Микола Семенович ГРИЦЕНКО народився 9 травня 1962 року в селі Тимченки, Недригайлівського району на Сумщині.
Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працював на Сумському телебаченні, в Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення, президент Благодійного фонду всеукраїнської газети «День».
Поет, прозаїк, публіцист, сценарист.
Автор книг: «Довго кувати зозулі», «Білий налив», «Самар», «Книжка», «Голоси на вітрі», «Повернення дощу», «Самар-і –я», «На зелених іконах дерев», «Лови/love», «Колосінь» та інших.
Член Національної спілки письменників України з 1993 року.
Відповідальний секретар НСПУ з 2019 року
Автор сценаріїв багатьох документальних фільмів, телепрограм; текстів пісень. Виступає, переважно, як поет.
За словами академіка Івана Дзюби: «Поетична мова Миколи Гриценка наче легка, позбавлена метафоричної напруги, - але часом увесь вірш стає великою метафорою життя».
Микола Гриценко - Лауреат літературних премій: імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень», Леоніда Глібова, Олександра Олеся, Івана Кошелівця.
Заслужений діяч мистецтв України.
Живе й працює в Києві.
Микола ГРИЦЕНКО
Поезії
Життя
Перше жито – воно по тім’я.
Перше жито – воно, мов ліс…
Між рядочків по ньому біг я,
Ще не знаючи про покіс.
Друге жито – воно по груди,
Лоскітливе таке, живе…
Що, здається, кінця не буде –
Все пливеш, по ньому, пливеш…
Третє жито – воно по пояс,
Підперезує, підганя…
А четверте – наопаш, стоячи.
Ну, а п’яте – уже стерня…
Крайній
Я народився в хаті скраю –
Найкрайній в нашому селі.
За нею луки пахли чаєм,
У травах коники сюрчали
І ранок росами білів.
Я народився там, де світло
Горнулось хвилями згори –
Займались вікна, листя, квіти,
Вогнем зеленим серед літа
Палахкотіли явори!
Я народився на роздоллі,
Де вітер крила роздавав…
Тому я предковічну волю,
Немов свою прийдешню долю
Гарячим серцем відчував.
Тепер я знаю: бути скраю,
Переднім, крайнім, на краю…
Це значить – першим зустрічаю,
Душею й тілом захищаю
Сонце-блакитну Русь мою!
Мої дерева
Я знаю, де ростуть мої дерева…
І виглядають знову щовесни,
Коли верба прокинеться сталева
І котиком розродиться рясним.
Мої дерева всі ростуть в долинах,
У соковитій прохолоді рос –
Верба і вільха, ясен, тополина…
Життя моє із ними почалось.
І хай вони вже доросли до виші,
Хай хмари колисають на крилі,
Але ніколи, знаю, не залишать
Мене, зеленокрилі кораблі.
Ми чесно виростали і зростали,
Розсіяли довкола молодняк…
Ми так свій край Посульський покохали,
Що більше вже не можемо ніяк!
По душу всю! По серце! По найдужче!
Від корінця – до кінчика сивин.
…Дитинство моє дике і пахуче
В ілюмінаціях калин!
3.09.2015
Ода картоплі
Бараболице моя, бараболе!
В підземеллі, погребах - твоя доля.
Крохмалиста таїна твої діти.
Отаких їх наросло - ніде й діти!
Бараболице моя, стоголова!
«Синьоглазка» чарівна, чорноброва,
Дзеркалиста й шкарубка – все однако.
Цвіт картоплі у вінку – добрим знаком!
Бараболице моя – піт селянки!
Смаковита ти моя полонянко.
Тобі треба сто разів уклонитись,
Щоб дорідно ти могла розродитись.
Бараболице моя, ти борщиста,
І на бідному столі урочиста
Й на багатому столі не без тебе –
Донька матері-землі, батька-неба!
* * *
Пожовкне сніг, зіщулиться і щезне,
Неначе – гість, якому вже пора…
Там, де розтанув – зеленіють леза,
Пітніє в теплім подиху гора.
Так дерево скидає жовту сукню,
Звільняючи себе для дивних див!...
Стрічаються минуле із майбутнім
У першій краплі талої води.
Отак нове прощається з колишнім
Під шум вітрів, заміни кольорів…
Комусь біліють на всю душу вишні,
Комусь болить повернення снігів…
* * *
Скільки мені нахотілось –
Стільки мені й наспівалось.
Скільки калини дозріло –
Стільки птахам і дісталось.
Котяться зорі ранкові
З неба, як роси вогнисті!..
Скільки у серці любові –
Стільки в очах аметисту.
Все починається з неї,
Кожен коштовний камінчик…
Космос, що від Галілея,
Стиль Леанардо да Вінчі,
Диво - від Гарсіа Лорки,
Струни дощу – від Шопена…
Житом засію гальорку
«Це, – я скажу вам, – від мене!»
