ФАРИНА Ігор. Літературна критика

image2

Поетичність думання живе в людині

 

Ольга Яворська. «Сльоза-живиця». Поезія. – Київ: «Український пріоритет», 2018. – 216 с.


Цю книгу вважаю чудовим подарунком у день народження для себе. Бо так вийшло, що «Сльозу-живицю» отримав у день мого ювілею і, зрозуміло, cпробував упірнути в бентежне чтиво поетичної думки.

«На поверхні душі щось бентежне, тривожне і вічне, На поверхні землі буйнотрав’я росте крізь літа». «Сонце недільне, як болю згусток, дощами плаче й диктує вірші». (Ніби й немає чогось надзвичайного у цих рядках, але вони беруть за душу. Чи не тому, що поетка пише про дороге для кожного з нас: тематичні овиди відкривають почування?)

Назвав би це особливістю поетики бойківчанки. І не єдиною, на щастя. Бо, прочитавши вірші, можна зробити висновок, що у творах вільно почувають себе звірі і птахи, дерева й рослини, зорі і місяць… «О скільки серцю наболітись треба, щоб пролетіти птахом угорі», «А ніч прийшла зорю подарувати», «День помирав, як недобитий лебідь», «Завмерла в розпачі калина»… (Цитат-цікавинок, мабуть, можна відшукати й більше, але оці чотири теж містять чимало поживи для розмислів, коли найбільше думається про густозаселеність поезії й цими образами, співіснування реалій і абстракції, метафорику, сповідальність).

Щодо співмешкання останніх, то зауважу таке: терміни «сповідальники і «метафористи» у літературній критиці з’явилися майже сорок років тому. Й певний резон у такому поділі при оцінці поетичності існував. Але… Про чистоту течій марно говорити. Радше з’являлися підстави балакати про їхнє переплетення, про що неодноразово зауважували тоді. А нині – тим паче. Це я кажу для того, що у нинішній час нерідко бачимо, що сповідь словами, світла метафора творять один згусток. Вірші Ольги Яворської підтверджують це. Хіба тіні сповідальності не видно за метафорами на зразок: «бреде весна зі свічкою в руці», «перегіркла від болю трава запеклася сльозами», «приклеїти безсмертник сніжинкою до душі», «танцює січень новорічний вальс». А ви можете уявити собі літо у ролі збирача туманів чи старезного дуба диктувальником віршів? Чи може ви підгляділи як «цілуються з небом зорі»? Поетка змогла. І передала побачене через органічність метафор: «вітри у сурми виграють ночами», «зухвалий мороз пекучий заціловує серце до сліз».

Замилування дивовижністю метафор крокує у парі з порівняльністю. «Бензопила, мов відьма, у лісах завиває щоденно», «Тривога в серці, мов квітневий сніг», «Ваші очі, як втрачені зорі», «Безумний світ, немов шалений кінь». А ще ж маємо такі чарівні образи, як «зіниці січня», «чоло лісів», «обличчя небокраю», «сцена смеркання». А хіба поетичність хоч трішечки програє, коли зір натикається на вдатності на кшталт «чагарник буденності», «скроні вірша», «накидка відчаю», «молебні трав»?

Взагалі після прочитання книги складається враження, що поетичні знахідки не стали б реальністю без відданості словогрі. Нехай вони не такі помітні, як неологізми у віршах Василя Рябого і Кості Мордатенка чи діалектизми у текстах Петра Мідянки та Романа Вархола та… у виданні Ольги Яворської теж вистачає неологізмів, рідковживаностей, діалектизмів: «тонкострунна», «розгалуззя», «словодари», «терміття», «вернини». І на цьому тлі ще чарівніше виглядають такі пестливі слова, як «очка», «вишенька», «соненько», «світонько», «мовонько». А як тут не згадати, що поетка нерідко використовує подвоєність слів для увиразнення думки: «сміються-квітують», «гілочка-рука», «вітер-пустун»…

Усе це робить ще ефективнішим темарій поетки. Між іншим тематичні пласти можна розпросторювати, деталізуючи кожен з них. Але не вдаватимуся до цього. Лише окреслю їх. У «Сльозі-живиці» маємо твори з відсвітами громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності. «Німа пітьма, тугий холодний вітер, з волокон смутку зіткана печаль», «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень», «В ансамблі трав – печально-жовтий жмуток», «І я, мов дика груша у саду, пожухлим листям зиму зустрічаю», «На білій вишні, мов сльоза, моя печаль»…

Коли уже згадано про темарій поетки (нехай побіжно) то, либонь, варто наголосити ще на трьох моментах. У багатьох текстах є присутніми мотиви богошукань. «Вслухаюся в риму, молюся до Бога». «Третій день через душу мою Божа мати іде в Україну», «Я гріюся невистиглим теплом твого, наш Боже, вічного терпіння». «Шукаємо істин, хапаючись серцем за Бога». Тема важливості богошукань у житті людини обожує і рядки про зростання ролі слова у химерному плині буденності. «Я ж на морозі душу відігріла, щоб муза усміхнулася мені». «Страждає муза на причалі, болить на прив’язі душа». «Кепкує ситий долар над поетом, якого гріють істина й папір». «Мені у житті пощастило відчути тепло метафор, торкнутися серцем неба і вирватись з кола смерті». (У віршах про роль мистецтва немає зримих доторків до божості, але це постійно відчувається).

І про таке. Реальністю сучасного літпроцесу в Україні стала поява так званих «посмайданних віршів» і творів про воєнні події на східних рубежах нашої держави. Відгуки на вимоги часу? Безумовно, що так! Хоч іноді в деяких авторів бачимо відверте жестикулювання «вигідною темою» заради публікації. Та давайте залишимо у спокої цей нюансик. Хоча б тому, що читальника цікавить не спокуса, а сам твір. Точніше, неповторність образів. А тут бойківчанка (назвемо її так, бо пані Ольга уже чимало років живе на Старосамбірщині Львівської області, хоч народилася у Бучацькому районі на Тернопіллі, який етнографічно належить до Поділля) опиняється у виграші. Про це думаєш, коли читаєш вірші «Недоспівана пісня», «Ой сину, сину». (Зрештою, цей перелік міг би бути довшим, бо вміє авторка знайти свій шлях опоетизації животрепетних проблем сьогочасності, «бреде весна зі свічкою в руці, підсніжники несе під канонади», «веслами вічності доля літа загрібає»…

Напевно в контексті розмови про «Сльозу-живицю» було б нелогічністю промовчати про культурологічні аспекти книги. Вже хоча б тому, що на її сторінках маємо чимало рядків, пов’язаних з іменами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Григорія Епіка, Івана Гнатюка, Василя Стуса. А як не згадати про твори з епіграфами чи присвяти відомим у літературно-мистецькому світі особистостям. Це – зокрема, Маркіян Шашкевич, Василь Симоненко, Катерина Білокур, Іван Миколайчук, Назарій Яремчук, Володимир Лучук, Ігор Павлюк, Роман Дідула, Євгенія Божик… Знову можемо балакати про трепетне ставлення поетки до творчості цих постатей, її позитивний вплив на щоденні почування людської душі. І тут знову можна наголошувати на питанні про самобутність підходу. Ольга Яворська сама «провокує» таку реакцію. Адже у текстах з культурологічними акцентами знаходимо чимало вдатностей: «Мені боляче там, де приречено мусить вмирати покалічений ліс і спаплюжена кимось трава», «В розгалуззі смерек щосвітанку спиняється мить», «Мороз задухи, що пече ще й досі не обморозив їхні пелюстки», «Кричала птахом пам’ять за вікном»…

Своєрідного шарму виданню додає і те, що нерідко надибуємо фрази з афористичністю звучання: «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень», «Гідність на полі битви стяг непокори тримає», «Лиш тоді врятуємо державу, коли з серця вирвемо раба». Коли задумуюся над прописними істинами, заримованими поеткою, то до мене приходить один розмисел. Перечитуючи віршовані книги упродовж багатьох років, висновковую, що афористичність висловлювань переважає серед авторів, які працюють у традиційному ключі. Назвав би це особливістю поетики. А ще – набутком досвіду. І втішно, що все це переплелося у «Сльозі-живиці».

Слід додати, що на літературну стезю Ольгу Яворську благословив поет-страдник, поет-політв’язень Іван Гнатюк.
Перегорнувши книгу і заглибившись у тексти, очевидно, дехто побачить й інші нюансики. Неодмінно! Й не бачу у цьому нічого поганого. Адже те, що написане закликає до роздумів, означає, що письменник недаремно пірнав у словесні глибини. Хотів би такого пірнання і від наступних книг поетки.

 

 

 ПРОРОСТІ З ҐРУНТУ ДУШІ

Богдан Смоляк. У самозреченні творящі: Катрени. – Львів: Тріада плюс, 2017. – 68 с.

 

1. Зустрічі без… зустрічі

Ми могли зустрітися у княжому Львові ще понад сорок років тому. І, можливо, навіть заприятелювати. (Знаючи себе, в цьому не сумніваюся.) Та, як не прикро, не сталося так. З банальної причини. Трішечки розминулися у часовимірі. Пан Богдан тоді почав свою вчительську біографію в одній зі шкіл Львівщини після закінчення філологічного факультету університету імені І. Франка. Автор цих рядків лише стартував в освоєнні азів журналістики у цьому ж виші.

Та зустріч усе ж відбулася. Правда, заочна. І був у ній, напевно, якийсь містичний елемент. Головний редактор «Буковинського журналу» письменник Мирослав Лазарук з Чернівців (голова університетської літстудії «Франкова кузня» у 70-х роках минулого століття) зібрав під однією обкладинкою свого часопису вірші колишніх студійців Володимира Науменка, Петра Цеголка, Богдана Смоляка і мої. Було ще два перетини. Пан Богдан видав книгу афоризмів «Альпінарій» на яку ми, разом з кандидатом філологічних наук Олегом Василишиним, написали рецензію (її оприлюднили сайт «Золота пектораль» і газета «Слово Просвіти»). Як член редколегії, мав певну дотичність до того, аби повість Богдана Смоляка «Моцарт, господар та інші» з’явилася на шпальтах часопису «Золота пектораль» (не приховуватиму, що дві останні придибенції стали можливими після того, як завдяки поетові Олесю Дяку зі Львова у мене з’явився мобільний зв'язок з Кам’янкою-Бузькою).

І ось ще один доторк до творчості пана Богдана. «Укрпошта» принесла мені його книгу «У самозреченні творящі», яку одне видавництво зі Львова випустило до його ювілею. (Якось не віриться, що письменникові – 65. Та не боюся згадати про цей поважний літострій, бо за правилами етикету не личить натякати лише на жіночий вік.)

Отже, дещо уточню. Він народився у вересні 1952-го у Кам’янці-Бузькій на Львівщині, де мешкає і нині. Як уже йшлося, закінчив філологічний факультет Львівського держуніверситету. Вчителював, газетярував. Член Національної спілки письменників України. Поет, прозаїк, есеїст, критик. Автор кільканадцяти різножанрових книжок, численних публікацій у періодиці. Лауреат престижних премій.

…Що ще сказати? Ми і досі ще жодного разу не зустрічалися віч-на-віч. Через різні причини. Але для мене це вже не має значення. Щемлива біографія людської душі постає з книг. І це для мене залишається дуже важливим, тому й втішений, що наше творче пізнавання один одного триває. «…душа відчує щастя Бога ради, – коли людина чудом стане…»

 

2. Дорога до Бога. Катренова

Оте прагнення Божості помітне уже у назві книги. Вона (зізнаюся!) спочатку дещо ошелешила. Бо на тлі попередніх наймень («Словник мовчання», «Дерево, що крокує», «Шепіт вічного снігу», «Неосоромний океан» та інших) вражала якоюсь простістю і відмовою від флеру таємничості. «У самозреченні творящі». Гадаю, що це ім’я повністю розкодовує такий катрен: «Знаходячи дорогу і розраду у самозреченні творящім, кому нетлінне гроно винограду передаси? Хіба що пташці…» («Проблема самотності»).

Подумалося: слугування Божому промислу і надмірність видумки є несумісними. Та й, очевидно, свій відбиток залишає і віковість сприйняття. (Розумію, що не всі, мабуть, погодяться з подібними трактуваннями. Але це не означає, що вони не мають право на існування. Зрештою, хіба є щось погане в тому, що автор для назви твору використав словосполучення з нього? Звичайна практика.)
Враховуючи вищесказане, вирішив вибудувати і назву свого відгуку. Моїй уяві не давав спокою рядок одного з катренів: «Душа – мов ґрунт, що завжди спраглий сонця…» Звідси і народився образ «ґрунту душі». Пішов і далі: а чому б не уявити катрени у ролях пророснів. Тому й з’явилися «Проросні з ґрунту душі». (Нехай дехто назве подібне абракадаброю від літературного критика, але відмовлятися від неї не намірений.)

…А після розмислів про наймення творива (так ще іноді називають написане) перейдемо до висловлення розмірковувань про самі поетичні тексти. І, очевидно, почнемо з того, що божистість в інтерпретації віршаря є незвичайною. Якщо вгледити душу у тексти, то бачимо, що автор, свято дотримуючись Божих заповідей, молиться не ритуальності, а власній переконаності у непохитності вічних істин. «Чи то молитву діяти святу, чи то повинність – як останню… До чого вдатний, тим себе рятуй: велика справа – сталість стану» («Велика справа»). Мені здається, що з процитованого видно: поет не намагається вивищити себе на фоні інших. Бо це почування є чужим для його сутності. Але оце прагнення до непомітності у юрбі (ітинна християнськість!) має свій відсвіт. Його, як мені здається, можна назвати неперебутньою гордістю за власне існування. Зрештою, так, очевидно, має чинити кожна людина, прагнучи бути собою. «Човен твій – в погоду чи негоду – надто завантажений однак. Викидай же золото у воду, щоб самому не зазнати дна» («Порятунок від скарбу»). (Заклик до негайного вчинку? Та, напевно, комусь приверзлося таке. Адже немає навіть натяку на одномоментність дії. Це скоріше є необхідним вказівником до поступу).

