СИДОРЕНКО Тетяна - ІІІ

sidorenko1

ГОПАК НА МОГИЛКАХ

• НОВЕЛИ

• ОПОВІДАННЯ

Ніжин

2017

ISBN 978-617-527-161-2

Нова книжка Тетяни Сидоренко "Гопак на могилках" наповнена оповіданнями й новелами, персонажі яких чітко індивідуалізовані. Вони різні за віком, статтю й соціальним статусом, за способом мислення та світосприйняття. Та всіх їх об'єднує спільне хороше бажання – це бажання жити. Саме в цьому вони вбачають сенс життя.

 

ЗМІСТ

Неарештована спідниця 

Про що мовчала стара світлина 

Баба-поліцайка 

Ясний перець 

Марусине Різдво 

Вічний революцьйонер 

Жила-була Сонька 

Кривава Марічка 

Карабинівська баба 

Старий у морі 

Три тижні в пеклі 

Сини соколи 

Гопак на могилках

 

sidorenko_ВІД АВТОРА

Митець не творить свої речі, а відтворює в них дійсність. Правда ж, актуальна теза й звучить по-сучасному? А між тим, запозичена вона з теорії наслідувальності давніх греків. Усі письменники знають чому й для чого/кого вони пишуть. Я пишу тому, бо в такий спосіб шукаю примирення з реальністю. Адже, як відомо, до всього на світі можна звикнути, крім реальності. Бо вона багатомінлива й гіпердинамічна, часто жорстока й непередбачувана. Проте не буду пояснювати найочевидніші речі. Хоча би тому, що найочевидніші речі завжди пояснити найважче. Живемо ж бо в світі парадоксів. Нехай за мене це зроблять мої персонажі. Молоді й літні, й зовсім немовлята, оті, з вуст яких...

Такі різні в цій книзі мої персонажі. Та все ж є одна спільна ідея, закладена в їхнє характеротворення, завдяки якій різні мої персонажі надзвичайно схожі між собою. Усі вони хочуть бути щасливими. Старе, як світ, бажання. Й саме на ньому світ тримається.

Признаюся: непросто було в короткосюжетних текстах розкрити людський характер. Та я зробила цю важку роботу. Самі персонажі мені дуже допо¬могли. Майже всі вони мають своїх прототипів, – знайомих і близьких мені людей, яких я спочатку "зчитала", а затим олітературила "зчитане".

Коли життєві ситуації перетворюються в художні епізоди, а живі люди – в персонажів, то це і є письменницька робітня ізсередини. Але якщо й надалі хтось мене буде запитувати в чому таїнство моєї творчості, я відповідатиму, як завше: "Не знаю". Бо я й справді цього не знаю.

Доброго Вам прочитання!

 

 

НЕАРЕШТОВАНА  СПІДНИЦЯ

 

Сінешні двері рвучко відчинилися, ледь із петель не злетіли.

– Ой тьотечко!!! Ой ріднесенька!!! – залетіла в хату Мелашка, мов оглашенна.

– Тю, дурнувата! – злякалась, аж побіліла Ганна, витираючи на всяк випадок руки об фартух.

– Чи женеться хто? Чо' ти, як навіжена?

– Ой тьотечко!!! У нас саме трусять!!! Розкуркулюють нас!!! – випалила всю правду небога. – Зараз і до вас прийдуть!!! Вони з багнетами!!!

– Розкуркулюють... З багнетами... Що ж у вас куркулити?..

– Клунок ячменю! Ягничку останню! Ось-ось окотиться... Хліб із печі недопечений! І мою весільну скриню! Ой тьотечко! Скриню мою весільну! Усе моє придане!!! А Василь же, я знаю, живий!!! Серце підказує, що живий! Скоро повернеться з тої війни! Як же мені заміж за нього – без скрині?!

– А в нас що куркулити? До нас чого прийдуть? – пропускаючи повз вуха Мелащині причитання, наче отямилася Ганна, оглядаючи свої злидні за злиднями. Мисник – половина посуду щербата, голі лави, навіть благеньким ряденцем не заслані, піл, лежанку... На лежанці, як завжди, Маруська сидить і, як завжди, про щось сама із собою балакає. Маруська – нерідна Ганнина дочка. Однак любить її Ганна, як рідну. Воно ж нещасне... Іван, за якого заміж ішла на діти, коли забирали його тих клятих інтервентів бити, наказував Ганні строго-настрого: "Маруськи не обіжай. За гицелів мені не страшно (про двох старших синів так). Вони не пропадуть. А Маруськи не обіжай. Воно ж нещасне...". Сини вже з рік як у місті прилаштувались, аж у Прилуках, на якомусь заводі. А Маруська – оце тут. На лежанці.

– Ой тьотечко, вже йдуть!!! – верескнула Мелашка, угледівши з передпічного вікна двох соколиків сталінських. Обидва – з району. Незнайомі. З такими розмова коротка. – Швидко вдягніть мою спідницю!!! – аж тепер Ганна помітила, що небога якась товста, наче роздута, а насправді ж – бадилиночка. – Ні! Дві!!! – притьма зняла із себе одразу дві спідниці, обидві рясні, пофарбовані в бузину, внизу з мережкою. – Та швидше зодягайте!!! А ще одну – хай Маруська одягне! А на мені – ще чотири! Мо' хоч в одній залишать! Останньої ж, може, не заберуть!.. Оце і все, що встигла врятувати з весільної скрині!

...Соколики, увалившися в Ганнину хату, побачили таку собі картину Рєпіна: одна стара кляча й дві молоді кобилки сидять по стойкє смірно на лаві. Всі три перелякані. Це добре. Значить, десь є щось заховане. Одна молодуха одразу й швайнула на лежанку, – якась наче трохи не вся.

– Це Маруська моя, – вловивши їхні погляди, промовила Ганна. – Сиди там, Марусько, сиди. Там тепло. Дай Бог здрастуваться! – до соколиків.

– Бог, кажеш? Хароший, гражданка, твій Бог. Продрозверстку і продналог Бог твій буде виконувати? Про воєнний комунізм забула??? Одкривай комору!

– Та вона й не зачинена.

...Прочесали комору й сіни. Горище й погріб. А тоді ще й хлів. Хоч шаром покоти! Поштрикали багнетами в купу сухого кукурудзиння, яке для кози Мальви ще з осені було заготовлене... Давно вже Мальви нема, з півроку. А Ганна ще й досі за нею плаче. Забрали Мальву в колективне господарство. А на другий день рахівник по секрету сказав: "Пішла твоя Мальва на м'ясо. Рожки та ножки лишились од твоєї Мальви". Плачно Ганні ще й досі...

– А в печі що?! – повернулися соколики знадвору.

– А нічого нема. У лежанці сьогодні топила. Кулешику сякого-такого зварила. З останнього пшона... Їй-бо... – ще й забожилася Ганна.

– Показуй піч, гражданка!

Ганна – з лави, щоб до печі. А спідниця Мелащина з неї – раз! – і сповзла. Одна й друга. Не встигла Ганна їх хоч чимось закріпити, хоч мотузкою якоюсь... З переляку не встигла. Стоїть перед соколиками у фартусі та в своїй ношеній-переношеній спідничині й на всяк випадок об фартух руки витирає.

– Сто-ять! – віддав команду один із соколиків, мабуть, старший. Сердитий такий. У кашкеті. А з-під кашкета кучері виглядають. Красень соколик. Але ж сердитий та грізний, – не доведи!

– Спідницю знять! – до Мелашки вже команда. Все зрозумів, гад. – Знять спідницю! Гражданка! Зараз протокола складем! Так і напишем: гражданка така-то не віддала спідницю червоноармійцям на онучі. І арештуємо.

Страшне слово "протокол" вмить подіяло на Мелашку. Й вона аж вистрибнула з верхньої своєї спідниці, простягла її соколикам:

– Нате.

– Нє, ну ти поняв? – лупнув очима кучерявий соколик. Глузливо витріщився на перелякану Мелашку в такій самій новій-новісінькій спідниці. – Спідницю знять!!!

І ото так аж чотири рази. Доки всі спідниці червоноармійцям на онучі не повіддавала. Лишилася в домашній, – благенькій, нікуди не годящій. Цієї не стребували.

– Оть... нате... – обізвалася раптом Маруська з лежанки. І простягнула соколикам маленьку торбинку з квасолею: – Тетай тітять тетоноамійті.

– Марусько!.. – зойкнула Ганна. Тією ж квасолькою, що приховала була в закуток лежанки, думала цілий тиждень якось харчувати й доньку, й себе.

– Ось хто в цій хаті найсвідоміший елемент! Молодець, гражданка Маруська! – реготнулося соколикам. – Усе по-чесному!

– А мою тітитю не тутете атетовувать?

– Марууусько! – аж завила Ганна.

– Молчать!!! Що вона сказала?! – кучерявий соколик до Ганни. Ще й багнета наставив. – Що сказала гражданка Маруська!?

– Я не знаю... їй-бо не знаю... я не розумію її мови... – пролепетала Ганна.

– Знаєш! Що ти сказала!? – грізно до Маруськи.

– Ткатала, то в тебе тутеті тативі...

– Що вона сказала!?!

– Сказала, що в тебе кучері красиві... Ой, у вас! У вас кучері красиві! Он що вона сказала! – Ганна б і впала, якби знову не сіла на лаву.

– Кучері, кажеш?.. Ти диви' на неї: прицюцькувате, а в кучерях розбирається! – реготнули соколики знову. – Ну що ти з неї візьмеш?

– Татолю, – підказала Маруська з лежанки. На цей раз соколики її зрозуміли.

– Квасолю треба брать! Продналог, понімаш! Продрозверстка! І червоноармійцям на продовольство! Спасіба за чесність, гражданка Маруська! – і вщипнув її за литку через Мелащину спідницю. Маруська голосно засміялась.

У сінях про щось довго бубоніли. І реготали. І знов: бу-бу-бу... Ганна з Мелашкою на лаві – крячкою. А Маруська аж запишалася од похвали. Сидить на своїй лежанці, складки на спідниці поправляє.

– Вони щось задумали... – стривожено Ганна шепнула Мелашці...

... А під вечір соколики знов увалилися в Ганнину хату. П'яні, буйні, аж страшні.

– Гражданка Ганна! Тебе викликають у сільраду! Протокола підписати треба! – гаркнув кучерявий. – Мій напарник тебе одведе й назад приведе! А я гражданку Маруську тут постережу! Чесних гражданок треба стерегти! Вони в нас – на вєс золота!

Ганна пополотніла. Стала посеред хати, як вкопана:

– Нікуди я не піду! А як піду, то з нею разом! З моєю Маруською!!!

– А оце бачила?! – кучерявий наставив багнета. – Приказано йти – значить іди!!!

– Марусько... дитино моя... – щось іще почала причитувать, та соколики виштовхали її в плечі з хати. З її рідної хати... Здалося Ганні, що хата наче зітхнула розпачливо од криків і п'яного реготу...

До сільради треба було йти далеко, – з півсела. Ганна знялася бігти до тої сільради! Вона знала, що там хтось є із начальства! Нехай поможуть їй рятувати Маруську!!!

– Сто-ять! Сто-ять, гражданка!!! Буду стрілять!!! – клацнув затвором напарник кучерявого. Господи, Твоя воля! Ганна остовпіла. Ноги наче відібрало... А серце калатає... А в голові – аж туманіє...

– Тут таке діло, гражданка. Ми всі люди дорослі... сама понімаш... у мене на таку, як твоя Маруська, неонтой... сама понімаш... А в напарника мого – ще й як. Сто-ять!!! Діло молоде... Усі тьолки через це проходять... Сто-ять!!! Нічого з нею не станеться! Ще й довольна буде... Сто-ять!!! – міг би далі й не командувать, бо Ганна вже його не чула: зомліла, впала прямо на дорогу...

... Опритомніла від болю. Кучерявий з напарником шпиняли її носаками хромових своїх чобіт.

– Очуняла. – Першим помітив кучерявий. – Шуруй, гражданка, до своєї Маруськи! Та помалкуй! Дивись мені! А не то!.. – і знову наставив на неї багнета.

...Маруська сиділа там, де й завжди, – на своєму місці, на лежанці. Однією рукою тримала розірвану кофту на грудях... Іншою – розгладжувала складки на подарованій Мелашкою спідниці...

– Тітиці він не атеттував... не атеттував тітиці... – балакала сама із собою.

– Зніми її, Марусько... я її виперу... поки кров не засохла... бо коли кров засохне, то не відпереться...

Маруська слухняно зняла одежину. У ночвах Ганна її замочила. В одній, в другій, в третій водах віджала... А тоді ще й на ніч замоченою в четвертій воді лишила.

– Завтра переполощу. Висохне. Покачаю рублем. Буде тобі обновка... Твоя неарештована спідниця... – не Маруську, а себе насправді так заспокоювала.

...А посеред ночі Ганна проснулася... від співу. Глянула з печі на лежанку: сидить Маруська й співає собі. Тихо-тихо так... І притискає подушку до себе, як притискають дитя мале:

– Тпи, титинко, тпи,

Отки татмури...

Поти, птатко, тутеш тпати,

Тат тотою твоя тати

Тепте тотитви...

"Де й коли почула Маруська цю колискову? І від кого? Я ж такої зроду не співала..." – ковтала пекучі сльози Ганна...

Спи, дитинко, спи,

Очки зажмури...

Поки, пташко, будеш спати,

Над тобою твоя мати

Шепче молитви...

 

 

ПРО  ЩО  МОВЧАЛА  СТАРА  СВІТЛИНА

 

Приїхала в наше село одна великомудра та й каже:

– Давайте я про вас усіх книжку напишу.

Ні, ну ви уявляєте? Про нас – книжку! Що про нас можна писати? Як жили та виживали, як зараз живемо та виживаємо? Як усі, так і ми. Що було з усіма, те й з нами. Що ще можна писати? А вона вперта така, видно, давно це діло задумала. Не відступається:

– Я сама знаю, що писати! Коли книжка буде готова, то ще й не надякуєтесь! Ще й пишатися будете: ось про нас книжка є! Це ви зараз такі безтолкові!.

Ні, ну ви чуєте? Ми, значить, ще й безтолкові! Добре, що хоч вона толкова!

– Я, – каже, – цілого літописа про вас напишу. Так вас усіх розриндую, що будете одне одного перепитувати: невже це ми?

Ну кіно! Вона нас розриндує!

– Приносьте мені, – каже, – старі фотографії ваших батьків, дідів, короткі розповіді про них, а я вже сама все до ума доведу.

– А якщо нема фотографій батьків та дідів? – питаю її, бо я в третьому поколінні байстрючка, – то що тоді?

– Тоді – матерів та бабусь.

– А можна?

– А чого ж не можна? Приносьте. Їм там, – угору пальцем тикнула, – буде приємно.

І почався в селі народний рух. Принесли ми тій письменниці два великих целофанових пакети сімейного добра, попідписували де чиї світлини, щоб усе було до пуття й нічого не сплуталось, – як вона нас і навчила. А секретар сільради ще й музей увесь перефотографував, побачивши, яка справа закручується... Та й стали ждати, коли ж та книжка буде готова. Але ж, людоньки, гвалт!!! Письменниця що ж? Приїхала, крутнулася, всім пороздавала вказівки та й поїхала в своє місто! А в нас тут роботи – непочатий край! Старі фотографії знаходяться й знаходяться! І кожного дня наче з-під землі об'являються! Ні з того ні з сього знайшлася фотографія матері моєї (в прискринку лежала), і я, ошелешена, не знала, що з нею робити. Я зроду цієї світлини вдома не бачила, і знайшлася вона ніби спеціально для тої книги, що наша письменниця задумала. Стоїть моя мати під квітучою яблунею й сама, як квітка: у вінку, в стрічках, у намисті, вишитій сорочці, плахті й корсетці! А! Ще й у туфлях на високих підборах! А внизу підписано 1946 рік. Я цілий день з тої світлини очей не зводила... Я вперше побачила свою матір молодою і такою вродливою! Таких красивих лиць ниньки ніде не стрінеш!..

Побігла я з тою світлиною до своєї однокласниці:

– На, – кажу, – глянь хоч одним оком... Чого заціпило? Не віриш, що це моя мати?

– Вірю, – каже. Й давай ритися в своєму старому альбомі. – А тепер, – каже, – ти глянь. – Це рідний брат мого покійного свекра. Дядько Грицько. Бачиш?..

– Бачу...

– Чому вони такі схожі між собою?

– Не знаю.

– Як брат і сестра...

– Як близнята...

– Чому ж вони такі схожі?

– Бо любили одне одного, мабуть, дуже сильно...

Поклали ми тії дві світлини докупоньки. Близько-близько так.. Нехай вони ще хоч раз побудуть разом: Грицько й Вірка...

... А діло було так. Вони й справді любили одне одного. Засватані були.

... Весна того року, сорок першого, видалася ранньою.

– Скоро одсіємося в колгоспі та й одружимось, – чомусь не Вірці, а її матері – розумецькій Федорі Грицько пообіцяв. Уже й мамою почав її називати, бо чим довше Вірка вистоювала під вербою та пізніше в хату з гуляння приходила, тим пильніше й очікувальніше розумецька Федоря вдивлялася в свого майбутнього зятя. Та ні з того ні з сього помер батько в Грицька. Не хворів, не вовтузився, ще не старий був, а взяв і помер.

– Підождіть хоч до півгодин, – стала радити Федоря. – Не гоже веселитися, коли таке діло... Перед людьми буде соромно.

У квітні так сказала, на другий день Паски, а через два з половиною місяці почалася війна. Грицько знав, що його мобілізують одним із найперших, бо він уже післяармійський, танкіст. Так воно й сталося. Із повісткою прийшов під вечір до своєї Вірки.

– Коли? – тільки й спитала розумецька Федоря.

– Завтра, мамо. Під обід – до військкомату.

Усі втрьох довго мовчали. Утрьох мовчали про одне й те ж.

– То я тобі, синочку, завтра вранці ще встигну хліба й пиріжків спекти на дорогу... Зі старого врожаю ще трохи борошна є... Зараз тісто вчиню.

– Учиніть, мамо.

Розвела Федоря закваску в обідішньому молоці (свою Лиску аж тричі в день саме доїть, бо розтелилася цьогоріч пізно, – місяць тому, молока – хоч залийся), сипнула в діжу пригірщ борошенця:

– Нехай підбродить. А я тим часом піду попораюсь.

Поралася Федоря навмисне довго. Лиску подоїла. Аж півдійниці теплого молока Травці відлила, теличці. Дала їсти підсвинку, птицю в курник на ніч загнала. Та все вишукувала ще хоч якусь роботу, а не знайшовши, сіла на ослінчику під погребом: почала думу думати про трижди прокляту війну, яка в її Вірки Грицька забирає. Ще й не жінка, вже й не дівка її Вірка... Чи хоч не вагітна?.. Як те нещасне дитя у світ пускать, в оцю війну, що впала на їхні голови?.. Що їх жде? Як воно далі буде? Один Бог святий зна'... Непомітно й звечоріло... Уже й небо роззорілося... А в нічному небі – один сум...

Зайшла Федоря в хату. Старалася, щоб і клямкою не клацнути, й дверима не рипнути... Запалила лампу-керосинку. Заглянула в діжу... Опара вже підійшла. Можна й замішувати. Глянула на двері в хатину, трохи прочинені... Федоря знала: там Вірка з Грицьком, як руді миші, притихли, й не знають як непомітно причинити двері, щоб нічого не рипнуло-не скрипнуло, – ні двері, ні ліжко. Федоря сама причинила тії двері та й заходилася біля тіста. Удосвіта вона встане, натопить піч, а вранці й пиріжки будуть готові. Із сиром – одні, а із солодкою квасолею – інші, – вирішила. Накрила діжу полотниною, перехрестилась на ніч та й спать уляглася.

...Пиріжки вдалися, як сонце! А булки – гарні та пишні, як дівки на виданні!

Поснідали.

Почала Федоря збирати Вірчиного Грицька на війну.

– Оце кладу тобі, сину, рушник полотняний. Дві великі булки. Пиріжків добрих. Й іконку. Я на східсонці наговорила на неї все так, як треба. Бери. І нічого не бійся. На війні тебе не вб'ють. Ось побачиш – прийдеш живий. Може, тільки трохи поранений... Не реви, Вірко! – прикрикнула на дочку, що стояла біля печі, як з хреста знята. – Переплетись, одягнись і йди Грицька проводжать!

– Мамо... чуєте, мамо... – Грицько не плакав, тільки сльози, як дві мокрі стежки, пливли по щоках. – Мамо. Прийду з війни й буду в вас жити! Й одразу ж із Віркою одружимось!

– Та так же...

– Бережіть, мамо, Вірку й самі себе бережіть!

– А ти на тій війні себе бережи. Бо береженого й Бог береже. Ідіть уже. Щоб не спізнився... А з війни щоб хоч якусь нам звістку прислав! – не любила Федоря довгих прощавань.

Коли вони пішли, Федоря мерщій у хатину! Постіль перехрестила, на якій Грицько ночував. Щоби було в нього все гаразд і в дорозі, і в хатнім порозі. Стала ліжко застеляти... Ой леле, постіль у крові!.. То ж її Вірка тільки цеї ночі!??.. А Федоря, грішним ділом, думала, що вже давно!.. Матінко ріднесенька!.. Бережи ж і стережи там Грицька, на тій війні! Покрий його там своїм заступництвом!.. Відверни од нього всякого врага-супостата!..

Федоря довго прала теє простирадло з тонкого полотна... Прала – наче якесь діло святенне робила: повільно, аж урочисто... Вірко-Вірко... Дитино моя одна-єдина, рідна й вірна... Для чого ця війна на наші голови?.. Нам би – хліб та дітей ростити... А більше нічого й не треба... Чим ми перед Богом завинили?... Аби ж тільки діждалася свого Грицька... Аби ж діждалась...

Вірка аж під вечір додому прийшла. Змучена й зболена, аж учорніла:

– Повезли наших соколиків двома великими машинами прямо на Чернігів. І Грицько з ними. А з Чернігова вже поїдуть поїздом на тую війну...

– Попоїж, Вірко...

– Не їсться, мамо...

– Ну хоч молока випий...

– Не хочу й молока. Лягти хочеться... Може, засну... – і полізла на піч. – Мамо!.. – вже з печі, – там... у хатині...

– Усе, гаразд, Вірко... Все вже попрано й висушено, й рублем покачано... Спи...

Федоря знала, що донька там плаче, за комином. Німо. Одним серцем. Тому не обзивалася більше до неї. Бо розголоситься на всю хату...

Стояла найпрекрасніша пора: хліб дозрівав. А десь далеко-далеко йшла війна. Нагадувала тут про себе тривожними чутками й страхітливими здогадками. А потім – похоронками. А потім фашисти в село ввалилися. Кинулися по людських подвір'ях: флайш! мільх! айєр! Розумецька Федоря встигла теличку Травку в густому кукурудзинні припнути, а більше нічого врятувати не встигла. Лиску забрали, підсвинка застрелили прямо в хліві, курей перестріляли на подвір'ї – і все потягли із собою, в колгоспні дитячі ясла. Там вони влаштували для себе кухню та їдальню.

Пішла Федоря за німцями вслід. Голосить! Аж руки заламує:

– Німці! Чуєте, німці! Не вбивайте мою Лиску! Я по двоє відер молока вам віддаватиму! Кожного дня! Вранці і ввечері! Тільки пожалійте! Віддайте мою корівоньку! Чуєте, німці? Щоб вас пранці поїли!!! Віддайте мою Лиску!!!

Усе село потім довго згадувало, як розумецька Федоря з німцями домовлялася.

Прийшла вслід за Лискою аж у ясла, де німці свої пельки набивали. А там – ревище! Корів із десять фріци вже поназводили, – в людей повідбирали!.. Корови ревуть! Свині верещать! Німці джеркочуть щось по-своєму!.. Мати Божа! Мир хрещений!.. Аж підходить до Федорі один фашист, наставляє на неї автомата й наче трохи по-нашому питає: що їй треба?

– Не вбивайте мою Лиску! – просить-благає Федоря. – Не ріжте її на м'ясо! Я вам по двоє відер молока од неї даватиму – вранці і ввечері! Пожалійте! Не вбивайте Лиску!!!

– О! Мільх! Мільх! – поджеркотав про щось із двома іншими й наказав Федорі:

– Шнеля! Шнеля!

Принесли розпрокляті фашисти Федорі порожнє відро, і той, що з автоматом, знов командує:

– Шнеля!

Підбігла Федоря до свої корівоньки, обняла її за шию й шепоче на вухо:

– Лисуню, корівонько моя ріднесенька! Віддай їм усе молоко! Віддай, Лиско! Хай хоч і заллються ним! Аби тебе живою лишили!

А Лиска стояла й плакала... Але молоко віддала все – повнісіньке відро. Нехай п'ють! Хай їх зола поспиває!!!

Отак і домовилася Федоря з німцями: Лиска вертається додому, а двоє відер молока вранці та ввечері фашистський солдат забиратиме. Не просто забиратиме, а приходитиме перед доїнням вранці і ввечері з великою каністрою, стежитиме за Федорею, щоб у дійницю нічого не сипнула, отрути якоїсь. "Щоб вас перва пуля не минула!" – бажала розперенапроклятим фашистам Федоря й віддавала їм молоко...

...Із війни прийшло пісьомце од Грицька! Воює на Західному фронті. Б'є німців на своєму танку. Пише, що любить Вірку всім серцем, всією душею, що ворога вони переможуть, і буде щастя й радість на нашій землі. Вірка й Федоря не могли на те пісьомечко надивитися, цілували його, шептали над ним молитви... Вірка те пісьомечко за пазуху заховала... А вже аж у сорок третьому році, як німці відступали, прийшла од Грицька й друга вісточка. Написав, що будуть перекидати їх на Угорщину й звідти він уже не зможе написати. А зараз він живий-здоровий, і війна скоро закінчиться. І що іконка, яку дала йому Вірчина мати, проводжаючи, стереже його й береже. І Вірку він любить сильно-сильно й зробить усе, щоб вона була щасливою...

А потім настав рік сорок п'ятий. І травень! І дев'яте число! І гучномовець біля сільради оголосив, що вже мир! Що розбили ворога в його лігві! Що всенародна радість у нас! Святкуйте, люди!!!.. Позносили односельці в кого що було до сільбуду й почали святкувати! У Федорі з Віркою нічого не було для святкування, тільки два маторжаники, які ввечері були сірими, а на ранок аж чорними стали.

