В оркестрі літ
не затихає пісня
Кремінь Д. Сива райдуга: книга віршів, есе і роздумів. К: Ярославів Вал. 2024-512 с.
Почнемо з сумної ноти. Вітчизняний літературний мартиролог, на жаль, постійно поповнюється іменами відомих в красному письменстві: Петро Скунць, Степан Пушик, Борис Демків, Леонід Талалай, Роберт Третьяков, Борис Нечерда… А ще згадаємо про Ігоря Римарука, Миколу Рачука, Михайла Левицького. І найприкрішим є те, що їхні вірші та поеми після відходу творців у засвіти залишаються невідомими для читачів.
Книга-триптих «Сива райдуга» Дмитра Кременя – приємний виняток. Оскільки це видання починає поетичний розділ, то і почнемо з висловлення думок про лірику, правда, не бачимо тут необхідності ділити цей доробок на громадянські, філософські, пейзажні та любовні твори. Вже хоча б тому, що ці мотиви часто-густо перегукуються між собою і зараховувати той чи інший текст до певного ґатунку було б безглуздо.
Приклади? Будь-ласка! Візьмемо, приміром, вірш «Повернення Івана Франка». Написанка з культорологічним ухилом – зразок філософської лірики. «Поетів не оплакують. Вони ще за життя оплакані доволі». Але поряд з цим маємо і вияв громадянськості.»: «Вік живи й роби аж поки прах потягнуть до музею і аравійських дюн горби тобі у ноги упадуть, Мойсею?». У вірші «З дитинства» переплелися громадянськість та пейзажність. (І таких прикладів вистачає, коли погортати цей об’ємний фоліант)
Тому й переконані, що варто наголошувати на окремих аспектах виражальності, бо про справжність поетичного таланту багато промовляють літературні тропи, згадки про « мешканців» видання, кольорові екстраполяції, слововияви та формотворчість.
Цікавинки, зрозуміло, існують в літературних тропах, котрі неможливо уявити без порівнянь, епітетів і метафор. Щодо перших, то вони є неоднорідними. Бо маємо порівняльність зі сполучниками і без них,що своєрідно їх поєднує наявність та відсутність цієї частини мови. Ефекту в позитивному розумінні означення додають також поєднання іменників з іменниками.
А тепер від теоретичних стверджень перейдемо до конкретних текстів. І, звісно, тут не можемо обійтися без сполучників типу «як», «мов», «наче», «ніби»: «Молодими, як зорі, очима ми вдивлялися в зоряний світ.», «Ти знов мені болиш, неначе рана», «Доле, мов глаголина табличка». Образність заворожує й тоді, коли уже згаданих сполучників немає: «А наша вічність – лиш масштабний мізер», «Кургани – золота розплата за літа минулі», «Ти – боління моє, ти нещастя моє». Цей троп побутує і тоді, коли зливаються сполучники: «Той час – мов спалена стерня» «Мов труби єрихонські – журавлі»», «І білий сніг – як білі сторінки». Приваблюють й тропи на кшталт: «павук-бомбовоз», «птахи-самовбивці», «синки-центуріони…», «нетяга-козак», «місяць-молодан», «дворучки-пилки»
Літературотропність Дмитра Кременя позначена епітетами, які умовно ділимо на дві частини. Бо з одного боку взорування натрапляє на звичності типу «добрий час», «дальня путь», «межа епох», «дикий сад», «трави сонні» А з другого? Перед усіма постають неочікуваності з авторською барвою: «осонцене скло», «галантне літо», «ескадра вічних бід», «крила скорботи», «безмежна лижва», «поле химер». Ці дві частини одного тропу взаємодоповнюють одна одну і по-своєму свідчать про небуденність поетового мислення.
Неординарність віршодрукування підкреслюють й метафори: «Милу сиву райдугу кохану знову намалює ранок наш», «Століття волають гіркі із ріки», «Ціла флотилія човнів пливе у ніч і з наших днів» (Коли читаємо ці та інші подібні висловлювання, то все більше мислиться про те, що літературні тропи – важлива складова поезомовлення).
Через це такими закономірними виглядають порівняння, епітети та метафори у деяких згадках про «населення» книги. Адже у рядках про рослини і дерева, звірів і птахів, зірки та небесні світила є чимало вдалих рядків: «А з ночі крізь спів ковили вершники і як поторочі, летіли німої імли», «бо Шевченкова липа не всохла, бо Шевченкова липа шумить», «І я серед козацького народу сідлаю тут у китицях …», «Нелякливі,неримські гуси тут од відчаю не закричать, «При зірці вечірній я вчую забуті співанки», «Золоту знімає сонце ризу».
Та й у кольорових екстраполяціях, мабуть, вистачає літературних тропів.. «І не гріх, а й досі не відмолиться битий шлях у сивім бур’яні», «…видно гобелени й килими, як візерунки в голубій безодні». «Удалині біліє наша хата. Невже її зуздріну як чужу?» «І спадають чорні-чорні сльози із тернових горобиних вій», «А вовки за червоне прапор’я не йдуть», «Лісів зелені акварелі в багетних рамах», «Вже століття сірий зайчик плаче, що хлоп’яті хліба не приніс».
Коли перед нашими очима з’являються згадки про «мешканців» книги і кольорові екстраполяції , то бачимо їхню природну поведінку в різних поєднаннях. Приміром, нерідко перед читачами постають факти «співмешкання»: «Де й очі зірок – мов очиці казкових вовків», «Але чув їх лиш місяць уповні та в зимовому лісі сова», «Пішли опришки пішки до овець – під зорями й тюремними орлами», «Зорить на усіх й багатобарв’я.», «І чорно-білих телеків вертепи», «Під небом синім, золотом жовтневим, що опадало на чужі дахи», «Не вицвіло блакитне й золоте, і сяють ризи на церковних хорах».
Та розмова про ці виражальні аспекти так не приваблювала б, якби поет не вдавався до використання слів’ят з барвами рідковживаності , неологічності та діалектичності, бо таких справді є чимало. Шкода лишень, що в цих нотатках неможливо згадати про усі. Тому й називаємо тільки окремі з них: «сторозмножене», «серденятко», «кібер-ординці», «машталірня», «ольвіополіт», «залізнодзьобі», «посрібліла», «я фана», «здомашнення», «гомілетика». А ще, напевно, слід згадати про «усікновенна», «кріс», «емблематику», «погорда», «занебесна», «трумно», «многочленники», «рам’я»…
Сприяє виражальності і різність форм висловлення думки. Бо часто-густо читачі зустрічаються з баладами, верлібрами, сонетами і катренами. Помітно, що автор намагався дійти до сердець поціновувачів красного письменства з допомогою інверсії. «… як паралітик той бездорожжю». Всі, звісно, пам’ятають ці слова геніального Каменяра. І ще раз зустрічаємося з ними у вірші «Повернення Івана Франка» Дмитра Кременя. А рядок « стане за ніч твоя ще коса од золот золотих золотіша» натякає на необхідність тавторимності у поезамовленні.
…Якщо говорити про виражальність, то маємо ще одну цікавинку. Висловленню думки значною мірою сприяють наявність богошукальних мотивів та культурологічних акцентів, котрі істотно відрізняються на літературному фоні. Це свідчить про те, що вони помітно впливають на висловлення думки, належать до філософської лірики. А літературні тропи, згадки про «населення» книги, кольорові екстраполяції, слововияви, формотворчість такої темарійної «переваги» не мають.
Наявність богошукальних мотивів у доробку поета передусім впливає на свідомість читачів через органічність звучання таких рядків у контексті написаного: «Усім як судив Господь», «Та те, що лиш Богом дається, собі ж і не знає ціни», «Але колись тут брат обійме брата і Божий син прийде, й Новий Завіт» (І таке цитування можна продовжити, додавши, що природність міркувань створює позитив у сприйманні).
Як і в культурологічних асоціаціях, які теж є далекими від одновимірності. І відразу ж виникають думки про звернення до імен відомих письменників та мистців. І як тут не згадати про Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Драча, Олександра Глушка, Івана Чендея, Петра Скунця, Теодозію Зарівну. Літературну культурологію продовжують і художники Андрій Антонюк, Ференц Семан…
Культурологічність поезії пов’язана ще з одним аспектом. Нерідко у віршах існують рядки , пов’язані з фольклорними джерелами: «Не двічі не ввійдеш у цю річку – ти в цю річку не увійдеш ні разу», «А вже і ворог перейшов межу», « І ви повернеться на круги свої». Такі рядки, безумовно, приваблюють, але не тільки через контекстову доречність. Нам здається,що занурення у фольклористику спонукає поетове крилатослів’я: «Ми – народ одваги. І нам в усі часи нема ціни», «Поети не потрібні Україні – тут лихварі тепер, не кобзарі» ( на жаль,сумнюща констатація) «Любов свої воздвигне храми».
Храм почуттів воздвиг Дмитро Кремінь і своїми літературними портретами та роздумами. Відчутно, що автор своїми творами торкався того, що наповнювало світлом душу. Цей настрій напливав на наше сприймання тоді, коли читали есе про академіка Івана Дзюбу, письменників Миколу Вінграновського, Василя Густі, Юрія Шипа, Юрія Керекеша, Івана Чендея, Петра Скунця… Звісно, що в першу чергу тут причаровує дотичність автора до особистостей, про яких він розповідає. І тактовність того, як він це робить. Нерідко трапляється так, що саме це допомагає краще зрозуміти мистця, котрий став героєм його есе. Це стосується його написанок про художників Андрія Антонюка і Золтана Баконі, медика Івана Сухана… Не можуть не зацікавити «Автопортрет у перспективі або ранок генія», «Про правду, кривду і грім українського солов’я»
Книга «Сива райдуга» спонукає порушити ще одну тему. Вона,до слова,поєднала під однією обкладинкою поезію та прозу у формі есеїстики. Не назвемо літературне «багатоверстатництво» чимось новим. Адже з історії вітчизняного красного письменства знаємо,що до суміщення тяжіли Іван Франко, Євген Плужник, Леонід Первомайський, Василь Барка, Василь Земляк, Євген Гуцало… Ще зримішим стало це явище після проголошення незалежності,про що свідчать книги Сергія Дзюби, Мирослава Лазарука, Ігоря Павлюка, Богдана Смоляка, Геннадія Щипківського…
Ця сув’язь поширена і серед лауреатів Шевченківської премії.(У 1997 році Дмитру Кременю її присуджено). Згадаємо хоча б про Володимира Базилевського,Василя Герасим’юка,Костянтина Москальця…(Названі приклади спонукають до думки про поширення явища,означеного й іменами Віктора Неборака,Віктора Палинського,Валерія Хмелівського…)
…Можна продовжити розмірковування про цю книгу. Але не робитимемо цього. Лишень ствердимо, що книга-меморія зацікавлює. Портрет особистості на тлі буремного часу створений ним самим. В оркестрі літ не затихає пісня душі. І після того, як Дмитро Кремінь пішов у засвіти й із небовисі дивиться на віхолу часу.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,доцент Кременецької гуманітарно-педагогічної академії ім.Тараса Шевченка
Ігор Фарина,
член НСПУ
Слухати голос
духовної трембіти
Яворська Ольга. Крізь вікна печалі: поезії. – Львів: Апріорі. 2024. –184 ст.
Про доробок того чи іншого віршника (чи віршниці) можна говорити , оцінюючи написане з двох «дзвіниць» , себто дивлячись на словопотік через темарійні або виражальницькі окуляри. Але вважаю за доцільне ословити свої міркування про обидва нюансики, оскільки у них є неперебутності.
Почну зі згадок про тематичність. Як відомо сучасну лірику віршознавці та поціновувачі красного письменства ділять на громадянську , філософську, пейзажну та любовну.
Всі ці види поезослова , безсумнівно, є у новій книзі Ольги Яворської «Крізь вікна печалі». Візьмемо для прикладу букет сонетів «Поранена весна», що починає розділ «У світі буреломного змагання». Якщо коротко, то до появи цих рим спонукав біль, який народжений жахіттями сучасної війни і вірою у перемогу українського народу над московськими людоненависниками . «Сміливі душі вир-, вуться з полону». «На спротив переплавиться терпіння». «Долає біль поранена весна».
Ця ж тема є характерною й для інших творів. Досить, мабуть, згадати «Розлука, мов доля», «У круговерті днів», «Пелюстки болю». Але доторки до воєнного болю зовсім не означають неіснування інших доторкань. Не знаю, скажімо, що підштовхнуло авторку до створення вірша «Ремель» ( так називалося село на Рівненщині, 390 жителів якого вбили фашисти 17 березня 1943 року). Але зрозумілішим став біль, коли недавно в «Українській літературній газеті» прочитав інтерв’ю з очевидицею страшної події , яке записав народний артист України письменник Святослав Максимчук уродженець цього населеного пункту.
А хіба не промовляють про громадянськість мислення поетки твори «Зорі з імли»? «А жив тут колись господар»? Адже обидва тексти – мандрування в болісність проминулого, бо йдеться про більшовицькі переслідування за українськість людської душі. «… очі героїв нам зорями сяють з імли». «Роззявлений рот криниці (гнилі, почорнілі цямрини ) шкіриться в небо синє протухлим безводним дном».
Не залишилися поза увагою і питання філософського осмислення буднів. «Я сама себе вчила писати поему про небо». «На тривоги і болі душа відгукнеться луною». «Кружляє, як вихор, у хаосі днів сатана». Додаймо сюди існування богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів. Та детальніше поведу мову про них пізніше , бо вони є важливими складовими сучасного поезовираження поряд з філософічністю.
Причаровують і пейзажинки. «Весна долонею торкається беріз». «Зволожились трави серпанком туману». «Грудень засіяв снігом святе безгоміння саду». Тут, як мені здається, варто наголосити на кількох моментах. По-перше, ефект сприймання тексту досягається за рахунок поєднання уяви і реальності. По-друге, так багато про світосприймання поетки говорять образи, які використовує письмачка.
Ніхто, либонь, не буде сперечатися з тим, що такі ж слова стосуються і любовної лірики, яка в багатьох літераторів ділиться на дві частини. Бо з одного боку маємо пристрасні рядки про любов до рідного краю, батька-матері, а з другого боку- оспівування інтимних почуттів. «Схилила віти яблуня в передчутті болючої розлуки» (про прощання з померлою матір’ю у листопаді 2020-го), «Сльоза обпікає душу, гірчить полинами пісня».
Та все частіше ловлю себе на думці про певну штучність темарійного поділу написаного, оскільки часто-густо мотиви переплітаються межи собою. Отже, більш закономірним є наголос на виражальництві. Адже саме на нього вказують літературні тропи, слововияви, згадки про «населення» книги, кольорові екстраполяції. Було б неправильним скидати з рахунку богошукальницькі мелодії та культурологічні акценти, про важливість присутності яких уже згадано. По-своєму «агітують» за поетичну неординарність формовиражальні наголоси.
Щодо літературних тропів, то тут на авансцену сприймання виходять метафори, епітети і порівняння. (Оскільки тут має право існування чималої кількості цитувань, то обмежуся лише їх частиною. Згадаю окремі з них, ословивши найвдатніші на мою думку).
Метафоричністю поезомислення віршарки з бойківського краю (пані Ольга народилася на Тернопіллі, але вже багато років живе на Львівщині) повіває від висловів на кшталт: «зойкнув травневий ранок», «покинута хата вдивляється в очі лісів», «незбагненна тиша тулиться до вірша».
Ви, очевидно, помітили, що окремі метафоричні тропи помітно виграють за рахунок епітетів, хоч вони за своєю суттю не є однорідними. Приміром, у зорі сприймача тексту з’являються словосполуки на зразок: «шедеври печалі», «пам'ять лісів», «серце землі», «обличчя небокраю», «мовчання кленів», «виразки болю». В окремих випадках тут є відчутним вплив метафоричного думкування. На його тлі , до речі, сприйнятливішими стають звичні епітети, серед яких бачимо такі вислови, як «синьооке дівча», «промінчик сонця», «круговерть днів», «незримі світи», «високі думи», «літнє сонце»…
Серед літературних тропів не залишаються непоміченими й порівняння. Й серед них чи не найбільше висловлювань зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. «І клен високий, наче рідний брат». «Небо, немов океан», «Бензопила, мов відьма, у лісах завиває щоденно». Цей порівняльний ряд доповнює відсутність сполучників. «Очі - розпачу краплі». «… кожне з нас - на вітрі стебелина». «Та сила – це любов, любов без тями». Значно рідше авторка використовує суміщення присутності та відсутність сполучників. «Одні, як квіти, інші, мов шаблі – слова натхненні, вкладені у строфи». «Як мертва тінь – незвідана нудьга знеможена». «Неначе й не було – сльоза напише». Та не тільки такі сполучники є дієвими особами у цьому тропі. Бо досить часто небуденна виражальність досягається порівняннями із сув’яззю іменників з іменниками: «вітер-танцюрист», «красень-дуб», «диво-птахи», « мороз-лобуряка»…
Чарують і слововияви, серед котрих чи не кожен надибає слів’ята з познаками неологічності, рідковживаностей та діалектичності: «натхненник», «сонцесхід», «передріздвяння», «бабинець», «нагідки», «киценька», «а чей»…
Слід, напевно, зауважити, що літературні тропи і слововияви є неординарними у так званому «самостійному плаванні». Але вони стали безпосередніми учасниками промовляння до читачів у згадках про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. «На смітнику серед колючих будяків, пекучої жаливи й лопухів розквітли мальви ніжні та стрункі». «Берізка покалічена вмирає». «Схарапуджений кінь летить до небес». «Лиш яструб так хижо сміється, що вітер стихає рвійний». «Зоря, зірвавшись, упала в трави, сльозою стала». «Зачарує мій погляд сонцесходу рожеве проміння».
Коли говорити про «населення» поетичного видання, то не можна не помітити, що нерідко використовується їх поєднання в одній строфі. «Місяць колише тишу, безсмертно зітхає липа». «Свято дивовижного тепла… Запах м’яти, зорі у криниці». « Оповила берези в зелені серпанки, розбудила старий очерет край боліт». Про важливість сув’язей у поезомовленні говорить і багатобарв’я у кольорових екстраполяціях. «Клен спалахнув червоно-жовтим світлом». «Білий цвіт, яблуневий цвіт чорну прірву прикрив у лузі». «Лиш ангел, не знаючи втоми, визбирував літери й коми для корабля у безмежжя, для срібно-білих вітрил».
Та не менш оригінальними вони, кольорові екстраполяції, є і в однині словесних барв.
«… Небо в травні не буває сірим». «Білу сукню вишня одягла». «Зеленим сміхом хлюпає весна». «Усміхається місяць, задивившись на обрій червоний». «Бо сині гори небо захищають». «Сива вічність цілує очима». «Чорний сум витає над обійстям». «Ростив золоту пшеницю»…
Але для виражальності поетичних творів важливе значення мають не тільки літературні тропи, слововияви, «населення» книги та кольорові екстраполяції. На околиці уваги не можна залишати наявність богошукальницьких мотивів і культурологічних акцентів.
Перш за все, либонь, слід сказати, що вони пронизані органічністю висловлення думки. Вслухаймося у звучання релігійної мелодії. «Крізь сніги і вітри усміхається серцю Всевишній». «А воскреслий Христос – наша віра у завтрашній день». «І молилась до Бога обгоріла до крові калина». Думаю, що тут велике значення має образність вираження думки у написаному.
Це питання (хочемо того чи ні) є актуальним й для культурологічних акцентів, характерних існуванням різності. В багатьох моментах побутують підстави мовити про світочів українського духу: Тараса Шевченка (вірш «Пристань душі»), Івана Франка і Маркіяна Шашкевича (вірш «Львів»). Цікавинкою стали і поетичні присвяти Григорію Епіку, Василю Стусу, Петру Сороці, Роману Дідулі, Левку Воловцю… Свою чарівність зберігає й епіграф з вірша Марії Людкевич.
Заслуговують на увагу ще два культурологічні моментики. У творі «Місія», присвяченому Петру Шкраб’юку, Ольга Яворська використовує інтроверсію, що надає додаткового позитивного звучання твору. Цікавим є і те, що твір «Прочитай мені вірш» авторка присвятила поетові Богдану Чепурку, який , як і вона, народився на Бучаччині.
Ще один аспектик поетичної культурологічності. Нерідко поетка вдало промовляє через усталені вислови з ідіоматичним звучанням. «…бояться правди, наче вовка зайці», «…шукаю загублену мить». «… згодом істину прогавив». На струмування фольклорних джерел звертаю увагу саме через те, що саме це народжує власне крилатослів’я. «Піднімаюсь над болем і все ще боюсь висоти». «Холодний вітер вічним не буває». «А роз’ятрена пам’ять нагадає про скоєний гріх»…
Окремо варто мовити про формотворчість поетки у цій книзі. Адже маємо у ній сонети, восьмивірші, балади, верлібри, катрени. Тут, як мені гадається, має природність звучання. «Обернеться у бурю кожна мить». «Чисту душу чиюсь невагому ангел світла колише у сні».
Детальнішої розмови тут заслуговує «Поранена весна» Букет сонетів». Можливо, і не надто точним є це означення з літературознавчої точки зору, але воно таки приваблює. Пригадується, що свого часу Людмила Ромен хотіла назвати роменлетами свої тріолети, що істотно відрізняються від традиційних. Отже, пошук? Саме так! Тим паче, що побутує він і на сонетовому полі. Чітко вказують на це королівський вінок сонетів Юрія Назаренка, вінки сонетів Василя Рябого. А ще, либонь, треба б згадати про Валерія Кулика, Романа Кухарука… . Поступ до шукань бачимо і в сонетотворчості Ольги Яворської. Букет творів однієї форми, який формально нагадує цикл. Плюс існування певних елементів звичного вінка сонетів.
Заслуговує на увагу й те, що в цій книзі окремим розділом стали поетичні присвяти Ользі Яворській, написані різними віршниками. Усвідомлюю, звісно, що не всі поціновувачі красного письменства однозначно позитивно ставляться до подібного, натякаючи, що деякі автори симпатизують самохвальбі. Не відкидаю наявності раціональних зерен в непростості думкувань. Але , як кажуть, кожна таємниця має два кінці. Не бачу нічого поганого, якщо оприлюднено написанки з цікавими образами. А в даному випадку їх є чимало. «Щоб не скніти перекотиполем на осіннім полі самоти» (Петро Сорока). «Цвіте у слові кожна річ студенна» (Микола Петренко). «У вас літа, як скиби серед поля» (Василь Савчук)…
Можна (можливо, і варто) порозмірковувати і над назвою видання. Помічаю, що тут неодмінно виникає питання про прагнення поетки залишитися у полі власних устремлінь. У цьому переконують деякі з попередніх назв: «Зелений зарінок», «Висока година», «Зранене стебло», «Сльоза-живиця»… Адже щось схоже маємо і зараз. Тому й доцільною вважаю згадку про рядок: «заворожені зорі світили крізь вікна печалі». Чомусь здається, що саме він виявляється відправним для ймення книги. Між іншим, саме цей прийом вирішив використати і автор друку, замислившись над словосполукою: «і голосом духовної трембіти нас наверни до покаянних свіч».
Втішною є й та обставина, що поява нової книги народжує певні узагальнення. І підштовхує до думки, що вона – продовження поезомовлення, яке характеризує жіночу лірику Любові Голоти, Теодозії Зарівни, Любові Бенедишин, Олесі Омельченко… Але поетка на цьому тлі має своє лице . Віриться, що воно дивитиметься на нас і з наступних поетичних книг бойківчанки.
Щоденна пісня
в серці не змовкає
(Сторожук В. П. На узбіччі війни: оповідання / п’єси.
Вінниця: Вінницька обласна друкарня. 2017. 164 с.
Перед тим як перейти до висловлення міркувань саме про цю книгу, вважаю доцільним зробити наголос на кількох моментах, які мають дещо загальний характер хоч і є дотичними до теми. Й почнемо з наступного – констатацій. В історії вітчизняної літератури існує багато випадків письменницького багатоверстатництва. Назвемо хоча б Тараса Шевченка, Івана Франка, Євгена Плужника, Василя Земляка, Євгена Гуцала, Петра Сороку, які залишили після себе чимало неординарних творів. Цю естафету гідно продовжують Сергій Дзюба, Мирослав Мазарук, Ігор Павлюк, Віктор Пашинський, Василь Станчук, Геннадій Щепкінський. Подібна картина побутує і серед письменниць представниць прекрасної статі. Тут варто, либонь, згадати про Наталію Білоцерківець, Любов Голоту, Теодозію Зарівну, Тетяну Пишнюк, Людмилу Таран, Раїсу Харитонову. А вже у їхні сліди намагаються ступити Ольга Атаманчук, Ольга Ляснюк, Інна Немирована, Ольга Остапчук, Таня П’янкова, Ольга Саліпа, Євгенія Юрченко.
Ці переліки, безумовно, може кожен продовжити згідно з своїми уподобаннями. Ми ж додамо до одного з цих списків Валентину Сторожук, яку з нами як поетку з оригінальним образним мовленням й через поважну причину. В її доробкові з’явилася книга «На узбіччі війни», до якої увійшли оповідання, п’єси.
З’ява нового видання з усією серйозністю ставить питання про сучасну воєнну прозу та її неоднозначність. Що маємо на увазі мовляли про останнє? Це такі нюанси. Перш за все йдеться про те, що кожен прозаїк володіє своєю манерою передачі думки. По-друге полягає в тому й пише автор те, що сам був учасником подій, чи лише споглядав їх. З великої відстані зважаючи на поважність літ чи стан здоров’я. Згодімося, що перший акцент є характерним для прозо текстів Бориса Гуменюка І Григорія Цимбалюка, які були солдатами російсько-українськї війни сучасності. Й зовсім іншими з цієї точки зору виглядають тексти Василя Трубая, Михайла Ткача, Богдана Кушніра, хоч вони є по-своєму цікавою. А справа з її жіночою прозою (просимо вибачення за таке означення) пофарбована ще однією не простістю. Це стосується ніжності, хоча це поняття є\ несумісним з суворістю війни. (Що тут вдіяти, коли така дивність побутує!?
Якщо говорити про прозу Валентини Сторожук, то до цього додається ще один наголос. Більшість оповідань написані так, що в написаному помітно присутність самої авторки. Не всі, звісно, позитивно, сприймають такий підхід. Але…Переконані, що проблеми немає. Адже жанр передбачає оповідь від першої особи. Несприймання методу висловлювання думки – суб’єктивізм на який часом вручено право. Нас тут зацікавлює інше – творче вміння у вираженні міркувань. Коли з такої позиції оцінювати написане Валентиною Сторожук то читальник неодмінно прийде до висновку про вартий уваги творчий рівень.
В цьому, зокрема, переконує вже перший твір «Ворожіння на томикові класика». Сюжет його є простим. Перед самим Новим роком у письменниці згас монітор комп’ютера. І вона шукає виходу з ситуації, бо не хоче одиноко святкувати без електронного «нахаби». Спочатку подається до літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського, де подруга на томикові класика щось ворожить. І в письменниці Василини раптом з’являється ідея купити ялинку для свого дому і прикрасити її. Вона вирушає на ринок, щоб почати виконувати задумане, та все виходить по-іншому. На торфовиську зустрічає хірурга Юрія Петровича, який лишень повернувся з фронту, де побував як волонтер. І несподівано для себе опиняється в його оселі.
Ефект несподіванки? Безумовно! Бо таки справді цікаво як літній мужчина привозить до свого дому майже невідому жінку, про яку, мабуть, знає, що вона розлучена і не любить випадкових знайомств й усе. Та скоро усе це стає на своє місце. Просто він і його родина хочуть, аби вона написала книгу про долі людей, обпалених війною.
Вглиблення у цей текст позначене багатьма особливостями, які ми поділили б на дві частини, бо тут в однаковій мірі є помітними тематичні та виражальні нюанси. Щодо перших, то хотіли б сказати про таке: про волонтерство, останнім часом, говоримо багато, а от художніх творів про нього майже не маємо. Якщо оцінювати написане через цю призму, то доторк до теми заслуговує похвали. А ще певною мірою пояснює назву книги, бо в розмові Юрія Петровича з письменницею з’являється це означення. Не може не кинутись у вічі й те, що авторка використовує різні прийоми для вираження своєї думки. Є в оповіданні цікаві метафори, порівняння, епітети. (Можна було б назвати приклади, але поки що не будемо цього робити, бо подібні лінгвістичні несподіванки мають й інші тексти. Вважаємо за доцільне повернутися до цього питання після висловлення всіх розмислів щодо тематики твору. А за одно згадати й про інші виражальні моменти, яких вистачає у книзі.) Отже, повернемось до тематичного аспекту прози вінничанки, але це не означає, що знову переповідатимемо сюжети творів. Не бачимо необхідності у цьому, бо кожен спроможний перечитати невеликі за обсягом тексти. (Дехто, безперечно, скаже, що автори цього відгуку тут не мають рації, мовляв одного разу вже переповіли сюжет, то чому б не продовжити. Та …
Це ж було зроблено для підкреслення важливості пошуку несподіванки у простому житейському сюжеті, а далі кожен мав би сам шукати якоїсь неочікуваності, бо ж такою є логіка життя.)
Оповідання «Будиночок із виноградом і голубами» має пряме відношення до теми Революції Гідності і воєнних дій після неї, якщо виходити з того, що деякі дійові особи гинуть на майдані та від куль сепаратистів, як художник Данило Нечуй і зять власниці видавництва Кароліни Підгурської Олег Кремінь з дружиною-волонтеркою Мартою. Та це є тільки тлом оповіді, бо більше думається про мобілізацію найкращих якостей людини в екстремальних умовах. Дивуємося, що наш зворохоблений час не вивітрив з душ ці чарівності.
Не зникає подібне з нашого поля зору й тоді, коли читаємо оповідання «Троє, як у Ремарка». Правда, тут маємо дещо інше. Якщо в двох попередніх оповідання передано жіночі почування, які зачепили військові дії, то тут зображено людей котрі беруть в ній безпосередню участь. Випускник технічного коледжу Ілько Скакодуб добровольцем подався на війну, щоб захищати рідну землю. Він жалкує, що до боїв йому не вдалося прочитати «Трьох товаришів» Ремарка, а ще дуже хоче передати матері кота. І навколо цього вимальовується сюжет. Зрозуміло, що знову маємо жіноче вторування, але, якщо чесно, не замислюєшся над цим, бо написаному віриш.
Важливі проблеми порушує літераторка й у текстах «Вишита хмелем сорочка», «По цей бік дощу», «Ключниця Вирію». Приваби таять у собі й оповідання «Трамвай до щастя» та «На дні праморя». Останнє наче й не має прямого відношення до теми, бо упродовж усього твору йдеться про непрості стосунки двох молодих людей – Ганусі та Любчика - під час відпочинку на березі моря. Навіть трохи дивуємося, що на початку тексту з’являється згадка про якогось Святослава, з яким у неї колись був роман, але вони розсварилися, мимовільний спомин. Та все стає на свої місця, коли наприкінці оповідання дівчина дізнається про його загибель на російсько-українській війні. І ця ситуація змушує її до кардинального рішення: вона пориває з хлопцем, який не розуміє її устремлінь і скрізь хоче бачити лише вигоду для себе й у глибині душі жалкує, що розлучилася із загиблим.
Знову стикаємося з несподіваною ситуацією, але вабить не тільки цей творчий прийом. Бо свої чари носить із собою виражене авторкою. І в першу чергу варти, либонь, тут згадати про такі літературні тропи як : метафори, епітети, порівняння.
Серед метафор, наприклад, виділили б такі неординарні вислови, як «борщ пахне далеким дитинством», «останні слова потонули у перекатах грому», «теплі коти лагідно лизали їхні ноги». Такими доречними на цьому тлі здаються епітети на кшталт : «білі нитки сивини», «ключниця Вирію», «дно праморя». А хіба не вражають читача порівняння : «чорні, як вуглики, очі», «голуб – єдина істота, подобу якої не насмілюються приймати, той, кого не згадують у хаті», «… вислухай… - почав так, наче попрощалися не десять років тому, а всього кілька місяців» (в даному випадку йдеться про використання порівнянь зі сполучниками та без них, а також про взірці тропу, який поєднує обидва попередні підвиди, бо відчувається, що письменниця орієнтується на них у своїй прозо творчості).
А опісля слів про важливість вищезгаданих засобів ствердимо, що таке ж неперебутнє значення мають слова, які використовує письменниця. Бо ж постійно натрапляємо на буквотвори з ознаками нелогічності, рідковживаності та говірковості, серед яких слід, напевно, виділити : «бідняточко», «потасована», «тертюшка», «гібіскуси», «лофант», «безпалько».
У своїх відгуках на поетичні книги часто звертаємо увагу на такі прояви індивідуальності як на доречне використання фольклорних надбань рідного народу. Та цей прийом використовують не тільки версифікатори. Зберігають пошану до нього і прозаїки, про що свідчить книга Валентини Сторожук. Бо ж на її сторінках надибуємо вислови типу : «сценарист із пальця висмоктав», «дідько із самого пекла», «лихий попутав». До речі, орієнтація авторки на влучне використання фольклорних надбань, іноді засвідчує й про існування іронічності. І це відчуття є таким органічним. Чи не тому, що пропущено через розуміння жіночої ніжності на «вітрюганах непростості»?
Природність є характерною і для пейзажності. «Під вхідною аркою старовинного будинку, притулившись правим плечем до цегляної стіни, стоїть жінка в білому, а навколо неї кружляють білі голуби», «У клубках туману, що мирної днини якомусь мрійникові нагадали б табун сивих коней, ходили троє у білих шатах і здалеку самі здавалися туманами», «Три роки тому знайомий садівник обрізав на півусохле гілля і сталося диво : древній стовбур пустив молоде пагіння, а цієї весни яблуня знову рясно вкрилася цвітом» (Ніби й немає чогось надзвичайного у цих живописаннях словами, але до розмислів вони спонукають. Скажімо, нам подумалось про увагу письменниці до деталі і вміння відтворити її словами з нашого щоденного лексикону.).
А ще мабуть необхідно згадати про використання діалогів та монологів, через неоднозначність питання, яке постає перед зором читачів. Складнощі полягають у тому, що значна частина таких мовленнєвостей вказує на необхідність і доречність використання, а іноді починає здаватися, що ліпше побачити декілька слів від авторки, ніж читати чиїсь просторікування на певну тему чи надмір публіцистичної патетики. (Розуміємо, що у такому вторуванні є вплив суб’єктивізму, але думаємо, що він теж має право на існування, бо певною міною передає ставлення до діалогічності та монологічності.) А ще зауважили, що лексика персонажів передає особливості їхніх характерів, хоч іноді це важко помітити через надмірно прилизані тексти.
… Дехто, прочитавши наші розміркування про вражальність прозотекстів, почне говорити, що рецензенти, мовляв, знову взялися бити поклони перед ідолом непотрібності. Бо для роману, повісті чи оповідання головним має бути сюжет, а не спроби аналізу якихось там лексичних витребеньок. (Можна подискутувати з такими «глибокодумностями». Але навіщо витрачати час, коли кожна нормальна людина і так розуміє, що мовленнєвий апарат письменниці є найголовнішою ознакою її індивідуальності?)
Констатувавши це, підемо далі. Скажемо окремо про драматичні твори з цієї книги. Вони по-своєму, доповнюючи видання, змушують до такого підходу, маючи певні особливості. П’єс у цьому друці є дві. Вони – такі різні за своєю суттю, але носять у собі об’єднуючий елемент. Так можна сказати про те, що деякі дійові особи пов’язані з фронтовими буднями. Це в однаковій мірі стосується «Кульгавого Янгола» та «Ордена за мужність». Хоч і є раціональне зерно у такому міркуванні, але водночас думається, що це поверхове бачення. Адже авторка через дії героїв своїх творів, занурюється у глибини людських душ і доносить до читачів те, чого вони прагнуть у такий трагічний час.
… А завершити ці міркування хочемо кількома думками, що в однаковій мірі стосуються творів обох жанрів. Під кожним з текстів маємо час написання, про точну дату, зрозуміло, не йдеться. Лише про місяць чи рік. Та не думаємо, що хронологічна точність тут має значення, оскільки йдеться про наголос на постійній роботі душі авторки. А ще помітно, що оповідання та п’єси писала поетка, що створює позитив для сприймання. Але ми знову повертаємося до теми про літературне «багатоверстатництво», з якої починали свої розмисли.
Олег ВАСИЛИШИН, к. філ. наук, доцент КОГПА імені Тараса Шевченка
Ігор ФАРИНА, член НСПУ
Чарівні перлини
з діалектологічного моря
Р.Вархол. Леґенда ветхозавітна. Вершы. — Львів: Українська академія друкарства, 2019. — 216 с.
