ФАРИНА Ігор. Літературна критика. Розділ 1

Зміст статті

 

 

ПОБАЧЕНЕ СЕРЦЕМ

sush 0808 02 

 

 

     Сушко К.І. Це – Україна! Ми – українці! Есеї. – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута». 2023. – 344.

 

     Почну з твердження автора з цієї книги: «Написати цю книжку мене змусила війна, розв’язана кремлівським недомірком… Ятрить душу думка, що цього могло не бути. Не лишень через те, що хтось із їхніх отам, у столиці на болотах його зупинив би, а й за умови, якби ми були інакшими».

     За останній час уже багато мовлено про панування імперського смороду в кремлівських кабінетах і в московитських головах. Можна продовжити тему, додавши й інші нюансики. Але мене цікавить (дуже-дуже!) слів’ятко «інакшими». Бо хочемо того чи ні, а воно теж чимало промовляє про причини широкомасштабної агресії московитських нападників ординського штибу. Хоча, можливо, дехто й не бажає цього збагнути і досі. (Ох, це небажання бачити здоровецьку колоду у своєму оці!).

     Зізнаюся, мене давно переслідувала така думка. А книга Костянтина Сушка, яка недавно з’явилася у моїй книгозбірні, лише підтвердила це.

     Але давайте більше не будемо розмислювати про це, а поговоримо про видання, тим паче, що на його сторінках є чимало цікавинок. Вважаю, що читачі, узявши в руки друк, самі скажуть, що вони – побачена очима серця історія рідного народу.

Відштовхнуся я від такого. Автор сам дає підставу зробити подібний висновок. Живучи в Запоріжжі, він, зрозуміло, віддає данину рідним місцям, але незримими нитками пов’язує їх з усіма українськими землями. Приклади? Будь ласка! Скажімо, у першому розділі книги «Це – Україна!» існує розповідь про Говерлу. А в розділі «Ми – українці!» читацький зір натрапить на блискучі есеї про Івана Франка, Лесю Українку, Івана Пулюя, Петра Болбочана, Володимира Івасюка, Леоніда Каденюка – уродженців Галичини, Волині, Буковини. Отже, «Це – Україна!» Ми – українці!» – своєрідне промовляння про територіальну та духовну єдність.

     Тепер углибимося в ще одну непростість. У багатьох випадках автор у своїх есеїстичних написаннях згадує загальновідомі факти.Та не поспішаю ганити за це письменника, бо… Має рацію літературний критик Євген Баран, коли стверджує, що ще нікому не вдавалося уникнути повторів. Це – з одного боку. А з другого? Якщо повторюваність є доречною, то чому б не вдатися до неї? Якщо з цієї точки зору зиркати на явище, то перед нами миготить тінь доцільності. Але водномить вона познакована неординарністю мислення того, хто висловлює ту чи іншу думку.

       Спробую проілюструвати це на прикладах.

       Приміром, в есеї «Іду до ви» головною є розповідь про князя Святослава Ігоровича, якого часто називають Святославом Хоробрим. Зрозуміло, що Костянтин Сушко веде мову про факти, котрі відомі багатьом з писемних джерел. Серед них і думки про роман «Святослав» Семена Скляренка. Тут можна балакати про своєрідний сплав історії та художньої літератури. А оте «Іду до ви»? Зовсім немілітаристський вислів. Заперечення войовничого «Іду на ви», яке нав’язували ординські нахаби з імперським мисленням.

Або таке. Здається, що серед мислячих людей немає таких, котрі не знали б про творчість Івана Франка. Мене ж особливо в цьому творі вразили три наголоси. По-перше, акцент на тому, що повз увагу письмака-мислителя не проходив жоден твір про українське козацтво. Чи не варто саме з цієї «дзвіниці» оцінювати «Борислав сміється» та «Захар Беркут»? Адже в усіх писаннях ідеться про прагнення особистості до волі. По-друге, причаровує погляд на постать через філософський твір «Сотворення світу», написаний в 1904-му. Згодімося, що не часто з’являється таке взорування. По-третє, есей помітно виграє за рахунок проекції думки в сьогодення, хоча дехто вважатиме, що згадки про те, що генеральний директор потужного авіапідприємства озброює ворожу армію чи про хабар служителя Феміди, не мають стосунку до теми розмови.

   Особистісність погляду автора є очевидною і в есеї «Сходження», де автор висловлює свої думки про Говерлу. Екологічний погляд. Він тут, безумовно, існує. Наприклад, в описуванні вояжів на уславлену гору колишнього Президента України Віктора Ющенка цей лейтмотив превалює. Знав про те, що існує звернення-протест гуцулів щодо його сходження у липні 2009-го. А вперше дізнався, що серед підписантів цього документа був головний редактор журналу «Гражда», письменник Олександр Масляник, з яким запізнався ще у другій половині 70-х років минулого століття під час навчання на факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені І.Франка. Як на мене, то заслуговує на увагу думка про необхідність тестування на права відвідувати заповідні місця. Бо ж у роки своєї газетярської роботи неодноразово пересвідчувався, що автор має рацію.

Ще одна конкретність. У багатьох прозових і публіцистичних творах читав про полковника Петра Болбочана, який понад століття тому став жертвою антиукраїнської інтриги. Зрозуміло, що тут з’вляється нагода поговорити про різні нюансики. Але деякі з них є не вельми втішними. Нагадаю, зосібна, про таке. Маємо кілька історичних і публіцистичних книг про видатного військовика. Вони, до речі, вийшли незначними накладами. А про те, щоб з’явився художній твір про нього, й мови немає, хоча владоможці прекрасно розуміють, що тільки він спроможний позитивно вплинути на свідомість людей. Ще одне. Якби існувала єдність між Симоном Петлюрою, Петром Болбочаном, Нестором Махном, Миколою Григор’євим та іншими проукраїнськи налаштованими військовиками, то більшовицькі підступи не пройшли б.

     Ще один нюансик. Якщо більшість цих фактів була відомою широкому загалу, то цього на скажеш про свідчення канцлера Священної Римської імперії Генрика V Оттона Бамберзького. Не сумніваюся, що багатьом залишаються невідомими також книги П.Аршинова, й В.Верстюка.

       …Заслуговує на увагу ще один нюанс. В есеї «Слово наше рідне!» письменник наголошує на важливості рідної мови у житті людини. Але гарні слова тільки тоді можуть дати позитивний ефект, коли есеїст у своїх творивах упірне в рідномовну стихію. А взірців подібного у книзі, на щастя, вистачає. Зокрема, незрідка про це говорять літературні тропи, які використовує автор. Звернімо, зокрема, увагу на метафори. «Чимало нелогічного підкидає доля» (есей «Траси космічні і земні»). «Знімаю капелюха перед датами» (есей «14 квітня 1960 року»). «І промені слухняно помчали» (есей «Слухняні промені»). Цікавинки маємо і на епітетному полі. Наведу кілька прикладів: «оберемок прикрих випадковостей», «приліплене прізвисько», «імена наших святинь», «маршрут розповіді», «зображувальні витвори»… Та й порівняння «ніби я в особливому світі», «Дике Поле – цивілізаційний плацдарм», «та наче ж народного месника, опришка», «зайди – азіати»»…

     Та не тільки вміле використання літературних тропів характерне для есеїстики Костянтина Сушка. Заслуговують на повагу і слововияви, серед яких бачимо рідковживаності, діалектизми та неологізми: «замоховілий», «лежньовка», «гакохрест», «візіонер», «ритон», «штит», «кичера», «звор», «електровий», «ромеї»…

     Відзначу ще одну мовну особливість. Якщо проаналізувати діалоги в есеях «Сходження» та «Усе сам», то можна побачити різність мовлення. Себто мова йде про те, що на мовлення впливають освіченість дійових осіб та умови життя, в яких вони мимохіть опинилися.

     Якщо про ці моменти виражальництва есеїстичних творів говоримо як про суть авторських особливостей, то є й дещо узагальнені нюансики. Тут, як мені здається, слід поговорити про наступне. Коли мати на увазі мовленєвість, то лінгвістично маємо щось середнє між висловленнями художніх творів і словесними еківоками публіцистики. Зворушує ще й таке. Усі звикли до того, що в подібних книгах автори ведуть мову про відомих людей, по-особливому дивлячись на них (зрештою, негативу тут не бачу). А Костянтин Сушко завершує свою книгу розповіддю про Павла Скляра – людину, котра до знаменитостей не належить, а після виходу на заслужений відпочинок живе у села Бабина на Херсонщині, де народилися й він, і автор. Чи не можна на основі цього говорити, що книга – квінтесенція взорувань автора на навколосвіття, де, на жаль, і досі деякі владні мужі не усвідомили, що рідне – понад усе?

Ага! Варто, либонь, побалакати ще про кілька нюансиків, котрі (як на мене, звісно) пов’язані так чи інакше з мовленєвістю друку. І передусім згадати, що автор художньо констатує факт, розмислюючи над ним. Можна погоджуватись чи не погоджуватися з певним твердженням, але на сприймання це не впливає. Навпаки! Особистісність думки робить його привабливішим. Як і екскурси в літа роботи на посаді генерального директора Національного заповідника «Хортиця» та іронічні зауваги про номінали банкнот з портретами відомих людей.

     …Перегорнуто останні сторінки цікавої книги. Але не хочеться, аби спілкування з письмаком на цьому завершилося. Може, воно продовжиться у новому виданні патріотичної есеїстики?

                                                        Ігор ФАРИНА.                                                         Селище Шумськ на Тернопільщині

 

 

Війна торкнулася

дитячих душ

Олена Ходюк. Казки незламності. – Гайсин: ТуТ, 2023. – 96 с.
 
IMG 7a37a2c749aa2bdb678e197a0e1c4853 V 
 
IMG c3371ebae774f708b24b2937a6dccd4e V
 
 
   Війна і казка. Ці поняття, безсумнівно, є несумісними. Але вони, незважаючи на дихання очевидної протилежності, таки вриваються  у суворість буднів. І нікуди від цього не подінемося.
 
   Це – перша думка, яку вселила свідомість у душу, коли читав «Казки незламності» Олени Ходюк із Шумська. Але був й ще один момент, який зацікавив. Маю на вазі те, що твори такого ґатунку по-своєму «промовляли» на тлі історичного роману, повісті, драми, віршів, що вже з’являлися з-під пера авторки. Літературне «багатоверстатництво», яке не може не радувати.
 
Правда, дехто зауважить, що і раніше казки з’являлися у її доробку. Згоден! Сам не раз окунав зір у них, коли недавно читав повість краянки «Сонце в маминих руках». Але в даному випадку йдеться про дещо інше казкування. Скажімо, раніше казковий сюжет лише доповнював тему, то нині маємо справу з описуванням вчинків дітей під акомпонемент болючої воєнної реальності.
До речі, у її вир втягує вже твір «Дочекалися», яким починає книгу. Аби читачі цього відгуку отримали можливість пересвідчитися в цьому, коротко переповім сюжет. Маленька Маринка з невеликого за обсягом тексту дуже засмучена, що Святвечір доведеться зустрічати без тата - тероборонівця - і старшого брата, який на фронті б’є рашистів.
 
   І вона зачудовано дивиться на мерехтіння свічки у своїй кімнатчині. І несподівано біля неї з’являються цуцик та воїн з роману «Цуцик» Віталія Запеки. Вона, звісно, не може повірити. Але дитяче сприймання радіє нереальності. Й веде бесіду про наболіле. Коли дізнається, що несподіваний візитер у людській подобі знає її тата, то передає для нього свій оберіг-малюнок. І якою вона була зраділо-здивованою, коли вранці вже обіймала його,  з яким пізніше читала книгу призвідцю історії.
 
    Гортаємо видання далі. У казці «Вифлиємський вогонь» зустрічаємо маленьку Ганусю, котру творча уява літераторки переносить на фронт, котра вифлиємським вогнем допомогла врятувати пораненого воїна. Волонтер Володимир, наче казковий Котигорошко, везе на передову смаколики і шукає різдвяної радості. І знаходить її серед тих, хто боронить рідну землю від московитських зазіхань. З тексту «Там, де жили люди, або Хатина» до нас грудневого передсвітання приходить боєць Крук. Він шукає місце ночівлі для бойових побратимів. І так стається, що у домі, до якого приблукав, згадує про  загиблого під Іловайськом Сокола, адже сам тоді теж був з ним.      
Не  втримаюся, аби не переповісти ще кілька сюжетів. І перш за все згадаю  про   казку «Піч», котра перенесе уявлення кожного читача у невоєнну несподіваність – дивовезну необхідність сільської оселі. І знову бачимо, як у казковість мирного думання вривається війна. У хату з отою піччю влучила ворожа ракета. Дивом піч уціліла. Господиня теж, бо в той момент вона не була вдома. І розпалена бабусею піч зустрічає онуку, яка приїхала забрати стареньку з того пекла. У творі «Татова чашка» маленький Дмитрик сумує над річчю, котру колись купили у Херсоні, коли батько ще не був фронтовиком. Маленький Максимко, з казки «Ручка, яка писала листи воїнам», створює послання до тих, хто бореться з лютими ворогами рідної землі.Це – згадки лише про деякі з сімнадцяти казкових історій, які є у книзі. Всі вони, безумовно, позитивно діють на сприймання. Та цього позитивного ефекту, як мені здається, не було б, якби казкарка обходилася без літературних тропів. Вона також вдало використовує пейзажинки та діалогічність. (Тут, мабуть, варто виходити з того, що ці виражальні засоби так багато говорять про творчий індивідуалізм авторки).
 
   Отже, в полі мого зору саме вони. Зосібна, поведу мову про порівняння, епітети та метафори, які використовує Олена Ходюк. Й перш за все згадаю про порівняльність. Мені, скажімо, сподобалися такі словосполуки, як «там стояла, як грибочок, майже збережена невеличка хатина». Це – з казки «Там, де жили люди, або Хатина». Цікаво, що цю вдатність продовжує ще одна. «Дивилася вибитими вікнами, наче порожніми очима». Сподобалися також тропи типу: «у їхні голови лавка не могла пробитися – наче закодовані», «передавали свої повідомлення через маленькі листи-грипси».
 
