ЗНОВ КОЛО МАМИ ВИШНЯ ЗАЦВIЛА...
(пісня)

Знов коло мами вишня зацвіла!
Як скучив я, якби пташина знала,
Вона б свій голос мамі віддала,
Щоби до мене мама обізвалась...

Звила гніздечко пташечка в гіллі,
Над серцем мами, крівцею политим.
I де ті очі, очі на землі,
Щоб мамі дать на світ цей подивитись...

Така у Бога лагідна пора!
Чому ж немає стежечки для мами?
Усе частіше в грудях завмира, –
То мама йде у серденько думками...

Втікати на гробки ввійшло у звичку.
I що мені тоді було? – сім літ.
Зайду, було, до Бога по кислички.
Дідусь такий – борідка до землі.

До нього через вулицю вклонялись, –
Старе й мале. А він – мов з образів...
А сад родив – гілля аж угиналось...
Щороку так, як навіть і не цвів...

Стояв-білів допізна коло тину,
Дивився-усміхався, як я рвав...
Лиш раз був обізвавсь до мене: «Сину,
Посій ромашки мамі в головах...»

Оце вони. Так мама лиш сміялась...
Тут ящірочка сонячна живе.
Щоразу зустрічає, мов, і я ось...
I дивиться, у гості мов зове...

Заходив я й до Смерті. Не лякався.
Була у неї хижа край гробків...
Все пригощала коржиками й квасом...
Не знаю, скільки їй було років...

Дражнили так
  чи мертвий люд приймала? – 
Піди вгадай. А знала хоч сама?
Цікаво, Смерть чи також дівувала?
Її також у серці хтось тримав...

...Вже й Смерть померла...
  Й Бога вже немає...
Скрізь Хтозна-що диявольськи-криве!
Марієчко, іди хоч заспіваєм...
Нехай душа у пісні поживе...

ЯК ГУЛЯВ Я В ЖИТТЯ НА ВЕСIЛЛЯЧКУ...
(пісня)

Як гуляв я в життя на весіллячку,
Пив настій із роси та й на зіллячку.
То й не зілля було, моя лелечко...
То був наш іще час, наше врем’ячко...
Приспів:
В горілочці мив
Ноги вишенці.
А у красному вині – 
Дівчині.
Щастям кров молода та й займалася,
I любов’ю душа похмелялася...

Вже тепер більше так не гуляється,
До другого вишні залицяються...
Там, за балкою ген, за яругою
Поросло все, мій друже, наругою...

Як же вийшло, кохана, як же сталося? – 
Ми з тобою життю довірялися...
Обіцяло, манило нас манною,
Обернулось, одкрилось оманою...

* * *
Є в Бога все, і все давно готове:
I рушники, і дружки, і плачі.
На поминки у сонячній обнові
Проснулася земля після дощів.

I потяглися вдосвіта ще люди...
А Журавель на цвинтарі і спав,
Що снилось там – довіку не забуде...
Казав, у сні сусіда врятував...

I справді. Чули? – В кузню той заходив.
Ще б трішки –
  й шкворінь скроню пронизав.
Хтось погукав. Вернувся він...
  – Та годі.
А що як сниться жінкою коза?

– Ти так живеш, мов Бог не є над нами.
– А ти весь Божий. Добре вже, скуби!
– Всю ніч ходив зі сторожем гробками...
I він у сні показував скарби...

В Митрохи он в гробу стоїть медівка,
Хто вип’є – стане зразу молодим.
– Iще скажи: полюбить діда дівка.
Напевно, легше заново родить...

– В нас півсела в гробах перевернулись.
Це ж зло яке дістало так мерців!
– Не вірю я. Кажу це при зозулі.
Давай заспорим! Ну вже ж і людці!

– Ну що ж, давай.
  Гляди, не пошкодуй лиш.
Якраз твій батько – точно долілиць!
– Неси лопату. Більше не одуриш.
– Та ж люди скрізь. Мо’, хай уже колись...

– Це ж святотатство. Крашанка все скаже.
Давай покотим писанку в траві.
– Ні-ні, неси. Я спорю на вола вже.
Де й візьметься таке у голові?

I розкопали. Справді... Лиш на боці
Лежав Грицай. Під щоку дві руки.
Набридло вже, напевно, лежебоці
Дивитися так довго на зірки...

– Е ні! Набридло! Спробуй ти – у темінь.
З таким синком не влежав би ніхто...
Веди вола. I ближче вже до теми.
Ич, завертівсь – неначе вороток...

...Десь під обід весь люд потоком рушив,
Усі-усі живії – млад і стар.
Розв’язували вузлики, як душі,
Вищедрювали свій нехитрий скарб...

БОГДАН
(подумки)

Так давно, так невтішно люблю,
Це вже важко й назвати любов’ю.
Перебуду іще, потерплю,
Потім буду навіки з тобою.

Я б хотів – і спалили щоб нас,
Щоб змішатися прахом потому.
Як вітрець, половітиме час,
А ми будем летіти додому.

Нас не зваблять проміння сади.
Очі в очі — до темного хрусту.
Хай незібрані згіркли меди,
Без любові нікуди не пустять...

Наші діти — не з полум’я зрад,
Ми були нашій долі покірні,
Я ні в кого тебе не забрав,
Я зумів дочекатися вірно.

...Так давно, так невтішно люблю,
Це вже важко й назвати любов’ю.
Перебуду іще, потерплю,
Потім буду навіки з тобою...

I ПРИЙШЛА ЗОЗУЛЕНЬКА ДО БОГА...
(пісня)

I прийшла зозуленька до Бога:
– Чи рахую так я всім літа?
Не прошу для себе я нічого,
Лише дай воскреслих привітать...

В цій красі, у Божій благодаті,
Під весіннім сонячним дощем! –
Стільки душ і щедрих, і багатих
Народитись просяться іще...

I синами хочуть народитись,
Щоб цю землю знову боронить.
I жінками – воїнів любити,
I маленьких діточок любить...

Так чому ж ми плачем і кохаєм,
Захлинувшись щастям на краю,
Але так і досі ще не знаєм,
Що живем і справді у раю?..

Там, за звуком далі – тільки звуки,
За єдиним білим – кольори.
За прозрінням глибше – тільки мука,
Тільки мука зріє до пори...

Так було. Відкрилася дорога,
Розлучились з Богом небеса.
I упала сонячна корогва,
Наче незапитана краса, –

На вітри, на полум’я, на стерні,
На усі зневіри одкровень...
I ніщо ніколи не поверне
Те, що з віри в зорі відпливе.