Є ще два моменти, на які хотілося б звернути увагу. Коли мислиться про катренову дорогу до Бога, яку вибрав поет, то впадає у вічі, що автор часто повторює прописні істини з канонів християнства. «…Як не полоти наші ниви – бур’ян їх спалить, мов смарагдовий вогонь», «Любові – як усім. Але до неї дрібку чуття братернього прямісінько з грудей Учитель передав». Версифікатор заримовує прописність? Це не відповідає дійсності. Суть полягає в особисності висновків при зримій загальниковості. «Ніхто не може провістити шляхів прощення-непогуби: у Господа ж немає сита – Він просто любить» («Велике прощення»). Це – по-перше.

А по-друге? На зримість виходить авторове вміння через небоязнь банальності показати глибінь душі. Упереміш з громадянськістю, філософічністю та інтимністю. «Задля мостів, яких ще не було, і сув’язі часів, які прилинуть, Господь схиляв над водами чоло, спиняючи то хвилю, то хвилину» («Почин»).

 

3. Вглиблення в органічність

Як уже згадувалося, перед нами – катрени. Чотиривірші про шлях людини до пізнання Божих істин. «У просторі вселенському невпинно звучить Творцеві сріберна осанна». Так і має бути у велелюдді планети. Богдан Смоляк це розуміє. І йде до самопізнання через самозречення. Неодмінно свій.

Який він, отой путівець? Дивлюся зі своєї дзвіниці і бачу, що попереду впевнено іде простість висловлювань. Укупі зі словесною дивовижністю. Щодо останнього, то зі словогри, мабуть, і варто почати розмову про органічність поезотворення. Віршар вражає неологізмами ще до того, як починає зачудовувати поціновувачів красного письменства версифікаційним промовлянням. Як тут не згадати про присвяту, в якій чорним по білому написано: «Многоті людей, залюблених у Божий ідеал». Оте слово «многота» і стало для мене тим «магнітом», неймовірна сила якого не відпускає зі свого полону. (Гадаю, що так теж міркують ті, хто знає творчість поета з маленького галицького містечка. Версифікатора, який, мешкаючи у провінції, творить непровінційні тексти).

«Многота» причарувала настільки, що почав з душевним трепетом вишуковувати кожне незвичайне слівце. «Квіторадість», «яблукокусень», «сяйнотіла», «непогуба», «черв’я»… Неологізми? Щось є від них. Додаймо сюди рідковживаність: «насупроти», «зловороже», «стрімчак», «кількоро», «ізранені», «дібр». (Думаю про це явище. І чомусь на гадці з’являється постать ще одного вихованця «Франкової кузні» – відомого поета Василя Рябого з Коломиї на Прикарпатті, якого вважають неперевершеним творцем неперебутнього неологічного ряду.

Чому так наголошую на неологічності? Та не робив би цього, якби не спонукало відчуття оранічності мовленого. Словозабава з очевидністю афористичності. «Гостити у людей – не те саме, що в Бога на Його землі гостити…» «Тіло підкорилося душі, а душа Всевишньому скорилась». «Спокуса – все, чого в житті не маєш)… (Зумисно ставлю трикрап’я, бо перелік вдатностей, слава Богу, можна продовжити).

А хіба до рівня цікавинок не доросли порівняння на кшталт: «Усмішка любові снує поміж ними, мов птах», «Чом небесному ангелу в дусі жити легше, ніж ангелу в тілі?»? Радість поселяється в душі, коли натрапляєш на образи «стіг ранку», «погляд душі», «печера криниці», «внутрішня тиша», «панна сонця», «шуліка зиску»...

Змушений повторити, що усе це не діяло б так магічно на читальників, якби не авторове прагнення до органічності висловлювань.
Мені чомусь здається, що вона має ще одну властивість. Вона приховує хиби. (Ні! Не хиби, а недоречності мого суб’єктивізму.) Наведу лише один приклад. Скажімо, маємо катрен «Або те, або той», «Варили зілля, що росло на стрімчаку, хмаринка ніби. Саме було смачне й соло-дке аж, та гіркнуло при хлібі». Розсічення слова на дві частини і їх використання у двох різних рядках. Десь у небі підсвідомості літає пташатко думки: цей прийом поширений у поезії і, либонь, літературному критикові не личить теліпати язиком про несприйняття. Почасти можу погодитися з таким міркуванням. Та більше думаю про те, що рецензент теж має право на власний погляд. Як і сказати про те, що кішки несприймання шкребуться в душі, коли читальницькі очиці в окулярах угледять слівця типу «Вселенна» чи «мус».

Але питання про органічність зненацька виставляє ще один свій бік. Досі йшлося тільки про внутрішність творення і сприйняття. Себто про зачудування самими текстами. Погляньмо на те, як чотиривірші виглядають на всеукраїнському тлі. Згадаймо хоча б давненьку книгу «Рубаї» Дмитра Павличка. Час від часу короткострофовики уздріваємо в Миколи Славинського, Олеся Дяка, Анатолія Мойсієнка… Окремі книги поетичних мініатюр є в Богдана Мельничука, Надії Панчук. Але це – книги з різнотем’ям творів. А от однотем’я вважають рідкістю. З виданих цьогоріч книг можна назвати хіба що «Духовний рубаят» Петра Сороки. Теж непроминальні рядки про віру у Всевишнього.

 

4. Дві слові на майбутність

Впевнений, що вони є дуже потрібними. Але на чому наголосити? І сам собі не можу однозначно відповісти.
Чи не тому, що різні думки навідують мою голову? І, можливо, варто виповісти всі. Та не робитиму цього. Хоч і кортить. Зупинюся лише на одному моменті. Чим порадує найближчим часом Богдан Смоляк? Найліпше, мабуть, запитати у нього самого. Та сумніваюся, що він спроможеться на конкретність. Просто письмака обсіли задуми і не дають продиху. А ще натужно штовхає у плечі вже зроблене, але ще не оприлюднене.

Роздоріжжя, шлях з якого долатиме тільки письменник?

 

 

Слово про слово


Світлана Антонишин. Свіча-до-ля. Поезія.- Київ., Український пріоритет. 2017. – 240с.

 

Час від часу повертаємося до рецензій, опублікованих нами в різних друкованих ЗМІ та в Інтернеті. Але, чесно кажучи, не хочемо, аби проаналізовані тексти тяжіли над нами, коли беремося писати про нове видання того автора, на книги якого вже відгукувалися. Тому й свої нотатки про «Бар’єр» Світлани Антонишин вдруге перечитали після появи цієї збірки.
Такий підхід не є новим, бо суть передусім полягає у розмислах над надрукованими віршами.


1. Пошуки метафори

Поезія Світлани Антонишин густо заселена звірами, птахами, квітами («Бідний олень надламує ріг і сермить, розпанаханий болем», «… На пальчиках… В біль. На чаїнім крилі шукаю розгадку старої Землі», «Від чорних снів – до білих хризантем»). Можна, мабуть, стверджувати про звернення авторки до сільської тематики. Але водночас не вважаємо таку однозначність доцільною, бо нерідко знаходимо й урбаністичні мотиви («Сохне на лавочці скибка весни. Наче із проліска вийняли душу»). Зійшлися дві протилежності? Не заперечуємо. А поряд із цим – оптимістичні відсвіти розуміння болю людини, яка натхненна досвідом пережитого («А там, за порогом, ще довго болітимуть стигми-рокованих зречень важкий неспокутаний гріх…»). Тут уже немає поділу на сільську та міську тематики. Спільність!

Усе це не було б таким вражаючим без метафоричності поетичного мислення. Тому й складається враження, що авторка нанизує метафори одну на одну, неначе разки коштовного намиста («Пісок цілує спечені сандалі», «І вже давно зрубала осінь яворину», «Знову дама з рудим собачкою вийшла сонце спіймати в душу», «Чмихнув клен, обтрусивши дощинки», «Між сторінками зачаївся вальс», «За обрій йдуть пісенні явори»).

2. Новизна порівнянь

Читачі (принаймні, нам так здається) не відчували б на собі позитивної магічної дії метафори, якби не хвилювала їхня новизна. До речі, їх влучність та несподіваність знгаходимо в багатьох текстах («Рожевий цвіт на вічних блокпостах, немов душа земного немовляти», «Маліє день, мов шкіра без води», «На давній картині, мов тінь, даленіє ріка», «А зима невблаганна, як вічність», «Стара, як жаль, вуаль»).

Акцент на довершеності порівнянь зумовлений тим, що поетеса не уявляє без них свого поезотворення. Ця теза ґрунтується на такому спостереженні. Перечитуючи окремі книги віршів, рідко знаходимо цікаві порівняння, бо, як не прикро, переважають банальності. Хоча й органічна природність тут, «живе». («Важко голову повернув, наче сонце на спину сіло.», «А стрілки час, немов купюри, лічить.», «Життя, мов пес, зірвалось з повідка»).

3. У світі образів

На основі попередніх абзаців читачі цієї рецензії, напевно, можуть зробити висновок про невипадковість образності в поезосвіті Світлани Антонишин, та вони ще більше утвердяться в цій думці, коли натрапляють на цікавинки, які рясніють чи не на кожній сторінці («Золоті волосини ілюзій», «Магма незастиглої печалі», «Благий портрет надії», «Мелодія у пам’яті проста», «Фальцети трибун», «Дощі гіркі», «Вічний заступ», «Осіння душа», «Неприручені цитати», «Незримі сльози», «Лаштунки неба», «Снігів пандемія»).

Скажемо ще про один розмисел. Ми вже призвичаїлися до того, що поети оспівують різні пори року та доби. Усе це є у нашої авторки. Але це – якась жорсткувата, сувора осанна. Так би мовити ніжність і сталь одночасно. («Жінка та, що плакати не вміє, озирнулась: звідки вітер віє. Хоч яка різниця. Він – до нас!» «Ми безкровна рідня на землі, що дзеркально росте»). Така сувора ніжність, на наш погляд не завжди сприймається. Особливо в цей непростий час, коли в свідомості юні дехто намагається посіяти отруйні зернята байдужості та банальності. Згадаймо хоча б, що вона, ота сувора ніжність, була характерна для поетики Лесі Українки, Олени Теліги, Ірини Жиленко. Саме у цій книзі знаходимо вірш «Автограф на автопортреті», який присвячений пам’яті І. Жиленко («Віщо скеля зітхне. Стихнуть рани на збитих колінах»).

4. Цікава арифметика

Ще раз повернемося до питання про образність. Уже було мовлено, що авторка торкається словом символів пір року й доби, та можна й помітити, що сонця… ще мало. Чи, може, воно лукавить, потрапивши в сіті болю? («Хоч і вересень – тане перо. І летять розпросторені душі», «І коли світанкова черешня доторкнулась губами до щастя»).

Дехто, прочитавши попередній абзац скаже, що в кожного поета є свої улюблені образи й не варто з цього приводу теоретизувати. Із таким трактуванням можна було б погодитися, якби йшлося про звичність. Але як оцінювати усе, коли її немає.

Ми не робимо проблеми з того, що поети багато пишуть про весну й ранок. А Світлана Антонишин більше звертається до «образів осені та вечора». Якщо слово «весна» в різних інтерпретаціях у цій книзі зустрічається 20 разів, то «осінь» - аж 43. Уже не кажемо про те, що ця пора року у вірші «Просто осінь… Досвід» є ліричною героїнею, хоч у творі жодного разу не згадано про неї прямим текстом та у підтексті. Погодьтеся, що не кожен мовець майстерно володіє такими образами.

Ще заглибимося у деякі цікаві підрахунки: 14 разів перед нами виринають «тіні», 9 разів ідемо у «ніч». Гадаємо, що цікаві цифри отримали б, підраховуючи використання образів «неба», «дороги», «дзеркала», «свічі». Зрештою, цей ряд слів можна продовжити.

5. Дивновиди словогри

Усе вище мовлене перебуває в тісній сув’язі зі словогрою. Звісно, тут на передній план виходять неологізми, бо їх знаходимо чимало: «знекрилений», «панцеріємо», «звовчених», «відзерніло», «зореніє», «п’ятиголовий», «мертвосінній». Бачимо й новотвори, які вже починають приживатися у поезомові. До таких, зокрема, віднесли б «світовир», «часоплин», «стожили». Якоюсь незбагненною свіжістю повіває від «печальників», «цибача», «нічийниці». А «ябко», «доляр», «спродаж» занурюють у діалектологічні вири. Хочемо також звернути увагу на ще один момент: пестливість таких словотворів, як «гореня», «сніженя»… Існують також прозорі натяки на високу алітеративність («читають чорний час чарівники, чумним черканням черкають по чолах»).

6. Штрихи до автопортрета

Глибше збагнути дивосвіт поетичного мислення Світлани Антонишин допомагають рядки, які можна назвати «штрихами до автопортрета». Важливим, на нашу думку, є те, що вони створюють так званий «внутрішній образ» («Шукаю істину між зір», «Крізь неприсутність зреченим: «люблю» тремтиш, немов сніжинка на сопілці», «Я не згубилась, то туман кружляє нас і не знаходить прихистку літак», «Хоч ще нікому не вдалося свій проминути світлофор»). Про що говорять ці рядки? Звісно, про різне! Але чомусь найчастіше мислиться про непростий шлях до пізнання власної сутності й віковічність шукань.

Здається, що над цим замислюєшся, коли натрапляєш на культурологічні акценти. У новій книзі поетки чимало віршів із епіграмами, взятими із поезій Тараса Шевченка, Лесі Українки, Світлани Йовенко, Ісакави Такубоку, Марина Сореску, Володимира Базилевського, Дмитра Кременя, Павла Вольвача, Петра Сороки, Оксани Лозової… Є присвяти Миколі Мірошниченку, Ірині Жиленко, а також вірш, навіяний спогадами («Хронічна тиша»).

