб людям віддати». І, щоб хто не говорив, він зберіг «чистоту душі, щоб відродитись квіткою чи житом і палахтіть на сонячній межі».

Як і в багатьох попередніх названих мною і не названих, бо їх перелік займе чимало місця, книгах, Дмитро Андрійович знову звертається до історичної теми. Вона йому ятрить серце, йому болять рани на тілі України і рідного краю, через які муки і тортури довелося їм пройти за свою історію. З великою прикрістю поет волає на весь світ, що шлях його країни й нині густо покритий колючками, бо знову у нас «кремлівський кат… вбиває міць життя нового» («Перший сніг»). Маю зазначити, що для образного змалювання сюжету, правдивого відтворення історичних подій він широко використовує народні перекази, міфи, легенди, спогади учасників, які передаються з покоління в покоління. Така прив*язаність до фольклорної матриці дозволяє автору глибоко і широко відтворити історичну глибину події твору, яскраво і правдиво змалювати образи героїв і антигероїв. Радує той підхід, коли автор з подій , які відбувалися кілька сотень чи десятків років, перекидає символічний міст єднання двох берегів - поета з читачем та з нинішнім життям. Тобто, успішно виконує свою комунікативну функцію.

Він береться за історичну тему не заради того, аби банально нагадати, що сонце заходить за обрій на заході, не просто описує ті чи інші події, а спонукає нас думати, співпереживати з героями, оцінювати їх вчинки, пити з цих історичних джерел правду, очищати їх від мулу «радянщини», коли справжнім патріотом України – гетьманом Мазепою лякали дітей і втовкмачували нам у голову про його підлість і зрадництво, коли недавню кріпацьку радянську дійсність переливали в «чуття єдиної родини». На мій погляд, історичну тематику своїх творів автор досить образно сказав такими рядками: «вже дідуся давно немає, не вирвуся з його обійм». Поет і сам розмірковує, чи не «перелитись в діда думи?» Та не варто «лишатись з його сумом», а треба «творити радість до пори?» («Стукіт у вікно») .

Такий нічний стукіт у зимове засніжене вікно давно померлого діда є нагадуванням пам*ятати славні діла наших пращурів, не бути правнуками поганими, є закликом до поета не цуратися історичної тематики, фокусувати увагу нинішнього покоління на історії рідного краю, на щасливій долі і недолі земляків. Саме тому факти з їх життя стають сюжетами поезій і поем, прозових творів. Й після прочитання у читача то вогонь кипить у крові, то печаль терзає душу, то радість вулканічною масою мчить невпинним потоком з гори. У «Співучих Пісках» історична тематика присутня в багатьох творах. У них він прагне йти «через брехні, завали ганьби», аби «пісня летіла до пісні, голос шукав рідний голос», щоб ніхто не міг зупинити лет вічного кореня «серця – до серця». («Подай, подай перевозу»!).

Автор щемливо просить «візьміть собі до серця» молоду сіверську легенду про Вербу й Дуба, які схилилися над річкою. Легенда ця про Козака Івана, який «літав орлом в бою, аж ойкали вітриська» та «гострив він шабельку свою об голови чужинські». І ось на «кониченьку бойовім прийшлось додому їхать. Аж за Трубіж…» Та не встигла дружина Оксана простелити біля хати рушник, як з*явився «гість нежданий» пан Тимко. Козак вважає ганебною пропозицію стати прикажчиком в цього «московського підлизи» , бо він лише «матері колись схиляв чоло в покорі» і відмовляється. І тут рудовусий пан Тимко розкриває свою мерзенну душу. Він погрожує Іванові: «Ти пам*ятай, що навкруги Москви стоять залоги/ Одне слівце про Конотоп -/ І ти у їхніх лапах…». Не здалися підлизнику козак з козачкою і постали вони «для легенди у віках» Вербою й Дубом над річкою. Та не радісно рудому Тимкові, бо народило «сердець закоханих тепло… світлу віру». І це віра непокори московським вошам і підлизам. І корінь її починає щовесни рости в землю.

А тепер пропоную відкрити сторінки поеми «Батурин». Не секрет, що колишня гетьманська столиця, її велич і трагедія привертає увагу багатьох поетів і письменників. Ліки на цю кровоточиву рану на тілі нашої держави поклав і Дмитро Головко. Та чи міг він стояти осторонь , коли столика біда з чужини «прийшла до міста і села». Приємно, що автору вдалося зробити не переспів тих грізних подій і часів, а сказати своє вагоме слово про трагедію, коли «палав Батурин./ І солдати в огонь жбурляли немовлят/ Щоб менше наросло «хохлят».

Розповідь про неї він розпочинає прозовим вступним словом. Там вмотивовано і правдиво розповідає, що кілька віків нас нищили відверто і потаємно, вселяючи в наші серця страх та безнадію до боротьби і схиляти чоло в покорі. Нас робили, пише автор, малосвідомою нацією, духовно розпорошеною, боязкою в змаганні проти рабства. Так думають і новітні поводирі старої царократії, що вишкірила зуби на Україну. Та досить з нас переяславських рад, Батуринів, руїн Запорозької Свічі, голодоморів, чорнобилів, «луганів», зрад і облуд. Це чорне коріння минулого оновлена українська душа рубає мечем правди, вогнем непокори. Але ж треба пам*ятати, що цей жорстокий світ ніс і несе «руський мір»! А він же, не зайве наголошує Дмитро Головко, починався з Батурина!.

Бо вже тоді «царю плодили яничар свої нікчеми, вірні вельми…» З того часу, обурено говорить поет, якому «в груди б*є пекуча тризна», «нас безліч літ мордує згуба, брехня і підлість на чолі» і «німує щастя з горем в шлюбі», а в «Сибірі гетьманів полки». Материзна ж не може «забуть синів своїх» і голосить за «в бою полеглих воїнів».

У поетичному екскурсі в історію, зробленому автором, перед читачем постає картина, коли на адресу наших воїв за їх звитягу на полях боїв линуло гучне «слава!», «слава!»/ Від Кафки і Синопа», «із-за Перекопу … аж до Конотопу». «Незабутні Берестечко – біль і гордість наші». Повсюдно «характерники не мрущі – лицарі від Бога «рубали ворогів облоги». А в перервах між боями «жали жито і пшеницю, мали сінокоси», де «спозаранку грали коси». Вояки і хлібороби, які з «діда-прадіда до гробу козацького сина», для яких «шабля й хліб – святиня».

І ось знову «жене посланець коней в шпори»: «Батурин кличе, провід жде!» Там, у гетьманській столиці, «у колі радників – Мазепа, в якого «від Бога булава». Поруч з ним старшина. На цій раді, на яку «зібрались лицарі зі степу і ті, що близько по Десні» і печуть вони там гіркі дотепи. Гетьман же мовив про Петра – душителя України. Це він «у праві нашім одмовля, садовить в поруби невинних», в «Чухонських топить нас ковбанях…славетне лицарство поганить…» А ще «безбожно мучить в темних склепах,/ Жене, померзлих, за Урал/, І, покалічених, - у чепах,/Веде на смерть лихий капрал».

І тоді підвівсь Мазепа, «сяйним повіяв духом, тамує спраглих, мов дощем». Мовив він про те, що в України з*явився унікальний шанс вдарити проти московської орди. Тут же й вирішили: « потрощим злого упиря!..» І вже Мазепа з вірними полками іде на злуку зі шведським королем. Не буду переповідати, образно відтворену поетом, відому драму оборони й краху Батурина. Він змальовує гетьманську столицю в бою вдень і глупої ночі, де «мечем трудили мозолі» на руках, а московитські палаші були «не в змозі витримать у злеті» шаблі козацькі.

Зверну увагу на виписані автором яскраві характеристики учасників тієї епопеї. Героїв і антигероїв. Сотник Ніс, який провів московитів таємним ходом у Батурин, є христопродавцем. Він смердючий, «віскряк тремкий», «пихатий», «челядник дикого царя». А ще - «обрезклий з хмелю, пелехатий». Він також недотепа, пройдисвіт, злодій, лизоблюд. Заслужену негативну характеристику отримав й інший Іуда – Галаган. Він – «підніжок тертий, до зради й підступу мастак», аби зберегти себе, заносить тесак над матір*ю-вітчизною. І Ніс, і Галаган – «гидь», «вельможі блудної Москви», меткі апостоли, які «несли Петрові рабську дяку». Цих христопродавців «чорна тлінь плямує неба голубінь». До цього часу.

Вірний гетьману Мазепі Орлик – не підкупний у борні, людина, яка відверто заявила: «московські ласки – не мені», йому не зігне ворог спину. Він - відважний, провидець. І саме йому незадовго до смерті Мазепа довіряє взяти «душі моєї смолоскип» і передати усім, що « стане вільним рідний край». Гордієнко «став би каменем наріжним в борінні гетьмана з Петром», він «бачив різне, змагав і шторми і грозву», але, як зачув тризну по Батурину, «зронив згорьовану сльозу». Войнаровський особистим прикладом надихає оборонців Батурина, бо для нього «нема кращого добра,/ Як в людях запалить багаття/ Супроть гнобителя – Петра».

Немало добрих слів знайшов поет і для змалювання образу Мазепи. Я виділю слова, що звучать натужним набатом після смерті гетьмана.

