“Городні дебати” від Пилипа Юрика

Для Пилипа Юрика жанр віршової байки є найбільш органічним, хоча в доробку автора є пейзажна та громадянська лірика, є вірші про кохання, є пісні та проза, у тім числі — прозові гуморески та байки. Оглядаючи його поетичну творчість, аби написати про неї для хрестоматії “Література Запорізького краю”, утвердилася в думці: у жанрі віршованої байки талант Пилипа Юрика виявляється найповніше.

І ось — “Городні дебати. Байки”. 

Детальніше...

Ворожіння на кавовій гущі, або Конституція Пилипа (Юрика) Орлика

Обклад 1

1 стор

2 стор

ХТО КОГО ГОДУЄ?

Засіда в Верховній Раді

Авакумій Словоброд,

Виступає й закликає:

- Надо накорміть народ! -

Черевце у Ави сите -

Ледь не лопне, як пузир,

Кругла пика, наче сито,

Очі заливає жир.

Авакум з червоним писком

Корчить батечка-туза.

У парламент він за списком

Вже вчетверте проповза.

А як тільки на трибуну

Залізає Словоброд,

Знов свою ідею суне:

- Надо накорміть народ! -

Він куняє, кнопки давить

(Тисне так, що ого-го!)

Задамо питання Аві:

Хто годує і кого?

А іще оту істоту

Запитаємо ми так:

Чи не в бідного народу

Ти на тілі, мов чиряк?

За твоєї, Аво, згоди,

Хабарів, нечистих діл

Упокоїлись заводи,

Сотні українських сіл.

Ти народ обдер, як липку,

Ти обвів круг пальця нас.

До твоїх долонь прилипли,

Приросли мільйони "бакс".

За народні кровні гроші

Ти ікру й сальце жуєш,

А бридким московським вошам

Україну продаєш!

Вбити наші Збройні сили

Москалям допомагав,

Нищив, ніби вовк кобилу,

Наче кролика удав.

Ти свої хитрющі очі

Позичаєш у сірка -

Чортівню з трибун торочиш

Мов, покращення чека.

Вже сьогодні, ції миті,

Тільки б владу захопить.

Дориваєшся, неситий, -

І з народу крівцю пить!

Як та п'явка, з нього смокчеш

Українську, чисту кров -

З задоволенням, аж квокчеш,

Бо чимало упоров.

Просинайся, мій народе!

Україну порятуй!

Яничарів-словобродів

Всіх до друзки полюструй!

 

"ПАТРІОТИ"

Жили-були Митя й Ксенька.

Поблизу Луганська

Мали хаточку новеньку,

Хоча і не панську.

Овочі ростили, птицю

І кролів, і свинку...

Їли м'ясо, сочевицю

І яєчка, й шинку.

Одягались досить дбало,

Мотоцикла мали.

Хоч і часто нарікали,

Що цього замало.

Мов, бандерівці прокляті

Не дають їм дихать,

Від західняків багато

І біди, і лиха...

Тільки якось прочитали

У чужій листівці,

Про "мір русскій" разудалий,

Наміри кремлівські.

Повідомили їм чинно

Мальчікі з Расєї,

Що у негараздах винні

Укри і євреї.

Ці ідеї захопили

Ксеню і Митюху:

- Тепер буде, моя мила,

Усього по вуха, -

Каже він. - Дадуть брати нам

Нафту й газ безплатні.

Розведу іще скотину,

Споруджу гусятню...

Будемо рублями сіять,

Як зерном озимих.

Тільки треба нам Росію

Й Путіна підтримать. -

Тож пішли вони на мітинг,

Як на пуп, кричали:

"Русскіє, освободітє!",

"Братья із Урала!",

"Україна нам нє нада,

Мова і Бандера!",

"Нам - в совєцьке Ельдорадо!

Ми - з есесесера!"

Віддали Дмитро і дама

Голос за бандитів,

Що бігали з "калашами",

Щоб когось убити

Та нагарбать срібла-злота,

Гривень і "зелених".

У бандюг цих - піна з рота,

Як в собак скажених.

Ще приїхали й "браточки" -

Кізячки із Дону -

У подружжя навіть квочку

Й бутель самогону,

І курей позабирали,

Пацю закололи,

Борошно повимітали,

Крупи зі стодоли...

А на раночок зі сходу

Прилетіла міна,

Зруйнувала всю господу,

Завалила стіни.

І пішли тоді страждалі

Ночувать в куточку.

Їли те, що приховали

В клуні від "браточків".

- Це нічого, - каже Діма, -

Інші більш дістали.

Он Перепічку Аліну

Взводом ґвалтували.

А Павлу її вліпили

П'ятдесят нагайок,

Хату в Гальки підпалили,

Застрелили Таю... -

І тоді Митько і Ксеня

Йдуть жебракувати:

Кидають свою оселю,

Ріднії пенати.

У солдатів просять їсти -

У "бандерів-укрів".

Наші хлопці вділять, звісно,

І тушонки, й цукру...

Ну, а потім у Луганську

Це подружжя вчуло:

Йде колона росіянська!

Вмить про все забули

І помчали зустрічати

Ту "гуманітарку".

Вже раділи ароматам

Сала, риби, шкварки...

Подалися до машини,

Звідки хлопці браві

Щось таскали.

           (Тут гостинець

Візьмуть "на халяву")!

Ксеня, як маля, зраділа:

- Носять макарони! -

А колишній воїн Діма:

- В ящиках - патрони!

- Стой, кто йдьот! - почули раптом

Ксеня і Митюха.

Молодик у чорній шапці

Прокричав над вухом:

- Ви - бандєри! Ви - шпіони!

Рукі ввєрх негайно!

Ви увідєлі колонну!

Воінскую тайну! –

І погнали Ксеню й Митю

У підвал, за ґрати.

На обід дали бандити

Стусанів і "матів".

І водили двох щоночі

В кабінет на допит:

Лампою світив у очі

Росіянський опер,

Затискав у двері пальці,

Бив обох у скроні

І доповідав начальству,

Що вони - шпіони...

Відпустили через місяць

Дмитрика і Ксеню.

І тепер грязюку місять

Бувші полонені -

Йдуть в розташування "укрів",

Попоїсти просять

І, немов на Місяць суки,

Виють і голосять.

Проклинають всю москвинку,

Путлєра й сепарів.

Ну, а про свою підтримку

З їхніх вуст - ні пари.

Дуже "люблять" Україну

Двоє "патріотів"...

Господи, охорони нас

Від ції мерзоти!

 

ПІСНЯ ПРО ПУТЛЄРА

Музика народна

В Путлєра натура хижаків -

Дураків зібрав і бандюків

(І Порєчик, і Кадиров,

І прицюцькуватий Жирик),

Україну знищить повелів.

Захопили Крим, Луганськ, Донецьк,

Думали, "хохлам" уже кінець!

Українці ж показали

Їхнім довбогенералам,

Що тут буде банді всій капець.

Бандюки щодня із "градів" б'ють,

Наші хлопці відсіч їм дають,

Шлють назад московмерзоті

У гробах вантаж двохсотий,

Щоб сюди позабувала путь!

Браття, нам би Путлєра піймать!

Ми б його зуміли покарать:

Напували б, як скотину,

На похмілля - ні краплини!

Знав би гад, як з нами воювать!

Російську народну, блатну, хороводну пісню про Гітлера

автор перекроїв на сучасний лад.

 

ВОЛЬДЕМАР ХАМЛО

          

           Цу-цу, дурні! схаменіться!

           Чого се ви раді?

           Що горите?

                       Тарас ШЕВЧЕНКО

Обступили генерали

Вовочку Хамла,

Мов скажені, закричали:

- Путіну – хвала! -

А він гавкнув:

             - Украинцев

С Украины – вон!

А из двух её провинций

Будет Лугандон! –

Ще почули генерали

«Мать» і «перемать»,

І до штабу поспішали:

«Надо воевать!..»

Бо надумав навіжений

Вольдемар Хамло

За Януку-людожера

«Проучить хохлов».

Із тюряг повипускали

Сукиних синків

І поспішно призначали

В Лугандон князьків.

В клешні їм – гранатомети,

«Кольти» й «калаші» -

Хай круті «авторитети»

Гатять від душі!

Бо засиділись хлопчиська,

Як у норах гадь,

А Росії те юрмисько

Треба годувать!

Тож послали воювати

Кручених голів,

Щоб побільше убивати

Неборак-хохлів.

- А якщо вже українці

Знищать карну рать –

Зменшиться число злочинців,

Розтуди їх мать!

А це значить, що те шобло

Не почне просить

А ні хліба, а ні вобли,

І ні ковбаси!

А іще не треба буде

Їм платить бабло. –

Так міркує словоблуда –

Вовочка Хамло.

Генералам це на руку,

Бо мільярди євр,

Що накрали ці звірюки,

Спишуться тепер...

Побажаємо Вовану,

Щоб він цвяха зжер,

Щоб глитав валеріану

Сотнями відер!

Він здоровий глузд утратив,

Совість – й поготів.

Хай присняться йому ґрати

Аж на Воркуті.

Щоб йому понос приспічив,

Трясця узяла,

Виростали роги бичі,

Вуха, як в осла.

А «шестірки»-генерали,

Зеки й «казяки»,

Мов корови, обдувались,

Вили, як вовки.

І зайцями з України

Утікали геть.

Щоби знали: тут віднині

Їх чекає смерть!

                    

ПІСНЯ ЗАРОБІТЧАНИНА

Романтичні юні мрії –

Пелена перед очима!

Я подався у Росію

За туманом і грошима.

 

Тут дощі нудотно сіють,

Хмара чорна з ночі плине.

Кажуть, гарна ти, Росіє,

Тільки ти – не Україна!

Як рабу мені радієш,

А не брату і не сину.

Кажуть, щедра ти, Росіє,

Тільки ти – не Україна!

 

Мій будинок височіє,

Маю діток і дружину,

Та щоденна моя мрія –

Повернутись в Україну.

 

Гарну тут роботу маю

І зарплату, й лімузина,

Та душа до того краю -

В Україну - завжди лине!

 

На очах – сльози росина,

А на серці – лютий стронцій.

О прийми свою кровину,

Україно, моє сонце!

 

Тут дощі нудотно сіють,

Хмара чорна з ночі плине.

Кажуть, гарна ти, Росіє,

Тільки ти – не Україна!

Як рабу мені радієш,

А не брату і не сину.

Кажуть, щедра ти, Росіє,

Тільки ти – не Україна!

 

УКРАЇНА І БОЛГАРІЯ

     Хороша страна Болгария,

     А Россия - лучше всех.

                Михаил ИСАКОВСКИЙ

 

Москалина в етнографію

(Як і в мафію) уліз -

У навколишніх парафіях

Пропагує шовінізм.

Всюди з себе корчить барина,

Задля звихнутих ідей

Українця і болгарина

Має за недолюдей...

Вмію шпрехать по-московському,

Тож, якби живим застав,

Я б Михайлу Ісаковському

Щиру правдоньку сказав:

- Не співатиму вам арії

І не литиму бальзам,

Бо Росії до Болгарії,

Як до неба тракторам!

Ви в Росії бражку жлуктите,

Потяг ваш в багнюку вгруз,

Натомість болгари фруктами

Годували весь Союз!

Українці із болгарами

З ваших вирвались сітей,

Територій не загарбали,

Не зневолили людей.

Співпадають наші прагнення

(І у цьому - віща суть!):

Запоріжжя разом з Габровим

Планетарний сміх кують!

Ми - держави давніх аріїв,

Тож у нас є гонор свій:

Україна і Болгарія

Кращі будь-яких росій.

 

ВОРОЖІННЯ НА КАВОВІЙ ГУЩІ

Майже з чорного гумору

 

Де тебе тешуть, гробе-посудино,

Для… Вована Ліліпутіна?

Його похоронять у пишній труні –

Банді на смуток, на радість мені!

Де ти, ціаністий калій у прянику?

Не отруїв іще Віктора Яника?

Він уминає сальце й масельце

(Та оминає підступне яйце).

Чом ти не скоїлась, автоаварія

Та на той світ не забрала Хазарова?

Де ти сховалась «лимонко» гранаткова?

Не розірвала ментяру Акакова?

Що ж ти літаєш вороною кволою,

Куле для лоба прем’єрчика Кролика?

Ти нагортаєш, бульдозере, вороху,

А не задавиш сміливого Пороха!

Де ви, пришельці з далекого космосу?

Чом не поцупите Вовочку Хройсмана?

Рано згоріла, камазівська шино,

Бо не спалила чубайку Дурчину!

Річечко Либідь, чом не широка ти?

Чого не втопиш Віктора Шпокіна?

____

От, якби шайку оцю розігнати –

Сяяла б в усмішці Вкраїна-мати.

Так, веселилася б Русь-Україна –

Здихалась ворога й сучого сина,

Зятя продажного, пасинка блудного.

Щоб їм усім в цю хвилину занудило!

 

ЩО Б’Є В МАКІТРУ

 

Казав Пуйло, що всіх нас треба

В дугу зігнути в цюю ж мить,

До праотців послать на небо,

Або в сортирі замочить.

Тепер же Вольдемар-зараза

(Чутки йдуть) нюха нашатир:

Він мочить... мимо унітаза,

Коли відвідує сортир.

Йому пора уже у вирій,

А він продовжує своє:

- Их надо всех мочить в сортире! –

Сеча йому в макітру б’є.

  

МОСКАЛЬСЬКІ ДОМОВИНИ

(З народного гумору)

- Заплющу очі й уявляю, -

Розповідав Богдан Петру, -

Що москалі в гробах з Валдая

Пливуть по Волзі і Дніпру.

Ті домовини, ніби чайки, -

У синю даль, у синю даль...

На гробі кожнім – балалайка

І «За отєчєство» медаль.

У домовині першій – Пуцькін,

Медведєв далі і Шойгу,

І Жириновський маморусскій –

Боліт минають глуш лиху... -

Петро зухвало випнув груди,

Промимрив:

           - Тільки ж... взагалі...

І серед них є гарні люди –

В Москві, і навіть у кремлі...

- Так, є! – Богдан угору руку

Возніс, неначе Мономах. –

Хай, друже, гарні москалюки

Пливуть в гарнесеньких гробах!

 

 

ГЕТЬ, НЕЧИСТА СИЛО!

                  

         Господар надворі з вечерею в руках та бичем викручувався «за сонцем», вдивлявсь у безкраю далечінь зоряного неба й тричі робленим басом гукав:

         Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти!

           Після третього разу він сердито погрожував бичем, промовляючи:

         Як не йдеш, то не йди й на жито-пшеницю, всяку пашницю! Іди краще на моря, на ліси та круті гори, а нам шкоди не роби!

           Потім господар так само запрошував сірого вовка, чорні бурі та злі вітри.

             Олекса Воропай. Звичаї нашого народу

Ой морозе-морозенку!

Іди кутю їсти!

Кланяюсь тобі низенько

Та разів зо триста.