Колій
В нас був колій,
Якого звали Мима.
Колов свиней
І забивав кролів.
Хоч, як не страшно,
Був собі щасливим,
Що тільки він
Так забивати вмів!
Стікала кров,
Мов патока гаряча…
Збивалися до купи
Ще живі…
Боялись Миму
Гуси і курчата,
Ховалися за хатою,
В траві…
Хоч Мима – добрий!
«Не зобидить мухи»,
Не матюкнеться
В хаті за столом.
Але так звик
До «свійської мокрухи»,
До слави
Колія на все село!
Така вже в нього
Доля незавидна:
Гукають люди,
Значить –
треба йти.
Встає, коли надворі
Ще й не видно,
Про себе скаже:
«Господи прости…»
Господь йому
Тихенько все прощає…
Та в серці в дядька
Ниють сотні ран!
…Що й Молодик
Із неба нависає,
Як Мимин
Саморобний ятаган.
* * *
На кінчику блакитного крила
Висить рожева зірка вечорова…
Сідає птаство на гаї, діброви
Скраєчку мого рідного села
Обабіч хат, смарагдових стежин,
Де тиші загадковий спокій,
Де лиш туман, немов біластий попіл,
Лапато влігся між рясних ожин..
Трава не ворухнеться… Тільки джміль
Крильцята виполіскує у росах…
Та раптом у селі хтось заголосить –
Все зафарбує у червоний біль!
…Пригаснуть усі інші кольори
До світлої пори.
* * *
Коли тумани розповзуться
І зробиться небо прозорим,
І згорнеться небо – в сльозу,
І скотиться по щоці…
Тоді я, напевне, збагну,
Я відчую, шо небо – це море,
І в ньому – рибина,
Аж вчую стрімкі гребінці…
Кули тумани розповзуться
На клапті порвуться, на шмаття –
Задихаю вільно,
Розправлю плечисті громи.
І виросте блискавка,
Обрій розквітне багаттям,
Коли у плавбу
Я порину помежи людьми.
Клубки туману, золотаві,
Розтануть в долинах,
Збіжать ручаями,
Злоскочуть коріння дрібне.
І я разом з ними…
Я в них пропливу, як – рибина
І кожна травинка
Зустріне й відпустить мене.
Синові. Дидактичне.
ЗБУДИСЯ І ЙДИ!
Хай клекочуть
Настирливі води!
Хай каміння гурчить
І гудуть непокірні дроти!
Тобі треба іти,
В день ясний
Треба йти,
В непогоду,
Хай яким би не був
Отой шлях
Нездоланно крутим.
СТОЯТИ НЕ СМІЙ!
У застояних плавнях –
Багнюка…
Та рої комарви,
Що висмоктують
Силу і кров.
А в ході молодій
Стільки вітру
І сонця, і звуків!..
Віддавайся ході,
Не жалій
Золотих підошов!
І ВІТЕР ПРИЙМИ!
Вітер в груди прийми,
Наче брата…
Він – союзник тобі,
Він – крилатий,
Він – пружний,
Він – Бог!
Він міняє пейзаж,
Він життя твоє
Зробить строкатим,
Ти із ним оминеш
Стільки нір
І міщанських берлог!
ЦІКАВО ЖИВИ!
Загартуйся
У клекоті магми!
Геть рутину і страх,
Різнобарвність – твої кольори!
Коли будеш вгорі,
Пам’ятай –
У долині є спраглі…
Спраглим руку подай
І пошли їм на груди
Вітри!
* * *
Золоте й багряне птаство
Опустилося на ліс...
Трав хоробрих сива каста
Обступила верболіз.
Лячно дивляться угору
І дерева, і кущі,
Як спускається над гору
Ніч в зірчастому плащі...
Холодіють тихі води,
Все вмовкає доокруж...
Позолочений та гордий,
Ліс чекає Білих Руж.
* * *
Колись в мені усе перецвіте
До наймалішої-малої пелюстини,
Хоч думалось не так цвіло й не те…
Хоч легковажив кожної хвилини.
Воно ж цвіло мені наперекір,
Бутонами всипалося і рястом,
Був невситимим пелюстковий звір
Ліанисто-смарагдово-хвилястий!
Без мене він дзигарив навмання,
Торкався крил найзолотої бджілки
І я від того шаленів щодня
В долонях найкоханішої жінки!
Над полум’ям гарячих почуттів,
Де пелюстки, немов барвисті леза,
Я так низенько соколом летів,
Що знов крильми роздмухував пожежу!
* * *
Дрогобицькі дівчата гонорові
І кожна з них – то зірка осяйна!