Нема Мазепи… Гетьман, де ти?
Мовчання сум. Бридкі наклепи.
Та плач рахітних немовлят
По хуторах козацьких, селах,
Колись заклечених, веселих,
Лягла наруга і печаль…

І небезпечно стало жити «хохлам», коли козаччину на злам, а в тіло впилася клята воша, «страшний хижак – мутант». Та не треба боятися ворога, а слід розпочинати рихтувати мости і розпочати погоню – до мети! Саме оці метафоричні мости поета ведуть нас у сучасність, де знову повторюється трагедія Батурина, де продовжує глумливо стовбичити під Полтавою «вівтар нашої держави», а насправді ж – меморіал чужої слави, це «наша згуба», «великі брехні для дурних…» Цей міст простягається далі на схід України, бо «сьогодні горе на Донбасі: Імперія розкрила суть». І там, де були шахти вугільні, нині «на вигоду Москві Донбас пручається в крові,/А Крим вхопили по-босяцьки». Хоч «Україну гризе біда – вона по вінця», і сьогодні «досталь – всюди: Смердючих Носів, Соломах». Вони й дотепер, як ті херсонці за часів Єкатерини другої, хочуть «виказать праведно й віддано», «надіти скоріше шлею» на свою шию чи хомут, чи хоча б схопитися за орчик. Ще при цьому «просять-радіють: іще поганяй». Й імператриця схопила віжки і давай « хвицять по тих, що летіли, мов птиці» і «сіяла міддю цариця» («приїзд Єкатерини П на Україну»).

Такі нові блюдолизи допомагають ворогові шматувати нашу землю, викошувати молодий цвіт нашої нації, бо гинуть там ті, хто не долюбив, не народив, хто замість немовляти спершу взяв до рук снаряд, аби випустити його по ненависному ворогу. І правильно твердить автор: «Україна вже не та – стала до герцю», в борні і меч бере до рук, будує своє майбутнє… І нинішнім героям світить смолоскип великого українця гетьмана Івана Мазепи, в якого була «від Бога булава».

Безсумнівно, поема «Батурин» займе чільне місце в нашій літературі як драматично- героїчне полотно вітчизняної історії, де в деталях та образах змальована художнім словом наша історія, наша колись навмисне спаплюжена і спотворена радянщиною дійсність. Маю сказати, що Дмитром Головком історична тематика яскраво відображена і в малих поетичних формах. У них він теж майстерно відтворює сторінки далекого і близького минулого нашої Материзни. Крім охарактеризованих вище творів яскравим закликом до історичного мислення і осмислення власної історії може слугувати цикл поезій «На Мочалищанському кладовищі» другого розділу книги з яскравим заголовком «Тоді співали солов*ї». Присвячується він юній партизанці-розвідниці Марії Глибіній, у якої життя було мов спалах, бо фашисти закатували її до смерті. Як зізнається поет, до неї він давно йшов на побачення «крізь хащі слів, думок прибої – як на ясне твоє вікно». Всі стежки він обходив, де вона ступала, і «катував себе нищівно».

У цьому циклі сюжетами поезій «Розповідь старого партизана», «Не з легенди», «Як це було», «Туди, де торжища вітрів», стають факти життя Пісок та навколишніх сіл. Розпочинається він віршом «Розповідь старого партизана» про те, що «не стало бойового побратима – фашистська куля наповал скосила» і виникла проблема, де ж його хоронити. Адже за ним буде другий, третій…Так і з*явилася ідея близенько до села, на місячній полянці, «обрамленій з обох боків підліском», яка лежала « у розтоці дороги лісової» зробити останнє пристанище вірних побратимів. І до сьогодні є це партизанське лісове кладовище і приходять до цих могил – як на прощу. Правда, волає автор, «хтось познімав усі надгробки - / Стемнілу бронзу давнини./ Тепер могилки - безіменні:/ Шукай того, хто це зробив». («Туди, де торжища вітрів»). Та й дорога до кладовища нині така, що «сюди прийти без Бога ніхто не в силі – танкодром…», де «по груди колії в воді».

Коли ця поезія була опублікована в одній із газет, вона багатьом не сподобалася за таку відвертість. Але Дмитро Головко як людина і як поет – правдолюб. І читач перебуває з його героями у різних ситуаціях і у різних часових просторах нашої долі. Це й поля ратної битви під Берестечком або ж під Полтавою, у Батуринській цитаделі, штурмує разом з розвідником, колишнім глибоко законспірованим представником ОУН на Бобровиччині Віталієм Карнауховим, фашистський дзот на березі Дніпра, посмертно удостоєнимІ за цей подвиг звання Героя Радянського Союзу («У чеканні пароля»), у партизанському загоні імені Щорса, що діяв у лісах навколо Пісок, на пекельному двобої з «руськім міром» в Лугандоні («Приїхав хлопець із АТО»). І всюди автор своїм гострим і праведним словом, мов стрілою, цілить у наші серця. І ніяк не заперечиш його гнів від того, як наші старшини чварилися за гетьманську булаву, шпетить він і нинішню владу, цих доморощених здичавілих яничарів, погоджуєшся з його думкою, що не за таку Україну пролито океан людської крові. Не за таку Україну смертю хоробрих загинув у роки другої світової його батько, а йому, сину, «рана батькова пече» і згадується дитинство, коли він засинав у купі околоту, де недавно лежав батько і «його тепло обігрівало … холодне тільце, обкутувало тремкі плеченята, на які впала ранкова роса…» («новела «Перед ранком»). У той же час поетове серце зболено кричить до матері з мрією, «аби натруджені руки твої біля серця свого обігріть» (« На зорі мене, мамо, збуди»).

Багатогранність тем і сюжетів, образність і метафоричність героїв і подій, вміле використання числової символіки та біблійно-філософської категорії триєдності (минуле-сучасне- майбутнє; народження-життя-смерть; ранок-день-ніч; Берегиня-княгиня-господиня; списи-гармати- хоругви; кострища-палі-хрести. Горе ходило …в містечках-селах-хуторах. Це горе – «страшне, пихате, волохате», плодило воно муку-сльози-жах». Ростуть в центрі Пісок «осокори – липи- клени – як знак вічності нашого роду», Марія Ісаєнко – добродушно усміхнена, радісна, закохана в життя» («Чорне крило недолі»), а за липовим сволоком жмутики деревію, материнки, м*яти. В хатині ж – самотність, гризота, смуток (« В яке постукати вікно?») тощо), різноманітних джерел для написання прозових і поетичних творів дають підстави говорити про велику обдарованість автора «Співучих Пісок». Навіть у такому поважному віці він залишається на передовій справжнім бійцем, патріотом, вірним сином своєї України, рідного краю, який «в поле йде із минулим і майбутнім» («Не з легенди…»), який запевняє «О рідне слово! Ми – в бою!». І ми без тіні сумніву віримо цьому.

Достеменно знаю, що в шухляді його робочого стола ще немало не надрукованих творів. Переконаний, він, як і до цього, буде «давати ліні відкоша» («До школи»). Та й сам автор «Співучих Пісок» стверджує «як добре чути поклик серця до творчості, задля добра» («Біля колодязя Якова Розщепія»).Та й просить він Всевишнього: «Нехай благословиться нині людське добро…» («Осіння мить»). Дмитро Головко також нас дружньо застерігає, аби земляків не підводила українська ментальність, коли ми замість шаблі в руки беремо віточку калини і нею прагнемо розбити глуху стіну. І тільки очі собі запорошуємо. З не меншим занепокоєнням він застерігає нас випадково не заблудитись в історії, бо тоді доводиться виходити із неї по кривавих стежках («Між іншим»). Без сумніву, зима наримує «божій людині», а саме так називав Павло Тичина тих, хто писав вірші, нових поезій, весна на крилах ластівки принесе теми для новел та афор, літо пройде в творчому саду, а осінь забуяє праведним літературним ужинком про велич, болі й тривоги Материзни. І цими знайденими крихтами щастя Дмитро Головко, як і його наставник Павло Тичина, знову щедро поділиться з читачами. Бо в нього «на думці …не ордени», а «душі душевні злами» («Поїдьмо, друже»), аби його рідний край і надалі дзвенів радісними піснями.

Микола ГРИНЬ,
член Національної спілки журналістів України, лауреат літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша

 

 

БАТУРИНСЬКА ГОЛГОФА СЕРГІЯ ПАВЛЕНКА

Роздуми над новою книгою історика і мазепознавця Сергія Павленка


Павленко Сергій. Батуринська фортеця. К. «Мистецтво», 2019 р.

 

foto baturin

За три сотні літ великоімперська пропаганда – спочатку царська, а за нею й радянська - зробила свою чорну справу: вона геть затьмарила свідомість десяти поколінь українського народу про велич і трагедію вірного сина українського народу гетьмана Івана Мазепи та столиці тодішньої Гетьманщини – Батурин. Батурин, який після підданих тортур Чернігову та розорення тими ж москалями Переяслава, невдовзі став символом суверенної влади в Україні. Батурин, який орда царських сатрапів потопила в морі козацької крові та нищівним вогнем і артилерійськими канонадами стерла з лиця землі. І чи треба дивуватися, що після такого мракобісся ідеології незалежній Україні дісталися легіони яничарів та манкуртів.

Зрушити зкам’янілі стереотипи у їхній свідомості – завдання надзвичайної ваги. Не остання роль у вирішенні цієї проблеми належить літературі. І не тільки художній. У першу чергу така відповідальність покладається на документалістику, наукову літературу, де автор свої думки та твердження грунтує не з точки зору белетристики, а опирається на архівні матеріали, результати археологічних досліджень, спогади учасників подій у порівнянні з іншими джерелами. Звісно, робити це надзвичайно важко і складно. Тому в цій шерензі так мало справжніх авторитетів думки. Впевнений: не перебільшу, коли скажу, що правофланговим тут є Сергій Олегович Павленко – заслужений журналіст України, історик, відомий дослідник Гетьманщини, життя і діяльності Івана Мазепи та його столиці – Батурина. Це стольне на той час пишне містечко стало для нього не тільки його яскравою зорею, територією, де горя гори, хрести та могили, його Голгофою творчого життя. Саме він своїм праведним пером колупає пил віків, щоб із сьогодення об’єктивно подивитися на героїчне минуле наших славних предків, які виборювали Україні незалежність.

