КАЛИНА ХОРТИЦЬКА

 

обкл Калина хортиц              Світлій пам’яті
              мого доброго брата
              Віктора Сергійовича ЮРИКА
                                                  присвячую.
                                           Автор

 

 

 

Запоріжжя

     2012 

 

ББК 84 (Укр.) 6-53
УДК 81.161.2-14
Ю71
Юрик П.С.
Ю71 «Калина хортицька». Пісенник.
Пісні на слова Пилипа Юрика

 

     До нової збірки українського поета Пилипа Юрика ввійшли пісні на його слова. Лірика й громадянська лірика – головні жанри творів. Серед них є також жартівливі пісні.
Вміщені тут і тексти пісень, мелодії на які написали кілька композиторів. У збірці подаються ноти всіх авторів музики – на вибір виконавців. 

 

ISBN 966-8380-01-0

 

Наша слава не загине! 

У Дніпра – широкий плин…

ПЕРЕДМОВА

Пісенна спадщина українського народу грандіозна. А в піснях - сльози й сміх, переживання й надії, історичне минуле й зазирання в майбутнє… І навіть якщо пісня вважається народною, то в неї все одно є конкретний автор. Час не завжди зберігає ім’я його, але якщо поет дихає в одному ритмі зі своїм народом, то такі пісні приречені на довге життя. Зрозуміло, що далеко не кожному творцеві пісень це вдається.

У нас та й ніде в світі (а, може, й у Всесвіті) немає на-вчального закладу чи бодай курсів із підготовки поетів, про-заїків, драматургів – одне слово, письменників. Кажуть, цей дар від Бога. Отож, якщо дав Бог «талант до віршів не пози-чений, а власний» (за Лесею Українкою) то, доклавши ста-рання, працьовитості, волі, є шанс стати письменником. А як не дав Бог, то хоч десять поетичних академій із відзнакою закінчуй – толку не буде.

Пилип Юрик – спадковий селянин, людина від землі. Тож, відходивши в школу, обирає досить приземлену профе-сію – агрономію, закінчує технікум та інститут за цією спеці-альністю і раптом... пише тексти пісень. Причому не сучасно-речитативні, що в кращому разі виконуються під африкансь-кий барабан чи бубон чукотського шамана… Адже якщо сло-ва написані на «трійку», то й мелодію композитор створить не кращу – текст його просто не надихне на високість. Пісні цієї збірки – мелодійні.
Пилип виростав у пісенній родині, де співали всі. Ко-лискову йому дарувала мама, яка була родом із південної Жи-томирщини, землячка Степана Руданського. Батько – з Шев-ченкового краю, Черкащини, де виріс і Пилип. Частенько до них сходилися сусіди чи на свято, чи на іменини й не стільки випивали, скільки співали. Зокрема, прекрасні народні пісні – й трагічні, й жартівливі. Їх майбутній поет буквально всоту-вав дитячою пам’яттю. Це були, як він каже, чи не найпрек-расніші хвилини його життя.

Ой у лузі-лузі та ще й при березі –
червона калина.
Породила молода дівчина
Хорошого сина.

Пісня переливалася кількома жіночими й чоловічими голосами та підголосками, стискала душу. І нині Пилип зізнається, якби можна було повернути хоч одну колишню мить життя – він обрав би саме оцю, коли співали батьки, брати, сестри, сусіди...

Не коровами багатий, навіть не волами,
А чуттями золотими, що дістав від мами.

Так писав про Пилипа Юрика в передмові до однієї з його сатиричних книжок відомий поет Петро Ребро. І не по-милився. Саме оті «золоті чуття» привели автора цієї збірки в літературу. Завдяки їм він пізніше став лауреатом всеукраїн-ських літературних премій імені Степана Руданського й Сте-пана Олійника, а також конкурсу журналу «Перець» і Мініс-терства культури України «Автора! Автора!».

Щодо пісенності його творів, то її помітив свого часу світлої пам’яті запорізький поет Анатолій Рекубрацький. Са-ме він, почувши, що вірші Пилипа дехто поза очі критикує, сказав: «Не слухай нікого! Пиши, вдосконалюйся й не кидай поезію – вона в тебе не гірша, ніж дехто думає, а за пісенніс-тю не поступається навіть метрам». І Пилип писав, шліфував тексти, давав композиторам, які творили пісні. Своїми вчите-лями в жанрі пісні він вважає Дмитра Луценка, Василя Юхи-мовича, Миколу Сингаївського, Юрія Рибчинського, Анато-лія Матвійчука, Миколу Луківа, Михайла Ткача... Їхні твори для нього – взірець. Поки що не всі його пісні, як кажуть, пі-шли в люди – цим також треба постійно займатись, особливо в часи примітивно-дикого шоу-бізнесу. І все ж...

Деякі твори з цієї книжки виконуються як самодіяль-ними, так і професійними артистами. Скажімо, пісня «На сто-рожі волі» (музика Юрія Івченка) у виконанні ансамблю За-порізької обласної філармонії «Запорожець» у супроводі симфонічного оркестру під керівництвом народного артиста України В’ячеслава Реді відкривала мистецькі дні Запорізької області в Києві. А ще її взяли собі як гімн окремі козацькі то-вариства. «Сизокрилу молодість» виконує на власну музику заслужений працівник культури України, співак і компози-тор, лауреат багатьох конкурсів Анатолій Сердюк, «Зорю ко-хання» (музика Олександра Стариковського) – професійна співачка, солістка Запорізької обласної філармонії Наталя Ла-тун, «Лицарі України» та «Вальс надії» (музика Юрія Івченка) – просвітянський хор «Запорозькі козаки», «Пернач» (му-зика Григорія Вербицького) і «Козацька дозвільна» (музика Юрія Івченка) - ансамбль запорізької міліції «Пернач», «Ли-царі України» (композитор Лель-Анатолій Загрудний) – хор села Мошни Черкаського району на Черкащині (керівник Га-лина Грицик), «Сини України» (музика Валентина Якимаще-нка) – самодіяльний хор «Маківка» Томаківського будинку культури на Дніпропетровщині (керівник – Тетяна Єльцова). До речі, в цьому хорі співав свого часу й сам автор цієї книжки.

Окремі тексти написані ним на народну музику («Ба-ландине прадідне» та «Останній бій»), інші – на мелодії відо-мих композиторів («Нащадки Сагайдачного» та «Столиця волі»). До речі, так робили свого часу інші поети. Скажімо, почувши в програмі «Час» музику Анрі Поппа, відомий російський поет Роберт Рождественський написав свої слова, створивши «Песню прощения». Таким же чином Пилип Юрик створив «Столицю волі». Пісня з кінофільму «Весна на Заречной улице» стала неформальним славнем (не хочеться вживати латинське «гімн») міста Запоріжжя. Пилип вирішив, що буде непогано, коли слова звучатимуть саме про Запоріжжя, а не про будь-яке місто, де є металургійні заводи.

А ось згадана вже мелодія французького композитора – із пісні «Манчестер і Ліверпуль». Ніякого «прощення» в ній немає. Тому Пилип попросив дружину Віру (французького філолога), щоб вона переклала слова Едді Марні. За підряд-ником і створився потім переклад пісні, за змістом наближе-ний до тексту оригіналу. Те саме сталось і з піснею «Якщо любов згаса твоя» на слова П’єра Деланое і Клода Лемеля (музика Сальваторе Кутуньйо і Паскаля Лозіто).

Хотів би відзначити особливу патріотичність пісень цієї збірки. Слова, винесені в заголовок, - не єдині, що стосу-ються України, рідного краю (маленької батьківщини), того, що щемом віддається в душі.

Зараз окремі «великі літератори» з половою в голові, щоб якось вознестися, намагаються принизити постать Вели-кого Кобзаря, його твори. Для автора цього пісенника Тарас Шевченко – свята людина. Мабуть, тому книжка починається саме з пісні про Батька нації, його перебування на священній козацькій Хортиці.

...Кажуть, що наш народ за свою історію створив по-над триста тисяч пісень. Те, що написав Пилип Юрик у спів-авторстві з композиторами, – краплина в такому великому пісенному океані. Але краплина сяюча.

Микола БІЛОКОПИТОВ,
член Національної спілки письменників України

 

 

Калина хортицька

Музика Юрія ІВЧЕНКА 

Калина хортицька Пicня 

Цвіте калина, пахне, як весна,
Схиляється на стежечку вузеньку,
Мов наречена – біла, осяйна –
Сліди цілує генія-Шевченка.

Він тут ходив, поетова сльоза
Зросила калиноньку і стежину.
Дніпрова потаємна бірюза
Дзеркалила його думки глибинні.

Сюди Кобзар, як на Голгофу йшов:
Немає Січі, заросли могили.
Де пролилась козацька вільна кров –
Картоплю мудрі німці посадили.

Сріблястий явір – чайки два крила –
Покидав брості на сумну галяву…
На Хортиці калина зацвіла,
Вінком квітчала запорозьку славу. 

 

 

На сторожі волі

Музика Юрія ІВЧЕНКА

На сторож ол 

Б'ють литаври, мов Дніпра пороги,
Топчуть коні росянисту ніч,
Майорить корогва кошового –
У похід рушає славна Січ.
Килимом прослалось Поле Дике,
Чути знову отамана клич:
- Наш козацький батько - Луг Великий,
Наша мати - Запорозька Січ! 

Приспів:
Ми - діти Хортиці, діти Запорожжя,
На подвиг Україна нас зове.
Стоїть віками волі на сторожі
Священне Військо Запорозьке Низове. 

Наша воля виплекана битвами,
Дихає обіймами століть,
І степами сизо-оксамитними
Запорозька славонька летить.
Звуками бандури степ наповниться,
А Дніпро-Славута заспіва,
І зрадіє стародавня Хортиця,
Що душа козацька ожива.

Приспів.

 


Марш запорозького звичаю

Музика Євгена ПАСІЧНИКА 

Марш Спасу 

У бій хоробрі вої Святослава -
На десятьох один - ішли колись.
По всій Русі котилась їхня слава,
Синами Київ сонячний гордивсь.
У спадок нам від прадідів дісталось
Мистецтво "Спас" як сила тих віків,
Щоб українські душі гартувались
І рідний край героями розцвів.

Ростуть зі "Спасу" вої-патріоти,
Їм перемога світить у боях.
Бо Україна - мудрості криниця,
Козацький рід – міцний, неначе криця.
І майорить над нами синьо-злотий -
Із сонця і Дніпра - священний стяг.

Рука звитяжця гріла плуг і зброю,
Стрясала Варну, Кафу, Цареград.
І наш козак - могутній, славний воїн -
Став персонажем дум, пісень, балад.
Мистецтво "Спас" – правічне і святинне,
У нього дух і сила - два крила.
Ми зробим все, щоб рідна Україна,
Як птиця Фенікс, щастям ожила!  



Афганські сни

Музика Юрія ІВЧЕНКА 

Афган сни 

Що сниться тобі, о солдате-афганцю?
Чи гори чужі, чи криваві стежки?
Чи друг, що навіки хлопчиськом зостався?
Чи чорна безодня гірської ріки?

А там, на війні, снились білі троянди
І милої очі такі голубі…
І йшов ти житами далеко у мандри,
Волошками степ усміхався тобі.

Гранатами юність гриміла розтята,
Невинною кров'ю точилась із ран,
А вас "по-отечески" – м'ясо гарматне –
Горнули й горнули в далекий Афган.

Нехай вибачають вам синії гори
(Такі ж як Карпати, а тільки не ті).
Чужих матерів невгамоване горе –
Не ваша вина, а кремлівських катів.

Не треба чужих нам сльозинок – ні грама,
Ні сонця чужого, ні вітру, ні гір.
Не снися, пекучо-смаглявий Афгане!
Синам України прости і повір. 




Промінь вічності

Музика Юрія ІВЧЕНКА 

Промiнь iчностi 

Нас топтали дикі орди,
Шматували, як вовки.
Та з могил повстали горді
Воля й слава на віки.
Промінь вічності леліє
З Оріяни дотепер.
І козацький дух надії
Не погас і не помер!

Наша слава не загине!
У Дніпра – широкий плин.
Рідна, вільна Україна
Золотих сяга вершин!

Хай нам заздрять навіть зорі,
Вороги тамують лють –
У дзвінкі віки просторі
України внуки йдуть.
Доля наша – в чистім світлі,
В ніч немає вороття.
Розкривай обійми, вітре!
Русь прямує в майбуття!