А не хочеш, вража мордо,

То не йди й на ниви –

Не роби лихої шкоди

Хлібному посіву.

Йди на гори гостроверхі,

На моря кипучі,

Водоспади-круговерті,

На Дніпрові кручі!

Ой ти вовче, сірий, злючий

Кутю їсти йди-но!

Тільки не чіпай, бридючий,

Нашої скотини.

Йди на гори гостроверхі,

На моря кипучі,

Водоспади-круговерті,

На Дніпрові кручі!

Ой грабіжнику-бандите,

Іди кутю їсти!

Випий з нами оковиту

І тікай із міста.

Не грабуй пожитки наші

Й копійки останні –

Ми і так на них ішачим

Зрання й до смеркання.

Йди на вілли, на фортеці,

Що набудували

У столиці чи в Одесі

Владокримінали!

Забереш добро в гадюки –

Поділися з людом,

Станеш другим Кармалюком,

Або Робін Гудом.

Ой чинушо-податківцю,

Кутю їсти йди-но!

Та служи не лиш верхівці,

А й простій людині.

З підприємців не греби ти

У обидві жмені.

Все, що зміг у них схопити –

З нашої кишені.

Бо загилять бізнесмени,

Мов за батька, ціни.

І тоді уже, о нене!

Хоч у домовину.

Йди собі до олігархів,

Забери мільйони

Із офшорних зон і банків –

Все із-за кордону.

Ієрархи, олігархи,

Мафіє в законі!

Наллємо вам повну чарку,

Ще дамо й лимона.

Хоч усе повиїдайте –

І кутю, й сардини,

І навіки забирайтесь

Геть із України!

Йдіть на гори гостроверхі,

На моря кипучі,

Водоспади-круговерті,

На Дніпрові кручі!

О пихатий депутате,

Ходи-но вечерять,

Не в хороми, не в палати –

До простої черні.

Ти ж казав, що із народу

Із простого вийшов,

То чому ж йому ти шкодиш –

Твій закон, як дишло?

Поспішаєш нас продати

В чужинські закови,

Стали крамом батько й мати,

Україна й мова.

Йди на гори гостроверхі,

На моря кипучі,

Водоспади-круговерті,

На Дніпрові кручі!

Президенте і Прем’єре!

Йдіть же кутю їсти.

Ми – не змії, не пантери

І не атеїсти.

Повечеряйте із нами!

Не йдете? Не хочте?

Ну, тоді вже хрін із вами,

Спину не морочте!

Цілий рік би вас не бачить

Навіть в телевізор!

Ваші голови ослячі

Заберіть до біса!

Йдіть на гори гостроверхі,

На моря кипучі,

Водоспади-круговерті,

На Дніпрові кручі!

Тьфу, тьфу, тьфу, нечисті!

Не йдіть кутю їсти!

ЗАНЕДУЖАВ

Крав гроші – мав здоров'я гарне,

І шию, й м'язи буйволячі.

Лишень забрали в буцегарню –

Де не взялись, аж сто болячок!

 

БІЛЯ ЦЕРКВИНА МАЙДАНІ 

(З народного гумору)

 

Прикрутило і приперло:

В перехожих на виду,

На майдані, коло церкви,

Сів москаль справлять нужду.

Карабін – штиком у землю,

Речмішок убік відклав

Та й сидить собі, нікчемне,

І не кліпне – як удав.

Зупинилася бабуся,

Тричі плюнула вона:

- О ти Боже мій, Ісусе,

Це ж бо – справжній сатана!

Біля храму, вражий сину,

Ти посмів таке робить!

І не соромно, не стидно?

Та тебе ж не шкода вбить! -

А москалик вискаляє

Зуби жовті, наче жом:

- Ишь, глазастая какая!

Увидала за ружьём!

 

ПРО НАШИЙНИК І ЛАНЦЮГ

(Байка)

 

Безпритульний пес забіг

У село Байраки –

Поживитись, далебі,

Думав неборака.

Пес-гавкунчик гарний був –

Білий і пухнастий,

Язичок – через губу,

Сам, як лев, гривастий.

Собайло той на цепку

Не сидів ні разу –

То лежав у холодку,

То по місту лазив,

Зрідка на котів брехав –

Лунко й галасливо,

Сторожам допомагав –

Мав за це поживу.

Раптом чує від щура:

– У селі собаки

Як в раю живуть, пора

І тобі, друзяко,

Раювати – ковбаси,

Шинки попоїсти.

Хай тобі позаздрять пси,

Що лишаться в місті. –

У селі поміж тинів

Псину ґазда вглядів,

Ковбасою поманив,

По хребту погладив.

Собайлюка сам не зчувсь,

Як йому наділи

І нашийник, і ланцюг –

Намертво, уміло.

А тепер щоночі він,

Галайда-приблуда,

Про свободу, сучий син,

Згадує, сканудить.

______

Ти про волю не забудь,

Друже мій, будь ласка,

В час, коли тобі сують

Грошенят, ковбаску...

 

ЯК НІМЕЦЬ ПОКАЖЕ…

          Андрієві Шевченку,

          видатному футболістові

 

                           А своєї?

             Дасть бі... Колись будем

             І по-своєму глаголить,

             Як німець покаже...

                           Тарас ШЕВЧЕНКО

Освоїв італійську та англійську –

По-їхньому так гарно: цвень та цвень!

Але забув батьківську – українську:

«Па-русскі» шпарить, як Х...Азаров-пень!

 

 

ПРИСЯГА НАРДЕПА

 

Колишній Голова Верховної Ради Володимир Литвин заявив, що, приймаючи присягу, народний депутат може запевнити виборців, що голосуватиме тільки за себе, своєю карткою та не блокуватиме роботу парламенту.

Перед лицем товаришів –

І вбогих, і нуворишів,

Перед усім електоратом

Присягу хочу прочитати.

Як перед образом Ісуса

Я урочисто всім клянуся:

Голосувать за одного –

Лише за себе любого,

Не блокувать свою ж роботу

(Хоча вона – така нудота!).

Ні, я не стану Геростратом

І не спалю Верховну Раду,

Не буду мікрофон ламати,

На дверях матюки писати.

Не буду я дрімать, хропіти

І лобом об трибуну бити,

А ще не кину я в лице

Шельмузі-спікеру яйце!

Не буду я, Бог свідок, биться –

Лупить у дихало, по пиці,

Колегам зуби вибивать

І ребра їхні «рахувать»!

Клянуся в залі не пиячить

(Вже краще я хильну на дачі),

Не буду, щоб я здох, плюваться

(Я ж депутат! Не цюця-паця!).

Не буду гучно лихословить,

Кричать, ревти, немов корова,

Язик показувать зухвало

Та бігать з кульками по залу.

Я присягаю, що ніколи

Собі нізащо не дозволю

Диригувати, наче Єльцин,

Ламати крісельце-сідельце,

І бити ним по чім попало

Сусідів у сесійній залі.

Задешево, клянусь, свою

Я не покину фракцію.

І ні великі, ні малі

Не буду брати хабарі...

Якщо ж присягу я порушу –

Секретар’ят просити мушу:

Урізати мені зарплату

І мінімалку тільки дати,

А від державного «корита»

Мене навіки відлучити!

Не дати їздить на курорти

І змусить жити без комфорту –

В старій, занедбаній «хрущівці» -

Не в Києві, а в Шепетівці.

А ще прошу так покарати –

Щоб діти вчились не у Штатах,

А в українській нашій школі –

В Хоролі чи у Гуляйполі!

І замість «Лексуса» крутого

Куплю я «Ланоса» старого,

Щоб став нікчемним я, мов тлінь.

Тож присягаюся! Амінь!

 

БАЙКА ПРО НАГОРОДИ

Вершник вилетів, мов куля,

На гнідім коні.

В груди вдарило-війнуло

Подихом борні.

Поруч скачуть конкуренти,

Коню, не впади!

Попуска наїзник впертий

Кляті поводи,

Давить шпорами у боки,

Лупить нагаєм.

Холод вітряних потоків

Обдає вогнем.

Ось він, фініш! Насолода

Перемоги є!

Роздаються нагороди:

Кожному – своє.

Вершнику – вінок лавровий,

Золоту медаль.

Що ж коню? Вівса.

                Й підкови

Підбива коваль.

_____

Тож у нашому народі

Є прислів’ячко

             чудове далебі:

– Тим даються нагороди,

Хто уміло їде

             на чужім горбі.

 

 

НАРДЕПІВСЬКИЙ БЕНКЕТ

 

Як збирався депутат

У парламент, засідать –

Застілля аж гуло.

Поз’їжджались дужі хлопці –

Бізнесмени і торговці –

Побриті наголо.

Мов яйце, вони круті,

Ще й лоби у них тверді,

Як морені дубки.

А навколо них дівиці –

Блискотять у всіх сідниці

Й оголені пупки.

Два ансамблі, ще й оркестр –

Чути аж на Еверест –

Гатили що є сил.

Гості піджаки скидали

І стрибали, і гарчали,

Неначе борзі пси.

На столах наїдків тьма –

Лиш молозива катма

Й сирку індичого.

Зате є хвости тюленя

І жираф‘ячі легені

Ґатунку вищого.

Верещав, бісився люд,

Як гримів «крутий» салют,

Палали небеса.

Грізно гавкали гармати,

Аж тікали душі в п‘яти –

Такі ж бо чудеса!

Вирував, як море, мир.

Там лились рікою: спирт,

Роми і коньяки.

Їли гості ніздрі лося,

Яйця сов, ікру лосося,

Гагарячі задки.

А як добре напились,

То й розбірки почались:

Хто з них найбільш крутий.

Били в зуби, і стріляли,

Й депутата матюкали,

Й ревіли, мов чорти.

Вже й міліції наряд

Викликає депутат

І просить помогти.

Та менти лиш покрутились

І тихенько звідти змились,

Зарились, мов кроти.

Із цієї веремії

Рушив депутат у Київ,

На пиці – синяки.

Голова гуде, як вулик,

А на лисині – дві ґулі,

Неначе крашанки.

Він у Раді засіда

І зряплату дожида,

Як Музоньку поет.

На канікулах, як личить,

Гостей знов крутих покличе

До себе на бенкет.

Він у фракцію іде

І мільйончики кладе

Аж у швейцарський банк.

Смокче й смокче наші гроші

Депутатичок хороший,

Немов солярку танк.

Скоро вибори грядуть.

Він у Раду – будь-що-будь –

Попре, як вовк у ліс.

Та в людей достатньо «смальцю» –

Скрутять фігу із трьох пальців

Йому під самий ніс.

 

 

ЯБЛУКО

 

Зевс, хильнувши достобіса

Спирту-самокату,

Наказав нести Парісу

Яблуко розбрату.

Має він його вручити

Чарівній богині –

Одній із трьох: Афродіті,

Гері чи Афіні.

І Паріс недовго кмітив –

Голова бідова:

– Ти – найкраща, Афродіто!

На, й бувай здорова! –

Інші ж дві йому помстились –

Не було спокою:

І війноньку розпалили,

Й спопелили Трою,

І людей побили всує

Душогубки люті.

____

Бісяться боги, жирують,

А страждають люди...

 

31 стор

ПРО КАРТУЗ, ВЛАСТЬ І МАСТЬ!

              

Відданість ідеям комунізму кожен радянський керівник рекламував по-своєму. Але спільним для всіх було повальне спорудження пам’ятників Леніну. Інколи ця пристрасть межувала з шизофренією. 

У ті часи розповідали чимало бувальщин про це. Дві з них передаю так, як почув. 

***

Завідувач відділу пропаганди й агітації райкому компартії прудким зайцем заскочив до першого секретаря в кабінет, коли той колотив чай із дефіцитним на той час лимоном, розглядаючи при цьому свіженький номер журналу «Перець».

- Ну, що там ще? – підвів він око на заввідділу.

- Леніна притарабанили.

- Ага, це добре, зараз прийду.

Перехиливши чарчину коньяку, допивши чай, переглянувши кілька карикатур, бос вийшов у двір райкому. Там на траві лежав бронзовий Ілліч, накритий покривалом, тільки обличчя його було відкрите. «Перший» повагом розглядав голову з усіх боків, багровіючи все дужче й дужче, мов рак в окропі. Нарешті випалив:

- Що це таке?!

- Пам’ятник, Іване Макаровичу.

- Кому?

- Леніну...

- Якщо це – Ленін, то я – папа римський! – резюмував бос.

- Чому, Іване Макаровичу? – запопадливо питав заввідділу.

- Піди в мій кабінет і глянь на портрет Ілліча. Якщо не побачиш різниці – партквиток покладеш! Зрозумів?

- Зрозумів, Іване Макаровичу. Так, він не дуже схожий на Леніна...

- Отож і я кажу. Переробити й негайно!

Слово боса – закон. Заввідділу зв’язався по телефону з заводом, що виготовив статую. Там не дуже й хвилювалися:

- Та не переживайте ви так. Конструкція така, що голова легко скручується, на її місце причепимо іншу. За півгодини вже привеземо!

Знову «перший» ходив, розглядав обличчя «вождя», потім задоволено прорік:

- Оце – Ленін, а не біс його зна яка карикатура на нього! Відкривати приїдуть із області. Отож не вдаримо лицем у грязюку!

Пам’ятник змонтували вночі. Статую накрили червоним покривалом. За всім пильно спостерігали невсипучі кадебісти.

На мітингу сам «перший» довго читав зі шпаргалки промову, потім попросив присутнього гостя - секретаря обкому з ідеології - відкрити монумент. І коли покривало червоним птахом злетіло вгору, люди на майдані завмерли. Перед ними стояв Ленін у картузі. А в руці, простягненій уперед, також був... зім’ятий кашкет.

***

Установили пам’ятник Леніну в невеликому місті обласного підпорядкування. Ще з ночі він, накритий покривалом, стояв тут, на площі перед міськкомом компартії, чекаючи відкриття. Перед обідом зібрався повен майдан людей – їх зганяли з усіх підприємств та організацій.

Коли після урочистих промов скинули покривало, побачили, що Ілліч у руці тримає... відро, з якого аж стікає рідкий коров’як. А на саме цеберко почеплена табличка з великими літерами: «Яка власть, така й масть!»

 

 

ГЕОГРАФІЧНІ КОТАНГЕНСИ

 

Директор заводу вирішив перевірити виробничі дільниці підприємства. Зібрав інженерів, начальників цехів, профспілкових діячів, серед яких затесавсь і Яким Водолазький. Йому, ливарникові, лікарі порадили перейти на легшу працю. Керівництво довго ламало голову, яку роботу запропонувати трудівникові, адже машинобудівний завод – не бухгалтерія, який цех не візьми – скрізь потрібна чимала сила та мускулатура. І тоді голова профкому згадав, що недавно вийшла на пенсію його референт.

- Мабуть, я візьму його до себе, - мовив він.

- А нічого, що в нього навіть середньої освіти немає? – запитав директор. – Та ще ж він, кажуть, іноді народ мутить...