У них якась осібна група крові,
Що відрізняє зерно від полови,
Ту формулу ніхто не розпізна.
У пелені – сливки з грушками врозсип…
Ще й – дрібка солі, щоб комусь всолить!
Дрогобицька сама не перепросить,
Не скаже: «Баста!» Не промовить: «Досить!»
Та точно не забуде відомстить.
Красива. Статна. Горда понад міру.
І не важливо – рік який чи вік,
Дрогобичанка беззавітно вірить:
В її життя, втуманене і сіре,
Нарешті прийде гідний чоловік!
Тоді вони кубелечко стриножать,
Набулькають кмітливих бойків’ят,
Воздвигнуть коло хати Матір Божу…
І заспівє їх подружнє ложе
Від свят зимових – до зимових свят!
Перехідне
Перелітні птахи,
наче – листя осіннє,
Кучерявляться в небі,
зникають в імлі…
Наче, їх не було…
Даль фарбована синім,
Крапля синьки
на крайнім крилі…
Вітер котить клубки
пожовтілих туманів
По озерах, левадах,
глибоких ярах!
І здається, ось-ось
кінець світу настане
Із останнім,
притишеним: «Ах!..»
Тане дивна краса,
розливається медом,
Землю дощ,
мов ряднину, пере…
Все накриє зима
фіолетовим пледом
З візерунками
голих дерев…
Дивний гул далини,
що зникає в безмежжі
Шурхіт тих, хто не встиг
ув останній відліт…
Хрускіт першого льоду
в мілкім прибережжі,
Де вмерзає
покинутий пліт.
* * *
… І сипляться старші, мов груші в саду,
І схлипує осінь за ними сумливо,
Холодні дощі накупились і йдуть,
Незібрані втоптують сливи.
Холодним завжди не ті почесті й честь
Їх роль передзимня, тяжка і врочиста…
Бо ж спиниться скоро вода, що тече,
Затерпне надірване листя.
Морози скують. Заколишуть. Присплять.
І біла зозуля летітиме низько…
То старші вже йдуть… Вже біжать. Вже летять.
І тим, що за ними – вже слизько!..
* * *
Може такого дива
Більше мені й не треба?!
Боже святий, навіщо
Мені отакі дива?!
Є ще свій простір.
Є ще окраєць неба.
Інієм вкрита
Соняшник-голова.
Знаю – не буде
Більше таких побачень,
Де від черемхи
Аж забиває дух!
Дівчини тої
Більше я вже не побачу:
Ні - поміж цвіту,
Ані - поміж завірюх…
Та виростає ж
Квітка лапата в грудях!
Гонистим соком
Будить уяву щомить
Про якесь диво…
І, що воно іще буде,
І, що ніхто не взмозі
Диво оте зупинить!
Рядок
Коли впускаєш душу у рядок,
Як морфій, від якого – холодіє…
В чужих людей розкрилюються мрії,
… Коли впускаєш душу у рядок.
Коли впускаєш серце у рядок –
Воно клубочком котиться вздовж нього,
Клубочком-колобочком, аж – до Бога,
… Коли впускаєш серце у рядок.
Коли вже сили в тебе не стає…
А ти себе з останніх сил впускаєш –
Рядок насінням срібним вибухає
І вже без тебе… Й після тебе… Є!
Любовна лірика
* * *
Прийшла і все! Розвиднилась, як день,
Згорнула одежину, мов хмаринку…
Лежить і пахне, наче мандаринка,
Аж піниться волоссячко руде.
Таких світінь, таких світлінь нема,
Що так торкають спраглими вустами,
Що так спливають дикими медами,
Щоб світ весь оповити у дурман!
Нема такого! Може, й не було…
Привиділося на дорогах ранніх,
Коли степи замінювали спальні
І наливалось соками стебло.
Випурхували птахи з поміж ніг,
Вихлюпували трави поміж пальців
І хтось кружляв в несамовитім танці
І вигинався, мов тугий батіг!
… За обрій покотилися жита,
Розбіглись трави, відшуміли ріки
І лиш Вона залишиться навіки
Та, що хмаринку на собі згорта.
***
Столочена трава. І – ти,
Столочена. Прим’ята. Запахуща.
Після грози так пахне дика пуща,
Яка під ранок хоче зацвісти.
Зім’ятий голос, стишений мов лист…
Ледь ворухнеться, забринить і – тиша…
Ім’я твоє пташками ліс надише –
Легесеньке, мов голубий батист…
І вже – нікуди! І уже – ніяк!
Бо на припоні два малих сердечка,
І сонце десь на самому вершечку
Розв’ючилося, мов червоний мак…
* * *
Навперейми йду!
Лобода хрумтить під ногами.
Ягничку ловлю молоду,
В бузинову кличу дуду.