Наша слава не загине!
У Дніпра - широкий плин.
Рідна, вільна Україна
Золотих сяга вершин! 


Пернач

Музика Григорія ВЕРБИЦЬКОГО

Пернач 

Було на Січі: козаку-полководцю
Вручав пернача кошовий отаман,
І «Слава!» кричали брати-запорожці,
І пісня кипіла, немов океан.

Приспів:
Золотом-сріблом сіяє пернач,
Здіймає його наш полковник-вусач
А нумо, братове!
Співаймо, панове!
Бажаємо, друзі, наснаги й удач!

Тепер Запоріжжя з ансамблем співає,
Який «Перначем» нарекли козаки,
І пісня народна від краю до краю
Дзвенить водоспадом Славути-ріки.
Приспів.

Зворушлива пісня веселкою лине
Над степом широким, над сивим Дніпром -
На щастя, на долю усій Україні –
У щирих серцях озоветься добром.
Приспів. 

 

 

Пісня волі

Музика Івана СУХАРЯ

Пicня олi 

Степовая доріженько,
Коли будеш рівна?
Україно, моя ненько,
Коли станеш вільна?

- Ой тоді я рівна буду,
Як зима минеться,
Як із-під твердого груддя
Травонька проб’ється.

- Ой тоді я вільна стану
Й почну розквітати,
Коли ворог перестане
Мене обдирати.

Коли з могил запорозьких
Підніметься слава
Й тополями при дорозі
Та кленами стане.

Коли мова відродиться,
Козацькая мова,
Коли рани загояться
І спадуть закови.

 


Конотопська слава

Музика Олександра СТАРИКОВСЬКОГО

Конотоп 

Ніби хмара,
стали раттю
Вої українські,
Огляда Виговський- батько
Многолюдне військо.
І відлунює долина
Біля Конотопа:
- Гей, ми вражу
москалину
У болоті втопим!

На узліссі й на галявах
Шикувались вої,
Загукали: «Слава! Слава!»
І пішли до бою.
Вже не знайдуть
москаленки
Прадідів могили –
Вражим трупом
козаченьки
Річку загатили.

Начувайтесь, шовінюки,
Вольфичі московські!
В бій, як треба,
й праонуків
Поведе Виговський.


Нащадки Сагайдачного

Музика Василя АГАПКІНА

Нащад Сагайдачн 

Нащад Сагайдачн 2

Ми, нащадки
Петра Сагайдачного,
Оборонці
на ратнім посту,
Густо кроплену
кров'ю козачою
Бережем
Україну святу.
Нам земля ця
ніким не дарована,
Не загарбана
прадідами.
Нею всесвіт увесь
зачарований.
Бережем її й любимо ми.

Приспів:

Поклич,
Вітчизно, нас —
За Тебе підем в бій
І бойовий наказ
Завжди ми
виконаєм Твій.
Держави рідний стяг
Із сонця і води (Блакитно-золотий)
Діди любили,
Заповіли нам —
Ми будем вірно берегти.

Хай не брязкають зброєю
недруги.
Бо дістануть
відкоша вони.
Ми — народу пісенного,
щедрого,
Українського вірні сини.
Зброю ми не для того
отримали,
Щоб чужі воювати світи,
Тільки б Тризуб святий,
Володимирів,
Не згасав,
сонцесяйно світив.

Приспів.

                                     1993


Діти степів

Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО

Дiти степi  

Де промінням чар-полин
Споєний,
Скіфи царські там жили -
Воїни.
Діти сонця і роси,
І небесної краси,
Діти вітру і степів,
І гроза для ворогів.

В сивині Мамай-гори,
За Дніпром,
Сплять під шум рясних щириць
Вічним сном
Діти сонця і роси,
І небесної краси,
Діти вітру і степів,
І гроза для ворогів.

Буйногриві сотні літ
Густо мчать.
І виводять у політ
Грізну рать
Діти сонця і роси,
І небесної краси,
Діти вітру і степів,
І гроза для ворогів. 



Вітряки

Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО 

Biтряки 

На горі за селом вітряки
Задивились в люстерко ріки.
Їхні крила, мов пройдені дні,
На прощання махають мені.

Приспів:
Вітряки, вітряки дзвінкокрилі!
Понад вами роки пролетіли,
І життя мого плинна ріка,
Наче борошно житнє стіка.


Вдалині вітряки чарівні
Сонця промені чешуть рясні,
Перемелюють зерна життя,
Манять ген в далечінь майбуття.

Приспів.

Край лісочка зозуля кує
Про життя непрожите моє.
І заслухались два вітряки -
В морі вічних надій маяки.

Приспів. 

 

Пісня українок

Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО

Урочисто

Пicня украiнок 

Нам налиті Господом по вінця
Щиросердя, юність і любов.
Калиновий рід наш – український,
В наших жилах – амазонок кров.

Анни Ярославни, Роксолани,
Чураївни - душі маєм ми.
В дар серця гарячі наші, славні,
Рідна Українонько, прийми!

Ми коша одного, сестри, з вами -
Берегині вогнищ родових -
Славимось чарівними піснями,
Любим волю, працю, щирий сміх.

Нашим дітям бути на сторожі
Колосистих, сонячних ланів.
Ми для України, Запорожжя
Виростимо соколів-синів.

Ми відродим нашу мову й віру,
І досягне зоряних висот
Благородний, працелюбний, щирий
Український велетень-народ!



Марш гімназистів
(Марш учнівської молоді)


Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО


Маршгiмназ
Ми - прийдешнє рідної держави,
Її сила, розум і душа.
Через бурі й грози величаво
Юність у науку вируша.

Приспів:
Будуть космос і земля чекати
Покоління наше молоде.
Нами рідна Україна-мати
Хай гордиться і, як мак, цвіте!

Геть усі, кому в роботі нудно,
Розправляймо крила бунтівні!
Ми - козацький рід, ми всі майбутні
Кримські, Корольови, Потебні…

Приспів.

Проти течій будем веслувати,
Падати, вставати, далі йти!
Бо кому ж, якщо не нам, здолати
Наукові ріки і хребти?

Приспів. 

 


Пісня про Баландине

Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО

Пicня Баландине 

Зоряне Баландине вквітчали
Кучеряві, срібні спориші.
Тут колись мої діди кували
Зброю зі священних лемешів.
По тобі пройшлись чужинців зграї.
Спопеляли. Тільки знов зійшло
Житнім сонцем над Черкаським краєм
Моє рідне, зболене село. 

Приспів:
Тут стежка дитинства ясна
Веде до життєвого лану,
А юності вічна весна
Встеляє прийдешність євшаном.

Вереснем запахли верболози,
На сторожі соняхи в дворах,
Лебеді-хати біліють в росах,
І щебече боса дітвора.
Хай у вирій тихо весни линуть,
Щастя джерелом прозорим б'є.
України сяюча перлино,
Дороге Баландине моє!

Приспів. 



Сини Запорожжя

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

Сини Запорожжя

Струни бандури збудили степи,
Коні баскі копитами гребуть,
Вітер здіймає пилюки стовпи.
З Богом, козаченьки, в дальнюю путь!

Приспів:
Ген могили засивіли полинами,
А шаблюки задзвеніли над степами.
Боронили козаки свої святині –
Славу й волю здобували Україні.

Місяць мечем визирає з-за хмар.
Гнівно хлюпоче Славути вода.
Ні, не страшний козаку яничар,
Ні москалі, ані кримська орда!
Приспів.

Мати козацька - Томаківська Січ –
Хай виглядає з походу синів,
Хай не віщує недоленьки сич
Для України навіки-віків!

Приспів. 

 


Рідна мова

Музика Леоніда ПОПЕРНАЦЬКОГО

Рiдна моа 

Чи у свято врочисте,
А чи в будні сумні
Ти — джереляна,
чиста.
Ти як мати мені.
Бо тобою лелеки
Навесні стрекотять,
Як приносять здалека
У дзьобах немовлят.

Приспів:

Ніби сонце, сія
Рідна мова моя. Тихий дзвін ручая –
Рідна мова моя!

Колискову тобою
Шепче вишня рясна
І співає зимою
Заметіль чарівна.
Нею, рідна Вкраїно,
Розквітай, багатій.
Наша мова єдина —
Квітка папороті.

 


Українському степові

Музика Леоніда ПОПЕРНАЦЬКОГО

Укр степоi 

Любий друже, коханий степе!
Батьку теплих, рясних пшениць!
Я в обійми біжу до тебе,
Як у молодості колись.


Приспів:

Мій бентежний, правічний степе!
Перепілкою заспівай!
Між євшанових рідних стебел
Тихе щастя зросте нехай!

Розхвильований, світлий степе!
Колиши мене, колиши!
Серцю рвійному волі треба,
Як і свіжості для душі.

Приспів:

Мій засмаглий, чарівний степе!
Я бажаю тобі дощу!
Над житами в осіннє небо
Я хмаринкою полечу.

Приспів:

Український, священний степе!
Манить простір у далину.
Нагадає твій рідний шепіт
Пісню батьківську чарівну. 


Весна зеленоока

Музика Леоніда ПОПЕРНАЦЬКОГО

есназелен 


Проснулася розхристана весна,
Засяяла очицями зеленими,
Побігла понад річкою вона,
Розцілувалась із дубами й кленами.

Топтала мокрий посірілий сніг
І чарувала у лісочку оленя.
Вітрів буланих безтурботний сміх
Трусив дерева, холодом поголені.

Пограла сонцем, як дитя м'ячем,
Густе проміння по ріллі розсіяла,
Прошелестіла по ланах дощем,
Із пагорбів струмки пустила зміями.

Далеко ще до співу цвіркуна,
Не лине запах меду над криницею…
Моя весна! Буяюча весна!
Душа палає срібною жар-птицею!

 

Столиця волі

Музика Бориса МОКРОУСОВА

Столиця олi


Берліни, Лондони,
Парижі
Я порівняти б
не посмів
З тобою, рідне
Запоріжжя,
Столице вольних
козаків!

Прадавню Хортицю
розквітлу
Дніпро, як батько,
обійма.
Тут із Протовчого
на битву
Князів провадив
Мономах.

Ясніли хортицькі
заграви,
Коли крилата й гомінка
Гриміла запорозька слава
І Вишневецького, й Сірка. 

У сніговім цвіту акацій
Піднявся у безмежну вись:
Із вояка в Героя Праці
Мій град звитяжний
                               переріс.

У променях
мелодій ніжних
Святиться хай твоє ім’я,
Сталево-світле Запоріжжя,
Святиня прадідна моя!

 

Баландине прадідне

Музика народна

Баландине прадiдне 

 

Прадідне Баландине –
Квітка-оберіг –
Як завжди чека мене
З далечі доріг.
Увійду в околицю
Милого села –
Тут – бентежна молодість,
Тут любов сія.

Небо – синій пролісок,
Вітерець – гусляр,
Сонце білим колесом
Покотилось в яр.
«Забарилась веснонька
В гостях у зими», –
Нотами небесними
Лебідь засурмив.

Ген тумани піняться,
Молоком киплять,
Над полями лине ця
Божа благодать.
Не хилися, вербонько,
Низько до води –
Многострунні березні
Ще примчать сюди.

 


Бистрокрилі спогади

Бистрокр спогади

Вишневі щоки сонячних садів
І білі сорочки полів гречаних,
І симфонічні співи солов'їв
Торкають ніжно серця мого рани.

Душа, мов птаха, мліє і тремтить
У цьому раї колисково-милім,
І, як у море, поринаєш ти
У спогади прекрасні й бистрокрилі.

Зозулі чітко відбивають час
І сумно лічать нам роки прожиті.
Мого дитинства радість і печаль
Ховаються в похиленому житі.



Останній бій

                             Пану Ігорю ОЛЕЩУКУ,
                             воїнові ОУН-УПА

Остан бiй 

Завмерли сонячні багрянці,
Туман стелився по землі,
А молоденького повстанця
Взяли в облогу москалі.

Обхват удавкою стискався,
Боєць відстрілювавсь, як міг.
Йому на хвильку пригадався
Священний батьківський поріг.

Спалили німці рідну хату,
У ній загинули батьки,
А двох сестричок, діда й брата
Погнав москаль на Соловки.

Лише черешеньки чотири
Стоять на чатах, як колись.
- Сдавайсь, скажи где командиры! -
Кричав московський блюдолиз.

Заліг за дубом юний ратник
Серед високих, буйних трав,
Короткі черги автоматні
На воріженьків посилав.

Понищив «ястребків» багато,
А як набої розстріляв –
Він протитанкову гранату
Разом з собою підірвав.