Лише за останні роки книжкові полиці вітчизняної історії поповнилися його книгами «Загибель Батурина 1708 року», перевидана в 2007 році із значними доповненнями, «Міф про Мазепу», «Оточення гетьмана Мазепи: соратники і прибічники», «Іван Мазепа як будівничий української культури», «Любов гетьмана Мазепи», «Повстання мазепинців: міфи та реалії», «Військо Карла ХП на півночі України», шикарним фоліантом «Іван Мазепа. Прижиттєві зображення гетьмана і його наближених». Він також уклав двотомник «Доба гетьмана Івана Мазепи в документах» тощо. Саме в книзі про загибель Батурина вперше в вітчизняній історіографії була дана повномасштабна версія подій листопада 1708 року. Але поза увагою тоді залишилися інші теми і аспекти життя гетьманської столиці. Не ввійшли вони і в наступні дослідження.

І ось у переддень 350-річчя з дня заснування гетьманської резиденції в місті Батурині столичне видавництво «Мистецтво» порадувало шанувальників вітчизняної історії найсвіжішим його дослідженням «Батуринська фортеця». У ньому Сергій Олегович вмістив нариси про виникнення та розбудову Батуринської фортеці та її захисників під час драматичних подій 1632 та 1708 років. Книга, яка, крім вступу, післямови, додатків із джерелами та нотатками, зокрема, щодо гіпотез і реалій про сорок церков Батурина, об’єднує аж одинадцять розділів. Окрім уже зазначених тем, у них аналізуються розбудова оборонних фортифікацій, таємниці підземних ходів, гарматний арсенал Гетьманщини і Батурина, Гончарівська резиденція гетьмана, цитадель містечка та московська залога в ньому.

Маю сказати, та на цьому акцентує увагу й автор книги, що до теми Батурина та його фортеці здавна зверталися дослідники та історики. Не обійшли їх увагою у своїх мемуарах учасники походу на московську імперію Карла ХП. Резонансним сторінкам нашої історії присвячували у свій час публікації швецькі, австрійські, німецькі, французькі та інші газети. Події в гетьманській столиці 1708 року знайшли відображення в літописах. Десятки вчених – від вітчизняних Олександра Рігельмана, Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, Олександра Лазаревського до діаспорян Олександра Оглоблина, Бориса Крупницького - вивчали і знайомили сучасників і наступні покоління з тріумфом і трагедією Батурина. Здавалося б, поле уже скопане і перекопане вздовж і впоперек. Але Сергій Павленко вирішив копати це поле вглибину. Як мандрівник шукає в степу криницю, аби вгамувати свою спрагу, так і тема Батурина та гетьмана Мазепи завихрила Павленка. Бо відчувала його душа, що не все ще знають люди про ту славу України. І не помилився. Архівні, музейні «розкопки», як і справжні розкопки археологів-професіоналів на батуринських полях і пагорбах давали справжні артефакти.

Саме на їх основі, на результатах археологічних розкопок у Батурині автор книги авторитетно запевняє про існування кілька тисяч років тому на сучасній території Батурина поселення наших предків. А вже в ХІ-ХШ століттях на його місці розрослося нове городище, яке навіть мало дерев’яне укріплення з частоколом. Доречно тут зауважу, що книга багато ілюстрована не тільки світлинами, а й малюнками уявних реконструкцій городищ та фортець різних часових періодів, виконаних кандидатом історичних наук Олександром Бондарем. Щоб підтвердити окремі гіпотези, автор наводить архівні документи. Один з них – про зв’язок цього поселення і його назви із Батурином ХУП століття. Цим та й іншими доказами Сергій Павленко, вважаю, остаточно поставив жирну крапку в дискусії про походження назви колишньої гетьманської столиці і категорично заперечує причетність до цього польського короля Стефана Баторія.

Ось так, крок за кроком, документ за документом ми й потрапляємо в історичний вир розвитку поселення, яке стало гетьманською столицею на березі Сейму, до якої їхали посли чи не з усіх країн Європи . Для прикладу наведу ще й такий факт з книги. Стосується він теж тих славних часів Гетьманщини. Тисячі людей дивилися в Іллінській церкві Чернігова та історичному музеї імені Василя Тарновського на срібні шати чудотворної ікони Іллінецької Божої Матері, виготовлені на особисті кошти Івана Мазепи. Багато дослідників звертали на ній увагу на такі промовисті мотиви, як герб Мазепи та ознаки його сильної влади : гармати, діжки з порохом, ядра, рушниці, списи, козацькі клейноди. Ліворуч гербового зображення розміщено козацький табір, а праворуч – фортеця.

Окремі дослідники висували гіпотезу про те, що то «мало б символізувати західноєвропейське місто, яке діями козаків було врятоване від зруйнування і пограбування кримськими татарами». У розділі книги «Зображення Батуринської фортеці кінця ХУП століття» Сергій Павленко зауважує, що така гіпотеза має право на існування. Але поруч з цим він аргументовано переконує нас, що там зображена Запорозька Січ та Батуринська фортеця гетьманської столиці. Це тому, що в часовому відрізку 1687- 1695 років важко знайти похід козаків на захист чи визволення саме «західноєвропейського міста». І Павленко аналізує, співставляє описи Києва, Полтави, Чернігова часів Івана Мазепи. Додає до цього опис Новобогородицької фортеці, збудованої козаками у 1688 році. Все це міліметр за міліметром порівнює з контурами фортеці на шаті кіота. Доповнює свої міркування словами канцеляриста Самійла Величка, висуває інші незаперечні тези, аргументує їх даними археологічних розкопок в Батурині, свідченнями очевидців і робить висновок, що на шатах поруч з Запорозькою Січчю розташована все-таки Батуринська фортеця тогочасної гетьманської столиці. Ось так розкрилася ще одна таємниця нашої історії.

Досить цікавий з наукової та й пізнавальної точок зору є розділ «Гарматний арсенал Батурина». Маю сказати, що ця тема більш цікавила раніше письменників і поетів. Один з них, Іван Шкурай - уродженець Шабалинова Коропського району, на території якого базувалися артилерійське спорядження та пороховий арсенал Гетьманщини, а сам Короп належав «на артилеррию енеральную», у поемі «Батурин» писав: « А в гетьмана й гармат, як гною, І пороху – на три війни…» Цілком можливо, що така оцінка дещо гіперболізована. І тому читачі нині вдячні досліднику Сергію Павленку, який чи не вперше на науковому рівні оцінив гарматний потенціал Батуринської фортеці. За його ж словами, вона мала суттєвий козир – потужну гетьманську артилерію, бо й Глухівські і Коломацькі статті враховували побажання козаків «армате войсковой бит в Батурине…» Автор вперше серед науковців дав нам можливість ознайомитися з великою джерельною доказовою базою не тільки про артилерію, як про окремий вид військ тодішньої України, а й повідав про тих, хто забезпечував її боєздатність. До цього часу цей унікальний фактаж був відомий читачам та й всій науковій спільноті лише фрагментарно.

Досліднику ж вдалося по гарматі, по лафету від них, по мортирі з різних джерел з скрупульозною педантичністю науковця показати нам кількість озброєння тодішньої Гетьманщини та Батуринської цитаделі. З хвилюванням читаєш рядки про те, що в 1695 році в Кримський похід козаки мали взяти 85 гармат артилерії та 150 мортир. Викликає повагу посилання автора на авторитетні джерела, що під час облоги Батурина в замку було до 315 гармат. Поруч ще одне посилання на джерела. Вони вказують, що у Батурині та Білій Церкві Мазепа мав 419 першокласних гармат. Про 70 «бронзових гармат Батурина» доповідав датський дипломат своєму керівництву у 1710 році. Наводить дослідник і витяг із «Житія Петра Великого» від 1733 року. Там йдеться про «сто добрых пушек», захоплених у Батурині. Звісно, через прожиті століття, брак архівних документів , вважаю, ніхто з дослідників не насмілиться назвати точну кількість артилерійських стволів у війську Мазепи. І тому автор книги не говорить, багато це чи мало в гетьмана гармат. Він дає можливість читачам самим зробити аналітику і до озвучених тут цифр із документів він наводить дані про артилерійське озброєння у союзника Мазепи шведського короля та у війську московітів. Так, Карл ХП на початку кампанії 1708 року мав на озброєнні тільки 40 гармат, а в бою під Полтавою були задіяні лише чотири стволи. Цар Петро І на початку вирішального бою 20 червня 1709 року виставив перед шведами 70 полкових та 32 польові гармати . До цієї аналітики автор додає й таку тезу: у 1703 році за наказом царя порохові заводи України мали поставити для його армії дві тисячі пудів пороху. А тепер і міркуйте про доблесть і славу війська Запорізького та його ясновельможного гетьмана Івана Мазепу, який мріяв врешті-решт відірвати рідну Україну з хижих пазурів Московії!

А тепер пропоную перегорнути сторінки розділів, де йде мова про зрадництво наказного прилуцького полковника Івана Носа в осадженому царськими військами Батурині. Автор не спростовує і не виправдовує дії цього московського підлизи. Разом з тим робить нові суттєві доповнення до версії тих драматичних подій зради. Вона відбулася ще й тому, що московські стрільці до цього були ледь не господарями фортифікаційних споруд гетьманської столиці. Сама ж московська залога існувала у фортеці протягом багатьох десятиліть. Постійну варту російський гарнізон ніс у Батурині аж з 1670 року. Стрільці контролювали всі входи і виходи у вежах, виконували інші роботи у службових приміщеннях, приїжджих дворах. А ще стрільці не стільки охороняли й берегли фортецю, а й «берегли» самого гетьмана від його «шатности». Тобто, шпигували за кожним його кроком, були там, за словами Павленка, «оком государевим».

