Біографія
Я, Омельченко (Козлова ) Олександра /Олеся/ Олексіївна, народилася у зимову морозяну ніч на Водохрещу, 19 січня 1952 року, в сім’ї хлібороба Олексія Тимофійовича Омельченка в селі Військовому Солонянського району Дніпропетровської області.
Тільки-но розплющилися мої очі у цей світ земної краси, як навіки в нього закохалася кожною своєю клітинкою, щомиті дивуючись неповторності, мудрості, багатомірності Природи! Усе життя вірю в дива, які непроявлено оточують нас і розквітають у моєму серці і у серці Всесвіту.
З маминих пісень, легенд злітала я здивованим пташеням у звабливо-іскристий світ і щомиті міцніли мої крила, а серце та душа наповнялися невичерпними мудрістю та високодуховністю народною.
Батько Олексій Тимофійович та мама Наталія Григорівна, які пройшли пекло фашистської неволі( мама була також у групі опору під час перебування у Нюренберзі), -- мій приклад стійкості, мужності, порядності у Любові до людини, народу, Батьківщини, Всесвіту.
Мальовниче село Військове, яке стало моєю колискою, готувало для мне нескінченність барв, вражень і чудес. Тут, серед розкоші батьківського саду, у просторі любові маминої пісні розквітав мій талант, який уже на сьогодні викристалізувався розмаїттям літературних жанрів.
В 1959 році пішла, а в 1969 році закінчила Військову середню загальноосвітню школу з відзнакою /похвальний лист з ряду предметів/.
Коли навчалася у 9 класі, Наталка Нікуліна, на той час уже відома поетеса, запросила на телепередачу. А після закінчення середньої школи я брала участь у республіканській нараді молодих літераторів у м. Ірпіні, на якій ряд письменників відзначили високу літературну обдарованість. З легкої руки заслуженого діяча мистецтв Володимира Яковича П’янова, дружба з яким збереглася на все життя, я почала друкуватися як Олеся Омельченко.
Мій земляк професор-літературознавець, академік Микола Пилипович Пивоваров, прочитавши мої поезії, коли я навчалася ще у 8 класі, сказав:» Олесю, з тебе будуть люди. Вдосконалюй себе!» І цим визначив мій вибір: замість омріяного факультету астрономії Одеського університету я вступила в 1970 році до Дніпропетровського державного університету на історико-філологічний факультет. Вчилася із захопленням. Брала участь у капелі бандуристів при Палаці студентів ім. Ю. Гагаріна, стала лауреатом республіканського конкурсу-огляду художньої самодіяльності у Києві; брала участь в роботі образотворчої студії, театрального гуртка при Будинку вчителя, займалася спортивною стрільбою, встигала робити і радіо- та телепередачі. Літстудійці університетської студії «Гарт» обрали мене своєю стростою, бо за всіх «стояла горою». У так звані «часи застою» мене, як і багатьох інших літстудійців студії «Гарт», переслідували за націоналізм, ім’я якому у сьогоденні – любов до рідного народу і України. Свою сміливу громадянську позицію я довела у дипломній роботі « Партійність позиції письменника та об’єктивність відображення дійсності на основі аналізу творів П. Загребельного «З погляду вічності» та В. Бабляка « Жванчик», на сторінках якої торкнулася проблеми русифікації. З цієї ж причини мене, кращу випускницю університету, не зважаючи на те, що уже пройшла творчий конкурс на заміщення посади редактора дитячих телепередач на Обласному телебаченні, не взяли на роботу після дзвінка відданих «ідеям доби» осіб.
. В 1975 році я закінчила Дніпропетровський державний університет, а в 1978 році -- навчання на Центральних Республіканських заочно-стаціонарних курсах іноземних мов у м. Києві.
Особливо велику надію щодо розквіту мого таланту висловлювали заслужений діяч мистецтв України, літературознавець, перекладач Володими Якович П’янов, професор, академік, літературознавець, зав. кафедрою української філології театрального інституту ім. Карпенка-Карого Микола Пилипович Пивоваров, поети Микола Вінграновський, Любов Голота, Михайло Чхан, Марія Зобенко, Віктор Корж, Ігор Пуппо, Сергій Бурлаков та багато інших. Листи відомих письменників, які стали мені учителями та друзями, зберігаю, як святиню.
З 1980 по 1985 роки навчалася романо-германської філології у Харківському державному університеті. Тому Харків для мене – друге рідне студентське місто.