Ген височить його могила
І хрест березовий на ній,
А дуб широкий ніжно й мило
Шумить бійцю свої пісні.



Колосся подяки

Колосся подяки1 

Падають срібнії роси,
Місяць над полем завмер,
Вітер шепоче з колоссям,
Степом іде комбайнер.

Зорі ранкові спадають,
Стеляться в росах до ніг,
Йде хлібороб рідним кра-єм
На перехрестя доріг.

Лине комбайнова пісня,
В далеч луною іде.
В полі він до обеліска
Спіле колосся кладе.

В тих колосках –
рідне поле,
Що восени він зорав,
В тих колосках –
                             його доля,
Велич душі і добра.

Ті колоски – дань подяки
Всім, хто в нерівнім бою
Йшов у останню атаку
За Україну свою.

 

Калинове Придніпров’я

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

 

Ген калина оцвітає.
Буйний вітер залюбки
Білим цвітом замітає
Понад берегом стежки.

Приспів:
Ла-да-да-да, ла-да-да-да,
Ла-да-да-да, ла-да-да.
Білим цвітом замітає
Понад берегом стежки.

Ось хмаринки набігають,
Мовби чаєчки-човни.
Ясне сонце застилають
Темним килимом вони.
Приспів:

Ла-да-да-да, ла-да-да-да,
Ла-да-да-да, ла-да-да.
Ясне сонце застилають
Темним килимом вони. 

Накрапає світлий дощик
І стікає по листках,
Срібним маревом
                              полоще
Теплу райдугу в житах. 

Приспів:
Ла-да-да-да, ла-да-да-да,
Ла-да-да-да, ла-да-да.
Срібним маревом полоще
Теплу райдугу в житах.

Ллється пісня солов’їна,
Як Славути бистрина.
Розцвіта, немов калина,
Придніпровська сторона!

Приспів:
Ла-да-да-да, ла-да-да-да,
Ла-да-да-да, ла-да-да.
Розцвіта, немов калина,
Придніпровська сторона!


Ранок весни

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

 

Як співають голосно
Горобці над вишнями!
Визирає пролісок
З-під листка торішнього,

Дихає насиченим
Ароматом березня.
Проросла травиченька
Під ногами Велеса.

Він стоїть задивлений
Весняними ранками
У садах задимлених,
Сонячно-серпанкових.

І хмаринки димчасті,
І квітки барвінкові
Чують урочистості –
Горобців цвірінькання.

 

Мамині рушники

                                   Валентині Харловій,
                                   заслуженій учительці
                                   України,
                                   народній майстрині

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

Небокраєм бігло сонце,
Утікаючи за дах.
Неня долю
край віконця
Вишивала в рушниках.
Злотом-шовком
гаптувала
Квітів сонячний танок,
Зелен-рутою вбирала
Голос лагідних
пташок. 

Все зливалося
у чистий,
Чарівний пейзаж один.
Та в барвінкове
намисто
Заплітала і полин. Додавала, бо тяжкою
Її доленька була,
Що могутньою рікою
Світлу юність понесла.

Гіркла пісня солов'їна,
Мліла голка у руках,
Спілі кетяги калини
Сумували в рушниках. 

 


Сизокрила молодість

Сизокрила молодСерд 



Сизокрила молодIч 

 Стомленим лелекою молодість летіла. 

«Ой, куди ж ти, молодість,
                                             мила, сизокрила?

Та чи скоро вернешся до мого порога?
Та чи відшукаєш ти у мій край дорогу?

Може, й заблукаєш десь
                                          в далині-чужині.
Краще б залишалася у моїй хатині».

«Шанувать не вмів мене,
                                            отже, й не проси ти,
Відказала молодість, рутою покрита, -

Повернусь до тебе я через роки, врешті,
Тільки вже тоді мене старістю назвеш ти...» 

 

За волю, козацтво!

Музика Юрія ІВЧЕНКА

ЗаолюКозНоти 

До зброї, братове, до зброї!
За рідний край станем горою.
Козацька родино, велика, єдина,
Тобою гордиться Вкраїна.

До бою, козацтво, до бою!
Не буде Вітчизна рабою!
Нехай ворог гине, але на коліна
Не стане свята Україна!

За волю, козацтво,
                                за волю!
Хай згинуть і лихо,
                                й недоля.
Козацька родина
                             підніме з руїни
Соборну, святу Україну!



Криниця щастя

Криниця щастя 

Я пам'ятаю білолицю
Хатину
            батьківську мою,
Дубовий зруб
                       тії криниці,
З якої в мріях воду п'ю.

Ось опускаю я відерце
І заглядаю
                  в чисту синь -
Моєму зболеному серцю
Черпаю ліки із глибин.

Душа нагадує про хату,
До неї рветься з пут життя -
Там першим криком
                                  немовляти
Живуть
             найкращі почуття.

Із болем я тебе покинув -
Прости,
             хатинонько, прости
За ті нерадісні хвилини,
Коли в сльозах
                          зосталась ти.

А я у світ подавсь шукати
Криницю щастя.
                            Не знайшов…
Вона лишилась біля хати -
Води небесної любов.

 

Зоря кохання

Зоря кохання


Я весни в косу заплела,
А в тихім гаї на Купала
Росу долонями пила
Та квітку-папороть
                               шукала.

Приспів:

Кує зозуля там
Щасливії літа.
Приходь у сни,
моя любове,
Зійди коханням нам,
О зоре золота,
У серці й небі вечоровім!

Тут ніч, немов мускат, п’янка,
Танцює мавка між дубами.
Я чарувала юнака
Не чабром-зіллям, а піснями.

Приспів.

Пісні складала у сніпки,
Плела з барвінку перевесла,
Коли до Тясмина-ріки
Ніс Водяник прозорі весла.

Приспів.


Вальс надії

 альс надii

Ген скрипаль торкнувся струн,
І пройма мене, як струм
Та мелодія серпанкова, легка.
Ти, мій лицарю, вклонивсь,
Я немов злетіла ввись –
Підхопила нас метелиця п’янка.

Приспів:

Ще в житті, мій бажаний,
Будуть прикрощі й сміх.
Я сніжинкою тану
У долонях твоїх.
Ніби пух тополиний
Все у вальсі кружля –
Вечір цей солов’їний
І смичок скрипаля.

Щастя випало чи ні?
На рушник тобі й мені,
Чи залишим назавжди лиш каяття?
Усміхнися, любий мій,
І нарешті зрозумій –
Я тебе чекала все своє життя.

Приспів.

Скрипка сміхом залилась,
Я прошу – хай лине вальс,
Хай буяє солов’ями травень-май,
Над роздоллям тихих плес
Вальс торкається небес.
О чарівний вечорочку, не минай!

Приспів. 


Лицарі України


Лицарi УкраiниЗагр

Музика Олександра ШВЕЦЯ

Лицарi УкраiниШець

Музика Івана СУХАРЯ

Лицарi УкраiниСухар 

 

Музика Юрія ІВЧЕНКА

Лицарi УкраiниIч 


Мчали січові стрільці -
Соколи:
Об копита камінці
Цокали.
У прийдешнє, у віки
Лавами
Мчали, мчали їх полки
Славнії!

За республіку свою
Зоряну
Густо падали в бою
Воїни -
України вартові
Крицеві,
Славнозвісні січові
Лицарі.

Хай дарує сонце їм
Золото,
Грає променем своїм
Молодо.
Квітне шлях тернистий їх
Веснами,
І співають солов'ї
Весело.

Щедрий колос хай добром
Вироста,
Де упала їхня кров
Молода -
України вартових
Крицевих,
Славнозвісних січових
Лицарів!

 

Козацька дозвільна

 

Козац дозЗагр2 

Музика Юрія ІВЧЕНКА

Козац дозIч 

Завітаймо, братчики,
До корчми козачої –
Вип'єм з паном сотником
Варенухи жбан.

Приспів:
На дозвіллі можемо
Славно погуляти ми,
А в поході - голову
Зніме отаман.

Ми за Україноньку
Чари піднімаємо.
Хай же обмина її
Лиха ураган

Приспів.

Грай, кобзарю-лірнику,
Звесели нас, батечку!
Хай журба розвіється,
Як нічний туман.
Приспів.

Розливайся широко,
Наша пісне щирая,
Хай вирує радістю
Січовий майдан.
Приспів.

 


Ода сивусі

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

Помірно, рішуче

Ода сиусi
Запорожці у боях
Подвиги вершили,
На дозвiллi ж
- у шинках -
Самогон "глушили".
Та й міцненький -
очі в них
Лізли аж на лоба,
А зате не брала їх
Капосна хвороба.

Мед-горiлочко моя,
оковитая!
Чарко з дзвоно-кришталю
недопитая!
Виручала козаків,
Виручай i нас:
Iз цукрових буряків
Буде вищий клас!

Бо тепер поширивсь грип
I бронхіти всякі,
СНIД уже до когось влип,
I лютують "раки",
Наркомани завелись
I токсикомани -
Ось до чого довели
Постанови "п'янi".

Мед-горiлочко моя,
оковитая!
Чарко з дзвоно-
кришталю
недопитая!
Не було указів щоб,
"нєпущанiя" -
Зроду-віку не було б
наркоманії.

Сіймо ж, браття, буряки
В себе на городах,
Підставляймо казанки
Під "свячену" воду.
Так її гонiмо ми,
Як рецепти радять,
I не біймося тюрми –
Всіх не пересадять!

Мед-горiлочко моя,
оковитая!
Чарко з дзвоно-
кришталю
недопитая!
Хай голівонька гуде,
як джмелі в садку –
Лиш не лізли б ви ніде
у політику!..- 



Манчестер і Ліверпуль

Манчестер i Лiерпуль 

По проспектах гамірних
Ген попливла уже туману тюль.
Поміж тисяч міст ясних
Манчестер сяє й Ліверпуль.
Я знайду свою зорю,
Що яскравіша янтарю,
Серед моря лиць чужих
Пізнаю кожен її штрих. Приспів:

Тебе я кохаю,
Твій голос лине звідусіль.
Шукаю, шукаю
Любові лебединий біль.- 

Мій Манчестер зажуривсь,
А Ліверпуль у морі топить сум.
Вітру і душі порив
Ховає пароплав у трюм.
Весь Манчестер під дощем,
І Ліверпуль укривсь плащем,
Між сумних новобудов
Зникає у сльоті любов.

Приспів.

 


Якщо любов згаса твоя 

Якщо любо згаса 

Якщо любов твоя згаса,
Навіщо я тоді живу?
Ген зоря безнадій
в небесах,
Жаль відпускає тятиву.
Якщо ж згаса
твоя любов –
Прощання наше уявлю,
Як маляр,
що у фарбах знайшов
Ясне вітрило кораблю.
Бо я тебе люблю!

Якщо ж згаса любов твоя,
Для кого жити в світі цім?
Та щодня уві сні бачу я
Тебе у платті веснянім.
Якщо ж любов твоя згаса,
Померкну,
ніби мідний сплав,
Упаду,
мов краплинка-роса
І загублюся серед трав.
О як тебе кохав!

Якщо ж згаса твоя любов –
Чи треба існувать мені?
Я себе удаватиму знов,
Але не стану
                  справжнім, ні!
Якщо ж любов
згаса твоя –
Мені не милий білий світ.
А життя голуба течія
Являє образ твій на мить.
І ним любуюсь я.

Якщо любов твоя згаса,
Навіщо я тоді живу?
Ген зоря безнадій
в небесах,
Жаль відпускає тятиву.
Якщо ж згаса
твоя любов –
Прощання наше уявлю,
Як маляр,
що у фарбах знайшов
Ясне вітрило кораблю.
Бо я тебе люблю!


Притча про Правду й Олжу

Притча про праду 

Булату Окуджаві

В гарному одязі лагідна Правда ходила,
Причепурившись для вбогих,
блаженних, калік, -
Груба Олжа щиру Правду до себе зманила:
Мов, залишайся у хаті моїй на нічліг.

Правда спокійно, довірливо й легко заснула,
Слинку зронила, всміхнулась, як ляля мала, –
Груба Олжа ковдру тихо на себе стягнула
І, задоволена, балухи в Правду вп'яла.

І піднялася, поскаливши зуби над нею:
Жінка як жінка, років їй нема й тридцяти.
Зовсім відсутня відмінність у Правди з Брехнею,
Тільки якщо їх обох донага роздягти.