Окремої уваги заслуговують приурочення письменницям Любові Проць та Ользі Яворській. Уважаємо себе дещо обізнаними з творчістю цих поеток. І те, що присвяти поєднали манеру їх думання та стиль мислення – неабияка удача («І вже давно зрубала осінь яворину.», «Хоч десь уже й наш портрет завис на стіні безчасся. Знайомий до сліз силует… Добридень, пропаще щастя!»).
Штрихи до автопортрета через культурологічні акценти прозирають і у віршах, де є згадки про Сковороду, Чехова, Маркеса, Реріха, Сезана, Ікара, Пенелопу, Евредіку, Прометея («Скарби німіють і сліди вже вистигли від прохолодних губ чужинки-шавлії»).

7. Патріотика і не тільки

Штрих до портрета особистості. Культурологічні наголоси. Вони зв’язані між собою дивовижжям контекстів. Це, звісно, радує. Але не тільки тут бачимо чарівну гру. Яскраво вона проявляється й у громадянських мотивах. Правда, не хотіли б виокремлювати його, та неможливо це зробити. Бо громадянськість лірики Світлани Антонишин тісно пов’язана з філософічністю, пейзажністю та суворою інтимністю. Шарм! Вибуховість! («Жорстоко, пташе! В ночі горобині ти відболів за лютий, за май, а нам іще стояти в Україні»).
Але патріотика у слововираженнях поетки має ще одну грань. За роки після проголошення незалежності України ми, слава Богу, «відмовилися від паротягів радянського штибу». Та за цей час вітчизняні римувальники натворили подібностей із ознаками українськості, що й людині з міцними нервами та ліктями неможливо проштовхнутися до справжності.

Чи є вихід? Його підказує сама Світлана Антонишин своєю новою книгою. Вона у творах «І летіла граната», «Двадцятому на полин» та деяких інших торкається патріотичної тематики. Але йде до щемливого узагальнення через жіноче бачення конкретики, а іноді через жорсткуватість прозаїзмів. Непросто?! Так! Через туманища банальності простеляється шлях. Здається, що саме це мало на увазі поважне журі, поціновуючи книгу Всеукраїнською премією імені Катерини Мандрик-Куйбіди.

Гадаємо, що його увагу привернув ще один момент. Позитивність циклічного мислення поетеси, адже у виданні справді їх чимало: «Мовчання свічад», «На лінії вулканів», «Форте-піано», «Незримі діалоги», «Зимова аритія», «Балада про три «е», «Тіні з узбіччя», «Імпровізовані ключі», «Восьмий світ», «Завіконня». Напевно, ви вже помітили на банальність назв? Та не менш цікавими є й підзаголовки: «Кадри сентиментального відео», «Цикл-алюзія», «Варіації у ритмі долі», «Місячна феєрія на дванадцять надій», «Цикл – подолання». Циклічність і незвичність крокують поряд!

8. В афористичній тозі

За звичність сприймається афористичність у поетичній мініатюрі. А якою має бути реакція літературних критиків на присутність крилатих висловів у більш об’ємних віршах? Переконані, що такою ж, себто йдеться про сприймання їхньої суті, а не про зовнішній вигляд («А від судьби пігулок ще не знайдено», «Тільки камінь знає, хто кого несе», «Життя – то ріка», «Реве та стогне, омиває рани»). Зрозуміло, що можна цитувати й інші вислови, які є крилатими. Та чомусь подумалось про інше. В одній із газет зір натрапили на афористику Лесі Українки. Набралися сміливості й вирішили спів ставити: «Врятуєш душу, коли загубиш тіло», «Хіба крові не варта краса?», «Не в ідеї сила, а в крові». Перелуння душ? Сучасні відсвіти поетичної афористики через набуте свідомістю? Хто і як думає?
Коли думаємо про афоризми поетки, то не можемо не згадати ще про один нюансик: уміле використання уже знаного. «Під лежачий камінь», «У кожного своя правда», «Перейшов. Подолав. Переміг», «Маско, я тебе, напевно, знаю»…

9. Музичність і жіночність

Нова книга Світлани Антонишин вражає й прагненням авторки омузичити навколишній світ. За підтвердженнями далеко ходити не треба, адже промовляють уже самі назви творів. «Форте-піано», «Чорно-білі клавіші», «Ця музика», «Замовлення до осінньої ноти», «Грає сопілка», «Арфа». А хіба не говорять про це окремі рядки? («З рукава сріблинки тихо падають на паркет, на музику, на час», «А може, просто тінню промайне, у музиці залишившись назвеш», «Кажуть: світилася музика: айстри летіли у вись», «Ти моя восьма нота в клавірі, ще безіменна, навіть не чута»). Як на нас, то з’являється підстава говорити про прагнення душі до поезомузики на тлі жорстоких прозаїзмів буднів («І прихисти кавове зерня ладу: до – віру, до-надію, до-любов»).

Але розмова про звернення душі до музики, як нам здається, має ще одне відгалуження, яке передбачає присутність жіночого начала. (Між іншим, тут уже переплелося незбагненним чином – жіноче розуміння, музичність і сувора ніжність її феміністичного сприймання. Космічна болючість самотності жіночої душі, де постає в романтичному вихорі й сучасне збагнення невмирущості людської особистості крізь Боже світіння.) («Буде небо! І така намальована тиша, наче ….. хустинку пов’яже й усміхнеться до себе»).

10. Прикінцеві розмисли

От і думаємо після останньої цитати. Хто вона, Світлана Антонишин? Яко поетка, звісно. Сповідальниця? Метафористка? (Так вважали б понад тридцять років тому). Традиціоналістка? Модерністка? Готової відповіді не маємо, бо під жодне з цих означень лірика поетки точно не підлягає. Радше можемо говорити про народження поетичності на межі двох стилів. Зрештою, це не є чимось новим для вітчизняної літератури. Досить згадати, що у подібному ключі розвивається поетичне мислення Наталки Білоцерківець, Теодозії Зарівної, Софії Майданської… Уже на п’яти їм наступають представниці молодого покоління, серед яких зріємо постаті Юлії Бондючної, Христини Букатчук, Любові Малецької, Тетяни П’янкової…

Що далі? На це сакраментальне питання відповість нова книга поетки. Чи підтвердить вона наші висновки? Чи додасть нових барв?

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук

Ігор Фарина,
член НСПУ

м. Кременець – м. Шумськ

Тернопільської області

 

 Ostannij bij znajdencja

ВЕЛИКІ ЧАРИ МАЛЕНЬКОЇ КНИЖЕЧКИ

Васильчук В.Б. Останній бій знайденця. Оповідання. – Житомир: ПП «Рута», 2018. – 40 с.


Пошта принесла нову книгу. Скажете: невелика подія? Та не спішив би так стверджувати. Справді, чи не щодня на мій робочий стіл лягають нові поліграфічні вироби з різних куточків України. Але… Поява цього видання таки назвав би подією. Вже хоча б тому, що відразу взявся перечитувати книжку. І вже не зміг відірватися. І навіть пожалкував, що історія з собакою так скоро щасливо завершилася (за роки літературної роботи мені, як критикові, довелося перечитати чимало друків і подібне зі мною трапляється дуже рідко).


Чому так швидко прочитав. Та не тому, що знаю попередні книги автора і про деякі з них писав у різних засобах масової інформації. І, звісно, міг зіграти роль фактор елементарної цікавості: чи вдалося авторові втриматися на вже досягнутому рівні? Можливо, й було це. Десь на підсвідомому рівні. Але спонукою стало не це. «Заманив» автор обкладинкою (таки мають рацію ті, хто говорить про важливість поліграфічного виконання!). Вірніше, одне слово з неї. Зачудував «знайденець».

Тут згадаю хоча б про таке. Ми звикли у таких випадках говорити «найда». І на його тлі «знайденець» виглядає рідковживаністю чи неологізмом. Хто як гадає! Чесно кажучи, сам не переймаюся цим. Бо крім колоритного слівця у заголовку вгледів й інші цікавинки. До таких, зокрема, відніс би метафори, порівняння та образи. «Небо, дерева, трава, і навіть старенька хата край села, ніби втонули у сутінковій задумливості», «Там справді панує мертво-воскова тиша», «Темно-синій «беемве», що побував у бувальцях вперто, ніби фантастичний батискаф, протискувався через густу мряку», «Зачувши знайому інтонацію, щемно-рідний голос, він розтиснув щелепи»… Іноді бачимо сув’язь цих вдатностей в одному реченні.

У декого, зрозуміло, може виникнути запитання: чому літературний критик почав свою розповідь про книгу з наголосу на моменті, який не є першочерговим для неї, себто задати своєрідну загадку. Не хочу теотеризувати чи іронізувати з цього приводу. Бо відповідь лежить на поверхні. Її навіть можна розділити на дві частини. З одного боку поетизм у прозі чи щось подібне – необхідний елемент авторового стилю. Й саме ці красивості допомагають поціновувачам красного письменства безпомильно для себе визначити автора. А з другого? Не маємо права забувати, що саме отаким ненав’язливим вираженням привертається увага підростаючого покоління до рідномовного середовища.

Як на мене, то питання про манеру письма потребує деякого розпросторення моїх розмислів. Можна було б залазити в хащі обґрунтування думок, цитуючи цікавинки з попередніх видань і таким чином вдаватися до такої аргументації.Та по-перше, не можу вважати себе великим знавцем творчого доробку Віктора Васильчука, бо перечитав лише кілька його книг. По-друге, навіщо такий вибір аргументів, коли ту чи іншу тезу роздумувань без особливих труднощів можна доказати лише з допомогою однієї книги (вважаю, цей спосіб доцільнішим ще й тому, що «розмахнувся» не на велике за обсягом літературознавче дослідження монографічного типу, а на невеличку рецензію).

Переді мною – «Пробач мені, Цукерочко!». Це – попереднє видання творів письменника для наймолодших читачів. У ньому теж є чарівності. «Щойно дощ під звуки травневої громовиці рясно зросив злегка засмарагділі клапті газонів, що де-не-де притулилася під однотипними багатоповерхівками», «Неподалік від невеличкої річечки, що носила назву відомого жовтовухого плазуна. Вона й справді звивалася вужем між акуратними хатками і губилася за селом, десь у густом у лісі». Запам`яталися також такі вдатності, як «тепер згорблені дерева розправили свої могутні плечі» чи «руки-віти»…

Мимовільне співставлення цитат з обох книг вказує, що рецензент ступив на правильний шлях, зробивши акцент на виражальність. Бо намагання автора висловити себе через незвичність слова є очевидним, що і хто б не говорив.

Тому й не хочу товкти словесну водичку у ступі розлогих міркувань. Зайвина все це, коли проблема і так є зрозумілою. Ліпше висловлю кілька думок щодо сюжету твору. Але перед тим, як перейти до реалізації цього задуму, бодай коротко розповім про сам сюжет. Щоб читачі, як і я, «упірнули» в течію авторового замислу. Отже починається все з того, що дядько Борис після аварії на Чорнобильській АЕС починає обживатися на новому місці і жалкує, що у переселенській метушні десь запропастився його собака Жук. Дуже хоче знайти його, хоч вже має іншу чотирилапу подружку Альфу. Після багатьох перепитій йому таки вдається це. І оповідання завершується розмовою дядька Бориса з бригадиром місцевого агропідприємства та згадкою про Жука та Альфу (якщо врахувати, що твір теж стартує з діалогу між ними, то з`являється підстава говорити про певну логіку оповіді).

Тепер згадаю про таке. Якщо порівнювати обидва тексти, то виникає думка, що прозаїк пропонує ще одне трактування історії про друзів «наших менших». За великим рахунком нічого поганого тут немає. Кожен пише про те, що зігріває його душу. Та «Останній бій знайденця» – не лише твір про собаку, хоч саме такий акцент бачимо в анотації. В оповідання (це є закономірним для прози Віктора Васильчука) йдеться про непростість взаємовідносин між людьми і тваринним світом. Благородна тема!

Шкода, що вітчизняна література ще недостатньо торкається її (рідкісні винятки погоди не роблять).

Є ще один нюансик, який змушує до подібних міркувань. Впевнений: якби у нас було більше художньої літератури на цю тему, то викривлень у душах мали б менше. Та ще, мабуть, треба врахувати, що автор не лише словом втручається у ситуацію. Мені, скажімо, відомо, що письменник, виступаючи засновником і головним редактором благодійної вільної газети «Вечірній Коростень», опікується і місцевим притулком для бездомних тварин. І чомусь з`являється думка, що це спонукатиме. Чи, може, помиляюся?..


Ігор ФАРИНА, м. Шумськ, що на Тернопільщині.

 

Nebesni vitrajiНЕБЕСНІ  ВІТРАЖІ

Шмигельська Леся. Сьоме небо Поезії. – Біла Церква: Час Змін. 2018. –136с.


Серед людності нерідко можна почути сло¬восполучення: «Щасливий, мов потрапив на сьоме небо». Про це словосполучення подумалося, коли почав перечитувати рукопис майбутньої книги Лесі Шмигельської «Сьоме небо». Чому? Та все пояснюється дуже просто. За роки читальницької практики звик до того, що ймення видання є своє¬рідною візитівкою автора. Як кажуть, зустрічають дивлячись на одежу…

Якщо з цієї точки зору оцінювати твори, то все, очевидно, виглядає неоднозначно. Аби пере¬свідчитися в цьому, звернемося до історії україн¬ської літератури. І, зрозуміло, згадаємо хоча б такі факти. Вживання тих чи інших цифр у назвах не є рідкістю. Скажімо, Ганна Гайворонська ніяк не може забути «Першого поцілунку». В «Другу ріку» ступила Наталія Білецька. Перед «Трьома дверима» тупцює Володимир Бондаренко. «П’ять пелюсток» зачудували Євгена Зозуляка … (Приклади можна множити). Щось подібне маємо з вживанням обра¬зу неба. Світлана Антонишин «Янгол самотнього неба», Володимир Базилевський «Украдене небо», Клавдія Корецька «Відкрите небо», Оксана Лозова «Просто неба»…

Йдемо далі. Ще в минулому столітті один поет одну за другою випустив книги: «Освідчення», «Досвідчення», «Засвідчення». А Павло Мовчан і Петро Мідянка пішли ще далі: одного і того ж року з «ласки» в одному і тому ж видавництві прийшли до читачів з книгами віршів «Поріг». Зрештою такі збіги не є поодинокими: поспішали на «Заручини» Олександр Астаф’єв та Іван Чернецький, вели «Роз¬мову» Валерій Гужва і Роман Кудлик, «Вертеп» за¬просив Володимира Базилевського та Олексія Бін¬кевича, Романа Гром’яка.