- Закінчує скоро вечірню школу, а там, можливо, й інститут чи технікум. Одне слово, з освітою розберемось. А щодо його революційності, то в профкомі також бійці потрібні. Я стежитиму тільки, щоб він дров не наламав.

І Яким, ставши референтом голови профкому, в одну мить із прямолінійного борця за кращі умови праці, за підвищення зарплати став повною своєю протилежністю. Почав, де тільки можна було, підтакувати начальству, підтримувати керівників усіх ланок, незалежно від того, була правда на їхньому боці чи ні. А як виникав конфлікт між начальством – Яким завжди виступав на боці вищого за рангом керівника.

- Ти, Іване Богдановичу, - казав він бригадирові на зборах, - не лізь у пляшку! Начальник цеху відповідає не тільки за твою бригаду, а й ще за три такі самі. Його робота нелегка. А ти, замість того, щоб йому допомагати, конфлікт затіяв. Ну, подумаєш, недоплатили токарю Зайченку в лютому! Доплатять у березні або в квітні. Припиняй цю справу – вона тобі не дасть нічого хорошого, а заводу – тим паче.

Така позиція Водолазького не могла не задовольняти кишенькову профспілку та заводське начальство. Вони сприяли йому, де тільки могли. Закінчивши вечірню школу, Яким заочно навчався в індустріальному технікумі – вступив туди не без допомоги керівників підприємства. Працював же й далі референтом.

...Директор зі свитою переходив із одного цеху в інший. Головний інженер щось йому пояснював, щось уточнював. Водолазький, ніби служака-пес, аж наперед забігав, щоб і його помітили. Хоча Якима раз-у-раз відтісняли інженери та начальники цехів, котрим доводилося доповідати про організацію чи модернізацію виробництва. Але слушний момент, аби вислужитися, Яким таки отримав.

Начальство підійшло до зварювальника Григорія, полюбувалося відмінною якістю його роботи. А потім директор запитав робітника:

- А чому це ви, Григорію Полійохтовичу, не ходите на вечірні заняття з підвищення кваліфікації?

- Та я старий! Мені он п’ятдесят стукнуло. Хай уже молоді навчаються. Я ж не петраю ні в синусах, ні в косинусах, ні в тангенсах, ні в котангенсах...

І тут, як Пилип із конопель, наперед вискакує Яким і кричить:

- Гришо! Не валяй дурня! Ми з тобою разом у вечірній школі все це на уроках географії проходили!

Із іронічними посмішками на вустах директор і його свита, скоса глянувши на підлабузника, розвернулися й попрямували в інший цех. Після того Водолазького до жодних перевірок не залучали.

 

НЕВЛОВИМИЙ МЕСНИК

У тролейбусі людей, мов оселедців у бочці. На одній із зупинок із нього виходить багато народу. Раптом симпатична огрядна молодиця різко розвертається й дає гучний (на весь салон чути) ляпас кремезному майору-льотчику.

- За що? – питає він. – Жіночко, що сталося?

- Ви самі знаєте!

Чи треба було військовику виходити на тій же зупинці, чи ні – не знав ніхто. Але він, потираючи щоку, різко розвернувся й вискочив на вулицю. Через дві зупинки вийшла з тролейбуса й інша героїня - огрядна молодиця. І як тільки за нею зачинилися двері, пасажири почули коротку розповідь малого хлопчика:

- Тату, ти знаєш, ота тьотя так боляче мені на ногу наступила! А я, як ти вчив, дав за це здачі - за ногу її добре ущипнув.

 

 

СВЯТІ ТА ЛУКАВІ

 

Ярослав уже збився з ліку, рахуючи чарки сивухи, випитої з кумом Євгеном. Рахував про себе, бо кум такого не любив. Щоразу, коли господар наливав черговий келих і проголошував щось на зразок: "Хильнемо, братику, по четвертій, аби твій автомобіль їздив тільки на чотирьох", Євген гнівно позирав у його бік і крізь зуби промовляв: «П'ємо тільки по єдиній!» Це він робив для самоствердження, аби вдома, коли дружина скаже: "Ну й набрався ж ти вчора, як май груш!", "чесно" мовити: "Випили тільки по єдиній!"

Оковита закінчилась і Славко запропонував узяти зі стіни гарно оздоблені бичачі роги для вина та спуститися в підвал до чималенької бочки. Кум довго вертів у руках розцяцькованого рога, для чогось навіть приміряв його до своєї голови, проревівши "му-у!", але встати з-за столу йому було вже несила. Тоді Ярослав узяв на підвіконні глечика з кислим молоком, з якого вправний кіт Молібден уже встиг зняти сметану, вилив кисляк у велику миску, а з глечиком подався в погріб. Незабаром повернувся звідти з вином, у якому плавали залишки молока.

Євген ще пам'ятав, що випили по рогові за те, щоб усім ворогам очі повилазили. Потім - аби Бог дав пити не востаннє, а коли востаннє, то не дай, Боже! Допиваючи наступного рога, щоб жінкам сьогодні добре базарувалося, Женько помітив, що в кумового кота, котрий солодко потягався біля лежанки, виросли роги. Та ще й не менші, ніж ті, з яких куми щойно випивали.

- Куме, Що то таке?!

- Де?

- Он. біля духовки!

- То ж наш котяра.

- Та невже?

- Точно.

- Присягни!

- Щоб я здох!

- А чому ж у нього роги?

- То - вуха.

- Е ні, братику, ти вже недобачати став. У сорок років старість не радість! То ж чор-ти-ще!

- Тоді давай вип'ємо за те. щоб у моїй хаті не водилася нечиста сила.

Кладучи порожнього рога на стіл, Євген раптом перелякано відсахнувся від Славка. У того над лобом виросли роги, скручені в три погибелі. Євген то заплющував очі, то розплющував. Роги то з'являлися, то зникали.

- А ти, куме, сам, бува, не той? - мовив він.

- Я той самий, що був.

- Тобто, лукавий!

- Звідки ти взяв?

- Це я тебе хочу спитати, звідкіля в тебе баранячі роги?

Ярослав мацнув свою лисину над лобом.

- Ще немає.

- Є. Неси ножівку по металу - я відпиляю.

- Далеко йти. Та й позичив я її сусідові Панькові.

- Тоді я їх тобі обламаю! Щоб людиною був. а не нечистим!

- Бог з тобою!

- Бач, про Бога згадав, коли роги треба зламати!

Євген потягся до кумової голови. Але в цю хвилину на порозі виросла величезна чортиха. У неї, мов у вола, стирчали з-під хустки в різні боки рівні роги, а над спідницею віялом ходив туди-сюди кобилячий хвіст. Щось знайоме побачив у цьому створінні Євген. Особливо, коли крикнула:

- Уже до чортиків напилися, паскуди!

Тоді й промайнула думка: "Як же вона на куму Христину схожа!"

- Куме, відріж їй хвоста - будуть гарні щітки – фарбувати підлогу.

- Я тебе як уріжу. - крикнула вона, - то нудно стане!

Євгена занудило. "От чортяче створіння, - подумав він, - що не скаже - все збувається! Упіймати б її та хвоста відрізати". Він схопив ножа, вже встав було з-за столу, простяг руку до того місця, де в чортиці мав бути хвіст. Та заверещала не своїм голосом. У хату ввійшла стара чорноока відьма з кігтями замість нігтів. На диво, була вона ще більш знайомою Євгенові, аніж чортиця з кобилячим хвостом.

- Ти ворожити сюди прийшла? - запитав він чорнооку, - чи чортів виганяти? Але як же ти, голубонько. їх виженеш, коли й сама – нечиста сила?

- Ви тільки погляньте на нього! Святим зробився. – зареготала відьма. - До "білочки", сонечко моє допилося, рідну дружину не впізнає? Я вже подзвонила, куди слід. Почекай, приїдуть...

- Така відьма - моя дружина? Свят. свят, свят!

До хати зайшли янголи в білих халатах.

- Хапайте їх! - крикнув Євген. - Он того, з рогами, оту – хвостату й оцю - з пазурами! Бачите, скільки тут нечистої сили розвелося?!

- Не хвилюйтеся, - владно мовив головний янгол. - Ми й приїхали для того, аби врятувати вас від лукавих.

А щоб надійніше було – одягніть священний халат із довгими рукавами замість крил. А ви, - кивнув чортисі та відьмі, - по-своєму вплиньте, будь ласка, на іншого чудотворця (він показав на Ярослава, який міцно хропів під лавкою біля столу), бо йому не довго до такої ж святості залишилося...

 

П’ЯТЕРО НЕБІЖЧИКІВ

У 80-ті роки минулого століття майже кожен сам організовував похорони родичів. І коли помер Степанів дядько, ховати його доручили саме племінникові. Хлопець із приятелями одразу ж обміркував, як зробити все швидко та якомога дешевше, бо ні в дядини, ні в нього зайвих грошей не було.

Дістали за могорич у деревообробному цеху тонкі дошки, склепали гроб, оббивши його чорною тканиною й пришивши з білої невеликий хрест. Степанів друг Валерій випросив у начальника вантажівку й поїхали в морг. Доставили покійника до під’їзду дев’ятиповерхового будинку. Дядина сказала, що ховатимуть завтра, бо, за традицією, треба, аби небіжчик переночував у рідному помешканні, та й родичі з далеких сіл щоб устигли приїхати на похорон.

Нести на сьомий поверх домовину з покійником – досить важка справа, незручна й морочлива. Тому друзі вирішили піднятися в ліфті. Вантажного дротохода в домі не було – тільки пасажирський. Можна повезти покійника окремо, вклавши у простирадло, а потім уже подати нагору й труну, але хлопці, як завжди, поспішали, тому пристали на пропозицію Валерія – везти дядька нагору в гробу – так буде швидше.

Крутили й вертіли домовиною, як циган сонцем. Але у вузький ліфт вона ніяк не входила. Тоді Родіон придумав:

- А якщо «на попа» поставити?

- Але ж не вниз головою...

- Звичайно, головою вгору.

Окрім труни, в кабіну дротохода зміг просунутися тільки Валерій – найщупліший із приятелів. Вайлуватому, товстенькому Степану й кремезному Родіону місця не вистачило. Валерій притиснувся до задньої стінки ліфта, тримаючи перед собою домовину з тілом Степанового дядька. А Родіон і Степан побігли вгору по східцях.

Не встиг Валерій натиснути кнопку сьомого поверху, як двері ліфта зачинилися й він поїхав угору. Як потім з’ясувалося, сусідка Настя з шостого поверху зібралася на ринок, нічого не підозрюючи, викликала ліфт. Він зупинився на її поверсі, дверцята відчинилися й молодиця побачила перед собою чорний гроб із білим хрестиком (труна повністю закрила тонкого, як соломина, Валерія). Крик Насті про допомогу почула бабуся Клава й побігла глянути, що там сталося. У цей час Валерій просунув руку й натиснув кнопку, але не потрапив на потрібну – ввімкнув дев’яту. Двері зачинилися й дротохід рушив угору.

На дев’ятому в цей час до ліфта підійшов дід Влад у парадному костюмі з орденами й медалями – його як ветерана праці запросили на зустріч із учнями школи. Дверцята перед ним відчинились, а Валерій не зміг утримати не прибите віко гробу й воно упало ледь не на діда. Той відсахнувся, потім зробив крок до кабіни, щоб зайти в середину, а на нього з домовини випав мертвець зі складеними на грудях руками. Дід Влад знепритомнів і впав поруч із небіжчиком.

Поки Валерій виносив домовину з ліфта (вона застрявала у вузьких дверях), Родіон зі Степаном добігли до сьомого поверху. Але там - нікого. Вони викликали ліфт - він швидко прийшов, тільки в ньому також було порожньо.

- Куди ж він міг подітися та ще й з покійником? Не випарувалися ж вони! - почухав потилицю Степан і почув, що на останньому поверсі щось загуркотіло. То вже Валерій, глянувши, що перед ним лежать поряд не один, а два трупи, випустив гроба з рук, а сам упав у нього, знепритомнівши.

Шум на дев’ятому почули Настя й баба Клава. Вони викликали ліфт, зайшли в нього й натиснули верхню кнопку. Коли двері відчинилися, жінки побачили три трупи – два лежали один біля одного на площадці, третій – у домовині, обличчям униз, а ноги стирчали з гробу. Знепритомніла Настя, а бабуся Клава нахилилася над нею й почала приводити до тями, ляскаючи по щоках. Та коли в труні щось заворушилося (то опритомнів Валерій), упала й старенька.

У цей час до дев’ятого поверху добралися, хекаючи, Степан із Родіоном.

- Неси води! Хай дядина викличе «швидку»! – скомандував Степан, і Родіон чітко виконав його команди.  

Усі прийшли до тями ще до приїзду лікарів. Звичайно, окрім справжнього небіжчика – Степанового дядька.

 

 

ЩОБ АЖ ПІДНЕБІННЯ ГОРІЛО...

 

Петро Якимович був своєрідним редактором райгазети. Головним гаслом його було: «Критикувати треба так, щоб у того, хто допускає недоліки, піднебіння горіло!» Мовляв, усе інше – тільки для того, щоби просто заповнити газету.

Але в районі було невелике промислове підприємство та колгосп, із керівниками яких редактор мав дуже теплі стосунки, тож як тільки міг, оберігав своїх друзів від будь-якої критики. І якщо йому до рук потрапляла, скажімо, журналістська кореспонденція про отой колгосп чи оте підприємство, а в ній було хоча б кілька критичних рядків, Петро Якимович викликав автора «на килим». Розмахуючи аркушами, на яких був надрукований матеріал, він повчав кореспондента:

- Скільки я вам, розумакам, товкмачитиму до ваших мудрагельських голів, що критикувати треба так, щоб у того, хто допускає недоліки, піднебіння горіло?! А це що? Це критика? Та її укусом комара не назвеш. Отож, або зовсім прибираємо ці три рядки, або матеріал у газету не йде!

Куди діватись авторові, який їздив за два десятки кілометрів у колгосп, збирав усе по крупинці, розпитував людей, писав, можливо, й уночі? Він махав рукою, мовляв, хай буде вже по-вашому, й ішов творити нову статтю чи замітку.

...Пам’ятаю, в армії, у кабінеті начальника штабу полку на стіні висів плакат: «Ніколи не жартуй із підлеглим, бо він не має права відповісти тобі таким же жартом!» Петро Якимович дозволяв собі пожартувати з будь-ким, хто зайшов до нього в кабінет, звичайно, за винятком начальства. Скажімо, журналіст Василь, який публікував свої чудові нариси в обласній газеті «Зоря» й «Сільських вістях», приносив до редактора райгазети статтю, а той, гидливо взявши її до рук, удавано питав:

- І що ж ти мені, Феліксовичу, оце притарабанив? Не відповідай! Знаю добре - нічого путящого! Ну що ти, нездаро, можеш хорошого нашкрябати? Аж нічогісінько!

Не розгортаючи подані папери, Петро Якимович згортав їх у жменю й кидав до урни зі словами: «Отам їм і місце!»