Трава – рушниками!
Зеленими – з білим…
Зеленими – з жовтим!
Сонце коником ірже
Золотогривим.
Щасливий,
Іду!
Ягничку ловлю молоду.
В бузинову кличу дуду.
А – знайду…
Не обійду!
Хай кульбаби
Сонцями котяться!
Бузинова дуда
Стоголоситься!
А ми в трав усіх на виду:
Ду-ду-ду!
Ду-ду-ду!
Ду!
* * *
Любов. Лебедія. Лебідка…
Не розгадати це нікому:
Вночі народжується квітка
Ще досі світу не відома…
Над пелюстками – місяць повний,
Між пелюсток – роса багряна.
Вбирає квітка… Манить! Ловить!
Ще не відкрита! Невпізнанна!..
Нектар по краплі виступає.
Стебло напружується дзвінко!
Ніхто іще того не знає,
Що так народжується Жінка!
* * *
Прослав мене, звелич мене,
Моя любове рання!
Хай день мине і ніч мине,
Хай ти ще не остання…
Хай інші всі поміж квіток
Лоскочуться грайливо,
А ти залишишся ковтком
Довіку незрадливим.
Від тебе – все. І – всі. І – вся…
Найперша моя рано.
Ти душу вмієш воскрешать
В черешневім тумані.
Тебе в собі прибережу
Я для років прийдешніх
І вкотре губи змолоджу
Варенням із черешні!
Перса
Хрестик між ними двома...
Хрестик – між ними.
Хай захурделить зима –
Хрестик між ними...
Хай щире літо бджолить -
Краплі по тілу...
Хай усе тіло болить,
Як ти хотіла!..
Хрестик між ними двома...
Ніби – метелик
Тихо крильми обійма
Перса веселі.
Падають в безвість світи,
Губляться зорі.
Та залишаєшся ти
Світлим – на чорнім.
* * *
Цей теплий подих – вітер із грудей!
Квітковий вітер, королівське диво.
Я більше не стрічав його ніде
Цей теплий подих – гілочку оливи…
Цей ніжний подив – безконечна ніч,
Мов біла хустка, кинута на зорі…
Цей ліс чудний, що мчав урізнобіч,
І степ сором’язливо-ніжно-голий…
І ця земля – тареля молока!
І цей туман, що склеює повіки,
І ця лякливо-трепетна рука,
З якої починаються всі ріки.
Цей дивний доторк – це єднання крил!
Пахучий на пелюсточці киселик…
І ці вуста, що із останніх сил
Злетіли в ніч, мов злякані метелики...
Картина
Був будинок. Гори. І - ріка.
Ти… І сонце на плечі у клена.
Вечір був. І глечик молока.
І душа. Наївна і зелена.
Я стояв і говорив слова…
І вони, мов птиці, розлітались!
Ти ж була покірна, мов трава,
І в мені сльозиною розтала.
… Акварель дописана дощем:
Контури розмиті, не впізнати.
Тільки слово одиноке: «Ще…»,
Мов пташа, що вчилося літати!
Рух необережний… Молоко
Розлилось по свіжій скатертині,
Розлилось від вікон – до ікон…
І розмило геть усю картину.
К…
Між нами – десять літ!
Мов – десять білих коней,
Мов десятеро коней молодих.
Їх гриви дощові,
Пахучі та солоні,
Розчісує небі Молодик.
Ох, страшно їх ловить –
Вони такі вже дикі!
Вогонь в очах іще не охолов…
Їм не указ батіг,
Вони не чують крику,
Із-під копит викрешують любов!
То під моє вікно
Примчаться серед ночі,
То під твоїм вікном
Гарцюють день при дні…
До себе їх впустить я іноді так хочу,
Але ж – всю душу витопчуть мені!...
Між нами – десять літ,
Мов – десять білих коней!...
Загнати б їх, загнати б у загін…
Та як же їх загнать,
Коли до них, як – в повінь,
Біжить уже одинадцятий кінь?!
* * *
Ти спиш? Ти спи… Хай сниться тобі вечір,
Хай сниться тобі ранок в молоці.
Хай білий птах опуститься на плечі
І білочка притихне у руці…
І хоч в очах сльоза гірка блукає,
І хай легенькі зморшки на чолі, –
У цьому сні ти ще себе гукаєш
На тім’ячку солодкої землі…
Ти спиш? Ти спи… Ще сонце в глибочіні.
Допоки воно випірне із дна –
Іще ти встигнеш… Хвірточку прочиниш,
За котрою незмірна таїна.
Іще ти встигнеш, може, ненароком
Побачити ту дівчинку святу,
Яка в тобі літа мільйони років
І кожен день вмирає на льоту!