    А хіба можна залишити поза увагою такі епітетні цікавинки, як «пам’ять дерева», «незугарні гілки», «думка голки»? Неординарності упереміш з реаліями буденності зустріне зір, коли подумає про метафори: «сказала піч», «обізвався дуб», «на стіні танцювала пляшечка з ліками». Зрештою, можна навести ще чимало літературотропних вдатностей. Це, зрозуміла спроможність підсилити позитивізм вражень. Але й вищезгаданих словосполук, либонь, достатньо, аби мовити про важливість такої виражальності.
 
Як, між іншим, наголосити і на потребі пейзажності. «Сніг цього року злегка притрусив голочки цих красунь і наче білою стрічкою обмотав безлистих сусідок» (про ялини, листяні дерева). «Коли він підійшов до татової чашки, то зупинився, відкривши рота, з неї стирчали маленькі пагони вишень» (про прорості з кісточок ягід). «Колись він був красивим деревом, а зараз стояв цурпалком чорним без крони» (про обпалений війною ясен). (Принагідно зауважу про неоднозначність сприймання такої пейзажності. Можемо, звісно, натякати на плюси та мінуси описування. Але… Мене більше цікавить намагання авторки не переборщити у них. Згодімося, що таким чином вилізла ще одна проблема).
 
   Хочемо того чи ні, а вона залишається актуальною, коли заходить мова про діалогічність. Тим паче, що вона існує у кожному творі.
Ще два моменти. Читачі (навіщо це приховувати?) більше звикли до багатотем’я казок в одній книзі. А тут, на перший погляд, маємо дещо інше, бо усі твори об’єднані воєнною тематикою. І було б безглуздям заперечувати цю очевидність. Та диво якесь! Вчитуючись у твори все більше починаєш розуміти, що привид багатотем’я нікуди не зник. Наведу тільки один приклад. Казка «Дочекалися» напрямці поєднана з воєнними подіями, бо маленька Маринка чекає тата з фронту. А от у творі «Полотняна сумка» більше йдеться про необхідність збереження давніх українських традицій. А з фронтом пов’язує історія з перевезенням у ній тепловізора для українських воїнів.
 
   Згадаю й про таке. Усі сімнадцять творів написано між 16 грудня 2022-го та 13 січня 2023-го, на що вказує датування кожного тексту. Чогось незвичного у цьому немає, та… На основі  прочитаного кожен може висновковувати про почування, котрі проймали авторку у цей час.
 
   А завершу ці нотатки ще однією заувагою. «Казки незламності» уже почали торувати шлях до  читацьких сердець. Та  коли дивитися на усе з «дзвіниці» літературної вимогливості є очевидні хиби. Дбайливіше літературне редагування та коректура могли б їх усунути. Та цього, на жаль, не сталося. Слава Богу, що це не псує позитивного сприймання, хоч і змушує ще раз задуматися над важливістю кожної фрази.
                         
Ігор ФАРИНА
 

 

 

 

Що дні блакитноокі

нам дарують?

Судома В.Б. Вузлики на згадку: Поезії.—Тернопіль: Вид. Осадца Ю.В. 2022.—110с.
 
  Загальновідомо, що лірику будь-якого автора можна поділити на громадянську, філософську, пейзажну і любовну. Якщо врахувати це, то подібну систему поділу витримують й вірші Валентини Судоми. Правда, тут доводиться «танцювати» навколо одного нюансика, адже доробок авторки підштовхує до думки, що вона віддає перевагу пейзажності.
  Але схильність ловців слів (так у нас називають літераторів) до відображення своїх почувань через певну тему не дасть належного ефекту без неординарної виражальності. Тут, звісно, мається на увазі перш за усе продумане використання літературних тропів.Не можна, як мені здається, скидати з рахунку згадок про «населення» книги, кольорові екстраполяції. По-своєму чарівними є також богошукальницькі мотиви, культурологічні акценти і слововиявність.
  Про кожен із цих творчих моментів можна, образно мовлячи, плестись мисленним древом. Але не бачу необхідності у такому крокові. Навіщо він, коли наголоси на певних деталях є промовистішими і вони спроможні ліпше мовити про ті чи інші виражальні  моментики?
  Почнімо із літературних тропів, серед яких помітне місце займають метафори, епітети і порівняння.
  Щодо останніх, то тут маємо неодновимірність. Адже маємо, приміром, порівняльність із сполучниками на кшалт «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п.: «різдвяник багріє, мов сонце на світанку», «рипить поміст, неначе стогне лихо». Побутує цей троп і у випадках, коли сполучників немає: «мої мрії—в’янучі квіти і під льодом літа малюнок», «прохопилася ніч— смугла панночка». Трапляється також експлуатація у порівняннях присутності та відсутності сполучників: «осипаються днини – й летять, мов лелеки», «грона росянисті – мов богемське скло». Примагнічують і порівняння, в яких авторка поєднує іменники та прислівники: «пісня—вишиванка», «вічність—пряля», «проливень—дощ», «дощ—всюдирозлий».
  А епітети з творчої скрині віршарки, мабуть, варто розділити на дві частини, бо у «Вузликах на згадку» мирно співіснують словосполуки, до яких вже звикли зір та слух поціновувачів віршованого слова, і авторські витвори. До останніх, зокрема, зарахував би такі буквосполуки, як «самотності шматованої жмут», «споминів серпанок», «лантухи хмар», «вальс осінній падолисту». Згоден, що кожен з таких висловів має свою чарівність, яка стає зрозумілою у контекстах писань, як і звичні словотвори на зразок «зеніт дня», «хустина тернова», «сонячні шляхи», «далека весна».
  Неповторно виглядають і метафори: «куштує обрій вранішній на смак дими», «у шиби сонце кулачками гупає…» (трикрапіє у даному випадку не вважаю випадковістю. Перелік вдатностей можна ж продовжити: «і день цей п’є вечір до дна», «он якір кинуло в калюжу небо».) 
  До речі, літературні тропи часто –густо натякають на чарівності мешканцевого плану, бо «крокують» сторінками книги, обнімаючись з порівняннями, епітетами і метафорами. Вони вже зріднилися, очевидно, з рослинами, деревами, звірами, птахами, зірками і небесними світилами («пліт підпирає матусин жасмин», «кашкетом дуб вітається здаля», «вже яр зв’язала посторонки конятам сизим», «журавка журна ховає у ніч свою тугу», «заблукали зорі у пустельній тиші», «кружечком сонця вмилось небо»…
  Чимало про оригінальність поезомовлення авторки говорять і кольорові екстраполяції: «бравий вівсюг в золотих позументах», «співає довкілля блакитно-смарагдовий гімн», «із червоних ромашок підкови», «цвіли каштани білоквітно», «квітує квітень в небі синьо», «чи то не сивіє земля більш полинами», «скотився місяць в чорний переліг»…
   Коли вже зайшла мова про виражальність, то не можуть залишитися поза увагою богошукальницькі мотиви і культурологічні акценти. Але тут маємо одну «дрібничку». Якщо літературні тропи, згадки про «населення» книги, кольорові екстраполяції однозначно належать до методів висловлення думки, то вони—гості із помежів’я. Маю на увазі  те, що богошукання та поетична культурологія перетинаються з філософічністю, адже по-своєму характеризують цей тематичний пласт.
   Про словесну блуканину між темарійністю і виражальністю постійно мислиться, коли зір на сторінках книги натрапляє на вислови на зразок: «на суд історії приходять дні, звітують їй, як люди Богу», «до обрію льонів квітує Божий лан», «завів зиму блуд в лабіринт Мінотавра», «…ніч—натурниця Куїнджі»…
  Не заперечуватиму, що ці вислови носять у собі образну гарноту. Але давайте повернемось у виражальну чистоту, якщо можна так сказати. Бо хіба можна промовчати, що саме слововияви сприяють ліпшому висловленню думки. Це в першу чергу стосується неологізмів, серед яких вирізняються «небошлях», « блакитноокі», «овіршені», «ясносинь», «стобарвисте». Незвичайність слововиявів підтверджують і рідковживаності  на кшалт «рам’я», «яскиня», «потемки», «чеканка», «відліг». Вистачає у книзі й діалектизмів: «фоса», «маринарка», «бануш», «крутаниця», «будз». А вірш «У будень, як на свято» — своєрідний урок фольклористики. Адже у творі чимало слівець, які поціновувачі віршомовлення почують чи не вперше: «бородій», «закутень», «мухариця».
  Звісно, що свої нюансики можна відшукати у формовираженні. Але давайте не будемо занурюватися у глибини цього питання. Скажемо так: традиційне віршування не може бути завадою у висловленні думки. І втішно, що Валентина Судома розуміє це. А факт свого усвідомлення підтверджує своїми строфами. Шкода лишень, що тут ще не вельми помітними є промовляння катренами, рубаями, секстинами, ронделями, сонетами. А хто сказав, що для традиційного віршування почужіли білі вірші та верлібри?
Віриться, що все це при більшій роботі над словом, неодмінно з’явиться у наступних книгах поетки, які готують «блакитноокі дні».
 
Ігор ФАРИНА

 

 

ЛЮДИНА,

ЯКА БАЧИЛА УСМІХ ШИПШИНИ

 
Смоляк Олег. Плач дощу: етюди. – Тернопіль, 2023. – 72 с.
 
Недавно в одному часописі прочитав докори прозаїкові від критикеси за те, що той нерідко експлуатує рідковживаності, котрі здебільшого мають мало поетичного. Згоден, що кожна людина має право на подібні зауваги, вважаючи їх вельми доречними. Але, як на мене, повинна бути готовою і до несприймання такої відважності хоча б тому, що саме мовлення найліпше говорить про творчий індивідуалізм письменника.
Гадаю, що з цією думкою погодиться Олег Смоляк з Тернополя. Адже його книжка етюдів «Плач дощу» говорить саме про це. Адже мовлене водивовижність постає перед читачами з літературних тропів та слововиявів. А ще нерідко їх доповнюють пейзажні вдатності.
Варто, мабуть, повести мову про ці виражальні засоби. Бо саме про них подумалося, 
коли вчитувався у друк.
Не зміг оминути численні метафори, епітети та порівняння. Цікаві образи, скажімо, створює метафоричність мислення та мовлення. «Порозбігалися кульбаби подвір’ям і ведуть свій перший хоровод», «Позмітав місяць мітлою комети опалі зорі», «Жовті сльози листків текли з дерев», «Морозець опустився на білому парашуті».
Переважна більшість з таких чарнот поєднує у собі уяву й реальність. І це є визначальною особливістю тропи.
Хоча іноді можна почути думку, що метафоризм не тільки тут агітує за себе. І в першу чергу вони мають на увазі епітети авторською барвою: «феєрія сніговиці», «флейта вітру», «верета ноч», «паляниця сонця».
Можливо, й існує в них щось від метафоричності. Та що і хто не говорив би про такі словосполуки, вони все залишаються неординарними метафорами. І поряд з ними затишно почувають себе тропи епітетного ґатунку, серед яких постають весняне тепло; «солод кохання», «кетяги ягід», «зимова тиша».
Та шпетити автора за експлуатацію загальновідомих висловів, напевне, недоцільно. Бо тут має художню несподіванку у вигляді доцільності.
Її, до речі, бачить читацьке око і на взірцях порівнянь. Не здрію нічого дивного, що тут переважають прості тропи зі сполучниками: «...груші, що в’яжуть букетики на гілках, мов дружки нареченій», «...насуплювали брови так, ніби хотіли відігнути громовержця за обрій», «й, немов горошини з бамбетля, падали на землю». «Водянистість, як і він (морозець – прим. І. Ф.), хотіла стати незвичайним сюрпризом дітям».
Але наголос на присутності сполучників у порівняннях зовсім не означає, що автор не дружить із безсполучниковістю. «Вони для мене – велика ганьба», «... катанки й горботки – залишки замерзлості», «... збирають поживу – скоріше всього мишей і ховрахів», «... милуюся моїми улюбленими квітами – айстрами»...
І на цьому тлі очевидностями стали складні порівняння, доповнюючи по-своєму літературнотропність. Навіть не зважаючи на те, що у «Плачі дощу» їх мало. Не руками чи ногами, а, як дітлахи, – прутом, зробленим із сонячного проміння.
Мову про порівняння можуть продовжити словосполуки, для створення яких Олег Смоляк використав іменники та прикладки: «вітрисько-нахаба», «гість-похилець», «дуби-контрабаси», «сльози-волосинки»...
З попередніх абзаців, очевидно, можна зробити висновок, що рецензентові подобається словодивовижність. Не казатиму, що це не відповідає дійсності. Тішуся, що книжка наповнена такими слів’ятами, як «ручиці», «крисаня», «маленство», «громовик», «нахабниця», «словотворець», «колісце», «трембітан». Бо в них відчувається дихання неологічності, рідковживаності та діалектичності.
До цих виявів виражальності приєднується і пейзажність. «Вдягнулися вишні в біленькі сорочки й хороводять в саду до півночі». «Шипшина стояла край дороги й сумувала». «Дерева жовтіли від спомину, чекаючи падолисту». «Заметіль кружляє довкіллям у дикому танці під супровід флояри вітру». Хіба щось погане в тому, що для збагнення деяких пейзажів іноді доводиться напружувати уяву, відзначаючи метафоричність, епітетність та порівняльність?
А завершити ці нотатки хотів би кількома узагальненнями, які за моїм задумом мали б логічно продовжити мої «танці» навколо конкретики книжки. І тут, зокрема, згадую про таке. До читачів прийшла книжка етюдів, своєрідна подія, бо в сучасній літературі таку форму зустрінеш, нажаль, не часто.
А щодо вживання окремих слівець, з окремих думок на цю тему з яких почалася написанка, то стверджу наступне. Книжка етюдів «Плач дощу» ніколи не зацікавила б читачів, якби не мала словесної оригінальності. Адже без неї творча людина ніколи б не побачила усміху шипшини.
 
