Ворожіння на кавовій гущі, або Конституція Пилипа (Юрика) Орлика

Обклад 1

1 стор

2 стор

ХТО КОГО ГОДУЄ?

Засіда в Верховній Раді

Авакумій Словоброд,

Виступає й закликає:

- Надо накорміть народ! -

Черевце у Ави сите -

Ледь не лопне, як пузир,

Кругла пика, наче сито,

Очі заливає жир.

Авакум з червоним писком

Корчить батечка-туза.

У парламент він за списком

Вже вчетверте проповза.

А як тільки на трибуну

Залізає Словоброд,

Знов свою ідею суне:

- Надо накорміть народ! -

Він куняє, кнопки давить

(Тисне так, що ого-го!)

Задамо питання Аві:

Хто годує і кого?

А іще оту істоту

Запитаємо ми так:

Чи не в бідного народу

Ти на тілі, мов чиряк?

За твоєї, Аво, згоди,

Хабарів, нечистих діл

Упокоїлись заводи,

Сотні українських сіл.

Ти народ обдер, як липку,

Ти обвів круг пальця нас.

До твоїх долонь прилипли,

Приросли мільйони "бакс".

За народні кровні гроші

Ти ікру й сальце жуєш,

А бридким московським вошам

Україну продаєш!

Вбити наші Збройні сили

Москалям допомагав,

Нищив, ніби вовк кобилу,

Наче кролика удав.

Ти свої хитрющі очі

Позичаєш у сірка -

Чортівню з трибун торочиш

Мов, покращення чека.

Вже сьогодні, ції миті,

Тільки б владу захопить.

Дориваєшся, неситий, -

І з народу крівцю пить!

Як та п'явка, з нього смокчеш

Українську, чисту кров -

З задоволенням, аж квокчеш,

Бо чимало упоров.

Просинайся, мій народе!

Україну порятуй!

Яничарів-словобродів

Всіх до друзки полюструй!

 

"ПАТРІОТИ"

Жили-були Митя й Ксенька.

Поблизу Луганська

Мали хаточку новеньку,

Хоча і не панську.

Овочі ростили, птицю

І кролів, і свинку...

Їли м'ясо, сочевицю

І яєчка, й шинку.

Одягались досить дбало,

Мотоцикла мали.

Хоч і часто нарікали,

Що цього замало.

Мов, бандерівці прокляті

Не дають їм дихать,

Від західняків багато

І біди, і лиха...

Тільки якось прочитали

У чужій листівці,

Про "мір русскій" разудалий,

Наміри кремлівські.

Повідомили їм чинно

Мальчікі з Расєї,

Що у негараздах винні

Укри і євреї.

Ці ідеї захопили

Ксеню і Митюху:

- Тепер буде, моя мила,

Усього по вуха, -

Каже він. - Дадуть брати нам

Нафту й газ безплатні.

Розведу іще скотину,

Споруджу гусятню...

Будемо рублями сіять,

Як зерном озимих.

Тільки треба нам Росію

Й Путіна підтримать. -

Тож пішли вони на мітинг,

Як на пуп, кричали:

"Русскіє, освободітє!",

"Братья із Урала!",

"Україна нам нє нада,

Мова і Бандера!",

"Нам - в совєцьке Ельдорадо!

Ми - з есесесера!"

Віддали Дмитро і дама

Голос за бандитів,

Що бігали з "калашами",

Щоб когось убити

Та нагарбать срібла-злота,

Гривень і "зелених".

У бандюг цих - піна з рота,

Як в собак скажених.

Ще приїхали й "браточки" -

Кізячки із Дону -

У подружжя навіть квочку

Й бутель самогону,

І курей позабирали,

Пацю закололи,

Борошно повимітали,

Крупи зі стодоли...

А на раночок зі сходу

Прилетіла міна,

Зруйнувала всю господу,

Завалила стіни.

І пішли тоді страждалі

Ночувать в куточку.

Їли те, що приховали

В клуні від "браточків".

- Це нічого, - каже Діма, -

Інші більш дістали.

Он Перепічку Аліну

Взводом ґвалтували.

А Павлу її вліпили

П'ятдесят нагайок,

Хату в Гальки підпалили,

Застрелили Таю... -

І тоді Митько і Ксеня

Йдуть жебракувати:

Кидають свою оселю,

Ріднії пенати.

У солдатів просять їсти -

У "бандерів-укрів".

Наші хлопці вділять, звісно,

І тушонки, й цукру...

Ну, а потім у Луганську

Це подружжя вчуло:

Йде колона росіянська!

Вмить про все забули

І помчали зустрічати

Ту "гуманітарку".

Вже раділи ароматам

Сала, риби, шкварки...

Подалися до машини,

Звідки хлопці браві

Щось таскали.

           (Тут гостинець

Візьмуть "на халяву")!

Ксеня, як маля, зраділа:

- Носять макарони! -

А колишній воїн Діма:

- В ящиках - патрони!

- Стой, кто йдьот! - почули раптом

Ксеня і Митюха.

Молодик у чорній шапці

Прокричав над вухом:

- Ви - бандєри! Ви - шпіони!

Рукі ввєрх негайно!

Ви увідєлі колонну!

Воінскую тайну! –

І погнали Ксеню й Митю

У підвал, за ґрати.

На обід дали бандити

Стусанів і "матів".

І водили двох щоночі

В кабінет на допит:

Лампою світив у очі

Росіянський опер,

Затискав у двері пальці,

Бив обох у скроні

І доповідав начальству,

Що вони - шпіони...

Відпустили через місяць

Дмитрика і Ксеню.

І тепер грязюку місять

Бувші полонені -

Йдуть в розташування "укрів",

Попоїсти просять

І, немов на Місяць суки,

Виють і голосять.

Проклинають всю москвинку,

Путлєра й сепарів.

Ну, а про свою підтримку

З їхніх вуст - ні пари.

Дуже "люблять" Україну

Двоє "патріотів"...

Господи, охорони нас

Від ції мерзоти!

 

ПІСНЯ ПРО ПУТЛЄРА

Музика народна

В Путлєра натура хижаків -

Дураків зібрав і бандюків

(І Порєчик, і Кадиров,

І прицюцькуватий Жирик),

Україну знищить повелів.

Захопили Крим, Луганськ, Донецьк,

Думали, "хохлам" уже кінець!

Українці ж показали

Їхнім довбогенералам,

Що тут буде банді всій капець.

Бандюки щодня із "градів" б'ють,

Наші хлопці відсіч їм дають,

Шлють назад московмерзоті

У гробах вантаж двохсотий,

Щоб сюди позабувала путь!

Браття, нам би Путлєра піймать!

Ми б його зуміли покарать:

Напували б, як скотину,

На похмілля - ні краплини!

Знав би гад, як з нами воювать!

Російську народну, блатну, хороводну пісню про Гітлера

автор перекроїв на сучасний лад.

 

ВОЛЬДЕМАР ХАМЛО

          

           Цу-цу, дурні! схаменіться!

           Чого се ви раді?

           Що горите?

                       Тарас ШЕВЧЕНКО

Обступили генерали

Вовочку Хамла,

Мов скажені, закричали:

- Путіну – хвала! -

А він гавкнув:

             - Украинцев

С Украины – вон!

А из двух её провинций

Будет Лугандон! –

Ще почули генерали

«Мать» і «перемать»,

І до штабу поспішали:

«Надо воевать!..»

Бо надумав навіжений

Вольдемар Хамло

За Януку-людожера

«Проучить хохлов».

Із тюряг повипускали

Сукиних синків

І поспішно призначали

В Лугандон князьків.

В клешні їм – гранатомети,

«Кольти» й «калаші» -

Хай круті «авторитети»

Гатять від душі!

Бо засиділись хлопчиська,

Як у норах гадь,

А Росії те юрмисько

Треба годувать!

Тож послали воювати

Кручених голів,

Щоб побільше убивати

Неборак-хохлів.

- А якщо вже українці

Знищать карну рать –

Зменшиться число злочинців,

Розтуди їх мать!

А це значить, що те шобло

Не почне просить

А ні хліба, а ні вобли,

І ні ковбаси!

А іще не треба буде

Їм платить бабло. –

Так міркує словоблуда –

Вовочка Хамло.

Генералам це на руку,

Бо мільярди євр,

Що накрали ці звірюки,

Спишуться тепер...

Побажаємо Вовану,

Щоб він цвяха зжер,

Щоб глитав валеріану

Сотнями відер!

Він здоровий глузд утратив,

Совість – й поготів.

Хай присняться йому ґрати

Аж на Воркуті.

Щоб йому понос приспічив,

Трясця узяла,

Виростали роги бичі,

Вуха, як в осла.

А «шестірки»-генерали,

Зеки й «казяки»,

Мов корови, обдувались,

Вили, як вовки.

І зайцями з України

Утікали геть.

Щоби знали: тут віднині

Їх чекає смерть!

                    

ПІСНЯ ЗАРОБІТЧАНИНА

Романтичні юні мрії –

Пелена перед очима!

Я подався у Росію

За туманом і грошима.

 

Тут дощі нудотно сіють,

Хмара чорна з ночі плине.

Кажуть, гарна ти, Росіє,

Тільки ти – не Україна!

Як рабу мені радієш,

А не брату і не сину.

Кажуть, щедра ти, Росіє,

Тільки ти – не Україна!

 

Мій будинок височіє,

Маю діток і дружину,

Та щоденна моя мрія –

Повернутись в Україну.

 

Гарну тут роботу маю

І зарплату, й лімузина,

Та душа до того краю -

В Україну - завжди лине!

 

На очах – сльози росина,

А на серці – лютий стронцій.

О прийми свою кровину,

Україно, моє сонце!

 

Тут дощі нудотно сіють,

Хмара чорна з ночі плине.

Кажуть, гарна ти, Росіє,

Тільки ти – не Україна!

Як рабу мені радієш,

А не брату і не сину.

Кажуть, щедра ти, Росіє,

Тільки ти – не Україна!

 

УКРАЇНА І БОЛГАРІЯ

     Хороша страна Болгария,

     А Россия - лучше всех.

                Михаил ИСАКОВСКИЙ

 

Москалина в етнографію

(Як і в мафію) уліз -

У навколишніх парафіях

Пропагує шовінізм.

Всюди з себе корчить барина,

Задля звихнутих ідей

Українця і болгарина

Має за недолюдей...

Вмію шпрехать по-московському,

Тож, якби живим застав,

Я б Михайлу Ісаковському

Щиру правдоньку сказав:

- Не співатиму вам арії

І не литиму бальзам,

Бо Росії до Болгарії,

Як до неба тракторам!

Ви в Росії бражку жлуктите,

Потяг ваш в багнюку вгруз,

Натомість болгари фруктами

Годували весь Союз!

Українці із болгарами

З ваших вирвались сітей,

Територій не загарбали,

Не зневолили людей.

Співпадають наші прагнення

(І у цьому - віща суть!):

Запоріжжя разом з Габровим

Планетарний сміх кують!

Ми - держави давніх аріїв,

Тож у нас є гонор свій:

Україна і Болгарія

Кращі будь-яких росій.

 

ВОРОЖІННЯ НА КАВОВІЙ ГУЩІ

Майже з чорного гумору

 

Де тебе тешуть, гробе-посудино,

Для… Вована Ліліпутіна?

Його похоронять у пишній труні –

Банді на смуток, на радість мені!

Де ти, ціаністий калій у прянику?

Не отруїв іще Віктора Яника?

Він уминає сальце й масельце

(Та оминає підступне яйце).

Чом ти не скоїлась, автоаварія

Та на той світ не забрала Хазарова?

Де ти сховалась «лимонко» гранаткова?

Не розірвала ментяру Акакова?

Що ж ти літаєш вороною кволою,

Куле для лоба прем’єрчика Кролика?

Ти нагортаєш, бульдозере, вороху,

А не задавиш сміливого Пороха!

Де ви, пришельці з далекого космосу?

Чом не поцупите Вовочку Хройсмана?

Рано згоріла, камазівська шино,

Бо не спалила чубайку Дурчину!

Річечко Либідь, чом не широка ти?

Чого не втопиш Віктора Шпокіна?

____

От, якби шайку оцю розігнати –

Сяяла б в усмішці Вкраїна-мати.

Так, веселилася б Русь-Україна –

Здихалась ворога й сучого сина,

Зятя продажного, пасинка блудного.

Щоб їм усім в цю хвилину занудило!

 

ЩО Б’Є В МАКІТРУ

 

Казав Пуйло, що всіх нас треба

В дугу зігнути в цюю ж мить,

До праотців послать на небо,

Або в сортирі замочить.

Тепер же Вольдемар-зараза

(Чутки йдуть) нюха нашатир:

Він мочить... мимо унітаза,

Коли відвідує сортир.

Йому пора уже у вирій,

А він продовжує своє:

- Их надо всех мочить в сортире! –

Сеча йому в макітру б’є.

  

МОСКАЛЬСЬКІ ДОМОВИНИ

(З народного гумору)

- Заплющу очі й уявляю, -

Розповідав Богдан Петру, -

Що москалі в гробах з Валдая

Пливуть по Волзі і Дніпру.

Ті домовини, ніби чайки, -

У синю даль, у синю даль...

На гробі кожнім – балалайка

І «За отєчєство» медаль.

У домовині першій – Пуцькін,

Медведєв далі і Шойгу,

І Жириновський маморусскій –

Боліт минають глуш лиху... -

Петро зухвало випнув груди,

Промимрив:

           - Тільки ж... взагалі...

І серед них є гарні люди –

В Москві, і навіть у кремлі...

- Так, є! – Богдан угору руку

Возніс, неначе Мономах. –

Хай, друже, гарні москалюки

Пливуть в гарнесеньких гробах!

 

 

ГЕТЬ, НЕЧИСТА СИЛО!

                  

         Господар надворі з вечерею в руках та бичем викручувався «за сонцем», вдивлявсь у безкраю далечінь зоряного неба й тричі робленим басом гукав:

         Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти!

           Після третього разу він сердито погрожував бичем, промовляючи:

         Як не йдеш, то не йди й на жито-пшеницю, всяку пашницю! Іди краще на моря, на ліси та круті гори, а нам шкоди не роби!

           Потім господар так само запрошував сірого вовка, чорні бурі та злі вітри.

             Олекса Воропай. Звичаї нашого народу

Ой морозе-морозенку!

Іди кутю їсти!

Кланяюсь тобі низенько

Та разів зо триста.

А не хочеш, вража мордо,

То не йди й на ниви –

Не роби лихої шкоди

Хлібному посіву.

Йди на гори гостроверхі,

На моря кипучі,

Водоспади-круговерті,

На Дніпрові кручі!

Ой ти вовче, сірий, злючий

Кутю їсти йди-но!

Тільки не чіпай, бридючий,

Нашої скотини.

Йди на гори гостроверхі,

На моря кипучі,

Водоспади-круговерті,

На Дніпрові кручі!

Ой грабіжнику-бандите,

Іди кутю їсти!

Випий з нами оковиту

І тікай із міста.

Не грабуй пожитки наші

Й копійки останні –

Ми і так на них ішачим

Зрання й до смеркання.

Йди на вілли, на фортеці,

Що набудували

У столиці чи в Одесі

Владокримінали!

Забереш добро в гадюки –

Поділися з людом,

Станеш другим Кармалюком,

Або Робін Гудом.

Ой чинушо-податківцю,

Кутю їсти йди-но!

Та служи не лиш верхівці,

А й простій людині.

З підприємців не греби ти

У обидві жмені.

Все, що зміг у них схопити –

З нашої кишені.

Бо загилять бізнесмени,

Мов за батька, ціни.

І тоді уже, о нене!

Хоч у домовину.

Йди собі до олігархів,

Забери мільйони

Із офшорних зон і банків –

Все із-за кордону.

Ієрархи, олігархи,

Мафіє в законі!

Наллємо вам повну чарку,

Ще дамо й лимона.

Хоч усе повиїдайте –

І кутю, й сардини,

І навіки забирайтесь

Геть із України!

Йдіть на гори гостроверхі,

На моря кипучі,

Водоспади-круговерті,

На Дніпрові кручі!

О пихатий депутате,

Ходи-но вечерять,

Не в хороми, не в палати –

До простої черні.

Ти ж казав, що із народу

Із простого вийшов,

То чому ж йому ти шкодиш –

Твій закон, як дишло?

Поспішаєш нас продати

В чужинські закови,

Стали крамом батько й мати,

Україна й мова.

Йди на гори гостроверхі,

На моря кипучі,

Водоспади-круговерті,

На Дніпрові кручі!

Президенте і Прем’єре!

Йдіть же кутю їсти.

Ми – не змії, не пантери

І не атеїсти.

Повечеряйте із нами!

Не йдете? Не хочте?

Ну, тоді вже хрін із вами,

Спину не морочте!

Цілий рік би вас не бачить

Навіть в телевізор!

Ваші голови ослячі

Заберіть до біса!

Йдіть на гори гостроверхі,

На моря кипучі,

Водоспади-круговерті,

На Дніпрові кручі!

Тьфу, тьфу, тьфу, нечисті!

Не йдіть кутю їсти!

ЗАНЕДУЖАВ

Крав гроші – мав здоров'я гарне,

І шию, й м'язи буйволячі.

Лишень забрали в буцегарню –

Де не взялись, аж сто болячок!

 

БІЛЯ ЦЕРКВИНА МАЙДАНІ 

(З народного гумору)

 

Прикрутило і приперло:

В перехожих на виду,

На майдані, коло церкви,

Сів москаль справлять нужду.

Карабін – штиком у землю,

Речмішок убік відклав

Та й сидить собі, нікчемне,

І не кліпне – як удав.

Зупинилася бабуся,

Тричі плюнула вона:

- О ти Боже мій, Ісусе,

Це ж бо – справжній сатана!

Біля храму, вражий сину,

Ти посмів таке робить!

І не соромно, не стидно?

Та тебе ж не шкода вбить! -

А москалик вискаляє

Зуби жовті, наче жом:

- Ишь, глазастая какая!

Увидала за ружьём!

 

ПРО НАШИЙНИК І ЛАНЦЮГ

(Байка)

 

Безпритульний пес забіг

У село Байраки –

Поживитись, далебі,

Думав неборака.

Пес-гавкунчик гарний був –

Білий і пухнастий,

Язичок – через губу,

Сам, як лев, гривастий.

Собайло той на цепку

Не сидів ні разу –

То лежав у холодку,

То по місту лазив,

Зрідка на котів брехав –

Лунко й галасливо,

Сторожам допомагав –

Мав за це поживу.

Раптом чує від щура:

– У селі собаки

Як в раю живуть, пора

І тобі, друзяко,

Раювати – ковбаси,

Шинки попоїсти.

Хай тобі позаздрять пси,

Що лишаться в місті. –

У селі поміж тинів

Псину ґазда вглядів,

Ковбасою поманив,

По хребту погладив.

Собайлюка сам не зчувсь,

Як йому наділи

І нашийник, і ланцюг –

Намертво, уміло.

А тепер щоночі він,

Галайда-приблуда,

Про свободу, сучий син,

Згадує, сканудить.

______

Ти про волю не забудь,

Друже мій, будь ласка,

В час, коли тобі сують

Грошенят, ковбаску...

 

ЯК НІМЕЦЬ ПОКАЖЕ…

          Андрієві Шевченку,

          видатному футболістові

 

                           А своєї?

             Дасть бі... Колись будем

             І по-своєму глаголить,

             Як німець покаже...

                           Тарас ШЕВЧЕНКО

Освоїв італійську та англійську –

По-їхньому так гарно: цвень та цвень!

Але забув батьківську – українську:

«Па-русскі» шпарить, як Х...Азаров-пень!

 

 

ПРИСЯГА НАРДЕПА

 

Колишній Голова Верховної Ради Володимир Литвин заявив, що, приймаючи присягу, народний депутат може запевнити виборців, що голосуватиме тільки за себе, своєю карткою та не блокуватиме роботу парламенту.

Перед лицем товаришів –

І вбогих, і нуворишів,

Перед усім електоратом

Присягу хочу прочитати.

Як перед образом Ісуса

Я урочисто всім клянуся:

Голосувать за одного –

Лише за себе любого,

Не блокувать свою ж роботу

(Хоча вона – така нудота!).

Ні, я не стану Геростратом

І не спалю Верховну Раду,

Не буду мікрофон ламати,

На дверях матюки писати.

Не буду я дрімать, хропіти

І лобом об трибуну бити,

А ще не кину я в лице

Шельмузі-спікеру яйце!

Не буду я, Бог свідок, биться –

Лупить у дихало, по пиці,

Колегам зуби вибивать

І ребра їхні «рахувать»!

Клянуся в залі не пиячить

(Вже краще я хильну на дачі),

Не буду, щоб я здох, плюваться

(Я ж депутат! Не цюця-паця!).

Не буду гучно лихословить,

Кричать, ревти, немов корова,

Язик показувать зухвало

Та бігать з кульками по залу.

Я присягаю, що ніколи

Собі нізащо не дозволю

Диригувати, наче Єльцин,

Ламати крісельце-сідельце,

І бити ним по чім попало

Сусідів у сесійній залі.

Задешево, клянусь, свою

Я не покину фракцію.

І ні великі, ні малі

Не буду брати хабарі...

Якщо ж присягу я порушу –

Секретар’ят просити мушу:

Урізати мені зарплату

І мінімалку тільки дати,

А від державного «корита»

Мене навіки відлучити!

Не дати їздить на курорти

І змусить жити без комфорту –

В старій, занедбаній «хрущівці» -

Не в Києві, а в Шепетівці.

А ще прошу так покарати –

Щоб діти вчились не у Штатах,

А в українській нашій школі –

В Хоролі чи у Гуляйполі!

І замість «Лексуса» крутого

Куплю я «Ланоса» старого,

Щоб став нікчемним я, мов тлінь.

Тож присягаюся! Амінь!

 

БАЙКА ПРО НАГОРОДИ

Вершник вилетів, мов куля,

На гнідім коні.

В груди вдарило-війнуло

Подихом борні.

Поруч скачуть конкуренти,

Коню, не впади!

Попуска наїзник впертий

Кляті поводи,

Давить шпорами у боки,

Лупить нагаєм.

Холод вітряних потоків

Обдає вогнем.

Ось він, фініш! Насолода

Перемоги є!

Роздаються нагороди:

Кожному – своє.

Вершнику – вінок лавровий,

Золоту медаль.

Що ж коню? Вівса.

                Й підкови

Підбива коваль.

_____

Тож у нашому народі

Є прислів’ячко

             чудове далебі:

– Тим даються нагороди,

Хто уміло їде

             на чужім горбі.

 

 

НАРДЕПІВСЬКИЙ БЕНКЕТ

 

Як збирався депутат

У парламент, засідать –

Застілля аж гуло.

Поз’їжджались дужі хлопці –

Бізнесмени і торговці –

Побриті наголо.

Мов яйце, вони круті,

Ще й лоби у них тверді,

Як морені дубки.

А навколо них дівиці –

Блискотять у всіх сідниці

Й оголені пупки.

Два ансамблі, ще й оркестр –

Чути аж на Еверест –

Гатили що є сил.

Гості піджаки скидали

І стрибали, і гарчали,

Неначе борзі пси.

На столах наїдків тьма –

Лиш молозива катма

Й сирку індичого.

Зате є хвости тюленя

І жираф‘ячі легені

Ґатунку вищого.

Верещав, бісився люд,

Як гримів «крутий» салют,

Палали небеса.

Грізно гавкали гармати,

Аж тікали душі в п‘яти –

Такі ж бо чудеса!

Вирував, як море, мир.

Там лились рікою: спирт,

Роми і коньяки.

Їли гості ніздрі лося,

Яйця сов, ікру лосося,

Гагарячі задки.

А як добре напились,

То й розбірки почались:

Хто з них найбільш крутий.

Били в зуби, і стріляли,

Й депутата матюкали,

Й ревіли, мов чорти.

Вже й міліції наряд

Викликає депутат

І просить помогти.

Та менти лиш покрутились

І тихенько звідти змились,

Зарились, мов кроти.

Із цієї веремії

Рушив депутат у Київ,

На пиці – синяки.

Голова гуде, як вулик,

А на лисині – дві ґулі,

Неначе крашанки.

Він у Раді засіда

І зряплату дожида,

Як Музоньку поет.

На канікулах, як личить,

Гостей знов крутих покличе

До себе на бенкет.

Він у фракцію іде

І мільйончики кладе

Аж у швейцарський банк.

Смокче й смокче наші гроші

Депутатичок хороший,

Немов солярку танк.

Скоро вибори грядуть.

Він у Раду – будь-що-будь –

Попре, як вовк у ліс.

Та в людей достатньо «смальцю» –

Скрутять фігу із трьох пальців

Йому під самий ніс.

 

 

ЯБЛУКО

 

Зевс, хильнувши достобіса

Спирту-самокату,

Наказав нести Парісу

Яблуко розбрату.

Має він його вручити

Чарівній богині –

Одній із трьох: Афродіті,

Гері чи Афіні.

І Паріс недовго кмітив –

Голова бідова:

– Ти – найкраща, Афродіто!

На, й бувай здорова! –

Інші ж дві йому помстились –

Не було спокою:

І війноньку розпалили,

Й спопелили Трою,

І людей побили всує

Душогубки люті.

____

Бісяться боги, жирують,

А страждають люди...

 

31 стор

ПРО КАРТУЗ, ВЛАСТЬ І МАСТЬ!

              

Відданість ідеям комунізму кожен радянський керівник рекламував по-своєму. Але спільним для всіх було повальне спорудження пам’ятників Леніну. Інколи ця пристрасть межувала з шизофренією. 

У ті часи розповідали чимало бувальщин про це. Дві з них передаю так, як почув. 

***

Завідувач відділу пропаганди й агітації райкому компартії прудким зайцем заскочив до першого секретаря в кабінет, коли той колотив чай із дефіцитним на той час лимоном, розглядаючи при цьому свіженький номер журналу «Перець».

- Ну, що там ще? – підвів він око на заввідділу.

- Леніна притарабанили.

- Ага, це добре, зараз прийду.

Перехиливши чарчину коньяку, допивши чай, переглянувши кілька карикатур, бос вийшов у двір райкому. Там на траві лежав бронзовий Ілліч, накритий покривалом, тільки обличчя його було відкрите. «Перший» повагом розглядав голову з усіх боків, багровіючи все дужче й дужче, мов рак в окропі. Нарешті випалив:

- Що це таке?!

- Пам’ятник, Іване Макаровичу.

- Кому?

- Леніну...

- Якщо це – Ленін, то я – папа римський! – резюмував бос.

- Чому, Іване Макаровичу? – запопадливо питав заввідділу.

- Піди в мій кабінет і глянь на портрет Ілліча. Якщо не побачиш різниці – партквиток покладеш! Зрозумів?

- Зрозумів, Іване Макаровичу. Так, він не дуже схожий на Леніна...

- Отож і я кажу. Переробити й негайно!

Слово боса – закон. Заввідділу зв’язався по телефону з заводом, що виготовив статую. Там не дуже й хвилювалися:

- Та не переживайте ви так. Конструкція така, що голова легко скручується, на її місце причепимо іншу. За півгодини вже привеземо!

Знову «перший» ходив, розглядав обличчя «вождя», потім задоволено прорік:

- Оце – Ленін, а не біс його зна яка карикатура на нього! Відкривати приїдуть із області. Отож не вдаримо лицем у грязюку!

Пам’ятник змонтували вночі. Статую накрили червоним покривалом. За всім пильно спостерігали невсипучі кадебісти.

На мітингу сам «перший» довго читав зі шпаргалки промову, потім попросив присутнього гостя - секретаря обкому з ідеології - відкрити монумент. І коли покривало червоним птахом злетіло вгору, люди на майдані завмерли. Перед ними стояв Ленін у картузі. А в руці, простягненій уперед, також був... зім’ятий кашкет.

***

Установили пам’ятник Леніну в невеликому місті обласного підпорядкування. Ще з ночі він, накритий покривалом, стояв тут, на площі перед міськкомом компартії, чекаючи відкриття. Перед обідом зібрався повен майдан людей – їх зганяли з усіх підприємств та організацій.

Коли після урочистих промов скинули покривало, побачили, що Ілліч у руці тримає... відро, з якого аж стікає рідкий коров’як. А на саме цеберко почеплена табличка з великими літерами: «Яка власть, така й масть!»

 

 

ГЕОГРАФІЧНІ КОТАНГЕНСИ

 

Директор заводу вирішив перевірити виробничі дільниці підприємства. Зібрав інженерів, начальників цехів, профспілкових діячів, серед яких затесавсь і Яким Водолазький. Йому, ливарникові, лікарі порадили перейти на легшу працю. Керівництво довго ламало голову, яку роботу запропонувати трудівникові, адже машинобудівний завод – не бухгалтерія, який цех не візьми – скрізь потрібна чимала сила та мускулатура. І тоді голова профкому згадав, що недавно вийшла на пенсію його референт.

- Мабуть, я візьму його до себе, - мовив він.

- А нічого, що в нього навіть середньої освіти немає? – запитав директор. – Та ще ж він, кажуть, іноді народ мутить...

- Закінчує скоро вечірню школу, а там, можливо, й інститут чи технікум. Одне слово, з освітою розберемось. А щодо його революційності, то в профкомі також бійці потрібні. Я стежитиму тільки, щоб він дров не наламав.

І Яким, ставши референтом голови профкому, в одну мить із прямолінійного борця за кращі умови праці, за підвищення зарплати став повною своєю протилежністю. Почав, де тільки можна було, підтакувати начальству, підтримувати керівників усіх ланок, незалежно від того, була правда на їхньому боці чи ні. А як виникав конфлікт між начальством – Яким завжди виступав на боці вищого за рангом керівника.

- Ти, Іване Богдановичу, - казав він бригадирові на зборах, - не лізь у пляшку! Начальник цеху відповідає не тільки за твою бригаду, а й ще за три такі самі. Його робота нелегка. А ти, замість того, щоб йому допомагати, конфлікт затіяв. Ну, подумаєш, недоплатили токарю Зайченку в лютому! Доплатять у березні або в квітні. Припиняй цю справу – вона тобі не дасть нічого хорошого, а заводу – тим паче.

Така позиція Водолазького не могла не задовольняти кишенькову профспілку та заводське начальство. Вони сприяли йому, де тільки могли. Закінчивши вечірню школу, Яким заочно навчався в індустріальному технікумі – вступив туди не без допомоги керівників підприємства. Працював же й далі референтом.

...Директор зі свитою переходив із одного цеху в інший. Головний інженер щось йому пояснював, щось уточнював. Водолазький, ніби служака-пес, аж наперед забігав, щоб і його помітили. Хоча Якима раз-у-раз відтісняли інженери та начальники цехів, котрим доводилося доповідати про організацію чи модернізацію виробництва. Але слушний момент, аби вислужитися, Яким таки отримав.

Начальство підійшло до зварювальника Григорія, полюбувалося відмінною якістю його роботи. А потім директор запитав робітника:

- А чому це ви, Григорію Полійохтовичу, не ходите на вечірні заняття з підвищення кваліфікації?

- Та я старий! Мені он п’ятдесят стукнуло. Хай уже молоді навчаються. Я ж не петраю ні в синусах, ні в косинусах, ні в тангенсах, ні в котангенсах...

І тут, як Пилип із конопель, наперед вискакує Яким і кричить:

- Гришо! Не валяй дурня! Ми з тобою разом у вечірній школі все це на уроках географії проходили!

Із іронічними посмішками на вустах директор і його свита, скоса глянувши на підлабузника, розвернулися й попрямували в інший цех. Після того Водолазького до жодних перевірок не залучали.

 

НЕВЛОВИМИЙ МЕСНИК

У тролейбусі людей, мов оселедців у бочці. На одній із зупинок із нього виходить багато народу. Раптом симпатична огрядна молодиця різко розвертається й дає гучний (на весь салон чути) ляпас кремезному майору-льотчику.

- За що? – питає він. – Жіночко, що сталося?

- Ви самі знаєте!

Чи треба було військовику виходити на тій же зупинці, чи ні – не знав ніхто. Але він, потираючи щоку, різко розвернувся й вискочив на вулицю. Через дві зупинки вийшла з тролейбуса й інша героїня - огрядна молодиця. І як тільки за нею зачинилися двері, пасажири почули коротку розповідь малого хлопчика:

- Тату, ти знаєш, ота тьотя так боляче мені на ногу наступила! А я, як ти вчив, дав за це здачі - за ногу її добре ущипнув.

 

 

СВЯТІ ТА ЛУКАВІ

 

Ярослав уже збився з ліку, рахуючи чарки сивухи, випитої з кумом Євгеном. Рахував про себе, бо кум такого не любив. Щоразу, коли господар наливав черговий келих і проголошував щось на зразок: "Хильнемо, братику, по четвертій, аби твій автомобіль їздив тільки на чотирьох", Євген гнівно позирав у його бік і крізь зуби промовляв: «П'ємо тільки по єдиній!» Це він робив для самоствердження, аби вдома, коли дружина скаже: "Ну й набрався ж ти вчора, як май груш!", "чесно" мовити: "Випили тільки по єдиній!"

Оковита закінчилась і Славко запропонував узяти зі стіни гарно оздоблені бичачі роги для вина та спуститися в підвал до чималенької бочки. Кум довго вертів у руках розцяцькованого рога, для чогось навіть приміряв його до своєї голови, проревівши "му-у!", але встати з-за столу йому було вже несила. Тоді Ярослав узяв на підвіконні глечика з кислим молоком, з якого вправний кіт Молібден уже встиг зняти сметану, вилив кисляк у велику миску, а з глечиком подався в погріб. Незабаром повернувся звідти з вином, у якому плавали залишки молока.

Євген ще пам'ятав, що випили по рогові за те, щоб усім ворогам очі повилазили. Потім - аби Бог дав пити не востаннє, а коли востаннє, то не дай, Боже! Допиваючи наступного рога, щоб жінкам сьогодні добре базарувалося, Женько помітив, що в кумового кота, котрий солодко потягався біля лежанки, виросли роги. Та ще й не менші, ніж ті, з яких куми щойно випивали.

- Куме, Що то таке?!

- Де?

- Он. біля духовки!

- То ж наш котяра.

- Та невже?

- Точно.

- Присягни!

- Щоб я здох!

- А чому ж у нього роги?

- То - вуха.

- Е ні, братику, ти вже недобачати став. У сорок років старість не радість! То ж чор-ти-ще!

- Тоді давай вип'ємо за те. щоб у моїй хаті не водилася нечиста сила.

Кладучи порожнього рога на стіл, Євген раптом перелякано відсахнувся від Славка. У того над лобом виросли роги, скручені в три погибелі. Євген то заплющував очі, то розплющував. Роги то з'являлися, то зникали.

- А ти, куме, сам, бува, не той? - мовив він.

- Я той самий, що був.

- Тобто, лукавий!

- Звідки ти взяв?

- Це я тебе хочу спитати, звідкіля в тебе баранячі роги?

Ярослав мацнув свою лисину над лобом.

- Ще немає.

- Є. Неси ножівку по металу - я відпиляю.

- Далеко йти. Та й позичив я її сусідові Панькові.

- Тоді я їх тобі обламаю! Щоб людиною був. а не нечистим!

- Бог з тобою!

- Бач, про Бога згадав, коли роги треба зламати!

Євген потягся до кумової голови. Але в цю хвилину на порозі виросла величезна чортиха. У неї, мов у вола, стирчали з-під хустки в різні боки рівні роги, а над спідницею віялом ходив туди-сюди кобилячий хвіст. Щось знайоме побачив у цьому створінні Євген. Особливо, коли крикнула:

- Уже до чортиків напилися, паскуди!