Солов’їна доля
Сміються-плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди…
(Олександр Олесь)
Ти – чорнявко моя, ти – білявко моя,
Ти моя золотава пташино…
Знай, кохана, що я – із сім’ї солов’я,
Соловейко тебе не покине.
Буде небо цвісти, будуть зорі рости,
Будуть хвилі розгойдувать човен…
Закотилось в траву тихе слово: «Прости...»,
Баламутиться місяць, бо – повен!
Кажеш ти: «Не піду». Кажеш ти: «…На біду».
І розгорнеш долонями воду…
А я зірку таку серед ночі знайду,
Що її ти не бачила зроду!
А я буду джмелем! Весняним королем!
А я буду, я буду, я буду!..
Хай ця дика весна захмеліє дощем,
Нас обох заховає від люду.
І ти будеш співать, і ти будеш кохать,
І ти будеш, ти будеш, ти будеш!..
Не шукай поміж нами земного гріха –
Бо ще більшого в небі розбудиш!
Ти – чорнявко моя, ти – білявко моя,
Ти моя золотава пташино…
Знай, кохана, що я – із сім’ї солов’я,
Соловейко тебе не покине.
* * *
До жовтня далеко. До травня так близько…
До травня іще – пів листка…
А місяць у небі, мов срібна колиска,
Сльозу молоду не пуска.
Цілуються квіти червоні, гарячі,
Зростаються стебла хмільні!..
І ми вже такі божевільно-незрячі,
І ми вже такі неземні.
Черемхова спрага весняного цвіту,
Мов - біле вино в голові...
Спішити любить! Не чекаючи літа!
Іще на голкастій траві…
Спішити любить, доки срібна колиска
Сльозу молоду не пуска.
Й до жовтня далеко. До травня ж так близько –
До травня всього…
Пів листка.
З ірію
Летіли крильми і серцями...
Із різних світів летіли.
В них цілились…
З сердець діставали кулі,
Із крил витягали стріли –
Летіли!
Різними шляхами-дорогами,
Через кордони,
Вони поверталися знов.
Із паспортом
Найнепідкупнішим –
Вірна
Пташина
Любов!
Торкнулися вершечка груші –
Затерпли душі.
Зустрілися – народилися.
… І знову крила туляться несміло,
Гарячі очі повні слів:
– Я якби я не прилетіла?!..
– А коли б я не долетів?!..
* * *
Від неба знаю:
Щастя – це любов.
Любов – це щастя…
Як до болю просто:
Лише – відкрити
Невідомий острів
І невідомі квіти золоті
Посіяти…
На тому острові,
Я знаю,
Буде – сніг.
І буде – дощ
До серця пропікати…
І буде – жінка!
Не сестра, не мати –
Чуже якесь,
Маненьке оленя…
Від неба знаю:
Щастя – це любов.
Любов – це щастя…
Як мені любити,
Щоб навіть,
Коли – острів потопити,
Я зміг би жити, жити, жити!
І захлинатись
В молодому житі!
… І на руках тримати оленя?!
* * *
Біла чайка з легкого шовку
Твій таємний лісочок вкрила…
І в криницю твою гарячу
Закотила мале яєчко…
Як настане пора жадання –
Біла чайка опустить крила
І між ніг заблукає злякано,
І засне на краю-краєчку.
… Буде море кипіти хвилями,
Буде крик молодих дельфінів!
… Буде човник між них снувати,
Виринатиме з дна морського!
… Будуть в ніч підніматись злякано
У меду золоті коліна!
… Буде все в цю миттєвість здичено
І нічого не буде людського!
… Біла чайка з легкого шовку.
* * *
А вода сьогодні в морі
Пахне вишнями і степом…
Хоч немає близько степу,
Та і вишні… Звідки, де?
… Вранці тут дівча купалось,
Що приїхало здалека.
Мило коси в терен-хвилях,
Чубеняточко руде…
* * *
Легенькі тіні
По твоєму тілу
Пір’їнками
Роз-
си-
па-
лись
…І сплять.
Трояндовий бунт
Я скучив за тобою... Аж – горю!
Мені болить твоє тужаве листя,
Очей твоїх дві ластівки вогнисті,
Які підвладні тільки – бунтарю!
Я – твій бунтар! Я – сокіл незрадливий,
Який лоскоче хмари грозові,
Щоб серед ночі впала на нас злива,
Щоб ми проснулись ранком ледь живі...
Коли згрозиться і запахне сонцем,
І вітер струсить краплі з пелюсток, –
Ми не збагнем: чи з нами все було це?
Чи це був бунт трояндових квіток?!
* * *
Їй треба спати довго і чудесно
Допоки не проснулися громи…
Допоки в голубому піднебессі
Малі пташки лоскочуться крильми…
Їй треба в сні розкішнім накупатись,
Нарвати квітів, пропливти між трав,
Щоб потім світлим іменем назватись.