Ігор ФАРИНА
 

 

Річка,

в яку закохалося серце

Лагошняк Олександр. Південний Буг: від козацьких переправ до сучасних мостів. Дослідження. – Миколаїв: Іліон. 2020. – 356 с.
 
Недавно в одному альманасі (до речі, виданому у 2020 році) прочитав нотатки одного письменника про мандрівку катамаранами Південним Бугом. Не заперечу, що в них було чимало цінних відомостей. Та й вправність з літературного боку не могла не привабити. Не сприйняття написаного зумовлено іншою причиною. Мене, як читача, бісили шокуючі «відкриття» типу «найбільше в СРСР родовище», «…удостоїли звання Героя Радянського Союзу», «…стали кавалерами радянських орденів». (Наче це справді належить до подій, про які неодмінно мають знати сучасники і нащадки?).
Ще раз подумалося, коли читав книгу Олександра Лагошняка про цю річку. І насамперед тому, що там немає подібних реверансів. Адже сумлінні дослідники вже давно відмовилися від таких цінностей. І замість них з’явилися дані про бої підрозділів армії УНР з більшовиками, про які раніше не існувало згадок у писемних джерелах.
Наведу кілька таких фактів. Скажімо, йдеться про збройні сутички полку Чорних Запорожців української армії з червоноармійцями 25 вересня 1920 року в Проскурові (нині Хмельницький) і в навколишніх селах. Можна також дізнатися, що в ту пору українські військовики під орудою Петра Дяченка в селі Суслівці на Хмельниччині полонили 150 червонців, а пізніше визволили Летичів. А в розповіді про Уладівку Вінницької області не обійшлося без згадок про вояків отамана Орла (Якова Гальчевського), які боролися з радянцями. 
Скажете, що позитивну роль в книзі відіграли політичні віяння. Категорично не погоджуюся з такою постановкою питання. Бо не вони спонукали автора шукати досі табуйоване пропагандою з прокремлівським душком. Первинним було бажання дослідника пірнути у течію призабутого з чужої волі. Адже подібні дані уже з’являлися сям-там. А тут вони уперше зібрані воєдино. Варто зауважити, що Олександр Лагошняк вміло використовує тут спогади Петра Дяченка, які побачили світ тільки у наші дні. А ще зацікавлює той факт, що у виданні використано репродукції картин про ті часи художника Дмитра Потораки, що знаходяться у колекції Українського національного музею в Чикаго. Сумніваюся, що в нинішній Україні хтось мав можливість бачити ці твори. 
Дослідницька прискіпливість? Саме так! Але не тільки тут її вздріваємо. Якщо, приміром, доторкнутися до показу подій козаччини. Мабуть не всі і на півдні нашої держави знають, що на Андріївському острові біля Білоусівки на Миколаївщині у ХVІІ ст. стояв загін козацького ватажка Івана Сірка. Це ж, напевне, стосується інформації про Бугогардівську паланку Війська Запорізького. А чи знаєте ви чому поселення біля Костянтинівки і Богданівки та рибний завод коло них колись називали Гардом? А це теж пов’язане із запорозькими козаками. Чи не вперше з цього видання дізнався , що біля Мигії на Миколаївщині існує Мамаїв острів, якого легенди пов’язують зі знаменитим козаком-характерником. (Подібні факти, як мені здається, роблять книгу ціннішою.)
Істотно доповнює це враження намагання автора постійно посилатися на вже більш-менш відомі письмові джерела. Це, зокрема, стосується свідчень турецького літописця Мустафи Наїма, мандрівника з Франції Боплана, різних довідників 1905 і 2008 рр. Правда, коли думаю про них, то не дає спокою інше: в книзі існують посилання на інші видання. З одного боку це дає обґрунтованості дослідженню. А, з другого? Чи не варто було авторові доповнити книгу списком використаної літератури. Гадається, що це було б логічним на тлі списку приток Південного Бугу, словника рідковживаних слів… Впевнений, що це, як і численні доповнення, з’явиться у майбутніх перевиданнях, бо тема потребує продовження досліджень. 
Ще один момент. Якщо висновкувати з назви на обкладинці, то видання має концентрувати увагу на перипетіях навколо водного плеса і різних гідротехнічних аскептиках, що пов’язані з ним. Так, зрештою, мало б бути. Але тоді дослідження цікавило б тільки фахівців. Але Олександр Лагошняк пішов іншим шляхом. Він, зрозуміло, зосереджує увагу на течії. Але водномить наповнює друк фактами, котрі не мають прямого відношення до водної артерії.
Про історизм у цих нотатках уже дещо мовлено. Але є ще момент, який можна назвати культурологічним аспектом. Наприклад, у розповіді про містечко Чорний Острів згадано, що там жив байкар Леонід Глібов. Втішно, що автор цитує його твір «Щука», котрий з’явився від вражень від подій у селі, де колись суд так «покарав» знахабнілого пана, відправивши його назад у село знущатися з людей. «І щуку кинули у річку». Згадує автор й про те, що майбутній класик української літератури Михайло Коцюбинський свого часу був депутатом шестигласної міської думи Вінниці. Більше уваги приділено українському композитору, автору відомого «Щедрика» Миколі Леонтовичу, що провів дитячі роки у селі Шершні на Вінниччині, що пов’язане з Південним Бугом.
Але, як не прикро, є й прорахунки подібного плану. В книзі згадується про Первомайськ та історію про появу його назви. А чому тоді не згадано, що тут народився і провів дитячі роки відомий письменник Микола Вінграновський. Тим паче, що навіть існує думка, що населений пункт варто перейменувати в його честь. Чи таке. Чи варто забувати, що певний етап у житті відомого поета Євгена Маланюка пов'язаний з річкою Синюха, про що йдеться у книзі. 
Якщо досі у моїх нотатках йшлося про моменти, котрі не мають прямого відношення до водної артерії, то тепер поговоримо про потік та інші гідротехнічні аспекти. Хоча, як мені здається, і тут неможливо обійтися без доторків до історії. Ще Геродот писав в античні часи про Гіпаніс (так древні називали Південний Буг). Олександр Лагошняк детально описує, як реальними діями підтверджував його версію про витік річки. Є у книзі й інші цікаві відомості про потік, його притоки і мости. Відчувається, що дослідник досконало володіє матеріалом, бо часто оперує і маловідомі факти, що створює флер приваби краєзнавчому виданню.
Позитивність сприймання на мою думку створює й той факт, що за книгу агітує і доступний виклад тексту. Приваблює до себе й художність вираження думки. Не дивуюся, знаючи, що пан Олександр уже був серед переможців Всеукраїнського конкурсу «Крилатий Лев» і має прозову книгу «Ночі Талергофа», про яку свого часу позитивно відгукувався. І книга про Південний Буг теж заслуговує на увагу.
 
Ігор ФАРИНА

 

 БЕНТЕЖНИЙ ТАЙНОПИС ДОТОРКІВ

 

IMG 8319

Смоляк Б. Істотність: сім поетичних циклів. – Львів: Камула, 2023. – 48 с.
 
Почати розмову про це видання хочу з думок про його обкладинку. Хоча, чесно кажучи, раніше не звертав особливої уваги на палітурки друків. Не думаю, що це може заперечити той факт, що іноді таки торкався словом оформлення. Звісно, багатьох зацікавить, що ж вплинуло на рецензента. Секрету тут немає: дещо від віршника. Адже репродукції його етюдів відразу впадають у вічі: лише сім творів, але вони є такими промовистими…
І це – не дивина, а творча закономірність. Бо характерна вона не тільки для Богдана Смоляка. Живопис і графіка по-своєму продовжують літературні думкування Олега Германа, Ярослава Савчина, Богдана Чепурка… (Гадаю, що трикрап᾿я може свідчити про поширеність явища.)
Цікаве також питання про назву цієї тоненької книги. Однослівність у даному випадку не є одновимірною. Скажімо, «Любоспас» Костянтина Мордатенка, «Передмовчання» Станіслава Новицького, «Жалоколаж» Василя Рябого вказують на той факт, що авторів «примагнічує» неологічність. «Опрісники» Василя Густі, «Ярмінок» Петра Мідянки, «Межінь» Дмитра Шупти агітують за діалектність. «Стоок» Миколи Рачука, «Химерії» Василя Рубана, «Озноб» Анатолія Шкуліти… («Істотність», як на мене, належить до цього ряду.)
Та однослівність у назві – не новинка у творчій зброярні віршаря. Згадаймо хоча б про його «Альпінарій» та «Інтермедію». Нове видання, безперечно, зрозуміліше у найменні. Та за великим рахунком це не має значення. Бо йдеться про метод ословлення. А те, що тут закладено інтригу, – неодмінність. Як, між іншим, і в називальності з елементами багатослів᾿я. Приклад: «Вулиця закоханих дерев» Анатолія Кичинського, «Зіниця на крилі метелика» Василя Рябого, «Сучок на костурі подорожнього» Василя Слапчука. Хіба не належать до цього ряду «Дерево, що крокує», «Шепіт вічного снігу» Богдана Смоляка?
Отже, орієнтація на те, що лише вряди-годи з᾿являється перед зором? Себто на рідковживаність? Так! Хоча, можливо, дехто, поглянувши на написане з темарійної дзвіниці, скаже, що чогось нового тут немає. Маємо, мовляв, перелік звичних тем: громадянськість, філософічність, пейзажність, любовність…
Та… Погляньмо на тексти трішечки не так. Загальновідомо, що світове красне письменство вже давно не продукує новотем᾿я. І ловці слів (так іноді називають літераторів) зосередилися на шуканнях нюансиків несподіваності в тих чи інших темах. 
Згоден, що версифікаторам не завжди вдається досягнути бажаного результату. Але це не стосується семи поетичних циклів Богдана Смоляка. Бо нерідко читацький зір натикається на неочікуваність. Приміром, в одному з віршів у добірці «З Діаріуша-22» безсмертний українець Григорій Сковорода гірко всміхається, дивлячись на розсип різних ракетних скалок від лейтенанта Пушкіна, сержанта Гоголя, капітана Достоєвського, добровольця Крилова.
(Свідомий, що ця тема після 24 лютого 2022 року неодноразово зринала у бесідах. І письмак неперебутно відтворив її.)
Чи ось таке. Нерідко чуємо нотки жалю через те, що нинішня людина торує життєвий шлях через забування джерел своєї з᾿яви на цей світ. У верлібрі «хата тікає» автор порушує цю проблему, наголосивши, що «осінь мізкує». Віршник пропонує з глибіні прожитого поглянути на неї і в катрені «Істотність»: «Істотам тяжко, істинам – нестерпно». (До речі, саме цей твір вплинув на вибір назви книги, що до певної міри є символічним, коли мати на увазі несподіваність найменувальності.)
Ще одна цікавинка темарійного плану. Навряд чи варто, тримаючи у руках друк, виокремлювати якийсь із тематичних напрямів. Бо громадянські, філософські, пейзажні та любовні начала переплелися, що є характерною ознакою сучасної поезії.
Тому вважаю за доцільніше наголосити на поетичній неординарності з виражальницького боку, адже у літературних тропах, згадках про «населення» видання, кольорових екстраполяціях та слововиявах маємо чимало цікавинок. Приваблюють також богошукальницькі мелодії та культурологічні акценти, хоча не назвав би їх елементами лише висловлення думки, бо тут є очевидними і впливи темарійності. 
Конкретніше? Будь ласка! Знаємо, наприклад, що до літературних тропів належать метафори, епітети й порівняння, яких, між іншим, вистачає у творах цієї книги: «У вагоні зависає подих…», «біжиш у дьоготь яскравого кпину», «Потяглася душа до Слова – і заклякла, мов нежива…»… Перша з наведених мною цитат познакована метафізикою. Але ці мовленнєві зблиски не є поодинокими: «Вечір скоса, але тепло гляне…», «уламок ясності кидаєш хитрощам», «…гладіолус гладить погляд твій». (Включення гри уяви та реальності тут виглядає закономірним.)
На дві частини діляться епітети з творчого арсеналу віршника. Бо, з одного боку, побутують словосполуки, до яких звикло читацьке сприймання, а з другого – констатуємо той факт, що заінтриговують авторські словосполуки. До останніх, зосібна, належать вислови на кшталт: «втілення краплини», «погляд мезозою», «вени труб», «околиця чину», «підстави болю», «безмір гармонії». Не заперечу, безумовно, що на цьому тлі програють «космос вічний», «щастя мить», «ниви золоті», «крапля води», «найсолодший дим», «ріка часу». Та не збираюся через це накидатися з докорами на автора, бо все залежить від контекстовості творів. І, звичайно, можна помітити, що версифікатор задумується над важливістю цього питання. 
Ще більше ___________, якщо  говорити про літературні тропи, є порівняння. Адже тут зійшлися словосполуки зі сполучниками «як», «мов», «ніби», «наче» і т. п., як і без них. Бачимо теж літеросплетення без них. Маємо й підстави балакати про сув᾿язь присутності і відсутності, поєднання іменників і прислівників. 
Відштовхнуся від простого порівняння: «Вікно тремтіло, мовби гілка клена». Тут – гарнота висловлювання, яку ілюструють ще такі вислови, як «…стала м᾿якою й солодкою, ніби подущина…», «…впадуть на нього роси, немовби має він рости…» Вражає й використання тропів без сполучників: «…серце наше – звірене тягло», «Всеволя – небезпечний міт», «тінь – одежа таємниць ухильних».
Своєрідною противагою простоті є складна порівняльність: «Ти вартий вересня – як варти з конем відлунним край двора», «…душа – як човен без весла», «…люлечкою пахкав – мов димом конопатив човен дня…» А хіба не зацікавлять порівняльністю такі вислови, як «облизень-пиріг», «крила-підпомога», «гвинтики-довгожителі»?
Частенько літературні тропи супроводжують і «мешканців» книги, серед яких почесні місця займають рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила: «євшан шаблею ясується», «між акаціями котився овид», «Рідний бузьку, жий над нами…», «заєць антрактно цьвохкає», «ікти зір», «…чи то людський, чи сонця голос…»
Про щось подібне мислиться, коли надибую кольорові екстраполяції: «зелений есмінець мандрівки», «чорні і просвітлі руки ирію», «синь остягається», «рудий, що кров аж неруда», «через день оголений, аж синій», «з дитинства золотої вишні», «окриленому сивим сяйвом суті». Зауважу, що словесна барвистість є характерною і для поєднань представників «населення»: «сивіють ластівки і воли», «рудава псиця вже давно у сонці»…
Попередні абзаци про літературотропність, «мешканцеві» наголоси та словесну барвистість підводять до твердження, що їх, цих пасажів, не з᾿явилося б, якби автор не орієнтувався на дивовижність словогри. Зокрема, це добре видно на буквотворах з неологічною барвою: «доброслово», «вічноневстигальник», «лоцманять», «тихосяйно», «всеволя». Не обійшлося також без говірковості. Діалектними кольорами грають «кавалок», «справунок», «дідо», «рожа», «жий». Чимало й рідковживаностей: «передсвіт», «плодь», «літавці», «розгадник», «побідник» (зрештою, в цей ряд словоудач можна також поставити «нептахів», «вічнодосяжність, «цейберег», «цілоту». Щодо останнього слівця, то  чомусь подумалося про «тихоту» Андрія Содомори зі Львова. 
Доповнює цю словочарівність образність богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів. Про перші, безперечно, свідчать рядки на взір: «Ти знаєш, ніхто не проти – і задля життя святого – полежати після роботи на теплих колінах бога…», «Та нині вона шукала до Божого ока ключа», «пилково сяють ангельські вуста». (Цитую рядки з ознаками релігійності, але чомусь усе більше думається про християнський світогляд версифікатора, без якого поетичне богошукальництво ніколи не примандрувало б до нас.)
Можна розпливатися мислію по древу, оцінюючи культурологічні акценти. Та зупинюся лише на такому. В «Істотності» є очевидним і припадання до фольклорних джерел. Вчитаймося хоча б у такі фрази, як «дідько кине гроша», «тебе об᾿їде вже і той, хто у дитинстві скривдив муху», «і час зализувати рани». Радісно, що перелік подібних вдатностей не обмежується зацитованим. Чи не можна на основі цього ствердити, що фольклорність думкування автора народжує крилатослів᾿я його ж виробництва?! Як оце: «…найважче принциповим, хоч навіть принцип їх – любов», «Все було, та не було ще, щоб побідник не вродивсь», «Тобі ж бо двічі не стояти і вдруге друга не знайти». (Зауважу також, що відсвіти крилатослів᾿я є й у катрені «Істотність», який дав назву книзі: «І справжнього знайти не годні терну».)
…Мають право на існування й інші думки про книгу Богдана Смоляка. Бо не вважаю, що мені вдалося охопити всі її нюансики. Кожен може продовжити це міркування. А видання справді того варте.
 
