ЧУПАК Таміла

ЧупакТП

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Автобіографія

Я, Таміла Петрівна ЧУПАК, народилася 14 травня 1968 року в місті Кам’янка Черкаської області в родині вчителів.

З 1975 по 1983 рр. навчалася у місцевій ЗОШ №2, паралельно – у Кам’янській музичній школі ім. П.І.Чайковського по класу фортепіано. Після закінчення 8-ми класів загальноосвітньої школи вступила до Черкаського державного музичного училища ім. С.Гулака-Артемовського (1983-1987 рр.) на теоретичний відділ. З 1988 по 1993 рр. навчалася у Кіровоградському державному педагогічному інституті ім. В.Винниченка на музично-педагогічному факультеті.

Працювала викладачем Кам’янської ДМШ по класу солюфеджіо та музичної літератури, музичним керівником дитячого садка.

З 1996 року – в Кам’янському державному історико-культурному заповіднику. Спочатку займала посаду наукового співробітника музею О.С. Пушкіна і П.І. Чайковського, згодом – старшого наукового співробітника, у 2004-2013 рр. – завідувала музеєм, а з серпня 2013 року – заступник директора історико-культурного заповідника з наукової роботи.

Лауреат багатьох обласних композиторських конкурсів. У 2008 році стала переможцем Всеукраїнського конкурсу романсів «Осіннє рандеву» у Миргороді, як найкращий композитор. У 2009 – здобула обласну премію ім. Порфирія Демуцького в галузі аматорської художньої творчості. З 2011 року член Всеукраїнської музичної спілки.

В березні 2016 року створила в Кам’янці дитячу літературну студію імені Данила Кононенка, керівником якої являюсь.

Автор двох музичних збірок – «У серце звуком семиструнним», «Співограй», поетичних – «Я молюся піснею до неба», «Білим по білому», «Перелуння», книги прози «Павутинова мелодія бабиного літа» та книги для дітей «Косички у стані афекту», яка в 2019 році нагороджена Всеукраїнською літературною премією «Лоскотон».

 

 

Таміла ЧУПАК

ПОЕЗІЯ

***

Пам’ять незайману
кроки з минулого
істин скрижалями
міряли, надили.
Поклики, надихи,
подвиги пращурів
крапля за краплею
сіяно-сходжені.
Повіствуваннями,
крихтами вічності,
скришені овиди,
звітрені відстані.
Привид минулого
терниться-горнеться
до незбагненності
миті прийдешньої.

***

Зелена радість,
зеленовітно,
зелене свято
в гостях у літа.
Долівка диха
любистком-кленом,
дитячі ніжки
надобережно
ступають тихо.
Вінок духмяний
із рути-м’яти
за образами.
Усмішка мами
благовістива.
Зелене свято.
Зелене диво.

***

Стара прабабусина скрипнула скриня.
Всихаєчи просто набридломовчати.
І сонячнихзайчиківсміхрозхристаний
пере́дзвонолуннямвкотився до хати.

Його я ловлю, набираю у жмені,
а протягчиспоминпостукує в шибку.
Висотуєпам’ятьізсерцякишені
родиннихпричастьнеобірвану нитку.

***

Прозорість суму, виткана зі слова,
Легким туманом вкутує рядки.
І дощик тихий плутає думки,
Крихкі сльозини спраглий ранок ловить.

Невхопна мить світання мерехкого
Ледь блисне – і розчиниться як сон,
Лиш заквітує сонячний бутон,
Потішить подих вітерця леткого.

Загляне в шибу промінець смішливий –
Квітневий усміх ледь торкне руки,
Проклюнуться малесенькі ростки,
Іще не квіти, але я – щаслива!

***

Поглядом доторкнись
до таїни.
Подивом захлинись
від далини.

Розчерком поміж тиш
в небо злетиш.
Вруниться межи слів
слід, що вцілів.