… Щоб Хтось її тим іменем назвав.
* * *
Так шмагали дощі,
Твоїм тілом впиваючись туго!..
Батогами пройшлись
По рельєфу тендітних грудей…
Ти тікала від них,
Так тікають від наглого друга.
Ти все бігла кудись,
Оминаючи хати й людей…
І п’янкі батоги
Обвивались круг тебе, як змії,
Лоскотали тебе
І, награвшись, спускались до ніг…
І була ти в цю мить –
Королева. Кохана. Повія.
І ніхто вже тебе
На землі цій спинити не міг...
Ти скидала із себе
Прозорі та мокрі вітрила,
Ти звільняла себе,
Як звільняють із піхов меча.
І світилась в очах
Нерозгадана відьомська сила,
… наче в чорній печері –
Свіча!
Жага
Вдарились між собою
Дві гарячі хвилі…
Захлинулись
Одна в одній…
… Штиль.
Лови
(Одкровення жінки)
Ти спалюєш, до попелу, мене.
Ти спалюєш, щоб народити знову.
Це дійство божевільне і хмільне,
І предковічне, як одвічні лови!
Лови мене! Лови мене! Лови!
В тумані степу, прохолоді лісу…
Злови мене! Злови мене! Злови!
Між нами й світом опусти завісу.
Я хочу бути зловленою! Я…
Я хочу бути встреленою списом!
Я – бранка. Я – покірниця твоя.
Я, скорена, тебе молю: корися!
Над нами хмар – як перестиглих слив.
Темніє вже… Боротися несила.
Ти думаєш, що ти мене зловив?!
Але ж насправді – я тебе зловила!
* * *
Хай буде дощ. Хай буде в нас роман
Під тихий дощ, у тиху ніч, хай буде…
Нехай співа заслужений диван
І за порогом сатаніють судді.
Хай мовчки прислухаються до стін,
До стелі, до підлоги, до туману…
Їм не почуть мелодію колін,
Їм не відчуть рожевого дурману!
Їм лиш – уяви дряпаний мідяк.
Їм лиш – сопіння євнуське у скронях…
А ми: от-так! А ми їм всім: от-та-а-ак!
І перед світом вискочим на конях!
* * *
Мов яблучко, підкотилась до мене –
Рум’яна. Пахуча. Туга…
І я вже напружив стремена,
І шия в коня, мов – дуга!
Летіти! Летіти! Летіти!
В шаленій гонитві сердець!
Хай віти б’ють в груди! І вітер
Такий молодий молодець!
Бо ми молоді ще, до згуби!
Ще наші бунтують серця!
І губи спивають ще – губи,
І стомлені краплі з лиця…
Єдина
Яка єдина дівчина?
Яка?!
Ота, що походжає понад ставом?
Чи та, що жде в нескошених отавах?
А, може та, що з-понад гір гука?
Яка?!..
Яка єдина дівчина?
Яка?!
Ота, що накупалася досхочу?
Чи та, яку травиночка лоскоче?
Чи та, що чиста, мов гірська ріка?
Яка?!..
Така вона. Така вона.
Така!
Що біля неї сам стаю я ставом,
Що біля ніг – стеблиною в отавах,
Що хоч уже – у воду із містка!
Така!..
* * *
Не люби його так.
Не люби його так безнадійно.
Не люби його так.
Не люби його так, не люби…
Бо у вашім степу
Уже коням гуляти не вільно
І розбились об ніч
Ваші білі, як день, голуби…
Не люби його, кинь.
Заблукай у гаю весняному
Там, дерій пелюсток,
Там, де постіль з тугої трави…
Ти ж така молода!
Ти наснишся іще не одному,
А йому додаси
Лише інію до голови.
Не люби його, знай,
Що кохання бува безпорадним
І бездомним, як пес,
Серед вічності, серед зими…
Не люби його так!
Покарай запізнілою зрадою
І сльозину з очей
Поцілунком останнім зніми!
* * *
До великих снігів
так далеко, немов – до печалі,
Що на душу лягає
то – білим, то – чорним крилом…
До великих снігів
я нап’юсь пелюсткового чаю,
Доки в грудях моїх
тихим інієм не зацвіло.
Я люблю молодіть,
наче Місяць – тонкою бровою,
Зеленіть у житах
на планеті, що зветься – Моя!
Лоскотати струмком
срібну рибину поміж травою
І питати її:
ти чия, ти чия, ти чия?...
Золоті кораблі
наді мною летять, мов лелеки.
І вода струменить
в срібних жилах святої землі.
До великих снігів,
до глибоких снігів так далеко!..
Ще роса молода
виступа на моєму чолі.