Виплела спритно з коси стрічечки прехороші,
Одяг схопила, сап'янці й панчохи в запас,
Ще документи забрала, годинника й гроші, –
Сплюнула, брудно лайнулась і геть подалась.

Тільки уранці побачила Правда пропажу –
І здивуванню її не було уже меж:
Хтось, роздобувши чорнющу із комина сажу,
Вимазав Матінку-Правду,
все інше – більш-менш.

Правда сміялась, як в неї каміння жбурляли:
"Все це Олжа! На Брехні он плахіття мої..."
Двоє блаженних калік протокола складали
І кобенили бридкими словами її.

Стервом її обзивали, здіймали на кпини,
Псами цькували і глину лили на чоло...
"Виселить, вислать за двадцять чотири години,
Щоби і духу її за версту не було!"

Той протокол завершила нахабна тирада
(Правді пришили чужі найбрудніші діла):
Бачте, мерзота усяка говорить: "Я - Правда!"
Ну, а сама продалась, пропилась догола.

Правдонька чиста божилась, клялась і ридала,
Хвора блукала і мала потребу в грошах, -
Грязна Олжа чистокровного огиря вкрала
І поскакала на довгих, тоненьких ногах.

Втім, дуже легко зживатися з явним обманом,
Правдонька очі колола – не лляла єлей.
Бродить тепер, непідкупна, в грязюці й тумані,
Через свою наготу уникає людей.

Іноді бачиш – за Правду воює добряга, –
Хоч у словах його правди – нікчемне зерня:
"Час промайне й щира Правда
здобуде звитягу, –
Тільки коли вчинить так, як і явна Брехня!"

Часто, на трьох розділивши по краплі півлітра,
І не збагнеш, що тобі хтось нещастя бажа:
Впоїть, роздягне і вимаже в сажу – не витреш,
Глип - а штани твої носить підступна Олжа.

Глип - на годинник твій зирить
підступна Олжа.
Глип - а конем твоїм править
підступна Олжа. 

Переклад із російської Пилипа Юрика 

 


Навіщо вам воля чужа?

(Майже пародія)

Музика народна

Наiщо ам оля 

Не тиждень, не місяць
руйнують столицю -
Тримається Грозний,
мов крейсер "Варяг".
Дають прикурить вам,
поручик Голіцин?
Корнет Оболенський!
Вам не до звитяг? 

Чого ж ви полізли,
як свині в цибулю?
Зібралась вас, бевзів,
неміряна рать.
На диких просторах
ви маєте дулю -
Забиті хрест-навхрест
дєрєвні стоять. 

За юдині срібні
сюди вас пригнали -
Во славу Расєї
замучить Чечню.
Собі нахапали
грошви генерали -
Про "долг" і про честь вам
плетуть чортівню. 

Погляньте в люстерко -
гієнячі лиця
Злочинно-кривавий
кружляють танок.
Вам вибили зуба,
поручик Голіцин?
В корнета із носа -
рудої струмок? 

Забиті по вінця
не сплять лазарети,
Тремтить Підмосков'я
у мареві снів.
А вашу зазнобу,
мій бравий корнете,
Лукавий сусіда
в ізбушку повів. 

Не краще б "калашник"
жбурнуть на полицю
І викинуть к бісу
з халяви ножа?
Вертайтесь в Росію,
поручик Голіцин!
Навіщо, корнете,
вам воля чужа?

                     2001

 

4 обкл Калина хортиц 



Редактор текстів Микола Білокопитов
Коректор Віра Середа
Художник Олександр Стариковський
Світлини автора та Юрія Зелінського
Технічний редактор Андрій Данилов 

 

Автор дякує за допомогу в наборі нот
помічникові голови Запорізької обласної організації
ВУТ «Просвіта» пану Володимиру ІВАНОВУ.

 

 

 

 

П’ятнадцята премія

 П’ятнадцята премія 
 
 
 
 

До збірки увійшли як прозові, так і віршовані гуморески, фейлетони, памфлети та бувальщини, написані переважно у 80-ті та 90-ті роки минулого століття. Оформив книжку світлої пам’яті Василь Лазунько. Тоді первинна організація Національної спілки журналістів газети «Запорозька Січ» виграла на лотерею автомобіль «Славута». Його продали, гроші поділили. За них 2001 року й видав автор цю книжку.
Подаємо твори, які не ввійшли до наступної збірки «Сповідь вовкодава. Вибр
ане».
 
 
 
Передмова

Відомий поет-гуморист Петро Ребро любить повторювати, що письменники є літописцями свого часу. Це в якійсь мірі виправдовує й мене в тому, що видаю, окрім сучасних, багато застарілих творів. Адже, може сказати читач, колгоспів уже немає, а тут - і про злодія-бригадира, і про нехлюя-тракториста пишеться. Компартія - давно не керуюча й не спрямовуюча сила суспільства, а в книзі - про "мудре" керівництво та розвал парторганізацій. Ще один виправдовуючий мене момент: видати все це в 90-х, коли кожна така усмішка своєю актуальністю попадала в десятку - не мав можливості. Своїх грошей не було. Знайти їх, як і спонсорів, виявилося завданням важчим, аніж написати саму книжку.
 
Утішаю себе тим, що збірка стане своєрідним посібником у вивченні не так уже й давньої історії. У тому минулому були письменники, які оспівували й звеличували колгоспний лад. Не маю жодного наміру засуджувати їхні вчинки чи світогляд. Вони - діти своєї доби, писати правду їм не дала б тогочасна влада. Як син колгоспної рабині показую інший бік того "прекрасного" життя. Скажімо, нині фермер  не загубить причепа з мінеральними добривами, бо це - його гроші, праця, добробут сім’ї. Колгоспний тракторист - поденник, найманець, а не господар. У нього душа не боліла за спільне, але не його особисте майно. Та й результатами праці селян користувалися райкомівці, обкомівці та інші парткерівники... А втім, читач сам, гадаю, розбереться в усьому.

Висловлюю подяку письменникам Петрові Ребру. Миколі Білокопитову, композиторові Лелю-Анатолію Загрудному за критику окремих творів і, таким чином, допомогу' в редагуванні книжки. Схиляю голову перед світлої пам'яті Василем Лазуньком - художником. Він оформив цю збірку (це вже другу), не взявши з автора й копійки. Царство йому небесне й вічна пам'ять!

Автор




Приречені


- Ось... п'ятеро віддразу, - бідкався Іван Микитович, - що робити - не доберу...
- Нічого! Хай ідуть, - заспокоював його Петро Васильович, - скатертю доріжка! Вони ще лікті кусатимуть. Незабаром партія перебудується, обновиться, демократизується - від них відбою не буде. А тоді вже глянемо й ми, кого приймати, а кому на двері вказати... Збирай партзбори - виключимо!

З'явилося троє: парторг Іван Микитович, директор контори Петро Васильович та ветеран КПРС і НКВС Сидір Спиридонович.

- Товариші! На обліку в парторганізації вісім членів. Присутні - троє. Ваші пропозиції?
- Збори непідготовлені! - заявив Петро Васильович. – Навіть половини комуністів немає! Де інші?
- Як де? Вони не вважають себе партійцями. На збори йти відмовилися. Категорично.
- Постріляв би контру! - схопився зі стільця Сидір Спиридонович. - Це все Горбачов натворив своїми перебудовами, сто болячок йому в печінку! Раніше всі п'ятеро потрапили б туди, де Макар телят не пас. а тепер? Розпустилися, сукині діти... Ех! Де мої молоді роки?
- Заспокойтеся. Сидоре Спиридоновичу, - мовив парторг. – Це їхнє право - йти чи не йти на збори.
- Яке ще може бути право?! Для комуніста - право?! Іди й тягни їх сюди!
- Сидоре Спиридоновичу. - примирливо глянув на старого директор, - вони вже не комуністи. Та й тягти... якось нечемно це...
- Тоді панькайтеся з ними! Цілуйтеся! Перебудовуйтеся! Їх до стінки треба! Або мордувати, мордувати! Як ми, більшовики тридцятих...
- Ну, досить, - прорік парторг, - що було - не вернеш... Краще подумаймо, як збори проводитимемо. Кворуму немає.
- Піди й попроси всіх, щоб востаннє прийшли на збори та проголосували за свій вихід із партії, - подав ідею директор.
- Що?! - підскочив, мов ошпарений, ветеран. - Просити?! Кого? Зрадників, ворогів народу просити?! О ні! Не так нас батько Сталін виховував, щоби партія когось колись просила! Краще б мені крізь землю провалитися, аніж чути такі слова від керівника-комуніста!
- А що ви пропонуєте, Сидоре Спиридоновичу? Адже іншого
виходу немає. - Сумно резюмував парторг.
- Виходу немає, зате партквитки біля сердець є! Ми - комуністи, а не всяка там... контра! Нам би автомати до рук... Ех!
- Пропоную інший вихід! - переможно промовив директор. - Дзвони, Микитовичу, до райкому, хай з'єднають нашу первинну із сусідньою. Скажімо, контори "Головкріппетрушка". Там шістнадцять
партійців. Буде кворум - приймемо рішення про наших утікачів.

Парторг якусь хвилину стояв, мов заворожений, із трубкою в руці, а потім з досадою гепнув нею на важелі телефона.

- Ну, чого мовчиш? - не втерпів Сидір Спиридонович.
- А того! - перекривив його парторг. - У «Головкріппетрушці» подали заяви про вихід із партії півтора десятка комуністів...

                                                                                              1990

 


Святі та лукаві

Ярослав уже збився з ліку, рахуючи чарки сивухи, випитої з кумом Євгеном. Рахував про себе, бо кум такого не любив. Щоразу, коли господар наливав черговий келих і проголошував щось на зразок: "Хильнемо, братику, по четвертій, аби твій автомобіль їздив тільки на чотирьох", Євген гнівно позирав у його бік і крізь зуби промовляв: «П'ємо тільки по єдиній!» Це він робив для самоствердження, аби вдома, коли дружина скаже: "Ну й набрався ж ти вчора, як май груш!", "чесно" мовити: "Випили тільки по єдиній!"

Оковита закінчилась і Славко запропонував узяти зі стіни гарно оздоблені бичачі роги для вина та спуститися в підвал до чималенької бочки. Кум довго вертів у руках розцяцькованого рога, для чогось навіть приміряв його до своєї голови, проревівши "му-у!", але встати з-за столу йому було вже несила. Тоді Ярослав узяв на підвіконні глечика з кислим молоком, з якого вправний кіт Молібден уже встиг зняти сметану, вилив кисляк у велику миску, а з глечиком подався в погріб. Незабаром повернувся звідти з вином, у якому плавали залишки молока.

Євген ще пам'ятав, що випили по рогові за те, щоб усім ворогам очі повилазили. Потім - аби Бог дав пити не востаннє, а коли востаннє, то не дай, Боже! Допиваючи наступного рога, щоб жінкам сьогодні добре базарувалося, Женько помітив, що в кумового кота, котрий солодко потягався біля лежанки, виросли роги. Та ще й не менші, ніж ті, з яких куми щойно випивали.

- Куме, Що то таке?!
- Де?
- Он. біля духовки!
- То ж наш котяра.
- Та невже?
- Точно.
- Присягни!
- Щоб я здох!
- А чому ж у нього роги?
- То - вуха.
- Е ні, братику, ти вже недобачати став. У сорок років старість не радість! То ж чор-ти-ще!
- Тоді давай вип'ємо за те. щоб у моїй хаті не водилася нечиста сила. 

Кладучи порожнього рога на стіл, Євген раптом перелякано відсахнувся від Славка. У того над лобом виросли роги, скручені в три погибелі. Євген то заплющував очі, то розплющував. Роги то з'являлися, то зникали.

- А ти, куме, сам, бува, не той? - мовив він.
- Я той самий, що був.
- Тобто, лукавий!
- Звідки ти взяв?
- Це я тебе хочу спитати, звідкіля в тебе баранячі роги?

Ярослав мацнув свою лисину над лобом.

- Ще немає.
- Є. Неси ножовку по металу - я відпиляю.
- Далеко йти. Та й позичив я її сусідові Панькові.
- Тоді я їх тобі обламаю! Щоб людиною був. а не нечистим!
- Бог з тобою!
- Бач, про Бога згадав, коли роги треба зламати!

Євген потягся до кумової голови. Але в цю хвилину на порозі виросла величезна чортиха. У неї, мов у вола, стирчали з-під хустки в різні боки рівні роги, а над спідницею віялом ходив туди-сюди кобилячий хвіст. Щось знайоме побачив у цьому створінні Євген. Особливо, коли крикнула:

- Уже до чортиків напилися, паскуди!