Старше покоління поціновувачів художнього слова, напевно, пам’ятає, що в тоталітарні часи поетичні рубрики наповнювали немічні рими комуністичних трубадурів, крізь густющу пелену яких неможливо було пробитися літературній справжності. І все ж вона існувала. Це засвідчили, зокрема, тодішні перші книжки Михайла Василенка, Петра Галича, Василя Голобородька, Костянтина Москальця, Василя Рябого, Василя Слапчука...
Не загубився у течії часоплину і дебют Романа Вархола — уродженця Нагірянки на Чортківщині, бо його «Мозаїка», яка з’явилася перед розвалом «непорушного СРСР», засвідчила неординарність людського бачення і свіжість почувань особистості через призму віршованої мініатюри.
На останньому хочемо наголосити не випадково. Бо ота малість у висловленні — своєрідність виражальної манери нашого краянина. А ще од багатьох колишніх дебютантів він відрізняється тематично. Якщо, скажімо, Олег Гончаренко неповторно доторкається до багатьох тем (подібне є характерним для Олеся Дяка та Мирослава Лазарука), то Роман Вархол занурюється у минувшину. (Не думаємо, що це можна вважати утіканням од проблем сьогочасся, бо версифікації про минуле «дихають» сучасністю. Хіба не про це нам говорять «Полювання без сокола», «Вівтар Бескидів», «Давні дні», «Писар Хорса Великого»... Зрештою, тут і не перерахуєш усе, бо поет видав понад 40 книжок).
І про кожну з них, либонь, можна чимало говорити. Ми ж погортаємо лише одне з видань останніх літ. Усвідомлюємо, звісно, що кілька цитат не роблять помітної зміни клімату в сприйманні, але дають можливість хоча б почати збагнути рух поетичної думки. Й задля оцього збагнення «зануримося» у «Руське море» — книжки 2015-го. «На дереві життя — неначе вишиття — країна чорних кун, червоних маків рай». «Кований щит захища оксамит батьківської землі, не поклонявся щоб житичів рід навіть у снах імлі», «Наяву — не в пісні мальва козакує, з кучерявим хмелем у сідлі басує...»
Чи не найліпше про таку поетику сказав письменник Левко Різник (до речі, уродженець Нараєва на Бережанщині). «Він оминає буденне і пірнає в глибини віків, тримаючи в полі зору всю товщу часу на однаковій відстані, з однаковою увагою, — ведучи за собою читача туди, де ви завмерли, виблискує археологічним золотом, непорушністю давнини, водночас змушує до активної співпраці з автором, думати-мислити, шукати, знаходити». Себто тонко і точно підмітив, що наш краянин формотворчість з європейським ухилом поєднав із самобутністю на тлі українського віршівництва, що істотно підсилило енергію творів. І вийшло так, що ці тексти, такі напружені за смислом, можуть стати прикладом для наслідування європейськими римотворцями.
Впевнені, що цій меті може служити і «Леґенда ветхозавітна». Правда, не всі однозначно сприймуть той факт, що для написання віршів поет використав лемківську говірку.
Та чи варто через це ставати в позу несприймання? Вже хоча б через те, що питання не належить до простих, як це може здатися спочатку. Дехто почне говорити, що, мовляв, Богдан-Ігор Антонич писав вірші й інші твори лише українською літературною мовою, хоч і був лемком за походженням. Канонів рідномовної стихії дотримувались Степан Сапеляк і Петро Сорока — вихідці з лемківських родин. Щось подібне можна також сказати і про літераторів з буковинським, гуцульським чи закарпатським корінням.
Але маємо і протилежні приклади. Приміром, гуцул Василь Шкурган не приховує того, що пише рідним для себе діалектом і навіть створив ним кілька книжок. Захопитися русинською рікою закликав усіх закарпатець Василь Кузан. Пригадується, що в доробкові незабутнього Михайла Левицького був вірш, написаний галицькою говіркою. Й тому таким зрозумілим є припадання Романа Вархола до лемківського світу. Адже він походить з родини тих, кого на надзбручанську землю в материковій Україні занесли жорстокі вітри операції «Вісла», коли комуністична влада змусила лемківські родини покинути ріднизну.
Зауважимо, що й раніше ця тема не давала спокою поетові. В тих чи інших тонах чи півтонах вона з’являлася: «Подільські елегії», «Кирилиця Карпат», «Тихий Дунай»... (Напевно, й раніше з’являлися твори з лемківською говіркою, але, на жаль, вони не потрапляли до нас. І тільки «Діти кирилиці» (2017), де був розділ «Лемківська поезія», загострили увагу. Чомусь тоді подумалося: не може того бути, щоб припадання до рідного не переросло у щось об’ємніше).
У тому, що наше міркування пливло цим руслом, підтверджує «Леґенда ветхозавітна». Мовлячи про цей друк, зрозуміло, не будем вникати у ті чи інші тематичні нюансики. Бо вже було мовлено, що творчість нашого краянина живить давнизна. І цим усе сказано. Але водномить не гадаємо, що поетичний світ нашого краянина має лише один колір, бо він є багатобарвним. Й не може бути по-іншому, коли крізь нетлінну пам’ять поколінь проступають філософічність, пейзажність й інтимність. «Бесідуймо по-свойому навет з царьом і з цесарьом», «Плыне од рана весільный мотив, муху до таньцю запросив мотыль».
Перед нами у всій чарівності постає лемківське промовлення через символи цієї неповторної гілки української людності. І, оцінюючи його, думається про таке. Чимало з цих діалектологічних слововживань можна перекласти літературною мовою. Але... По-перше, навряд чи знайдеться серед поціновувачів красного письменства хоч одна людина, яка не розуміє говірки. По-друге, наймайстерніший переклад неспроможний передати усі приваби оригіналу.
...Отаку непросту ситуацію у сприйманні говірки і літературної мови маємо. Тому й не будемо перевантажувати ці нотатки цитатами. Лише ствердимо, що їх було б чимало, якби зайшла мова про літературні тропи «населення» книжки та кольорові екстраполяції. Є цікавинка в культурологічній акцентуації та у слововиявах... (До речі, частково це можна уздріти й у вже процитованому).
Саме це дозволяє сказати, що книжка говорить про неповторність поезомислення на вітрищах непростого часу. І втішно, що довів це наш краянин. Й упевнені, що він ще не раз доведе вірність традиції, з якою переплітаються подихи епохи, бо «пахне спомин як ладан». Спомин про «Леґенду ветхозавітну».
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
Ігор ФАРИНА.
Слова, що тонуть
у ріці ріднизни
Щипківський Г. П. Акварелі: поезії: Одеса: Астропринт. 2021. 140с.
Якщо оцінювати твори сучасних вітчизняних віршарів, то неодмінно перед нашим зором постане така особливість. Одні версифікатори повністю віддаються пошукові нових думок та форм вираження, а другі не приховують того, що продовжують працювати у традиційному ключі, не забуваючи при цьому підкреслити: логічне поєднання думки з різними виражальними засобами має важливе значення.
Олег ВАСИЛИШИН, кандидат філологічних наук,
доцент КОГПА ім. Тараса Шевченка
Ігор ФАРИНА, член НСПУ
Рожеві птиці
з білих долоньок хмар
Кир’ян Надія. Чиста криниця: поезії та переклади: Дрогобич: Коло. 2020. – 160 с.
Дехто з тих, хто добре знає поетичну творчість Надії Кир’ян, говоритиме, що в заголовку цього відгуку рецензент обіграв рядки одного з віршів, наголошуючи на плюсах та мінусах такого прийому. А ще й порадять не використовувати його, бо, мовляв, йдеться про образ, а не про явище. Не хочу! Та не ідіотська впертість рухає мною, а усвідомлення того, що ці два поняття є тісно пов’язаними межи собою: хіба віршотворення буде явищем, якщо у рядках немає яскравого образу — конденсатора думки?
Чи не найліпше це видно на прикладі версифікації Надії Кир’ян, із творчістю якої знайомий давно. (Пам'ять помандрувала у 70-ті роки минулого століття, коли, студіюючи у Львові, вперше прочитав її вірші у «Вітрилах-67» поряд із дебютними творами Миколи Воробйова, Василя Рубана, Валерія Іллі (список можна продовжити) і вони запам’яталися бентежністю та неординарністю поетичного голосу. Бо ота тоненька збірочка «Рідне», що з’явилася перед розвалом СРСР, була лише нагадуванням про цікаву поетку, щасливу пісню якої нахабно обірвав суворий подмух тоталітарного вітру. А книга «Свято споминів», яка потрапила до мене завдяки незабутньому Петрові Сороці, стала своєрідним продовженням знайомства з версифікаціями, котрі сподобалися. «А клени такі божевільно жовті, можна втонути у їхньому танці»).
Ви, очевидно, помітили, що у цитаті йдеться про небуденний образ із участю «населення» видання. Вистачає таких чарівностей і у «Чистій криниці». Рослини, дерева, звірі, птахи, зорі та небесні світила тут є необхідними атрибутами. «В осінню пору, наче навесні, немов у казці, пролісок зустріла»; «Можна йти коло клена, а липа буде мед лити, а в очах розсипатиметься сонце»; «Знімаю трубку і питаю у лелеки: скажи, чи ще до осені далеко?»; «Дикі коні в пітьмі іржуть, а над лісом — хустка твоя»; «На самім дні вода така прозора, що з берега лічити можна зорі»; «… а матінка стоїть у сонці золота».
Ніхто, очевидно, не заперечуватиме гарноти цих образів. Зауважу тільки, що у згадці про дерева зумисно використано ефект поєднання «мешканців» різних видів в одному реченні. Аби підкреслити, що поетка вміло використовує і такий прийом. «І я в цю мить живу за сотню літ, за тисячу і навіть за мільйони — із бджілкою на золотім осонні, з печаллю яблуні на крилах журавлів»; «Хустиночки кульбаб навкруг зазолотіли, мов золоті сонця, на весь кіноекран»; «І небо прибігало під самі стріхи, зацвітало коровами і будяками».
Чарівні візерунки творить сув’язь і в кольорових екстраполяціях. «У тебе зорі на долоні — зелені, білі і червоні»; «… і височінь над ними синьо-біла»; «Отак розцвітала трава зелена і котилися червоні яблука у золотий став»…
Та барви зачаровують не лише у поєднанні. Закономірним є те, що вони не втрачають краси і у так званому «одиночному плаванні». «Та не вмирає ще надія, як білий голуб на плечі»; «За тином — туман голубим волоссям вичерпує воду з тихих озер»; «Кохання починається з червоної квітки»; «Мої сліди змиває сірий дощ, їх обриси травою заростають»; «Бузина — моя чорна калина»; «І синій сум, і синій плач жоржин, і в сутінках вечірніх синя хата»; «Із гіллям вишневим зеленим схилилась бабуся на тин»; «Між нами — сяйво золоте, яке мене нестримно кличе».
Не буде перебільшенням думка про те, що у процитованому ховаються неповторні образи, бо для їх створення авторка використовує неодновимірності літературних тропів. І найчастіше, мабуть, вдається до експлуатації метафор. В розділі «Невеселі думки», скажімо, мою увагу привернули рядки: «Вулиця чиста, мов на свято врочисте, виметена вітру мітлою сповна»; «Щастя назирці за кожним ходить»; «Скам’яніла від горя береза шле до вас на могили листи». Цікаві метафоричні зблиски існують також й у розділі «Вечірня жінка і ранкова жінка». «У пам’яті кричать уламки віршів»; «Гриби з лісу поприбігали і дивилися на диво»; «Тонкі пальці дощу пестять чорне волосся землі, яка розплющує проліскові очі».
На тлі метафоричної неординарності привабливіше виглядають порівняння з їх неоднозначністю. (Цей літературний троп поділив би на три частини — його взірці зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п., без них і приклади порівняльності, в котрих поєднані два вище згадані підвиди. Найчисельнішою, мабуть, є присутність поєднувачів. «Мов під смичком туга струна, здригнулось тіло»; «І десь мій шлях покручений побіг, і не втекти від тебе, як від себе»; «Прикутий небом, наче ланцюгами, я не насмілюсь розірвати пута».
Та не лише такі порівняння віднаходить зір. Нерідкою є й відсутність сполучників, котра, до речі, має свою промовистість. «У сні лиш папороть цвіте, а квітка — то твоє обличчя»; «Я хатинку ту стережу, де берізка — білий маяк»; «Найкраще почуття — це співчуття». Мені імпонує й те, що поетка не цурається порівнянь, котрі своєрідно поєднують відсутність і присутність сполучників. «Як рана в душі — журавлів відліт»; «Ці зустрічі — ніби на вістрі меча»; «Ця ниточка — до рідної землі, мов павутинка бабиного літа»…
Всі три різновиди порівнянь згадано, але не гадаю, що на цьому можна ставити крапку у мові про літературний троп. Бо на авансцену нашого сприймання виходить порівняльність через поєднання іменників та прислівників: «керівники-заброди», «вишня-бабуся», «зустрічі-спалахи»… (Іноді можна почути думку, що ці словосполуки більше схожі на епітети й часто-густо мають метафоричне підґрунтя. Але це — помилкове твердження. Вони, ці вислови, таки є порівняннями, бо епітети мають інші функції).
Хоча й з ними не все виглядає однозначно. Бо побутують висловлювання, котрі знаємо здавен, і буквотвори з авторським забарвленням. До останніх слід би зарахувати вислови на кшталт: «грані вікон», «листя поцілунків», «парасолі дерев». А на протилежному боці виникають: «осіння врода», «відстань душі», «срібновусе жито». Але немає потреби дорікати авторці за використання зужитого у творах, бо справа полягає в тому, що вони є доречними у контекстах написаного, і навіть створюють для них шарм неповторності.
Заслуговує на увагу й питання слововиявності у віршах Надії Кир’ян. Зрозуміло, що в першу чергу йдеться про неологізми та рідковживаності. Перших, зосібна, є небагато, але мені здається, що вони не є чужинцями у творах. Про це подумалося, коли, перечитуючи «Чисту криницю», натрапив на «червоногубі», «багатоводдя»… (В контексті книги вони виглядають новотворами, але не можу сказати про це на загальнопоетичному тлі — наявна нестача інформації через непродуманість вітчизняного книгорозповсюдження).
Словесну палітру освіжає також орієнтація на рідковживаності («шмаття», «шумовиння»), пестливі слова («вірусятко», «онучечка», «долонька»). Уважні читачі відшукають і натяки на алітераційність: «…виріс вже великий вірус».
Якщо усі вищезгадані читання так чи інакше торкаються тільки виражальності, то є й ті, що бродять помежів’ям між нею та тематичністю. І як тут, зокрема, не згадати про богошукальницькі мотиви. Тим паче, що у віршах Надії вони звучать нерідко. «Як не по-Божому чинить — ладу не буде в домі»; «На землю, де я нині майже гість, де я і відцвіла, і відспівала, мені Господь послав Таємну Вість»; «В житті добро творити поспішай і дякуй Богу за таку нагоду». (Не випадково роблю акцент на «помежів’ї». Бо фрази нагадують про важливість виражальності через їхню присутність. І водномить вони є одним із мотивів філософської лірики поетки, зразки якої є в обох розділах її оригінальних творів у цій книзі).
Не бачу якогось перебільшення у тому, що до цього виду версифікації віднесу й культурологічні акценти у поезіях Надії Кир’ян. Хочемо того чи ні, а вони є тісно пов’язаними. Відштовхнуся хоча б від такого. Відомий поет Михайло Саченко (колишній однокурсник пані Надії на філологічному факультеті Київського держуніверситету, з якого її виключили у тоталітарні часи як «політично неблагонадійну»), у передмові до книги ствердив, що вона «позбавлена чужих літературних впливів» і має своє лице. Навіть деякі літературні перегуки підтверджують це. Скажімо, Василь Голобородько свого часу хотів видати книгу про українську хату, але видавництво не підтримало його (понад піввіку тому про це писав Іван Дзюба). І Надія Кир’ян по-своєму підтримує його у своїх віршах: «А на покрівлі, як на те, мох так фіалково цвіте» чи «Тому без тину нема вкраїнської хатини».
Наступне. Багато говоримо про епіграфність, вишукуючи плюси та мінуси у ній. Не хотів би вдаватися у дискусію з цього приводу. Бо думаю, що епіграф тільки тоді має право на існування, якщо у творі поглиблено думки чи знайдено нові ракурси осягнення теми. А все інше є епігонством, яке не варте уваги. Переконаний, що так міркує і Надія Кир’ян. У книзі «Чиста криниця» маємо лише один вірш з епіграфом. Це — рядки Тараса Шевченка: «Село! І серце одпочине: село на нашій Україні – неначе писанка…» З нинішньої точки зору це є тривіальною темою. Але слова про те, що «у селі не лиш картопля родить, родять в селах совість і мораль» вказують на сьогочасність бачення, яке не до вподоби сучасним вельможам із владних кабінетів.
Ще один цікавий момент. У книзі «Чиста криниця» нерідко можна натрапити на вдале опрацювання фразеологічних висловів. «В одну ріку не зайдеш двічі — вже інша хлюпає вода»; «…лелеченята в червоних чоботях» (своєрідне обігравання відомої казки); «Червону лінію назад пройти непросто». Чомусь гадкується, що саме ця увага до лексичних багатств рідного народу народжує, приміром, такі вислови авторки, як «прожити неможливо без душі»; «та жаль, що від «любові» і «свободи» вже скоро не залишиться народу»; « бо в житті найстрашніше — це слово «боюсь»… (Перелік афористичності поетки можна продовжити, але це не додасть чогось істотного до її іміджу).
І нарешті, мовлячи про культурологічні акценти, згадаю про переклади у цій книзі. Не можу оминути увагою, що у цьому виданні є інтерпретації творів росіян Сергія Єсеніна, Бориса Пастернака, Івана Єлагіна, Андрія Усачова, хорватки Весни Парун, білоруски Віри Верби, азербайджанця Чингіза Аліоглу. Чи варто казати, що перекладачка зберегла дихання оригіналу і наповнила написане власним диханням?
А завершити ці розмисли хочу ще одною непростістю. Мовлено про виражальницькі нюансики, культурологічні аспекти, богошукальницькі мотиви. А поза увагою залишено питання тематичності. Непорядок? Далекий од такої думки. Бо вже давно громадянськість, філософічність, пейзажність та любовність переплелися між собою. І нова книга Надії Кир’ян ще більше про це свідчить.
Ігор ФАРИНА
Тепле проміння
бентежного слова
Крупка Віктор. Сон це: поезії. — Луцьк; Твердиня. 2021: — 216 с.
Свого часу до нас потрапила книга Ярослава Павуляка «Сон є сон». Розуміли, звісно, що чогось нового у ній не уздріємо, бо перед нами було оприлюднення творів прекрасного поета, якого, на жаль, уже немає з нами. Але назва видання інтригувала своєю таємничістю. Та смисл все ж збагнули, коли в одному з текстів натрапили на цю словосполуку.
А пригадалося це тоді, коли отримали черговий друк Віктора Крупки «Сон це». Ще одне відлуння сну людини? Можливо, «сідала мрія на причілки снів», «...сон цей зійшов з сонця, що зветься любов». Думаємо, що натяк є зрозумілим і по-своєму пояснює неординарність найменування. Тим паче, що у «Сон це» є й інші цікаві трактування образів «сонця» і «сну», які викликають подібні асоціації: «...розчорнобривився зі сну у сонце»; «...попіл минущості нишкне у снах», «...і сходило вічне сонце з вірами і стежинами».
Зрозуміло, що в цьому випадкові йдеться про особистісний фактор. Але «сон» і «сонце» нерідко побутують і в найменнях доробків інших письменників. Назвемо хоча б «Поміж бузкових снів» Анни Багряної, «Тяжіння сонця» Олега Гончаренка, «І лежатиме сонце мені в ногах» Василя Місевича, «Сновидіння каміння: сонце в росі, місяцелан, рябизна, жмури, мигтіння і посмішка: мудрагель» Костянтина Мордатенка. Зауважимо, що цей перелік можна продовжити, але й без цього є зрозумілою оригінальність мислення Віктора Крупки, який назвою «примагнічує» до себе читальницьке сприймання.
І не дивно, що наймення нового ужинку спонукає більше дізнатися про автора. Та не тільки це підштовхує цікавість. Виходимо з того, що віршник сам себе втаємничує, бо в жодній з його книжок, які маємо, біографічної довідки немає. Тому й спробуємо хоч трішки відслонити завісу. Йому — 45. Народився на Вінниччині. Філолог за фахом, кандидат філологічних наук, член Національних спілок письменників і журналістів України, автор п’яти поетичних книжок і однієї монографії. Лауреат кількох престижних премій. Додамо до цього й той факт, що літературним редактором «Сон це» став лауреат Шевченківської премії поет Анатолій Кичинський. (Упевнені, що цей факт є промовистим, бо неординарні версифікатори не візьмуться редагувати будь-що, що знаємо з власного досвіду).
Цікаво, що ці біографічні відомості ми дізналися, коли поет разом із родичами копав картоплю на городі біля обійстя батьків. Обставина, яка так багато сказала про версифікатора: міщух відчуває себе собою, якщо пам’ятає про родокорені. «…від ниток на диханні так багато шрамів, але то так треба, тому й зцілюєшся на окрайцях чужого степу».
Навколо образності
Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що «окрайці чужого степу» є цікавим образом, про який можна чимало розмірковувати. Але він не належить до поодиноких явищ виражальності.
Тому для продовження думки згадаємо про літературні тропи, оскільки автор нерідко використовує метафори, порівняння та епітети.
Назвемо хоча б кілька випадків неперебутніх метафоричних зблисків. «...переоре шипшина ці низькі небеса»; «...дерева мовчки переходять ніч у брід»; «...кожен профіль ночі ступає назустріч». Звісно, можна багато говорити про різновиди метафор, класифікуючи їх. Але зумисно не робитимемо цього, оскільки процитоване і так чимало промовляє про важливість метафоричності для поета.
А ось порівняння спробуємо розділити, мовлячи про літературні тропи зі сполучниками і без них, з поєднанням обох уже згаданих різновидів. (А хіба було б правильним оминання порівняльності за участю іменників та прислівників?)
Наголошуючи на цьому, констатуємо, що в поетичних текстах нерідко з’являються сполучники на кшталт «як», «мов», «ніби», «наче» і т.п. Вдається до них і Віктор Крупка. «...нігті впиваються в душу, наче образа»; «...посеред горла, мовби жоржина, встрягла осінь»; «...у ніч серпневу, як постріли, вицілюють яблука».
Якщо вдуматися, то в кожному випадку є метафоричні відсвіти. Але марницею були б дорікання авторові за це, оскільки літературнотропні поєднання стилю є ознакою сучасної поезії. До речі, по-своєму підтверджує це і відсутність сполучників. «...цілувати дощі — трохи більше, ніж просто жити»; «...блуд уже не тиша і уже не блуд — в’язка неба, що вросла у плечі»; «...кавова жінка — думок незавершених нить і візій стрімких у пророчому серці художника».
Вплив метафоричності на просту порівняльність на прикладі нової книжки Віктора Крупки є незаперечним, та свідчать про це і взірці літературних тропів, в яких поєднуються присутність і відсутність сполучників. «...кортить цьому простору бути інакшим — і, наче бувалець, лягає просмолений час у вічну колиску з адреналіну і страху»; «...думка, як віра, а віра, як сила — у леті лелечім»; «…відчувати тебе, як травень — дощ».
Естафету метафоричності у порівняннях підхоплює також поєднання іменників і прислівників, які здебільшого є несподіваними: «розпуття-звіздар», «слід-подих»...
Коли на основі вищезгаданих порівнянь мислиться про метафоричні висловлювання, то, напевно, гріхом було б замовчування несподіваних епітетів з особистісним забарвленням від автора. Бо саме їй найбільше притаманна метафоричність. Так між іншим думаєш, коли натрапляєш на «очі світання», «стежин гостре лезо», «звивини відлунь».
Якась ледь вловима метафоричність є і в епітетах, до органічності яких усі давно звикли: «квітка сонця вечорова», «дух літа», «теплі фарби»...
І як опісля отаких словочарівностей не подумати, що «лишай серцевий збій десь за овиддям».
Допомагають слововияви
Уже останнє слово попереднього розділу цього відгуку на книжку завершується рідковживаністю з познакою неологічності. Та маємо й інші малоексплуатовані словотвори: «фатаморганний», «тяглість», «спрозорений»...
Дуже цікавим є питання про неологізми, яких чимало можна зустріти на сторінках книжки: «сонцевид», «шипшинить», «недовідомий».
А в питанні про говірковості переплелося чимало неодновимірностей. Нерідко можна говорити про припадання до призабутих буквосполук. Іноді не тільки це маємо, а й звернення до транскрипції, яка побутувала колись. Діалектизмів стосується й ще одна непростість. Деякі з них залишаються ними, хоча, можливо, є більше схожими на рідковживаності. А водномить маємо слівцята, в яких немає цієї барви. Згадаємо до прикладу про «сильвету», «шкло», «мольфара», «позір».
Ще одна цікавинка. Поціновувачі віршованих текстів уже звикли до алітераційності мовлення версифікаторів. Іноді її приклади надибуємо й у віршах Віктора Крупки. Візьмемо хоча б рядок: «...ці струни, цей струм, цей стрррр...»
«Населення» і барви
Згадали про слововияви — і на думку сплив один рядок «...кинути вічність у мить, не проковтнула ще заячого переляку, але прошила сльозою тремткий сонцевид». Можливо, цей вислів і немає прямого стосунку до теми цієї частини рецензії, але... Десь на рівні підсвідомості все ж кільчиться таке розмірковування. І не можемо нічого вдіяти супроти цього.
Втім вистачає і «мешканцевих» алюзій. Бо до «населення» книжки належать рослини і дерева, звірі та птахи, зорі і небесні світила. «...на полинах, написати собі, учорашньому, на полинах»; «...услід за чужими блукальцями — у пам’ять — ще й карма шипшини»; «...утекло вороння, крізь долоні взяло й утекло»; «…ніч блукала, мов скажений пес»; «...той вечір з возом зазирнув у воду, де мліли довгі полиски зірок»; «...ваше тіло я сном перехрещу і місяця вірою».
А водномить існують моменти, коли різні мешканці «оселяються» поряд. «...з сонцем до крови німуєш воронячим криком»; «сонце і місяць — далекі дороговкази»; «...вже й коні — зірками, вода неоглядна, і ніч — вічна відьма».
Припадати до гарноти окремих фраз, у яких превалюють представники «населення», спонукають й кольорові екстраполяції. «…і Синевира замрія вже Благовістом біліє, сонцю висновує хрест»; «...з перших борінь, що спустилися з чорної втечі»; «...злітала в обрій зеленим віршем»; «…оцей пейзаж від грудня посірілий»; «...та червоною стане враз — від шипшини здіймуться визрілі небеса»; «...сиве сонце вже від сивих обріїв»; «…бузок хмеліє синьо».
І знову маємо нагоду повернутися до питання про поєднання. Бо є воно й у кольористості слів: «голос блакитний, зелений голос», «якщо я дочекаюсь прозрінь у несходженій тиші», «свою меланхолійність сіро-сизу», «...доля твоя все ще біла, блакитна, зелена».
Чи не тому, наткнувшись на згадки про «населення» і кольорові екстраполяції, як своєрідне поетове одкровення, сприймаєш його слова про те, що «коли трава крислатіша за небо настільки, що й Господь на мить затих — травою шелестівши кому-небудь».
Голоси із помежів’я
Якщо літературні тропи, слововияви, згадки про «населення», кольорові екстраполяції однозначно належать до ознак виражальності, то цього не скажеш про богошукальницькі мотиви. З одного боку, вони непроминально характеризують непроминальність висловлення думки, а з другого — є цікавими взірцями філософської лірики.
Сув’язь виражальності і темарійності? Саме так! Та не гадкуємо, що вона спроможна негативно вплинути на сприймання. Бо читача цікавить не це, а природність звучання поетового голосу, пронизаного Божим світлом. «...пишемо ще... навіть на білій корі — вдосвіта Бог дарував нам невимірний дар»; «...наближався, вдихав у себе маленького Бога, якого знову губив за непозначеним видноколом»; «...на межі прокинеться душа, захмеліло помолившись Богу».
Богошукальницька мелодія вже давно зріднилася з філософською лірикою, як й культурологічні акценти, які теж знаходимо у книжці. «...залікую в собі Дон-Кіхота і мідь»; «...мовив Сократ промовлене нами не раз»; «...я не Довженко — у калюжах бачу хмари».
Чи таке. Нерідко робляться наголоси на крилатослів’ї. Є воно і в конкретному випадкові. «...чужі не потрібні нікому — лиш ночі скурвленій»; «...лише святого не переступай»; «...трава, немов стезя із потойбіччя»; «...відчуй цей невідомий досі крик…» Коли перечитуємо ці та інші подібні висловлювання, то не можемо позбутися думки про їхні джерела. Хоч і розуміємо неоднозначність такого міркування.
Перш за все тому, що можна зі стовідсотковою точністю мовити про спонуки, оскільки їх може бути чималенько. І кожна, безперечно, матиме своє обґрунтування. Ми ж найчастіше думаємо про витік крилатослів’я із фольклорного підґрунтя. Адже нерідко зустрічаємо образи, які пов’язані з фразеологією. «...від зайчика хліб з маслом і медом смачнючий»; «...вже треті півні в марище веде»; «...котись, клубочку, по струні ріки».
Ще про темарійне
Автор сам дає нагоду заглибитися у це питання. Бо в попередніх абзацах прозвучало чимало цитат. Звісно, що кожна з них мала своє трактування. Й не було тут ніякої дивовижі. Це реальність сприймання, яку неможливо заперечити. І водночас є підстави для спільності, й полягають вони в тому, що в більшості випадків маємо справу з філософською лірикою, яка переважає у цій книжці.
Але зосередженість автора на цій темі не означає ігнорування інших темарійних відгалужень. Звернемося, приміром, до вірша «У світ зафарбуєш»: «...спорядиш у дорогу тлусте вістря свічі і у світ зафарбуєш війни». Своєрідний доторк до громадянськості. Це ж певною мірою стосується й твору «Стати героєм»: «...якби ж ти тільки невідступно міг стати справжнім героєм». Звучать у виданні і любовні нотки: «...коли літа все ще пір’їнами лягають знадливо у світлу душу й принадно кличуть осінню жінку». Непоодинокими є також випадки живописання словами.
Але на тематичності цих поезій поціновувачі віршослова майже не зупиняються. Чи не тому, що темарійний поділ стає неактуальним для сучасної лірики? Бо переважає переплетення тем. Приміром, у вірші «Доростаю» знаходимо рядок: «знову той щем віднайду, від якого немає ні втеч мені, ані повернень». Філософське замислення. Інакше й не скажеш про цю думку. І поряд існують рядки з пейзажною барвою: «...сонце цілує по-батьківськи визрілий хліб».
І в інших творах побутують подібні переплетення. І це змушує говорити, що це — ознака сучасної поезомови. Та водномить не балакав би про позірну космополітичність такої лірики. Вже хоча б тому, що рядки пронизані диханням ріднизни: «...став розпрозореним, справжнім, безмірним — знову знайшов свою Україну».
...замість трикрап’я
Можна опісля всього вдатися до розділового знака, який є у підзаголовку. Та впевнені, що це було б помилкою, не повністю відображало б ситуацію. Бо за бортом нашої уваги залишиться питання про те, до кого за стилем висловлювань належить Віктор Крупка як поет.
Вищезгадані рядки однозначно говорять, що віршник не вважає традиціоналізм потрібністю сучасної поезії. Але й апологетом сьогочасної модерновості його не назвали б. І тут, на нашу думку, з усією серйозністю постає питання про необхідність поєднання у нинішній поетиці модернового стилю викладу думки укупі з чітким вказуванням на ментальне, бо ніхто у світах не чекатиме на українське віршівництво без такої познаки. Бо він уже переситився космополітичною «величчю». І на її тлі вірші Віктора Крупки виграють неординарністю. Сподіваємося, що вона тільки поглиблюватиметься у нових книжках поета.
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
Ігор ФАРИНА
ЗНАЙТИ СЕБЕ
В СЕКУНД КРАПЛИНАХ
Герман Олег. Барви погляду. Поезії. Тернопіль: Джура, 2021 - 128 с.
Не буде перебільшенням твердження, що лірику можна поділити на громадянську, філософську, пейзажну та любовну. Рідше у поетичних книгах бачу орієнтацію версифікаторів на якийсь один з цих підвидів, бо вже стала реальністю сув’язь тем. А за цим поєднанням з’явилася ще одна очевидність – доторкання до всіх різнотематних пластів через світло, яким живе душа.
Щось подібне маємо і в книзі лірики Олега Германа «Барви погляду». Але перед тим, як констатувати факт, що автор, не приховуючи душевних потрясінь у човняві літ, йде до збагачення навколишності почуттям любові, зупинюся на деяких виражальних акцентах. Бо саме вони, на мою думку, допомагають збагнути крізь хід поезомислення мікро- і макросвіти, у яких живе віршник.
Зрозуміло, що тут на авансцену читальницького сприймання виходять літературні тропи, себто метафори, епітети та порівняння. Коли говорити про перші з них, то є чимало висловів, які привертають увагу: «перемовлялися сади, вагітні зрілими плодами», «осіння пісня одягає коралі золота дрібні», «вже ніч мої читає вірші»… (той, хто знає лірику Олега Германа з цієї книжки, неодмінно скаже, що це лише дещиця з метафорики. Та не в цьому полягає суть. Зблиски розмислів у поезомові підкреслюють творчий індивідуалізм автора).
Як, зрештою, й епітети, які він використовує. Правда, варто умовно їх поділити на дві частини. Бо ж не секрет, що висловам, які давно побутують в творивах поетів, протистоять їхні антагоністи – словосполучення, що характерні тільки цьому автору. Давайте порівняємо «безкрилого птаха», «сяйво ліхтарів», «босі ноги» із «відголосся волосся», «краплини секунд», «слід сльози». (Не заперечуватиму, що оригінальність взорування хотілося би бачити частіше, але… Водномить із свідомості не йде думка про контекстову доречність).
Мислиться про неї й тоді, коли перед взором постають порівняння у своїй різності. Бо цей літературний троп нерідко зустрічаємо із сполучниками: «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п… «Сиротіє слово голе, як знесилений покутник», «твої слова здаля ласкали скрипаля, мов світлотінь», «перетрухлі думки, ніби скіфські могили».
Ця тема залишається актуальною і у миттєвості, коли заходить мова про порівняльність без сполучників: «воно маленьке – тихе світло раю», «зняв плаття схмарені обнови», «солодкий той напій з гарячою жагою, ним ран в душі твоїй ніколи не загою»…
Якщо мова зайшла про ці різновиди простих порівнянь, то не можуть залишитися на узбіччі думання складні тропи, в яких поєднано найзриміші елементи попередніх: «В очах – отої загадки, як цвіту», «кохання тихе й наче буревій», «останній дотик, як остання крапля», «скрипковий ключ закрив палац чеснот»…
Коли б ці лінгвістичні засоби літературнотропного ґатунку наважилися би податися у «самостійне плавання», то більшість їх, напевно, не загубилися б у бурхливому поезоморі. Але вони не втрачають своєї чарівності й тоді, коли виступають у ролях необхідних та доречних елементів різних мовних конструкцій. Це, зокрема, добре видно на прикладі згадок про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі та птахи, зорі й небесні світила. «Морочив про гріхи горіх до перепудженої пташки», «запроменіти , мов червоний гладіолус», «бреде по росах сивий кінь у темінь», «посеред нот дієз затих, мов чапля», «зірки розшукують обнови», «сонце хитається, мов чикало дзигарка».
Але у мові про «населення» книги, крім самотності є ще один аспект. Іноді вони «діють» об’єднано. І цікавою тут є та обставини, що при цьому знову народжуються чарівності: «дивлюсь, як жайвір падає у жито», «запахло медом з гречки, а чи з липи», «туди де зоряні коралі, де серпанково місяць усміхнувся». (Зрозуміло, що тут необхідно врахувати один момент: поєднання та їхня чарівність стають збагненнішими в контексті конкретного твору).
Остання заувага напевно робить зрозумілішими і сув’язі барв, яких у цій книжці існує чимало… «Бліді чорно-білі світлини до мене кричать і мовчать», «вже ніч мої читає вірші у темно-синій глибині», «покриє руки чорний сніг, впаде нездійснення до ніг, як біла маска пандемії». Переблиски барв відчуваються й тоді, коли зримої гри кольорів немає: «барвисті осінні сліди і згадок тонкі павутини на травах снують дорогий для мене фрагменти картини», «мокрий килимарник тче для лісів барвисте полотно»…. «весь цей оркестр починає кольорово звучати твоїм голосом».