Цей етап життя гетьманської столиці до цього часу був поза увагою дослідників і лише тепер автор відверто розповів про те, що ховала від нас одна і друга імперія. Ховали ж те, що московські полки регулярно провокували конфліктні ситуації з місцевим населенням. Гірше того, їх навіть спіймали на крадіжці військового скарбу мазепинців, через що Мазепа змушений перенести дорогоцінності на Гончарівку. І хоч стрільці й були випроваджені з Батурина, вони під час облоги сповна використали свої знання потаємних ходів фортеці і проникли ними до центру гетьманської столиці досить швидко. Ці та інші аспекти аналізу ситуації того часу дозволили автору книги по-новому подивитися і переконливо показати розуміння певних мотиваційних дій гетьмана щодо будівництва заміської резиденції та його розпоряджень наприкінці жовтня 1708 року. Тобто, в ті дні, коли війська московського царя Петра І масово готувалися до збройного вторгнення в Батурин. Героїзму козаків, посполитих, всіх мешканців тогочасної столиці, яку «старший брат» перетворив в одну братську батуринську могилу, автор присвячує окремий розділ, де знову ж таки не обходиться без нових документів, переконливих доказів про мрію гетьмана Івана Мазепи привести Україну в Європу, не перетворити рідну землю хати-України в малоросійську губернію імперії, випрягти її з ганебного ярма й не цілувати в зад Москву.

Коли перегортаєш останню сторінку «Батуринської фортеці» мимоволі ловиш себе на думці про наше нелегке сьогодення, коли Крим «старший брат» відхопив у нас по-босяцьки, а Донбас п’ять років заливається від нього ж кров’ю. Бо там, за порєбриком, ще й досі новітні поводирі старої царекратії, що вишкірила зуби на Україну, вважають, що вона залишилася для них колонією, яку можна усмиряти «градами» та вогняними гібридами. Зверненням до нашого героїчного минулого Сергій Павленко дає нам урок сучасності, в якій є нерозривний зв’язок віків, спадкоємність людських прагнень, чеснот і вад. Урок пам’яті, що жорстокий світ ніс і несе нам «руській мір» , який розпочався в Батурині. Це ще й урок культивування національної ідеї протистояння великоімперському інтернаціоналізму московщини, якій присвятив усе своє життя ясновельможний гетьман Іван Мазепа, якому допомагали рідні стіни його столиці Батурина та бойовий дух його жителів.

Микола ГРИНЬ,
член Національної спілки журналістів України, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша

 

 

«МУСЬКА» В ЗОНІ ТУРБУЛЕНТНОСТІ

 

Обкладинка Муськи

 

 

Ганна Арсенич-Баран. «Муська. Історія одного життя». Роман в новелах. Київ. Видавництво «Український пріоритет». 2018

Переконаний, багатьом із нас під час польотів літаком довелося пережити явище турбулентності. Сидиш розслаблений, дрімаєш, у голові рояться і піднімаються значно вище біло-голубого підхмар’я польоту лайнера різні думки, і раптом «залізного птаха» розпочинає колотити й трусити. Здається, хвилина-друга і літак штопором полетить униз. Скажу, явище, яке порушує спокій пасажирів, не для людей зі слабкими нервами. Одного разу сусідка по салону під час такої трясогузки на висоті щонайменше семи тисяч метрів від землі навіть з криком зверталася до стюардеси чи то з проханням, чи з вимогою зупинити літак, бо вона хоче вийти. Звісно, це розвеселило пасажирів, які також із нервовим напруженням переживали це явище, і подумки просили Бога якнайшвидше подолати цю нерівність повітряного простору.

Я не випадково згадав про одну із найскладніших властивостей атмосфери, якою є турбулентність. Вона переслідувала мене, коли читав сторінки нового роману «Муська» відомої української письменниці, очільниці чернігівських літераторів Ганни Арсенич-Баран. Але якщо природне явище турбулентності є некерованим, хаотичним та безладним, то в романі, навпаки, відчувається майстерність авторки розпочинати сюжет новел неквапливо, розважливо, уміння не переходити червону лінію, за якою нестримне падіння, мистецтво збалансувати взаємини між людиною і природою, людиною і соціумом, середовищем, у якому вона живе і працює.

Думаю, зробити це авторці було складно, адже події в романі беруть початок у колишньому Радянському Союзі, що сам по собі був схожим на турбулентний апокаліпсис суспільства. Суспільства, де у вузол не розв’язаних проблем натуго сплелися економічні, соціальні, екологічні, політичні, культурні процеси, які зробили його справжньою імперією несправедливості, безморальності і зла. Країни, у якій, мов колись, процитую за іншим романом Ганни Арсенич-Баран «Радуйся, Невісто, Неневісная!», «люд юдейський та ізраїльський так добре пристосувався до ярма, що те ярмо стало йому таким солодким і любим, таким вигідним, що навіть, здається, і шиї вже не натирає, чи то шия зрослася з своїм ярмом». Навіть із розпадом совдепівської імперії є не дивним, що окремі рецидиви того турбулентного, лихоманного життя у справжній зоні перейшли і в незалежну Україну і ми до цього часу не можемо чи не хочемо їх позбутися.

І знову пошлюся на авторку «Муськи». Бо висловлене нею – це яскрава картина з натури нашого знову ж таки турбулентного життя. Їй, як і читачеві, болить від того, що в західноукраїнському селі Сосничеві, де жила Марія, на похорони її сина Василька мав приїхати президент. З цього приводу забігали всі службовці й служаки. Засипали асфальтом ямки на дорогах, викошували рови, підмальовували таблички й дорожні знаки. Колись у колгоспі до приїзду високих гостей корів мили шампунем, тепер мили й чистили все навколо. Від цього ставало гидко й мерзотно. І про Василька, який віддав життя на російсько-українській війні, уже ніхто й не згадував. Запитання: за що ж гинуть такі люди, як Василь, зависло в повітрі. «Совок совком», – виносить справедливий і дуже правдивий вирок системі авторка. І гнівно запитує: «Як відкрутити голови, набиті ватою, а прикрутити такі, які продукували б нові ідеї й рухали земну вісь?..»

Без перебільшення скажу, що авторка роману «Муська» та й інших художніх прозових і поетичних творів – не новачок у літературі. Вона представила на суд читачів чотирнадцять книг. Усі вони здобули прихильність і визнання як у читачів, так і літературознавців. Кілька років тому за роман «Тиха вулиця вечірнього міста» Ганна Василівна заслужено стала лауреатом престижної серед майстрів красного письменства премії імені великого сонцепоклонника Михайла Коцюбинського. А ще її твори, у тому числі й «Муська», здобували пальму першості в обласному конкурсі «Книга року».

Саме такі творчі здобутки стали їй перепусткою в правофлангові яскравих представників сучасних літераторів держави. Не кожному з них під силу метафорично, емоційно, образно, зі знанням того, що хочеш сказати читачеві, підносити своїми словами й думками земне до небес, а небесне так же майстерно опускати на грішну землю. Вдається їй це зробити й тому, що авторка не тільки має Божий дар таланту, а й ретельно і наполегливо працює над кожним словом, кожною фразою. Тому читач відчуває в її творах ритм речення, абзацу, розділу чи новели, усього твору. А життя в них виписане рельєфно і переконливо, із психологічною напруженістю і яскраво вираженою позицією автора. Підтвердив це і роман «Муська», який побачив світ у видавництві «Український пріоритет» наприкінці минулого року. Без сумніву: посіяні нею зерна знову впали на добрий ґрунт і вродять щедрим врожаєм.

Як і в попередньому романі «Радуйся, Невісто Неневісная», авторка й у «Мусьці» залишилася вірною багатьом темам і загальнолюдським цінностям. На перший план я б поставив тему віри. Навіть в часи комуністичного мракобісся люди вірили в Бога. Вірила у Всевишнього й Марта. У ті часи вголос про це не можна було говорити, заборонялося й молитися, тому Марта «тихцем просить Бога, щоб дав долі її Мусьці…» Для прикладу проілюструю цю тему ще й роздумами Марії, яка із занепокоєнням згадує: «Хіба мало зробила її рідня гріхів?» і «Бог за те карає». За певними сумнівами недотримання Божих заповітів, «може, й несправедливо в цьому світі влаштовано, що Бог карає невинних». Але після загибелі на вогненному Донбасі сина Василька вона тут же робить поправку: «то для того, щоб ми думали про це денно і нощно, щоб зважували на терезах вічності свої прагнення і вчинки».

Але віра в романі виходить за межі релігії. Родини Колонкевичів, Думанських, Урбановичів, Басистих, Хорунжих протягом усіх найтрагічніших періодів життя держави – а це роки першої і другої совітських окупацій територій Західної України, німецького пекла, колективізації і розкуркулення людей в західноукраїнських областях, масових репресій і виселки до Сибіру з нахабним відчуженням нажитого майна, переслідування за інакодумство – вірили у відродження України та її основ – віри, мови, звичаїв і традицій. Саме така віра допомагала їм жити й боротися на межі совітсько-українського протистояння.

Коли проймаєшся симпатією до представників цих родин, коли бачиш їх самопожертву в ім’я України, то навіть підлий, плюгавий персонаж-хамелеон, кагебіст полковник Никанор Родімцев, прозваний Тарантулом, якого після війни відправили « на Западну бандьор душить», і для якого нема людей чистих, як кришталь, а навкруги зовнішні і внутрішні вороги, від яких він оберігає державу, і який не «вірить ні в Бога, ні в чорта», поруч з огидою викликає співчуття. Навіть для цієї «надійної і відданої партії й уряду людини», яка «не відчуває ні провини, ні крові на своїх руках» від знищених ним «ворогів народу», ні «тим більше докорів сумління», хочеться просити в Бога прощення за його провини. Усупереч своїм переконанням, закрадається думка виправдати його дії тим, що така була воля Господня. Адже ще жоден із нас не зміг уникнути путі, що її йому Бог уготовив. Та й, врешті-решт, Пілат випустив із в’язниці на прохання народу не Ісуса Христа, а розбійника Варавву. Та й Господь не відмовляється від людини попри всю її мерзотність. Отож наші страждання є і нашими випробуваннями.