Тоді й промайнула думка: "Як же вона на куму Христину схожа!"

- Куме, відріж їй хвоста - будуть гарні щітки – фарбувати підлогу.
- Я тебе як уріжу. - крикнула вона, - то нудно стане!

Євгена занудило. "От чортяче створіння, - подумав він, - що не скаже - все збувається! Упіймати б її та хвоста відрізати". Він схопив ножа, вже встав було з-за столу, простяг руку до того місця, де в чортиці мав бути хвіст. Та заверещала не своїм голосом. У хату ввійшла стара чорноока відьма з кігтями замість нігтів. На диво, була вона ще більш знайомою Євгенові, аніж чортиця з кобилячим хвостом.

- Ти ворожити сюди прийшла? - запитав він чорнооку, - чи чортів виганяти? Але як же ти, голубонько. їх виженеш, коли й сама – нечиста сила?
- Ви тільки погляньте на нього! Святим зробився. – зареготала відьма. - До "білочки", сонечко моє допилося, рідну дружину не впізнає? Я вже подзвонила, куди слід. Почекай, приїдуть...
- Така відьма - моя дружина? Свят. свят, свят!

До хати зайшли янголи в білих халатах.

- Хапайте їх! - крикнув Євген. - Он того, з рогами, оту – хвостату й оцю - з пазурами! Бачите, скільки тут нечистої сили розвелося?!
- Не хвилюйтеся, - владно мовив головний янгол. - Ми й приїхали для того, аби врятувати вас від лукавих.
А щоб надійніше було – одягніть священний халат із довгими рукавами замість крил. А ви, - кивнув чортисі та відьмі, - по-своєму вплиньте, будь ласка, на іншого чудотворця (він показав на Ярослава, який міцно хропів під лавкою біля столу), бо йому не довго до такої ж святості залишилося...


 
 
ПРОСТА АРИФМЕТИКА


- Кого шукаєш, хлопче?
- Голову колгоспу.
- Нема його. А ти, бува, не ветфельдшер? Дзвонили, що направляють спеціаліста...
- Ветеринар я. Але розумієте...
- Що тут розуміти! Нам спеціалісти ось як потрібні. А від тебе вимагатиметься одне: бути людиною. Тоді швидко станеш на ноги.
- ?..
- Дуже просто. Ти молодий, одружишся - житло потрібне. А в колгоспі квартир немає. Самому будуватися доведеться. На сто карбованців у місяць до пенсії муруватимеш. Отоді й запитаєш себе: "Як же Семен Коновал, наш ветлікар (це я) за рік цілого палаца звів?"
- А дійсно, як?
- Е, брат, молодий ще таке знати. А втім, ти мені подобаєшся, розповім. Аби з першого дня орієнтувався, що й до чого. Отже, ти - ветфельдшер! Це тобі не інженер чи там плановик. Спеціаліст!
- Та я, власне, не той. не...
- Дарма! Аби диплом був. Лікувати майже не доведеться. Головне, щоб соображеніє працювало. Арифметику треба повторити.
- Чому арифметику?
- Бо, скажімо, племінниця головбуха заміж виходить. Двадцять п’ять їй стукнуло, пора.
- Хіба ж це арифметика?
- Еге. ще й яка! Можна навіть сказати - вища математика. Арифметика ж у тому, що на весілля бухгалтеру центнер яловичини потрібно. Б’єш бугая молотом по голові, а сторожа посилаєш за телятницею. Складаєш акта, що, мовляв, бики бились і вграли слабшого. Везеш ніби до скотомогильника, а завертаєш до бухгалтерової сестри на подвір'я. А там і тобі якась дещиця перепаде...
- Слизький шлях. Та й не кожного дня бухгалтерових племінниць сватають.
- Твоя правда. Обережність у цій справі - понад усе. А про замовників не турбуйся. Хором ходитимуть за тобою. Тому - на іменини, тому - на хрестини, третьому - на поминки, ще комусь - гостинця синові в місто хочеться передати. У колгоспі не випишеш - ліміт. А на базарі чи в магазині - дорого.
- Так це раз повірять, що бички бились. А потім що?
- Я ж і кажу: головне - соображеніє. На птицю тхори та лисиці існують, на велику рогату худобу – тимпанія, на свиней – диспепсія. Нічого, навчишся. Не святі горшки ліплять. Як, до речі, тебе звати? Мене Семеном Івановичем.
- А мене - Богданом. Із відділу боротьби з економічними злочинами прислали. Треба причину високого падежу худоби встановити.                                                                                                                                                                                                                                1980



 
НУТРІЇ

Автобуса хитало на вибоїнах із боку в бік. Тому мало хто з пасажирів почув підозріле шкряботіння в паперовому ящику, що стояв на підлозі. Та раптом люди, які сиділи навпроти, з жахом в очах попіднімали ноги аж на сидіння. А хто стояв неподалік - кинувся наперед до водія. З ящика, із прогризеної дірки, висунулася вусата й зубата морда однієї, а потім і другої нутрії...

Господар тваринок, нічого не підозрюючи, мирно дрімав біля вікна. Розбудили його несамовиті крики пасажирів.

- Пацюки! Десь пацюки взялися!

Нутрії, вибравшись на волю, вишкіривши зуби, з диким шипінням кидалися то в один, то в інший бік. Люди також металися по салону, хто куди міг - подалі від гріха. Автобуса на рівній дорозі почало хитати.

- Господи, навіщо така напасть на мою бідну голову? – заголосила якась бабуся. - Хриців у війну не так боялася, як цього страховиська. Прости мені, Боже, спаси від нещастя!
- Водій! Відчини мені задній прохід - я вискочу! – кричав сивенький дядько, підстрибуючи на сидінні, немовби йому щоразу хтось шило підставляв.

Спереду почувся сміх.

- Кому там так весело?! - не второпав дядько. - Ось нехай вони до вас доберуться, тоді на кутні посмієтеся!

Нутрії, ніби почули його команду - кинулися наперед. Пасажири по сумках, по сидіннях, один по одному тікали назад. Лише вкрай розгублений господар бігав із мішком за звірками, намагаючись у піймати їх.

- Водій, зупини автобуса й відчини двері! - репетували люди.

Машина зупинилася.

- Шофере! Не відчиняй дверей, бо потікають! - кричав хазяїн тваринок. - Ловіть їх, ловіть!
- Викиньте його разом із проклятими щурами! - радили одні.
- Хай у степу їх ловить! - додавали інші.
- Розумні ви, як дві кози разом, - огризнувся невдаха, ховаючи вже другу нутрію до мішка. - Я за них пів'ящика казьонки віддав...
- Щоб ти нею був залився! - гаркнула бабуся. - Мені через тебе бутля з молоком розбили.
- А мені всі яйця потоптали, аж два десятки, - розпачливо мовив згорблений дідусь. - І знайдеться ж така скотина!
- Сто чортів на твою голову! - закричав сивий дядько. - Віз оліфу з міста - вся розлилася. Плати мені, гаспиде, бо не знаю, що з тобою зроблю!

Він уже навіть схопив господаря за барки. Але тут їх роз'єднав натовп пасажирів, який знову з розпачливим криком кинувся ззаду наперед. Із мішка, прогризши дірку, вилазила нутрія...


 
ВИКОНУЮЧИ РІШЕНІЯ
(Майже "Кролики")

У передовий колгосп завітала кіногрупа - знімати документальний фільм. Верховна Рада щойно ухвалила Закон про мови, тому режисер вирішила вперше зробити його українськоомовним. Голова колгоспу також сприйняв цю ідею як вимогу часу і погодився.

- Хочу, щоб ви розповіли про трудівників. - мовила режисер. - Говоріть спокійно й невимушено. Спробуємо?
- Якби ви знали, які в нас люди! - почав той. - Узяти хоча б Івана Карпенка. Працює - любо глянути. Усі прополки міжрядні у бригаді йому довіряють. Бо так проведе культиватора, що жодну рослинку не виріже. А як він співає! І в хорі, і як соліст...

- Дуже добре, - похвалила режисер. - Тепер так говоріть у мікрофон і намагайтеся дивитися в телекамеру. Почали!

Голова надувся, мов бугай перед червоною ганчіркою, поправив краватку, кашлянув у кулак і басовито почав:

- Виполняя рішенія XXVII с'єзда КПСС, в свєтє доклада генерального секретаря ЦК Михаїла Сєргеєвича Горбачова, наші труженікі добилися значітєльних результатов в соціалістічєском сорєнованії...

- Іване Петровичу! - перебила його режисер, подавши знак операторові, щоб не знімав. - Ми ж домовилися з вами, що фільм буде українською мовою...
- Так то ж фільм, а то я... Скажуть - націоналіст.
- Ви хочете сказати, що я - націоналістка?
- Ніби не схожа...
- Ви також говоріть українською. Так, як розповідали про трудівників. Добре? Почали!
- Виконуючи рішення XXVII з'їзду КПРС...
- Іване Петровичу! - знову перервала режисер його промову. - ви можете й по-людському сказати. На біса вам здався той з'їзд і ЦК разом із Горбачовим?
- Але ж партія - наш рулєвой! Як же без цього?
- А вам не набридли бюро та пленуми, де вас можуть, як хлопчика, образити або й "з'їсти" в одну мить?
- Якщо чесно, то... набридли...
- Так от, починайте про людей, а не про з'їзд. Почали!
- Трудівники нашого колгоспу, виконуючи рішення партії й уряду, у світлі доповіді генерального...
- Ви що, знущаєтесь?
- Над ким? - не второпав голова.
- Над собою, перш за все. Я хочу показати вас людиною, а не пам’ятником, що вміє говорити бозна що. Ви серед цих людей виросли. Ви їх любите. Але балакаєте такою суконною, канцелярською мовою, що просто жах. Ось без мікрофона й камери говоріть так, як спочатку, які люди ваші гарні...
- Так, люди наші прекрасні. Ось на першій фермі, скажімо, працює дояркою Галина Кривоус. Надої отримує найвищі в районі. І людина добра, душевна. Вона - мати п'ятьох дітей. А якби ви бачили, які рушники вишиває ця працьовита жінка!..
- Дуже добре! Ось так і перед камерою говоріть, будь ласка. Зможете?
- Ні.
- Чому?
- А як на мене подивляться в райкомі? Скажуть, що я партію зовсім забув.
- Іване Петровичу! Хто ж добився отих успіхів, про які ви говорите? Партія чи Івани та Галини?
- Так, наші селяни...
- От про них і розповідайте. А партію з райкомом я беру на себе. Скажу, що ви говорили і про з'їзди, і про ЦК, а я повирізала з плівки. Я їм. якщо треба буде, навіть пояснювальну напишу.
- Добре, - зітхнув голова і сам скомандував: "Поїхали!"

Він говорив, а режисер раділа: по-людськи ж бо розповідав...

Другого дня треба було записувати головних спеціалістів. Спочатку - агронома. У того на столі виявилася ціла доповідь. Від паперу не міг ніяк відірватися. Режисер забрала шпаргалки. Тоді він говорив вільно, гарно, спокійно. Але досить було навести на нього кінокамеру, як починалися з'їзди й генеральні секретарі, ЦК і соцзмагання. А далі - центнери з гектарами. Зрозумівши, що на кожного спеціаліста треба "вбити" щонайменше день, режисер домовилася з головою колгоспу - влаштувати в диспетчерській сховану кінокамеру, а в столі – мікрофон.

За три дні зйомки благополучно закінчилися.

  1990

 

 
ОЦІНИВ

- О, Вітько! Якими вітрами?! - вигукнув Грицько, відсуваючи вбік доміно. - Йди, обніму тебе! Це, хлопці, Віктор, про якого я розповідав. У нього не голова - енциклопедія! Утрьох до інституту вступали. Він один серед нас за конкурсом пройшов. Молодець! На канікули? Ну, сідай, сідай, "козла" заб'ємо. Удвох ми їм покажемо!

Першого разу виграли Вітько й Грицько.

- А що я казав! От голова! Та з ним на чемпіонат Європи з доміно, якби такий існував, можна сміливо їхати! Не підведе. Вітю, я твого робочого картузика забрав. Бачиш, ношу його вже півроку. Сподіваюся, що з нього в мою голову хоч трохи твого розуму перейде. До чого світла голова!

Вітько й Грицько виграли і вдруге.

- Ну що, хлопці? З ким ви грати сіли?! Закінчуй, Вітю. Інститут і давай сюди. Ми тебе начальником цеху або й директором оберемо. Така голова!..