Переліки цих барвистостей без особливих зусиль можна продовжувати. Якщо мій літературознавчий окомір вже доторкнувся до кольорових екстраполяцій, та думаю, доцільніше зупинитися на їхній однині, тим паче, що й тут є чимало приваб: «і туман заморено у сірих строях бреде над багнами оман», «Боже, скільки болю в жарі посивілому», «срібну скинула підкову з верхівки клена», «дай відчути уст світання, допоки небо голубе».
Але не тільки це характеризує виражальність поезомислення. Доброго слова заслуговує й припадання автора до чар-води із слововиявної криниці, бо в «Барвах погляду» постійно зблискують слів’ята із ознаками неологічності, рідковживаності та говірковості. Задля підтвердження назву хоча б деякі: «темновири», «краплеплин», «погомоніння», «посміхи», «жмут», «сподіванка», «огень», «видко», «окрилля»…
У мові про вражальність поетичних рядків неможливо оминути питання різноформ’я висловленої думки. Адже у цьому друкові Олега Германа маємо двовірш, катрени, верлібри, традиційні багатострофники. А іноді складається враження, що маємо підстави балакати про білий вірш перемережений римованою тональністю. Щось таке, зокрема, відчувається у віршах «Чим є людина без любові» та «Плакала маска».
Ще, мабуть, варто сказати й про те, що шарму вражальності додає наявність богошукальницьких мелодій: «До кожного хоч раз приходить Бог», «порубана вишня зніміла посеред осколків розмов, на зламові Божого тіла», «знову йду до тиші в божественнім саду». Тут я підмітив цікавинку. Такі мотиви нерідко звучать й тоді, коли зримої згадки про Всевишнього чи Його діяння не існує: «Жагучими устами заходить в райські брами мелодія зітхань». Ніхто, прочитавши рядки про богошукальницькі мотиви, очевидно не заперечуватиме, що вони мають неабияке значення для вражальності. Бо як не крути, богошукальництво – один з напрямків філософської поезії. Між іншим, помітно, що автор припадає до цього тематичного течива у творах «Запахло медом» та «Я ще дитина, ще дитина». Можна тут віднайти й деякі інші тексти подібного плану, та всіх їх об’єднує одна творча несподіванка – на всіх творивах зримий відблиск любові.
Осяяння цим почуттям характерне для громадської лірики Олега Германа. А ще своєрідної пікантності додає факт, що вона подається лише під особистісним кутом зору. Це в першу чергу стосується таких творів: «Немає іншого життя» та «Неспинно долиною спини». Що там не кажіть, а незбагненність і привабливість відчувається в образах «з русла виходить Дніпро в мені» та «сяйвом істини пригорне».
Гарноти також побутують у пейзажних малюнках. «Вечір присів край вікна, дивиться пильно крізь шибу», «Владика-присмерк сяйво ліхтарів розсипав по калюжах», «В осіннім погляді ще зеленить весна та золотаво не згасає в згадках літніх»… (Хотілося звернути увагу й на інші схожі чарівності, де домінує уявне переплетення тематичних пластів).
Ще, перечитуючи нову книгу віршів, почав розмірковувати про вплив часоплину на поезомислення. Якщо «Барви погляду» порівняти з найпершими книгами «Прислухайтесь… Дзвенить струна», «Мелодія слова» чи «Настрій полудневого дощу», то можна помітити одну дивність. В цілому поетика автора майже не змінилася. Він зберіг свій стиль, але став ощадливішим у слововиявах. У його рядках з’явилася більша точність вислову, повніша образність. Що це? Гадаю – досвід літ та вплив саме отої часоплинності. Вони змили зайвину та освітлили потоки думок.
І ще про один нюанси варто згадати. Зрозуміло, що кожен версифікатор змушений мимоволі «варитися у власному соку», бо проти долі не попреш. Та це не значить, що він подумки не порівнює свій ужинок із творами тих, чиї імені сяють на літературному небосхилі. І тут маємо неоднозначну картину. Ці світила різні за розмірами та яскравістю. Різні, але конче потрібні нам у своєму розмаїтті. Вогнем небесності були осяяні рядки Миколи Вінграновського, Леоніда Талалая, Ігоря Римарука… І поряд з цим променять вірші Павла Гірника, Анатолія Кичинського, Ігоря Павлюка, Тараса Федюка, які сповнюють образи сучасної поезії високим регістром звучання на грані неповторності. І в той же час маємо вірші приземнішого звучання, познаковані творами Леоніда Горлача, Петра Засенка, Василя Місевича, Анатолія Ненцінського. (Кожен, очевидно, спроможний продовжити перелік авторів згідно зі своїми смаками). Реальність літературного процесу, яку ніхто не заперечить. Та й чи потрібно це робити, коли вірші кожної категорії версифікаторів, позитивно впливають на конкретні громади читальників своєю свіжістю та неординарністю міркувань, філософічною грамотністю. Вони потрібні для людяності, як і нові книги, як і ця збірка поетичних одкровень.
Вона, до речі, спонукала ще до одного розмірковування, яким хочу завершити ці нотатки. З анотації стає відомо, що автор сам ілюстрував видання.. Звісно, що цей феномен можна оцінювати по-різному й навіть відшукувати в цьому мінуси. Але… Давайте реально розмірковувати про гармонійність малюнку слова та про поезію малюнку. До цього вдавалися Андрій Німенко, Борис Шлапак, Михайло Левицький. Не вважають себе фаховими художниками Роман Левандовський, Марина Павленко, Богдан Смоляк, Богдан Чепурко, але їхні малярські образи вельми до вподоби їх поціновувачам. У ролі оформлювачів книг неодноразово виступали Катерина Міщук і Олена Рута. Це дивовижне змереження слова і малюнку посилює вплив і більше розкриває душу автора. Впевнений, що в цьому не раз переконаємося у наступних книгах.
Ігор ФАРИНА
СОНЦЕ УЯВИ
ВИКОТИЛОСЯ З-ЗА ГАЮ СПОМИНІВ
Святненко В. Поляни : оповідання / Володимир Святненко. — Житомир : Видавець О. О. Євенок, 2021. — 176 с.
Не приховуватиму, що першим поштовхом до оцінки прозової чи поетичної книги стає назва видання. Не оминули його й «Поляни» Володимира Святненка. Коли дивишся на обкладинку друку, який принесла пошта, подумалось про тяглість традиції. Зрештою, поміркуйте самі. Вже стала звичкою однослівність найменувань. Правда, не все тут є однозначним. Одні письмаки заголовкують загальновживостями: «Яр» Богдана Мельничука, «Живиця» Василя Шкляра, «Коралі» Геннадія Щипківського. А другі автори «моляться» на рідковживаності: «Одвідини» Василя Бондаря, «Заманка» В’ячеслава Медвідя, «Середньохрестя» Валерія Шевчука. Варто мабуть згадати і про тих, хто орієнтується на географічні назви чи імена: «Степівщина» Олеся Волі, «Гучва» Йосипа Струцюка, «Анюта» Михася Ткача… Повторення пройденого? Можна так мовити, якщо мати на увазі «Рудомана» Григорія Білоуса, «Покруча» Івана Корсака, «Селену» Юрія Мушкетика, «Іскрінь» Олега Сенчика…
Ці переліки, зрозуміло, можна множити. Але… Давайте не будемо вдаватися до того, а замислимося над іншим моментом. Вищезгаданий поділ натякає, що назву цієї книги можна віднести до третього типу. Втішно, зрозуміло, що сучасний «інженер людських душ» тримається у ній, виробляючи свій стиль «плавання».
Та це — загальникове твердження, бо існують й особистісні нюансики. «Поляни живуть дружно, тихо й мирно. Попри непросте щоденне буття, вони веселі, дотепні й кмітливі… Вірю, що кожен читач знайде у цій збірці історію на свій смак». Так стверджує автор у передмові, постійно наголошуючи, що пише про ріднизну. Якщо таке трактування має право на існування, то слід, либонь, казати про те, що однослівність назви має й власне «джерело». Адже перший свій оприлюднений роман «Самурай. Українська історія» — своєрідний підзаголовок.
Та не лише це змушує повернутися до старого твору. Є ще один момент. «Самурай» — почуттєва мандрівка в непросту історію рідного народу. А «Поляни» — продовження цієї подорожі. Через різночасові площини. Скажімо, твір «У терновому вінку» розповідає про непросту долю людини, яка після Другої світової війни опинилася на чужині через злющі подмухи більшовицьких вітрів. На жаль, ми ще мало знаємо про діяльність УПА на східних теренах. Й оповідання «Останній бій «Будька» — лише перший вдалий доторк до теми. Про непростість життя особистості в тоталітарну епоху йдеться у текстах «Назарич», «Грицеві світанки» й «По гриби». Є у друці й літеросплетення спонукань непростістю сьогодення. «Вигнанець» — спроба письменника оповісти про почуття немолодої людини, яка вимушено повернулася до отчого дому через воєнні події на східних рубежах нашої держави.
Та не думаю, що лише цією думкою можна обмежитися, мовлячи про темарійність. Адже з усією серйозністю постає ще одна проблема. Ніхто, напевно, не буде заперечувати, що наші прозаїки пишуть на основі життєвого досвіду. Але одні приховують це за стилем письма, неординарністю підходу до теми, а другі є прямолінійними у висловленні почувань, навіть не уникають згадок про власну участь у певних подіях. (Не думаю, що варто віддавати перевагу котрійсь із цих течій, бо ж все залежить від майстерності текстовика.)
Це можна узріти і на прикладі цієї книги, яка, до речі, однозначно говорить, що Володимир Святненко належить до другого типу оповідців. Бо маємо з одного боку простість (але не спрощеність) викладу, а з другого боку опиняємося серед неординарності лексичного моря, що наштовхує на думку про постійність творчих пошуків автора.
Тут перш за все йдеться про вміле використання літературних тропів. Приміром, зір читальника нерідко натрапляє на метафори. «На темно-синьому небі сіялося зорями, між якими човником плив місяць», «серпневий світанок дихав прохолодною вільгістю», «…бентежно висвистував у дуплах і трухлявих пеньках вітер, ніби вигравав на сопілці елегійну мелодію».
Ви, безперечно, помітили, що автор для посилення метафор використовує порівняння. Але не менш вдалою є порівняльність без них. «…манить воно його, як молода незаймана дівка» (про гору-пагорб біля села), «її обличчя — важка незворушна маска ангельських чеснот», «як досвідчена жінка-ковбой».
Ця словесна гарнота ще більше причаровує на тлі епітетів, серед яких бачимо «полотно ріллі», «голки заздрості», «віяло променів», «зелені шевелюри», «литаври сосен»…
Але всі оці словосполуки не виглядали б такими доречними, якби не було помітним намагання літератора вирізнятися неординарним слововживанням. Та, безумовно, це поняття треба уточнити. Коли читаєш книгу, нерідко натрапляєш на поліський говір. Здається, що тільки у ньому звучать такі діалектизми як «стрибало», «прикуток», «ледаченько». До говірковостей зарахував би «віконня», «славень», «позирк», але їх можна почути й у інших регіонах. Інколи автор вживає неологізми типу «грайгомін», «вітрокрил», «ніжнопрохолодні».
Коли натрапляю на такі блискітки, то вже не дивуюся великої кількості випадків живописання словами. «Чоловіки ще довго сиділи на замчищі, луплячи очима густу темряву, що окутала ковдрою сонливості луки, поля, мотищенський ліс і змілілу Суньку, яка допивала з неба останні хвильки вечора». «Сонце лаштувалося на захід, за кругло оброслий дубиною лісовий пригірок, вистеляючи ліжником червоних тіней чисту гладінь річки Голубівки». «Поволі чорнів просякнутий димним запахом осені обшир, де подекуди височіли в похмурій мряці скирти соломи, на верхах яких крякали завжди чимось не вдоволені ворони». (Поєднання в пейзажах виправданих дій живих та неживих предметів додає словоживописності динамічності.)
Ще слід врахувати і те, що увиразненню прозотекстів сприяють монологи та діалоги. Тому й ратував би за їх збільшення за рахунок оживлення фраз з окремими описами дій. Бо ж навіщо багатослів’я там, де більшого сприйняттєвого ефекту можна досягти перемовами між дійовими особами котрогось з творів.
(Передчуваю, що дехто почне говорити, що рецензент забагато уваги приділив мовним питанням прозотекстів, хоч вони, мовляв, не є такими важливими для жанру, бо головну роль має відігравати сюжет. Не заперечую, що опис (вмілий) ходу подій має важливе значення, але він ніколи не порятує твір, якщо він написаний словесно безбарвно. Крім того особистісність письма є не тільки візитівкою автора, а й свідченням його потрібності у світах, які «загодовують» космополітичною писаниною.)
Ще про два моменти, які теж мають неабияке значення для вражальності. Згадаю хоча б про таке. Автор означив «Поляни» як книгу оповідань. Та мені здається, що до творива більше пасувало б твердження про книгу малої прози. Якщо, наприклад, «Вигнанець» належить до оповідань за визначенням жанрового різновиду, то цього не скажеш про деякі інші твори. «Грицеві світанки» — новела у класичному означенні цього поняття. Новелістичні елементи побутують у тексті «Про гриби». А от твір «Тут шумів ліс» більше схожий на образок, майстерно зроблений. «У терновому вінку» є більш подібним до нарису, а «Назарич» — щось середнє між нарисом і оповіданням. Вже хоча б тому, що натрапляєш на прізвище автора і вже не віриш, що прізвище Назарича є видумкою. Й поряд існують оповіданнєві особливості.
А насамкінець мушу хоча б побіжно зачепити тему взаємостосунків мужчини і жінки. Згоден, що вони овіяні туманцем романтичності у «Вигнанці». (Повернімося до описів почуттів між Степаном і Оксаною Бондар), деякою фривольністю від натяків на легковажність колгоспної передовиці Вальки у «По гриби». А от «Любов над Бугом» наповнена еротичними сценками. Та не метав би на автора блискавиці за цю натуралістичність, бо все описано у межах допустимого — текст не просякнутий «залітературеною спермою». (Розумію, що деякі читачки охочіше балакатимуть про протилежне в оцінці цього міркування. Та хіба викинеш слова із пісні життя. Але ж тільки реалії життя диктують умови. Чи письменник позбавлений права дивитися на ситуацію із «статевої дзвіниці»? Зрештою, хіба літературний критик не має права видряпатися на неї?)
…Отже, «Поляни», як видно з вищеописаного, порушують чимало важливих проблем, запитують пристрасністю слів. А коли воно так, то книга відбулася. Принаймні, так думаю. І сподіваюся, що Володимир Святненко підтвердить це наступними виданнями. По-іншому й не може бути. Бо сонце уяви вийшло з-за гаю споминів, освітивши обличчя людей, які дорогі для письменника.
Ігор ФАРИНА
Т Р И С Х О Д И Н К И
Н А Д І Ї К О В А Л И К
Ковалик Н.Й. «Люба для любові…» Роман. – Львів: Простір-М, 2021 р. -338 ст.
1. Н А С ХО Д ИН Ц І Л Ь В І В С Ь К О СТ І
Якщо говорити про сучасну українську прозу, то всі твори, незважаючи на видові означення авторів, можна умовно поділити на дві частини, себто виокремити тексти на історичну тематику та згадати доторки літератів до проблем сьогочасся. Як кажуть, читальник сам спроможний дійти до такого висновку, бо за прикладами далеко ходити не треба. Згадаймо хоча б про «Хрещатик-Плазу» Павла Вольвача і «Клавку» Марини Гримич», «Чорторийські марева-видіння» Мирослава Лазарука і «Ніч після сходу сонця» Катерини Мотрич, «жінку зі снігу» Василя Слапчука, «Плач перепілки» Марії Ткачівської…
Ви, безперечно, помітили трикрап’я у кінці попереднього абзацу, своєрідний натяк на те, що тема є безберегою і кожен може продовжити перелік творчих пар згідно зі своїми уподобаннями. Це – по-перше. А з другого боку видніється ще й зумисністьу вигляді ігнорування львівських імен у цьому стикові.
Не заперечуватиму такої очевидності. Та… Думаю, що певна логіка тут все ж існує. Правда, одним словом все пояснити неможливо, бо в моїй свідомості вгніздилася птиця неоднозначності, яка наполегливо нагадує про себе. І через це броджу поміж різностями. Адже львівська проза не є одновимірною. Та мається на увазі не тільки запропонований мною поділ. Варто, мабуть, уважніше подивитися на літературну навколишність й побачити там поштовхи мого думкування.
Що маю на увазі? Перш за все заспокою нетерплячих реципієнтів мого відгуку на книгу. Коли оцінювати львівську прозу, вилізши на дзвіницю тематичності, то є очевидним, що тексти з цього регіону не ламають традиційності сприймання. Але двоїна у даному випадкові теж має нахил до ділення. Принаймні автор цих рядків угледів наступну особливість.
Маємо масив творів, які нічим не різняться в оспівуванні тих чи інших тем від письмаків з інших регіонів. Хоча львівськість походження можна вловити з географії подій чи поодиноких мовних особливостей. Назвемо тут «Час і пору» Романа Дідули, «Боб» Ігоря Павлюка, «Битву на Цецорі» Володимира Радовського, «Писаря Східних воріт Притулку» Галини Пагутяк, «Запах страху» Лесі Холодюк, «На чужих вітрах» Ольги Яворської. І водно- мить цій прихованій львівськості по-своєму протистоять «Корона Данила Галицького» Романа Коритка, «Стара при надії» Юрія Николишина, «Віднайдене місто» Богдана Смоляка, «Комедія у божевільні» Лесі Бернакевич, «Вероніка та її коханці» Тетяни Грунської, «Корнелія» Надії Мориквас. (Зрозуміло, що в кожному окремому випадкові і виникають алюзії. Та як там не було б, а львівськість тут превалює і саме через її призму письмаки запрошують поціновувачів красного письменства дивитися на плин буднів й усвідомити, що регіональне взорування має неабияке значення для збагнення загальнолюдських істин.)
До розмислів на цю тему підштовхнула «Люба для любові…» Надії Ковалик. Ще один твір у чималому доробкові львівської літератки. Цей роман є знаковим для багатьох. Та не тільки в осягненні питання про львівськість. Перечитавши його, кожен скаже, що написане «дихає» княжим містом.
Але давайте пильніше подивимося на трактування письмачкою самого поняття львівськість. Хто пам’ятає перші її книги «Листопадовий сніг» та «Зими не буде», неодмінно висловить думку, що і там, у 80-х роках минулого століття, був колорит столиці Галичини. Але це існувало на рівні сприймання буднів та свят вчорашньою школяркою, приходило до усіх через показ юного романтизму представниці прекрасної статі в обгортці позитивізму та оптимізму, хоч іноді в поле зору молодої письменниці потрапляли трагічні ситуації. (Було б наївністю дорікання за це, бо усі ми є дітьми свого часу і, як говорять ві Львові, нема на то ради.)
А книга малої прози «Зваба», яку три роки тому оприлюднило видавництво «Апріорі» зі Львова, залишаючись львівською за своєю суттю, уже позбавлена отого молодого бачення в облямівці «всегараздівства», навіяного потужними ідеологічними вітрами того часу. Звісно, на тому, що маємо зображення життя без ретушування, позначилась відсутність цього фактора. Але ще, напевно, найбільше на хід мислення авторки вплинули прожиті літа і досвід. Ще більш помітним є це в романі «Люба для любові…».
2. Н А С Х О Д И Н Ц І Т Е М А Т И Ч Н О С Т І
Про що ж розповідає цей твір? Прошу мене вибачити, але тут мушу згадати про анотаційну констатацію до роману. В ній, зокрема, йдеться про те, що молода дівчина Любов Королик з маленького Містечка їде на навчання у велике Місто і неочікувано потрапляє у вир пристрастей, які так чи інакше пов’язані з нею. Справді, якщо відштовхуватися від тексту, у творі таки йдеться про неї. Бо починається твір зі сцени, де вона після успішних вступних іспитів на філфак університету святкової пори чаює з батьками. І завершується теж зустріччю з нею: вона на березі озера з актором Орестом Корогодом, який вирятував її під час спроби самогубства через утоплення. Є у тексті й інші сторінки, в яких письменниця колоритно описує її життя. Маємо, зрештою, ще й момент того, що Люби зримо немає у зображенні деяких епізодів, але читач десь на підсвідомому рівні відчуває її незриму присутність, бо без цього оті моменти не були б такими доречними.
Якщо досі домінували дещо узагальнені думки про цей твір та його сюжет, то настала пора деталізації, тому й зупинюся на деяких моментах лише побічно, бо розпросторення міркувань про зміст і жанр рецензії є несумісними… Вчорашня школярка Люба, яка жила у провінційному місті, стає студенткою університету, живе у родичів, які згодом перебираються до США, вигравши «Грінкарту». Під час святкування Дня писемності знайомиться з актором Леоном Франчуком, що на чверть віку є старшим од неї. Від нього отримує перший сексуальний досвід. (З висоти прожитих літ не бачу в цьому надзвичайності. Адже нерідко молоді дівчата інтуїтивно тягнуться до старших людей, мріючи створити з ними сім’ю. Та Леон Франчук топче ці почуття ( бере шлюб не з юною студенткою, а з молодою бізнесменкою.)
До речі, щодо їхнього спілкування: привертає увагу цікава деталь. Якось мужчина, звертаючись до дівчини, мовив, що у його розумінні слово «любонько» не означає звернення до людини з таким іменем, бо він розуміє таке словосполучення як «моя ти люба». Звичайна гра буквопоєднань. Але чи прочитується тут назва роману?
І ще одне: в цей час вона знайомиться з актором Орестом Корогодом, який натоді має щасливу сім’ю з Мальвіною. Письменник Вернигор зі злістю говорить молодому колезі, якому лише 27, аби не задивлявся на Любу. Та саме він після зради дружини рятує дівчину від самогубства у кінці роману, коли про неї забувають Леон Франчук (з успішною і багатою дружиною), прозаїк Олесь Вернигор (пацієнт божевільні), поет Іван Лелека, який сумирно повертається у лоно сім’ї з приїздом із заробітків його законної.
Отже, назовемо Любу головною героїнею твору? З чисто літературознавчих котурнів є підстави так міркувати. Але сам не спішив би з подібним висновком. І справа полягає у тому, що головним героєм є львівське літературне життя, а постать Королик – вдалий засіб (хід письменниці!) показати усі його непростості.
Візьмемо хоча б таке. На багатьох сторінках роману йдеться про успішну письменницю Милану та її родинні негаразди. Якщо підраховувати кількість сторінок про неї, то може скластися враження, що їх маємо не менше, ніж описувань з участю Люби Королик.
А ще ж маємо й описи неодноразових спілкувань з письменницею Емілією Баглай, котра свого часу таки чимало допомагала Милані Яровій. Симпатії викликають і згадки про зустріч з письменником Михайло Кубасом – жертвою комуністичного режиму.
Час від часу виринають фігури прозаїка Олега Вернигора і поета Івана Лелеки. Але тут не все є таким простим, бо перемішуються позитивні і негативні враження. Не переконаний, що з цього варто робити проблему. Щось таке маємо і в реальному житті, бо на білому світі немає людини, вчинки та характер якої трактувалися б однозначно. (Безперечно, що твір має право на переважання негативу у зображенні окремих дійових осіб, що є особливо помітним у творивах жінок письменниць. Емоції, емоції… Та не все тут є однозначним. Адже на авансцену сприймання виходить різностатевість думкування. Але ще не вглиблюватимуся у кольористику, а тільки доторкнуся до проблеми, котра потребує більшої уваги.)
Чи таке. У творі натрапляємо на згадки про поета Маркіяна Будківського, прозаїка Левка Візника, спілчанських функціонерів Марії Величковської та Асі Щуплакевич. Перелік можна продовжити, мені ці прізвища легко розшифрувати, бо свого часу був спудеєм у княжому місті і мав сяке-таке відношення до літературної тусовки того часу. Легко вираховуються й політичні діячі Віктор Гущенко, Віктор Дармукович, Уля Ярошенко… (Чи не тому, що асоціації є дуже прозорими навіть для людини, яка не надто переймається літературними творіннями, а лише інколи цікавиться ними?)
Та це ще не всі думки з цього приводу. Чомусь подумалося й про те, що й інші дійові особи могли мати реальних прототипів. Однак зі стовідсотковою точністю про це не варто говорити. Та чомусь не дає спокою думка про певну схожість Милани Ярової з авторкою. (Розумію, звісно, що не можна ставити знаку рівності між ними, але певні вказівники все ж існують. Слід, либонь, сказати, що навколо цього питання і нині, і в майбутньому може бути поламано не одну критичну шпагу.)
Це питання має ще одну непростість. Нині часто можна почути суперечки навколо того, чи може сам письменник у будь-якій іпостасі бути дійовою особою у своїх писаннях. Спробую своїм окоміром подивитися на ситуацію. Будь-який художній твір є відображенням життєвого досвіду автора. Суть полягає тільки у тому, що одні письмаки сильно завуальовують свою причетність, а інші цим не переймаються. І ще хочу мовити про таке. Не кожен творець має силу волі жити у полоні алюзій, спричинених текстом. Щодо мене, то кожен з цих способів вважаю прийнятним, бо за великим рахунком це не має значення, коли текст зацікавлює. А Надія Ковалик запропонувала саме такий.
Ще про одну непростість згадаймо, коли доторкнулися до асоціативності у певних ракурсах. Дехто порівняв роман львів’янки з «Царівною» Ольги Кобилянської і «Сестрами Річинськими» Ірини Вільде. Занадто сміливо? Можна так подумати. Але давайте спробуємо розставити усе на свої місця. В усі часи порівняльність була живучою. Здається, що тільки першотворець не мав такої можливості. На поверхню літературознавчих оцінок випливає ще такий момент: «Царівна» і «Сестри Річинські» були відображенням часу, в якому творилися, а «Люба для любові…» є часовіддаленою, претендуючи на еталон нинішності. Значить, є у тексті те, що спонукає до подібних думкувань.
І не тільки у диханні епохи, коли мовиться про колишнього вояка УПА Василя Ярового, родину держслужбовців Короликів, сім’ю Милани Ярової. Згадаю хоча б про дуже тактовне зображення еротичних сцен з участю Люби Королик. І тут, зрозуміло, змушений повернутися до питання про різність сприймання, адже переді мною, мужчиною-читачем, з’явився текст літераторки-жінки. І це по-своєму впливає на сприймання. Особливо це видно у питанні про еротику. Не повертатимусь до вже висловленої думки. Лише зауважу, що постільні сцени у зображенні письмаків-чоловіків є значно жорсткішими й іноді бувають на грані фолу. Та в обох випадках сценки любощів приємно читати, якщо вони колоритно пронизані точністю та доречністю. Упевнений також, що це стосується іронічності (прихованої і явної), які є у романі.
3. Н А С Х О Д И Н Ц І В И Р А Ж А Л Ь Н О С Т І
А тепер давайте подивимося на те, які літературні засоби використовує авторка, прямуючи до мети. І в першу чергу тут виникає питання про тропи. Бо очевидним є той момент, що письменниця не може обійтися без тропів, постійно вдаючися до метафоричності, епітетності та порівняльності.
Серед метафор, зокрема, виділив би такі висловлювання: «Хатка за зарослями верболозу дивилася на неї своїми загратованими у вигляді півсонечок очицями», «якби я стала перед очі (точніше, мабуть, було б «перед очима», але в діалозі дійових осіб це є допустимим) письменницької публіки, то просто розсипалася б на атоми», «…світло фар від автомобіля розпанахало простір навколо». Якийсь незбагненний шарм маємо в епітетах на кшталт «цяточка зірки», «аура темряви», «невидимі іскри», «карнавал щастя», «фантом чужої смерті», «безмір несподіваного щастя»…
Надія Ковалик пропонує читальникам і цікаву порівняльну гру. Це, напевно, веління часу, що лідирує тут присутність сполучників. «Люба горіла всередині, наче факел», «відчула вітерець холоду, як завжди, коли дотикалася до людської біди», «Торкнувшись болю Ореста, Люба мовби торкнулася власного, який проживала ще день тому». Нерідко також є порівняння без сполучників: «Милана готувала кількаденний запас їжі для своїх мужчин – Тимоша і їхнього сина Сашка», «Талант – це уже відхилення», «Таємниця на завтра – назва вашої книжки». Не забуває авторка про цей вид тропів і тоді, коли поєднуються присутність і відсутність. «Його мешти вона вже зняла з нього сама – як вірна дружина зі стажем», «Цей рік – 2011-й – мовби заповзявся доконати її», «сірі очі Франчука – їхній погляд, мовби уп’явся у Любу безжальним кігтем». Можна говорити і про інші випадки порівняльності, але, мабуть, не продовжуватиму деталізації, бо й вище згадуваних цитувань досить, аби ствердити важливість цього виражального засобу для письменниці, що, безумовно, стосується й інших тропів.
Не може не зацікавити й лексична палітра, бо нерідко можна зустріти буквосполуки з присмаками нелогічності, рідковживаності та діалектичності на взір «світлопад», «мислильня», «припросини», «зворохоблення», «пуделко»…
Лексичності певною мірою торкається і питання про використання рідного фольклору. Кожен, очевидно, зупиниться на вдалому використанні таких крилатих висловів, як «курочка біля золотого яйця», «за рибу гроші», «одному акторові мало очі не повипадали». Особливого шарму зверненню письменниці до стійких зворотів надає вмілість їхньої експлуатації у діалогах дійових осіб.
Та доцільність появи останніх у книзі промовляє не тільки про це. Коли читаєш перемови та монологи, то починає здаватися, що опинився в якійсь незвичній для себе ситуації, бо словесні потоки, з одного боку, говорять про доречність вживання, а з іншого вказують на індивідуальність мовця, що можна помітити з окремих висловлювань. І це, між іншим, діється в пору, коли авторка у всіх випадках користується однаковою лексикою, своєрідна оптико-слухова гра заманювання до тексту.
Цю ж функцію прикликування читальників взяла на себе й пейзажність. Адже випадків вдатного живописання словами таки маємо чимало. «Дорога огинала ділянку Милани з двох боків, а далі різко йшла вгору направо, потім знову наліво, поки рівною стрілою увійшла в довжелезну вулицю з будинками», «Сонячні безхмарні дні, коли в небі не було жодної хмаринки, Лана подумки називала високими – скільки окові не трудитися, все одно не упреться в днище неба, бо воно тимчасово відмінене», «Повертаючи на дорогу до пляжу, вона побачила, як яскраво світить місяць, а на небі чітко видно зорі». (Щодо пейзажності у даному випадку, то про неї можна багато говорити, але наголошу тільки на двох моментах. Для багатьох прозаїків уже стало правилом поєднувати її з літературними тропами, й ознакою часу можна вважати єдність малювання словами з діяльністю людини.)
На цьому можна було б крапкувати у розмислах про новий роман львівської прозаїчки. Але не дає спокою один момент. Дехто, уздрівши моє акцентування, почне говорити, що літературний критик, замість того, аби розмірковувати про сюжет та усе, що пов’язане з ним, чомусь подався у виражальництво. Бо, мовляв, питання про тропи, словияви і т. п. є більше потрібним для поезії й не належить до вельми актуальних у прозі. Чесно кажучи, мені сумно і смішно водночас від такої думки. Якщо прозотекст не має мовних особливостей, то він ніколи не зацікавить читачів. А вони «полюють» за творчим індивідуалізмом. І саме тому позитивно сприймуть «Любу для любові…» Бо оте своє тут є.
Ігор ФАРИНА
«Цілується
безмовність з тишиною»
Хамдан Хайрі. Одного життя недосить : поезії / пер. з болг. В. І. Мельника. Вінниця : ТОВ «ТВОРИ», 2020. 88 с.
Іванов Захарі. Крізь вічко замка : поезії / пер. з болг. В. І. Мельника. Вінниця : ТВОРИ, 2020. 88 с.
Ангелов Боян. Мілини світанку : поезії / пер. з болг. В. І. Мельника. Вінниця : ТОВ «Нілан-ЛТД», 2021. 88 с.
Не існує нічого дивного у тому, що представники кожного етносу прагнуть якомога більше дізнатись про те, як живуть інші народи. Закономірна елементарна цікавість. Та у випадкові з українцями є одна особливість. Упродовж кількох століть невгамовно-хижі «старші брати» з ординським оскалом відгороджували від цивілізованого світу. Тому й енергійність людності стала більшою. А тут ще й євроатлантичні устремління. Для літераторів час продиктував нюанс. Бо слово спроможне закликати маси, коли його поціновувачі мають змогу порівняти своє з сусідським.
Здається, що цей аспектик сприймання вловили видавці. Бо читачі все частіше бачать перекладні видання. Прикладів можна назвати чимало. Нерідко з’являються й інтепретаційні серії. Одну з таких запропонував і поет Віктор Мельник з Вінниці, розпочавши «Поетів Болгарії». (Чесно кажучи, на щось подібне сподівався, коли минулоріч отримав од віршника його нову книгу «Під Вітошею», де оригінальні твори вдало доповнювали його «заглиблення» у тексти болгарських поетів.)
Поки що маємо лише три книги із цієї нової серії, та кожна з них є цікавою по-своєму. Скажімо, Хайрі Хамдан майже 60 років тому народився на Західному березі річки Йордан в Палестині, ще з 1982-го живе в Болгарії, яку вважає другою батьківщиною, і її словесні традиції він доповнив і збагатив арабським поезомисленням, надавши літеросплетенням незбагненної чарівності. Якщо його доробок лише починають пізнавати українські читачі, то цього не скажеш про ужинок Захарі Іванова «Крізь вічко замка» – четверта книга перекладів у нашій державі. А ще варто, либонь, говорити про неординарність поезовираження, яке не мислиться без крилатослів’я, філософічність характеризує вірші Бояна Ангелова.
Поезії вищезгаданих авторів наповнені творчою різністю. Але давайте ще не чіпатимемо питання форми, хоча, звісно, воно має непроминальний вплив наа вираження думки. «Потанцюємо» навколо тематичності, оскільки тут є чимало цікавинок і, на мою думку, вони так багато можуть сказати про почування творців.
Візьмемо, наприклад, відображення мотивів громадянськості. Нерідкими є доторки до подаленілої давнизни. «В цім есхатологічнім // відголоссі // мене торкнулися мого коріння крила» (Боян Ангелов). «Та коли рушаю всередину самого себе, // глибина там тільки по кісточки» (Захарі Іванов). Це слов’янське пірнання у проминушість по-своєму продовжує Хайрі Хамдан: «Неспокійні рухливі піски // час розносить слідами вічності».
Та не тільки посивіла давнезність цікавить поетів. Словомандрують вони й у ближчі з «часовимірної дзвіниці» часи. Захарі Іванов, наприклад, торкається «щасливого життя у соціалістичному таборі»: «Відлуння гука мені вслід». Тіні недалекого проминулого незримо ходять за Бояном Ангеловим: «Моїх померлих близьких // я знаю мову незриму». Не залишається осторонь і Хайрі Хамдан «Ми позбулись болісного крику // з конюшень, // тоді як самі малодушно // іржемо в мороці».
Не оминають поети і проблем сучасності. У Бояна Ангелова це стає болісністю: «Хоч би мене тут зрозуміли, хоч би». По-своєму здріє навколишність Захарі Іванов. Для нього «День проливається // в один розкритий щойно дзвоник». Цікаву мелодію знаходимо також у поезіях Хайрі Хамдана: «Хто спровокував богів, що нині поснули // після довгої битви за перевагу // над океаном дурості?»
Відлуння сучасності побутує у цих рядках. І сумніваюсь, що хтось це заперечуватиме. Але маємо тут і якусь ледь вловну нотку філософічності. Вона, до речі, є помітною й у творах інших авторів: «Але демон той оживає // і добро висмоктує з мене // в несходимому цьому часі, // в цьому домі із самоти» (Боян Ангелов), «В цвіт вдивляючись, // до коренів невидимих спускаюсь» (Захарі Іванов).
Цікавим відгалуженням філософічності стала присутність богошукальності. «Бронзове відлуння дзвону // носилось по моєму сну // і цілувалось з диханням душі» (Боян Ангелов), «Страшенно важко стіни з цегли зводити, // та дім мені потрібний в світі» (Захарі Іванов), «А Каїн на тому боці все ще // підстерігає Авеля» (Хайрі Хамдан). (Дехто скаже, що у цих строфах не існує прямих згадок про Всевишнього. Але хіба не можна балакати про неатеїстичний світогляд особистості на контекстуальному рівні висловлення думки?)
