Василь Васильович КУЗАН – український поет, прозаїк, літературознавець, журналіст, громадський діяч, член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. Голова обласної організації Національної спілки письменників Закарпаття.

Автор 22 книжок, в тому числі «Загублене мовчання», «Демони дівочих дегустацій», «Верлібрідо», «Золото Карпат», «Сингулярність», «Різдво метелика» та сенсаційного роману «Експрес-наречений». Збірка віршів на бойківському закарпатському діалекті української мови «Дьоньдята» вийшла у 2018 році. Твори перекладені французькою, англійською, німецькою, іспанською, угорською, російською мовами. Словацькою (білінгва) та польською вийшли окремі книги.

Автор понад сотні текстів пісень. Член Правління НСПУ, член НСЖУ, експерт всеукраїнського рейтингу «Книжка року», академік Міжнародної академії літератури і мистецтва. Співзасновник і директор літературної агенції «Зілля» та однойменного видавництва.

Засновник літературної Премії Ордену Карпатських Лицарів та літературного фестивалю «Карпатський Пегас» (з 2015р).
Лауреат Міжнародних та всеукраїнських конкурсів, премій імені Ф.Потушняка, Юрія Яновського, Ярослава Дорошенка, Пантелеймона Куліша.

 

 

Василь КУЗАН

 

ПОЕЗІЇ

 

***

нитка вдягає вузлики

холод у хаті мешкає

вечір гортає Глузмана

психо-не-аналітика

страх через вікна глумиться

небо гойдає вулиця

у дзеркалах розгублених

хочеш

але зачинено

скочив би та

зависоко

тінь на обличчі висохла

маска зі слова лупиться

шпагу ковтати боляче

спокій згорнувся котиком

стільки історій випито

вишито гладдю

хрестики

ліки з вином вінчаються

туга збирає проліски

у лабіринтах спогадів

бог на ночівлю проситься

***

тятивою трави зазвучала душа

крізь тривання тремкої бентеги

у трембіту вповзла чи змія не змія

чи тривога

загугли

затегай

перевіриш а то не трембіта

труба

водогін а чи газова траса

і здихає у ній сто мелодій надій

бо музика без музики квасить

тятивою струни та по нотах роси

час на грудях виписує гасло

відкоркуй

наливай

і під корінь рубай

поки сонце у серці не згасло

не рубай а коси бо тривання трави

до побачення вранці з косою

ми уже на коня

за кохання

а ви

ви кохалися нині з травою

***

Так раптово відцвіла любов…

По стежках розвіяло обійми.

Тінь тепла не втримали, або

Йшли удвох не в благодать, а в бій ми.

Так неждано вицвів білий світ,

Вилиняв, втомився, не набувся.

Ніч на роздоріжжі вже стоїть

На одній нозі, неначе бусол.

Вже із неба висне листопад,

Хоч цвіте і алича, і вишня.

Лиш весна прокинулася та

Вже на видноколо дальнє вийшла…

А дорога котиться з гори,

А туман ховає бездоріжжя…

Щастя було поруч – на, бери,

Ось воно і дражниться, і ніжить.

Та підніжки ставить ніч, що он

Причаїлась… Розсипає роси.

Не життя, а вічний полігон,

Що вбивати учить нас і просить.

Ми всесильні… Думаємо, що

Все піл силу. Але все минає…

Бог дарує череду прощань

Із коханням, із цвітінням, з раєм.

***
спати – марудна справа
знову захочеш
згодом

день виповзає з ночі
з шумом відходять води
скоро народить вічність
сина сліпця месію
що на землі пустельній
знову добро посіє
але чи зійде сонце
кинуте на каміння
тут під ногами слизько
а між слідами міни
овид немов лещата
тисне тобі на скроні
істину розпинають
істину не хоронять

бо із могил постануть
ті що кусають лікті

меркне вогонь в зіницях
страшно стає у світі

Зіґмунд

 

Накрапай мені любові у склянку вчорашніх речень,
На рану уявних збочень солі і скла насип.
Невиспані струни ранку з туману весни не бачать
Ячать попід вікна болі і чути тополі скрип,

Що сумнів її хитає, бо спокій узявся вітром.
І витекла тінь із хати твоїх опівнічних мрій…
Рідка позолота ночі втопила бажання віри
Ховати шпарини страху у прагненні змін і дій.

Стискають лещата думки фантазій політ безбожний,
У рамки стереотипів упхавши душі вогонь.
Ногою ступивши з неба у прірву розлуки, кожен
Болото тонких матерій втирає у вени скронь.

***
Уночі самота і весь вік самота.
Самотою просякнута вічність.
І в минулім, і десь, і отут, і он там
Всі самотні подібно комічні.