Ігор ФАРИНА

 

У дум таїни

серце упірнає

IMG 6524
 
Богдан Дячишин. Золота жила слова: есеї. – Львів: Растр-7, 2022. – 156 с.
 
Літературні критики читальникам уявляються лоцманами у книжковому морі, котрі достеменно знають шлях, допоможуть дійти до цілі. Згоден, що можна говорити про поетизацію такого означення. Але, за великим рахунком, це нічого не змінює у нашому сприйманні словотворців, які поставили перед собою непросте завдання орієнтувати людність у сучасному книгопотоці.
Правда, тут відразу, мабуть, варто зауважити наступне. Писання таких авторів досягають бажаного, якщо у них видно неординарність мислення автора. Про це мислиться, коли перед зором з’являються літературно-критичні твори Євгена Барана, Віктора Палинського, Надії Гаврилюк. Свої живинки є також у розмірковуваннях Тетяни Дігай, Валентини Семеняк, Антоніни Царук.
Цей перелік, очевидно, варто доповнити і згадкою про Богдана Дячишина зі Львова. Бо так починаєш гадкувати, коли упірнаєш у його творчий метод. Він свої розмисли про той чи інший друк подає, через цитування думок мислителів та митців різних епох, щоб краще висловити власну думку. Нерідко кінцівки його тексту сприймаєш як своєрідне трикрап’я, що також спонукає до роздумів.
Розумію, звісно, що у будь-яких розмислах існує суб’єктивізм. Але хочемо того чи ні, а варто, мабуть, усвідомити, що він має об’єктивне право на існування. Адже кожна людина, будучи обізнаною у певній галузі знань, діє згідно з цим, але завжди приплюсовує до цього серце і розум. Себто певною мірою віддає дану суб’єктивність.
Чомусь саме про це думалося, коли читав «Золоту жилу слова» Богдана Дячишина. І не приховуватиму, що у виданні, в якому зібрано есеї про Андрія Содомору, Петра Шкраб’юка, Богдана Чепурка, Богдана Смоляка, Ольгу Яворську, Олеся Дяка, Любов Бенедишин, Світлану Антонишин, Ірину Калинець, Миколу Петренка, Любомира Сеника, знайшов вартісні для себе моменти.
Але перед тим, як повести мову про ці особливості, хотів би порозмірковати про найменування видання. «Золота жила слова», якщо розібратися, то літературний критик обіграв тут фразеологізм, який часто вживаємо для означення найкращого і цінного явища. Знахідка? Безумовно! І тут відразу згадується про використання цього лексичного засобу «Не вішай носа у шафу» Юрія Берези, «Не в своїй тарілці» Лесі Бернакевич, «Послухаймо братів наших менших» Миколи Возіянова… Отже, маємо справу ще з одним випадком продовження цікавої традиції.
Але це те, що лежить на поверхні. Бо зацікавлює ще один нюансик. В іменах книг Богдана Дячишина часто надибуємо таке літеросплетення, як «слово», «Слово про вічне», «Думне слово Богдана Смоляка», «Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу», «В маленькій амфорі слова»,  «Вагота поетичного слова», «Про моменти життя обійняті словами», «Ословленого світу таїна»… Не заперечуватиму, звісно, що тут повторення трактуються неоднозначно. Адже з одного боку можна, напевне, балакати про «оригінальність» подібного слововживання, а з другого? Слово іде від Бога. І таки має рацію Андрій Содомора, коли стверджує, що «Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною». Богдан Дячишин пише про людей, котрі служать слову. Чи ж не можна цим виправдовувати експлуатацію буквотвору? Тимпаче, що в даному випадку він сприяє точності вираження думки.
Замислитися над прочитаним змушує ще одна обставина. Досить часто на сторінках книги зір знаходить вислови, що свідчать про вглиблення автора цих творів у доробок письменників, про яких пише. «…в Чепурка особистісний пошук, дороги до слова – він його чує, відчуває, смакує» (есе про Богдана Чепурка). «Він живе в світі природи, радіє від спілкування з нею тож його вірші здатні викликати в читача звукові уявлення» (есе про Олеся Дяка). «Думки Ірини Калинець омиті сльозою боротьби; дарує тепло, освячує світлом дороги життя, та ми з жахом усвідомлюємо, що в земному світі наші дороги – це щоденна важка боротьба» (есе про Ірину Калинець).
Це слово – про ужинок письменників Львова та Львівщини. Так можна сказати про цю книгу. Але оця «літературна географія» зовсім не означає, що літературний критик обмежується лише позирком на твори краян. В цьому, зрештою, немає нічого поганого, бо живемо в такий час, коли, найплодовитіший критик через нестачу часу не зможе, очевидно, написати й про найліпші друки видавництв одного регіону. Та це зовсім не означає, що не існує доторків до книг авторів з інших країв. Згадую хоча б рецензію-есе про книги Павла Мовчана з Києва, Мирослава Лазарука з Чернівців, Жанни Юзви з Тернопілля, Євгена Барана з Івано-Франківська…
Ще один момент. Про нього подумалося, коли писав рядки про «літературну географію» у книзі цього автора. Не секрет, що вона вмістила дещо з попередніх видань. Особливо в уявне поле зору потрапляє «Вагота поетичного слова». Більше йде мова про лірику і в цій книзі. Це, зосібна, стосується Андрія Содомори, Богдана Чепурка, Богдана Смоляка, Ольгу Яворську, Світлану Антонишин, Миколу Петренка, Любомира Сеника.
А завершу ці нотатки на берегах книги літературного побратима ще одним розмислом. Правда, цього разу він володітиме особистісною барвою. Книга містить рефлексії про доробок одинадцяти письменників, так вже вийшло, що на окремі їхні друки свого часу теж відгукувався у різних засобах масової інформації. І мене зацікавило питання про співпадання наших оцінок. Із задоволенням відзначив, що в багатьох моментах вони виявилися тотожними. Але, на жаль, з’явилися і моменти, котрі залишилися поза моєю увагою. (Чи не говорить це про те, що в свідомості людей мирно співіснують об’єктивізм та суб’єктивізм, як необхідна складова буття кожної особистості?)
Ці та інші аспекти привертають увагу до книги львів’янина з надзбручанським корінням (пан Богдан народився на Тернопіллі) й подумалося, що саме вони привернули до неї увагу. А ще віриться, що все це підштовхне автора до нових творчих пошуків.
 
Ігор ФАРИНА

 

 

Обійнявши вітер,

що прослизає між руками

IMG 5193 

 
Марія Маш. Сьогодні точно ні: вірші. – К.: Саміт-Книга. 2021. –  96с.
 
Розповісти поезомовою про поривання душі береться нині чимало людей, й немає в цьому ніякої дивовижі. Але… Не все виглядає так просто, як може здатися спочатку, нерідко писання не можуть зацікавити, бо дехто, на жаль, вважає сповіддю душі паровозики проукраїнського змісту. Нерідко виходить й так, що такі автори не мають уявлення про технологію творчості, а будь-які розмови про різності в рамках одного жанру зараховують до ахінет, яка, мовляв, є архаїчним непотребом для їхніх творив.
Та, на щастя, частенько, маємо і протилежну картину. Перед нами з’являються друки, які переповідають про те, що хвилює їх. Й оцю інтимність почувань, у якій воєдино сходяться громадянськість, філософічність та пейзажність, називають основоположністю своїх писань.
До таких письмаків належить і Марія Маш, зі Львова, котра заявила про це книгою «Сьогодні точно ні». «Хоч цей день закінчиться вироком, але нехай хоч щось в їхніх серцях залишиться».
Ніби й нічого надзвичайного немає в цих рядках. Ловлю себе на думці, що кожен з нас не раз у своєму житті промовляв щось подібне. З одного боку існує спокуса надокучливого повторення добре знаного. А з другого боку за цим ризиком бачимо прагнення мовити щось неординарне, з того що назавжди зосталося на денці душі.
Що? Та пердусім світ неповторних образів й закономірно, що про це передусім говорять літературні тропи, серед яких бачимо порівняння, епітети та метафори.
Але порівняльність є далекою від однаковості, чи не найчастіше уздріваємо рядки, в котрих звичними стали сполучники на кшталт «як», «мов», «ніби», «наче» і т. п. «Все зникло в повітрі як метеорит», «Під ногами лежав любовний флер, наче світло вуличних ліхтарів», «Ми відчуваємо, немов дельфіни, ехо з глибокої безодні». Бачимо взірці цього тропу, в яких немає сполучників «Досконала любов – це станцьована пара», «прийшла подивитися на нього – на живий експонат чоловічності», «У мене суперський знак – серце із прищиків на чолі».
Обидва підвиди одного тропу є простими порівняннями. Але побутують й складні, тобто такі, в яких мирно співіснують присутність та відсутність сполучників. «Лише згадати про неї – наче шкіру здерти», «Памʼять моя тепер чиста, як скло – може щось було або не було», «Кожних три роки я закохуюсь знов – так, наче вперше».
А от епітети з творчого арсеналу Марії Маш можна розділити на дві частини – на вислови, які є звичними для нашого сприймання та троп, в якому відбилося бачення навколосвіття авторкою. До перших, зокрема, можна віднести такі словосполуки, як «вершини гір», «новий відлік», «людський егоїзм». Звісно, що можна на їхньому тлі говорити про певний негативізм художнього мислення. Але, як мені здається, більше значення має те, що вони є доречними у контекстах творів. Підсилює враження наявність епітетів з суто авторського мовлення: «палітра почуттів», «серцеві вібрації», «мережа домів».
Питання про літературні тропи, безумовно, було б далеким від повноти, якщо не згадати про метафори. Не можна, звісно, ствердити, що авторка часто промовляє ними. Але часто-густо цей троп у виконанні Марії Маш дивує несподіваністю мислення: «витягнула з колодязя спогадів море води», «А досі не вміємо говорити серцями», «…відчути смак повітря на долоні».
Згоден, що на основі подібних висловлювань з’являється можливість говорити про поетичність вираження думки. Але не менш цікавою вона є і тоді, коли віршовані тексти супроводжують прозаїзми, якщо можна про них так сказати: «В моєму серці є кімната, до якої я не заходжу», «напихати у валізу оптимізм», «…стираю памʼять  і досвід»…
Більшість з цих літературних тропів виглядають привабливо у літературних текстах при умові їхнього самостійного плавання. Але не менш цікавими вони є у згадках про «мешканців» книги, до яких належать рослини, дерева, звірі і птахи, зірки, небесні світила. «Вишукувала в лісі емоцій папоротей чарівних», «осені перші відблиски на жовтому листі тополі», «Доглядала б ще й за конем», «Пересилати їх голубиною поштою», «Для чого вивчати зірки і планети, якщо на цій землі ми мусимо вмерти», «Сонце моє, від тепла твого душусь».
Та не тільки у даному випадку це є очевидним, щось подібне спадає на думку, коли перед зором зʼявляються кольорові екстраполяції. «Зберіть з дахів білий сніг і зліпіть двох сніговиків», «Можна маки червоні їй дарувати», «А ти купила чорний перець горошком?», «Яскрава зелень проростає з бруньок», «Рожеве небо білих нічних снігів».
Можна, либонь, говорити й про інші нюансики позитивного впливу поетичних рядків на читальницьку свідомість, маючи на увазі слововиявність,  богошукальницькі мотиви та культурологічні акценти.
Не сумніваюся, що у книзі Марії Маш є цікавинки такого плану. Але мене на тлі процитованого у попередніх абзацах зацікавив інший момент – виникли думки про урбаністичність поезії, сама собою вона має право на існування у будь-якому виданні. Але в даному випадку маємо її поєднання з ліричністю, яка не є характерною для такої поезії. Неможливо однозначно пояснити цей феномен, тут право за собою залишають здогади. До їхньої помочі вирішив вдатися й автор цих нотаток. Радше за все дивнющість – насліддя ліричного думання жінки, яке ніколи не збагне й найпідготовленіший психолог, та як там не було б, а в результаті має словесну вибуховість. І те, що вона не заважає позитивності сприймання флером таємничості – реальність зворохобленого часу.
Ще один момент. Якщо мати на увазі ці очевидності, то не може залишитися поза увагою питання про формотворчість. Зрозуміло, що європейська поезія орієнтується на верлібристику. Не варто, мабуть, заперечувати, що вітчизняна віршотворчість теж рухатиметься цим шляхом. Тимпаче, що неперебутні верлібри існують у доробках багатьох поетів. Є ознакою часу, що й Марія Маш зібралася в цю дорогу «обійнявши вітер, що прослизає між руками».
Що вона принесе до нас? Час покаже…
 
Ігор ФАРИНА

 

 

ЛІТАТТЯ

У НЕБІ РІДНИЗНИ

 
Городницький А. В. Мольфарова книга: роман у легендах.- Львів: Тріада плюс, 2022.- 496 с.
 