Ще одним відгалуженням філософічності варто вважати розмисли суть творчості. «Стоїш, бажанням полонений, // і це життя, цей божий дар, // приймаєш в серце як натхнення» (Боян Ангелов). Захарі Іванов упевнений, що «Сліди не проскрипіли в тишині» і потрібно невпинно йти вперед заради себе самого. Над смислом творчості задумується і Хайрі Хамдан: «Слова перескакують перегородки мовчання». (В рядках з накрапами філософічності домінують особистісні переживання, але хіба не через них до людини приходить усвідомлення прописних істин?)
Зрештою через індивідуальне люстро бачимо пейзажність. «Сяйливе сонце заверта // за хмарочоси, щоб сховати // між сіро-синіх панорам // своє обличчя нездорове» (Боян Ангелов). «Захід сонця тиняється по вулицях, // злегка вимазаний сажею» (Захарі Іванов). «Немов хризантема, осіння і все ще тепла, // ти входиш в мої пори року» (Хайрі Хамдан). (Як тут не згадати ще про те, що живописання словами у цих поезіях передбачає уявність бачення. А ще, напевно, варто говорити про переважання урбаністичності.)
Зауважу й те, що любовні мотиви є неоднорідними. З одного боку бачимо твори про любов до рідних людей, а з другого – захоплюємося звучанням мотиву інтимності. «Не сердься, що нема такого свята, // в якому нам всміхатиметься спокій» (Боян Ангелов). «Мама відійшла, щоби мене зустріти там» (Захарі Іванов). «Тільки в твоїй тіні я знаходжу // сонце» (Хайрі Хамдан).
Ці гарноти, безперечно, причаровують у «самостійному» плаванні. Але не думаю, що є потреба в деталізації. Вже хоча б тому, що ці мотиви переплітаються, заважаючи побачити окремішність у всій її красі. Тому й переконаний, що тільки виражальницькі аспекти можуть допомогти у висловленні думки про доробок того чи іншого віршника.
І, мабуть, тут перш за все треба повести мову про літературні тропи, помітне місце серед яких належить метафорам: «Анафори і дактилі навперегін ганяли» (Боян Ангелов), «Дитина зачепила тишу ліктем» (Захарі Іванов), «Ночують дощі // в чиїхось сновидіннях» (Хайрі Хамдан).
Метафоричні зблиски на підсвідомому рівні є і в епітетах: «мілини світанку», «метеликова батьківщина», «корені ком», «дихання сільської липи», «посудина повсякдення», «течія тексту» навівають певні асоціації. Передусім доцільністю слововживання. І поряд з цим сусідують звичні для нашо сприйняття епітети: «потоки світла», «ранкові зірки», «вдячність синів», «диск сонця», «неприборканий кінь».
Коли епітети згідно з моєю класифікацією можна поділити на дві частини, то порівняння мають більше різновидів. Наприклад, чи не найчастіше порівняльність ходить зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби»: «жінка доторкнулась, мов полум’я, невмисно» (Боян Ангелов), «Інакше // нас кине коло дороги, наче зношені шини» (Захарі Іванов), «Як рідко ти навідуєшся // в мої сни, // так ніби твоєї появи // чекає сторож ілюзій» (Хайрі Хамдан).
Часто бачимо порівняння без сполучників: «Ідея – тільки надтовар, // який зроста // безперестанно» (Боян Ангелов), «Алеї чисті – у віки дорога світла» (Захарі Іванов), «Хмара наді мною – // мій єдиний порадник» (Хайрі Хамдан). (Варто, мабуть, мовити, що такі прості порівняння допомагають увиразнити звучання тексту).
Окрім простих порівнянь обох вищезазначених різновидів зір зупиняється на взірцях літературного тропу, де поєдналися присутність і відсутність сполучником, що своїм виглядом означують складні порівняння: «Мов тіні – ті, які // вціліли» (Боян Ангелов), «а інше все – так, як раніш» (Захарі Іванов), «Спомини мої – зелені, немов мигдаль» (Хайрі Хамдан). Іноді поети використовують порівняння, в яких поєднують іменники та прислівники: «тіні – напівчудовиська» (Боян Ангелов), «любов-зірниця», «дерéвце-надія» (Захарі Іванов)…
Думаю про ці тропи, і чомусь починають з’являтись думки про «населення» цих видань, до якого належать рослини та дерева, птахи та звірі, зорі та небесні світила. «Маленька фіалка, // мов дитяча душа, // відірвалася // від букета» (Захарі Іванов). «Моїм є виднокрай, і сади з лимонами – мої» (Хайрі Хамдан). «Стоїть, впирається віслюк, // не хоче на місток ступнути» (Боян Ангелов). «Над океаном горобці не літають» (Захарі Іванов). «Після заходу сонця // вогняний диск прибирає свої золоті нитки» (Хайрі Хамдан). «… ранкові зірки мигтять» (Боян Ангелов). Не думаю також, що не привернуть уваги випадки вмілого співмешкання представників різних підвидів населення. «Чи ростуть плакучі верби край моря? // Чи росте тютюн на скелях пам’яті? – // питає мандрівний альбатрос.»(Хайрі Хамдан). «Зірок стає дедалі менше, а орли // народжуються під зірками й для зірок» (Захарі Іванов). «Листом папороті // ми зв’язали // спеку, й снилась // смолиста сосна» (Боян Ангелов).
Своїми барвами виграють кольорові екстраполяції. Правда, тут не називатиму авторів, а лише підкреслю, що вони надають оригінальності віршам: «Волосся вірша сивіє // від довгого чекання твоїх губ», «пожовкле осіннє листя розсипалося довкола», «озброєний тільки моїм серцем, // зеленим, немов мигдаль», «Блука по окулярах сонечко червоне», «А вона одяглась у чорне», «Мене розгляда білий голуб в квадратах дротів», «коли ще в горах червоніють верховіття», «Та синю самотність принесли вечори»…
Непоодинокими є випадки поєднання барв: «там іскриться усе синьо-біле», «Моє серце – зелений шовк, // чорне мереживо», «Дарую їм // молитовник // і бурштинові чотки, // білого ворона // і чорного голуба». Сув’язь кольорів увиразнює думку, сприяючи образності мислення.
А ще мене «прикайданює» до цих книг афористичність окремих висловлювань: «Тільки в твоєму вогні я знаходжу // прихисток», «Моя рука несе любов, а не кулак», «Не міняю зорю в цьому дні // на свічу, // коли вчуся // страждати».
Схильність версифікаторів до крилатослів’я – лише одне із розгалужень культурологічних акцентів. Адже ще маємо вірші з епіграфами з Христо Ботева та Димчо Дебелянова (Боян Ангелов), згадки про Сізіфа і Адама (Захарі Іванов, Хайрі Хамдан).
Напевно, слід вести мову й про інші аспекти сприймання цих книг. Адже кожен має своє взорування. Але мені здається, що й вищезгаданого досить, аби підкреслити потрібність серії «Поети Болгарії», немарність зусиль вмілого інтерпретатора Віктора Мельника. Адже саме завдяки йому шанувальники отримали можливість побачити, як бентежно «цілується безмовність з тишиною». Адже фраза, яка взята у Захарі Іванова, в цілому передає непроминальні подихи болгарського вітру.
Ігор ФАРИНА
ТРУНОК СПОМИНІВ
П’Є ДУША
Головецький Василь. Сповідь у малиннику: поезії, переклади. – Житомир. Полісся. 2019.-208 с.
Для мене вже стало своєрідним ритуалом те, що знайомство з новою для себе поетичною книгою починаю з «розкодування» назви. Не стала винятком і «Сповідь у малиннику» Василя Головецького. Уздрівши наймення на обкладинці, відразу зацікавився, чому туди для священнодійства «поліз» автор. Правда, довго шукати відповідь не довелося. Бо вже у першім вірші цього видання прочитав: «У патріарших заростях малини…І відшукає тільки Україна…Вона одна цю сповідь прийняла…».
Відповідь наче отримано. Та виникає ще одне запитання: хто ж він, Василь Головецький, як віршник? Можливо, й прямолобною є ця цікавість, і закономірною водномить. Бо програмний для цієї книги вірш, а також інші твори спонукають. Тому й стверджую, що житомирянин, виходячи з текстів, є традиційним і належить до сповідальників, хоча у написаному і трапляються метафоричні зблиски: «тихо обніма за плечі руда діброва», «але небо високе всю душу мовчанням виймає», «глибинні заспівали води».
Тезу про сповідальність можна було підтвердити і посланнями з окремих текстів, розклавши написане на тематичні полички. Та не бачу резону вдаватися до такого доказування, оскільки в більшості випадків переважає поєднання мотивів. І через це хочу зосередити свою увагу на питаннях виражальності, бо тільки вона свідчить про творчий індивідуалізм поета і промовляє про метод висловлення думки.
І, мабуть, тут почну з розповіді про літературні тропи, які використовує автор. Й першими тут будуть метафори, окремі взірці яких вже наведено. Згадані «перлинки» доповню ще кількома : «плакала на роялі, скапуючи, свіча», «збираю маленькі радості в музеї щоденних дрібниць», «старенька вицвіла криниця очі в очі гляне з глибини». (Тут маємо непростість. Якщо говорити про твори з названими метафорами, то в них чогось надзвичайного не існує, але процитовані рядки істотно увиразнюють думку).
Це ж стосується й епітетів, котрі умовно поділив би на дві частини. Бо ж маємо звичайні та незвичайні словосполуки. До перших відніс би такі літеросплетення, як «життєва гроза», «сліпий дощ», «зелений рай». Протилежністю до них є вислови на кшталт: «цимбали дощу», «музика ріки», «розмова очей». (Не заперечую, звісно, що в неординарностях другого типу є метафоричні відсвіти. Але вони все ж епітетами. Дуже доречними у своїх контекстах).
Якщо епітети діляться тільки на дві частини, згідно із запропонованою мною класифікацією, то порівняльних різноманітностей маємо значно більше. Скажімо, нерідко тпобутують прості порівняння зі сполучниками на взір «мов», «наче», «ніби» і т. п. «І я той без, як еліксир безсмертя, на повні груди п’ю, і п’ю, і п’ю». «Виходжу із ночі, неначе з облави звір». «І онуки, мов янголики чисті». У книзі з ними сусідують прості порівняння без сполучників, що теж є помітно промовистими. «Поминальна субота – душі безутішна робота», «Оте вікно – чистилище безкрає», «А сонце весело здаля доріжки – самоцвітні промені – мені по хвилях вистеля».
Віршник нерідко вдається і до складних порівнянь, суміщуючи два вищезгадані типи цього літературного тропу й виходять оригінальності, якими зачудовуєшся. «Цей ліхтар за вікном – як всенощна розпачлива повість», «Зачищаю осінній город – наче друга у даль проводжаю», «Вечірні вікна – мовби людські душі». (Є ще один вид порівнянь, про який нерідко не згадують, хоча, на мою думку, він є помітним явищем у літературнотропній господарці. Тут передусім слід мати на увазі, що порівняльна незвичайність прислівники у парі з іменником. Назву хоча б кілька цікавинок: «слід-політ», «жалі-розчарування»…Але, очевидно, варто обережно користуватися цим засобом. Бо негативне сприймання з’являється, коли зором натрапляєш на такі «перли», як «диво-зорепади», «диво-барви», «диво-роса», «диво-чари». Тут зауважу наступне. Ці словосполуки є доречними у своїх контекстах, але укупі дратують уважних читальників.
Коли вже почасти зачеплено питання про лексику, то, очевидно, необхідно дотлоркнутися і до інших відмітин слововиявності.Насамперед акцентую увагу на тому, що віршник нерідко використовує слів’ята з барвами неологічності, рідковживаності, говірковості: «першоліто», «ніжночолі», «стозахрипло», «гетьманую», «черв’ячина», «огниво», «колюки». Іноді можна знайти й пестливі форми слів: «печалинка», «горенько». І на цьому звабливому тлі мовними покручами виглядають «пожар», «спідтишка», «завидували».
Але давайте більше не будемо танцювати навколо цього питання, бо й так усе є зрозумілим. Набагато вартіснішим є констатація того, як літературні тропи та слововияви впливають на «населення» книги та кольорові екстраполяції.
Щодо «мешканців», то за усталеною схемою до них належать рослини і дерева, звірі і птахи, зірки і небесні світила. «Я сьогодні в полоні півоній», «Шаленство божевільного бузку», «Наші коні у завтра промчали журбою», «Присяде попрощатись журливий журавель», «Розчиняються в досвітку темінь і зорі», «Сонце і ніч прощальні промені понесе». Не коментуватиму цих вдатностей. Лишень скажу, що цей перелік успішно продовжує і поєднання «населення»: «Проліски синюваті сонечко тепле п’ють», «Білосніжні черешні й пахучі тюльпани», «А пам’ятаєш – літо, вечір, зорі, солодкі ошалілі солов’ї зливаються у піднебеснім хорі».
По-своєму зацікавлюють й кольорові екстраполяції. Чи не тому, що і серед є чимало вдатностей? «Цей сивий глід здаватися не звик» «Ранкове сонце в голубій імлі», «Білого наливу дивовижний смак», «В зелених полях зустріну її», «Червоніє прим’ята трава», «Онде кінь мій в небі синім», «Кульбабки у коронах золотих». Перелік словобарвистостей можна продовжити за рахунок інших подібних висловлювань. Але натомість запрошую читальників поблукати поміж сув’яззю кольорів. Тим паче, що «Сповідь у малиннику» дає таку можливість. «У тому сріблі синім», «І білим весільним, і синім», «І в твоє посивіле волосся чорнобривці золоті вплести!». (Як бачимо, поєднання переважно трапляються в одному рядкові чи реченні, що помітно насичує екстраполяційну палітру віршника).
Ефект виражальності у віршах Василя Головецького має ще одну складову. З книги видно, що автор орієнтується на фразеологію рідномовного середовища. «В Сірка не позичали очі», «Виходить, вертає судьбою усе на круги на своя», «За тридев’ять земель від дому свого». (Якщо розібратися, то у цих фразах не існує незвичайності, але мені здається, саме оті постійності підштовхують до власного крилатослів’я. «Бо ще ніхто не подолав народ», «Тільки в серці любов пронеси до відльоту у вирій», «Із вірою легше жить»).
А хіба це буде правильним, що у мові про виражальність залишаться поза увагою богошукальницькі мотиви та культурологічні акценти? Щодо отих наголосів, то їх, очевидно, варто розділити на дві частини – згадки про митців в оригінальних текстах і переклади віршів знаних поетів. «Ти цим роялем віщим душу перевернув» (з присвяти музикантові Костянтину Яновському). «У нас горять собори у душі оті, що відновити їх не можна» (з вірша «Нотр-Дам-де-Парі»). Маємо також й поезію зі згадкою про Баха. А цикл «Страсний тиждень» навіяний вглибленням у біблійне. Слід, очевидно, поговорити й про те, що житомирянин наполегливо шукає себе в перекладництві. Деякі з його інтерпретацій з чужослівного уже з’являлися у попередніх книгах. А нині уявлення про драгомана продовжують доповнювати тлумачення з окремих римотворів О.Блока, М.Цвєтаєвої, Б.Окуджави, Б.Слуцького, Л.Татьяничевої, О.Яшина, Л.Мартинова, І.Шкляревського, Е.Рязанова, В.Кравчука…
Цікавим також є питання про богошукальницькі мотиви у цій поезії. Звісно, можна наводити чимало вдатних строф для підтвердження такої думки. Але мене в даному випадкові зацікавив інший момент. Почав більше думати про органічність релігійних алюзій та спонуку до них. І тепер висновковую. Уже відходять за межу вічності поети, розквіт творчості яких припав на десятиліття атеїзму й для котрих припадання до релігійності було чужим та вимушеним. Крім того, помітно впливає й місце народження. Тут, безсумнівно, слід згадати, Василь Головецький народився на Львівщині, де і в епоху тоталітаризму традиції неатеїзму залишали сліди у душах. Не є секретом й те, що Василь Головецький належить до поетів старшого покоління і богошукальницькі мотиви все більшепронзають почуття. «За усе наплакане й розбите Бог, як син, їм воздає сповна». «Сьозяться на іконі очі Бога». «Обгорілий собори – мов душа обгоріла».
Дехто, перечитавши попередні абзаци цього відгуку на книгу, почне говорити, що порушені літературним критиком проблеми однаковою мірою стосуються і виражальності, і тематичності. Й матиме рацію. Ці акценти бродять помежів’ям. Й автор публікації свідомо відніс їх до виражальницького блоку, бо ще на початку заявив, що акцентів на тематичності не робитиме через переплетіння громадянської, філософської, пейзажної та любовної лірики.
Та давайте більше не будемо «ламати списи» коло цієї непростості. Тим паче, що є ще проблема, яка торкається тільки виражальності. Скажіть, будь ласка: хіба когось іншого стосується різноформ’я висловлення думки? У «Сповіді в малиннику» маємо цикли віршів, багатострофовики, сонети, поетичні мініатюри і переклади, про які, до речі, вже йшлося. Так би мовити, традиційний набір поета-традиційника. Та, чесно, кажучи, мене переймають не ці літературознавчі дефініції (константовано факти і баста!), а той факт, що за допомогою різних форм зробити свою думку цікавішою. «Тюльпани п’ють бокалами крихкими божественний небесний еліксир» (з поетичної мініатюри). «Випурхує із моря сонечко, і в небі на очах росте» (з циклу «А є тільки море і небо»). «Я прочитав Україну як довгу повість, навіть не повість – наче щемкий роман» (з вірша «Все показав мені тихий неквапний поїзд».
З багатьох процитованих рядків стає зрозумілим, що автор наголошує на особистості почуттів. Добре це чи погано? Є резон в такому запитанні, хоч, можливо, й повіває прямолобністю твердження. Але…Не думаю, що це має значення. Бо є підстави сказати: є два типи поетів. Зрозуміло, що всі пишуть під впливом почуттів. Але в одних вони залишаються «за кадром», і оті відчуття читальник десь на підсвідомому рівні вловлює у рядках. А другі не «бавляться» у контекстовість, а про все промовляють прямим тексом. Не думаю, що варто комусь з них віддавати перевагу. Бо ж суть полягає не в методі вираження думки, а в цікавості розмислів. Конкретизуємо це розмірковування за допомогою віршів Василя Головецького – представника другого типу віршників. Мені, приміром, запам’яталися рядки: «проводжаю порожній город – наче душу порожню у вирій», «Мертва тиша раптом обізветься їхніми порадами з небес», «І вовк одиноко мені поглядає вслід і рану зализує, що кровоточить поки».
…Оце, напевно, і всі нотатки про нову книгу поета. З мого боку. Вони, між іншим, відображають лише плин мого думання. А інші мають нагоду доповнити їх. Я ж спробую поставити крапку для себе. Ні, ліпше вдатися до трикрап’я, думаючи про трунок споминів, який п’ють душі віршника та читальників.
Ігор ФАРИНА
Непобляклі відсвіти
Кракалія Роман. Автостанція: повість, новели. – Одеса. Астропринт. 2020. – 184 с.
Під різними публікаціями у ЗМІ неодноразоао зустрічав ім*я Романа Кракалії. І вони заімпонували мені виваженістю думок, колоритністю їхньої словесної передачі. А солідніше знайомство з доробком цього письмака відбулося кілька років тому, коли на мій робочий стіл завдяки одеському знайомцеві ліг його роман «Три барви Дунаю». Твір сподобався настільки, що написав рецензію (а буруся за перо тільки тоді, як написане справить позитивне враження на мене), яку вмістили «Буковинський журнал» і деякі електронні видання, а згодом включив цю написанку до своєї книги вибраних рецензій «Наближення».
Та так сталося, що наше творче спілкування продовжилося – нещодавно пан Роман надіслав мені свою нову книгу «Автостанція», до якої увійшли однойменна повість та новели. І знайомство з цим виданням знову спонукало літературно «виговоритися».
А щоб ні в кого не було сумнівів, що рецензент більше не хоче «пірнати» у ріку загальникових розмірковувань зі споминальними алюзіями, то відразу перейду до розмислів про «Автостанцію». І. напевно, почну з думки про часовимір. Бо чомусь саме вона найбільше не дає спокою, коли під цим кутом зору оцінюю обидві книги. Можливо, і не робив би цього, але прозаїк сам змушує.
Вимисл літературного критика? Аніскілечки! «Автостанцію» завершує новела «Магія вуличних музик» - щемливий спогад про те, як людність зреагувала на появу роману «Три барви Дунаю». Просторий уривок з цього твору у новому тексті нагадав про рідковживаності та діалектизми типу «отуто», «ресторація», «завсіди», «оркестра». А ще чомусь згадалося, що у романі були «течиво», «зментрожений», «болотяка»… І захотілося ще раз перечитати його, що і зробив, знайшовши твориво у домашній кнингозбірні.
Отже, роман «Три барви Дунаю» - запросини читальників у мандрівку часопростором, бо він оповідає про передвоєння – непросту сторінку вітчизняної історії перед світовою війною. Текст, побудований за колажним принципом, має і особистісний характер, бо розповідає про діда Костя Кракалію – відомого українського діяча на Буковині, руйнуючи усталене сприйняття деяких людей. А «Автостанція» наповнена неперебутніми доторками до сучасності, непобляклі відсвіти яких огранюють літеросплетіня.
Але перед тим, як перейти до розповіді про них, намагатимусь хоча б побіжно зачепити ще одну тему (зрештою, про нелогічність тут і мови не може бути, оскільки й це продиктоване «Автостанцією»). Що маю тут на увазі? Та географію передусім. Романа Кракалію можна назвати буковинським одеситом. Лексика ріднизни «в*їлася» у свідомість і вже не відпускає. В мовному плані він має свій колорит. І цим вирізняється на тлі знаних в одеських письменницьких колах подоляка Геннадія Щипківського, степовика Володимира Рутківського чи Василя Полтавчука з Одещини… Чимало прикладів подібного є й в інших регіонах нашої держави. На Волині добре знають творчість уродженця Житомирщини Олександра Клименка. Гуцул Олександр Масляник став своїм для галицьких читальників зі Львова. Це ж можна сказати й про галичанина Петра Маліша, який нині мешкає у Хмельницькому. Тому й радію, що повіває незбагненним свіжим від поєднання місця народження і місця мешкання у словоформах «вальсування», «погук», «поставний»…
Та давайте ще не будемо «гопакувати» навколо цих буквотворів, оскільки цей «танець» належить до думкування про виражальність книги, що виглядало б своєрідним нонсенсом на тлі певного білоплям*я у тематиці. Тому й повертаюся до деяких проблем темарійності, наголошуючи на барвистості почувань.
Тут, мабуть, варто наголосити, що чогось приголомшуючого уяву у текстах не існує. Звичайні будні звичайних людей. Та, либонь, тому хочеться читати. Бо сам не раз потрапляв у схожі ситуації чи чув щось таке й хочеш знати, як діяли герої письменника, вчинки яких мимоволі співставляючи з зі своєю реакцією.
Чи не найчастіше подумки повертаєшся до повісті «Автостанція», автор якої вже на перших сторінках твору «організовує» для читальників знайомство з його героями. Він розповідає про життєві непростості художника, айтішника та фермера – трьох друзів, які завше готові виручити один одного, якщо необхідно. Левко, Максим і Микола є такими різними за складом характерів, але непохитними, коли йдеться про людську порядність. Це особливо помітно, коли прозаїк описує події, що відбувалися перед Революцією Гідності. І ловиш себе на думці, що вони не розгубилися б, захищаючи ріднизняне.
І зовсім іншою є постать приймака Артема з новели «Старе шкіряне пальто». Соковитими фразами автор оповідає історію шкірянки у шопі, яку тесть подарував зятеві і як останній ухилявся від служби, щоб не потрапити на російсько-українську війну. Новела «Коли ти повернешся» теж зачіпає питання військової служби. І про події на східних рубежах України теж йдеться. Але все постає перед нами в іншому ракурсі. Бо рядки осяяні молодістю та коханням.
Якщо вищезгадані твори тією чи іншою гранню є дотичними до героїко-патріотичної теми, то про «Гуркотіли колеса цього не скажеш. В поле зору потрапляє описування однієї поїздки до Києва, коли герой чинить не так, як замислив спочатку. А «Дорогою на Фонтенбло» - бачення дитячої мрії через багато років. Споминальністю пронизана також новела «Магія вуличних музик». Неповторні описи рідної природи існують й у творах «Безсилі крила» і «Ой, ти, сороко-білобоко».
Слід, очевидно, доторкнутися ще до одного тематичного крала. Є письменники, які не приховують гри власної фантазії. Та не надто замислюєшся над цим, бо на тебе магічно діє текст. Звичайно, у таких творах теж відчувається дихання досвіду, хоч воно не є таким зримим. Водномить маємо письмаків, уява яких проростає з уздрітого та пережитого, але все це не є таким прихованим. Якщо відштовхуватися від цього, то Роман Кракалія належить до другого типу літератів, до адептів якого можна зарахувати Василя Горбатюка з Хмельницького, Михася Ткача з Чернігова, Григорія Цимбалюка з Житомира…
Не можу втриматися, не згадавши ще про один момент. Коли перечитуєш цю книгу, то стає переконливішим враження, що її міг створити тільки мужчина. Бо суворість письма і прихованість емоцій однозначно агітують за це. А ще – відсутність романтичних ноток, хоча з останнім не всі погодяться, вважаючи проявом романтизму деякі нашарування публіцистичності, які є в «Автостанції». Щодо неї, то потрапляємо у непростість. З одного боку є зрозумілим, що публіцистичність- необхідний елемент прозотексту. А з другого боку виникає закономірне питання: чи варто плутати з газетярщиною, елементи якої, на жаль, є у повісті. Чесно кажучи, важко висловлювати таку думку, бо й сам чимало років пропрацював у ЗМІ і з власного досвіду знаю, як часто-густо над журналістом за покликом душі, який вирішив спробувати письменницького хліба, тяжіє примара газетярщини.
Прошу вибачення за деяке розпросторення останньої зауваги. Мусив сказати про це питання, яке однаковою мірою стосується тематичності й виражальності, хоча, можливо, в моєму трактуванні існує певна доза узагальнення. А тепер перейдемо до роздумів про те, як письмак іде до втовкмачення своєї думки, беручи в посестри образність висловлення, відкидаючи надокучливість моралізування.
Коли говорити про цю складову прозаїкового успіху, то відразу можеш наштрикнутися на каскад дорікань. Не бачу смислу деталізувати їх. Вже хоча б тому, що всі претензії зводяться до одного: літературний критик чомусь товче воду у ступі, захоплюючись виражальністю, хоча вона є більше актуальною для поезії. (Знаєте, мені водночас сумно і смішно від такої «глибокодумності». Невже й досі незрозуміло, що виражальність, не маючи жодної альтернативи, допомагає доносити думку та свідчить про творчу індивідуальність?).
Проілюструю це на прикладі «Автостанції». Чого-чого, а вдатних взірців тут вистачає. Бо літературні тропи та лексика в єдиному переплетенні і є тією неординарністю, яка «прикайданює» читальника до видання. А літературного критика тим паче.
І в першу чергу це стосується метафор. «Розбуджена тиша вляглася досипати», «Юною та прекрасною мзетунахаві, дівчиною чарівної вроди, весна спустилася до моря», «…гаряча хвиля виносила його знов на якесь фантастичне, вкрите квітами, поле». Але такі образності є характерними не лише для повісті. Метафоричні зблиски побутують й у новелах. «А якось удосвіта зненацька відлетів сон – аж мовби холодком війнуло в лице («Ой, ти, сороко-білобоко»), «Потужні крила, які, здається, могли б оцю скелю підняти, безсило б*ють повітря, ловлять вітер, а він лише сміється» («Безсилі крила»), «У тому жаровиську згорав час» («Дорогою на Фонтенбло»). (Цей перелік метафоричних висловлювань можна продовжити, бо вдатностей є чимало).
З цією гарнотою мирно сусідують порівняння та епітети. Щодо перших, то вони є неоднорідними. Себто мова йде про порівняльність з участю сполучників на кшталт «як», «мов», «наче». «ніби», з їхньою відсутністю та поєднаннях обох підвидів одного тропу. «Микола замовк, немовби розмірковував, чи варт про все це аж так докладно розповідати» («Автостанція»), «Голод – це смерть» («Безсилі крила»), «Жінки вмовкли враз на півслові – неначе хтось вимкнув звук» («Гуркотіли колеса»). Слід, мабуть, тут згадати й про епітети: «сонмища якихось потвор», «втомлене око», «хустинка з найтоншого серпанку», «пружний вітер», «зеленава зірка», «молоді вітри».
Всі ці словосполуки по-своєму обрамлюють буквовияви з познаками неологічності, рідковживаності та говірковості. Про це мислиться, коли натрапляєш на такі несподіваності, як «вікодавній», «ухрестя доріг», доймала», «околяса», «софора», «щокожного». (Можливо, не кожне з цих слівцят є вельми оригінальним, але все ж свідчить про лексичні шукання автора.
Слід, очевидно, згадати й про формовиражальність. З підзаголовка книги відомо, що до видання увійшли повість і новели. Два різновиди в рамцях одного жанру? Безперечно! Але самі новели далекі від однорідності. «Старе шкіряне пальто» , «Коли ти повернешся» наближаються до новели в класичному розумінні, а от у «Гуркотіли колеса» доскіпливий читач віднайде елементи оповідання, бо обнялися два сюжети, кожен з яких міг би перетворитися на окремий твір. «Безсилі крила», «Ой, ти, сороко-білобоко» на перший погляд мають подібність, бо пронизані любов*ю до птахів. Але це – оманливе враження. Якщо належність обох творів до образків чи новелеток не викликає сумнівів, як й медитативність розмислів, то різність теж можна помітити неозброєним оком: в першому тексті письменник промовляє голосом птаха, а в другому він пропонує розмисл людини. Досить рідкісними для новел є органічні вкраплення з раніше написаного. Саме такою є новела «Магія вуличних музик».
Важливою складовою прозових написанок є пейзажність. Випадків живописання тут настільки багато, що важко виокремити котрийсь із них. Тому згадаю лише про ті, які випадково постануть перед зором. «А ген далі аж до умовної лінії оковиду – чорне згарище. Зчорнілий стовбурець свербиуса, де навесні дожидав Левкового тракторця, гілочки на кущі, маленькі рурочки листочків, обгорілі ягоди на землі» («Автостанція»). «Він знов розпросторює замашні крила, вони затуляють півнеба, вже вітер піддався, легкокрил: а так, летимо!» («Безсилі крила»). «Під ногами все ще пашіла жарінь і повітря, так само гаряче, жило своїм окремішнім життям, вибудовуючи вдалині якісь химери» («Дорогою на Фонтенбло»). Заслуговує похвали і вміле поєднання в одній книзі діалогічності та монологічності.
… Не сумніваюся, що можуть бути й інші думки про цю книгу. Скільки людей – стільки й міркувань. А якщо так, то письмак (слівце запозичене в Мирослава Дочинця) має нагоду втішатися, до самозабуття служачи різності. Та водночас це не означає прихід душевного спокою. Адже попереду чекає нова робота над словом. Заради отого неодновимірного думкування, з якого вже не вирватися душі. Мов потрапила вона у зачароване коло, виходу з якого не існує у білосвіті.
Ігор ФАРИНА
ПЛАВАННЯ У МОРІ ВІДГУКІВ
Богдан Дячишин. Про моменти життя, обійняті словами: есеї про літературу. – Львів: Растр-7, 2021. – 140 с.
Почати свої розмірковування хотів би з розмислів про назву друку. «Про моменти життя, обійняті словами». Так стверджує автор. Ніби просто й невишукано, без орієнтації на літеротвірні прибамбаси. Але не все виглядає так однозначно. Є кілька моментів, які потребують акцентуації. По-перше, найменувальне багатослів’я вже стало своєрідною візітівкою автора (згадаймо його попередні назви «Крихти живого часу Андрія Содомори», «Думне слово Богдана Смоляка», «В маленькій амфорі слова»…).
Традиція? Не буду заперечувати цього. Але вона має і всеукраїнське підґрунтя: «Специфіка і функції літературно-критичної діяльності» В’ячеслава Брюховецького, «Він знав, “як много важить слово”» Миколи Жулинського, «Українська повоєнна еміграційна поезія» Миколи Ільницького та інші видання підтверджують це.
По-друге, чимале значення має й те, чи назва відображає суть творів, які зібрані під однією обкладинкою. В даному випадку маємо саме таку ситуацію. Адже у виданні йдеться про моменти життя, в яких душа доторкнулася до бентежних слів.
Далі. Вже з анотації можна дізнатися, що книгу присвячено світлій пам’яті Миколи Петренка – відомого письменника зі Львова, який недавно відійшов у засвіти. Якщо врахувати, що одна з попередніх книг Богдана Дячишина «В маленькій амфорі слова» також присвячена незабутньому Петрові Сороці, то є всі підстави вести мову про вірність започаткованій автором традиції. Зрозуміло, що друк свідчить про доброту душі людини. Та за особистісним фактором прозирає і проблема. Чи не щодня хтось із письменників стає на Божу дорогу. Це невмолимість, якої не змінить час. Та, на жаль, доводиться констатувати ще одну прикрість. Фізично помирає літератор, і згадки про нього майже або повністю зникають. Вряди-годи ще згадують, скажімо, про Миколу Вінграновського, Леоніда Талалая, Ігоря Римарука… Але чи можемо мовити це, називаючи імена Романа Федоріва, Бориса Демківа, Роберта Третякова?
Що ж маємо перед собою? Есей-роздум про твір, який бентежить уяву. Відсутність у літеросплетіннях так званого літературознавчого ухилу надає їм шарму. Звісно, що гору в цих нотатках бере суб’єктивне начало. (Не біймося цього означення, ніби чорт ладану. Коли заглянемо у глибину проблеми, то зрозуміємо, що кожне судження познаковане суб’єктивністю, але хіба не має значення, коли те чи інше враження з’являється на основі знань та досвіду?)
Щось схоже маємо і в даному випадку. Приваблює і те, що автор не приховує того, що у своїх розмислах орієнтується на метод відомого філософа Монтеня, який через цитування чужих думок робив чіткими свої міркування. (Безперечно, такий спосіб відтворення мислення подобається не всім, але, як на мене, суть полягає в тому, що все ж такі цитування спонукають читача до розмірковувань, хоч, можливо, й не завжди погоджуєшся з окремими твердженнями.)
Варто, мабуть, наголосити ще на одному моменті. Деякі есеї підштовхують мене, як літературного критика, до ознайомлення з творчістю письменників, доробок яких досі залишався поза моєю увагою. Це, зосібна, стосується розмислів про творчість Вікторії Абу Кадум, Віталія Запеки, Оксани Луцишин. І знову є нагода стверджувати, що подібне зі мною трапляється не вперше. Після перечитування книги «В маленькій амфорі слова» так думав про книги Миколи Будлянського, Марґо Ґейко і Рудокоси Схимниці, Івана Гентоша, Юрія Синевіра, Наталії Гурницької, Володимира Кузика, Мирослави-Данилевської Милян, Карєвої Доріс…
А після цих дещо загальникових міркувань перейдемо до конкретики, і тут стартуємо з очевидного – точніше, з мови про географічний принцип. У виданні маємо 14 есеїв. Шість із них – розповіді про чотирьох письменників зі Львова (як кажуть, спрацьовує принцип, згідно з яким «свій приходить до свого по своє» – це своєрідний натяк на те, що пан Богдан теж мешкає у цьому княжому місті.)
Є в книзі і два есеї про письменників Тернопілля. Уваги удостоїлися Богдан Манюк та Жанна Юзва (Яськів). (Зорію тут певну символічність. Адже наш автор народився на Надзбручанській землі в роки гіркотющого повоєння).
З географічної «дзвіниці» зауважуємо ще один момент. Маємо два твори – доробок тих, кого вітер часу заніс за межі ріднизни. Богдан Дячишин по-своєму висловлює думки про новелу Оксани Луцишин (уродженку Ужгорода) і текст одного вірша Вікторії Абу Кадум (уродженку Чернівців). Уполі його зору опинилися тексти Володимира Базилевського з Києва, Анатолія Кичинського з Херсона, Степана Процюка з Івано-Франківська та Віталія Запеки з Полтави…
Нас уже не дивує те, що літературознавці і літературні критики пишуть про поетичні та прозові твори. Чимало про них йдеться у есеях Богдана Дячишина. Та поряд з тим маємо тексти про літературно-критичні розмірковування. Це «Шаблинність аристократа духу і праці», «Я і є пам’ять», «Думне слово правди». Якщо останній розмисел стосується узагальнюючих літературних і філософських питань у статті Володимира Базилевського, то два перших є більш конкретними, бо стосуються життя і творчості Миколи Петренка та родини Калинців.