В декого, безперечно, може виникнути за¬питання: навіщо мені знадобилася акцентуація на повторюваності назв? Відповім. Щось подібне з‘явилося і в даному випадку. «Сім нот мінору» слу¬хає Антоніна Корінь. «Сім історій» живлять уяву Василя Врублевського. «За сім морів» помандрував Анатолій Гененко. А Василь Буданний не кається, що живе «Під сьомим небом».
Відмовитися від облюбованої назви на цьому тлі? Тим паче, коли є така спокуса? Не бачу потре¬би, особливо тоді, коли ймення відображає стан душі в пору написання. Хіба відмовиш людину від найнеобхіднішого, коли вона зібралася у дорогу?

Як на мене, та проблема постає в іншому ра¬курсі. Назва може привабити своєю притягаль¬ністю до повторювальності. Якщо усе логічно вмотивовано. А щодо останнього, то й найбільші скептики можуть заспокоїтися: така вмотивова¬ність у віршах Лесі Шмигельської присутня.

По-перше, «Сьоме небо» – сьома книга у її творчій біографії. Полетимо уявою на сьоме небо її почуттів? А по-друге, не гадаю, що наголос на небесності зроблено випадково: якось на одному з інтернет сайтів пані Леся зізналася, що поезія уявляється небом, до якого завжди прагне людина (зізнаюся, що ця думка поетки мені дуже імпонує).

І оте «по-третє». Воно – літературознавче, хоч, можливо, й позначене певним суб’ктивізмом (не думаю, що тут є щось погане, адже за великим рахунком кожна об’єктивність є суб’єктивною) отже, про те «по-третє», мені і бачиться «сім неб» у такому світлі: зриміше приростання до пошуку свого «Я» на перетині традиційності та модерново¬сті, зміцнення виражальності за рахунок вживан¬ня неологізмів, рідковживаних слів, говірковості. Бачиться відданість різноформ’ю. І через призму цих трьох чинників – неповторні відсвіти грома¬дянськості, філософічності, пейзажизності та інти¬мності (зумисно не наводжу колоритних прикла¬дів, а пропоную це зробити самим поціновувачам таланту поетки). В «Сьомому небі», на щастя, вдат¬ностей вистачає.

І на останок хочу сказати у цій передмові про таке: дехто після прочитання цього рукопи¬су стверджував, а душі не видно. Не був би таким категоричним. Питання є непростим. Якщо за ви¬яви душевності вважати вірність душі повторним колам то можна так вважати. Але автор цих рядків такого підходу не поділяє в розділі з неопублікова¬ного (попередня книга Лесі Шмигельської «Осанна осені») було зроблено лише натяк на нову якість образного мислення, яку обрала авторка.

«Сьоме небо» – повнолике промовляння ото¬го нового. Чи, може, шукання уже перестали бути «душею»?..


Ігор Фарина, член НСПУ,
лауреат Всеукраїнської премії
імені братів Лепких,
м. Шумськ

 

ВКАЗУВАННЯ ШЛЯХУ ДО ВІРИ

Шкраб’юк Петро. Пробудились серед ночі, або Преображення людське. – Львів: Місіонер, 2018. 248 с.


За час, відколи “прикайданив” себе до робочого столу рецензента, мною написано чимало творів такого жанру. Чи були вони однаковими за рівнем художності та арґументації? Висновкувати читачам. Я ж поки що тішуся, наче мала дитина, що виробив у собі звичку порівняно скоро реагувати відгуком на прочитане (зізнаюся, звісно, що було кілька випадків протилежного, але, як мені гадається, ці винятки не могли вплинути на ситуацію).

Запитаєте, зрозуміло: навіщо це літературний критик добровільно відкриває секрети творчої “кухні”. Ні, не через боязнь того, що рано чи пізно довелося б “висповідатися” перед читачами. Та й крамоли в моєму методі немає. А “пірнути” в течію літературно-критичного думання змусила книга Петра Шкраб’юка “Пробудились серед ночі, або Преображення людське”. Вірніше, не вона сама, а той факт, що відгук довгенько з-під мого пера не з’являвся на білий світ.

Та про все за порядком. Ошатно оформлене видання з’явилося в моїй домівці кілька тижнів тому. Відразу ж перечитав його. Бо був своєрідний момент інтриги. Хотілося взнати, що міститься під обкладинкою творчого дітища людини, ім’я якої вперше взнав у 70-ті роки минулого століття, коли навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. Тоді й узявся за перо, щоб викласти своє враження. Але написав кілька абзаців і зупинився. Я перечитав початок свого опусу й збагнув, що бажаного не буде. В безсилій люті пошматував написане і став чекати вдатнішої миттєвості.

Не знаю того, скільки б ще тривало моє очікування. Але… Одного разу вирішив ще раз перечитати денникові записи передчасно згаслого Петра Сороки у четвертому числі журналу “Дзвін” за 2018-ий. І там натрапив на теплий відгук літературного побратима на доробок Петра Шкраб’юка. Вирішив теж повернутися до свого задуму. Знайшов у власній книгозбірні видання, ще раз перечитав його і взявся засівати мачинням літер біле поле аркуша. Цього разу справа зарухалася жвавіше і якісь незбагненні сумніви мене не мучили.

…Книга ця є світською чи релігійною? Здавалося б, що на таке тривіальне запитання легко відповісти. Видання радше всього належить до першої категорії запропонуваного поділу. Якщо виходити зі стилю викладу і того, що автор не належить до богословів у традиційному розумінні цього означення, то в цьому і полягає заковика. Автор розповідає про шукання дороги до Бога і її розуміння різними людьми на суворих вітрищах часу. Вже й через це можна балакати про релігійність написаного. А якщо згадати про те, що письменник постійно наголошує на потрібності постійної орієнтації особистості на християнські цінності, то враження посилюється.

То що ж маємо? Як на мене, то книгу варто вважати і релігійною, і світською водночас. Та не через проблему авторства, а через простість викладу високих християнських істин. (Пригадалися деякі моменти. Іноді перечитуєш ту чи іншу монографію або статтю для професійної самоосвіти чи через елементарну цікавість. Але не можна дійти до кінця, бо віднаджує сухість викладу і термінологічна зайвина. Як не прикро, а подібне іноді трапляється і з релігійною літературою. Я не думаю, що така реакція є бунтом супроти усталених канонів. Хіба прагнення до простоти і доступності може бути гріхом?)

Гадаю, що книга Петра Шкраб’юка може бути хорошою ілюстрацією думки попереднього абзацу про стиль письма. Відчувається, що її написав той, хто добре розуміє вагу кожного слова. Якщо хочете, то впадають у вічі зразки поетичного письма, хоча на нього можна подивитися з двох ракурсів. В текстах неодноразово знаходимо згадки про твори Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Ігоря Качуровського, Юрія Клена, Максима Рильського, Поля Верлена, що свідчить про зачудування мандрами віршованим материком. Чи не підсилюють цієї думки посилання на ужинки Любові Бенедишин, Людмили Литвинчук, Петра Сороки, Ольги Явроської… Знаєте, опісля цього якось чарівніше сприймається те, що письменник нерідко цитує власні вірші та переклади, тим паче, що в них знаходжу рядки, які є суголосні з моїми почуваннями: “Душі потрібен монастир бодай на мить єдину”, “могили – до неба мости”, “я гармонійний з тими, чиє життя – у Бозі”. Та у текстах існують вдатні словосполучення: “Ангел подарував райську пташку”, “виходити з тіла”, “занурений у траур”…

Хто і що не казав би, а якісь метафоричні зблиски тут є. Особливо помітно тоді, коли заглиблюєшся у контекст написаного. Під його світлом чарівнішають і образи на кшталт: “нетрі пам’яті”, “гроно діячів”, “чаша добра”. Світлішає на душі, коли натрапляєш на рідковживаності типу: “радніше”, “божиста”, “збичований”, “тайкома”… Припало до душі і те, як автор доречно вмонтовує у канву своєї оповіді тексти тих людей, про яких згадує: “Тогди як жару би ми хто насипав у серце” (цитата з листування між Михайлом Павликом і Михайлом Драгомановим).

Та позитив у сприйнятті книги народжує не тільки мовленевий апарат, хоч цьому надаю великого значення. Впливає і фактаж, яким оперує автор. Для себе, правда, поділив би його на дві частини. До одного відніс би те, що уже знане, а до другого – відкриття. Скажімо, в багатьох ЗМІ останнім часом йдеться, що Тарас Шевченко був греко-католиком за хрещенням. Петро Шкраб’юк теж не оминає цього питання. Безперечно, в полемічному запалі можна стати на той чи інший бік! Але Петро Шкраб’юк йде іншим шляхом. Він безпристрасно констатує факти, а кожен спроможний сам висновковувати, хоча в даній ситуації (маю на увазу книгу) умовивід є лише один: ніяким (практикуючим!) греко-католиком геніальний кобзар не був. А от про те, що поет Євген Маланюк на схилі літ перейшов у католицизм, знав давно. Як і про пристрасті щодо сповіді не несповіді Івана Франка…

Та водночас є чимало фактів, про які довідався уперше. Скажімо, свого часу перечитував “Третю Роту” Володимира Сосюри, але не звернув уваги на бажання стати ченцем. Як не замислився над тим, що чернеча схима манила Антуана де Сент-Екзюпері. І таких чи подібних фактів можна навести чимало. Бо автор у 248-сторінковій книзі використав майже 600 імен і понад 300 географічних назв. Кількість вражає! А якщо все це обрамлюється логікою в побудові книги, то вартісність видання ще зростає, й це при тому, що кожен розділ нітрішечки не програє у “самостійному плаванні”. Погодьмося, що не кожен твір наукової публіцистики володіє таким даром. А тут це маємо, що не може не тішити.

…Краплинки думок про одне видання. Можливо, вони і не передають у всій повноті його “дихання”. Але сумніваюсь, що взагалі може існувати доконечність сприйняттєвого подиху. Якби вона була, то письменник не жив би майбутніми замислами й не існувало б Преображення людського.

Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської
премії імені братів Лепких
м. Шумськ
на Тернопільщині

 

Sumni gimny i samotnistСумні… гімни і самотність

Яцканин Іван. Стороннім вхід заборонено. Оповідання. – Ужгород : TIMPANI, 2018. – 112 с.

Гімни, як музичні опуси, передбачають якусь бравурність. Так би мовити, неодмінне повеління жанру. А от чи не бувають оті нототвори сумними. Скажете, що це запитання трішечки дивне? Спроба поєднати протилежні за значенням поняття, не заперечимо, бо що вдієш, коли така думка блукає у нашій свідомості. Може, і досі сновигала б у ній, якби не книга Івана Яцканина – відомого українського письменника з Словаччини. Адже твори з видання «Стороннім вхід заборонено» нагадують… сумні гімни самотності.

Розмисли про нього, і починаємо з констатації цього факту. Могли б далі розпросторювати їх, бо в темі без особливих проблем знаходимо ряд нюансів. Але не теоретизуватимемо. Ліпше поговоримо про друк. Це – цікавіше.

Й почнемо з оцінки назви. Для неї взято фразу, яка поширена у нашому повсякденні. Відсвіт банальності? Та є щось від цього. На перший погляд. Але все на місце ставить той факт, що так називається одне з оповідань книги. Поширений серед письменників метод найменувань. Зрештою, й сам Іван Яцканин уже віддавав йому перевагу у попередніх виданнях. Згадаймо хоча б «Мед і сіль» та «Мить блискавки».

Але згадки про колишні друки мають ще один нюанс. «Стороннім вхід заборонено» зовсім не подібні на «Місце проживання» і «Наталка вже не плаче». Та не тому, що між ними пролягла 30-літня відстань. Причина полягає в іншому. Автор є тим самим. Та й його свідомості відбулися вікові переміни, які вплинули на творчість. Тут, мабуть, воєдино злилися погляди на суспільні події та вік.

Проілюструємо це на основі оповідання «Стороннім вхід заборонено», яке дало назву книзі. Йдеться у ньому про вихідця з села, який все життя мав лікарську практику і, вийшовши на пенсію, повернувся у рідні місця. Ніби й звичайну історію оповідає письменник. Але… Не хочеться відривати очей від розповіді про чужу долю. Чи не тому, що ми, вихідці з села, бачимо: автор нітрішечки не відривається від реальності в своїх описуваннях? І тоді, коли описує мало не побожне ставлення селян до Андрія – першого їхнього соплемінника, який став лікарем. І тоді, коли ловець слів (так іноді називають письменників) побіжно розповідає про його дружина. Беата після мандрувань військового лікаря гарнізонами уже не хоче жити з ним. (Скільки таких історій є у житті?). І тоді, коли колишній лікар робить відчайдушну спробу порятувати молодого циганчука, який помирає.

Та не лише на це звертаємо увагу. Хочемо провести одну паралель. Тому самотність індивідуму на суворих вітрах часу порушують Василь Головецький з Житомира і Геннадій Щипківський з Одеси. Звісно, кожен тут оригінальний по-своєму. Але не вдаватимемося до аналізу стильових прийомів та ментальних особливостей, хоч є багато цікавого. Бо поставили перед собою мету підкреслити, що зарубіжних письменників з українським корінням та творців з материкової України хвилюють схожі проблеми. Своєрідне вростання душ в євроінтеграційні процеси?