Тоді й промайнула думка: "Як же вона на куму Христину схожа!"

- Куме, відріж їй хвоста - будуть гарні щітки – фарбувати підлогу.

- Я тебе як уріжу. - крикнула вона, - то нудно стане!

Євгена занудило. "От чортяче створіння, - подумав він, - що не скаже - все збувається! Упіймати б її та хвоста відрізати". Він схопив ножа, вже встав було з-за столу, простяг руку до того місця, де в чортиці мав бути хвіст. Та заверещала не своїм голосом. У хату ввійшла стара чорноока відьма з кігтями замість нігтів. На диво, була вона ще більш знайомою Євгенові, аніж чортиця з кобилячим хвостом.

- Ти ворожити сюди прийшла? - запитав він чорнооку, - чи чортів виганяти? Але як же ти, голубонько. їх виженеш, коли й сама – нечиста сила?

- Ви тільки погляньте на нього! Святим зробився. – зареготала відьма. - До "білочки", сонечко моє допилося, рідну дружину не впізнає? Я вже подзвонила, куди слід. Почекай, приїдуть...

- Така відьма - моя дружина? Свят. свят, свят!

До хати зайшли янголи в білих халатах.

- Хапайте їх! - крикнув Євген. - Он того, з рогами, оту – хвостату й оцю - з пазурами! Бачите, скільки тут нечистої сили розвелося?!

- Не хвилюйтеся, - владно мовив головний янгол. - Ми й приїхали для того, аби врятувати вас від лукавих.

А щоб надійніше було – одягніть священний халат із довгими рукавами замість крил. А ви, - кивнув чортисі та відьмі, - по-своєму вплиньте, будь ласка, на іншого чудотворця (він показав на Ярослава, який міцно хропів під лавкою біля столу), бо йому не довго до такої ж святості залишилося...

 

П’ЯТЕРО НЕБІЖЧИКІВ

У 80-ті роки минулого століття майже кожен сам організовував похорони родичів. І коли помер Степанів дядько, ховати його доручили саме племінникові. Хлопець із приятелями одразу ж обміркував, як зробити все швидко та якомога дешевше, бо ні в дядини, ні в нього зайвих грошей не було.

Дістали за могорич у деревообробному цеху тонкі дошки, склепали гроб, оббивши його чорною тканиною й пришивши з білої невеликий хрест. Степанів друг Валерій випросив у начальника вантажівку й поїхали в морг. Доставили покійника до під’їзду дев’ятиповерхового будинку. Дядина сказала, що ховатимуть завтра, бо, за традицією, треба, аби небіжчик переночував у рідному помешканні, та й родичі з далеких сіл щоб устигли приїхати на похорон.

Нести на сьомий поверх домовину з покійником – досить важка справа, незручна й морочлива. Тому друзі вирішили піднятися в ліфті. Вантажного дротохода в домі не було – тільки пасажирський. Можна повезти покійника окремо, вклавши у простирадло, а потім уже подати нагору й труну, але хлопці, як завжди, поспішали, тому пристали на пропозицію Валерія – везти дядька нагору в гробу – так буде швидше.

Крутили й вертіли домовиною, як циган сонцем. Але у вузький ліфт вона ніяк не входила. Тоді Родіон придумав:

- А якщо «на попа» поставити?

- Але ж не вниз головою...

- Звичайно, головою вгору.

Окрім труни, в кабіну дротохода зміг просунутися тільки Валерій – найщупліший із приятелів. Вайлуватому, товстенькому Степану й кремезному Родіону місця не вистачило. Валерій притиснувся до задньої стінки ліфта, тримаючи перед собою домовину з тілом Степанового дядька. А Родіон і Степан побігли вгору по східцях.

Не встиг Валерій натиснути кнопку сьомого поверху, як двері ліфта зачинилися й він поїхав угору. Як потім з’ясувалося, сусідка Настя з шостого поверху зібралася на ринок, нічого не підозрюючи, викликала ліфт. Він зупинився на її поверсі, дверцята відчинилися й молодиця побачила перед собою чорний гроб із білим хрестиком (труна повністю закрила тонкого, як соломина, Валерія). Крик Насті про допомогу почула бабуся Клава й побігла глянути, що там сталося. У цей час Валерій просунув руку й натиснув кнопку, але не потрапив на потрібну – ввімкнув дев’яту. Двері зачинилися й дротохід рушив угору.

На дев’ятому в цей час до ліфта підійшов дід Влад у парадному костюмі з орденами й медалями – його як ветерана праці запросили на зустріч із учнями школи. Дверцята перед ним відчинились, а Валерій не зміг утримати не прибите віко гробу й воно упало ледь не на діда. Той відсахнувся, потім зробив крок до кабіни, щоб зайти в середину, а на нього з домовини випав мертвець зі складеними на грудях руками. Дід Влад знепритомнів і впав поруч із небіжчиком.

Поки Валерій виносив домовину з ліфта (вона застрявала у вузьких дверях), Родіон зі Степаном добігли до сьомого поверху. Але там - нікого. Вони викликали ліфт - він швидко прийшов, тільки в ньому також було порожньо.

- Куди ж він міг подітися та ще й з покійником? Не випарувалися ж вони! - почухав потилицю Степан і почув, що на останньому поверсі щось загуркотіло. То вже Валерій, глянувши, що перед ним лежать поряд не один, а два трупи, випустив гроба з рук, а сам упав у нього, знепритомнівши.

Шум на дев’ятому почули Настя й баба Клава. Вони викликали ліфт, зайшли в нього й натиснули верхню кнопку. Коли двері відчинилися, жінки побачили три трупи – два лежали один біля одного на площадці, третій – у домовині, обличчям униз, а ноги стирчали з гробу. Знепритомніла Настя, а бабуся Клава нахилилася над нею й почала приводити до тями, ляскаючи по щоках. Та коли в труні щось заворушилося (то опритомнів Валерій), упала й старенька.

У цей час до дев’ятого поверху добралися, хекаючи, Степан із Родіоном.

- Неси води! Хай дядина викличе «швидку»! – скомандував Степан, і Родіон чітко виконав його команди.  

Усі прийшли до тями ще до приїзду лікарів. Звичайно, окрім справжнього небіжчика – Степанового дядька.

 

 

ЩОБ АЖ ПІДНЕБІННЯ ГОРІЛО...

 

Петро Якимович був своєрідним редактором райгазети. Головним гаслом його було: «Критикувати треба так, щоб у того, хто допускає недоліки, піднебіння горіло!» Мовляв, усе інше – тільки для того, щоби просто заповнити газету.

Але в районі було невелике промислове підприємство та колгосп, із керівниками яких редактор мав дуже теплі стосунки, тож як тільки міг, оберігав своїх друзів від будь-якої критики. І якщо йому до рук потрапляла, скажімо, журналістська кореспонденція про отой колгосп чи оте підприємство, а в ній було хоча б кілька критичних рядків, Петро Якимович викликав автора «на килим». Розмахуючи аркушами, на яких був надрукований матеріал, він повчав кореспондента:

- Скільки я вам, розумакам, товкмачитиму до ваших мудрагельських голів, що критикувати треба так, щоб у того, хто допускає недоліки, піднебіння горіло?! А це що? Це критика? Та її укусом комара не назвеш. Отож, або зовсім прибираємо ці три рядки, або матеріал у газету не йде!

Куди діватись авторові, який їздив за два десятки кілометрів у колгосп, збирав усе по крупинці, розпитував людей, писав, можливо, й уночі? Він махав рукою, мовляв, хай буде вже по-вашому, й ішов творити нову статтю чи замітку.

...Пам’ятаю, в армії, у кабінеті начальника штабу полку на стіні висів плакат: «Ніколи не жартуй із підлеглим, бо він не має права відповісти тобі таким же жартом!» Петро Якимович дозволяв собі пожартувати з будь-ким, хто зайшов до нього в кабінет, звичайно, за винятком начальства. Скажімо, журналіст Василь, який публікував свої чудові нариси в обласній газеті «Зоря» й «Сільських вістях», приносив до редактора райгазети статтю, а той, гидливо взявши її до рук, удавано питав:

- І що ж ти мені, Феліксовичу, оце притарабанив? Не відповідай! Знаю добре - нічого путящого! Ну що ти, нездаро, можеш хорошого нашкрябати? Аж нічогісінько!

Не розгортаючи подані папери, Петро Якимович згортав їх у жменю й кидав до урни зі словами: «Отам їм і місце!»

Так відбувалося кілька разів. А треба сказати, що за комуністичних часів редактор районки міг бути самодуром щодо підлеглих, але коли стикався навіть із заввідділом райкому КПУ, ставав перед ним ледь не навшпиньки. А вже секретар райкому для такого керівника газети був напівбогом.

...Василь черговий раз приносить Петру Якимовичу щось написане. А той, не дивлячись, згортає папірці й кидає, як завжди, до урни. Та після завченої тиради про те, що то не матеріал, а хтозна що, чує:

- Гарної думки ви про другого секретаря райкому партії!

- А він тут при чому?

- Позавчора ви дали мені завдання: взяти доповідь секретаря на пленумі райкому та зробити з неї його виступ у газеті. Я виконав ваше доручення.

- Чого ж ти раніше про це не сказав?

- А хіба ви комусь колись давали слово? Говорите, як правило, самі. Себе лише й чуєте.

Василь повернувся й помалу пішов до дверей. Правим оком він устиг помітити, як Петро Якимович, сопучи, стає на коліна перед урною, дістає щойно вкинуті папірці й акуратно їх розгладжує.

 

САШКО ПОКІЙНИЙ

 

Уночі закінчилася друга зміна на машинобудівному заводі. Робітники з прохідної прямують хто в гуртожиток, хто до рідної хати. Євдокії, яка мешкала в дядини, йти кілометрів три: через місточок над Тясмином, малахітовим росяним лугом, поміж величезних стрімких осокорів, що ледь не дістають гілками зірок, а потім – ще й невеликим тісним провулочком до потрібної вулиці й дому.

Щойно дівчина ступила кроків сорок по провулку, як перед нею, наче з-під землі, виросла висока постать білобрисого чубатого здорованя. Дуся перелякано відскочила до тину й у цю ж мить почула гучний бас:

- Ти мене не бійся! Я – Сашко покійний. І чекаю тут не тебе...

Робітниця відчула, що по спині в неї поповзли мурашки, а коліна тремтять, як овечий хвіст. Заїкаючись, вона перелякано мовила:

- К-кажеш, що п-покійний, а б-балакаєш...

- Раджу тобі вже завтра відвідати лікаря - вухо-горло-носа!

- Н-навіщо?

- Хай добре перевірить твій слух.

- Чому?

Поволі запаливши цигарку й видихнувши чималу хмарку диму, молодик повідомив:

- Бо я не покійний, а Спокійний. Таке моє прізвище. А чекаю тут Олю, свою дружину – затрималася на роботі. Тому ти мені аж ніяким боком не потрібна. Йди сміливо, куди прямувала.

 

РІЗНИКИ

Це сталося в Запоріжжі.

Петько й Митько ніде не працювали, та й, якщо чесно казати, навіть не збиралися. Мешкали обоє по сусідству на дев’ятому поверсі багатоповерхівки. Ходили по місту, збирали або крали металобрухт, здавали його на приймальний пункт й увечері «приливали» знахідку. А наступного дня знову щось шукали, адже ще давні римляни казали: хто шукає, той знаходить...

Здаючи до пункту вкрадену в селищі Балабине чавунну хвіртку, Митько, в якого зелені очі бігали, мов зайці по лісі, почув розмову незнайомого «колеги» – такого ж, як і він, збирача – з приймальницею металобрухту. Той розповідав молодиці про дослідне господарство й ферму племінних телиць. Туди, як він сказав, нещодавно завезли чорно-рябих нетелей із Голландії. Для них ще не спорудили приміщення, тому ночують іноземні парнокопиті поки що в літньому таборі. Їх добре сторожують – із собаками. Зате корів місцевої, червоної степової породи, залишають у корівнику на ніч майже без нагляду. Туди раз чи два вночі навідується сторож, який потім іде спати до «голландівок».

Намотавши все це на вус, Митько увечері розповів Петькові. І той, уражений такою новиною, шморгнувши носом, аж підскочив, ледь не скинувши зі столу недопиту пляшку катанки, бадьоро вигукнувши:

– А ми, ідіоти, купуємо м'ясо на базарі! Заріжемо теличку – буде його стільки, що в холодильники не поміститься. Тому половину ще й продамо в дворах у місті. Зменшимо ціну – з руками розхапають.

Вирішено – зроблено. Тієї ж ночі, наказавши дружинам чекати, хлопці подалися на дослідну станцію. Годину сиділи в кущах, проводили «рекогносцирування». Побачивши, що дід-сторож навідався до червоних корівок, потім вийшов звідти й почимчикував до літнього табору, зайшли в корпус, відв’язали племінну телицю, залигали її заздалегідь приготовленим налигачем і повели до міста.

Пробиралися бур’янами, перевели майбутню жертву через залізничні колії – ледь під електричку не потрапили. І все ж довели тварину на Космос (мікрорайон Запоріжжя). Хоч як вона не впиралася, та затягли її таки в під’їзд. Вести східцями на дев’ятий поверх – високо. А ще ж сусіди можуть ненароком побачити. Отож вирішили везти ліфтом.

Вантажного в їхньому будинку не встановили – не було такого в проекті, коли в епоху «дорогого Леоніда Ілліча» споруджували дім, – ходив тільки пасажирський. Телицю, щоб умістилася, треба було поставити дибки, та вона впиралася рогами в стінку ліфта, задні ноги її з хвостом у цей час перебували ще на майданчику й витанцьовували буги-вуги. Петько просунувся в ліфт і підліз під телицю, намагаючись підняти її голову з передніми ногами у верхній куток.

– Давай, Маню, давай, дорогенька, – благав крадій. – Ти ж така розумниця!

Тварина махнула головою й вибила рогом злодію три передні зуби. Той закричав, мов недорізаний.

– Тихіше ти! – рявкнув на нього Митько, який у цей час намагався ззаду увіпхнути рогату в двері, що вже кілька разів зачинялися та відчинялися, б’ючи тварину по крижах. «Маня» хвицнула задньою ногою й дістала ратицею коліно нападника. Той засичав від болю й висипав на «розумницю» цілий шквал триповерхових матюків.

Нарешті Петьку вдалося підважити передню частину бурівки, поклавши її ноги собі на плечі, а Митькові – запхати задні ноги тварини в ліфт. Сам Митько не поміщався, тому вирішив вилізти на «Маню», вхопившись за роги. Але коли потяг її голову на себе, телиця заревла гучніше паровоза, а з неї на штани крадія вилилася ціла калюжа…

Вилізли з ліфта обоє замазані, мов чорти, один – із синцем під оком, випльовуючи зуби, інший, шкутильгаючи та ще й із мокрими холошами. Нарешті завели рогату до квартири, довго штовхали її, поки запхали на кухню.

Сусідка, яка мешкала «під Петьком», прокинулася від гуркоту над головою. Розбудила чоловіка. А той гарно повечеряв у кума й відчув, що в нього дуже «горять труби». Тож попрямував на кухню й дістав із холодильника банку з розсолом. Допиваючи освіжаючу рідину, він різко задер голову догори й остовпів – на стелі з’явилася кругла червона пляма, з якої вже крапала кров. Він тричі заплющував і розплющував очі, на всяк випадок смикнув себе за чуба та, зрозумівши, що таки ж не спить, погукав дружину.

Вони викликали міліцію, яка й завадила горе-різникам довести брудну справу до кінця. Замість ласування м’ясцем лиходіїв чекала тепер тюремна баланда…

 

САЛО З ЖЕРЕБЦЯ

 

У купе поїзда нас четверо – всі до Києва. Після перевдягнення – спільна вечеря. Дістаємо, що кому Бог послав, знайомимося – хто та звідки. Їдуть до столиці лікар, вихователька дитсадка, священик і журналіст. Як кажуть, повний комплект.

На столику – хліб і до хліба. Запах свіженьких огірків перебиває навіть копченого оселедця. А священик Святослав дістає ще й шматок сала з прорістю, в чотири пальці товщиною. Хтось питає його, чи можна по двадцять крапель.

- Я сам не п’ю, - каже він, - але й нікому не забороняю. Головне – щоб не до свинячого крику...

Повечеряли смачненько. А коли вже стали прибирати зі столу, священик запитує:

- А як вам сало з жеребця?

У нас усіх трьох – квадратні очі. А вихователька навіть долонею рот уже прикриває – їй зле. Тоді Святослав просить вибачення й пояснює:

- Наше село так звалося – Жеребець. Аж до 1935 року. Там же, на Оріхівщині в Запорізькій області, й річка з такою назвою – ще запорожці нарекли. А коли вбили Кірова, його іменем перейменували населений пункт, слава Богу, до річок більшовики не добралися...

І тоді лікар, який до цього майже весь час мовчав, продекламував фольклорне:

Огірочку ти мій,

Помідорчику!

Сталін Кірова стріляє

В коридорчику. 

А вихователька дитсадка, вже посміхаючись, додала:

Тільки Кірова убили –

Хлібні картки відмінили.

Треба й Сталіна убить,

І народи будуть жить! 

...Декомунізація почалася в умах людей. До речі, замість села Кірового на карті тепер Таврійське.

 

ТОРКАТИСЯ – ТІЛЬКИ РУКАМИ!

Генеральний директор Національного заповідника «Хортиця», письменник і журналіст Костянтин Сушко свого часу створив на цьому славетному острові, неподалік від Скіфського стану, музей кам’яних виробів і скульптур під відкритим небом. Туди з усієї округи (кількох південних областей) звезли жорна від колишніх вітряків, гармани, кам’яні ночви, козацькі надмогильні хрести тощо. Усе це місяцями збирали ентузіасти в навколишніх селах й установлювали тут для огляду екскурсантів. Окремим колом виставили також арійських, скіфських та половецьких баб. Заходь, будь ласка, любителю старовини, дивися, фотографуй, знайомся з історією!

Одного разу священик громади «Оріяна» Рідної української національної віри Святослав Щербина привіз сюди гостей-рідновірів із усієї України. Він сам колись був співробітником заповідника, брав участь в археологічних розкопках, тому добре розуміється на історії. Отож, розповідаючи присутнім про кам’яні скульптури, екскурсовод згадав слова пана Костянтина про те, що в багатьох інших музеях як України, так і всього світу забороняється навіть торкати експонати руками, а тут не тільки можна це робити, а й треба обов’язково! Дозволяється всім така розкіш, аби екскурсанти відчули дух часу, оцінили важку мистецьку роботу наших предків.

Такі слова, звичайно, дещо дивували глядачів, вони обережно гладили відшліфовану десятками століть поверхню кам’яних фігур. Усі екскурсанти були серйозні й задумливі – вони справді цього дня, в прямому розумінні слів, торкалися руками стародавньої історії українського Степу. І тут до гіда підійшов запорізький письменник-сатирик Микола Білокопитов, попросив слова. Святослав закликав усіх до уваги, представив Миколу – слухайте, мовляв, його доповнення до сказаного.

– Шановні друзі! – серйозно мовив літератор. – Я дуже й дуже прошу всіх торкатися цих скульптур тільки руками! – його голос ще більше суворішав, у ньому вчувалися навіть нотки гніву та обурення. – Наголошую – лише руками!

Усі принишкли й уважно дивилися на Білокопитова. А той продовжив:

– Справа в тому, що торік після проведення подібної екскурсії тут сталася досить скандальна історія!..

– Яка? Яка? Що трапилося? – почулися навколо запитальні голоси.

– Гурт молодих людей, – вів далі Микола, – сприйнявши слова генерального директора заповідника надто буквально, заходився досить тісно контактувати з експонатами. А за кілька тижнів потому, як звідси пішли екскурсанти, з’ясувалося, що дві баби: одна скіфська та одна половецька... завагітніли.

Серйозні й задумливі гості вибухнули сміхом.

 

 

СПАСИТЕЛІ

 

Троє односельців хильнули в буфеті по п'ятдесят. На більше грошей не вистачило. Сидять і тільки облизуються.

- Може, в когось із вас удома є? - обізвався Петро Рудий, - то вгощайте. Бо я вчора з кумом останню півлітруху висьорбав... – Він підняв угору довгу, мов голобля, руку й опустив її так, ніби відганяв надокучливу муху.

- У мене - жодної кгаплини, - сумно зітхнув Степан Гаркавий, оглядаючись навколо, - ще тиждень тому ненагоком бутля гозбив. А в ньому ж - чотиги літга було... Позавчога заквасив - днів за п'ять вижену.

- Я би пригостив, - обізвався Іван Бараболя, покрутивши сизуватим носом-картоплиною, ніби понюхав щось неприємне, - але ж удома дружина. Самі розумієте...

- Невже вона в тебе така розумака, що й обвести навколо пальця її не зможемо? Ти ж якось знаходиш вихід у таких ситуаціях? - із надією глянув на нього Петро, махнувши довжелезною рукою ледь не перед Івановим носом.

- Я – з радістю б, але як? Олена моя – не простачка. Наскрізь усе бачить, мов ясновидиця. А коли розлютиться – страшна! Та що я вам розповідаю? Самі знаєте...

- Є ідея! – Степан змовницьки глипнув на хлопців й оглянувся, ніби перевіряючи чи ніхто не слухає. – Заносимо тебе, Іване, додому, нібито сегце схопило. Говогиш дгужині, що ми вгятували тебе й хай за це нас пгигостить.

- А я ж як? – повертів носом той.

- Не переймайся! Щось придумаємо по ходу діла, - заспокоїв Івана Петро й знову махнув рукою, ледь не вдаривши Степана.

...За півгодини на Іванове подвір'я Петро зі Степаном затягли невеликий візок, у якому, звісивши ноги за борт, лежав Іван із похиленою головою. Він обома руками тримав себе за лівий бік, усім виглядом своїм показуючи, де в нього серце. Із криком "Боже мій! Що трапилося?!" з хати вибігла дружина.

- Оленко! - простогнав Іван, - дякуй оцим добрим людям. Це - мої спасителі. Якби не вони - лежав би на дорозі аж коло млина. Серце схопило. Спасибі хлопцям - не дали пропадати на вулиці. Навіть візок дістали.

- Ой, спасибі ж вам, - люб'язно засокотала Олена. - Дякую за допомогу. А то ж, не дай, Боже... Не хочу й думати, що могло б трапитися.

Хлопці завели до хати та вклали на ліжко Івана, який тільки постогнував.

- Що ж я стою? – обізвалась Олена. – Ви ж, мабуть, ще не обідали! Мийте руки й сідайте до столу.

На столі за кілька хвилин, як на скатертині-самобранці, з'явилася добряча закуска й пузатенький графин оковитої.

Гості, поцокавшись, радо випили за Іванове здоров‘я й весело закусювали, а господар лежав і ледь не захлинався слиною. Думка про те, що вони зараз п‘ють його горілку, а йому – зась, мов бур геолога свердлила його мозок.

- Ох, горе мені, горе! – жалібно вимовив він, а сам подумки підганяв друзів по нещастю: «Та придумуйте ж уже щось швидше, ледарі!» Але хлопці не поспішали. Вони наливали, хилили й поволі ремиґали, як ті воли після оранки. Розповідали всякі небилиці про бабу Катерину, котра вміє сни розгадувати та на квасолі гадати.

- Я ж їй два гоки тому, - розповідав, озираючись, Степан, - пгодав за двадцять ггивень десяток совенят – знайшов гніздо на осокогі біля мосту. Сказав бабі, що то кугчата нової китайської погоди. А потім вона бідкалася сусідці: «Чим більшими стають мої птиці, тим лупоокіші! Мені вже стгашно на них дивитися».

Хлопці, як здалось Іванові, вже й забули про нього. А коли він знову застогнав, навіть насміхатися почали.

- Може б тобі, хазяїне, корвалолчику випити? Чи таблетку валідолчику посмоктати? – єхидненько запитав Петро й, махнувши над столом рукою зі склянкою так, що аж черкнув Степанове підборіддя, залпом вихилив і задоволено крякнув.

- Ой, не хочу! – жалібно мовив той, а в душі побажав, аби Петро випив смоли гарячої.

- Кгаще валокагдинчику, - зауважив Степан, наливаючи по четвертій та оглянувшись на мисник, де Олена перетирала посуд.

- Навіщо він мені? Краще вже вмерти, ніж отако мучитися! – Іван посовав ногою так, що й ліжко заскрипіло.

- Що ти плетеш? – накинулася на Івана дружина. – Укусися за язик! Лікуватися справді треба. Степан тобі правду каже.

- А чому б я бгехав? – відповів їй той. – Мій тгоюгідний бгат у Вегбівці ветфельдшегом пгацює. Він валокагдином лікує коней...

«Мабуть, і тебе, жеребця поганого, чимось напоїв, - подумки парирував Іван, соваючись на ліжку, ніби лежав не на простирадлі, а на мурашнику. – Ще й кепкує, скотина!»

- Ви, господине, зробіть Іванові масаж серця, - вставив п‘ять копійок Петро, - це йому корисно буде.

«Я б тобі, бевзю, зараз пику помасажував! Кулаком». - подумав Бараболя та ще інтенсивніше почухав лівий бік.

Варенуха танула, мов березневий сніг на сонці. Іван нервово спостерігав за графином. Саме так пілот падаючого літака дивиться на висотомір. Сивухи залишалось уже менше половини. «Обіцяли ж, песиголовці, придумати щось! От так придумали! Жлуктять, як несамовиті, а я тільки дивлюся. Аж живота зводить! Ні, треба самому брати до рук ініціативу!» - вирішив він.

- Оленко, - стогнучи сказав Іван, - Он шинка закінчилася. Збігала б ти до комори та принесла...

- Ой, а я й не бачила, - дружина, взявши тарілку, рушила за поріг. Не встигла вона причинити за собою двері, як господар кулею злетів із ліжка й кинувся до столу:

- Ідоли! – гаркнув він, покрутивши носом-картоплиною та наливаючи собі горілку, - ми ж так не домовлялися! Вони, бач, щось придумають! – перекривив Петра й підніс до рота склянку.

- Та ми ж усе зробили, аби приспати пильність твоєї дружини, - махнув рукою Петро.

- А по-моєму, гагно обдугили ми Олену! - озвався Степан.

- Ти мені вибач, - провів над столом рукою з графином Петро, - я думав, що Олена справді дуже розумна, а вона така ж дурепа в тебе, як і всі інші жінки. Ні про що навіть не здога..., – він, узявши склянку, раптом запнувся на півслові.

- Здогадалася! – як грім серед ясного неба постала на порозі Олена – вона вернулася, бо забула взяти ножа. – Отже, ви мене обдурили! Я, значить, така ж дурепа, як і всі інші?! Зараз я вас обдурю! Аж нудно буде!

І поки жінка діставала з полички качалку, всіх трьох приятелів із хати наче вітром вимело.

 

 

ТЯЖКИЙ ВИБІР

Андрій – чоловік досить флегматичний. Перед тим, як щось зробити – довго, аж надто довго, думає. Потім ще довше збирається. Виконує будь-яку роботу повільно-повільно. Підганяй його хоч батогом – нічого не вийде. Буде спокійним, як двері. Навіть не огризнеться задля годиться.

Завів Андрій собаку. Мовляв, діти в школі, він і дружина – на роботі, а сторож у помешканні потрібен. Адже нині квартирних крадіїв розвелось, як бліх на лисиці. Телевізор аж гуде кримінальними новинами, відсотків тридцять яких – саме про пограбування.

Плекав і леліяв господар свого Пірата, як рідну дитину. Будь-яка вільна хвилина – він із песиком: і вигулює його, й бавиться з ним. Але ж цуценятко те почало підростати й завдавати шкоди: то двері або стіну пошкрябає, то простирадло стягне з ліжка та пошматує, то відро з водою на кухні переверне. Тому Надія, Андрієва дружина, почала наполягати, щоби чоловік або продав пса, або комусь подарував, скажімо, родичам у село. Але Олександр, як завжди, просто мовчав.

Терпець у дружини ввірвався, коли собака заподіяв нову велику шкоду. Чоловік якраз вечеряв на кухні, повернувшись із роботи. Вбігає перелякана Надія та з порога:

– Ось глянь, Андрію, твій улюбленець Пірат моє взуття погриз! Італійські чобітки, французькі черевички, новесенькі польські босоніжки – все це доведеться тепер викинути й купувати заново. Самі збитки! Отже, вибирай: або я залишаюся з тобою, або пес! Двом нам тут не жити! Я чекаю відповіді! – повернулася й пішла до спальні.

Андрій зрозумів, що його справді поставили перед дилемою. Він неквапом підвівся, дістав із холодильника півлітрову пляшку горілки, відкоркував, налив повний келих, поволі випив, укинув до рота огірка, обхопив голову обома руками й помалу жував. Потім потихесеньку, ледь не по краплі, наливав другу чарчину й проціджував горілку поміж зубами. Довго занюхував хлібом, відламував шматочок і вкидав у рот. Знову помалу наливав і випивав, аж поки в пляшці не залишилося й краплини. Минуло не менше двох годин. Закусивши духмяним салом, Сашко, нарешті, встав, зайшов до спальні й, карбуючи кожне слово, звернувся до дружини:

– Так, Надю, я вирішив… Тут залишається пес!

 

ПОРОЖНЄ МІСЦЕ

Ще за брежнєвських часів, коли майже за кожним громадянином слідкувало КДБ, Ваня й Толя разом закінчили університет. Після випускного минуло вже п’ять років. Хлопці не бачилися за цей час жодного разу, навіть телефоном не спілкувались.

...У кабінеті Анатолія, який працював завучем школи, вступив до лав КПРС і мріяв уже про директорське крісло, якось пролунав телефонний дзвінок.

— Я вас слушаю!

— Це Анатолій Петрович Кузенкін?

— Так, ето я. С кєм імєю честь говоріть?

— Я капітан Іваненко з обласного управління держбезпеки. Хочу, щоб ви надали мені певну інформацію, сподіваюся — найоб’єктивнішу. Ви розумієте, що це — конфіденційно, ніхто про нашу розмову не повинен знати!

— Да, конєшно! Всєгда рад помочь нашему славному комітету госбєзопасності!

— Добре. Але справа делікатна...

— Нічєво, я готов отвєтіть на любой ваш вопрос.

— Дуже добре. Отже, ви навчалися в університеті разом із Іваном Гавриловичем Ничипорчуком. Так?

— Да, конєшно!

— Тоді скажіть, тільки правду, що він собою являє?

— А што с нім?

— Він підозрюється в дисидентстві, в тому, що хоче полишити СРСР і переїхати до Канади. А ще — продати державні таємниці...

— Понімаю...

— Чи міг би ваш однокурсник таке вчинити?

— Я с нім в общєжитії в одной комнатє жил. Но ето било пять лєт назад...

— Саме тому я й телефоную вам, а не комусь іншому. Ви знаєте його краще. Упевнений, що ви як комуніст скажете тільки правду, якою б гіркою вона не була.

— Знаєте, товаріщ капітан, пока ми с вамі говорілі, я аналізіровал повєдєніє Івана в універсітєтє. Било, што он пєрєсказивал нам сюжет запрєщьонново романа «Собор» Гончара, повєсті Солженіцина «Одін день Івана Дєнісовіча», есе Чорновола «Горе з розуму», Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Говоріл, што Фадєєв половіну «Молодой гвардії» просто висосал із пальца, што такой організації в помінє нє било. Поетому, думаю, всьо говоріт о том, что Нічіпорчук может ізмєніть Странє Совєтов і прєдать весь совєтскій народ.

— І ви в цьому впевнені?

— Думаю, што да.

— Думаєте чи впевнені?

— Навєрноє, да!

— Мабуть чи так?

— Да!

— А тепер згадайте, Анатолію Петровичу, як вас мали відрахувати з університету за те, що прогуляли тиждень занять. Тоді отой Іван Ничипорчук як голова студентської первинної організації профспілок пішов до ректорату й узяв вас на поруки. А коли ви пропили з дівчатами всю стипендію, він, знаючи, що у вас немає жодної копійки в кишені, переконав профком, що треба надати вам грошову допомогу. Ще й путівку тоді дали в будинок відпочинку. Згадайте, як ви загуляли з молодою дружиною декана, останній вас скалічив би, якби не Іван...

— Ваню... це ти?

— Так, я! Бачу, що ти, Толю, рідну мову ще не зовсім забув. Отже, колись, можливо, й людиною будеш. Але тепер, Анатолію Петровичу, ви для мене ніхто й звати вас ніяк, одне слово, порожнє місце. Бо такі, як ви, добро не пам’ятають.

 

 

ВИКОПАВ ЯМУ... ДЛЯ СЕБЕ

Про Андрія в селі подейкують: «Він як збреше, то ніхто такої правди не скаже». Одного разу трапилася з ним така пригода. На роботі (працює на заводі, що за три кілометри від села) видали борги із зарплати разом із відпускними. Але, як на зло, дали все десятигривневими купюрами. Розклав робітник кілька пачок по кишенях і йде собі додому широкою балкою, насвистуючи улюблену «Одну калину».

Та раптом знялася буря, вдарила блискавка, затріщав, наче скажений, грім, і линув дощ, як із відра. Ховатися в степу ніде – на пагорбах лише невеликі кущі, від негоди не врятують. Побіг Андрій чимдуж додому, на ходу лаючи себе, що не прихопив дощовика або парасольку. За кілька хвилин він уже був мокрий, як хлющ – сухої нитки не залишилося на одязі.

Удома швиденько перевдягнувся в сухе, розвісив штани на стільці біля плитки. До кишень, а гроші також намокли. Натягнув чоловік нитки, з допомогою прищепок і скріпок почіпляв банкноти з портретом поважного гетьмана Мазепи по всій хаті – хай сушаться.

У двері постукали. Прийшов сусід Семен позичити ножівку – буря зламала гілляку. Глянув він на сотні купюр і занімів. Хвилин п’ять стояв, роззявивши рота, нарешті вимовив:

- Де це ти їх узяв?

- Сам надрукував, - не моргнувши оком, бреше Андрій. – Підсушити треба, щоб фарба до рук не бралася.

Дав сусідові пилку, той пішов. У хаті тепло. Помацав Андрій гроші – вже сухі. Зібрав, заховав до шафи.

У двері постукали. На порозі – два поліціянти й співробітник СБУ – Семен постарався...

- Де гроші?

- У шафі.

- А друкарська машинка?

- На шафі.

- Діставай.

Андрій став на стілець і зняв запилену «Любаву» (не користувався нею років п'ятнадцять – має тепер комп’ютера).

- Що ти нам голову морочиш? – розгнівався капітан. – Друкарський верстат де?

- Сусідові позичив, - знову бреше Андрій. - Він казав, що на городі гарну яму викопав і туди його ховає.

Силовики швидко оглянули кімнати, для годиться зазирнули в сарай і льох, нічого не знайшовши, кинулися до Семена. А той, відпилявши гілку, став розбирати в гаражі на запчастини украденого нещодавно мотоцикла.

Із-за тину Андрій спостерігав, як сусіда в наручниках водили по розгрузлому городу. Той божився, що друкарського верстата ніколи навіть не бачив. І справді, верстата не знайшли. А за крадений мотоцикл Семен «отримав» три роки тюряги.