Думки про оцінювання різножанровості слід, напевно, доповнити ще однією констатацією. На шпальтах журналів і газет нерідко з’являються відгуки на книги і майже не має роздумів про публікації у часописах чи окремі твори. А Богдан Дячишин вирішив поламати й цю тенденцію, відгукнувшись на газетну публікацію Володимира Базилевського та вірш Вікторії Абу Кадум у Фейсбуці. (Передбачаю, що дехто не погодиться з цією думкою, бо, мовляв , такі творива іноді уздрівають читачі. Я сам можу назвати кілька публікацій, долучивши до них і свої. Але ж винятки не роблять на морі погоди.)
Ага! Мова про цю проблему була б неповною без згадки ще про два есеї. Маю на увазі «Ось такі мої думки» про вірші Миколи Петренка за Приповістками Соломоновими та «Мистецтво любити – рідкісний дар» про малу прозу Оксани Луцишин з антології. Оскільки ці тексти вже раніше були на електронних ресурсах, то можна говорити про постійну увагу літературного критика до некнижкових з’яв, пристрасність якого пробуджує читацьку зацікавленість небуденнощами.
Не може не зацікавити ще один момент. У книзі можна нерідко побачити висловлювання античних мислителів. Надибаємо роздумування Мішеля Монтеня, Антуана де Сент-Екзюпері, Германа Гессе. Варто, очевидно, згадати і про припадання автора до цитувань Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Василя Стефаника… Не забуває львів’янин і про сучасних авторів: Ліна Костенко, Петро Перебийніс, Микола Ільницький… (Взагалі повний перелік тих, кого процитовано, вийшов би вражаючим.)
«Чужослово» у даній книзі виконує двоєдину функцію. З одного боку, варто позаздрити начитаності критика, що є рідкістю у нинішній час. А з другого? Тут слід повторити одну думку. «Нерідне» (з точки зору автора) допомагає виіскрити плин власного думання.
Процитую без коментарів кілька таких висловлювань, котрі допомагають ліпше збагнути письменника. «Мозок – модель Всесвіту, й немає обмеження щодо накопичення знань, бо їх ніколи забагато не буває» («Митець живого слова і думки»), «Пам’ятаймо просту істину: спілкування дає можливість пізнати одне одного» («Мистецтво любити – рідкісний дар»), «Для того, щоб жити, людина мусить навчитися думати!» («Думне слово правди»).
Отже, ліпше на необхідності глибшого пізнання навколишності. Саме про це ще раз подумалося, коли читав есеї про книги Анатолія Кичинського, Богдана Манюка, Жанни Юзви (Яськів), про які свого часу теж писав. Насамперед зацікавило те, що Богданові Дячишину вдалося відтворити несподіваність бачення, шукання своєї стежки між деревами чужих думань. Це пошук, який ошляхетнює душу.
Ігор ФАРИНА
БЕНТЕЖНІ МАНДРІВКИ
ПАМ`ЯТІ
Гонтарук Любов. Мамина вишенька. Новелістичний роман. Київ: Прометей. 2020.—168ст.
1.РІЗНОБІЧНА ТЕМАТИЧНІСТЬ
Якщо книжка не зачіпає потаємних струн людської душі, то її автор безповоротно марнує час над білими аркушами. Напевно, й найдосконаліша премудра електроніка не підрахує скільки разів літературним критикам доводилося повторювати. Ти маєш знову вдатися до «відкриття».
А спонукачем до нього стала «Мамина вишенька» Любові Гонтарук. Чому? Не думаю, що відповідь на цю тривіальність захована за сімома замками. Вже навіть з анотації до цього видання стає зрозуміло, що письмачка сама вирішила напитися життєдайної водиці з криниці пам»яті, узрівши в ній те, що нуртувало з дитинства.
Ця тема є очевидною вже з першого твору, який «позичив» назву усій книзі. (Вже наймення дає підстави говорити, що за подібним принципом було «Час найкоротшої тіні» Катерини Мотрич. «тільки світу» любові Пономаренка.)
А після цих дещо загальникових міркувань про назву першого твору «упірнемо» у його конкретику і побачимо, що авторка знайомить з деревцем, яке й підштовхнуло до споминів, розповідати про нього цікаві історії. (Зрозуміло, що маємо перед собою спогадання з височіні літ, але без менторства дорослості). І розмові про крота, який підривав вишеньку й вона могла всохнути, і розповідь про п»яненького пузатого дядечка, який легковиком в»їхав у дерево, панує цей мотив.
Такою є конкретика, з якою не посперечаєшся, та водночас ота «Мамина вишенька», образно мовлячи, є тією високою орбітою, навколо якої крутяться всі події.
Твори є своєрідними посібниками, які навчають… Зосібна навчають любити ріднизну. Про старовинне містечко розповідає новела «Вишнівець», а про рідне село Великий Кунинець – твір «Озеро». Зосібна, навчають поваги до родини, бо оте шанобливе звертання до батьків на «Ви» викликає тільки позитивні емоції. І це бачимо на прикладі текстів, «Тато» і «Біологічний годинник». Зосібна, навчає любити людей, які залишили непозабутній слід у твоїй душі. Цим пронизані новели «Учителька» , «Тітка Мотря».
Розповіді про виховну роль дорослих людей у житті доповнюють образні оповіді про сільські святині повоєння «Бібліотека», «Мій Хрещатик». Не можуть не викликати теплих спогадів «Жаби» і «Чай любові».
На прозу Любові Гонтарук і її тематичність варто подивитися ще з однієї дзвіниці. Бо на мою думку, вона порушує одну важливу проблему, що авторка зробила мимоволі. Її суть справи є такою. Існуючі на нинішній день прозотексти можна розділити на дві частини.
До першої відніс би твори, в яких письмові (незалежно від статі) віддають перевагу грі власної уяви, хоча ця фантастичність опирається на здобуті знання та досвід. Тут, мабуть, варто назвати твори Лесі Холодюк, Надія ковалик… Зрозуміло, що такий спосіб передачі думок в кожному випадку має свої нюансики, та впевнений, що це немає жодного значення. Бо суть полягає в тому, що такий спосіб прозомислення є конче необхідним для красного письменства.
Як наявність творів з другої частини мало уявного поділу. А до неї зараховував би тексти, автори яких ретельно і образно змальовують побачене та пережите, не приховуючи того, що висловлюють емоції від першої особи. Тут, засібна, назвав би імена Лесі Білик, Марини Гримич, ( хоч іноді й у них, бувають винятки)…
Якщо висновкувати з цього поділу то авторку «Маминої вишеньки» можна зарахувати до другої категорії літератів. Через те, що цей твір неприховано відображає власний досвід.
Та, очевидно, тут не слід вдаватися до однозначності. Адже, скажімо, у доробкові краянки є й твори, в яких найголовнішою виступає гра уяви й немає значення та обставина чи у творах існують елементи фентезі чи авторка доторкається до реальності, котра може поставати в різних іпостасях. (Згадаймо хоча б романи Любові Гонтарук «Сироп Кероба», «Код Нібіру», «Ключ від раю» «Я війна»…
Індивідуальність світлосприймання? Безумовно! Та водномить вона дає підстави сказати про проблему і в узагальнюючому плані. Бо маю наголосити, що авторка не виглядає самотньою на всеукраїнському тлі. Бо поєднання характеризує творчі шукання Оксани Думанської, Марії Ткачівської…
2. ДАНИНА ВИРАЖАЛЬНОСТІ
Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що сув»язь уяви та відображення реальності у прозотекстах Любові Гонтарук є важливою складовою тематичності. Але вона, ця проблема, носить на собі познаки виражальності. Так би мовити гостя з помежів»я.
Важливе питання. Та не тільки воно має загальниковий характер. Наголошу хоча б на тому, що все більшає загін поеток, які успішно освоїли прозомовлення. До уже до певної міри відомих Наталії Білоцерківець, Марії Матіос додав би Ольгу Яворську… (При бажанні кожен міг би продовжити цей перелік.)
Якщо мати на увазі цей момент, то напевно, слід зауважити, Любов Гонтарук дебютувала у літературі як віршарка, явивши вибагливим читачам чудову збірку «Джерело», після якої була ще 21 поетична книга.
Слід також наголосити на деяких особистісних моментах. І передусім заслуговує на увагу мовленевість. У творах нерідко натрапляємо на цікаві літературні тропи, несподіяні слововияви. Позитивні ролі відіграють також крилатослів»я живописане словом. По – своєму високо відгукується у «Маминій вишеньці» і діалогічність.
Коли говорити про літературні тропи Любові Гонтарук, то впадає у вічі те, що у книзі мирно сусідують метафори, порівняння, та епітети. Вже у першій новелі «Мамина вишенька», багатьом, напевно, сподобається фраза про те, що дерево делікатно влізало своїми ногами в копанку. Метафорична гарнота. Але вона не є поодинокою. «Сонце може зайти в льох через люфт» (новела «Сонце»), «Хочеться в золотому листі купатися», (новела «Грип»).
Книги також «засіяні» порівняльними вдатностями. «Чоботи так і залишилися в ріллі, мов острівці», (новела «Чоботи»), «сила людини – категорія генетична» (новела «Бібліотека»), «хлопців було – як кіт наплакав» (новела «Мій Хрещатик») Зацікавлюють й епітети, серед яких уздріваємо, «парад цвітіння», «інженерія татової душі», «Хрещатик мого дитинства»…
Та балакати хочеться не тільки про ці словесні чарівності. Бо вистачає й вартісних слововиявів. Ми уже й не дивуємося, коли натрапляємо на «Булінг», чи «Ровер», бо уже звикли до таких рідковживаностей та діалектизмів. А от «осередок» (кусок олівця), «скави» (землероби) пофарбовані несподіваністю.
Барва несподіваності є і на крилатослів»ї Любові Гонтарук. Правда, тут варто додати, що на ньому є колір жіночої ніжності. «І маленьке дзеркало має свою поверхню». «Ніщо так не лікує, як любов»…
Нерідко у «Маминій вишеньці» малими господиньками стають пейзажинки. «Ляжеш на траву, заглянеш знизу в суничник і рвеш губами солодкі ягідки, а вони пручаються й не хочуть попадати в рот (новела «Чай любові»), «Усім квітам потрібне сонце, а калачики так тягнуться до світла, що прямо вросли в шибку, не говорячи про широкі листка фікуса» (новела «Сонце»).
До виражальності належить й ще один момент. «Мамина вишенька»-- спогадальний монолог людини, бо авторка описує усе від імені першої особи. Себто від себе. І ще приватливіше виглядають на цьому тлі діалоги окремих дійових осіб, які є контекстово дорогими.
….Можливо, варто зосереджувати увагу на інших питаннях, коли йдеться про виражальність прозотексту, та як би там не було, все в кінцевому результаті зведеться до мовленевих аспектів. Логіка життя, яку намагають вперто заперечувати деякі літератори «патріоти.» Лише лексика твору промовляє про неординарність творчої особистості.
3.НЕОДНОЗНАЧНА ГОСТРОКУТНІСТЬ
Якщо усі вищезгадані акценти однозначно налаштовують на позитивізм читальницького сприймання, та є й неоднозначності.
Одна з них стає доступною, хто візьме в руки цю книгу. На твердій обкладинці вже під назвою написано, «Новелістичний роман». Цікаве означення. Звичайно, напевно було б балакати про «роман у новелах»… За останнє десятиліття ми вже перестали дивуватися появ роману – дослідження, роману -- есе… Можливо тут є новизна, яка ще не всім є зрозумілою.
Або таке. Починаєш читати новелу і натрапляєш на дивність. В якійсь мірі злишся на себе за несприйняття такого методу висловлення думки і подумки шукаєш синоніми. Підступ?. Та не бачу його, сама авторка підштовхує до шукання їхнього ряду. У новелі «Сонце» є аж 12 синонімів до слова «горизонт».
Відмову від пошуку синонімічного ряду можна вважати своєрідним творчим ходом ( навіть при її неорганічності), то слова «цеп», «лишній» викликають думку, забарвлену смутком.
4. ПОГЛЯД У МАЙБУТНІСТЬ
А перед цим була книжка «Я -- маленька липка» -- перший бентежний доторк до спогадів подаленілого у часовимірних площинах дитинства. «Мамина вишенька» -- продовження теми. А завершить її, як стверджує сама Любов Гонтарук, книжка «Голубі журавлики».
Та сумніваюся, що більше не буде повернення. Бо ж не може душа відмовитися від щемливих споминів. Чи не так?
Ігор ФАРИНА
ФОТОНОВЕЛЕТ
БЕНТЕЖНІ ПРОМОВЛЯННЯ
Марухняк Й. «Зцілення сонцем». Львів : Камула; Видавництво львівської політехніки, 2021. 72 с.
Коли береш у руки якийсь часопис, то мимоволі дивишся на світлини, які вміщені у ньому. Безумовно, що радієш, угледівши на знимці знайому людину чи довгоочікувану подію. Помилуєшся барвами, коли видання є кольоровим. Та водномить споглядання «дарує» несподівану сумноту, бо відчувається, що фоткав аматор, який нерідко навіть поняття немає про елементарні закони цього мистецтва.
І починаєш пригадувати, як скурпульозно з доробку фотокора вибрав оті кілька його творів, котрі мали стати ілюстрацією до твоєї публікації, коли працював у газеті (Думаю, що такі епізоди є пам’ятними для багатьох журналістів старшого покоління. Хоч після таких споминів сумно стає , що в багатьох редакціях зникла посада фотокореспондента. Можливо, існують у цих рядках ностальгічні нотки та за ними навряд чи приховаєш відмову від професіоналізму.
Журливий початок? Звичайно! Але він є доречним. І спонукало до песимістичного розмірковування знайомство з фотокнигою «Зцілення сонцем» Йосипа Марухняка зі Львова.
З черговим виданням фотомитця зі світовим іменем, бо він член Міжнародної асоціації фотомитців AFIAP, Світового об’єднання фотографів‑українців. Неодноразово був учасником різних міжнародних фотосалонів. Додамо сюди членство в Національних спілках фотохудожників і журналістів України, авторство фотокниг про Михайла Вербицького, Маркіяна Шашкевича, Осипа Маковея, лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола!...(Навіть не віриться, що всіма цими титулами «обріс» галицький хлопець, з яким навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка).
Та давайте залишимо у спокої невеликий біографічний екскурс, а поговоримо про саму книгу. Тим паче, що у ній є ряд цікавих моментів, які змушують говорити про це видання.
Одним з таких є питання про жанр видання. Письменник Богдан Смоляк у передслові назвав ці твори фото новелетами. Обґрунтував (по‑своєму, звісно). А ще в передмові головний редактор тижневика «За вільну Україну плюс» Богдан Вовк згадує, як народжувалися тексти ці писання під знимками. Цілком погоджуюся з тими трактуваннями, що маємо справу з творчою несподіваністю, Котра виросла на національному ґрунті, на основі пошуків прозаїків в кінці ХІХ, 20-х і 60-х років ХХ століть.
Згадаймо і про наступне, що потрапляє у поле зору фотомайстра? Та, напевно, самий перерахунок зайняв би чимало місця, тому обмежуся лишень кількома констатаціями. На одній зі світлин бачимо маленьку дівчинку біля тарілки шістьма зеленими яблуками. А на іншому фото – уже червонобокий плід на скляному тлі. Кольорове протиставлення? Аніскілечки! Радше стикаємося з оригінальністю, бо не кожен спроможеться отак неординарно взорувати на життєплин. А хіба не про щось таке мислиться, коли дивишся на звичайнісіньке колесо маленького зайчика-стрибунця на зеленому тлі?
Цю думку продовжу ще однією. Якщо уважно придивитися до фототворів, то можна помітити, що на більшості з них зримої присутності одухотворених осіб годі й шукати. Винятком може хіба кілька світлин. Серед них, зокрема, бачимо уже згадувані маленьку даму-фею на лавці на одному з проспектів міста, мужчину , який вдивляється у незнаність через шибу вікна чи молоду закохану пару, закохану у міську суєту.
Безумовно, цей перелік можна продовжити згадками ще про кілька кадрів переосмисленних фотомиттєвостей. Але суті справи це не змінить, та не назвав би «дивність відсутності» недоліком через дві причини. На отих зупинених митях «сто пар очей» як сказав перекладач Юрій Дубленич (ще один автор передмови) за незримістю усе ж простежується якась людська присутність. Хіба не вона бачиться у фіксуванні попільнички на підвіконні, чи хрест, що загадково постав перед зором? Це – з одного боку. А з другого? Може в майбутньому нас чекає зустріч ще з однією книгою фотоновелеток, серед героїв яких здебільшого будуть люди?
Загадка, відповідь на яку дасть час. В ми поки що будемо вдивлятися у світлини, котрі вже є у книзі і замислюватися над текстовими конструкціями фотомитця ( вислів Богдана Вовка), бо в останніх, зосібна, побутує чимало цікавинок.
Звернімо увагу на літературні тропи. І будемо подивовані. Бо чи не в кожній новелі надибаємо метафори, чого не завжди знаходиш у поетичних друках. Мені, наприклад, запам’яталося кілька висловів : «як вони, яблука, повилазили на високе гілля», «птах живе летом, гострить крила сизими хмарами», «березневий сніг з піднебесся виводив танок».
Коли метафори (вони піддаються класифікації за видами) зорово є однорідними, та цього не скажеш про порівняння, серед яких переважають тропи з різними сполучниками і без них: «сніг, неначе невидимий гігантський котяра», «тіло, як земля, усе пам’ятає», «ліс – це храм, який бере в свої обійми», «гігантська діжа – вогненний місяць». Іноді побутують й складні порівняння, в яких поєднуються обидва підвиди цього тропу: «цей дощ розпочався перед заходом сонця – як завершальний акорд дня», «а тут він, ніби давній приятель». До цього типу тропів відносимо також словосполуки, які зв’язують іменники з прислівниками: «прив’язь‑пристанок», «дуб-самітник»…
Та згадка про метафори та порівняння – неповнота літературнотроп’я без споминання про епітети, серед яких бачимо «спектр надвечір’я», «пласт часу», «пригорща свіжості», «земні соки»…
Та мова, напевно, може йти не тільки про уміле використання літературних тропів, а й доречну слововиражальність. Бо у текстах є неологізми та рідковживаності. Назву лише окремі з них. Це – «небесність», «прийдешниця», «вакації», «обертони»…Заслуговує похвали те, що автор фотоновелет постійно змальовує пейзажі.
Присутність останніх у прозі мене вабить чи не найбільше. Хоча дехто, очевидно і скаже, що рецензент забагато уваги приділяє констатації акцентів, які є не вельми актуальними для жанру.
Та це – помилкова думка. Бо книга сама заперечує цю «глибокодумність». Перечитування фотоновел однозначно вказує, що передусім з’явилась поетична проза. Та й інші причини є для наголошування. Хочемо того, чи ні, а саме виражальність є чи не найвагомішим проявом індивідуальності творчої особистості. Цей особистісний бік має протилежність. Ми звикли говорити, що письмо має вчити. А писання Йосипа Марухняка і взяло на себе цю роль. Роль вчителя мови. Його функцію виконують фотоновелети, зупиняючи нашу увагу на миттєвостях, які нерідко не помічаємо у бурхливості життєплину.
Вони, ці миті,- зцілення, без якого не може вижити душа у непростоті буднів.
Ігор ФАРИНА
ПІРНАННЯ В БИСТРИНУ
ОПРИШКІВСЬКОГО ДУМАННЯ
«Естет із барткою в руці»: літературно-критичні розмисли про творчість Олеся Дяка. – Дрогобич: Коло. 2021. – 256 с.
Коли пошта приносить чиюсь книгу, то неодмінно роблю спробу мисленно докопатися до суті назви друку. І отримую втіху од цього. Навіть почав висновковувати для себе, що автори здебільшого виносять на обкладинку найменування тексту, який самі вважають найвдалішим чи найконцептуальнішим. (Вже не раз мав можливості пересвідчитися у правильності такого підходу).
Щось подібне сталося і цього разу. В мою домівку увійшов «Естет із барткою в руці». Хто він? Відповідь шукав недовго, перечитавши зміст, зрозумів, що таку назву мав есей Богдана Смоляка про одну з поетичних книг Олеся Дяка.
І, зрозуміло, після цього углибився в уже згаданий твір, акцентуючи увагу на тому, що письменник є автором багатьох поетичних книг та виконавцем власних творів у жанрі співаної поезії та популярної музики. За більшої чи меншої несхожості цих життєвих амплуа всі вони свідчать про творчий пошук і суголосність з часовими альтернативами. Власне, про ту бартку-довбушівку, що її поет називає одвічною (натяк на родинну традицію свідомого національного бунтарства).
Прочитав це, і образно мовлячи, все стало на свої місця. Але все ж мушу дещо уточнити для читачів цього читання. Рецензент не випадково згадав про бартку-довбушівку і родинну традицію. Адже Олесь Дяк народився на Прикарпатті у родині відомого у краї поборника національної ідеї, політв’язня Михайла Дяка. Ще в рядках Богдана Смоляка існують доторки до карпато-львівськості літерата, що теж є закономірним, бо нині поет живе і творчо працює у Львові.
Після цих розмислів можна спокійно братися і до своїх роздумів над книжкою. Це, зрештою, і роблю, наперед знаючи, що рухатимуся до цілі двома путівцями.
Тому й перша нотатка про ужинок Олеся Дяка. Він, як поет почався 1990 року, коли побачила світ його дебютна книжечка «Той, що летить». Уже її поява стала подією літературного життя. Як і наступні видання: «Тягар всевидящого ока», «Воскреси птаха», «Ілюзія дива», «Оковірші», «Шипшинова моя душа»… На їхню з’яву відгукнулися чимало відомих поетів і критиків. Наведу кілька цікавих висловлювань. Зокрема, Ігор Калинець у передслові до «Оковіршів» писав про верліброве мислення львів’янина, непередбачуваність польоту думки. А Ігор Павлюк у газеті «За Вільну Україну» розмислював про спектральну музику, навіяну віршами талановитого поета. Є ряд доречних міркувань і про «Тягар всевидящого ока». Опісля цього стає ще зрозумілішим роздумування Романа Лубківського про парадоксальність і асоціативну розкованість у передмові до першої журнальної публікації поезій ще молодого у ту пору автора у тодішньому «Дзвоні» за 1989 рік.
Не менш помітними виявилися і пізніші публікації. Згадаю хоча би про книги «Роса первозданна», «Політ водоспаду», «Звуки непереможні», «Мрія про рівновагу», «Світ на узвишші». Доєдналися до роздумів Світлана Антонишин, Євген Баран, Віктор Палинський, Олександр Стусенко… А ще про нього писали Олег Василишин, Левко Воловець, Богдан Дячишин, Олександр Гордон, Ольга Рєпіна, Уляна Сверидюк, автор цих рядків і Марія Якубовська… Вже не кажу про кілька визначальних інтерв’ю з ним, що з’являлися у ЗМІ.
Виникає цілком закономірне запитання: чим примагнічує поезія Олеся Дяка? І відразу подумав, що відповідь не може бути короткою, адже в її основу закладена багатоаспектність.
Тут, мабуть, варто почати з отієї карпато-львівськості: «виблискує Мізуньки (прикарпатська ріка дитинства І.Ф.) біла стрічка – немає більш ріднішої води», «дорозі зрадити не смію – тече в крові моїй спориш», «в країні жодній так мені не добре – коханий Львове серця отчий дім». (Чи треба ще щось коментувати?)
Оспівування карпато-львівськості – один із розділів у громадянськості цієї лірики. Бо маємо й інші оригінально забарвлені теми. Скажімо, з болем у серці поет пише про сучасну російсько-українську війну. «Пучечок жита притулив до серця – і довго так молився до землі». Хвилює його й минувшини руно: «З того бункера, де батько мріяв про твоє нешмагане гарапником життя, винеси пам’ять і жовто - блакитні сувої – тріщину в камені світу потом і кров’ю своєю будеш латати».
Порушує автор і проблему філософічності лірики, яка є дуже важливою у нинішній час. «Я був щасливий і нещасний – два кольори мого життя». «Так довго стежку світла не знаходив – блукаючи у сутінках буття». (Якщо ці рядки мають загальникове значення, бо стосуються усіх, то поряд з ними маємо й доторки до філософії літературної творчості «Поезіє веди мене до світла / щоб доля не зійшла на манівці», «безнога ніч / горнятко кави / шум порцеляни /й білий вірш».
Досить часто автор у своїх поетичних мініатюрах створює такі живописні картини, що дивуєшся силі уяви його бачення. «Вслухається у тишу кипарис – до хмарки тулить вухо / ніжне й гостре», «Весняна повінь / гупає у бубни – біжать струмків веселі хлопчаки». (Зауважу, що пейзажні вдатності були і в давніших книгах поета. Але тепер вони є витонченішими, бо віршар пильніше вдивляється у навколишність, і його думка стала словесно ощадливішою у вираженні емоцій.
Так висновковувати можна й тоді, коли читаєш поезії Олеся Дяка на інтимну тематику. «Тобі співаю пісню про кохання – немов щасливий бузьок на гнізді». «Мого страждання тріснула аорта – рукою біль червоний затули». Своєрідного шарму поезіям цього плану додає й показ любові до матері. «Сивоволосий а дитя -- до мами горнуся у віршах».
Є у поезосвіті Олеся Дяка й поєднувальні мотиви. А як без цього, коли це є даниною традиції, яку підштовхує життєплин.
Ці моменти й стали головними у книзі. Звісно, про кожну думку, висловлену рецензентами, можна багато говорити, погоджуватись із нею чи дискутувати. І це забрало б чимало місця. Тому спробую лише окреслити (бодай пунктирно) коло тем окремих публікацій.
І тут, либонь, варто почати з того, що Левко Різник вважав, що верлібри та поетичні мініатюри збуджують цікавість індивідуума заглянути в душу творця літеросплетінь. Лицарем концепційного мінімалізму назвав О. Дяка Богдан Смоляк. Парадигму безмежного серця спробувала угледіти Ольга Рєпіна з Дніпра. А Уляна Свередюк замислилась над офтальмологічною символікою віршослова. Багато цікавинок і в творах Омеляна Гойди, Олександра Гордона, Юрія Мельника.
Тепер поведемо мову про таке. Перед нами з’явилася книга літературно-критичних розмислів про творчість одного поета. Досить несподівано. Але в одномить не назвав би це оригінальністю. Бо таке вже було і не раз. Згадаю подібну книгу про поета Олега Гончаренка з Мелітополя на Запоріжчині, яка торік була на моєму столі. Але на тлі того, що літературні критики здебільшого «годують» читачів монографіями про одного літерата чи книгами власних рецензій, «Естет із барткою у руці» таки є подією.
Поглянемо на явище й з іншого боку. Нечастість появ таких видань – свідчення того, що не завжди відгукувачі можуть висловити думку про варте уваги видання через кволість вітчизняного книгорозповсюдження. А з другого боку деякі письменники, готуючи свої ювілейні книги, включають до них рецензії, які хтось і колись писав на їхні твори, ретельно викреслюючи з них і найменші критичні зауваги. (Свідком такого «удосконалення» мені довелося бути кілька років тому, але згадка і досі псує настрій.) Олесь Дяк не з тих, чим одразу припинив розмови про непорядність.
Ще поведу мову про таке. Не секрет, що читацька аудиторія постійно зменшується. А іноді маємо справу з елементарною заздрістю. Письменники не читають своїх колег чи чиїсь думки про них, вважаючи, що самі пишуть геніально, й тільки їхні твори є достойними читацького ока. «Естет із барткою у руці» – удар по цій нечитабельності, бо серед авторів книжки про творчість Олеся Дяка є представники різних областей нашої держави. Отже, читають!
А моєю крапкою у цих розмислах буде таке міркування. Книга є вкрай необхідною, бо розвіює ряд міфів, про які вже йшлося. І розповідає про творчість людини з суворою ніжністю опришківського думання. «Прошкує терен за тобою – яка ж бо кров терпка на смак».
Ігор ФАРИНА
ДЕЩО ПРО ПОЕТА
З КРИТИЧНИМ МИСЛЕННЯМ
Гриценко В.В. Хроніки: Есе. – Кривий Ріг: Видавець Чернявський Д.О., 2021. – 240 с.
Мені, як літературному критикові, завжди цікаво читати літературознавче писання інших авторів. На мій робочий стіл роздуми колег потрапляють різними шляхами. Одні кличуть до себе зі шпальт видань, які приносить листоноша. Деякі надіслані мені письменниками, з якими підтримую контакти. Трапляється також, що я сам відшукую різними способами тексти, про які щось чув від знайомих.
От і твори цього письменника неодноразово бачив у газетах та журналах. Десь підсвідомо відчував, що, вглибившись у них, побачу близьке до деяких своїх розмислів. Але (о, іронія долі!) запам’ятовувалися думки, а не прізвище їхнього творця. З цією давньою газетярською звичкою (а можливо, хворобою) покінчив мій львівський знайомий Богдан Дячишин, згадавши в одному з есеїв Віктора Гриценка, котрий у своїй статті написав не без іронії, що, маючи понад два десятки поетичних збірок, не знає після читання деяких римованих та верлібрових абракадабр, що в ХХІ столітті називають поезією. Цей присуд оприлюднено у статті, яку декілька років тому вмістила на своїх сторінках «Українська літературна газета». Поет з Кривого Рогу торкнувся деяких мовних питань в опусах, які видавались за кращі поетичні зразки сучасної літератури. Це мене заінтригувало, бо й себе вважаю дещо схибленим на цій проблематиці. І я дав собі слово запам’ятати ім’я…
І от на моїм столі «Хроніки» – есе про наболіле. Бо саме так сприймаю перечитане, розуміючи, що критично мислячий поет зібрав під одною обкладинкою статті та рецензії, написані в різні роки, надруковані в різноманітних виданнях або вийняті із шухляди робочого стола. (Відмічаю на берегах власних роздумів, що про відгуки на книги у класичному розумінні можна, мабуть, говорити й тоді, коли Віктор Гриценко пише про вплив деяких творів на свідомість читачів). Питання про рецензування не є таким простим, як воно здається. Зокрема западає у вічі той факт, що поет-степовик найчастіше замислюється над прозовими текстами сучасної письменниці Ольги Слоньовської з Прикарпаття. У «Хроніках» знаходимо його розмірковування про романи «Дівчинка на кулі», «Упольоване покоління», «Медуза-Горгона», про монографію «Слід невловимого Протея». Вважаю ці рецензії своєрідними. І перш за все тому, що автор, заглибившись у чужі роздуми, робить цікаві спостереження. Скажімо, у статті «Життя прожити – як мінне поле перейти» (про «Упольоване покоління») мене вразили слова про тих, хто лише зітхав чи промовчав, коли хоронили митців, які виступили проти влади. Зітхали, забуваючи патетику свого мислення, бо, мовляв, таке непросте сьогодення. І як тут не згадати про порок (ваду серця) і порох (пилюку), бо мати головної героїні дивується, де можна набратися пороку на чистій роботі. Невігластво, а водночас черствість душі, несприйняття чужого болю…
Тема осуду манкуртів звучить на високій ноті в романі «Медуза-Горгона». Автор рецензії, аналізуючи дії головної героїні (письменниці й науковця-словесника), особливий акцент робить на тому, що небагатьом схотілося б повторити її долю, звідати всі перипетії її життя, де і людська ницість, і творчість з повною віддачою таврують душу мистця. Цей мотив по-своєму звучить і в романі «Упольоване покоління» (гадаю, що немає значення те, котрий з цих романів написаний раніше, адже головна героїня в них одна й та сама!).
Осібно на цьому тлі бачаться роздуми про згадану монографію науковця, бо відгук порушує проблеми, які, на перший погляд, не для пересічного читача. Адже наукові доробки здебільшого можна прочитати лише в спеціалізованих виданнях. Але де правду діти, коли усвідомлюєш, що деякі з цих досліджень заслуговують ширшого розголосу, хоча редакції літературно-художніх часописів змушені відмовлятися від подібних рецензій, бо автори, захопившись науковою термінологією, затуманювали оригінальність своєї думки. І як відрадно, що статтю «Ступаючи в сліди гагіографів» журнал «Київ» опублікував. І в цьому немає дива, адже стаття, в якій порушені важливі проблеми, зокрема й наукові, написана дохідливою мовою. Мені, наприклад, сподобалось, як рецензент підійшов до розмислів Ольги Слоньовської про перечитування української літератури через міф (до речі, певних проблем міфотворення Віктор Гриценко торкається і в деяких інших есе своїх «Хронік»). Особливо зацікавила думка про роль спокуси мистця силами зла, яку авторка монографії показує на прикладі своїх дотикань до пророцтв у поезотворчості Тодося Осьмачки. Пророцтв, які лякали і читачів, і самого поета. Пророцтв, що й до сьогодення залишаються такими. Чи не першою в Україні Ольга Слоньовська мовить про це в аспекті міфологічності. І втішно, що автор рецензії у своїх «Хроніках» абсолютно солідарний з нею…
Ще, безперечно, варто сказати, що рецензії Віктора Гриценка помітно виграють за рахунок проведення аналогій з класичними творами. Згадаймо, засібно, що в розмислах про роман «Медуза-Горгона» є згадки про Михайла Коцюбинського і Володимира Винниченка, а стаття про роман «Дівчинка на кулі» пронизана алюзією з романами Марії Матіос. Подібне, звичайно, не може залишитися поза увагою, бо бачиться логічним і вкрай потрібним, а водночас і дещо сподіваним, чого не скажеш про «Грицеву шкільну науку» Івана Франка, «Школяра» Архипа Тесленка чи «Десятикласників» Олександра Копиленка, згаданих для прикладу в рецензії.
Коли з такими думками повністю погоджуєшся, то мимоволі виникають і неоднозначні міркування. Підтримую рецензента, коли він дорікає письменниці за деякі вияви нецензурної лексики і цитування «батярських» пісень. Погоджуюсь, що такі «чарівності» помітно знижують звучання твору, адже наші класики (навіть у ХХ столітті!) не допускали подібного. Але було б варто поглянути на це й з іншого боку, як мені здається. Кивання на припадання до ганьби з вини «старшого брата», звісно, є доречним. Але чи все і всі ми знаємо власну соромітчину? Тому мені думається, що звернення до неї досвідченої письменниці спроможне відволікти від посиленої уваги до розпіарених письменників, твори яких тхнуть сечею та нецензурщиною. (Чи, може, помиляюся, вилізши на таку дзвіницю свого думкування? Та, напевно, взорування з неї Віктором Гриценком не було б таким однозначним).
Тепер поведу мову про деякі інші твори, які можна вважати рецензіями, хоча теоретично не належать до цього жанрового різновиду через терміни написанні (сприймаю це за спробу критично осмислити з погляду сучасності давно написане). Зрозуміло, що кожний текст має свою родзинку. Та у кожного з нас своє бачення гарного чи огидного, корисного чи шкідливого. Тому буде абсурдом пошук спільного знаменника через суб’єктивізм оцінок. Отже, говоритиму тільки про своє, не приховуючи те, що мене потішило. Зокрема звернення автора «Хронік» до творів Лесі Українки, Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Івана Кочерги, Володимира Сосюри. Важливо (на мою думку, звичайно), що кожного разу Віктор Гриценко виявляє оригінальність бачення. Так, скажімо, у статті «Батькопродавці виправдань не потребують» (йдеться про «Собор» Олеся Гончара) автор веде дослідження образу антигероя, скрупульозно вивчає історію його гріхопадіння, а водночас звертає пильну увагу на образ Ромці Орлянченка, якого літературознавці зарахували до друзів Миколи Баглая або зовсім не помічають, бо він занадто мізерний поряд з батькопродавцем Володькою Лободою. Як не дивно, Ромця, на перший погляд, позитивний герой, живе за правилом риби, яка шукає, де глибше: «Ситий, але ще ситішим хочу бути! Самим духом ситий не будеш. Матерія – первинна».
Тема трагічного голоду на початку 20-х років минулого століття (п’єса Миколи Куліша «97») радянськими критиками (отже, й авторами шкільних підручників!) довгий час розглядалася, як боротьба незаможників з куркулями. І от перед нами – нове прочитання цього твору: «Голову комнезаму Мусія Копистку (яке красномовне прізвище!) ми ніколи не бачимо в роботі. Працює він в основному язиком – варнякає голодній Ганні про піч, яка сама борщ варитиме (й це тоді, коли голод в хаті!). Бачимо його серед тих, хто готовий випити «на дурничку»…Мова його – набір гучних слів, які він ліпить часто не до діла… Вбивча іронія звучить в словах Копистки, що він стереже «совіцьку власть». Ми (глядачі та читачі) знаємо, що мила Мусієвому серцю влада несе людям горе...»
