ЮДІН Володимир - Бувальщини про Юдіна

Зміст статті

 

Микола БІЛОКОПИТОВ

 

Бувальщини про Юдіна

 

У ДОМОВИНІ В БІЛИХ ТАПОЧКАХ


Свого часу про гумориста Володимира Юдіна в Запоріжжі ходило безліч легенд. Про його походеньки можна написати окрему книгу. При цьому, різні люди розповідають про один і той самий випадок з Юдіним абсолютно різні історії. Цій плутанині сприяв і сам герой тим, що навмисне плутав карти, щоб, за його ж словами, „хохма була смішнішою”. Ось одна з пригод, яка начебто саме так трапилася з Юдіним, коли він працював художником у ливарному цеху № 2 автозаводу „Комунар”.

Заводський художник Володька Юдін після бурхливої ночі, проведеної без сну й відпочинку в жіночому гуртожитку, ледве причалапав на роботу з єдиною думкою: зачинитися в комірчині, пристосованій під художню майстерню, та хоч трохи поспати.

Але не дали. Усі, як змовилися. Пожежникам припекло терміново обновити наочну агітацію. Інструментальникам забаглося негайно оформити стенд для демонстрації нових різаків. Ливарникам - хоч умри, а до обіду зроби стінгазету про штатного героя праці з нагоди його чергового напівювілею. Посипалася ще й купа дрібних прохань - завдань під могорич: кому листівочку каліграфічненьким почерком, кому дружній шаржик. Юдін завжди виконував таку роботу залюбки, але не сьогодні…

Сьогодні тільки обов'язкове, від чого відмовитися не дадуть. І коли Володька, усвідомивши всю фатальність свого становища, приречено вибирав із чого ж почати, з деревообробного цеху приперли щойно зроблену труну, сувій червоної матерії, чорні стрічки з китицями й зелені тапочки. Чого сюди? Бо краще Володимира Юдіна ніхто домовину не обладнає. Це точно. Завдання, ясна річ, термінове, хто б не був замовником. Але принагідно зауважимо, це було замовлення збоку, для якогось високого начальника, в якого помер старенький родич. Тобто на самому заводі похоронних балачок не було.

Художник попросив на оформлення домовини часу до обіду, маючи на увазі впоратися вдвічі швидше й хоч трохи подрімати. Хутко взявся за звичну для себе справу. Найперше зробив із зелених тапочок білі й взувся в них - так швидше фарба висохне. Між іншим, розмір був його. Швидко та вправно впорався біля домовини й уже збирався сховатися в закуток, але телефон, як сказився, не вгавав ні на хвилину: здавалось, увесь світ конче хотів саме сьогодні поговорити з Юдіним через слухавку.

А тут ще й начальника заводської пожежної охорони принесло з ду-у-же важливим запитанням: як ідуть справи з нашою наочною агітацією? Ледве спекавшись небажаного гостя та відключивши телефон, Володька швидше інтуїтивно, ніж продумано, ліг у домовину й накрився кришкою. "Хай тепер шукають!". Заснув відразу, міцно й тихо.

До нього не могли дотелефонуватися. Його скрізь шукали й ніде не знаходили. І, зрозуміло, нікому не спадало на думку пошукати його там, де він у цей час досить комфортно перебував.

В обідню перерву до художньої майстерні зайшли троє дебелих, спортивної статури парубків. Такими - зеленими допризовниками - завжди всякі "дірки" затуляють. Ось і цих прислали сюди, до пуття нічого не пояснивши. Мовляв, ану хлопчики, хутенько мотніться туди-то, хапайте домовину та швиденько з нею до заводської прохідної. А далі скажуть, що робити. Бігом!

Прийшли хлопці, роззирнулися: нема нікого. А домовина на столі. Взялися за неї - ог-го, важкувато! Підняли кришку - покійник усередині. Нічого собі! Зав'язалася розмова.

- Ой, хлопці, я так близько покійника ще не бачив.

- А що на нього дивитися: мрець, як мрець.

- Ух ти, наче живий лежить.

- А що ж ті козли з профкому не сказали, що труна не порожня? Ми ще когось на підмогу прихопили б.

- Тепер пізно про це. Давайте прихопимо кришку цвяхами, щоб клієнт не випав і несемо…

До заводської прохідної було відносно недалечко. Метрів сто п'ятдесят. Щоправда, в інструментальному цеху їх чекали круті гвинтові сходи, якими потрібно було опускати домовину.

Нажахуючи один одного історійками на тему "І тут мрець ожив…", до інструментального цеху хлопці добралися все ж без особливих пригод. Несли домовину, як прийдеться, бо в похоронних ритуалах, прямо скажемо, не тямили нічого. І ось справа дійшла до опускання домовини, говорячи місцевим жаргоном по "гвинтівці". Опускали, як їм було зручно: двоє знизу тримали за ширший край, а один угорі - за вужчий. Тобто, клієнт у домовині перебував униз головою.