57 стор

ЗАЙВА ЛІТЕРА 

Коли прийшов працювати в районку, в автогаражі лежала півметрової товщини купа газет, які шофер Микола Савченко використовував для витирання рук після ремонту машини. Редактор устиг не пустити тираж на пошту. Із зарплат усіх творчих працівників редакції було вирахувано гроші за папір та друкування, а весь наклад того ж дня передрукували. Ця надзвичайна подія сталася всього через одну літеру…

У Москві тоді відбувся пленум ЦК КПРС і на першій сторінці районки, як зазвичай, опублікували замітки-відгуки, під якими ставилися підписи робітників та колгоспників. Вони нібито дуже схвалювали рішення пленуму, а тому брали підвищені соціалістичні зобов‘язання: надоїти молока більше, отримати вищі врожаї тощо. Величезний заголовок під логотипом гласив: «Одностайне схвалення, гаряча підтримка!» Але замість «гаряча» було написано «гарячка».

Коли купа газет із цим „ляпом” закінчувалася, Микола говорив нам: „Пора, хлопці, ще якусь помилку допустити, бо нічим буде руки витирати”.

 

«КСЕНОФОБІЯ»

У сусідньому районі вийшла газета, в якій на останній сторінці санстанція повідомляла, як краще боротися з мишами та пацюками. У заголовку-заклику «Знищуйте гризунів!» метранпаж переплутала літери. І стаття вийшла під назвою «Знищуйте грузинів!»

Тираж розійшовся по району. А металевий набір поліграфісти вже встигли розібрати. Тоді в газетах «на розсилку» (надсилалися в обком КПУ, ЦК та в архіви) газетярі лезом і гумкою витирали непотрібні букви, а на їх місце, вмочуючи у фарбу шрифтові літери, ставили потрібні.

 

УТОЧНИВ

У колгоспній багатотиражці Гордійович опублікував замітку про двох молодих механізаторок за підписом бригадира тракторної бригади. Той вихваляв дівчат, які вони старанні в роботі, зазначав, що закінчили на «відмінно» місцеве профтехучилище й мають намір навіть вступати до інституту. В останньому ж абзаці повідомлялось: «А нещодавно наші Валя та Свєта вийшли заміж – стали молодичками».

Із сектору преси обкому КПУ приїхав інструктор, який переглянув районку та колгоспні багатотиражки. Він не обминув і замітку про трактористок:

«Я розумію, що писав її п‘яний бригадир, - сказав він. – Але ж редагуєте матеріали ви. Навіщо ж залишили оте уточнення про молодичок?»

Звичайно, автором, тобто «п‘яним бригадиром» був не хто інший як сам Гордійович.

 

РЕПОРТАЖ ІЗ ПАРТЗБОРІВ

Гордійович став моїм першим наставником у журналістиці. Він ніколи не лаяв за неякісний матеріал, а тільки сміявся. Пам‘ятаю, написав я перший репортаж про бригадні партійні збори в колгоспі. Головним питанням було там прийняття тваринників до лав КПРС. Оскільки ж досвіду журналістського я ще не мав, то й занотував детально, хто що говорив, а потім просто виклав усе на папір. Вийшло приблизно так.

«Петро Сергійович, парторг колгоспу, повідомив:

- Надійшла заява від доярки Катерини. Ви її добре знаєте. Чи гідна вона бути комуністкою?

Підвівся механізатор ферми Семен:

- Вона – гарна трудівниця. Я за її роботою спостерігаю не один рік. Не сяде доїти корову, поки не підмиє та не помасажує вим‘я.

- Кому? – пролунало запитання з залу.

- Корові, - мовив Семен. – Як комуніст я пропоную прийняти її до лав КПРС.

- Кого, корову?

- Ні, Катерину, - уточнив механізатор.

Доярку прийнято одностайно. Парторг зачитав заяву техніка штучного осіменіння Михайла, запитав, якої думки про нього комуністи. Слово взяла телятниця Галина:

- Він – прекрасний спеціаліст. Можу сказати, що запліднює він, не покладаючи рук. Завдяки його старанній роботі ми маємо гарний приплід. А коли тримали бугая-плідника – таких результатів не було. Пропоную його до лав КПРС.

- Бугая?

- Ні, Михайла!

Її підтримала завідуюча фермою Уляна:

- Крім того, що він гарно осіменяє, ще й бере участь у колгоспному хорі. Мабуть, тому й запліднює, мов пісню співає. До корів ставиться добре. Перед осіменінням погладить, скаже гарне слово, а не так як фуражир Ничипір – тільки матюкається! Він гідний бути комуністом.

- Хто? Ничипір?

- Та ні, Михайло».

Гордійович, читаючи матеріал, аж плакав від сміху. Потім відклав убік мою писанину й, витираючи сльози, сказав:

- Тобі, Пилипе, все-таки краще писати гуморески, ніж репортажі з партійних зборів.

 

ЯК Я СТАВ ГЕТЬМАНОМ

Напередодні Дня Конституції України в газету «Запорозька Січ» із міськради факсом було надіслано привітання тодішнього міського голови Запоріжжя Олександра Поляка жителям міста. Він вітав металургів, залізничників, медиків, учителів, студентів, учнів, ветеранів... Після поздоровлень та довгих побажань пояснювалося, що витоками Основного Закону незалежної України є «Руська правда» Ярослава Мудрого та перша в Європі козацька Конституція гетьмана Пилипа Юрика.

Звичайно ж, у газету ми цю помилку не пропустили. Але щиро зізнаюсь – я трохи походив перед колегами з гордо задертим носом. Бо далеко не кожного возвеличують до рівня славного гетьмана Пилипа Орлика.

64 стор

 

 

 

 

 

 

Сповідь вовкодава

Сповідь вовкодава

 

Ця збірка вийшла до 50-річчя з дня народження автора. Сприяли виданню Запорізька обласна організація Національної спілки письменників України, кошти виділили облдержадміністрація та облрада. 

За цю книжку автор став лауреатом всеукраїнської літературної премії імені Степана Олійника. 

 

ГУМОР І САТИРА

 

 

АКТУАЛЬНА ПІСНЯ

Як тiльки сотник
  хильне надмiру -
Сидить надутий,
  неначе сич.
Крiзь сон i сльози
  спiває щиро:
"Не пийте, хлопцi,
  проп'єте Сiч".


БЛУДНИЙ СИН

Новина довкруж лунає:
"З невіддалених світів
Позашлюбний син Панами
В Україну прилетів!"

Тато радий, діти раді,
А дружина й поготів,
Гопака втина "Громада":
"Ой, нарешті ж прилетів!"

Тріумфують за кордоном
Від прекрасних перспектив:
Наших доларів мільйони
Їм на згадку залишив.

Не вагайтесь ні хвилини:
Це - біблейський блудний син.
В банк швейцарський Україну
Покладе до краплі він!

Ще проявиться личина:
Із тюряги - у "борці",
Словоблуддям Україну
Заведе на манівці.

Наш народ героїв любить...
Може статись прецедент:
Громадянин... Гваделупи -
Український Президент!


ТУРЕЦЬКА БОЧКА

Кажуть, у Царграді
З волі падишаха,
Крадія спіймавши,
Кликали народ,
Садовили в бочку 
Злодія-невдаху,
Нечистот вливали
Аж по самий рот.
Діжку ту Стамбулом
Цілий день возили,
Нависав над нею 
Лютий яничар,
Ятаган повітря
Різав що є сили:
Голову зануриш – 
Буде на плечах.
  _____
Не середньовіччя 
Нині і закони 
Створено гуманні.
Тільки ж сукин син
В бідного народу 
Нахапав мільйони,
А його не в бочку
Садять, а…
  в Кабмін!


БОМЖЕВЕ ЗАПРОШЕННЯ

Над контейнером нахилився бомж,
Розгрібає нове сміття.
І упоперек лає, і поздовж
Президента, своє життя...

Ось агітки знайшов, плакатики
(Передвиборні, крейдяні).
- Благодійнички! Депутатики!
Ваші пики такі нудні!

Обіцяв оцей ковбасу та хліб,
А отой - комунізм колись...
Обіцянками пообідали?
Дьогтю б ви були напились!

Роздавав оцей по "червончику"
Всім, хто "вірно" голосував,
А до влади дорвавсь - мільйончики
У Швейцарії заховав.

Ощасливили, братці, ви мене -
Ні роботи, ані житла.
І тепер я без роду й імені -
Влада рідна "допомогла".

Аферисти квартиру зцибрили
І законів на них нема.
Я хірург. У три шиї вигнали –
Скрізь корупція, мов чума.

Може, я вас також порадую -
Запрошу сюди на обід.
Приїжджайте всією Радою!
Постараюсь вгостить, як слід.

Позбираємо хліб на звалищах,
Поздаєм порожні пляшки,
Вип'єм так, щоби аж гикалося...
Я чекаю вас, мужики!


ЧАСТІВКИ

Ох ти яблучко моє, -
Всередині дірка.
Із Валерія прем'єр,
Як із баби дівка.

  Ой у полі буряки,
  Мов подільські баняки.
  Самогонка з них така,
  Що й кишечник обпіка.

У бухгалтера Мирона
На дубу сидить ворона.
Як ворона закує -
Він зарплату видає.

  Радий тато, радий брат,
  Бо у нас є депутат.
  На трибуну як заліз -
  Обіцяв нам комунізм.

  А поїхав у столицю -
  Ніби канув у водицю -
  Вже три роки звідтіля
  Навіть носа не явля.

  Екстрасенс Данило Шпак
  Лікував і СНІД, і рак.
  Чи зцілив когось, коли?
  Троє дуба вже дали.

 

ЗАМІСТЬ МЕТАЛУ

  «По реке плывет топор
  С города Чугуева.
  Отчего же ты не тонешь,
  Железяка чертова?»

               Російська частівка

Линуть баржі по Дніпру,
Як у вирій гуси.
І везуть металобрухт
Туркам та індусам.

Линуть баржі - дим стовпом
І ревуть мотори.
Плаче наш металолом
(А його ж там - гори!).

Та ніхто не б'є в набат,
Все неситим - мало.
Турки ж скоро й шоколад
Випустять з металу...

Гендлювання - вищий клас!
Сипляться банкноти…
Та стоять цехи у нас,
Люди без роботи.

Президенте! Попливли
Баржі, ваша милість!
Краще б всі вони були
У Дніпрі втопились.

Внуки хоч могли б дістать...
А у баржу б нині -
Діловарів накучмать
Й вислать з України!

                          2001 


ІРОНІЧНЕ

Знаю я, що біля скроні
Крутиш пальцем.
Це – про мене.
Не накрав, мовляв,
Не вміє
Ні вертітися, ні жить.
Маєш рацію, соколе,
Не забруднював долоні
Хабарами
І ні в кого
З горла я не видирав.
Ти живи, тягни побільше
І, як кажуть, будь здоровий.
Не ханжа я,
Не учитель,
І тим більш – не мораліст.
Тільки приказку цікаву
Чув колись в Омельнику я
Від народного поета –
Від Івана Сухаря,
Що немає в домовини
Ні кишень,
Ані торбини.
Нахапав, але не візьмеш
Із собою на той світ.
Хоч ти хитрий,
Розумака –
Не поможуть злато й гроші.
І ніхто з нас Вельзевулу
Не підсуне хабара.

 

МЕТАМОРФОЗИ

Коли маленького Петруся
У дитсадок вiдводив татко:
- Подай менi, татуню, руцю, -
Просило, пхинькало малятко.

А як зiбравсь Петро "в науку"
(Вступати мав до iнституту),
Батьки йому шукали "руку",
Щоб легше сина проштовхнути.

Пiзнiш здобув Петро по блату
Тепленьке мiсце, добру плату -
Вiн угорi зумiв "придбати"
Високу лапу волохату.

А потiм Петя потихеньку
Набрався досвiду з лихвою -
Став для догiдливих "клiєнтiв"
Сам - волохатою рукою:

Одним - по службi влаштуваться,
Другим помiг придбать квартири.
Вони ж йому, немов циганцi,
Справненько руку "золотили".

Тепер же рiднi мають муку -
Доходить до плачу i крику -
Таку купити хочуть "руку",
Щоб строк дiстався невеликий...

ЧЕРГУВАННЯ

Ізсередини дверi замкненi,
Бо надворi вже нiч-туман.
Грають в дурника вмiло й завчено
Три сержанти i капiтан.
Цмулять весело мед-горiлочку:
Хто "дурний", тому не дають...
Туз б'є дамоньку - чути виляски,
А у головах - каламуть.
П'ють за спокiй наш, за здоров'ячко,
За пiдвищення зарплатнi.
Нiч тiкає геть сiрим вовчиком,
А попереду - вихiднi.
Чути з вулицi крики, стогони -
Забавляється хулiган,
Та не виткнуть носа зi схованки
Нi сержанти, нi капiтан.
Iз райвiддiлу аж до ранку - нi,
Бо украдуть ще, Боже збав!
Полк якби сюди бронетанковий,
Щоб дозорцiв охороняв...

 

"ДОЯР"

Їде пасiчник Назар
Возом спозарана:
Iз синочком на базар
Мед везуть гречаний.
Проїжджають пост ДАI.
Син:
  - Чого це, тату,
Дядько вороних твоїх
Не став зупиняти?
Он поглянь - стає "ЛуАЗ",
Мотоцикл спинився -
Всiх гальмує, а на нас
I не подивився.
- I мене б вiн зупиняв, -
Каже батько сину, -
Так не видоїть з коня
Й крапельки бензину.
Та якби ото вiн знав,
Що медок везу я,
То й у нас би "провiряв"
Батога i збрую...
                             1993

 

 

ОДА СИВУСІ

  Десятирiччю постанови ЦК КПРС
  i Ради мiнiстрiв СРСР "Про боротьбу
  з пияцтвом i алкоголiзмом"
  присвячується.


  Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

Запорожцi у боях
Подвиги вершили,
На дозвiллi ж - у шинках -
Самогон "глушили".
Та й мiцненький -
  очi в них
Лiзли аж на лоба,
А зате не брала їх
Капосна хвороба.

  Мед-горiлочко моя, оковитая!
  Чарко з дзвоно-кришталю
  недопитая!
  Виручала козакiв,
  Виручай i нас:
  Iз цукрових бурякiв
  Буде вищий клас!

Бо тепер поширивсь грип
I бронхiти всякi,
СНIД уже до когось влип
I лютують "раки",
Наркомани завелись
I токсикомани -
Ось до чого довели
Постанови "п'янi".

  Мед-горiлочко моя, оковитая!
  Чарко з дзвоно-кришталю
  недопитая!
  Не було указiв щоб,
  "Нєпущанiя" -
  Зроду-вiку не було б
  Наркоманiї.

Сiймо ж, браття, буряки
В себе на городах,
Пiдставляймо казанки
Пiд "свячену" воду.
Так її гонiмо ми,
Як рецепти радять,
I не бiймося тюрми -
Всiх не пересадять!

  Мед-горiлочко моя, оковитая!
  Чарко з дзвоно-кришталю
  недопитая!
  Хай голiвонька гуде,
  Як джмелi в садку -
  Лиш не лiзли б ви нiде
  У полiтику!..

 

ОДКРОВЕННЯ
СЕМЕНА ШЛУНКОМДУМА,
ХОХЛА-БЕЗБАТЧЕНКА


Що вони про мову плещуть тi козли?
В мене кури крашанок не нанесли!
I зiрвався за коровами бугай,
Їм же школу українську подавай!
Хоч турецькою хай буде тут вона,
Нам наука та не нада нiхрена!
Он Свiтлана закiнчила iнститут -
Їй зарплату вже пiвгоду не дають.
Я - волам усе життя хвости крутив,
А будиночок добрячий спорудив...

Нині фермерам всі кадять фіміам.

І кому? Отим триклятим куркулям?

В них не вкрадеш і сніжку серед зими –

За своє лягти готові і кістьми!

Тож і думка часто вертиться моя –

Де, у біса, красти силос буду я?

Чим свиней та бугая прогодувать?

Де хоч лантух кукурудзи наламать?

От при Брежнєву було - ну просто рай,
Хоч iз гробу дiда Льоню діставай!
Ешелонами - начальство, я - мiшком;
Я глушив самогоняру, влада - ром.
Так жили, аж поки лисий Горбачов
Рiдну партiю на друзки розколов.
Ну, було, з Афгану гроба привезуть...
Так зате я їв з крохмалю ковбасу!
Нi про що собi не думав, не гадав.
Плямкотiння Iллiча перекривляв,
Оглядався, чи не чують з КДБ...
Рiдна ж мова мене зовсiм не шкребе!
Ну, скажiть, нашо вона менi здалась?
Був би тiльки самогон, сальце i квас.
Та якби iще з утра - галушечки,
Щоб чубарочки несли крашаночки,
Поправлялися i льоха, i бугай,
А все iнше - хоч навiки пропадай!
  ______
Тiльки ж чую якось - дочки гомонять,
Що на батька їм, на матiр - наплювать,
Що вiд них я дулю матиму колись.
В кого бiсовiї дiтки удались?
                                          2000


КРУТЯТЬ ГАЙКУ

Деякі особи стверджують, що вони можуть покрутити над фотографією підвішену на нитці гайку й точно визначити національність людини, що на знімку.  

В «люкс-трущобці» петербурзькій 
За обляпаним столом
Крутить гайку Ванька  Муськін,
Проглядаючи альбом.

По світлині чорно-білій
Пальці повзають масні.
Ззаду ждуть – роти розкрили –
Два дружки його блатні.

- Во, смотри-кось, Пугачёва!
Где ты сфотал? Ёшкин кот!
Разрослася, как корова.
С нею – Галкин-обормот… 

- Кто она? Крути быстрее!
Русская? Не может быть!
Обложили нас евреи –
Волком хочется завыть.

- Может быть, она – хохлушка?
Крутани ещё разок!
Надулась ведь, как индюшка, 
Рот завязан в узелок… –

З-під «Московской» по квартирі 
Пляшечок – не проповзти.
Диму – хоч повісь сокиру!
Хлопці п‘яні, мов чорти.

У кімнатах свище вітер,
Грає хмарами димку.
Ліжко заслане лахміттям,
Балалайка у кутку.

На стіні – від пилу чорній –
Розіп‘явся сам Ісус,
Зверху – гасло бутафорне:
«Мы – архангела союз!»

Крутить гаєчку «бригада»,
Чути лайку – «мать» та «мать».
- Ни фига нам, брат, не надо –
Только б Крым отвоевать!

Крутять гайку безпардонні…
Хоч було би краще їм
Покрутити біля скроні
В себе пальцем вказівним.


НАВІЩО ВАМ ВОЛЯ ЧУЖА?

(Майже пародія)


Не тиждень, не місяць
  руйнують столицю -
Тримається Грозний,
  мов крейсер "Варяг".
Дають прикурить вам,
  поручик Голіцин?
Корнет Оболенський!
  Вам не до звитяг?

Чого ж ви полізли,
  як свині в цибулю?
Зібралась вас, бевзів,
  неміряна рать.
На диких просторах
  ви маєте дулю -
Забиті хрест-навхрест
  дєрєвні стоять.

За юдині срібні
  сюди вас пригнали -
Во славу Расєї
  замучить Чечню.
Собі нахапали
  грошви генерали -
Про "долг" і про честь вам
  плетуть чортівню.

Погляньте в люстерко -
  гієнячі лиця
Злочинно-кривавий
  кружляють танок.
Вам вибили зуба,
  поручик Голіцин?
В корнета із носа -
  рудої струмок?

Забиті по вінця
  не сплять лазарети,
Тремтить Підмосков'я
  у мареві снів.
А вашу зазнобу,
  мій бравий корнете,
Лукавий сусіда
  в ізбушку повів.

Не краще б "калашник"
  жбурнуть на полицю
І викинуть к бісу
  з халяви ножа?
Вертайтесь в Росію,
  поручик Голіцин!
Навіщо, корнете,
  вам воля чужа?

                          2001

 

ВИНЕН ІСААК

Жвава тітка у трамваї
Репетує так:
- Хлопче! Що ти налягаєш?
Давиш, наче танк! -

Здоровань, скрививши писок:
- То не я, пардон.
Це на вас, шановна, тисне
Ньютона закон! -

Тітка:
  - Ньютоне речистий!
Справжній Цицерон!
Жаль, не тим ти місцем тиснеш,
Що творить закон.

ДОСЯГ МЕТИ

Він крутився, як вуж під вилами,
Упиравсь, наче віл - а нехай йому біс!
Був пом'ятий та ще й знесилений,
Але радо всміхнувсь, бо... в тролейбус проліз.


ЗНАЙШЛИ КРАЙНІХ

(Майже за Л. Глiбовим)


Водопровiд прорвало -
Водичка потекла.
Поволi назбиралась
Калюжа немала.
Прийшли сюди десяток
Веселих каченят,
За ними - полоскатись -
Ще й кiлька гусенят.
А поруч - установа
"Головводтрубканал".
У нiй - многоголовий
Конторський персонал.
Начальник можновладний
Пiдлеглих виклика
I тут же невiдкладну
Вказiвку прорiка:
- Гусята і качата -
Нещастячко, бiда!
Ґелґочуть так, проклятi,
Що й вуха заклада.
Я через них в паперах
Не розберусь нiяк.
Що стоїте, тетерi,
Стонадцять вам чортяк!? -
З контори вибiгали
Підчинки і чини,
Камiння в руки брали
I палицi вони.
Побила птахiв миттю
Чиновницька орда...
Та досi ще бiжить там
Із-під землі вода.

 

ДАРЕМНИЙ ПЕРЕЛЯК

Мов царя, бабуся Ксеня
Слюсаря благала:
- Сеню, сонечко, у мене
Є горiлка й сало,
I копчена є ковбаска...
Зглянься, синку любий,
Не вiдмов - прийди, будь ласка,
Та полагодь труби...
Упросила, умолила -
Згодився, а потiм,
Як гранчак йому вцiдила,
Взявся до роботи.
Сiв лишень вiдпочивати -
На вiкнi побачив
Пляшку довгу i пузату...
Самогонка наче!
Доробив усе швиденько,
В пазуху - лiтруху,
В руку - сумку з iнструментом
Та й тiкать щодуху!
За годину баба Ксеня
В комунгосп влетiла:
- Де ваш слюсар? Де той Сеня?!
Бригадир:
                - В чiм дiло?
- Вiн у мене в хатi труби
Лагодив... Ой, Боже!
- То яка там ще рахуба?
Протiкають, може?
- Нi, все зроблено толково...
- Ну, так що ж там сталось?
- Ой, настоянка спиртова
На вiкнi стояла.
Вiн забрав її з собою...
- То хiба вам шкода?
Адже ж виконав роботу -
Справив водовода?
- Не про те тут, синку, мова!
Горе менi, горе!
Та настоянка спиртова
З перцю й мухоморiв.
Я її приготувала
Для своїх суглобiв,
А не вiдала й не знала,
Що таке вiн зробить...
- Заспокойтеся, мамашо,
Сеня в добрiм станi:
Спорожнивши пляшку вашу,
Спить он на диванi.
Мухомори - то для нього,
Що для бджiлки квiти.
Вiн п'є лаки, фарби, дьоготь
I електролiти...
Он погляньте та почуйте:
Ич, як носом свище...
Вдруге ви йому готуйте
Щось iще мiцнiше.


ЛИХАЧ

- Що це сталося, кумасю, iз Павлом?
Він завжди, немов скажений, мчить селом -
Його КрАЗа наче дідько підкида,
Курям, гусям і качкам тодi - бiда!
А це їде, як волами…
  Ну й дива!..
Схаменувся?.. Не хворіє він, бува?
- Що ти, кумо! Тут немає дивини!
Він собі повіз додому кавуни.


КОХАНЦІ

Не утаю тебе я нi вiд кого -
Нi вiд сусiдiв, нi товаришiв,
I, може, навiть вiд самого Бога,
Хоч як би я зробити це хотiв...

Нехай дружина дуже приревнує,
Нехай поплещуть язиками тi,
Хто кожну плiтку береже, шанує
I не тримає жовчi взапертi.

Ти не завжди мене голубиш, мила.
Я каюся, а часом i клянусь,
Що втiк вiд тебе, що нiяка сила
Не зможе змусить, щоби повернувсь.

Та тiльки ранок блимне сонним оком,
Обмиють листя свiжi промiнцi -
До тебе я готовий бiгти скоком
Iз виразом жадання на лицi.

О ясна зоре! О душi ти спраго! 
Моя ти звабо i моя наснаго!
Тебе люблю, неначе Бога я,
Кохана журналiстико моя!


ТВОРЧЕ ЗРОСТАННЯ


Колись давав він бенефіс
І глядачі кричали: “Біс!”
Тепер же кожен той глядач 
Кричить:
              - На біса цей партач?!


У НОГУ З ЧАСОМ

Колись писав:
       "...наш славний, мудрий Ленiн -
Це честь i совiсть нашої доби!.."
Часи змiнились, i поет натхненно
Дощенту цi рядки переробив.
Тепер уже Петлюра в нього мудрий,
Честь, совiсть i доби преславний син...
Кому ж той вiрш присвячений ще буде,
Як ненароком змiняться часи?


ХТО У КОГО ТЕМУ ВКРАВ

У судi
           часу лихого
Двоє гумористiв
Виясняли - тему в кого
Й хто для байки "свиснув".
У Степана - цап на хату
Утiкає ловко,
Потiм звiдти криє "матом"
Сiроманця-вовка.
Федiр пише: "Верблюдяра
Вилiз на горище
I на всiх плював, нездара,
Хто був трохи нижче".
Суд вiдбувся.
  Знявся лемент
На усю Європу!
Хоч обоє тую тему
"Зцибрили" в Езопа.


ТЕЩИНА ЛОГІКА

Біля річеньки, де плещуть
Окуні в лататті, 
Здибала колишня теща 
Небораку-зятя:

- Окаянний баламуте, 
Ти покинув Зіну.
Щоб тебе в сію минуту
Враг об землю кинув!

Щоб тобі, маро огидна,
Кості потрощило,
Щоб Кучмиха інвалідну
Бричку подарила!

Щоб тобі в кишках крутило
І ломило ребра!
Щоб ти з’їв у бані мило
Та іржав, як зебра!

Ти ж у мене дудлив чистий
Самогон цукровий.
А тепер хоч дьоготь пий ти
Чи шмурдяк вербовий!

Що ти лупаєш, вирлачу,
Як ота скотина?
Зінка, може, і ледача,
А моя ж дитина!

Кажеш, що не вміє стригти
Прати і варити?
За дванадцять років міг ти 
Жінку й научити!

От мене мій чоловічок 
Научав, як личить:
Батогом, було, вперіщить,
А його я – тричі!

Потім їсти готувала
Тій мордяці вражій:
Помийок ото, бувало,
Редькою засмажу… 

Зінаїда помилилась
(Бо склерозом хвора) -
Тож тобі вона й зварила
Борщ із мухомором.

Не випендрюйся, будь ласка,
Як блоха на милі!
Відкачали тебе вчасно,
Бевзю тупорилий! 

Лиш тебе любила, звісно,
Донечка-дурепа!
Бо якому вона бісу,
Окрім тебе, треба?

Менше слухай брехні всякі,
Нібито до Зіни
Учащають то поляки,
То якісь мордвини.

Нимидора те патяка,
Брала б її трясця! 
То ніякі не поляки,
А лише кавказці...

І чого ото біситься?
Нащо ревнувати?
Ну, заходили... погріться...
Раз чи два до хати.

Ти мені, тупа сіднице, 
Вірити не хочеш?
Хай тобі чорти й чортиці
Сняться серед ночі!

Щоб із тебе вийшли гази
При людях, у клубі!
Щоб ти облисів, заразо,
Як волячий бубон!

Щоб же ти не бачив сонця,
Щоб же ти сказився,
Й на моїй нетямі-доньці
Ще раз оженився!


НЕВІСТЧИНІ РИДАННЯ

Я - невістка. Люди знають -
Замужем не вперше.
А моя свекруха має
Рота, наче вершу.

Як устане вранці-рано,
Лає - не попустить,
До сніданку горлопанить,
Аж трясеться люстра.

То не так я повертаюсь,
То не те сказала,
Тепер каже - заливаю
Їй за шкуру сала.

Не кричи ти, стара шворо,
Мов корова в луках!
Почекай-но: скоро-скоро
Підростуть онуки.

І залежать буде, мабуть,
Виключно від мене,
Чи любити будуть бабу,
А чи тільки неню.

Я свекрухой стану, звісно,
Знай же, неборако,
Покажу і я невістці,
Де зимують раки!


ПЕРЕДБАЧЛИВИЙ

- Чом ворогiв Грицько не має?
- Та чув я версiю таку:
Коли його на зборах лають -
Вiн спить спокiйно у кутку.

 

 

П'ятнадцята премія


Федір Іванович Макуха, командир колгоспних дружинників, у котрий раз перечитував список. Це були прізвища затриманих учора працівників ферм, які йшли з роботи з "шабашкою". Хто молока банку, хто дерті торбину, а хто й силосу лантух прихопив.

У залі засідань тепер сидів актив і вирішував, що робити з кожною "кандидатурою".

- Котляренко Марія, - зачитав Федір Іванович третє від початку прізвище. (Перші два - його родичі).

- Це яка, нашого голови племінниця? - запитав хтось.

- А яка ж! Вона одна в селі Марія Котляренко, - відповів інший.

- Та хіба крім Марії нікого не зловили? Невже на ній клином світ зійшовся? - сердито запитав зоотехнік.

- Параска Білокінь, - поспіхом промовив Федір Іванович.

- Та цю й не завадило б штрафонути, - мовив колгоспний завгосп Перекотиполе, - але тоді в кооперацію не потикайся - там її сестра працює. Частенько виручає - дає товари, які колгоспові не можна брати дрібним оптом.

- А хто далі? - нервуючи, запитав завгар Соловейко.

- Далі твоя Мотря, - повідомив командир дружини.

- Так і знав! Скільки говорив: не бери! Як батогом по калюжі. А тепер ось маєш! Сором який! Намалювати б її у "Прожекторі" або й штрафонути, то знала б, як красти... Чи мені шофери не завезуть чого треба?..

- Заспокойся, Соловейку. Ти з нею дома виховну роботу проведеш, - порадили завгарові.

- Ні, товариші, так діло не піде! - рішуче заперечив Федір Іванович. - Так ми нікого й не залишимо для передачі на виконком. Треба принциповіше. Залишився Павло Мельник, але ж він добре телевізори ремонтує. Та й родич голови сільради.

- Тоді починай список з початку, а не з третього рядка! - подали репліку із залу.

- Вихід не в тому, як список читати. Було б добре, якби хтось із іншого села попався. Ми б йому... на всю котушку... А зараз я виходу не бачу. Доведеться сказати, що цього разу нікого не затримали.

- Тоді навіщо ми в дружинниках числимося? - почувся той же голос.
Несподівано виручив усіх дід Платон, сторож ферми:

- Не сваріться, мужики! Запишіть мене. Хоч я на гарячому й не спійманий, але за спільну справу готовий кару понести... Мішок соломи я притарабанив.

- Молодець, діду! Я тобі премію випишу за це, - радісно мовив бригадир.

- Спасибі, діду! - полегшено зітхнули всі. - Доки є такі свідомі - не пропадемо!
Подумки позаздрив дідові лише Соловейко: "Свідомість - свідомістю, а Платон таким робом уже п'ятнадцяту премію отримує".

1980

 

Чому не сплю ночами

Ні, що не казали б демократи, а при однопартійній, хай і тоталітарній системі, жилося легше! Розбився літак, потерпів катастрофу поїзд - ніхто про це ні гу-гу. Хтось гранату кинув першому секретареві обкому під колеса машини, хтось тухлими яйцями його закидав - знову ніхто нічого не знає. Кого вбили, кого зґвалтували - можна було довідатися хіба що з іззабугорних радіоголосів. Хто ж не мав гарного приймача - почувався щасливою людиною.

Увімкнеш "брехунця", а там - виконання та перевиконання, успіхи та перемоги. Хіба що в черзі злі язики теревенили, що не так воно все добре. Але для них існували певні люди, які вели потрібні бесіди, не допомагало - відправляли де-небудь, щоб не були такими розумними... Одне слово, живи собі та радій, як телятко зеленій кукурудзі, й не журись!

А що ж тепер? Телевізор - про вбивства. Газети – про зґвалтування. Радіо - про тероризм. Журнали - про секс. Усі разом - про касетні скандали Даниловича та Клінтонову Моніку. І чого досягли?

Он Петя Плетньов начитався про "голубих", сьорбнув сивухи й вирішив міліціонерові в любові зізнатися. Той насилу відбився, застосувавши, як тепер пишуть, табельну зброю. Нині Петрик у суді доводить, що його переповнювали нестримні почуття кохання до стража порядку.

Ізі Гольдману терористи тільки й сняться. Усі фільми про це переглянув. А потім, повертаючись із вечірки, увірвався до кабіни водія трамвая й, погрожуючи стартовим пістолетом, змусив їхати до Ізраїлю. Три години по місту моталися, поки ягуарівці не пов'язали нападника. В інтерв'ю місцевій газеті він повідомив, що давно хотів виїхати на історичну батьківщину, але грошей потрібних за десять років так і не зібрав.

Та що там Петя чи Ізя! Он один високопоставлений обласний керівник вирішив, на зразок Клінтона, завести коханку прямо на роботі. Усе було б непогано. Але Іван Валер’янович забув, що копію ключа від службового кабінету віддав дружині. Охорона також його леді безперешкодно пропускала. От вона й застукала на гарячому... Тепер ходить, бідний, із синцями, пошкрябаний, наче на його пиці коти із собаками змагалися. Коханці ж довелось у вікно вискакувати. Добре, що другий поверх - тільки ногу трохи підвернула, шкандибає.

Наші суди поки що такими справами не займаються. А от Президент, кажуть, уже готує указ про заміну того чиновника на генерала, який стріляв у мішень, а влучив у літака...

І що це я про інших? Тут і моє чадо надивилося передач про касетні скандали й стало записувати... мене та дружину. Тепер шантажує: "Не даси папірця з Михайлом Сергійовичем (Грушевським, звичайно!) - прокручу мамі твою розмову з дядьком Славком про тітку Марину".

- Синку, - кажу, - якщо я за кожну таку розмову віддаватиму півсотні, то протягом місяця доведеться й хату продавати!

- Тоді, - він мені, - за "штуку" можу продати касету із записом розмови мами й тітки Дарини про стосунки обох із дядьком Богданом.

І тепер я ночами не сплю. Цікавість розпирає. Що ж там у моєї судженої із Богданом було? Де ту бісову тисячу взяти, коли я й за два роки зі своєї зарплати її не зберу? А якщо та справа виїденого яйця не варта? Тільки гроші пропадуть ні за цапову душу. Отож, що там не говорили б, а при тій системі було краще. Я хоча б спав спокійно.

 

 

Cповідь вовкодава


Тяжке моє собаче життя! Інші знають, де й кого лизнути, коли хвостиком вильнути, коли на задні лапки стати, а як треба, то й гавкнути для годиться. Мене ж предки навчили тільки добре сторожувати, гавкати та гризти. Через це й мучусь, і караюсь.

Малесеньким цуциком потрапив до поважних людей. Вони дітей не мали, то й підібрали мене на вулиці. Хазяїн був якимось великим цабе в районі, а хазяйка першу половину дня нігті та губи фарбувала, потім півдня витрачала на телефонні розмови або їхала до такої ж, як і сама, подруги в інший кінець міста. Жив, як вареник у сметані: щодня їв ікру паюсну, сир копчений, ковбаси такі, що й людям, а не тільки собакам не снилися. Вони із задоволенням мої об'їдки уплітали б та хвостиками виляли б, та на задніх лапках ходили б. Але я – гордий, вовкодав! Не якась там шавка, болонка, мопс чи пудель...

Навчив мене господар впускати всіх у квартиру, а не випускати нікого без його дозволу. Я старався та й поплатився за це...