Отже, наголос на певній проблемі, яку досі не помічали маститі критики? Так! І цей акцент характерний не тільки в новому прочитанні згаданих творів. Скажімо, в есеї «Шевченко і Біблія» ми бачимо дещо несподіване трактування звернення геніального Кобзаря до «Давидових псалмів». Віктор Гриценко ставить кілька, на перший погляд, риторичних запитань, а водночас шукає на них відповідь: «Чи відчував священний трепет Трас Шевченко, приступаючи до своєї геніальної роботи? Адже богослов’я вчить, що свавільне пояснення Біблії призводить до небезпеки, спричиняє шкоду, загрожує недооцінюванням Слова Божого. Але як бути, коли написане одним поетом (незаперечний факт – поетичність Біблії) читає через тисячі років інший поет, коли написане першим спонукає другого до активного сприйняття проблем і образів? Як бути другому з власною іскрою Божою, без якої немає Поезії?..» В аналізі доробку геніального Кобзаря, Віктор Гриценко звертається для порівняння до творчості інших поетів, які працювали над тестами Святого Письма, зокрема до творів Ліни Костенко, ділиться власним досвідом, адже 44 Псалом він передав, як не дивно, сонетами, що звучать молитвою сучасного українця…
До роздумів запрошують й інші есеї подібного плану. Візьмемо для прикладу статтю «Світ фантастики на тлі реального – добро чи зло?». Тут автор веде мову про творчість Григорія Квітки-Основ’яненка через призму світогляду сучасного читача. Знову є підстава стверджувати актуальність міркувань, доладність висловлювань. Але давайте залишимо в спокої цю неординарність, бо Віктор Гриценко, як педагог, дивиться на доцільність вивчення в школі «Конотопської відьми». Розкривши підтекст твердження, що твори Квітки-Основ’яненка подобались Віссаріону Бєлінському (гадаю, читачі знають, що цей критик писав про Тараса Шевченка, схвалюючи покару поета солдатчиною), автор статті задає вбивче запитання: «Хто візьме на себе відповідальність, даючи повну відповідь на мету, яку переслідував письменник у своїй «Конотопській відьмі»? Хотів показати, від чого в нас зло? Показав, та ще й як! У повісті славне українське козацтво (і старшини, і рядові) деградоване. А тому читач мимоволі думає, що правильно зробила цариця Катерина Друга, наказавши зруйнувати Січ. Справді, чого можна ждати від козаків, які терплять над собою сотника Забрьоху та писаря Пістряка? Зла сатира мала, очевидно, переконати читача, що козацтво в Україні вже давно віджило свій вік, що на зміну йому мають прийти герої типу Наума Дрота (повість «Маруся»), якому так добре у доброго пана: кріпак, але і на панщину не ходить, і наймитів тримає..»
І таке бачення тексту – не виняток у «Хроніках», бо з критичним осмисленням класичної літератури стикаємося постійно. Урок літератури для поета з Кривого Рогу – це урок суспільствознавства. І це він аргументовано доводить у статті «На вершині піраміди» (зауважу, ця проблематика в нашому літературознавстві мало досліджена). У полі зору дослідника взаємостосунки з народом біблійного Мойсея і Мойсея українського народу Івана Франка, а водночас і трагізм селянського лідера Явтуха з оповідання Володимира Винниченка «Солдатики». Перегортаючи сторінки підручників з історії та літератури, Віктор Гриценко не випускає з поля зору ні Івана Гонти (поема «Гайдамаки» Тераса Шевченка), ні проблеми, які доводилося вирішувати нашому сучаснику – Президенту Вікторові Ющенку: «Мову веду не для того, щоб розвінчати ореол навколо імені Івана Гонти, «мученика праведного», як його назвав Шевченко, чи навколо інших історичних діячів. Просто совість не дозволяє мовчати, бо повторить учитель істину підручника – і підуть у світ Божий покручі, духовні родичі лиховісного Павлика Морозова…»
Якось мимоволі віриться, що поет і вчитель-словесник криворізького ліцею навчав своїх вихованців сприймати літературу серцем. І не тільки літературу за шкільною програмою, як свідчить стаття «Мухоморчики чи парость виноградної лози?». Нерідко ми обурюємося, надибавши в текстах мовні огріхи чи «ляпи» в цитатах. Але, як правило, далі розмов з колегами чи друзями не йдемо. Віктор Гриценко відмовляється прошкувати цим шляхом, б’є на сполох: «Не бійтесь заглядати у «Кобзар» («Літературна Україна» від 28 серпня 2008 року), «Не бийтеся, будь ласка, кізяками» («Літературна Україна» від 10 липня 2008 року), а в «Хроніках» – «Дещо про ерудицію письменників, редакторів, укладачів програм і читачів». І вірте мені на слово, що претензії до ерудиції названих осіб мають ґрунтовні приклади…
Щоб мати право дорікнути ближньому, треба постійно дбати про власну начитаність, навіть тоді, коли життя змушує поговорити не про літературу, а про політику. Мабуть, багато хто з нас задумувався, звідки така агресивність у народу, який ще не так давно називав себе нашим «старшим братом». Менталітет? Не тільки. Зомбований телебаченням? Звичайно. Це – про простих смертних. А лідери нації, зокрема інтелектуали виховувались, очевидно, ще й літературою. Віктор Гриценко наводить у статті «Дещо про «патріотичний сифіліс» північного сусіда» вбивчі факти: так званий співець Свободи російський класик Олександр Пушкін закликав душити повсталих поляків, а редактор журналу «Современник», читачі якого досить часто проймалися революційними ідеями і потрапляли за ці ідеї до тюрем чи Сибіру, поет Микола Некрасов припадав до ніг душителя повсталих поляків генерала Муравйова, читав йому поетичне вітання. «Коли сьогодні 80 відсотків росіян підтримують дії Путіна щодо України, дивуватись не треба: рабство залишилось в крові нащадків тих, хто в ті далекі дні змагалися між собою у вираженні патріотичних почуттів» – один із підсумків статті.
Сьогодні, коли прийнятий закон про продаж української землі, майже на всіх телеканалах розгорілися баталії: є загроза, що олігархи та іноземні банки скуплять ту землю за мізерну ціну, пограбувавши вкотре наших селян. У далекому 2008 році Віктор Гриценко друкує в двох числах «Літературної України» величезну статтю «Влада землі чи влада над землею?». Про що вона? Про історію створення драматургом Іваном Карпенком-Карим драми про мільйонера-землевласника Терентія Пузиря, про психологію селянина, про німецьких колоністів, які ставали мільйонерами на українських землях, про «чумазих», які ставали господарями життя простої людини: «Не хочеться з висоти ХХІ століття звинувачувати великого драматурга в наївності, але життя говорить само за себе: людина все більше попадає під вплив землі та багатства (сучасні олігархи заткнули за пояс десяток Пузирів). А інтелігенція з кожним роком стає все більше зневаженою в нашому суспільстві. Лозунг дня – старий, запозичений ще в Стародавньому Римі: хліба й видовищ!»
«Хроніки Задзеркалля» – заключний розділ збірки, в якому автор подає дослідження про власну творчість. Допускаю, що декому здалося, що Віктор Гриценко зайнявся самохвальбою, використовуючи чужі вуста. Та я впевнений, що це помилкові гадки. Чи варто про це пасталакати, коли книжка має мізерний наклад, коли навіть імениті письменники давно забули про багатотисячні тиражі своїх книг і достойний їхньої творчості гонорар. І така ж ситуація з літературними журналами, а сучасних меценатів щось не видно (залишилося згадувати добрим словом Євгена Чикаленка!). Сумно й гірко. Але є й інша реальність: все частіше у кабінетах можновладців керівниками паперових видань натякають, щоб переходили на електронні варіанти. Мовляв, менше затрат. Та відразу й питання – як знайти матеріали сайту, який припинив роботу? А паперові видання зберігають віками, як свідчать кращі бібліотеки світу. Теоретично відсутності електронної інформації влади могла б запобігти, створивши електронні архіви на всі публікації. Але сумніваюсь, що хтось докладе до цього руку…
Ця проблема має дотичність і до «Хронік»: якщо відгуки Сергія Ткаченка та Ганни Іскіердо публікувалися в збірниках, то роздуми Євгена Сидоренка, Марини Шевчук і Наталії Мельник до цієї книжки, очевидно, попали в електронному вигляді. Якби не «Хроніки», то їхні доробки чекало б забуття. І погляньмо на ці публікації ще з однієї «верхотури». Сергій Ткаченко і Марина Шевчук досліджують доробок сонетяря, Наталія Мельник пише про книжку рубаїв, Ганна Іскіердо аналізує кілька віршованих збірок, а Євген Сидоренко присвятив свою роботу переспівам біблійних текстів. Вражаючий діапазон творчості криворізького автора. Тому, гадаю, не треба дорікати Віктору Гриценкові, що він використав у своїй збірці вже опубліковане. На це в нього, мабуть, були вагомі аргументи: одні матеріали публікувалися давно, інші – малими тиражами і їх мало хто бачив. Тому прошу читачів, яким вдалося придбати книжку «Хроніки» (чи якусь іншу), істотно доповнити мої роздуми над прочитаним. Книжка варта вашої праці, адже її написав поет з критичним мисленням.
Ігор ФАРИНА
ЩЕМЛИВІСТЬ РОЗМИСЛІВ
НА ПОРОЗІ ЧАСУ
Семенюк Степан, Ясенова хата. – Миколаїв, 2019, - 100 с.
Часто отримую книги від колег-журналістів. І пишу рецензії на них. Та не тому, що хочеться зробити приємність авторові видання. Вже давно взяв собі за правило відгукуватися лише на варті уваги друки і залишаю поза увагою словесну каліч.
Останнє, зрозуміло, журналістських творів не стосується. Відчувається непогане володіння рідномовною лексикою. Але такі поліграфічні вироби умовно розділив би на кілька видів. Здебільшого до мене потрапляють поетичні та прозові написанки майстрів пера. Рідше публіцистичні чи наукові чтива з їхніх робочих столів. (За великим рахунком у кожному з таких написань є живинки, але не бачу зараз необхідності мисленно розпросторюватися на цю тему).
Бо, чесно кажучи, більше думається ще про один суто особистнісний умовний поділ журналістських видань. Частенько, на жаль, трапляється так, що ними йменують зібрані під однією обкладинкою опуси з різних часописів. (Не знаю як і хто ставиться до таких увіковічнень себе коханого, а в мене такі «шедеври» викликають іронічні посмішки чи навіть огиду, бо кому, скажімо, цікаво те, скільки силосу чи сінажу заготовили худобі у якомусь колгоспі 40 років тому). але оці недолугості тьмяніють на тлі цікавих видань колег з журналістського цеху, які не претендують на письменницькі лаври, але творять неперебутність).
До таких, як мені здається, належить і «Ясенова хата» Степана Семенюка. Бо перечитав друк і можу з усією впевненістю говорити про неординарність вираження думки.
Почнемо, приміром, уже з першого твору «Бабця Ганнуся». Якщо коротко, то перед нами з’являється розповідь про нелегке життя сільської жінки, якій на довгому віку довелося зазнати чимало лиховісного, але недобрості не озлобили її душу. Наведу лише один приклад. Баба Ганнуся перед смертю згадує, як гули хрущі над вербами у її молоді літа. Ніби й безхитрісний розмисл. Але… Сумніваюся, що він буде з людиною, яка не бачить краси через обланцьованість суворістю буднів. Зрештою, підтверджує це й інша споминальність. Зокрема, про голодні оченята дітей сусідської удови Марини, поглядів яких не могла витримати і потайки підгодовувала. Декілька разів подумки повертався до її прощальної розмови з рідними перед її відходом у вічність. Гарно виписано! Хоча і ощадливими словами.
Якщо міркувати з точки зору рецензента з мовознавчим ухилом, то акцент на цій думці є зрозумілим. В «Бабці Ганнусі» є чимало цікавинок. Зокрема, зацікавлюють літературні тропи. Метафорами можна вважати такі словосполуки, як «у вечірніх сутінках розкошував пахучо - п’янкий травень», «ніжність під серцем не переставала тепліти», «а за вікном розлого буяв травень». Зір натрапляє і на порівняння: «життя, дитинко, мов лан єси», «…ніби повернувшись з якогось небуття», «…ніби чогось ховаючись». Побутують й епітети: «цнотлива білизна», «непереборна млість», «рясні зорі»…
Існують у творі й інші мовні вдатності. Мені, приміром, припало до душі, що серед слівцяток твору є такі рідковживаності на кшалт «біднятка», «нездало», «задивування»… Час від часу з’являються пейзажні чарівності. (Все це зачудовує через доречність використання).
Але повернемось до питання про тему твору. Вже мовлено, що в «Бабці Ганнусі» йдеться про непросту долю сільської жінки, умудреної літами. І дехто, прочитавши це, пхекне з лінькуватою байдужістю: мовляв, про це вже писано-переписано. Але ж у тому й полягає суть. У світовій літературі вже давно немає нових тем і сюжетів й можливою є тільки поява якихось відтінків. І автор твору, здається, знайшов його, наголошуючи ненав’язливо на необхідності доброти людської душі.
А хіба не про це думаєш, читаючи «Фронтовика»? Старий Іван Притула не може знайти собі місця, коли з теленовин дізнається, що на східних рубежах гинуть люди, а він не може допомогти їм, хоч дуже хоче бути поряд. І злиться на військоматівців, які не хочуть відправити його на фронт через поважний вік добровольця.
Багато цікавих моментів можна знайти також у творах «Мертві бджоли не гудуть», «Колачики», «Хліб від зайця». Можливо, і немає у них карколомностей, але кожен текст «примагнічує» по-своєму.
Тепер поведу мову про таке. Ще жодного разу рецензент не означив вид прозотексту. Що це? Оповідання? Новели? Нариси? Важко однозначно сказати. Радше маємо справ із синтезом цих форм. Бо, скажімо, «Бабця Ганнуся» і «Хліб від зайця» - це твори, у яких автор спробував воєдино злити оповідання та нарис, а «Фронтовик» є більш схожим на новелу.
Напевне, слід згадати ще про один момент. А, точніше, про назву книги. Вже навіть стало традицією «охрещувати» книгу за найменням найвдалішого твору. Згадаймо хоча б про «Політ механічної зозулі над власним гніздом» Василя Слапчука, «Душа меча» Євгена Пашковського, «Заборонений цвіт» Ігоря Павлюка. До речі, щось подібне існує й у назвах книг тих, з ким автор «Ясенової хати» гриз граніт науки на факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені І. Франка: «Кров репортера» Віктора Мазаного, «Московська брехня» Петра Маліша, «Звір зі Сходу» Олександра Масляника. (На цих прикладах бачимо продовження класичної традиції, бо ж пам’ятаємо «Понад Прутом мою Коломию» Романа Іваничука, «Крила, вигострені небом» Володимира Яворівського, «Духовний меч Івана Драча…
Втішно, що цим традиційним шляхом пішов і Степан Семенюк, запросивши у «Ясенову хату». Увійдемо до неї. А, якщо точніше, то доторкнемося до твору з такою назвою. Знову тут зустрічаємося з тривіальною ситуацією. Помер господар сільської хати і потрібно її продавати, бо діти вже прилаштувалися у світах і не бажають повертатися до ріднизни. І так випадає, що зайнятись цим має рідний брат покійника Микола Яремчук, як найперший спадкоємець. А його душа противиться цьому, бо ж сам народився у цій хаті. І Степан Семенюк т дитинства». онко і точно описує його переживання у ці миттєвості. Безперечно, що певні ностальгічні нотки є у цьому тексті. Та не думаю, що вони спроможні завадити сприйманню. Бо сумноти у «Ясеновій хаті» є в міру.
Ще більше вражають літературні прийоми, які використовує літерат з провінційного містечка. У невеликому за обсягом творі непоодинокими є метафори: «згадки…огорнули Миколину душу», «неохоче танули спомини дитинства», «відчай, непояснений страх лещатами міцно стиснули душу». Подобається також, що у написаному нерідко уздріваєш порівняння: «воно, як хробачок», «мов рожеве марево», «народження немовляти – велика рідкість». Нерідко гостюють і вдатні епітети: «частокіл віків», «золото сніпків стріхи», «суєта стрічання»…
Та літературні тропи – це лише часточка із тих виражальних засобів, які використовує автор. Бо можна також, наприклад, говорити про «пірнання у фреологію», адже у тканину текстів точно «вшиті» окремі вислови з фольклорної «криниці». Оті «ниточки» (прошу вибачення за нелітературознавчий террмін) переплетені з пейзажністю і діалогічністю.
Хоча остання в даному випадку є неоднозначною. Через те, що автор віддає перевагу мисленим монологам чи перемовам. Розумію неприхильників такого методу. Та… Його можна вважати ознакою стилю автора, супроти якого виступати є безглуздям.
Я не вважаю ці слова виправданням вади. Бо навіщо шукати чорну кішку у темній кімнаті, коли її там немає.? Та водномить мовлю й про те, що «ляпи» таки є. Скажімо, у творі «Ясенова хата» натрапив на вислів «журливий сум». На рівні підсвідомості розумію, що іноді можна балакати про «веселий сум». Але у контексті твору словосполука виглядає «маслом масляним». І повтори окремих слів у сусідніх реченнях дещо заважають позитивному сприйманню написаного. Але водночас ці упущення не є тими, що псують імідж книги, яка так потрібна читацькій аудиторії.
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких.
м. Шумськ на Тернопіллі
«В поезії душі
відлуння щире»
Гордон О.Б. Ірпінь. Поезія. Любов: Вірші. – К., Ірпінь: Перун, 2019. – 112 с.
Коли до мене потрапляє та чи інша поетична книга, то насамперед шукаю у ній суголосся зі своїми почуваннями. (Розумію, звісно, що не відкриваю чогось нового таким твердженням, бо подібний підхід звичний для багатьох читальників й не з літературознавчим нахилом). Але є одна родзинка у моєму оцінюванні віршотекстів: оригінальність, вираження думки. Якщо з цієї точки зору підходити до висловлення міркувань про книгу Олександра Гордона «Ірпінь. Поезія. Любов», то з радістю для себе усвідомлюєш, що неординарність висловлення постійних розмислів про непрості будні людського існування – одна зі складових його поезомислення: «На всіх чекають зорі, Бог і Слово та відчуття великої любові».
Книга про любов? Саме так! Але двоєдине почування любові. По-перше, бачиш її через урбаністичну призму. Себто оспівувач львівської урбаністичності впевнено мандрує поезомапою, постійно розширюючи кордони своїх слововиявів. Бо все частіше у його доробкові надибуємо вірші про Київ, Харків, Черкаси … Й уже згадувана книга по-своєму продовжує цей «поетичний вернісаж» містами України. «Ти поруч тут, моя земна Богине, // Хвилює світом вітер Приірпіння». Це – по-перше. А, по-друге, часто-густо у рядках розкошують трепетні почування до жінки. «Із почуттів до тебе вибудую храм. // У ньому затишно для щастя і молитви». Та не сказав би, що ті два любовні струмені самостійно пливуть у поетичній ріці часу. Бо не зрідка вони переплітаються, створюючи дивовижність: «Я все одно тебе викраду з неба // І привезу в мальовничий Ірпінь».
Отже, можна сказати, що книга пронизана почуттями інтимності. Та не тільки вони володарюють у рядках. Смію стверджувати, що оте любовне течіння рим так не приваблювало б до себе без відсвітів громадянськості, філософічності та пейзажності. «Епоха і титанів, і пророків // Все ще кульга на сонячне безглуздя». «Шеститисячні світу сльозинки – дні, // Уярмлені в лоні століть». «Весна чатує подихом зеленим // На всі мої чекання і думки».
Попередній абзац певною мірою узагальнює питання темарійності, хоча (на мою думку, звісно) окремі міркування потребують хоча б побіжного розпросторення. Скажімо, ми говоримо, що поезії має бути притаманний громадянський пафос. Олександр Гордон теж підтверджує цю думку. Але громадянськість його віршів є своєрідною. В ній знаходять міцнющу сув’язь проминуле і майбуття. Але вона, напевно, не була б такою зримою без оптимістичної впевненості версифікатора. «Вдихнути б почуття в живі століття, // Античне світло в нинішню пітьму. // Життя – це дух, мов птаха перелітна, // Птахи – аж до небес нас підіймуть».
До речі, неповторного шарму відтворенню громадянськості поетичними рядками додає особистісний фактор. Правда, в даному випадку він не є таким одновимірним, як це може здатися деяким поціновувачам віршослова. Й почнемо, очевидно, з того, що є зриме і приховане відображення цієї особистісності. Олександр Гордон (це свідчить книга) належить до прихильників першого способу, хоча за великим рахунком двоєдиність не має істотного значення. Адже першоплановими стають спроби неординарного промовляння… «Майбутнього без вороття до предків // Нема у снах безсмертної землі, // А ми забулись в басурманських нетрях, // Застигли в заспокійливій імлі». (Чи не бачимо тут намагання віршника зримість особистісності поєднати з болями суспільства, що робить погляд автора помітнішим на загальному тлі?).
А тепер перейдемо до висвітлення інших граней особистісного погляду. «Тут Патрік Гордон будував фортецю… // Далекий предку, образ твій вже стерся». Справді, був такий контр-адмірал і письменник з Шотландії, який наприкінці ХVІІ століття став першим градоначальником Києва. Існує його щоденник в шести частинах, який доніс до нас дихання далекої епохи. З 350 сторінок сучасного видання архівного документа можна дізнатися багато цікавинок про тогочасне життя. Та й сам Патрік Гордон – колоритна фігура. Про це говорить хоча б той факт, що він очолював оборону Чигирина від турецького нападу. Поетичний пошук генеалогічного древа? Мабуть, що так. Але оте «бродіння соку у собі» має виходи на ширші обшири. «А у віках залишиться назавше // Той вічний подвиг, плин життя і чин».
Чи таке. Вже з назви видання можна робити висновок, що його присвячено одному містові. Але сумніваюся, що таке твердження відповідало б дійсності. Бо нерідко рими «мандрують» в інші місцевості, відвідуючи Черкаси, Чернігів, Холодний Яр, Смілу, Ковель… Дисонанс? Не думаю… Спрацьовує бачення іншості крізь ірпінський окуляр. Приміром, у вірші «Музика з Кам’янки плине в Ірпінь» читаємо, що «долинають Чайковського звуки». Як тут не подумати ще про одне поетове одкровення: «Усі міста – метафори життя. // Мої ж міста – метафори любові».
Завівши мову про особистісне вторування на громадянськість, не можемо оминути ще одного питання. У багатьох віршах автор пристрасно говорить про важливість мистецької праці. (Мовлячи про це, не думаю, що тут не є доречною іронія, що, мовляв, «кожен кулик хвалить своє болото». Звісно, ніхто не відкидає того факту, що увага до нелегкого виду діяльності зумовлена тим, що автор – представник письменницького середовища. Але маємо певні узагальнення загальнолюдського плану, народжені здобутим людським досвідом).
Замислююся над цим феноменом і все більше думаю, що останній нюанс особистісності у громадянскості тісно переплетений з філософічністю поглядів на навколишність. Вірніше, з одним з її аспектиків – філософією творчості. А вона, в свою чергу, ділиться на дві частини: болісні роздумування про сенс творчості і згадки про знакові імена у певному контексті. «Поезія – це край, де ми жили, // Де вийшли з юності, немов з імли». «Наснився знову молодий Ірпінь… Сосюра. Стельмах. Загребельний. Рильський. // До неба – вічність, а до річки близько… // Прилинь до мене з пам’яті, прилинь»… Прикметно, що поет у своїй книзі згадує не тільки про письменників і митців, пов’язаних з Ірпенем, а й про тих, хто немає цієї ознаки: Данте, Валері, Гонгора, Осьмачка. Як на мене, то так, либонь, і має бути. Не може не відгукнутися у слові те, чим жила душа в ірпінський період свого існування.
Але повернемося до питання про філософічність поезії Олександра Гордона. Якщо з аспектом філософія творчості вже все є зрозумілим (навіть при побіжних нотатках), то є ще два нюанси цієї теми. Насамперед маю на увазі і богошукальницькі мотиви. Адже саме про них знаходимо відголоски у багатьох рядках: «Ми вертаємо в лоно церкви», «На всіх чекають зорі, Бог і Слово, // І відчуття великої любові», «І тільки вірші – Божий дар натхнення, // І тільки слово віднайде свій хрест». З почуттями богошукальництва незримими нитями пов’язана філософія щоденності, яка не має видимого зв’язку з постулатами вірувань. «Коли знайду свою зорю маленьку // І подарую їй усе життя, // У небесах засвітяться тихенько // До неї щирі почуття», «Ти народився у країні віршів, // В країні вільних віршів ти помреш. // Світ, що з античності вже вийшов, // До неї ще повернеться, авжеж», «І я живу у пошуках шляхів, // У пошуках любові, правди, волі… // Я лиш пустелі щастя перебрів, // А ще би подолати стіни долі» (Ніколи не повірю, що до таких поетичних відвертостей вдалась би людина, яка не зорієнтована на богошукальництво у Всесвіті, і у собі).
Не може залишитися непоміченою і пейзажність у цій книзі. Дуже своєрідне живописання словом, бо краса природи постає через урбаністичність бачення. Саме це супроводжує вірші про пори року і твори без зримості часових обмежень. «Весна чатує подихом зеленим // На всі мої чекання і думки». Вже навіть на прикладі цих рядків бачимо небуденну метафоричність висловлення думки. Цю властивість поезомислення можна уздріти й у поетичних рядках без посилання на ту чи іншу пору року. «І крізь ніч я читав передмову життя – // До останнього подиху тиші. // Небо кидало грім на вівтар каяття. // З серця знову зродилися вірші».
Розумію, що за певними канонами остання цитата не вельми підходить під визначення пейзажної лірики, хоча певні вказівники на таке означення й існують. Але тематичну чистоту зненацька (хоча і логічно!) забарвлює філософічність. Можна, мабуть, дорікати віршникові за «неуглиблення у пейзажність», бо саме її хотілося найбільше. Але… Переплетення мотивів вже стало ознакою сучасної поезії. Про це не раз думалося, коли останнім часом читав твори Володимира Базилевського, Анатолія Кичинського, Олега Гончаренка, Олеся Дяка, Миколи Мартинюка, Миколи Савчука… І, звісно, Олександр Гордон намагається крокувати в ногу із сучасниками. «Любові вежа – не з високих стін. // Вона лише із почуттів високих. // Відроджується в ній духовний чин // Ще із часів безсмертного бароко». (Мені здається, що тут поєдналися громадянськість, філософічність та інтимність… Зрештою, взірці сув’язей різних мотивів є непоодинокими у цій книзі, що переконливо агітує за метод).
Але темарійність ніколи б не відіграла помітної ролі у читальницькому сприйманні, якби не орієнтація на небанальність висловлення думки. Оскільки окремі аспектики виражальності вже так чи інакше зачеплено у попередніх абзацах, то вважаю за доцільне більше деталізуватися на питаннях образності мислення, вмілого використання чужого і свого крилатослів’я, слововисловів та форм висловлення тієї чи іншої сентенції.
Щодо образності мислення, то тут на почесні місця виходять метафори, порівняння та епітети. Мені, приміром, сподобалися метафоричні висловлювання на кшталт: «Ніч запліднила вірші й віки», «Небо дихає в погляди стрічні», «Знову вітер із неба приніс відголоски моєї печалі» (Можливо, у книзі є і вдатніші метафори, та… По-перше, кожен обирає те, що припало до душі. По-друге, у невеликій за обсягом газетній публікації неможливо перерахувати усі чарівності).
Про щось подібне мислиться й тоді, коли мова заходить про порівняння, які літературознавці ділять на кілька видів, виокремлюючи ті, де є сполучники типу «як», «наче», «ніби», «мов» і т. п., а також сполучникова відсутність у порівняльних висловлюваннях. Якщо ці два типи належать до простих порівнянь, то маємо і складні, бо інакше й не назвеш приклади цього виражального засобу, в яких поєдналися елементи двох вищезгаданих видів. Маємо на цьому тлі і несподівані порівняння, котрі складаються з іменника і прикладки, нерідко поєднуючи несподівані речі, що логічно випливають з контексту.
Цю теоретичну класифікацію одного тропу спробуємо підтвердити взірцями з книги. Скажімо, до порівнянь зі сполучниками відніс би такі висловлювання, як: «кожне дерево й трава, наче мови давня пам’ять», «сиджу, мов до німих небес прикутий», «І кожна ніч ковтає пломінь свіч, // Немов пітьма самотності і лиха». Непоодинокими є також порівняння без сполучників: «Поезія – літописання доль», «Життя – осіннє золоте намисто», «Ірпінь – це місто-текст і місто-знак». А хіба не приваблюють складні порівняння типу: «І розмовляв, наче з батьком – тихо», «І, наче ти – моєї долі справжній Бог», «Життя – це дух, мов птаха перелітна»? Чи, може, варто пройти повз такі блискітки, як «місто-подих», «скелі-каньйони», «книги-друзі»?
Уже мовлено про такі неперебутні літературні тропи як метафора й порівняння. Але вони є виграшними у будь-якому поетичному тексті, якщо перед ними співіснуватиме епітет. Якщо погортати книгу, то можна натрапити на два різновиди цього літературного тропу. З одного боку впадає ув око звичність формулювань: «ніжне тіло», «ваговитий врожай», «дорослий злет». (Але давайте розуміти, що ці простості є доцільними у контекстовому прочитанні і тільки тоді не втрачають своєї вартості). А з другого боку, зацікавлює неповторність епітетних словотворів: «дозрілого слова тремтіння», «простір слова», «жива ріка».
Про вражальність чимало втішного говорить крилатослів’я. Афористичністю, мабуть, пронизані рядки: «І тільки там народжується сила, // Де дух віків відроджує держава», «І дихає одвічне каяття // У кожному проявленому слові», «В людини можна навіть серце вкрасти, // Та лиш з любові виростає щастя». Очевидно, автор сам ніколи не зможе пояснити походження власної афористичності. Можна висловити тільки припущення: поетове крилатослів’я – похідна від засвоєння ідіом, поширених у певному регіоні, і тих, які мають позначки літературного мовлення: «Вита над нами Кочура ім’я», «Цю тишу віднайшли не ми, а Бог і час. // І тиша ця навиліт пробиває нас», «Я говоритиму тепер із вітром, // Із небесами, що в душі ячать».
Певні нюанси існують й тоді, коли перед нами постають слововияви. Книга, звісно, вказує, що Олександр Гордон орієнтується на літературне мовлення. Але водномить у виданні побутують неологізми: «поезолабораторія», «передсни», «праісторія». Втішно, що версифікатор іноді експлуатує рідковживаності: «позачасся», «дивограй», «перемови»… Хіба це, якщо все взяти вкупі, не говорить, що поетичні твори, за Олександром Гордоном, «перелітають із серця у серце»?
А завершу ці нотатки ще одним спостереженням. Безумовно, що вдалість окремих рядків чимало говорить про важливість вражальності в опоетизуванні сьогодення. Але не меншою мірою це стосується, сонетів, ронделів, диптихів, тексту пісні, верлібра. А, може, в новій книзі віршник доповнить це різноформ’я?
Ігор ФАРИНА
Сергій Дзюба. Гріх любити неталановито! : У 3 томах. – Том 1. Вірші. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Видавництво «Десна-Поліграф», 2021. – 552 с., понад 200 кольорових світлин.
Мене ніколи не цікавили ні час, ні умови написання прозових чи поетичних творів. Бо завжди переймався якістю написаного. Себто художністю, котра неодмінно мусить причаровувати. Про це ще раз подумав, коли почав перечитувати багатосторінковий фоліант Сергія Дзюби з Чернігова.
Безперечно, за деякими ознаками міг визначити час появи тих чи інших рядків, але «примагнічувало» не це, а вміння автора небуденно висловити думку. Тому я вирішив, що з питань виражальності й варто почати літературознавчий «танець».
І, зрозуміло, що першочерговим стало питання про вмілість використання літературних тропів, серед яких помітне місце займають метафори, епітети та порівняння.
Але перед конкретизацією міркувань про ці виражальні засоби зауважу. Іноді буває непросто класифікувати їх через внутрішню прив’язаність. Бо, скажімо, трапляється так, що говоримо про метафору, а поряд із нею існують епітети та порівняння.
Щось подібне маємо і в даному випадкові. Приміром, часто натрапляємо на несподівані словосполучення: «Голоси давніх мрій говорять уночі», «Інші виросли сни в лабіринтах примхливих уяв», «Розплющать очі людяні дерева».
Ще чарівніше виглядають метафори з епітетами та порівняннями: «Коли мене підсмажить впертий час», «Місячний їжачок блаженствує на зеленій ковдрі фіалкового вечора», «Кожна розлючена троянда пишається дотиком своїх колючок…». Ніби й немає ніякої надзвичайності у цих висловлюваннях. Але епітети на кшталт «впертий час», «місячний їжачок», «розлючена троянда» таки приваблюють. Як і порівняння: «Може, осінь – королева смутку – подарує рими задарма?», «Воскресіння весни, як пришестя Христа», «Вересень – як зрадник-поліцай, топчеться по бабиному літу»…
Умовний поділ на основі згаданих взірців має право на існування, хоча певні моменти можуть бути наразі спірними, як і поділ епітетів на звичайні та неординарні. До перших, зокрема, я відніс би словосполучення «оголена душа», «зграйка лакиз», «подих любові»… Втім, якщо такі означення понять виникають у щоденному мовленні, то існують і буквосполуки з познакою індивідуальності автора: «географія твоїх брів», «легені місяця», «мелодія зірок»…
Звісно, дехто говоритиме про вплив метафоричності мислення на такі буквосполуки. Не бачу потреби поглиблювати цю думку. Хоча б тому, що в кінцевому результаті все ж прийдемо до висновку, що перед нами з’явилися небуденні епітети.
Непростим є також питання про порівняння, котрі умовно слід поділити на чотири підвиди: тропи з використанням сполучників, словосполуки без них, буквотвори, в яких поєднано елементи вищезгаданих підвидів, й означення через поєднання іменника та прислівника.
Й кожне із таких порівнянь має притягальну силу. Візьмемо для прикладу ті, де автор вдало провадить словогру з поміччю сполучників типу «як», «мов», «наче», «ніби»… : «І клював би себе, наче крук, на окрушині болю», «Вродливі дерева, мов черниці», «»І так грішив, немов земля». Цей перелік порівняльних чарівностей можна продовжити, але мені здається, що і вищезгаданих взірців досить для підкреслення індивідуальності поетичного мислення автора.
Тим паче, що цю думку підкреслюють і прості порівняння без сполучників: «Сон – це гойдалка уяви», «Бринить цвіркун – знавець таємних мов», «Це – просто дощ із карими очима»…
Й складні порівняння, які використовує автор, теж належать до тих, чию чарівність неможливо не помітити: «У липні наших літ ми – наче ясновидці», «І вже земля – неначе королева», «Як тебе люблять квіти – мов молоду богиню».
Цим порівняльним чарам також додають барв і зразки тропів, в яких цікаво переплелися іменники: «поцілунки-поети», «скарб-горизонт», «лист-літачок».
Виокремлюю ці літературні тропи з потоку поетичної мови та водночас констатую, що вони мило співіснують з іншими виражальними засобами, увиразнюючи їх. Це, зокрема, бачимо у згадках про «населення» книги, до якого належать рослини, дерева, звірі, птахи, зірки та інші небесні світила: «Ти любистком був і чебрецем», «Літають вище за птахів тендітні сосни», «У віруючих вовків – піст», «Ми – мов ластівки: не падаємо», «Жовток великої зірки розбиває шкаралупу ночі», «Поховали його біля сонця»…
Згадки про «населення» віршів мають ще одну особливість. Нерідко бачимо й органічність поєднання різних «мешканцевих» підвидів: «Акомпаную вовчиці, яка залицяється до місяця», «Сонце пахне снігом і яблуками», «Ти більше не моя північна зірка, а лисеня, що спить і хоче в ліс». (Згодьтеся, що таке поєднання в одному реченні чи в одній строфі робить їх ще привабливішими).