По-друге, авторка залишається вірною темі людської свободи та християнських чеснот. Особливо зримо це постає в описі життя, діалогах професора Ореста Басистого з членами родини та роздумами про те, як йому після того, як «совіти ввійшли у Львів – і за кілька днів стало зрозумілим, що такі, як він потрапляють далеко не на курорти». Щоб урятуватися від виселки, від розстрілу та ще «Бог його знає від чого», бо в університеті вже розпочалися арешти, він з родиною вирушає в Сталіне – нинішній Донецьк. Та й на сході Орест був обережним, розумів, що кожне його слово, слово щирого українця, «бандьори», як його тут дразнили, може зіграти проти нього. І він, за його ж словами, «мовчав і терпів» та продовжував вірити в Бога. Але ж, «як все це обридло! Як обридло прикидатися й мовчати!.. Але я мовчу. Слухаю тупого парторга, який плете таке, що розумній людині волосся дибки стає… але роблю вигляд, що погоджуюся!» Але це «не по-людськи і не по-Божому… І від цього гірко і боляче…» Висновок обурення від свого оточення «недовчених недоумків, кегебістських потороч, людожерів кривавих, для яких людина – ніщо, мерзотників і неуків», звучить в словах Ореста дітям: «І ти не те, і все не те… Безправна худоба ми». І заперечити тут мудрості професора нічим, бо й насправді такою людина й була в так званому комуністичному середовищі, особливо творча інтелігенція.

Авторка, як і в попередніх творах, знову ж таки порушує багато болючих морально-етичних та суспільних проблем. Саме вони стають причинами конфліктів у хаотичному суспільстві. Їх обговорюють люди напівшепотом у кухні, бо ж повсюдно сексоти, а коли вже гиря досягає підлоги, натужно протестують проти наруги в залах кінотеатрів та на майданах. Уже відомий нам Никанор не може згадати, кого він розстрілював, а ось «свої відчуття під час цього дійства забути не може. Було страшно й водночас солодко – ти вершитель людських доль, ти керуєш, жити комусь чи померти, у твоїх руках нікчемні життя людців, що обрали собі небезпечну стежку ворога народу…» Прикро, але такі никанори хоч і позбулися посади (як сказав Родімцев Мусьці, «Не бійся, я тепер беззубий»), вони не зникли з нашого життя дотепер. Той же полковник Родімцев просто розчинився в масі людей Донбасу і, цілком можливо, бере участь у випаданні регіону з контексту цілісності України. І цим авторка проектує події минулого на сувору і часом брудну сучасність.

Видана в серії «Душа жіноча», «Муська» має підзаголовок «Історія одного життя» і об’єднує шість новел. Усі вони перев’язані одним перевеслом, сконцентровані змістом, ідеєю, єдиним часо-простором та однією державою – Україною, на теренах якої від древнього Львова до палаючого нині у вогні агресора Донбаського регіону і відбуваються події, де герої переживають сумні й веселі моменти, де втіха переплелася з печаллю. І все це навколо головної героїні Муськи-Марії. Із звичайного дівчиська, а з роками працьовитої дівчини, руки якої переробили так багато чорної роботи і все ж залишалися завжди білими, виростає поважна і авторитетна науковець. На мій погляд, символічно, що письменниця дала головній героїні роману саме таке ім’я. Мені в цьому образі вбачається насамперед свята Марія Богородиця. Бо обидві Марії подарували цьому світові мучеників і праведників в одній особі.

Саме на трагічну долю Муськи-Марії, мов на стрижень нанизані життєві перипетії інших персонажів. А в романі навіть без урахування історій із таємного зошита Муськи-школярки аж 32 сюжетні лінії, 32 долі героїв. Усі вони не випадають з поля зору читача. Доля кожного тримає нас у динамічній напрузі. Досить справедливо зауважив з цього приводу кандидат педагогічних наук, доцент Ніжинського університету Олександр Забарний. Щоб пов’язати шість новел, говорить він, треба було повести 32 долі героїв крізь увесь роман. При цьому всі сюжетні лінії завершені. Так може зробити лише талановита жінка.

Як під час польоту літак упевнено мчить злітною смугою, набирає швидкість і бадьоро відривається від землі, набирає висоту та піднімається в голубінь неба, а пасажири зручніше вмощуються в крісла, аби отримати максимум задоволення від польоту, так спершу й у романі кожна з шести новел розпочинається тихоплинною ідилією, спокоєм життя. Не втримаюсь, аби не процитувати початок першої новели «Баба Марта». «Марію вже так ніхто не називав, бо ніхто не пам’ятав тут того часу, коли вона була Муською. Її ровесниці забули це ім’я, а молодь просто не знала цієї жінки, яка щойно приїхала до старої великої хати на горі, яку з невідомо яких часів називали маєтком…»

Але вже через кілька абзаців читач розпочинає втрачати врівноваженість та спокій і потрапляє в зону не атмосферної, а психологічної турбулентності. Викликана вона лиш однією фразою, коли донька Мирослава раптово запитала батька, чому в школі говорять не українською, як вони вдома. Бо то «голос крові не озивався в них, – пояснює батько і подумки додає. – Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться…» І такі моменти, коли «озивається в тобі кожна жилка» , коли «кожне рідне слово бурунить кров», зустрічаєш в кожній новелі. Коли читач намагається їх осмислити, у нього, як і в професора Басистого з однойменної новели, «серце геть втратило всілякі ритми – билося не в такт». Разом із Григорієм – другим сином Марії – читач прагне знайти ліки для його матері, щоб «заспокоїти вбите серце». Ще в одному епізоді серце читача уподібнюється до Маріїного, воно теж у тривозі за Василька, який відстоював незалежність України на Донбасі, і весь цей час було «стиснене до розміру волоського горіха». А після чорної звістки про синову загибель цей горіх «раптом став розростатися до розміру кавуна і не влазити в груди…»

Тому під час читання скаче тиск, змінюється температура тіла, порушується амплітуда серцебиття. Як і бабі Юльці, читачеві «сум голови збирає, така розпука на серце лягає», що вже й не знаєш, що робити. І ці «тяжкі болі натягають на людину тверду шкуру». Коли ж та луска спадає, «під нею виявляється ніжна й прозора душа». Це – з роздумів баби Марти, яка знає, що «серце не камінь». Хоч були такі ситуації, коли і його вона «мусила виривати, бо не було іншого виходу». Яка, як і її сваха Юльця та інші персонажі роману, були змушені йти «кривими лініями цього світу». Але навіть на цих крутосхилах і несподіваних поворотах долі, лунає заклик авторки жити так, щоб нам, як Мусьці, не втратити «світ і рай водночас», не зронити зароджені в юному серці щирі почуття і нести їх як «тендітний пролісок із ранньовесняного лісу…»

І авторка, мов той смиренний чоловік з Біблійної Галілеї, робить читачам посил: «Ідіть за мною». І не просто йдіть. Кожним рядком, кожною фразою вона спонукає нас співпереживати. Ні! Нервувати, замислитися, чому «світ, який ще недавно здавався всім хоч і неідеальним, але хоча б відносно затишним, став ворожим і злим». І хоч письменниця словами головної героїні Марії-Муськи намагається заперечити, що то «не світ став таким, а люди в ньому», усе ж вона цією філософічною фразою-думкою, своїм очищувальним словом, на мій погляд, не знімає високу напругу турбулентності світу та суспільства, у якому протягом останнього століття, а саме такий часовий період охоплює роман, доводилося жити її героям і антигероям, а ще й додає їх. Бо частині людей якщо не вбили, то затруїли душу і змусили коритися совковому принципу «так не можна, щоб хтось жив у кращих умовах, ніж усі решта», привнесеним совітами у Львів бабці Марти та її родини. І щоб зрівняти її у правах, «визволителі» відібрали «для радянської держави» жіночі прикраси, одяг та посуд. Ще й штирями весь город і сад прощупали. У Марти в грудях тенькало від боязні, що нові господарі життя знайдуть закопаний під корінням яблуні скарб на чорний день. А ще обіцяли розібрати маєток і зробити з нього школу чи клуб.

І ось цей, на щастя, не розібраний новою так званою народною владою гордий дім, названий маєтком, стоїть перед нашим зором із сумним виглядом, з почорнілим дахом, облізлими рамами, брудними віконними шибами, потрісканим помостом, зарослим поблизу нього квітником і занехаяною криницею, «бо всі лихоліття, що майже протягом століття пролітали над ним, не могли не залишити хоч якихось слідів». Не знаю, як хто, а я вбачаю в такому описі дому нашу обкрадену, обдурену, знедолену Україну. Образ дому-маєтку, цього понівеченого гнізда, до якого весною повернувся лелека, є справжнім символом, вдалою метафорою, що гріють душу, заспокоюють серця його колишніх і нових мешканців, які, рятуючись від канонади російських «градів», змушені були втікати з огненного Донбасу і знайти притулок в оцій великій хаті на окраїні села Сосничева, що неподалік Львова. Отож і зрозумілим є натяк про те, що коли б цей дім «вмів говорити, розповів би не одну історію». Бо саме будинки «бережуть на своїх стінах, горищах, у своїх підвалах не просто карби доль, а німі свідчення людей…».

І перед нами, мов із розчищеної Марією криниці, у новелах поступово постають історії. Бальзамом лягає на душу розповідь про те, як пані Марта – бабуся Муськи – із таємними і романтичними мріями про мужнього лицаря чи хоча б героя якоїсь війни, який би викрав її, чарівну чорнявку «з порцеляновим личком» з батьківського гнізда, виходить заміж за суддю Колонкевича, який не вимагав від її батьків ніякого посагу за майбутню дружину, і її серце приймає його любов «як приймає суха земля вологу». Її ж чоловік став для неї тим світом, «якого вона ніколи не знала».