Поїхала моя господиня до подруги. А через певний час відчиняються двері й заходить молодесенька краля (як з'ясувалося потім - хазяїн їй ключа дав - у своїй квартирі побачення призначив). А його в цей час на нараду викликали. Почекала гостя з годину та й давай збиратися, а тут я з отакенними зубами: "Гр-р, гав!" Як вона мене не просила, як не плакала - не пустив. Я принциповий! Не те, що інші!

Першою повернулася хазяйка. Що тут почалося! Бачив колись, як собаки за кістку гризуться. Але такого й не гадав. У хід пішли й туфлі на тоненьких підборах, і фарбовані кігтики, і навіть такі речі, що й називати їх соромно. Довго ще вони тягали б одна одну за волосся, якби не з'явився господар. Тоді господиня й коханка, мов по команді, навіть не змовляючись, кинулися на нього. Лисина в хазяїна була тільки до вух - тепер уся голова стала гола, наче макогін.

Коли ж у них усе скінчилося - настала моя черга. Довго хазяїн гамселив. Ребра після того боліли зо два місяці. А якщо розібратися, то при чому тут я? Адже виконував усе, що вимагала служба! Цей урок я зрозумів так, що чіпати нікого не треба, бо то не моє собаче діло. Тож коли уночі господарі були на гулянці і в помешкання зайшли три здоровенні мужики - й не обізвався.

Мовчав і тоді, коли стали виносити всяке добро по всякому нажите. Заскавучав лиш, як мені ненароком на хвоста наступили.

Повернулися господарі. Міліцію викликали. А потім вирішили на мені злість зігнати. Добре, що двері відчинені були. Як почали бити - я вибіг, аби більше там ніколи не з'являтися.

Забіг у село. Сподобався колгоспному сторожеві. Підкликав мене, пригостив кісткою. Після сервелатів та сирів була вона досить неприємною стравою. Але я зголоднів за кілька днів і тому смакував нею з апетитом. Так почав сторожувати колгоспну комору. Навчили мене, крім комірника, нікого з неї вночі не випускати.

Одного разу я й не випустив... зятя голови колгоспу. А в ту ніч міліція з дружинниками рейд робили. Під'їхали на мій гавкіт...

Голова став наполягати, щоби сторож вдіяв зі мною ту ж штуку, що Герасим з Муму. Завіз він мене човном на середину річки, хотів зашморг на шию накинути. Але ж я не дурний - плигнув у воду й поплив. Від гріха подалі...

Чабани отару пасли під лісом. Пристав до них. Тут була воля! Бігай, скільки хочеш! Гарцюй, забавляйся, плигай! Трьох вовків я загриз тоді. (Чабани на них і досі овець списують, хоча самі щовечора шурпу та шашлики уплітають). Але й помилку допустив. Коли вівчарі мирно спали, підкотила новенька "Волга". Вийшли двоє молодиків, укинули в багажник барана. А я тут як тут. Накинувся на них. Хапнув одного за ногу. Ледве встигли вони у машині сховатися.

Потерпілим виявився синок обласного керівника. Узяти барана на шашлики йому дозволив голова колгоспу. Навіть фіктивну накладну для цього виписав. Я липу здалеку чую... Мабуть, дуже нога у того боліла, бо й за тиждень не забув мене. Прислав гицелів. Прямо на полі піймали в сітку.

І ось зараз я в машині. На миловарню везуть. Усе життя пропливає перед очима. Прожив малувато. Міг би ще не одного вовка загризти - не дали. Скоро буде з мене кілька брусків мила. Що ж, і цим прислужуся людям. Бо кажуть, що вітчизняне мило нині в дефіциті...

                                                                                                                1989

 

Молитва


У кутку висить велика ікона Божої Матері. А перед нею став дядько Данило й молиться:

- Отче наш, іже єси на небесі...

Тут він одним оком поглянув у вікно й побачив, що сусідів Митько однією рукою трусить його грушу. Та так, що з неї не лише плоди, а й листя сиплеться. Другою ж - жадібно пхає стиглий плід до рота. А неподалік – іншого сусіда кабанчик розламав огорожу й риє картоплю. Від такого зухвальства дядькові очі лізуть на лоба. Але покинути молитву - для нього великий гріх. І дядько Данило, поглядаючи то на ікону, то у вікно, продовжує молитися й одночасно лається:

- Отче наш, іже єси на небесі... І яка тебе лиха година туди витаскала?! Да святиться ім'я твоє... Щоб тебе розперло, щоб ти до ранку не дожив! Да прийде царствіє твоє... Смерть би ти, окаянний, вирив для себе, а не картоплю! Да буде воля твоя, як на небі, так і на землі... Хай тобі груші стануть кісткою в горлі! Хліб наш насущний даждь нам днєсь... А подавився б ти! Прости прогрішенія наші, як і ми прощаємо должникам нашим... Тіпало б тебе так, як ти мою грушу! І не введи нас во іскушеніє... Нехай би тебе перед Різдвом закололи! Не остав нас, ізбав от лукавого... Грім би тебе побив! Яко твоє царствіє і сила твоя... Руку б тобі викрутило, як оту гілляку! Слава Отцю і Сину, і Святому Духу. А щоб тобі очі вилізли!

Урожай груші танув на очах, а там, де пройшовся кабанчик, залишилася чорна рілля. Наче з самого нутра дядько видихнув "амінь" і, чортихнувшись, притьмом кинувся надвір.

 

 

Філолог

Показують по телевізору, як швидше вивчити англійську, німецьку. Купуєте книжечку, а в ній касета. Вставляєте в магнітофон і чуєте, як і що вимовляти. Хоча, скажу вам чесно, ці дві мови одночасно мені, мабуть, було б легше освоїти, ніж ту, якою розмовляє Едик, мій онук. Слова нібито й знайомі, але не збагну їх без тлумачення, хоч убийте.

Приїхав оце недавно (в Запоріжжі, в університеті навчається, скоро українським філологом буде) та з порога:

- Прівєт, бабуля! Мнє по зарєз бабкі нужни.

- Бабки, - кажу, - у нас є. Он - Горпина. Їй скоро сто років буде. Хіврі – дев‘яносто вісім. Гапці з Яриною – по вісімдесят п‘ять. А Ївзі, що над яром живе, вісімдесят вісім недавно стукнуло...

- Бабуля, - він мені, - какая же ти нєсоврємєнная! Нє нужни мнє ні Горпіна, ні Яріна. Бабкі – ето дєньгі.

- Тю на тебе, песиголовцю! І придумає ж таке – гроші бабами називає.

- Нє бабамі, а бабкамі.

- Чи не один біс? Немає, - говорю, - грошей. Он дві гривні на хліб залишилося. Думаю наступної суботи кабанчика зарізати. Трохи м‘яса продам, тоді, може, й гроші будуть. Приїдеш та поможеш хвоста смалити.

- А чьо, ето можно. Возьму с собой Тузіка і бугра єго. Замочім твоєго борова – нє пікнєт.

- Це що, собаку Тузика привезеш?

- Нєт, Вітю Туза, корєшка моєго. На “Запорожсталі” в подсобном хозяйстве вкаливаєт.

- Він що, одночасно людина й корінець квитанції? І хворий, мабуть, якщо уколи робить?

- Да нєт, бабуля, корєш – ето друг! А вкаливаєт – значіт, работаєт.

- А як же ви кургана чи то пак, бугра сюди притягнете? Бульдозером чи скрепером? І навіщо?

- Учіть тєбя, бабулєнция, да учіть! Бугор – начальнік, а нє курган.

- Добре, - міркую вголос, але навіщо кабана у воді замочувати? Його треба заколоти, обсмалити, а тоді вже обмити й розібрати...

- Ти, бабуля, - дєрєвєнщіна! Замочіть, значіт – убіть, зарєзать, заколоть.

А в суботу приїхав Едик із друзями. Зарізали кабанця. Розібрали, сало засолили. Сіли вечеряти. Чую, Вітько після третьої чарки й питає Едика:

- Слушай, здєсь в сєлє тьолкі єсть?

Я почула й кажу:

- Звичайно, є. Ти у мене питай. Він цього не знає. Он у Мартина, сусіда Ївги, гарненька така, симентальської породи, Квіткою звати. Кілограмів триста затягне. А в Світлани – Ластівка – чорно-ряба. Уже кілограмів чотириста важить. Лагідна, спокійна. Доброю корівкою буде.

А Едик мені:

- Ти што, бабуля, гоніш?

- Як що? Раз на місяць самогон жену. Город зорати чи заволочити, кабана зарізати – без могоричу не обійдешся...

- Гоніш, - він мені, - ето значіт - говоріш нє то, што надо. А тьолка – дєвушка, а нє бурьонка. Ні фіга ти нє понімаєш!

- О Боже, - кажу, - коли ж це дівчат телицями почали називати? А мене тоді коровою чи як? Невже кращих слів немає? Твої друзі на заводі, може, й такою мовою обійдуться. А ти ж як українську читатимеш? Так і з дітьми розмовлятимеш, як оце зі мною? До тебе ж перекладача треба ставити.

- Нє гоні, бабулєнция! Как-нібудь буду прєподавать. У нас почті всє такіє, как і я. Всьо будєт хоккєй!

- Тоді хоч словника для дітей напиши.

- Обойдутся! Оні і так поймут.

Ото я й думаю: англійською та німецькою дітки оволодіють швидко. Але якщо українську викладатимуть їм такі, як мій онучок, то пиши пропало! Бідні учні! Невже й вони гроші бабами називатимуть, а дівчат – телицями? Тоді й справді, мабуть, кінець світу настане!
Монолог бабусі Катерини автор записав на автобусній станції

 

 

Як воно мене захищатиме


Знову оте в парламенті! Не сумнівайтесь. Я його за три милі впізнаю. Воно колись в обкомі компартії секретарювало. На прийом до нього три дні пробивався. Нарешті пощастило. Стіл у кабінеті широкий, а воно ще ширше. Ми на Херсонщині отакенні кавуняки вирощуємо. Та в нього фізіономія дебеліша за кавуна. От-от репне й соком потече. Бачили коли-небудь кенгуру з дитям у сумці? Товстенька. Але йому й ця тварина позаздрила б. Адже в його пузяку й моя жінка влізла б. Її вага до сотні дотягує, а його самого - принаймні вдвічі більша.

Так ото я йому й кажу:

- Хочу, щоб онук в українській школі навчався, дідівською мовою розмовляв. Бо діти виросли такими, що й турецькою теревенили б. Їм аби ковбаса була. То, може, з онука люди вийдуть. А школи навколо - російські...

Що б ви думали, воно мені?

- Что ви со своєй мовой лєзєтє? Нєужелі другіх проблєм нєт? Дайтє сначала народ накорміть!
Ви чуєте? Це воно мене, Богдана Скриньку, комбайнера з сорокарічним стажем, "накормити" збирається. Виходить, не я його, отакенного, розгодував, а він мене! Хоча, якщо розібратися, то він має рацію. Бо скільки працюю - ніколи не чув, буцімто ота пшениця, кукурудза чи оті кавуняки, що я їх виростив - мої. Вони були завжди колгоспні, державні, тобто нічийні. Бери, хто може, аби не спіймався!

Отож, чи мені що-небудь із цього діставалося, сказати важко. А йому завжди попадало. Скільки ж таких щороку сюди з`їжджалося, Боже мій! Оси до гречаного меду так не летять. Тому дай сала, тому - м`яса, тому - кавунів... Тепер кажуть, що при комуністах двадцять копійок хліб коштував. Не вірте! Для них і хліб безплатним був!

Як вони мене годували? Дуже просто. Відберуть усе в колгоспі, а потім телефонують: "Видайтє на заработанний рубль нє болєє двєсті граммов!" Отакої! Собі, значить, центнерами й тоннами, а мені - "двєсті" грамів? Дякувати Богові, що не дев'ять...

Ще краще мого батька годували. Щодня в табелі паличку ставили. Трудодень, тобто. Потім брали за карк: "Подпішісь на займ! Ілі ти враг народа?" Підписувався, бідолаха. А під кінець року приносив додому півмішка зерна. Це - річний "заробіток".

Не годували тільки діда. Бо той мав і свою землю, і своїх коней, і волів, і навіть пасіку. Прийшли, забрали. Дід по дорозі до Соловків Богу душу віддав...

А це і я хотів-було господарем стати. Свій пай маю, та сусідські взяв би в оренду. Хазяйнував би, як дід колись. Увімкнув телевізора й упізнав. Оте на трибуні! Як вона, нещасна, під ним не розсиплеться? Аж поскрипує, мов гарба під копицею сіна. І що б ви думали, базікає?

- Надо накорміть народ! Надо защітіть трудящіхся!

Як ти мене годувало - уже знаємо. А як захищатимеш? Із гвинтівкою, чи кулеметом? Коли на Соловки відправлятимеш, якщо твої партайґеноссе, не дай, Боже, до влади дорвуться? Аби мене по дорозі не вкрали... Так ви мого діда вже "захищали". Я ж цього не бажаю ні собі, ні онукам. Тому й вирішив: поки такі, як оте ВОНО, в парламенті – землю брати рано. Бо завтра, дивись, прийдуть, усе заберуть, а мене "захищатимуть"...

Промову Богдана Скриньки записано автором в електричці

 

 

Із народного гумору

Божа заповідь



Піп єпископа зустрінув:

- Слава Йсу!

  - Навіки!

А куди ти йдеш, мій сину?

- До вдовиці Віки.

Хай вона на картах кине

Та узнає точно,

Хто мою веломашину

Вкрав учора ноччю.

- Сину! Діло це негоже!

Гріх від Бога буде...

Краще заповіді Божі

Прочитаєш людям.

При словах "не украдіте"

Будеш придивляться,

Хто з них стане червоніти,

За других ховаться.

Так от зможеш упізнати

Справжнього злодюку.

- Ой, спасибі ж, ваша святість,

За оцю науку!..


І знайшов того дня дійсно

Піп веломашину.

Мовив: "Не прелюбодійствуй!"

І згадав, де кинув.

 

 

Точна відповідь


У попа спитали діти:

- Розкажіть-но, отче,

А чи добре на тім світі?

- Гарно, - каже, - адже звідти

Не вернувсь ніхто ще!



ЩАСЛИВI ЛЮДИ

Дзвiнок луна в передпокої,
Хазяїн дверi вiдчиня -
Там слюсар - на ногах не встоїть,
Брудний i п'яний, як свиня.
- До к-комунгоспу ви дзвонили?
У вас т-труб-ба дала прорив?
- Порядок скрiзь.
- О, в-ви щасливi...
А то б я вам наслюсарив!..

 

 

Допитливий онук


Ходить-бродить уночі

Смуток біля хати:

Дід старенький - на печі -

Думає вмирати.

Ось іде до нього піп,

Привітався басом.

І внучок сюди ж - диб-диб,

Та й поліз під рясу...

Піп спинився:
               - Що тобі?

- Хоцу подивиться:

Носять і стани попи,

Ци лисе спідниці? -

Хворий з печі нахиливсь:

- Вмовкни, святотатцю!

А ти, отче, не дивись -

Дай хрестом по спині! -

Внук до діда:
                   - Стламота!

Хоц тікай із хати!

Вам зе отого хлеста

Тлеба цілувати!

 

 

Щира правда


У попа машину вкрав

Гриць Нетудихата,

Номери їй поміняв,

Вивіз продавати.

А тут піп, де не візьмись,

Та ще й свідків троє:

- Cучий сину, помолись!

Ич, що ти накоїв!

Хочу бачить, підлий хам,

Щире покаяння!

"Як ми нашим боржникам", -

Каже бо Писання -

Відпущу й твої грішки,

Тільки в церкві людям

Чисту правду розкажи.

Бог тебе хай судить! -

У церковоньці старій,

Мов на ринку, тісно.

Піп до Гриця:

                  - Сину мій,

Ти готовий?

                  - Звісно...

- Люди добрі! - піп сія,

Мов нове намисто, -

Все, що Гриць повідомля,

То є правда чиста! -

І промовив Гриць тоді:

- Пані і панове!

В кого дітлахи руді,

Знайте - всі попові!

 

 

Щоби не тхнуло


Пiп Данило третю чарку
Бурячихи ковтонув:
- Ну й смердюче ж пiйло, Варко!..
А хлюпни iще одну! -
Господиня наливає
I пiдсовує сальце:
- Їжте, отче, все, що маю:
Он лупiть собi яйце,
Дiставайте i пампушку,
Запивайте молочком.
Щоби "вбити" дух сивушний -
Заїдайте часничком.
- Я люблю часник до смертi,
Дщерь моя, та, чорт вiзьми,
Сьоднi треба менi в церквi
Зустрiчатися з людьми...

 

 

Винуватець


Хто винен у нашiй
Страшеннiй вiдсталостi?
Не брежнєвська шашiль
I навiть не сталiнська.
А винен єдиний
Фельдмаршал Кутузов.
Якби був покинув
Росiю французам,
То, може, ми швидше
Здолали б дистанцiю -
Жили б хоч не гiрше,
Нiж нинiшня Францiя...

 

 

Не густе!


Два бiдони молока
На базар привiз Лука.
А при ньому - новачок -
Син його - помiчничок.
Ось бабуся дибуля,
Свiй бiдончик пiдставля:
- Добре, що продаєте...
Молочко у вас густе,
Жиру в нiм вiдсоткiв п'ять -
Доведеться розбавлять. -
Тут синок-помiчничок,
Як iз маку козачок:
- Нащо? Вчора вже туди
Влив татусь вiдро води!

 

 

Обоє рябоє


- Що стоїш, немов статуя,
Чуєш-бо, Iване?
Чо‘ мене не поцiлуєш?
В мене ж серце в'яне!
- Ти не сердься, - той озвався
I рум'янцем вкрився, -
Справа в тiм, що я уранцi
Часнику наївся...
Як весняна квiтка рання
Розцвiла Марина:
- Я сьогоднi, мiй коханий,
З'їла цибулину.

 

 

Хто такий?


За паркан вчепився п'яний,
Нiби воша за кожух:
Трохи пройде - знову стане,
Бо ж набравсь до "бiлих мух".
Йде зустрiчний бiля тину,
А п'яниця i пита:
- Слухай, друже, а скажи-но,
Де живе Роман Плита? -
Той стоїть i шию чуха:
- Ну й хильнув же, Ромо, ти!
Сам же ти - Плита, псяюхо,
А питаєшся Плити...
- Хто я є - мене навчили
Рiдна мама й тато мiй.
А додому – зачумілий -
Я не втраплю, хоч убий.

 

 

Байки

 

 

Осел і поет



Кричав Осел:

  - Поет – п‘яниця!

Та він мені в підківки не годиться!

Хоча і видатний, лауреат,

І хвалиться, що чорт йому не брат –

Частенько горе топить у вині.

Додому ж, звісно, їде на мені!

Бо я завжди тверезий і надійний,

Такий же, як і предок мій покійний.

Скажіть, кому тепер потрібні вірші?

Якби Ослів та Ішаків побільше -

Не існувало б транспортних проблем!

Я все життя про це кричу.

                                        Але...
  _________

Ще не минув той час, коли

Митців оцінюють... осли.

 

 

Вибори

Байка в прозі

Прийшла, мов сонячний ранок, демократія й на колгоспну ферму. До овечок, корівок та кіз, які тирлувалися біля невеличкого потічка, під'їхали відразу п'ять пастухів, шість підпасичів і четверо сторожових псів. Пастух Анатоль, або по-вуличному Тоха, чемно привітавшись, відкрив збори.

- Сьогодні нам з вами необхідно вибрати найстаршого пастуха. Якщо ми це зробимо, то вже за півтора року будемо мати такі пасовища, що вам і не снилися. Ми тут порадилися й пропонуємо, щоб ви затвердили найстаршим пастуха Мину. У нього й батіг добре виплетений, і кричати вміє. Але головне те, що при ньому для вас - повна демократія й воля - куди хочете, туди й бредете: чи у поле, чи в стайню, чи на бойню... Оберете ж іншого - демократії не бачити вам, як своїх вух. Минько ж узурпації влади ніколи не допустить. Бо він зовсім не такий, як його попередники.

- Му-у-можна слово взяти? - почулося серед корів. Це проревів бугай Борис.

- Говори, тільки стисліше...

- Му-у-мені мало віриться, що Минько буде добре керувати й вами, й нами. Шість років минає відтоді, як він працює пастухом і виконує обов'язки головного. А що змінилося? Навпаки, гірше стало...

- Але ж я не мав ще верховної влади, не було консенсусу, - перебив бугая пастух Мина, - що ж я міг зробити?

- Му-у-у! У стаді безладдя, - продовжував Борко. - Раніше билися барани з баранами, а бички з бичками. Тепер же бички б'ють баранів, а цапи гуртом і на телят нападають. Щодня ріки крові. Кози виділяються в окреме стадо. Куди ж ти дивишся? А пес Єгор із вовками й шакалами злигався. Тепер ті щоночі цуплять ягняток, а йому маслаки в подарунок приносять. Доки таке творитиметься? І чи не керуватимуть нашим стадом Минькові родичі, зокрема дружина?

- Га? Гав! Що він там мукає? Хто йому дозволив? Ти не правий, Борисе! - озвався пес Єгор. - Коли я сторожував сусіднє стадо, то вся худоба наїдалася, ще й іншим об'їдки віддавали. Ти тоді був головою над коровами й посадив їх на картковий раціон. Ні, Борко, ти не правий!

- Ну, подискутували й досить! - владно мовив пастух Тоха. - Переходимо до виборів.

- Ме-е-не послухайте! - почувся голосок якогось цапка. – Ме-е-Минько працює не тільки пастухом, але й головним забійником на бойні. Чи не забагато для однієї персони? Хай відмовиться від керівництва бойнею, тоді оберемо його старшим пастухом.

- Добре. Ставлю на голосування! - гукнув пастух Тоха. - Хто за те, щоб ці посади не поєднувати? Так, вас тисяча з гаком. Хто за те, щоб так і залишалося? Чотири сотні. Отже, все залишається по-старому.

- Му-у, ме-е, бе-е! Як? Це ж нечесно! Нас он скільки проти!

- Але ж ви не набрали три чверті голосів. Тому сидіть і не бекайте! - резюмував пастух Анатоль.

Найстаршого пастуха було обрано. Минька радісно вітали пастухи й підпасичі. Сторожові собаки на чолі з псом Єгором запопадливо лизали йому руки. Радісно бекали старі валахи. Тільки основна маса стада разом з бугаєм Борком розбрелася по долині, підібгавши хвости.

                                                                                                             1991

 

Городні дебати

Є така маленька байка
У народi:
Два Опудала стояли
На городi.
Реготало Чуперадло
У кожусi:
- Ой, не можу, ой, вiд смiху
Подавлюся!
Подивiться ви на того
Страхопуда:
Весь обдертий, нiби старець!
Ну i чудо!
Замурзюканий, у пiр'ї
Аж по скронi,
Горобцi його бояться
I ворони... -
Друге теж зареготало:
- Ой, умру я!
Околот на ньому мокрий,
Аж парує,
Нижче спини - дiрка в штанях
Незашита,
Ще й собаками подерта
Синя свита.
З лопуха у нього вуха,
В сажi - нiздрi,
А шпаки на капелюсi
Мостять гнiзда...
  _______
Так не тiльки на городi
Йдуть дебати -
Он у Радi навіть б'ються
Депутати.

 

За старанність

Як тiльки повара Івася
Надвiр чогось виносив бiс -
Рябко чимдуж iз цепу рвався,
Брехав, аж пiною давивсь.
Коли ж ішов «крутий» господар,
Жона його або синок -
Сприймав це пес, як нагороду -
Стрибав, раденький, мов цапок.
За вiрнiсть, старанність, завзяття
Рябка лелiяли пани.
I привезли йому на свято
Ланцюг новесенький вони.
  _______
Ми й пресу маємо таку,
Яка сидить на ланцюжку...

 

Мамин приклад

Свиня, пiднявши дверi рилом
(Дурної мала вдосталь сили),
Зламала їх i по обiйстю
Погналася осатанiло.
Здiйнявся галас на подвiр'ї:
"Сказилася свинюка жирна!"
Усi тiкали, хто як може.
З курей, качок летiло пiр'я.
- Ой, Льохо, не роби дурницi! -
З дупла промовила Синиця. -
Хоча би сина постидайся! -
Свиня:
  - Сиди там i заткнися! -
Зросло у Льохи чадо "миле":
Тупе, але з задертим рилом.
І так, гидотне, знахабнiло,
Що через нього у сараї
Вже мiсця й матерi немає.
Щодня звiдтiль лунають крики:
- Ой, ґвалт! Рятуйте! Убиває!
  ______

Мораль до байки не додам.
Залишу справу цю батькам.

 

Повитиця


Заможний фермер. В нього в полі
Сільгоспкультур усіх доволі:
Аж ген на схилі - баштани,
Боки там гріють кавуни,
А поруч з ними - недалечко -
Ростуть цибуля, морква, гречка,
Он - кукурудза зуби скалить,
Вівса плантація чимала...
Росте й Гірчиця-жовтавиця.
По ній плететься Повитиця -
З Гірчиці соки всі сотає
І мило, ніжно розцвітає.
А потім каже паразитка:
- Мені на тебе глянуть гидко!
Ого, яка ти: розтовстіла,
Така стара, що й пожовтіла.
А я - гнучка, мов королева,
І розцвітаю як - рожево! -
Коли ж скосили ту Гірчицю,
То враз засохла й Повитиця.

  ________

Буває часом - мiж людьми
Стрiчаєш ось таку потвору,
Яка завжди того ганьбить,
За чий рахунок лiзе вгору.

 

Поет і посада

Як настали дні погожі і ясні -
На калині Соловей співав пісні.
Заслухалися дерева й озерце.
Та потрапив бідолаха у сильце.
Посадили в гарну клітку співака,
Годували і поїли, мов бика.
Від дармового хлібця й комбікормів
Потихеньку Соловейко розповнів,
Вже не може й підлетіти неборак.
Якось все-таки згадав, що він - співак.
Тож поглянув у вікно, у далечінь,
"Тьох" - хотів, а заспівалося -
  "цвірінь".
Так сердега дні і ночі цвірінчав,
Що охрип і навіть каркати почав.
  ______
І поета видатного знаю я,
У якого сталось все, як в Солов'я:
Лиш дали йому посаду і печать -
Став одразу ж по-лакейськи цвірінчать.

 

Байка про волів

  (За Езопом)

Одного разу два Воли
Пiд гору Вiз важкий тягли.
Їх батогом шмагав хазяїн.
Вони ж сопiли й мовчки йшли.
На долю скарживсь тiльки Вiз
(Вищали в нiм колеса й вiсь):
- Та скiльки ж цей вантаж возити?
А краще б я був розваливсь! -
Воли почули i на те:
- Твої волання, брат, - пусте.
Iз нас ти краще брав би приклад.
Ми - за мовчання золоте.
  _______
У байцi натяк на раба,
Що мовчки гне свого горба,
Ще й iнших цьому научає.
У нас таких нема хiба?

 

Собача заздрість

Пес Бровко з цепка зірвався
І побіг уздовж хатин.
Цвітом-садом чарувався,
Ногу задирав на тин...
По дворах – собачий лемент.
Валували всі підряд:
- Гав! На волі цей нікчема?! –
Розривавсь бульдог Пірат.
- Як посмів ланцюг порвати?! -
Шавка голос подала.
- В кліть його! Мерщій за ґрати! -
Завелась вівчарка зла.
- Гав! Ганьба! – гнівилась Лайка.
- Хам він! – рявкнув дог Фідель.
- Ловелас! Джиґун! Гуляйко! -
Підпрягався спанієль…
Досі гавкіт цей лунає.
  ________
Та не тільки псяча рать
Всіх, хто волю здобуває,
Ладна в шмаття розідрать.

 

Хвалько

Крикнув Пiвень:
  - Кукурiку!
Нанесу яєць без лiку!
- I куди ото вiн гне?
Знiс би вже хоча б одне, -
Обiзвався Пес Бровко.
- Нанесу! Ко-ко-ко-ко!
Кури заздритимуть дуже! -
Сів на сідало, натуживсь -
Ледь не трiсне голова.
А яєчка - чорта з два.
Пiвник гребенем трясе:
- Кукурiку! -
  та й усе...
  _______
Так начхальство запевняє,
Влазячи у крісельця.
Що ж народ від цього має?
Часто-густо – ні яйця!

 

Шакаляча повага

Бiг Шакал згори в долину,
Аж горiли п'яти.
Раптом бачить: на стежинi
Вовк лежить зубатий.
Сіроманцеві на диво
Привiтався чемно:
- Здрастуй, Вовчику, не гнiвайсь,
Не гарчи даремно.
Я тобi в пригодi стану,
Тiльки буде треба...
А чому ти тут? Чи рана,
Чи хвороба в тебе?
- Буду рад, якщо поможеш.
Виручай, братане!
Бачиш, вирватись не можу
З клятого капкану? -
А Шакал його як двине
Виступцем пiд ребра:
- Дострибався, сучий сину!?
Так тобi i треба!
  _______
Отаких на бiлiм свiтi
I людей чимало,
Що стають в скрутну хвилину
Гiршi за Шакала.

 

Публіцистика

Сім мішків вовни в гарно розрекламованій кінокартині

Чимало списів зламано журналістами, оглядачами, кінокритиками про нову версію фільму “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Комусь кінокартина подобається, комусь – ні. Хтось задоволений новим образом Вірки Сердючки, яку Гоголь, хоча й геніальним був, не міг передбачити свого часу, в XIX столітті. Інші ж тільки глянули на Андрія Данилка та його непомірно розширені груди – одразу ж вимкнули телевізора… Це вже говорить про те, що байдужих до цього твору сценаристи та режисери не залишили. Фільм гарно розрекламували. Але…

Автор цих рядків залишає на суд глядачів усі творчі знахідки та недоліки. Зверну увагу тільки на народознавство. Уже в горбачовські часи перебудови, коли релігію можновладці та спецслужби перестали цькувати, почали з’являтися в газетах етнографічні матеріали, пізніше – брошури, а потім і великі видання типу “Звичаї нашого народу” Олекси Воропая. Отже, всі, хто хотів, могли ознайомитися з певними нюансами народних українських свят. Тим більше, повинні були це зробити сценаристи, щоб не допустити “ляпів” саме в таких фільмах.

Що ж бачимо ми з вами, шановні читачі, у фільмі? Святий вечір. На ньому – не менше дванадцяти страв. Так і повинно бути – за кількістю місяців у році та апостолів Христа. Але вся сіль у тому, що страви ці – пісні. Скоромного в цей день не вживали. На екрані ж посеред столу поставлено… печене порося.

Далі – більше. Виходять парубки й кажуть дівкам: “Давайте христосатися”. Отут уже й справді “припливли”. Таке могла в гоголівські часи сказати або божевільна, або людина, котра випила з півбідона горілки. Адже христосаються на Великдень, а не на Різдво!

Мало того. У Святвечір виходять дівчата й починають… щедрівку. Та з них би все село після цього сміялося. Щедрують же не в Святвечір і не на Різдво, а 13 січня – перед старим Новим роком!
Самогонку показали традиційно, в дусі старих радянських часів – білу, як молоко. Брехня, хлопці! В Україні таку не женуть. Тут вона чиста, як сльоза. То бражка такого кольору – туманного. Її п’ють переважно в Росії. Там вона просто не встигає дозріти до кондиції, щоб горілку вигнати…

Те, що чорт (Пилип Кіркоров) співає “Рідна мати моя” – Бог з ним. Хоча ні в часи Катерини ІІ, ні в часи Гоголя такої пісні не було в помині. Її написали Андрій Малишко та Платон Майборода в 60-ті роки ХХ століття. А на початку минулого століття з’явилася пісня “Ніч яка місячна”…
Одне слово, творили хлопці, що хотіли. Тільки ж як далеко такій кінокартині до України, її звичаїв і традицій!

 

Терористам соромно

Чую щодня: замах на президента, на принцесу, на прем‘єра, на короля. Мені не страшно – НАШИХ не вб‘ють! Ні, не тому, що ЇХ куля не бере – від голови, як від мореного дуба відскакує… Рикошетить. Може, як бумеранг, покалічити того, хто стріляє.

Ставлю себе на місце терористів. Їм краще цілити в консервну банку або якесь чуперадло. По-перше, не відскакуватимуть кулі. По-друге, немає охоронців. І хоча в них такі гвардійці, що почувши перший постріл, дають драла, все-таки серед цих хлопців може знайтися той, у кого револьвер не надто тремтітиме. З похмелюги. Отже, хай і мізерний, але ризик є.

Та найгірше не це. Несолідно вчиняти замах саме на НИХ. Це подібне тому, що сліпого через дорогу не перевести, брудно вилаятися в оточенні жінок чи дитині потиличника дати. Скажуть: "Герой знайшовся! Не міг серйознішого об‘єкта підшукати! Скажімо, директора банку, голову партії…” Сорому не обберешся.

Не дарма язиката бабуся Гапка, побачивши по телевізору ЇХ лисину, скрушно похитала головою: “ВОНИ й на церковного старосту не годяться! ЇМ хіба що колгоспним комірником працювати. А Дунька із Марнотратівки, дурна, патякає, що ВОНИ комусь голову відірвали. І Марина, що над ставком живе, їй підтакує. Каже, буцімто ВОНИ на столах гопака танцювали й на гітарі блатні пісеньки триндикали. Це теж брехня! Якщо по тарілках поскакали, мов горобець по стрісі – це не означає, що танцюють. Гітару піднімуть – грижа вилізе. Куди там ЇМ ще когось різати?”

Терористи дуже зляться на тих, хто вміє багато, а головне гарно розповідати. НАШІ балакають багато. А говорити ще не навчилися. Українською читають, як англійський студент-першокурсник, який щойно зі слов‘янською азбукою ознайомився. Отже, й тут терористи пролітають, мов фанера над Парижем.

Диверсантів посилають працювати проти правителів, які роблять щось гарне для своєї Батьківщини: будують кораблі, створюють літаки, споруджують будинки… А країна міцніє економічно. НАШІ самі справляться за десятьох диверсантів. Флот подарували. А ЇХНІ підлеглі якщо не в будинок, то в чужий літак ракетою бабахкають. Про економіку й говорити не хочеться. Як про покійника. Хорошого не видно, а про погане казати не годиться…

Ото й ходять ВОНИ тепер, навіть у вус не дмуть. Щоправда, вусів не мають… Навколо - охоронці. Навіщо? Жоден терорист при розумі ЇХ не зачепить. Перед колегами-кілерами соромно буде.

Професійні вбивці ж засміють того, хто ЇХ хоча б пальцем зачепить та ненароком покалічить. Ганьби не уникнути. Тому й обминають десятою дорогою. А нам залишається тільки радіти.
2002.

 

А мені невтямки...

І вдався ж я нетямущим! Ще в першому класі, пам'ятаю, вирішити арифметичну задачку не міг. У ній ішлося про те, що свинарка отримала від однієї свиноматки чотирнадцять поросят, а від іншої - дванадцять. Питалося, скільки отримано від обох свиноматок. У мене весь час виходило двадцять три.

- Який же ти недотепа! - сердилася мама, допомагаючи мені. - Два плюс чотири - буде шість та ще двадцять... Скільки разом?

- Двадцять три...

- Чому?

- Бо я вчора забігав до тітки Гальки на ферму, і вона сказала, що троє поросяток зоотехнік забрав для свого родича...

Із тих пір спливло чимало часу, а я ніскільки не змінився - як і тоді, багато чого не розумію. Скажімо, чому тринадцять років тому в керівних кріслах сиділи ті самі люди, що й нині і звалися комуністами. Тепер кричать, що вони - народні демократи, трудовики, соціал-демократи і ще біс його знає хто, хоча методи їхньої роботи - комуністичні. Як оббирали народ - так і оббирають, але з більшими апетитами.