Для справжнього мерця було б вочевидь однаково, як його несуть. Та ми, на відміну від хлопців, знаємо, хто був у домовині.

За тим, як недосвідчені юнаки не вельми вправно морочаться з труною, знизу спостерігали душ п'ятдесят людей, головним чином жінки. Вони якраз обідали за довгим столом, що стояв біля самого підніжжя "гвинтівки".

Зрозуміло, посипалися поради, як слід опускати труну, що тільки дратувало хлопців. Запитували: для кого домовина?

Почувши, що клієнт уже всередині і що він, напевне, із сусіднього ливарного цеху, інструментальники почали жваво це обговорювати, висловлювати припущення та здогади.

І раптом!..

Всередині домовини щось гупнуло. Потім ще раз і ще…

Кришка зірвалася, підлетіла (так, наче покійник буцнув її ногою) і, зробивши пірует у повітрі, хряснула по голові одного з тих парубків, що тримав домовину знизу. Той зойкнув і відключився, не встигнувши зрозуміти, що трапилося. Йому, як показали подальші події, ще поталанило. (Ds: Забите місце на лобі, легкий струс мозку з короткочасною втратою свідомості).

А далі було ось що. Замість вивалитися снопом із домовини, "покійник" ухопився за неї обома руками й підвів заспану голову. Просто перед собою Володька побачив дві задерті догори й розведені латинською літерою V ноги в знайомих штанях і білих тапочках. Поміж ніг стирчала якась рудоволоса хлопчача голова з круглими неблимаючими очима й перекошеним ротом, який видавав звуки, що на письмі можна позначити приблизно так: "Ава-ва-ви-ви-ва-вав!.."

Ще нічого не зрозумівши, але оцінивши карикатурність ситуації, Юдін зненацька зареготав.

Голова між ногами на мить зникла та продовжувала звучати. Тільки замість "ава-ва…", почулося "ма-ма-ма…", після чого в голови різко з'явилися шия, тулуб і ноги.

Усе хитнулося, щось грюкнуло. Володьку кинуло вперед, і він врізався своєю головою в твердий живіт власника "МА-МАючої” голови. Останній відскочив, дико заревів, показав спину і, вигукуючи "мамо-мамочко!", на чотирьох помчав східцями кудись угору.

Юдін усвідомив, що він сидить у якомусь ящику, взутий у білі тапочки, а все, що відбувається, це просто веселий сон.

Раптом ящик різко загуркотів донизу й викинув із себе Юдіна, який, зробивши сальто назад, зручно всівся комусь на плечі. Опустив очі: поміж його ніг стирчала незнайома короткочуба голова з великими вухами, за які він тримався руками, щоб не впасти. Володьці знову стало смішно і він знову зареготав.

Голова з вухами вигукнула чи то "ого-го", чи то "іго-го" і, вигалопуючи, помчала Юдіна вниз по східцях…

Уся ця пригода на "гвинтівці" відбувалася протягом якоїсь хвилини, не більше. Спостерігаючи за нею знизу, всі, хто був за столом, заклякли у німій сцені. Та коли регочучий "мрець" верхи на вухані почав спускатися в цех, котрась із жінок верескнула: "Покійник ожив!"

Дзенькнув посуд. Грюкнули стільці, падаючи на підлогу. Народ злякано кинувся врозтіч. Тільки огрядна тітка Ганна, застрягши між столом і верстатом несамовито кричала: "Рятуйте, я боюсь!!!"

Уже на нижній сходинці "гвинтівки" вухань спіткнувся і впав, скинувши з шиї наїзника в білих тапочках. Опинившись на ногах, Володька, піддаючись загальній паніці, чимдуж помчав слідом за тікаючим натовпом. Час од часу озираючись, він теж кричав: "Покійник ожив!"…

Коротше кажучи, все це закінчилося одним мікроінфарктом (слава Богу, відкачали тітку Ганну), кількома не вельми тяжкими тілесними ушкодженнями, тимчасовою непрацездатністю кількох інструментальників і черговим звільненням, як завжди "за власним бажанням" Володьки Юдіна з роботи.

Щоправда, через два місяці його знову запросили туди ж і на ту ж посаду. Бо художник він таки висококласний. От тільки домовини з того часу оформлював інший спец. Про всяк випадок…

 

ПРО ЕКСПРОМТИ

Запорізькі гумористи Володимир Юдін і Володимир Чубенко були визнаними майстрами експромту, могли за лічені секунди створити літературний міні-шедевр. Я був свідком багатьох  таких випадків.

З Володимиром Григоровичем Юдіним нас пов’язувала тривала дружба. Ми жили в одному селищі Кушугум, разом добиралися електричкою на роботу – якийсь час обидва працювали на Запорізькому автозаводі „Комунар” та ще й в одному літературному жанрі творили. Хоч Юдін почав писати набагато раніше, бо на півтора десятка років старший за мене і коли нас доля звела, то він уже був лауреатом журналу «Перець», його байки й мініатюри друкувалися чи не у всіх виданнях України, а я міг похвалитися публікаціями в районній та обласних газетах, власне, лише робив перші літературні спроби. Тобто, Володимир Юдін був мені й другом, і першим серйозним рецензентом та критиком і, можна сказати – наставником.