29 травня 1997 року мене прийняли до Національної спілки письменників України, а у 2002 році стала членом Національної спілки журналістів України.
За фахом – поетеса. Пишу вірші, поеми, фантастику, драми для дорослого читача, вірші, казки – для дітей. Пишу також гуморески, як віршовані, так і у прозі, оповідання, нариси, байки, повісті, статті для газет, досліджую історію рідного краю. Захоплююся астрономією, фізикою, медициною, парапсихологією, історією. Малюю. Граю на бандурі. Знаю німецьку, польську, чеську, російську мови. Англійську – зі словником.
Друкувалася переважно у поетичному жанрі.
Вірші я почала писати у 4 класі. Перший вірш надрукували, коли я ходила у 6-й клас /районна газета «ВПЕРЕД»/.
У 1967-68 рр. мої вірші російською мовою друкувалася у міській газеті м. Верхня Салда Свердловської області/»Салдинский робочий»/. В той час гостювала у родичів.
В республіканській періодиці почала друкуватися з 1973 року /журнал «Україна», колективний збірник «Повноліття»/
Рік до вступу в Дніпропетровський держуніверситет працювала старшою піонервожатою Правлівської 8-річної школи, а також водночас викладала там співи, хімію, алгебру у 8 класі, німецьку мову у вечірній школі.
Після закінчення університету працювала два роки кореспондентом багатотиражної газети «Трибуна будівельника» тресту «Дніпроспецбуд».
З цієї ж причини інакомислення моя перша поетична збірка «Зачарований обрій» побачила світ не у 1975 році, як було заплановано у видавництві «Промінь», а в 1984 році. І то з багатьма редакторськими поправками. Але поет Олександр Зайвий про ту книжечку сказав:» Гарна книга. Я дам тобі рекомендацію до вступу в СПУ». Відмовилася. На душі було неспокійно. Моя друга велика книга поезій та поем «Присвячую себе...» вийшла за рахунок спонсорів у 1993 році.
У 1999 р. виходить книга( драма-феєрія) «Полум’я Любові”, у якій порушуються проблеми незнищеності краси і справжнього кохання, одвічного протистояння добра і зла, здатності на самопожертву заради Любові.
У книзі «Адам і Єва», до якої увійшли фантастична драма у віршах «Зорія» та драматична поема «Адам і Єва» (2001 р.), порушуються морально-етичні проблеми, пов’язані з існуванням людини, людства в цілому. Цитата із дослідження Марії Зобенко, лауреата премії ім. О. Гончара:» Олеся Омельченко відкрилася нам як майстриня складного драматургійного матеріалу...Високу наснагу дарує поетеса своїм незвичайним твором, сягає гуманістичного пафосу-застереження («Зорія»), а ліро-епічна поема «Адам і Єва» -- це поетичний водоспад, каскади чистого могутнього світла, що то веселково, граційно грає на сонці, то запаморочує погляд темними вирвами стихії і невпокореними бурунами, куди зірватися – і вже не випливеш... Її трактування сучасне, соціально загострене, психологічно точне...Поетеса вправно типізує картини навколишньої дійсності, сімейного житття-буття сучасників. Вона володіє версифікаційною «технікою», пластикою перевтілень...(ж. «Вітчизна», №5 – 6, 2002).
У 2006 році на 320 сторінках у видавництві «Дніпрокнига» вийшла моя нова книга поезій, поем, уривок із роману «Дивограй» «Вселюбов».( після виходу якої стала лауреатом премії ім.. І. Сокульського). У 2015 році вийшла книга 5 драматичних віршованих творів «Мить і вічність» ( стала лауреатом премії ім.. П. Кононенка), (видавництво «Пороги»).
2016 рік – вихід книги поезій з моїми ілюстраціями «Високий берег». (Рецензія М. Миколаєнка. Надрукована у «Слові Просвіти»). 2016 р – дві книги для дітей –«Марійчина казка» та «Казка про Вовка Недригайла». 2017 р. – у видавництві 2Ліра» вийшов історико-філософсько-фантастичний роман-есе у віршах про рідний край «Дивограй»( 476 стор.). Біляцька Валентина Петрівна захистила докторську дисертацію, написала кілька монографій про роман. Отримав сертифікат лауреата від міста Дніпро.