* * *
Залюблена. Вколисана. Прекрасна.
Мов – тиха лань, що втримала свій лет,
Неначе – ватра, що під ранок згасла,
Розсипавши оранжевий букет,–
Побудь такою, стишеною. Стерпни.
Забудь про все тривожне і сумне.
Забудь про мене. Помолись на серпень.
І знов згадай. І знов поклич мене!
* * *
Ми будемо –
Як всі!
Ми будемо!
І – все!
Під нами так запахне
Підберезовик!..
А ми від світу
Вкриємось березами…
Світ нас за це полюбить.
І… спасе!
* * *
Хтось буде носити її на руках.
Хтось буде співати про неї.
А я серед ночі до неї, мов птах,
Спущусь на червону лілею!
І спиниться сонний годинник на мить,
Не будуть скрипіти каштани…
Коли, ніби зірка, вона задрижить
І місяцю в очі загляне.
… Прошамкає в сутінках заспаний жук
З досади за кепську погоду.
… І вислизне в мене рибина із рук
У вранішню воду.
* * *
Заберу тебе в ніч.
Розкажу про великі печалі.
Заберу тебе в ніч…
Потім ніч сере ночі
Спалю!
Ти ж, мов юна сльоза,
Гіркотою розжалиш
І – вжалиш!
Так ужалиш, що я
Вже сльозами
Свій жаль не заллю.
Заберу тебе в ніч.
Заховаю під крилами,
Замовкну.
Обцілую усю: від вершин –
До найглибшого дна!
Зелен-місяць над нас,
Ніби лист,
Затріпоче й пожовкне
І заграє в дуду
Недоспіла іще бузина.
Тихе море трави
Збудить хвилю
І ніжно затерпне…
І проміння густе
Знов проступить
Із білих небес…
Наче – кров молода.
Середина життя.
Літо. Серпень.
Я кохаю тебе.
* * *
До джерела
Припали
І…
Пропали!
Некінь
На прив’язі, стриножений…
Не кінь!
То – лиш душа,
До дерева прип’ята.
Не побіжить він
Вітру навздогін,
Хоч кличе його
Рута не прим’ята…
Він приростає
До землі й трави,
До дерева цього,
Не винуватого…
І хто б там що
Мені не говорив –
Коня на світі
Не бува прип’ятого!
* * *
О, як вона несла
Себе у цьому світі!
Так сонце проступає
З-поміж легких долонь…
Так вітер пломенить
Серед жаркого літа
І свіжістю
торкається
до скронь…
О, як вона несла
Свої вуста і очі!
І крила чорних брів,
І посмішку свою,
І погляд весняний,
Що квітне і лоскочеться
Червоною
трояндою
в маю…
О, як! О, як! О, як!
Крізь весняні пожежі
Крізь молодий туман,
Пташині голоси…
Вона отак пройшла,
Неначе – без одежі,
Не розбудивши
й крапельки
роси?!..
З’ява
На печі , на комині – горох…
На печі, при комині – удвох…
І черінь, як – пляжі Де Мальорки,
І вся ти – немов з Гарcіа Лорки,
З - келихом іспанського вина.
Піч гаряча, рухи обережні,
П’яні руки, значить – незалежні,
П’яні ми… І – п’яна заметіль
Крутить димаревими хвостами,
Крутить снігом… І любов між нами
Крутить, аж викручує на біль!
Ти – казкова, розпашіла діва,
Ти – форель в руках моїх грайливих,
Прохана, що вміє попросить,
З краплями солоної роси…
Знов тугим виструнюєшся станом
Так гориш, що скоро сніг розтане,
Захлюпоче, річкою стече…
… Як на ранок вискочимо з хати –
До квіток вже будемо вітатись!
... І – лелека дзьобне за плече.
Навіяне
Та невже ти мене любиш?
Та – невже!?..
Запалали біля клубу
Сім пожеж…
Сім кущів горять
Травневого бузку,
Щоб тебе я роздивився…
Отаку!
Щоб розгледів я
При світлі пелюсток
Найвродливішу
Між квітів і жінок…
… Цілував твого волосся
Тихий беж…
Та невже ж ти мене любиш?
Та - невже ж?!
* * *
Коли він тебе
погукає,
Як вовк відшукає
по сліду. -
Ти, ніби черемха
п’янка,
За нього у білому
підеш…
У білому…
білого дня
Ти приймеш його,
як причастя,
І буде звикати
рідня
До вашого дикого
щастя.
Політ
Зазеленію рястом, зацвіту.
Скажу, що народився лиш для тебе…
І відштовхну галактики від себе,
Єдину зірку вкраду на льоту.
Узвишшя гір, мов кучугури снігу,
А сонце, наче – сонях, що розцвів!
І хмари, ніби військо печенігів,
Яке ніхто здолати не зумів!