– Аж невдобно якось, – забідкалася Федоря. Та раптом згадала (і треба ж!) про закопану пляшку горілки в садку, під вишнею, ще довоєнну. До війни Федоря грішила інколи – гнала потроху самогонку. Відкопала вона тую пляшку, ганчіркою обтерла од землі:

– Пішли й ми, Вірко, до сільбуду! Є і в нас чим святкувать!

А там! Гармошка грає! Дівки та й деякі молодиці парами витанцьовують! Гомін! Лемент! Кашу-гартаначку варити заходилися! Одноногий Семен в ложки вибиває! А Петро, хоч і контужений, танцювать заходився! Радість же яка! Перемога!!!

Підійшла до Вірки й Федорі Грицькова мати. Цілуються! Обнімаються! По наперстку горілки випили! Щебечуть собі, очей одна з одної не зводять. І думають усі про Грицька, який скоро з тієї Угорщини додому приїде!...

...І гадки не мали тоді, що це ж вони горілкою з-під вишні так весело його поминають...

...Грицько три дні не дожив до Перемоги... Рівно три дні... Убили Грицька не на війні, як і на прорукувала Федоря. Але, там, у тій Угорщині, і без війни, ще була війна... Загинув від снайперської кулі біля ратуші в угорському містечку Вайта... Снайпер, кажуть, сидів на дзвіниці... Не врятувала Грицька Федорина іконка тоді... Уперше і востаннє не врятувала...

...Ні жона, ні вдова і вже й не дівка. Просто Вірка та й усе. Удень ще сяк-так: що громаді – те й бабі. То на полі – на буряках, то льон тіпає, то тютюн обшморгує, то на току зерно сушить... А вночі – одверни й заступи! Ще коли мовчки плаче, лише зітхаючи тяжко й похлипуючи, терпить Федоря. А як починає в своїй хатині вити, наче не всі дома, Федорі легше збожеволіти од того, ніж чути!.. Вибігає тоді Федоря з хати, вмощується на призьбі й витріщається в небо – зоряне чи похмуре – їй все одно. Буває, що й до самого розсвітання так сидить. А тоді – прямо із призьби на город. Зароситься вся!.. Зате не чує, як там Вірка за Грицьком голосить...

І так ото рік за роком. Та аж тринадцять років так... Не жона, не вдова та вже й давно не дівка... Почала Федоря мудрувати: ні на кого з чоловіків і не гляне Вірка, на дух їх не переносить. Та вони й самі її аж бояться... На гулянки не ходить, бо які гулянки в тридцять п'ять? А рокам же не скажеш: стійте! поверніться!.. Треба Вірці дитину народити. Щоби було їй кого любити. Тоді й не витиме ночами! Й голосити, як несамовита, перестане! Дитину треба. Так Федоря вирішила і все.

Був у їхньому селі такий собі Йван, колгоспний комірник, ласий до дівок та молодиць. Уже з десяток байстрючат по селу – точно його. А що ж? Багатьох чоловіків забрала війна й ніколи не поверне. Отож Іванові – й роздолля... То Федоря щось придумає... Обов'язково придумає... Федоря така...

Почимчикувала вона одного дня в контору, щоб голова колгоспу олії на трудодні виписав. Небагато, хоча би літр якийсь. Він і виписав. А з тим документом пішла до комірника, до Йвана:

– Налий олії оцей бутильок й оцю чверточку, – каже. – Голова колгоспу, спасибі йому, виписав.

– Бутильок наллю. А чвертку ховай подалі. Голова виписав лиш один літр. Хіба не бачиш? – махнув перед її носом тим документом.

– ...а я тобі за цю чверточку – свою чверточку... – вкрадливо так: – та ще й перваку! Сьогодні, як звечоріє, приходь за рощотом...

Іван знав, що Федорина самогонка – найдобріша в селі. Спокуса була неймовірна, й він здався. Налив.

Брага в Федорі була ще вчора готова до перегону. Навмисне одинь день перетримала, щоб Івана запросити та влаштувати все так, як задумала. Під вечір поставила на плиту все причандалля, обмазала тістом два чавуни величезні, присобачила корито, розтопила в лежанці... Все! Скоро закапає!

– Вірко, сядь і сиди біля корита. Слідкуй, щоб капало як треба. А я пораться піду.

А тут – і Йван. Відразу ж – до хліва, бо в прочинені двері побачив Федорю, – доїти корову збирається.

– То я за чверткою.

–Іди, Йваночку, в хату. Там підождеш мене трохи. Ось видою корівку та й наллю тобі чвертку. Аякже! За добро – треба добром. Там Вірка сидить, слідкує, щоб капало як треба.

– Кажеш, Вірка?.. То я пішов!

– Так ото ж і йди.

Вони порозумілися навіть дуже добре, хоча кожен вдавав із себе ледь не ангела небесного.

Федоря чула Вірчин лемент із хати... Уявляла, як вона відбивається од Івана... Побоювалась, аби не вирвалася з його рук та з хати не вибігла. Бо тоді, щитай, пропало...

Корівку видоїла. Та й сидить собі, як бовдур, у хліві... Думки в голові переплутались... Що воно далі буде?.. Як Бог дасть, – так і буде...

Бог дав дитиночку через дев'ять місяців. Дівчинку. Олькою назвали. Це та сама Олька, якій держава до вісімнадцяти років платила по п'ять рублів щомісяця за те, що батька немає, і якій один-єдиний раз у житті сам батько, якого немає, подарував троячку, коли дуже п'яним був, прямо серед дороги. Олька виросла й вивчилася на медсестру, але діагнози вміла ставити краще за будь-якого лікаря, тому її в поліклініці за це дуже незлюбили (поправляла навіть завідуючу поліклінікою!!! – кому ж таке сподобається?) й відправили "за вислугою". На пенсії зараз Олька.

...Так оце ж я, та Олька, прийшла до іншої Ольки, однокласниці своєї, та ніяк не надивимося на молодих Грицька й Вірку... Попросимо письменницю нашу, щоб у тій книжці, яку вона пише, ці фотографії поруч були... Нехай хоч у книжці вони будуть разом – Грицько й Вірка...

 

 

БАБА-ПОЛІЦАЙКА

 

Колись дуже давно я також була молодою. І мені колись було вісімнадцять років. І була я тоді... піонервожатою. Так! Піонервожатою Курилівської середньої школи. А в тій Курилівці ж, якщо місяць-півтора проходив без потрясінь, то можна було вважати, що життя проживається здря. Потрясіння чомусь самі мене шукали. І успішно знаходили. І – головне – на рівному місці!

...Була вже пізня осінь. Курилівці давно викопали на своїх городах картоплю, позносили докупи гарбузи... На черзі – кормовий буряк, бо він із землі стирчить наполовину, тому перед заморозками його треба викопать і в погріб занести, затим – цукровий буряк і кукурудза. Усі курилівські городи стояли вже, як лялечки, прибрані, до зими готові, з посадженими на зиму грядками часнику, а один, недалеко від школи, якоїсь баби Марфи, зеленів не по сезону буряковою натиною й жовтів невиламаною кукурудзою. І подумала я: "У кожному класі є по парі-трійці двієчників. Такі учні ніколи себе достойними людьми не почували, – невдахами ростуть, невдахами й життя проживуть. Організую я з них загін тимурівців. Заодно бабі Марфі й город приберем". Мій розрахунок удався з блискавичною швидкістю. Хто не хотів чи не міг учитися, виявився таким управним у звичайній буденній сільській роботі! За кілька годин були викопані й перенесені в погріб і кормові, й цукрові буряки, виламані качани кукурудзи знесені у велику купу прямо бабі в сіни, а саме кукурудзиння пов'язане в кулики , якими новоспечені тимурівці обставили зокола хату баби Марфи (дідівський спосіб утеплення житла на зиму), щоб їй краще зимувалося. Зробили діло та й пішли собі. Баба Марфа з лежанки так і не встала, бо радикуліт саме стрельнув, загукувала хоч когось із тимурівців у хату, троячку хотіла заплатить, але тимурівці всі до одного проявили піонерську та комсомольську свідомість: до баби в хату не зайшли й троячки не взяли. Від розчулення я ладна була всіх їх переобнімати-перецілувати-до серця притулити! Збагнула я тоді: вони не просто двієчники. Вони – хороші діти! І написала я про них похвальну замітку в районну газету. Через три дні вся Курилівка побачила не тільки прибраний город баби Марфи, а ще й велику замітку в газеті зі справжніми іменами й прізвищами новоспечених тимурівців – шкільних двієчників.

І почалося!!! Тимурівці ходили по школі, як передова й найдостойніша частина всього людства! Учителі дивилися на них і не знали як реагувати! Відмінники та потенційні медалісти ображеними були на весь світ! Чому їх не взяли до загону тимурівців?!

І то все – лише дрібниці. Найсуттєвіше почалося, коли до директора школи прийшов посильний із сільської ради й офіційно сказав, що його терміново викликає до себе в кабінет сільський голова. Директор прийшов від голови сільради, як темна ніч, і викликав у свій кабінет, звичайно, мене.

– Ви от що, – як і належить, розпочав він. – Буду говорити коротко. Баба Марфа, якій ваші тимурівці всю роботу поробили, і про це дізнався весь район, прочитавши газету, виявляється,.. того... поліцайка...

– Ой, – тільки й сказала я. І подумала: тепер уже точно з роботи виженуть. За профнепридатність.

– Я й сам цього не знав. Бо ми лише два роки як переїхали в Курилівку, – директор обхопив голову обома руками. – А вона, виявляється,.. того... поліцайка... Голова сільради сказав, щоб я готувався до найгіршого...

– Школу закриють? – перелякалась я зі страшною силою.

– З партії виженуть... – глухо відповів директор. – Голова сільради сказав, що топлива на зиму, брикету, вдвічі менше для школи виділить... нехай, каже, ваші тимурівці дрова заготовляють у лісі...

– Щось тут не так, – посміливішала я. – Щось тут неправильно. Хоча тимурівці в мене такі, що скільки хочте дров заготовлять! Але щось тут неправильно. Сходжу я до голови сільради зараз сама! В кабінет!

– Куди??!! – аж завив директор.

– В кабінет!

– Ви от що. Нікуди не йдіть. Тим більше, що його терміново викликали в райвиконком. На нараду. Голова колгоспу "бобіка" свого дав для поїздки... – підкріплював свою спасенну брехню директор як тільки міг. – Ідіть працюйте.

...Увечері до тьоті Моті, в якої я квартирувала, хтось пошкрібся у передпічнє вікно. Під вікном стояла баба Марфа. Рукою махає, кличе мене з хати. Тьотя Мотя почала мене не пускати: не йди до тієї поліцайки, лягай краще спати, але коли й кого я слухалась? Накинула на себе якусь лахманину й вийшла:

– Чого вам, бабо?

– Я не поліцайка, – сказала баба Марфа.

– Я знаю, – збрехала я.

– Нічого ти не знаєш. Бо це знаю тільки я. Та Він. – Баба тикнула пальцем у небо. – А тепер ще й ти знай: я не поліцайка. – І насилу–насилу посовманилась із двору: радикуліт так і не попустив. Я за нею. За воротами баба сіла на лавочку. Я із нею.

– Розкажіть, бабо...

– І розкажу... – і замовкла.

– Хто ж так розказує, бабо?

– Розкажу. – І почала щось загинати на пальцях. – Тридцять п'ять років мовчала. А тепер розкажу. Слухай. Заміж я вийшла навесні в сорок першому. Сімнадцяткою була... Через два місяці мого Хведора забрали на війну. Не встигли й пожити. Бо німець прийшов. Тоді всіх на війну забирали. Два пісьомця од нього прийшло з тої війни... А третя – похоронка. Смертю хоробрих. На Дніпрі. Та я не повірила. Серце підказувало, що живий. Любила я його кріпко. На похоронку дивлюсь, а вона наче каже мені: не вір! Живий Хведір! І ждала я його разом із похоронкою додому. А з ким іще було ждать? Дітей не встигли прижити. А тут у сорок третьому, як німець одступав, велике горе було. З усіх сіл зігнав німець людей у район – двісті вісімдесят шість душ. І живцем тих людей запалив у школі. Одноногий Ілько, староста, написав двадцять душ і курилівців на спалення: комуністів і комсомольців. А Степан, якого німець поліцаєм поставив, побачив той список і двадцять першим дописав одноногого Ілька. Ілько туди-сюди й спалив той список зовсім. Ніхто з курилівців тоді не згорів. Одна писательниця, всі її знають, Ольгою звать, вірша ловкого тоді написала. "Вогні в Срібному" називається. Усі люди плачуть, як того вірша чують... Не чула ніколи?

–Чула...

– А наші прийшли – власть помінялась. Одноногого Ілька німець застрелив, а Степан сховався. І німець його не встиг убити, і нашим боявся показатися. Сховався. І ніхто не знав де. Аж пішла я в погріб якогось завалящого буряка пошукати, а голос із темряви: Марфо, не бійся! Я б, може, і всралась, якби було чим, а так просто скам'яніла: свят, свят! Аж то Степан. Заховався в моєму погребі. Додому не пішов, до Мелашки своєї й чотирьох дітей, а до мене в погріб. Я йому: виходь із погреба, німець уже втік. А він каже: свої ще страшніші. Це для нього страшніші, бо з півроку був же ж таки поліцаєм. Кажу: виходь, не бійся, ти ж курилівців од того спалення спас, ніхто ж через тебе із села не згорів. А він: хто тепер буде розбираться? Я був поліцаєм і все по тому. Принеси, каже, хоч окраєць хліба. Бо тут у тебе два буряки знайшов, ще позавчора доїв, голодний, аж спина болить. Ах ти ж, кажу, поліцайська морда, ти ще й буряки мої поїв? Поїв, каже, прости, каже, і принеси хоч крихту хліба. Розлютилась я на нього до краю. Якби ж хоч не поїв моїх буряків! А то буряки пожер ще й хліба просить! А пранці б тебе з'їли!!! Ось тобі на!!! А не хліба... Накрутила йому дуль і вилізла з погреба. Ні тобі бурячини, ні картоплини, нічого нема. А воно ж зима. Холодно. Голодно. На поле не підеш – колоска не вкрадеш. І кашки з береста не надереш, як було в тридцять третьому... І ще той поліцаяка останні два буряки зжер. Сіла на покуті під іконами, похоронку до грудей притулила і кажу сама собі: що Бог дасть, те й буде. Аж заходять у хату два солдати. Наші. Питають: мін, снарядів, патронів у хаті немає? Малі діти не понаносили? Де вони, ті малі діти? – кажу їм. Ні малих, ні великих. Війна. А один з них каже: та вона ще сама дитина. А мені тоді ще й двадцяти не було... Мала, худа. Перевірили на припічку, під піччю, в піддувайло заглянули – робота в них така була. Бо німець як тікав, понаоставляв після себе і мін, і гранат, і патронів... І коли вже з хати виходили, питають: що то в руках за бумага?

Похоронка, кажу, на чоловіка. Але я знаю, кажу, що він живий. Серце підказує. Ага, кажуть, хороше в тебе серце. Їсти хочеш? А я й мовчу. То один у своєму мішечку порився і поклав на стіл переді мною півхлібини великої квадратної, маленьку торбинку якоїсь крупи, то було пшоно, і дві грудочки цукру. Жди, сказали, свого чоловіка, може й прийде... І більше я їх ніколи не бачила.

– Ич, як бреше, поліцайка чортова! – подала голос із-за паркану тьотя Мотя. – Простудиш мені дитину, лярва недобита! – І бух! – мені на плечі свою куфайку, козами провоняну. Дві кози в тьоті Моті було: Любава і Малуша (так їх студенти-практиканти колись назвали, коли жили в неї на квартирі). Тьотя Мотя, коли їх порає, одягає тую куфайку. Сиджу я вже в тій куфайці, і діла мені до того немає, що вона провоняна.

– А що було далі, бабо?

– А далі переламала я той солдатський хліб надвоє і пішла в погріб. Степан перелякався, довго не обзивався з темряви, подумав, що привела солдатів його арештовувати, а коли хлібом запахло, виринув, як з-під землі, і їв той хліб, і плакав...

– Бреши-бреши, поліцайська підстилко! – дзявкнула тьотя Мотя своїм сопранищем та й пішла спати.

– А далі, бабо, що було?

– А далі – те, що й ниньки. Чула? І всі тридцять п'ять років... поліцайська сука, курва, підстилка... А все тому, що защити немає... Хведора свого я діждалась! Серце не обдурило! Та поки він прийшов, уся Курилівка про Степана вже взнала. Пішла я до Мелашки. Кажу: йди забери з погріба свого чоловіка. Його ж годувать треба. А в мене нічого нема. А в мене що? Є? – заартачилась Мелашка. Ти, каже, хоч сама, а в мене – четверо ротів. А тоді молодість ізгадала, – в Курилівці ще ніхто не забув, як Степан до мене, як була дівкою, на досвітках залицявся. Тю, кажу. Я й тоді Степана не любила, він боягуз і рудий, і зараз його не люблю. Я свого Хведора люблю! Хведора німець убив, каже Мелашка, от ти знов і приманила мого Степана. Годуй тепер! А я ж хрест святий кладу! – і перехрестилася розмашисто баба Марфа, – не любила я зроду того Степана! Я Хведора одного в світі любила! Хоч вір, хоч ні, я свого Хведора й досі люблю! Але до самої весни, поки не потепліло, їсти в погріб Степанові носила... Жива ж душа... Через день-через два, що траплялося, те й приносила... чи шматок хліба, чи грудку каші... І не знала, що вже вся Курилівка знає... бо Мелашка сказала своїй кумі, а та ще комусь, і пішло... А куди він подівся з погреба, я не знаю. Кудись утік, мабуть. А мо' й не втік. Мо' прийшли та й забрали. Серед ночі. Чи живий він зараз, чи вже й кісточок нема? Не знаю.

– А Федір, бабо?.. чоловік ваш?..

– Хведір у сорок п'ятому прийшов. Серце не обдурило. Не сам прийшов... привезли його. Бо ногами слабо ходив. Багацько осколків у нього в ногах застряло. А один – між ребрами, недалеко од серця, а ще два – в голові. Контужений був сильно. Ще й до села його не довезли, а йому вже доложили: твоя Марфа – поліцайка. А я в полі була весь день із ланкою. І не знала, що Хведір уже вдома. Прийшла ввечері додому – все навстежень, і голоси, голоси з хати... Я в хату – сидить Хведір на покуті. І п'яний-п'яний! Страшний! Голова теліпається. Криком кричить на всіх:

– Не співайте, суки, падли, бо всіх повбиваю!!! – а хтось, як на гріх завів... А він контужений... йому не можна такого слухать... Я в плач! А він мене й не бачить, – п'яний. Сусіди кажуть:

– Ось Марфа прийшла. І плаче.

– Та це вона плаче, що за поліцая заміж не вийшла! – так він мене зустрів.

Сусіди хамелю-хамелю та й порозходились.

– Ану ж підійди до мене, хоч обніму та поцілую, – каже він мені з-за столу. Я й підійшла. А він як схопив мене за коси і об лаву, об лаву головою, насилу живою вирвалась. Отак ми зустрілись по війні. Будь вона проклята...

– Хто, бабо?..

– Війна. А як заснув, то розказав про себе все.

– Як? Заснув і розказав?

– Ага. Почав балакать уві сні, а я й не будила, хай, думаю, вибалакається. Бо так би й не розказав. Зразу кричав диким криком: Огонь!!! Батарея!!! Плі!!! Так із нього війна вихόдила. А тоді – про Дар'ю Івановну. Виходила вона його, забрала додому з госпіталю у Вишгороді й виходила. Там йому хотіли обидві ноги одрізать, бо кості були роздроблені. А вона його травами вилікувала й виходила. І Хведір жив із нею до кінця війни. У сні, чую, каже: "Спасибі за все, Дар'я Івановна. Але жона не та, що під боком підложена, а та, що законом положена". І ото приїхав до мене. То я йому вранці й кажу: я знаю, за що ти мене вчора побив. За те, що з Дар'єю Івановною розпрощався. Бо жона не та, що під боком підложена, а та, що законом положена. І прожили ми з ним душа в душу. Всього п'ять років – як п'ять днів. На більше його не вистачило. І жодного разу за всі п'ять років він навіть "брешеш" мені не сказав. Любив він мене кріпко. І я його дуже любила. Я його й зараз люблю. Устигли нажити четверо дітей. Двійко з голоду померло в сорок сьомому. Дві дочечки. А синочки, – меншого народила на Хведорові сороковини, – живуть аж у Мурманську: один другого туди перетіг. А я тут. Без захисту, без помочі, без нікого й без нічого. Поліцайка. На людський роток не накинеш платок. Цеї осені прикрутило мене добряче. Не знаю, чи перезимую. Ось візьми. Мені більш нікого про це попросить.

– Що це? – побачила я в своїй руці якийсь папірець.

– Це адреси моїх синів. Як умру, даси їм телеграми. Щоб довго не лежать та не завоняться. Тут і десятка – за телеграми заплатиш.

– Ой, бабо...

– А тепер іди спать. Тобі завтра на роботу рано. А робота в тебе непроста. Ти ж піонервожата...

– Та коли вже спать, бабо? Он уже світає...

Отак до ранку й просиділи на тьоті Мотиній лавочці. Як сонце зійшло, почвалала баба Марфа додому... Я довго дивилась у її зігнуту спину, перев'язану суконною картатою хусткою... Казать чи ні?..

– Бабо!

– Ну чого? – і не повернулась. Бо радикуліт прикрутив таки добряче.

– Та писательниця, Ольга, що "Вогні у Срібному" написала, – моя рідна мати...

Баба Марфа зупинилась:

– Кланяйся їй низенько... – тільки й відповіла, так і не обернувшись через той радикуліт...

Коли Курилівка проснулася, я скинула із себе вонючу куфайку, приоділась по формі, червоного галстука зав'язала й пішла. Куди? Звичайно, в кабінет. До голови сільради. У кабінеті саме чомусь багацько людей було. Коли я зайшла – чи залетіла? – натовп розступився переді мною, як море перед Мойсеєм.

– Вона не поліцайка!!! – вигукнула я. – Я це точно знаю!!! Вона не поліцайка!!! З однієї лиш Курилівки тоді люди не згоріли, в сорок третьому!!! Бо й Степан був не поліцай!!! Поліцай, але не справжній!!! А на людський роток не накинеш платок!!! А тимурівці мої дров заготовлять стільки, скільки треба!!!

Такого чуда, звісно, в сільраді ще ніхто не бачив за всю історію села. Ну то й що? Зате бабу Марфу, яка таки перезимувала, а навесні менший син приїхав із Мурманська й до себе її забрав, поліцайкою курилівці перестали називать. І брикету для школи сільський голова виписав, як завше, із запасом...

 

 

ЯСНИЙ  ПЕРЕЦЬ

 

Давно це було. Років сорок тому, якщо не більше. З'явився в їхній школі новий учитель з неліричним прізвищем Перець. Почав викладати фізкультуру, а потім ще й трудове навчання. І вони дружно, всім класом, відразу ж його незлюбили й нарекли ясним перцем. Чому й навіщо? Історія це замовчує. Просто нарекли та й усе. Ця дражнівка, вони вирішили, дуже йому підходить: Перець був молодим, тільки після педучилища, кучерявим, усміхненим, бо ще не знав що на нього в цій школі чекає, і завше носив тільки світлий одяг. У Перця був світло-бежевий костюм, білий плащ, а взимку він обмотував шию білішим за сніг в'язаним величезним шарфом із двома зеленими смугами. "Мабуть, якась полюбовниця зв'язала", – одразу ж здогадалися вони, бо дружини в Перця на той час іще не було.

Їхній клас, на лихо для Перця, був дружним. Особливо, коли треба було десь і в чомусь порушити дисципліну. О! Тоді це був справжній колектив! Діяли злагоджено, без зайвих слів. Розуміли одне одного з напівслова, навіть із напівпогляду, наче керував ними в напади дитячого безуму віртуозний, але невидимий диригент.

І почали вони з Перця знущатися. Спочатку обережно, можна сказати, тактовно. Під час розминки на фізкультурі, десь хвилині на п'ятій-шостій, Перець обов'язково давав команду: "Гусячим кроком марш!". І треба було їм іти по периметру спортивного майданчика напівприсядки, – така ото вправа для зміцнення м'язів ніг. Вони ж дружно, всім класом, розвинули алергію на цю вправу, бо й попередній учитель фізкультури їм такого не загадував, і це справді було трохи виснажливо, – спортивний майданчик був розміром як невелике футбольне поле. Принаймні після уроків хлопці там у футбола ганяли...

І починалося:

– Ясний перець!..

– Ой, не дійдуууууу!..

– Командире, пристрееееель!

– Та ясний перець, вааааажко ж може!..

Перець покрикував для годиться:

– Припинити розмови!

А вони – ще дужче, аж навперебій:

– Ясний пееееерець!!!

Перець гнівався. Бачив, що ці шмаркачі з нього дражняться. Обіцяв покарати їх додатковими, ще важчими вправами. Він їх починав тихо ненавидіти. Чманіти починав од їхнього колективного дитячого садизму. Находила коса на камінь...

Після одного з таких уроків Перець написав на них, уявіть собі, доповідну, яку вони одразу ж назвали тєлєгою, й віддав директорові школи: "Це не клас, а справжній дурдом", – сказав при цьому. Краще б він цього не казав. Бо директор, сам того не бажаючи, став на їхній захист:

– Це найсильніший у школі клас. Там аж п'ять відмінників, а невстигаючого немає жодного. Якщо не вмієте тримати дисципліну на уроках, то... вчіться. Учитися, як відомо, ніколи не пізно. – І виразно подивився на Перця. Про те, що директорова донька навчалася в цьому класі, Перець тоді ще не знав.

Та делікатна колегіальна розмова чомусь відбулася в присутності піонервожатої Валюшки. А у Валюшки була двоюрідна сестра Танюшка. Й навчалася вона в цьому ж таки класі, названого дурдомом. Тож п'яти хвилин було достатньо, щоб інформація про цікаву розмову Перця з директором поширилася в їхньому класі та за його межами.

І що було робити? Кого шукати винним? Цього ніхто не знав. Зате з ясного перця вони продовжували знущатися ще винахідливіше, впевненіше й дружніше. На уроці трудового навчання, в шкільній майстерні, гул стояв несусвітній. Кожен із них придумував якусь свою фразу й повторював її протягом уроку сотні разів. "Завтра в клубі індійське кіно"... "У продмазі – свіжий хек"... "А в нас кури не несуться"... "Хтось дурний – і що із того"... "За мир у всьому світі – це значить за життя"... "Один сірий, другий білий – два веселих гусі"...