Не бачу дивини у твердженні, що кожна прозова книга повинна відкривати непросту історію рідного народу. Можна, звісно, наводити чимало прикладів, які підтверджують це. Але не бачу необхідності у такому способі захисту очевидного. Мене, як читача, більше цікавить проникнення автора у суть явища, котре потрапило у його поле зору.
Якщо з цієї «дзвіниці» дивитися на «Мольфарову книгу» Анатолія Городницького з Нового Роздолу на Львівщині, то виникає думка про позитивне враження. Адже, маємо описи подій, які зацікавлюють не тільки темарійно, а й виражально. І закономірно на цьому тлі бачиться спроба відгукувача у своїх  нотатках поєднати ці еспектики. 
Й почнемо  з питань темарійності! Тим паче, що у даному випадку вона ділиться на дві частини. «Легендарні битви за срібну землю (друга  частина книги )розповідає, як закарпатці у лютих січах з ворогами відстоювали рідну землю.» А «легенда про вкушених песиголовцями закоханих» (перша частина книги) щемлива оповідь про бентежні людські почування. Своєрідного шарму написаному додає опертя письмака фольклор місцевості, про яку він пише у романі. Адже, це дає підстави говорити про дивовижні переплетіння реальності та уяви, котре допомагає ще ліпше зрозуміти час, в плині якого все відбувається.
Але давайте від загальниковості думкувань, перейдемо до конкретики. Себто для того, аби темарійність  стала більш зрозумілою, хоча й побіжно оповімо про сюжети, що при своїй різності зливаються воєдино.
Отже, «Мольфарова книга» починається «Легендою про вкушених песиголовцями закоханих». Селянин із закарпатського села Іван Сабадаш вівчарює в графа Текеші. Прозаїк поетично розповідає про це вже у першому розділі твору. Прикметно, що вже тут знайомимося з його сином Дозиком, події з життя якого стали чи не найосновнішими у прозотексті. Мимоволі проймаєшся симпатією до цих людей, хоч в зображених автором картинках читач не уздріє надзвичайності.
А от постать шинкаря Йовни позитивних асоціацій не викликає. Та не тільки  тому, що автор зразу ж налаштовує на несприймання будь-яких дій хитрунців. Десь підсвідомо виникає думка, що гешефти, яким змушений піддаватися вівчар через хронічну бідність родини, по-своєму відгукнеться на сторінках твору. Так, зрештою і стається. Управляючий (виконавець волі барона) виганяє вівчаря, який стає безробітним. Неуспіхом завершується і спроба вияснити стосунки з шинкарем. Скориставшись тим, що якийсь невідомець, якого не може упіймати поліція, гвалтує і вбиває дівчат, той підступно звинувачує у смертельному гріху Дозика – сина Івана Сабадаша, який спробував відстояти свою гідність. Зрештою, Дозик, котрого арештували, опиняється на волі. Та в історії з арештантом з’являється несподіваний хід. Опришок Григорій Бойчук рятує від вовків кількома пострілами. Від нього, перед тим, як позичити коня, Іван Садаш дізнається про його брата Мольфара Богдана, який має осідок у горах. Згодом від карпатського чарівника він отримує пропозицію перейняти його мистецтво. Але погоджується на це тільки після того, як Богдан Бойчук виліковує його тещу Іраїду Францівну, з болями якої не могли справитися тогочасні дипломовані ескулапи. І дечому таки встигнув навчитися перед тим, як Мольфар помер. А ще отримав від нього у спадок мольфарову книгу, в якій описано не тільки прийоми магії, а й легенди, пов’язані з нею.
З того часу Іван Сабадаш дивився на світ очима Мольфара, не забуваючи про прикрощі щоденності. Досить вдало описано це у сценці, де шинкар Йовна приходить до мольфара й просить порятувати його дочку Файгу, яку підкосила важка хвороба. Іван Сабадаш, забувши про свої образи, погоджується, але ставить лише одну умову. Він хоче аби Йовна закрив шинок, а замість того відкрити у селі продуктову крамницю. І в тому, що дівчина померла, кожен читач звинуватить її батька, який не прийняв  пропозицію  мольфара.
Та опис його життя, лише одна частина твору. Якщо оминути його спілкування з песиголовцями і розмову з вовками, коли поспішав додому з відкопаною у сховку мольфаровою книгою, то можна говорити про припадання письмовця до реальності. А все інше, що пов’язано з головним героєм твору, -- гра уяви автора, яка подобається поетичністю та точністю описів. Навіть незважаючи на те, що тут маємо помітний вплив фантастичності.
А завершується легенда про вкушення песиголовцями закоханих епілогом, де Іван Сабодаш  вичитує думку про непотрібність воєнного протистояння між песиголовцями. Як мені здається , тут маємо непростість. З одного боку цитата не має відношення до вже описаного. А з другого? Вона логічно пов’язує з тим, про що  прочитаємо пізніше. Себто в легендарних битвах за Срібну Землю. Адже вона починається з опису протистояння (війни),  де точно описано, як росомахи і пацюки під впливом  всіляких чарів нападають на поселення песиголовців.  Це початок своєрідної помсти за вбитого золотошукача Василя з мольфарських скель на території песиголовців. 
Пройнялися симпатією до очолювача війська мольфара Зореслава з роду Цімбаруків. Але ворогуючим таборам мольфарів і песиголовців доводиться спільно протистояти упирям.
Але й це протистояння письмовець не доводить до логічного кінця. На землю, за яку боряться три сторони конфлікту, нападають ординці. Й вони, хоч не без великих труднощів, об’єднуються, аби подолати ворогів, серед яких є і  московити. Зрештою їм вдається здобути перемогу, про що свідчать останні сторінки твору. А ще, либонь, тут варто сказати, що позитивності сприймання  авторових думок, у формі фентезі. 
Це, звісно, є питанням, яке приховує у собі два моменти. Фентезі та історичність тут зливаються воєдино. Темарійність? Безумовно! Але, водномить існує нагода говорити про виражальність, адже саме вона допомогла чіткішому вираженню нетривіальних думок.
Але питання про виражальність не належить до одновимірних. Хоча б через те, що воно зачіпає  непрості аспекти прозотексту. Згадаю  хоча б про літературні тропи, слововиявність, культурологічні акценти. А ще й в полі зору з’являються пейзажність та діалогічність.
В «Мольфаровій книзі» чимало  порівнянь, епітетів та метафор. Першими тут постають передусім порівняння. Правда, тут на передній план виходить проста порівняльність, що поєднує у собі два попередні способи вираження думки, та тропи з іменниками та прислівниками. Наведу кілька прикладів. Скажімо, у «Легенді про вкушених песиголовцями закоханих»: «холод – не вуйко», «вівчар пильно глянув на вівчарок - пси, як пси», «ведмідь-людожер». Вистачає цікавих взірців порівняльності і в легендарних битвах за «срібну землю»: «господар – кремезний доброокий мольфар», «така ніч – наче рідна мати», «легені мольфари».
Природним є й те, що перед собою уздріваємо такі словочарівності на зразок: «багряна глибочінь», «небесні машинерії, «зростаючий вогонь колотнечі». Саме такі словосполуки бачимо у першій частині твору. А в другій привертають увагу вислови на взір: «круки депресій», «вирлоокий опецьок», «ширма майбутності». Тут мабуть варто відзначити, що епітети допомагають ліпше збагнути порівняльність.
А ще,  маємо буквосполуки з ознаками неологічності, рідковживаності та діалектичності. У «Легенді про вкушених песиголовцями» про це говорить «хрономіраж», «пазити» (пильнувати), «вуйко»(ведмідь). Таких слів’ят вистачає й у «Легендарних битвах за срібну землю»: «командувач», «проборознити», «розмир», «розблиск», «пізнюх», «тирба» (кров), «знатнак» (знахар), «яфинівка» (закарпатський первак). 
На цьому тлі виокремлюється і пейзажність.  Приміром «Легенда про вкушених песиголовцями закоханих» тільки виграла за рахунок пейзажностей. «Вже сівинцева поволока, поволі почала розчинятися у ранньому світанку». «Раптом десь вдалині почулося до болю знайоме виття, на яке коні відгукнулися зляканим форконням, «…осіннє золото шаруділо під ногами». Пейзажинки є характерними і для «Легендарних битв за срібну землю». «Заколиханий байдужим плескотом Тис, безжурним шелестом листя, таємничим фуканням птахів, ярий стоївкар Маркіян…задрімає». «На небі зубчасті шпилі таємничих та небезпечних хащ», «хтось нанизував хмари на невидимі мотузки». Характерною ознакою є те, що вони по своєму пов’язані з літературними тропами.
Здається, що на них орієнтується й культурологічність прозотексту. Принаймні думка про це не покидає, коли надибую вислови на кшталт «спіймали облизня», «накивали п’ятами», «покажуть, де раки зимують», «вигадувати колесо».
А щодо діалогічності, то очевидно, слід сказати про два моменти. По-перше, діалогічність та монологічність є доречними і точними. По-друге, шарму позитивності додає зорієнтованість на говіркість.
Звісно, що вони (ці виражальні засоби) носять у собі позитивний заряд. А от публіцистичність не є такою простою, як може здатися спочатку. Безумовним є те, що вона має право на існування у прозотексті. Але неоднозначним залишається питання непереборщення,  з використанням такої необхідної складової епічного полотна.
Отже, повертаємося до питання про необхідність тісної сув’язі темарійності та виражальності. Своєрідне літання уяви письмака у небі ріднизни.
Чи заграє воно ще дивовижнішими барвами у новому творі. Письмак це мусить вирішити сам. «Мольфарова книга» вказує, що це йому під силу.
Можна балакати й про інші аспекти виражальності прозотексту. Недарма ж нерідко лунає думка, що міркувань може бути більше, ніж читальників. Але мене в цій ситуації  хвилює інше. Часто – густо  виражальність є доцільнішою для поезії, а для прози більш  прикметною є сюжетність і колізії, які пов’язані з нею. Не відкидаю важливості цікавого сюжетного ходу. Але… Він не порятує жоден прозовий твір, якщо у ньому не буде цікавих літературних тропів, неординарної словиявності, чарівних пейзажностей і діалогів та доречної публіцистичності.
 
 Ігор ФАРИНА

 

 

ЗНАХАРСЬКИЙ НАПІЙ

ВІД ТРАДИЦІЙНИКА

Grycenko V 

Гриценко В.В. Репортаж із зони болю і вогню: Ронделі. - Київ. ТОВ "Юрка Любченка". 2022.-96с.
 
Яке завдання ставить перед собою поет, йдучи до читачів з віршословом? Звісно, що перш за все прагне таким чином заявити про себе. Але відразу опісля цього з'являється ще одне питання: чим себе ствердити? 
Бо хочемо того чи ні, адже з-за спини цієї цікавості на усіх поглядають кілька моментів. Спершу, зрозуміло, не оминемо питання про тематику писань. Але давайте зосередимося тільки на громадянськості текстів, бо саме про це найбільше згадується, коли перечитуємо цю книгу. 
Та це зовсім не означає, що поза увагою залишаються філософічність, пейзажність та інтимність. По-перше, сучасне поезомовлення вбирає в себе усі тематичні нюансики (часто-густо і в одному творі). По-друге, читача цікавить не тільки тематична спрямованість написаного.  
Цю ж особливість необхідно враховувати й тоді, коли в душу стукає такий нюансик як формотворення. Хочемо того чи ні, а таке питання не дає спокою, коли поет віддає перевагу якійсь одній формі.
Щось таке маємо і у випадку з останньою (у часовимірі) книгою віршів Віктора Гриценка. Адже збірку  «Репортер із зони болю та вогню» склали ронделі, переважна більшість яких була написана після повномасштабного вторгнення російських «визволителів»: 
 
1.«Як недруг розпочав нову війну,    
І світу показав своє нутро,   
Поет оспівував небес шатро,               
А потім кинувсь зводити стіну».           
                                                               
2. «Відомо, сталь гартують у вогні,
     А от бійців – подолані дороги,
     Хоч після них, як дзвін, густимуть ноги,
     Ще не знайшовши спокою вві сні,
     Бо вихідних немає на війні».
 