Всі погрузли у ній. По коліна, по ніс,
Чи по небо в самотність погрузли…
Міх самотності злодій в комору поніс,
Зав’язавши на вузлику вузлик.

Вже сліди на стерні, як сліди по воді
Вирізняють лише світлотіні.
А вона, самота, і тепер, як тоді.
В неї пальці холодні, осінні.

Лиш торкається нас і ховає лице
Й заповзає морозом під шкіру,
А отой, що побіг, і он той, і оцей
Всі у неї без неї не вірять,

Наче в Бога. Отут, в цім порожнім кутку
Я приречено длубаю самість.
Але потім її обіймаю, бридку
І міняюся з нею місцями,

Мов король і тура. Ніби сонце і ніч.
Ось тепер я її осідлаю.
Та вона вже усілась на плечі мені
І виводить сліпого із раю.

Чи в’їжджає у рай на мені, ніби я
Той Харон, що за межами саунду
Весь непотріб вивозить туди, де зима,
Ну а звідти везе контрабанду.

Та вона – самота! Він і сам самота!
Самоту, ніби золото, ділять…
Я про зло це учора іще пам’ятав,
Та набрав і собі до неділі.

***
Зотлілі сни нагадують про рай,
В якому нам хотілося бувати.
І запах цвілі, кут чужої хати…
І яблука з крамниці… Відлітай

Дражлива мріє від вогню у ніч,
Бо що у жменях можеш приховати?
Довкола серця поржавілі ґрати,
Кров босих ніг на висохлій стерні,

Що аж під вікна чорно червоніє…
Молитва просить: «Радуйся, Маріє!»,
А сіль молитви – тінню на стіні.

І вічна позолота на брехні…
І «так», що замасковане під «ні».
А вітер виє так, неначе віє…

***
Полуда ночі вросла в минуле,
Пустила пальці у підсвідомість,
Забуті факти до скроні тулить,
Вплітає знані у невідомі.

І на поверхню із каламуті
Зринають знову хвилинні втрати,
Тривоги серця, давно забуті,
Миттєві болі, що ніц не варті.

Одежі білі і чорні коси,
Безлюдний острів на велелюдді…
І ріки слави, що бруд виносять
Й блаженні ближні, і діти блудні.

Тасує темінь, як віщі звитки.
І гріх молитви, і смак спокути…
На крайці неба хтось тонко виткав
І крик безсоння, і страх проснутись.

***

Пасеться сонце біля плями снігу,

Що під горою. Наче молоко

Розхлюпав хтось невиправданим сміхом.

Чи Анничка? Чи вершники? Чи хто?

Тривога б’є копитом. В позолоті

Із неба пальцем зве до себе Бог

У снігу попіл… Невідомість котить

Дві голови порубані… Удвох

На пласі, чи на лезі, чи у сітях

Того, що полетіло шкереберть,

Вони, у страх одягнені, ще світять…

А східний вітер пахне, ніби смерть.

І хочеться не думати… І блякне

Потреба слів у полум’ї пожеж.

Передчуття в наближенні заклякле…

А кров давно запечена уже

У венах. На слідах. На тому місці,

Де ще учора була голова.

А вершники – вони ж із того тіста,

Що був один, а завтра стане два!

Сонети

***

Відриваються ґудзики ночі,
Сукню неба заповнює сумнів.
Ранок рану на серці пророчить.
Від очей відлипають красуні.

Холодніє підсвічник. Пегаса
Зводить ревність. Остання надія
На скоринку шаленого часу,
Що усім по два метри наділить.

І тоді принесуть нам багато
Гарних слів, обіцянок, свічок…
Тінь від юності зважує втрати,
Ніби жменю погнилих дичок…

Тільки молодість може бездумно
Власній скрипці підрізати струни.

Осінь-мачуха

Заплітає осінь коси, обсипає неба синь
У стрімкі струмочки часу, у потоки.
Голосінь чути відгомін. Уроків
Ріки року ждуть. Святинь

Позолотою крихкою вкрито музику.
До скринь ніч зірки ховає – зранку
Жде сватів. Така пора. Та очікує на ґанку
Мак-зерно. П'янку гвоздику

Холодить вчорашній сніг.
Збіг обставин. Збіг зі схилу
Променя тонкий батіг. Випробовуючи силу
День уже не чує ніг.

Ніби мачуха, ця осінь
До тепла не звикне зовсім.

Кровохреща

Кровохреща нашої свободи…
Певно, нас благословляє Бог,
Щоби ми, немов господні води,
Змили ніч недолі та тривог.