Повернемося ще раз до питання віку. В першу чергу тому, що спочатку був лише прозорий натяк на нього. Скажемо про наступне. Ситуація, яку описує прозаїк, могла бути відомою і у молоді роки і він ще тоді міг слово виразитися. Не сумніваємося у художній майстерності. Але теперішнього шарму не було б. вплив сприйнятливості. (Не гадаємо, що чимало уваги приділяємо цьому питанню через невелику вікову різницю між рецензентами і прозаїком, бо ми молодші від нього лише на кілька років).

Але тема самотності висвітлена не тільки в цьому оповіданні. В різних ракурсах вона постає з таких творів, як «Американський план», «Стежки не заблудні», «Спокуса» (можна було б перерахувати й інші твори з цієї книги, бо вона уся порушує цю проблему).

Є ще один аспект. Маємо на увазі намагання письменника показати проблему через сільське «дзеркало». Напевно, найголовнішим чинником є те, що автор сам народився у селі, хоч волею долі живе у місті. Вплив генів? До речі, це бачимо не лише у текстах, де події відбуваються у сільській місцевості. (Вчитаймося у «Діру» чи у «Спокусу».) Приміром, у творі «А чия ж вона?» йдеться про ситуацію з міського життя, але головний герой – уродженець села. А свідомість геодезиста Павла Скурки (Ще одного вчорашнього селюка) зі «Стежок не заблудних» бродить на Помежів’ї села і міста. Згодімося, що все це створює ауру неповторності.

Існує й нюанс, який зацікавлює, коли заходить мова про виражальність. В багатьох текстах побутує так звана недомовленість. Себто дальша дія залежить від фантазії читача. Зрозуміло, що у цьому прийомі є певний ризик і викликає спротив у деяких сучасних сприймачів художніх текстів, яких дратує ця недомовленість, котра постійно змушує уяву працювати. Та чи варто звертати увагу на них і творчо перевтілюватись, якщо цей метод є манерою письма оповідача?

Йдемо далі. Нерідко можна почути, що сучасні читачі не мають часу захоплюватися живописанням слова і тому пейзажі у прозових текстах є такою зайвиною. Але така «наполегливість» представників масової культури не витримує критики. Бо схильність прозаїка до пейзажності – свідчення неординарності письма. Саме про це мислиться. Коли читаємо таке: «За деревами причаївся туман, ліг низько-низько і повзе у всі закутки цієї непривітної оселі. Вже і скелі не видно, туман з’їдає Андріїв силует, обвив увесь ліс» («Спокуса»). «Проміння післяобіднього сонця відбивалося від колій і створювало атмосферу догораючого вогнища, від якого вже небагато користі, але все-таки трошечки видно» («Стежки не заблудні»), «З горища через діру вітер надув снігу. Через горище він сіявся, немов мука, падаючи, виблискував, сріблився. Двері у хату примерзли до порога» («Мороз ліпше вміє»)…

Пейзажі вражають увагою до деталей. Як, зрештою, метафори, порівняння та образи, яких так багато у книзі (назвемо хоча б окремі з них: «Селом ходить жах», «Мороз ламав дерева», «голос шефа підскакував», «Вуха в них тонкі, як павутинка пізнього літа», «трасу знав, як стара коняка», «день струшував ранкові тіні, як старики грубі піджаки в літню спеку», «крик смерек», «плечі берестів», «голос дзвону»… Поряд з цими чарівностями так неповторно виглядає вдале використання уже знаних висловів на кшталт6 «наклали в штани», «яблуку ніде впасти», «розуму не позичати». Заслуговує на увагу те, що всі ці елементи вражальності виглядають такими органічними у контекстах.

Як і лексика, якою послуговується оповідач. Нерідко у текстах надибуємо рідковживані слова та діалектизми: «кошуля», «мордопис», «сипанець», «солярня», «гуз», «потічкар»… Неповторності додає і те, що письменник розуміє чітке розмежування між мовою автора і мовою дійових осіб.

Очевидно, можуть бути й інші міркування про оповідання Івана Яцканина. І слава Богу! Бо роздумування народжують тільки вдатні твори.

Олег Василишин, Ігор Фарина,
Тернопільська область

 

 

 

Osobystyj vorogОсобистий ворог,

або

Психологічний роман про сильну особистість

Кушнір Богдан. На лінії зіткнення. Любов і ненависть: роман. – Харків: Фоліо, 2018. – 288 с.

Зізнаюся, люблю перечитувати пригодницькі та детективні твори. І радію, коли до мене потрапляють новинки з ознаками цих літературних форм, бо поява таких у провінції – велика розкіш. Чи не тому був втішений, коли давній знайомець зі столиці надіслав новий роман Богдана Кушніра. Інтриги додавало й те, що з автором в одні роки навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. Чисто по-людськи мені було цікаво, як він пише. (Можна, звісно, дивуватися, що таким дивним способом знайомлюся з доробком тих, кого знав ще у студентські літа. Та що вдієш, коли система книгорозповсюдження «підсовує» сюрпризи?).

І треба сказати, що перечитування видання не розчарувало. Вирішив відгукнутися на його появу. (Чи не вперше беруся за перо з такого приводу. Хоч у різних ЗМІ не раз вміщував свої рецензії на поетичні та прозові книг. Вперше, тому що ніколи ще не висловлював своїх міркувань про пригодницькі та детективні твори).

Про причину зміни вектору мого думання ви, мабуть, уже здогадалися. Тому й не бачу у розпросторенні роздумувань доцільності. Та ще й тоді, коли більше цікавить текст. Адже він, наче росяна крапля, вигранює реальність, себто дійсність, яка не є такою просто ю, як може здатися на перший погляд.

Що маю на увазі? Та різносторонність мого мислення. Спершу відштовхнемося від наступного. Новий твір торкається теми війни на східних рубежах нашої держави. Але з досить несподіваного боку. Якщо досі в поле мого зору потрапляли художні розповіді про події на «передку» чи долі мобілізованих, то охудожнення дій представників сил спеціального призначення збройних сил України ще не зустрічав.

Закрита тема для літератури? Є щось від цього. Бо що вдієш, коли врешті маємо відсвіт таємниць і не позбудемося його, якби і хотіли. Мова – про інше. Ті чи інші ситуації можна намислити, що є цілком нормальним для красного письменства. Але для читачів не зворушить і найгарніше письмо без проникнення у психологію дійових осіб написаного. В цьому і полягає заковика. Інженери людських душ не можуть збагнути психологічних нюансів без особистого дотику до діяльності та темної сфери. Хочемо того чи ні, а на це спроможні лише професіонали. А останні нерідко не вдаються до цього через відсутність нахилів до художнього осмислення пережитого. Богдан Кушнір – щасливий виняток. Журналіст і письменник служив у складі Сил спеціальних операцій ЗСУ під час війни на східних рубежах нашої держави. Тож він добре знає те, про що пише.

Дехто, прочитавши твердження попереднього абзацу, почне говорити, що рецензент сильно переборщує у своєму намаганні показати самотинність художнього відображення автора. Мовляв, вже існують випадки, коли представники спецслужб беруться за перо. З таким судженням можна було б погодитися. Але не спішу цього робити. Бо є причини. Мій опонент морже згадати про роман Анатолія Сахна, який не залишився непоміченим у літературному середовищі. Та… Не спішімо потирати руки і говорити, що загнали літературного критика у глухий кут. Є два нюансики, які не розхитали впевненість мого уявлення. Так! Маємо «соло бунтівного полковника». І тішимося, що твір руйнує стереотипи нашого сприймання спецслужб. Але твір при всіх його плюсах є своєрідною сповіддю «особливої особистості», бо над написаним дуже висне тінь «розсекречення секретності». Роман Богдана Кушніра є більше художнім. Якщо у Анатолія Сахна робота спецслужби займає центральне місце, то в автора «На лінії зіткнення. Любов і ненависть вона – лише тло для зображення любовного сюжету.

Ще більше думається про це, коли твір Богдана Кушніра подумки порівнюю з текстами Віктора Суворова. В останнього наголоси на таємницях спецслужби чи більші. Говорив би і про присутність у них великої дози публіцистичності у хорошому розумінні цього поняття. Але водночас є кілька дуже важливих аспектиків. Не заперечу, що у «суворовських текстах» є багато цікавинок. Але це вже є історією, хоч і дуже потрібною для пізнання нашої непростої минувшини. Твір Богдана Кушніра – сьогоденніший з цієї точки зору. Не забуваймо і про ментальну сторону справи. Те, що Віктор Суворов негативно ставиться до більшовизму – незаперечність. Але книги – відображення позиції «старшого брата». Богдан Кушнір не страждає цією намисленою «вищістю», що надає творові своєрідного шарму.

Та, либонь, не варто більше торкатися цих непростих питань. Бо занурення свідомості читачів у проблему – безперспективна справа без звернення до спонуки розмови. Себто назріла потреба розповісти бодай коротко про сюжет твору.


Отже, з Семеном Вергуном (головним героєм твору) вперше зустрічаємось у ту пору, коли контррозвідник, працюючи під дипломатичним прикриттям у Москві, здійснює дуже важливу таємну операцію, успіх якої бісить феесбешників. І вони пробують будь-яким чином дізнатися про джерело витоку інформації. Та це їм не вдається, хоч російському особісту Леоніду Волкову випадає удача, якщо вважати такою захоплення Семена Вергуна після прийому у французькому посольстві. Накачаного великою дозою невідомого психотропного препарату його залишають помирати в одному з парків.

Але Семен Вергун вижив. Та пригода залишила жорсткі шрами у його долі. Через інвалідність довелося попрощатися з роботою, до якої призвичаївся і яку по-своєму полюбив. Неначе з білих яблунь дим, розвіялося сімейне щастя, бо дружина виїхала жити в іншу країну. І, безперечно, закономірною є думка про помсту Семена Вергуна своєму кривдникові.

Але тут і нагода трапляється. З вини войовничих хижих орлів у верхівці сусідньої держави починаються військові дії східних рубежах нашої держави. І Семен вергун знову одягає військовий мундир, ставши українським захисником. Опиняється на Луганщині, де тривають воєнні дії. В Луганськ у ролі куратора російських розвідників прибуває Леонід Волков, якого після невдачі з українцем спровадили на африканський континент. І, звісно, навідується думка про майбутній поєдинок між ними.

Врешті-решт усе завершується тим, шо Леоніда Волкова внаслідок вдалої операції захоплюють українські контррозвідники. Використавши для цього лікарку Галину, в яку колись був закоханим росіянин, та її сина Миколку – плоду давнього кохання. Додаткової інтриги творові додає те, що медичка згодом стає дружиною Семена Вергуна, повернувши його до звичного сімейного життя.

Коротка розповідь про сюжет твору дає можливість зрозуміти ситуацію. Бо основне є зрозумілим. Але у творові бачимо тему, яка, не претендуючи на першоплановість, залишається дуже важливою. Скажімо, нерідко чуємо нарікання на тупість вищого командування, його продажність. Скажіть, будь ласка, чи не мислиться про щось подібне, коли стрічаєш соковитий опис командувача сектором генерала Дубова. Військовика з вищого ешелону, який через вузьколобість поглядів і пихи не збагнув законів сучасної війни. Хіба не говорять про це генералова зневажливість у ставленні до комп’ютерної техніки, намагання прибрати з «передка» Ведмедя і Вергуна? Чи розуміють про це у верхах? Коли вчитатися у роман Богдана Кушніра, то бачимо непростість. У багатьох керівних кабінетах розуміють, що час дубових минув, але ще бояться вголос сказати. Звідси й ростуть ноги таємничої групи Палія. Та й те, що з’являються військовики типу генерала Крави, вселяє надію.

Роман порушує ще одну важливу проблему, з усією гостротою постає питання про роль людської особистості у воєнному вихорі. Згоден, що зміна обстановки так багато змінює у діях людини. У воєнній ситуації є можливими і світоглядні переміни. Але моральні устої, закладені на генному рівні, залишаються незмінними. Можливо, саме цим можна пояснити участь такої цивільної особи, як Галина, в хитромудрій операції військовиків? Чи це, може, спроба насолити людині, яка негативно вплинула на її долю? Як там не було б, за рамки вищеозначеної проблеми це не виходить.

Задумуюся над іншим. Говоримо про демократичність держави. Правильно балакаємо! Але чи мають право її чинник и втручатися у приватне життя людини? І де ота допустима межа і чи існує вона взагалі? Розумію, звісно, що мої слова – розмисли цивільної людини і їх можна було б не враховувати. Та… Більшість читачів роману перебуває чи перебуватиме у такому ж статусі. Тому й смію стверджувати, що проблема існує і від неї не можливо відкараскатися. До речі, новий роман Богдана Кушніра підтвердив це, по-своєму порушивши очевидність дійсності.

…А після роздумувань про політичні проблеми, до яких підштовхнув роман, знову спробуємо осідлати «літературознавчого коника». Тим паче, що є кілька дуже важливих питань. Згадаємо хоча б про таке. Роман починає слово «Від автора». Та чи потрібне воно, якщо не жбурляє свідомість читача у нурт сюжету? Подібне питання виникає і тоді, коли перечитую «Замість епілогу». Чогось нового до характеристики головного героя цей текст не додає. Мені чомусь навіть здається, що твір без обох міні-розділів виглядав би привабливішим. Як і з доскіпливішим літературним редагуванням і з уважнішою коректурою. Хоча не відкидаю, що це може бути особистісною претензією до роману. Бо важливі проблеми сьогодення можна порушити і в пригодницькому творі. Якщо уміти. А Богданові Кушніру цього уміння позичати не треба. Принаймні так «промовляє» до мене новий роман знайомця ще з літ студентських.