 На основі цих рядків, безперечно, можна, висновковувати про тему видання. Та є й інші вкраплення: 
«Сльозу в душі помітить тільки Бог, 
І лиш йому її там витирати». 
Промовляння філософічності, бо богошукання – один з її відрухів: 
«Знов сім зірок, а може сім вогнів горять у далині на видноколі». Хіба тут не відчутний подих пейзажності: «Якщо комусь до ніг впав плід з вершини, ми зірвемо його з низьких гілок» Інтимне. Адже йдеться про рондель, присвячений дружині Ользі. 
Заканомірно виникне запитання: чому рецензенти звернули увагу на цю книгу, хоча… Оте трикрап’я, як нам здається, є найцікавішим. З одного боку не є секретом, що наші видавці продукують чимало книг на цю тематику, хоч нерідко антипоетичність у ній аж зашкалює. А з другого боку хіба не варто на цьому тлі згадати про справді вартісний друк?
До речі, саме це впадає у вічі, коли стикаємося з виявами виражальності, серед якої помітне місце займають літературні тропи (порівняння, епітети та метафори).
Але порівняльність є неодновимірною. І перш за все читацьку увагу привертають прості зразки цих тропів. Вони, між іншим, діляться на дві частини. Маємо приміром порівняння з участю сполучників типу «як», «мов», «ніби», «наче» і т. п. Є і відсутність сполучників. Цей троп належить до непроминальних завдяки сув’язі іменників і прислівників.
Не заперечуватимемо, що попередній абзац пронизаний теоритизуванням. Тому вважаємо доцільним підтвердження наших означень цитуванням окремих словосполук: «Їм ніжно вторить ринва, як валторна», «Та думка розтікається, мов ртуть», «Сумне нанизую, немов коралі». Це - прості порівняння зі сполучниками. І своєрідною противагою таким висловам є словосполуки без сполучників: «Поезія - це знахарський напій»., «Найтяжчий труд - це труд на полі бою», «Вагоме слово - золота підкова». Підтверджує це й сув’язь наявності та відсутності: «Сім променів - як з неба сім мечів». «Невизнання - як вічна печія». «Зірок у нього - як в людини сліз». Цікавинки порівняльного плану бачимо також у словах: «поет-горлай», «страх-бунтар», «святенник-плутократ»…
Коли говорити про епітети в цій книзі, то свідомість читальника ділить їх на дві частини. Наприклад, у багатьох книгах існують вислови на кшталт: «чужі плані», «космічна долина», «вдача бунтівна», «передзвін гітар», «витрата дорога», «талант мужчини». Вони безсумнівно, є помітними у книзі та водномить, либонь, не варто дорікати за них авторові, Нам здається, це певною мірою зужитості зрівноважують авторські знахідки: «свідомість восьминога», «граніт байдужості», «неправда моноліти», «слова мольби», «бранець слів», «епохи вдів». Додумаймо сюди контекстову доречність слововживань.  
Зацікавлюють і метафори: «Все слухаю, як в серці стогнуть жорна», «зостались пам'ять і душа в степах. «…війна спалила мій іконостас»…
Досі йшлося про тропи, які часто-густо говорять про власну неординарність на тлі «самостійного плавання», якщо так можна балакати про окремі вислови. Та не менш цікавими слід вважати такі сповосполучники у загадках про «населення» книги, серед якого бачимо рослини і дерева, звірі і птахи, 
зорі і небесні світила: «що хилимось віки, немов ковил», «за вірш трясти б, як чорт дуплясту грушу», «вибрикують, немов дурне лоша», «не буревісник, та провісник долі, який не завше заздрить солов’ю», «знов сім зірок, а може, сім вогнів», «від місяця лечають дивні тіні». 
Та не хочемо стверджувати, що тільки тут вільно почуваються себе літературні тропи. Адже їхнє відголосся вчувається і в кольорових екстраполяціях: «Москалики в зеленім - наче жаби». «Знов сипле дощ, немов прокляття чорне». «То ж не дивуйся ранній свині». «В журбі судьба не ломить руки білі»…
  В попередньому абзаці існує згадка про кольорову екстраполяцію. Не вважаємо це випадковістю. Адже вже стало традицією присутність словесної барвистості у літературних тропах. В цьому неважко пересвідчитися, якщо вчитатися в інші рядки: «Москалики в зеленім – наче жати», «Знов сипле дощ, немов прокляття чорне», «Ще в когось додалося сивини», «І дозвіл увижається в блакиті», «Нам незабутні Січ і Жовті Води», «Готує дехто білий прапорець…».
Думку про повсюдність літературотропності підсилюють і рядки зі згадками про «населення» видання серед якого бачимо рослини і дерева, звірів і птахів зірки і небесні світила: «Мов ящірка я сонце зранку п'ю», «Так зрозумів я те, що крякнув крик», «Коли орда топтала тут спориш», «Полярну зірку не знаходить Віз» «Повірити нелегко в чудеса, в чудеса», «Від місяця лягають дивні тіні, вибрикують, немов дурне лоша». (До речі, саме тема про "мешканців" дає можливість говорити ще про два моменти. Зосібна кидається у вічі поєднанні різних поселенців в одній строфі.) Відчувається також сув'язь реальності та уяви. 
У виражальності поетичної книги помітне місце займають слововияви. Автор орієнтується на рідковживаності. Але можемо теж балакати про неологічність та говірковість. Погляньмо, зокрема, на такі слова, як «ленник», «богдихан», «підсусусідки», «бакчиш», «біогенез», «хлібородні» «запіччя», «схоліаст», «горлай», «ворожда».
Є й випадки тісного переплетення виражальності і темарійності. Передусім це стосується богошукальних та культурологічних акцентів. Адже вони пов’язані з філософськими мотивами. Про релігійність взорування віршаря стверджує чимало рядків: «Душа летіть до Господа готова.», «Сльози в душі помітить тільки Бог», «Творець світів створив людині Бога». До речі, подібні цитати можна тільки множити. І це – переконаність душі, а не данина моді. Інакшої думки і не виникає, коли читаємо рядки на кшталт: «Моя Голгофа там, де я стою», «Поет – це той, що скараний творцем», «Не зможем без втручання Божества знайти завітні для війни слова…»
Ще до більшої кількості думок спонукають культурологічні акценти. Приміром, з багатьох рядків можна зробити висновок  про закоріненість автора у розмірковуванні  про минулі сторіччя, його пірнання у книжкові глибини: «П’ю пил зірок зі спрагою Тантала», «Як вчив народ колись Еклезіаст», «Іду життям услід за Дон Кіхотом». Читаючи ці та подібні рядки, маємо прозорі натяки на писемні джерела. Але нерідко у строфах без підтекстовості зринають й імена митців різних епох: Леся Українка, Омар Хаям, Павло Тичина, Михайло Чхан, Володимир Сосюра… 
Але поетова культурологічність цим не обмежується. Іноді в рядках побутують розмірковування, народжені зверненням автора до фольклористики: «Бо звикнув люд ставати на граблі.», «На вуха тих, що ревно топчуть ряст.», «Не раз від неї (долі – прим. рец.) мав я гарбуза». Вже не раз переконувалися, що подібні словесні пасажі допомагають версифікатору створювати власне крилатослів’я: «Минуле пам’ятай, новим живи», «вино почуттів не розбавлю водою», «судити - не найлегший труд».
В цих нотатках вже йшлося про те, що твори поета з Кривого Рогу живить життя, пронизане мистецтвом. Але давайте, повернувшись до цієї теми, зосередимося на літературній творчості, тим паче, що у книзі існує чимало рядків, пов’язаних з нею: «Я – не поет, а тільки бранець слів.», «Поезія – це знахарський напій, якщо Господь для нього сіяв трави.», «Якщо народ вподібнився юрбі, поезії не місце на полиці…».
 Здається, що все є зрозумілим з цих рядків. Та є один вельми цікавий нюанс. Нерідко чуємо, що віршування має відображати віковічні теми. Не заперечуємо важливості такої постановки питання та існує й інше. Поетичний твір стає ілюстрацією того, що відбувається у певний період часу. І, зрозуміло, що з його плином такі тексти втрачають актуальність. Певним чином це стосується таких творів, як «Пошук істини», «Даремно похвали чекає час». Є в рядках відсвіти песимізму? Безсумнівно! Але читачів цікавить не смуток у душі поета, а небуденність у висловленні думки. А вона у даному випадку – не тайна за сімома замками: «покинула наш край козацька мова», «пенати вмерли на порозі хати», «…не лицаря, а ленних слова».
  Ще один нюансик. Говоримо, що книга – відгук душі поета на взірці героїзму українського народу у війні з рашистськими завойовниками, котрі хочуть поневолити ріднизну. Вже з цього факту випливає ряд  розмірковувань про громадянськість римотворців. Але водномить немає підстав балакати про тематичну однобокість. Бо у сув’язі з нею крокують філософічність, пейзажність та інтимність: «Питають всі, у чому суть життя, а я малим спитав про сутність смерті». Коли врахувати, що далі йдеться про пошук смислу людського існування, то, либонь, не буде зайвим розмисл про філософічність. («Чебрець в міській квартирі знов запах»). А про інтимність мислиться, коли читаємо рондель «Із сонцем разом здійснено виток», присвячений дружині Ользі («На крилах мрій всі линуть до зірок…»)
 Коли в попередніх абзацах йшлося про ті чи інші конкретні нюансики, то маємо й деякі узагальнюючі моменти. Віктор Гриценко явив читачам книгу ронделів. Одножанровість? Щось таке. Та не назвали б це черговим відкриттям з боку автора. Заперечать це ронделі  Миколи Боровка, сонети Валерія Кулика, верлібри Миколи Воробйова, катрени Богдана Смоляка … Та, не варто скидати з рахунку й того, що поет зі степового краю працює також й в інших віршоформах: сонет, рубаї, танку. Між іншим, тяжіння до різноформ’я є характерним для Анатолія Мойсієнка, Людмила Ромен, Петра Шкарб’юка. Своєрідна традиція…
 Замислимося ще над одним моментом. Звісно, кожен віршописець мріє про небосяжність своїх творінь. І це бажання є закономірним, та не всім вдається досягнути поетичних висот. Можемо, наприклад, багато говорити про небосяжність віршотворів Василя Герасим’юка, Павла Гірника, незабутніх Ігоря Римарука та Леоніда Талалая… А поряд з їхніми написанками існують творева Василя Кузана, Ярослава Савчина, Сергія Татчина, Богдана Томенчука… Однозначним є те, що ці буквосполуки звучать на нижчому регістрі, але вони познаковані свіжістю поезомислення.
Можна, очевидно,  висловлювати й інші думки про цю книгу. Бо в кожного читача – своє сприймання. Якщо консервативність поезовираження є в позитивному розумінні цього значення підштовхує до такого думання, то це означає, що книга вдалася. А хіба не це є основним для будь-якого поета?
 
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
 
Ігор Фарина,
член НСПУ

 

 

СЛОВОВИРІЮ

ЩЕМЛИВЕ ВІДЧУТТЯ 

(Сердунич Л. А., До Врат Острозьких :Історичне трипоем’я. – Вінниця: «Твори», 2021. – 76 с., іл.)

 

do vrat ostrozkyh

Те, що поети у своїх творах часто звертаються до болючих питань минувшини – не дивина, а традиція. Особливо тоді, коли йдеться про епічні тексти. Згадаю хоча б історичні романи у віршах чи поеми Леоніда Горлача, Бориса Чіпа, які побачили світ ще й у тоталітарні часи. А після проголошення незалежності України цей літературний відтинок заграв новими барвами. А позаяк прикладів тут є чимало, то назву лише Валерія Герасимчука, Наталю Дзюбенко-Мейс, Михайла Каменюка… Трикрап’я, мабуть, можна було б доповнити творами Ольги Бабій, Андрія Гудими, Валерія Гужви…

Та не продовжуватиму цей список, а поведу мову тільки про Любов Сердунич із Хмельниччини, яка нещодавно прийшла до читача з новою збіркою: історичним трипоем’ям «До Врат Острозьких». Це видання, про яке варто, напевно, говорити не тільки з точки зору тематичності, а й оцінювати написане із «дзвіниці» виражальності.

І почну з висловлення думки про перше питання. Тим паче, що тут поціновувачів красного письменства очікує чимало сюрпризів. Наприклад, поема «Городище над Іквою» розповідає історію села Теліжинці. Того, що на Старосинявщині Хмельницької области, бо в  краї  маємо ще одні Теліжинці, є й на Київщині... Якщо виходити з того, що вона тут народилася, то творчий інтерес до теми зрозумілий. Поетка впевнено крокує шляхом, який уже проторували Наталя Баклай, Любов Геньба, Михайло Пасічник, котрі оприлюднили свою ліроепіку про рідні поселення. (Втім, свою поему Любов Сердунич написала ще в кінці ХХ століття, а 2000 року поема «Городище над Іквою» вийшла окремим виданням із однойменною назвою). Якщо до цього переліку додати ще кілька прізвищ, то це стане лише ще одним підтвердженням думки, висловленої вище). Водномить варто, очевидно, сказати, що на тему твору потрібно подивитися з іншого боку. Ще не багато маємо поетичних текстів, котрі торкалися б часів Болохівської Руси.

Йдемо далі. Перед нами постає поема «До Врат Острозьких». Минувшина княжого міста над Вілією більше висвітлена у творах Петра Кралюка, Анатолія Стожука… Але Любові Сердунич вдалося знайти свій тембр.

Особняком на цьому тлі виглядає поема «Солоколос». Не заперечуватиму, що твір по-своєму розповідає про голодомор 1930-их років. Не проходитиму повз те, що на цю тему написано чимало поетичних і прозових творів. Пригадую, в одному із журналів на початку 1990-их років натрапив на повість Анатолія Дімарова «Самосуд», яка позитивно вплинула на моє світосприймання, торкаючись теми голодомору. А в цьому випадку поема примагнічує до себе паліндромністю звучання. Згодімося, що в історії вітчизняної літератури такі великі твори є у Станіслава Бондаренка. Окремі паліндроми можна стрінути у Володимира Вознюка, Івана Лучука, Анатолія Мойсієнка. «Раків літеральних» не цуралися й Іван Іов, Микола Мірошниченко, Петро Сорока, Михайло Стрельбицький…

Далі торкнемося окремих питань виражальності. Тут у першу чергу наголосимо на присутності літературних тропів, серед яких помітне місце займають метафори, епітети, порівняння… Хіба не варто вважати взірцями метафоричності мислення вислови на взір: «осінній сум хапа за плечі», «стоока вічність дивиться у вічі», «народ до ран»..?