Щоби ми, немов потоп всесвітній,
Чи цунамі совісті та честі
Витіснили нечисть із орбіти,
Захистили від лавин суґестій

Совість і свідомість. На морозі
Твердне наша віра в перемогу.
Зло і смерть постали на порозі –
В повний зріст помолимося Богу.

Вистоїмо в чорному двобої –
Янголи нам подають набої!

***

Межа твоєї ніжності – це ніж,
Загострений ревнивими думками.
Підозрами наближений рубіж
Стосунків, що пригрілися між нами

Щенятами сліпими. По живому
Ти різати навчилася. Тепер
Шукаєш ходу  зі сліпого дому,
Мене чекає номер. «Англетер»…

Розірве там на шмаття слово-душу
Римовано-кривавий оберіг.
Невже і я надпив оту спокусу
І вірності у серці не зберіг?

Підтвердження нема. Твої підозри
Зів’януть так, як у обіймах – рози.

***

Накопати бараболі, наламати маку…
Є в селі така робота, що її лиш – раком.
Насушити гори сіна, у копицю влізти,
Від коханої чекати про затримку вісті.

Лаком нігті намалює, шию не помиє
День утомлено-зів’ялий. Цяпає помиї
Ранку свиняча натура. Очі протирає.
Хтось чужий ключі вставляє у ворота раю.

Відриваю… Відкриваю те, що має вимір.
Лиш ламається похмілля, ніби розум вимер.
Сонце п’є нестримно-владно нескінченну днину,
А вона ніяк не хоче прилягти на спину.

Розірву сорочку грудям, вийду в поле босим –
Чорноока ніч покличе розплітати коси.

***

Облатки листя крутяться у танці,
У срібло місяць кутає думки,
Холоне вечір на блискучій таці
І тулить звук приглушено-м’який

До скроні часу. До зірок далеко,
Але, здається, руку простягни
І те сузір’я над гніздом лелеки
Дістанеш, як намисто… Восени

Так хочеться у золотому вирі
Набрати жмені зоряних монет
Й полинути з коханою у вирій,
Впіймати птаху щастя між планет…

Так хочеться зануритися в спокій,
Минуле зігріває нас допоки…

***

Пензель малює спогад. Спогад малює пензлем
Контури твого тіла, літо твого тепла.
Врубель а чи да Вінчі? Може великий Пінзель
Бачив тебе у мріях марячи в небесах.

Вигини ліній… Грація. Раціо тут немає –
Лиш ідеал емоцій скрипкою плоті снить.
Моцарт лягає спати. Я називаю раєм
Сутність твого кохання у мережі століть.

Спогад пустив коріння. Рінь відчуваю. Коні
Прагнуть вдихнути повно. Повня відмаже ніч.
Я простягну долоні сонцю у ніжнім лоні
І пригублю шедевру – меду твого. До пліч

Буду тулити ніжність леготом слів казкових
І романтичних віршів – вибери кращі з них!

***

Ранкові зорі падають у сніг,
Гвіздками упиваються в зап’ястя.
Невинних рук, розіп’ятих уже
Чужинцями між окрайцями щастя.

Червоні квіти в лютому цвітуть,
Хоч поливали їх іще у січні…
І холодом торкається спини
Невідворотна і неспинна вічність.

Схиляються калиною до ніг
Недосконалі кетяги свободи.
Уже і пісню мамину беруть
За горло яничари і заброди…

Вже дуло ката цілиться в зіницю,
А я будую зоряну дзвіницю.

**

Стогін струн

Сутінь стандартів суті –
Сутність сліпих софітів.
Сліпнуть стовпи стозвукі
Стятих статей статутів.

Сюрреалізму світло
Свистом сповзає, стрягне.
Сушить свобода сіті…
Слава самотньо стогне.

Стигмами стелить стелю
Світу сова сухотна.
Сторчма свавілля ставить
Стін срамота скорботна…

Стиха снують содоми
Сонмами слів судомних.

***

Ти босоніж ідеш по розірваній карті дороги,
Налаштовуєш компас на бажання вертатись назад.
Ця стерня, мов асфальт, підфарбовує ноги погоди
У запечену кров і приводить прощання у сад.

Біло-яловий цвіт по-японськи нашіптує вишням,
Що у сенсі буття, мов у кризи тепла в гаманці.
Вітер сотнями слів не пронизує душу, а пише
На паркані невдач. А про рай лопотять папірці

Номерами готелів, приватних осель і круїзів
Середземним і Тихим… Островами невтішних пісків…
Голий сумнів стоїть, мов на чатах засліплений лицар,
Що припав до краси, мов малюк до набухлих сосків.