Мені кажуть, що раніше вони боялися райкомів та обкомів компартії, а тепер - нікого. Можу з цим погодитись. Але мені незрозуміло: ми що, обираємо депутатів, керівників міста, області чи й держави для того, щоб потім їх лякати? Чи не краще створити таку систему, при якій було б невигідно погано працювати й погано керувати? Тоді, мабуть, відпаде будь-яка потреба в ляканні одне одного.
Не второпаю й такого. У фермерських та приватних господарствах, які так гарно нагадують колишні колгоспи, доярки й механізатори, а на заводі - робітники не одержують зарплати по півроку. А їхні керівники за кордон їздять відпочивати й платню отримують регулярно. Чому? Тільки через те, що до каси ближче?

Розумію тих, хто сповідує принцип "homo homini lupus est"* і по-вовчому тягне все до себе. Але невтямки мені, люди добрі, те, що так само, якщо не більше, тягнуть ті, які репетують про соціальну справедливість. Ще й називають себе якщо не соціалістами, то комуністами. А якщо їхні єдиновірці коли-небудь диктатуру встругнуть? Вони ж - проти приватної власності. Невже у своїх конфісковуватимуть дачі, "Мерседеси", банківські вклади?

Не збагну ніяк іще такого. Кравчука висували й голосували за нього комуністи. Через рік чи два оголосили його відступником, зрадником і перевертнем. Кучму теж висували ліві сили - і комуністи, і соціалісти. І його потім нарекли тими ж епітетами, що й Кравчука. То що, компартія висуває тільки зрадників та перевертнів? Значить, у її лавах нормальних людей немає? Де ж тоді гарантія, що зайнявши престол, комуністичний Симоненко не стане таким же, як його попередники? І чи не краще в такому разі голосувати за представників більш серйозних партій?

Хто мені скаже, скільки літаків потрібно одній людині? Мені особисто й один був би зайвий. Бо де брати пальне, запчастини? За які кошти утримувати пілота? Та й у яку копійку виллється моє літання, скажімо, до тещі на обід? Це в мене стільки питань виникає. А що тоді говорити про Президента Кучму, який тримає біля себе шість лайнерів? У нього, мабуть, і думок, і переживань ушестеро більше, ніж у простого смертного...

І все-таки я не збагну одного: навіщо Леонідові Даниловичу шість літаків? Невже сподівається, що при авіакатастрофі на ходу зможе пересісти з одного аероплана на інший? Якщо вже, не доведи Господи, не поталанить, то й ескадрилья навряд чи допоможе...

Не зрозуміло мені, чому парламент називають Верховною Радою України? Вірніше, зрозуміло, чому Верховною Радою. Але чому України, якщо половина депутатів не володіє українською мовою? Тут знову виникає питання: невже треба, за прикладом Леоніда Кучми, стати Президентом країни, щоб потім захотіти згадати мову її народу? Але ж президентська булава лише одна. Скільки ж це років треба, щоб "русскоязычные" народні обранці вивчили ще й державну мову?

Такі думки спати мені не дають. Бо ці задачки, як я зрозумів, набагато складніші, ніж із трьома поросятами. І сам їх не вирішу. Шкода, що вдався нетямущим.
________
* Людина людині - вовк (лат.).
1998

 

До єдіного Отєчєства через автономію

Південного Сходу!

Лист депутата Національних Зборів Франції
Пауля Баушмана до друга Андре Ковтенбаха


«Лібе фройнде Андре! Ти добре знаєш, як нелегко далася мені перемога на виборах. Скільки треба було гавкати на проклятих французьких націоналістів! Доводилося брехати так, що аж в очах темніло й у горлі деренчало. Називав їх зграєю чорних стерв'ятників, перевертнями й запроданцями. А коли кричав: "До стінки їх!", то аж захрип. І тоді ти, майне лібе ґеноссе, виручав – підносив келишок-другий шнапсу, від чого я жвавішав і ще з більшим натхненням накидався на соціал-демократів та інших ворогів єдіного Отєчєства.

Так, я поставив собі за мету відтворити нашу колишню Батьківщину - Третій Райх. А чому ж? Ти ж, певно, знаєш, скільки нас, німців, мешкає в департаментах Мозель, Нижній Рейн та Верхній Рейн? Десятки й навіть сотні! І тільки ріка Рейн відділяє нас від Великої Батьківщини. Ото я собі й подумав, що хай там, у Парижі чи Ліоні, як собі хочуть, а нам пора оголосити культурно-економічну автономію Південного Сходу Франції. Бо скільки ж можна бути донором департаментів, що межують з Іспанією чи розташовані на узбережжі Ла-Маншу?

Тільки проголосимо нову республіку - оберемо свій парламент, рідний уряд і свого президента. Останнім, звісно, буду я, інакше голосування визнаємо недійсним. Потім заявимо про непотрібність на нашій території американських ракет, французької національної гвардії, армії, прикордонних військ. Поліцію підпорядкуємо органам місцевого самоврядування. У своїй Конституції запишемо, що маємо право без рішення Національних Зборів чи Сенату самим укладати будь-які союзи, й тоді спокійно можна буде приєднатися до Великого Фатерлянду, просити Бундестаг прийняти департаменти Мозель, Нижній Рейн, Верхній Рейн із загальною столицею - Страсбур як ще одну землю Дойчерайху.
Усе це можна було зробити вже тепер. Правлячий прозахідняцький режим ніколи не насмілився б на геноцид проти німецькомовних районів Франції, якби не слабкість шрьодерівської Німеччини й тиск Заходу. Саме останньому не потрібна сильна Дойчланд.

Отож і почав я закликати зі стін Національних Зборів до місцевого референдуму в Південно-Східній Франції. Саме так можна було б оголосити про статус культурно-економічної автономії краю.

Уяви собі, що вся державна власність перейшла б до рук місцевої влади й розпоряджався б нею я як президент! Усі корисні копалини були б наші! Призовники Південного Сходу служили б Фатерлянду. Щодня приймач передавав би тільки "Німецьку хвилю". А головне – діловодство здійснювалося б не стільки французькою, як німецькою мовою. Узагалі я впевнений, що французька мова надумана й зайва. Створили її прозахідняцькі націоналісти. Можна ж було обійтися й німецькою. Адже ж говорили нею французи після Комп'єнського перемир'я 1940 року! А деякі з них навіть винайшли теорію "спільності двох мов". Як доказ наводили слова "революціон", "соціалістіше", "комунізм" - пишуться й вимовляються майже однаково.

Наші органи самоуправління заборонили б діяльність організацій, які закликають до зміцнення Франції. Скажімо, їхньої церкви на чолі з кардиналом.

Але не встиг я, майне лібе камераде, проголосити з парламентської трибуни цю видатну програму до кінця, як прибігли викликані націоналістами якісь ескулапи, наділи на мене гамівну сорочку, щоб не дуже брикався і привезли сюди, звідки вирватися не можу. Почав було робити підкоп під стіну та натер водянку й кинув. Перелізти не можу - альпініст із мене нікудишній. Слава Богу, що розв'язали руки й дозволили писати. То я оце й вірша склав геніального:

Майн лібе фюрер!
Дайте автомат!
Нас надиха
партайґеноссе Геббельс!

Знаєш, Андре, тут не так уже й погано, як я думав. Перезнайомився з великими людьми: поруч зі мною Македонський із Магелланом, у сусідній палаті - Бісмарк із Наполеоном. Інколи повз мене Герінг на швабрі пролітає... Усі вони одностайно підтримують мою боротьбу з клятими французькими націоналістами. Магеллан розповідав, що є така демократична країна як Україна, де з парламентської трибуни можна виголошувати будь-які програми, закликати до будь-яких революцій і мати у відповідь лише оплески таких же, як сам. Була б така демократія у Франції - наші мрії давно здійснилися б. Усі нинішні мої сподвижники, особливо сусіди по палаті були б міністрами. Прем'єром призначив би тебе, майне фройнде Андре!

Листа не вкидаю до поштової скриньки – навколо націоналісти в білих халатах. Перекину через стіну, може, якась добра душа передасть тобі. На цьому ауфвідерзеен.

Усе буде ґут!

З повагою,

Пауль БАУШМАН,
 

депутат Національних Зборів Франції,
 

майбутній президент Південного Сходу».

Листа автор цієї книжки знайшов та авторизовано переклав малоросійським нарєчієм

                                                                                                                  1998 

Час іде, а про єднання – тільки розмови

Мій колега – політичний оглядач – задоволений тоді, коли після чергової публікації телефонують комуністи і, лаючись, обзивають його рухівцем або бандерівцем, а націонал-патріоти тут же говорять, що він – комуніст. Це – найвища оцінка об‘єктивності. Ваш покірний слуга благоговіє не менше від полярних оцінок власних матеріалів про козацтва.

Помилки в останньому слові немає. Їх, отих козацтв, як відомо читачам, розвелося, мов собак нерізаних. Одне одного ненавидять, цураються, намагаються триматися подалі, а то й палицю в колеса вставити опонентові. Отамани дуже люблять, коли преса гладить їх за шерстю. Якщо ж хоч слово проти – починається…

Один отаман телефонує й дорікає, що автор ліберально ставиться до іншого війська. Мовляв, ти там – свій, то й мовчиш про їхні недоліки, а наші бачиш. Його опонент ганьбить вашого покірного слугу за те, що нібито той продався й відпрацьовує гроші, сплачені суперниками. Що ж, голодній кумі – хліб на умі. Хто сам дуже хотів би продатися, а його не купують або беруть за копійки, бо товар, прямо скажемо, сумнівної якості, із запашком, той усіх міряє на власний копил. Автор же відпрацьовує єдині гроші – заробітну плату в газеті…

Один отаман - на державній посаді. Другий отримує відсоток від козаків, які займаються охоронною діяльністю. Третій же, як він каже, “колядує”, випрошуючи гроші в підприємців. За рік ним була зібрана ледь не тисяча гривень! Звичайно, Ісус Христос міг би одним коржем нагодувати ціле море голодних людей. Отаман, маючи оту ледь не тисячу гривень, як би йому не хотілося, не прожив би й сам. А ще ж – сім‘я, оплата приміщення канцелярії, телефона, влаштування святкових заходів тощо. А він – живий і не надто худий! То, може, все-таки хтось інший продається? Чи не так, пане отамане?  
Дехто ставить авторові цих рядків питання руба: “Ти – козак чи не козак?” Та куди мені, хлопці? У вас он у кожного різьблене посвідчення, де чітко написано, що ви – козаки, а не Бог зна хто. Кажуть, така ксива тільки в Байди-Вишневецького була! Ну, може, ще в Сагайдачного та Дорошенка… А мені її ніхто не видавав. Ні Ружинський, ні Підкова. То який же я в біса козак? Та й лампасів, як у Хмельницького (?) у мене немає, а у вас – будь ласка! Стоячого комірця, як у міліції 40-50 років минулого століття (їх, мабуть, Косинський та Наливайко любили?) - не придбав – вибачайте. Та й погонів полковницьких або генеральських, як у Сірка чи Виговського – також не маю. Колись, ще в радянській армії, як присвоїли лейтенанта – то й нині це звання у військовому квитку значиться. Куди мені до зірок, які ледь із погонів не вилазять? Не кажу вже про петлиці з дубовим листям!
Нагород не маю – ні хрестів, які, мабуть, дуже любив Морозенко, ні орденів зі схрещеними мечами, якими, напевно, нагороджували Богуна та Кривоноса. Та й за ж що мені їх давати? У бойових діях участі не брав. Не те що ви…

А ще ж у вас усі такі вірні християни! Так люблять ворогів своїх! А ближніх – як самі себе! Якщо вас ударять в одну щоку – підставляєте іншу... Куди мені, язичникові, який не припадає до руки священика, не цілує хреста, гидує причащатися в церкві з ложечки, яку перед цим облизали сотні ротів. І навіть хреститися толком не вміє! Тому для мене більше підходить прислів‘я: “Дід був козак, батько – син козачий, а я – хвіст собачий”.

Саме ваша християнська любов до ближнього була першим приводом до розколу козацтва. Пам‘ятаєте гасло отамана Василя? І його помічника, нині козацького полковника, також Василя? Нагадаю: “Хто молиться в церквах Московського патріархату – той ворог України! Той не козак!” Що з того вийшло? Ще одне військо. Яке при словах “Українське козацтво” й досі жахається. Пізніше ви дуже полюбили сотню “Оріяна”, яка одна з небагатьох підрозділів справно платила внески канцелярії. Але як же з нею миритися, коли там – язичники, які відправляють покійних до вирію предків, а не в лоно Авраамове? Розформували к бісу!

Інший отаман, але вже верховний, мов біблейський батько, пригортав усіх блудних синів, які проклинали гетьмана Муляву. Їм на священній Хортиці вручали погони. Та не рядових козаків, не звичайних старшин. Київський розкольник Сагайдак отримав із теплих отаманових рук відзнаки полковника. А пізніше, за прикладом того ж верховного, забрав частину Київського козацтва, оголосив себе найголовнішим отаманом і створив там ще одне Військо Запорозьке.

Отой верховний сам почав із групою товаришів створювати альтернативне козацтво не лише через релігійні чвари. Головним було те, що до влади тоді дуже впевнено йшли ліві партії. І справді, якби вони були перемогли по всій Україні, то представникам Українського козацтва, мабуть-таки, пахли б стальні браслети. Тоді й сказав осавул (цю посаду він займав до розколу): “Ми ще побачимо, хто з нас живим зостанеться!”

Пізніше від того верховного відійшли ще два отамани з певною кількістю козаків. Бо хіба ж то козак, якщо він не мріє стати отаманом? Його не обрали? Є інший вихід – забирай два десятки вірних тобі людей і кричи на всю горлянку, що створив нове військо, і що саме в тебе козаків утричі більше, ніж у того, від кого втік. Цифри не перевірить ніхто.

Хочете, шановний читачу, узнати найбільшу військову таємницю? Нею є кількість козаків у тому чи іншому війську. Жоден отаман не назве вам правдивої цифри. Один говоритиме три тисячі, інший – десять тисяч, третій - 25 тисяч. Але якщо на повірку, то в отого, що казав найбільше, збереться кілька сотень, у другого – кілька десятків, а в третього й того не буде. Зате погони на всіх такі, що й генералісимусу Сталіну ніколи не снилися. Ось тут і собака заритий. У кожного отамана хоч крапелинка совісті, а таки є. І якщо він скаже правду, що командує військом, яке налічує аж... тридцять чотири козаки, то чим він тоді відрізняється від армійського прапорщика, командира взводу? Не солідно якось. Тому реєстру козацького вам ніхто й ніколи не покаже. Ні отаман, ні гетьман Білас.
Від останнього, до речі, відбрунькувалося нещодавно ще одне військо. Козацтво України. Очолив його Анатолій Попович, колишній осавул Українського козацтва. А ще є в Києві Звичаєве козацтво. А ще є Вільне козацтво. А ще є... Вибачайте, читачу, що всіх не запам‘ятав. На Рябкові бліх менше, ніж у нас козацтв. І кожен отаман – святіший папи римського. Тільки він – справжній патріот, справжній козак і справжній герой, на якого треба рівнятися. Всі інші, на його думку, – артисти цирку, клоуни і т.д., і т.п. За неперевіреними даними, лише в Донецьку налічується тринадцять козацтв. Нашому славному Запоріжжю ще далеко до рекорду. Тут поки що п‘ять.

Бачачи таку картину, автор став перед дилемою: може, й собі якесь військо організувати? Десять осіб для цього підшукаю та й вистачить поки що. Зате вже шосте козацтво буде на теренах Запоріжжя та області! А там свої люди й генерала присвоять. На публіку казатиму, що в реєстрі – 10 тисяч козаків. Щоб не соромно було...

А якщо серйозно, то, може, дехто з отаманів, у яких і двох сотень козаків не назбирається, покладе булаву, щоб далі не ганьбитися? Або зійдуться два чи три отамани й вирішать, що пора провести спільну Велику раду. На ній поставити питання про вибори одного-єдиного керівника. За кого більшість – той керує. Інші нинішні отамани стануть його заступниками. Але це вже, шановний читачу, - фантастика.

“Булави не можна поділити, хлопці, Україну також не дамо ділить”. Це – слова з пісні, яку написав поет Анатолій Рекубрацький. Сказано правильно. Булави ніхто й не ділить. Кожен новоспечений отаман виготовляє її для себе.

Нещодавно один із двох отаманів, що відкололися від верховного, в місцевій газеті опублікував статтю, в якій дуже турбується про єдність козачу. У задачі питається: а чого ж ви, шановний, відколювалися? Треба ж було б єднатися тоді, коли спільним військом були. А то розкол вчинив, а тепер ллє крокодилячі сльози й закликає до єднання. Є люди, які аналогічно плачуть за покійним Союзом РСР. Їм відповідь може бути одна: чого ж ви допустили, щоб він економічно ослаб і розвалився? Треба ж було не із заводу шабашку нести із запчастинами, трубами, деталями, а тягти все це з дому на завод. Не з колгоспу цурпелити силос для корови, а в колгосп із власного городу – сінце чи буряки. Та й директорові заводу, й голові колгоспу не давати красти машинами чи вагонами. Отоді ніколи б кляті капіталісти не виграли б змагання двох систем. А так самі пустили батька з торбиною по світу, а як той помер у знайомих під тином – почали тужити за ним...

Мало того. Цей же отаман хоче, щоб козаків в Україні визнали окремим народом. Є тут, мовляв, українці, білоруси, росіяни, тому треба “поставити козацтво четвертим рівноправним членом серед східнослов‘янських народів”. Бо козаків, як він каже, вже є близько 200 тисяч осіб. От вам “Україну не дамо ділить”!

Ідея цього отамана не нова. Після першого розколу новоспечений верховний в інтерв‘ю одній шовіністичній газетці, яка, слава Богові, наказала довго жити, заявив, що хоче створити Республіку Козакію, або Азовську Республіку на теренах України. І козаки, за його словами, повинні разом із донцями й кубанцями захищати населення східних і південних областей від Києва та Львова, від галицьких впливів, від католицизму й тому подібного. Щоправда, пізніше в інтерв‘ю газеті “Запорозька Січ” він визнав, що наговорив усе те спересердя, бо на Великій раді Українського козацтва йому не дали слова для виступу, а він, мовляв, завжди був за соборну Україну... Настільки щирі останні слова – знає тільки Бог і сам верховний отаман. Але ота ідея Козакії чи Азовської країни, як бачимо, перекочувала в інші голови.

А нещодавно верховний з козаками їздив до Криму. Але не по сіль. “Захищати” росіян від автохтонного народу – кримських татарів. Не робили цього його орли два місяці тому, не планують на жовтень чи листопад. Найкраще їм це зробити зараз, на початку оздоровчого сезону. Покажуть москвичам чи пітерцям сюжет, що в Криму росіян ледь не вбивають, і що козаки навіть змушені охороняти братів-слов‘ян. Куди поїдуть відпочивати москвич із пітерцем? У Сочі, Новоросійськ – подалі від Криму. Везтимуть свої заощадження не в Україну, а в Росію. А власники курортів у названих містах скажуть спасибі (а мо‘ й не тільки спасибі?) нашим славним козакам і їхньому верховному.  
Подейкують, що нині гетьман УК Іван Білас назвав своїм представником на Запоріжжі саме отого отамана, який хоче визнання ще одного слов‘янського народу. А як же тоді з калмиками? (Із цим козацтвом дружить пан отаман). Вони також тепер слов‘янами стали? А ще цікаво б запитати в гетьмана: що ж то за представник Українського козацтва, який володіє державною мовою не краще, ніж калмики? Чи не ліпше вже поновити у званні генерала розжалуваного до рядового кошового?

Реакція багатьох козаків на критичний матеріал така: ти хочеш розвалити (добити) козацтво? Вельмишановні мої! Не можна розвалити хату, яка ще тільки намальована на папері, про яку балакають, а не будують. Добити можна того, хто живий. Мертві бджоли не гудуть.

Тому й критична публікація для живого й здорового козацтва – це як допінг для спортсмена, як розсіл на похмілля. Отож, бажаючи всім плідної праці, хочеться одного: щоб люди пишалися вами так, як Наливайком, Трясилом, Сірком чи Палієм... А для цього хочуть вони бачити не погони, лампаси й незаслужені нагороди, а реальні справи: виховання молоді, забезпечення громадського порядку, охорона Хортиці тощо. І славитимуть вас саме за це, а не за збори в клубі, де вирішується, яка ширина зірочки повинна бути в генерал-хорунжого.

І насамкінець. Усі козацтва прагнуть до того, щоб їхні члени носили зброю. Усі хочуть коли-небудь прийти до влади. Іван Білас навіть партію козацьку для цього вирішив створити. Щодо зброї, то перед тим, як її дати до рук солдатові, військкомат змушує призовника пройти комісію, де невропатолог із психіатром дають висновок, що в пана Пупенка чи Пупкіна “всі валети в колоді” і в недоречний момент “не поїде дах”. Хто й коли з козаків проходив таку комісію? Хіба серед усієї братії немає тих, кому й рогатку з бузини та велосипедної камери не можна довірити? А ви їм – шаблю? А ви їм – АКМ? Коли-небудь можна таким чином і половини війська недорахуватися...

Люди, які приходять до влади, намагаються об‘єднати суспільство. Адже гуртом і батька добре бити. Чи зможуть це зробити отамани, які вчинили розкол? Чи буде Україна цілою, якщо вже зараз пропагується нова автономія на її теренах? Такі люди швидше приведуть до громадянської війни, ніж до єднання. Тому, зваживши всі “за” й усі “проти”, скажу відверто: “Слава Господові, що не дав до ваших рук зброю, а тим більше – владу”.

 

Не лякайте мовою медсестер – вони розумніші, ніж вам здається

І знову зашуміло, загуло. Якщо раніше російські шовіністи та наші яничари лякали обивателя тим, що із Західної України приїдуть бандерівці, які різатимуть усіх, хто говорить мовою сусідньої держави, то тепер, здається, це марення сивої кобили вже відійшло в небуття – йому просто ніхто не вірить. Нині пішло інше залякування. Але про все по порядку.

У кількох шовіністичних газетах виступили за надання в Україні статусу офіційної російській мові гендиректор ВАТ “Мотор Січ” В’ячеслав Богуслаєв і нардеп Ярослав Сухий*. А нещодавно до них підпрягся й сумнозвісний екс-нардеп та екс-член Національної Спілки письменників Павло Баулін**. І якщо перші двоє намагалися висловитися толерантно, то останній не пошкодував жовчі всім, хто хоч якось причетний до розробки та схвалення проекту Закону “Про розвиток і застосування мов в Україні”.

В.Богуслаєв та Я.Сухий пишуть про те, що в Україні склалася історично нинішня мовна ситуація, коли російською говорить ледь не половина населення. На жаль, автори не кажуть про те, як і хто складав цю ситуацію. Почали все з вищих навчальних закладів. Переважну більшість їх в УРСР перевели на російську мову викладання. Бачачи таку перспективу, батьки-українці почали вимагати російськомовних дитсадків і шкіл. Тепер же, коли вузи й технікуми переходять на українську мову викладання, пани В’ячеслав і Ярослав вбачають у цьому “масові порушення конституційних прав людини”. Виходить, у мене було забрано, а коли я хочу повернути назад – порушую права тих, хто забрав?

Оті всі газетки аж сичать про те, що в Росії нині краще жити, що ця країна – взірець для нас, недолугих. Хотілося б, аби ця держава показала ще й приклад міжнаціональної злагоди. Скажімо, в РФ проживає більше 14 мільйонів українців. Скільки ж у Росії українських шкіл, училищ, технікумів, вузів? Мабуть, українці там дуже задоволені, ніхто їхніх прав не порушує?

Далі автори говорять, що російське населення України пережило перший шок від звинувачень його в інородстві. Хто й коли робив ці звинувачення – не кажуть. Хоча відомо, що першим таку думку висловив Петро Столипін, царський прем’єр-міністр, але про українців. А якщо українці для Росії є інородцями, то хто тоді росіяни для України?

Нині, заявляють В.Богуслаєв і Я.Сухий, російськомовне населення зайняло очікувальну оборонну позицію. Але вона, за їхніми словами, є тимчасовим явищем, пройде певний час – зміниться. Причому кардинально – аж до діаметрально протилежної. На що ви натякаєте, панове? Громадянської війни хочеться? У народі кажуть: “Не сій вітер, бо пожнеш бурю”. Не думайте, що вас вона обмине...

Цікаве відкриття: “Російська мова в Україні є корінною. Роль Києва та Львова в її становленні, розвитку й кодифікації не менш значна, ніж роль Москви чи Петербурга”. Геніально! Заслуговує на написання докторської дисертації. Тільки ж відомо, що вплив Русі на Московське князівство тривав хіба що до взяття Києва Андрієм Суздальським – 1169 року. Із 1654-го відбувається зворотний процес…
Раніше як приклад співіснування кількох державних мов подавалася Швейцарія. Але там кожен кантон має свою офіційну мову, а кожен житель володіє трьома (а не однією) мовами. Про це автори мовчать. І звісно, чому. Бо Герой України В’ячеслав Богуслаєв за кілька десятків років так і не спромігся вивчити українську. Як тут не згадати Марксові слова про те, що мовою народу, між яким живуть, не володіють: гість, окупант та холуй окупанта…

Тепер уже за зразок береться Придністров’я, де три державні мови: російська, молдавська й українська. Тільки ж не кажуть пани В’ячеслав і Ярослав, що насправді там одна державна мова – російська. Інші – камуфляж, фікція. Адже навіть президент тієї республіки Ігор Смирнов не володіє ні молдавською, ні українською. Школи – російські. У державних закладах офіційна мова – російська.
Для сучасного Запоріжжя справжня двомовність була б кроком уперед. Бо це означає, що в книгарнях лежала б половина українських книг, у кіосках – половина української періодики. П’ятдесят відсотків радіо- й телепередач стали б українськими. Половина шкіл була б справді українськими, а не лише за вивісками, як тепер. У половині міського транспорту водії та кондуктори спілкувалися б із пасажирами державною мовою. Але ж якщо російська стане офіційною, то й тих мізерних здобутків дерусифікації, які нині є, не буде зовсім. Як у тому ж Придністров’ї, до якого закликають нас автори відозви.

Говорять вони гарно й про засилля зарубіжної псевдокультури. Що ж, американська попса з бойовиками набридли не тільки їм. Але ваш покірний слуга переглянув у святкові дні всю передачу “Песня-2003”.

Я буду вместо, вместо неё –
Твоя невеста честная ё.

(Співачка Глюкоза).

І таких “шедеврів” російської попси – хоч греблю гати. Нинішні російські серіали про ментів нічим не інтелектуальніші від американських бойовиків. Отже, хрін не солодший від редьки...
Екс-член Національної Спілки письменників, видворений з неї, Павло Баулін назвав свою статтю “Медсестре, оформишей анализ не на державной мове, грозит увольнение”. Йдеться про майбутній Закон “Про розвиток і застосування мов в Україні” та громадські слухання в Києві, присвячені цьому документу.

Дісталося тут на горіхи й віце-прем’єр-міністрові Дмитру Табачнику, й академіку Миколі Жулинському, й народним депутатам Геннадію Удовенку та Павлові Мовчану, й міністрові освіти й науки Василю Кременю. Бо всі вони відзначали позитивні якості проекту Закону. А це ж – неподобство! Адже в ньому нічого не написано про другу офіційну мову! А на думку Павла Бауліна, нею повинна бути не білоруська чи кримсько-татарська, а, звичайно ж, російська!

А ось ці слова варті цитування: “Колонизатор понятно кто. Причем имеется в виду тот период, когда Украина получала из союзного бюджета 13 миллиардов рублей дотации (еще тех рублей, которые по 0.63 за доллар!), когда за копейки гнали на Украину из России нефть, газ, лес. Когда клятая Москва обязана была издавать массовыми тиражами книги павлычек, драчей и тех же мовчанов! Так кто ж, простите, был метрополией, а кто колонией в той “империи”?”

Таваріщ Баулін має на увазі брежнєвські часи. Так от тоді дотаційною в Союзі була одна Туркменія. Про це відверто говорили лектори обкомів. Про інші республіки чомусь мовчали? Бо інші віддавали в Москву більше, ніж отримували. Петру Шелесту, який у книзі “Україна моя, радянська” натякнув, що республіка може жити самостійно й навів неспростовні цифри, “пришили” націоналізм і відправили автора на пенсію. В Україні видавали мільйонними тиражами книги Олександра Чаковського, Євгена Євтушенка, Роберта Рождественського, інших російських радянських письменників. Уже не говорю про “безцінні” бестселери “дорогого” Леоніда Ілліча. То чим гірші твори наших літераторів, яких видавали в Росії?

За копійки Україна отримувала нафту із Сибіру? А де поділася наша, карпатська? Її викачали ще при Сталіні. Де дівся газ Шебелинки? Його викачали при Хрущові. А чи не було у нас лісів у Карпатах та Поліссі? І якщо нам щось діставалося, то не за карі очі. За копійки в Росію йшло наше зерно, вугілля, цукор…

А чому б таваріщу Бауліну не повернутися на початок тридцятих? Або й 20-х. Мільйони тонн хліба видирали кремлівські людожери з України й годували голодний Пітер та Москву. За наш хліб будували всю радянську індустрію, озброювали до зубів армію, створивши в Україні штучний голодомор. Із наших колгоспів у 1947-му викачали весь хліб, даруючи його “соціалістичним” країнам Європи. А наші матері пухли з голоду. Ось таке благоденствіє панувало за часів Союзу!

Якщо ж Україна була в Союзі метрополією, то чому за неї так ухопився перший і останній президент СРСР Михайло Горбачов, який відверто сказав: “Я не уявляю Союзу без України”. Вона, за словами Павла Бауліна, сиділа на шиї в Росії, а її не бажали відпустити. Та хай би йшла собі! Баба з воза – кобилі легше. Так ні ж. Не сказав Михайло Сергійович, що без Росії, Вірменії чи Молдови не буде Союзу… Значить, не такі вже ми й вампіри-паразити були.

“Таким образом, допустим, председатель Русского Движения Крыма, чтобы не нарушить идиотский закон, должен будет писать письма своим региональным руководителям в Алушту или Керчь обязательно на оккупационной для Крыма украинской мове".

1954 року в Кримській області РСФСР лютував голод. Щоб урятувати населення, політбюро ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР нав’язали Українській РСР цю територію. Тому українці в Криму ніколи не були окупантами, їхня мова – не окупаційна, як, скажімо, російська в союзних та автономних республіках! Це у нас при створенні СРСР нагло забрано Кубань, Ставропільщину, Берестейщину, Стародубщину, частину Курщини, Білгородщини, Воронежчини. Дотримуючись Гельсінських угод, Україна не виставляє нікому територіальних претензій, як це робить Росія (острів Тузла – яскравий приклад цьому). Багато чого в нас забрано. Залишилося знищити мову, й націю можна поховати.

Свого часу Запоріжжя відвідав тодішній міністр освіти Петро Таланчук. На зборах учителів йому надійшло запитання про мови. Відповідь була чітка і ясна: “Мовної проблеми не існуватиме, якщо всі володітимуть і українською, і російською”. Тому, мабуть, не треба натякати медсестрам про якийсь спротив. Краще закликати їх до швидшого вивчення державної мови.

Не знаю, як хто, але автор цих рядків на своєму віку ще не зустрічав медсестри, яка б не змогла оформити документа державною мовою. Бо люди ці набагато розумніші, ніж здається тим, хто їх залякує вивченням мови.
__________
* - Я.Сухой, В.Богуслаев. Право на родное слово. Газета “Русский мир”, № 6 за 2003 г.
** - П.Баулин. Медсестре, оформившей анализ не на державной мове, грозит увольнение. Газета “Русская правда”, № 9 за 2003 г.
  2003

 

Окупація

Івана Богдановича, колишнього фронтовика, ні-ні та й схопить серце. Фашистський осколок, що сидить із часів війни, дає про себе знати. Приступ стається, як правило, раптово. І тоді все життя пробігає перед очима, мов у фільмі сталінських часів. Але чомусь саме період німецької окупації проходить повільно й детально, ніби в кіноапараті хтось гальмує стрічку...

Ось він, молодший сержант Ваня Козубенко, посланий командиром роти в розвідку - в окуповане Запоріжжя. Степами, ярами (знав, що на дорогах поліцaї з жезлами, автоматами, в бронежилетах та з нахабними пиками - не проштовхнешся) добрався до хати старого батькового друга - діда Макогона - й тихесенько постукав у вікно. Ніхто не відповів. Солдат виглянув на сусідню вулицю, яку до війни звали Соборною, й очам не повірив. На ній висіла табличка українською мовою: "Проспект імені Германа Герінга". "О прокляті окупанти! - подумки вилаявся розвідник, - своїми нечестивцями наші вулиці поназивали".

Він ще раз сміливіше постукав. Виглянула баба Оришка, впізнала. Перехрестившись, впустила до господи.

- О Боже! Зачиняй швидше за собою двері. Бо проклятущі фріци, хай їм абищо, постановили, що тепло подадуть не раніше листопада. Топимо, чим бачимо. Але ж "буржуйкою" не нагрієшся. Отож, хлопче, тепла не випускай.

А тут і дід, одягаючи випрану, але полатану сорочку - щойно купався - з'явився з сусідньої кімнати:

- Бачиш, які їхні теперішні порядки? Теплої води ціле літо не подавали. Кажуть, щоб учились економити. Тільки ж скажи мені на милість Божу, яка це економія? Скільки ж ми дров та вугілля витратили на нагрівання кожного казанка? Та хто все те рахує? Робиться все так, щоби побільше зідрати з нас, аборигенів.

До Фатерлянду з України, розповідали далі старі, вивозять хліб, металобрухт, вовну, хутро, м'ясо. А сюди - подраного ганчір'я - на базарах ним торгують. Народ купує. Чимось же треба тіло прикривати...

- А нове ж начальство як? - запитав Іван.

- Гауляйтера над областю сам фюрер поставив. Це вже п'ятий керівник за час окупації. А що з того? Цей ось - молодий, діловий. Навіть по-нашому вміє говорити без шпаргалки. Але ж робить це тоді, коли треба або похизуватися, або показатися своїм. За душею - нічого нашого...

Дід Дмитро Макогін ще довго розповідав, що коїться в Запоріжжі та області. Окупанти на кожному кроці понаставляли пам'ятників своїм партайґеноссе. Біля Дніпрогесу - фюрерові, який рукою на Німеччину показує. Такі ж, тільки трохи менші, вже стоять у кожному райцентрі. Он у Веселому підпільники чи партизани підірвали монумента. Того ж дня було знайдене бронзове погруддя ката й установлене на тому ж місці. Тепер начальник поліції та староста Веселого здирають з людей гроші, щоб відновити такого, який був - у повний зріст. У Запоріжжі на майдані Волі височить пам'ятник шефові таємної поліції Гіммлеру. Йому підпільники вимазали ноги у червону фарбу, ніби той стоїть у крові. Тепер патріотів гестапівці та поліцаї з собаками щодня шукають.

Назви ж, таблички повсюди - в основному їхні. Вулиці й провулки як не Бормана, то Кальтенбрунера. А як тільки назвуть десь українською - ґвалту здіймається, як на пташиному базарі - ось які ми, мовляв, демократичні, даємо розвиватися корінній нації! Спочатку Соборну вулицю Гітлером назвали. Але йому проспект не сподобався. Тепер - Герінга. Нині тут - руїни. Навіть тридцятилітні берестки порізали чужинці. Тепер з Баварії липи везуть молоденькі та на їхнє місце садять. Приймуться чи ні - Бог знає, але з народу гроші й на це зідрали...