У кінці третьої партії Вітько ненароком підставив суперникові не ту домінину й той дав Грицькові й Вітькові "лисого козла". Грицько вирячився на Вітька, сплюнув, схопився з місця, мов ошпарений:

- Дурень! Чорти б тебе взяли! У доміно не можеш грати! І чому вас, ідіотів, у інституті навчають?! - він зірвав зі своєї голови Вітькового картуза й щосили гепнув ним об землю.


 
ПОДЯКА

Виступ голова колгоспу розпочав із моралі. Мовляв, багато водіїв порушують правила руху. Той швидкість перевищив, той перед перехрестям не зупинився, інший ще якогось "коника" викинув. На них надійшли скарги з міліції. "Усім водіям треба брати приклад із тракториста Грицька Полови, - мовив доповідач, - йому з державтоінспекції надійшла подяка за те, що допоміг ліквідувати "пробку" на перехресті. Від імені правління вітаю Грицька Несторовича. Думаю, четверта бригада врахує цей добрий вчинок при розподілі додаткової оплати. Спасибі вам, товаришу Полово!"

Гучні оплески лунали в залі, а бригадир Соломаха не міг збагнути, як сталося, що Грицькові оголосили подяку. У бригаді не було недбалішого тракториста. То він на боронуванні півзчіпки борін розгубить по полю, то на культивації огріхів наробить. А щоб комусь колись допоміг - такого за Грицьком узагалі не водилося. Тому після зборів бригадир кинувся шукати свого підопічного.

- Що ж ти не говорив нічого? Ну, молодець! Вітаю! – радісно мовив Соломаха. Але Грицько відмахнувся від нього:
- Не варто про це...

"Так він ще й скромний! - подумав бригадир, - а я й не помічав цього. В очах Соломахи Полова виріс за цей день, як гриб після дощу. І коли бригада розподіляла річні преміальні, Соломаха наполіг на тому щоби Полова одержав максимум, не зважаючи на колишні недоліки в роботі.

Якось бригадир на весіллі після чергового келиха оковитої попросив Грицька розповісти про шляхову пригоду.

- Нічого цікавого там не було! - відповів тракторист. - Під'їжджаю в райцентрі до перехрестя, а на ньому "пробка" машин і посередині стоїть причіп із добривами. Автоінспектор просить: "Забери його звідси й вези, куди хочеш. Бо якась роззява загубила..." Я підчепив і поїхав, а міліціонер записав номер трактора.
- І куди ж ти добрива подів?
- Як це куди? До нашого колгоспу привіз. Причепа того на перехресті я ж і загубив...



 
КУРИ
 
Ще ледь-ледь на світ благословлялося, а Данилів півень із Миколиного городу, мов сурмач, горланив «кукуріку», скликаючи сюди численне куряче стадо. В іншому кінці ділянки з'являлись Іванові несучки. Вони несамовито кидалися гребти маленькі паростки буряків, неначе під ними заховали пудів двадцять збіжжя. Не встигав Микола виганяти непроханих гостей. Кидав на них грудками так, що й пір'я летіло. Але минало кілька хвилин і з городу знову долинало веселе сокотання.
 
- Люди добрі, - благав господар сусідів. - невже мені тільки те й робити, що вашу птицю стерегти? Хіба її не можна не випускати?

Данило та Іван намагалися поміняти тему розмови або просто відмовчувалися.

Минув тиждень. Одного разу Микола покликав до тину Івана "Стій, дивися, що зараз буде". Потім те саме сказав Данилові, а сам узяв тазика й, розкидаючи сірий порошок по городу, голосно примовляв: "Оце - і моїм, і вашим курям! Полізуть - хай їм тут жаба цицьки дасть!"

Від того дня курей у Миколи на городі не було. Сусіди ж, зустрівшись, кивали в його бік: "Не випускаймо птицю, бо потруїть. Він став якимось божевільним!.." Микола, чуючи те, лукаво посміхався. У його тазику був звичайнісінький деревний попіл.

Але пізніше, побачивши, що Миколині кури вільно гуляють у дворі й господар не боїться, що якась на город потрапить, сусіди знову випустили птицю. Микола попередив Данила та Івана: "Загородіть курей або замкніть, бо я їх усіх у себе на городі поприв'язую! Тоді будете викупляти за могорич". Сусіди сміялися, мовляв, хай собі жартує. Та одного вечора Данилова й Іванова дружини спохватилися: немає курей. Вони: «Тю-тю-тю» - не біжать, "Ціпу-ціпу" - не видно жодної. Глянули на Миколин город й остовпіли кури стояли біля позабиваних кілочків.

Секрет Миколиного "винаходу" був простим. Господар попросвердлював зернини кукурудзи, позатягував туди капронові нитки й поприв'яував до кілочків на городі...
 

 

ДУМАЙТЕ, ХЛОПЦІ

                                                                                                          Не базікай про порядність,

                                                                                          Як нечесний сам.
                                                                                                                                        Павло ГЛАЗОВИЙ

 

Коли міліція почала копати чорні справи бригадира Кузькіна, його терміново викликали до голови правління. У конторі, в розкішному кабінеті, радилися троє.

- Хороша він людина, цей Кузькін, - мовив голова. - та й бригада найбагатша в колгоспі. Прибутки он які дає! Треба рятувати.
- Давала, - не без іронії додав головний агроном, - коли на його дільниці був цех із виробництва "бормотухи". А як тільки прикрили - й доходи кудись поділися...
- Ти, Спиридоновичу, щось проти нього маєш? - не стримав злості заступник голови колгоспу. - Так, соки тих прибутків не дають. Але ж кавуни на його дільниці он які торік виросли! Усіх "потрібних" людей у районі забезпечили, ще й до області декому возили. Скажімо, Петро Гнатович, голова облапо, подейкують, півцентнера камінців із нирок вилив завдяки отим кавунякам...
- Шабаям кругленьку суму виплатили, - не здавався агроном. Та й сам Кузькін біля них руки нагрів. За літо синові й собі по особняку звів. Не за свої - за колгоспні... Йому й тепер байдуже. Ми ось голови собі сушимо, а він десь гуляє...
- Усі ми не без гріха, - примирливо мовив голова. – Ти, Спиридоновичу, не одного кавунчика мотоциклом додому притарабанив... Людина в біді - треба виручати. Десь затримується - з ким не буває... 
- Виручиш... Захомутали мого органи, мов їздовий Мирон бригадних коней, - сумно сказав заступник голови. - Треба через друзів у районі, через знайомих в області шукати підтримку. Інакше пропаде люди на нi за цапову душу.

Тут на порозі з’явився бригадир.

- Чому запізнився? - накинувся на нього голова. - У нас iншої роботи немає?.. Знаєш же, що вирішуємо, як тебе визволяти з біди, мiг би й раніше прийти. Чи, може, нам не турбуватися? Зрештою, не нас міліція тримає на гачку!
- А куди мені поспішати? - мовив Кузькін. - Я слідчому, коли мене добре припруть, багато не скажу. Лише про тi справи. що ми разом провертали. Документи потрібні покажу... Тому в буцегарні я без, вас не скучатиму. Отож думайте, хлопці, а в мене свої справи - гараж удома треба добудовувати. Жінка наполягає, щоб "Волгу" новеньку купив - дах машині потрібний...

Коли за Кузькіним зачинилися двері, вci троє важко зітхнули i обхопили голови руками.

  1987



 
ЗУСТРІЧ

- Привіт, старий! Пізнаєш? І її також? Та Галя ж дядька Микити. А тепер - моя половина. Перед Покровою побралися.
- Здорові були. Вітаю.
- Ну то як там наша Чабанівка?
- Угору димарями.
- Як це?
- А отак - он туди, в небо!
- Точно... Не второпав одразу. Що новенького? Бо ми там півроку не були. Чув щось про Женька Передеренка?
- Богові душу віддав твій Євген, царство йому небесне.
- Як?
- Хильнув якогось "Кайзера" чи "Распутіна" - біс його знає! Не встиг і помучитись як слід.
- Та він же десять років спиртного й до рук не брав!
- Отож бо й воно! Тим, хто постійно заливався, мов циган сироваткою, - хоч би тобі що. "Полякали" тини, тазики, побекали-повекали та й пішли похмелятися самогонкою. Натурпродуктом, так би мовити. А його, бідного, - вперед ногами в гарному ящичку...
- Галю, не падай. Ось так, тримайся. Може, людина помиляється... Женько - то її рідний брат.
- Так, кажуть, що перед смертю дуже кликав Галю: "Прости, люба сестричко, якщо колись чимось образив..." Та тримай її міцніше, бо хитається!
- А його жінка? Марія...
- Що їй? Дев'ять днів одбула і вже заміж зібралася. На Трійцю й вечеринку призначили.
- Чи не з Микитою Заливахою?
- А то ж з ким іще? Звичайно, з ним!
- Чуєш, Галю! Я ж казав, що там щось не чисте... Вони на гулянках не раз, бувало, переморгувались, іноді й танцювали удвох. Це ж треба! Чоловікові ноги ще не прохололи, а їй уже й засвербіло - заміж. І Микиті слід би мордяку розмалювати! Своїх, значить, трійко діток покинув і подався до Марії... Оце так новина! Антона Дяденка не стрічав?
- Чому ж? Був, коли його судили.
- За що? Він же мухи не зобидить!
- Мухи - ні. А голові кооперативу пику набив, що й рідна мама не пізнає!
- За що?
- Бо зарплату людям не давав три роки. Платив продуктами, але вдвічі дорожчими, ніж на базарі. Ото Антон і не витримав. Прийшов у контору й віддубасив.
- Ти скажи! Ніколи б не подумав. І що ж йому?
- П’ять років дали.
- Оце так діла! Про Петра Левченка не чув, бува?
- На заробітки чкурнув.
- Як? Куди? Та він же без ноги! Бухгалтер-пенсіонер.
- Ну то й що? У нього, виявляється, якийсь родич у Франції з’явився. Покликав до себе. Буде Петро на фірмі обліковцем.
- Оце так диво! З жінкою, з Катериною, поїхав?
- Навіщо вона йому там, доходяга? Хіба здорової француженки там не знайде? Покинув.
- Катя хвора?
- Уже на ладан дихає...
- Невже? Півроку тому здоровісінька була.
- Е, друже, що таке півроку? Супутник за тиждень навколо Землі кільканадцять разів обмотується... Зсохлася твоя Катя на ухналь.
- Галю, заспокойся! От, горе! Катя - її подруга... Свят, свят, свят! Чи мені привиділося? Гляньте, сюди йдуть Євген з Марією, а за ними - Петро з Катериною... Слухай, Іване, ти нічого не переплутав?
- Не Іван я, а Василь.
- Ти ще скажи, що не з Чабанівки!
- Я там ніколи не бував. Ти запитував - я відповідав. Обізнався, чоловіче!
- Навіщо ж так обманював?
- Як умію, так і брешу. Перше квітня сьогодні.


 
 
 
ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТ
 
 
Що ти про своє горе розпатякався? Квартиру йому дайте! Та не абияку, а окрему! Я ж її тобі не намалюю! Ну, не галасуй. Знаю, що в тебе троє дітей, розумію, що в черзі десятий рік. Але потерпи... Ти ж інтернаціоналіст? От і добре. А газет, бачу, не читаєш, програми «Час» не дивишся. Не вірю. Мабуть, лише спорт та погоду. Інакше не приходив би сюди вдесяте, не оббивав би пороги такої високої установи як райвиконком!

Невже невідомо, як негри живуть у Сполучених Штатах? Серце кров'ю обливається, коли глянеш на їхні халупи. От недавно показували збиті з якихось дощок сарайчики. Та наші свині в кращих живуть. Я вже не кажу про Південно-Африканську Республіку. Там тисячі негрів узагалі не мають даху над головою! У кожній же їхній сім'ї не троє, а десятеро й більше дітей!

Та чи можна порівняти твої житлові умови з їхніми? Ніколи. Якби їм твоя тимчасівка - вони себе королями відчували б! Ну й що, що сира? Ну й що, що стіна хилиться? Підпирай, чим бачиш. Коли-небудь одержиш таку квартиру, що навіть Рокфеллер позаздрить!

А чи бачив ти, в що одягаються аборигени тихоокеанських островів? Лопухами й досі прикриваються! До них ще цивілізація не дійшла. Думаєш, не переживаю я за них? Що з ними буде через десять-сорок років? Гнилий капіталізм чи розвинутий соціалізм будуватимуть? А тобі - квартиру подай!