Ігор Фарина,
м.Шумськ
на Тернопіллі

 

 

«А Бог посміхався,

знаючи, що таку сотворив одну»


М’ята. Альманах № 1. – Вигода: ФОП П’янкова Т. Л. 2018. – 392 с.


Коли один за одним до мене почали з’являтися альманахи, то жартував, що почався період знайомства з такими виданнями. Але «М’яту» з-поміж них виділив би. Із двох причин. По-перше, досі отримував друки різножанрових творів, а тут мені явили лише… поезію, по-друге, щось досі мені не надсилали антологічні зібрання, створені за статевим принципом, а в даному випадкові маємо тільки… жіночі вірші.

Саме з цього і хотів би почати свої розмисли. Коли вглибитися в історію вітчизняної літератури, то гучних поетичних імен майже не було серед представниць слабкої статі. Згадаємо хіба що Лесю Українку, Олену Пчілку, Олену Телігу, Ліну Костенко, ще приходять на гадку імена Оксани Лятуринської, Галі Мазуренко, Ірини Жиленко. Та й про наших сучасниць не варто забувати: Любов Голота, Теодозія Зарівна, Наталія Білоцерківець, Світлана Антонишин, Любов Проць… Отже, авторкам «М’яти» є чиї традиції продовжувати. Це з одного боку. А другого? Про альманах жіночої поезії зібрався писати літературний критик-мужчина. Нефеміністичний погляд на феміністичне слово? Та не бачу в тому ніякої дивниці. Бо й об’єктивне вторування є до певної міри суб’єктивним. Незважаючи на статеві ознаки.

Що ж найперше потрапило в поле зору. Не буду роздумувати навколо тематичності. Бо ще наспіє для цього пора. Поки що порозмислю над «населенням» віршів, метафоричністю, порівняльністю та образністю мислення. Не омину і питання про слово гру. Тим паче, що у «М’яті» є гарні приклади.

Почну з метафоричних зблисків (оскільки взірців вистачає, то неможливо усі перерахувати. Процитую лишень те, що впало у вічі.) «Лебідь видзьобував з рук обважнілий туман» (Оксана Мазур), «Літо принесе мені зелені очі» (Мар’яни Нейметі), «Червень розпалив у небі купальське багаття» (Анна Багряна), «Примружило очі руде надвечір’я» (Ольга Романишин), «Прив’яжи мене вітром до себе» (Таня-Марія Литвинюк), «Лижуть ніч язики» (Адель Станіславська).

Пересипаний альманах і вдалими порівняннями. Серед них, зокрема, виокремив би наступні. «Цей травень розтягує його вени, немов канати» (Тетяна Жаркова), «Мов манускрипти, читаєм жінок ворожіння» (Оксана Сподар), «У ці печалі тихі, як дощі» (Наталія Левчун), «Зима сей рік, немов розхристана любов» (Талка Глід), «Хмари скриплять, як намоклі дараби» (Власта Власенко)… Причаровують і образи: «огорожа здорового глузду», «стебло насолоди», «зорі згублених гільз», «шелест ватри», «ломака зради», «зашморг поколінь», «руки верби», «підвіконня мудрості», «долоні спогадів», «тернини безумств».

Читаючи такі вдатності, уже не дивуєшся, зо вірші густо «заселені» яскравими прикметами навколишності: деревами і рослинами, звірами і птахами, зірками і небесними світилами. Цікаво, що у свідченнях цього нерідко існують метафори, порівняння, образи. «Це сльози сосен, карпатський лісе» (Уляна Дудок). «Виколисала тебе вода, молода – весняна м’ято» (Галина Максимів). «Як кортить журавлям в піднебессі чиїмись бути» (Таня П’янкова). «Я ж тебе, наче вовк, завию» (Олена Карпенко). «Неба – виткана ряднина зорями вниз сплесне» (Руслана Ніязова). «Ніби сонце встає навколішки» (Анна Багряна).

Імпонує і словогра, до якої вдаються поетки. На багатьох букво творах є познаки неологічності: «болеструм», «стилевобоко», «вологоцвіт». Часто-густо неологізми творяться навколо одного слова: «сонцебрама», «сонцеколо», «сонцесхід», «сонцеобрій». Не забувають віршарки і про рідковживаності: «різнотрави», «живизна», «ціриннки». Звернув тут увагу на один. За словами текстів можна безпомильно вгадати те, де народилися чи проживають авторки. Скажімо, Світлана Майя Залізняк з Полтавщини і Анастасія з Дніпропетровщини орієнтуються на сучасну українську мову. Звісно. Це не може не заслуговувати похвали. Але рими повинні передавати дихання регіону свого народження. Тому й імпонують вірші уродженок Прикарпаття Тані П’янкової, Галини Максимів, Власти Власенко, присмачені діалектизми. По-своєму ця поезовластивість відбивається на віршах горянки Христини Букатчук, яка нині мешкає у Миколаєві.

Про виражальність переконливо говорять й деякі інші нюансики. Зосіб на ті, які певними краями торкаються тематичності. Хіба тут можна оминути питання про богошукання у слові, культурологічні акценти, афористичність окремих висловів? Адже промовляння божості знаходжу у багатьох рядках. «В строгості дива в Бога благала» (Любов Бенедишин). «Де дахівки не где і можна довіритись Богові» (Наталка Янушевич). «Переверни в собі гори – постав Божу на людській» (Власта Власенко). «Та я не про секс про причину повірити в Бога» (Ірина Баковецька). «Літо ховалось в серпні між мокрими пальцями Бога» (Роксана Жаркова). Можливо, ретельні сповідувачі релігійного культу і не угледять в цитуваннях того, що бажали. Себто благоговіння перед Всевишнім (хоч інколи в ньому не було справжності почувань, бо вона підмінювалася позірною вірністю традицій). Байдуже. Рядки з віршів свідчать, що божість увійшла у людські душі й повіяло потужнішим вітром органічності.

Отже, більше заглиблення в переживання особистості видні і у поезіях з культурологічними акцентами. Правда, тут панує багатоголосся. Приміром, у сучасній поезії поменшало творів з епіграфами. Ні, це зовсім не означає, що вони зникли. Просто акценти дещо змінилися. Після проголошення незалежності України у творах з’явилися цитати з текстів раніше заборонених авторів. І часто-густо спроби глибокої медитативності підмінювалися банальністю в ура-патріотичній обгортці. Нині маємо докорінно інший рівень вираження думки. Запанувала глибинність медитацій, які пропущені через особистісність. Здається. Що саме це бачимо на прикладі окремих віршів Ірини Баковецької. Згадки про ті чи інші культурологічні моменти бачимо у текстах Любові Бенедишин, Христини Букатчук, Олени Карпенко, Мар’яни Нейметі..

Тепер – про афористичність висловлювань. «Мовчання твоє для душі – терапій потреба» (Уляна Дудок). «Де ілюзорна відстань – там ілюзорні люди» (Олеся Міфтахова). «Тиша твоя і в тобі – неоднакові тиші» (Світлана Дідух-Романенко). «Більшість із того. Що ти боїшся з тобою вже сталося» (Анастасія Теплякова). «Любов –безперечно. Зона ризику» (Інеса Доленник). Афористичність, яка йде в одній супрязі з особистістю?

Лише усвідомивши всі вищезгадані моменти, можна доторкатися до тематичних пластів. Чому? Переплетення винувате? Гадаю, що це яскраво видно на поезіях, позначених пейзажністю. «Повітря терпке розриває тонкі сухожилля снам» (Роксана Жаркова). «Зазираю я на дно, по колах читаю – де би вітер не літав, він назад вертає» (Руслана Ніязова). «Котиться вогко лісом пінний густий батист здимленого туману» (Адель Станіславська). «Скрапує сонце медом у молоко ромашки» (Світлана Луцкова). «Остання айстра сльози витре з вій» (Наталка Янушевич). Чи не можна після оцих цитувань ствердити, що метафоричні блискітки та образність слово виявів – неодмінні сутники сьогочасних описувань навколишності.

Вглиблення у проблему і вираження почуттів передусім характерне для любовної лірики в жіночій інтерпретації «А ти вкрий веретою туману най ся заколише, при м’яті бавлена до рани» (Галина Максимів). «І боліло твоє ячання очам горіховим» (Таня П’янкова). «І тіло ще прагне напитися твого тепла» (Оксана Сподар). «Я не втішатися хочу, а криком крикнути» (Олеся Венгринович). «Груди відпустить паща капкана, я бережу твій сон» (Маргарита Гейко)… (це – лише частка взірців на цю тематику, цитував відкривши книгу на будь-якій сторінці і не вдаючись до спеціальних пошуків. Чи не тому, що поетична справжність не може існувати без виявів інтимності в слові. А тимпаче тоді, коли букво твори мають у собі жіноче начало).

Часто-густо про подібне думається і тоді, коли у поетичних рядках відгукується філософічність. «Якщо ідуть дощі, то вистачає їх мені - на самоту, річкам – на повноводдя» (Юлія Бережко-Камінська). «А хто на потім – той для потреби» (Ольга Саліпа). «Крила свої розправлю тут у полоні засніженому» (Талка Глід). «Ми співаємо різне, спіймавшись у спільні сіті» (Анна Малігон). «Рух – це падіння вперед, але виставиш ногу – кроком стає» (Оксана Самара). (І знову є підстави говорити про ненавмисне підшукування цитат). Зауважу також, що філософічність жіночої поетичності несе на собі познаки індивідуалізму в хорошому розумінні цього слова. Зрештою, хіба можна говорити про якесь узагальнення без особистісного виміру? Абсурд?

Особистісне тісно переплітається з громадянськістю. Ірина Мельник, скажімо, роздумує про ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. «Якщо крім болю нема про що говорити – тоді завжди мовчи». Тема російсько-української війни не дає спокою Юлії Бережко-Камінській. «Якби ти знав, як стискає душу час не поезії і АТО!». Вторить їй і Наталка Янушевич. «Зранені душі – покльований градом дах». Постійно мандрувати берегами пам’яті рідної планети закликають Уляна Дудок і Оксана Луцишина.
Не приховуватиму. Що в попередніх абзацах вже існували натяки на переплетення мотивів. Але вони ще не мали точного адресування. Не заперечуватиму, що спочатку цього дуже хотілося. Але заради справедливості, очевидно, варто хоча б побіжно мовити про тематичну сув’язь. Чи не найчастіше в даному випадкові йдеться про переплетення пейзажності та інтимності. «Чи й тобі сниться захід що схожий на першу фіалку» (Людмила Весела). Метод поєднання оспівування краси природи і любовних почуттів є характерним й для інших поеток. «Візьми моє море собі на згадку, на друге дно потайної скрині украдливо вистели» (Юлія Бережко-Камінська). «Цей осінній туман подивився на мене твоїми очима» (Оксана Сподар). А у доробку Талки Глід дивовижно поєднуються громадянське та інтимне. «…хай війна хай труна хай рутина хай на рауті в пеклі трутина: пересилимо? Вистоїмо під вітрами раптових подій ми роздмухаєм свій буревій» (Подумалося: чи не є таке суміщення вельми потрібним для сучасної поезії і авторки «М’яти» чи не першими помітили це?).

Із розуміння, мабуть, є наголошування, що тематичність по-своєму промовляє про вражальність. Але водночас є те, котре досі залишилося поза кадром. Маю на увазі форму висловлення думки. Наприклад, Світлана Майя Залізняк промовляє до усіх лише римованими строфами. Вірність силаботоніці зберігає і Наталія Левчун. Справа смаку! Не бентежить і те, що Оксана Мазур бродить на помежевій римі та верлібру. Повністю упірнули у верліброву стихію Іванка Юрків та Лілія Бойко. Мені думається, що тут має значення не манера вираження, а її свіжість.

Альманах жіночої поезії. Як на мене, то відбулася вдала зустріч з поціновувачами поезії. Якою буде наступна? Час покаже. «А Бог посміхався, знаючи, що таку сотворив одну».

 

Ігор Фарина
М. Шумськ
На Тернопіллі

23-24 жовтня 2018 року

 

Прочитане

Чи освіжає пірнання у джерелицю слів?

Гургула І.В. Мапуче: новели, – К.: Український пріоритет. 2018. – 464 с.

Якщо читання книги не принесло душевної втіхи чи не поставило читальника перед безліччю запитань, то час, який затрачено на цю справу, можна вважати згайнованим. Та що там балакати про марницю в інтерпритації поціновувачів красного письменства, якщо сумна реалія означає, що ловець слів (так іноді називають письмаків) вийшов не на ту ловитву.

Це – в цілому про труднощі у сприйманні будь-якого поліграфічного виробу. Бо існують ще й нюанси. І пов’язані вони з літературними жанрами та їх різновидами. Про поезію помовчу. Про сприймання у його специфіці варто, мабуть, здебільшого просторікувати на рівні емоційного впливу на психіку індивіда. Залежно від рівня розвитку уяви особистості. Через проблеми специфіки мають також значення особливості знайомства з романами та повістями.
Якщо навколо цих питань ще час від часу виникають дискусії, то драматургія такої честі взагалі не удостоюється. За моїми спостереженнями тут роль відіграє те, що тексти п’єс уважно читає лише вузьке коло фахівців. А пересічні читачі воліють бачити сценічне втілення і висновковувати на його основі.

Дехто, зрозуміло, почне стверджувати, що літературний критик занадто довго розмірковує над моментами, які не мають прямого відношення до оцінювання книги. Не буду теотеризувати з цього приводу. Бо раціональне зерно, очевидно, існує. Але, автор цих рядків не поділяє такого „оптимізму”. Бо кожна палиця, як відомо, має два кінці. І лише кожному з нас вирішувати, за який з них вхопитися у запалі сприймання певного тексту.

Очевидно, це стосується і „Мапуче” – нової книги письменника Ігоря Гургули зі Львова. Узявши в руки об’ємний томище, випущений видавництвом „Український пріоритет” з Києва, ловиш себе на думці, що виріб поліграфістів ставить перед нами чимало непростих питань. І насамперед на сприйняттєвому рівні.