У сюжетній канві роману такими ж приємними історіями є оповіді про кохання Василя – «золотої дитини», «честі і гонору», «гордості» його матері Юльці та його коханої Мирослави, яка вслід за чоловіком пішла в боївку боронити рідну землю від червоної та нацистської нечисті. Хоч знали, що там їх на кожному кроці вартує смерть. І вона їх не оминула. Василя вбили енкаведисти, а його «чисту, сміливу, розумну», як і він сам, Мирославочку чекісти зґвалтували і замордували. Як тут не погодитися з думкою Василевого побратима по збройному опору Петра Ключівського, що коли такі люди відходять, то «світ не просто бідніє – він сиротіє». Бо й справді наша Україна осиротіла від втрат тисяч таких героїв, які поклали своє життя на вівтар здобуття незалежності, які «вже Сибіру не боялися», кому було «боляче від поразки, від невдачі, від відчаю й безвиході». А чи не продовжує сиротіти нині Україна, коли щодня на фронті російсько-української війни гинуть нащадки козаків-запорожців. І нерідко їм протистоять ті, хто продався «за мідяки нечестивців» і сам став нечестивцем?

Можна продовжувати історії – цікаві і повчальні, з роману. Тим більше, коли заглянути в уже згадуваний таємний зошит Муськи, у який вона ще школяркою записувала цікаві розповіді односельців. Навіщо це вона тоді робила, і сама не знала. Хоч тепер переконана, що в руках письменника ці історії стали б темами та сюжетами багатьох романів.

Багато з цих історій схожі більше на затишшя перед бурею. Або ж на початок руху лайнера на злітній смузі, коли ще нічого не віщує про хаотичні й непередбачувані вихори під час польоту, небезпеку чи нервові напруження. І вони мимоволі під час читання супроводжуються сльозами. Інколи аж занадто гіркими. На мій погляд, оце і є та література, якої ми зачекалися за останні роки, за якою знудилися в хамовитому наступі літературного безкультур’я. Серед них такі моменти, коли навіть «клапоть паперу з написаним номером телефону… пече пальці» майже тридцятирічному Федюркові, для якого мама була всім світом, а тато, якого він чекав все своє життя, – вимріяним ідеалом, якого він «підніс на височенний п’єдестал обожнювання й захоплення». І ось він виявився живим і ніяким не героїчним, а ще й підлим із похітливою вдачею, із якою кинув його, Федора, ще не народженим ув утробі вагітної Килини. І ти мусиш йому вперше в житті телефонувати, аби він допоміг врятувати сусідську Муську від наруги злощасного Тарантула. Якби не заради неї, то й не робив би цього.

Не оповідатиму далі, а пораджу самим прочитати і поринути в отой вихор турбулентності сюжету роману. Бодай для того, щоб із його героями поміркувати про те, де ми живемо, для чого і як живемо і хто живе поруч із нами? А ще замислитися, як ми хочемо жити в майбутньому? Чи готові ми, як молодший син Муськи – відчайдушний і романтичний, «щирий, стрімкий і невсипущий, вічно заряджений якимись ідеями, з голосом, «який не мав аналогів» – Василько з однойменної заключної і кульмінаційної новели роману, який, безсумнівно, є прототипом знаменитого Василя Сліпака, кинути блискучу кар’єру оперного співака в Мілані? Співака, який уже здобув собі світову славу і визнання.

Чи здатні ми, як він, усе це залишити в одну мить і піти в окопи на фронт у складі добровольчого батальйону на той «триклятий Донбас», де «зазнав слави націоналіста»? Донбас, який несе їй, Мусьці, в оцей «маєток», в оцей «у любові народжений дім», який охороняє добрий янгол, «лише прикрощі, лише переживання і болі»? І не просто піти на фронт, а й загинути там за волю й свободу рідної України, за нашу і вашу свободу і волю? Загинути від російської кулі. Такої ж, як та, що століття тому, грізного 1918 року, обірвала життя його прадіда Федора – українського священика, який тоді так само, як і сьогодні Василь, любив свою Україну і не скорився московській воші. Як бачимо, між цими смертями ціле століття, але імперія не змінила свою суть. Вона так само має намір переконати всіх, що Україна не має права існувати як самостійна держава. І тому на двобій з ворогом йдуть найсміливіші, найвідданіші. Певен, не кожному під силу зробити такий крок. Он, кажуть люди і пишуть газети, навіть нинішній президент нашої знекровленої і зґвалтованої так званим «старшим братом» держави, кілька разів ховався від повісток із військкомату, а тепер ще й закликає не стріляти у відповідь на артилерійські канонади знахабнілого ворога. Як не прикро визнавати, але і в цьому на перший план виходять наш біль, наша неслава, наша трагедія і трагедія держави.

Письменниця завершує історію одного життя не традиційною крапкою. Наприкінці останнього речення вона ставить знак запитання після роздумів Муськи. У такий спосіб Ганна Василівна ніби ще раз наголошує на тому, що вона адресує свій твір тим читачам, хто ще не втратив уміння самостійно мислити, аналізувати, зіставляти і робити висновки, щоб у подальшому виробити свою стратегію дій відповідно до сучасних обставин. Обставини ж такі, що вже майже рік Марії невідступно пече в грудях вогонь. Він лиш трохи пригасає, коли вона колише в колисці маленького онучка – теж Василька. Продовжувача роду українського. Паросток із того коріння старої яблуні в саду в маєтку в Сосничеві, під яким був схоронений і збережений майже упродовж століття родинний скарб – ще один символ епопеї життя цієї родини, який несе велике філософське навантаження. А поки що маленький Василько тихенько сопе носиком, і дивиться на світ із своєї колиски, і дає надію, що в нашому домі все буде гаразд. Бо хлопчик такий схожий на того Василька-ангела з райським голосом – і це додає Мусьці сили боротися із вогнем у грудях. Жінка добре знає, що побороти цей вогонь, вона не зможе ніколи. «Та й чи захоче вона побороти?» – запитує нас авторка і цим самим пропонує читачам самим дати відповідь. Залежно від своєї свідомості й світогляду.

Як на мене, то я б відповів тут словами самої письменниці із згадуваного її роману про Богородицю. Там чітко звучить її заклик стати «народові українському на спільну молитву, відкинути чвари й роздори, що їх підкидає ворог і супротивник, і замешкати в рідному краї в благодаті й щасті, любові й одвічнім добрі». Авторка теж не знає, скільки доведеться на це чекати. Цього не знає й ніхто з нас. «Та треба вірити, говорить вона, що допоможе нам Господь Бог і Пресвята Богородиця». Давайте, друзі, вірити в це!

Микола ГРИНЬ,
член Національної спілки журналістів України, лауреат літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша

 

 

ТАЛАНОВИТИЙ СИН

ЗАВОРОЖЕНОГО ПРИДЕСЕННЯ

Нотатки про моральний подвиг Івана ШКУРАЯ: письменника, публіциста і журналіста

 

IMG 2871

 

Якось так склалося у часовому просторі, що життєве перевесло майже поруч туго перев*язало дві післяжиттєві дати відомого українського прозаїка, поета, драматурга, публіциста, журналіста , члена Національних спілок письменників і журналістів Івана Васильовича Шкурая. Це 80-річчя з дня його народження та п*ятиріччя з часу відльоту його щирої української душі у вічний небесний Вирій.

Приємно, що обидві дати не пройшли повз увагу не тільки шанувальників його багатогранної творчості, а всіх земляків із завороженого Придесення (саме такою назвою він об*єднав свою трилогію із романів «Глухомань», «Червоний острів», «Родом із колгоспу»). Саме у рідному Шабалинові, на берегах зачарованої Десни, на стіні сільського будинку народної творчості урочисто відкрили меморіальну дошку на його честь, провели вечір-пам*ять та літературні читання. А у п*яту річницю смерті біля могили на сільському цвинтарі, де, за заповітом небіжчика, захоронили його тіло у рідній землі, над якою «сонце пахне молоком», зібралися родичі та вдячні читачі, аби схилити голову перед багатогранним талантом майстра красного письменства. У районній та сільській бібліотеках ще й облаштували постійно діючі книжкові виставки з творами земляка, подарованими дружиною Івана Васильовича – Любов*ю Іванівною. За її ж словами, кожну книжку Івана Васильовича вони вносили до хати як новонароджене дитятко, раділи, пишалися нею, несли в люди…

         Разом з тим з прикрістю скажу, що обидві ці дати залишилися непоміченими в охопленім вогнем московського агресора та місцевих сепаратистів краю донецьких степів та териконів. За словами дружини письменника, не знайшлося тут людини, яка б взяла на свої плечі тягар підготовки та проведення бодай читацької конференції про життя та творчість незручного для влади письменника, чиє серце до останнього подиху було переповнене людяністю. А, як сказав Христос, «чим переповнене серце, те говорять уста». Його уста говорили правду. Через те й спрацював отой ганебний і принизливий принцип меншовартості «Кабы чего не вышло?» Навіть у тих, хто за життя лестив Івану Васильовичу, захоплювався його активною життєвою позицією і навіть поділяв погляди. Як мовиться, Бог їм суддя.

Та все ж, як говорив герой одного відомого фільму, «за державу образливо». Ніби й не творив він тут кілька десятків років, не долав, як і його герой Петро Касинець з «Хати на камені», в хитросплетіннях лабіринтів наклепи і брехню і обрав єдино вірний шлях боротьби за незалежність України, за торжество, як він не раз наголошував «на далекому Сході України», рідної української мови. Ніби й не очолював чверть століття ровеньківську міську газету «Вперед», ніби не обирався і плідно працював на ниві літературного розвою і просвітництва Луганщини головою обласного письменницького осередку. Ніби, врешті-решт, не закладав він камені у фундамент української державності, ніби не став він у степу донецькім на безкомпромісну боротьбу, смертельне прю, за його ж словами, з партійними жевжиками і слобідськими вождями із ведмежими статурами та хом*ячими щоками. З тими нуворишами, що на зорі незалежності України знову посунули до корита, зрадниками, мучителями України, всілякими махінаторами, що творили «махінації у порівнянні з якими Остап Бендер – жалюгідний аматор». Тому «рідна влада» люто ненавиділа цього справжнього патріота, який не втратив людської гідності та інших чеснот, затаврувавши його печаттю мазепинця, бандерівця, рухівця і націоналіста. Титулами, якими Шкурай відверто пишався, викликаючи ще більшу ненависть до себе перелицьованих комуністів і відвертих ворогів української державності, які ледь не на кожному кроці нагадували і погрожували йому, що він живе на сході, а не на заході України.