- Деякі наші блюдолизи, почувши, що Гітлер відмовився, аби проспект назвали його ім'ям, про скромність фюрера заговорили, - розповідав далі дід. – Поглянь тільки: кінотеатр імені Гітлера, Дніпрогес імені Гітлера, площа імені Гітлера, палац культури імені Адольфа, навіть острів - і той його іменем нарекли.

- Ну а як же міський ваш парламент? Ви ж самі його обрали...

На свою ж голову - і бургомістра, й депутатів. Причому більшість їх по-нашому й слова не скажуть. Усе по-німецьки цвенькають. Ще й кричать, що то вже – їхня рідна мова. Не дай, Боже, переможуть гітлерівці - пропаде Запоріжжя і його українська мова солов'їна. Бо депутатська більшість репетує, що всяких там українських говірок не визнає. Їй тепер брот миліший хліба, а шпек - від сала. Жодного натяку на національну гідність. Німці ж усе це заохочують. То вони й раденькі, що дурненькі – німецьку мову в козацькому краї офіційною хочуть визнати. Сміх та й годі!

Іван уже чув від залізничника, що підприємствами в Запоріжжі керують тільки німці або наші запроданці. З українців вони відверто сміються. Директор "Дизельмесершмітта" заявив, що перекладати українською документацію заводу не збирається. Бо для цього йому треба було б 70 мільйонів дойчмарок. Та за такі гроші все підприємство разом із дирекцією можна купити!

Козубенко виріс на Хортиці, тому цікавила його доля острова.

- Нічого хорошого від окупантів я не чекаю, - скрушно похитала головою баба Оришка. - Бургомістр, котрого ми обирали, сподівалися, що він наш, хоче через Хортицю мости будувати, різні ресторани та інші "злакові" місця споруджувати. Знищать острів ні за цапову душу. Он дуби вже попиляли й на Німеччину повивозили. Та й не тільки Хортиці жаба цицьки дасть. Із проспекту трамвай хочуть прибрати. А мені ж, синку, вже за сімдесят. Ноги майже не носять. Пустили їхні таксі - мерседеси та опелі. Але ж там плата, як за рідного батька. Часто буває так, що відключають трамваям електрику. Це щоб ми їздили їхніми автобусами та мерседесами, платили гроші. Бо шофери, кажуть, виручкою із самим бургомістром діляться.

Потім дід повідомив про школи й дитсадки. Їх тепер формально називають українськими. Але насправді ж і няні, й виховательки, й учителі - всі по-німецьки ґелґочуть, мов гуси. І дітки на уроках кілька слів, може, нашою мовою й скажуть, а на перерві - тільки німецькою. Хоча вивіски на школах - українською. Ось так прокляті загарбники своїми прикидаються. Та з овечої вовни у них вовчі ікла стирчать.

Варто глянути, що продають у газетних кіосках. "Дойчцайтунг", "Ноєс Дойчланд", "Ноєс лебен", "Ноєс орднунґ" та інші їхні видання. Лише один часопис у Запоріжжі виходить українською та один - двома мовами - нашою й німецькою. Українську книгу вдень з вогнем не знайдеш. Податками задавили.

- Ото така справедливість окупантська, - продовжував старий Макогін. - Усе роблять тільки, щоб нагребти собі дойчмарок та втекти до фатерлянду. І бургомістр, і гауляйтер потурають злодіям-директорам. А ті хапають так, що аж очі вилазять. Собі дач набудували, мерседесів накупували, охорону мають озброєну - есесівців із зондеркоманди. Вівчарок завели. Жирують. А бідний робітник ішачить щодня за дрібненькі пфенінги.

Багато заводів як у Запоріжжі, так і по Україні не працюють зовсім або не на повну потужність. Цим самим прокляті фріци створюють безробіття, а звільнену молодь вивозять до Німеччини на тяжку працю, в борделі та з-під усяких фюреринят кіндерсюрпризи виносити.

Сприяли керівники таких підприємств як "Дизельмесершмітт" (на випадок своєї втечі з України) створенню п'ятиколонного бутафорного війська на зразок "Гітлерюґенд", яке допомагає поліції розганяти бабусь – торговок насінням та цигарками. Підтримують і лютеранську церкву, яка останнім часом почала себе українською називати. Але там українського, як на рибі хутра: лише й балачок про єдність України та Німеччини, і що ми однієї крові, народи-брати. Джеркотять же тільки по-їхньому.
Бачив усе це Іван Богданович і солдатське серце горіло полум'ям ненависті й жалю. "Чи довго ж ще тобі, моє рідне Запоріжжя, жити під окупантами?" - подумки питав боєць.

...Осколок відходив від серця. Розвідник Козубенко розплющив очі. Перед ним стояли... німці. Вони привезли з Оберхаузена в запорізьку лікарню гуманітарну допомогу.

 

Учімося, друзі, в Росії!

“Шлягер-2004” показували ввечері в новорічні вихідні. Що може бути приємнішим, ніж пісня? Вмикаю телевізора й моєму хорошому настроєві настає кінець. Бо відсотків вісімдесят пісень, що звучали того вечора в ефірі – російські. Виходять на сцену заслужені й народні артисти й артистки України і виконують… російські пісні. Склалося враження, що всі ці люди готуються завтра емігрувати в Росію...
Усе це показував наш перший, національний канал телебачення. Виникають запитання: чи він наш? і чи національний? А якщо національний, то якій же нації служить?

Під іншомовним словом “шлягер” ми розуміємо досить популярні пісні, що подобаються більшості слухачів чи глядачів. Хто й коли визначав популярність тих пісень, що звучали в “Шлягері-2004”? У Росії “Песню года” транслюють щотижня. Глядачі голосують за кращі пісні, які потім виконуються у фіналі. У нас це робить поки що тільки Михайло Поплавський у передачі “Наша пісня”.
Знати російську мову й російську пісню не гріх. Але чи не здається вам, любий читачу, що ота запопадливість поетів і композиторів, з якою вони пишуть (доволі непогані – віддамо належне) російськомовні пісні – не що інше як симптоми меншовартості? Якщо це не так, якщо це прояви братерства, то воно ж повинне бути взаємним. Назвіть мені тоді українські пісні, написані російськими (в Росії) поетами й композиторами. Окрім, звичайно, Олександра Морозова, який виріс на Поділлі... А скільки російських співаків виконує наші прекрасні, мелодійні пісні? Олександр Малинін, Надія Кадишева... Хто назве більше? Не беру до уваги Кубанського козачого хору – там, нехай і проросійські, але українці...

Візьмімо їхню “Песню года-2003”. Скільки там прозвучало українських пісень? Одна. У виконанні Софії Ротару “Одна калина”. А скільки в “Песне года-2004”? Жодної! То чому ми з вами гнемося перед “старшим братом” (молодшим за нас на кілька тисячоліть)? Ми щось йому винні? Звідки ж таке колоніальне самоприниження?

Звичайно, ніхто не повинен вказувати митцеві, якою мовою йому писати та якою співати – це справа його серця. Але ж є держава! У неї є перший національний канал телебачення. А там, мабуть, існує художня рада, у функції якої входить і мовне питання. І якщо на “1+1” чи “Інтері” про це не йдеться, то на першому національному(!), мабуть, повинен чітко виконуватися Закон про мови та відповідні статті Конституції?

Учімося, друзі, в нашої сусідки – Росії. Де на телебаченні інша мова чи іншомовна пісня майже не звучать. Бо там є національна держава й національне керівництво. Тому й телебачення там справді національне! А артисти, поети, композитори – також патріоти Росії, пишуть російською, співають російською. Поклонімося їм низенько-низенько. За науку.

 

 

Пародії та епіграми


   


У попа була собака –
  Він її любив.
  Вона вкрала кусень сала –
  Він її убив.
  Біля церкви поховав,
  На могилі написав:
  “У попа була собака…”
  (І далі за текстом
  хоч і мільйон разів).

                 Народний гумористичний вірш

 

Як би про це написали:

 

Павло ГЛАЗОВИЙ


Кум священиком у церкві працював.
Ця професія, скажу вам, не нова:
Бо й онук те добре віда, знає й дід,
Що з попами живемо вже тищу літ…
В мого кума було гарне собача,
Що злодюгу пізнавало по очах.
Лазаренка як уздріло – “бідний” він
Злізти ледве на високий встигнув тин.
За холошу песик тягне: ”Гав, гав, гав!”
Чий собака - екс-прем’єр те добре знав,
Бо як тільки клав мільйони в лантухи,
Йшов до церкви – позамолювать гріхи.
Вимагати він від батюшки почав,
Щоби той повісив кляте собача.
Бо, не дай, Бог, оте дзявкало руде
Ще Омельченка на нього наведе...
Піп затявся:
  - Я собаку не віддам!
З нього виросте добрячий вовкодав,
І давитиме усіх отих козлів,
Хто країну до погибелі довів. –
Тільки ж якось до комори кум поткнувсь
Як поглянув - з переляку відсахнувсь:
Там його ж таки собачка, сатана,
Кусень сала апетитно намина.
- Ах ти наволоч паскудна! – кум завив -
Це тебе Павло Іванович навчив?
Що ти хвостиком ото хухри-мухри?
Сала, гаспид, умегелив кіла три!
Щоб ти ним був подавився, щоб ти скис! –
Та як тицьне йому дулю попід ніс:
- Ось тобі, погана мордо, сукин син!
Геть від мене, собацюро, - каже він. –
Хай тебе Павло Панамський розіпне,
Щоб ти більше не ганьбив себе й мене!
  ________
Аж за серце мене розповідь хапа
Про паскудного собаку і попа.

                                           2003

 

 

Петро РЕБРО


У попа був цуцик-вовкодав –
Скаженючий, як на Спаса муха.
І коли він з діжки сало вкрав –
Піп об’яву вивісив, псяюха:
«Продається хата й собача,
Попід цинком, мужеського роду,
Кахлями сіяє, мов парча,
Смирна, фокстер’єрської породи.
Має ґанок і міцний ланцюг,
Добрий нюх і гарну призьбу має.
Гавкає на різних волоцюг,
Тепло в ній і крадіїв кусає.
Зуби гострі, мов у сатани,
Погрібець холодний, як льодовня.
Щеплення зробили восени,
Обкували двері – ті, що зовні.
А іще на вікнах ставні є,
Ліве вухо льоха покусала.
Зовні облицьоване фойє,
А недавно вкрала кусень сала.
Так що налітайте – продаю.
Не дивуйтесь, що гилю багато,
Бо я з ґанком цуцика люблю
Й фокстер’єрської породи хату».

 

 

Микола БІЛОКОПИТОВ


Чи це правда,
  а чи все те
Вигадка ледача?
Біля церкви відбулася
Виставка собача.
На ній були не дворняги
І не пси бродячі,
А собаки у медалях –
Борзі та гарячі.
І припала до вподоби
Попикові сучка –
Донька дога Вельзевула
І Мумуки внучка.
Заплативши, піп собачку
Приволік додому,
Кинув кістку здоровенну,
Кличе жінку й доню:
- Подивіться на це чудо,
На цю орхідею!
Я дві тисячі “зелених”
Заплатив за неї.
Бо вона – чистопородна,
Родом із Бишкека,
Її батько з-під Полтави,
Мати з-під Казбека.
Дід і баба з боку батька
Родом з Аргентини,
А по мамі... всі з Одеси
По восьме коліно. –
В попаді від люті й злості  
Горло пересохло:
- Хай би, батюшко, ця сука
Ще малою здохла!..
Ти забув, що ми собаку
Якось купували:
Гарна цюця, чистокровна,
А украла сало!
Ти ж убив ту родовиту
Злодіяку з Праги.
Краще б був купив приблуду
Чи якусь дворнягу!
В печінки мені засіли
Оті родоводи! –
Тут собака їй по-людськи:
- Ти – якого роду?
Ким були баби з дідами,
Гав! Пра-прабабусі? –
Попадя отетеріла:
- Господи, Ісусе!
Що це ще за чортівщина?
Де взялась ти в ката?
Та я тобі не собака,
Щоби рід свій знати!
_____
Ти не переймайсь, читачу,
Хай собі патяка.
Той, хто рід свій зневажає -
Гірший за собаку.

 

 

Не той ефект...

Стихолечением, в частности, занимается в городе Уссурийске врач И.Кочнов, который своим больным прописывает наряду с лекарствами, чтение стихов запорожского поэта Анатолия Рекубрацкого.
Ученые обнаружили наличие "живой ауры" в книге, которая реагирует на общение с человеком.

                               Газета "Суббота" (Запорожье), № 110 от 3.09.1998 г.

Баба Ната із полички,
Мов дитина цяцьку,
Трепетно дістала книжку -
"Вірші. Рекубрацький".
Клала збірочку до зуба,
До грудей, на плечі...
- Що стряслось з тобою, люба? -
Дід озвався з печі.
- Це я так лікуюсь, Павле.
Пишуть у газетах,
Щоби книги купували
Ось цього поета.
Бо вони вбивають погань -
Будь-яку мікробу,
І мерця вже не одного
Підняли із гробу.
Тільки ж... я тулю ті вірші
Вже три дні й три ночі,
А воно все гірше й гірше -
Попускать не хоче... -
Дід Павло:
  - Невже така ти,
Господи, безмізця?
- Мабуть, тулиш ти їх, Нато,
Не до того місця...

 

Сумніви


  Пияцтво -зло!
  А це трикляте зілля
  Не варто й нюхать, а не те що пить!..
  Такі думки приходять ненароком,
  Коли жену на кухні самогон.


                        Микола Білокопитов. Каяття.

  Коли жену сивуху я на кухні
  І підставляю бутля або кухля,
  Тоді кортить мені, як злодію украсти,
  Хильнуть чарчину он оту, гранчасту,
  Аби в кишках, як по селу брехня,
  Текла гірка...
  А завтра що?
  "Сушняк",
  Болітимуть печінка, серце, ребра...
  Чи випить? Чи усе-таки не треба?
  Хай дурні п'ють!..
  Я вклав туди махорки,
  Верби, карбіду, кізяків і хлорки...
  Скажу вам чесно - суміш не проста:
  Собака вип'є - відкида хвоста
  Мені таке творить не впервину.
  Адже на продаж (не собі) жену...

 

На Сердюкові


Дзвонить жінка чоловіку
По мобільнику:
  - Ку-ку!
Шлю тобі палкий привітик!
Я – на Толі Сердюку!

- Ти – на Толі? Як це сталось?
Совість де, скажи, твоя?
- Не ревнуй! Квиток дістала...
На його концерті я...

Миколі Білокопитову


- Тепер я стану знаменита! -

Столу хвалилася Корзина. -

Бо вчора сам Білокопитов (!)

Свої чернетки в мене вкинув.

 

Мадригал


  Петрові Павловичу Ребру (Ламайребру),
  кошовому Веселої Січі


Чорнила взявши у Шумила*,

Перо у руку я беру

І мадригал - знайоме діло -

Шкребу Петру Ламайребру.

Бо хто у нас, на Запоріжжі,

Всім харцизякам і "тузам"

У вічі правду-матку ріже,

Не кадить ладан-фіміам?

Хто Січ Веселу збудувавши,

Спочить на лаврах не схотів?

Він - попереду скрізь і завше -

Всій пакості дає чортів:

Хапугам, ледарям, нездарам,

П'яницям, хамам, шахраям -

Уже ж такого сипле жару,

Що їм свербить і там, і сям...

Тож маю я таке на гадці -

Давали ж назвиська містам! -

Що Петропавловськ-на-Камчатці

Ребровим названо ім'ям.

О любі і шановні дами!

Вже здогадатися пора -

Коріння ваше не з Адама -

Усі ви зроблені з Ребра!

Тому дівчаток чатувало

На нього завжди цілий ліс:

Зітхали і стогнали: "Ма-ло!"

І викликали знов... "на біс".

Скажу, що грішник він - і точка!

Бо має, хай би був здоров,

Ще й позашлюбного синочка.

Це звісно хто - Сергій Ребро-в!

Ламайребро жартує щедро,

І це ж уже не рік, не два

Працює так, що світять ребра -

Козацький гумор добува.

Цурпелить сміху цілу хуру

Прекрасним людям на добро,

Як віл, що ледь не трісне шкура,

Наш кошовий Ламайребро!
______
*Микола Шумилов (Непийчорнило), писар Веселої Січі

 

 

Бувальщини

 

Бачив сам, казали люди

 

Перші “гонорари”

Коли я народився, грому не було. Можливо, тільки тому, що починалася зимонька-снігуронька. Клянусь, якби це сталося влітку чи хоча б навесні - то й небо затріскотіло б від радості.

А того дня спочатку загорлопанили треті півні у повітці, засокотіли кури. Потім собака Босий завив, як на погибель. А тітка Марія Притулиха в цей час уже в'язала мені пупа, щось гомоніла, тільки що саме - я того ще не дотумкував.

Потім калатали дзвони в церкві (її на той час комуністи ще не встигли закрити). Можливо, й на мою честь дзвеніли, але я в цьому вам не зізнаюся - дуже скромний. Тоді ж подумав, що якби задля мене, то вони не вгавали б цілий день. А так бемкнули кілька разів і замовкли. Була звичайна неділя.
Ще змалечку любив писати. У братів і сестри просив олівчика, щось виводив на папері з одного боку, перевертав - з іншого, а коли вже не було де - брався за стіни. Там виходило, як мені здавалося, набагато краще, хоча мама недооцінювала того мистецтва, частенько частувала лозиною, а потім брала щітку, підбілювала, приказуючи: "А щоб тобі писало Бог зна де!" Ото були мої перші "гонорари" за творчість.

Любив вірші. Особливо нецензурні. Вони запам'ятовувалися куди краще, ніж поезії Тичини чи Маяковського! Але як тільки одного з таких худ. творів прочитав уголос й уривок почули батьки - отримав "гонорару" в кілька разів більше, ніж за писанину по стінах.

У школі мав непогані оцінки з усіх предметів. Лише одна графа "поведінка" майже ніколи не радувала око. У правому кутку щоденника Олександра Юхимівна (а трохи пізніше - Ліза Григорівна) писали: "На уроках балується, сміється. Оцінка за поведінку - 2". Таку цифру я люто ненавидів. Бо її, паскудину, ні на що не виправиш. Із "трійки" - трохи підтер, повернув хвостика вправо - виходила "п'ятірка". Із "одиниці" - "четвірка". А ту гадюку, як не підтирай, - нічого не виходило. Тоді вже доводилося виривати аркуші, батькам брехати, що оцінки вчителька не виставляла, а в школі - що забув щоденника вдома.

Був у нас однокласник Вася. Він сміявся навіть, коли пальця йому покажеш. Мені ставало смішно, що він ні з чого сміється. Тоді вже умлівав від сміху і я. Мене вчителі піднімали, ставили в куток або виганяли з класу.

Батьки мої вважали, що за одного битого дають десятьох небитих. Тому виховували вміло й терпляче - якщо не лозиною, то очкуром. Тато при цьому завжди примовляв: "Бісова кров! Коли ж ти розуму наберешся?" Один дідусь, почувши це, заспокоїв його: "Сергію, не переживай! Не було ума в сім - не буде й у сімдесят!"

 

Важка наука

Курив я довго. Із третього по п'ятий клас. За це ненька не раз "частувала" лозиною, а батенько хитав головою, сумно промовляючи:
- Дурне ти...
І додавав дещо суттєвіше.
Але я курив, бо дуже хотів подорослішати.
Моїм учителем у цій справі став Микола - старший товариш. Він був удвічі нижчий за мене зростом і худий, мов очеретина. Але мені здавався дуже розумним і майже героєм. Розумним тому, що він уже два роки навчався в четвертому класі, а майже героєм - бо міг затягнутися тютюновим димом і, не видихнувши з грудей жодної молекули, сказати: "І-і-іх! Мати йде!.."
У мене ж це ніяк не виходило. Я кашляв, сльози, мов кінські боби, сипалися з очей, а Микола аж по траві качався, регочучи з моїх мук. І сміявся так, аж поки я не перейняв увесь його "досвід", не оволодів "мистецтвом" курця.
Коли приходив додому, видавала мене матері старша сестра:
- Мамо, хай Пилип дихне, бо в нього й сьогодні вії підсмалені...
Я дихав на матір і по мені "ходила" лозина.
Завдяки таким старанням предків я все-таки покинув палити ще в п'ятому класі. Та й добре зробив. Бо Микола давно зі святими фіміам курить. А я, дякуючи долі, ще й досі кашляю.

 

Експеримент

Ріс я допитливим хлопцем. Бувало, отримую влітку книги для наступного класу - всі поперечитую, окрім математики. І раптом потрапляє мені до рук "Природознавство". А там - що не розділ - то відкриття! Кругообіг води в природі. Горіння металу в кисні. Оце цікаво! Не якісь там ікси та ігреки...

Почав добувати кисень - не вийшло. Бо застосовував для цього шлангу, як рука в діаметрі. Вирішив із цим трохи почекати – можливо, вчителька в школі покаже.

На одній зі сторінок читаю, що при нагріванні тіла розширюються, а при охолодженні - стискуються. О нене рідна! Як же це так? Нагріватиму камінця, а він тобі на очах розширюється, розширюється, як пузир при надуванні?

Дочекався, коли батьків удома не буде. "Спиртівку" виготовив із баночки з-під гірчиці. Напхав у неї картону, замість спирту - гасу. А щоб часом не побачили сусіди та потім не сказали батькам – поніс усе це... за солому. Підпалив "спиртівку". Беру в кліщі камінчика, починаю нагрівати. Минає п'ять хвилин, десять - не розширюється. Вмочаю в гас. Горить, а не розширюється. Набридло. Вирішив припинити експеримент, віднести "спиртівку" далі у двір і там погасити. Беру її голими руками. А воно ж як припече! Випускаю з рук. Гас із вогнем розливається по соломі, яку батьки виписали в колгоспі - корові на зиму.

Полум'я здійнялось аж до небес. Збіглися сусіди - погасили. З великої хури соломи залишилася малесенька мокра купка, перемішана з попелом. Прийшла мама, "пригостила" держаком від ляпачки. Та так, що синці місяців два не сходили.
І все-таки експеримент мій удавсь. Я зробив висновок, що при нагріванні мої пальці розширились, і я випустив "спиртівку".

 

Кроки до творчості

Спроби писати худ. твори були ще в п’ятому класі. Тоді нашкрябав щось на зразок пародій на популярні та улюблені пісні. Це були "По переулку бродит лето", "У причала". Брат Вітя працював, а потім і служив моряком і я намагався наслідувати його. Тому моїми улюбленими піснями в той час були "Варяг" та "Раскинулось море широко". У пародії ж виходило:

Все простыни вьются
И койки гремят...

У хлопчаків санаторію "Руська Поляна", де я перебував півроку, це викликало захоплення. Виходило добре для тих, хто не розумів...

Поновив заняття віршами вже в технікумі. Там почав дряпати епіграми на однокурсників:

Наш Іван, наш Іван -
Кучерявий, мов баран.
Він у нас дурачок
І здоровий, як бичок.

Я був хлопчаком. Мені п’ятнадцятий минало. А Іван щойно армію відслужив. Тому "гонорар" його був своєрідний. Він затискував однією рукою мою голову, а другою давав "солдатської картоплі" – проорював щиколотком по тім‘ячку так, що моя «макітра» тріщала, мов стиглий кавун.
Старостою групи була у нас Ліда - огрядна дівчина, яка до вступу в технікум уже працювала трактористкою. Ми всі підсміювалися з неї за її вагу. На мої епіграми тільки сміялася, розуміла жарти. Пам'ятаю, вийшло в мене таке:

Наша Ліда кусень сала
Жує серед ночі,
Аж пузяку розпирає
Й лізуть на лоб очі...

Разом із Валерою Коваленком писали "поему" про однокурсників. Ті, кого ми не "дістали", сміялися. Кого "зачепили" - погрожували або й давали стусанів.

А потім уперше заримував анекдота. І надіслав його не куди-небудь - одразу ж до "Перця". Відповідь надіслав Владислав Бойко, який через багато літ став моїм добрим наставником. У листі говорилося, що мій вірш має дотепну фабулу, але ідейний його рівень дуже невисокий, багато мовних вад та неточностей, що мені ще довго треба працювати над вивченням мови й літератури.
Отож сідав, писав, переписував. І досі це роблю.

 

Від тину й до обіду

Казав же мені брат Мишко: "Будеш служити - не вискакуй, не кажи, що щось не так - по-твоєму все одно не буде! Служи тихо й мовчки". Ага, я так і послухав! Де щось не подобається: "Товаришу сержанте, а ви не праві! Отам краще отак було б".

...Мене помітили. Підлогу мив гектарами. Найгірший наряд - днювальний по батареї. Хлопці ходили патрулювати, на плавбазу, де їхнім завданням було стежити, щоб ніхто з цивільних не втопився, на господарчий двір, де вони просто охороняли пилораму. Це були не наряди, а відпочинок. Дехто з солдатів ходив днювальним по батареї двічі або тричі, максимум - п'ять разів за півроку "учебки". Рекорд належав мені - тринадцять разів.

Наш сержант Малинін був досить серйозною людиною. Він щоразу ставив нас струнко, ходив перед строєм з поглядом удава й бурчав, як свекруха:

- Ну то що, кровопивці? Ви ж із мене кров п'єте! Соломинкою, соломинкою... Я вам пащі порву! Солдата треба називати тільки на "ви" - вимучу, викручу, висушу. Вам служба медом не здаватиметься! Це вже я гарантую! Хто так постелі застеляє? Що ото за подушка, як у старої баби груди? Зараз навчимося застеляти.

І застеляли та розстеляли ми за півдня сотні разів, бігаючи поміж двоярусними ліжками, як хорти.
Після "учебки", в полку, я був уже трохи інакшим. Не вискакував, мов Пилип з конопель. Не казав, що хтось там щось не те чи не так робить. Служив спокійніше й упевненіше. Навіть відпустку заслужив. Перше своє двадцятиріччя святкував удома. Це тепер кажуть, що за рік солдат обов'язково повинен хоча б раз поїхати додому. Тоді цього не водилося. Заслужиш - можуть пустити. Ні - гуляй, Васю!
...Мій нинішній колега, підполковник у запасі Леонід Сосницький любить повторювати, що хороший солдат ходить по лезу ножа, тобто на межі між відпусткою й гауптвахтою. Гарним солдатом себе я ніколи не вважав. Але після того, як оголосили відпустку, повинен був отримати діб десять-п‘ятнадцять "губи". Сталося це так.

Коли в казармі гасили світло, хто-небудь із молодих вискакував на тумбочку й декламував: "Дембель став на день коротшим, всім "дідам" - спокійної ночі! До наказу міністра оборони залишилося сімдесят п'ять днів". Йому аплодували так, як Леонідові Іллічу на ХХVI з'їзді партії. Після цього хтось із "дідів" кричав:

- "Діди"! День минув!

І вся казарма хором відповідала:

- Хрін з ним!

Крикнув „дідам” і я. Звідки ж мені було знати, що біля дверей чергового по частині стоїть черговий штабу дивізії? Відповіли мені всі гарно й чітко, витримавши, як і треба, двосекундну паузу, набравши повні легені повітря. І так гаркнули "Хрін з ним!", що й шибки задзвеніли.

Командир полку отримав догану від командира дивізії. Замполіт - від політвідділу. За слабку виховну роботу з особовим складом. Два дні офіцери допитувалися, хто ж то крикнув. На моє щастя не знайшлося паскуди, яка б продала мене. Були в полку "стукачі". Але вони, мабуть, не знали, чиїм голосом було подано команду про те, що день минув. Інакше б замість відпустки потрапив би я на підмітання снігу або вирубування льоду на плацу...

 

Колгосп без дурня, що армія без генерала

Так каже народна мудрість. Проте в колгоспах, як і скрізь, були люди, про яких у селі легенди ходили.

* * *
У рідному моєму Баландиному (Кам’янський район Черкаської області) вам і нині розкажуть про Давида, який із п‘ятирічним синком Микольцею повів на базар корову продавати. У сусіднє село Телепине - сім кілометрів. Для дитини – величенька відстань. Тому й посадив дядько своє чадо верхи на корову.

Приїхали. На базарі люди підходять, питають ціну. Одна бабця, оглянувши тварину, простягає руку до вимені.

- Лізьте, бабо, лізьте, - каже їй Миколка. – Вона вам, так як і нашій мамці, зараз дасть ратицею по зубах, то й молока не схочете!

Почувши це, Давид хапає батога та як уперіщить малого:

- Чиє ж воно таке стерво сіло прокататися, та ще й гавкає?

* * *
У селі Чумаки жив колись механізатор Петя. Сам низенький і худенький. А трактори заводилися тоді вручну за допомогою ремінної шворки. От одного разу заглух його стальний кінь. Та не де-небудь, а в широчезній калюжі біля гною на свинофермі. Петя виліз на капот, накрутив шворку на диск пускача. А позаяк великої сили, щоб різко смикнути її, він не мав, то намотував ремінця на руку й, падаючи з капота, намагався завести.

Разів десять падав тракторист спиною в калюжу з гноєм. А трактор заводитися не хоче. Зібралися доярки з трактористами – сміються. Зі злості Петя хапає молотка й гатить ним по пускачеві. Потім кладе інструмента до кабіни, знову лізе на капот, намотує шворку й ще раз падає разом із нею в калюжу. І сталося диво - пускач завівся.

- О, падлюко! – звернувся Петро до двигуна, - значить, небитим ти не хотів заводитися! Тепер знатиму, чим тебе «лікувати».

* * *

Коваль Павло не міг настачити молотків. Зайде хтось із механізаторів, щось заклепає, без задньої мислі забере молотка – й поминай як звали. Тоді Павло почав ховати його під тумбочку. Це помітили механізатори. Молотка витягли, а на його місце тракторист Алім напхав солідолу. Ковалеві потрібен був молоток і він поліз під тумбочку. Витяг руку – замазану аж по лікоть, а молотка - зась. Гадати, хто так вчинив, Павлові не було потреби – всі знали, що на ці жарти здатен тільки Алім. Коваль тихенько підійшов до Аліма:

- Йдем, я тобі щось розповім, - та й обняв тракториста за плечі забрудненою рукою. А поки йшли, обнявшись, і розмовляли, Павло потихеньку витирав руку об нього. Помітив це Алім, відскочив від коваля, як чорт від ладану:

- Що ти робиш, дурню! – крикнув він. – Я тільки вчора нову спецівку отримав!

- Я – також, - усміхнувся Павло, показуючи замазаний рукав. – Буде сьогодні нашим жінкам робота…

 

У райком – за пайком

 

Будеш – не будеш?

У компартійні часи за моральним обличчям комуністів слідкували райкоми КПУ. І як тільки ставало відомо, що хтось десь добряче перепив чи дуже вже перелюбствував – його викликали на бюро райкому й „розбирали”. Ті, хто пильнував за моральною чистотою, самі були далеко не ангели. Але існував неписаний закон: роби, що хочеш, тільки не попадайся.

В одному з невеличких бригадних сіл був кремезний бригадир, який дуже любив чужих жінок. Ту, яку він на сьогодні намітив – посилав підмітати в коморі. Потім, коли всі колгоспниці розходилися по робочих місцях, заходив до комори й пропонував замітальниці чоловічі послуги. Рано чи пізно, але про це вже знало все село. Дійшла справа й до парткому колгоспу, а потім і до райкому.

На бюро перший секретар після того як доповіли, чому бригадирову поведінку треба тут розглядати, питає винуватця:

- Ну і як ти, будеш і далі?

- Ні, не буду! – твердо каже бригадир. А завідувач кабінету політосвіти - єхидненько:

- А я не вірю...

- Не буду!

- А я не вірю...

Перший секретар:

- Тоді скажи, які ти висновки із цього зробив?

- Та я ж і кажу: Марію й Гальку більше ніколи не зачеплю, бо то такі язикаті, що не тільки все село, а й увесь район знатиме!

 

Під ковдрою

Коли почалася горбачовська боротьба з пияцтвом та алкоголізмом, начальник районної бази паливно-мастильних матеріалів Сергій Андрійович їхав з обласної наради, зайшов у забігайлівку – остограмився. А потім машину зупинив даішник і почав докопуватися до шофера. Сергій Андрійович втрутився в розмову й міліціянт почув від нього запах спиртного. Забрали, відвезли в медвитверезник. А за кілька днів його вже викликали на бюро. Перший секретар:

- Ну то що, після цього будеш пити спиртне?

- Якщо я скажу, що не буду, - мовив Сергій Андрійович, - то збрешу. Пити буду, але тільки під одіялом, щоб навіть сусіди не чули булькання, коли наливатиму.

 

Кохана журналістико моя!

 

Репортаж із партзборів

Гордійович став моїм першим наставником у журналістиці. Він ніколи не лаяв за неякісний матеріал, а тільки сміявся. Пам‘ятаю, написав я перший репортаж про бригадні партійні збори в колгоспі. Головним питанням було там прийняття тваринників до лав КПРС. Оскільки ж досвіду журналістського я ще не мав, то й занотував детально, хто що говорив, а потім просто виклав усе на папір. Вийшло приблизно так.

«Петро Сергійович, парторг колгоспу, повідомив:

- Надійшла заява від доярки Катерини. Ви її добре знаєте. Чи гідна вона бути комуністкою?
Підвівся механізатор ферми Семен:

- Вона – гарна трудівниця. Я за її роботою спостерігаю не один рік. Не сяде доїти корову, поки не підмиє та не помасажує вим‘я.

- Кому? – пролунало запитання з залу.

- Корові, - мовив Семен. – Як комуніст я пропоную прийняти її до лав КПРС.

- Кого, корову?

- Ні, Катерину, - уточнив механізатор.

Доярку прийнято одностайно. Парторг зачитав заяву техніка штучного осіменіння Михайла, запитав, якої думки про нього комуністи. Слово взяла телятниця Галина:

- Він – прекрасний спеціаліст. Можу сказати, що запліднює він, не покладаючи рук. Завдяки його старанній роботі ми маємо гарний приплід. А коли тримали бугая-плідника – таких результатів не було. Пропоную його до лав КПРС.

- Бугая?

- Ні, Михайла!

Її підтримала завідуюча фермою Уляна:

- Крім того, що він гарно осіменяє, ще й бере участь у колгоспному хорі. Мабуть, тому й запліднює, мов пісню співає. До корів ставиться добре. Перед осіменінням погладить, скаже гарне слово, а не так як фуражир Ничипір – тільки матюкається! Він гідний бути комуністом.

- Хто? Ничипір?

- Та ні, Михайло».

Гордійович, читаючи матеріал, аж плакав від сміху. Потім відклав убік мою писанину й, витираючи сльози, сказав:

- Тобі, Пилипе, все-таки краще писати гуморески, ніж репортажі з партійних зборів.

 

Збирач податків

Фотокор районки Анатолій мав натуру хапужки-вимагача. Він ніколи не повертався з колгоспу чи радгоспу без шматка м‘яса, бутля меду чи олії. У ті часи на критичний виступ газети треба було реагувати парткомові, правлінню чи дирекції підприємства. Це означало, що комусь загрожувало партійне стягнення, а когось і з посади звільняли за недоліки в роботі. Знаючи це, Толя брав на виїзд два фотоапарати. Одним знімав те, що піде в газету, а другим – бур‘яни, розкидану техніку тощо. У селі новина про те, що приїхав фотокор і фотографує всіляке безладдя, летіла швидше вітру. Парторг чи й керівник господарства мчали сюди, мов на крилах, і ледь не на колінах умовляли журналіста не давати цього в газету.