І ще вісімнадцять різних глибокомудрих філософем (у класі цих жертв масових абортів було двадцять четверо) органічно впліталися в хор зневаги й знущання над учителем. Поза очі він так їх і називав – жертви абортів. Тьотя Мотя, в якої він квартирував, працювала техробкою в школі, – по великому секрету сказала це Валюшці-піонервожатій. Ну, а в Валюшки ж – двоюрідна сестра Танюшка... Коротше кажучи, розпочався новий виток конфронтації...

Одного разу в Перця явно здали нерви, і він, розповідаючи про будову слюсарного станка, почав... заїкатися!!!

– Ле...ле...ле...

Вони остовпіли!.. Перець заїкається... Це ж яка радість!!!

– Лещата!!! – рявкнули вони хором.

Тепер вони знали його найслабше місце! І тільки туди його й битимуть! І кожного разу потім, довівши вчителя до щирого хвилювання, ("до білої гарячки", – урочисто пишалися самі перед собою своїми ж досягненнями), відверто насолоджувалися його заїканням, а він, наче той голий король, викритий, починав заїкатися ще більше. (Хоча люби, Боже, правду, той кимось вигаданий голий король все ж таки не заїкався). Перця вони розкусили повністю. Слабак. Плаксій. Ясний перець.

...Діло було пізньої осені. Тьотя Мотя почала протоплювати грубу в хаті. А дровець нарубаних – як кіт наплакав. Сусід попиляв цілого береста, який ще влітку ріс за хатою, на кругляки своєю бензопилкою – і все. А їх же треба було поколоти на поліна, а тії поліна – на тонші полінця, для розпалу. Тьотя Мотя попросила квартиранта свого, ясного перця, нарубати дров. Так, щоб на всю зиму. Перець відмовився від неінтелігентної роботи. Сказав, що спина болить. Ні, ну ви подумайте! У Перця спина болить! А в тьоті Моті що? Не болить? Розсердилася вона на ясного перця до краю! Вигукнула в святому гніві:

– Ну тоді збирай свої манатки й іди геть з моєї хати!!! Щоб і духу твого тут не було!!!

А там тих манатків – і збирати було нічого. Пошарпаний чемоданчик і рюкзак брезентовий. Що в тому рюкзаку Перець ховав, – тьотя Мотя так і не дізналася, хоча страх як хотілось! Так і пішов ясний перець з її хати з нерозгаданою таємницею.

Перець пішов у шкільну майстерню, де відбував уроки трудового навчання. Один із кутків майстерні облаштував собі під власний простір: на двоє перевернутих відер поклав широку дошку, яку заслав тим, що під руку потрапило. То було його ліжко. Там він почав жити.

Зима наступала з усіх фронтів. У майстерні стояв холод собачий, – вона зроду не опалювалась. У ній навіть маленької грубки не було. А якби й була, то де б Перець узяв дров чи брикету? Пішов він тоді в сільмаг і купив аж за шість рублів (!!!) електрообігрівач "Огоньок". Отой "Огоньок" за шість рублів і змінив Перцеве життя повністю й безповоротно.

...Сталося те, що сталося. Коротке замикання, – казали одні. "Огоньок" перегрівся, – твердили інші. А ще ротатіші достеменно знали, що "Огоньок" перевернувся на якусь ганчірку, бо Перець тої ночі прийшов у свою обитель напідпитку та й перечепився за "Огоньок". Та й ліг спати. Та й одразу заснув... А майстерня й загорілась.

Майстерня згоріла дотла, тобто до фундаменту. Вранці все село це побачило. Дві пожежні машини, які ще вночі хтось викликав, так і стояли без діла: пожежу від електрозамикання водою не гасять. Пожежники ходили навколо фундаменту, лузали соняхи, пересміювалися між собою. Учні сходились до школи, але по своїх класах так і не розходились: на пожарищі ж цікавіше. Один із пожежників підфутболив з-під снігу недогорілий брезентовий рюкзак. Із нього випала якась уціліла книжка.

– Ти диви, – сказав іншому. – Згоріло все. Одна Біблія не згоріла.... – ще й потрусив тим недогарком. Із нього на сніг посипалося чорнотиння від якихось інших книжок...

Згоріло все... Одна Біблія лишилась... На ту розкриту Біблію, що лежала на брудному снігу, мов чиясь розхристана душа, як на чудо з чудес, підходили дивитися всі, кому було не лінь. Біблія! Найзабороненіша тоді книжка! І Перець, виходить, її читав?!? А де ж він сам? Чи хоч не згорів?

– Та не згорів... – заспокоїли народ пожежники. – Устиг вискочити в одних трусах... Трохи попечений. "Швидка" забрала.

Їхній клас радів тихою садистською радістю! Уроків трудового навчання й фізкультури не буде!!! Майстерня пішла прахом!!! Та ще й Перець не згорів. Хіба вони що? Вороги йому? Нехай поправляється!

– А давайте сьогодні всім класом ні на які вроки не підем, а до Перця підем! Провідаєм! – кинув хтось ідею. Та ця ідея не знайшла масової підтримки й продуктивного втілення. Бо директор оголосив:

– Розходимося в свої класи. Життя продовжується.

Ясний перець!!!

Вони, ті, хто в Перцевій інтерпретації були жертвами масових абортів, радувалися недовго. Через два тижні райвно прислало їм нового вчителя, Миколу Марковича, синонімічно кажучи, – Дракона. Так вони його колективно охрестили, але називали – тільки за кілометр або й за два від школи. Що він із ними тоді зробив, і як це йому вдалося – так ніхто й не зрозумів. Просто, зайшовши перший раз до них у клас та зробивши для годиться перекличку, простреливши кожного своїм рентгенівським поглядом, холодним, колючим, через блискучі окуляри, наче взяв і загіпнотизував їх, мовчки давши їм установку: "Я вас бачу наскрізь із усіма вашими тельбухами". Дисципліну тримати йому ніколи не доводилось. Не було такої потреби. Чи він тоді їх справді загіпнотизував? Вони стали, як шовкові... Як покірні безсловесні ягнята... Як тихе літо... Уявляєте? Вони – ті ж самі, але зовсім інші! Нікому і в голову не могло стукнути щось учверити! Бо Дракона вони просто полюбили! З його рентгенівським поглядом через блискучі окуляри, з його металом у тихому голосі...Та ще й став він їхнім класним керівником! Вони пишалися своїм Драконом! Ревнували його до інших класів. І навіть до його рідних дітей з дружиною, коли він їх запросив одного разу додому на свій день народження. Жінка його наготувала їм вареників дві макітерки: з картоплею, сиром і капустою! А вони запихалися ними й навперебій хвалили тії вареники, й казали, що зроду таких не їли! Отакий був Дракон!

А що ж Перець? Він їм був уже нецікавий. Через десяті вуха вони чули, що лікувався він довго, більше місяця. Бо не тільки опіки після тої пожежі, казали, лікував, а ще й нерви. Ну, то так, люди балакали... Треба ж людям про щось погомоніти... А ще теревенили, що завідувач райвно – старий контужений ветеран-фронтовик – обіцяв у тюрму його посадити за спалену майстерню. Так, кажуть, і репетував на Перця в своєму кабінеті: "Біблію, значить, читаєш!!?? Я згною тебе в тюрязі!!!" А Перець йому начебто злякано відповідав: "Я хотів музей у школі створити... Збирав старовинні книги й експонати...". А що там далі було – ніхто нічого не знає...

Так отож. Життя брало своє. Жертви масових абортів повиростали ким попало: вчителями, інженерами, прокурорами, медсестрами й лікарями, водіями, співаками, якимись вченими доцентами, журналістами... А одна – навіть письменницею. Хай Бог милує! Чого тільки в світі не буває! І з'їхалися вони з усіх усюд на сорокаліття після закінчення найріднішої школи, щоб і на людей подивитися, й себе показать. Гуляли по-чесному, – два дні підряд. І в ресторані гуляли, й на сільський став купатися їздили, а тоді ще – і в лісі, і в полі, й на лузі фотосесію робили... А "під завісу" в рідну школу завернули. Точніше кажучи, – на її подвір'я. Старої школи вже давно не було. На її місці красувалася нова – світла, сучасна та й та замкнена. Походили-побродили по подвір'ю. Їхнього там не було нічого...

– А вже всі забули, як ми тут колись ясного перця гнобили? Чи ще хтось пам'ятає? – прозвучало чиєсь питання.

Зависла колективна тиша. Усі слухали шум кленового листя над головами й раптом здивовано помітили, що ті клени ростуть на місці старої згорілої майстерні... Пауза затягувалась...

– Давайте краще вип'єм... – хтось інший, аж занадто по-старечому крякнувши, підкинув конструктивну ідею.

– А хіба ще є? Наливай...

На тому місці вони домовилися: найостанніший із їхнього класу живий поставить у церкві велику свічку за упокій усіх, хто вже Там. І за однокласників, і за вчителів.

...А живий про живе й думає навіть у немилосердних обіймах часу.... Ота з їхнього класу, що стала відомою письменницею, підтвердила запит дружби в Фейсбуці якійсь іншій відомій письменниці – Ользі Перець-Малиновській. Спочатку привабило її прізвище – таке кумедне, стуктуроване на контрасті двох смакових відчуттів. А потім і самі її вірші – настроєві, трохи наївні й не зовсім досконалі. Та досконалість, як відомо, – відносна категорія. Зав'язалася переписка. Якесь десяте чуття підказувало: із цією Перець-Малиновською бажано ближче познайомитись. І що ви думаєте? Вони зустрілися наживо на міжнародному арт-фестивалі, де було все, в тім числі й виступи сучасних літературних класиків, і презентації їхніх творів. І квіти були, й музика звучала, і під дзенькіт келихів із шампанським одна письменниця запитала іншу:

– Вашого батька звати Павло Федорович?

– Так! – здивуванню Перець-Малиновської не було меж. – А звідки ви знали мого батька?

– Ви дієслово "знати" вжили в минулому часі...

– Так... Три роки тому батька не стало...

...Земля кругла.

...Вони усамітнилися в найдальшому куточку зали, в якій відбувалися перформанси, презентації, автограф-сесії й слеми, і говорили, говорили... В Ольги є менший брат, рідний син Перця, а вона – його прийомна донька (але чомусь дуже схожа на нього!!!).

– Наш батько був усім батькам батько. Як він нас усіх любив... Як він дбав про нас... Це була золота людина... Будь-хто в селі, з якого я родом, це скаже... І були ми за ним – як у Бога за пазухою. На мій випускний продав мотоцикла й купив мені святкове плаття. А на здачу – випустив мою першу збірку віршів. У дев'ятнадцять років я вже мала першу книжку! Це він мене благословив писати...

Одна письменниця говорила, інша її слухала й раділа ізсередини: Перця любили й Перець любив. Це найголовніше.

– Тато все життя пропрацював у школі-інтернаті вихователем і логопедом. ("Вилікував, отже, своє заїкання", – ще раз потішилась та, що слухала). А який він музей у селі створив!.. Ви б знали!.. Колись приїдете – я Вам обов'язково влаштую екскурсію. Все покину й приїду з Києва, покажу Вам усю красу своєї великої малої батьківщини і в музей відведу обов'язково. Це, як казав мій тато, – присвята людській пам'яті. Є музей – є пам'ять... Ой! А як він переживав, коли розпався мій перший шлюб!.. Навіть плакав... Я й не здогадувалася до того, що мій тато плакати вміє... А коли я аж через п'ятнадцять років вийшла заміж удруге, тато радий був, як дитина! А коли ще й маленький синочок мій на світ з'явився, – тато ощасливився й мене ніби запрограмував: "Щоб завжди була щасливою!". Малому нашому зараз чотири рочки!.. Така потіха!.. А старшому синові – вже за двадцять. Уже не сам... – довірила сімейну таємницю. – А давайте дружити конкретніше! У мене є свій письменницький портал. Надішліть мені хоч кілька своїх творів – і я їх виставлю! Хай люди читають!

Ясний перець! Яка ж тільки Земля кругла!..

Одна письменниця виставила твори іншої письменниці на своєму порталі. А потім ота інша довго думала: як же віддячити Перцевій доньці? Й нічого кращого не придумала, як написати пристойну рецензію на її поетичну збірку "Осіння рапсодія". Рецензію взяло до уваги компетентне журі одного престижного літературного конкурсу, й Ольга Перець-Малиновська лавреаткою стала, зайнявши хоч і не перше, але почесне третє місце в тому конкурсі...

Ясний перець! То було, мабуть, відкупне. Від імені всього їхнього класу. Ото, мабуть, воно й було...

...А життя ж таки – цікава штука, ясний перець!..

 

 

МАРУСИНЕ  РІЗДВО

 

Учора було Різдво. А сьогодні – звичайний день. Мо', правда, й сьогодні якийсь празник? Маруся в церковний календар не заглядала, – загляне аж перед Паскою. А чого туди часто заглядати? Цілих п'ятнадцять гривень вартує. В електричці купила ще восени в якогось німого, коли їздила з клунками спродатися. Там і спродувати не було чого, – з десяток бурячків, трохи моркви та пригорщі дві квасолі. Гарбузці добрі люди покрали ще на городі, – вона й не помітила того спочатку, бо гарбузи лежали на своїх місцях, але розрізані навпіл і повичинювані. Ну, покрали, то й покрали... Сама винна. Ледь не до Покрови тримала гарбузи на городі. А люди не сплять...

Маруся дивиться на день зі свого кухонного вікна. День залитий сонцем, погожий такий, наче у весни позичений.

Згадує Маруся про двадцять гривень, позичених у Поліни, сусідки через стіну: це ж уперше Маруся відбула Різдво на позичені гроші. Бо внука приїхала: "Поскрєбі по сусєкам, ба... Я крєдіт взяла!" А що воно за кредит такий – Маруся й не знає. Сходили з Поліною в церкву, не на всюнощну, бо сили вже не ті, то було за що, як завжди, три свічки купити: за здравіє, за упокой і за ворогів, щоб менше гавкали... А коли вже додому поверталися, серед дороги, на рівному місці джвякнулась Маруся... Поліна насилу підняла та присовманила її додому... Спасибі Богу, нічого не поламала. Болить тільки праве коліно дуже...

Поснідати чи що? Маруся наллє недоїдену кутю молоком і перекип'ятить її. І буде каша молочна. Якби ж тільки молоко не прокисло. Бо вже з тиждень стоїть без толку на верхній поличці, поближче до морозильника. Якби ж не прокисло...

У двері постукали. А точніше, пошкреблися. Це Поліна. Вона знає, що дзвінок не працює, тому, як мишка, завжди: шкряб-шкряб. Тільки Поліна вміє так стукати. Тобто шкребтися.

– Прийшла, дай, думаю, ще раз поколядую, – а з Марусиного коліна очей не зводить. – Болить?

– Болить. Давай посвяткуємо кашею, двічі вареною.

– Ну, якщо двічі, то давай.

Насвяткувалися тією кашею. Добра каша. І знов Поліна в Марусине коліно втупилася. Наче збирається заговорити про теє стражденне коліно, але не підбираються правильно слова. Поліна знає, що Маруся не любить лікуватися та жаліти себе. А ще – боїться лікарів. Тому, пускаючи в хід народну дипломатію, Поліна починає, звісно, з прогнозу погоди та ще й дуже обережно:

– Сніжок обіцяли: місцями опади. А вітер північно-західний, поривчастий, помірний до сильного... То ти, Марусе, на вулицю поки що не виходь. Я принесу все, що треба...

– Та що там мені треба? Нічого не треба, бо до пенсії ще далеко... Ще нескоро поштарка завітає... Сама знаєш...

– Ото й сиди в хаті. Щоб коліно на холоді не промерзло. Береженого і Бог береже... А на ніч я тобі компреса накладу.

– Саме пройде. Не переймайся.

– ...накладу компреса на горілці, з каштаном і кульбабою, – ніби не почула Поліна. – Ось побачиш, на ранок і попустить.

Так і стала Поліна Марусиною "швидкою допомогою".

Попустило не відразу, а десь аж через тиждень. Забій коліна, видно, був добрячий. Але обійшлися таки без лікарів, яких Маруся, як чуми, боїться.

– Туди тільки попади... Зразу сто болячок знайдуть. – Тут Маруся, звісно, права. Ще й яка права! Тому – хворіти ніколи, хворіти ні за що! Оце і вся Марусина філософія.

– А вже день, Марусе, подовшав, – каже одного разу Поліна. – Не зчуємось, як ще одна весна прийде...

– ... і на город! – доказує Маруся.

– На город, Марусе! Вже аж скучила! Мене вже зараз туди тягне!

– А мене, думаєш, не тягне?

Їхні городи поруч. Тобто це один город, Марусин, але вже давно розділений навпіл із Поліною. По три сотки кожній.

– Дасть Бог, доживемо до весни, Марусе, то вже не будемо нікого наймати, щоб перекопав наші сотки. Так же?

– Так. Не будемо. Самі якось перериємо...

– Бо скопати одну сотку знаєш скільки вже коштує?

– Знаю. Гривень п'ятдесят.

– Ага! Яких там п'ятдесят! А сімдесят не хочеш?

– Сімдесят?!?

– Сімдесят!!!

– Тоді точно самі перериємо! Як уже ж перериємо, так і буде.

– Ото потихеньку, по сотці в день – і перериємо.

– А куди нам спішити?

– Насіння в нас своє, встигли перед дощами напташити...

– І картоплі насіннєвої два клунки є.

– Часник та цибулю з осені посадили.

– Розсаду помідорів і перців уже скоро, на наростаючому місяці, треба висіять.

– Висіємо, Марусе, висіємо.

– Щоб проізростало.

– Щоб із урожаями бути.

– Авжеж. Живий про живе й думає.

Погомонять-погомонять між собою, а коли розійдуться, кожна рада: є до кого обізватися.

Бо вони зараз, розмінявши по восьмому десяткові, – як сестри. Бо тільки сестрами їм – і лишилось... А може, це серце серцю віддає борги?..

... А п'ятдесят літ тому все інакше було. Іван, Полінин чоловік, був у них один на двох. Один на двох! І мирилися. І навіть лагідно при людях розмовляли між собою. Пащекував народ, що в когось із них не всі дома, а може, і в усіх трьох. Що, Іван не міг десь подалі знайти полюбовницю собі? Чи Поліна, законна дружина, не могла покласти цьому край? А Маруся? Ні стиду, ні совісті! Не могла припинити це неподобство? Було людям про що поговорити! Ой було...

... А Поліна була бездітною. Оце і вся правда. А Маруся народила Іванового сина, Григорія. Оце ще одна правда. Вирощували хлопця вдвох із Поліною: обох дитя називало мамами. Іван же рано на той світ подався, – піднялися фронтові рани та й загнали його на той світ, ще молодим. Ото таке. Один на двох був чоловік, один на двох став син. Гриша... Гришуня... Гришуньчичок... Любили його обидві однаково... І голосили потім за ним обидві однаково, коли з Афганістану в цинковій труні привезли, – виконав там їхній Григорій свій інтернаціональний обов'язок. Виконав і перевиконав. У той Афганістан Григорій сам напросився, будучи вже післяармійським. Його туди друг, можна сказати, заманив. "На цій війні, – писав Григорію в листі, – якщо все робити з умом, то можна великі гроші заробити". Як на війні заробляються гроші, ні Маруся, ні Поліна не знали. Обидві відраджували сина як могли від того Афганістану. Але ж Григорій упертий, як батько, був. Він так вирішив – і все! Та, слава Богу, в військкоматі Григорію відмовили: на понадстрокову службу туди брали одружених. Зітхнулося легко Марусі з Поліною. Бо в Гриші їхнього на той час не те що дружини, навіть дівчини ще не було.

...І де він знайшов тую Лідочку чи вона сама десь знайшлася? Привів додому маленьку таку, чорнявеньку, повненьку й сказав: "Знайомтеся. Це моя дружина". Поліна з Марусею обімліли. А Григорій поставив їх перед фактом, що вони вже й розписані. "Шлюб фіктивний, – тільки й пояснив. – Так треба". Он воно, виявляється, як треба!.. Через тиждень Григорій уже був в Афганістані, а Лідочка звідки прийшла – туди й пішла. "Шлюб фіктивний", – тільки й сказала на прощання. Через рік, коли Гриші не стало, з'явилася на похороні, – призналася Поліні й Марусі, що народила доньку, хоча шлюб і фіктивний. Господи, Твоя воля!

– Привези нам дитя, Лідочко, – стали її просити після похорону. – Ми хоч глянемо на Гришину донечку!

– А чому тільки глянете? Я привезу вам Настьону назавжди! У мене свої плани на життя.

Так Анастасія, Настьона, Настя стала їхньою внучкою – Марусі й Поліни. Обидві знали, що це не Гришина дитина. Але обидві жодним словом про це ніколи не обмовились. Виняньчили, вигляділи, виростили... Зараз у Києві якимось маркетингом займається. А що воно таке, той маркетинг, – Бог святий знає. Приїжджає тільки тоді, коли дуже потрібні гроші...

... – Отакі справи, Марусе... – Поліна збирається йти додому. – Дні вже, слава Богу, подовшали... То вже скоро й весни діждем... Завтра прийду до тебе ще на одне свято...

– Приходь, Поліно. Приходь...

... Хоча Маруся рідко в церковний календар заглядає, та знає: завтра Івана Хрестителя по святцях... Пом'януть із Поліною свого Івана...

 

 

ВІЧНИЙ  РЕВОЛЮЦЬЙОНЕР

 

Сьогодні Гузиха знову співатиме. Знають про це всі на кутку, бо одинадцяте число сьогодні. Ось уже з півроку, день у день, точно одинадцятого числа, всім на кутку поштарка Валюша приносить пенсію. Перед нею носила Галка-аферистка. То по-всякому приносила: й двадцятого, й вісімнадцятого, а якщо було повезе, – то п'ятнадцятого. Бо їй же треба було щомісяця на Москву їздити спродуватися. Микола, чоловік її, тримав чотирьох бичків і з десяток кабанів. А гусей, індиків, іншої птиці, – одверни й заступи! Табунами! Мабуть, і сам їм ліку не знав... А колись (ну це так люди балакають) в його кума здох підсвинок, і кум, зажурений, віз худобину на кравчучці аж за село. Прикопати. А Микола каже:

– Не журись. Я тобі допоможу. Вертайсь додому. Лиця на тобі нема. Я твого підсвинка зараз – у багажник та й за пару хвилин сам одвезу куди треба. Сам і прикопаю. Головне – не журись. За бензин мені не плати. Ми ж куми.

А потім того підсвинка обсмалив, на сало-м'ясо розібрав, – і повезла Галка свіжину на Москву, аж гай зашумів! Там усе поїдять!.. Ну це так люди балакають... Треба ж людям про щось погомоніти... А квитки на московський поїзд (туди й назад) Галка брала за бабські пенсії! І це не брехні! Свята правда! Привезе було рублі з Москви, поміняє тут на гривні, – й аж тоді Вірка, Маруся, Василь із Ольгою, Петро з Уляною й стара Гузиха отримують свої кровні. Куток у них невеликий, Криночками називається. Живуть тут і доживають семерко пенсіонерів. Є серед них один на всіх грамотій, – Петро, звичайно. Страшний, сумний і політичний. До пенсії років із тридцять працював секретарем сільради. Він ото найперший і не стерпів Галчиних махінацій, написав петицію прямо в прокуратуру. І всіх на кутку підписатися заставив. Усі й підписалися, бо Петро ж – власть... А власть треба слухатись... Хоч і колишню. Коротше кажучи, відбулася зміна кадрів. Галка з Миколою пошепталися як воно буде кращенько, раз у прокуратурі вже колективна заява лежить.

– Пиши, Ганю, й ти заяву. За власним бажанням. Тільки хутко! – зметикував Микола відразу. У нього клепка в голові добре варить. – Якось проживемо й безробітними.

То коли прокуратура зацікавилася Галкою всерйоз, начальник пошти лише впевнено, з документами в руках відповів:

– У нас така вже не працює!

Так Валюша стала новою поштаркою в Криночках. І сьогодні оце під обід принесе бабську пенсію.

Гузишин внучок Юрко, майже двохметрова сорокалітня кровиночка її, крутиться вже під двором. Із райцентру недовго їхати велосипедом. Хвилин двадцять – і тут. У хату до баби не заходить, – про що з нею балакать? Глуха, як пеньок. Вона його тільки дратує своєю глухотою. Щоправда, Юрко свою бабу вміє тримати в руках. А точніше, в кулаках. Не було ще такого одинадцятого числа, щоби Гузиха непобитою лишилась. Рідна кровиночка як увалить то ввалить!.. А скільки там тієї баби?.. Хіба їй багато треба? Нейтралізує ото Юрко на якийсь час свою бабушенцію, і поки вона у відключці, всю до копійки пенсію вигребе й уперед! На велосипед – і додому! До себе в райцентр.

Гузиха очунює й починає на всю хату співати, щоб сусіди чули: вона жива. Співає завше одну-єдину пісню:

Вічний революцьйонер!

Дух, що тіло зве до бою!

Зве за поступ, щастя й волю!

Він живе! Він ще не вмер!..

Більше пісень Гузиха не знає. Колись знала їх дуже багато, та всі вони з пам'яті вивітрились. І ті, що на досвітках ще за царя гороха співали, й ті, – що на полі, і в рільничій бригаді... А ця, бач, іще в голові тримається!

Гузисі дев'яносто й чотири роки. Вона не тільки на своєму кутку найстаріша, а й по всьому селу. Про неї навіть приказку гострослівні односельці придумали: "довговічна, як Гузиха". Сама Гузиха такої приказки ніколи, правда, й не чула, бо глуха ж, як пеньок. Як стара тетеря. Як скіфська баба степова. До всього глуха й байдужа. Тільки не до Юрка – кровиночки своєї, внучка ріднесенького. Воно ж нещасне. Сирота. Гузишина донька давно померла. А батька Юрко зроду не знав. Так і виріс ото: в бабиних та в материних жалощах. Залюбили вони його до краю. Бо нещасне ж. Як бадилиночка в полі... Як горох при битій дорозі... Крихітка... Пташечка...