 

 

                             Черкасам

Місто Юності

Вимріюю квапливими кілометрами
радість зустрічі з містом Щастя.
Заблукана в загадковості петлястих вуличок,
дихаю насо́нценим травневим повітрям
і не нади́хаюсь.
Виплутуюся з непам’яті летки́х років
і крізь плетиво спогадувань,
надиха́юся побаченням з містом Мрій.
Перепливаю через спішну гамірність перехресть,
багатоголосу непогамованість площ,
встерігаючи очима знайомий сквер.
Чи віднайду ту самотню лавку під юною липою?
Чи не змила їх у безвідь ріка Часу?
В безшелесному мовчанні дерева зчитую подив.
«Ми обидві змінилися, Липко,
ти он якою стала міцною,
і я вже не та зажурена від
безотвітного кохання студентка,
що ховала зітхання у твоїх вітах,
довго просиджуючи на лавці
та сповідуючись вітру, пташкам, небу
і місту Любові».
Знайомі обриси річки вдалині тішили око,
умиротворювали, вспокоювали, зціляли.
Вечірній прохолодний подих нагадав про потяг…

Вимріюю квапливими кілометрами
радість зустрічі з містом Юності.

 

***
Будь нескінченною, дорого.
На путівці і застороги
часу не гай, бо зіб’ють ноги
і клопоти, й розчарування.
Ця стежка пізня, не остання –
зимисвітання… 

 

***
Зкра́яли серце
знаків наше́пти.
Пошуки сенсу,
втрачений жереб.
Смутно та мулько
думка зчужіла,
кукай, зозулько,
про наболіле,
виспівай втому
в ніч знавіснілу,
хай в ній достоту
відгомоніє,
відпадолистить,
відпалахкоче.
Зне́стяму злива
словоохоча
змиє всі «треба»,
змовчить всі «хочу».

 

***
Тихо дихає ніч
і не губить зірок.
Недописаний вірш
просить щастя рядок.

Перелунням у снах
світла магія слів –
то мій зоряний птах
на плече твоє сів.

 

***

Цілунком вересня зігріті небеса
і п’яний вітер листям бавиться в садах,
а сонце губить ниточки промінчиків,
лоскоче землю. Павутиноплетивом
спадають літа бабиного китечки
на чисту і вразливу душу
осени.

 

***

Не пишеться, не думається, не
літається і навіть не блука
у мріяннях мелодія лунка,
що, може, тільки в снах наздожене.

Коли ж раптово на яву пірнеш
у вир чуттів безмежних звіддаля,
бентежних, як пророцтво звіздаря,
здолаєшвкотресотнітисяч «не».

Поезіє, не залишай мене…

***

лейтмотив свободи,
написаний Майданом,
підписаний кров’ю,
переписаний під себе
недолугими вождями
але вкарбований
у кожне пристрасне
вкраїнське серце,
не змити як крейдовий
малюнок на асфальті

 

***

Яка тепер у Кри́мумасатіла?
Чомувінраптомвтративапетит?
Бо ж не «ане́ксія» – «анорексі́я».
Згубилисядвібукви з дев'яти.

Подумаєш, таке й з людьми буває –
хвороба, звісно, важко-виліковна.
От тільки «ор» із моря не втікає
і в зорях світить ясно та висо́ко.

Такатепер у Кри́му «асфіксі́я»!
Лиш кров татарська й українськаврода.
«Анексія», а не «анорексія».
Упала зірка в море, та… не скоро…

 

*** 

Цвіла зима,
а ми стояли
серед снігів,
серед вітрів.
Розгнівана
душа Майдану –
одна на всіх,
одна за всіх!
Гула зима,
а ми співали,
вростала пісня
у серця.
Не зрідка
хижо позирала
кривава «йолка»,
презухвала,
заквітчана,
у прапорцях.

 

***
Білітроянди
у вазімовчать.
Затамували
і подих, і час.
Тишу хистку
домальовуютьсни.
Як тобі там,
у обіймахвійни?

Білітроянди
хранятьтаїну –
я б не пустила
тебе на війну.
Та не сказав,
щорушаєш на Схід.
Дощзабавлявся,
холонувобід.