- Мені й обласна молодіжка такі знімки замовила, - розмірковував уголос фотокор. – Що ж його робити? А ми ж із вами люди свої...

- Так, звичайно, - раділи ті цій «догадливості» газетяра. – Давайте якось домовимося.

І Толя «домовлявся». Йому в багажник авто клали найкращі продукти, аби тільки не бути критикованими в газетах. І мало хто здогадувався, що зйомки бур‘янів чи розкиданих запчастин фотокор проводив камерою, в якій не було фотоплівки.

 

Син лейтенанта Шмідта

Працюючи в газеті у Верхньодніпровську, Толя заприятелював із матір‘ю тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Щербицького. І як тільки Володимир Васильович провідував стареньку, фотокор знімав його на дефіцитну в той час кольорову фотоплівку. Тому світлин зі Щербицьким він мав десятки, якщо не сотні. Завжди возив їх із собою, аби при нагоді мати зиск.

Поїхав якось Толя на відпочинок в Алушту. Директорові санаторію відрекомендувавсь як племінник Щербицького й показав фотографії. Перед ним забігали всі, мов перед царем: поселили в люкс-кімнаті з видом на море, носили їсти й пити…

Залишалось Анатолію відпочивати ще два тижні. І раптом у цей же санаторій приїжджає чоловічок і представляється директорові як… племінник Щербицького. Керівник санаторію, підозріло глянувши:

- У нас уже відпочиває племінник Володимира Васильовича.

- Покажіть його мені.

Прибулого заводять до Толі в кімнату.

- Привіт, Анатолію, - мовив той. – Отже, мало тобі того, що бабі Тані (матері В.Щербицького – П.Ю.) не даєш дихати спокійно, то ще й тут ім‘ям мого дядька спекулюєш!

Довелося Толі швиденько збирати манатки та тікати з санаторію.

 

Друкарські „ляпи”

Коли прийшов працювати в районку, в автогаражі лежала півметрової товщини купа газет, які шофер Микола Савченко використовував для витирання рук після ремонту машини. Редактор устиг не пустити тираж на пошту. Із зарплат усіх творчих працівників редакції було вирахувано гроші за папір та друкування, а весь наклад того ж дня передрукували. Ця надзвичайна подія сталася всього через одну літеру…

У Москві тоді відбувся пленум ЦК КПРС і на першій сторінці районки, як зазвичай, опублікували замітки-відгуки, під якими ставилися підписи робітників та колгоспників. Вони нібито дуже схвалювали рішення пленуму, а тому брали підвищені соціалістичні зобов‘язання: надоїти молока більше, отримати вищі врожаї тощо. Величезний заголовок під логотипом гласив: «Одностайне схвалення, гаряча підтримка!» Але замість «гаряча» було написано «гарячка».

Коли купа газет із цим „ляпом” закінчувалася, Микола говорив нам: „Пора, хлопці, ще якусь помилку допустити, бо нічим буде руки витирати”.

* * *
У сусідньому районі вийшла газета, в якій на останній сторінці санстанція повідомляла, як краще боротися з мишами та пацюками. У заголовку-заклику «Знищуйте гризунів!» метранпаж переплутала літери. І стаття вийшла під назвою «Знищуйте грузинів!»

Тираж розійшовся по району. А металевий набір поліграфісти вже встигли розібрати. Тоді в газетах «на розсилку» (надсилалися в обком КПУ, ЦК та в архіви) газетярі лезом і гумкою витирали непотрібні букви, а на їх місце, вмочуючи у фарбу шрифтові літери, ставили потрібні.

Пиятика з чоловічими обов‘язками

Журналісти районних газет у комуністичні часи могли трохи підзаробити, редагуючи колгоспні багатотиражки. Саме ці люди збирали матеріал, писали, давали в набір, макетували й вичитували гранки. А редактори, призначені парткомом, іноді й не знали – побачила світ їхня газетка чи ні.
Найбільше цінувалися в газетах матеріали критичні. Якщо вони були в багатотиражці – парторга колгоспу хвалили на різних районних збіговиськах. Знаючи це, Гордійович, який вів тиражку в сусідньому з райцентром колгоспом, підходив до бригадира або завідувача ферми й питав, кого з працівників треба покритикувати. Якось завідувачка тваринницького комплексу сказала йому, що зоотехнік ферми Кузьма ні-ні та й заглядає в чарку. Треба б, мовляв, поставити його на правильну дорогу. Гордійович, не довго думаючи, написав таке:

«Кузьма – гарний спеціаліст. Але ж не обминає «зеленого змія». А той, спокусник, як відомо, не милує нікого. Ото ж, буває, й вип‘є зоотехнік. Із роботою ще нібито й справляється, а прийде додому – яка з нього користь? Лягає с-пати, а чоловічі свої обов‘язки йому виконувати ніколи. Тому й сварки в сім‘ї виникають. Пора б уже Кузьмі й за розум узятися».

У той час кількість підписів журналістів під матеріалами обмежувалася. Престижніше було, коли інформацію чи статтю підпише робітник або колгоспник. Гордійович підписав замітку дояркою… – коханкою Кузьми. Останній приходить на роботу, а хлопці його здіймають на кпини:

- То що, Кузьмо, це правду пишуть у газеті, що ти вже не зовсім здатний? Можемо допомогти – тільки свисни!

Скандал піднявся неймовірний. До парторга прибігла спочатку Кузьмина коханка, яка, звісно ж, замітку не писала й згоди на підпис не давала. Пізніше прийшла дружина зоотехніка, а потім і він сам. Усі вимагали спростування. Насилу вблагав їх парторг, щоб заспокоїлися, а сам довго лаяв Гордійовича по телефону.

Але найбільше потішив селян такий факт. Коли дружина Кузьми, ще не знаючи, що доярка не є автором замітки, накинулася на неї з лайкою й вигукнула: „Та мій чоловік у ліжку – справжній донжуан!”, коханка в запалі зізналася: „Не гірше тебе знаю!”

 

Уточнив

Трохи згодом у тій же газетці Гордійович опублікував замітку про двох молодих механізаторок за підписом бригадира тракторної бригади. Той вихваляв дівчат, які вони старанні в роботі, зазначав, що закінчили на «відмінно» місцеве профтехучилище й мають намір навіть вступати до інституту. В останньому ж абзаці повідомлялось: «А нещодавно наші Валя та Свєта вийшли заміж – стали молодичками».

Із сектору преси обкому КПУ приїхав інструктор, який переглянув районку та колгоспні багатотиражки. Він не обминув і замітку про трактористок:

«Я розумію, що писав її п‘яний бригадир, - сказав він. – Але ж редагуєте матеріали ви. Навіщо ж залишили оте уточнення про молодичок?»

Звичайно, автором, тобто «п‘яним бригадиром» був не хто інший як сам Гордійович.

 

Як я став гетьманом

Напередодні Дня Конституції України в газету «Запорозька Січ» із міськради факсом було надіслано привітання тодішнього міського голови Запоріжжя Олександра Поляка жителям міста. Він вітав металургів, залізничників, медиків, учителів, студентів, учнів, ветеранів... Після поздоровлень та довгих побажань пояснювалося, що витоками Основного Закону незалежної України є «Руська правда» Ярослава Мудрого та перша в Європі козацька Конституція гетьмана Пилипа Юрика.

Звичайно ж, у газету ми цю помилку не пропустили. Але щиро зізнаюсь – я трохи походив перед колегами з гордо задертим носом. Бо далеко не кожного возвеличують до рівня славного гетьмана Пилипа Орлика.

  р

Д\ама з собачкою


(Не за Чеховим)

Працювати не хотілося. Тоді Василь Коришенко вирішив жебракувати. Заходив до вагону електрички чи трамваю й жалібним голосом брехав, що він – воїн-афганець і до того ще й ліквідатор аварії на Чорнобилі. Жити, мовляв, йому залишилося недовго – поранення, контузії та проклята радіація призвела до цирозу печінки, раку серця, гастриту, коліту, ревматизму, виразки, геморою, мозолів на нозі, карієсу зубів і ще трьох десятків болячок, про які наша медицина ще навіть не здогадується. І щоб хоч якось підлікуватися – потрібно їхати до Німеччини чи Франції, а в кишенях, крім сірників, немає нічогісінько. Влада допомогти не може й не хоче, тому вся надія – на пасажирів.

Васькові кидали копійки. До вечора збиралася певна сума на пляшку катанки та шматок найдешевшої ковбаси. Так тривало доти, поки жебрак-початківець не натрапив на кількох справжніх афганців і чорнобильців. Ті зажадали документів, і наш великомученик показав їм... комсомольського квитка.

Васька били недовго, проте добросовісно. Порвали архаїчного документа, а самого “жебрака” виштовхали на перон на далекому полустанку. Тоді Коришенко згадав, що колись, ще підлітком, брав до рук гітару. Три вечори відвідував репетицію шкільного хору. Отже, можна ходити по вагонах і співати. За це ніхто шию не намилить. Того ж вечора поїхав у село до матері й зняв із горища побиту шашелями гітару та потренувався.

На ранок Васько вже стояв у дверях електрички й, підбренькуючи на гітарі, жалібно скиглив:

Над моею могилкой
Уж поёт соловей,
А я – мальчик на чужбине –
Позабыт от людей.

Раптом “жебракові” здалося, що хтось йому підспівує. Він:

- А я – мальчик на чужбине…

А з іншого боку вагона почулося:

- У-у-у-у! Гав-гав!

Пасажири почали лукаво посміхатися.

Позабыт-позаброшен
С молодых-юных лет...
У-у-у-у! Гав-гав!

У вагоні почувся сміх.

- Та заткніть же ви пельку отій нахабній тварюці! – не витримав Василько. Вагон аж затрясло від реготу.

Ой умру я, умру я,
Похоронят меня.
У-у-у-у! Гав-гав!
И родные не узна-гают,
Где могилка моя.
У-у-у-у! Гав-гав!

Васько йшов між рядами пасажирів. Йому здавалося, що підлога у вагоні ось-ось провалиться, й він потрапить прямо під стальні колеса. Мурахи побігли по спині.

И никто не узнает,
И никто не найдёт…
Собачка не вгавав:
У-у-у-у! Гав-гав!
Только раннею порою
Соловей запоёт.
У-у-у-у! Гав-гав!

Розлючений Васько нарешті побачив невеличку таксу в господині на руках. Собачка дивився такими жалібними очима, що співакові самому захотілося заплакати. А публіка вже відверто реготала. Це вивело співака із себе.

- У, скотина! – визвірився він на собаку. – Все мені зіпсувала! Щоб ти здохла!

- Сам, дурню, здохни! – піднялася на захист хазяйка такси. – Він краще підвиває, ніж ти співаєш!

Під зневажливі репліки пасажирів Васько зачинив за собою двері. У тамбурі ледь не лоб у лоб зіткнувся з продавцем самокатного спиртного.

- Горілочки не бажаєте? – майже пошепки запитав той. – Є “Смирнов”, “Мягков”, “Неміров”, “Кайзер”, “Пшенична”...

- Шурику, це ти? – впізнав “жебрак” давнього друга. А після дармової чарки катанки розповів про свої біди.

- Хочеш, влаштую й тебе продавцем оцього зілля? Щодня свіжі „бабки” матимеш.

- А купуватимуть?

- У чергу ставатимуть. Наші ціни вдвічі нижчі магазинних.

- А якість?

Тут Коришенко побачив, що його друг непомітно натягує на око, вкрите синцем, спортивну шапочку.

- Не хвилюйся! Народ наш терплячий... Кидай свою балалайку й приходь уранці до Мишка Кривого.
Васько радо закивав головою:

- Ех, була-не була! Народ наш не тільки терплячий, а ще й живучий, а головне – добрий...

 

 

Спасителі

Троє односельців хильнули в буфеті по п'ятдесят. На більше грошей не вистачило. Сидять і тільки облизуються.

- Може, в когось із вас удома є? - обізвався Петро Рудий, - то вгощайте. Бо я вчора з кумом останню півлітруху висьорбав... – Він підняв угору довгу, мов голобля, руку й опустив її так, ніби відганяв надокучливу муху.

- У мене - жодної кгаплини, - сумно зітхнув Степан Гаркавий, оглядаючись навколо, - ще тиждень тому ненагоком бутля гозбив. А в ньому ж - чотиги літга було... Позавчога заквасив - днів за п'ять вижену.

- Я би пригостив, - обізвався Іван Бараболя, покрутивши сизуватим носом-картоплиною, ніби понюхав щось неприємне, - але ж удома дружина. Самі розумієте...

- Невже вона в тебе така розумака, що й обвести навколо пальця її не зможемо? Ти ж якось знаходиш вихід у таких ситуаціях? - із надією глянув на нього Петро, махнувши довжелезною рукою ледь не перед Івановим носом.

- Я – з радістю б, але як? Олена моя – не простачка. Наскрізь усе бачить, мов ясновидиця. А коли розлютиться – страшна! Та що я вам розповідаю? Самі знаєте...

- Є ідея! – Степан змовницьки глипнув на хлопців й оглянувся, ніби перевіряючи чи ніхто не слухає. – Заносимо тебе, Іване, додому, нібито сегце схопило. Говогиш дгужині, що ми вгятували тебе й хай за це нас пгигостить.

- А я ж як? – повертів носом той.

- Не переймайся! Щось придумаємо по ходу діла, - заспокоїв Івана Петро й знову махнув рукою, ледь не вдаривши Степана.

...За півгодини на Іванове подвір'я Петро зі Степаном затягли невеликий візок, у якому, звісивши ноги за борт, лежав Іван із похиленою головою. Він обома руками тримав себе за лівий бік, усім виглядом своїм показуючи, де в нього серце. Із криком "Боже мій! Що трапилося?!" з хати вибігла дружина.

- Оленко! - простогнав Іван, - дякуй оцим добрим людям. Це - мої спасителі. Якби не вони - лежав би на дорозі аж коло млина. Серце схопило. Спасибі хлопцям - не дали пропадати на вулиці. Навіть візок дістали.

- Ой, спасибі ж вам, - люб'язно засокотала Олена. - Дякую за допомогу. А то ж, не дай, Боже... Не хочу й думати, що могло б трапитися.

Хлопці завели до хати та вклали на ліжко Івана, який тільки постогнував.

- Що ж я стою? – обізвалась Олена. – Ви ж, мабуть, ще не обідали! Мийте руки й сідайте до столу.
На столі за кілька хвилин, як на скатертині-самобранці, з'явилася добряча закуска й пузатенький графин оковитої.

Гості, поцокавшись, радо випили за Іванове здоров‘я й весело закусювали, а господар лежав і ледь не захлинався слиною. Думка про те, що вони зараз п‘ють його горілку, а йому – зась, мов бур геолога свердлила його мозок.

- Ох, горе мені, горе! – жалібно вимовив він, а сам подумки підганяв друзів по нещастю: «Та придумуйте ж уже щось швидше, ледарі!» Але хлопці не поспішали. Вони наливали, хилили й поволі ремиґали, як ті воли після оранки. Розповідали всякі небилиці про бабу Катерину, котра вміє сни розгадувати та на квасолі гадати.

- Я ж їй два гоки тому, - розповідав, озираючись, Степан, - пгодав за двадцять ггивень десяток совенят – знайшов гніздо на осокогі біля мосту. Сказав бабі, що то кугчата нової китайської погоди. А потім вона бідкалася сусідці: «Чим більшими стають мої птиці, тим лупоокіші! Мені вже стгашно на них дивитися».

Хлопці, як здалось Іванові, вже й забули про нього. А коли він знову застогнав, навіть насміхатися почали.

- Може б тобі, хазяїне, корвалолчику випити? Чи таблетку валідолчику посмоктати? – єхидненько запитав Петро й, махнувши над столом рукою зі склянкою так, що аж черкнув Степанове підборіддя, залпом вихилив і задоволено крякнув.

- Ой, не хочу! – жалібно мовив той, а в душі побажав, аби Петро випив смоли гарячої.

- Кгаще валокагдинчику, - зауважив Степан, наливаючи по четвертій та оглянувшись на мисник, де Олена перетирала посуд.

- Навіщо він мені? Краще вже вмерти, ніж отако мучитися! – Іван посовав ногою так, що й ліжко заскрипіло.

- Що ти плетеш? – накинулася на Івана дружина. – Укусися за язик! Лікуватися справді треба. Степан тобі правду каже.

- А чому б я бгехав? – відповів їй той. – Мій тгоюгідний бгат у Вегбівці ветфельдшегом пгацює. Він валокагдином лікує коней...

«Мабуть, і тебе, жеребця поганого, чимось напоїв, - подумки парирував Іван, соваючись на ліжку, ніби лежав не на простирадлі, а на мурашнику. – Ще й кепкує, скотина!»

- Ви, господине, зробіть Іванові масаж серця, - вставив п‘ять копійок Петро, - це йому корисно буде.
«Я б тобі, бевзю, зараз пику помасажував! Кулаком». - подумав Бараболя та ще інтенсивніше почухав лівий бік.

Варенуха танула, мов березневий сніг на сонці. Іван нервово спостерігав за графином. Саме так пілот падаючого літака дивиться на висотомір. Сивухи залишалось уже менше половини. «Обіцяли ж, песиголовці, придумати щось! От так придумали! Жлуктять, як несамовиті, а я тільки дивлюся. Аж живота зводить! Ні, треба самому брати до рук ініціативу!» - вирішив він.

- Оленко, - стогнучи сказав Іван, - Он шинка закінчилася. Збігала б ти до комори та принесла...

- Ой, а я й не бачила, - дружина, взявши тарілку, рушила за поріг. Не встигла вона причинити за собою двері, як господар кулею злетів із ліжка й кинувся до столу:

- Ідоли! – гаркнув він, покрутивши носом-картоплиною та наливаючи собі горілку, - ми ж так не домовлялися! Вони, бач, щось придумають! – перекривив Петра й підніс до рота склянку.

- Та ми ж усе зробили, аби приспати пильність твоєї дружини, - махнув рукою Петро.

- А по-моєму, гагно обдугили ми Олену! - озвався Степан.

- Ти мені вибач, - провів над столом рукою з графином Петро, - я думав, що Олена справді дуже розумна, а вона така ж дурепа в тебе, як і всі інші жінки. Ні про що навіть не здога..., – він, узявши склянку, раптом запнувся на півслові.

- Здогадалася! – як грім серед ясного неба постала на порозі Олена – вона вернулася, бо забула взяти ножа. – Отже, ви мене обдурили! Я, значить, така ж дурепа, як і всі інші?! Зараз я вас обдурю! Аж нудно буде!

І поки жінка діставала з полички качалку, всіх трьох приятелів із хати наче вітром вимело.

КАЛИНА ХОРТИЦЬКА

 

обкл Калина хортиц              Світлій пам’яті
              мого доброго брата
              Віктора Сергійовича ЮРИКА
                                                  присвячую.
                                           Автор

 

 

 

Запоріжжя

     2012 

 

ББК 84 (Укр.) 6-53
УДК 81.161.2-14
Ю71
Юрик П.С.
Ю71 «Калина хортицька». Пісенник.
Пісні на слова Пилипа Юрика

 

     До нової збірки українського поета Пилипа Юрика ввійшли пісні на його слова. Лірика й громадянська лірика – головні жанри творів. Серед них є також жартівливі пісні.
Вміщені тут і тексти пісень, мелодії на які написали кілька композиторів. У збірці подаються ноти всіх авторів музики – на вибір виконавців. 

 

ISBN 966-8380-01-0

 

Наша слава не загине! 

У Дніпра – широкий плин…

ПЕРЕДМОВА

Пісенна спадщина українського народу грандіозна. А в піснях - сльози й сміх, переживання й надії, історичне минуле й зазирання в майбутнє… І навіть якщо пісня вважається народною, то в неї все одно є конкретний автор. Час не завжди зберігає ім’я його, але якщо поет дихає в одному ритмі зі своїм народом, то такі пісні приречені на довге життя. Зрозуміло, що далеко не кожному творцеві пісень це вдається.

У нас та й ніде в світі (а, може, й у Всесвіті) немає на-вчального закладу чи бодай курсів із підготовки поетів, про-заїків, драматургів – одне слово, письменників. Кажуть, цей дар від Бога. Отож, якщо дав Бог «талант до віршів не пози-чений, а власний» (за Лесею Українкою) то, доклавши ста-рання, працьовитості, волі, є шанс стати письменником. А як не дав Бог, то хоч десять поетичних академій із відзнакою закінчуй – толку не буде.

Пилип Юрик – спадковий селянин, людина від землі. Тож, відходивши в школу, обирає досить приземлену профе-сію – агрономію, закінчує технікум та інститут за цією спеці-альністю і раптом... пише тексти пісень. Причому не сучасно-речитативні, що в кращому разі виконуються під африкансь-кий барабан чи бубон чукотського шамана… Адже якщо сло-ва написані на «трійку», то й мелодію композитор створить не кращу – текст його просто не надихне на високість. Пісні цієї збірки – мелодійні.
Пилип виростав у пісенній родині, де співали всі. Ко-лискову йому дарувала мама, яка була родом із південної Жи-томирщини, землячка Степана Руданського. Батько – з Шев-ченкового краю, Черкащини, де виріс і Пилип. Частенько до них сходилися сусіди чи на свято, чи на іменини й не стільки випивали, скільки співали. Зокрема, прекрасні народні пісні – й трагічні, й жартівливі. Їх майбутній поет буквально всоту-вав дитячою пам’яттю. Це були, як він каже, чи не найпрек-расніші хвилини його життя.

Ой у лузі-лузі та ще й при березі –
червона калина.
Породила молода дівчина
Хорошого сина.

Пісня переливалася кількома жіночими й чоловічими голосами та підголосками, стискала душу. І нині Пилип зізнається, якби можна було повернути хоч одну колишню мить життя – він обрав би саме оцю, коли співали батьки, брати, сестри, сусіди...

Не коровами багатий, навіть не волами,
А чуттями золотими, що дістав від мами.

Так писав про Пилипа Юрика в передмові до однієї з його сатиричних книжок відомий поет Петро Ребро. І не по-милився. Саме оті «золоті чуття» привели автора цієї збірки в літературу. Завдяки їм він пізніше став лауреатом всеукраїн-ських літературних премій імені Степана Руданського й Сте-пана Олійника, а також конкурсу журналу «Перець» і Мініс-терства культури України «Автора! Автора!».

Щодо пісенності його творів, то її помітив свого часу світлої пам’яті запорізький поет Анатолій Рекубрацький. Са-ме він, почувши, що вірші Пилипа дехто поза очі критикує, сказав: «Не слухай нікого! Пиши, вдосконалюйся й не кидай поезію – вона в тебе не гірша, ніж дехто думає, а за пісенніс-тю не поступається навіть метрам». І Пилип писав, шліфував тексти, давав композиторам, які творили пісні. Своїми вчите-лями в жанрі пісні він вважає Дмитра Луценка, Василя Юхи-мовича, Миколу Сингаївського, Юрія Рибчинського, Анато-лія Матвійчука, Миколу Луківа, Михайла Ткача... Їхні твори для нього – взірець. Поки що не всі його пісні, як кажуть, пі-шли в люди – цим також треба постійно займатись, особливо в часи примітивно-дикого шоу-бізнесу. І все ж...

Деякі твори з цієї книжки виконуються як самодіяль-ними, так і професійними артистами. Скажімо, пісня «На сто-рожі волі» (музика Юрія Івченка) у виконанні ансамблю За-порізької обласної філармонії «Запорожець» у супроводі симфонічного оркестру під керівництвом народного артиста України В’ячеслава Реді відкривала мистецькі дні Запорізької області в Києві. А ще її взяли собі як гімн окремі козацькі то-вариства. «Сизокрилу молодість» виконує на власну музику заслужений працівник культури України, співак і компози-тор, лауреат багатьох конкурсів Анатолій Сердюк, «Зорю ко-хання» (музика Олександра Стариковського) – професійна співачка, солістка Запорізької обласної філармонії Наталя Ла-тун, «Лицарі України» та «Вальс надії» (музика Юрія Івченка) – просвітянський хор «Запорозькі козаки», «Пернач» (му-зика Григорія Вербицького) і «Козацька дозвільна» (музика Юрія Івченка) - ансамбль запорізької міліції «Пернач», «Ли-царі України» (композитор Лель-Анатолій Загрудний) – хор села Мошни Черкаського району на Черкащині (керівник Га-лина Грицик), «Сини України» (музика Валентина Якимаще-нка) – самодіяльний хор «Маківка» Томаківського будинку культури на Дніпропетровщині (керівник – Тетяна Єльцова). До речі, в цьому хорі співав свого часу й сам автор цієї книжки.

Окремі тексти написані ним на народну музику («Ба-ландине прадідне» та «Останній бій»), інші – на мелодії відо-мих композиторів («Нащадки Сагайдачного» та «Столиця волі»). До речі, так робили свого часу інші поети. Скажімо, почувши в програмі «Час» музику Анрі Поппа, відомий російський поет Роберт Рождественський написав свої слова, створивши «Песню прощения». Таким же чином Пилип Юрик створив «Столицю волі». Пісня з кінофільму «Весна на Заречной улице» стала неформальним славнем (не хочеться вживати латинське «гімн») міста Запоріжжя. Пилип вирішив, що буде непогано, коли слова звучатимуть саме про Запоріжжя, а не про будь-яке місто, де є металургійні заводи.

А ось згадана вже мелодія французького композитора – із пісні «Манчестер і Ліверпуль». Ніякого «прощення» в ній немає. Тому Пилип попросив дружину Віру (французького філолога), щоб вона переклала слова Едді Марні. За підряд-ником і створився потім переклад пісні, за змістом наближе-ний до тексту оригіналу. Те саме сталось і з піснею «Якщо любов згаса твоя» на слова П’єра Деланое і Клода Лемеля (музика Сальваторе Кутуньйо і Паскаля Лозіто).

Хотів би відзначити особливу патріотичність пісень цієї збірки. Слова, винесені в заголовок, - не єдині, що стосу-ються України, рідного краю (маленької батьківщини), того, що щемом віддається в душі.

Зараз окремі «великі літератори» з половою в голові, щоб якось вознестися, намагаються принизити постать Вели-кого Кобзаря, його твори. Для автора цього пісенника Тарас Шевченко – свята людина. Мабуть, тому книжка починається саме з пісні про Батька нації, його перебування на священній козацькій Хортиці.

...Кажуть, що наш народ за свою історію створив по-над триста тисяч пісень. Те, що написав Пилип Юрик у спів-авторстві з композиторами, – краплина в такому великому пісенному океані. Але краплина сяюча.

Микола БІЛОКОПИТОВ,
член Національної спілки письменників України

 

 

Калина хортицька

Музика Юрія ІВЧЕНКА 

Калина хортицька Пicня 

Цвіте калина, пахне, як весна,
Схиляється на стежечку вузеньку,
Мов наречена – біла, осяйна –
Сліди цілує генія-Шевченка.

Він тут ходив, поетова сльоза
Зросила калиноньку і стежину.
Дніпрова потаємна бірюза
Дзеркалила його думки глибинні.

Сюди Кобзар, як на Голгофу йшов:
Немає Січі, заросли могили.
Де пролилась козацька вільна кров –
Картоплю мудрі німці посадили.

Сріблястий явір – чайки два крила –
Покидав брості на сумну галяву…
На Хортиці калина зацвіла,
Вінком квітчала запорозьку славу. 

 

 

На сторожі волі

Музика Юрія ІВЧЕНКА

На сторож ол 

Б'ють литаври, мов Дніпра пороги,
Топчуть коні росянисту ніч,
Майорить корогва кошового –
У похід рушає славна Січ.
Килимом прослалось Поле Дике,
Чути знову отамана клич:
- Наш козацький батько - Луг Великий,
Наша мати - Запорозька Січ! 

Приспів:
Ми - діти Хортиці, діти Запорожжя,
На подвиг Україна нас зове.
Стоїть віками волі на сторожі
Священне Військо Запорозьке Низове. 

Наша воля виплекана битвами,
Дихає обіймами століть,
І степами сизо-оксамитними
Запорозька славонька летить.
Звуками бандури степ наповниться,
А Дніпро-Славута заспіва,
І зрадіє стародавня Хортиця,
Що душа козацька ожива.

Приспів.

 


Марш запорозького звичаю

Музика Євгена ПАСІЧНИКА 

Марш Спасу 

У бій хоробрі вої Святослава -
На десятьох один - ішли колись.
По всій Русі котилась їхня слава,
Синами Київ сонячний гордивсь.
У спадок нам від прадідів дісталось
Мистецтво "Спас" як сила тих віків,
Щоб українські душі гартувались
І рідний край героями розцвів.

Ростуть зі "Спасу" вої-патріоти,
Їм перемога світить у боях.
Бо Україна - мудрості криниця,
Козацький рід – міцний, неначе криця.
І майорить над нами синьо-злотий -
Із сонця і Дніпра - священний стяг.

Рука звитяжця гріла плуг і зброю,
Стрясала Варну, Кафу, Цареград.
І наш козак - могутній, славний воїн -
Став персонажем дум, пісень, балад.
Мистецтво "Спас" – правічне і святинне,
У нього дух і сила - два крила.
Ми зробим все, щоб рідна Україна,
Як птиця Фенікс, щастям ожила!  



Афганські сни

Музика Юрія ІВЧЕНКА 

Афган сни 

Що сниться тобі, о солдате-афганцю?
Чи гори чужі, чи криваві стежки?
Чи друг, що навіки хлопчиськом зостався?
Чи чорна безодня гірської ріки?

А там, на війні, снились білі троянди
І милої очі такі голубі…
І йшов ти житами далеко у мандри,
Волошками степ усміхався тобі.

Гранатами юність гриміла розтята,
Невинною кров'ю точилась із ран,
А вас "по-отечески" – м'ясо гарматне –
Горнули й горнули в далекий Афган.

Нехай вибачають вам синії гори
(Такі ж як Карпати, а тільки не ті).
Чужих матерів невгамоване горе –
Не ваша вина, а кремлівських катів.

Не треба чужих нам сльозинок – ні грама,
Ні сонця чужого, ні вітру, ні гір.
Не снися, пекучо-смаглявий Афгане!
Синам України прости і повір. 




Промінь вічності

Музика Юрія ІВЧЕНКА 

Промiнь iчностi 

Нас топтали дикі орди,
Шматували, як вовки.
Та з могил повстали горді
Воля й слава на віки.
Промінь вічності леліє
З Оріяни дотепер.
І козацький дух надії
Не погас і не помер!

Наша слава не загине!
У Дніпра – широкий плин.
Рідна, вільна Україна
Золотих сяга вершин!

Хай нам заздрять навіть зорі,
Вороги тамують лють –
У дзвінкі віки просторі
України внуки йдуть.
Доля наша – в чистім світлі,
В ніч немає вороття.
Розкривай обійми, вітре!
Русь прямує в майбуття!

Наша слава не загине!
У Дніпра - широкий плин.
Рідна, вільна Україна
Золотих сяга вершин! 


Пернач

Музика Григорія ВЕРБИЦЬКОГО

Пернач 

Було на Січі: козаку-полководцю
Вручав пернача кошовий отаман,
І «Слава!» кричали брати-запорожці,
І пісня кипіла, немов океан.

Приспів:
Золотом-сріблом сіяє пернач,
Здіймає його наш полковник-вусач
А нумо, братове!
Співаймо, панове!
Бажаємо, друзі, наснаги й удач!

Тепер Запоріжжя з ансамблем співає,
Який «Перначем» нарекли козаки,
І пісня народна від краю до краю
Дзвенить водоспадом Славути-ріки.
Приспів.

Зворушлива пісня веселкою лине
Над степом широким, над сивим Дніпром -
На щастя, на долю усій Україні –
У щирих серцях озоветься добром.
Приспів. 

 

 

Пісня волі

Музика Івана СУХАРЯ

Пicня олi 

Степовая доріженько,
Коли будеш рівна?
Україно, моя ненько,
Коли станеш вільна?

- Ой тоді я рівна буду,
Як зима минеться,
Як із-під твердого груддя
Травонька проб’ється.

- Ой тоді я вільна стану
Й почну розквітати,
Коли ворог перестане
Мене обдирати.

Коли з могил запорозьких
Підніметься слава
Й тополями при дорозі
Та кленами стане.

Коли мова відродиться,
Козацькая мова,
Коли рани загояться
І спадуть закови.

 


Конотопська слава

Музика Олександра СТАРИКОВСЬКОГО

Конотоп 

Ніби хмара,
стали раттю
Вої українські,
Огляда Виговський- батько
Многолюдне військо.
І відлунює долина
Біля Конотопа:
- Гей, ми вражу
москалину
У болоті втопим!

На узліссі й на галявах
Шикувались вої,
Загукали: «Слава! Слава!»
І пішли до бою.
Вже не знайдуть
москаленки
Прадідів могили –
Вражим трупом
козаченьки
Річку загатили.

Начувайтесь, шовінюки,
Вольфичі московські!
В бій, як треба,
й праонуків
Поведе Виговський.


Нащадки Сагайдачного

Музика Василя АГАПКІНА

Нащад Сагайдачн 

Нащад Сагайдачн 2

Ми, нащадки
Петра Сагайдачного,
Оборонці
на ратнім посту,
Густо кроплену
кров'ю козачою
Бережем
Україну святу.
Нам земля ця
ніким не дарована,
Не загарбана
прадідами.
Нею всесвіт увесь
зачарований.
Бережем її й любимо ми.

Приспів:

Поклич,
Вітчизно, нас —
За Тебе підем в бій
І бойовий наказ
Завжди ми
виконаєм Твій.
Держави рідний стяг
Із сонця і води (Блакитно-золотий)
Діди любили,
Заповіли нам —
Ми будем вірно берегти.

Хай не брязкають зброєю
недруги.
Бо дістануть
відкоша вони.
Ми — народу пісенного,
щедрого,
Українського вірні сини.
Зброю ми не для того
отримали,
Щоб чужі воювати світи,
Тільки б Тризуб святий,
Володимирів,
Не згасав,
сонцесяйно світив.

Приспів.

                                     1993


Діти степів

Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО

Дiти степi  

Де промінням чар-полин
Споєний,
Скіфи царські там жили -
Воїни.
Діти сонця і роси,
І небесної краси,
Діти вітру і степів,
І гроза для ворогів.

В сивині Мамай-гори,
За Дніпром,
Сплять під шум рясних щириць
Вічним сном
Діти сонця і роси,
І небесної краси,
Діти вітру і степів,
І гроза для ворогів.

Буйногриві сотні літ
Густо мчать.
І виводять у політ
Грізну рать
Діти сонця і роси,
І небесної краси,
Діти вітру і степів,
І гроза для ворогів. 



Вітряки

Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО 

Biтряки 

На горі за селом вітряки
Задивились в люстерко ріки.
Їхні крила, мов пройдені дні,
На прощання махають мені.

Приспів:
Вітряки, вітряки дзвінкокрилі!
Понад вами роки пролетіли,
І життя мого плинна ріка,
Наче борошно житнє стіка.


Вдалині вітряки чарівні
Сонця промені чешуть рясні,
Перемелюють зерна життя,
Манять ген в далечінь майбуття.

Приспів.

Край лісочка зозуля кує
Про життя непрожите моє.
І заслухались два вітряки -
В морі вічних надій маяки.

Приспів. 

 

Пісня українок

Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО

Урочисто

Пicня украiнок 

Нам налиті Господом по вінця
Щиросердя, юність і любов.
Калиновий рід наш – український,
В наших жилах – амазонок кров.

Анни Ярославни, Роксолани,
Чураївни - душі маєм ми.
В дар серця гарячі наші, славні,
Рідна Українонько, прийми!