А пташечка, ще коли підростав, давав джосу обом – і матері, й бабі. Тікав із дому часто. Просто так. Для розваги! Нехай пожуряться обидві! Нехай поголосять! Та пошукають його добряче! Узимку не тікав, бо в тій схованці, одному йому відомій, він би й замерз, а влітку, пізньої весни та ранньої осені – було-було! Тікав він, по правді кажучи, частіше од сільської дітвори, яка всім кутком його не любила. Їх багато – він один! Шпиняли його, байстрюком обзивали, грудками одного разу ледь не каменували, – чого тільки не витворяли аби заплакав! А він ніколи не плакав, а може, й плакав, та вони цього не бачили...

Малі діти – малий клопіт, а великі – великий. То так і з Юрком. Виріс – і всі дитячі страхи, задавнені образи почав на матері й бабі відшкодовувати. Натерпілися обидві, аж страшно згадувати... Та зустрілася йому Галя, як отому безталанному Чіпці. Одружилися. Але того щастя мати Юркова вже не застала, бо від тяжкої хвороби Богу душу віддала. А бабі Юрко так і сказав: "Щоб і ноги твоєї в нас не було! Коли треба буде, сам до тебе приходитиму!" – коротко й ясно.

Отож і приходить. Щомісяця кожного одинадцятого числа. Сусіди аж переживають потроху за Гузиху: хтось юшки принесе, хтось півхлібини, – жива ж душа. Криком їй кричать:

– Здавайся у будинок престарілих. Там добре. Ніхто не б'ється і їсти дають.

– Е ні! Не буде діла! Туди ж і пенсію треба оддавать! А хто ж моїй кровиночці, пташечці моїй допоможе? Ви? Чи хто? Воно ж нещасне... Сирота... – завше одна в Гузихи відповідь.

– А може, бабо, я прямо йому вашу пенсію буду оддавати, внучкові вашому? – кричить їй колись Валюша. – Бо мені аж страшно: ще вб'є колись вас кровиночка ваша!!!

– Е ні! Не буде діла! Він тоді взагалі перестане приходити до мене. А мені ж так кортить його побачить!.. Хоч раз у місяць...

А Валюші все ж треба знать:

– Чому він вас іще й б'є?

– Тому, що не вірить, що вже цілих два роки ні на копійку пенсії не підвищили. Думає, що я щось приховую од нього. А я ж не приховую! Чого б же я приховувала од своєї кровиночки?..

– Давайте в міліцію заявимо на вашого внучка, – сам голова сільради прийшов колись та запропонував. – Там його присмирять швидко!

– Не чіпайте мою кровиночку!... Воно ж нещасне... Сирота! – як може, так і захищає Гузиха внучка.

– Ну, тоді співайте, бабо... Співайте, скільки влізе...

...І співає Гузиха, аж очі вирячила, щоб дальше чуть було:

Вічний революцьйонер!!!

Дух, що тіло зве до бою!!!...

Отака Гузиха співуча.

 

 

ЖИЛА-БУЛА  СОНЬКА

 

Оце так новина... Хай Бог милує!.. Сонька повісилась...

– Сонька повісилась!!!

– А ви чули?! Сонька повісилась!!!

Хай Бог милує!.. Щоб Сонька...

І лежить тепер у труні, наряджена, усміхнена, наче зронить зараз своє глибокомудре:

– Я без вас обійдусь! А побачите чи ви без мене обійдетесь! Спробуйте пожити без мене.

Учора на храму була. У меншого свого сина, Васька. Може, й чарку випила. Може, й дві. Васько чогось завівся, ні з того ні з сього сваритися почав. Навіть на гостей не зважав. Хоча які там були гості? Усі свої. Старший брат Сашко з жінкою й дітьми та мати трохи напідпитку. А Васька аж коробить, аж телесує, коли мати "пробку понюхає". Що з ним робиться, – й сам не знає. Але кричить тоді диким криком на Соньку й аж тіпає його:

– Стидовище! Уже готова? П'яницюга! Та на тебе ж гидко дивитися!

– А ти не дивися, синок...

Васькова дружина, Соньчина невістка, тільки очі потупила, – права голосу вона ніколи не мала, але свекруху свою вона однаково поважає: чи п'яну, чи тверезу. Її свекруха роботяща, не пліткарка, над душею ніколи не стоїть зі своїми вказівками... Нормальна свекруха. Одне погано, що в чарку почала заглядати. Та все частіше. Коли зі свекром трапився інсульт, після якого він так і не одійшов, – лежить спаралізований, то свекруха й придумала собі таку віддушину. Усе життя була за ним – як за кам'яною стіною. Микола все дістане, все добуде, все вирішить... Тягнув свого плуга добре! Розбудував двоє господарств для обох синів! Хатищі такі повибудовував – краса! А перед цим – своє обійстя зробив майновитим і заможним. Прихватизував один цех комбікормового заводу. Свиней вирощував для продажу... Крутився Микола добряче. А воно, бач, усе до пори-до часу... Лежить тепер – ні рукою, ні ногою не поворухне. Й не говорить. Тільки плаче. Сонька, зціпивши зуби, доглядає за Миколою, годує з ложки й не може ніяк змиритися з тим, що сталося. А з хати вийде – мерщій у літню кухню! До своєї завітної майонезної баночки... Сонька її в кишені завше тримає, в халаті, в якому порається. Ото осушить за півдня одну баночку (а скільки там тієї майонезної баночки?), а після обіду – за іншу береться. Та так і день пройде. Але ж при цьому і все діло поробить! І на городі, і в дворі, і в хаті. Отака Сонька. Була...

І чого ото було вішаться?.. Вбила собі в голову, що вона нещасна. Бо Микола хворий. Лихо та й годі...

– П'яницюжище! Одворотина!!! Коли ти вже нап'єшся??? – допікав Васько матір останніми словами. А Васько вміє допікати! Це в сім'ї всі знають. – Через тебе з батьком таке сталося!

– Ні, синок, не через мене. Ми з батьком жили все життя душа в душу...

– Ага. Ще скажи ноздря в ноздрю!

– ...не сварилися, не билися, завжди були заодно... Бо треба було вас на ноги піднімать...

– Язиком уже не поверне!.. допіднімалася!!!

– То що мені?.. Може, піти повіситись, якщо я тобі така важка? – крізь сльози видавила із себе Сонька.

– Іди вішайся! Ніхто й плакать не буде!!!

То Сонька й пішла з того храмування додому. Заглянула в кімнату до Миколи. Ніби спить. Очима з ним попрощалася. Вийшла в сад. Обважнілі віти від груш та яблук (вродили, як не перед добром) наче аж простяглися до неї... Наче питали: "На кого ж ти нас, Сонько, покидаєш?" Це останнє, що бачила Сонька на грішній-праведній землі...

...І чого вона повісилася? Вони ж із Миколою справді жили душа в душу. Життя не гладко слалось... Але пережили й отой далекий Сибір, куди завербувалися "за довгим карбованцем", і смерть першого дитяти в тому Сибірі, й повернення додому, в хату-землянку (бо на кращу там заробити так і не спромоглись), і працю денно й нощно аби жити, а не виживати. У Миколи була бензопилка, то він нею втричі більше заробляв по людях, ніж на комбікормовому заводі, де спершу був "за старшого куди пошлють". А через якогось півроку – начальником зміни. Тямущим був Микола. Усе в нього було розмірено та з вигодою для себе...

... А заміж Сонька йшла за Миколу, коли він був іще безпробудним п'яницею. Пив Микола в молодості по-чорному. Завжди грязнючий, смердючий... Дивувалися доброзичливці: може, в Соньки не всі дома? Сама красивенна, роботяща, доладна, весела... А ще як заспіває!.. Та їй би – за міністра якогось чи офіцера хоча би! А вона – за Миколу... За п'яницю...

– П'яниця проспиться, а дурень – ніколи! – відповідала всім однаково Сонька. Любила вона Миколу сильно. І п'янючого, й смердючого любила. Ще й радувалася, коли людям було про що побалакати. Не розповідати ж усім та кожному про свій віщий сон. Якийсь голос у тому сні їй так і сказав: "Тільки з Миколою будеш щасливою. Потерп іще трохи". І настав той день і час, коли Микола, на похмілля випросивши останню троячку в Соньки, тієї троячки не пропив, а приніс додому! Тверезий! Мовчазний! І віддає Соньці тую троячку! Сонька аж злякалася!!!

– Що трапилось, Колику-соколику??!!

А він тільки мимрить щось, весь аж труситься, а потім бух! – у ноги Соньці! Й прощення просить:

– Прости мені... Усім серцем благаю: прости!

– Та що з тобою, Колику-соколику? Чи не захворів?

– Ні! Навпаки! Виздоровів... Прости мені, Сонечко! Простіть мені, синочки! – уже Сашко й Васько були в них на той час, – старшому три роки, а меншому ще й року немає. Сидять, як горобчики, в Соньки на руках: в обох саме вітрянка. Сонька – в плач! Діти – в плач! Микола й собі – в плач! Ревище зняли на всю хату, – від щастя, мабуть, що Микола вже таки напився!!!

Відтоді й зажила сім'я новим життям. Переїхали з того Сибіру додому. Та й зажили. Усе – своїм трудом, своїм горбом. Коли між собою все ладненько, то й труднощі – не труднощі. То, якщо хто в луг – хто в плуг, тоді нема діла. А в Соньки з Миколою все гараздилося: тільки для сім'ї обоє жили, тільки для дітей. Та й про себе не забували... Жити б і далі та Бога хвалити...

...А де той інсульт узявся, з якого Микола так і не вичухався?... Біда не по дереву ходить, кажуть старі люди... Зажурилася Сонька, до краю зажурилася, коли з Миколою таке трапилось. А тут саме – весна. Городи. Роботи – непочатий край! Приїхали орачі, зорали і великий город, і два малих. Сонька з орачами розплатилася й почастувала їх, щоб усе ж було по-людськи.

– Та й собі ж налий, – підказали орачі. – Щоб веселіше город садився.

А Сонька якщо й пригублювала колись щось, то тільки вино домашнє: Микола не п'є зовсім, то чого ж їй людей туманить? А тут рука сама потяглась... Таке гірке, таке недобре!..То була перша чарка, з якої та біда із Сонькою й почалася... "То он чого мій Колик-соколик прожив усю свою молодість у п'яному чаду!.. Тепер і я знаю", – робила Сонька свої п'яні висновки...

Жінки спиваються швидше за чоловіків. Набагато швидше. Сонька й сама не помітила, як без майонезної баночки вже жити не може. І вже не вона – з баночки, а баночка з неї випивала життєві соки, здоровий глузд, красу й рештки здоров'я. Микола не одужував. Жити не хотілося. Менший син у звірюку перетворився: слова людського од нього не почуєш... Запивала своє горе Сонька і старалася якомога рідше в дзеркало заглядати. Бо звідти на неї дивилося щось страшне... То вже була не Сонька... Хотілося одного: закрити на все це очима й плечима...

... Ховали Соньку без попа й півчі. Васько з цього приводу лиш подумав: "Ну й добре. Так дешевше".

Ні, ну чого та Сонька повісилась?...

 

 

КРИВАВА  МАРІЧКА

 

– Життя, як відомо, – це не те, що ми про нього знаємо. Одне з багатомільйонних визначень життя може бути таким: життя – це те, що тримається на магії слова. Магія слів, безсумнівно, є. А якщо словами маніпулює людина вміла й знаюча, ці слова запросто можуть взяти вас у полон. Вони обплутають вас, як витончена шовкова павутина, а коли ви перетворитесь у безпомічний кокон, проткнуть вашу шкіру, проникнуть у кров, заволдіють вашими думками. Магічна дія слів продовжиться вже у вас усередині.

Коли я перед ними озвучувала ці та інші сегменти своєї власної теорії слова, мені їх було просто шкода. Тридцять пар очей, а інколи й більше, дивилися на мене чи то як на динозавра, чи то як на якесь інше рєдкостноє іскопаємоє. У студентській аудиторії, де в перервах між парами крім матів-перематів, бліна, тіпа, то єсть, я в шокє, по фіг-на фіг і вабщє нічого іншого не звучало, бо сюди вже давно прийшла вулиця, хтось іще говорив про силу слова, силу думки, публіцистичність мислення та ще дещо. Ну вабщє капєц! Двояке від цього було відчуття. Якийсь аж материнський жаль і водночас глибока й повна відповідальність. Жаль – бо я знала, що їх чекає попереду: вони зібралися йти в журналістику. Відповідальність – бо за такий кредит довіри, що світився в їхніх очах, можна було віддати все. Усе! Усе – це два недопалені архаїчні конспекти з часів студентської молодості, підписані тоді ще красивим моїм почерком: "Теорія і практика журналістської майстерності" і "Художнє оформлення газети". Чому саме ці два конспекти не були спалені у вогнищі святої інквізиції на випускному вечорі після журфаку, я можу пояснити хіба що Господнім провидінням. Палили тоді все. Горіло все синім пламєнєм: науковий атеїзм, науковий комунізм, політекономія соціалізму, марксистсько-ленінська філософія!!! Під гарячу руку – й історія зарубіжної преси, літературне редагування, шрифтологія, теорія теле-, фото–і радіожурналістики!!! Нам було весело! Нам було радісно! Після офіційного бенкету в студентській їдальні ми провели додому свою кураторшу, обцілували – тьфу! – її в усі відкриті частини тіла, насилу всучили дорогоцінний подарунок – вазу із кольорового скла для квітів за 14 карбованців 52 копійки, заспівали під кураторшиним балконом серенаду хором, як співається "Інтернаціонал" на мотив "Матроського яблучка": "Трое суток шагать, / Трое суток не спать/ Ради нескольких строчек в газете./ Если б снова начать,/ Я бы выбрал опять/ Бесконечные хлопоты эти! – і пішли в студентське містечко досвятковувати, бо ще з дня про це надійно подбали. Профгрупорг Зеник, за паспортом Зіновій, дбаючи про соціальний захист людських душ, привіз ще в обід із Борщагівки дві трилітрові банки чистого, як сльоза, двічі перегнаного самогону від своєї київської тітоньки Зіни, на чию честь він (Зеник) і був колись своїми батьками названий. Тітонька Зіна ще жодного разу за всі п'ять років нікого в групі не підвела якістю своєї продукції. За тітоньку Зіну вся група молилась, її любили й шанували, її називали цвітом української нації й національним надбанням, хоча в очі її ніхто не бачив. Крім Зеника. Шість літрів борщагівської аквавіти стояли в Зеника під гуртожитківським ліжком, манили до себе, муляли душу всій групі й на урочистому врученні дипломів, і після нього, і на окультуреному до неможливости бенкеті з трьома пляшками шампанського на 24 бокали (кураторша 25-а) в студїдальні. Тому Зеник уміло провів бенкет в режимі бліц, – за пару годин і відбенкетували, і кураторшу відвели на горшок і спать, а самі з масовим виглядом "Ну нарешті!" почали святкувати по-чесному. Розпалили ритуальне вогнище за кількадесят метрів від гуртожитку, дрова чи сухі гілки в яке підкладати було суворо заборонено. Одні лиш конспекти.

– На, Варганов! Получай!!! – і вогнище пожирало "Словник молодого журналіста", який професор Варганов сам придумав і уклав, а потім на колоквіумах вимагав знання напам'ять кожного з півтисячі журналістських термінів. І звіряв при цьому наші відповіді з написаним у своєму словнику!

– На, Мойсей!!! Привів ти нас до фінішу!!! – летіли у живий вогонь "Основи журналістики" професора Мойсеєва. – О великий Мойсею!!! Слава тобі!!!

– Папаримський!!! – це так на доцента Паримського. – Ось тобі твоя соціальна реклама!!!

– Марксистсько-ленінській філософії гіп-гіп ура!!!

– Ура!!! Ура!!!

– Неіснуючим наукам слава!!!

– Навіки слава!!!

– Слава науковому комунізму!!!

– Слава!!! Слава!!! Слава!!!

– Слава науковому атеїзму!!!

– Слава!!! Слава!!! Ура, товариші!!!

Нам було весело й радісно. Принаймні настільки, що ми вірили: все це витворяємо справді ми. Лише згодом ми допетрали: то витворяли все-таки не ми. То витворяли шість літрів борщагівського самогону. Від тітоньки Зіни.

Коли свято досягло апогею, найсміливіші почали стрибати через вогнище. Попарно або поодинці. А треба сказати, що група наша складалася рівно з дванадцяти пар. Одна з пар, щоправда, була зовсім не пара. А все тому, що в групі всі давали всім. Бо група – це святе. Тому всі давали всім. Одна лиш староста – кривава Марічка – нікому не давала. За всі п'ять років нікому! Жодного разу! Ламалася, як гречаний бублик, винувато пояснювала:

– З мене саме іллє... – або ще краще: – З мене саме тіче...

Ні, ну ви подумайте!!! З неї тіче! Наче з нас не тіче!! Отаке стерво з полонини! Навіть землякові своєму – профоргові Зенику, за паспортом Зіновію – і то не давала! І отаке курвидло гуцульське керувало нами всі п'ять років! Тіче з неї!!! Образливо було всім. За Васька образливо! Нашого комсорга! Серйозний, флегматичний, товстий Васько доки про партійне керівництво радянською пресою було не договорить, з вечірки чи з днюхи в свою кімнату не піде. А коли вже й ішов, – іти було ні з ким. Всє дєвчьонкі вже – по парам! В тішінє разошліся! І в усіх – любов! А в кривавої Марічки, як завше, – як не тіче, то іллє. За Васька було обидно. Хороший же хлопець – спокійний, серйозний, товстий, флегматичний... І надумали хлопці, в кого почуття справедливости було найзагостренішим, прямо на випускному, після борщагівського самограю, Марічці морду начистити. За Васька. А заодно – й за самих себе. Бо повідмовляла Марічка кожному з них за п'ять років стільки разів, скільки кілків стирчить у сільськім лісі . Про цей план у групі знала тільки я та ще одна Анфіса. А всього у групі Анфіс було дві: я і вже названа Анфіса. Моя подруга. Коли в кінотеатрах фільм "Угрюм-река" крутити закінчили, то нас із нею група так і назвала. За те, що не минули ми з нею жодного сеансу, де б він не крутився, – чи в "Київській Русі", чи в Жовтневому палаці, чи ще десь... Отакі були колись фільми. Але я про Марічку. Їй давно вже треба було начистити тую мордяку. Було за що. Але відкладали аж до випускного.

– Я вже однією ногою на українському телеба-а-аченні, – транділа вона нам, починаючи ще з третього курсу. – Бо в мене все – відпові-і-і-дно.

Отаке стерво з полонини! Її двоюрідна сестра, набагато старша за неї, працювала санітаркою в лєчсанупровській лікарні. То колись ото винесла переповнене судно з-під якогось телеоператора, в аварії поламався, а той начебто пообіцяв з великої вдячности влаштувати криваву Марічку на роботу помічником оператора. Відпові-і-ідно!

– А нам і в стінгазеті добре, – знаходився хтось на достойну відповідь. – Це найчитабельніша преса!

– Кожному своє-е-е!

Ну як тут не даси по морді? За таке мовчки підходять і тупо б'ють. Хай потім сама довго думає за що.

...Коли почали стрибати через те вогнище, хтось іздуру шугонув у вогонь сто грам самогону.

– Жертва богам !!!

Жертву хтось розрахував максимально точно і в часі, і в просторі. Через вогонь летіла саме кривава Марічка...

Біле кримпленове плаття на ній згоріло якось дивно. Воно зайнялося не ззаду, а спереду. За мить, – та яку там мить? – за півмиті спереду Марічки вже не було. Був один вогонь. Бігаючий факел. Від цього факел розгорався ще більше. Далі в мене – провал у пам'яті. Чи кричав хтось, чи всім заціпило, – нічого не пам'ятаю. Пам'ятаю вже, як комсорг Васько налетів своєю флегматичною масою на Марічку, обійняв її, рвучко притулив до себе, як щось путнє, і сам собою загасив її, палаючу. І тишу потім пам'ятаю. І запах якийсь радянський – вонізм розплавленого кримплену чи що? І два неспалені конспекти в своїх руках – по одному в кожній, які ніби питали мене: яка наша подальша доля?

...Васько тоді майже не постраждав. Обгоріли тільки брови, вії та чуб ізпереду. І біла випускна теніска згоріла. На Марічку ж страшно було глянуть. А слухати її було ще страшніше.

– Сціте, гади!!! – верещало щось Маріччиним голосом. – Гади!!! Сволочі!!! Сціте!!! Сціте, кажу вам!!!

Усі завмерли, бо всім учувся імператив "стійте!". Дехто, хто першим прийшов до пам'яті, здогадався: Марічка, уже по-справжньому кривава Марічка, просить звичайної сечі. Якщо на свіжий опік відразу ж – сечею, опік послаблюється. Мо' двоюрідна сестра її, та, що в лєчсанупровській лікарні працює, цього навчила? Та від страху в усіх усередині все пересохло. Один лиш Васько напудив Марічці на ноги й живіт все, що мав. Не пожаднічав. (Через десять років, на зустрічі однокурсників, він цей факт актуально прокоментує: "Ото як напудив тоді на неї, то чомусь відразу й закохався. І, як чесний мужик, змушений був одружитися". Одні вони – Васько й Марічка – не були попаровані всі п'ять літ. І одні вони стали подружньою парою!).

Марічку на телебачення тоді не взяли: провалялася в опіковому центрі місяця з півтора, весь фасад же був обпечений: частково лице й шия, повністю живіт, навіть лобок обсмалила... Куди ж її брати таку на телебачення? Та ще й з обсмаленим лобком? А Васько прорвався в журналісти-міжнародники. Із Куби вів репортажі про оздоровлення там українських дітей після Чорнобильської катастрофи. Там, на Кубі, вилікував і свою Марічку, в якої й справді були великі проблеми чи то по гінекології, чи то по ендокринології: постійна присутність місячних, як і постійна їх відсутність, – діагноз дуже серйозний. Вдячна Марічка, оздоровлена, народила Васькові двох синів...

Після того випускного екстріму, отже, лишилося в мене всього два конспекти. Як виявилося пізніше, надзвичайно потрібних для мене. Куди піти й куди податься за навчально-методичною літературою? Та все туди ж. Після багаторічної розлуки мої викладачі, на відміну від мене, виявилися добре вихованими й чемними людьми. Зробили навіть вигляд, що це я роблю їм велику честь, звернувшись за допомогою. Надавали навчальних програм, методичок, підручників і посібників, монографій два величезних, з міцними ручками пакети. І сказали:

– Повертати не потрібно. Учіться. Бо вчення – світ.

– Авжеж, – сказала я і почала не вчитися. А вчити. Хто не вміє вчитися, той учить. А хто не вміє вчити, той учить як треба вчити.

...Коли мені щось по-справжньому треба, я стиснуся в кулак, зберу докупи і силу, і волю, сама себе зберу докупи, і оте треба переростає в є. Так було й того разу. Я обклалася щедрими дарами від моїх викладачів і два з половиною місяці вдень і вночі тупо працювала лиш на себе і під себе. Лекційні курси з довірених мені предметів були розроблені! І я відчула себе майже так, як співається в одній філософській пісні: "Вышел ежик из тумана..."

...І я їм розповідала. Милу, славну, стару, добру брехню. Про те, що на журналістиці тримається весь світ. Про те, що інформація – це власне саме життя, в якому ми крутимося. Це спосіб стирання граней між невизначеністю й визначеністю. Ну й, звичайно ж: хто володіє інформацією, той володіє світом. Отакі речі.

 

 

КАРАБИНІВСЬКА  БАБА

 

Левон Борухович дописував "офіційну інформацію" – звіт про чергову нараду райдержадміністрації. Сто двадцять рядків на першій сторінці забронював на макеті полоси внизу справа (найчитабельніше місце), і та "дюрка" аж волала: "Закрий мене!!! У друкарню час!! В набор!" Нарада затягнулася, то й розширена інформація про неї – теж.

– З обговорених питань... – підганяв сам себе Левон Борухович – було прийнято...

У двері редакторського кабінету несміливо постукали...

– Одкрито!.. прийнято відповідну...

– Добрий день...

– Добрий... постанову, – нарешті підняв голову Левон Борухович. Якесь дівчатко стоїть. Мабуть, скромне, добре виховане, бо першим розмови не починає.

– Скарга? Оголошення? Некролог? У відділ листів! – і вибіг Левон Борухович із кабінету. Коли прибіг з уже віддрукованим у пожежному порядку матеріалом про нараду райдержадміністрації, дівча застав на тому ж самому місці – біля порога; стоїть, двері підпирає.

– Сідай, дитя, в ногах правди немає... Я зараз! – вичитав ще раз матеріал і знову вибіг із кабінету – офіційну інформацію здав у секретаріат; звідти відразу ж побігли з нею прямо в лінотипний цех. "Дюрка" закрилась!

– Газетний день, дитя. Запарка, – пояснив ситуацію юній незнайомці. – Слухаю тебе дуже уважно.

– Я приїхала з Ніжина...

– Он як! – а в її оченятах прочитав: "Чому ви з мене насміхаєтесь?"

– Скоро закінчую педінститут...

– Та ти що?

– Один викладач порадив мені...

– Знаю, знаю...

– ...влаштуватися до вас на роботу.

– Прямо-таки влаштуватися?..

– Ага...

– Ач, які гарні в тебе там викладачі! А хоч двоє слів докупи ти вмієш в'язати?

– Вмію.

– Перевірим. Ось тобі партійне завдання. Їдеш у Володькову Дівицю...

– А чому Володькова?

– ...і привозиш звідти нарис про якогось ветерана праці, репортаж із виборчої дільниці й інтерв'ю із директором сільської загальноосвітньої школи про особливості сучасного навчально-виховного процесу. Зрозуміла?

– Зрозуміла, – на всяк випадок пролепетало дівча.

– Як тебе звати?

– Софія.

– Як? Софія? Соня, значить. Іди, Соню, працюй. Через два дні я на тебе чекаю.

Таким було перше знайомство майбутньої "прожжоної журналістки" з майбутнім першим у її житті редактором. Через два дні вона з жахом спостерігала як Левон Борухович "доводить до ума" привезені нею з Володькової Дівиці нарис, інтерв'ю і репортаж.

– Не більша половина, а більше половини, бо половини на те й половини, щоб бути однаковими; не в певній мірі, а певною мірою; не приймати участь, а брати участь; не все рівно, а все одно; не згідно до постанови, а згідно з постановою або відповідно до постанови... Зрозуміла, Соню?

– Зрозуміла...

– Та ти не бійся. Сорок років тому я так само боявся, коли мій редактор мене правив (дівча ще не врубалося, що Левон Борухович несамовито її хвалить, бо порівнює із самим собою). – А він просто абзаци помічав тоді... Дивись: оцей знак, схожий на латинське "зет" – це помічений абзац. Абзаців у тебе багато, і вони потрібні, тому багато й "зетів".