Білітроянди…
У споминахдні:
латочкисонця
на теплімвікні,
«Літо» Вівальді –
оркестру громи,
музикащастя
й закохані ми…

Білітроянди
у вазімовчать.
Затамували
і подих, і час.
Синстрепенувся,
всміхнувся у сні.
Тибережи себе
там… на війні.


***
Зубами вгризлась в позачасся
вина:
стоперекошена гримаса ми
війна.

Вже й лютий лютість подолати
зумів
і небо марить легкокриллям
птахів.

Коханий голос кличе-крає
у снах.
Солдатам в очі зазирає
весна.

 

***
Привітний щебетливий ранок
заглядає під твої вії.
Знімає з голови сонячного капелюха,
щоб привітати твоє пробудження.
Обережно ступає по клумбі
в гіацинтово-проліскових сандалях.
А ти шукаєш його
променистий погляд
і не можеш збагнути,
що Схід буває зовсім іншим –
у берцях і балаклаві.

 

*** 

Незрушна тиша порожнечі.
Від втрат не порятують втечі
Ніяк.
І страдник-вечір лічить зорі,
І місяць дужий, мов у морі
Маяк.

Бентежить «Кача» знову й знову,
Загати сльози рвуть, мов повінь.
Печаль
Розгойдує Майдану човен,
Що горя повен… Гей, братове!
Причаль…

Застогне брама Врат Небесних,
Хор янголів, немов воскреслих
Плече.
Зітхання неба – «Вічна пам’ять».
І зойк «Герої не вмирають!»
Пече…

 

***
Лише кілька слів –
і напад тривоги.
Заплакав верлібр,
бо збився з дороги.

 

***
Про сонце й зорі, море і грозу,
вселенський відчай, зболену сльозу
поети юні й зрілі пишуть знов.
Цей березень хворіє на любов.

 

***
Не вимикай для мене світло,
що ховаєш від усіх в душі своїй.

Не випускай пташок на позір,
хай струмує в грудях невтомливий спів.

Не накликай у долю болю,
що пульсує на межі, мечі, меті.

Не обіцяй мені: «До скону!»
Дай послухати у грудях спів птахів.

 

***

Напишевірші росою світанок.
Читатинавчатимеміж рядками.
Докреслитьроздумів суть і… розтане,
обнявши сонцеквітами-руками.

Наскі́сним почерком проміння з неба
наскрі́знозамалюєусімежі.
Нарі́зно, мабуть, бути нам не треба.
Цілує в губи щастя без обмежень.

 

***

Примхлива осінь знуджена дощами.
У дзеркалах калюж достигли хмари –
Свої печалі скрапують і марять…
Примхлива осінь знуджена дощами.
Старенький листопад зітха прощально –
Відпадолистив. Знову сам, без пари.
Примхлива осінь знуджена дощами.
У дзеркалах калюж достигли хмари

.

***

Вичахла кава вечірня.
Слово пістряве гірчило.
Щирість, плямована жалем,
тихо в кутку смуткувала.

Щем занегодився болем,
правди крихтиночку молить.
Відчай підкрався навшпиньки
і вихимерює кпини.

В нічку б знестяму ковзнути.
Від безнадії і знуди
ліки цілющі шукати
в захистку зір нелукавих.

Стежку летку і перлисту
місяць підкаже світлисто…
Кава нестерпно холодна.
Годі!

 

***

Рисийогообличчя
вона, здригаючись,
упізнавала в іншихчоловіках.
У грудяхщось обривалось,
та русявеволосся
виявлялося не йоговолоссям,
струнка постать –
не йогопостаттю,
блакитніочі –
блакитнимиочима,
та не його.
І тількиспогади,
все щесправжні і хворобливі,
жили своїмвласним
вихолодженимминулим.
А в руїнахїїскаламученоїпам'яті
і далікривавилась
незагойна рана
з рисами йогообличчя.


