П`ЯНКОВА Таня

Прозові метафори часу в молодій інтерпретації


Таня П’янкова. Сонце в подолку: роман. – Вигода: ЛА «Зілля». 2018. – 264 с.

Цю особливість зауважив давно. Письменники старшого віку майже не вдаються до формальних пошуків. Ні, це не означає непояви чогось нового у їхніх писаннях. Новаторство неодмінно супроводжує літератора. Але воно не таке зриме, бо йдеться про поглиблення вже вибраної манери висловлення думки. А молодь? – Часто-густо твори останнього часу у них є неподібні на попередні, хоч, безумовно, основні риси стилю зберігаються. Важко однозначно сказати, що буде в майбутньому. Точно. Але, якщо за нею з’являється вдатність, то від припадання до слів у серці народжується впевненість, що літературна майбутність потрапила в надійні руки.


Напевне, є щось знакове в тому, що ці розмисли завітали до автора цих рядків, коли перечитав новий твір Тані П’янкової. Чи не тому, що свого часу познайомився з її іронічною прозою «Кролівна» і писав рецензію на неї? Бо ця обставина вплинула на порівняльність та дала можливість утвердитися в думці про потребу молодих пошуків.
Саме про це й хочу поговорити у цих нотатках, зосередивши увагу на двох нюансах, про які можна сказати, як про наголоси на сюжетності та мовній виражальності. Чомусь упевнений, що це саме ті акценти, що допомагають чіткіше окреслити коло шукань молодої письмаки зокрема і молодої літератури в цілому. Не заперечуватиму, коли дехто казатиме про певний суб’єктивізм поглядів рецензента. Не забуваймо, що неможливо однозначно поділити об’єктивність і суб’єктивність через різність сприйняття того чи іншого індивіда. Іноді трапляється так, що від твору віє якимось незрозумілим холодом, хоч він і непогано написаний з дотриманням усіх вимог жанру. І сам не можеш пояснити природи несприйняття. Одне лише знаєш точно: відчуття вселилось у свідомість на підсвідомому рівні і є забав’янкою об’єктивного й суб’єктивного.


«Сонцю в подолку» така роль у сприйняттєвій грі не загрожує. І спробую пояснити такий умовивід. Зрозуміло, що почну з викладу своїх міркувань про деякі моментики сюжету. І відразу зауважу наступне. Якщо «Кролівна» при своїй іронічності та ірреальності несе в собі відсвіти урбанізму, то роман занурює в сучасні сільські реалії. Впадає у вічі й наступне. У «Кролівні» реальне та ірреальне переплітаються й неможливо їх роз’єднати, розмежувати, а в «Сонці в подолку» ці межі означені. І ще одна заувага. У романі письменниці (першому в її творчій біографії) значне місце відведене пейзажності. І тут значно більше, ніж в іронічній повісті. Цікавинкою є й те, що майже в усіх живописаннях словом діє сонце. Своєрідна данина назві? Та як би там не було – ця своєрідність вплітається у візії і ще більше «примагнічує» до тексту.


А тепер від узагальнень перейдемо до конкретності. Себто, до конкретики, пов’язаної з сюжетом твору. Спершу зустрічаємо Дем’яна, який хоче втопити в лайні дружину Уляну за любощі з іншим мужчиною. Цю екзекуцію над жінкою упиняє приятель розгніваного чоловіка Ігор, жона якого померла від отруєння грибами. Ще в романі соковитими барвами змальовано цигана Габора і його родину. Зображено й кілька поколінь сімейства Шкромид.
Героїв роману (точніше його дійових осіб) ділимо на позитивних і негативних. Тут маємо одну заковику. Якщо до перших, однозначно, можна віднести уже згадуваних Дем’яна, Ігоря, його хвору тещу, старих Шкромид, маленьку Світланку – дочку блудниці Уляни, стару Дичку. Одновимірним і позитивним до певної міри слід вважати і пиячка Стьопку, котрий став третім чоловіком непутящої Гальки Шкромиди. А от фігури Уляни, Гальки, цигана Габора не є такими одноплощинними. Спочатку обидві жінки несуть у собі заряд негативу. Саме такими вони сприймаються з точки зору християнської моралі через розгульне життя. Очевидно, щось подібне можна сказати й про Габора, від котрого завагітніла Уляна. Й тільки з плином романної оповіді ставлення до них змінюється. Й добре, либонь, що в даному випадкові письменниця створює вибухову суміш для сприйняття через зображення різності.