Мої твори є на Інтернеті, цей сайт з’явився дякуючи письменникам Ізраїлю, яким припали до душі мої твори. Цей сайт користується популярністю. Також у сайті «Літературне Придніпров’я” розміщена драма у віршах «Лабіринт» та вірші. Мої твори друкувалися у Росії, Ізраїлі, США, Канаді. Стаття про мою творчість ввійшла до «Енциклопедії сучасної України».
У передмові до моєї поетичної добірки у журналі «Борисфен» Василь Перетятько писав: «Номенклатура виховала своїх придворних поетів, дарувала зірки, всілякі звання. І вони вірно їй служили залежно від здібностей і хисту. А талант завжди прагне волі, духу, помислів, вчинків. Серед таких імен – ім’я Олесі Омельченко. Вона всотала з молоком матері волелюбність, гордість національного духу, закоханість у рідне слово...»
Мої твори по кілька разів на рік з’являються у різних українських та російських часописах, виданнях, колективних збірниках, антологіях без будь-яких рекомендацій. Якось, харківський композитор Микола Ведмедеря, прочитавши мої вірші для дітей у журналі «Дошкільне виховання», запропонував співпрацю. То ж згодом у книзі для дітей «Скажи на мене: зірочка»( 1996 р.) з’явилося кілька пісень на музику харків’янина. Казочку у віршах «Зайчик і Козлик» Микола Олексійович також поклав на музику, створивши цікаву дитячу оперу. На жаль, поставити її, як і видані пізніше віршовану драму-феєрію «Полум’я Любові” та фантастичну драму «Зорія», що завоювали неабияку популярність, поки що не вдалося. Щоправда, Харківський театр юного глядача міг би взятися за їх постановку, але не змогла знайти спонсорів. Адже у сільській місцевості це особливо болюче питання.
З 1977 по 1985 роки працювала викладачем української літератури та німецької мови у механіко –металургійному технікумі м.Дніпропетровська.
З осені 1985 року - на педагогічній роботі у школах міста, а з 1991 року працюю вчителем української мови та літератури, німецької мови у рідній Військовій середній школі Солонянського району Дніпропетровської області. Вчитель вищої категорії. Керівник літературної студії школи «Віконечко», вихованці якої щороку посідають призові місця не лише у районі, області, Україні, а і у Міжнародних конкурсах літературно обдарованих дітей. Я - член творчої групи вчителів іноземної мови району, керівник Пресцентру школи та Солонянського району, керівник «Євроклубу», член Асоціації українських германістів інституту ім. Гете при гірничій академії у Дніпропетровську.
У 2007 році, на святкуванні мого ювілею у палаці студентів ім. Гагаріна, поет Віктор Корж констатував: «Її творчість потрібно було вивчати уже 20 років тому...» А Володимир Якович П’янов у своїй привітальній телеграмі зазначив, що “ уже на сьогодні Олеся Омельченко внесла своєю творчістю неповторні сторінки у скарбницю української сучасної літератури.» Про це ж говорили і професори Дніпропетровського та Запорізького університетів Нінель Іванівна Заверталюк та Ольга Дмитрівна Турган, доцент Тамара Якимівна Токар. Впродовж 15 років мою творчість вивчають у школах області, у ДНУ, про неї написано багато рецензій, серед яких дослідження Наталки Нікуліної та Марії Зобенко( журнал «Вітчизна», 2002 р.» Фантастика і реальність у ліро-епічних творах Олесі Омельченко»)
Автор семи книг. Підготувала ще 8 рукописів: 5 драматичних творів у віршах, історико-філософсько-фантастичний роман у віршах про рідний край «Дивограй», події у якому розгортаються від палеоліту до 5000 року, книгу для дітей «Під крилами диво-саду», до якої увійшли казки, як у прозі, так і поетичні, вірші, пісні, драматичні твори, гуморески для дітей, а також -- 3 збірки поезій. Шукаю шляхів до видання своїх нових творів. Із 2010 р. мої твори увійшли до двотомної хрестоматії для старших класів, у 2015 р. – для 5, 6 класів, у 2010 р. – цитати з творів використано у підручнику української мови для 10 класу. У 2013 р. за моїм текстом, який увійшов у збірник диктантів для ДПА для 9 класу, учні України писали диктант. Мою творчість не лише вивчають у ДНУ, гірничій академії, по школах області, а і пишуть за творами курсові, дипломні, творчі роботи в МАН ( професор Мороз В. Я.). у 2012 р. 51-й телевізійнимй канал зняв про мене фільм «Один день з Олесею Омельченко», який демонструвався в ефірі 9 лютого 2012 р.