***

У затайливості мовчань,
у безборонностірозлук
відлунням котиться: «Прощай!»
і не озветься поклик рук
на кволий відгомін. Печаль
сніжком незримим замете,
відбілить, виморозить жаль.
У жовтні хуга – то пусте.
Сиві́є осінь від прощань.

 

***
Тидумав, що плачу?
Ні. То дощ
зронив на моївіїкрапелини,
як роси на трави.
Мабуть, переплутав…

 

***
Студить гра у мовчанку…
Завірюха, як чайка,
білим болем зітхання
тугу квилень зіткала.
Б’єтьсятиша у скронях,
ти німуєш. У сон мій
січень снігу насипав.
Сніговійниця сива
засніжила півсвіту.
Відступилося світло.
На душі – перемети.
Поетичного б лету
із хуртечі добути.
Хуртовинити ж буде
вже, здається, довіку…
А хвилини без ліку
і без сенсу втікають.
Та тебе накликати –
відвикаю…

 

***

Весна не питала дозволу –
влетіла на хуртовині.
Я теплою, не морозною,
тебе накликала нині.

А снігзамережуваввікна
все квітами та птахами.
Душа березневатендітна
зітхала.

 

***

Світло у вікні – вогник у грудях.
Сніг, зимовий син, плакати буде.
Як закрапотів! Зливи не треба.
Мокну, а думки мріють про тебе.

Березень каже: «Мокра людино,
грітимеш довго сніг попід тином?
Як не увійдеш – грюкну у двері,
гучно із тебе вижену впертість».

«Березню, прошу, дай ще хвилину,
сентиментальне єство в людини».
Шибку рукою ніжно погладив.
Тиша зітхнула. Сніг переплакав.

 

***

Цей вечір матіоловий
казково-синій,
з ясною місяця пелюсткою
над головою,
у тихосяйному мигтінні
зір іскристих
тобі повідав про манливе
світлодиво,
що зачаїлося в очах зелених
Травня.

 

***
Тихомріялось березню –
проспівав, як розкреслену
душу смугами відчаю
крок за кроком висвічував.

Ще в очах світ не теплівся
і до рук квіт не стеблився.
Хоч було звуків мало ще,
але в серці світало вже.

Ледь проклюнулась музика
з проліскового вузлика.
Пригорталася весняно
до земного й небесного.

 

***
У перелунні сповідей-очищень
вібрують серця погуки дотичні
і крушать мури розбрату й покривди.
Невже не сон це й не видіння дивне?

А час навшпиньках стишено колує:
ці двоє заслуговують на захист.
Струмує вихлюп радості в міжлуння–
зірки зійшлися – то Господній задум.

І що б там хтось не говорив про дружбу,
якої між жінками не буває,
із пам’яті зітру ту пісню тужну
і в фа дієз мажорі заспіваю.

 

***

Знову осінь лаштує сіті
із дощисто-сумливих жалів,
хоч замрійність рахманних садів
заблукала в шаленім літі.

Вітер стріпує втому з дерев,
матерів залишають діти,
невагоміють яблунь віти,
аж бринить їх прощальний трем.

Діти-яблучка і падолист –
барвокилим вогнисто-жовтий
палахкоче на грудях жовтня.
Знову осінь, лиш ми «не збулись»,
заблукали у літі колись.

 

***

Ти сказав, що я дивна,
а сам
хапав мій сміх в оберемки
і ховав за пазуху,
щоб при нагоді
топити в ньому
свою розгубленість.
Та коли перебір зневіри
засліплював очі,
а твоя вразливість
малювала на склі
безрухі силуети,
тріпочучи від невтолимості
солодкого самокопання,
ти кликав мій голос
із позаобрійності,
але доторкнутися
до твого знудження
було несила.
Заважала
важкезна торба з обра́зами
на твоїй тоненькій шийці.
Сповідаючись у гріхах
після великої порції сміху
ти якось зізнався
про злочин –
утоплених кошенят,
але не усвідомлював,
що й сам був
незрячим кошенятком.
Бери мій сміх,
пий його, як молоко,
як ліки
від життєвої натомленості.
Спробуй на дотик
мою дивакуватість,
вона тепла
і не вполонена суєтою,
у ній ти зможеш відігріти
свою обпатрану душу,
викинувши на смітник
торбу-нашийник,
що не давав дихати.
На цю мить
я – мама-кішка,
захищаю твою
незахищеність.