Соні аж полегшало. Більше половини помилок у її дорогоцінних дописах – це, виявляється, не помилки, а помічені абзаци.

– Коли там у тебе в інституті все закінчується?

– Через тиждень.

– От і добренько. Три дні погуляй після державних екзаменів і приїжджай. Беру тебе на посаду кореспондента аграрного відділу. Та дивись не вискоч заміж за цей час! Бо заміжні – відразу в декрет! Знаю я таких прєдатєльніц!

– Який заміж?? Який декрет?? – злякалася дівчинка Соня.

– Ну й добренько... Жду через десяток днів!

...Після поетикального наповнення "Сонячних кларнет" Тичини, феєричности "Лісової пісні" Лесі Українки, філософічної витончености "Маленького принца" Антуана де Сент Екзюпері... – корови, телиці, нетелі, перегній, торфокришка, пудові надої, зелені корми... Дівчинка Соня опустилася на землю. У листі до найближчої подруги–однокурсниці вона написала "Пісеньку про себе":

Ми пишем, пишем, пишем

Про славнії діла:

Великі перемоги

Маленького села,

Про тоннокілометри,

Про алкоголь як зло...

Мабуть, таки, хлоп'ята,

В житті нам повезло!

Тра-та-та, тра-та-та –

Наша пісенька проста... – ну й ще там щось... Романтика буднів кореспондента аграрного відділу редакції районної газети "Прапор перемоги"!

...Левон Борухович як керманич ідеологічного вітрильника завше перебував "у відповідному життєвому тонусі" й вимагав такого ж стану душі та тіла від усіх собратьєв по пєру.

– Це класика, – говорив він про матеріал, пристойно зроблений. І, вирізавши майже півметровими ножницями класику з уже готової газети, вивішував її на дошку пошани під назвою "Ще й не так можемо!" в кабінеті відповідального секретаря. Тими ножницями він різав усе підряд: папір, металеві кліше, а інколи навіть яблука та огірки, коли треба було скористатися послугами надійного сейфу із замкненою там хтозна-коли розпочатою пляшкою коньяку.

– Це єресь, – гнівно озвучував свій вердикт Левон Борухович, коли матеріал був зроблений на тяп-ляп, і єресь викидалася до сміттєвого кошика. Якщо ж єресь усе-таки, незважаючи ні на що, зуміла пролізти в готову газету, вона вирізалася тими ж таки півметровими ножницями та вивішувалася на дошку ганьби під назвою "Ну й ну!".

Віником і пряником усе це називалося.

Порядок любив Левон Борухович, як скажений. Порядок у всьому: в думках, у писанині, в шухлядах робочого столу, в одязі... – ну в усьому. Залітає якось у кабінет аграрного відділу:

– Де Конявченко? (Василь Конавченко – поет і романтик, двометрова майже тридцятилітня дитина – саме вийшов перекурити; редактор поважав його за те, що в торфокомпостерах, у техніці штучного запліднення корів та органічних добривах краще за Конавченка в редакції ніхто не розбирався. Коли ж Конавченко десь у чомусь согрішав, Левон Борухович називав його Конявченком).

– Конявченко де, питаю?!?

У відповідь – тиша, бо всім страшно відповісти: "Пішов покурити".

Редактор сам заходився шукати потрібну писульку на столі в Конавченка. Писульки не було. Тому редактор став її шукати у столі, починаючи з верхньої шухляди. І там її не було. Натомість – творчий безпорядок по всіх шухлядах (Конавченко ж – поет і романтик!).

– Оце ж воно таке в нього і в голові!!! – громовим голосом об'явив Левон Борухович, і вмить усі шість шухляд із усім начинням "покинули територію" – через розчинене вікно вилетіли подихати свіжим повітрям. Але писулька все одно не знайшлася. Прийшов і Василь. Сів за свій робочий стіл:

– Ой... здається, тут чогось не вистачає...

– Ти!!!... Тебе!.. Удушить тебе мало!!!... – зробив висновок Левон Борухович. І вибіг у своїх справах.

Вася аж скупу чоловічу сльозу випустив... І майже до кінця робочого дня любовно й ніжно розбирав папірець за папірцем, розгладжував, розкладав по своїх місцях, заносячи оберемками все те добро знадвору... Віником і пряником!..

– Ми горимо на дрібницях!!! – Мабуть, це була одинадцята заповідь Левона Боруховича. Тому глибока повага до дрібниць, до так званих дрібниць, які є зовсім не дрібницями, визначала й стиль роботи, й стиль життя його. Навіть якби нічому іншому, крім "одинадцятої заповіді", від Левона Боруховича Соня не навчилася, то й це було б великим щастям. Бо з усвідомленням того як не слід горіти на дрібницях уже нічого в житті не страшно.

– Я тобі, Соню, так скажу. Приїжджаєш у колгосп чи куди там ще – відразу кажи: "Я до вас із благими намірами..." – учив журналістської етики.

– Підготувала критичний матеріал – один-два "жарених" факти залиш у блокноті про запас. Після опублікування будуть скарги – а ти скаржникам: "А я ось про це ще не написала... І про це... Проблеми відпадуть самі собою..." – учив журналістської майстерности.

– Пиши, Соню, так, щоб і карабинівській бабі все було понятно... – учив як про складне треба писати просто, популярною тобто мовою, а не навпаки: про просте – складно.

Приводи для озвучування такого закону творчости були конкретними та очевидними. Свою замітку про роботу колгоспників на току (місце, де зерно доводиться до потрібної кондиції) Сашко Безмалий охрестив таким заголовком: "Комора функціонує". Поет і романтик Василь Конавченко у своєму репортажі з МТФ (молочнотоварна ферма) вжив словосполучення "реставрація корівни¬ка". А його курки-несучки й корови-сентименталки (замість сименталки) – це взагалі щось. Заввідділом Микола Курлянський знахабнів відкритим текстом, бо критичну замітку про збільшення поголів'я ВРХ (велика рогата худоба) закінчив риторичним питанням: "Куди дивиться технік штучного запліднення худоби?" Коли Соня знайомилася з такими перлами ще в першій коректурі і, не знаючи, на що краще їх замінити, йшла радитися з редактором, він аж крякав від задоволення і хвалив її так:

– Ну ти, дитя, молоток! У тебе голова не для вошей! – і заміняв перли на людську мову. До третьої коректури, а тим більше в "готову продукцію" такі перли не доходили. – Будеш у мене свіжоголовою...

("Свіжоголовий" або "свіжа голова" в редакції – це той співробітник, якому газетні помилки самі в очі лізуть. Ну лізуть і все!.. Часто вже аж після редакторської вичитки останню коректуру читає ще й "свіжоголовий". І, як правило, ще дві-три "блохи виловить").

Прославилася й Соня колись зі своїми перлами. Бо похвалила робітників заводу "Побєдіт" за їхню сумлінну працю в підшефному колгоспі імені Гагаріна на проривці кормових буряків. Матеріал пройшов у "готову продукцію". Як на гріх, редактор того газетного дня був відсутній – в обкомі партії була нарада ідеологічних працівників.

– Ти!!! Долбо... мальчік!!! – зрефлексував наступного дня Левон Борухович, вичитуючи в присутності Соні відповідального секретаря. – Куди твої очі дивились?!? Чи повилазили?!?

– Так це ж вона... – пробував щось лепетати відповідальний.

– Вона тут ще без году нєдєля!!! Що вона знає про оборонку?? А ти, мудацюра, вже посивів над макетами! А дурний, як пробка!!! Дай їй потрібний список!!!

Потрібний список – це глибоко таємна службова інформація про те, чого і що не можна піддавати гласності в газеті: підприємства, які працюють на оборонку ("Побєдіт" був саме таким), дороги, які мають стратегічне призначення, хвороби, яких у тогочасному суспільстві бути не могло (подарунки від Венери, педикульоз, наркоманія тощо), зарубіжні рок-групи... Список був дуже довгий...

Соня настільки перейнялася тим, що через неї промили мізки відповідальному секретареві, обізвали людину злим не тихим словом, що аж розплакалась. Секретар-друкарка, з якою Соня вже подружилася, знайшла як заспокоїти:

– Не переживай, що вилили гнів не на тебе. У тебе ще все попереду. А втім, хтозна... редактор тебе чомусь полюбив... Я здогадуюсь: ти чимось схожа на його дочку. Її теж Соня звати...

– Я ні на кого не схожа! Я – це я! – амбітно заявила Соня, хлипаючи й одночасно виловлюючи "блохи" з коректури. Перший місяць роботи в редакції вона заміняла коректора – веселу гарну жінку, яка раптом загіпертонила.

...Так про карабинівську ж бабу... З вуст компетентних людей Соня дізналася, що Карабинівка – це віддалений хутір (або хутір безверхий, як синонімічно висловились компетентні люди) за найвіддаленішим селом Носівського району. Подейкували, що саме на цей хутір, зарослий первозданним лісом та зволожений численними болотами, приїжджав колись сам Остап Вишня диких качок полювати. Чи так воно було, чи хто збрехав, хоча Носівка в його "Мисливських усмішках" таки згадується, достеменно ніхто не знає. Але те, що цивілізація не торкнулася Карабинівки своєю електрифікацією, газифікацією, телефонізацією, каналізацією, телебаченням та асфальтною дорогою, – це незаперечний факт. Отож метафоризована карабинівська баба – це, як інтуїтивно передбачала Соня, – символ якоїсь старожитности, ремінісценція автентики й сивої давнини. І захотілося Соні в Карабинівку! До баби!

Не сказавши нікому нічого в редакції, діждавшись вихідного дня, в передчутті чогось хтозна й чого Соня сіла в сільський закіптюжений пазик і попхалася до баби. В Карабинівку!

До Карабинівки, щоправда, треба було дійти. У прямому сенсі. Вісім кілометрів. Добрі люди з найвіддаленішого села (а в найвіддаленіших селах люди й справді добрі!) розказали якою дорогою далі йти, де повернути праворуч, де – ліворуч... Ще й намалювали топографічну карту на сільській грунтовій дорозі для наочности... І чомусь неприховано-запитально дивились на дівчинку Соню, не насмілюючись однак запитати: що ж їй там треба? Що то значить – народна інтелігентність!

... До Карабинівки Соня дійшла годин за дві. Спочатку дорогою–грунтівкою, потім дорогою-полівкою, потім луговою стежкою, підбадьорюючи себе маршовою мелодією знаної ще з юнкорівських часів пречудової пісні:

Трое суток шагать,

Трое суток не спать

Ради нескольких строчек в газете...

Если б снова начать,

Я бы выбрал опять

Беспокойные хлопоты эти!..

Романтика вихідних днів кореспондента районної газети "Прапор перемоги"!..

...Карабинівка зустріла Соню всіма шістьма білими мазаними хатами, дев'ятьма душами населення й тихою, нічим не зіпсованою красою поліської природи. Усі дев'ятеро людей похилого віку – три дідусі й шість бабусь – дивились на Соню поглядами аборигенів. І погляди тії були складним психологічним коктейлем:

– Хто така? Чому не знаємо?

– Чи не заблудилася?

– Була колись і я молоденькою...

– Гарні дівки, а де ті погані баби беруться? – отакі були інгредієнти того коктейлю.

– Здрастуйте! Я Соня з Носівки... Я до вас із благими намірами...

Дев'ять душ розказали Соні всю правду. Колись Карабинівка була великим заможним селом. Була тут школа, своя сільрада, колгосп під назвою "Перемога"... Було тут усе... Але так сталося, що село потрапило під вплив великої політики, – потрапило до розряду неперспективних. Приказало довго жить спочатку державне фінансування; дороги так і не проклали хоча би шосейки; школу закрили, бо дітей нікому народжувать, – уся молодь виїхала до Києва й далі; старі – повмирали...

– А ми ще й досі живемо, – чомусь аж винувато сказав один із трьох дідів.

Один раз у тиждень у Карабинівку приїжджає пересувний магазин. Привозять хліб, макарони, сірники, багато свічок (тут це ходовий товар), консерви, а колись навіть і морозиво. Пенсія, пошта, в тім числі й газета "Прапор перемоги", доставляється разом із товаром. І яке то щастя для всіх дев'яти душ, коли в пошті знаходиться хоча б один лист неважливо для кого. Все одно він читається вголос, привселюдно, з обов'язковим масовим обговоренням.

Крім дев'яти душ людей, у Карабинівці живуть ще дві кози (не дояться, правда, бо не спаровані), десятків три курей і один півень, три собаки й шість котів. Земля – фермерська, на паї щоосені дають по мішку кукурудзи й два мішки пшениці, – є чим курей годувати. Свої власні городи карабинівці засіюють конюшиною чи викою (Васько з Пустотовки щовесни приїжджає, своїм трактором за півдня всім усе зоре, сам і посіє, сам потім у кінці літа й скосить та й перевезе за кілька ходок усе собі). По дві-три сотки, щоправда, Васько залишає карабинівцям під якусь картоплину-бурячину-цибулину... Дай йому, Бог, здоров'я, Васько – хороша людина... Ну оце таке...

– Чи не скучно вам тут, без радіо, телебачення? – співчутливо запитала Соня з Носівки.

– А ми тут самі собі й радіо, й телебачення, – відповів той самий дід. – дівчата співають, ми граємо: Дмитро на ложках, Хведько на балалайці, а я – на губній гармошці. У Марії є радіоприймач на батарейках... А Ганна в нас – художниця! Ви не бачили як вона малює?

– Ще не бачила... Покажете?

– Покаже, покаже, де вона дінеться... – і всі дев'ять душ, Соня – десята пішли до хати художниці Ганни.

...Злітали вгору диво-птахи над білими тонкими березами, а неземної краси квіти вихитували людям голівками надобридень, осторонь пишно красувався бузок, червоним жаром манили до себе калинові ягоди з кислинкою... І жоржини... жоржини... жоржини скрізь: червоні з білими прожилками, оранжеві, рожево-голубі... Жоржини... Квіти Сониного дитинства...Мати, було, тільки похолодає, загадувала їй викопувати ті жоржини з грядки перед хатою, як викопують восени на городі картоплю. Плоди жоржин, які власне й схожі були на картоплю, але продовгувастіші, складалися в старі драні ночви і до самої весни, чекаючи свого щасливого майбутнього знову бути висадженими в землю, зимували під полом. Піл у сільській хаті, як і піч, – по-своєму святенне місце. На полу сплять...

– Ну як воно? Наравиться? – не без гордощів запитав Соню той самий дід. Соня збагнула: на домінуюче право голосу він уповноважений всім місцевим населенням. Дід, як виявилось, екс-секретар колишньої сільради. Грамотний.

– Дуже, – щиро відповіла Соня. – Такої краси я ще ніде не бачила.

– У неї два сини – професійні художники. У Києві живуть і працюють.

Але вона за своїх дітей краще малює.

– І таке ви, Мусійовичу, скажете! Діти вивчені, малюють у різних техніках... А я, як умію, так і малюю... Ото що побачу, те й малюю... А особливо люблю малювати небо... Ось пішли в хатину... – хатина в сільській хаті – це як спальна кімната в міській квартирі: в ній прохолодніше, свіжіше, щоб краще відпочивалося. Хатина художниці Ганни – вся в небесах! Небеса зліва, небеса справа, небеса скрізь! Соня здивовано дивилась на звичайне карабинівське чудо і не могла збагнути: як неосвіченій хутірській жінці вдалося передати просторову перспективу, глибину небесної сині, згармонізувати кольористику, довівши її до ідеального варіанту?

– Ну як? Наравиться? – знову дід питає. Хоча й питати було не варто. Дід і так усе зрозумів. Грамотний. – Ось про кого треба писати в газету! – А ми підемо. У нас іще роботи багато... – що то значить – народна інтелігентність...

– ...Малюю я, дитятко, з однієї причини, – почала розповідати про себе художниця Ганна. – Малюю, щоб не здуріти... Ото, буває, щоб вовком не вити, сядемо всі гуртом та заспіваємо... Полегшає, на душі одляже... А малюю – щоб не здуріти. Бо воно на мене як напливе!.. Нема спасу. Не можу ні жити, ні їсти, ні спати, поки все не вгаптую в полотно... Уже свого й полотна нема... Сусіди позносили, що в кого було... То й малюю... Сини приїжджають раз на місяць по черзі – Колюня й Вітасик, фарби привозять, пензлики, рамки. Чимало картин забрали із собою. На Андріївському узвозі, кажуть, віддали продавцям для реалізації. А що то за узвіз такий, я, дитя, й не знаю... А не малювати не можу... Я аж хворію, коли якийсь день за пензлика не візьмусь... Воно мене так міцно тримає... Тих картин у мене – всіх не передивитися. Бо треба рамок багацько. А де ж їх стільки набрати? Так ото натюрморти – на горищі...

– Як?!? А миші?..

– У мене така кішка, що ніяка миша й не рипнеться... Пейзажі – під полом, де сплю. Ну а небеса – тут. А дещо, як бачиш, по всій хаті розвішано. Хай висить, воно хліба не просить. З ним якось веселіше. А малювати почала вже на старості. Перехворіла на інсульт, діти в Києві мене лікували. А коли привезли додому, як вичухалась, сказали: "Малюйте, мамо. Швидше права рука розробиться". Пензля в руку дали, палітру переді мною поставили, показали як фарби змішувать. І все. З тих пір я й малюю. Тепер сини тільки дивуються: "Ой, мамо, ми й не думали, що ви так конструктивно сприймете нашу пораду". А я собі все малюю...

От тобі й карабинівська баба!

– А торік на день народження подарували мені сини свою картину, спільно намальовану. Ромашки. То я її заховала ось тут, за дверима, бо Мусійович розкритикував, каже: мазня. – Карабинівська баба обережно вийняла із-за дверей загорнуту в стару хустку картину в рамці. – Я йому кажу: це техніка грубого мазка. Дивитися треба здалека. А він: мазня і все. Ну що ти йому скажеш? Він же – власть. Скажи хоч ти, дитя, правда ж, гарно?

– Дуже гарно, – збрехала Соня. – То Мусійович у мистецтві не розбирається, – збрехала ще раз.

Говорить карабинівська баба – як річечка тече. Про свою молодість, про покійного чоловіка, про те, що все життя в рільничій бригаді пропрацювала, про київських невісток, про двох дорослих внуків та одну внучку, про синів Колюню й Вітасика, від яких талант перейняла, про те, що вже дві зими вона в Києві зимує, сини кажуть: нам так спокійніше, а на весну насилу впросить, щоб привезли на родіну, тут їй краще, бо тут свята її земелька, а оце ж скоро осінь, і лиш похолодає – готуйсь, бабо, на столицю, а там із вікна шостого поверху страшно й глянуть, хіба ж можна людям так високо над землею жить, там вона відчуває, що від землі відірвана...

Непомітно звечоріло. І зійшлося до хати Ганни-художниці все населення. Хто з вареничками, хто з картопелькою молодою, хто з помідорами й огірками... Пора вечеряти... А після вечері обіцяли ще й заспівати, та Мусійович (грамотний же!) переніс концерт на завтра, все одно Соня ночуватиме тут, бо куди ж проти ночі дитину відпускать?

– От тільки заковика одна... Малює Ганна красиво і все в неї до ладу, – Мусійович тихо проговорив до Соні, ніби довіряв якусь таємницю. – Ось тільки прізвище в неї... не дуже милозвучне.

– А як же її прізвище?

– Какало.

– Це справді прізвище?

– Оце таке прізвище. Какало.

Соня тоді ще не знала, що Носівщина взагалі славиться колоритними прізвищами. Вона познайомиться в свій час із держслужбовцем Цюцюрою, головою колгоспу Виссалом, фермером Бідним, зоотехніком Голодним, комбайнером Паскудою, керівником народного хору Роздайбідою, вчителем Поторочею... І всі вони – такі хороші люди. Ось тільки з прізвищами трохи не повезло. Мусійовичу відповіла так:

– То нічого. Таланту це не применшує.

...Зранку другого дня й співи були, й губна гармошка білий світ радувала, й ложки злагоджено торохтіли, балалайка вибринькувала, і проводжали Соню "на велику землю" ніби папу Римського, коли він після офіційного візиту від'їжджає з католицьких країн... А в очах усіх карабинівців – жаль... За чим? Та, мабуть, за всім... За своєю молодістю, втраченими силами, за рідними дітьми й внуками, які зараз так далеко, за майже прожитим життям...

Уже вдома Соня стала думати: як же вийти зі складної ситуації, спричиненої отим немилозвучним прізвищем...

...Коли редакційний портфель поповнився серією матеріалів під умовною негласною рубрикою "Карабинівська баба", – а це соціальний портрет віддаленого села, репортаж із сільської глибинки, замальовка про людей хороших і нарис про сільську художницю, – Левон Борухович зібрав позачергову літучку й оголосив:

– Треба чіткіше продумати й скоригувати нашу редакційну політику. Село – це люди. А людей треба любити, скільки б їх не лишилось у тому селі. Тому – посилена увага до так званих депресивних зон та вимираючих сіл. Такі матеріали завжди читабельні, а це – наш тираж. Що кому неясно?

Усім усе було ясно.

– Тоді всі вільні. А тебе, Соню, – як у фільмі про Штірліца, – попрошу остаться. Ти хоч знаєш, про чию матір написала? Микола Какало – відомий український художник. Його менший брат не такий відомий. Це таланти! Але доля зіграла над ними злий жарт – дала таке прізвище...Тому не зосереджуй на прізвищі особливої уваги. Люди змогли своє прізвище зробити ім'ям. Але надалі попереджуй мене куди й за чим їдеш... Я відразу зрозумів, що в тебе голова не для вошей, – висловив найвищу похвалу редактор. – Ну йди працюй.

Карабинівська баба багато до чого зобов'язувала. Відрядили фотокора на редакційному УАЗику до хутора безверхого: нарис про художницю Ганну треба було публікувати з фотографією; за компанію фотокор зробив ще й колективний знімок усього карабинівського населення; дорогою додому недобитий УАЗик обламався, водій копався в ньому, доки не стемніло, припхалися до Пустотовки серед ночі, там і заночували, а наступного дня на буксирі притягли УАЗика під редакцію.

– Полюбуйтесь, – відважився сказати водій Левону Боруховичу. – А все через тую карабинівську бабу...

...Десь через місяць до редакції заїхали два супермени як для носівського виміру. Один із них – син художниці Ганни, нарис про яку підзаголовком "Я намалюю небеса" прочитала вся Носівщина в "Прапорі перемоги", а другий – викладач фотожурналістики Київського національного університету імені Шевченка Микола Ляшенко, носівчанин за походженням. Подарували редакторові два журнали – один англійською, другий – французькою мовою, видані в Канаді. Обидва журнали прикрашала карабинівська баба зі своїми картинами, а в розширених підтекстівках Ляшенко замінив немилозвучне прізвище на бабине ще дівоче – Харченко.

...Соні тоді в редакції саме не було: з приміського колгоспу імені Мічуріна готувала репортаж про заготівлю силосної маси для великої рогатої худоби...

 

 

СТАРИЙ  У  МОРІ

                                      Образ міра сего показуют нам географы и козмографы, но наилучшій образ міра сего, от Бога написанный, єсть море. В морской водѣ, аки в зерцалѣ, наилучше мір сей увидѣти мощно. Как много єсть перемѣн на мори, толико в мірѣ сем. Якоже на мори во время волненія возносятся волны и низпадают, восходят до небес и нисходят до бездн, глаголет Псаломник, тако в мірском волненіи не єдин Капернаум возвышаєтся до небес и даже до ада нисходит.

                                     Димитрій Туптало. Слово в недѣлю вторую по всѣх святых.

 

За мною хтось постійно спостерігає. Пильно так, чіпко й зірко. Живу із цим відчуттям, здається, із самого малечку. Не скажу, що це неприємно й набридло мені по саме нікуди. Ні. Не в тому річ. За мною просто хтось спостерігає. І вдень, і вночі. І в свята, і в будні. І в радості, і ще в більшій радості. Дивиться за мною завше відкритим оком. Отим, про яке ви подумали... Недремлющим...

... Оце таке моє Різдво... Лікарняна палата на вісім чоловік, сморід від переповнених суден (не морських, а інших), хропіння і вдень, і вночі тих, кому тут спиться (а спиться тут чомусь усім, окрім мене), гучний регіт та лементування п'яних медсестер і санітарок за стіною (за стіною – харчоблок, медсестри й санітарки там закусують чесно зароблені свої сто грам, бо вчора з нагоди великого релігійного свята видали й аванс, і зарплату за два з половиною заборгованих місяці. У людей радість).

Це – травматологія, дітоньки.

А це – я. В новій для себе іпостасі. На ортопе¬дичному ліжку в горизонтальному положенні із задраною догори правою ногою – на витяжці. Машина вийшла із ладу. Як мінімум, на рік. Так сказав учора до болю знайомий травматолог. Мій колега, до речі. Я, звичайно, не травматолог. Але все одно – лікар. Кажуть, що навіть непоганий. Я знаю громадську думку про себе. Хоча й роблю вигляд, що ніяк на неї не зважаю.

Я – той лікар, який дарує світові життя. Це, якщо пафосною мовою про себе... А якщо так, як є, – я – гінеколог. Кажуть, що непоганий. Бо на пенсію вже дванадцятий рік не виганяють після шістдесятки. Та я й сам туди чомусь не дуже спішу. Остобридла, признаюсь, мені моя гінекологія, до краю остобридла, але на пенсію все одно не йду. Отакий мій людський і професійний егоїзм. Один раз у тиждень, строго по вівторках, отримую свою дозу життєвого оптимізму, – не одну, а дві-три одразу. Доза моя (подвійна чи потрійна, а інколи – й більша), як і належить, – криклива й горлата, слизька й здебільшого червоного кольору. Новонароджені. Я їх усіх люблю, бо від них заряджаюся, як сьогодні кажуть, вітальністю. А червоні вони майже всі від перенапруги: виконали величезну роботу – з'явилися на світ. А це зовсім нелегко. Тому я їм допомагаю цілими, живими, здоровими й неушкодженими покинути материнське лоно й розпочати самостійне життя. Як я без них буду обходитися цілий рік?.. Хто мене підживить оцією, як сьогодні кажуть, вітальністю? Невже й справді на цілий рік машина вийшла з ладу?.. Із цим вердиктом травматолога психологічно я ще не змирився...

– Ну що, доктор, голова перестала боліти? – це моя Лорелей. Єхидно так: – Перестала чи ні?