Написано мною до 5000 віршів, 70 поем, 60 оповідань та етюдів, 60 гуморесок, безліч казок, драматичних творів, віршів для дітей, 6 драматичних творів для дорослого читача, багато байок, фейлетонів, мініатюр, кілька романів, статті-роздуми, нариси, дослідження по історії рідного краю. Пробую свої сили у перекладах з німецької, російської, польської мов.
Працюю зараз над казкою у прозі для дітей «Вовк Недригайло»( друга частина) та новими поетичними книгами, закінчую роботу над книгою оповідань, гуморесок, працюю над прозовим романом «Аристократка без соціального статусу», пишу нову драму у віршах та повість «Зоряний інтеграл». Маю багато творчих планів.
Пишу для людей і про людей, про їхню велич і красу вселенську, про рідний край, його сучасне, минуле і майбутнє. У фантастичних творах прагну заглянути в майбуття, яким уявляю вільним від несправедливості, принижень, безчестя, бездуховності, сповненим сяйва й розуму, всепроникного світла людської душі.
Наш дивний прекрасний світ щомиті глибоко хвилює, болить у моїм небайдужім серці, дивує і надихає мене на творчість.
Мрію поставити свої драми на сцені. Не маю можливості це зробити. Є дуже сильна віршована драма «Зорія». Хто допоможе з фільмом7 Отак і живу – між мріями і реальністю.
Олеся Омельченко
2021р.
Олеся ОМЕЛЬЧЕНКО
ПОЕЗІЇ
***
Поезіє, чому сумна стоїш
Далеко – й догукатися не можу?
Натхнення заблукало. Переможно
Вже темні тріумфують на межі.
А я не можу, чи уже не хочу
Здійснить сакральний диво-переліт
У королівство Слова? Плаче світ.
А я іще всіх здивувать спроможна!
Вперед! Нема пояснень і жалоб.
Зоря моя сіяє крізь тумани.
Вперед! Крізь час, бо як мене не стане, -
Погасне щось у вимірі казок.
Безцінні миті. А летять же як –
Безповоротно в ілюзорнім полі!
Поезіє, нам важко, але знай –
І в смерті не розлучимось з тобою!
------------
***
Ще тільки середа зранку,
Ще темінь
сіро зазира у фіранку,
Ще тільки надія
оновлена
в’яжеться
І встати на повний зріст
намагається…
Ще тільки середа зранку…
---------
***
Орбіта по колу
в спіраль
вигнулась.
- Що ти задумала?
- Просто встигнутись!
---------
***
Відмови знов. Відмов вже повна бочка.
- А ти на що надіялася, дочко?
Що в час пристосування і хапуг
Тобі простягне руку щедрий друг?
Чекання – це синонім бездіяння.
Шукати видавців – жебракування.
А скромність – виправдання для невдахи.
Мовчиш. Змирився.
Що ж: немає даху –
В дощах утопиш прадідівську хату.
У час інформаційних технологій
Зневірених
записують у «лохи».
Талант без крил розіб’ється.
Нахабство
У цю епоху побраталось з хамством.
Принижені співці
по кабінетах,
Як жебраки,
випрошують монети
Для геніальних творів.
І нікому
З чиновників незнане слово «сором».
У кар’єризму совісті немає.
Трагікомічно людяність вмирає.
О Боже, сили дай творить і діять!
І…сам за себе – в бій!
Бо ти – надія!
----------
***
Спасибі, Доле, що дала ти крила!
Я так натхненно й радісно летіла,
Що геть забула – сонце теж заходить,
А в темені летіти не виходить!
І впала чорна туга у бажання.
Предовга ніч – далеко до світання.
Від страху серце злякано тремтіло,
Кричало, калатало та… летіло!
А привиди, чудовиська, марища
З путі збивали – та летіла вище!
Розбитись можна в будь-яку секунду,
Якщо на них звертать увагу буду.
Яка наснага у польоті дивна!
Спасибі, Доле, що дала ти крила!
Але ж політ кудись,
до чогось,
нащо?
І хто – орлиця,
ластівка,
чи ящур?
Ця стрімкість лету так зачарувала,
Що
– Задля чого? –
в Долі не питала…
Та кожен ціль в своїм польоті має.
А як же зірки досягти – не знаю!
Роки спливали, і слабіли крила.
Крізь біль і відчай я
– куди? –
летіла!
І раптом на ввесь Всесвіт запалала –
Та ж зірка – у мені,
а я не знала!
--------
***
Гримить цілий день.