Це стосується також поєднання в кольорових екстраполяціях: «Душа – біла, її тінь – чорна», «Легко бути часом у країні квітів – білим, блакитним, рожевим», «Може, їх білі душі – ніби рожеві мрії…». Зрештою, про любов поета до барвистого вираження думки промовляє й одинарність: «Наче і добре чужинцю у царстві зеленім», «Білі вірші мої, ви – березовий сік», «І падатимуть краплі, червоні від крові», «Бери моє волосся посивіле», «Сірі, мов шинель», «Я не бачу землі, на якій стою: чорної, невинної землі…» Та кольоровість у поезотворчості Сергія Дзюби дає й зримість екстраполяцій. Принаймні, гадаю, саме про це, коли читаю хоча б такі рядки: «На віях – осінь, в косах – перший сніг», «Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку», «Десь падолистом плакали тополі…»
Не сумніваюся й у тому, що своєрідної виражальності віршам Сергія Дзюби додають і богошукальницькі мотиви: «Хай мріє він про біль у Божому саду», «Нас відшепоче світ іконками з Отцем», «Бо дивлюся на Ісуса і бачу Твоє обличчя…» (Як на мене, головним у даному випадкові є те, що подібні висловлювання органічно звучать у контекстах версифікацій).
Думка про органічність звучання не дає спокою й тоді, коли перед зором читача постає культурологія поета, у якої в цій книзі – кілька аспектів. По-перше, маємо чимало присвят відомим діячам літератури та мистецтва: Іванові Дзюбі, Василеві Слапчуку, Ігореві Павлюку, Петрові Сороці, Гураму Петріашвілі, Петрові Пиниці, Миколі Збарацькому…
По-друге, дихання такої культурологічності відчувається і в епіграфах, у яких до міркувань спонукають Василь Симоненко, Богдан Бойчук, Мар’яна Савка, Андрій Дементьєв, Тетяна Гнєдаш…
По-третє, культурологічний аспект мають і згадки про Василя Стуса, Рембрандта, Чюрльоніса, Шопена, Пікассо… А хіба ж можна не згадати про тяжіння автора до джерел давнини та її сьогочасне бачення; про вірші Сергія Дзюби за мотивами поезій його дружини Тетяни?!
Певну дотичність до культурології має і фразеологія у виконанні поета. До речі, саме вона присутня вже у першому вірші цього ошатного тому (обсягом понад 550 сторінок), що вкотре свідчить про важливість питання, – «Морським вузлом зв’язало язика». Вдатні висловлювання фразеологічного штибу можна знайти й далі: «Чому на ображених возять одну лише воду?», «Кисільні береги, молочні ріки десь нас чекають у грядущих снах»… Коли читаю ці та подібні словосполуки, то виникає закономірне запитання: чи не вони спонукають до власного крилослів’я? «Я стільки про Тебе знаю, що, мабуть, не знаю нічого», «Беззахисний, як віра, поцілунок», «Донорська кров – це коли там кохання».
Коли вже зайшла мова про органічність образних словосполучень, то слід згадати і про дотепну іронічність автора, оскільки це – теж визначальна риса поетичної творчості Сергія Дзюби. Одразу ділю її на дві частини: зриму та приховану. Про першу, зокрема, думаю, коли читаю вислови на кшталт: «Яка благодать: народитися українцем і не любити сало», «І чіпляють блазні Стуса всує, як колись чіпляли Іллічів…», «Ось крапля і… крапля, – між ними танцюй досхочу, бо ти – не Кравчук, щоб отут, наче лис, прослизати»…
Але трапляється так, що деякі рядки пронизує внутрішня іронічність: «Поети схожі на бульдогів…», «Талановитий Дантес шукає свого Пушкіна на пам’ять…», «Ти роздягаєшся: світить старий Казанова – місяць».
Якщо мати на увазі суміщення ліричності та іронічності, то остання цитата з попереднього абзацу – не виняток. Згадаємо, приміром, про поезію «Кожна розлючена троянда…», в якій про ліричний настрій автора говорять «беззахисність квітки», «подих хвилин». Втім, мені здається, що ці поетичні чарівності загубилися б між рядків, якби не кінцева, дещо прозаїчна, фраза: «В нашому будинку вже два тижні немає води…». Така буденна констатація одразу ж робить лірику цього твору іронічною. Подібна сув’язь – характерна і для віршів «Мама з татом полетіли на танці…», «В одній країні заборонили сніг…»
Цікавим залишається і питання про слововияви. Чому? Це виходить із констатації факту, що поет орієнтується на сучасне літературне мовлення, і в його лексиці нечасто з’являються неологізми, небагато рідковживаних слів та діалектизмів. Та чарівні незвичайні слова все ж трапляються: «Кракатунчик», «бурбуруну», «некохання», «презаздрісно», «воднодень»… Цей словесний ряд доповнює органічне звучання слів’ят із вузьким ореолом поширення: «крещендо», «парсек», «портулак», «пички»… А деякі словечка так мило звучать через зменшувально ласкаву форму їх подачі: «віршеня», «джмелик», «пегасик», «парашутик»…
Думаю, що останнє почасти дає підставу зачепити два моменти. Дехто, наприклад, скаже, що подібні словотвори існують і в інших поетів. Звісно, не заперечуватиму цього. Але, в першу чергу, відзначаю органічну дотичність таких слів до тексту, поєднання ліричності та іронічності.
Коли попередні міркування стосувалися конкретики окремих творів, то для всієї книжки важливе загальне враження. Не можна оминути різні форми висловлення думки. Багато віршів свідчать про те, що Сергій Дзюба вільно «плаває у силабо-тонічному морі». Втім, це повною мірою стосується і його верлібристики. Заслуговує похвали й те, що балади, поеми, вірші для дітей та пісні чергуються з катренами, хокку і танку… Все це ратує за пошук способу вираження розмислу поетичною душею.
А після цих розмірковувань про методи висловлення думки, очевидно, варто пірнути у стрімку воду тематичності. Бо, при бажанні, можна поділити вірші на громадські, філософські, пейзажні, любовні. Приміром, для творів «На плесі затаврованих стремлінь…» та «Кати так не викручували руки…» більш характерні громадські мотиви. А фантастичний цикл «Про людей та янголів» пройнятий філософічністю. Твори «У поетів з осінню романи…» та «Небо прийшло до сосен…» – справді, вдале живописання словом. Інтонації інтимності відчуваються у мелодіях текстів із циклу «Чекаю Тебе з роботи, як із війни».
Але є й інша очевидність – навряд чи доцільним буде такий поділ. Бо у більшості віршів маємо тематичні переплетення. Візьмемо, скажімо, поезію «Не питай чи кохаю…». Вже перші рядки надають творові інтимної барви. Знаходимо її й далі: «Не питай чи кохаю – хай насниться тобі наше море». Та хіба на філософію творчості не натякають рядки: «А слова – тільки птахи»? Присутня у вірші й пейзажність: «Тепла, як море, що нас обіймає у липні». Елементи такого поєднання можна також знайти у віршах «Місячний їжачок блаженствує…», «Тут квітів більше, ніж людей…» І цей перелік можна довго продовжувати… Маємо ще один аргумент того, що сучасна лірика – поважне відлуння тематичних переплетень, бо воно вже стало неодмінним атрибутом вітчизняної версифікації.
Питання про тематичність змушує порушити і аспект любовної лірики. Можна, звісно, неоднозначно сприймати те, що автор усі свої книги (а їх уже – більше ста!) присвячує дружині – Тетяні Дзюбі. Можна стверджувати, що кохання до неї – основний лейтмотив великого поетичного тому. Та особисто я не бачу в цьому нічого «крамольного». Бо діяння людини просто неможливі без почуття любові, яка надихає і на створення віршів. Прихованість чи ось така, як у добродія Сергія, відкритість, – це вже справа кожної особистості. Та й читачів, в основному, цікавлять не спонукальні моменти, а рівень творів. І він у даному випадку задовольнить смаки вибагливих поетичних гурманів.
Ніби зачеплено всі питання, над якими замислювався, коли думав про цю книгу. Та водночас вважаю, що є нюанси, котрі залишилися поза кадром. Тому хоча б побіжно згадаю про них. Цікаві епітети, метафори та порівняння є у розділі «Вірші малого Сергійка», де зібрано твори автора для дітлахів. Визначальним є те, що тут поєдналися силабо-тоніка та верлібр. По-своєму цікавий і розділ «Білі ангели», до якого увійшла дещиця нових пісень Сергія Дзюби.
І насамкінець поведу мову про таке. Назва тритомника та першої книги «Гріх любити неталановито!» походить від одного поетичного рядка з вірша «На віях – осінь…» Для автора – це радше традиція. Згадаймо його книжки «Колись я напишу останнього вірша», «Сонце пахне снігом і яблуками», «У липні наших літ», «Зима – така маленька, мов японка»… Це явище поширене і у всеукраїнському масштабі. Згадаю хоча б книжки «Жива і скошена тече в мені трава» Анатолія Кичинського, «Лежатиме сонце мені в ногах» Василя Місевича, «Правий берег сумної ріки» Бориса Щавурського…
От і подумалося: а чи не постане невдовзі перед нами нова поетична книга Сергія Дзюби, назва якої буде обрана за таким принципом?
Ігор ФАРИНА,
письменник, літературознавецьм. Шумськ на Тернопіллі
Шукання квітів
у полині густющім
Дігай Т.І. Рефлексії. Літературна критика. Тернопіль: Терно-граф. 2020. 176 стор.
І найдосвідченіші мандрувальники бояться заблудитися в незнайомій місцині, хоч і є звиклими до несподіванок. Тому й кличуть на допомогу провідників, аби не опинитися на манівцях. А художній літературі роль своєрідних «компасів» добровільно взяли на себе критики,хоч непросто їм сьогодні. Бо. Самі того не помітивши, опинилися в неоднозначній ситуації, з одного боку вони змушені у своїх творах детальній розповідати про книги, що втрапили до них, бо вітчизняне книго розповсюдження уже давно не може задовольнити попитів поціновувачів красного письменства. А з другого боку таки кортить на цьому пресумному тлі висловити свою думку про книгу. (Я, приміром, не мислю, аби критик так вибрикнувся).
Туму й з усією серйозністю постає питання про пошук чогось нетипового у думкуваннях про книги. Себто про логічне поєднання двох течінь. Це, звісно, є очевидним. І не бачу надзвичайності в тому, що літературознавці і критики віддаються цій сув язі, хоч роблять це по-різному (хто більшою, а хто меншою мірою). А ще дуже помітним те, що рецензії чи відгуки пишуть люди, які знані як поети чи прозаїки і ті, хто ніколи не заявляв про себе у цих жанрах. Бо від перщих повіває якоюсь незбагненною свіжістю. Чи не тому, що вони більше вглиблюються в тексти, коли самі надкусили жанрову «хлібину?»Принаймні, про таке постійно думається, коли читаю тексти Надії Гаврилюк, Інни Ковальчук, Валентини Семеняк, Антоніни Царук…
До цього переліку критикес додав би Тетяну Дігай з Тернополя, тримаючи у руках її нову книгу «Рефлексії». Бо підстави існують. Адже про краяну знають як про неперебутню поетку, перу якої належать книги «Корона Афрордіти», «Удвох з тишею», «Тетянин день», «Імпровізації».
Але перед тим як перейти до висловлювання міркувань про літературно-критичні тексти, хотів би трішки порозмислю вати про назву друку. Якщо конкретно, то слово «рефлексії» надзвичайно точно передає суть, бо справді маємо враження від книг. Зрештою, прийом однослівності наймень видань не є чимось новим у практиці краяни. Це радше продовження традиції. Досить, мабуть, згадати ЇЇ «Метроном», «Дзеркало», «Післяслово» та й інші представниці літературно-критичного цеху прихиляються до однослівної точності. «Анабазис» Надії Степули…Водномить очевидно, варто наголосити, що однослівність у назві літературно-критичних книг - напрям, яким варто наполегливіше крокувати.(До речі, критикам з поміж сильної половини людства, як мені здається, слід би бути енергійнішими. «Спрага» Івана Дзюби, «Відстані» Миколи Жулинського, «Продовження» Тараса Салиги потребують доповнення).
А тепер доторкнемося до не простості самих рецензій. І перш відзначимо, що Тетяна Дігай , як літературний критик, пише про книги різних жанрів на противагу тим, хто літературознавчими розмислами «молиться» якомусь одному видові красного письменства. В «Рефлексіях» сусідують рецензіїна поетичні, прозові та публіцистичні тексти. Як кажуть, повний набір літературної сеньйори. Та мене в даному випадку найбільше вразили присутність відгуків на гумористичні друки. (Можливо, це і є суб єктивним враженням, але…Рецензії на веселі видання ще рідко з являються в періодиці. Та й пишуть їх здебільшого мужчини. А тут текстує жінка, підмітивши цікавинки. Мені, приміром, після «Божого дару пересмішника» захотілося знову відшукати у своїй книгозбірні книги пародій Миколи Базіва).
Згадаю ще про один момент. У «Рефлексіях» майже сорок рецензій. І не всі вони розповідають про друки тернополян. І тексти про Василя Горбатюка з Хмельницького, Ольги Лесюк з Луцька, Миколи Воробйова з Києва, Тати Рівної з Рівного виглядають інородними тілами. Та не бачу в цьому якого дорікання авторці. Своєрідний відсвіт у дзеркалі сучасного книго розповсюдження. Це – з одного боку. А з другого боку постає ще одна проблема. З власного досвіду літературного критика знаю: писати про книгу краянина завжди важче. Вже хоча б через те, що спілкуєшся з ним частіше і прагнеш, аби твоя суб єктивна думка не поранила його душу. А Тетяна Дігай не боїться. Чи не тому, що суб єктивізм завжди поєднує з професійним поглядом на явище та доброзичливістю.
Побічно зачеплю ще деякі питання. Окремі критики негативно ставляться до книг молодих авторів. Бо пригадують часи своєї літературної юності, коли імениті письмовці старшого покоління. Можна по різному думати про це. Але й очевидністю й те, що в «Рефлексіях» поряд з рецензіями на таких давньовідомців у літературному світі як Олександр Вільчинський, Володимир Дячун, Володимир Кравчук маємо відгуки на книги ще малознаних Василини Вовчанської, Володимира Мацакура, Євгена Хміля…
У питанні про імена тих, чиї книги опинилися в полі зору, бачу й особистісний момент. Про чимале число з них теж писав. І мені було цікаво порівнювати два взорування, а й біло заздрив , що пані Тетяні вдавалося підмітити якісь гарності творів, які не побачив. (Розумію, що тут далися взнаки світоспоглядальні моменти, та… Були й інші уроки від критикеси. Приміром, після її рецензії на поетичну збірку Миколи Воробйова почав більшу увагу звертати на кольорові екстраполяції, хоча до того робив це вряди-годи).
Магіця слова і думка? Саме так! Ти упевнений, що її не було б, як би не особистісність міркувань. (Хоч в багатьох випадках і маємо барву суб активного бачення,але саме це й приваблює.) «Якщо вести мову про стилістичні засоби, то, на мій погляд, вони переконливо свідчать про, з одного боку неприховану складність змісту і вислову, а з другого – зорієнтовані на випрозорену простоту і ясність» (З рецензії на поетичну книгу Володимира Кравчука) « Я розумію, що письменниці необхідний позачасовий розлив всеохоплюючого переживання. Розламаний світ, у якому опинилося людство, провокує митців на певною мірою деструктивне розширення художньої уяви» (З рецензії на прозову книгу Лесі Білик)…Чи не можна після подібних цитувань говорити, що індивідуальне вторування торкається загальнолюдських життєвих принципів і саме цим вихоплює книгу критикеси з потоку видань.
… Сумніваюся, що мені вдалося уздріти всі моменти. Бо, напевно, читачі доповнять ці думкування. Зрештою, це – закономірність життя, яку не закрапуєш. Тому й ставлю три крап я…
Ігор ФАРИНА
Рецензуємо
Шукання власного шляху
Рефлексії над книгою Богдана Манюка
«Янголам написані листи»
Манюк Б.І.. Янголам написані листи: поезія.-Тернопіль: Терно-граф. 2015.- 120с.
Замість передмови
На жаль, часто-густо обставини складаються так, що на засідання літоб’єднання при обласній організації НСПУ доводиться бувати рідше, ніж того хотілося б, та завжди радію, коли чую на них нові твори Богдана Манюка. Сам не можу зрозуміти почуття, яке охоплює мене. Радість відкриття? Захоплення метафоричністю мислення? Чи, може, здивованість від того, що автор пересипає своє версифікаторство словотворними новинками через призму їхнього органічного вплетення у текст? Важко однозначно сказати. Найчастіше, либонь, думається про те, що неоднозначність взяла на себе роль отієї магії, яка прикайданює увагу читачів до віршів.(«Завсесвітлиться дужо млинові старезному, пилюговим акордам не правити жорнами. Перемелемо час і слова на поезію, не мішки найцупкіші, а небо наповнимо»).
Хто і що там не казав би, а, на мою думку, вже з процитованих рядків видно, що написані вони людиною обдарованою, яка може ще так багато сказати поціновувачам красного письменства небуденністю висловлювань. («Твоя Евтерпа ходить за тобою хребтами зледенілих барикад»)..
Автора цих рядків неможливо назвати новачком на царині лірики. Та не тільки тому, що уродженець Підгаєччини переступив 50-річний рубіж. свого земного буття. В його доробкові вже є дві поетичні збірки, книга віршів та оповідань, публіцистичне видання. Можна сказати, що «Янголам написані листи» — своєрідне продовження розмови з читачами, які вже чекають її («Чого б йому та їм не засвітитися стрілою в почорнілих небесах? Доплеканий життям у латах витязя ти в кожнім герці все ж не рівня псам»).
Рецензент невипадково процитував саме цю строфу. Бо мені чомусь здається, що вона так багато промовляє про автора і його прагнення бути собою у творчому плині. Але, мабуть, маємо і прозорим натяк, що громаду навчають, не помічаючи особистість, бо врахування її думки – духовна смерть тих проповідників європеїзму, котрі не розлучалися з тоталітарним думанням, хоч і прикриваються пишною стіною із фраз згідно з віяннями часу. Видумка літературного критика? Ніскільки, справжні митці давно збагнули це, але ніколи не говорять про наболіле відкритим текстом, вважаючи прямолінійність – образою власної гідності. («О, ті до щастя від очей запрошення летять, жадана, на шляхи стихій. І що вціліє? Сходи запорошені та кілька кроків… та Едем не твій»).Не заперечую, що катрен, який процитовано вище, радше слід віднести до вияву любовної лірики. Але хіба не можна спроектувати його через громадянськість?
Навколо назви і не тільки
Не приховуватиму, що люблю по-своєму розкодовувати назви книг, які потрапляють у моє поле зору. Хоча б тому, що це приносить здебільшого неймовірне задоволення. А цього разу подумалося ще про таке. За останній час з’явилося чимало видань, в найменнях яких використано слово «янгол». Це — «Спитай у янгола» Марії Людкевич, «Янгол милосердний» Миколи Славинського. Про першу з них вже доводилося писати в рецензії. Ці книги побачили світ недавно. А ще раніше до читачів прийшли книги «Янгол самотнього неба» Світлани Антонишин, «Гербарій янголів» Віталія Борецького, «Янголи бажань» Олександра Кутузова, «Янгол над містом» Івана Гавриловича… «Янголам написані листи» Богдана Манюка не губиться в цьому потоці, а свідчить, що автор зумів знайти власний підхід. («Кожен вибух на сонці різьбити на серці і не тішити пиху найглибшому сну... І збагнути сакрально у полум’ї терцій, чи не янгол нарешті штурвалом хитнув»).
Можна, зрозуміло, багато просторікувати, що поетичний діапазон поетичних видань з подібними найменнями нерідко звужується до відображення релігійно-філософських почувань людини. Але автор цих рядків не схильний вважати це якимось недоліком, бо переконаний, що суть полягає в художньому відображенні теми. І доводиться говорити, що Богдан Манюк виграє, словесно розкошуючи у висвітленні духовних начал особистості. (Недільні трунки — потьмянілі притчі, як частокіл на пагорбі святім. І Богові, і нам натхнення личить, а зайві — крики й нетутешній дім»).
Перелік вдатностей, мабуть, варто б продовжити, що переконливо показує: поет зумів знайти свій ракурс у висвітленні теми. Але зумисне не буду цитувати вдалі рядки. Своєрідна інтрига: поціновувачі ужинків талановитого віршотворця самі можуть з успіхом це зробити. Зрештою, є ще одна причина, яка утримує від подібного кроку. У книзі поряд з віршами релігійно-філософської тематики знаходимо поезію громадянського спрямування, пейзажні етюди та інтимну лірику. Подекуди такий вододіл легко провести, але здебільшого це неможливо, бо все міцно переплелося. З одного боку це схоже на стильову особливість автора. А з другого? Хіба ми не маємо переплетення в реальності? А втім не будемо більше теотеризувати навколо цієї теми. Ліпше надамо слово поетичним рядкам. Чи не приховано в них відповіді на запитання, які хвилюють? («І ріднитися з мальвами й бабиним літом, хай закинуть, що вітер гуде в голові, і летіти, летіти, летіти, летіти, щоб частіш доторкалися душі живі»).
Крізь призму громадянськості
Якщо про переплетення громадянських і філософських мотивів уже йшлося, то є ще два нюанси, які потребують бодай згадки про них. І тут у першу чергу йдеться про твори на воєнну тематику. (Загребущому крихтою — навіть Едем, войовничому світлом – зотлілі останки. Нагодуєш війну — нагодує й тебе, що й десерту не влізти в розбухлу горлянку»).
Знову маємо оригінальність у висловленні думки. Знаєте, це мабуть, є найвартіснішою рисою. Адже за час війни, яку владці чомусь соромливо іменують АТО, віршотворцями списано багато паперу, але так мало знаходимо текстів, котрі запам’ятовуються неординарністю вираження думки. Мені, приміром, засіли у пам'ять цікаві образи Олександра Астаф’єва, Бориса Гуменюка, Любові Малецької, Дзвінки Торохтушки, Антонії Цвід, Любові Якимчук… А в багатьох інших, на жаль, переважає гола риторика, яка є подібною до пріснопам’ятних римованих паротягів, котрі добряче набили оскомину читачам ще у тоталітарні часи. І як приємно, що Богдан Манюк сахається такого несмаку. Бо переконаний, що за позірною загальниковістю немає справжності почувань, у яку свято вірить. («перемовини з лихом від хати до хати, і церковці старенькій, отій на горбочку, як і дітям убитих війною солдатів, загубилось півщастя німим ангелочкам»).
Коли говорити про вірші на воєнну тематику, то можна спостерегти ще одну особливість. По-перше, йдеться про різновиди версифікаторства. Із римованими текстами сусідують вірші у прозі. І не обурюєшся через це, а навпаки: жалкуєш, що текстів такої спрямованості так мало. По-друге, відчувається (може, й неусвідомлене) учнівство на ліпших літературних взірцях. Приміром, після знайомства з «Перемир’ям» у мене виникли асоціації з окремими віршами Бориса Пастернака та Ігоря Павлюка. Можливо, дехто після цих слів почне звинувачувати поета в неіснуючих запозиченнях. Давайте заспокоїмося: нема нічого антиприродного в такому процесі. Адже йдеться не про наївне школярство, а про намір віршотворця залишитися собою при зримості учнівства. («Хто пуд, хто дрібку солі з’їв — єдиноколом . Налаштування терезів на душах голих.»).
Та водночас, говорячи про тексти на воєнну тематику, славословячи їх, було б помилкою стверджувати одноплощинність. Бо поряд з такими поезіями маємо твори про Революцію Гідності (вірш «Поетам-майданівцям»), поет пильно вдивляється у минувшину (вірш «О, мимовільне видиво з повторами»), думає про майбутнє (вірш «Здвиг»), живе сьогоденням (вірш «Випускниці»). Правда, тут часто доводиться говорити про переплетення епох (вірш «Билина на сучасний лад»). Та хіба це має якесь значення, коли все затінює неповторність вираження думки? («Чи кане у майбутній чорторий, чи вкаже місце грізному бедламу – бунтує камінь, велет мовчазний, на бездоріжжі зрадженого храму»).
Окремо, напевно, варто мовити про вірші, які присвячені тематиці творчості. Чесно кажучи, у рецензента таке бажання виникло вже тоді, коли читав вірш «Я його одягав у картаті одежі», який відкриває книгу. Як на мене, то є щось символічне у тому, що автор починає свою розмову з читачами з усвідомлення місії слова у житті людини. «Виростав, бешкетуючи лихо й незмінно, а коли вже у люди, в бездонну крутіж, перед щастям стояв я щасливий уклінно, що й зостався таким неприборканим… вірш».
Цікава строфа, правда? А ще вірші про творчість приваблюють прагненням автора до органічності неологізмів та рідковживаних слів. Можна, як мені здається, захоплюватися вживанням «словозорення» чи «римосхрестя», але не бачу потреби завчасно висловлювати свою думку з цього приводу. Це — тема окремої розмови, але вона ще неодмінно назріє у цій рецензії. А поки що поведемо мову про те, що про ваготи творчості Богдан Манюк переконливо промовляє у віршах «Поетці М…», «Незахищена муза», «Пророцтво про останній вірш», «Відцуравшись пітьми сторожі»… І знову доводиться мовити, що поет вміє по-своєму привернути увагу до творів цього тематичного пласту. («Вибираєш нестямно тонкі кругозлами, від усіх, від усіх — на свою висоту! І живеш (не минаєшся) десь між дахами, і визбируєш зайчики снів на льоту»).
Та не тільки це впадає у вічі. У віршах також натрапляєш на імена поетів Сергія Осоки, Любові Любуркіної. Якщо звернутися до творів «Коротка ода красі», «На півдорозі до Кіото», вчуваємо дихання японської поезії, хоча формально вони не є зримими. Можна стверджувати і про припадання до джерелищ народної пісні, і про літературні алюзії. І це багатство витоків тематики мимоволі наштовхує на думку про творчу незглибимість. Згодімося, що це має велике значення передусім для висвітлення громадянських мотивів.(«Віршоманія — світ надалі, де в єднанні флюїди наші»)..
Магія пейзажності
Наступним тематичним пластом у цій книзі є пейзажний. І немає особливого значення, що потрапило у поле зору поета, бо вміє він написати про це неперебутньо. Зрештою, це можна уздріти неозброєним оком вже у так званому «пейзажному вірші». («Переповнено ранок богемними стартами. Три вікна мої — триптих останньому сну. І вигулює спогади пані в картатому у провулку, що взяв на плече давнину»).
Давайте подивимося, як поет зреалізовує себе, пишучи про місяць — небесне світило, яке має таке сакральне значення в українській художній творчості. Аби не отримати звинувачень у голослівності тверджень, наведемо декілька цитат з книги. («Щасливого місяця перший анфас»… (с.54), «заховаєш назбиране світло під вії, щоб, у шибку просунувшись, місяць не видер» (с.61), «циганське щастя — недостиглий місяць» (с.92), «тільки місяця вітрило ще зове мене у даль (с.107), «півмісяць щемно у полоні високовольтної орди» (с.110). І кожного разу (це, мабуть, не буде перебільшенням) маємо цікаві образи. І це зовсім не впливає на те, що окремішність причаровує, а сукупність відштовхує, таке враження складається значною мірою через те, що автор є ощадливим в експлуатації образу. Принаймні, у мене склалося таке враження..
Тепер давайте поглянемо на тему з іншого боку. Якщо вчитатися у вище процитовані рядки, то, мабуть, отримаємо підстави стверджувати про класичність традицій у зображенні місяця. І колір, і одежа. А хіба його не торкнулося олюднення? Чи, може, порівнянь нема? Можна також балакати і про перетворення. І це, зрозуміло, — не межа. Саме про це думаєш, коли читаєш у Богдана-Ігоря Антонича, що «від воза місяць відпрягають». Згадаємо, що в Ольги Яворської «місяць — красень величавий — мережить злотом ясени». «Біля вогнища місяць-серпанок уночі» зустрічає Геннадій Щипківський. Знайшов звичну для місяця роботу і Володимир Кравчук. «Світанок ночі: місяць-молочай разки зірок на небі розсіває». А ще можна цитувати Миколу Бажана, Миколу Вінграновського, Миколу Воробйовича, Павла Вольвача, Івана Андрусика, Костянтина Мордатенька… І на цьому тлі добре видно, що Богдан Манюк вдало домальовує свій «портрет» місяця, якщо можна так висловитися.
Але залишимо у спокої нічне світило. Адже у книзі без особливих зусиль можна відшукати вдатні висловлювання про небо, зірки, вітер, дощ, пори дня і року. «Нап’ються очі з чаші див, злетять долоні молитовно, бо там, де хтось не приходив, душа на дольку миті — зовні». Згоден, що тут немає прямого посилання на вищезгадане. Але картинка легко складається в уяві. І, на мою думку, це — лише своєрідна передмова до суті. Чи не можна її увочевидь уздріти, читаючи, скажімо, таке: «Розкрутили вітри каруселі афіш і світлин між долонями осені відцуралися усмішки й долі на гріш у летючих додолу запросинах».
Вірші пейзажної тематики у Богдана Манюка позначені ще одним. Вони не існують самі собою, хоча такий шлях є виправданим для лірики. Тут вони ідуть укупі з інтимністю. «На Шлях Чумацький нічка відпливла — услід у схрестях погляди і руки. В цілунку третім — ранішня зола од полум’я нічного та розлуки». А ще з пейзажністю сусідує філософічність мислення. «І соло вітру на стеблині, і чола дзвонів на вітрах, і ми, давно вже не єдині в жагучім гурмищі мурах».
На березі інтиму
Про любовну лірику поета з провінції уже дещо було мовлено в попередніх абзацах. Справді, маємо справу із сув’яззю інтимності, пейзажності та філософічності. Своєрідна фішка. Можна так сказати. Але акцентування уваги лише на цьому моменті є свідомим затіненням інших моментів, які слід вважати дуже важливими.
І сутність, як мені здається, полягає в наступному. Інтимна лірика займає значну частину книги. Не слід, звісно, говорити, що поезія на любовну тематику є якимось виявом сучасності. Досить, либонь, згадати «Зів’яле листя Івана Франка чи «Таємницю твого обличчя» Дмитра Павличка. Вони, ці книги, так багато промовляли сучасникам і нині залишаються неперевершеними взірцями інтимізації.
Але, як кажуть, нове життя нового прагне слова. І мені здається, що Богдан Манюк вдало шукає свою стежину, балансуючи між традицією та сьогоденністю віянь. Якщо теотеризувати, то вимушений сказати, що це діяло б так магічно, якби не намагання автора автора орієнтуватися на фольклор та релігійні вірування, поєднуючи метафоричність та емоційність. «І завтра, й довіку твоїм загадковим відтінкам поклоняться музи, знайшовши тобі оберіг, бо ти – надбогемна, ти просто… закохана жінка, яку і Господь до кінця зрозуміти не зміг». Чи не можна говорити стосовно до інтимної лірики, що окремі вірші несуть у собі заряд розповідальності, відображаючи певні біографічні моменти. Про таке чомусь подумалося, коли читав вірші «Ох, і різні ми, рідна», «Ми скорилися спогаду», «З юначих літ», «Спогад про щастя». І справа не в тому, які миті оспівуються, а в рівні охудожнення реальності. («Ох, і різні ми, рідна, хоч вінчана пара, наші помисли — плеса для битви жар-птиць. Ти вростаєш, як сяйво, в мольфарові чари, я тікаю від сяйва у щем блискавиць».
Інтимна лірика Богдана Манюка має ще одну особливість. Ми вже звикли до того, що поезія на інтимну тематику — прерогатива молодих. І так багато цікавого знаходимо для себе у віршах Лесі Мудрак. Але не менш самобутньою є любовна лірика представників старшого покоління. Вибірково назвав би тут імена Олексія Довгого, Степана Бабія, Миколи Ткача, Ярослава Ткачівського. Тепер до цього переліку варто додати і прізвище уродженця Підгаєччини. Тут, як мені здається, має важливе значення опоетизування подій через часовимір. Так зване поєднання в одному творі емоційності та раціональності. («І доспівано вечір замріяно, стиха, і проміння від неба — сердечно у жмут. Кожен вибрав собі у вечірніх рельєфах недожите іще між одвічних полуд».
Осібним у цьому плані є вірш «Пан на ймення НАВПАКИ». На перший погляд, його неможливо прямо віднести до любовної лірики. Але помилкою буде його класифікування до віршів громадянської чи пейзажної тематики. Радше маємо справу із філософствуванням із очевидними інтонаціями гумору, яке впевнено рейдує до інтимності через особистісність почувань. («Добряком я навіть всує, хоч з’їдай мене живцем, ну а він, бува, лютує з перекошеним лицем»).Про різне можна подумати, читаючи ці рядки: навіть про певну серйозність у сприйнятті ситуації. Але остання строфа несподівано усе розставляє на свої місця. («І лінивця, й задаваку — геть його, бо знахабнів. Я б йому набив мордяку, якби він не жив в мені»).
Чарівність словозорення
Прошу вибачити, що для підзаголовку у цій рецензії використано неологізм вже з першого вірша книги. Але не думаю, що тут існує якась випадковість. Більше схиляюся до думки про закономірність, бо книга «Янголам написані листи» вказує на те, що автор наполегливо шукає своєї ніші у царині словотворчості. Чи не на кожній сторінці можна знайти новотвори, які привертають увагу. Наведу лише декілька, котрі говорять про це. На с.8. зустрічаємо таке несподіване, але логічне (якщо вчитатися у твір) «завсесвітлиться». Чар дивовижності не покидає мене, коли читаємо «давнімо» (с.105), «за віконня» (.88), «все світність» (с.11). Якось нормально сприймаються слова «занебесна» (с.100), «небо верх» (с.108), хоч певна штучність все ж відчувається. Але водночас маємо, на превеликий жаль, малозрозумілість або несприйняття. До таких можемо віднести «небочати» (с.110), «зеленпосмішки» (с.113), «небо гості» (с.55). Усе це яскраво свідчить, що прихильність до неологізмів є неодмінною ознакою поезії. Але водночас версифікатор має бути тут дуже обачним, вживаючи новотвір., мусить враховувати його органічність у контексті. Певною мірою тут може бути Василь Рябий, який уже не може уявити своєї поезії без неологічних пошуків.
Та не лишень новотворів це стосується. Осторога, безсумнівно, має бути і тоді, коли йдеться про маловживані слова та діалектизми. Скажімо, маємо вірш «Желехолет». Чи кожен може сказати, що для нього зрозумілими є слова «гонзоль», «гринджа», «галиця», «горголя», «ганджело», «галаган», «гергеля». А ще ж зустрічаються на сторінках книги «солопій», «близна». Переконаний, що не всі розуміють їхнє значення. І добре, що автор подає словничок маловживаних слів, коротко пояснюючи їхнє значення. Це можна назвати необхідністю часу, бо маловживаність створює флер привабливості. Дійшло вже навіть до того, що діалектизми чи слова іншомовного походження деякі поети виносять у наймення своїх видань. Характерними, на мою думку, тут є назви книг Петра Мідянки і Василя Кухти. Сюди можна віднести й Василя Рябого, якщо балакати про його «Білу Костею». Але вже у «Сологолосі» він на перший план ставить потяг до неологізмів та паліндромів. Мені чомусь здається, що й Богдан Манюк піде цим шляхом. Впевнений, що знахідки ще будуть, хоча, можливо, поет не підозрює про це. Чи не слід таке назвати поетичним чаром?.
Але поетичність Богдана Манюка проявляється не лише у його прихильності до неологізмів та маловживаних слів. Зацікавлює і його поетика. Поряд з традиційним римуванням є і вірші у прозі, які приваблюють неординарністю мислення. («А третьому… котити б диск утрьох, щоб ліпше вічність барвили та келих і маляр, і поет, і третій… Бог, що буде завше першим невеселим»). Ви, напевно, звернули увагу, що в даному випадку йдеться про римований вірш, викладений у вигляді прозового тексту. Якийсь вибад? Ніскілечки! Адже в історії української літератури вже є щось подібне.. Досить, либонь, згадати окремі тексти Павла Тичини. З денця пам’яті спливла поетична збірка «Розмова з другом Володимира Гаптара і Альта» Станіслава Вишенського, де використано цей прийом. А деякі версифікатори у прозовіршах повністю відмовляються від рим, залишаючи у рядках поетичність мислення. З чимось подібним неодмінно стрінешся у творах білоруса Владзіміра Орлова. Очевидним є і те, що існують інші приклади. Зримим можна вважати і той факт, що Богдан Манюк тут обрав свій шлях чи наблизився до цього. Чи не так?