Як побачу по телевізору черги на біржу праці - аж у піт кидає. Мене можуть скоро комп'ютером замінити. Бездушну машину - замість номенклатурного керівника! Дожився. А я ж ночі не досипав, усе піклувався... про американських негрів.

Не твоє діло, яку я хату маю! Поробив би на моєму місці, попереживав би, що скоро можуть на пенсію за станом здоров’я відправити або системним блоком замінити, то не радий був би й моїй чотирикімнатній з усіма зручностями!

...Ось із цього й починав би! Це вже не абстрактний, а конкретний твій внесок у міжнародну солідарність. Не подумай, що хабара мені даєш. Усе це піде у фонд допомоги голодаючим неграм. Хоча й син мій потребує дещицю. Музичний центр японський просить... А ти не переживай! Був тридцятим у черзі, тепер станеш третім. Одержиш двокімнатну квартиру. І моя тобі порада - подавай одразу ж заяву на розширення.

Тільки ж обов’язково залишайся справжнім інтернаціоналістом!
                                                                                                                                                                                                                                                                                                             1989
 


 
НАРЯД
 
 
Бригадир Гичка завжди ретельно перевіряв наряди, складені молодим обліковцем Петрусем. І часто-густо брався за голову: там було стільки помилок і плутанини, що розібратися в них міг хіба що цілий гурт економістів. Тому, читаючи ці документи, начальник завжди лаявся так, що на деревах листя сохло. Учорашній десятикласник Петя в цей час сидів у своєму кабінетику й червонів, наче дівка на виданні. Та раптом почув, що бригадир зареготав, аж шибки задзеленчали.

...Своїх скиртувальників у бригаді не було. Отож, коли на роботу попросилися чотири дужих молодики, Гичка одразу ж запитав:

- Сіно скиртувати вмієте?

Ті ніяково переминалися з ноги на ногу:

- Не знаємо, не пробували...

Тоді бригадир вернувся за допомогою до діда Святослава, котрий свого часу славився на весь район умінням скиртоправа. Домовилися, що старий сидітиме біля скиртувальників і керуватиме їхньою роботою. Дід погодився.

...Гичка взяв до рук наряд. У графі «Прізвище, ім'я та по батькові» значилося: Коваленко Святослав Микитович". А трохи нижче: «Сидів, дивився на скирту 8 годин. Оплата праці - 7 карбованців 20 коп.»
 
                                                                                                                                   1979


 
КРАХ «СВЯТОЇ ТРІЙЦІ»
 
 
Побував нещодавно Володька у знайомого фермера. Довго не довелося гостювати. Бо Андрій тепер і швець, і жнець, і на дуду грець. І корів нагодувати, і землю зорати, і комбайна відремонтувати - удвох із сином все своїми руками. Нема коли йому навіть чарку з давнім знайомим перехилити. І згадався Володьці той же Андрій, який кільканадцять років тому працював слюсарем в автогаражі...

Шофери ще не встигали отримати наряди на роботу, а слюсарі Шурко й Андрій із токарем Василем уже ходили "заквашені". У три шиї вигнав би їх завгар Володька. Але... Око бачить, а зуб не візьме. Василь - єдиний токар у селі. Не буде його - нікому поганенької шайби виточити. Шурко й Андрій - прекрасні слюсарі, як воли працюють. Тільки ж, бісові діти, п'ють так, ніби змалечку замість молока горілку дудлили.

І на зборах лаяв їх Володька, і премії не давав. Не допомагало. Знав єдине: кожен із них сам не вживає оковитої - тільки в компанії. Але розколоти "святу трійцю", як жартома називали їх водії, не вдавалося - такою спаяною чи споєною була.

Одного разу Володька помітив, як Андрій сточив із машини, що стояла на ремонті, відро бензину, а Шурко перебіг із пальним через дорогу до знаменитої на все село самогонниці баби Марії. Повертався звідтіль усміхнений, з порожнім відром і повненькою авоською, з якої визирала горлянка чималенької сулії.

Шурко заніс "сидора" в токарню й почепив здобуток над вікном. Друзі погомоніли й, замкнувши приміщення, подалися до Андрія - порадувати. Володька швиденько взяв плоскогубці, витяг шибку з вікна. Зняв "тормозок", приготовлений бабою Марією, витяг сулію, заткнуту кукурудзяним качаном, відкоркував і вилив сивуху в траву. Почепив усе на місце, засклив шибку, а сам сів неподалік на лавочці під грушею перекурити.

Першим до токарні прибув Василь. Минуло ще хвилин десять - зайшов туди Шурко. Останнім, ще за якийсь час, заскочив Андрій. Спочатку хлопці розкладали помідори, різали сало, ламали хліб. Потім Андрій скомандував: "Наливай!". На якусь мить запала гробова тиша. Раптом почувся його окрик:

- Що, падлюки, не втерпіли?! Без мене вижлуктили! Та якби не я - ви б, песиголовці, ледацюги прокляті, навіть бензину не вточили б!
- Це – він, гадюка! - заволав Шурко, ткнувши пальцем у Василя.
- Брешеш, сучий сину! Ти приніс порожню пляшку - по дорозі висмоктав! - пащекував токар.
- Щоб ти, стерво, дьогтю напився! - не вгавав Шурко.
- Щоб ти був захлинувся! - парирував Василь.

Шурко не витримав і, схопивши у пригорщу порізані помідори, вдарив ними об Василеве підборіддя - аж насіння бризнуло. Тільки ж не встиг Шурко повернутись, як Андрій спочатку копнув йому кулаком у дихало, а потім з усього маху - під око.

- Правильно, братику! Так йому, собаці! - радів Василь, витягаючи з очей насіння помідорів. Андрій з розвороту зацідив Василеві в зуби. Але в цю мить сто тисяч іскринок засвітилися в очах Андрія. То очухався Шурко і влупив свого колегу сулією по голові.

Розборонили "святу трійцю" Володька з двома водіями. Привели до тями Андрія, виштовхали з токарні Шурка, вгомонили Василя. Із того часу колишні друзі навіть віталися один до одного крізь зуби. Більше не збиралися разом і не пили на роботі.

...Нині Володька дивився на фермера й міркував: "Ось що значить відчути себе господарем, власником! Нема коли людині про горілку думати. І бензину в себе не краде".


 
ЯКА ТАМ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ? 
 
 
Кому потрібна ваша незалежність? Мені? Раніше я про неї й не чула, й не гадала, але від того гірше не було! Це таким як Петро Степаненко вона необхідна. Бо із бандерами злигався. А то ж круті хлопці. Тільки скажи, що ти проти самостійної України – не радий будеш!

Той же Петро мені патякає: «Хіба ти, Федосько, хотіла, аби сусід твій, Іван Плюньуборщ, та порядкував у тебе в господарстві?» А про мене - якби тільки все гаразд було, то хай би й керував. Бо з мого Семена хазяїн, як із собачого хвоста сито. А в Івана - і хата дебела, і подвір'я гарне, і худоби - ціла ферма, і машину має! Такому чоловікові я все своє багатство віддала б: і город, і курей, і свиней. Хай би лише й мені від цього дещо перепадало. Ну, скажімо, молочка щодня та м'ясця хоч раз на тиждень. Та й Семенові сто грамів ради празничка. То не шкода мені було б для нього нічогісінько.

Що? Га? Семене! Семене! Де тебе чорти носять? Чи тобі повилазило? Он Іванові кури в нашому городі! Жени їх к бісовій матері! Хай у нього помідори клюють. Ти ба, внадилися, проклятущі. А щоб ви йому виздихали всі до ноги! От нахаба! Не розуміє, що це - не його город, а мій: то кабана випустить, то корову відв'яже - так і пасуться тут, як у себе вдома. А кури, якби не ганяла - ночували б у моїх помідорах. А ви, кумасю, ще про якусь там незалежність говорите!
 
 
 
ПОХУДІННЯ

Думав схуднуть – порад наслухався.
Хліба навіть не їв днів шість.
А тепер – аж лящить за вухами –
Як верблюд, цілий місяць їсть.


ЗАНЕДУЖАВ

Крав гроші – мав здоров’я гарне,
І шию, й м’язи буйволячі.
Лишень забрали в буцегарню –
Де не взялись, аж сто болячок.

 
ДИКЕ ПЛЕМ'Я 
       Байка
 
Хочеться мило і гарно 
Баєчку цю розпочать: 
В лісі закінчила Сарна 
Школу шляхетних дівчат.
Потім зайчаток навчала, 
Білок, єнотів, цапів –
Курси культури читала 
В тінях крислатих дубів.
Звірі естетику вчили –
Мали уроки щодня. 
Раптом із виводком цілим 
В гай притаскалась... Свиня.
- Входьте, сідайте, будь ласка.
Вчитись ніколи не зле.
Діткам повідаю казку, -
Сарна сказала. Але...
Рити взялася кирпата 
Корені дуба тверді. 
А пустуни Поросята 
Жерли в цей час жолуді.
Потім прибув тупорилий 
Лютий чинуша Кнурець:
- Мнєніє єсть, щоб закрили
Школу оцю, накінець!
Бо покалєчім, в натурє, 
Душі звірячі колись 
Національной культурой! 
Бистро усім розійтись!
____

Дикого плем'я неситих 
Представники - не чужі: 
Нищать культуру й освіту 
Наші
         державні мужі.

 
ХТО БУДЕ ВИНЕН?

Я - Пришибеєнков Микола. 
Мені не треба Чорновола 
І на Лук'яненка начхать... 
Не вірю в їхню демократь! 
Сто років житиму без неї. 
Бо вірний ленінській ідеї! 
Була вказівка із ЦК – 
Голосував за Кравчука. 
А вже як той бандерой став –
Я Кучмі голос свій віддав. 
Усіх, хто зліва, справа й ззаду, 
Агітував я за "Громаду".
За це, скажу вам без секрету, 
Я мав червінця і газету. 
Мій син - коробочку цукерок. 
А що дали мені бандери? 
Лише герби і прапори... 
Навіщо? Дідько їх бери! 
Хіба що тільки для краси... 
Дали б побільше ковбаси 
Та самогону літрів п’ять –
Тоді б я міг агітувать! 
Загітував би тещу й свата, 
І жінку і сестру, і брата, 
І дядька, й дядину, й невістку, 
І друга, і сусідку Пріську. 
Оббігав би усе село –
Аби хоч випити було... 
А так - не буду ні греця. 
Он компартієць обіця 
Дешевше масло, хліб і сало, 
І самогончику чимало, 
І ковбаси - хоч завались. 
Якби ж то мрії ті збулись! 
Піду від хати і до хати –
За комунізм агітувати! 
Я вірю: стануть комуністи –
Безплатно будем пити, їсти... 
У черзі вистоїш годину –
І маєш ламану хлібину!
Не буде? Що ж, нам не звикати: 
Все звалим знов на демократів!

 
ЗАЛИЦЯННЯ
(Примовки до танцю)

- На городі пастернак і будяк, 
А я ж тобі запорозький козак. 
Я не маю ні двора, ні кола, 
Лиш чуприна аж за вухо лягла.
 
- А у мене - повна скриня сорочок,
А у мене - повен мисник мисочок.
В мого батечка моругії воли,
На мені ж ось - чобітки - не постоли!

- Зате в мене - козаки всі у роду,
Я до тебе завтра свататись прийду, 
Гарне придане - воли - у тебе є, 
Одружуся - все те буде і моє...

- Чи тобі ж таки не сором це казать?
- Та хіба поганий з мене буде зять?
- Не люблю я отаких як ти, базік!
- Та хіба ж поганий з мене чоловік?
Я ж тобі і накошу, і наорю...
- Я для тебе, серце, борщику зварю.
- Я тобі намолочу, змелю муки...
- Я назавтра приготую рушники!

 
УПЕРТИЙ ДЯДЕЧКО

У тролейбусі дядько лається: 
- Ні, не можна, щоби жінки 
Кермували таксі, трамваями 
Чи рогатеньким отаким! 
Ну, погляньте, осьо поїхала! 
То смикне, то рвоне, мов кінь, 
То помчиться, неначе віхола, 
То - аж гальма кричать. О, блін! 
Як же, відьма вона, гуцикає! 
Не тролейбус це вже - гарба! 
Так ніколи мужик не їхав би... 
Ну, не дрова везе хіба? 
Чоловічим баском в динаміку: 
"Фестивальний майдан", - луна. 
Пасажири лукаво глянули –
Лопухнувся, мов, старина. 
Тільки дядька ніяк не знічує 
Придибенція отака. 
- Ти диви! - він сказав, - базікає 
Баба голосом мужика!