Так відбувалося кілька разів. А треба сказати, що за комуністичних часів редактор районки міг бути самодуром щодо підлеглих, але коли стикався навіть із заввідділом райкому КПУ, ставав перед ним ледь не навшпиньки. А вже секретар райкому для такого керівника газети був напівбогом.

...Василь черговий раз приносить Петру Якимовичу щось написане. А той, не дивлячись, згортає папірці й кидає, як завжди, до урни. Та після завченої тиради про те, що то не матеріал, а хтозна що, чує:

- Гарної думки ви про другого секретаря райкому партії!

- А він тут при чому?

- Позавчора ви дали мені завдання: взяти доповідь секретаря на пленумі райкому та зробити з неї його виступ у газеті. Я виконав ваше доручення.

- Чого ж ти раніше про це не сказав?

- А хіба ви комусь колись давали слово? Говорите, як правило, самі. Себе лише й чуєте.

Василь повернувся й помалу пішов до дверей. Правим оком він устиг помітити, як Петро Якимович, сопучи, стає на коліна перед урною, дістає щойно вкинуті папірці й акуратно їх розгладжує.

 

САШКО ПОКІЙНИЙ

 

Уночі закінчилася друга зміна на машинобудівному заводі. Робітники з прохідної прямують хто в гуртожиток, хто до рідної хати. Євдокії, яка мешкала в дядини, йти кілометрів три: через місточок над Тясмином, малахітовим росяним лугом, поміж величезних стрімких осокорів, що ледь не дістають гілками зірок, а потім – ще й невеликим тісним провулочком до потрібної вулиці й дому.

Щойно дівчина ступила кроків сорок по провулку, як перед нею, наче з-під землі, виросла висока постать білобрисого чубатого здорованя. Дуся перелякано відскочила до тину й у цю ж мить почула гучний бас:

- Ти мене не бійся! Я – Сашко покійний. І чекаю тут не тебе...

Робітниця відчула, що по спині в неї поповзли мурашки, а коліна тремтять, як овечий хвіст. Заїкаючись, вона перелякано мовила:

- К-кажеш, що п-покійний, а б-балакаєш...

- Раджу тобі вже завтра відвідати лікаря - вухо-горло-носа!

- Н-навіщо?

- Хай добре перевірить твій слух.

- Чому?

Поволі запаливши цигарку й видихнувши чималу хмарку диму, молодик повідомив:

- Бо я не покійний, а Спокійний. Таке моє прізвище. А чекаю тут Олю, свою дружину – затрималася на роботі. Тому ти мені аж ніяким боком не потрібна. Йди сміливо, куди прямувала.

 

РІЗНИКИ

Це сталося в Запоріжжі.

Петько й Митько ніде не працювали, та й, якщо чесно казати, навіть не збиралися. Мешкали обоє по сусідству на дев’ятому поверсі багатоповерхівки. Ходили по місту, збирали або крали металобрухт, здавали його на приймальний пункт й увечері «приливали» знахідку. А наступного дня знову щось шукали, адже ще давні римляни казали: хто шукає, той знаходить...

Здаючи до пункту вкрадену в селищі Балабине чавунну хвіртку, Митько, в якого зелені очі бігали, мов зайці по лісі, почув розмову незнайомого «колеги» – такого ж, як і він, збирача – з приймальницею металобрухту. Той розповідав молодиці про дослідне господарство й ферму племінних телиць. Туди, як він сказав, нещодавно завезли чорно-рябих нетелей із Голландії. Для них ще не спорудили приміщення, тому ночують іноземні парнокопиті поки що в літньому таборі. Їх добре сторожують – із собаками. Зате корів місцевої, червоної степової породи, залишають у корівнику на ніч майже без нагляду. Туди раз чи два вночі навідується сторож, який потім іде спати до «голландівок».

Намотавши все це на вус, Митько увечері розповів Петькові. І той, уражений такою новиною, шморгнувши носом, аж підскочив, ледь не скинувши зі столу недопиту пляшку катанки, бадьоро вигукнувши:

– А ми, ідіоти, купуємо м'ясо на базарі! Заріжемо теличку – буде його стільки, що в холодильники не поміститься. Тому половину ще й продамо в дворах у місті. Зменшимо ціну – з руками розхапають.

Вирішено – зроблено. Тієї ж ночі, наказавши дружинам чекати, хлопці подалися на дослідну станцію. Годину сиділи в кущах, проводили «рекогносцирування». Побачивши, що дід-сторож навідався до червоних корівок, потім вийшов звідти й почимчикував до літнього табору, зайшли в корпус, відв’язали племінну телицю, залигали її заздалегідь приготовленим налигачем і повели до міста.

Пробиралися бур’янами, перевели майбутню жертву через залізничні колії – ледь під електричку не потрапили. І все ж довели тварину на Космос (мікрорайон Запоріжжя). Хоч як вона не впиралася, та затягли її таки в під’їзд. Вести східцями на дев’ятий поверх – високо. А ще ж сусіди можуть ненароком побачити. Отож вирішили везти ліфтом.

Вантажного в їхньому будинку не встановили – не було такого в проекті, коли в епоху «дорогого Леоніда Ілліча» споруджували дім, – ходив тільки пасажирський. Телицю, щоб умістилася, треба було поставити дибки, та вона впиралася рогами в стінку ліфта, задні ноги її з хвостом у цей час перебували ще на майданчику й витанцьовували буги-вуги. Петько просунувся в ліфт і підліз під телицю, намагаючись підняти її голову з передніми ногами у верхній куток.

– Давай, Маню, давай, дорогенька, – благав крадій. – Ти ж така розумниця!

Тварина махнула головою й вибила рогом злодію три передні зуби. Той закричав, мов недорізаний.

– Тихіше ти! – рявкнув на нього Митько, який у цей час намагався ззаду увіпхнути рогату в двері, що вже кілька разів зачинялися та відчинялися, б’ючи тварину по крижах. «Маня» хвицнула задньою ногою й дістала ратицею коліно нападника. Той засичав від болю й висипав на «розумницю» цілий шквал триповерхових матюків.

Нарешті Петьку вдалося підважити передню частину бурівки, поклавши її ноги собі на плечі, а Митькові – запхати задні ноги тварини в ліфт. Сам Митько не поміщався, тому вирішив вилізти на «Маню», вхопившись за роги. Але коли потяг її голову на себе, телиця заревла гучніше паровоза, а з неї на штани крадія вилилася ціла калюжа…

Вилізли з ліфта обоє замазані, мов чорти, один – із синцем під оком, випльовуючи зуби, інший, шкутильгаючи та ще й із мокрими холошами. Нарешті завели рогату до квартири, довго штовхали її, поки запхали на кухню.

Сусідка, яка мешкала «під Петьком», прокинулася від гуркоту над головою. Розбудила чоловіка. А той гарно повечеряв у кума й відчув, що в нього дуже «горять труби». Тож попрямував на кухню й дістав із холодильника банку з розсолом. Допиваючи освіжаючу рідину, він різко задер голову догори й остовпів – на стелі з’явилася кругла червона пляма, з якої вже крапала кров. Він тричі заплющував і розплющував очі, на всяк випадок смикнув себе за чуба та, зрозумівши, що таки ж не спить, погукав дружину.

Вони викликали міліцію, яка й завадила горе-різникам довести брудну справу до кінця. Замість ласування м’ясцем лиходіїв чекала тепер тюремна баланда…

 

САЛО З ЖЕРЕБЦЯ

 

У купе поїзда нас четверо – всі до Києва. Після перевдягнення – спільна вечеря. Дістаємо, що кому Бог послав, знайомимося – хто та звідки. Їдуть до столиці лікар, вихователька дитсадка, священик і журналіст. Як кажуть, повний комплект.

На столику – хліб і до хліба. Запах свіженьких огірків перебиває навіть копченого оселедця. А священик Святослав дістає ще й шматок сала з прорістю, в чотири пальці товщиною. Хтось питає його, чи можна по двадцять крапель.

- Я сам не п’ю, - каже він, - але й нікому не забороняю. Головне – щоб не до свинячого крику...

Повечеряли смачненько. А коли вже стали прибирати зі столу, священик запитує:

- А як вам сало з жеребця?

У нас усіх трьох – квадратні очі. А вихователька навіть долонею рот уже прикриває – їй зле. Тоді Святослав просить вибачення й пояснює:

- Наше село так звалося – Жеребець. Аж до 1935 року. Там же, на Оріхівщині в Запорізькій області, й річка з такою назвою – ще запорожці нарекли. А коли вбили Кірова, його іменем перейменували населений пункт, слава Богу, до річок більшовики не добралися...

І тоді лікар, який до цього майже весь час мовчав, продекламував фольклорне:

Огірочку ти мій,

Помідорчику!

Сталін Кірова стріляє

В коридорчику. 

А вихователька дитсадка, вже посміхаючись, додала:

Тільки Кірова убили –

Хлібні картки відмінили.

Треба й Сталіна убить,

І народи будуть жить! 

...Декомунізація почалася в умах людей. До речі, замість села Кірового на карті тепер Таврійське.

 

ТОРКАТИСЯ – ТІЛЬКИ РУКАМИ!

Генеральний директор Національного заповідника «Хортиця», письменник і журналіст Костянтин Сушко свого часу створив на цьому славетному острові, неподалік від Скіфського стану, музей кам’яних виробів і скульптур під відкритим небом. Туди з усієї округи (кількох південних областей) звезли жорна від колишніх вітряків, гармани, кам’яні ночви, козацькі надмогильні хрести тощо. Усе це місяцями збирали ентузіасти в навколишніх селах й установлювали тут для огляду екскурсантів. Окремим колом виставили також арійських, скіфських та половецьких баб. Заходь, будь ласка, любителю старовини, дивися, фотографуй, знайомся з історією!

Одного разу священик громади «Оріяна» Рідної української національної віри Святослав Щербина привіз сюди гостей-рідновірів із усієї України. Він сам колись був співробітником заповідника, брав участь в археологічних розкопках, тому добре розуміється на історії. Отож, розповідаючи присутнім про кам’яні скульптури, екскурсовод згадав слова пана Костянтина про те, що в багатьох інших музеях як України, так і всього світу забороняється навіть торкати експонати руками, а тут не тільки можна це робити, а й треба обов’язково! Дозволяється всім така розкіш, аби екскурсанти відчули дух часу, оцінили важку мистецьку роботу наших предків.

Такі слова, звичайно, дещо дивували глядачів, вони обережно гладили відшліфовану десятками століть поверхню кам’яних фігур. Усі екскурсанти були серйозні й задумливі – вони справді цього дня, в прямому розумінні слів, торкалися руками стародавньої історії українського Степу. І тут до гіда підійшов запорізький письменник-сатирик Микола Білокопитов, попросив слова. Святослав закликав усіх до уваги, представив Миколу – слухайте, мовляв, його доповнення до сказаного.

– Шановні друзі! – серйозно мовив літератор. – Я дуже й дуже прошу всіх торкатися цих скульптур тільки руками! – його голос ще більше суворішав, у ньому вчувалися навіть нотки гніву та обурення. – Наголошую – лише руками!

Усі принишкли й уважно дивилися на Білокопитова. А той продовжив:

– Справа в тому, що торік після проведення подібної екскурсії тут сталася досить скандальна історія!..

– Яка? Яка? Що трапилося? – почулися навколо запитальні голоси.

– Гурт молодих людей, – вів далі Микола, – сприйнявши слова генерального директора заповідника надто буквально, заходився досить тісно контактувати з експонатами. А за кілька тижнів потому, як звідси пішли екскурсанти, з’ясувалося, що дві баби: одна скіфська та одна половецька... завагітніли.

Серйозні й задумливі гості вибухнули сміхом.

 

 

СПАСИТЕЛІ

 

Троє односельців хильнули в буфеті по п'ятдесят. На більше грошей не вистачило. Сидять і тільки облизуються.

- Може, в когось із вас удома є? - обізвався Петро Рудий, - то вгощайте. Бо я вчора з кумом останню півлітруху висьорбав... – Він підняв угору довгу, мов голобля, руку й опустив її так, ніби відганяв надокучливу муху.

- У мене - жодної кгаплини, - сумно зітхнув Степан Гаркавий, оглядаючись навколо, - ще тиждень тому ненагоком бутля гозбив. А в ньому ж - чотиги літга було... Позавчога заквасив - днів за п'ять вижену.

- Я би пригостив, - обізвався Іван Бараболя, покрутивши сизуватим носом-картоплиною, ніби понюхав щось неприємне, - але ж удома дружина. Самі розумієте...

- Невже вона в тебе така розумака, що й обвести навколо пальця її не зможемо? Ти ж якось знаходиш вихід у таких ситуаціях? - із надією глянув на нього Петро, махнувши довжелезною рукою ледь не перед Івановим носом.

- Я – з радістю б, але як? Олена моя – не простачка. Наскрізь усе бачить, мов ясновидиця. А коли розлютиться – страшна! Та що я вам розповідаю? Самі знаєте...

- Є ідея! – Степан змовницьки глипнув на хлопців й оглянувся, ніби перевіряючи чи ніхто не слухає. – Заносимо тебе, Іване, додому, нібито сегце схопило. Говогиш дгужині, що ми вгятували тебе й хай за це нас пгигостить.

- А я ж як? – повертів носом той.

- Не переймайся! Щось придумаємо по ходу діла, - заспокоїв Івана Петро й знову махнув рукою, ледь не вдаривши Степана.

...За півгодини на Іванове подвір'я Петро зі Степаном затягли невеликий візок, у якому, звісивши ноги за борт, лежав Іван із похиленою головою. Він обома руками тримав себе за лівий бік, усім виглядом своїм показуючи, де в нього серце. Із криком "Боже мій! Що трапилося?!" з хати вибігла дружина.

- Оленко! - простогнав Іван, - дякуй оцим добрим людям. Це - мої спасителі. Якби не вони - лежав би на дорозі аж коло млина. Серце схопило. Спасибі хлопцям - не дали пропадати на вулиці. Навіть візок дістали.

- Ой, спасибі ж вам, - люб'язно засокотала Олена. - Дякую за допомогу. А то ж, не дай, Боже... Не хочу й думати, що могло б трапитися.

Хлопці завели до хати та вклали на ліжко Івана, який тільки постогнував.

- Що ж я стою? – обізвалась Олена. – Ви ж, мабуть, ще не обідали! Мийте руки й сідайте до столу.

На столі за кілька хвилин, як на скатертині-самобранці, з'явилася добряча закуска й пузатенький графин оковитої.

Гості, поцокавшись, радо випили за Іванове здоров‘я й весело закусювали, а господар лежав і ледь не захлинався слиною. Думка про те, що вони зараз п‘ють його горілку, а йому – зась, мов бур геолога свердлила його мозок.