Композиційно роман складається з трьох розділів. І кожен, безперечно, потребує короткої розповіді про нього. Отже, вже на самому початку знайомимося з розгніваним Дем’яном, Ігорком, старими Шкромидами і їхньою внучкою Галькою. Звісно, у розділі «Полудень» бачимо, вони не є однаковими. Зрештою, таке спостерігається в реалі. Частини твору – його зліпок? Якщо в цьому розділі усе, образно мовлячи, «крутиться» навколо них, то у «Сутінках» уся увага зосереджується навколо маленької Світланки. Навіть трагічні події в гірському селі Смерклів так чи інакше пов’язані з нею. Дуже жалкуєш, що в цій частині тексту сонячна дитина Світланка помирає. Парадоксально, але факт. Смерть маленької висвічує ірреальність третього розділу «Світанок» – де точаться уявні діалоги на Божому Пагорбі. Не знаю, як сприймуть його ті, до кого потрапить роман, але мені саме цей розділ вважається дуже потрібним, він свідчить про непростість і неперервність людського буття.


Та всі ці розповіді про різні покоління в одному селі, логіка їхніх вчинків не кидали б у вир небуденного сприйняття, якби не вміння авторки неординарно висловити те, що намислилося. І як тут не згадати про пейзажі, про котрі вже йшлося в цих нотатках. Вони, живописальні словосполучення, пронизані поетичністю. Це, між іншим, помітно, вже на початку роману. Вчитаємося. «Тісним густим колом високих тонких смерек, міцних старих дубів і крислатих грабів прадавні ліси обступили Смерклів, взяли його в облогу, оточили, захороводили навколо нього». Ще на перших сторінках знайомимося з переляканим небом. Пейзажні чарівності бачимо й далі, заглиблюючись у текст. «На самий Йордан ударив такий мороз, що шиби в хатах посоловіли, наче смалець на драглях», «Діти сталабували люцерну в саду і вона пахла свіжими вареними на сонці соками та невгамовною дитячою радістю, що так і бриніла в повітрі, літала, як хмара дрібної машкари, як жменя калинового цвіту, струшеного з кетяга», «Світ жадібно ловив губами сонце, як двомісячне немовля мамину цицьку». (Либонь, можна цитувати й інші словесні живописання, бо їх щедро розсипала розділами книги авторка. І варто зауважити, що вони виглядають там органічними вкрапленнями.)
Склалося таке враження, що функцію поетичності взяли на себе й деякі образи, яких можна чимало виловити у прозовому тексті. Мені, приміром, сподобалися такі чарівності, як «пахучий дурман сонця», «пси людських пересудів», «пересохлі джерела його очей», «трав’яні простирадла душі». Згодьмося, що за цими вдатностями простежується метафоричність мислення. Тим паче, що звучання вдалостей підсилюють й інші живописальні зблиски. «Серпневе прохолодне сонце заночувало межи яблунями», «Болить Ігореві пам’ять тим чорним днем, викручує з нього жили, пропікає наскрізь, гострими вилами вганяється в груди», «Щасливе сонце в усіх на очах кохалося зі світом». (І знову маємо підстави говорити, що таких неординарних слововиявів у книзі, слава Богу, вистачає).