Ніяк не прорветься зливою небо.
Неначе вагітність паталогічна.
І тільки кесеровий розтин блискавок
Може врятувати
Довгоочікуване дитя Дощу.
--------
*** ( лірикам еротичного віршування)
Кордонів нема у фантазії хтивої.
Поезія – храм у святилищі дива.
Поезія – птаха в сріблястім польоті.
Поезія – чиста сльоза в зорельоті
Безмежного Космосу Думки і Слова,
Вуста її в пристрасті мови – вологі,
Гарячі й солоні вуста, як в кохання.
Навіки свята в таємничім світанні…
Геть скинути одяг і морю віддатись,
Відчуть кожним нервом цілунки сріблясті,
І ніжні обійми любові відчути.
В уяві, чи – ні, але таїнству – бути!
Легенька пір’їнка еротики тихо
З небес, в зорепад крапель хвилечок диха.
Любов і Поезія – вир і безмежжя.
Обидві – пречисті Богині бентежні.
Тому в еротичнім змаганні поетів,
Страх заплямування – неначе страх смерті.
Є чорне і біле, є в темені світло.
Але…, чом. Оголеній, соромно світу
Ув очі поглянуть, сказати хоч слово?
Рятунку Поезія просить в Любові!
…Кордонів не має фантазія! Браво!
Поезії справжній – воістину: - Слава!
----------
***
Вишні відцвіли і облітають.
Зорі в небесах – портали в вічність.
Вчора з днем народження вітала, -
Перед образами гасне свічка.
Мріялось… Але… Це вже реальність.
Холодно у ній і одиноко,
Наче депортація в зухвалість
Часу, де годинник – наче коник.
Сад, що розпустився під чадрою
Схилених дощів, мене питає:
- Як тобі живеться тут, чудною?
- Хто тебе з облич твоїх впізнає?
Сліз не видно в дощовому вальсі.
Вишні відцвіли. Стомлюся. Сяду.
Насаджала… Мов передчувала –
Дикий обстріл мрій променепаду.
---------
***
Погримав грім
й пішов собі,
вже далі.
Нагримав на сади:
- Ви плодоносьте!
Нагримав на городи:
- Урожайніть!
Нагримав на Вкраїну:
- Може, досить?!
---------
***
Люблю, коли збирається на дощ:
Передчуття безпечної стихії.
Страх підсвідомо таїнству радіє.
Люблю, коли збирається на дощ.
Коли вже перешіптується сад
В щасливому очікуванні зливи,
Коли тремтливо наростає сила
І тріумфує в мить блискавопад.
Тоді душа ошукана співає –
Вона себе в гармонії шукає.
Люблю, коли збирається на дощ.
-------------
***
Що скаже серце –
те рука й напише.
Що вимріє душа –
то так і буде.
Частіше усміхайтесь,
вірте в чудо,
Слова несіть до ближніх
найтепліші.
Бо тільки зараз ваша мить –
всеможна.
Бо ви – живі!
На сонце надивіться!
По шпоришу м’якому
находіться!
- Яка ж краса! – скажіть,
- Спасибі, Боже!
------------
***
А вітер крильми бив у сонні вікна,
Кудлатий вітер грюкав на даху.
Його малі розбійники-вітриська
У протягах зчинили гвалт і гул.
Зима сичала. Лютий - іще лютий.
А тільки ж вчора в тихому саду
Хвалько-веснянко гарцював роззутий,
Грав на сопілці пісеньку просту.
Бруньки від щастя щоки надували,
І грівся кіт на висохлій землі,
І пахло димом. А сьогодні хмари
Лежали снігом важко на ріллі.
І так було на серці одиноко,
І так тривожно, начебто обман
Із уст єлейних лив отруту в долю,
А заздрісник приладжував капкан.
Преніжна квітко, не спіши розкритись!
Хихика вій прехитро із ножем.
Перейде буря – зможеш роздивитись.
Відчує серце – що на нього жде.
Легкому щастю, люди, не радійте.
Не тішся, саде, з ранньої весни.
О нерозумний поспіху, не бійся,
Що засміють рожеві твої сни!
А вітер крильми бив у сонні вікна,
Не спав у сінях добрий домовик.
Із протиріч вигранювалась віра...
І тикався між хмарами несміло
Весняний гостроносий молодик.
------
***
Прошу тебе, не важчай, бідне небо,
Гуркотом тривожних літаків.