- Ох, горе мені, горе! – жалібно вимовив він, а сам подумки підганяв друзів по нещастю: «Та придумуйте ж уже щось швидше, ледарі!» Але хлопці не поспішали. Вони наливали, хилили й поволі ремиґали, як ті воли після оранки. Розповідали всякі небилиці про бабу Катерину, котра вміє сни розгадувати та на квасолі гадати.

- Я ж їй два гоки тому, - розповідав, озираючись, Степан, - пгодав за двадцять ггивень десяток совенят – знайшов гніздо на осокогі біля мосту. Сказав бабі, що то кугчата нової китайської погоди. А потім вона бідкалася сусідці: «Чим більшими стають мої птиці, тим лупоокіші! Мені вже стгашно на них дивитися».

Хлопці, як здалось Іванові, вже й забули про нього. А коли він знову застогнав, навіть насміхатися почали.

- Може б тобі, хазяїне, корвалолчику випити? Чи таблетку валідолчику посмоктати? – єхидненько запитав Петро й, махнувши над столом рукою зі склянкою так, що аж черкнув Степанове підборіддя, залпом вихилив і задоволено крякнув.

- Ой, не хочу! – жалібно мовив той, а в душі побажав, аби Петро випив смоли гарячої.

- Кгаще валокагдинчику, - зауважив Степан, наливаючи по четвертій та оглянувшись на мисник, де Олена перетирала посуд.

- Навіщо він мені? Краще вже вмерти, ніж отако мучитися! – Іван посовав ногою так, що й ліжко заскрипіло.

- Що ти плетеш? – накинулася на Івана дружина. – Укусися за язик! Лікуватися справді треба. Степан тобі правду каже.

- А чому б я бгехав? – відповів їй той. – Мій тгоюгідний бгат у Вегбівці ветфельдшегом пгацює. Він валокагдином лікує коней...

«Мабуть, і тебе, жеребця поганого, чимось напоїв, - подумки парирував Іван, соваючись на ліжку, ніби лежав не на простирадлі, а на мурашнику. – Ще й кепкує, скотина!»

- Ви, господине, зробіть Іванові масаж серця, - вставив п‘ять копійок Петро, - це йому корисно буде.

«Я б тобі, бевзю, зараз пику помасажував! Кулаком». - подумав Бараболя та ще інтенсивніше почухав лівий бік.

Варенуха танула, мов березневий сніг на сонці. Іван нервово спостерігав за графином. Саме так пілот падаючого літака дивиться на висотомір. Сивухи залишалось уже менше половини. «Обіцяли ж, песиголовці, придумати щось! От так придумали! Жлуктять, як несамовиті, а я тільки дивлюся. Аж живота зводить! Ні, треба самому брати до рук ініціативу!» - вирішив він.

- Оленко, - стогнучи сказав Іван, - Он шинка закінчилася. Збігала б ти до комори та принесла...

- Ой, а я й не бачила, - дружина, взявши тарілку, рушила за поріг. Не встигла вона причинити за собою двері, як господар кулею злетів із ліжка й кинувся до столу:

- Ідоли! – гаркнув він, покрутивши носом-картоплиною та наливаючи собі горілку, - ми ж так не домовлялися! Вони, бач, щось придумають! – перекривив Петра й підніс до рота склянку.

- Та ми ж усе зробили, аби приспати пильність твоєї дружини, - махнув рукою Петро.

- А по-моєму, гагно обдугили ми Олену! - озвався Степан.

- Ти мені вибач, - провів над столом рукою з графином Петро, - я думав, що Олена справді дуже розумна, а вона така ж дурепа в тебе, як і всі інші жінки. Ні про що навіть не здога..., – він, узявши склянку, раптом запнувся на півслові.

- Здогадалася! – як грім серед ясного неба постала на порозі Олена – вона вернулася, бо забула взяти ножа. – Отже, ви мене обдурили! Я, значить, така ж дурепа, як і всі інші?! Зараз я вас обдурю! Аж нудно буде!

І поки жінка діставала з полички качалку, всіх трьох приятелів із хати наче вітром вимело.

 

 

ТЯЖКИЙ ВИБІР

Андрій – чоловік досить флегматичний. Перед тим, як щось зробити – довго, аж надто довго, думає. Потім ще довше збирається. Виконує будь-яку роботу повільно-повільно. Підганяй його хоч батогом – нічого не вийде. Буде спокійним, як двері. Навіть не огризнеться задля годиться.

Завів Андрій собаку. Мовляв, діти в школі, він і дружина – на роботі, а сторож у помешканні потрібен. Адже нині квартирних крадіїв розвелось, як бліх на лисиці. Телевізор аж гуде кримінальними новинами, відсотків тридцять яких – саме про пограбування.

Плекав і леліяв господар свого Пірата, як рідну дитину. Будь-яка вільна хвилина – він із песиком: і вигулює його, й бавиться з ним. Але ж цуценятко те почало підростати й завдавати шкоди: то двері або стіну пошкрябає, то простирадло стягне з ліжка та пошматує, то відро з водою на кухні переверне. Тому Надія, Андрієва дружина, почала наполягати, щоби чоловік або продав пса, або комусь подарував, скажімо, родичам у село. Але Олександр, як завжди, просто мовчав.

Терпець у дружини ввірвався, коли собака заподіяв нову велику шкоду. Чоловік якраз вечеряв на кухні, повернувшись із роботи. Вбігає перелякана Надія та з порога:

– Ось глянь, Андрію, твій улюбленець Пірат моє взуття погриз! Італійські чобітки, французькі черевички, новесенькі польські босоніжки – все це доведеться тепер викинути й купувати заново. Самі збитки! Отже, вибирай: або я залишаюся з тобою, або пес! Двом нам тут не жити! Я чекаю відповіді! – повернулася й пішла до спальні.

Андрій зрозумів, що його справді поставили перед дилемою. Він неквапом підвівся, дістав із холодильника півлітрову пляшку горілки, відкоркував, налив повний келих, поволі випив, укинув до рота огірка, обхопив голову обома руками й помалу жував. Потім потихесеньку, ледь не по краплі, наливав другу чарчину й проціджував горілку поміж зубами. Довго занюхував хлібом, відламував шматочок і вкидав у рот. Знову помалу наливав і випивав, аж поки в пляшці не залишилося й краплини. Минуло не менше двох годин. Закусивши духмяним салом, Сашко, нарешті, встав, зайшов до спальні й, карбуючи кожне слово, звернувся до дружини:

– Так, Надю, я вирішив… Тут залишається пес!

 

ПОРОЖНЄ МІСЦЕ

Ще за брежнєвських часів, коли майже за кожним громадянином слідкувало КДБ, Ваня й Толя разом закінчили університет. Після випускного минуло вже п’ять років. Хлопці не бачилися за цей час жодного разу, навіть телефоном не спілкувались.

...У кабінеті Анатолія, який працював завучем школи, вступив до лав КПРС і мріяв уже про директорське крісло, якось пролунав телефонний дзвінок.

— Я вас слушаю!

— Це Анатолій Петрович Кузенкін?

— Так, ето я. С кєм імєю честь говоріть?

— Я капітан Іваненко з обласного управління держбезпеки. Хочу, щоб ви надали мені певну інформацію, сподіваюся — найоб’єктивнішу. Ви розумієте, що це — конфіденційно, ніхто про нашу розмову не повинен знати!

— Да, конєшно! Всєгда рад помочь нашему славному комітету госбєзопасності!

— Добре. Але справа делікатна...

— Нічєво, я готов отвєтіть на любой ваш вопрос.

— Дуже добре. Отже, ви навчалися в університеті разом із Іваном Гавриловичем Ничипорчуком. Так?

— Да, конєшно!

— Тоді скажіть, тільки правду, що він собою являє?

— А што с нім?

— Він підозрюється в дисидентстві, в тому, що хоче полишити СРСР і переїхати до Канади. А ще — продати державні таємниці...

— Понімаю...

— Чи міг би ваш однокурсник таке вчинити?

— Я с нім в общєжитії в одной комнатє жил. Но ето било пять лєт назад...

— Саме тому я й телефоную вам, а не комусь іншому. Ви знаєте його краще. Упевнений, що ви як комуніст скажете тільки правду, якою б гіркою вона не була.

— Знаєте, товаріщ капітан, пока ми с вамі говорілі, я аналізіровал повєдєніє Івана в універсітєтє. Било, што он пєрєсказивал нам сюжет запрєщьонново романа «Собор» Гончара, повєсті Солженіцина «Одін день Івана Дєнісовіча», есе Чорновола «Горе з розуму», Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Говоріл, што Фадєєв половіну «Молодой гвардії» просто висосал із пальца, што такой організації в помінє нє било. Поетому, думаю, всьо говоріт о том, что Нічіпорчук может ізмєніть Странє Совєтов і прєдать весь совєтскій народ.

— І ви в цьому впевнені?

— Думаю, што да.

— Думаєте чи впевнені?

— Навєрноє, да!

— Мабуть чи так?

— Да!

— А тепер згадайте, Анатолію Петровичу, як вас мали відрахувати з університету за те, що прогуляли тиждень занять. Тоді отой Іван Ничипорчук як голова студентської первинної організації профспілок пішов до ректорату й узяв вас на поруки. А коли ви пропили з дівчатами всю стипендію, він, знаючи, що у вас немає жодної копійки в кишені, переконав профком, що треба надати вам грошову допомогу. Ще й путівку тоді дали в будинок відпочинку. Згадайте, як ви загуляли з молодою дружиною декана, останній вас скалічив би, якби не Іван...

— Ваню... це ти?

— Так, я! Бачу, що ти, Толю, рідну мову ще не зовсім забув. Отже, колись, можливо, й людиною будеш. Але тепер, Анатолію Петровичу, ви для мене ніхто й звати вас ніяк, одне слово, порожнє місце. Бо такі, як ви, добро не пам’ятають.

 

 

ВИКОПАВ ЯМУ... ДЛЯ СЕБЕ

Про Андрія в селі подейкують: «Він як збреше, то ніхто такої правди не скаже». Одного разу трапилася з ним така пригода. На роботі (працює на заводі, що за три кілометри від села) видали борги із зарплати разом із відпускними. Але, як на зло, дали все десятигривневими купюрами. Розклав робітник кілька пачок по кишенях і йде собі додому широкою балкою, насвистуючи улюблену «Одну калину».

Та раптом знялася буря, вдарила блискавка, затріщав, наче скажений, грім, і линув дощ, як із відра. Ховатися в степу ніде – на пагорбах лише невеликі кущі, від негоди не врятують. Побіг Андрій чимдуж додому, на ходу лаючи себе, що не прихопив дощовика або парасольку. За кілька хвилин він уже був мокрий, як хлющ – сухої нитки не залишилося на одязі.

Удома швиденько перевдягнувся в сухе, розвісив штани на стільці біля плитки. До кишень, а гроші також намокли. Натягнув чоловік нитки, з допомогою прищепок і скріпок почіпляв банкноти з портретом поважного гетьмана Мазепи по всій хаті – хай сушаться.

У двері постукали. Прийшов сусід Семен позичити ножівку – буря зламала гілляку. Глянув він на сотні купюр і занімів. Хвилин п’ять стояв, роззявивши рота, нарешті вимовив:

- Де це ти їх узяв?

- Сам надрукував, - не моргнувши оком, бреше Андрій. – Підсушити треба, щоб фарба до рук не бралася.

Дав сусідові пилку, той пішов. У хаті тепло. Помацав Андрій гроші – вже сухі. Зібрав, заховав до шафи.

У двері постукали. На порозі – два поліціянти й співробітник СБУ – Семен постарався...

- Де гроші?

- У шафі.

- А друкарська машинка?

- На шафі.

- Діставай.

Андрій став на стілець і зняв запилену «Любаву» (не користувався нею років п'ятнадцять – має тепер комп’ютера).

- Що ти нам голову морочиш? – розгнівався капітан. – Друкарський верстат де?

- Сусідові позичив, - знову бреше Андрій. - Він казав, що на городі гарну яму викопав і туди його ховає.

Силовики швидко оглянули кімнати, для годиться зазирнули в сарай і льох, нічого не знайшовши, кинулися до Семена. А той, відпилявши гілку, став розбирати в гаражі на запчастини украденого нещодавно мотоцикла.

Із-за тину Андрій спостерігав, як сусіда в наручниках водили по розгрузлому городу. Той божився, що друкарського верстата ніколи навіть не бачив. І справді, верстата не знайшли. А за крадений мотоцикл Семен «отримав» три роки тюряги.

57 стор

ЗАЙВА ЛІТЕРА 

Коли прийшов працювати в районку, в автогаражі лежала півметрової товщини купа газет, які шофер Микола Савченко використовував для витирання рук після ремонту машини. Редактор устиг не пустити тираж на пошту. Із зарплат усіх творчих працівників редакції було вирахувано гроші за папір та друкування, а весь наклад того ж дня передрукували. Ця надзвичайна подія сталася всього через одну літеру…

У Москві тоді відбувся пленум ЦК КПРС і на першій сторінці районки, як зазвичай, опублікували замітки-відгуки, під якими ставилися підписи робітників та колгоспників. Вони нібито дуже схвалювали рішення пленуму, а тому брали підвищені соціалістичні зобов‘язання: надоїти молока більше, отримати вищі врожаї тощо. Величезний заголовок під логотипом гласив: «Одностайне схвалення, гаряча підтримка!» Але замість «гаряча» було написано «гарячка».

Коли купа газет із цим „ляпом” закінчувалася, Микола говорив нам: „Пора, хлопці, ще якусь помилку допустити, бо нічим буде руки витирати”.

 

«КСЕНОФОБІЯ»

У сусідньому районі вийшла газета, в якій на останній сторінці санстанція повідомляла, як краще боротися з мишами та пацюками. У заголовку-заклику «Знищуйте гризунів!» метранпаж переплутала літери. І стаття вийшла під назвою «Знищуйте грузинів!»

Тираж розійшовся по району. А металевий набір поліграфісти вже встигли розібрати. Тоді в газетах «на розсилку» (надсилалися в обком КПУ, ЦК та в архіви) газетярі лезом і гумкою витирали непотрібні букви, а на їх місце, вмочуючи у фарбу шрифтові літери, ставили потрібні.

 

УТОЧНИВ

У колгоспній багатотиражці Гордійович опублікував замітку про двох молодих механізаторок за підписом бригадира тракторної бригади. Той вихваляв дівчат, які вони старанні в роботі, зазначав, що закінчили на «відмінно» місцеве профтехучилище й мають намір навіть вступати до інституту. В останньому ж абзаці повідомлялось: «А нещодавно наші Валя та Свєта вийшли заміж – стали молодичками».

Із сектору преси обкому КПУ приїхав інструктор, який переглянув районку та колгоспні багатотиражки. Він не обминув і замітку про трактористок:

«Я розумію, що писав її п‘яний бригадир, - сказав він. – Але ж редагуєте матеріали ви. Навіщо ж залишили оте уточнення про молодичок?»

Звичайно, автором, тобто «п‘яним бригадиром» був не хто інший як сам Гордійович.