– Лорелей ти моя, Лорелей...

Естетичним жестом Лорелей виймає з-під мого ліжка наповнене судно:

– Піду випорожню.

– Постав на місце. Санітарка прийде й винесе.

– Санітарка ще нескоро прийде! Чуєте ж через стіну? Люди ділом зайняті! Так що, доктор, тепер ви мене будете слухатись! – твердо каже Лорелей, ніби обіцяючи за щось помститися.

– Постав, кажу!

Але пізно. Лорелей чомусь аж урочисто несе поперед себе судно, зникає за дверима палати.

Лорелей – це взагалі-то Лариска, старша медсестра з мого пологового відділення. Стерва із стерв. Але достобіса красива, акуратна й відповідальна. Саме за ці якості, особливо за дві останніх, я терплю її в своєму відділенні вже багато років. Документація завжди в ажурі. Рядові медсестри дисципліну знають, на посту не вибріхуються по півдня, бо Лорелей тільки вийде на коридор зі свого кабінету, всі розлітаються хто куди! Вико¬нувати свої обов'язки! Доброта – це виняток. Таке життєве кредо Лорелей. Якщо природа й відвела десь місце для доброти, вважає Лорелей, то це місце – не в пологовому відділенні. Отака жорстока Лорелей. На її фоні я інколи виглядаю живим утіленням гуманізму й милосердя. Бо чимало дискомфортних моментів мого завідування полого¬вим відділенням уже давно перебрала на себе Лорелей. Мене це влаштовує. Про мене й Лорелей усі кажуть одним словом: роман. Добрий десяток літ так кажуть. Від цього нам із Лорелей приємно. Їй – бо це пристойно впливає на її статус розлученої жінки. А мені – бо в свої сімдесят два роки такі плітки про себе чути справді приємно. Насправді ж і Лорелей, і я володіємо однією на двох таємницею: для рома¬ну я занадто лінивий. Так було й колись, так тим більше й тепер...

– То перестала чи ні голова боліти, доктор? – повернулася Лорелей із порожнім та вимитим судном.

– У тебе що, Лорелей? Буквенний заскок?

– Та просто все відділення гуде, як ви свою голову сходили полікувати!

– Хай гуде.

Гуде. Аж радісно стало від того, що людям є про що поговорити. Прокинувся вчора вранці (вихідного дня) чомусь із головним болем. Ніяких таблеток вдома не тримаю. Навіщо мені захаращувати власний простір? Тож пішов у найближчу аптеку за звичайним дарницьким анальгіном. Я від усього п'ю анальгін. Така моя шкідлива звичка. Так от. Ішов у аптеку за звичайним анальгіном, а потрапив у травматологію. Бо серед дороги підсковзнувся і впав. Свідомості не втрачав, тому не було потреби опритомнюватись. Лежачи посеред дороги між двома рядами машин, зрозумів: звичайний перелом. Таких переломів щодня в світі – сотні, якщо не тисячі. Переломи бувають вдалі, бувають невдалі. У мене, я відразу зорієнтувався, – невдалий перелом.

– Ти чьо, старий хрич, приняв на грудь із самого утра? – нарешті й на мене звернули увагу. У "Шевроле" срібного кольору різко відкрились двері, – власник авто щонайменше мав намір натовкти мені пику за створення аварійної ситуації на дорозі. Та враз: – Йо-ма-йо! Доктор!! Що з вами? Та ви ж... Та я ж... Та ви ж моїй жінці... Сідайте швидко в машину, я вам допоможу! Одвезу куди нада!

– В травматологію нада! Куди ж іще? – наказав я йому, встигнувши подумати: " Що й коли я його жінці?" Не абортую вже два десятки літ, значить, щось інше. – E машину не сяду! Бо від цього мій перелом ще більше зміститься!

– Та я вас і на руках однесу! – з готовністю на все вигукнув шевроліст.

– Неси! – дозволив я йому.

Бугаяка виявився добрий. За декілька хвилин доставив мене в травматологію. На руках припер. Я вперше не пошкодував, що живу зовсім поруч із міською лікарнею.

– О! Свіжак попався! – не на жарт зрадів колега-травматолог. – Куди вас несло, доктор, по такій слизоті?

– В аптеку за анальгіном. Голова боліла.

– А тепер уже не болить?

– Уже ні, – здивовано відчув я відсутність головного болю.

– Оце ж, доктор, і є гармонія.

– Тепер знатиму, – пообіцяв колезі. – Що будемо робити?

– Лікуватися, доктор! Тільки лікуватися! С чювством, с толком, с расстановкой, – вдивляючись у рентгенівський знімок то через одні окуляри, то через інші, конкретизував він свою мету. – Часу в нас із вами багато. Так що – лікуватися! Голіностоп роз'їхався в усі кінці світу.

– Пєрєвєді.

– Чотири переломи в одному місці, доктор. Тиждень – на витяжці. Потім прооперуємо вас, складемо докупи. Вставимо надійну металеву конструкцію. Не переживайте, доктор, через рік гопака танцюватимете.

– Аж через рік?!

– Так, доктор, якщо добре себе вестимете. Машина вийшла з ладу як мінімум на рік. Вам, вибачте за нагадування, доктор, не сімнадцять. У вашому віці, доктор, кості зростаються дуже повільно.

Отакі речі. Тепер і я знаю, як у людей з'являється багато-багато вільного часу. Дві-три секунди зайняв сам перелом – і цілий рік вільного часу! Гармонія!

Той бугаяка, що приніс мене сюди, відразу ж і зник. Так що не встиг я йому ні подякувати, ні уточнити що й коли я його жінці.

Отака пригода інтимного характеру трапилася зі мною вчора...

А сьогодні моя вірна бойова подруга Лорелей уже крутиться біля мене, уже й судно винесла, вже он і целофановим пакетом шарудить, зараз дістане звідти літрову банку з гарячим бульйоном та імперським тоном накаже:

– Ви повинні це з'їсти негайно!!!

– Доктор, ви повинні це з'їсти негайно!!! Гарячий бульйон!!! З молодесенькою телятинкою!!!

– Лорелей ти моя, Лорелей... Не хочу ні теля¬тинки, ні свинятинки, навіть слонятинки не хочу.

– Доктор, не вередуйте!!!

– Лорелей! – у моїй голові крутиться одночасно кілька варіантів достойної відповіді. Вибираю найдипломатичнішу: – Лорелей, іди звідси.

– Доктор, якщо піду, мене все відділення прокляне. – Бачу, Лорелей не жартує.

– Хай кляне. Одним разом більше-одним разом менше – яка різниця?

– Я не про те. Вони вже всі стоять на коридорі...

– З якого дива?

– Колядувати прийшли. Сьогодні ж Різдво.

– Дурдом. Прийшли жаліти, значить?

– Триста лєт ви комусь нада, доктор, щоб вас ще й жаліли! – як на духу, признається Лорелей. – Сказано: колядувати – значить колядувати.

Я смиренно слухаю Коляд-коляд-колядниця, / Добра з медом паляниця, / А без меду не така, / Дайте, дядьку, п'ятака, / А п'ятак неважний, / Дайте руб бумажний, / А в рублі дві дірочки, / Дайте ще й горілочки...

– А дусту в таблетках? – питаю в цих жертв масових абортів. Люди в білих халатах. Як я їх тільки терплю? – Чого витріщились? – Все ясно: для них я вже не Я – не Господь Бог, не Папік і навіть не Сам. Вони побачили мене лежачого, поламаного. Побачили – і... розчарувались. Бо я виявився звичайною живою людиною, з якою що завгодно може трапитись, як і з кожною людиною, наприклад, невдалий перелом правого голіностопа...

– Куті вам принесли, доктор!

– І узвару в пластиковій пляшці!

– Давайте все! І йдіть на свої робочі місця! Щоб скрізь був порядок! І щоб приплід був у нормі! Що кому неясно?

– Все ясно, доктор!

– А ти, Лорелей, – як у фільмі про Штірліца, – останься. Тут таке діло. Делікатне, можна сказати, питання. У мене є Маруся.

– Доктор! – прострілює мене Лорелей своїми оленячими очима. – Я давно підозрювала, що ви – проміскуітетник.

– Пєрєвєді...

– Проміскуітет, доктор, – це, по-нашому, – ..лядство.

– Аж страшно, яка ти грамотна... Вона вагітна.

– Хто, доктор?!

– Маруся. Вона дуже вагітна...

– Доктор! Чому вам до сих пір не дали національного героя?

– ... і вчора я хотів купити не лише анальгін в аптеці, а ще й срач-пісок для Марусі в найближчому буміку... але не встиг... Вона дуже акуратна, ходить лише на свій персональний туалет...

– Доктор, Маруся – це хто? Хом'ячиха? Криса? Шиншила? Собачка?..

– Кішка. І дуже вагітна.

– Ой, доктор... Як у вас усе запущено...

– Якби ж знаття... Он пальто – на вішалці, мені як своєму дозволили в гардероб не здавати, у лівій кишені повинні бути ключі від квартири, де я живу ти знаєш, двері зачинені лише на нижній замок... Іди, Лорелей, працюй. Гроші в правій кишені. З дому принеси зарядний пристрій до мобілки, ноутбук, електробритву, рильномильного чогось... І хоч якусь книжку чи що... Ну йди, Лорелей, працюй. Мені ніколи.

– Авжеж.

Ще й не віддзвеніло у вухах оте її "авжеж" єхидне, як знову з'явилась у палаті:

– Доктор! Дуже щиро вітаю вас із приплодом!

– Скільки?

– Шестеро.

– Як себе почуває мама?

– Мама в нормальному стані. Кормить груддю.

– Срач-пісок купила?

– В цьому немає потреби, доктор. Маруся пішла на унітаз.

– Лорелей. Ти серйозно?

– Своїми очима бачила. Ще й змила за нею.

– Це вона з почуття вдячності...

– Не знаю, доктор, з якого почуття...

– ...тиждень тому забігла в прочинені двері. Де вона взялася в під'їзді? Не знаю. Забігла і все. І так по-прокурорськи глянула на мене, наче сказала: "Ось. Прийшла. Тут я буду жити. Марусею називаюсь. Це тобі за всі твої зроблені аборти. За все в житті треба розплачуватись". Я її чомусь не вигнав. Рука не піднялась. За все в житті треба розплачуватись, Лорелей. За все.

– Ой, доктор, як у вас усе запущено... Ось принесла, що казали... Комп'ютер, зубна паста й щітка, змінна білизна, окуляри, півдюжини книжок, щоб було три тижні що читати... Тиждень вас потримають на витяжці перед операцією і два тижні поваляєтесь тут без витяжки вже після операції. Потім знімуть шви – і додому. Навчитеся ходити на милицях, а коли гіпс знімуть, – на палиці, а потім – і без палиці... Прорвьомся, доктор! Справа ж не в проблемі. Ви ж самі нас так навчили. Справа в нашому баченні проблеми. Все буде, як в лучших домах Паріжа, доктор!

– Всі три тижні ходитимеш до Марусі!

– Авжеж!

– Ну йди, Лорелей, працюй, бо в тебе ще роботи непочатий край.

– А вам же ж, доктор, як завжди, ніколи...

– Прийдеш завтра. Доповіси обстановку.

– Прорвьомся, доктор, не переживайте!

– Іди вже, кажу!

...І знову, як і завше... Відчуваю на собі отой погляд, – глибокий, уважний. Я відчуваю його вплив. Я навчився жити під цим впливом. Марні спроби його позбутися. Та й чи потрібно?.. Нехай дивиться... Альтернативи цьому все одно нема. Зараз він мене наче запитує: "Ну-ну... І що ж ти далі робитимеш?". Далі – ... далі я знаю чого я не робитиму. У моїй нетиповій ситуації не буде ні розпачу, ні відчаю, ні соплів-воплів... Я роблю перший найпотрібніший крок, якщо можна так сказати про людину з переламаною ногою: почи¬наю змирятися з обставинами, бо це – найконструктивніше в моїй об'єктивній реальності. Лорелей принесла хоч і малі, але все-таки частинки мого дому: ноутбук, електробритву, книжки, свіжу білизну... Все це мені зараз потрібне... На всьому цьому, як зараз модно казати, – відбиток мого домашнього вогнища. І все це мені зараз допо¬може... Особливо вогнище моє домашнє...

Зараз я буду насолоджуватися Різдвом. На смаковому рівні. Кутя й узвар для цього є. Проблема проблемою, а Різдва ніхто не відміняв. Тим більше, що справа, як відомо, не в проблемі. Справа в нашій внутрішній оптиці, через яку ми дивимось на цю проблему. Я налаштую свою внутрішню оптику правильно. Я заряджу свою мобілку, включу свій ноутбук із вмонтованим скайпом і, якщо пощастить, навіть дуже якісно поспілкуюся з усіма, з ким забажаю. А втім, ні. Це я не подумав. Для чого псувати Різдво двом найближчим людям – синові і старому-престарому другові. Тільки з ними й спілкуюсь по скайпу. Побачать мене в цікавому інтер'єрі... Не вмикатиму комп'ютера. А мобілку заряджу. І книжку якусь почитаю. Для чого Лорелей принесла аж півдюжини всякої літератури? Мабуть, щоб вибір був. Не знає, сердешна, що я вже давно забув як ці книжки читаються. Може, воно й соромно, але перед самим собою не збрешеш. Свою душу не обдуриш. Рідко читаю я книжки. Та ще й художні. Але це ще не привід вважати себе безнадійно відсталим. Є в мене старий друг. З ним не відстанеш. Професор. Доктор. Тільки не по гінекології, а в деякій іншій справі. У літературі. Все життя пише про море. Здуріти можна. Але я поки що тримаюсь. Хоча майже все те написане він випробовує на мені. І питає раз-по-раз: "Ну як?!" Я завше відповідаю однаково: "Нормально". А чи воно нормально, чи не нормально, – йому видніше. Він же вчений, а не я. Такий смішний. Уже аж шість книжок написав про море, а сам навіть плавати не вміє. Конфлікт між теорією і практикою...

Ну що ж. Різдво то й Різдво. За стіною, чую, вже й "Ой ти, Галю, Галю молодая" завели. Хороша пісня. Трохи сумна, щоправда, але хороша. Давно колись і я пробував її співати. У гурті, звичайно. Але то так... Дєла давно мінувших днєй...

...Залементував телефон зненацька. Син. Зі своєї Америки. Що я йому скажу?

– Привіт, фазер! – уже двадцять років тільки так мене й називає.

– Здрастуйте, діточки. Готовий прийняти ваші поздоровлення з Різдвом Христовим.

– Це потім. Як нога?

А це вже й справді сюрприз.

– У тебе, діточки, агенти по всьому світу розкидані?

– О'кей, фазер, якщо жарти жартуєш, то, сподіваюсь, не все так погано.

– Не все так погано в нашому домі, діточки!

– А хіба ти вдома? Не в лікарні?

Не розуміє нащадок батьківського гумору. Розучився. Воно й не дивно. Двадцять років – на Ньюйоркщині. Оперує американські народні мізки. Він у мене – нейрохірург. У дев'яностих, коли Союз розвалився, поїхав туди після інтернатури на стажування. Поїхав – і не приїхав. Риба, сказав, шукає де глибше, а людина – де краще...

– Алло, фазер, ти що, відключився?

– А! Нога! З ногою все нормально! Складуть докупи і вже через рік гопака танцюватиму!

– Аж через рік?

– А як ти думав? Це ж не мізки чиїсь задрипані, якими можна й не користуватись. Це ж нога! А кістки в наш час дуже повільно зростаються. У наших українських кістках, діточки, стронцію більше, ніж кальцію. Постчорнобильський синдром...

– Фазер, давай так. Я тобі оформляю гостьову візу, і ти зі своєю ногою прилітаєш до мене в Каліфорнію. Тільки цього разу не відмовляйся. Ти прилетиш. Мені від цього стане спокійніше.

– Діточки, на такі подвиги я просто не здатний. Якщо я не відважився неполаманим колись приле¬тіти, то поламаним до тебе я точно не прилечу.

У трубці – лише філософське зітхання. А затим – висновок:

– Тепер я збагнув, фазер, чому за всі двадцять років нейрохірургічної практики я жодного разу ні в чиїх мізках не побачив розуму.

– Я тобі не фазер!

– З Різдвом Христовим!

– Навзаєм!

Поговорили. Кінець зв'язку.

У мене хороший син. Самостійний, працьовитий, успішний, а як сім'янин – то можливо навіть бездоганний. Принаймні так його характеризує, коли спілкуємось по скайпу, дружина, моя американська невістка Грейчл. Так і каже: excellent. Мені від цього приємно. Навіть удаю, що зовсім не розумію англійської, коли Грейчл лукаво додає: almost. Я їй відповідаю, що це в нас родове. Genetic? – перепитує вона. Генетік, генетік, – погоджуюсь я, думаючи при цьому: "Краще тобі, діточки, поменше знати". Мені також приємно, що в мене є два американських внуки – Микола й Михайло, – Нік і Мішель по-їхньому. Уже дорослі американські козаки, вивчають американську історію в Каліфорнійському університеті. Про внуків своїх я ні з ким не заговорюю, бо спілкувався з ними живцем лишень один-єдиний раз, на своєму 60-річчі. Син зробив мені тоді грандіозний подарунок – прилетів на мій ювілей. І не сам, а з дітьми. Всі мої гості тоді, дванадцять років тому, в бенкетній залі побачили, що і в мене є родичі, що не такий я вже й одинокий.

Власне кажучи, одиноким себе відчувати мені просто ніколи. Так було й колись, так і тепер.

Звідтоді, як не стало в мене донечки й дру¬жини, сумновідома громадська думка з усією силою й старанністю поставила на мені хрест одинокого чоловіка. Громадська думка думає, що так воно й є. Так і не інакше. Ну й нехай. Зате я знаю всю правду про себе і про свою одинокість. Я її, оцю одинокість (чи самотність?) часто розцінюю як найбільше благо.

...А донечки – моєї улюбленички, Тосечки моєї, не стало вже давно. Довго хворіла. Можна сказати, від самого народження. Де я тільки її не лікував... У яких клініках не побував... Медицина вияви¬лася безсилою... Моя рана вже зарубцювалася й не кровоточить. Якщо її не чіпати... Через півроку не стало й дружини. Померла від суму. Бо нас укупі тримала Тосечка, слабесенька, хвороблива, – тільки вона нас і тримала вкупі. Ми з дружиною це знали обоє. Як і те, що любові між нами не було. Так, жили собі та й жили. Як живе більшість людей. Коли Тосечка мала чотири роки всього, вирішили були з дружиною розлучитися. Скільки ж можна жити на одному терпінні? А Тосечка до мене підійшла, – я саме в своїй спальні карточки хворих заповнював, обняла за шию і так притулилась усім своїм худесеньким тільцем до мене... і мовчить. Я її питаю: чого тобі? А вона мовчить. Тобі щось треба? – питаю. Нічого не треба, каже. Я тебе просто люблю. Ну і все. Стали жити далі. Навіть тоді, коли й терпіння не вистачало. Жили разом до самого кінця. А коли Тосечки не стало, – шістнадцять рочків усього прожила, – у мені щось змінилося. Нестерпно було дивитися на її однолітків. Не витримував веселих юнацьких зграйок, сміху, лементування їхнього. Піднімав погляд високо-високо до неба. Щоб сльози назад закотилися в очі. Щоб Тосечка там не здогадалась, як я сумую. Робота, яка завше мене любила, не дала зламатися. І я їй почав відповідати взаємністю. Мої люди в білих халатах зрозуміли: мене не можна жаліти ні в якому разі. Жаліти в нас ніхто не вміє. Навіть якщо ти пережив за півроку два похорони найближчих людей. На всі колегіальні соплі-воплі реагував адекватно: ще більше завантажував людей у білих халатах роботою. Тільки цим і рятувався од їхніх так званих жалощів. Лорелей, тоді ще рядова маніпуляційна медсестра, від імені трудового колективу заявила:

– Доктор, од вашого трудоголізму вже всі стогнуть. Не лякайте ви нас так своєю працелюбністю й працездатністю.

– Лорелей ти моя, Лорелей... – я завжди на всі її претензії відповідав і відповідаю однаково, – словами якогось поета й сам не знаю якого: або Пушкіна, або Єсєніна.

...Кесареві розтини, народження двійні, а один раз – навіть трійні, найчудовіші в світі фібріоми, – без примикання, виразні, чисті, бездоганні, схожі на червону повітряну кулю... Моя професійна совість від них спокійна... Ті операції для мене були священним обрядом, де олтарем є людське тіло... І прийняті пологи... пологи... пологи... Дане світові життя... Це наче дароприношення... Вітаю вас, мамо... ось ваш син... ви себе чудово вели під час пологів... дякую за допомогу... Вітаю вас, матусю... ось ваша донечка... Через півтора року приходьте за сином... Як змінювалися пори року я помічав, лише завдячуючи книзі для запису хворих... Збагнув тоді одну важливу істину: щастя – це забути про себе...

Штучне обривання вагітності звідтоді я робити перестав...

...Із сином у мене непрості стосунки. Він рано став дорослим. На ньому із самого дитинства висіло більше обов'язків. На тих обов'язках, на опікуванні Тосечкою насамперед, він швидко й подорослішав. Мій первісток. Із цих двох слів правдиве тільки друге. Первісток. Але не мій. Не я біологічний батько свого сина. Мій син цього не знає. Сподіваюся, не взнає ніколи. Стара історія. Із двох друзів, однаково закоханих в одну дівчину, та дівчина вибрала достойнішого. Мене. Вибираючи, сказала: "Я вже вагітна від нього. Аборту робити не буду". Я їй відповів: "Я буду хорошим батьком". А через півтора року де та любов ділась? Як корова язиком злизала...

Який з мене вийшов батько, – синові видніше. Думаю все-таки, що моєї заслуги в синовій успішності майже немає. Генетика! Справжній його батько став великим фармакологом, керує аптечним бізнесом не лише по всій країні, а й на пів-Європи вже вийшов. А я – як був, так і лишився тихим, скромним гінекологом тихого маленького містечка. Воно й на краще. Кожному своє...

...І ось що у нас із сином найцікавіше. Зовні ми з ним схожі. Навіть дуже схожі. Як воно так може бути?..

...Дружина, моя Галина, яку я по-домашньому називав рахівницею, бо працювала все життя головним економістом в ощадбанку, передчуваючи свій кінець, зробила мені оригінальний останній подарунок – аж чотири ощадних книжки.

– Я тобі розкрию велику банківську таємницю, – сказала. – Тепер уже можна. Дуже скоро розвалиться вся наша банківська система. Буде грошова реформа. Роби із цим що-небудь.

Глянув я в ті книжки, а там – страшні суми! По 60 та по 70 тисяч карбованців у кожній! Я оторопів. Виявляється, ми – багаті люди! А я й не знав!

– Яка радість-яка радість, – тільки й вичавив із себе. – Аж тепер дізнався, що я – заможна людина.

– Якщо за кілька днів не вкладеш ці гроші в якусь нерухомість чи цінні папери, то дуже скоро за всі ці великі нулі купиш хіба що дві-три коробки сірників.

– Яка радість-яка радість. Якби ще знаття де взяти ту нерухомість чи цінні папери.

– Як хочеш. Мені вже нічого не треба.

Такою була наша остання сімейна розмова...

...Зненацька знову залементував телефон. Старий друг зі своєї Італії. Уже з місяць там на якомусь стажуванні. Все своє море вивчає.

– Ану послухай! – замість привітання: – Ще давньогрецький Гомер порівнював із розбурханим морем і битву, і народні збори, і настрій героїв. В образах бурі, хвиль, гавані, корабля, скель, морської мандрівки Гомер змальовував чи не всю дійсність, у якій він сам обертався. Перелічені образи є усталеними виражальними засобами і в літературі гелліністично-римського періоду. Варто наголосити на одній концептуальній рисі тлумачення античною літературою антиномії "берега" й "моря": обидва її складники репре¬зентують досвід дочасного людського життя...

– А дочасного – це як? – не витримую наукової екзекуції.

– Невічного. Слухай далі. Уявлення про марнотність та швидкоплинність дочасного людського життя найвиразніше заявлені Геродотом, Софоклом, Евріпідом і Платоном. Греко-римські мариністичні топоси належать до сфери найуживаніших образів у візантійській літературі. "Море" та "берег" – звичні форми становлення Буття у Слово. У візантійських письменників антиномія берега й моря отримує трансцендентне віддзеркалення... Ну як!?

– Нормально. Трансценцен... це яке?

– Потім поясню. Як ти? Все нормально?

– Все нормально! – не казати ж про поламану ногу: ще образиться.

– З Різдвом Христовим!

– Навзаєм!

Поговорили. Кінець зв'язку. Навіть коли приїде зі свого стажування не встиг запитати. Ну й нехай. Нехай і далі вивчає своє море. Може ж колись і вивчить. А Гомер про море толково сказав. І народні збори, і битви, і настрої... Все це – житейське море... І оця травматологія, де на Різдво "Галю молодую" співають... Це теж – житейське море...

...У мене хороший друг. Скрізь має зв'язки. За оті чотири ощадні книжки припер мені звідкись великий бірюзовий діамант. Схожий на той, що в "Титаніку" показували. На, сказав, це дуже вигідний обмін. За такий камінець можна чотири трикімнатних квартири купити, а на здачу – "Мерседеса". Лежить тепер мій скарб у надійному сейфі того ж таки ощадбанку. Вже двадцять років лежить. Ні він мене не тривожить, ні я його... Треба буде, коли вичухаюсь після цієї травматології, переписати його на сина... Море житейське... Суєта суєт... Мій друг часто це повторює. Чи сам придумав, чи десь вичитав?..

...Так оце ж таке моє Різдво. Мої сусіди по палаті вже хропуть... А недремлюще око все за мною дивиться та й дивиться... Хотів би й я заснути. Щоби обов'язково приснилося щось хороше... Нехай це навіть буде море... І хвилі... І щоб я на тих хвилях обов'язково втримався... І завтра вранці комусь розкажу свій сон... Головне – щоби було кому розказати...