Питання вираження думки, як мені здається,не можливе без висловлення думки про словниковий запас, яким послуговується письменниця. Тут на видноті ще виходять діалектизми: цур’я, стирка, ногавиці, пливаки, але діалектологічне поле романістки – неодновимірне, хоч переважають слова поширені у багатьох регіонах нашої держави. А поряд із тим існують і такі, буквосполучення, котрі побутують лише в певній місцевості. Якщо врахувати, що Таня П’янкова позначила себе як літераторка, котра використовує бойківські й лемківські говірки та циганську мову, то воно виглядає ніби й нормально. Правда, є один момент, який не дає спокою. Скажімо, чи варто перевантажувати роман діалектизмами. Найчастіше думається про це, коли говіркові перли вздріваємо в мові автора. Чесно кажучи, з їхнім існуванням можна було б примиритися, якби йшлося про якусь неординарність. Але чи потрібні вони, коли без особливих труднощів можна знайти відповідник у літературному мовленні. Це, зокрема, стосується таких вдатностей, як «керниця», «ведра», «хтів». «Сонце в подолку» свідчить і про те, що авторка не відмовляється від експлуатації улюблених слівець.


Продовживши абзац про елементи поетизації у прозі, дехто, зрозуміло, почне говорити, що рецензент передає куті меду, вивищуючи питання власного смаку. Не заперечуватиму, що така заувага неодмінно з’явиться. Та чи є доцільною однозначність суджень? Поетизми у прозі, наче крапля роси, висвічують важливу проблему. І вона, маючи на собі натяки на смаковім, усе ж більше має суспільне значення. І ось чому. Практика показує, що будь-який прозовий текст не подіє магічно на читачів, якщо цікавий сюжет органічно не доповнюватиме чарівне слововживання. Зрештою, це не є «прибамбасами» відгукувача. Досить вчитатися у прозу Івана Нечуя-Левицького, Миколи Хвильового, Григора Тютюника, Василя Портяка й відразу зрозумієш, що вона помітно програла б без поетичності. Чималим є загін літераторів, котрі успішно працювали чи працюють в обох жанрах. Бо саме це поєднання сприяє чіткому вираженню думки. Згадаймо хоча б Івана Франка, Богдана Лепкого, Євгена Плужника, Леоніда Первомайського. Та й сучасні літератори не цураються цього. Для прикладу назвемо Степана Пушика, Геннадія Щипківського, Лесю Степовичку, Ярослава Ткачівського, Василя Слапчука…


Трикрап’я вкінці попереднього речення не вважаю випадковістю. Бо список поєднувачів можна продовжити. Але не бачу потреби. Адже із вищенаведеного висновковуємо, що тяжіння людини до різножанровості – ознака дня. Зрештою, і приклад Тані П’янкової підтверджує це. «Кролівна», «Сонце в подолку» ратують за те, що маємо справу з цікавою прозаїчкою. Але чомусь гадаю, що чарівності сприймання текстів не було б без її занурення в поезію. Тут, напевно, варто зауважити, що пані Тетяна – авторка кількох віршованих книг, які причарували багатьох неординарністю мовлення. Ці поетичні замальовки авторка по-своєму перенесла на сторінки роману.
Як уже зазначив, психологізм у романі має традиційну барву. Як і діалогічність в інтерпретації молодої авторки. Оскільки про пряму мову виникла саме така думка, то не бачу необхідності розпросторювати свої міркування щодо цього. Лише про один нюанс згадаю детальніше. Добре, що прозаїчка запрошує всіх напитися з діалектологічного джерела. Бо пірнання в нього допомагає ліпше зрозуміти красу рідної мови.


Читачі, очевидно, побачать у романі й інші нюанси. І так має бути за великим рахунком, адже в кожної людини є свої думки. Гірше, коли знайомство з текстом їх не народжує. Це ж значить, що ловець слів гайнував час. Про твір Тані такого не скажеш. І це добре!


Ігор ФАРИНА, член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії ім. Братів Лепких


м. Шумськ на Тернопільщині