Не наповняйся смородом. Не треба
Криваво-чорних, розпачних слідів!
Пульсує тиша, як перед інфарктом,
І серце у тривозі груди рве.
В дитятка завтра вже не стане татка…
Душа, як тур поранений, реве.
А велетень війни залізний гупа
По пшеницях і сонячних гаях.
Ані плачу, ані вмовлянь не чує –
У нього кров в провалених очах.
І пада юність, сильна і прекрасна,
В останню мить з усмішкою любить.
І важчає сльозами неба чаша.
Дощі і зливи, досить голосить!
Знак оклику вогненний – спалах смерті
У знак питання матінки-землі.
Хоч обіймай соколиків померлих,
А хоч кричи – у світі, як в труні.
Волосся на собі рве мати сива…
«Ох, синку, чи ж була я молода?
Яке то щастя – як тебе носила!
Убили! Стала прірвою біда.»
Не важчай, небо! Люди, схаменіться!
То ж молодь гине, завтрашнє, любов!
Солдатику чужий, постій, не цілься
У братика свого! Невинна кров
Так неслухняно ллється, просякає
У чорнозем, живий червонозем.
У війнах благородства не буває.
У них останній промінець помер.
І темрява повзе криваво, важко
Попід свинцевим небом, наче ртуть.
О людоньки, одумайтесь, будь ласка!
Дітей на розстріл нелюди ведуть!
Як без синочків їстоньки і пити?
Для чого дихать?! Україно, мов!
Ох, крадіям хотілося пожити:
І плюндрували, й проливали кров.
В синах свята повстала Україна
За правду, за любов і за красу.
Не розростайтесь розпачем, руїни!
Яку вже сотню Ангели несуть?!
Прошу тебе, не важчай, рідне небо!
Солдатів душами не важчай! Пожалій!
«Життя одненьке, берегти ж як треба!..» -
Казала ніжно мамочка мені.
Кому ж замало неба і землі?!
Під кулями, із сонцем на крилі,
Курличуть, кличуть в пісню журавлі…
-----------
***
Світу весняний, усміхнений світу,
Куди із душі мені зиму подіти?
Була ж -- Україна в надії цвітіння,
Розшарпали цвіт, що нема воскресіння.
Стирчить серцевина – чи плід, чи наруга?
Вбиває син батька, вбиває друг друга.
І зрада регоче. Обман і злодійство.
Усі живемо в кульмінації дійства.
…Світу мій чистий, довірливий, рідний,
Одурена правда за гратами, бідна.
У небі, на суші мій край під прицілом,
Накинуто зашморг на віру й надію.
Але ви забули, враги й воріженьки,
Що нас не зломить, доки б’ється серденько.
Вкраїно, ти вистоїш в протистоянні?
Знак оклику змінить цей знак запитання!
-----------------
***
З усіх моїх незвіданих орбіт
Найтяжча ця,
і ця – найщасливіша,
З якої лине променем у світ
Жагуче слово,
вкраплене у віршах.
Ношу його у серці, як дитя
Виношує у лоні
світла мати.
Воно – майбутнє,
іскорка буття,
Йому дано, страждаючи, –
сіяти
І осявать собою майбуття! –
Бо Слово і дитя – саме життя.
І я схиляюсь,
наче перед Богом,
Перед
Любов’ю висвітленим
Словом!
-------
***
Я, українська поетеса,
Захована у власній поезії,
До болю у тілі
виполюю чисто город,
Радію, коли бур’яни помирають.
Слухаю гомін саджання,
Дзумкіт глухих комарів,
І проганяю мурашок, що
ноги кусають,
І слухаю небо….
Тихо…
Винищувачі не наді мною.
Вогонь закривавлений
за горизонтом.
Та вся я наповнена ними,
Захована долею від
Розуміння,
уряду,
творців
і митців-кар’єристів,
Яким все одно,
що є я,
сонячна поетеса,
Що в кулі тривожної тиші
Поле біля Дніпра город.
----------
Миттєва неповторність
І тісно стане у самій собі,
Захочеться у небо превисоке.
Сміється з мене променистий сокіл,
І плачуть неба очі голубі.
А я іду між травами, одна,
Між дзеркалами росяного замку.
Розбита на нескінченість уламків,
Душа спокою тихого не зна.
Розп’ята поміж простору, несу
Ошукані оманою надії,
Миттєвій неповторності радію,
Молюсь на цю божественну красу.
Як боляче – шукати й не знайти,
Як боляче – знайти і загубити.