Попередній абзац порушує дуже важливу проблему. Але існує вона і в традиційних римованих віршах. Зокрема, штовхає до її оприлюднення багатющість образних висловлювань, котрі можна уздріти чи не на кожній сторінці книги Богдана Манюка. («Декламує гроза віртуозно, заклично, облямовують голос вулкани і арфи» (с.9.), «Ти вихоплюєш ніч, як хустину факір, літописець-ліхтар у чеканні фієсти» (с.40), «Давнімо, як посох у правиці, як перший тан у відблисках вогню» (с105)… Не приховуватиму, що дуже тішить повсюдна присутність такої образності, не в кожного поета це є ознакою стилю, хоча, чесно мовлячи, не уявляю української поезії без неї. Чи не пора чітко усвідомити, що образність – помітна прикмета національної ідентичності..
І питання про це ставлю невипадково. Нині багато говоримо, що українська поезія впевненіше повинна набирати європейських ознак. Не заперечую архіважливості такого процесу. Але виступаю проти однобокості.
Що тут маю на увазі? Якщо балакати про європейську поезію, то ніхто, безперечно, не заперечить її поступу до верлібристики. Щось у цьому є. І дехто закликає наших віршотворців рухатися у цьому напрямі. Своєрідна теоретична проблема? Так! Бо, мабуть, ще зарано відмовлятися від римування. Принаймні, приклад віршів Богдана Манюка свідчить про це. Адже такими очевидними є невикористані можливості. Навіть попри багатство прийомів поетичного вираження. Не забуваймо і того, що в європейській версифікації поряд з верлібрами маємо рими Байрона, Бодлера, Лорки, Міцкевича. І ніхто від них не відмовляється. А як бути з тим, що рими, білий вірш та верлібр були одночасно характерними для Івашкевича, Задури, Флоріана? Непросте питання для збереження національної ідентичності. І Богданові Манюку ще належить робити вибір. І тільки йому відомо, яким він буде. А що буде, то у тому не сумніваюся. Адже «Янголам написані листи» так переконливо ратують за європейськість вибору в недалекому майбутньому.
Недоречності і … завтрашність
Різнотем’я, мова і жанровість… Чи не можна стверджувати, що вони є тими трьома китами, на яких тримається поезія Богдана Манюка? І знову доводиться стверджувати, що лише поет знає точну відповідь на це запитання, яке не дає спокою.
Мова про недоречності, котрі, як не прикро, ще трапляються. Якщо про неоковирність деяких неологізмів вже дещо мовлено, то маємо слова, використання яких викликає деякі сумніви. Почнемо з того, що у книзі декілька разів натрапляємо на слово «зарево» («Хтось надумав тобі не вакацій катрени, а на зарева вічні надіті свитки» (с.19), «Що ж … розійшлися, що ж розбуди в зареві крил миготінням» (с.50), «Відходивши по шпилях і зареві щемно, попрощати долівку й тісні чобітки…»((с.94). Мушу ствердити, що «зарево» нерідко експлуатують поети, та чи не ліпше було б казати «заграва», аби не вислуховувати нарікань на використання «зарева», наближеного до русизму.
Маємо й іншу крайність. Від деяких слів неприємно попахує занадтою демократичністю побудови. Скажімо, свого часу з легкої руки незабутнього Бориса Харчука поширилася «неслава». А от з такою словоформою, як «неславень», не можу погодитися («Так війна тобі душу теребить — аж до неба кривавій неславень» (с.28) Чи не маємо тут відтінок штучності? Хто знає? Але поряд з тим є підстави говорити про особистісність смаку, що натякає на неоднозначність сприйняття. Та водночас маємо словоформи, де говорити про нього не доводиться. («І чекають вертеп при вогні і столі — відродись пастушком і гайда — заходи! (с.98)Та ліпше було б вжити «заходь», а не «заходи».
Не думаю, що наголос на цих недоречностях є якоюсь випадковістю, вважаю це необхідністю у своєму тексті. І насамперед тому, що дуже хочу, аби вони не траплялися в нових книгах Богдана Манюка, що, несумнівно, теж будуть приваблювати неординарністю і стануть наступним упевненим кроком автора, бо не вірю у поезію без поступу, якщо вона справжня!
Ігор ФАРИНА,
ЧОТИРИ ТЕЧІЇ З ОДНОГО ДЖЕРЕЛА
Маліш П. Блаженні та грішні: Мала проза. – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута». 2020. – 148 с.
- Жанрова течія
Сьогодні, на жаль, через непродуманість книгорозповсюдження і мізерні тиражі книг жоден літературознавець чи літературний критик не похвалиться обізнаністю з новими творами у тому чи іншому жанрі чи окремого письменника. Не належить до таких й автор цих рядків. Уздріти щось незнане він, звісно, хотів би, але… (Нерідко воно таки з’являється на моєму робочому столі, але всупереч недоладностям книгорозповсюдження малим тиражем. Завдяки контактам. Скажімо, з Петром Малішем разом навчалися на факультеті журналістики Львівського держуніверситету понад сорок років тому й звідтоді приятелюємо).
Якщо узагальнити думки попереднього абзацу, то стає зрозуміло, як видання потрапило до мене. Та давайте не будемо більше розпатякувати про книгорозповсюджувані моменти. (По-перше, вони не тема рецензії, а радше глибокоаналітичної статті. По-друге, уже не раз писав про проблему). Мене цікавить не це, а те, що знаходиться під твердою добротною обкладинкою.
Коли мати на увазі таке оцінювання, то мушу (так мені здається) згадати про кілька моментів. І моя розмислюваність має стартувати з висловлювання думок про жанровість у цій книзі.
Чому? Та через те, що останнім часом більше мовимо про романи та повість, адже не можуть не зацікавити словопошуки Мирослава Лазарука, Василя Слапчука, Володимира Лиса, Геннадія Щипківського… А от мала проза залишається незаслужено забутою, хоч тут теж вистачає яскравих імен: Василь Бондар, Григорій Цимбалюк, Василь Горбатюк, Богдан Мельничук…
Традиції знаних малопрозаїстів увібрав у себе і творчо переосмислює Петро Маліш. Про що свідчать «Блаженні та грішні». Адже маємо перед собою оповідання в мініатюрах, оповідання і новели, образки, християнські оповідки… Таке розмаїття видів в одному жанрі не може не тішити. Як й углиблення у словопотоки, яке теж зачудовує. Але це – тема для іншої розмови.
- Тематична течія
До речі, про цю іншість багато говорить тематика творів, яка торкається праминулого і сьогочасся. Якщо, скажімо, триптих-легенда «(Не) розбійник» й оповідання в мініатюрах «Солом’яна контра» занюрюють сприймання поціновувача красного письменства в нелегку історію рідного народу, то оповідання «Пришелепкуватий» та образок «Діагноз» повертають у дні сьогоднішні.
А тепер від цього узагальненого міркування щодо темарію, перейдемо до конкретизації. Бо напевно, у мові про тематичність це є важливим. Щодо історизму, приміром, то зримо простежується двоїна. Письменник чітко показує свою небайдужість до давнизни. Добре видно це на прикладі триптиху-легенди «(Не) розбійник», присвяченому життю Устима Кармалюка. Класична вірність фольклорним традиціям.
Та не тільки перекази з народних уст живлять фантазію прозаїка. Чільне місце тут належить роботі в архівах. Читав деякі публіцистичні книги письменника, основою яких стали їхні матеріали, і тоді не раз думав, що непростість стане поштовхом до охудожнення. Й радий, що не помилився в цьому, читаючи триптих-уяву «Блаженні непомилувані». Історик, селянин, священик, яких зображує письмак, опинилися під чорнокриллям сталінських репресій. І літератор виважено та емоційно описує страшноту, вміло поєднуючи реальність та уяву. Цією ж турботою пронизаний і твір «Солом’яна контра». (Дехто може вловити тут й певні публіцистичні нотки і говорити, що вони вадять прозі. Та не думаю, що такі «мислителі» не мають рації. Публіцистичні елементи є чи не в кожному прозовому творі. І суть полягає в їх художньому «переплавленні». А Петро Маліш в даному випадкові виступає у ролі вдатного «словоплава»).
«Солом’яна контра» порушує ще одну важливу проблему. Очевидно, слід говорити не тільки про документальне походження тексту (своєрідна трансформація архівних матеріалів, про вивчення реалій життя журналістом).
Безсумнівно, що такий спосіб вивчення реальності, як видно із «Солом’яної контри», відбивається на письмі. Але не тільки на прикладах творів на історичну тематику. Журналістське вивчення буднів є характерним для оповідання «Пришелепкуватий» і духовної оповідки «Життя – хутке…» А ще для творів на тему сучасності є характерною гумористичність. Саме про неї гадкуєш, коли читаєш «Утопленика» чи «Як величати?». Але водномить думаю, що вступив в іншу течію.
- Виражальницька течія
Уже мовлено, що «штовхнули» у неї гумористичні моменти цих творів. Але мене вони передусім цікавлять, як елементи виражальності. Поряд з літературними тропами, фразеологією, власною афористичністю, слововиявами і живописанням з допомогою слова. (Розумію, що такий підхід не вельми подобається тим, котрі ратують за зоднаковіння прози, бо за вищезгаданим є познаки творчого індивідуалізму).
Говорячи про нього, відштовхуюся від питання про літературні тропи. Зокрема, втішно, що у книзі є чимало гарних порівнянь. Помітно, що письменник часто послуговується сполучниками на взір «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. «І стерпла душа рвалася, наче граната». «Від коминів, освітлених місяцем, ніби з люльок поважних бесідників, снувався сизий дим». «Мов жебрачка, знічена й нікому не потрібна». До цієї гарноти додаються порівняння без сполучників «Носій-птах особливий, із польоту високого», «Життя – це вісім цифр навпіл». «… пророцтва – великий обман».
Та не тільки ці різновиди простих порівнянь приваблюють у прозовій книзі. Нерідко увагу привертає і складний вид тропу. «Ніч – як старість – довга і сумна…». «Затягне воно, як магнітом – страхала ввечері мама – і впадеш». «Або мучить його якась гриза – як державу криза». Трапляється, що інколи автор досягає бажаного ефекту порівняльності за рахунок поєднання іменника і прикладки: «Хома-мудрак», «жур-голова», «чар-співаниця».
Та втішності сприймання сприяють не тільки порівняння. Бо цю функцію виконують й метафори. Тим паче, що їх частенько можна надибати на сторінках книги. «Сон кричав атаками», «До вікна притулився вечір». «Цвинтарні горбки сутуляться і горнуться один до одного». Цю порівняльну й метафоричну незвичайність прозотекстів обрамлюють неординарні епітети: «пекуча остуда», «пониклий день», «цибаті кроки».
Привертає до себе увагу і той факт, що автор вдало використовує стійкі ідіоми на кшталт: «ходив гоголем», «дрібоче вулицею, як запалений у п’яти», «Бог дав золоті руки». Зачудованість цими та іншими висловлюваннями в авторській інтерпретації має несподіваність у вигляді авторського крилатослів’я: «Молитвою досягну навіть туди, куди не зможу дійти фізично», «Якщо душа не зчорнена гріхами, а освітлена духовним скарбом, тягар стає легким», «Кулі завжди в авторитеті».
Але виражальність у прозі (знову позирк з особистісної дзвіниці) ніколи не зможе показати усю свою красу, якщо оминатимемо таке явище як слововияви, адже у кожному розділі книги вистачає оригінальних слівцят: «хурделига», «льондає», «небогін», «розквіття», «розгуба». Цей ряд гарноти можна продовжити: «заденок», «дебеляк», «лантушниця», «присмішка», «блудняк». (Іноді словотвори – насліддя спроб втекти від газетярської лексики, яка часто-густо не дружить з художньою. І гадаю, що тут не варто видумувати щось своє. Потрібен пошук балансу між ними, що Петрові Малішу здебільшого вдається).
Продовжуємо плавання виражальницькою течією за допомогою живописання словом. Хіба не постає перед нами пейзажна неповторність, коли перед зором з’являються неординарні фрази: «Мороз насідається, хуга завиває, ніби збиткується із чоловіка-заблуди серед широкого поля», «Місяць обіперся на тополю і закуняв», «Вітрисько шмигав його дощовими різками, аби відступився від освітленого кабінету».
…Цей виражальницький «марафон» завершує набігання гумористичної хвилі, яке завершується іронічними нотатками «Мобільні перемовини», «Утопленик», «Діагноз». Зрештою, дозу веселості можна знайти й в оповіданні «Пришелепкуватий», хоча там вона не є такою зримою. (Але хто може однозначно ствердити, що вона має бути саме такою?)
…Може, напевно, бути мова й про інші виражальницькі тенденції. Мене ж зачепили ті, про які написав.
- Майбутня течія
Та повертатись до написаного змушує бажання не ще раз повернутися до себе самого, потреба бачити майбутність. З чим прийде до неї Петро Маліш? Зрозуміло, що з новою книгою. Але він ще не знає якою вона буде. Та переконаний, що йому таки вдасться знайти «ключик до таємниці».
Ігор ФАРИНА
У мештах слів
іти у дні прийдешні
Юрченко Євгенія. Візії дощу: поезії – Житомир: Вид. О.О. Євенок 2020 – 112с.
Дощові акорди
Якщо вслухатися у музику дощового течіння, то неодмінно упіймаєш себе в неоднаковості звучання плину кожної крапельки. Коли перечитав «Візії дощу», то здалося, що Євгенія Юрченко почула ці мелодії: «Граю з вогнем, очищаюсь дощем, краплі народжують літери».
Вчитаймося разом з поеткою у ці буквотвори. Хоча б тому, що вони вказують на виражальність – найважливішу ознаку справжності літературного думання. І саме це говорить мені про потребу пильнішого вторування у бентежність дощевіршів. («Бентежні» – назва першого розділу, але думається про бентежжя, і коли перед зором постає розділ «Сміливі», і навпаки).
І починаю своє вдивляння у виражальність з констатації вдатності літературних тропів. Бо ж чимало цікавого для себе уздрів межи порівнянь епітетів та метафор. Не хотів би, щоб через ці гарності (слівце від Андрія Содомори) не завиднілися деякі слововиявні моменти, богошукальницькі мотиви, культурологічні акценти, лагідність жіночого крилатослів’я. А хіба по-своєму не оборнаметновують книгу згадки про «населення» й кольорові екстраполяції?
Отже, виражальність є багатоплановою? Саме так! Але не деталізуватиму, хоч і кортить, не бачу доцільності, адже взірці деяких її елементів (маю на увазі словопромовляння) є промовистішими.
Згадаймо хоча б про порівняльність, але цей троп не можна «стригти одними ножицями» через наявність його різновидів. Продощуємо серед порівнянь зі сполучниками на кшталт «як», «мов», «ніби», «неначе»… «Пройдись нейронами, наче східцями», «Колобродить буденність, немов віщун», «ця миттєвість, як літній розхристаний грім». Продовжимо блукати межи порівнянь. Правда, цього разу вони не мають сполучників: «Лист ненаписаний – іграшка двох вітрів», «Світанок для обох – задимлена печаль», «За вікном вирує вітер – шибайголова іще той» (Чесно кажучи, після оцих простих порівнянь хотів угледіти взірці тропу з поєднанням елементів, але як не прикро не побачив, та був нагороджений порівняльністю за рахунок сув’язі іменників й прислівників: «плин-капіж», «осінь-чаклунка»).
На дві частини можна розділити й епітети: звичайні та незвичайні. Приміром такі словосполуки, як «келих щастя», «чаша буття», «сонячний ранок» належать до тих, які нерідко існують у віршах. З одного боку можна «побатькувати» віршарів. А з іншого? Ліпше дивитися на проблему через призму доцільності. А ще не забувати, що на тлі звичайності виразніє небуденність: «автографи тіней», «мозаїка рефлексій», «карта пам’яті».
На цьому фоні метафори виглядають монолітніше, хоча літературознавча наука ділить і їх. Але гадаю, що в даному випадкові троп допомагає небуденно передати думку, звівши до певного однаковіння явищ: «Вештаються невтомні привиди минулого», «Безтурботність порушують крики зброї», «На околиці ночі знову тебе зустріла» (не знаю чи метафорика була б такою вдатною без епітетних знахідок).
Та не тільки тропи є позитивізмами для вражальності, цю функцію взяли на себе й слововияви. Звичайні буквотвори чарівніють поряд із рідковживаностями: «капелюшник», «осердя», «просторінь». У поезомову наполегливо входять слова з сучасної лексики: «гаджети», «айтішні». Виразнішими стали й діалектизми: «най», «ніц» все частіше з’являються у мовленні, руйнуючи міф регіоналізму. Чи так: ми звикли до слова «скло», як до літературної норми, та водночас зачаровує «шкло», у контексті, звісно. Це створює позитивний ефект говірковості.
Чарівно впливають на виражальність і богошукальницькі мотиви: «Випадковість промовить: «Вірую!» і зів’яне вогонь свічі», «Твоя справжність, Богом збрежена», «Запозичив у янгола усмішку, у Всевишнього – мудрості пригорщу» (В даному випадкові мене цікавить не кількісний вимір таких словотворів, більше переймаюся органічністю висловлювань).
Привертає увагу природність культурологічних аспектів. Вірш «Пані із паралельного виміру» нагадав про «Майстра і Маргариту» Михайла Булгакова. Згадка про вченого Івана Павлова у творі: «У тебе особливий почерк щастя» породила ледь вловиму асоціацію із «Собачим серцем». Певні алюзії з’являлися, коли читав рядки про Піфагора, Ельжбету, Єву і Лоліт…
Мені також здається, що все це, разом узяте, провокує крилатослів’я: «не загортай минуле у сувій, вчорашній день забудь і збайдужій», «Усмішка подолає десятки битв», «Вимога дня зустрічатиме доти спротив, доки раби цілуватимуть зайді руку». Неможливо однозначно ствердити, що спонукає до афористичності мислення. Радше за все, тут зійшлися два фактори – любов до плавання у фразеологічному морі та лагідність жіночих почувань.
Щодо останніх, то вони зриміють і у згадках про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зірки і небесні світила: «стежина уквітчана щедро блакитним барвінком», «нуртуєш судинами першим березовим соком», «А Павлова читаю вже котові», «Уночі супроводжує мовчки в дорогу лелека», «І гасне ненароджена зоря», «Визирає до кроків синхронно мудрий місяць у серпантині».
В більшості цих споминань немає зримості барв, але все чомусь бачиться у їхніх переливах. Це враження доповнюють кольорові екстраполяції: «Втонула в глибинах синього», «Радо всміхаються літерами по білому», «Нами надкушена жовтогаряча скибка», «Щоби уста фарбувати червоним», «З червоного в зелений перефарбувати всі світлофори міста», «Свідомість звужується до чорної цятки», «Білий бузок переплетено у фіолет»…
Візії душі
Якщо перший міні-розділ цього відгуку на поетичну книгу торкався питань виражальності (деякі аспекти торкалися тематичності, бо перепліталися), то тепер настала пора зосередитися тільки на темарійності. Звісно, можна було б говорити про громадські, філософські, пейзажні та інтимні мотиви у цій ліриці, прикладів вистачило б, та не думаю, що такий прийом був би правильним, через переплетення мотивів. Декілька взірців: вірш «Ти без маски, а досі неінфікований» торкається такої болючої теми як ковідна пандемія. «І тим паче та, що наразі тебе вигадує, не примусить їх встати з колін» − громадянськість, яка підтверджується й іншими рядками. Зримою є й філософічність: «Розсмієшся, на шклі зостануться лиш відбитки вчорашніх днів». А твір «За межею дощу і сонця» − відлуння інтимних почувань: «А наразі поряд з тобою всміхаюсь космеї». І тут любовний струмінь переплітається з філософічним. «І за крок до межі ми таки не були за межею» (приклади таких сув’язей можна при бажанні множити, але цікавішим є те, що ці переплетення вже стали ознакою сучасної лірики і Євгенія Юрченко по-своєму підпорядковується вимозі часу).
Та часові площини означені не лише цим відчуттям. Читаєш вірш уродженки Житомирщини і подумки поринаєш в історію жіночої вітчизняної поезії. І згадуються твори Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Наталії Лівицької-Холодної. Зрозуміло, що почуттєвість у їхніх строфах була, але водночас відчувалася застебнутість душ, згідно з особливостями того часу. Твори Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Світлани Йовенко на їхньому тлі виглядали дещо розкутіше. Ще далі пішли наступниці: Любов Голота, Теодозія Зарівна, Софія Майданська, Людмила Таран. Можна також згадувати про Ольгу Яворську, Любов Проць, Світлану Антонишин, Наталію Фурсу. Не можна не згадати про те, що ота внутрішня цензура моралі часу та прес ідеологеми комуністичного штибу зникли у віршах Тані П’янкової, Людмили Веселої, Олени Пащук, Валентини Люліч.
Представницею цього покоління є і Євгенія Юрченко, яка передає поетичними почуваннями непростості почувань ровесників: «Автографи тіней на стінах змиває розвеснений ранок і напрямок руху нетлінний не змінює час».
Незмінним є й рух поетки до виразності поетичного образу. До речі, про це починаєш думати вже, коли бачиш назву «Візії дощу» на обкладинці. Цікавий епітет і має він своє походження: «За прогнозом погоди – мінлива хмарність, серед візій дощу – проникливий зір» (часто-густо фрази, які вони вважають найважливішими, стають у поетів назвою книги. «Жіночий танок» Ірини Мироненко, «Голос із рік повечірніх» Ярослави Павличко, «Кленопис осені» Оксани Почапської. Житомирянка теж пішла таким шляхом?) А ще, либонь, варто балакати, що у назві відбилося й прагнення осмислювати уже існуюче, але прошкувати своїм шляхом. Хіба на денці серця не тріпоче така думка, коли згадуєш про «Голос дощу» Світлани Короненко чи «Візії» Григорія Штоня?
Ось такі вони візії душі. Далекі вони від крапкування, бо мислиться про різноформ’я поезовираження, неологізми та алітерації, які вже зустрічаються в цій книзі та, очевидно, в майбутньому їх буде значно більше. Підемо до нього, вслухаючись у «Візії дощу».
Ігор ФАРИНА
ПЕРЕМІШАЛИСЬ
ГУМОР І СЕРЙОЗНІСЬ
Лагошняк Олександр. Ночі Телергофа: оповідання. – Дрогобич: Коло.2021.– 168 с. -- (Серія «Бібліотека Крилатого Лева»).
Панько Юліус. Я – Михась: сатирична повість. – Дрогобич: Коло. 2020. – 112 с. – (Серія «Бібліотека Крилатого Лева»).
Це – різні книги за своєю суттю. Але поєднання обох видань в одному відгукові не вважаю випадковістю. По-перше, вони зустрілися на Міжнародному літературному конкурсі рукописів прози “Крилатий Лев”, який минулоріч проводивсь уп’яте. Його організатори й посприяли появі друків у видавничій серії Конкурсу. По-друге, про творчу сув’язь говорить й одножанровість у своєму розмаїтті, бо маємо оповідання й сатиричну повість. По-третє, не варто скидати з рахунку й того, що авторами обох видань є мужчини – ровесники у часовимірному просторі, бо народилися у 50-ті роки минулого століття.
Але отой третій поєднувач бере на себе роль познаки різності. Юліус Панько з’явився на білий світ поза материковою ріднизною – в українській родині Пряшівського краю Словаччини. Поза материзною вперше заплакав й Олександр Лагошняк. Це сталося на Далекому Сході Російської Федераціїі. Це вже пізніше родина переїхала в південноукраїнські степи і нині він мешкає в обласному Миколаєві. І ця географічність по-своєму впливає на творчість. Це по-перше. А хіба про різність не говорить той факт, що Юліус Панько вже є досвідченим письмовцем, маючи у своєму активі вісім друків? А Олександр Лагошняк – дебютант на ниві художньої літератури? Хоча його неможливо назвати новачком у книговитворі (написав і видав кілька краєзнавчих праць).
Не бачу ніякої дивовижі в констатації цих фактів у відгукові. Адже мені здається, що саме вони є отим своєрідним ключиком, який відчиняє двері до збагнення обох видань.
Спершу увійдемо в оселю, в якій газдує Юліус Панько із сатиричною повістю “Я – Михась”. З одного боку розумієш, що автор дотепно висміяв негаразди, які опосіли людину у посттоталітарному суспільстві у сусідній державі, котра теж була “в’язнем соціалістичного табору”. А з другого -- твір легко зпроєктувати на реалії в нашій країні, хоча й автор анотації ніби й відкараскується від цього, вказуючи, що йдеться про життя українців Піддуклянщини серед словацького та польського етносів…
Бодай кількома реченнями деталізую це узагальнення. Як видно з тексту, головним героєм твору є Михал Михаляк – неординарна містечкова особистість, до якої легко чіпляються “плюси” і ‘мінуси”. Він сам не знає, ким він є, бо ще малим батько підкинув його у дитбудинок, бо мама нагуляла хлопчика від гаджа (білого нецигана). Далі була школа для розумово відсталих дітей, навчання на муляра, яке не дало позитивного результату. Михал якось отримав однокімнатку у містечку і став працювати у культцентрі під орудою Владя Богаря. Звісно, що перипетії тоді були різними, бо в соціалістичну епоху, яка смішила навіть пиячиськів (замашне слівце з лексикону Юліуса Панька), траплялося усяке. (Як тут не згадати, приміром, про описи демонстрування фільмів «Досконале подружжя» і “Гелга”? Всі після сеансів казали, що вдома бачили більше відкритого сексу, ніж на екрані, хоч чекали протилежного).
Після падіння “берлінського муру” життя змінилося. Але Михала Михалюка і далі цінують люди за його простакуватість, яка у багатьох випадках межує з пришелепкуватістю. Спочатку він допомагає багатьом (Владю Богарю також) стати депутатами, а потім і сам засідає у міському правлінні, голосуючи за інтереси містечкових “крутеликів”. А завершується все тим, що головний герой опиняється у будинку пенсіонерів, бо однокімнатку у нього забирають через фінансові махінації Владя Богаря (він у документах жодного разу не підставив себе, а весь час діяв від імені Михася). Апофеозом є фраза про те, що обманутий далі вірить своєму “благодійнику”, хоча про пам’ятник для себе у містечку, з якого починається твір, вже думати перестав. (Вам це нічого не нагадує?).
Гадаю, що про ці два моменти слід поговорити конкретніше. В “Ночах Талергофа” – дев’ять оповідань. І більшість з них повертає у початок минулого століття. Здається, що лишень “Гість із Канади” є ближчим до нас у часі, бо описує лише один випадок із життя в роки перед розвалом СРСР. Щодо комічності, то гумористичності пера, напевно, заслуговує розповідь про невдале перше сватання Максима до старшої од себе (оповідання “Варвара-вдова”).
Можна балакати й про інші аспекти цих та інших прозотекстів автора. Але не бачу потреби. По-перше, кожен при бажанні сам зробить певні висновки, перечитавши цю книгу. По-друге, упевнений, що моє суб’єктивне висловлювання не може бути остаточним. (У кожного є своє взорування. Отож, читальнику, в дорогу).
А автор цих рядків тимчасом матиме можливість наголосити на виховній складовій текстів. З оповідань можна дізнатися багато цікавих деталей про життя-буття наших дідів та прадідів, що дуже важливо у пору, коли зі шкільних програм вихолощують й найменшу згадку про тогочасні складнощі життя. (Все частіше закрадається думка, що творці таких “нововведень” зумисно взяли курс на знищення національної пам’яті. Й оповідання Олександра Лагошняка протистоять цій згубності).
А тепер поведу мову про ще один виховний момент. Та цього разу він стосується обох книг. Не втомлюся повторювати, що мовленневий апарат є дуже важливим для прозаїка, свідчачи про неординарність у вираженні думки в умовах глобального курсу на зоднаковіння мислевисловлювання. Бо цікаві літературні тропи існують в обох авторів. Приємно подивовують й окремі слівцята. Хоча, як на мене, таких більше в Юліуса Панька, що натякає на те, що ми зобов’язані зберегти рідномовну стихію в материзні.
… Отакі думки викликають у мене обидві книги. Неповні вони? Згоден. Але хто заважає поціновувачам красного письменства заглибитися у літеросплетіння й доповнити мої розмисли?
Ігор ФАРИНА
Діти в Кремантурі
нищать злющі мури
Ольга Максимчук Світ у вулкані. Книга перша: Срібний і червоний: Повість. − Львів: Видавництво Старого Лева, 2021 − 304с.
Писати для наймолодших читачів − відповідально й неймовірно важко через одну обставину, дорослий книголюб ще якось проковтне дидактичну зайвину або ж іронічно посміхнеться, натрапивши на неї, то школярик пожбурить у найдальший закуток таке чтиво й ніякими вмовляннями не повернеш його до «цікавинки». Ольга Максимчук, очевидно, добре розуміє цей нюансик. Принаймні її повість відзначається цікавим висвітленням теми й неординарним слововираженням. Саме це і змушує доторкнутися до друку і, зрозуміло, походити двома путівцями. Але давайте спочатку побуваємо
на стежці темарійності
й для початку згадаємо про наступне. Якщо взяти сучасну прозу (і не тільки українську), то можна уздріти одну закономірність. Жоден письменник не похвалиться тим, що йому вдалося відшукати якусь нову тему, за що літераторові негайно потрібно ставити скрізь золоті пам’ятники. Усе вже не раз переспівано й нема на то ради.
Авторка цього видання усвідомлює непростість проблеми, бо поспішила виграти у сприйманні за рахунок вглядання у свою словокольористику. Що маю на увазі, роблячи такий наголос? Та два моменти.
По-перше, їй вдалося знайти власне зерно і висипати його у борозенки читальницьких душ. Адже тема боротьби добра і зла є вічною, але не кожному, на превеликий жаль, вдається знайти оригінальний підхід у висвітленні теми. А мандрівки дітей країною Крементурою та їхні пригоди є, як гадається, тим вдалим ходом. Своєрідна інтрига полягає ще й в тому, що все це відбувається без зримої повчальності, а натомість маємо веселість в упаковці серйозності. Себто авторка свідомо одитячила свій погляд на навколишність, але, водномить не забула про вікову різницю між нею та ліричними героями прозотексту.
По-друге, прозаїчка тонко врахувала важливість національного бачення, що переплітає літературу і політику. Мовлячи про останнє, хочу акцентуватися на наступному. Державницькі чинники чомусь вважають, що глобалізаційні процеси затьмлять національне. Знаєте, усе це нагадує більшовицьку казочку про шовіністичне «злиття» націй, але в сучасному фантику. Зрештою, не лише автор цих рядків так міркує, а й багато інших людей. Симптоматично, що у Німеччині, Франції чи США теж моляться на глобалізацію, але не забувають й про важливість національного. Враховуючи це, не забуваймо, що отака сув’язь й спричиняє економічну потугу цих держав.
Шкода, що деякі українські письменники бояться цього наголосу, як чорт ладану. Допатякалися до того, що у ріднослові немає нічого вартого уваги. Мовляв, стилістика письменників з-за меж є цікавішою. Це, звичайно, злить, але вважаю, що забагато честі робити розпросторонення поганьбленню їхнього глибокодумання. Адже нікчемність таких міркувань показує маленька заувага: твори їхніх навчителів зі світів й цікаві громаді національним колоритом.
Чи проєктується це на повість Ольги Максимчук? Безумовно! Вже хоча б тому, що письмачка живе за рубежем (співробітниця української амбасади в Хорватії) і, напевно, має більші можливості знайомитися з сучасною світовою літературою мовою оригіналу, ніж деякі вітчизняні книгомани. Якщо вчитатися у «Світ у вулкані», то висновковуєш, що він (твір) написаний з українських позицій, хоч і враховує подмухи глибалізаційних вітриськів. Ще більше вабить те, що у книзі маємо відображення дитячого світосприймання через призму дорослості.
Це – теоретичні розмірковання про тему твору. Та переконаний, що вони є вкрай необхідними для збагнення конкретизації твору, як своєрідний місточок до ріки сюжету.
Що ж маємо у даному випадку? Третьокласники Марко і Сонька Бруми на крилах великої білої птиці мандрують у невідому для них країну Крементуру, де з ними відбуваються всілякі неймовірнощі. Вірніше, вони самі спричиняють їх, виходячи переможцями з багатьох непростих ситуацій. Двобій Добра і Зла осібно бачиться у поєдинкові зі страшною Яммою, яка хоче знищити цей світ. Врешті-решт усе завершується добре: діти отримують перемогу і живуть очікуваннями нових придибенцій. (Можна б, очевидно було вдатися до просторішої деталізації. Але, мабуть, читачам варто самим це зробити, бо твір притягує і зацікавлює до читання.)
Сюжет «Світу у вулкані», інтригуючий. І цьому сприяє
наголос на виражальність
І для такої думки є чимало підстав. Візьмемо хоча б літературні тропи, якими послуговується авторка. Скажімо, у тексті нерідко надибуємо цікаві порівняння, деякі з яких назву, бо повний перелік цієї словогарноти неможливо зробити через короткість рецензії: «засмоктуючи, як смерч, у шалену спіральну круговерть» (с.27); «Отже, Сріблястий Дракон – це його дракон?» (с.101); «а тоді раптом облизався точнісінько як Агава – справа наліво» (с.174)…
Нерідкими є також метафоричні зблиски: «гнів ударив Сріблому в голову» (с.55); «сніжинки сідали коневі на чоло» (с.155); «повітря сонно плило над розніженою землею» (с.297). Цей ряд притягальних літературних тропів довершують епітети на кшталт «море зелених очей», «світ радості», «сиве поранене крило», «нові вогняні снопи»…
Окремої розмови заслуговує лексика письмачки. В її основі чи не найпомітнішою є добротна літературна мова. Цей мовленевий ефект повісті допомагає створювати прихильність до неологізмів та рідковживаностей. Щодо перших буквотворів, то виділив би такі як «спланерувати», «крилопомахування». Присмак новотворності (типу оказіоналізмів?) мають й деякі імена та власні назви: «Какунція», «Кремантура». А от слівцята типу «нутровище», та «вулканище» бродять на помежів’ї неологічності і рідковживаності. До речі, остання теж заслуговує похвали. Навіть деякі поети позаздрили б таким гарностям як «підстриб», «осереддя». Поринути у світлу річку професіоналізмів змушують «конкур», «хакамора», «гіт». Нечасто у прозотекстах надибаєш «гайдабурити», «закрут», які частково можуть вказувати на регіон походження авторки. (Звичайно, до деяких слівець можна причепитися, але в цьому було б більше смаковості, тому й вдаватимуся до суб’єктивних розмірковувань.)
… Прочитавши оці розмисли про мову прозового твору, дехто скаже, що такі наголоси є більше актуальними для поетичних текстів. Та така постановка питання не витримує критики. Мова – ознака письменницької індивідуальності. Врешті-решт вона бере на себе й роль мовного вихователя читальників. Правда, у випадку з твором, який розрахований на дитяче сприймання справа є дещо складнішою. Не переборщити у слововживанні! Слава Богу, Ольга Максимчук виявилася вмілою кулінаркою. Саме про це подумалося, коли почала всміхатися
ще одна грань виражальності
І не бачу ніякої дивовини у тому, що вирішив доторкнутися до неї. Скажімо, уже мовлено про літературні тропи та слововияви. Але ж поряд з ними маємо кольорові екстраполяції, пірнання у фразеологію та, власне, крилатослів’я.
Чи до розряду словодивнощів не належать пейзажі, яких чимало є у книзі? «Сніжно-молочні пасма, що крутилися навколо, охайно склалися в довгі міцні крила» (с.18). «Затріпотіло листя, й одна велика стигла груша глухо впала на землю» (с.98). «Ніжні пелюстки тріпотіли під вітром, стебла легенько вигиналися, немов кивали – а, може, так вони вітали коней» (с.297).
Про пейзажність у книзі Ольги Максимчук можна говорити у багатьох вимірах. Скажімо, одні позитивують, вказуючи на їхній зв’язок з уже згаданими виражального комплекту. Другі говоритимуть про створення неповторної картини через живописання словом. А треті відзначать переплетення описань природи і дій людей. І радуюся такій різності думок, бо повість дає підстави.
Неодновимірністю позначені й діалоги, бо з одного боку маємо бесіди реальних людей, а з другого боку перед нами постають промовляння звірів та неіснуючих реальних істот. Але хто сказав, що елементи казковості не мають права на існування у таких творах.
* * *
А покрапкую опісля такої зауваги. Досі мені не доводилося читати творів цієї авторки. Та «Світ у вулкані» змусив запам’ятати це ім’я. І вже з нетерпінням чекатиму «Дощу-убивці» − продовження цієї незвичайної історії.
Ігор ФАРИНА
Коли вдивлятись
в часу бурхоплин