Одягаєш себе у останню краплину «Шанелі» …
… У тунелі життя босоногі сліди я зустрів…

***

Ти увійшла в аннали осені.
Вплела червону нитку в день,
Що переборював мігрень,
Розбризкуючи барви сині.

Тобою тішився струмок,
Стискаючи кришталь у жмені,
Вмиваючи думки шалені
Старого каменя. О скелі

Ти охолоджувала шал
Бажань і помислів таємних,
Отих, що поглядом нечемним
Тебе торкалися. Проміння

По ковдрі листя шурхотіло,
Твоє обожнюючи тіло.

 

Верлібри

***
вечір
босоногий сюрреаліст
виокремлює химери із обрію
заповзаючи у підсвідомість

він випускає звідти
слонів сумніву
і драконів страху
попередньо прив’язавши кожного
до пальців ніг

роздвоєний пензель вітру
хвацько і поривисто
обтрушує все зайве
із полотна осені
тільки скелети сутності
залишаються довкола
мольберта

неприкаяні хмари
випльовують кісточки граната
на іншу сторону всесвіту

великий круглий джміль
зариває закривавлену голову
у вологий пісок прохолоди

а я
піднесено збуджений
чекаю твого пробудження
за ніч
після смерті
джмеля

***
перегорну сторінку життя
а там інша

слів багато
а образків нема

уже стільки перечитано
перегорнуто

оглянуся назад
ні слова

тільки акварелі
під косими лініями
дощу

***
гойдає яблуко на гілці
спокуса
жінки

гойдається на хвилях човен
з одним
веслом

тримається за мрію всесвіт
щоб не зірватись
зі спіралі

лиш непохитний стержень світу
допоки в жилах
є нефрит

***
Ти розчинилось у повітрі,
Неначе мрія у окропі.
Сліди на плесі вітер витер…

Його я пробував на дотик,
На смак, на пружність…

Циці літа,
Мов квіти, спекою притлумлені.
Вже сонця втомлені софіти
Не хочуть говорити з буднями.

І я не хочу.

Поза втечею,
Із друзок ліплячи мозаїку,
Відбитки видалю…

Пустелю
Хай осінь злизує довіку.

***
вимочую очі в сльозах

так гіркині залишають у воді
на ніч

так вимочувала мама квасолю
щоб приготувати уранці

так батько замочував кісточку абрикоса
щоб за кілька днів
висадити у ґрунт

вчора сонце грало на скрипці
так
що аж курява здіймалася
так
що пилюка стовпом стояла

тому вимочую очі

я не збираюся їх
ні смажити у клярі
ні готувати у скороварці
ні висаджувати у саду

просто літо було
занадто коротким
для спогадів

***

Слимаки крапель стікають по склу осені
І замерзають на півдорозі
До себе.

Велика парасоля червоного сонця
Закриває пробудження
Від ночі.

Ранок дивується світові,
Що досі спить
Без ковдри.

А його юнацькі бажання,
Наче руків’я тієї парасолі,
Триматимуть на собі день.

***
плакучій вербі дощик коси розчісує
чи гілка верби робить зачіску хмарі
хитаються втомлено сутінки п’яні
проходять повз пам’ять
вітаються
що ж

не писані п’яним закони й порядки
хоча графік руху висить на стовпі
дерев парасолі проходять крізь натовп
грибів
комарів
світлових вітражів

розщеплений промінь у ніч кровоточить
а пам’ятник сонцю за хмару заліз
боїться злизати вологу із лапи
зіщулений
зимний
здивований
ліс

втискається в душу тепло ніби цуцик
і носом холодним віщує про те
що скоро обсиплеться небо під ноги
і грудня бурулька у серце вросте

***
жовтим листочком вечора
відірвався твій поцілунок від мого бажання
і полетів у вирій

зимна самотність
заповзає під шкіру
судомлячи почуття

а дощі йдуть собі
від сумнівів до сповіді
і шпортаються
на перехресті сподівань

осене
поверни трохи літа
наповни серце оманою тепла
бо поцілунок з одним крилом
не полетить далеко

***
ці півжалі стають жалями
ці жили живлять небеса
вікторія
це майже жало
з життям лишає сам на сам

роздвоєні напівдороги
подвійні порухи сумлінь
у діжці
та й у ложці дьоготь
у напівсвітлі мертва тінь

ці перемоги недо
не до
потворно падає краса
а справи робляться під пледом
приховано
не квітне сад

у половинній позолоті
півправди губиться в борні
а половина світу наче
не має виходу
та ні

на перехресті камінь свисне
розбитий цокотом підков
свята вікторіє чи ти не
хотіла так щоб я пішов

у тому напрямку де флюгер
панує перстом вказівним
скінчилось літо
літо буде
аз грішний буду
в ньому
з ним