Сумніваюся, що мені вдасться хоча б побіжно окреслити їх усіх. Тому говоритиму лише про те, що хвилює. Розумію, що з цих рядків попахує суб’єктивізмом. Але чи варто ламати словесні списи навколо цієї проблеми, коли спроба об’єктивного погляду на речі з теоретичної дзвінниці за своєю суттю є суб’єктивним поглядом . Бо такою є невловима логіка наших буднів і свят, від якої не заховатися й за найтовстішими мурами сприятливої фешенебельності.

Конкретніше? Будь ласка! І спершу поділимося розмислами щодо назви книги.”Мапуче” – назва індіанського племені у Південній Америці, яке означає „люди землі”. До речі, про це дізнаємося з анотації до видання, бо більше ніде значення чужослова немає. Частина читальників (особливо тих, хто зберіг традиційну орієнтацію смаків) з осторогою чи неприйняттям поставляться до орієнтацій на чужизну. Мовляв, в рідному словесному просторі вистачає буквосполучень для означень. Очевидно, натякають на присутність різних там „Розмов”, ”Криниць”. Не хочуть (ой не хочуть!) вони розуміти, що в даному випадкові наша міль банальності вже давно апетитно поснідала свіжістю, якої очікує кожен, до кого потрапить видання. Як на мене, то подібне також очікують такі „шедевральні” наймення, як „Формула любові”, „Свято”, „Совість”, „Суд”. За цим є й інша небезпека. Відданість банальності може зіграти злий жарт з письменником, спричинивши нехіть до справді талановитого тексту. Та й ефект майбутності може бути.
Чи не тому пересічним читачам більше подобаються такі важності як „Діти Ніоби”, „Професор і бичок Бамбурка”... Приваблює і те, що окремі письменники для наймень використовують рідковживаності, діалектизми, топоніми або імена: „Шарга”, „Оцвітина”, „Куща”, „Прало”, „Госундрагош”... Звісно, тут не все виглядає так просто, як може здатися на перший погляд. Такий шлях до вибору наймень таїть у собі небезпеку: читання книги неодмінно мусить підводити до думки, що заголовок має логічно випливати із тексту й підводити до існування необхідності саме такого найменування. Інакше козиряння диковинкою у назві втрачає будь-який сенс.

Не знаю, чи Ігор Гургула задумувався над важливістю цього питання у сучасному літпроцесі. Різні здогади можуть навідуватися у мою душу. Але, очевидно, не варто переливати їх у виспів літер. Та не тому, що не люблю велемовно мудрувати над ймовірним. Причина полягає в іншому. Переконаний, що письменника не переймають теоретичні проблеми, бо його більше цікавить практичне втілення.

Ігор Гургула, як на мене, виходить з цього, належачи до другого типу перелічених видів найменувальників. Про це переконливо свідчать назви видань, з якими він приходив до читачів. Уже, скажімо, існують „Котора”, „КРІЛБ”, „Пащека Левіафана”, „Посмішка Авгура”. Тепер маємо „Мапуче”. Отже, є підстави говорити про закономірність таємничості в інтерпритації письменника.

Попередні абзаци торкалися питання про назву цілої книги. Але його, очевидно, варто розпросторити і на найменування творів, вміщених у ній. Тимпаче, що вони далеко втекли від однорідності. І на перший щабель своєрідної драбини озаглавлень поставив би наступне. У книзі новел „Мапуче” маємо 72 твори. І частина з них зберігає на собі відсвіт отієї таємничості чи пірнання у чужослівне море: „Лука Мандіні знає про голод”, „Кушетка „Рокко”. Іноді елементи чужизни переплітаються з гумором, створюючи вибухову суміш «Як італійською „їжко”. Нерідко у найменувальній практиці автор використовує географічний принцип: „Дубай”, „Сибір”, „Горянка”, „Сон Карадагу”. Чи спрацьовує він? За всіх говорити не буду. Мені імпонує. Бо така назва одразу натякає на те, про який регіон планети піде мова. Чи важливо це? Але тут є один нюансик, який потребує наголошення на собі. Прозаїк пропонує поглянути на ту чи іншу тему через львівську призму. Але про маргінесність тут не йдеться. З двох причин. Автор сам виступає проти такої регоналізації,розповідаючи про різні місцини. Якщо, скажімо, „Бомжі на горищі” та „Мишка” мають у собі зриму львівськість, то цього не скажеш про „Останній абрикос” чи „Сон Карадагу” з кримськими прикметами.

Ще одне відгалуження теми назв. В „Мапуче” маємо тексти і з вказіками на імена дійових осіб: „Так сказала Галя”, „Як культуролог Холодний до пенсії готувався”, „Баба Галя комбінатор”, „Іван Петрович від труби”, „Гриниха”, „Гроші для Сергійка”, „Двірничка Леся”, „Сни Ольги”. Окремі назви творів малої прози (зумисно не називаю їх усіх новелами, бо навряд чи варто чіпляти це означення до широкоформатних оповідань або маленьких новелеток) несуть у собі поетичне начало: „Вода срібної гори”, „Врятуй моє серце”, „Загублені руки”, „Запах зорі”. А деякі назви говорять про біологічно-ботанічні уподобання письменника: „Був собі гусак”, „Убити вовка”, „Гладіолуси”, „Квочка”... Є підстави говорити про те, що прозаїк тяжіє до точної визначеності зображуваної ним події: „Один день під сонцем”, „Восьме марта”. Іноді маємо також рідковживаності („Молільник”) натяки на середовище чи дії творів („Єговістка”, „Фанат”, „Манкурт”, „Патріот”).

Безперечно, потребує пильнішої уваги і темарій малоформатної прози. Але перед тим, як перейти до бодай короткої характеристики тематичних пластів, спробуємо зачепити ще одне питання. Існують тексти зі зримою присутністю автора. Тут, зосібна, варто назвати твори „Недопалок”, „Мишко”, „Штаб». А частина творів оцієї зримості не має. До таких, напевно, слід віднести „Останній абрикос”, „Козу”. Можна, очевидно, балакати про плюси і мінуси таких методів через суб’єктивність сприймання, але не вважаю це об’єктом дослідження, бо мене, рядового читальника, цікавить не це, а органічність у логіці викладу теми. Себто те, чим приваблює поціновувачів красного письменства проза Ігоря Гургули.

То про що ж він пише у текстах, які так приваблюють? Сумніваюся у тому, що автор зможе чітко та однозначно окреслити тематику своїх опусів. Безсилими виявляться і читачі. А все через те, що в окремих творах ті чи інші смисли можна вловити з підтекстів. Скажімо,» Такі справи» торкаються того, як після багатьох років вимушеного замовчування з вини комуністичної системи люди починають дізнаватися правду про історію рідного народу. Як трепетно представники старшого покоління ставляться до цього. Це – те, що кидається в вічі, коли читаєш текст. Але є моменти, котрі при їх визначальності усе ж не виходять на перший план. Іншість думання про проблему їхніх синів. Ні, не йдеться про якусь відмову від поглядів батьків. Вони залишаються вірними традиції. Але на все вже дивляться крізь окуляри власної прагматичності. Те саме, як мені гадається, стосується творів „Останній абрикос”, „Горянка”, „Штаб”. Правда, у кожному випадку існують тематичні нюансики. Тому й вважають наріжним каменем у побудові твору письменникове прагнення до підтекстовості. Цей метод приваблює ще й тим, що літератор не зловживає ним, а використовує усе в розумних межах.

Оскільки тему львівськості у малій прозі Ігоря Гургули уже зачеплено в одному з попередніх абзаців, то не торкатимуся цієї теми. Але урбанізм усе ж буде присутнім у моїх нотатках. А як інакше, коли він залишається основним у багатьох текстах? Назвемо хоча б „Бомж на горищі”, „Мишко”, „Сни Ольги”. Прикметно, що свою урбаністичність автор не виставляє напоказ. Бо вона – лише своєрідний антураж, на тлі якого відбуваються дії, котрі потрапили в поле зору письменинка, чи намислені ним. Зрештою, тут немає нічого нового. Щось подібне маємо у романі „Посмішка Авгура” та повісті „Кров папороті”, які написані талановитим львів’янином .

Тема урбанізму в його словесному віддзеркаленні має свою познаку неодмінності зерез те, що автор багато років живе у великому місті і його ритми омузичують душу. Але не менш потужним є сільський тематичний пласт. Тут згадаємо хоча б про твори „Баба Галя комбінатор”, „Гриниха”, „Горянка». У цих нотатках уже мовлено про підтексти. І знову змушені повертатися до цієї теми. Приміром, у творі „Горянка”, який без будь-якого перебільшення належить до писань на сільську тематику, літератор не цурається й інших акцентів. Про них й спробуємо побалакати. Зокрема, видно, як автор з любов’ю описує гірське село. Тут нерідко можна почути, що дається взнаки письменницька майстерність. Згоден, що раціональне зерно в такому міркуванні існує. Але, як мені здається, не це є основним. Вдатному зображенню сприяє передусім те, що автор народився на Прикарпатті. „Заговорили” гени.

Але це – тільки один аспкет. Бо „Горянка” – щемлива розповідь про нелегку жіночу долю. Звісно, що з точки зору чоловіка. На гендерних особливостях не наголошував, якби не два нюансики. З багаторічних спостережень можу висновковувати, що жіноча розповідь на цю ж тему була б сльозливішою через психологічні особливості. А ще має значення і те, що прозаїк розповідає про взаємини представників двох статей. Бібліотекарка і письменник. Як часто можна чути роздуми на цю тему. Давайте доплюсуємо сюди й розмисли про сенс творчості, без яких твір втратив би свою чарівність.

До речі, цю тему ловець слів не оминає й в інших текстах. Та чи може бути по-іншому, коли йдеться про журналістів? Вже хоча б тому, що літератор сам чимало років трудився на інформаційному полі. Натяк на добре знання середовища, з яким пов’язала доля? Так? Але на основі текстів „Лох” та „Заклинена нота” видно, що автор з почуттям пише про це. Нерідко до цієї теми логічно додаються й інші. Скажімо, „Кирзаки” – реакція досвідченого журналюги на непростість у стосунках газетяра і олігарха місцевого гатунку, який мріє про депутатський мандат задля процвітання сумнівного бізнесу. А у творі „Врятуй моє серце” бачимо розгортання любовної фабули.

Ще одна цікавинка. Можна сумувати чи радіти , що у тексті „Кирзаки” скоробагатько хоче виглядати так, наче його душа застебнута на усі сумнівні гудзики неправдивих уявлень про себе. Свою іскринку має і „Врятуй моє серце”. З твору усі дізнаються, що Іра – нічний метелик. І ніхто, напевно, не дивувався б, що автор метає громи та блискавки на огидні явища наших буднів. Але гострих інвектив не знаходимо. Чесно кажучи, дуже здивувався б, якби уздрів її там. Судження з публіцистичними нотками – чужа для прози знаного письменника, на рахунку якого чимало помітних публікацій у періодиці та цікавих книг.

Але на цьому ставлю крапки над „і” у своїх роздумуваннях про темарій творця прозових текстів малих форм. Бо прозаїк ними не обмежується. Приміром, у творі „Патріот” він висміює мниму вірність «національній ідеї”, за якою дехто намагається приховати власне грошолюбство, котре спроможне затьмити й найсвітліші почуття. Пристосовництво яскравими фарбами слів змальовано у текстах „Фанат”, „Спідниця”. В окремих творах з усієї гостротою постають непрості проблеми сучасності. Приміром, тема Майдану виникає у „Манкурті” і в „Одному дні під сонцем”. Важливо (на мою думку, звісно), що автор відмовляється від велемовності у вигляді „остогидлої” патетики і на словесному рівні приземлює ситуації. Згадки про АТО без особливих зусиль відшукуємо у „Кармі”. Викрутаси заробітчанства (нерідко вимушені) переважають у творах „Як італійською” „їжко”, „Гроші для Сергійка”, „Сибір”. Сьогодення також промовляє до нас у текстах „Такі справи”, „Був собі гусак”. А „Загублені руки” ведуть читача у сьогоднішній день через сприйняття навколишності калікою-„афганцем”.

Цікавим, мабуть, є питання про географію творів. Не бачу потреби розпливатися „мислію по древу”, коли на обрії думання маячить „карпатольвівськість”. Адже те, що автор народився на Прикарпатті і вже чимало років живе у Львові, усе пояснює. Але коли з посиланням на галицькі реалії більш-менш зрозуміло, то цього не скажеш про інші мандрування думки. Приміром „Останній абрикос” і „Сон Карадагу” – письменницький відгук на окупацію українського Криму „зеленими чоловічками” з Російської Федерації. „Сни Ольги” переносять поціновувачів красного письменства у Київ. Ще маємо подорожі душі до берегів Десни і Дністра, екзотичних Дубаїв чи холодного Сибіру. За всім оцим видніються роги комунікаційності. Якщо оцінювати усе, то не можна оминути того, що тоталітарна система не сприяла навіть уявним подорожам письменників. Коли проаналізувати й невеликий масив прози недалекого проминулого, то неодмінно угледиш географічну обмеженість. І слава Богу, що червона примара щезла. Та й про вплив елементів часовиміру на художню творчість варто згадати. Це – так би мовити суспільні фактори. Але є ще особистісне. Тобто те, що стосується окремого творця. І саме тут причаїлася непростість. Одні письменники постійно оспівують одну і ту ж місцину, щоразу відшукуючи щось нове у своїй зображувальній гарячці, а другі стають літературними мандрувальниками і в подорожах мислення бачать джерелю натхнення. Кожен з цих методів має право на існування. Але (як мені здається) для пересічного читача це не має жодного значення, бо проблема цікавить здебільшого літературознавців та критиків.