А з епітетами маємо неодновимірність. Наприклад, є словотвори, до яких уже звикло наше сприймання: «стяги малинові», «старий папір», «наше коріння». Якщо у «самостійному плаванні» вони не вражають, то у контекстових означеннях цілком доречні. Ще більше про доцільність епітетів мислиться, коли перед зором постають із авторською барвою: «неба стрічечка», «золотоординська неволя», «соло колоса»…

Ще більше про літературні тропи думається, коли перед зором постають порівняння, не однорідні за своєю суттю. Ніхто, гадаю, не заперечуватиме, що їх простість важлива для слововираження. Це, зокрема, характерно для простих порівнянь, у яких використано сполучники на зразок: «лежиш, як у долонях», «зростали їхні подвиги, мов діти», «піднести з забуття, як маків цвіт». А поряд із цими висловами існують ще й такі, що не мають сполучників: «вони – землі моєї берегиня», «де власний розум – батько, а не вітчим», «щодень – іскринки й вічности вогонь».

Поряд із простими порівняннями побутують і складні: «тож поселився – наче тут вродивсь», «життя – немов абзацами», «неволя духу – це життя руїна»… « Прикайданюють» до себе й порівняльності, в яких авторка поєднує іменники з іменниками: «вої-земляки», «ручаї-потічки», «охоронець-гетьман»…

Цікаве питання й про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі та птахи, зорі й небесні світила… Для підтвердження цієї думки процитую декілька висловлювань із поем авторки: «розкопане вкриває чебрецем», «рідіють лози і всихають вільхи», «збирається над полем вороння», «але, як вихор, налетіли коні», «і заки рання сходила зоря»…

Здається, що саме про слововираження промовляють і кольорові екстраполяції: «як постарівся, посивів ти, Буже», «в догоду все шолому золотому», «за небо це, за землі ці зелені», «рятуючи над нею небо синє», «то тут, то там – мочар, лілеї білі»…

По-своєму приворожує й наявність слововиявів. І в першу чергу таке враження складається тому, що лексика, котру використовує авторка, пофарбована неологічністю, рідковживаністю, говірковістю. Це спадає на думку, коли надибую «трипоем’я», «сердуньо», «топ», «прителіжитися», «Віди»… Особливого чару додає посилання на історичні джерела.

До речі, це відчувається й тоді, коли читацька увага до минувшини пронизує і крилатослів’я, народжене поеткою: «не утаїш душі за муром веж», «бо мислити – це жити, не коптіти», «лиш той навік живий, хто мислить ще»…

Odkrovennja

Окремішньою на цьому тлі виглядає поема «Солоколос». І насамперед тому, що історичну тему висловлено через паліндромність. Саме з її допомогою створено чимало цікавих образів: «біди діб», «вічем мечів», «народ до ран»… Та не тільки цей твір (принаймні так мені здається) говорить про тяжіння поетки Любови Сердунич до незвичайного формовираження». Наприклад, у книзі «ОдКРОВеннЯ» оприлюднено оповідання «Сватання», де використано принцип алітераційності. Мені як літературному критикові за останні роки довелося прочитати чимало прозових творів, але з подібним зустрічаюся чи не вперше. Про примагнічення формотворчістю говорять і паліндроми, хоку, верлібри, етюди письменниці…

Поціновувач красного письменства позитивно сприйме такі словосполуки із «Солоколоса», як «жур руж», «пил лип», «межу ввів вужем». Згоден, що деякі поезомани негативно реагують на подібне й навіть обурюються грою слів. Але така їхня реакція не витримує критики, бо справжня поезія неможлива без словогри.

На тлі усього сказаного історичне трипоем’я «До Врат Острозьких» виглядає логічним явищем і, безумовно, виникає запитання: чого ще чекати від поетки? Маю сумнів, що вона сама достовірно відповість на це запитання. Бо шукає таїну, до котрої прагнуть і читачі.

Ігор ФАРИНА

 

 

Поет крокує дорогою

щоденного болю

img010

Шкуліпа А. Г. Озноб: вірші, поеми. – Ніжин: ФОП Лук’яненко В. В., ТПК Орхідея, 2019. – 454 с.
 
 
img011
 
Шкуліпа А. Г. Навпроти: вірші, поеми. - Ніжин: ФОП Лук’яненко В. В., ТПК Орхідея, 2022. – 454 с.
 
 
Навіть той, хто постійно займається версифікаторськими вправами, не може чітко сказати, що спонукає людину братися за перо. Та чи варто з цього робити трагедію? Не бачимо сенсу у такому діянні. Звісно, питання про мотиваційні поштовхи є цікавими, але набагато важливішими залишаються результати праці над пошуком найпотрібніших слів. Якщо з цієї точки зору оцінювати двокнижжя Анатолія Шкуліпи з Ніжина на Чернігівщині, то можна сказати, що авторові вдалося знайти довірливий тон розмови з поціновувачами поетичного слова. Адже вірші й поеми з «Ознобу» та «Навпроти» по-своєму дають відповідь на запитання, які хвилюють багатьох («Думки киплять, бо іншими не можуть вони літати по цій землі»).
 
Що в них, отих думках поета? Коли спробувати згрупувати їх, то, безперечно, можна виділити громадянські, філософські, пейзажні та любовні мотиви. Скажімо, у книзі «Навпроти» нашу увагу привернув вінок «Білі сонети про золоту зірку». Хіба рядки «Вітчизна починається із поля, що проростає із моїх долонь» не промовляють про громадянськість? Чи не починаємо думати про філософські взорування на навколосвіття, коли у виданні «Озноб» натрапляємо на строфи: «Та не сховати совість за портрета, якщо вона не світиться в душі». Шарму помітності й частці темарійності додає сув’язь з крилатослів’ям. Причаровує і пейзажність. Зокрема у вірші «Клени», свідомість стрепенула словосполука: «Грім уперіщив лезгінку на палицях». Не залишається поза увагою і любовна тематика: «бо щастя – це страждання і відчуття розлуки з тобою і без тебе».
Одночасно не бачимо потреби детальніше говорити про ці тематичні аспекти, бо радше тут маємо поєднання мотивів. Тому вважаємо за доцільніше наголосити на моментах, за рахунок яких вони опиняються у виграшному становищі.
Передусім маємо на увазі літературні тропи,серед яких помітне місце належить метафорам, епітетам та порівнянням. Не заперечуємо, що кожен із чинників літературотропності не спроможний охарактеризувати себе без конкретизації. Через це і хочемо вдатися до неї, але перед цим наголосимо на важливості двох аспектів. По-перше, прикладів в обох книгах вистачає, тому процитуємо лише окремі з них, хоч, можливо, дехто і говоритиме про суб’єктивізм поглядів рецензентів під час їхнього відбору. Але погодьмося, що істотної ролі суб’єктивізм не відіграє, якщо настроєвість дослідників поєднана з основами літературознавчого аналізу. По-друге, нерідко буває так, що ряд літературних тропів поєднується в одній строфі: «слух переходить у стогін каміння…», «сніг – наче атомний гриб». Хіба тут не є очевидною сув’язь метафори, епітета і порівняння?
Метафоричні зблиски є в обох книгах. «Озноб», зокрема, зацікавлює образами на кшталт: «а червоні ягоди калини морозець цілує і мовчить», «натомила очі вражена берізка», «самотою день завис на нитці». Цікаві образи такого плану є і у виданні «Навпроти»: «Вся планета вміщається в саркофаг мого серця», «я хочу спіймати дощ», «відчувши мозолями щем зірок»…
Нерідко вдалі рядки супроводжують друки і тоді, коли одягають епітетні шати. В «Навпроти» це бачимо на таких взірцях: «альтанки задум», «сонце повнощоке», «закапелки тишини», «луска мозаїки», «рубіж терпінь», «зойки листя». Подібні цікавинки існують й у «Ознобі»: «ікона прогресу», «ліхтарики сніжинок», «відсвіт інерцій», «завітрена туга», «летовище тривог», «аргумен чорнозему»… Це - авторські метафори, які вражають на тлі звичності епітетного плану: «срібна нить», «вранішня зоря», «доба нова», «вітрила мрій», «зелене море», «широкі кроки». Дві частини одного виражального засобу наче зрівнюють одна з одною, бо у всіх випадках є контекстово доречними. 
Тепер перейдемо до розгляду порівнянь. Правда тут почнемо з однієї зауваги: якщо епітети умовно можна поділити на звичні та незвичні, то порівняльність є більш різнорідною. Навіть прості порівняння мають два підвиди. Надибуємо образи, в яких використано сполучники, «як», «мов», «ніби», «наче» і т. п. А поряд з ними є такі тропи без сполучників. Є підстави також говорити про складні порівняння, які поєднують у собі наявність і відсутність сполучників. Не можна скидати з рахунку порівняльні з рівноправністю іменників і прикметників, хоч перші завжди крокують попереду. 
Спершу згадаємо літературні тропи, в складі яких є сполучники. Для ілюстрації цієї думки наведем кілька цитат з «Ознобу»: «Наче пересміхнені серпанки краєвиди», «Маніжиться вечір, утому розвішує, як полотно», «Свіжість у груди влітає, мов ластівка». Подібні словотвірні сполуки не рідкість і в книжці «Навпроти»: «Котить з ядерного квітня сльозину, як гору», «Де хвилі, неначе телята в долоню, грайливо штовхають», «Без поезії сумний я, наче грак».
Сумніваємося, що ці порівняння зі сполучниками були б такими вдалими без образів, де їх немає. Зокрема, підтверджують це рядки з «Навпроти»: «Дерева – це слова», «Вогнища менші – шипшини кущі», «Не дівчина – богиня із Олімпу». До речі, вони можуть бути підставою такого твердження: тропи логічно продовжують «Озноб», бо такі вдалі рядки там давно стали панівними: «Місяць – не якась там цяцька, а пілюля прегірка», «А берізка – вісь координат», «Муки сумнівів – не ребус». 
Чи варто після цього дивуватися, що в обох виданнях нерідко зустрічаємо складні порівняння? Давайте погляньмо: «А вона – як та тополенька, вся засурмлена у вись», «Язики – мов терпуги», «Дві квітки льону – мов два джерельця». Такі порівняльні образності супроводжують книгу «Навпроти». Побутують вони й в «Ознобі»: «Іще горить неперемеркна ружа під хатою – мов згадує про нас», «У житті – наче в ущільниках наших помислів і перевершень», «На спориші упав мороз, як сивина – на голову». Погодьмося, що такі літературні тропи допомагають ліпше збагнути поезомислення автора.
Як і порівняння, для створення яких він вдало використовує іменники: в «Ознобі» на аванссцену сприймання виходять такі словосполуки, як «слід-нерозбериха», «рої-думки», «диво-рай», «стежка-журба», «шепіт-відлуння», «зойк-видих». Перелік таких цікавих словосполучень продовжимо за рахунок «Навпроти»: «туман-картопля», «диво-хмари», «сонце-маля», «роботяга-ветеран», «начальник-нарцис», «сніжок-потеруха»…
Літературні тропи нерідко знаходимо і у згадках про «населення» цих книг, до яких належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. В «Ознобі» є їх чимало: «І навіть туга світиться барвінком», «А липа цвіте – захлинається і медом, і світлом своїм», «І клекочу нестримно, як лелека», «І грані слів, і думки глянець – вогонь у вранішній зорі», «Тихенько сплакну в куточку з горя, що досі місяць мій ще не зійшов». 
Цей парад «населення» успішно продовжує «Навпроти»: «У нього душа на весні – як фіалка», «Тільки чайок ячання до сердець долина», «Кучерява віхола, наче в сні, на подвір’я в’їхала на коні», «В імлі заколихана синя зоря», «Сомбреро сонця хтось найвище закинув у блакить». 
Не стало рідкістю і «співжиття» різних представників «населення» в одному рядку чи строфі. Наприклад, в «Ознобі»: «Місяць понад вербами зависа підковою», «І сни озирають мене, як щасливі лелеки вербу», «Із гніздом у безмежних долонях вітрів», «І пісню свою зачинає з роси соловейко, і сонце встає, позіхнувши туману клубком». Підтверджує цю тезу і видання «Навпроти»: «Де кульбабки посхиляли золоті свої голівки», «Солодко розремигались непоквапливі корівки», «А там, де солов’їний спів, жив чоловік – один, як явір», «Весняне сонце – між вербових крон».
Не буде, мабуть, неточністю і твердження про те, що певний вплив літературних тропів відчувається і у кольорових екстраполяціях. Ось в «Ознобі»: «Чи я листок у чорнім вирі, чи мертвий гул у комині?», «Не вицвіла очей дніпрових синь», «Ой, сни, мої милі, не вабте у царство рожеве», «А ти – у золотому німбі», «Із білохмар’я парусини», «Прожену сльозу, як мошку, як у жовтінні лободи». Барвистість бачимо і в «Навпроти»: «Назустріч нам черемха вітрила білі напинає», «По сизих нетрях, як і по вулицях лунають кроки», «Синій вечір, м’яко мліючи, поспішає до води», «Ляже дно у сріблястий пісок», «В очах – мережево зелене», «Срібно піняться хвилі, хвилювань далина»…
І знову з’являються підстави говорити про «Навпроти»: «То синіє здаля, то сріблиться зблизька», «Лиш зрідка вожак блимне поглядом карим: куди синя тиша уже допливла», «Ми ще розпізнаємо срібло і золото»…
Та виражальність не обмежується літературними тропами, згадками про «населення» та кольоровими екстраполяціями. Важлива роль тут належить і слововживанню. Але це питання варто розділити на кілька частин. Нерідко, приміром, говоримо, що сучасна поезія повинна вбирати у себе практику усталених виразів, до яких ми звикли. Не варто, либонь, забувати й про те, що саме «занурення у фольклорні джерела» народжує крилатослів’я. Помітне місце займають і слововияви, серед яких помітно «світяться» неологізми, рідко – вживані слова і діалектизми.
Щодо усталених висловів, то в обох книгах вони почуваються привільно. Погортаємо, скажімо, «Озноб»: «У піснях лиш себе заспокою, а вони – що і мертвий почує», « Як за пазухою камінь – обминати не з руки», «Всі ладні ловить журавля, бо що та синиця у жмені». Між іншим, подібні мотиви є не поодинокими і в «Навпроти»: «Але ж нема і ланцюга, з якого б жінка не зірвалась», «То тепер – ми до лампочки всім», « Палець в рот їй не клади».
Чи варто після орієнтації автора на доречне використання усталених висловів дивуватися появі афористичних висловів від автора? Не один раз щось подібне постає перед нами в «Ознобі»: «Нам до снаги і смерть перебороти», «Якщо душа в підступній сажі, назавжди відвернуться усі». Крилатослів’я від Анатолія Шкуліпи характерне для «Навпроти»: «Не шукайте манівці, де немає броду», «Як любов погасне – потемніє світ», «Нема претензій до страждання, в якім голосять солов’ї».
Тут, очевидно, варто зауважити: якщо питання про фольклорні джерела та крилатослів’я є зрозумілими для читацької аудиторії і не спонукають до заперечень, то цього не скажеш про слововияви, де здається, воєдино переплелися неологічність, рідковживаність та говірковість. Аби упевнитись у цьому, заглибимо зір у книгу «Навпроти»: «Дніпровія», «твердезно», «цвітінь», «зашкода», «майбуть», «одвіт», «шалівка», «нікудоньки», «проз», «терниця». Цей ряд може бути доповнений несподіваними словами з «Ознобу»: «ковбик», «променади», «донебесна», «полуда», «дощувато», «співання», «баршаново», «відсвіт», «подоба», «піновіння»… Якщо врахувати, що йдеться про звертання душі до несподіваності слововиявів у поезії, автор якої сповідує традиціоналізм, то вже цей факт додає шарму явищу.
Але, як кажуть, кожна палиця має два кінці. Якщо мати на увазі слововиявність, то про неточності у словах теж можна вважати незвичайностями, хоч зі знаком «мінус». В «Ознобі», як нам здається, таку роль добровільно взяли на себе «вред», «досада», «глаток» (точніше, либонь, було б мовити: «шкода», «прикрість», «ковток»). На жаль, подібні «чарівності» іноді уздріваємо і в книзі «Навпроти»: «ладно», «базар», «скучно» («добре», «ринок», «сумно»). Образливо, що варті уваги поетичні думки затінюють «вдатності» на кшталт: «зима запахла сальтисоном» («Озноб»), які звучать дещо пародійно…
Виражальність не може не враховувати питань формотворчості. Якщо, приміром, говорити про друк «Навпроти», то впадає у вічі, що поряд з поемами «Даждь» та «Історія портрета» існують цикли «Ніжинське сузір’я над Донбасом», «Смугами», «Поглядом з окопу», вінки сонетів «Білі сонети про золоту зірку» і «Наодинці з деревами», балади, притчі, восьмивірші, верлібри… Формотворче розмаїття притаманне і «Ознобу». Згадаємо тут про поему «Путлер і Надія», цикл віршів «Озноб», «Перед боєм», «Оновлений сонетарій»… Слід, напевно, повести мову й про те, що ліричність погляду віршника сув’язна з гумором і сатирою.
Чи можна забути й про таке? Либонь, ніхто не заперечуватиме, що літературні тропи, згадки про «населення», кольорові екстраполяції, слововиявність і формотворчість однозначно належать до виражальності, то цього не скажеш про богошукальні мотиви та культурологічні акценти. Вони неповторно промовляють про виражальні тенденції, але водночас причаровують філософічністю поглядів навколосвіття. Отже, справедливим у даному випадку є твердження про їхню блуканину між тематичністю та виражальністю.
Безсумнівно, що це є вельми важливим питанням, котре потребує хоча б побічного цитування вдатностей. Скажімо, нашу думку про присутність богошукальних мотивів обгрунтовують рядки з «Ознобу»: «Марево прозорими руками пробира з середини Господь», «Вертаю в пам’ять, наче в Божий храм», «Шлях – як Богу свічка». Такі ж словесні цікавинки побутують і в «Навпроти»: «Від гонору нижчають Божі пости», «Україна – божественне поле і безмежно гостинні столи», «Навіть тиша пам’ять зберігає, ну, а нам сам Бог давно велів».
Цікаві моменти у читацькому сприйманні «провокують» і культурологічні акценти. Але в розмові про них не згадуватимемо неординарностей такого плану з однієї чи другої книг. Лишень перерахуємо імена, котрі народили цікаві поетичні розмисли, які навіяні творчістю Тараса Шевченка, Івана Франка, Бориса Грінченка, Василя Чумака, Павла Тичини, Максима Рильського, Василя Стуса, Борислава Степанюка, Леоніда Горлача. Позитивну роль відіграють і присвяти. Але давайте розділимо їх бодай на дві частини. По-своєму розкривають тему звернення до постатей військовика Осипа Твердовського, мореплавця Юрія Лисянського, письменика Ігоря Качуровського… В друці «Навпроти» не залишаються не поміченими приурочення діячам культури з Ніжина на Чернігівщині. Адже, не зважаючи на особистісність і деяку жартівливість цих творів вони так багато свідчать про філософію мистецької творчості. 
І на останок зупинимося ще на двох моментах. Ми нині часто говоримо, що жоден поет не творить на безлюдному острові. Це підтверджує і Анатолій Шкуліпа присвятою навчителю літстудійців Ніжина на Чернігівщині Павлу Сердюку. Ще, мабуть, варто говорити про вплив Анатолія Мойсієнка, Івана Просяника, Володимира Сапона, Таїсії Шаповаленко та інших на його творче становлення. Ще таке, якщо аналізувати обидві книги, то можна говорити, що автор продовжує віршувати у традиційному ключі і дорікати йому за це не варто. Але суть в даному випадкові приховується у запитанні: чи вдається авторові мовити щось небуденне у нелегкій дорозі до читачів? Погоджуємося, що в цій ситуації не все є таким однозначним, як може здатися спочатку. Але можемо ствердити, що в переважній більшості творів Анатолієві Шкуліпі вдалося проявити свій голос. А хіба не це є головним для літературної творчості?
Свої нюанси на цьому тлі має і найменувальність зі своїми традиціями. У назвах обох видань бачимо однослівність. Вона, між іншим, не є поодинокою у близькому і далекому зарубіжжі. Це по-своєму свідчать «Оратори» англійця Вістена Х’ю Офена, «Натюрморт» канадця Едвіна Джона Пратта, «Скарб» поляка Леопольда Стаффа… Явище однослівності має і українські корені. Наприклад, ще у тоталітарні часи було видано «Незрубай-дерево» Михайла Стрельбицького, «Розрив-траву» Петра Скунця, «Співаницю» Миколи Тимчака… Це явище знаходить продовження у виданнях: «Дилема» Петра Мідянки, «Осердя» Павла Мовчана, «Мідяки» Бориса Щавурського… Згадано тільки кілька назв. Але вже з них можна говорити про те, що уяву віршотворців живлять рідковживані слова, діалектизми та неологізми. Звісно, трапляється тут і вживання більш поширених слів, та це є, безумовно, виправданим, якщо випливає з контекстів. Думається про це і тоді, коли перечитали книги Анатолія Шкуліпи, поштовхом до назв яких стали однойменні цикли віршів.
Напевно, слід згадати й про інші аспекти обох книг. Але гадаємо, що вищезгаданого досить, аби ствердити поетичну справжність. Хочеться, щоб вона ще більше ствердилася у наступних виданнях, що залежить тільки від поета. 
 