 

 

ТРИ  ТИЖНІ  В  ПЕКЛІ

 

Її звати пані Дуся. Вона є журналіст, письменник і науковець та має повні п'ятдесят п'ять +. Вона вбила собі в голову: "Я щаслива!!!". Бо десятий рік не дивиться телебачення. Не слухає радіо. І не читає газет. Це її власний соціальний протест негативно захаращеному українському та світовому медіа-простору на тематичному, концептуальному та мотиваційному рівнях. Десятий рік вона, хто половину свого серця все-таки віддала журналістиці, закрила очима й плечима на теракти, авіакатастрофи, пожежі, війни, потопи, буревії та державні перевороти. Але вона ніде не може сховатися від цієї інформації, що, як хижий звір, наздоганяє її скрізь і руйнує ізсередини! Цей звір нападає на неї через інші, навіть найвужчі інформаційні канали й робить свою деструкцію. Вона не відстала, хоч як би й хотіла, від жодної суттєвої новини. Бо від реальності не сховаєшся... Війна на Сході України... АТО... Сотні тисяч біженців і переселенців... Тисячі вбитих і поранених, зниклих безвісти... Ллється кров людська рікою... Їй тяжко від цього... Ніби вона в чомусь винна... Як отой інтермеццівський персонаж, вона до виснаження стомилася від усього... Пішла навіть до військкомату. "Беріть мене на війну, – сказала. – Я вже нажилася". Там на пані Дусю довго й підозріло дивилися якісь пани полковники синьоокі. А потім відповіли: "Купляйте бронежилет, військову форму, спальний мішок – і вперед!"... Іти на війну за власний рахунок їй виявилось не по кишені...

Аж раптом – звісточка з Індії! "Матусю, прилітай!!! Тут – рай! Ось побачиш!..". І пані Дуся полетіла... Хоч куди-небудь! Якби тільки подалі від нашої реальності, яка наганяє на неї страх і жах, не дає їй спокійно жити! До всього ж на світі можна звикнути, окрім – реальності...

...Індія в її власному туристичному списку – п'ятнадцята зарубіжна країна. Той список наповнюють переважно країни Західної Європи. А Індія – це Схід. Найсправжнісінький. Справжнішого бути не може. Перш ніж вирушити в подорож, вона про Індію дечого начиталася в соцмережах. Емоційно-психологічна домінанта з усього начитаного була такою: Індія – містична країна, – як ти – до неї, так і вона – до тебе. "Дорога Індіє, я тебе люблю", – мисленно прорекла пані Дуся, купивши авіаквиток за півгодини, оформивши електронну візу за добу, спакувавши баул вагою 13 кг 200 гр (такою виявилася вага в Жулянському аеропорту, а вона чомусь думала, що все набагато важче) та й полетіла собі. Установка на любов! Пересадка в Домодєдово! Приземлення в Гоа через вісім годин! Що ще треба для повного щастя?

Благополучно приземливши літак у Гоанському аеропорті, Господь почав її приземлювати ще наполегливіше й методичніше. Пізніше пані Дуся збагнула для чого Він це робив. Для того, щоб і каменя на камені (останні п'ять слів – відомий біблеїзм) у неї не лишилося від власних уявлень про рай, про індуську карму та про те, як її не можна псувати. Щоб вона збагнула й своїми очима побачила, якою ще може бути реальність...

Щойно пані Дуся отримала багаж, як на неї налетіли з десяток індійців, пропонуючи чоловічу силу, – донести куди треба той 13-кілограмовий баул. "Які вони галантні, ці індійці", – тільки й встигла подумати вона, як її ноша притьма опинилася на плечі в одного з них. Нести треба було метрів п'ятдесят до найближчого таксі. Той, хто ніс, голосно вигукував про важкий чемодан, важку роботу й тен долар: тен! тен!, бо чемодан важкий, а робота ще важча! Вона одразу почала торгуватися, мабуть, теж голосно, бо індієць нагадав, що в чужій країні перебуваючи, кричати не бажано. Отож перше її знайомство з Індією та перша інвестиція в поліпшення добробуту індійського трудового народу відбулися. (Для довідки: середньостатичний індієць може спокійно прожити в день на півдолара, тобто на тридцять-тридцять п'ять рупій).

Її справжнє знайомство з Індією почалося власне на нюховому рівні. Прямо в аеропорті, не кажучи вже про весь тамтешній простір, стояв стійкий специфічний запах, який супроводжував пані Дусю від першої до останньої миті перебування в цій країні. То був запах коров'ячих кізяків. Він там скрізь. Він – всепроникаючий. Священні корови й свині (мабуть, також священні) ходять-бродять там і в селищах, і по пляжах, і в невеликих містах, і навіть делійськими вулицями. Це рай, дитинко...

Індія лише в шість разів більша за Україну територіально. Але в тридцять разів вона більша за Україну демографічно. Народу в тридцять разів більше, ніж у нас! А відтак – і машин, і динаміки (там це – гіпердинаміка), і голосів – тобто різких, неймовірних криків, і бруду... Звичайного вуличного бруду, якого там, мабуть, не в тридцять, а в сто тридцять разів більше, ніж у нас. Сміттям, якого там просто не помічають, захаращено все. На нього там ніхто не звертає уваги. Згадана священна худоба органічно додає цього бруду постійно й дуже щедро. А коли йдеш міською вулицею, таке враження, що на тебе й саме на тебе мчать усі машини – великі й маленькі, усі тутукі, мопеди й мотоцикли, щоб тебе й тільки тебе задавити. Бо, як стало відомо згодом, правил дорожнього руху там не існує. Тому пані Дуся одразу ж придумала для себе антистрашилку: "Ви мене не задавите!!! У мене страховка на тридцять тисяч євро!!!". Спрацьовувало.

З України вона відлітала при температурі +18 градусів. В Індію прилетіла в 53-градусну спеку. Асфальт гарячий, вода гаряча, повітря гаряче... Індія гаряча. Виручав (і тільки він!) старий-престарий, з бабусиної скрині полотняний рушник. Намочивши його, вона змайструвала адаптовану власну чалму. Хвилин через десять рушник на голові ставав, як цементний. Але служити вірою й правдою не переставав ні в маленьких містечках, ні на пляжах Аравійського моря, ні в Нью-Делі... Скрізь, де їй уготовано було побувати, рушник, ця етнопсихологічна, ментальна, народнопісенна, художньо-предметна деталь, не підвів її жодного разу. Рушник, опоетизований ким тільки не лінь, був її спасителем й охоронцем. На це здатний лише полотняний рушник і ніякий інший. Сонячного удару не було зазнано! Мадам, госпожа, мем – цілих три тижні такі звертання на свою адресу вона тільки й чула – благополучно пройшла через екваторіально-температурні випробування.

...Так трапилося, що напередодні відльоту до Індії пані Дусю обізвали святою жінкою. (Господи, прости!). Цей значущий факт, про який не знає абсолютна більшість людства (ще раз, Господи, прости!), стане відправною точкою найжахливішого її враження від Індії. У цій країні поважають своїх жебраків. Ставляться до них ласкаво й ніжно, вважаючи їх святими. Це невмирущі в часі та в індійському просторі ремінісценції філософії Мохандаса (Махатма) Ганді. Саме за його життя ще в першій половині ХХ століття брудні, жахливі, огидні, – одним словом, недоторкані були оголошені святими. Тільки за те, що не бояться бруду, живуть у ньому, неймовірно примножують його, і бруд як такий визнають лише внутрішній (той, що в душі). Це, мабуть, їхня соціально-політична філософія, згідно з якою одна каста вивищується за рахунок іншої. У місті Моргао, звідки пані Дуся вже разом зі своїм сином, якого виловила перед цим тиждень тому на Аравійському узбережжі, виїжджали до Нью-Делі, на вокзалі, на високій платформі, їх обпрягли індійські святі. На той історичний час вона ще не знала, що то святі, і коли одній із них, тих святих, малим здалося подаяння від сина пані Дусі, – нахилившись і зробивши якийсь жест, так звана свята вигукнула щось образливе, пані Дуся її перекривила: так само нахилилась, зробила той самий жест і сказала на її адресу: "Звідки прийшло, туди й піде!" П'ять місяців перед цим пані Дуся не бачила свого сина, до нього, власне, й прилетіла в Індію, щоби додому повернутися разом (це рішення було прийняте найпершого ж дня її там перебування!!!), а тут у неї на очах... Материнський інстинкт, який у стонадцять разів сильніший за найпотужнішу логіку, зробив свою справу. Одна свята жінка образила іншу. "Даремно ти це зробила", – сказав Андрій, син пані Дусі. Але було вже пізно. Їм відразу ж на платформі створили зону відчуження, на них косо й криво, прикриваючись білими носовими хустинами, почали дивитися всі від'їжджаючі й проводжаючі. Перед самим прибуттям потягу до них підійшов окультурений індус і сказав, що їхній вагон буде в самому кінці поїзду. Так вийшло, що він знав номер їхнього вагону, – вони разом уточнювали деталі від'їзду ще всередині вокзалу, здибавшися під спеціальним табло. Вони повірили тому індусові й пішли з речами в орієнтовний кінець поїзда. До кінця платформи лишалося кількадесят метрів, як внутрішній голос пані Дусі закомандував: "Індус бреше!!! Негайно повертайтеся назад!!!". Одночасно поїзд подали на посадку. Номер свого вагону пані Дуся побачила находу, – їхній вагон був третім від голови поїзда. З півплатформи вони встигли все-таки пробігти, знервовані, налякані й перевантажені речами. А потім ускочили, в який встигли, вагон, бо потяг рушив, і вже в поїзді, через кілька вагонів, знайшли, нарешті, свої місця.

Індія в пані Дусі – її і тільки її в плані сприйняття та відчуттів. У неї Індія – без ретуші. Без ніякого навіть натяку на захоплення індійськими красотами, її екзотикою й національним колоритом. Її Індія – гіперреалістична... Десакра-лізована... Країна, в якій вона до глибини душі провідчувалала: як це – бути чужинкою...

...Той епізод на залізничній платформі мав, на жаль, своє продовження, коли пані Дуся із сином вже доїжджали до Делі. Їхали ж вони туди двадцять шість годин, бо відстань була майже три тисячі кілометрів. Вагоновожатий під кінець поїздки почав збирати чайові. Двісті рупій, якими пані Дуся його віддячила, виявилося для нього мало. Це при тому, що самі індійці-пасажири, майже всі, ніяких чайових йому не давали. Мовою хінді щось йому ввічливо і з посмішкою пояснювали. Коли він почав вимагати від пані Дусі більше, її син по-англійськи щось йому сказав – упевнено й різко. Вагоновожатий від пані Дусі відчепився. Син пішов у тамбур курити. Їй здалося, що він довго не повертається. "Що мені робити? – спитала вона свого внутрішнього голосу, – йти за Андрієм у тамбур чи тут дочекатися?" "Не йди, а біжи!!!" – віддав їй команду вірний, як старий випробуваний друг, внутрішній голос. У тамбурі три індійці – молоді й дужі, не пропускали її сина зайти в свій вагон при чомусь відчинених дверях потяга. Потяг мчав на повному ходу... Із-за спин тих індійців пані Дуся чітко сказала Андрієві найперше, що в голову прийшло: "Я не можу знайти свого записника! Ти не взяв його із собою?" – і ті троє повернулися до неї. – "Ай ем хіз мазе", – дуже спокійно сказала вона їм. І вони пропустили її сина у вагон. Один із них ще й посміхнувся. Це, дитинко, рай... Це рай, дитинко...

Зате в Делі їм сильно пощастило. Вони зустрілися з українцями – працівниками нашого посольства, які, не рахуючися зі своїм вихідним днем, прийняли їх і почали надавати вкрай необхідну допомогу (були великі проблеми із втраченими документами на виїзд. Так співпало, що в переддень прильоту пані Дусі в Індію в сина в тім раю хтось покрав усі речі. Найгірше те, що – разом з усіма документами). Там, у посольстві, наші люди даремно хліба не їдять. І в їхній роботі, уявіть собі, немає геть нічого від чиновництва й бюрократизму. Щонайменше це розчулює до сліз. На одинадцять днів пані Дуся із сином зависли в Делі, і весь той час вони були під опікою українського посольства в Нью-Делі. Вони почувалися убезпечено й захищено. А в самому посольстві не могли наговоритися українською мовою.

Усі красоти Індіїї перекрив у пані Дусі людський фактор. Делійські рікші аж наввипередки змагаються за пасажирів, клянучися всіма богами, що достеменно знають куди везти. Пані Дуся з Андрієм поїхали до відносно дешевого отелю, який їм порадили в посольстві. Їхати до нього було відсили хвилин двадцять. Рікша ж їх висмажував на 53-градусній спеці майже дві години. Рікша не знав де той отель, хоча й клявся. Коли нарешті власними зусиллями пані Дусі отель було знайдено (допомогло, мабуть, ще й наше праіндоєвропейське коріння) і речі в хол отелю були затягнені, пані Дуся психонула, влаштувавши рікші виховний момент за те, що він їх погано довіз. Він вибачався, але рупії витребував скільки сам хотів; вона розплатилася, але спасибі йому не сказала, – не було за що. Адміністратор отелю, в якого на очах усе це відбувалося, дуже чемно сказав їй: "Сорі, мем. Гуд бай". Свій – за свого. Все правильно. Так і треба. Пані Дуся з Андрієм – за свої лахи й куди очі дивляться. Їхні очі побачили 5-зірковий дорогий отель прямо в себе перед носом. На тій вулиці тих отелів виявилося – як зірок на небі в зоряну ніч. Їх повело саме в той, 5-зірковий: їхній компенсаторний механізм нарешті почав вимагати свого.

Три доби вони мешкали в дорогезному п'ятизірковому отелі, у вартість якого було включено харчування, інтернет, більярдний зал та ще тридцять три задоволення. Саме там пані Дуся почала хоч щось їсти. До цього часу, близько 10 днів перебування в Індії, вона нічого не їла з двох причин: немилосердна спека відбила апетит, а всі індійські страви настільки гострі, що здавалися їй соляною чи сірчаною кислотою, і вона їх просто боялася. У дорогезному ж отелі був шведський стіл не тільки з індійськими, а й із європейськими стравами. Кукурудзяні пластівці, наприклад. Пані Дуся заливала їх гарячим молоком і з радістю наздоганяла дорогоцінні втрачені кілограми свого фізичного тіла.

Через три доби їхній здоровий глузд сказав їхньому компенсаторному механізмові: "Економити треба. Разом шукаємо дешевший отель". І вони майнули на пошуки. Довго шукати не довелося, бо ще на східцях того дорогезного отелю ("Саптагірі", до речі, він називався) в медієвістичній пам'яті пані Дусі зринула фраза якогось давньоруського святого, – зринула мовою оригіналу: "Молись і радуйся: Господь усе устрояє". Вони сіли на свої рюкзак та баул прямо під отелем, щоби помолитись і порадуватись. І відразу ж порадувалися вдруге, бо до них підійшов індус літнього віку й сказав нам: "Прівєт, как дєла?". То був Хепх, російськомовний їхній рікша (вони його відразу й "приватизували"), який через півгодини знайшов для них відносно дешевий отель, поселив їх там і всі решту днів перебування в Делі був для них другом. Він і зараз їхній друг, лише дистанційний. Хепх у молодому своєму віці також був мандрівником. Побував і в Києві, і в Одесі, і в Кишиневі... У тих мандрах вивчив розмовну російську мову. Пані Дусі стало легшенько. Для Андрія, її сина, – що українська, що англійська – однаково, тому цей факт йому не видався значущим, а для неї – так. Їй справді полегшало, особливо емоційно. Хепх знає Делі, як свої п'ять пальців, довозив їх в усі потрібні їм інстанції швидко й безпроблемно, навіть із делійських пробок уміє вирулювати віртуозно. А одного разу він навіть позичив пані Дусі три тисячі рупій, коли вона, захекана, бігла до обмінника, бо в ту хвилину для оплати за дублікат іноземного синового паспорта потрібно було багато рупій, значно більше за наявні в її дамській сумочці. Хепх іще кожного дня давав їм цінні поради для полегшення їхнього перебування в Індії. Хепх справжній. Шкода, що він цих слів про себе не прочитає. Це чоловіче ім'я нашою мовою перекладається як "щасливчик".

Індія – це Індія. Там люблять, наприклад, коли покупець торгується. Коли пані Дуся це збагнула, почала торгуватися, як скажена, за банани й помідори, манго й ще якусь фруктову екзотику. Деякі продавці питали Андрія: "Госпожа ще довго буде тут проживати?" Щоб не доводити їх до збитків, вона почала купляти фрукти й овочі під вечір: торгуватися було просто незручно, бо цей товар під кінець дня на делійських вулицях продавався неймовірно дешево (щоб не пропав до завтра). На двадцять рупій, наприклад, можна було купити два кілограми бананів. На наші гроші це трохи менше семи гривень. Кожного дня пані Дуся потрапляла там то в фарсові, то в трагіфарсові, то в анекдотичні, то просто беззазначеножанрові ситуації, які, можливо, для сотні людей призначались, а їй одній дістались. А що ж ви хотіли? Індія – це Індія.

Дві з них, тих ситуацій, аж просяться прямо зараз для відтворення. Перша – відверто побутового характеру, а друга – віддалено сакрального. Захотілося пані Дусі помити лоджію їхнього номера, бо звідти, згори, приємно було спостерігати за бетонною безкінечністю вузької делійської вулиці, на якій вони мешкали, і за всім, що на тій вулиці відбувалося. Вона гарненько ту лоджію вимила, й коли залишалися останні штрихи, почула сакраментальне питання: для чого я це роблю? Її питав про це молодий індус, прибиральник, який вийшов на лоджію через сусідній номер. Вона сказала йому: "Сорі, сер, бат я лайк зис вьок". А що ще вона йому могла сказати? Що вона теж не-маніячка чистоти і насправді в неї вдома й вікна бувають не першої свіжості, й газова плита інколи буває заляпана? А в душі їй було приємно: це ж вона проявила себе тут, в раю, як представниця чистоплотної нації. А друга ситуація – з дитинкою. З маленьким індусиком. Їх обігнала на вулиці молода індійська сім'я: тато, мама й маленький, десь чотирирічний хлопчик. Дитя довго оберталося, дивлячись на них, а потім щось сказало мамі. Молода індіанка, вибачившися, звернулася до Андрія з незвичною просьбою: її син просить дозволу, аби білий чоловік до нього доторкнувся. Два сини – індійський та український – потиснули один одному руки. В оченятах того індусика скільки було щастя! Пані Дусі знову було приємно: ось вона виявляється яка, справдешня Індія! А ще подумала: десь у такому ж віці вона водила свого сина на перше причастя...

В Індії дуже багато християнських храмів. Не віриться? Так отож. Пані Дуся й сама б не повірила, якби не побачила їх власними очима. В туристичній Меці (Мекка – в Називному, тож у Давальному може й правильно написано) тих храмів, католицьких, справді дуже багато. Архітектурно вони їхні, індійські, без куполів, без пишної позолоти, але з великими хрестами на маківках дахового узвишшя. Кілька разів довелося бачити біляхрамові велелюддя, – були саме якісь свята. Квіти... квіти... квіти... Квіти яскраві. Сарі на індіанках яскраві. Саме повітря здавалося яскравим. Таким, що аж очі одбирає. Подібна гіпер'яскрава кольористика, пані Дуся точно це знає, більше ніколи їй в житті не зустрінеться. У ній – своя естетика, своя філософія. Але не її те все... Не її.

...Вона там була чужинкою, але не забувала періодично повторювати, як мантри, як нлп: "Індіє, я тебе люблю". Свою електронну візу (а візи до Індії нині в нас лише електронні, – в цьому є свої переваги) пані Дуся оформляла як туристичну, і мету в тій візі вказувала: туризм. Але життя розпорядилося так, що в статусі туристки вона там не перебувала жодного дня, жодної навіть години. Вона там була частково мандрівницею, частково письменницею, але повною мірою – звичайною матір'ю. Яка за тридев'ять земель прилетіла до своєї дитини, щоби разом повернутися в Україну. Додому. Тому Індія й розкрилася перед нею не по-туристичному. Турист – це людина, яку гід водить за руку від храму до храму, від музею до музею... Турист у будь-якій країні пізнає ту країну лише із фасаду, лише по-парадно-показовому. Пані Дуся трішки пізнала Індію ізсередини, приміряла на себе чужу культуру. Усе те їй не підійшло: не її розмір, не її колір... Усе – не її.

Отож мандрівник і турист – це різні люди, абсолютно різні. Її коханий Басьо, старий добрий мудрий Басьо, японський поет сімнадцятого віку, був мандрівником. Тому ніяка художня деталь у його хайку не є дрібницею... Пані Дуся ж як мандрівниця не була обмежена ніякими туристичними табу ні в часі, ні в просторі. Одного разу довелося навіть відвідати чоловічий туалет. Хто це читає, читає сидячи, тож не впаде. Пані Дуся просто купила на вулиці скляночку масали (їхній чай із молоком та прянощами) й не знала де її випити. Масала була така гаряча, відразу з вогню, тож вона носилася з нею, як курка з яйцем. Якийсь індієць жестом запропонував їй присісти на стілець і спокійно випити тую масалу. Вона зайшла, як їй здалося, в порожнє кафе, там сиділи ще кілька індійців, курили. Потім вони всі дружно вийшли, а вона сьорбала свою масалу. "Кафе" було прохолодним, під стелею працював великий вентилятор. Усі, хто до нього заглядав раз-по-раз, чомусь лише чоловіки, як змовилися, не заходили. Пані Дуся в гордій одинокості допивала свою масалу, коли зайшов продавець, у якого вона її купила, й чесними-пречесними очима пильно подивився на неї. Вона той його погляд ще на вулиці відзначила: це був єдиний продавець на всю Індію, який давав їй здачу. Чесний-пречесний індус поглядом показав їй де вона сидить. Їй аж у віччю розвиднилось. Уявлялось їй як той індієць, який заманив її в "кафе", ржачки іржав і мочки мочив. Їй і самій ще й зараз смішно. То була лише невелика розплата за власну довірливість: "кафе" було без вивіски й специфічного аміачного запаху там не було, бо вентилятор молотив, як навіжений... А масалу, між іншим, вона навчилася готувати й удома. Дуже смачно!

...Якби вона була поетом, то написала б якогось вірша про індійську землю (вона там, до речі, червоного кольору) або про індійський пісок на Аравійському узбережжі. Або хоч про одну піщинку. Їхні пляжі, уявіть собі, майже безлюдні! Десь-не-десь гурт рибалок закидає свої неводи, ще десь – хтось спить під пекучим сонцем... Просторовий компенсат за всю урбаністичну перенаселеність! Тому була можливість пильно розгледіти навіть кожну морську піщинку. Мокрий пісок там срібного кольору, він дивовижно красивий, блищить якимось суворим блиском. "Ти тут чужинка, – прочитувала пані Дуся в тому блиску, – тому море так старанно змиває за тобою сліди". Ех! І чому вона не поет?

Під час одного її бродіння по пляжу вона зробила Аравійському морю і всій Індії перший свій предметний подарунок. Напливаюча хвиля вимила з її рук мобільний телефон, із плеєра якого вони із сином слухали Ніну Матвієнко, і телефон поплив за водою. Геніальна Ніна не знає, що її голос чуло не тільки індійське небо, а ще й індійські морські глибини...

Другенький її подарунок Індії був набагато предметнішим і дорожчим (для пані Дусі). В одному невеличкому інтернет-кафе вона забула свою флешку, купуючи електронні залізничні квитки до Делі. І успішно їх купила! А флешку забула. Також успішно. Свою забудькуватість пані Дуся виявила аж на другий день, коли до відправлення поїзда лишалося кілька годин, – теє кафе було, вона знала, ще зачиненим, і поїхали вони на поїзд без флешки. На флешці була найцінніша для неї інформація, в тім числі й усі її книги – видані й неопубліковані. Але Господь вірний. По приїзду додому всі тексти віднайшлися! Не на робочому столі її ПК, в якому перед відльотом до Індії, так співпало, пропало все, бо мінялася операційна система. А в старого й випробуваного друга сім'ї, з яким вони випадково зустрілися прямо посеред вулиці. На його флешці (о щастя!) не видалилися її скопійовані тексти. І вони дружненько ожили на її робочому столі! Молись і радуйся...

...Оту звербалізовану в психо-емоційному відношенні фразу "Індіє, я тебе люблю!" подумки синонімічно вона повторювала ще й так: "Індіє, ти тільки відпусти нас якомога швидше з миром додому!" І той день настав. Наприкінці травня вони прилетіли в Україну. Додому. І вже вдома Андрій сказав їй усю правду: "Знаєш, за ким я в Індії скучив найбільше?" Вона достеменно знала, за ким. За нею, звісно. "За мовою", – була відповідь. Магістр української філології сказав усе правильно: за ким – за мовою. А не за чим, – як готовий виправити його будь-який мовознавець. Мова – жива. Вона промовляє нами. Пані Дуся була втішена...

Із будь-якої зарубіжної країни вона повертається додому трохи більшою патріоткою, ніж "до виїзду". З Індії ж вона повернулася зовсім іншою. Вона вдома! І більше нічого їй не треба! І наші квіти й трави стали наче красивішими, й наше небо – ріднішим, і наше сонце – лагіднішим, бо гріє, не пече... Й наша Мова. Тільки Вона може нас утішити, просвітити, розкаяти, простити, наситити по самі вінця. Бо пані Дуся її любить. Іншої правди в неї немає.

...Після відвідання Індії (вона це відчула кожною фіброю своєї душі) пані Дуся стала справжнішою українкою. Шевченкове "Я так її, я так люблю, мою Україну..." – для неї не пафосна фраза. Це те, що напоказ не виставляється. Бо воно надійно заховане. Аж у серці.

... А негативні інформаційні потоки були й будуть. Вона потроху вчиться соломонівської мудрості "Все минає – мине й це". І не декларативно й мітингово, а тихою Євангельською мовою просить у Господа миру для України. Бо вона її справді любить. Іншої правди в неї, дійсно, немає.

 

 

СИНИ-СОКОЛИ

 

Заміж Ярина пішла дуже рано, – в неповних шістнадцять літ. А Микола мав лише сімнадцять. Думалося їхнім батькам: це ж вони од війни дітей своїх так спасають. Миколу – од фронту, а Ярину – од рабства в тій триклятій Німеччині. Набрехали одноногому Ількові, сусідові через дві хати, якого німці поставили старостою, що Ярина вже вагітна, й треба, значить, розписати молодят. Ілько чомусь не дуже повірив цьому, поартачився трохи для порядку, та за глечик меду й чвертку самогонки змилувався таки. Розписав. Ярина й Микола стали чоловіком і дружиною.

Згодом та й не раз, та й не двічі, перестріваючи Ярину з Миколою посеред дороги, Ілько втуплював окела свої Ярині в живіт та єхидно й геть не по-чоловічому хіхікав:

– Ну і гдє же ваше обєщаноє?