Ти сказав, що я дивна,
а сам…

 

***
На безгоміннім березі безслів’я –
твого прощання,
мого прощення –
зійшлись востаннє погляди звітрілі,
твій вересневий,
мій березневий.

Студений вечір пам’ять каламутив –
твоя завмерла,
моя замерзла,
струмок спогаданок жалі замулив
твого прощання,
мого прощення.

 

***
Цісумноокіквіти
з поламаниминіжками,
напевно, личать
їїмаленькійсамотності.
Тендітнимболячебуло,
але не в'янули,
трималися
з останніх сил,
коли вона їм
накладалагіпс.
Ще три живідуші…
Такідовірливі
й беззахисні,
кімнатузаласкавили
радістю.
А їй подумалось:
«А що, як спробувати
і собінакластигіпс
на… серце?

 

***

Так хочетьсязагубитися
у плетивізвуків,
а ще –
загубити там тебе,
щобзгодом,
коли всінотиперетечуть
крізьбарабанніперетинки,
радітисвоїй
неодинокості.

 

***
Безсонням міряю
ширину думок
про тебе.
Довжину виміря́ти
навіть не намагаюсь,
боюся,
що не вистачить
весни…

 

***
Перегорнуто обвуглену сторінку.
Пораховано жарини й попелинки.
Передумано, оплакано, відтято.
Переписано набі̀ло. Підпис. Дата.

 

 

ПРОЗА

 

Дружок

Це відчуття можна описати лише найяскравішими, найщасливішими, найсонцелюбнішими барвами. І навіть з роками воно не линяє, не тьмяніє, не припадає пилом. Це усвідомлення свободи, коли тисяча іскристих ліхтариків вмикаються прямо у твоїх грудях, у найнедоступніших закапелках душі вибухає неймовірна веселкова радість, а хор срібноголосих ельфів у голові виводить осанну: «Канікули!»

Три місяці літа – здається, що це ціла вічність! Можна поїхати в табір з друзями, до моря з батьками, до бабусі в село або й просто вештатися вулицями, впиваючись волею і неробством. Ніякої школи, уроків, домашніх завдань, а найголовніше – ранкових підйомів під найненависнішу монотонну мелодію будильника. Хоча, у байдикуванні теж прихований один суттєвий недолік – воно дуже швидко обридає.

«Відвезіть мене до бабу-у-сі!» – здається, моя щоденна надокучлива пісня вже остогидла батькам. І найближчого вихідного дня ми з мамою вирушаємо на автобусі в село. До мамусі підсідає знайома, а я зручненько вмощуюсь на передньому сидінні, щоб не заважати дорослим обговорювати важливі життєві проблеми. Не встигаю як слід роззирнутися, а поруч вже сідає молода жінка з невеликим кошиком у руках.

Той козубок відразу привернув мою увагу. А коли в ньому щось злегка зашаруділо – стало по-справжньому цікаво. Що ж у кошику? Може, курчатка або каченятка, а може, кошеня? Я не зводила очей зі строкатої хустки, яка покривала кіш. Раптом з-під неї висунулося щось чорне і волохате. То був маленький смішний цуцик із хвостиком-пензликом, увесь чорний, лише на кінчику хвоста – біла пляма. Моя рука мимоволі потягнулася до нього. І ось він уже перебрався на мої коліна, звернувся клубочком і задрімав. Дорогою я розпитала сусідку про батьків песика, чи є в нього брати й сестри і коли він народився. Найбільше подивування викликав не той факт, що його мама німецька вівчарка, а батько невідомий і навіть не те, що цуцик має іще п'ятьох братів і сестер, а те, що, виявляється, він з’явився на світ півтора місяці тому, в день мого народження. Отже, ми народилися в один день?