В глибинностях суттєвості – світити –
Вишукую краплини чистоти.
І плачуть неба очі голубі
Між дзеркалами росяного замку.
Розбита на нескінченість уламків,
Вигранюю Безмежжя у собі.
-------
***
Мовчить трава запилена, не в змозі
«Рятуйте!» прокричати до людей.
Природа, наче квітка на морозі,
І маминих не чути вже пісень.
І смерті зашморг все тугіше тисне.
Ні сліз, ані зітхань, ні нарікань.
Лиш мишенятко з мишеловки пискне
В багатозначність кицькиних зітхань.
Все шкереберть. Усе – не так, як треба.
Мовчить трава.
Важкий музичить рок.
Для показухи із телемережі
Обряди й пісня роззявляють рот.
Чиновник чинно в будень поспішає,
Чеканить крок в колючу суєту.
Про все він знає, й влада все це знає.
Та ніколи їм думать про мету,
В яку народ наївно іще вірить;
У них – своя до шкіри приросла.
Мовчить трава. І виють дико звірі,
Що мрій пора вже і для них пройшла.
-----------
***
Трава густа і соковита.
А небо!
Аж схотілось пить!
І сріблом ковила повита
Шовково в танці мерехтить.
І сосни збіглись до галяви,
І розшумілась осока.
Береза вигнулась у стані,
У клен такий, щоб – гопака!
Я розгубилася,
притихла.
Дзвіночки дивляться з роси.
Сміються з кущиків суниці,
Цвітуть пташині голоси.
А сонце..!
Ох, високе сонце
Над лісом косу золотить.
Я обережно
(лісе, можна?),
Впаду в траву,
щоб не зомліть.
На вушко бджілка
щось пробджолить,
Травинка щоку лоскітне.
Лежу
у лісу на долоні,
І чую:
чує ліс мене!
-----------
***
Ловили рибу з батьком на Дніпрі.
Ще тільки-тільки сходило світило,
І хвилі різнобарвні червонило.
А ми удвох сиділи у човні.
Затока тиха. Збіглись до води
Крислаті верби, юні й кучеряві.
Латаття і лілеї голубі
Здригались раз-у-раз під поплавками.
- Ого який! – сміявся мій татусь,
І тяг у човен коропа зраділо.
В моїх очах від риби зарябіло,
Що навіть й рахувати не берусь...
Ну все. Пора.
Заводимо мотор.
Реве вода розбуджена
сердито.
А ми - у краплях
сміємось удвох,
Й наввипередки з сонцем
мчим по хвилях.
- Ну як? – сміється батько. –
- Ну й краса! –
І погляд утопає у світанні.
А я, щаслива,
щось йому горланю...
І голос мій змивають небеса...
----------------
***
Закрутить вихор яблуні в саду,
І град обіб’є безталанне листя.
Назавтра втрати порахує тиша,
І спокій стисне ще одну біду.
Злетить умить осіння суєта,
Збере плоди і паморозь засвітить,
І завірюха, злюча та худа,
Деревам скрутить, наче руки, віти.
Не утікайте так лякливо в сум!
Земля вливає непомітно силу.
Зима не зможе зупинити суть –
Співучий наступ зродженої віри…
Змахне весна розчулену сльозу,
І сад засяє ніжними бруньками.
Ах, що там вихор на мою красу!
Бо я живу
і житиму віками!
-----------
***
Доле моя,
Україно моя,
З прадіда-діда
велична собою,
Ось уже й я,
пелюстинка твоя,
В зорі пливу
золотою журбою.
З болю плету
візерунки чудні,
Ночі і дні заплітаючи в косу,
І стугонять у бурхливій крові
З прадіда-діда
пісні стоголосі.
Ох, ті пісні
у дзвенінні мечів,
Ох, ті пісні
із бездонної муки.
У віковім
нездоланнім плачі
Я засріблюся
струминкою-звуком.
І полечу
Україною я,
І полечу
з Україною в серці.
Сонячна крапля
веселого дня
Співом озвуся
у чистій веселці.
-------
Крапелини
у мікрокосмосі душі
***
Ворог буде всміхатись, згоджуватись, кивати.
Тільки…твої поразки стануть для нього святом.
***
І час усміхнувся: - Яка уперта!
Та хай уже творить, поетка щедра!
***
У мікрокосмосі душі
Безмежжя пломеніє.
***
Блату не маєш. Які перемоги!?
Всюди в житті лиш одні перегони.