Є ще один нюансик, який торкається, напевно, лише їх. Між іншим, автор цих рядків теж зреагував по-своєму на неї. Ті, хто читав вищезгадані рядки рецензій, міг помітити, що відгукувач оминає таке жанрове визначення як новела. Чому, коли письменник своє видання йменує книгою новел? Подумаймо: чи правильно було б називати так широкоформатне оповідання? А хіба не існує різниці між новелою, новелеткою та етюдом? Саме про це думаю, коли читаю твори „Такі справи”, „Біда лелеча”, „Кирзаки”, „Останній абрикос”, „Сни Ольги”, які радше назвав би оповіданнями. Чи звернемося до текстів „Квочка”, „Гриниха”, „Спідниця”, „Зустріч”, „Перше кохання”. Ці твори зараховую до новелеток. Та усе ж переважають у книзі такі твори, як „Ангел”, „Зайвий”, „Кисіль”, „Азербайджанка”, „Годзила”, які вважаю новелами у класичному розумінні вимог жанру. Тому й переконаний, що питання про літературоформ’я має непростість.
Та й питання про знанність творів приховує у собі неоднозначність. Окремі тексти бачив раніше на шпальтах журналів та газет. (Дехто іронічно ставиться до таких публікацій. Мовляв, письменникові слави це не додає. Та й питання відомості через мізерні наклади цих видань. Та прикментішим тут є інше. Іронічну позицію займають ті, хто через творче безсилля не можуть пробитися на сторінки періодики. Але мені набагато цікавіше чути від знайомців теплі відгуки про такі твори, як „Такі справи”, „Останній абрикос”, „Убити вовка”, „Коза...”)

Але роздумування літературного критика про назви творів та тематичні пласти – лише односторонній намір зосередитися на тому, чим приваблює ця проза. Своєрідний зблиск одного боку медалі сприйняття? Давайте не зациклюватимемося на цьому й несподівано наберемося нахабності поговорити про інші моменти. Перш за все тому, що слововиражальність вважаю необхідною умовою дохідливості прозаїка.

Варто, очевидно, ствердити без будь-яких еківоків, що жодні роман, повість, оповідання, новела чи етюд не причарують без мовленевої неординарності. І тут за прикладами далеко ходити не треба. Ми звикли говорити, що новелістика Григора Тютюнника та Миколи Кравчука причаровує вмінням небуденно загострити читацьку увагу на пекучих проблемах часу. Не візьмуся заперечувати це. Що є, того вже нікуди не вдасться заховати й найвправнішим фокусникам. Але, голосно прокричавши „а”, промовимо й „б”. Успіху не було б без мовленевих наголосів. Вони, до речі, є характерними для малої прози Василя Портяка, Геннадія Щипківського, Василя Бондаря, Василя Горбатюка. Мовленнева чарівність є характерною для прози Петра Ходанича, Михася Ткача... Зрештою, цей список вважаю дуже далеким від повноти і кожен може продовжити його, враховуючи власні уподобання. Не приховуватиму, що дуже хотів би саме такої реакції. Бо вона ще більше посприяла б наголосові на виражальності творів.

Хоча, звісно, існує в акценті на мовленевості аспектик, який трактується неоднозначно. Через жанрову різницю між поезією та прозою. Якщо для першої бодай маленька спроба аналізу метафоричності, образності, порівняльності, афористичності і словотворчості є звичним явищем, то для другої – винятковістю. І дехто пояснює це різницею форм. Категорично не згоден з такою позицією. Різноформ’я – зовнішній антураж. Якщо у прозі немає цікавих пейзажних замальовок, метафор, оригінального слововживання, то вона стає нецікавою. Принаймні, так гадає автор цих рядків. І упевнений, що так міркують й чимало читачів. Й тексти малої прози, створені Ігорем Гургулою, підтверджують те, що читальник недаремно вибрав такий шлях сприймання прози львів’янина.

Почнемо з висловлювань, які вважають поетизмами. У „Мапуче” можна угледіти „чорний гребінь лісу” чи „небесну верету” або заглянути в „очі свічок”. Окремі сторінки книги заливає „горіхова кров”. З’являється також можливість помилуватися „молодими літом” на „небесній траві” чи спертися на „плечі річок”. І не вважаю ці образності чимось неординарним у цілісній тканині твору. Разом з пейзажностями, які надибуємо на сторінках книги. „Вдарили морози, на небі виріс повний місяць. Побіч нього якоїсь ночі пробилося крізь чорну пелену неба, наче зображення на фотопластині, сузір’я Оріону” („Коло”)...» Сонце котиться на захід, червонить небо, могутніми протуберанцями проштрикує небо” („Будинок з чорним псом”). «Полум’я хижо ковтало будівлі, раз-у-раз високо до неба здіймалися стовпи зловісного жерива, немов хтось дужими руками підкидав до вже знавіснілого розвою нову порцію поживи” („Тисяча літ любові”). (Тут, очевидно, слід сказати про таке. Іноді бештаєш себе за те, що накинув оком на ці вдатності. І мої опоненти, зраділо потиратимуть руки. Мовляв, й мені надокучили поетизми та пейзажі. Та моя злість має іншу причину. Просто хочеться бачити більше вдалостей. Та моє бажання зрівноважує інша думка. Розмисел про дозування образностей, який поділяє й автор).

Тепер поговоримо про порівняльність. Тимпаче, що вона почувається повноправною господинею у цій книзі. „Дністер, мов птиця, летить до твоїх ніг” („Один день під сонцем”). „Подувом вітру здмухує лушпиння. Залишаються у руці тверді, короткі, наче посічені цвяхи, жовтобокі зернини”. („Кінець світу”) ”Двері не рипнули, відчинилися тихо та плавно, як витікає з миски мед” („Кирзаки”). Доплюсуємо сюди метафоричні зблиски на кшталт: „Сміх чіплявся до предметів” („Врятуй моє серце”), „Високий плай залицявся до хмарини” („Горянка”)... Гарно, правда? Та красивість залишилася б нею, якби не взяла на себе роль органічної складової тексту, бо порівняння позначені логічністю у неповторності виконання.

Про щось подібне мислиться і тоді, коли зір натикається на небуденні буквосполучення. Оскільки автор їх чимало розсипав, наче коштовні намистинки, на сторінках книги, назву лише деякі з них. Мені, скажімо, подобається „потопа”, „ніж-складень”, ”поблиск”, „пообіж”. А ще є „саперував”, „нововилупки...”

На окремих з них видніються барви неологічності чи рідковживаності. З цього приводу згадався один запис у нотатнику незабутнього Леоніда Первомайського. Він розповів, як редактор одного видавництва просив змінити якесь рідкісне слово, бо він не знає його.Тоді письменник зауважив, що той хоче, щоб невідомості щезли задля його спокою. Згадав про це з ось якої причини. Нині нерідко до поціновувачів красного письменства потрапляють видання без таких мовних цікавинок. Не знаю, як хтось сприймає подану писанину, але мене без оригінального слововживання не приваблює найшикарніший сюжет.

Наступне. Якщо вже зайшла мова про виражальність, то не можна не вздріти, що письменник прагне досягти бажаного позитивного ефекту за рахунок топонімів, прізвищ та імен. Цей прийом не є чимось новим у літературній практиці. Але такий виклад ходу думання попри традиційність привертає увагу через свою доречну логічність.Тальк очевидності вкриває Італію, Сибір, Десну, Лімницю, Київ, Львів, Вінницю... Чи, може, не мають промовистості такі прізвища та імена, як Горобцов, Холодний, Нуська, Гриниха... Щодо останніх, то деколи говорять, що від них попахує сільською старизною. Але нищівний (на їхню думку) закид, творячи закономірні фінти, забиває, образно мовлячи, гол у ворота таких зауважувачів, хоч вони намагаються бути вправними голкіперами. Адже (бажаючи того чи ні) в міській говірці неодмінно почуєш те, що народилося у селі: значною мірою таку мовотворну картину пензлем щодення допомагають створювати невблаганні міграційні процеси. Та не маємо права забувати і того, що в міському мовленні від цих носіїв мови залишається те, що має познаку необхідності. Якщо імена взяли на себе цю функцію, то, очевидно, так повинно бути. Немає сили, котра б запхнула динаміт під діалектику часу. Й дуже добре, що письменник зірко підмічає непростий нюансик.

Втішно також, що у цій книзі Ігор Гурула зарекомендував себе гарним будівничим діалоготворення, котре є таким важливим з багатьох точок зору. І кінематографічної насамперед. Соковитість мови у промовляннях дійових осіб – хороша передумова для майбутнього сценарію. Впевнений, що така пора обов’язково прийде у кінематограф після орієнтації на дивакувату стерильність рідномовного середовища. А поки цей процес ще лише шукає стежиночку до людських душ, спробуємо глянути на діалогічність в інтерпретації письменника.

Якщо вглибитися у діалоги з книги, то можна відчути, що їх омивають води неодновимірності. І це при тому, що всі твори зображують події, які близькі до нас у часі. Ні, це не означає, що в „Мапуче” немає історичних аналогій. Вони є присутніми тут. Але здебільшого – у сновидіннях чи у розповідях про дійових осіб. Себто не мають прямого відношення до теми діалогічності. Іншою є справа з проблемами ментальності та віковості. І гадаю, що про їх оминання не може бути мови.

Спершу зачепимо віковий фактор. Без вказівок на місце дії, оскільки воно не має істотного значення. Скажімо, є в Ігоря Гургули є твір „Коза”, який привернув увагу після публікації в „Літературній Україні”. „Коза” – розповідь про колишнього секретаря компартійного райкому, який після смерті дружини купив на ринку козу. Зрозуміло, певні словесні посилання на Західну Україну у тексті знаходяться. Але не вони мене цікавлять у даному випадкові. Життєвий досвід дає підстави сказати, що на перший план виходять питання вікового цензу. Бо подібне може мати місце в різних регіонах держави. І головним стає віковість. А ще – рівень освіти. Щось подібне спадає на думку, коли згадуєш новелу „Одинак” Геннадія Щипківського. Людина літнього віку та освічена самотує і одного дня береться опікуватися зацькованим вовченям, яке їй віддають. Хоч важкості у прямій мові дійових осіб немає, але освітній рівень відчувається. Особливо тоді, коли проводиш уявну паралель з новелою „Непосунута хата”, яка зафіксувала цікавий непоквапливий діалог літніх селян. Приземленіший він якийсь? Бо в розмові молодих людей з новели „Ті, які, які пішли по хвилях” Богдана Мельничука маємо більше патетики,що є характерною для віку.

Про два останні твори варто згадати ще й з іншого приводу. Вони повністю побудовані на діалогічності. Як і „Я тобі телефоную” Ігоря Гургули. Пошук нової форми вираження? Натяк на те, що у творах малої прози має бути більше розмовності? Можливо. Принаймні, мені це більше імпонує, ніж бездіалогічність у творах, які дехто йменує новелами. Хоч з моєї точки зору ці опуси більше схожі на дещо сухувату газетярщину, в якій не вказано місце дії та імен героїв. А щодо шукань, то наведу один приклад. Свого часу Володимир Дрозд оприлюднив повість „Балада про Сластьона”, в основі якої були листи про одну людину. Якесь дивне відчуття. Про особу розповідають не її дії, а епістолярій. Якщо врахувати, що все відбувалося у тоталітарні часи, то новизна зачудовувала. Забулося? Та ні! Уже в наші дні цей метод (кожен по-своєму) використали Олекснадр Жовна і Олександр Масляник. Й обидва творчі експерименти виявилися вдалими. Чи не буде найближчим часом чогось схожого з прозою Ігоря Гургули та Богдана Мельничука, де автори наголосили на діалогічності?
Неодновимірним є і використання еротичності у малій прозі. Не сказав би, що проблема- породження нашого абераційного часу. Вона, ця тема, побутувала і в авторів з минулих віків. Питання полягає тільки у тому, як письменник описує сороміцькі сцени. Але не все виглядає так просто, як може спершу здатися. Те, що художня література повинна передавати подих життя – незаперечні істина. Але повнокровне відтворення і блідувата фотографія – дві великі різниці. Водночас перше не зобов’язане супроводжуватися смакуванням подробиць любощів. Тактовність? Саме вона, бо такою є українська ментальність. Нехтування нею і найвдатніший текст робить синонімом макулатури. Очевидно, саме з цього виходить Ігор Гургула, бо книга „Мапуче” показала, що він не затрачає сил на інтимні описи. Превалюють лише прозорі натяки на них. „Вона фліртувала з чоловіками, частенько значно старшими за неї віком, і злі язики різне про неї говорили” („Спідниця”). „Степан не покрив жодної дівки чи молодиці. Навіть Катьки московитки, а Катьку покривав усяк бажаючий»(„Ангел”)... (Мабуть, можна знайти і відвертіші моменти, але у них автор пам’ятає про пристойність. Пуританство? Ніскілечки! Скоріше, маємо ще одну підставу балакати про вірність традиціям рідної літератури).

Напевно, цим можна було б обмежити мову про виражальність видання. Тимпаче, що в деяких попередніх абзацах рецензент не пробував уникнути гострокутності. Але залишилося те, що не сприймаю. Скажімо, є допустимим слово „базар” у діалогах дійових осіб. Але не в мові автора, хоч таке „прикрасило” твори „Коза”, „Азербайджанка”, „Кирзаки”. І на цьому тлі якось ніяковіє влучніше слівце ”ринок” з „Молільника”. В „Козі” бачимо „бобиля”, хоч „одинак”, либонь, є ліпшим варіантом. Чи таке. Працівники сцени звикли говорити: „мовляв, служу в театрі”. Нормально? Це навіть стало мовною нормою. Та чи не вперше читаю, що героїня „Горянки” „служить у бібліотеці”. Дивина якась! Але ці дрібні „ляпи” не псують загалом хорошого враження від книги, після прочитання якої здається, що освіжився у джерелиці бентежних слів.

Ігор Фарина
м. Шумськ на Тернопільщині