Коли жінка сказала, що їй пора виходити, я просто підняла очі і мабуть у них було щось таке, що не дозволило незнайомці відібрати у мене собаку, бо вона зразу ж запевнила, що у неї є й інші цуцики. Цього везла матері, але не біда, пізніше доправить їй іншого. Я озирнулася до своєї мами, шукаючи в її очах схвалення, та, заклопотана розмовою, вона не відразу усвідомила, що сталося. Автобус уже від'їхав від зупинки і віддавати песика було нікому. Так у мене з'явився друг, про якого давно мріяла. Справжній собака! І він – мій!

«Дружок, взяти! До мене! Лягти! Встати! Молодець, Дружок!» Звісно, дресирувальник з мене був завзятий. Гарно потренувавшись цілий день, увечері ми з цуциком засинали, як убиті. Бабуня забирала з мого ліжка сплячого собаку і клала на коврик у веранді, але вранці він знову опинявся поруч. Із великими труднощами батьки відірвали мене від вірного друга в кінці серпня, щоб повезти до моря. А перегодом були лише зустрічі та розлучання.

Дружок з часом перетворився на прегарного собаку, який допомагав бабусі по господарству – загонив до курника його мешканців, сторожував двір і завжди віддано чекав на мої приїзди. Бабця розповідала, що завдяки йому наперед знала про візит онуки. Пес якимось чином відчував, що я маю приїхати, не міг того дня всидіти на місці, радісно бігав по двору, час від часу виглядаючи крізь штахетини на вулицю.

Мій собака дуже любив малих дітей, ніколи на них не гавкав, навіть бавив сусідського малюка. Його мама не раз гукала бабусю: «Назарівно, позичте Дружка, бо ніякої з мене роботи, – Ромчик весь час капризує». Манеж із хлопчиком стояв посеред двору, а пес, як справжній нянь, гордовито походжав навколо, інколи витримуючи неабиякі тортури, коли малюк зі своєю мертвою хваткою добирався до його вух або хвоста.

Дружок взагалі ніколи не гавкав без причини. Лише двох мешканців вулиці він чомусь незлюбив – загрозливо гарчав, аж шерсть вставала дибки. І можна зрозуміти, чому він ставився підозріло до сусіда-п’яниці. А от чому заливався гавкотом, коли бачив тітоньку Хтодору – важко було пояснити. Якось та, боячись через Дружка заходити до двору, почала гукати з-за хвіртки бабусю. Собаку швидко закрили в літній кухні.

«Заходь, Хтодорю, не бійся».

«Катрю, приходь до мене на похорон».

«Що?!»

«На похорон до мене приходь. Помру я скоро».

«Та що ти таке говориш?»

«Кажу, бо знаю. Он, навіть пес твій це відчуває».

Напевно у Дружка таки були якісь неймовірні здібності до передбачення. Але те, що вони були у баби Хтодори, – чиста правда, адже через два тижні її не стало. Та пригода довго не виходила з моєї дитячої голови, а сусіди ще й піддавали жару, шепочучись поза спинами, що стара покійниця була відьмою.

Утім, я завжди знала, що мій пес найрозумніший, найунікальніший зі своїм особливим собачим чуттям, найкращий у світі.

Через кілька років, коли і моя найрідніша бабунечка перенеслась у Божу вічність, ми забрали Дружка до батьків. Я вже тоді закінчувала музичну школу і нерідко їздила на різні конкурси, а щирий друг завжди зустрічав мене першим. Та якось, повертаючись додому після однієї з поїздок, я не почула його радісного вітання.

Дружок лежав у малині, а коли наші очі зустрілися, зусиллям волі піднявся на тремтячих ногах, ховаючи винуватий погляд.

Уранці він пішов… Дружка ніде не було, а хвіртка – відчинена.

У день свого народження я завжди згадую того, з ким у нас навіть іменини були одні на двох, – маленького чорного песика з хвостиком-пензликом, яким побачила Дружка під час нашого знайомства. Він був моїм єдиним найвірнішим чотирилапим другом на все життя.