 

РЕПОРТАЖ ІЗ ПАРТЗБОРІВ

Гордійович став моїм першим наставником у журналістиці. Він ніколи не лаяв за неякісний матеріал, а тільки сміявся. Пам‘ятаю, написав я перший репортаж про бригадні партійні збори в колгоспі. Головним питанням було там прийняття тваринників до лав КПРС. Оскільки ж досвіду журналістського я ще не мав, то й занотував детально, хто що говорив, а потім просто виклав усе на папір. Вийшло приблизно так.

«Петро Сергійович, парторг колгоспу, повідомив:

- Надійшла заява від доярки Катерини. Ви її добре знаєте. Чи гідна вона бути комуністкою?

Підвівся механізатор ферми Семен:

- Вона – гарна трудівниця. Я за її роботою спостерігаю не один рік. Не сяде доїти корову, поки не підмиє та не помасажує вим‘я.

- Кому? – пролунало запитання з залу.

- Корові, - мовив Семен. – Як комуніст я пропоную прийняти її до лав КПРС.

- Кого, корову?

- Ні, Катерину, - уточнив механізатор.

Доярку прийнято одностайно. Парторг зачитав заяву техніка штучного осіменіння Михайла, запитав, якої думки про нього комуністи. Слово взяла телятниця Галина:

- Він – прекрасний спеціаліст. Можу сказати, що запліднює він, не покладаючи рук. Завдяки його старанній роботі ми маємо гарний приплід. А коли тримали бугая-плідника – таких результатів не було. Пропоную його до лав КПРС.

- Бугая?

- Ні, Михайла!

Її підтримала завідуюча фермою Уляна:

- Крім того, що він гарно осіменяє, ще й бере участь у колгоспному хорі. Мабуть, тому й запліднює, мов пісню співає. До корів ставиться добре. Перед осіменінням погладить, скаже гарне слово, а не так як фуражир Ничипір – тільки матюкається! Він гідний бути комуністом.

- Хто? Ничипір?

- Та ні, Михайло».

Гордійович, читаючи матеріал, аж плакав від сміху. Потім відклав убік мою писанину й, витираючи сльози, сказав:

- Тобі, Пилипе, все-таки краще писати гуморески, ніж репортажі з партійних зборів.

 

ЯК Я СТАВ ГЕТЬМАНОМ

Напередодні Дня Конституції України в газету «Запорозька Січ» із міськради факсом було надіслано привітання тодішнього міського голови Запоріжжя Олександра Поляка жителям міста. Він вітав металургів, залізничників, медиків, учителів, студентів, учнів, ветеранів... Після поздоровлень та довгих побажань пояснювалося, що витоками Основного Закону незалежної України є «Руська правда» Ярослава Мудрого та перша в Європі козацька Конституція гетьмана Пилипа Юрика.

Звичайно ж, у газету ми цю помилку не пропустили. Але щиро зізнаюсь – я трохи походив перед колегами з гордо задертим носом. Бо далеко не кожного возвеличують до рівня славного гетьмана Пилипа Орлика.

64 стор

 

 

 

 

 

 

Ударимо гумором і сатирою по коронавірусу й карантину!

 

ПРЕЗЕНТАЦІЯ 

Віра СЕРЕДА

 

DSC 4289Такого бурхливого початку весни в Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці як цьогоріч ще не було – презентації нових книжок запорізьких письменників, членів Національної спілки письменників України змінювали одна одну, пропонуючи шанувальникам твори на різні смаки. Літератори немовби поспішали встигнути до карантину. У рамках творчої зустрічі Пилипа Юрика з читачами також відбулася презентація двох його нових книжок «Ворожіння на кавовій гущі, або Конституція Пилипа Орлика (Юрика)» і «Городні дебати». 

Письменник Пилип Юрик – лауреат кількох літературно-мистецьких премій, має Золоту медаль української журналістики, Почесний журналіст України, лауреат обласної премії імені Андрія Клюненка в галузі журналістики за висвітлення соціально-економічних тем.

 

Детальніше...

КАЛИНА ХОРТИЦЬКА

 

обкл Калина хортиц              Світлій пам’яті
              мого доброго брата
              Віктора Сергійовича ЮРИКА
                                                  присвячую.
                                           Автор

 

 

 

Запоріжжя

     2012 

 

ББК 84 (Укр.) 6-53
УДК 81.161.2-14
Ю71
Юрик П.С.
Ю71 «Калина хортицька». Пісенник.
Пісні на слова Пилипа Юрика

 

     До нової збірки українського поета Пилипа Юрика ввійшли пісні на його слова. Лірика й громадянська лірика – головні жанри творів. Серед них є також жартівливі пісні.
Вміщені тут і тексти пісень, мелодії на які написали кілька композиторів. У збірці подаються ноти всіх авторів музики – на вибір виконавців. 

 

ISBN 966-8380-01-0

 

Наша слава не загине! 

У Дніпра – широкий плин…

ПЕРЕДМОВА

Пісенна спадщина українського народу грандіозна. А в піснях - сльози й сміх, переживання й надії, історичне минуле й зазирання в майбутнє… І навіть якщо пісня вважається народною, то в неї все одно є конкретний автор. Час не завжди зберігає ім’я його, але якщо поет дихає в одному ритмі зі своїм народом, то такі пісні приречені на довге життя. Зрозуміло, що далеко не кожному творцеві пісень це вдається.

У нас та й ніде в світі (а, може, й у Всесвіті) немає на-вчального закладу чи бодай курсів із підготовки поетів, про-заїків, драматургів – одне слово, письменників. Кажуть, цей дар від Бога. Отож, якщо дав Бог «талант до віршів не пози-чений, а власний» (за Лесею Українкою) то, доклавши ста-рання, працьовитості, волі, є шанс стати письменником. А як не дав Бог, то хоч десять поетичних академій із відзнакою закінчуй – толку не буде.

Пилип Юрик – спадковий селянин, людина від землі. Тож, відходивши в школу, обирає досить приземлену профе-сію – агрономію, закінчує технікум та інститут за цією спеці-альністю і раптом... пише тексти пісень. Причому не сучасно-речитативні, що в кращому разі виконуються під африкансь-кий барабан чи бубон чукотського шамана… Адже якщо сло-ва написані на «трійку», то й мелодію композитор створить не кращу – текст його просто не надихне на високість. Пісні цієї збірки – мелодійні.
Пилип виростав у пісенній родині, де співали всі. Ко-лискову йому дарувала мама, яка була родом із південної Жи-томирщини, землячка Степана Руданського. Батько – з Шев-ченкового краю, Черкащини, де виріс і Пилип. Частенько до них сходилися сусіди чи на свято, чи на іменини й не стільки випивали, скільки співали. Зокрема, прекрасні народні пісні – й трагічні, й жартівливі. Їх майбутній поет буквально всоту-вав дитячою пам’яттю. Це були, як він каже, чи не найпрек-расніші хвилини його життя.

Ой у лузі-лузі та ще й при березі –
червона калина.
Породила молода дівчина
Хорошого сина.

Пісня переливалася кількома жіночими й чоловічими голосами та підголосками, стискала душу. І нині Пилип зізнається, якби можна було повернути хоч одну колишню мить життя – він обрав би саме оцю, коли співали батьки, брати, сестри, сусіди...

Не коровами багатий, навіть не волами,
А чуттями золотими, що дістав від мами.

Так писав про Пилипа Юрика в передмові до однієї з його сатиричних книжок відомий поет Петро Ребро. І не по-милився. Саме оті «золоті чуття» привели автора цієї збірки в літературу. Завдяки їм він пізніше став лауреатом всеукраїн-ських літературних премій імені Степана Руданського й Сте-пана Олійника, а також конкурсу журналу «Перець» і Мініс-терства культури України «Автора! Автора!».

Щодо пісенності його творів, то її помітив свого часу світлої пам’яті запорізький поет Анатолій Рекубрацький. Са-ме він, почувши, що вірші Пилипа дехто поза очі критикує, сказав: «Не слухай нікого! Пиши, вдосконалюйся й не кидай поезію – вона в тебе не гірша, ніж дехто думає, а за пісенніс-тю не поступається навіть метрам». І Пилип писав, шліфував тексти, давав композиторам, які творили пісні. Своїми вчите-лями в жанрі пісні він вважає Дмитра Луценка, Василя Юхи-мовича, Миколу Сингаївського, Юрія Рибчинського, Анато-лія Матвійчука, Миколу Луківа, Михайла Ткача... Їхні твори для нього – взірець. Поки що не всі його пісні, як кажуть, пі-шли в люди – цим також треба постійно займатись, особливо в часи примітивно-дикого шоу-бізнесу. І все ж...

Деякі твори з цієї книжки виконуються як самодіяль-ними, так і професійними артистами. Скажімо, пісня «На сто-рожі волі» (музика Юрія Івченка) у виконанні ансамблю За-порізької обласної філармонії «Запорожець» у супроводі симфонічного оркестру під керівництвом народного артиста України В’ячеслава Реді відкривала мистецькі дні Запорізької області в Києві. А ще її взяли собі як гімн окремі козацькі то-вариства. «Сизокрилу молодість» виконує на власну музику заслужений працівник культури України, співак і компози-тор, лауреат багатьох конкурсів Анатолій Сердюк, «Зорю ко-хання» (музика Олександра Стариковського) – професійна співачка, солістка Запорізької обласної філармонії Наталя Ла-тун, «Лицарі України» та «Вальс надії» (музика Юрія Івченка) – просвітянський хор «Запорозькі козаки», «Пернач» (му-зика Григорія Вербицького) і «Козацька дозвільна» (музика Юрія Івченка) - ансамбль запорізької міліції «Пернач», «Ли-царі України» (композитор Лель-Анатолій Загрудний) – хор села Мошни Черкаського району на Черкащині (керівник Га-лина Грицик), «Сини України» (музика Валентина Якимаще-нка) – самодіяльний хор «Маківка» Томаківського будинку культури на Дніпропетровщині (керівник – Тетяна Єльцова). До речі, в цьому хорі співав свого часу й сам автор цієї книжки.

Окремі тексти написані ним на народну музику («Ба-ландине прадідне» та «Останній бій»), інші – на мелодії відо-мих композиторів («Нащадки Сагайдачного» та «Столиця волі»). До речі, так робили свого часу інші поети. Скажімо, почувши в програмі «Час» музику Анрі Поппа, відомий російський поет Роберт Рождественський написав свої слова, створивши «Песню прощения». Таким же чином Пилип Юрик створив «Столицю волі». Пісня з кінофільму «Весна на Заречной улице» стала неформальним славнем (не хочеться вживати латинське «гімн») міста Запоріжжя. Пилип вирішив, що буде непогано, коли слова звучатимуть саме про Запоріжжя, а не про будь-яке місто, де є металургійні заводи.

А ось згадана вже мелодія французького композитора – із пісні «Манчестер і Ліверпуль». Ніякого «прощення» в ній немає. Тому Пилип попросив дружину Віру (французького філолога), щоб вона переклала слова Едді Марні. За підряд-ником і створився потім переклад пісні, за змістом наближе-ний до тексту оригіналу. Те саме сталось і з піснею «Якщо любов згаса твоя» на слова П’єра Деланое і Клода Лемеля (музика Сальваторе Кутуньйо і Паскаля Лозіто).

Хотів би відзначити особливу патріотичність пісень цієї збірки. Слова, винесені в заголовок, - не єдині, що стосу-ються України, рідного краю (маленької батьківщини), того, що щемом віддається в душі.

Зараз окремі «великі літератори» з половою в голові, щоб якось вознестися, намагаються принизити постать Вели-кого Кобзаря, його твори. Для автора цього пісенника Тарас Шевченко – свята людина. Мабуть, тому книжка починається саме з пісні про Батька нації, його перебування на священній козацькій Хортиці.

...Кажуть, що наш народ за свою історію створив по-над триста тисяч пісень. Те, що написав Пилип Юрик у спів-авторстві з композиторами, – краплина в такому великому пісенному океані. Але краплина сяюча.

Микола БІЛОКОПИТОВ,
член Національної спілки письменників України

 

 

Калина хортицька

Музика Юрія ІВЧЕНКА 

Калина хортицька Пicня 

Цвіте калина, пахне, як весна,
Схиляється на стежечку вузеньку,
Мов наречена – біла, осяйна –
Сліди цілує генія-Шевченка.

Він тут ходив, поетова сльоза
Зросила калиноньку і стежину.
Дніпрова потаємна бірюза
Дзеркалила його думки глибинні.

Сюди Кобзар, як на Голгофу йшов:
Немає Січі, заросли могили.
Де пролилась козацька вільна кров –
Картоплю мудрі німці посадили.

Сріблястий явір – чайки два крила –
Покидав брості на сумну галяву…
На Хортиці калина зацвіла,
Вінком квітчала запорозьку славу. 

 

 

На сторожі волі

Музика Юрія ІВЧЕНКА

На сторож ол 

Б'ють литаври, мов Дніпра пороги,
Топчуть коні росянисту ніч,
Майорить корогва кошового –
У похід рушає славна Січ.
Килимом прослалось Поле Дике,
Чути знову отамана клич:
- Наш козацький батько - Луг Великий,
Наша мати - Запорозька Січ! 

Приспів:
Ми - діти Хортиці, діти Запорожжя,
На подвиг Україна нас зове.
Стоїть віками волі на сторожі
Священне Військо Запорозьке Низове. 

Наша воля виплекана битвами,
Дихає обіймами століть,
І степами сизо-оксамитними
Запорозька славонька летить.
Звуками бандури степ наповниться,
А Дніпро-Славута заспіва,
І зрадіє стародавня Хортиця,
Що душа козацька ожива.

Приспів.

 


Марш запорозького звичаю

Музика Євгена ПАСІЧНИКА 

Марш Спасу 

У бій хоробрі вої Святослава -
На десятьох один - ішли колись.
По всій Русі котилась їхня слава,
Синами Київ сонячний гордивсь.
У спадок нам від прадідів дісталось
Мистецтво "Спас" як сила тих віків,
Щоб українські душі гартувались
І рідний край героями розцвів.

Ростуть зі "Спасу" вої-патріоти,
Їм перемога світить у боях.
Бо Україна - мудрості криниця,
Козацький рід – міцний, неначе криця.
І майорить над нами синьо-злотий -
Із сонця і Дніпра - священний стяг.

Рука звитяжця гріла плуг і зброю,
Стрясала Варну, Кафу, Цареград.
І наш козак - могутній, славний воїн -
Став персонажем дум, пісень, балад.
Мистецтво "Спас" – правічне і святинне,
У нього дух і сила - два крила.
Ми зробим все, щоб рідна Україна,
Як птиця Фенікс, щастям ожила!  



Афганські сни

Музика Юрія ІВЧЕНКА 

Афган сни 

Що сниться тобі, о солдате-афганцю?
Чи гори чужі, чи криваві стежки?
Чи друг, що навіки хлопчиськом зостався?
Чи чорна безодня гірської ріки?