Ми летимо! У цьому леті – сила!
І – вітер! І – проміння навскоси!
І ми обоє, дужі та щасливі,
В полоні поцейбічної краси.
Перезорює ніч… І стане біло!
Розгорнеться сувоєм новий день.
… Я поцілунок покладу несмілий,
Немов троянду між твоїх грудей.
* * *
Ти земна й неземна,
Наче – пташка...
Перемога моя
І – поразка.
Ніжний пух весняний...
І – огниво.
Ти нещасна така...
І – щаслива!
Як в тобі ужилось,
Як стерпілось:
Вільне птахи крило
І – несмілість,
І – гірський водоспад,
І – пожежі,
І безмежжя твого
Світлі межі?...
* * *
У полі – зірка.
У небі – квітка.
Між ними – Ти.
Питаю:
– Хто ти?
Питаю:
– Звідки?
– Із самоти.
Питаю:
– Хто ти?
Питаю вдруге.
… А ніч густа.
– Чи подаруєш
Сьогодні другу
Очей кришталь?!
Вона сказала,
Мов заспівала:
– Така одна!
… Цвіли довкола
П’янисті кали
І я не знав…
Не знав для чого,
З якого дива
Оцей едем?!
І зорепаду
Серпнева злива…
– … Ідемо?
– … Йдем!
* * *
Заїхали в трави такі - що ген-ген!..
Що й нас вже з тобою не видно!
Зеленим конем вигарцьовує день
Під прапором неба блакитним.
Звучить перемога живих голосів,
Птахи розколихують вітер.
Вчувається близькість багатих лісів
На листя, на трави, на квіти…
Сповзає туману розкішна вуаль,
Земля, мов – дитя розповите!
І місяць, немов молода Пектораль,
Залишив на небі відбиток.
Розлука
Перегоріло все. Перебуло.
І ревнощі пригасли, мов багаття,
Ти скинула їх з себе, наче плаття,
І руку опустила, мов крило…
На плечі місяць золото розлив,
Воно по грудях лагідно стікало…
Уперше ти Його вже не чекала,
І вперше він Тебе вже не любив…
Нічия
Кирпатеньке таке...
А брови – навідліт!
Що вже не море їй,
А – світ весь по коліна!
Біжить, палахкотить,
Мов здичавілий цвіт
І видно, що вона –
Закохана й невірна!
Летить! Назустріч їй –
Повітря течія...
А поглядом стрімким
Схиляє все довкола –
Легка й вогниста,
Бо – ще нічия
І невловима
Наче – матіола...
Не моя
Колись Моя
Мені таке сказала:
Що вже Моя,
То, наче й – не моя…
Так поглядом
Затерпла край вокзалу -
Аж мову відібрало солов’ям.
Колись Моя,
Така погожа й горда,
Сказала: «В ніч
Іди собі дощем!»
Пообіцяла
Не вертати зроду,
Змонашилася
В дальній із печер…
Колись Моя
Ставала Немоєю…
Кипіли липи
Й капали в траву.
Прощанням пахло.
І – вишневим клеєм,
Що рану вже
Заживлював нову.
* * *
В грудях клекіт від магми,
Погляд – блискавки тінь…
Я люблю твою спраглість,
І ятріння хотінь.
Виростає раптово
Деревина цупка
І зорить пурпурово
Серцевина пупка.
Все нестримне і дике,
Все, якому – горіть!
Дочекатися б крику
Від якого б – зомліть…
Наливається соком
І нуртує, як – брость…
Не зникає, допоки
Я – невстрелений лось!
А тоді – перемога!
І – плакучі меди.
Неминуча дорога.
Й жалісливе: «Не йди…»
Кислиці
Таких мені нападало кислиць!..
Такої не було іще оскоми!..
Що вже пів світу бачу горілиць,
Що й сам вже розпростерся, наче – спомин!..
Сльозини прокотились, як – роки…
Роки, століття, зими, весни, зими…
Я проживав їх вкотре залюбки
Так щедро і так ново, і так зримо!
Бо хочеться себе ще вберегти,
Не розтрусити цвітом, ані – листом…
Так яблуньку-кисличку потрясти,
Щоб полетіли яблука зі свистом!
* * *
Сунично пахне її тіло.
Суничні перса і вуста…
Я їх торкаюся несміло,
Як той неправедник – хреста…
Цілую їх так обережно,
Немов – поранити боюсь.
А потім в травах прибережних
Вина суничного нап’юсь…
Дурманить душу матіола,
Димлять туманами стави…
Вона ж, розкрилена і гола,
Від нігтів ніг – до голови!
Собою я її вдягаю,
Оту, що впала горілиць,
Посеред зібганого гаю,
Най-найсолодшу між суниць…