         З Іваном Васильовичем мені пощастило познайомитися восени 1984 року. Тоді він переступив поріг невеличкого кабінетику заступника редактора коропської районної газети «Нові горизонти», протягнув правицю для вітання і відрекомендувався: «Іван Шкурай, уродженець Шабалинова, а тепер редактор ровеньківської міської газети «Вперед».

Ми довго говорили про газетно-видавничі справи, про рідну для нього славну Коропщину на Чернігівщині, про красуню-Десну, яка й дала йому колоритний літературний псевдонім – Деснаш, зачіпали інші журналістсько-літературні та життєві теми. Тоді ж дізнався, що його дитинство було покрите чорною пеленою другої світової, з фронтових доріг якої не повернувся до отчого порога батько. Як він, малий Іванко, як і герой його пізніше написаного роману «Хата на камені» Петро Касинець, бився в житті, «як риба об лід, а лід головою не пробити і зябрами хапати повітря - не надовго вистачить…» Повідав він, що у Шабалинові закінчив десятирічку, служив в армії, за комсомольською путівкою тікав від вдовиних сільських злиднів і поїхав шукати романтику в Донбас, де будував шахти. Згодом у Московському університеті імені Ломоносова здобув фах журналіста, а після того шліфував професійну майстерність на відділенні журналістики Вищої партійної школи при ЦК Компартії України. І знову – в Донбас. Тоді на прощання Іван Васильович зробив дарчий напис у книзі «Дійти до горизонту», яка тільки-но вийшла у престижному столичному видавництві «Молодь» і ще пахла свіжою фарбою. У тій книзі побачила світ і перша повість Івана Васильовича «Армагеддон». На неї я написав розлогу рецензію «Істина завжди одна» і опублікував її у коропській районці.

За словами дружини літератора Любові Іванівни, він дуже дорожив цим відгуком і надіслані мною примірники газети до цього часу зберігаються в родинному архіві. Наші ж дороги тоді розійшлися, про що дуже шкодую. І лише недавно я одержав змогу, як кажуть «запоєм», перечитати майже весь творчий доробок Івана Шкурая. Скажу відверто: був напрочуд вражений його майстерністю володіння словом, глибокою філософічністю у розробці тем, їх художньо-документально-публіцистичною манерою висвітлення. Було видно, що Шкурай, як і герої його завороженого Придесення Миколи, Дуньки, Катрі, Оксені, Грицьки, Ольги, Нади, Максими, Харитини та інші, вміє бачити у ступі життя не лише полову, а й пшоно із проса, що «золотом світиться…»

Вражає досить широкий історичний діапазон творів. Він сягає часів поклоніння наших предків язичницьким богам, зародження і розвитку християнства, трагічної долі гетьманської столиці Батурина, до якого від його рідного Шабалинова шапкою можна докинути, до демонічних більшовицьких та його вождя ідей світової революції, «ударної» сталінської ходи багатостраждального народу до світлого майбутнього. І так до першого десятиліття вже нашого, ХХІ століття.

Без перебільшення скажу, що творчість Івана Шкурая є яскраве, інтелектуально блискуче явище у нашій сірій буденщині з хамовитою масовою псевдокультурою і такими ж масовими матюками в літературі. Сказане однаково стосується і трилогії «Заворожене Придесення», і ліро-епічної поеми «Батурин», присвяченій десятиріччю суверенної України, щоденника і дещо «Дороги за обрій летять», «Печальной повести», де основу твору склала біографія відомої вченої в галузі хімії Віри Богдановської-Попової, похованої в склепі корабля-могили на сільському кладовищі його рідного Шабалинова. Саме в цій повісті автор чи не вперше у вітчизняній літературі підняв невідомий для масового читача пласт нашої дожовтневої історії і познайомив його з видатними людьми того часу – подвижниками у житті, науці, які самовіддано служили рідній землі і своєму народові. Цю печальну повість про Вірине життя і любов він присвятив своїм землякам-шабалинівцям.

Майже всій творчості Івана Шкурая притаманна публіцистичність. Блискучі зразки красного письменства, майстерного володіння словом, як могутньою зброєю, зустрічаємо в «Батурині» і в «Завороженому Придесенні», і в «Хаті на камені» та «Ворогах». Навіть невеличкий публіцистичний епілог «Печальної повісті» рве душу і серце шматками, змушує замислитися над смислом життя, над результатами дияволіади двадцятого століття із сонмищем вождів і вождиків, які розтоптали в людях всяку віру, а без неї не може бути народу, загине він.

Робить все це лауреат кількох журналістських та літературних премій, нагороджений за свою творчість золотою медаллю української журналістики, досить ненав*язливо, отож, талановито. Як скрипаль, що непомітним порухом смичка торкається струни, яка враз задзвенить і продовжиться неповторною мелодією всього ансамблю. Талановито, як лікар від Бога Євстафій Іванович Богдановський із згаданої вже «Печальної повісті», котрий знає, що хірург не має права на помилку. «На вістрі ланцета хірурга повинен жити мікроб життя», - таке його кредо – людини і лікаря. Я ж перефразую цю думку і скажу, що на вістрі пера Івана Шкурая теж постійно був мікроб життя і він володів тим пером не менш талановито від скальпеля хірурга і так же затято дотримувався заповіді «Не нашкодити». І він все робив, щоб не нашкодити вимріяній ідеї – сприяння розквіту незалежної України. У кожному його творі, від повісті «Армагеддон» до останнього вірша, написаного незадовго до смерті, як у краплині ранкової роси на деснянських луках, відбивається доля України з її радостями і печалями.

Вслухаймося, вчитаймося і задумаймося уважно над цими рядками, написаними за три тижні до смерті, коли по-босяцьки був захоплений Крим, коли уже палав в огні війни російських агресорів Донбас: «Церковні дзвони б*ють на сполох/ знов Україна у вогні./ Постав до неба східний молох/у наші неспокійні дні./ Які стають усе страшніші/ немов у пеклі в них живу/ Закрили душу в чорній ніші./ Як все це я переживу?» Не пережив Іван Васильович такої наруги ординських московських і проросійських банд, великого горя, яке приніс «в наш дім азіатський псевдобрат». Не витримало серце, не дочекалося, коли лусне «від ейфорії скажений Путлєр. Тьху йому!» І знову ж набатом звучить заклик: тож поставайте, добрі люди, здолаємо кошмарну ніч… То ж викуймо мечі із рала…»

Такими волелюбними рисами й прагненнями щасливої долі Материзні переповнені й герої всіх його творів. Майже всі вони – реальні люди. Це або ж його земляки-шабалинівці, або ж гетьман Іван Мазепа та його сподвижники, великий патріот України Августин Волошин, єпископ Теодор Ромжа, редактор газети Василь Недригайленко і журналіст Василь Деснаш та інші. Письменник майстерно володіє матеріалом, переконливо, інколи невеликими штришками, репліками чи побутовими сценами життя змальовує персонажів. Багато з них справедливо міркують, що «важко в житті розібратися, якесь заплутане воно, кожен своє гне і репетує…» Як і сам автор романів та інших творів, герої Івана Шкурая шукають «шлях до істини», який «колючим терном порослий, глибокими ярами порізаний, неприступними скелями перетнутий. А здолати його треба. Інакше життя не варте того, щоб змагатися з ним…» («Хата на камені»). Через долі героїв і другорядних персонажів, їх дії, їх роздуми автор проводить в творах основний лейтмотив родинного життя про те, що хату треба неодмінно будувати на камені, а не на піску. Більше того: будувати таку хату потрібно все життя. І кожен має покласти свій камінь у фундамент нашої спільної будови. То ж гріх нам не вимурувати не просто свою хату, а храм честі і справедливості. Як і все життя у ній вогонь підтримувати. І в цьому збірному образі хати читач вбачає Україну. І не помиляється.

Не стану аналізувати дії і вчинки всіх героїв. Візьмемо хоча б одного з них – головного героя роману «Хата на камені» Петра Касинця. Він теж шукає шлях до істини. Він з дитинства мріяв стати священиком і навіть вже був возведений в сан. Та отець Петро раптово пориває з церквою і топить у річці свою ризу. Це важкий психологічний момент і для нього, і для читача. Та всьому є виправдання. Образно кажучи, у житті він теж опинився на вістрі своєрідного «ножа». З одного боку від нього – глибочезна сталінська прірва, з іншого – не менш трагічне нацистсько-фашистське провалля. Зробиш хибний крок і все – тебе нема, смерть неминуча. І Петро Касинець – отець Йосафат вибирає для себе єдино вірний шлях – незалежність України. Тут отець Йосафат з Іваном Шкураєм єдині у думах і помислах : Україну можна і треба будувати тільки чистими руками.