А там, на війні, снились білі троянди
І милої очі такі голубі…
І йшов ти житами далеко у мандри,
Волошками степ усміхався тобі.

Гранатами юність гриміла розтята,
Невинною кров'ю точилась із ран,
А вас "по-отечески" – м'ясо гарматне –
Горнули й горнули в далекий Афган.

Нехай вибачають вам синії гори
(Такі ж як Карпати, а тільки не ті).
Чужих матерів невгамоване горе –
Не ваша вина, а кремлівських катів.

Не треба чужих нам сльозинок – ні грама,
Ні сонця чужого, ні вітру, ні гір.
Не снися, пекучо-смаглявий Афгане!
Синам України прости і повір. 




Промінь вічності

Музика Юрія ІВЧЕНКА 

Промiнь iчностi 

Нас топтали дикі орди,
Шматували, як вовки.
Та з могил повстали горді
Воля й слава на віки.
Промінь вічності леліє
З Оріяни дотепер.
І козацький дух надії
Не погас і не помер!

Наша слава не загине!
У Дніпра – широкий плин.
Рідна, вільна Україна
Золотих сяга вершин!

Хай нам заздрять навіть зорі,
Вороги тамують лють –
У дзвінкі віки просторі
України внуки йдуть.
Доля наша – в чистім світлі,
В ніч немає вороття.
Розкривай обійми, вітре!
Русь прямує в майбуття!

Наша слава не загине!
У Дніпра - широкий плин.
Рідна, вільна Україна
Золотих сяга вершин! 


Пернач

Музика Григорія ВЕРБИЦЬКОГО

Пернач 

Було на Січі: козаку-полководцю
Вручав пернача кошовий отаман,
І «Слава!» кричали брати-запорожці,
І пісня кипіла, немов океан.

Приспів:
Золотом-сріблом сіяє пернач,
Здіймає його наш полковник-вусач
А нумо, братове!
Співаймо, панове!
Бажаємо, друзі, наснаги й удач!

Тепер Запоріжжя з ансамблем співає,
Який «Перначем» нарекли козаки,
І пісня народна від краю до краю
Дзвенить водоспадом Славути-ріки.
Приспів.

Зворушлива пісня веселкою лине
Над степом широким, над сивим Дніпром -
На щастя, на долю усій Україні –
У щирих серцях озоветься добром.
Приспів. 

 

 

Пісня волі

Музика Івана СУХАРЯ

Пicня олi 

Степовая доріженько,
Коли будеш рівна?
Україно, моя ненько,
Коли станеш вільна?

- Ой тоді я рівна буду,
Як зима минеться,
Як із-під твердого груддя
Травонька проб’ється.

- Ой тоді я вільна стану
Й почну розквітати,
Коли ворог перестане
Мене обдирати.

Коли з могил запорозьких
Підніметься слава
Й тополями при дорозі
Та кленами стане.

Коли мова відродиться,
Козацькая мова,
Коли рани загояться
І спадуть закови.

 


Конотопська слава

Музика Олександра СТАРИКОВСЬКОГО

Конотоп 

Ніби хмара,
стали раттю
Вої українські,
Огляда Виговський- батько
Многолюдне військо.
І відлунює долина
Біля Конотопа:
- Гей, ми вражу
москалину
У болоті втопим!

На узліссі й на галявах
Шикувались вої,
Загукали: «Слава! Слава!»
І пішли до бою.
Вже не знайдуть
москаленки
Прадідів могили –
Вражим трупом
козаченьки
Річку загатили.

Начувайтесь, шовінюки,
Вольфичі московські!
В бій, як треба,
й праонуків
Поведе Виговський.


Нащадки Сагайдачного

Музика Василя АГАПКІНА

Нащад Сагайдачн 

Нащад Сагайдачн 2

Ми, нащадки
Петра Сагайдачного,
Оборонці
на ратнім посту,
Густо кроплену
кров'ю козачою
Бережем
Україну святу.
Нам земля ця
ніким не дарована,
Не загарбана
прадідами.
Нею всесвіт увесь
зачарований.
Бережем її й любимо ми.

Приспів:

Поклич,
Вітчизно, нас —
За Тебе підем в бій
І бойовий наказ
Завжди ми
виконаєм Твій.
Держави рідний стяг
Із сонця і води (Блакитно-золотий)
Діди любили,
Заповіли нам —
Ми будем вірно берегти.

Хай не брязкають зброєю
недруги.
Бо дістануть
відкоша вони.
Ми — народу пісенного,
щедрого,
Українського вірні сини.
Зброю ми не для того
отримали,
Щоб чужі воювати світи,
Тільки б Тризуб святий,
Володимирів,
Не згасав,
сонцесяйно світив.

Приспів.

                                     1993


Діти степів

Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО

Дiти степi  

Де промінням чар-полин
Споєний,
Скіфи царські там жили -
Воїни.
Діти сонця і роси,
І небесної краси,
Діти вітру і степів,
І гроза для ворогів.

В сивині Мамай-гори,
За Дніпром,
Сплять під шум рясних щириць
Вічним сном
Діти сонця і роси,
І небесної краси,
Діти вітру і степів,
І гроза для ворогів.

Буйногриві сотні літ
Густо мчать.
І виводять у політ
Грізну рать
Діти сонця і роси,
І небесної краси,
Діти вітру і степів,
І гроза для ворогів. 



Вітряки

Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО 

Biтряки 

На горі за селом вітряки
Задивились в люстерко ріки.
Їхні крила, мов пройдені дні,
На прощання махають мені.

Приспів:
Вітряки, вітряки дзвінкокрилі!
Понад вами роки пролетіли,
І життя мого плинна ріка,
Наче борошно житнє стіка.


Вдалині вітряки чарівні
Сонця промені чешуть рясні,
Перемелюють зерна життя,
Манять ген в далечінь майбуття.

Приспів.

Край лісочка зозуля кує
Про життя непрожите моє.
І заслухались два вітряки -
В морі вічних надій маяки.

Приспів. 

 

Пісня українок

Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО

Урочисто

Пicня украiнок 

Нам налиті Господом по вінця
Щиросердя, юність і любов.
Калиновий рід наш – український,
В наших жилах – амазонок кров.

Анни Ярославни, Роксолани,
Чураївни - душі маєм ми.
В дар серця гарячі наші, славні,
Рідна Українонько, прийми!

Ми коша одного, сестри, з вами -
Берегині вогнищ родових -
Славимось чарівними піснями,
Любим волю, працю, щирий сміх.

Нашим дітям бути на сторожі
Колосистих, сонячних ланів.
Ми для України, Запорожжя
Виростимо соколів-синів.

Ми відродим нашу мову й віру,
І досягне зоряних висот
Благородний, працелюбний, щирий
Український велетень-народ!



Марш гімназистів
(Марш учнівської молоді)


Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО


Маршгiмназ
Ми - прийдешнє рідної держави,
Її сила, розум і душа.
Через бурі й грози величаво
Юність у науку вируша.

Приспів:
Будуть космос і земля чекати
Покоління наше молоде.
Нами рідна Україна-мати
Хай гордиться і, як мак, цвіте!

Геть усі, кому в роботі нудно,
Розправляймо крила бунтівні!
Ми - козацький рід, ми всі майбутні
Кримські, Корольови, Потебні…

Приспів.

Проти течій будем веслувати,
Падати, вставати, далі йти!
Бо кому ж, якщо не нам, здолати
Наукові ріки і хребти?

Приспів. 

 


Пісня про Баландине

Музика Леля-Анатолія ЗАГРУДНОГО

Пicня Баландине 

Зоряне Баландине вквітчали
Кучеряві, срібні спориші.
Тут колись мої діди кували
Зброю зі священних лемешів.
По тобі пройшлись чужинців зграї.
Спопеляли. Тільки знов зійшло
Житнім сонцем над Черкаським краєм
Моє рідне, зболене село. 

Приспів:
Тут стежка дитинства ясна
Веде до життєвого лану,
А юності вічна весна
Встеляє прийдешність євшаном.

Вереснем запахли верболози,
На сторожі соняхи в дворах,
Лебеді-хати біліють в росах,
І щебече боса дітвора.
Хай у вирій тихо весни линуть,
Щастя джерелом прозорим б'є.
України сяюча перлино,
Дороге Баландине моє!

Приспів. 



Сини Запорожжя

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

Сини Запорожжя

Струни бандури збудили степи,
Коні баскі копитами гребуть,
Вітер здіймає пилюки стовпи.
З Богом, козаченьки, в дальнюю путь!

Приспів:
Ген могили засивіли полинами,
А шаблюки задзвеніли над степами.
Боронили козаки свої святині –
Славу й волю здобували Україні.

Місяць мечем визирає з-за хмар.
Гнівно хлюпоче Славути вода.
Ні, не страшний козаку яничар,
Ні москалі, ані кримська орда!
Приспів.

Мати козацька - Томаківська Січ –
Хай виглядає з походу синів,
Хай не віщує недоленьки сич
Для України навіки-віків!

Приспів. 

 


Рідна мова

Музика Леоніда ПОПЕРНАЦЬКОГО

Рiдна моа 

Чи у свято врочисте,
А чи в будні сумні
Ти — джереляна,
чиста.
Ти як мати мені.
Бо тобою лелеки
Навесні стрекотять,
Як приносять здалека
У дзьобах немовлят.

Приспів:

Ніби сонце, сія
Рідна мова моя. Тихий дзвін ручая –
Рідна мова моя!

Колискову тобою
Шепче вишня рясна
І співає зимою
Заметіль чарівна.
Нею, рідна Вкраїно,
Розквітай, багатій.
Наша мова єдина —
Квітка папороті.

 


Українському степові

Музика Леоніда ПОПЕРНАЦЬКОГО

Укр степоi 

Любий друже, коханий степе!
Батьку теплих, рясних пшениць!
Я в обійми біжу до тебе,
Як у молодості колись.


Приспів:

Мій бентежний, правічний степе!
Перепілкою заспівай!
Між євшанових рідних стебел
Тихе щастя зросте нехай!

Розхвильований, світлий степе!
Колиши мене, колиши!
Серцю рвійному волі треба,
Як і свіжості для душі.

Приспів:

Мій засмаглий, чарівний степе!
Я бажаю тобі дощу!
Над житами в осіннє небо
Я хмаринкою полечу.

Приспів:

Український, священний степе!
Манить простір у далину.
Нагадає твій рідний шепіт
Пісню батьківську чарівну. 


Весна зеленоока

Музика Леоніда ПОПЕРНАЦЬКОГО

есназелен 


Проснулася розхристана весна,
Засяяла очицями зеленими,
Побігла понад річкою вона,
Розцілувалась із дубами й кленами.

Топтала мокрий посірілий сніг
І чарувала у лісочку оленя.
Вітрів буланих безтурботний сміх
Трусив дерева, холодом поголені.

Пограла сонцем, як дитя м'ячем,
Густе проміння по ріллі розсіяла,
Прошелестіла по ланах дощем,
Із пагорбів струмки пустила зміями.

Далеко ще до співу цвіркуна,
Не лине запах меду над криницею…
Моя весна! Буяюча весна!
Душа палає срібною жар-птицею!

 

Столиця волі

Музика Бориса МОКРОУСОВА

Столиця олi


Берліни, Лондони,
Парижі
Я порівняти б
не посмів
З тобою, рідне
Запоріжжя,
Столице вольних
козаків!

Прадавню Хортицю
розквітлу
Дніпро, як батько,
обійма.
Тут із Протовчого
на битву
Князів провадив
Мономах.

Ясніли хортицькі
заграви,
Коли крилата й гомінка
Гриміла запорозька слава
І Вишневецького, й Сірка. 

У сніговім цвіту акацій
Піднявся у безмежну вись:
Із вояка в Героя Праці
Мій град звитяжний
                               переріс.

У променях
мелодій ніжних
Святиться хай твоє ім’я,
Сталево-світле Запоріжжя,
Святиня прадідна моя!

 

Баландине прадідне

Музика народна

Баландине прадiдне 

 

Прадідне Баландине –
Квітка-оберіг –
Як завжди чека мене
З далечі доріг.
Увійду в околицю
Милого села –
Тут – бентежна молодість,
Тут любов сія.

Небо – синій пролісок,
Вітерець – гусляр,
Сонце білим колесом
Покотилось в яр.
«Забарилась веснонька
В гостях у зими», –
Нотами небесними
Лебідь засурмив.

Ген тумани піняться,
Молоком киплять,
Над полями лине ця
Божа благодать.
Не хилися, вербонько,
Низько до води –
Многострунні березні
Ще примчать сюди.

 


Бистрокрилі спогади

Бистрокр спогади

Вишневі щоки сонячних садів
І білі сорочки полів гречаних,
І симфонічні співи солов'їв
Торкають ніжно серця мого рани.

Душа, мов птаха, мліє і тремтить
У цьому раї колисково-милім,
І, як у море, поринаєш ти
У спогади прекрасні й бистрокрилі.

Зозулі чітко відбивають час
І сумно лічать нам роки прожиті.
Мого дитинства радість і печаль
Ховаються в похиленому житі.



Останній бій

                             Пану Ігорю ОЛЕЩУКУ,
                             воїнові ОУН-УПА

Остан бiй 

Завмерли сонячні багрянці,
Туман стелився по землі,
А молоденького повстанця
Взяли в облогу москалі.

Обхват удавкою стискався,
Боєць відстрілювавсь, як міг.
Йому на хвильку пригадався
Священний батьківський поріг.

Спалили німці рідну хату,
У ній загинули батьки,
А двох сестричок, діда й брата
Погнав москаль на Соловки.

Лише черешеньки чотири
Стоять на чатах, як колись.
- Сдавайсь, скажи где командиры! -
Кричав московський блюдолиз.

Заліг за дубом юний ратник
Серед високих, буйних трав,
Короткі черги автоматні
На воріженьків посилав.

Понищив «ястребків» багато,
А як набої розстріляв –
Він протитанкову гранату
Разом з собою підірвав.

Ген височить його могила
І хрест березовий на ній,
А дуб широкий ніжно й мило
Шумить бійцю свої пісні.



Колосся подяки

Колосся подяки1 

Падають срібнії роси,
Місяць над полем завмер,
Вітер шепоче з колоссям,
Степом іде комбайнер.

Зорі ранкові спадають,
Стеляться в росах до ніг,
Йде хлібороб рідним кра-єм
На перехрестя доріг.

Лине комбайнова пісня,
В далеч луною іде.
В полі він до обеліска
Спіле колосся кладе.

В тих колосках –
рідне поле,
Що восени він зорав,
В тих колосках –
                             його доля,
Велич душі і добра.

Ті колоски – дань подяки
Всім, хто в нерівнім бою
Йшов у останню атаку
За Україну свою.

 

Калинове Придніпров’я

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

 

Ген калина оцвітає.
Буйний вітер залюбки
Білим цвітом замітає
Понад берегом стежки.

Приспів:
Ла-да-да-да, ла-да-да-да,
Ла-да-да-да, ла-да-да.
Білим цвітом замітає
Понад берегом стежки.