***
Встигнеш за часом, таланте класичний?
У цих змаганнях вже й сам фантастичний.
***
Я без любові сліпа і стомлена.
Я без любові…Так то ж не я!
В серці пресвітло від чистих спогадів.
Все одно тужить – самій так солоно
Без мого мрійного короля.
***
Встає он сонце, хоч які негоди
Не вирували в горобиній ночі!
Що б не було – весною зійдуть сходи.
І що подумав – те і напророчив.
***
О ні, лети! Й не бійся розбиватись.
Безвільним не примножується сила.
***
Якою будеш – схожа буде й Доля.
***
Усе валиться з рук? Так буває. Повір, дитино.
Та по лезу іди! Пожалій у собі людину!
***
Не можна дві справи прекрасно робити,
Якщо з них одна – на весь Всесвіт світити!
***
Схиляюсь перед сяєвом світів,
І водночас освічую світи.
***
І я пишу у Слова на долонях.
***
Народ – кулак затиснутий, мов стрес.
***
Ти краще у себе віруй.
З тебе все починається.
***
Десь є ті, кому потрібна.
***
Господь відкриє двері, знай,
Як інші зачиняє.
***
Бо зійде завтра сонце й запита:
- Ну що, поетко, вже крилаті вірші?
…І що там їм душа відповіда?
***
Похитнулася віра у чистоту!
Не радіє хай! Я іду!
***
А час тече і невблаганно
Тобі тлумачить про нікчемність.
Горить земля, і я згораю
Й розпочинаю нескінченність.
---------
***
Та якось, може, собі повірю,
Що жити мушу допоки долі.
Навколо – прірви. Я – крапля віри
На Божій виваженій долоні.
-----
***
Поезія й любов – навіки – вічні ви...
Один хтось помира – і другий у вогні.
***
Дощі Перунові під блискавками сіяють.
Квіти під життєдайними краплями оживають.
Сад мій старий тріщить,
під вітром ламається.
Думала – усе скінчено,
а все лише починається.
---------
***
Це кінець світу? Брат вбиває брата.
Синочки наші падають, солдати.
Стікає кров’ю рідна Україна.
Спинись з мечем, бо від меча загинеш!
--------
***
І хто є хто, про це лиш знає вічність.
Для радості народжені Творцем.
Та де та радість, як летять у прірву
Земляни із божественним лицем?!
-----------------
***
На долю земну нарікати не треба.
Встигати, встигать крізь болючі утрати.
Себе переборювать й світ цей любити.
Жаліти, стогнати, повірте, не варто –
Не встигнеш в собі геніальне відкрити.
-----------
***
...А вітер крізь дощ завиває, реве.
І я не боюся ніскільки негоди!
На те і життя, щоб іти під дощем –
Ні сліз не помітять, ні вигадки й вроди.
------------
***
У мене можна відібрать удачу,
Поставить перепони на шляху,
Але мене у мене відібрати
Ніхто не зможе, доки я живу!
-------
***
Ю. Б.
Як легко відступаєшся від слова!
Які слова – така у них й дорога.
----------
***
На себе гляну –
дзеркало сміється.
І старість ця
колись в мені минеться.
-------
***
Боюсь? Чого?
Самотності у тиші,
Чи тиші у самотності?
Що гірше?
----------
***
Митцю,
чи ти потрібен Україні,
Коли й вона
стоїть вже на колінах?
-----------
***
Хто зерно, той на зло смертям
Буде хлібом, буде життям.
-------
***
Як боляче летять роки стрімкі крізь нас.
Як швидко ми самі на себе вже не схожі.
Та світиться душа крізь вистраждане слово,
Допоки ми живі, й коли не стане нас.
------ ----
***
Збороти мене марно. Я – стосила.
Ця сила від казкового вогню.
Не знаю – де він, і який на вигляд...
Це, мабуть, Бог, з яким я говорю.
----------
***
Лише Любов світитиме вікам
Й поверне сутність безтілесним нам.
-----------
***
Нехай слова «не встигнув», «не зумів»
В безвихідь не затиснуть вибір твій.
Живи відкрито на святій землі,
Де шанси буть щасливим –
всі твої!
--------
***
ЖИТТЯ – НАЧЕ ШВИДКІСНЕ КОЛЕСО.
І ЧИМ ШВИДШЕ ВОНО КРУТИТЬСЯ,
ТИМ МЕНШЕ ПОМІЧАЄШ ДЕТАЛЕЙ.
--------