 
 

Даремний переляк

Даремний переляк 

До збірки гумору й сатири «Даремний переляк», що вийшла у друкарні «Дніпровський металург» 1998 року, ввійшли гуморески, байки та сатиричні вірші автора, а також зібраний ним фольклор епохи соціалізму та будівництва комунізму. Оформив книжку світлої пам’яті Василь Лазунько.

Саме за цю збірку автора прийняли до Національної спілки письменників України. Багато творів книжки увійшло потім до збірки «Сповідь вовкодава. Вибране», а фольклор – до «Тільки Сталін на стіні». Тому подаємо ті твори, що ввійшли лише в книжці «Даремний переляк».



 

 Гумор і сатира


ЗВОРОТНИЙ ПРОЦЕС

Самогонні — аж гриміли
В баби апарати,
Ось — ні впало і ні сіло —
Старшина до хати.
Сулія була повненька
Біля піддувала,
Баба — хап її! Живенько
Знов у куб ввілляла.
— Що це ви?.. — дільничний очі
Вирячив булькаті.
— Всю цю погань, синку, хочу
В цукор перегнати.
                                  1985


ГЕТЬ ДЕМОКРАТІЮ!
(Монолог чинуші)


Ох, довели нас демократи! 
Ось я як голова облради 
(В душі, конєшно, комуніст),
Давав би їм у гриву й хвіст!
І гнав би їх з усіх посад: 
Голів адміністрацій, рад,
З усіх ответственних постів,
А з профспілок — і поготів!
Усі теплесенькі місця
Покинула 6 порода ця!
На жаль, не можу. Щоб ви знали —
Часи такі й не наставали...
Бо, бачте, жоден демократ
Ще не займав отих посад.


КАБІНЕТКОМПАНІЯ

 У колгоспі добре жить —
Один робить, сім лежить
                      (З народного гумору).


У колгоспі «Марна праця» 
(А таких до біса, братця) 
Є контора невеличка, 
Мов казкова рукавичка. 
А у ній такенні штати, 
Що ні сісти там, ні стати:
Обліковці по телятах, 
По курчатах, по ягнятах, 
По коровах, воликах, 
По індиках, кроликах... 
По картоплі, по пшениці, 
Кукурудзі, сочевиці, 
По акумуляторах, 
Ще й по культиваторах...
В них заступників загін, 
Секретарок і т. ін. 
Кабінеткомианія 
«Виполня заданіє»: 
Всі резерви відшукати, 
Скоротить роздуті штати.
Хутко узялись за діло, 
Не моргнувши, скоротили: 
Тракториста, комбайнера,
Коваля та ще й шофера,
Слюсаря, електрика,
Майстра-гідротехніка,
Трьох доярок, двох свинарок, 
З ними — четверо птахарок... 
Ну, а як же там контора?
Всі сидять, як миші в норах.
Скоротили тут зі штату
Лиш технічку — бабу Нату.


НЕ ВПІЗНАВ

До поета видатного 
Початківець завітав:
— Почитайте вірша цього,
Підкажіть, що в нім не так. —
Той читає, крутить носом:
— Не годиться він і край!
У поезії не просто,
Що побачив, те й співай... 
Образ треба, свіжу думку, 
Гарні рими віднайти. 
Не штампуй прості малюнки, 
А пиши картину ти!.. 
Отже, опублікувати 
Наш журнал не може це.
Треба, друже, працювати 
Над словами. От і все... — 
Встав юнак і, перш ніж вийшов:
— За відвертість вам — хвала!
Років двадцять цьому віршу,
Він із книжечки «Стріла»,
На обкладинці якої — 
Квіти в заростях трави 
І маленька гілка хвої... 
Ну ж, згадали?
Автор -— ви!


РОБОТЯЩІ

У їдальні роботящі
Є у нас працівники,
Бо роботи щонайважчі
Їм даються залюбки. 
День минає у турботах:
Варять, смажать і печуть. 
Та й додому ще роботу 
«Понад план» вони беруть.
Тільки ж техніку безпеки, 
Жаль, порушують жінки — 
Піднімають-бо важкенькі 
І авоськи, і сумки. 
Навантажились учора 
І тягли, як ті воли. 
Та з народного контролю
Хлопці
              їм «допомогли».
                                         1987


БУМЕРАНГ

— Ти чого це набурмосивсь,
Блимаеш з-під лоба? —
Запитав монтажник Осип
Костю-виконроба.
- Ой, погана перспектива, —
Той зізнався щиро, —
На новенькому масиві
Надають квартиру.
— Не сумуй!
  Готуй застілля!
Треба, брат, радіти...
То коли ж на новосілля
Купувати квіти?
— Не спіши! Ми на халтуру
Дім отой здавали.
Ось чому я і похмурий -
Браку там чимало...
Вибач, друже, часу обмаль —
Зараз не до квітів,
Бо в новій квартирі добре
Треба попотіти.



БАБИНІ «ВОЖДІ»

— Ой, біда триклятая,
Ой, нещастя! —
Бідкалась і плакала
Баба Настя. —
Сучки дві сусідськії,
Мов шакали,
Цілий день Дзержинського
Шматували.
Леніну і Сталіну
Ті псяюхи
Шкуру «полатали» геть,
Згризли вуха...
— Що це ви говорите?
В мавзолеї
У Москві похований 
Вова Ленін. 
Та і ті два гади там,
У могилах...
— Я про них і згадувать
Не хотіла.
Не дивись на мене так,
Люба дочко:
Сталін, Фелікс, Ленін — я
Зву цапочків.
 


КОЛИСКОВА

  Спи, пострел, пока безвредный!
  Баюшки-баю.
                          Николай Некрасов

Заспівала колискову
Няня в дитсадку,
Повторила знову й знову
Ще і ще таку:

- Спи, Оксаночко-дитино
Й оком не веди.
Батько твій придбав машину
За чужі труди.
І тепер тебе в садочок 
Возять «Жигулі».
Спи, лягай у холодочок.
Люленьки-люлі.

Мама Гриця у райкомі
Лиже п’ятоньки 
І дурному, й головному.
Спи, дитятонько!
Цим вона і заробляє
Юдині рублі.
Спи, поки цього не знаєш.
Люленьки-люлі.

Тато Каті, як вудильник
З річки бубирі,
З найманих бригадок «диких»
Тягне хабарі,
Має волохату лапку
У Москві, в кремлі.
Спи, хороший в тебе татко...
Люленьки-люлі.

Аж додому возять Вані
З бази дефіцит,
Бо його татусик — давній
Мера фаворит.
Завдяки цьому й долає
Він усі щаблі.
Спіть, Галинки, Колі, Майї.
Люленьки-люлі.

З ферми моні мама Нати
Вкрала піввідра.
Їй дали не так багато —
Років півтора...
А надворі замовкають
Пташечки малі.
Наш народ іще дрімає.
Люленьки-люлі...
                                 1990


ПЛІТКИ ПРО ДЕПУТАТІВ

 Словно мухи тут и там
 Ходят слухи по домам...
                           Владимир Высоцкий 

Йняти віри, чи не вірить? 
Чи, бува, не бреше сват,
Що не менш як три квартири 
Має кожен депутат?
Кожен рухівець — «Тойоту»,
Кожен кунівець — «Рено».
Яворівський на роботу
Їздить «Хондою» давно.
Спорудив аж п'ять будинків, 
Кажуть, екс-прем'єр Марчук, 
У Шотландії «хатинку» 
Збудував собі Кравчук.
Цей Макарович, до речі,
Розвалив СРСР 
І готується до втечі,
Як його віце-прем’єр.
Теща теж своє провадить, 
Ледь не плигне через стіл: 
- Чула, що Верховну Раду 
Всю ґвалтує Чорновіл!
Астраущенкову, Шкорик 
І Відренчиху — уже...
Ще й Мороза, певно, скоро 
Той пірат підстереже... 
Він за це в тайзі вечеряв
Років, мабуть, двадцять п'ять.
І хотів же цей бандера 
Наші пенсії віднять! - 
Ну, а тесть своє триндиче:
— Демократи довели,
Що ми всі у час космічний
Плетемося, як воли!
— Та вони ще не при владі...
— О! їх тільки допусти!
З комуняк голівки справді
Полетять, мов капусти! —
Ще пізніше, у трамваї,
Чую інший діалог:
— Та Левко в Канаді має
Дві коханки.
Щоб я здох!
— Він, Лук'яненко, — агентом
В ЦРУ та ФБР.
Звідти йдуть йому презенти. 
Присягаюсь!.. Щоб я вмер!
— В ЦРУ й Пинзеник Віктор.
Він реформи їхні гне.
— Плющ Іван за раз півлітра,
Тільки дайте, — налигне!
— Чув я, що уже до краю
Горинь Львівщину довів...
— Хмара в Кембріджі навчає
Всіх своїх п'ятьох синів...
— Хто, Мороз? Ото людина!
Він — прекрасний Голова!
— А парламентську машину
Братану подарував!
— Це — ніщо! Оно Ткаченко...
Тільки ж ви нікому, ша!..
Сто мільйонів «зелененьких»
Перечислив неграм США.
— Й Лазаренко, і Ткаченко —
Мафіозна каламуть!
Україну всю дощенту
З Симоненком продадуть.
— Всі вони «вгорі» добрячі...
Депутат — це вже агент.
Відчуваю, що неначе
Ним є навіть Президент... —

Отакі тепер плітки є. 
Тож і я безмежно рад, 
Що Томаківка* — не Київ
І що я — не депутат...

                                1996

________

*Томаківка - райцентр у Дніпровській області

 

ВНОЧІ НІЯК

Спиною підперши тин 
Біля магазину, 
Бравий парубок Мартин 
Цілував Дарину. 
Тут бабуся біля них 
Тишком зупинилась:
— Ну і молодь! Просто гріх!
От нечиста сила!
Совісті катма у вас, 
А стида й не буде... 
Нащо ж це демонструвать 
Вдень, та ще й при людях?! 
Дар'я й оком не моргне:
— І чого кричати?
Уночі гулять мене
Не пускає тато.


 

 

 Байки

 


ЛЕВОВА АРИФМЕТПКА

(За народними мотивами)

На весь ліс кричить Зайчисько:
— Ґвалт! Моя загибель близько!
— Що стряслось? — пита Сорока.
— Ой, біда! Біля протоки
Лев зайців усіх збирає
И зайві голови зриває! 
Ой, ой, ой! Лиха година! 
Каже: «Тільки по єдиній 
Голові зайцям залишу». 
Білобока:
— Тихше, тихше!
Чи тобі лякатись треба? 
Голова ж одна у тебе!
— Річ у тому, — мовив Заєць, —
Що спочатку він зриває,
А вже потім, стерво кляте, 
Починає рахувати...
_________
Я мораль уже до байки, 
Браття, не підкину. 
Бо й у мене, як у зайця, 
Голова єдина.



ДОБРИЙ ВОВК

Дурне Ягнятко якось 
Прибилось до ставка. 
Вовчисько-забіяка 
(Де тільки й взявсь) гука:
— Чого сюди забралось?
Ковтну тебе — і край...
Ягнятко заридало:
— Ой, Вовче, вибачай.
Це не моя провина —
Не гнівайся дарма, —
На фермі ж бо й краплини
Водиченьки нема.
Завфермою не дбає
Нітрохи й про корми,
А тільки обіцяє,
Що будем ситі ми... —
Задумавсь Вовк:
«Як бути?
Таке ж воно худе!
На нього лиш дмухнути —
Відразу й упаде.
Ой, жаль мені малого,
Та з радістю б я з'їв
Завфермою отого —
І кістки б не лишив». 
Вовк жалібно заскімлив,
Заплакав неборак, 
Лише почухав тім'я
Й поплентавсь у байрак.
__________
Я думаю, що байці 
Бракує кілька слів:
Бездушнії недбальці 
Не кращі від вовків.

                              1986



«ДАЛЕКОГЛЯДНИЙ» КІТ

Казкову Рибку злапав Кіт. 
Вона його до сліз благала, 
Півтонни риби обіцяла, 
Мишей півсотні на обід. 
— Не вірю я тобі, Карась!
Нехай дурні ковтають слину, 
Мене ввести в оману — зась! — 
Промовив Кіт і з'їв Рибину.
_____________  
Мораль за вуха не тягти:
Такі ж і в уряді Коти.