Ось хмаринки набігають,
Мовби чаєчки-човни.
Ясне сонце застилають
Темним килимом вони.
Приспів:

Ла-да-да-да, ла-да-да-да,
Ла-да-да-да, ла-да-да.
Ясне сонце застилають
Темним килимом вони. 

Накрапає світлий дощик
І стікає по листках,
Срібним маревом
                              полоще
Теплу райдугу в житах. 

Приспів:
Ла-да-да-да, ла-да-да-да,
Ла-да-да-да, ла-да-да.
Срібним маревом полоще
Теплу райдугу в житах.

Ллється пісня солов’їна,
Як Славути бистрина.
Розцвіта, немов калина,
Придніпровська сторона!

Приспів:
Ла-да-да-да, ла-да-да-да,
Ла-да-да-да, ла-да-да.
Розцвіта, немов калина,
Придніпровська сторона!


Ранок весни

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

 

Як співають голосно
Горобці над вишнями!
Визирає пролісок
З-під листка торішнього,

Дихає насиченим
Ароматом березня.
Проросла травиченька
Під ногами Велеса.

Він стоїть задивлений
Весняними ранками
У садах задимлених,
Сонячно-серпанкових.

І хмаринки димчасті,
І квітки барвінкові
Чують урочистості –
Горобців цвірінькання.

 

Мамині рушники

                                   Валентині Харловій,
                                   заслуженій учительці
                                   України,
                                   народній майстрині

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

Небокраєм бігло сонце,
Утікаючи за дах.
Неня долю
край віконця
Вишивала в рушниках.
Злотом-шовком
гаптувала
Квітів сонячний танок,
Зелен-рутою вбирала
Голос лагідних
пташок. 

Все зливалося
у чистий,
Чарівний пейзаж один.
Та в барвінкове
намисто
Заплітала і полин. Додавала, бо тяжкою
Її доленька була,
Що могутньою рікою
Світлу юність понесла.

Гіркла пісня солов'їна,
Мліла голка у руках,
Спілі кетяги калини
Сумували в рушниках. 

 


Сизокрила молодість

Сизокрила молодСерд 



Сизокрила молодIч 

 Стомленим лелекою молодість летіла. 

«Ой, куди ж ти, молодість,
                                             мила, сизокрила?

Та чи скоро вернешся до мого порога?
Та чи відшукаєш ти у мій край дорогу?

Може, й заблукаєш десь
                                          в далині-чужині.
Краще б залишалася у моїй хатині».

«Шанувать не вмів мене,
                                            отже, й не проси ти,
Відказала молодість, рутою покрита, -

Повернусь до тебе я через роки, врешті,
Тільки вже тоді мене старістю назвеш ти...» 

 

За волю, козацтво!

Музика Юрія ІВЧЕНКА

ЗаолюКозНоти 

До зброї, братове, до зброї!
За рідний край станем горою.
Козацька родино, велика, єдина,
Тобою гордиться Вкраїна.

До бою, козацтво, до бою!
Не буде Вітчизна рабою!
Нехай ворог гине, але на коліна
Не стане свята Україна!

За волю, козацтво,
                                за волю!
Хай згинуть і лихо,
                                й недоля.
Козацька родина
                             підніме з руїни
Соборну, святу Україну!



Криниця щастя

Криниця щастя 

Я пам'ятаю білолицю
Хатину
            батьківську мою,
Дубовий зруб
                       тії криниці,
З якої в мріях воду п'ю.

Ось опускаю я відерце
І заглядаю
                  в чисту синь -
Моєму зболеному серцю
Черпаю ліки із глибин.

Душа нагадує про хату,
До неї рветься з пут життя -
Там першим криком
                                  немовляти
Живуть
             найкращі почуття.

Із болем я тебе покинув -
Прости,
             хатинонько, прости
За ті нерадісні хвилини,
Коли в сльозах
                          зосталась ти.

А я у світ подавсь шукати
Криницю щастя.
                            Не знайшов…
Вона лишилась біля хати -
Води небесної любов.

 

Зоря кохання

Зоря кохання


Я весни в косу заплела,
А в тихім гаї на Купала
Росу долонями пила
Та квітку-папороть
                               шукала.

Приспів:

Кує зозуля там
Щасливії літа.
Приходь у сни,
моя любове,
Зійди коханням нам,
О зоре золота,
У серці й небі вечоровім!

Тут ніч, немов мускат, п’янка,
Танцює мавка між дубами.
Я чарувала юнака
Не чабром-зіллям, а піснями.

Приспів.

Пісні складала у сніпки,
Плела з барвінку перевесла,
Коли до Тясмина-ріки
Ніс Водяник прозорі весла.

Приспів.


Вальс надії

 альс надii

Ген скрипаль торкнувся струн,
І пройма мене, як струм
Та мелодія серпанкова, легка.
Ти, мій лицарю, вклонивсь,
Я немов злетіла ввись –
Підхопила нас метелиця п’янка.

Приспів:

Ще в житті, мій бажаний,
Будуть прикрощі й сміх.
Я сніжинкою тану
У долонях твоїх.
Ніби пух тополиний
Все у вальсі кружля –
Вечір цей солов’їний
І смичок скрипаля.

Щастя випало чи ні?
На рушник тобі й мені,
Чи залишим назавжди лиш каяття?
Усміхнися, любий мій,
І нарешті зрозумій –
Я тебе чекала все своє життя.

Приспів.

Скрипка сміхом залилась,
Я прошу – хай лине вальс,
Хай буяє солов’ями травень-май,
Над роздоллям тихих плес
Вальс торкається небес.
О чарівний вечорочку, не минай!

Приспів. 


Лицарі України


Лицарi УкраiниЗагр

Музика Олександра ШВЕЦЯ

Лицарi УкраiниШець

Музика Івана СУХАРЯ

Лицарi УкраiниСухар 

 

Музика Юрія ІВЧЕНКА

Лицарi УкраiниIч 


Мчали січові стрільці -
Соколи:
Об копита камінці
Цокали.
У прийдешнє, у віки
Лавами
Мчали, мчали їх полки
Славнії!

За республіку свою
Зоряну
Густо падали в бою
Воїни -
України вартові
Крицеві,
Славнозвісні січові
Лицарі.

Хай дарує сонце їм
Золото,
Грає променем своїм
Молодо.
Квітне шлях тернистий їх
Веснами,
І співають солов'ї
Весело.

Щедрий колос хай добром
Вироста,
Де упала їхня кров
Молода -
України вартових
Крицевих,
Славнозвісних січових
Лицарів!

 

Козацька дозвільна

 

Козац дозЗагр2 

Музика Юрія ІВЧЕНКА

Козац дозIч 

Завітаймо, братчики,
До корчми козачої –
Вип'єм з паном сотником
Варенухи жбан.

Приспів:
На дозвіллі можемо
Славно погуляти ми,
А в поході - голову
Зніме отаман.

Ми за Україноньку
Чари піднімаємо.
Хай же обмина її
Лиха ураган

Приспів.

Грай, кобзарю-лірнику,
Звесели нас, батечку!
Хай журба розвіється,
Як нічний туман.
Приспів.

Розливайся широко,
Наша пісне щирая,
Хай вирує радістю
Січовий майдан.
Приспів.

 


Ода сивусі

Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

Помірно, рішуче

Ода сиусi
Запорожці у боях
Подвиги вершили,
На дозвiллi ж
- у шинках -
Самогон "глушили".
Та й міцненький -
очі в них
Лізли аж на лоба,
А зате не брала їх
Капосна хвороба.

Мед-горiлочко моя,
оковитая!
Чарко з дзвоно-кришталю
недопитая!
Виручала козаків,
Виручай i нас:
Iз цукрових буряків
Буде вищий клас!

Бо тепер поширивсь грип
I бронхіти всякі,
СНIД уже до когось влип,
I лютують "раки",
Наркомани завелись
I токсикомани -
Ось до чого довели
Постанови "п'янi".

Мед-горiлочко моя,
оковитая!
Чарко з дзвоно-
кришталю
недопитая!
Не було указів щоб,
"нєпущанiя" -
Зроду-віку не було б
наркоманії.

Сіймо ж, браття, буряки
В себе на городах,
Підставляймо казанки
Під "свячену" воду.
Так її гонiмо ми,
Як рецепти радять,
I не біймося тюрми –
Всіх не пересадять!

Мед-горiлочко моя,
оковитая!
Чарко з дзвоно-
кришталю
недопитая!
Хай голівонька гуде,
як джмелі в садку –
Лиш не лізли б ви ніде
у політику!..- 



Манчестер і Ліверпуль

Манчестер i Лiерпуль 

По проспектах гамірних
Ген попливла уже туману тюль.
Поміж тисяч міст ясних
Манчестер сяє й Ліверпуль.
Я знайду свою зорю,
Що яскравіша янтарю,
Серед моря лиць чужих
Пізнаю кожен її штрих. Приспів:

Тебе я кохаю,
Твій голос лине звідусіль.
Шукаю, шукаю
Любові лебединий біль.- 

Мій Манчестер зажуривсь,
А Ліверпуль у морі топить сум.
Вітру і душі порив
Ховає пароплав у трюм.
Весь Манчестер під дощем,
І Ліверпуль укривсь плащем,
Між сумних новобудов
Зникає у сльоті любов.

Приспів.

 


Якщо любов згаса твоя 

Якщо любо згаса 

Якщо любов твоя згаса,
Навіщо я тоді живу?
Ген зоря безнадій
в небесах,
Жаль відпускає тятиву.
Якщо ж згаса
твоя любов –
Прощання наше уявлю,
Як маляр,
що у фарбах знайшов
Ясне вітрило кораблю.
Бо я тебе люблю!

Якщо ж згаса любов твоя,
Для кого жити в світі цім?
Та щодня уві сні бачу я
Тебе у платті веснянім.
Якщо ж любов твоя згаса,
Померкну,
ніби мідний сплав,
Упаду,
мов краплинка-роса
І загублюся серед трав.
О як тебе кохав!

Якщо ж згаса твоя любов –
Чи треба існувать мені?
Я себе удаватиму знов,
Але не стану
                  справжнім, ні!
Якщо ж любов
згаса твоя –
Мені не милий білий світ.
А життя голуба течія
Являє образ твій на мить.
І ним любуюсь я.

Якщо любов твоя згаса,
Навіщо я тоді живу?
Ген зоря безнадій
в небесах,
Жаль відпускає тятиву.
Якщо ж згаса
твоя любов –
Прощання наше уявлю,
Як маляр,
що у фарбах знайшов
Ясне вітрило кораблю.
Бо я тебе люблю!


Притча про Правду й Олжу

Притча про праду 

Булату Окуджаві

В гарному одязі лагідна Правда ходила,
Причепурившись для вбогих,
блаженних, калік, -
Груба Олжа щиру Правду до себе зманила:
Мов, залишайся у хаті моїй на нічліг.

Правда спокійно, довірливо й легко заснула,
Слинку зронила, всміхнулась, як ляля мала, –
Груба Олжа ковдру тихо на себе стягнула
І, задоволена, балухи в Правду вп'яла.

І піднялася, поскаливши зуби над нею:
Жінка як жінка, років їй нема й тридцяти.
Зовсім відсутня відмінність у Правди з Брехнею,
Тільки якщо їх обох донага роздягти.

Виплела спритно з коси стрічечки прехороші,
Одяг схопила, сап'янці й панчохи в запас,
Ще документи забрала, годинника й гроші, –
Сплюнула, брудно лайнулась і геть подалась.

Тільки уранці побачила Правда пропажу –
І здивуванню її не було уже меж:
Хтось, роздобувши чорнющу із комина сажу,
Вимазав Матінку-Правду,
все інше – більш-менш.

Правда сміялась, як в неї каміння жбурляли:
"Все це Олжа! На Брехні он плахіття мої..."
Двоє блаженних калік протокола складали
І кобенили бридкими словами її.

Стервом її обзивали, здіймали на кпини,
Псами цькували і глину лили на чоло...
"Виселить, вислать за двадцять чотири години,
Щоби і духу її за версту не було!"

Той протокол завершила нахабна тирада
(Правді пришили чужі найбрудніші діла):
Бачте, мерзота усяка говорить: "Я - Правда!"
Ну, а сама продалась, пропилась догола.

Правдонька чиста божилась, клялась і ридала,
Хвора блукала і мала потребу в грошах, -
Грязна Олжа чистокровного огиря вкрала
І поскакала на довгих, тоненьких ногах.

Втім, дуже легко зживатися з явним обманом,
Правдонька очі колола – не лляла єлей.
Бродить тепер, непідкупна, в грязюці й тумані,
Через свою наготу уникає людей.

Іноді бачиш – за Правду воює добряга, –
Хоч у словах його правди – нікчемне зерня:
"Час промайне й щира Правда
здобуде звитягу, –
Тільки коли вчинить так, як і явна Брехня!"

Часто, на трьох розділивши по краплі півлітра,
І не збагнеш, що тобі хтось нещастя бажа:
Впоїть, роздягне і вимаже в сажу – не витреш,
Глип - а штани твої носить підступна Олжа.

Глип - на годинник твій зирить
підступна Олжа.
Глип - а конем твоїм править
підступна Олжа. 

Переклад із російської Пилипа Юрика 

 


Навіщо вам воля чужа?

(Майже пародія)

Музика народна

Наiщо ам оля 

Не тиждень, не місяць
руйнують столицю -
Тримається Грозний,
мов крейсер "Варяг".
Дають прикурить вам,
поручик Голіцин?
Корнет Оболенський!
Вам не до звитяг? 

Чого ж ви полізли,
як свині в цибулю?
Зібралась вас, бевзів,
неміряна рать.
На диких просторах
ви маєте дулю -
Забиті хрест-навхрест
дєрєвні стоять. 

За юдині срібні
сюди вас пригнали -
Во славу Расєї
замучить Чечню.
Собі нахапали
грошви генерали -
Про "долг" і про честь вам
плетуть чортівню. 

Погляньте в люстерко -
гієнячі лиця
Злочинно-кривавий
кружляють танок.
Вам вибили зуба,
поручик Голіцин?
В корнета із носа -
рудої струмок? 

Забиті по вінця
не сплять лазарети,
Тремтить Підмосков'я
у мареві снів.
А вашу зазнобу,
мій бравий корнете,
Лукавий сусіда
в ізбушку повів. 

Не краще б "калашник"
жбурнуть на полицю
І викинуть к бісу
з халяви ножа?
Вертайтесь в Росію,
поручик Голіцин!
Навіщо, корнете,
вам воля чужа?

                     2001

 

4 обкл Калина хортиц 



Редактор текстів Микола Білокопитов
Коректор Віра Середа
Художник Олександр Стариковський
Світлини автора та Юрія Зелінського
Технічний редактор Андрій Данилов 

 

Автор дякує за допомогу в наборі нот
помічникові голови Запорізької обласної організації
ВУТ «Просвіта» пану Володимиру ІВАНОВУ.