Робота письменника мені уявлялася такою собі класичною картинкою: кабінет, письмовий стіл, друкарська машинка і сам процес творчості в нічній тиші. Юдін поламав у мені цей стереотип власним прикладом. Він завжди носив із собою блокнот і частенько щось записував туди, де б це не було: в громадському транспорті, в парку, за столиком у пивничці, просто на вулиці, присівши й поклавши блокнота на коліно… Пізніше я зрозумів, що так і повинен робити письменник. Бо майже все, що несподівано прийшло в голову й не записано, забувається, витісняється іншою інформацією і, як правило, безповоротно втрачається.

Щоб стимулювати творчий процес, Володимир придумував різні забавки. Ну, наприклад, їдемо зранку електричкою на роботу, й щоб не гаяти часу, Юдін пропонує:

– Миколо, а давай пограємося в таке. Згадаємо якийсь відомий рядок знаного класика, а продовження напишемо своє, оригінальне. Це буде щось на зразок пародії. Ти починаєш згадувати?

Перше, що мені спало на думку, це рядок із байки Глібова «Вороні Бог послав шматочок сиру».

– Годиться! – вигукує Юдін. – А тепер давай, хто більше напише своїх продовжень.

Признатися, у мене з того діла мало що путнього виходило. Одна з небагатьох спроб, що позитивно оцінена моїм візаві, була мініатюра-одновірш:


Набридла

Ворону Бог послав…

А от у Володимира Юдіна з тої забавки народився цілий цикл «Старі байки на новий лад». Ось, наприклад, кілька мініатюр:

Розапетитився

Вороні Бог послав шматочок сиру,
А Ворон їй:
«Проси й квартиру!»



І вашим, і нашим


Вороні Бог послав шматочок сиру,
а Лисиці
Шепнув, як сир той видурить у птиці.

Тільки на цю тему в мого колеги народилося ще з десяток оригінальних творів. І все це – експромтом, під цокіт коліс електрички, пасажири якої голосно розмовляли, різалися в карти, коротше кажучи, заважали сконцентруватися. А Юдін під цей далеко не творчий шум експромтом, що називається, бавлячись породив кілька циклів цілком пристойних гумористичних мініатюр.

А скільки ж віршів сходу Володимир написав без претензій на «слід в літературі», але кожний, кому присвячувалася «ця писанина» (термін самого Юдіна про подібні твори) зазвичай високо оцінював рівень написаного. Бо навіть ці вірші-одноденки писав майстер слова.

Володимир Григорович частенько навідувався до мене в гості. Це й не дивно, бо жили в одному селищі. І, як правило, він кожного разу залишав по собі якусь мініатюрку: то пародійку на якусь мою нову байку, то вірш-комплімент моїй дружині. Усе це писалося на випадкових шматках паперу, а то й на краєчках газет і, на жаль, не все збереглося.

Якось ми з дружиною поїхали в гості до родичів, а повернувшись – побачили на дверях свого будинку прикріплений канцелярською кнопкою шмат паперу з красиво написаним текстом (каліграфія – унікальна!). Відразу зрозуміли, що такий привіт міг залишити тільки Володимир Юдін. Читаємо:

Миколо!
Я йшов до тебе. Собацюра
Із будки вийшов спроквола:
Гав-гав! Гав-гав! – ледача шкура
Та й заховався до кубла.
Я – в лісосмугу. На горбочку
Наскрізь зажурений сиджу,
Відпочиваю в холодочку
І твою хату стережу.
Снують автобуси по трасі.
Немов слони – туди-сюди.
У степ дідок якийсь подався,
Поніс теляткові води.
За полем – цвинтар. Чорний спокій,
Якийсь такий – хоч вовком вий…
Та я – над цвинтарем – високий,
Стою з пером в руках, живий!
Живий під небом, на дозвіллі,
П’ючи очима синяву…
Затупотять копита білі,
Либонь, ще дужче оживу!

                                        В.Ю.

У цьому вірші точна характеристика мого ледачкуватого собаки, абсолютно пізнавана географія включно з лісосмугою і цвинтарем за полем. А сам твір, як на мене, цілком пристойний. Бо, як уже зауважувалося, писаний майстром слова і майстром експромту.

Іншим моїм літературним учителем і, з легкої руки Петра Павловича Ребра – творчим наставником від Спілки письменників був Володимир Аврамович Чубенко. З ним мене пов’язували головним чином суто творчі стосунки. І я вдячний долі, що звела мене з такими людьми як Юдін і Чубенко, бо мені з ними було цікаво і я від них таки набрався чимало досвіду.
              

 

 Володимир Юдін (другий зліва) серед запорізьких літераторів