А дитя, як на гріх, усе не чіплялося. Та більше року отак. Роздосадно було Ярині до краю... Хотіла того Ілька, ту морду фашистську, штурхонути так посеред дороги, щоб і не піднявся... Щоб заціпило навіки... Та як же ти його штурхонеш? Воно ж власть. Хоч і фашистська, та все одно власть. Як іде вулицею на своєму костилі, ціни собі не складе. Аж нижня щелепа вперед випинається. Усі люди ходять як люди: в когось черево випинається, в когось – груди. А в одноногого Ілька – щелепа...

Коли таки Бог змилувався: затяжіла Ярина. Чи радіти, чи журитися – й сама не знала. Під серцем – дитина, під боком – Микола, а під клейонкою на столі – повістка Миколі на тую розпрокляту війну.

– Зразу в учєбку, – заспокоював і Ярину, й себе Микола, – не на війну.

Але Ярина знала, що на війну. Й змиритися із цим ніяк не могла. Для чого її Миколу – на тую війну?.. Німці відступають. Скоро до свого Гітлера трижди проклятого добіжать. (А це вже сорок третій рік почався). Для чого ж іще й Миколу на війну?! Хіба не навоювалися ще?! Півсела вже похоронки отримало...

Такою й проводжала Миколу Ярина до військкомату, – розгубленою, животатою, в сльозах і в соплях уся. Збиралася йти з ним аж на призовний пункт. Думала, що розжалобить начальників своїм животом, то вони її Миколу додому відпустять. Микола ж дозволив тільки за село себе провести. А далі накричав, не дозволив ганьбитися:

– Додому вертайся!!! Не простуди мені сина!!! – Як він міг знати, що саме син народиться? – І не реви, як не всі дома. Я повернуся!!! – з розгону поцілував дружину в лоба, насилу відірвав її од себе й побіг, наздоганяючи чотирьох односельців таких, як і сам...

– Ярино! – крикнув уже здалеку. – Чуєш, Ярино? Я повернусь!!!

"У лоб цілують – на смерть цілують", – вгризалася в голову Ярині холодна й слизька, як підколодна жаба, думка. Закам`яніло дивилася вслід усім п`ятьом і навіть не молилася. Було дуже холодно... Так холодно, що всі молитви позамерзали на вустах...

А на теплого Ликсія пісьомце прийшло од Миколи. Написав зі Львова. Із учєбки. Ще й фотографію в пісьомце вклав. Рідний... Красивий... При погонах уже... Схуд... Із тією фотографією й днювала, й ночувала Ярина. Й сина, коли народжувала, від фотографії очей не відводила... "Назви Іваном", – написав у тому листі Микола. Чому він так написав? Бог святий знає... Назвала Іваном. Обвела простим олівцем дитячу ручечку, коли одписувала Миколі листа, – вітання батькові од сина до Львова надіслала.

Саме воно, Іваночко, немовля рідненьке, врятувало Ярину від тої ненависної Німеччини, куди, як рабів, як тяглову силу, відправляли на шахти й заводи, фабрики й ферми Ярининих одноліток. А вагітних та з грудними дітьми не відправляли. Повезло Ярині...

...А другого листа надіслав Микола з-під Рівного. Написав, що везуть їх скоро в Румунію, а звідти, може, й ще далі, бо треба ворога, написав, добивати в його лігві. "Люблю вас сильно-сильно! – наче аж криком кричав у тому листі. – Найбільше моє бажання – хоч на хвильку глянути на тебе, моя рідна Ярино, та на сина".

І більше листів од Миколи не було...

Коли війна скінчилася й перемогу відсвяткували, Ярина щодня брала на руки свого дворічного сина, Йванчика свого, та й ішла з ним далеко за село, де хліба дозрівали. Й на окраїні житнього поля виглядали з дитям батька з війни.

– Чого татко так довго не йде? – все допитувався Йванко, а Ярина тільки й відповідала:

– Скоро прийде. Треба ще трохи підождать...

А коли замість татка зустріли поштарку й вона мовчки тицьнула Ярині якогось брудного, пом'ятого листа, який наче півсвіту облетів, поки до Ярини дійшов, дворічний Іван тільки й сказав:

– Матусю, я ж хороший? Тільки не плач. Я скоро виросту.

Ярина німо втупилася в того конверта, – він прийшов аж із Вільнюса. Ярина знала про що той лист, написаний чиєюсь чужою рукою.

– Пішли, сину, додому. Вдома прочитаємо.

Але навіть удома довго не відкривала конверта. Ні, не тому, що боялася. Вона якраз і не боялась. Їй просто дуже хотілося думати й надалі, що Микола живий... Аж пізно ввечері, при каганцю, того конверта відкрила Яринина мати, але вголос не читала, щоб Іванко нічого не чув. Ярина прочитала після матері... При визволенні Литви... ще в сорок четвертому році... смертю хоробрих... старший сержант... Лист ходив по світу більше року...

Ярина не плакала й не голосила... Тільки посивіла за одну ніч у свої двадцять років та, як скажена, налітала на будь-яку роботу: й на полі, й на току, й у рільничій бригаді, й удома на городі та біля худоби, й у хаті – прання, прибирання, готування... Налітала, як лютий вогонь на солому, і робота наче сама робилася в її руках. Робота дарувала Ярині забуття...

...Прийшов якось на колгоспний тік, де зерно сушилося, директор сільбуду Іван Іванович. Партія доручила йому важливу справу – бути агітатором. За кого чи проти кого він тоді агітував, – так на току ніхто й не второпав, але його запрошення прийти, хто може, до сільбуду ввечері після роботи всі молодички разом із комірником та сторожем зрозуміли правильно. Іван Іванович створював справжній хор у сільбуді! Так і сказав:

– Годі плакати й журитися! Починаємо співати!

Ніхто не був проти. Бо вже й наплакались, і нажурились. Добре діло задумав Іван Іванович. І старе, й мале в селі його шанували. Бо війну пройшов чоловік з першого й до останнього дня, з незагоєними ранами звідти вернувся. Для важкої роботи в колгоспі був негодящим, тож районне начальство підшукало йому легшу – завідувати сільбудом та піднімати дух народу піснею й танцем.

І пішла Ярина в сільбуд, як і всі, хто віяв зерно на току, коли звечоріло. А в сільбуді всі аж оторопіли, коли почули, як вона співає. Наче ангели злетілись до гурту та й завели своєї солодкоголосої... Іван Іванович відразу ж вирішив: бути Ярині солісткою.

Життя брало своє. За кілька літ ущух Яринин біль, угамувалася туга за Миколою, якого забрала війна та й не вернула. Раділа Яринина мати тихою радістю: потроху ожила її донька, – ніяке свято в сільбуді без неї не обходиться, і в район, а один раз навіть в область їздив хор зі своїми піснями.

Іван Іванович оголосив на одній репетиції, що із учасників хору пора організовувати чоловічий та жіночий ансамблі, чоловічий квартет, жіноче тріо й змішаний дует. Самодіяльність розросталася! Почала Ярина співати в дуеті не з ким-небудь, а із самим Іваном Івановичем! І про підмосковні вечори співали, і про землянку, в якій в'ється вогонь, а на полінах – смола, як сльоза, і про солдата, який усім смертям назло обіцяє коханій додому повернутися... Доспівалися...

– Ти красива, Яриночко, талановита, хороша-пригожа така... – признавався Іван Іванович їй в усій своїй чоловічій правді. – Тебе не можна не любити. Але я не в силах покинути свою Ганну, – вона вже на восьмому місяці...

– А я – на третьому. І твоя Ганна про це знає. І знає навіть Ганнина мати, теща твоя великорозумна. Бо я на тім тижні Христю їхню перестріла! І все розказала! Он шо!

– Я не можу її покинути навіть заради тебе.

– Ти її ніколи не покинеш! Ти будеш вірним їй, як сторожовий пес! Ти!.. Ти ж іще не забувся, як ти їм попався?!... Та й усе село цього не забуло!!! – випалила Ярина всю правду. – Не прикидайся, що мене кохаєш!.. Не треба!.. Ти мені не потрібен!!! - не для нього, радше для себе вигукнула. – Тільки молюся, щоб син народився! Щоби було кого Миколою називати!!! Все, Іване! Наспівались!!! – і з тих пір у сільбуд Ярина - ні ногою.

...А Іван же, коли прийшов із тої війни, то не було куди й голову прихилити. Від подвір'я лишилася пустка... Ні рідного, ні вірного... Батько з фронту не вернувся... Два старші брати – теж... Матір живцем спалили фашисти, коли відступали, ще в сорок третьому, й такі тут звірства чинили, що одверни й заступи... Навіть переночувати не було де Іванові. Змучений, але красивий, орденами обвішаний... А переночувати – ніде... Сів у саду на повалену грушу, вийняв із речового мішка півхлібини великої квадратної, вечеряти почав сухим хлібом.

– Здоров будь, визволителю!!! Герою наш дорогий!!! – верескнув хтось за спиною. Іван ледь не вдавився. Обернувся – баба Христя! Відьма й колдунка, одна така на все село. Он кого війна не вбила! Коли Іван на фронті потрапляв під артобстріли, саме такою свою смерть і уявляв, – як оця бабега в задрипаній спідниці. А тут вона – здрасцє вам, власною персоною.

– Здравія бажаю, бабо! З понеділком будьте здорові!

– Вівторок уже сьогодні...

– Тоді з вівторком, бабо!

– Авжеж... Та таке ж... – дивилась наче й на Івана, а наче й крізь Івана баба Христя, страшна, худа, в задрипаній полатаній спідниці, ще довоєнній, мабуть. – Усі добрі справи, герою, слід починати з вівторка, – прорекла. Й додала найголовніше: – Пішли. Юшку з квасолею сьогодні варили. Зятем будеш.

Не знав тоді Іван, що поки він ходив по своєму дворищу, за ним чіпко й зірко з передпічнього вікна сусідньої хати спостерігало три пари очей. А що перші очі – то Христині очі, а що другі очі – її дочки Любки, а що треті очі – то Ганнині очі, які одразу в Івана й закохалися.

– Дивись, Ганю, не проковтни своїми очима Івана, – реготнула Христя.

– Він, бабо, такий красивий. Худий, правда. Але красивий і весь в орденах. Хочу, бабо, щоб він був мій.

– Точно хочеш?

– Точно, бабо!

– Ну, тоді він буде твій. Та гляди ж мені. Це на все життя.

– На все, бабо! На все!!!

– Перші сім років гулять буде по-чорному. Ти, Ганю, щоби на те не ображалась. Його на всіх вистачить. А гульки тії... То з нього війна так виходитиме... На козаку нема знаку, Ганю... – розказала всю правду внуці Христя, не відходячи од передпічнього вікна.

– Ну й нехай, бабо! Зате щоб моїм був!

– Та твоїм же...

З тим ото й вийшла Христя до Івана, й він, капітан запасу, що пройшов і Сталінград, і Прагу, й Будапешт, а тоді ще й Манчжурію, весь в орденах та медалях, як покірне ягня, поплентався за бабою-задрипанкою, бо в них юшку з квасолею сьогодні варили...

А баба Христя була така гидомирна, ну така, що гидомирнішої не придумаєш. Це передалося по спадковості дочці, а потім онуці. Ну й що? Зате Іванові – Ганна як Ганна. Ну не красуня. Віспою обличчя побите. Але краса – на два часа. Головне – що за людина. Що в неї за душею. Ганна була спокійною, мовчазною, роботящою, любила Івана сильно-сильно й жила через город від сільбуду. Городом біжка-біжка, – от Іван і на роботі. І з роботи – так само. Пригрівся в них Іван. Прижився. Почали вже й дитинку чекати... І коли, бувало, під сто грам комусь із дядьків гавкнути заманеться, аби не мовчки: "Чи в тебе, Іване, не всі дома? Що ти в тій лякачці знайшов?", Іван відповідав завше однаково: "Те, чого немає в інших"... Господи, Твоя воля...

Настав свій час – народила Ярина ще одного сина. Найбільше радів шестирічний Іванко та обіцяв усім за свого малого брата Миколку руки-ноги поламати, якщо хтось образити його посміє. Сусіди маскували посмішки, як могли, та клялися всіма богами, що любитимуть Миколку й жалітимуть, а підросте – буде разом з Іваном усім за пастушка, ще й рубля зароблятиме.

...Так воно й вийшло. Хлопці виростали. Іван уже і в школу пішов, а Миколка більше в сусідів через обніжок отирався, в тітки Марфи. Бо вона завжди була вдома. На роботу не ходила через якусь хворобу й дітей своїх не мала через тую хворобу. Марфа полюбила Миколку, бо звався він так, як і її чоловік – Микола, колгоспний бригадир. Тому й днював, і ночував як не на полі, то на фермі або на тракторному стані. Приходив додому – Марфа вже спала. А йшов із дому – Марфа ще спала. До корови та свиней, індиків та іншої птиці Марфа дуже рано не вставала. Так ото й жили...

– Він мені, як син, – казала часто Марфа Ярині. Сумно-сумно так казала. Гладила Миколку по кучериках та не могла відвести од нього очей, наповнених позиченою радістю. А одного разу відважилась:

– Чуєш, Ярино? Віддай мені Миколку! Христом Богом прошу! Віддай!

– Віддати, кажеш?! – аж засичала Ярина. – Ось тобі на, дорогая сусідко!!! – натикала Марфі дуль спересердя, схопила в оберемок дитя й у хату мерщій! Ще й сіни за собою засунула. – Віддати каже!!! – обійняла, як чайка чаєнят своїх, міцно притиснула обох синочків: – Двійко вас у мене, але зайвого немає жодного!!! Нікому й нікого не віддам!!!

Двійко... Не знала тоді Ярина, що колись буде й трійко... А батьком третього сина, Василька, став... Марфин чоловік. Микола. Колгоспний бригадир. І ніхто в світі не взнав тої правди, як Марфа благала свого Миколу народити з Яриною дитину, – хлопчика манісінького і щоб на Миколку схожого. А потім, як Бог дасть, виплаче, вимолить Марфа в Ярини те дитя для себе... Забере собі... Буде й Марфі кого любити...

– І не витріщайся ні на кого з моїх дітей! І думати про них перестань!!! – виганяла часто зі свого подвір`я Ярина Марфу. – А то в інше село переїдемо! Подалі од тебе!

– Ярино, голубко! Не треба в інше село! Не переїжджайте! Христом Богом прошу! Я тільки звіддалік за дітьми назираю, щоб у шкоду ніяку не полізли, – виправдовувалася Марфа. Й знала вже достеменно: не віддасть Ярина Миколиного Василька. Не віддасть. – А якщо коржиком чи грушкою якесь дитинча пригощу, то що ж тут такого? Ми ж сусіди. Давай, голубко, й надалі – тихо-мирно. – А в голові снувалося одне й те ж: "Не віддасть".

Не віддала. "У мене їх трійко, та зайвого немає нікого", – сказала. І не віддала.

...А життя – як бистра вода. Й самі не зчулися, як повиростали сини-соколи. Порозліталися хто куди: Іван – аж за Урал, Микола – на Донбас, Василь – десь у Підмосков'ї. Обросли турботами, посадами, суєтою суєт. Та на кожен материн день народження, в серпні, все кидають і з'їжджаються з трьох кінців світу. Іван – із дружиною й двома дітьми: Яриною й Миколою, Микола – з дружиною й двома дітьми: Яриною й Іваном, Василь – із дружиною й двома дітьми: Яриною й Миколою. Галасом, піснями й сміхом наповнюється Яринина хата, подвір'я, город і навіть сінокіс, а за сінокосом – великий став... А соняшники споглядають за всіма ними з городу, кивають головами надобридень і ніби хочуть затримати літо...

 

 

ГОПАК  НА  МОГИЛКАХ

 

Ні з того ні з сього Бетховен загрипував. Травень. Який може бути грип? А Бетховен умудрився десь на нього розжитись. Уже цілий тиждень із хати не виходить. Позасякував усі носовики, навіть той, яким свої лаковані чорні туфлі натирає. Туфлі – тільки для сцени. Театральні, – поважно каже про них Бетховен. І про костюм свій, і про вишиванку так каже. Бо прихорошується Бетховен – лише коли на сцену. А на сцені він – цар і Бог. Підстрибом, підкреслено урочисто Бетховен завше з'являється на сцені, робить поклін публіці, стріпує колишньою шевелюрою (шевелюри вже давно нема, а звичка стріпнути нею лишилася: динамічний стереотип) і починає!... Бетховен диригує!.. Творить!.. Видає глядачеві все, чого досягли його митці на безкінечних репетиціях! Рівень видає!!! Бетховен – цар і Бог!

Бетховен узагалі-то ніякий не Бетховен. Пищик Микола Миколайович. Директор сільбуду й незмінний художній керівник ансамблю гармоністів та духового оркестру. Бетховеном назвали його односельці років із сорок тому, й причепилося до нього це прізвисько навіки. Не причепилося – приросло!

Де вони тільки не виступали зі своїми програмами! В яких фестивалях участі не брали! І на "Співочому полі" були, і "Країну талантів" підкорювали, на "Бандерштаті" відзначились, а минулого року навіть у Болгарію їздили на міжнародний етнофестиваль. Великий у красивій рамці диплом звідти привезли й маленьку премію... А потім сміху було по всьому селу! Хтось щось недочув чи переплутав та прибрехав! І пішла на весь район новина, не пішла, а полетіла: Бетховен був на Євробаченні зі своїми артистами! Чуєте, людоньки!?! На самому Євробаченні!!! Бетховенові ця новина настільки сподобалася, що він тільки підтверджував її для всіх і кожного. На черговій репетиції так своїм музикантам і сказав:

– Ну ось. Європу ми вже підкорили. Тепер і на себе можна попрацювати!

Репетиції – двічі на тиждень. Це – як закон. І не так, щоб для відчіпного. А все по-справжньому. Чистота жанру!!! – любить повторювати Бетховен на репетиціях. Од внучка свого колись таке почув, – онучок у нього грамотний, романо-германські мови якісь вивчає. Що воно таке той жанр, Бетховен, люби, Боже, правду, не знає, але повторювати повторює.

А оце взяв і загрипував. Уже дві репетиції пропущені. А на носі – районний огляд художньої самодіяльності. Без Бетховена ж там вода не одсвятиться. Поправлятися треба та ще й негайно!

– Галькоооо! – все життя свою жінку тільки так і кличе, на французький манір. – Чуєш, Галькоооо!

– Іду. Чайок несу! – обзивається до нього з кухні.

– Ти от що, Галькоооо. Од чайку в мене в животі аж булькає. Ти краще мерзлого сальця накриши, тоненько так, Галькоооо, тоненько, щоб воно скрутилося трубочками такими рожевими, сіллю посип, зубків три часнику й хліба великий кусень! І під сто грам!

– Чоловіче...

– Під сто грам, Галькоооо. Не п'єм, Галькоооо, а лікуємось!

Ну що ти йому скажеш? Це ж чоловік. А чоловіка треба слухатись...

Аж повеселів Пищик, підкріпившись, і знов:

– Галькоооо!

– Іду-йду й чайок несу!

– Ти от що, Галькоооо. Обдзвони моїх артистів, хай усі, як один, прийдуть і мене провідають.

– Та люди ж зайняті, може... В кожного своя робота!

– Ти, Галькоооо, побалакай з ними так, щоб вони кинули свою роботу і прийшли й провідали.

Через якусь годину вони й посходились. Уся замузичена команда!

– Близько до мене не підходьте! – дає їм команду Пищик. – Свого грипу нікому не оддам! Мій – і все!

– Миколайовичу, ви ж знаєте, зараза до зарази не чіпляється! Досить вам вилежуватись!

– Розманіжився Миколайович!

– Що й про нас забув!

– Забув, що через три тижні в районі виступать!

– Миколайовичу, як вам не айайай?

– Скільки можна сачкувать?

Ги-ги!!! Га-га!!! Ще й анекдоти почали травити. Наповнили реготом усі Пищикові хороми. Один тільки Юрко Жила, наймолодший з-поміж усіх, завідувач ФАПу, як в рот води набрав, навіть не осміхнеться. Бо, глянувши на Пищика ще від порога, побачив: у Бетховена ніякий не грип. І покликав він їх сюди з іншою метою.

– Чого, Юрку, такий сурйозний? – помітив Бетховен його настрій.

– Та в нього зуби сьогодні болять!!! – замузичена команда аж змагається за кращу відповідь.

– Та його вчора оси покусали!!!

– Та йому жінка не дала!!!

Ги-ги!!! Га-га!!!

– Галькоооо! Неси оту банку двохлітрову, що в секретері, під зеленою кришкою!

– Чоловіче...

– Неси, Галькоооо. Промову буду виголошувать...

Принесла Галькаааа рідку валюту.

– А чому прийшли без інструментів?!! – тільки зараз помітив Бетховен, що чогось не вистачає.

– Ображаєте, Миколайовичу! Як це ми – та щоб без інструментів? На веранді онно лишили! Всі шість гармошок!

– Ну, розпочинайте. Дивіться ж, щоб була чистота жанру!

Не змовляючись, ушкварили найлюбимішу Бетховенову музику – "Марш Запорозьких козаків". Дослухавши, докивавши в такт головою, Бетховен почав свою промову:

– На недоліках зосереджуватися не буду. Але коду!!! Коду!!! Зробіть таку, щоб і мертвий проснувся!!! Що кому неясно?..

– Ясно, Миколайовичу!

– Ідіть. Працюйте... І ось що. Коли мене вже онтой... ну, самі розумієте... то щоб прямо там ушкварили "Гопака"! Дві справи від вас вимагається: спочатку скористатися послугами банки під зеленою кришкою, а потім ушкварити "Гопака"!

Замузичена братія тільки очі витріщила. Усі замовкли... Пауза чомусь довго затягувалась... Юрко, наче видушуючи із себе кожне слово, промимрив:

– Ну в вас і жарти, Миколайовичу...

– А що я такого сказав? – здивувався Бетховен. – Це життя...

Згладила ситуацію Галькаааа:

– Знов температура піднялася. Ви, хлопці, вже йдіть. Спасибі, що провідали свого Бетховена. А в нас іще багацько справ...

...Наступного дня Бетховена не стало. Усі давно увірували, що Бетховен безсмертний. А тут, виявляється, таке діло... Тому сходилися на похорон і думали: може, це Бетховен так жарти жартує?.. І взагалі, як це: жити без Бетховена? Хто сільбудом керуватиме, ансамблем гармоністів і духовим оркестром?.. Якось воно не камуфльо... Непорядок...

Прийшли й Бетховенові митці. Учора вони були з гармошками. Сьогодні – з духовими інструментами. "Похоронним маршем" провели Бетховена в останню путь. Заслужив чоловік і честі, й слави. Життя прожив – як пісню проспівав. Такого Бетховена в них більше ніколи не буде.

Коли копачі вже обставляли вінками Бетховенову могилу, Юрко Жила згадав:

– А він же вчора що нам заповів?

– Та "Гопака" ж заповів. А що ж іще?...

– А заповіт треба виконувать. Це ж заповіт...

– А як його виконувать? Учора – то було вчора. А сьогодні – як?

– Заповіт треба виконувать, – стоїть Юрко на своєму.

– Ну підожди, хай люди хоч трохи порозходяться...

Галькаааа запрошує всіх, а музикантів у першу чергу, на траурний обід. Замовили кафе аж на сотню чоловік. Бетховена всі знали і в селі, і в районі...

– Ви йдіть... ідіть на обід, а ми скоро підтягнемось, – каже Юрко. – Побудемо ще трохи з Миколайовичем, попрощаємось...

А воно ж – село... Скільки там іти до того кафе? Ну, з півкілометра, може. Не більше. Лишилися митці сам на сам з Бетховеном. Згадали про двохлітрову банку під зеленою кришкою. Пом'янули Миколайовича. А "Гопак" все одно не грається. Пом'янули ще раз. Нема діла... І лише за третім разом відважилися таки (та й народ уже далеченько відійшов)... – врізали "Гопака". Та так врізали!!! Як Бетховен і наказав їм учора! Щоб і мертвий проснувся!..

Вони грали "Гопака" того, що й небові, мабуть, було жарко! Так грали, наче вперше і востаннє! Вони розписувалися тим "Гопаком" своєму Бетховенові в любові і вдячності. І в пам'яті... Вони не хотіли зупинятися! Й не зупинилися б, може, до самого вечора. Але люди, не дійшовши до кафе, зачувши "Гопака", почали бігти назад, на могилки, – ошелешені, сердиті й розлючені до краю!

– Що ж ви робите, окаянні!?!? Для чого таке витворять!!! Чи здуріли???

– Рокіруємось, колєгі... – хтось із музикантів першим зорієнтувався. Заскочили всі в газельку – й тільки смуга за ними ляснула!

Не було митців того дня на панахиді, – побоялися громадської думки, і на дев'ятини Галькаааа їх не запрошувала, бо гнів великий поклала, – весь траур по Миколайовичу зіпсували, дурнуваті отакі... А перед сороковинами сниться їй чоловік і каже якісь сороміцькі слова... Секси якісь чи що...

– Ок' чому воно таке приснилося? – питає в Ольги, в куми, що прийшла саме на внучка Бетховенового глянути: приїхав Ярославчик із Києва на канікули зі свого університету. – Ну ти подумай: секси, секси, каже... Секси... секси...

– Ба', ти шо? Тупа? – Ярославчик виймає навушник з лівого вуха (а Галькаааа ж думала, що він бабської гутарки й не чує!), – "сикс" – це "шість", ба'. То дід тобі з того світу підказує шістьох його митців на поминки запросити. Зрозуміла, ба'?

– Зрозуміла, Ярославчику. Аж у віччю прояснилось.

– Ич, який грамотний внучок у тебе, Галькоооо. Сон тобі пояснив, як положено.

– Якісь романо-германські мови вивчає. Чого б же не грамотний?..

...На Бетховенових сороковинах митці сиділи, як руді миші, – тільки й думали: "Скоро бити почнуть чи трохи згодом, десь після третьої? І чи тільки кулаками, чи, може, й носаками?!.."

– А давайте, митці, пом'янем Бетховена по-справжньому! – закомандувала Галькаааа. – Рояль в кущах! – оголосила, як на сцені в сільбуді. – І вийшли до митців її внук Ярославчик, дочка й зять, – у кожного по дві гармошки в руках, і роздають вони тії гармошки шістьом митцям:

– Грайте, митці! Грайте! Поминайте Бетховена!!!

...Ото ще й таке меж людьми буває...