Отож і зрозуміло, що саме такий вибір зробив для себе й редактор газети Василь Іванович Недригайленко із роману «Sub rosa -2». Він може влаштувати собі сите, безтурботне життя. Але для цього має продати свою душу й віру. І він не ламає цю моральну планку, не втрачає людську гідність, твердо вирішує нікому не потурати. Як і отець Йосафат, він сповідує принцип, що «чорту душу не продасть» і буде змагатися з нечистою силою. Бо людина сама собі вибирає дорогу. І він вибрав. Як і його герой Петро Касинець, журналіст йде працювати у вибій шахти і цим кроком він морально перемагає виродків-комутантів. Він навіть не боїться написати гнівного листа президентові держави, де відверто вказує на помилковість його бачень і суджень майбутнього розвитку незалежної України. Так само діє й святий отець Йосафат. Як важко, говорить він, інколи сказати правду, але треба…

У художньо-документальних творах, зокрема у романі-дилогії «Хата на камені» та політичній трагедії «Теодор Ромжа» Шкурай продовжив свою майстерність логічної вмотивованості вчинків і характерів героїв, історичної виваженості думки про тридцяті-сорокові роки двадцятого століття, найжорстокішої епохи, яка коли-небудь випадала на долю України за більш ніж тисячолітню її історію, в жорнах якої перемололись тисячі доль найкращих синів і дочок багатостраждального українського народу. Додам до цього глибокий психологізм у зображенні епохи, її героїв і пристосуванців та відвертих ворогів у поєднанні з аналітичним поглядом на перебіг політичних подій. Все це доповнюється ще й задушевним ліризмом сцен справжнього кохання. Цими творами могли б пишатися літератури будь-якої країни світу.

        Публіцистичний роман «Sub rosa» присвячений онукам Сергієві, Олександрові та Іванові, яким, за словами автора, «жити в оновленій Україні». Другий твір є логічним продовженням попереднього роману, хоч його можна читати і вважати окремим доробком. Цей роман не міг не з*явитися на світ. Як зауважується в «Пересторозі» до роману, написаній письменником Леонідом Стрельником, «без нього розуміння новітньої історії України було б неможливим, ущербним». На мій погляд, саме ці два романи, де всі сумнівні оборудки, махінації із знищення економіки України та й самої держави відбуваються в таємній опочивальні мера Слободи, стеля якої уквітчана трояндами – символом таємниці і мовчання, за своїм громадянським звучанням схожі на набатні удари дзвонів, які сповіщають людей про небезпеку, кличуть розбудити приспану в них національну свідомість. Бо вони, «жадаючі і стражденні , вийшли із комунізму, та комунізм ще не вийшов із них», звуть їх згуртуватися перед цією бідою, бо в державі «тривожно, сумно, гидко», бо «павуки в банці» вже котрий рік «гризуться ... не за Україну, а за свої кланово-олігархічні інтереси», отож настав час дати їм дружну відсіч. Так і відчувається заклик Тараса «громадою обух сталить», щоб збудить волю. Правда, у Шевченка це виражено поетичним словом, а Шкурай не менш талановито робить це прозовим. Але обидва вони – чесні, відважні і віддані сини матері-України - стають на цей двобій із відкритим забралом. Обидва вершать свій могутній моральний подвиг і мужньо несуть на високу Голгофу свій важкий хрест заради щасливої України, щоб «на волі помолилися невольничі діти».

Відзначу ще одну особливість цих поєднаних між собою романів. У них знову ж таки чи не вперше в українській літературі письменник показав становлення вітчизняної журналістики на зорі та в перші роки незалежності України. З власного досвіду знаю, який це був нелегкий час для редакційних колективів газет. Пережите, як мовиться, на власній шкурі, («хоч шкура у шкураївців дублена» («Глухомань»), перепущені через власне серце редактора міської газети Іван Васильович тут виявився вдалим і вмілим орачем, який майстерно підняв журналістську цілину. На ній плугатар говорить з читачами пристрасним словом правди, бо «вовків боятися - в ліс не ходити», а «чим переповнене серце, те говорять вуста», говорить він.

Серце ж досконалого редактора Шкурая (Деснаша) переповнене лише людяністю, лише любов*ю до України. І він ділиться цією любов*ю з читачами на сторінках газети. Він вистраждав незалежність у двобої з чинушами. У несамовитій люті за те, що редактор «носиться із своєю Україною, як дурень із писаною торбою», вони навіть позбавляють його права працювати на газетній ниві, яку він сходив уздовж і впоперек. Та це не зломлює його волелюбність. Він, як і його герої, відверто говорить і пояснює чинушам про їх дикунське невігластво, про те, «що не те щось робиться на Сході, не те…» Аналітичний розум, життєвий досвід давали йому підстави говорити і писати про те, що в Донбасі назріває конфлікт і його чекає криваве вирішення. Бо вже в перше десятиліття відновленої незалежності України значна частина партійної номенклатури Донбасу, яка була тісно пов*язана партійними узами з московськими колонізаторами, повелася як компрадорська буржуазія.

Життя підтвердило, що Шкурай вустами героїв газетних публікацій та публіцистичних творів говорив гірку і болючу правду. Вона суголосна з думками інших патріотів України. Для підтвердження візьму лише одну цитату з книги славновідомого публіциста Івана Дзюби «У літературі й навколо. З боргів давніх і новонабуваних». «Імперський сказ Путіна, - пише він,- захлинувся б на кордоні з Україною, якби по другий бік кордону його не ждали традиційні п*яті, шості чи якісь там одинадцяті «колони», на які багата українська історія. Що ж до варіанта донецького, то тут навіть не про «колони» доводиться говорити. Тут щось масштабніше й організованіше – системна робота місцевих владних структур, які у складі України послідовно вибудовували фактично «русский мир», обходячись без цього самоозначення і не цураючись тризуба й синьо-жовтого прапора на фронтонах своїх установ…» Боже-боже, як співзвучні ці рядки з думками Шкурая та його героїв!.. Який в них біль за Україну!

Як і отець Йосафат, Деснаш-Недригайленко-Шкурай «зовсім забув про попередження матері – ні в яку смуту не встрявати. А навкруг все засмутилося, замутилося і закаламутилось. Як у вирі. І в тому вирі українці, як і завжди в святому рушенні бувало, замість того, щоб згуртуватися, розмежувалися…» Ніби шаленим вітром вивіяло з голови новоявлених господарів життя істину, що «для Москви Україна повинна мати лише вигляд держави… Совєтизація, асиміляція, русифікація… Русифікація – ганебне явище. Русифікатори – мерзенні люди…» «Боже, Боже, що з нами зробилося - тільки вирвались із неволі й знов занапастились… («Хата на камені»). І у по вінця зрусифікованому Донбасі патріот не хоче бути рабом обставин, говорить, що «не треба носити камінь за пазухою». Він не може жити «роздвоєним» і «як віл у спеку пре до озера» і шукає «чисту прохолодну воду» («Хата на камені»). Як отой один ефіоп з цього ж роману він не боїться бути розтертим у порошок гусеницями, а «…повертається і з палицею йде на танк, замахується…»

Якщо ж у ефіопа для боротьби і захисту є тільки палиця, то в нього, редактора, є потужна справжня зброя - слово. І звучить в газетах все голосніше на весь край його набатне публіцистичне слово, на кожному кроці нагадує невігласам настанову справжнього патріота України Августина Волошина, що «дитина п*є духовне життя з грудей рідного слова. А наших, українських дітей відлучають від рідних грудей». А нашим дітям, волає Деснаш, на Донбасі підставляють чужинницькі груди… Як важко, пише він, «сказати іноді правду, а треба…» Прикро, що до цієї правди не прислуховуються. Вірніше – її не чують перевертні і манкурти. З болем у серці автор кладе на папір рядки: «змоскалізований східняк оббріхує свою мову , яка для нього уже чужа. Дикунське невігластво…» Чим обернулася політика русифікаторів, бачимо сьогодні в тому ж краї степів і териконів охопленому полум*ям російсько-української війни. Підсумок цих роздумів письменник вклав в уста слідчого-енкаведиста, який під час допиту Василя Вишиваного прорік: «Русские оказались врагом №1 независимой Украины…» Життя вкотре підтвердило цю істину.

Позиція автора у побудові храму-України – це сміливий виклик кланово-олігархічній організації української держави, доведення про незнищеність українського етносу. Робить він це відверто, блискуче і образно. Через яскраво виражену позицію автора показана справжня психологічна напруженість стосунків у редакційних колективах із засновниками місцевих ЗМІ, серед яких ще немало засіло тоді як вірних ленінців, так і тих, хто розпочав жити в обнімку з мамоною. Він показав справжніх майстрів пера, які не зрадили національній ідеї, залишилися вірними принципам чесності, правдивості, народності, патріотизму і тих, хто за тридцять срібляників шпигував за колегами, ставав «сексотом» і покотився в духовну прірву. Якби була моя воля, то я цей двотомник Івана Шкурая рекомендував би якщо не для вивчення, то бодай для позааудиторного читання та обговорення студентами факультетів журналістики всіх вузів України. Аби вони могли відділити полову від справжнього добірного зерна журналістики, ролі та місця в ній самого «перодряпа», як він жартома називає газетярів.

Я не ставив собі за мету детально аналізувати сюжети творів Івана Шкурая. Можна було б більше характеризувати героїв і їх вчинки. Зупинитися на досконалих описах природи. Окремої похвали заслуговують описи сцен вірної любові та щирого кохання дійових осіб багатьох творів. Звісно, заслуговує на дослідження образне мовлення, зокрема персонажів «Завороженого Придесення». Віддам це на «розтерзання» теоретикам літератури. Я лише повторю слова відомого українського письменника Олексія Неживого, що Іван Шкурай своїми творами сповна віддав борг рідній стороні і цим підтвердив свою любов не тільки до Придесення, а й всієї Материзни. А ще від себе настирливо порекомендую прочитати всі твори Івана Васильовича. Не пожалкуєте. Більше того: ви нап*єтеся з чистого джерела таланту й майстерності. З них черпав наснагу для творчості й сам Іван Васильович. Як говорить один з героїв роману «Хата на камені», треба уміти бачити це джерело. Бо «знання, черпані з каламутного джерела, забруднюють душу, як дьогтем ворота чорнять. Совісно відчиняти перед людьми». Талановитий син зачарованого і завороженого Придесення, Іван Шкурай володів даром знаходити чисті джерела. Він все робив, аби люди розбиралися, де каламутне джерело, а де чисте. І ніколи не соромився відкривати перед людьми не тільки ворота, а й своє щедре і праведне серце.

 Микола ГРИНЬ