Ми коша одного, сестри, з вами -
Берегині вогнищ родових -
Славимось чарівними піснями,
Любим волю, працю, щирий сміх.

Нашим дітям бути на сторожі
Колосистих, сонячних ланів.
Ми для України, Запорожжя
Виростимо соколів-синів.

Ми відродим нашу мову й віру,
І досягне зоряних висот
Благородний, працелюбний, щирий
Український велетень-народ!



Марш гімназистів
(Марш учнівської молоді)


Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО


Маршгiмназ
Ми - прийдешнє рідної держави,
Її сила, розум і душа.
Через бурі й грози величаво
Юність у науку вируша.

Приспів:
Будуть космос і земля чекати
Покоління наше молоде.
Нами рідна Україна-мати
Хай гордиться і, як мак, цвіте!

Геть усі, кому в роботі нудно,
Розправляймо крила бунтівні!
Ми - козацький рід, ми всі майбутні
Кримські, Корольови, Потебні…

Приспів.

Проти течій будем веслувати,
Падати, вставати, далі йти!
Бо кому ж, якщо не нам, здолати
Наукові ріки і хребти?

Приспів. 

 


Пісня про Баландине

Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО

Пicня Баландине 

Зоряне Баландине вквітчали
Кучеряві, срібні спориші.
Тут колись мої діди кували
Зброю зі священних лемешів.
По тобі пройшлись чужинців зграї.
Спопеляли. Тільки знов зійшло
Житнім сонцем над Черкаським краєм
Моє рідне, зболене село. 

Приспів:
Тут стежка дитинства ясна
Веде до життєвого лану,
А юності вічна весна
Встеляє прийдешність євшаном.

Вереснем запахли верболози,
На сторожі соняхи в дворах,
Лебеді-хати біліють в росах,
І щебече боса дітвора.
Хай у вирій тихо весни линуть,
Щастя джерелом прозорим б'є.
України сяюча перлино,
Дороге Баландине моє!

Приспів. 



Сини Запорожжя

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

Сини Запорожжя

Струни бандури збудили степи,
Коні баскі копитами гребуть,
Вітер здіймає пилюки стовпи.
З Богом, козаченьки, в дальнюю путь!

Приспів:
Ген могили засивіли полинами,
А шаблюки задзвеніли над степами.
Боронили козаки свої святині –
Славу й волю здобували Україні.

Місяць мечем визирає з-за хмар.
Гнівно хлюпоче Славути вода.
Ні, не страшний козаку яничар,
Ні москалі, ані кримська орда!
Приспів.

Мати козацька - Томаківська Січ –
Хай виглядає з походу синів,
Хай не віщує недоленьки сич
Для України навіки-віків!

Приспів. 

 


Рідна мова

Музика Леоніда ПОПЕРНАЦЬКОГО

Рiдна моа 

Чи у свято врочисте,
А чи в будні сумні
Ти — джереляна,
чиста.
Ти як мати мені.
Бо тобою лелеки
Навесні стрекотять,
Як приносять здалека
У дзьобах немовлят.

Приспів:

Ніби сонце, сія
Рідна мова моя. Тихий дзвін ручая –
Рідна мова моя!

Колискову тобою
Шепче вишня рясна
І співає зимою
Заметіль чарівна.
Нею, рідна Вкраїно,
Розквітай, багатій.
Наша мова єдина —
Квітка папороті.

 


Українському степові

Музика Леоніда ПОПЕРНАЦЬКОГО

Укр степоi 

Любий друже, коханий степе!
Батьку теплих, рясних пшениць!
Я в обійми біжу до тебе,
Як у молодості колись.


Приспів:

Мій бентежний, правічний степе!
Перепілкою заспівай!
Між євшанових рідних стебел
Тихе щастя зросте нехай!

Розхвильований, світлий степе!
Колиши мене, колиши!
Серцю рвійному волі треба,
Як і свіжості для душі.

Приспів:

Мій засмаглий, чарівний степе!
Я бажаю тобі дощу!
Над житами в осіннє небо
Я хмаринкою полечу.

Приспів:

Український, священний степе!
Манить простір у далину.
Нагадає твій рідний шепіт
Пісню батьківську чарівну. 


Весна зеленоока

Музика Леоніда ПОПЕРНАЦЬКОГО

есназелен 


Проснулася розхристана весна,
Засяяла очицями зеленими,
Побігла понад річкою вона,
Розцілувалась із дубами й кленами.

Топтала мокрий посірілий сніг
І чарувала у лісочку оленя.
Вітрів буланих безтурботний сміх
Трусив дерева, холодом поголені.

Пограла сонцем, як дитя м'ячем,
Густе проміння по ріллі розсіяла,
Прошелестіла по ланах дощем,
Із пагорбів струмки пустила зміями.

Далеко ще до співу цвіркуна,
Не лине запах меду над криницею…
Моя весна! Буяюча весна!
Душа палає срібною жар-птицею!

 

Столиця волі

Музика Бориса МОКРОУСОВА

Столиця олi


Берліни, Лондони,
Парижі
Я порівняти б
не посмів
З тобою, рідне
Запоріжжя,
Столице вольних
козаків!

Прадавню Хортицю
розквітлу
Дніпро, як батько,
обійма.
Тут із Протовчого
на битву
Князів провадив
Мономах.

Ясніли хортицькі
заграви,
Коли крилата й гомінка
Гриміла запорозька слава
І Вишневецького, й Сірка. 

У сніговім цвіту акацій
Піднявся у безмежну вись:
Із вояка в Героя Праці
Мій град звитяжний
                               переріс.

У променях
мелодій ніжних
Святиться хай твоє ім’я,
Сталево-світле Запоріжжя,
Святиня прадідна моя!

 

Баландине прадідне

Музика народна

Баландине прадiдне 

 

Прадідне Баландине –
Квітка-оберіг –
Як завжди чека мене
З далечі доріг.
Увійду в околицю
Милого села –
Тут – бентежна молодість,
Тут любов сія.

Небо – синій пролісок,
Вітерець – гусляр,
Сонце білим колесом
Покотилось в яр.
«Забарилась веснонька
В гостях у зими», –
Нотами небесними
Лебідь засурмив.

Ген тумани піняться,
Молоком киплять,
Над полями лине ця
Божа благодать.
Не хилися, вербонько,
Низько до води –
Многострунні березні
Ще примчать сюди.

 


Бистрокрилі спогади

Бистрокр спогади

Вишневі щоки сонячних садів
І білі сорочки полів гречаних,
І симфонічні співи солов'їв
Торкають ніжно серця мого рани.

Душа, мов птаха, мліє і тремтить
У цьому раї колисково-милім,
І, як у море, поринаєш ти
У спогади прекрасні й бистрокрилі.

Зозулі чітко відбивають час
І сумно лічать нам роки прожиті.
Мого дитинства радість і печаль
Ховаються в похиленому житі.



Останній бій

                             Пану Ігорю ОЛЕЩУКУ,
                             воїнові ОУН-УПА

Остан бiй 

Завмерли сонячні багрянці,
Туман стелився по землі,
А молоденького повстанця
Взяли в облогу москалі.

Обхват удавкою стискався,
Боєць відстрілювавсь, як міг.
Йому на хвильку пригадався
Священний батьківський поріг.

Спалили німці рідну хату,
У ній загинули батьки,
А двох сестричок, діда й брата
Погнав москаль на Соловки.

Лише черешеньки чотири
Стоять на чатах, як колись.
- Сдавайсь, скажи где командиры! -
Кричав московський блюдолиз.

Заліг за дубом юний ратник
Серед високих, буйних трав,
Короткі черги автоматні
На воріженьків посилав.

Понищив «ястребків» багато,
А як набої розстріляв –
Він протитанкову гранату
Разом з собою підірвав.

Ген височить його могила
І хрест березовий на ній,
А дуб широкий ніжно й мило
Шумить бійцю свої пісні.



Колосся подяки

Колосся подяки1 

Падають срібнії роси,
Місяць над полем завмер,
Вітер шепоче з колоссям,
Степом іде комбайнер.

Зорі ранкові спадають,
Стеляться в росах до ніг,
Йде хлібороб рідним кра-єм
На перехрестя доріг.

Лине комбайнова пісня,
В далеч луною іде.
В полі він до обеліска
Спіле колосся кладе.

В тих колосках –
рідне поле,
Що восени він зорав,
В тих колосках –
                             його доля,
Велич душі і добра.

Ті колоски – дань подяки
Всім, хто в нерівнім бою
Йшов у останню атаку
За Україну свою.

 

Калинове Придніпров’я

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

 

Ген калина оцвітає.
Буйний вітер залюбки
Білим цвітом замітає
Понад берегом стежки.

Приспів:
Ла-да-да-да, ла-да-да-да,
Ла-да-да-да, ла-да-да.
Білим цвітом замітає
Понад берегом стежки.

Ось хмаринки набігають,
Мовби чаєчки-човни.
Ясне сонце застилають
Темним килимом вони.
Приспів:

Ла-да-да-да, ла-да-да-да,
Ла-да-да-да, ла-да-да.
Ясне сонце застилають
Темним килимом вони. 

Накрапає світлий дощик
І стікає по листках,
Срібним маревом
                              полоще
Теплу райдугу в житах. 

Приспів:
Ла-да-да-да, ла-да-да-да,
Ла-да-да-да, ла-да-да.
Срібним маревом полоще
Теплу райдугу в житах.

Ллється пісня солов’їна,
Як Славути бистрина.
Розцвіта, немов калина,
Придніпровська сторона!

Приспів:
Ла-да-да-да, ла-да-да-да,
Ла-да-да-да, ла-да-да.
Розцвіта, немов калина,
Придніпровська сторона!


Ранок весни

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

 

Як співають голосно
Горобці над вишнями!
Визирає пролісок
З-під листка торішнього,

Дихає насиченим
Ароматом березня.
Проросла травиченька
Під ногами Велеса.

Він стоїть задивлений
Весняними ранками
У садах задимлених,
Сонячно-серпанкових.

І хмаринки димчасті,
І квітки барвінкові
Чують урочистості –
Горобців цвірінькання.

 

Мамині рушники

                                   Валентині Харловій,
                                   заслуженій учительці
                                   України,
                                   народній майстрині

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

Небокраєм бігло сонце,
Утікаючи за дах.
Неня долю
край віконця
Вишивала в рушниках.
Злотом-шовком
гаптувала
Квітів сонячний танок,
Зелен-рутою вбирала
Голос лагідних
пташок. 

Все зливалося
у чистий,
Чарівний пейзаж один.
Та в барвінкове
намисто
Заплітала і полин. Додавала, бо тяжкою
Її доленька була,
Що могутньою рікою
Світлу юність понесла.

Гіркла пісня солов'їна,
Мліла голка у руках,
Спілі кетяги калини
Сумували в рушниках. 

 


Сизокрила молодість

Сизокрила молодСерд 



Сизокрила молодIч 

 Стомленим лелекою молодість летіла. 

«Ой, куди ж ти, молодість,
                                             мила, сизокрила?

Та чи скоро вернешся до мого порога?
Та чи відшукаєш ти у мій край дорогу?

Може, й заблукаєш десь
                                          в далині-чужині.
Краще б залишалася у моїй хатині».

«Шанувать не вмів мене,
                                            отже, й не проси ти,
Відказала молодість, рутою покрита, -

Повернусь до тебе я через роки, врешті,
Тільки вже тоді мене старістю назвеш ти...» 

 

За волю, козацтво!

Музика Юрія ІВЧЕНКА

ЗаолюКозНоти 

До зброї, братове, до зброї!
За рідний край станем горою.
Козацька родино, велика, єдина,
Тобою гордиться Вкраїна.

До бою, козацтво, до бою!
Не буде Вітчизна рабою!
Нехай ворог гине, але на коліна
Не стане свята Україна!

За волю, козацтво,
                                за волю!
Хай згинуть і лихо,
                                й недоля.
Козацька родина
                             підніме з руїни
Соборну, святу Україну!



Криниця щастя

Криниця щастя 

Я пам'ятаю білолицю
Хатину
            батьківську мою,
Дубовий зруб
                       тії криниці,
З якої в мріях воду п'ю.

Ось опускаю я відерце
І заглядаю
                  в чисту синь -
Моєму зболеному серцю
Черпаю ліки із глибин.

Душа нагадує про хату,
До неї рветься з пут життя -
Там першим криком
                                  немовляти
Живуть
             найкращі почуття.

Із болем я тебе покинув -
Прости,
             хатинонько, прости
За ті нерадісні хвилини,
Коли в сльозах
                          зосталась ти.

А я у світ подавсь шукати
Криницю щастя.
                            Не знайшов…
Вона лишилась біля хати -
Води небесної любов.

 

Зоря кохання

Зоря кохання


Я весни в косу заплела,
А в тихім гаї на Купала
Росу долонями пила
Та квітку-папороть
                               шукала.

Приспів:

Кує зозуля там
Щасливії літа.
Приходь у сни,
моя любове,
Зійди коханням нам,
О зоре золота,
У серці й небі вечоровім!

Тут ніч, немов мускат, п’янка,
Танцює мавка між дубами.
Я чарувала юнака
Не чабром-зіллям, а піснями.

Приспів.

Пісні складала у сніпки,
Плела з барвінку перевесла,
Коли до Тясмина-ріки
Ніс Водяник прозорі весла.

Приспів.


Вальс надії

 альс надii

Ген скрипаль торкнувся струн,
І пройма мене, як струм
Та мелодія серпанкова, легка.
Ти, мій лицарю, вклонивсь,
Я немов злетіла ввись –
Підхопила нас метелиця п’янка.

Приспів:

Ще в житті, мій бажаний,
Будуть прикрощі й сміх.
Я сніжинкою тану
У долонях твоїх.
Ніби пух тополиний
Все у вальсі кружля –
Вечір цей солов’їний
І смичок скрипаля.

Щастя випало чи ні?
На рушник тобі й мені,
Чи залишим назавжди лиш каяття?
Усміхнися, любий мій,
І нарешті зрозумій –
Я тебе чекала все своє життя.

Приспів.

Скрипка сміхом залилась,
Я прошу – хай лине вальс,
Хай буяє солов’ями травень-май,
Над роздоллям тихих плес
Вальс торкається небес.
О чарівний вечорочку, не минай!

Приспів. 


Лицарі України


Лицарi УкраiниЗагр

Музика Олександра ШВЕЦЯ

Лицарi УкраiниШець

Музика Івана СУХАРЯ

Лицарi УкраiниСухар 

 

Музика Юрія ІВЧЕНКА

Лицарi УкраiниIч 


Мчали січові стрільці -
Соколи:
Об копита камінці
Цокали.
У прийдешнє, у віки
Лавами
Мчали, мчали їх полки
Славнії!

За республіку свою
Зоряну
Густо падали в бою
Воїни -
України вартові
Крицеві,
Славнозвісні січові
Лицарі.

Хай дарує сонце їм
Золото,
Грає променем своїм
Молодо.
Квітне шлях тернистий їх
Веснами,
І співають солов'ї
Весело.

Щедрий колос хай добром
Вироста,
Де упала їхня кров
Молода -
України вартових
Крицевих,
Славнозвісних січових
Лицарів!

 

Козацька дозвільна

 

Козац дозЗагр2 

Музика Юрія ІВЧЕНКА

Козац дозIч 

Завітаймо, братчики,
До корчми козачої –
Вип'єм з паном сотником
Варенухи жбан.

Приспів:
На дозвіллі можемо
Славно погуляти ми,
А в поході - голову
Зніме отаман.

Ми за Україноньку
Чари піднімаємо.
Хай же обмина її
Лиха ураган

Приспів.

Грай, кобзарю-лірнику,
Звесели нас, батечку!
Хай журба розвіється,
Як нічний туман.
Приспів.

Розливайся широко,
Наша пісне щирая,
Хай вирує радістю
Січовий майдан.
Приспів.

 


Ода сивусі

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

Помірно, рішуче

Ода сиусi
Запорожці у боях
Подвиги вершили,
На дозвiллi ж
- у шинках -
Самогон "глушили".
Та й міцненький -
очі в них
Лізли аж на лоба,
А зате не брала їх
Капосна хвороба.

Мед-горiлочко моя,
оковитая!
Чарко з дзвоно-кришталю
недопитая!
Виручала козаків,
Виручай i нас:
Iз цукрових буряків
Буде вищий клас!

Бо тепер поширивсь грип
I бронхіти всякі,
СНIД уже до когось влип,
I лютують "раки",
Наркомани завелись
I токсикомани -
Ось до чого довели
Постанови "п'янi".

Мед-горiлочко моя,
оковитая!
Чарко з дзвоно-
кришталю
недопитая!
Не було указів щоб,
"нєпущанiя" -
Зроду-віку не було б
наркоманії.

Сіймо ж, браття, буряки
В себе на городах,
Підставляймо казанки
Під "свячену" воду.
Так її гонiмо ми,
Як рецепти радять,
I не біймося тюрми –
Всіх не пересадять!

Мед-горiлочко моя,
оковитая!
Чарко з дзвоно-
кришталю
недопитая!
Хай голівонька гуде,
як джмелі в садку –
Лиш не лізли б ви ніде
у політику!..- 



Манчестер і Ліверпуль

Манчестер i Лiерпуль 

По проспектах гамірних
Ген попливла уже туману тюль.
Поміж тисяч міст ясних
Манчестер сяє й Ліверпуль.
Я знайду свою зорю,
Що яскравіша янтарю,
Серед моря лиць чужих
Пізнаю кожен її штрих. Приспів:

Тебе я кохаю,
Твій голос лине звідусіль.
Шукаю, шукаю
Любові лебединий біль.- 

Мій Манчестер зажуривсь,
А Ліверпуль у морі топить сум.
Вітру і душі порив
Ховає пароплав у трюм.
Весь Манчестер під дощем,
І Ліверпуль укривсь плащем,
Між сумних новобудов
Зникає у сльоті любов.

Приспів.

 


Якщо любов згаса твоя 

Якщо любо згаса 

Якщо любов твоя згаса,
Навіщо я тоді живу?
Ген зоря безнадій
в небесах,
Жаль відпускає тятиву.
Якщо ж згаса
твоя любов –
Прощання наше уявлю,
Як маляр,
що у фарбах знайшов
Ясне вітрило кораблю.
Бо я тебе люблю!

Якщо ж згаса любов твоя,
Для кого жити в світі цім?
Та щодня уві сні бачу я
Тебе у платті веснянім.
Якщо ж любов твоя згаса,
Померкну,
ніби мідний сплав,
Упаду,
мов краплинка-роса
І загублюся серед трав.
О як тебе кохав!

Якщо ж згаса твоя любов –
Чи треба існувать мені?
Я себе удаватиму знов,
Але не стану
                  справжнім, ні!
Якщо ж любов
згаса твоя –
Мені не милий білий світ.
А життя голуба течія
Являє образ твій на мить.
І ним любуюсь я.

Якщо любов твоя згаса,
Навіщо я тоді живу?
Ген зоря безнадій
в небесах,
Жаль відпускає тятиву.
Якщо ж згаса
твоя любов –
Прощання наше уявлю,
Як маляр,
що у фарбах знайшов
Ясне вітрило кораблю.
Бо я тебе люблю!


Притча про Правду й Олжу

Притча про праду 

Булату Окуджаві

В гарному одязі лагідна Правда ходила,
Причепурившись для вбогих,
блаженних, калік, -
Груба Олжа щиру Правду до себе зманила:
Мов, залишайся у хаті моїй на нічліг.

Правда спокійно, довірливо й легко заснула,
Слинку зронила, всміхнулась, як ляля мала, –
Груба Олжа ковдру тихо на себе стягнула
І, задоволена, балухи в Правду вп'яла.

І піднялася, поскаливши зуби над нею:
Жінка як жінка, років їй нема й тридцяти.
Зовсім відсутня відмінність у Правди з Брехнею,
Тільки якщо їх обох донага роздягти.

Виплела спритно з коси стрічечки прехороші,
Одяг схопила, сап'янці й панчохи в запас,
Ще документи забрала, годинника й гроші, –
Сплюнула, брудно лайнулась і геть подалась.

Тільки уранці побачила Правда пропажу –
І здивуванню її не було уже меж:
Хтось, роздобувши чорнющу із комина сажу,
Вимазав Матінку-Правду,
все інше – більш-менш.

Правда сміялась, як в неї каміння жбурляли:
"Все це Олжа! На Брехні он плахіття мої..."
Двоє блаженних калік протокола складали
І кобенили бридкими словами її.

Стервом її обзивали, здіймали на кпини,
Псами цькували і глину лили на чоло...
"Виселить, вислать за двадцять чотири години,
Щоби і духу її за версту не було!"

Той протокол завершила нахабна тирада
(Правді пришили чужі найбрудніші діла):
Бачте, мерзота усяка говорить: "Я - Правда!"
Ну, а сама продалась, пропилась догола.

Правдонька чиста божилась, клялась і ридала,
Хвора блукала і мала потребу в грошах, -
Грязна Олжа чистокровного огиря вкрала
І поскакала на довгих, тоненьких ногах.

Втім, дуже легко зживатися з явним обманом,
Правдонька очі колола – не лляла єлей.
Бродить тепер, непідкупна, в грязюці й тумані,
Через свою наготу уникає людей.

Іноді бачиш – за Правду воює добряга, –
Хоч у словах його правди – нікчемне зерня:
"Час промайне й щира Правда
здобуде звитягу, –
Тільки коли вчинить так, як і явна Брехня!"

Часто, на трьох розділивши по краплі півлітра,
І не збагнеш, що тобі хтось нещастя бажа:
Впоїть, роздягне і вимаже в сажу – не витреш,
Глип - а штани твої носить підступна Олжа.

Глип - на годинник твій зирить
підступна Олжа.
Глип - а конем твоїм править
підступна Олжа. 

Переклад із російської Пилипа Юрика 

 


Навіщо вам воля чужа?

(Майже пародія)

Музика народна

Наiщо ам оля 

Не тиждень, не місяць
руйнують столицю -
Тримається Грозний,
мов крейсер "Варяг".
Дають прикурить вам,
поручик Голіцин?
Корнет Оболенський!
Вам не до звитяг? 

Чого ж ви полізли,
як свині в цибулю?
Зібралась вас, бевзів,
неміряна рать.
На диких просторах
ви маєте дулю -
Забиті хрест-навхрест
дєрєвні стоять. 

За юдині срібні
сюди вас пригнали -
Во славу Расєї
замучить Чечню.
Собі нахапали
грошви генерали -
Про "долг" і про честь вам
плетуть чортівню. 

Погляньте в люстерко -
гієнячі лиця
Злочинно-кривавий
кружляють танок.
Вам вибили зуба,
поручик Голіцин?
В корнета із носа -
рудої струмок? 

Забиті по вінця
не сплять лазарети,
Тремтить Підмосков'я
у мареві снів.
А вашу зазнобу,
мій бравий корнете,
Лукавий сусіда
в ізбушку повів. 

Не краще б "калашник"
жбурнуть на полицю
І викинуть к бісу
з халяви ножа?
Вертайтесь в Росію,
поручик Голіцин!
Навіщо, корнете,
вам воля чужа?

                     2001

 

4 обкл Калина хортиц 



Редактор текстів Микола Білокопитов
Коректор Віра Середа
Художник Олександр Стариковський
Світлини автора та Юрія Зелінського
Технічний редактор Андрій Данилов 

 

Автор дякує за допомогу в наборі нот
помічникові голови Запорізької обласної організації
ВУТ «Просвіта» пану Володимиру ІВАНОВУ.

 

 

 

 

Даремний переляк

Даремний переляк 

До збірки гумору й сатири «Даремний переляк», що вийшла у друкарні «Дніпровський металург» 1998 року, ввійшли гуморески, байки та сатиричні вірші автора, а також зібраний ним фольклор епохи соціалізму та будівництва комунізму. Оформив книжку світлої пам’яті Василь Лазунько.

Саме за цю збірку автора прийняли до Національної спілки письменників України. Багато творів книжки увійшло потім до збірки «Сповідь вовкодава. Вибране», а фольклор – до «Тільки Сталін на стіні». Тому подаємо ті твори, що ввійшли лише в книжці «Даремний переляк».



 

 Гумор і сатира


ЗВОРОТНИЙ ПРОЦЕС

Самогонні — аж гриміли
В баби апарати,
Ось — ні впало і ні сіло —
Старшина до хати.
Сулія була повненька
Біля піддувала,
Баба — хап її! Живенько
Знов у куб ввілляла.
— Що це ви?.. — дільничний очі
Вирячив булькаті.
— Всю цю погань, синку, хочу
В цукор перегнати.
                                  1985


ГЕТЬ ДЕМОКРАТІЮ!
(Монолог чинуші)


Ох, довели нас демократи! 
Ось я як голова облради 
(В душі, конєшно, комуніст),
Давав би їм у гриву й хвіст!
І гнав би їх з усіх посад: 
Голів адміністрацій, рад,
З усіх ответственних постів,
А з профспілок — і поготів!
Усі теплесенькі місця
Покинула 6 порода ця!
На жаль, не можу. Щоб ви знали —
Часи такі й не наставали...
Бо, бачте, жоден демократ
Ще не займав отих посад.


КАБІНЕТКОМПАНІЯ

 У колгоспі добре жить —
Один робить, сім лежить
                      (З народного гумору).


У колгоспі «Марна праця» 
(А таких до біса, братця) 
Є контора невеличка, 
Мов казкова рукавичка. 
А у ній такенні штати, 
Що ні сісти там, ні стати:
Обліковці по телятах, 
По курчатах, по ягнятах, 
По коровах, воликах, 
По індиках, кроликах... 
По картоплі, по пшениці, 
Кукурудзі, сочевиці, 
По акумуляторах, 
Ще й по культиваторах...
В них заступників загін, 
Секретарок і т. ін. 
Кабінеткомианія 
«Виполня заданіє»: 
Всі резерви відшукати, 
Скоротить роздуті штати.
Хутко узялись за діло, 
Не моргнувши, скоротили: 
Тракториста, комбайнера,
Коваля та ще й шофера,
Слюсаря, електрика,
Майстра-гідротехніка,
Трьох доярок, двох свинарок, 
З ними — четверо птахарок... 
Ну, а як же там контора?
Всі сидять, як миші в норах.
Скоротили тут зі штату
Лиш технічку — бабу Нату.


НЕ ВПІЗНАВ

До поета видатного 
Початківець завітав:
— Почитайте вірша цього,
Підкажіть, що в нім не так. —
Той читає, крутить носом:
— Не годиться він і край!
У поезії не просто,
Що побачив, те й співай... 
Образ треба, свіжу думку, 
Гарні рими віднайти. 
Не штампуй прості малюнки, 
А пиши картину ти!.. 
Отже, опублікувати 
Наш журнал не може це.
Треба, друже, працювати 
Над словами. От і все... — 
Встав юнак і, перш ніж вийшов:
— За відвертість вам — хвала!
Років двадцять цьому віршу,
Він із книжечки «Стріла»,
На обкладинці якої — 
Квіти в заростях трави 
І маленька гілка хвої... 
Ну ж, згадали?
Автор -— ви!


РОБОТЯЩІ

У їдальні роботящі
Є у нас працівники,
Бо роботи щонайважчі
Їм даються залюбки. 
День минає у турботах:
Варять, смажать і печуть. 
Та й додому ще роботу 
«Понад план» вони беруть.
Тільки ж техніку безпеки, 
Жаль, порушують жінки — 
Піднімають-бо важкенькі 
І авоськи, і сумки. 
Навантажились учора 
І тягли, як ті воли. 
Та з народного контролю
Хлопці
              їм «допомогли».
                                         1987


БУМЕРАНГ

— Ти чого це набурмосивсь,
Блимаеш з-під лоба? —
Запитав монтажник Осип
Костю-виконроба.
- Ой, погана перспектива, —
Той зізнався щиро, —
На новенькому масиві
Надають квартиру.
— Не сумуй!
  Готуй застілля!
Треба, брат, радіти...
То коли ж на новосілля
Купувати квіти?
— Не спіши! Ми на халтуру
Дім отой здавали.
Ось чому я і похмурий -
Браку там чимало...
Вибач, друже, часу обмаль —
Зараз не до квітів,
Бо в новій квартирі добре
Треба попотіти.



БАБИНІ «ВОЖДІ»

— Ой, біда триклятая,
Ой, нещастя! —
Бідкалась і плакала
Баба Настя. —
Сучки дві сусідськії,
Мов шакали,
Цілий день Дзержинського
Шматували.
Леніну і Сталіну
Ті псяюхи
Шкуру «полатали» геть,
Згризли вуха...
— Що це ви говорите?
В мавзолеї
У Москві похований 
Вова Ленін. 
Та і ті два гади там,
У могилах...
— Я про них і згадувать
Не хотіла.
Не дивись на мене так,
Люба дочко:
Сталін, Фелікс, Ленін — я
Зву цапочків.
 


КОЛИСКОВА

  Спи, пострел, пока безвредный!
  Баюшки-баю.
                          Николай Некрасов

Заспівала колискову
Няня в дитсадку,
Повторила знову й знову
Ще і ще таку:

- Спи, Оксаночко-дитино
Й оком не веди.
Батько твій придбав машину
За чужі труди.
І тепер тебе в садочок 
Возять «Жигулі».
Спи, лягай у холодочок.
Люленьки-люлі.

Мама Гриця у райкомі
Лиже п’ятоньки 
І дурному, й головному.
Спи, дитятонько!
Цим вона і заробляє
Юдині рублі.
Спи, поки цього не знаєш.
Люленьки-люлі.

Тато Каті, як вудильник
З річки бубирі,
З найманих бригадок «диких»
Тягне хабарі,
Має волохату лапку
У Москві, в кремлі.
Спи, хороший в тебе татко...
Люленьки-люлі.

Аж додому возять Вані
З бази дефіцит,
Бо його татусик — давній
Мера фаворит.
Завдяки цьому й долає
Він усі щаблі.
Спіть, Галинки, Колі, Майї.
Люленьки-люлі.

З ферми моні мама Нати
Вкрала піввідра.
Їй дали не так багато —
Років півтора...
А надворі замовкають
Пташечки малі.
Наш народ іще дрімає.
Люленьки-люлі...
                                 1990


ПЛІТКИ ПРО ДЕПУТАТІВ

 Словно мухи тут и там
 Ходят слухи по домам...
                           Владимир Высоцкий 

Йняти віри, чи не вірить? 
Чи, бува, не бреше сват,
Що не менш як три квартири 
Має кожен депутат?
Кожен рухівець — «Тойоту»,
Кожен кунівець — «Рено».
Яворівський на роботу
Їздить «Хондою» давно.
Спорудив аж п'ять будинків, 
Кажуть, екс-прем'єр Марчук, 
У Шотландії «хатинку» 
Збудував собі Кравчук.
Цей Макарович, до речі,
Розвалив СРСР 
І готується до втечі,
Як його віце-прем’єр.
Теща теж своє провадить, 
Ледь не плигне через стіл: 
- Чула, що Верховну Раду 
Всю ґвалтує Чорновіл!
Астраущенкову, Шкорик 
І Відренчиху — уже...
Ще й Мороза, певно, скоро 
Той пірат підстереже... 
Він за це в тайзі вечеряв
Років, мабуть, двадцять п'ять.
І хотів же цей бандера 
Наші пенсії віднять! - 
Ну, а тесть своє триндиче:
— Демократи довели,
Що ми всі у час космічний
Плетемося, як воли!
— Та вони ще не при владі...
— О! їх тільки допусти!
З комуняк голівки справді
Полетять, мов капусти! —
Ще пізніше, у трамваї,
Чую інший діалог:
— Та Левко в Канаді має
Дві коханки.
Щоб я здох!
— Він, Лук'яненко, — агентом
В ЦРУ та ФБР.
Звідти йдуть йому презенти. 
Присягаюсь!.. Щоб я вмер!
— В ЦРУ й Пинзеник Віктор.
Він реформи їхні гне.
— Плющ Іван за раз півлітра,
Тільки дайте, — налигне!
— Чув я, що уже до краю
Горинь Львівщину довів...
— Хмара в Кембріджі навчає
Всіх своїх п'ятьох синів...
— Хто, Мороз? Ото людина!
Він — прекрасний Голова!
— А парламентську машину
Братану подарував!
— Це — ніщо! Оно Ткаченко...
Тільки ж ви нікому, ша!..
Сто мільйонів «зелененьких»
Перечислив неграм США.
— Й Лазаренко, і Ткаченко —
Мафіозна каламуть!
Україну всю дощенту
З Симоненком продадуть.
— Всі вони «вгорі» добрячі...
Депутат — це вже агент.
Відчуваю, що неначе
Ним є навіть Президент... —

Отакі тепер плітки є. 
Тож і я безмежно рад, 
Що Томаківка* — не Київ
І що я — не депутат...

                                1996

________

*Томаківка - райцентр у Дніпровській області

 

ВНОЧІ НІЯК

Спиною підперши тин 
Біля магазину, 
Бравий парубок Мартин 
Цілував Дарину. 
Тут бабуся біля них 
Тишком зупинилась:
— Ну і молодь! Просто гріх!
От нечиста сила!
Совісті катма у вас, 
А стида й не буде... 
Нащо ж це демонструвать 
Вдень, та ще й при людях?! 
Дар'я й оком не моргне:
— І чого кричати?
Уночі гулять мене
Не пускає тато.


 

 

 Байки

 


ЛЕВОВА АРИФМЕТПКА

(За народними мотивами)

На весь ліс кричить Зайчисько:
— Ґвалт! Моя загибель близько!
— Що стряслось? — пита Сорока.
— Ой, біда! Біля протоки
Лев зайців усіх збирає
И зайві голови зриває! 
Ой, ой, ой! Лиха година! 
Каже: «Тільки по єдиній 
Голові зайцям залишу». 
Білобока:
— Тихше, тихше!
Чи тобі лякатись треба? 
Голова ж одна у тебе!
— Річ у тому, — мовив Заєць, —
Що спочатку він зриває,
А вже потім, стерво кляте, 
Починає рахувати...
_________
Я мораль уже до байки, 
Браття, не підкину. 
Бо й у мене, як у зайця, 
Голова єдина.



ДОБРИЙ ВОВК

Дурне Ягнятко якось 
Прибилось до ставка. 
Вовчисько-забіяка 
(Де тільки й взявсь) гука:
— Чого сюди забралось?
Ковтну тебе — і край...
Ягнятко заридало:
— Ой, Вовче, вибачай.
Це не моя провина —
Не гнівайся дарма, —
На фермі ж бо й краплини
Водиченьки нема.
Завфермою не дбає
Нітрохи й про корми,
А тільки обіцяє,
Що будем ситі ми... —
Задумавсь Вовк:
«Як бути?
Таке ж воно худе!
На нього лиш дмухнути —
Відразу й упаде.
Ой, жаль мені малого,
Та з радістю б я з'їв
Завфермою отого —
І кістки б не лишив». 
Вовк жалібно заскімлив,
Заплакав неборак, 
Лише почухав тім'я
Й поплентавсь у байрак.
__________
Я думаю, що байці 
Бракує кілька слів:
Бездушнії недбальці 
Не кращі від вовків.

                              1986



«ДАЛЕКОГЛЯДНИЙ» КІТ

Казкову Рибку злапав Кіт. 
Вона його до сліз благала, 
Півтонни риби обіцяла, 
Мишей півсотні на обід. 
— Не вірю я тобі, Карась!
Нехай дурні ковтають слину, 
Мене ввести в оману — зась! — 
Промовив Кіт і з'їв Рибину.
_____________  
Мораль за вуха не тягти:
Такі ж і в уряді Коти.