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук, доцент Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії 
імені Тараса Шевченка
Ігор Фарина,
член НСПУ

 

 

КОВТОК ЖИВОЇ ВОДИ

З ХВИЛЬ МРІЙ

Savchyn
Савчин Ярослав. Читання ватри: вибрані поезії. – К.: Український пріоритет. 2017. – 304 с.
 
     Ніхто, на жаль, точно не скаже про те, що спонукає людину віршованою мовою розповідати про почуття душі. Навіть версифікатор знічено розведе руками. Це – з одного боку. А з другого? Поціновачеві поетичного слова, звісно, цікаво знати такі нюансики, але перш за все його приваблює слово. Бо саме воно дає відповідь на тривіальне запитання про те, чи варто читачеві взагалі заглиблюватися у цю проблему.
     Про таке подумалося, коли знайомився з «Читанням ватри» Ярослава Савчина з Прикарпаття. Бо в книзі знайшов чимало цікавих образів, котрі засвідчили, що автор вміє бачити миті неповторності у буянні навколосвіття. «Уламки ночі скльовує світанок на тлі народження роси». «Розіллю свою тиху печаль в переспілу осінню зажуру». «Стріляє вітер в осінні груди»… (Трикрап’я наприкінці попереднього речення – своєрідний натяк на те, що перелік вдатностей можна продовжити. Але, як мені здається, вище згадуваних цитувань досить, аби ствердити, що саме метафорика промовляє про неповторність поетичного слова).
     Тому у нотатках про видання самобутного автора хочу повести мову про виражальність поетики. І, зрозуміло, у поле зору перш за все потрапляють літературні тропи, серед яких почесні місця займають порівняння, метафори та епітети.
     Щодо порівняльності, то тут маємо непростість. Згадаємо, що цей троп буває, зокрема, й висловлювання, в яких віршник використовує сполучники типу «як», «мов», «ніби», «наче» і т. п. « Але наш світанок, як калини кетяг». «Листи султанам, мов терпкий батіг». «Хай незайманий зойк, ніби сенс дефініцій». Образності не є дивиною і тоді, коли перед зором з’являються вислови порівняльного плану, в яких немає сполучників. «Спокійне небо й блискавиці – загадка вранішнього сну». «Трави засушене стебло – пролог відписаного літа». «Сиве волосся – тавро років». (Розумію, звісно, що не всі сприймуть подібні порівняння. Та намагаюся сумістити два моменти. По-перше, вибираю порівняння, які відповідають заявленим критеріям їхнього порядку. По-друге, не вважаю за необхідне приховувати особистісність взорувань, хоч дехто вважає подібне суб’єктивізмом, хоч такі твердження зумовлені науковістю підходу).
     Це, безумовно, стосується і складних порівнянь, котрі творять одночасно присутність та відсутність цього літературного тропу. «Слова, як молитви – прощання і надії». «В скромність – вічний притулок таїн – втаємничує нас життя, ніби в доль архаїчність».  «Мов схвильоване серце – затаєна усмішка та».
     Та сумніваюся, що вищезгаданими цитуваннями можна обмежитися у мові порівнянь. Необхідно також згадати і про тропи, котрі творять іменники і прикметники: «туман-сон», «пень-дідо», «нетлінь-роса». (З цього приводу, правда, думка є неоднозначною. Дехто вважатиме, що таких виражальних засобів у друці існує небагато. Але маємо й протилежну точку зору – чи не можна говорити, що скупість такого виражального засобу продиктована бажанням автора «не переборщити»). 
     Могутнім засобом впливу на свідомість читачів залишаються і метафори. «Залетіла в безмежжя душі біла птаха». «Із пальців погляду зісковзує вогонь». «Прогноз погоди на сю ніч зболіле серце написало». (Не можна не помітити, що нерідко поряд з метафорами крокують епітети).
     Не дивина, якщо чимало з них познаковані неповторністю авторського мислення. До речі, нерідко, подібне проступає і у назвах творів: «Вирій сонця»,  «Хоругви літа», Світанок мальв», Імпровізація вітру», «Здвиг беззвуччя», «Воскреслість порога»… Вистачає таких словесних дивовижностей і у текстах: «Вістря розлуки», Летовище снів», «Піт сторіч», Манускрипти волі», «Сон дощу», «Скроні часу»…
     Зрозуміло, що на такому тлі не завжди позитивно сприймається епітетність, до якої звикнув читацький зір: «полиск сонця», тиха журба», босі ноги», ниті долі», «ковток води», «юне серце». Та не бачу підстав для однозначного несприймання. Бо потрібно враховувати контекст твору, в якому вжито той чи інший троп. Якщо дивитися на написане Ярославом Савчиним з цієї «дзвіниці», то стає зрозумілою доречність такого слововживання.
     Тему про літературні тропи у доробку віршника можуть продовжити згадки про «населення» книги, до якого належать рослини і тварини, звірі і птахи, зорі і небесні світила. Адже не секрет, що вони зримішають за рахунок порівнянь, метафор та епітетів. «Когось чекає край дороги звіробій». «Орфей стуманивсь в біль черешні». Крізь пісню зронену товчуть отаву коні». «Химерний день за журавлями згине». «Моїх бажань блукальці-зорі». «Скупалось сонце в дзеркалі водиці»…
     Про образність поезомови мислиться і тоді, коли надибую кольорові екстраполяції, бо автор вміє підмітити чарівність барв. Може це зумовлене й тим, що віршар і сам виступає у ролі художника? «Де так нежданно давність відпливла, мов синій птах доспілої ожини». «Тут соняшників пломені горять, мов  злива сонць на небі голубавім». «З сивих левових мурів в таїну сивих гір закотилося серце Франкове». «Ковток води, немов рожевий сон». «Залетіла в безмежжя душі біла птаха». «Прочан суєтних тіні тіней пливуть на ночі чорне віче». «Сопілку жовту вийняв падолист»…
Прагнення до бачення кольору характерне і для рядків, які наповнені різнобарв’ям або строф, де їх зовсім немає. «Орфей збілів на чорнім фоні». «Із ейфорії фарб тече її волосся». «А натовп біжить за величезним рожевим метеликом не пробаченого білого дня». «Жовте листя берези оголює білу кору». «Невже загадка білого в зеленій мокрій траві?» «Роздвоєний світ поміж крилами вільного птаха»…
     Поезохудожник? Художникопоет? Не у цих дефініціях полягає суть, а у вірності традиції. Згадаємо, що художникував і геніальний Кобзар. Поєднували віршівництво та живопис Михайло Левицький, Олег Лишега, Любомир Сеник… І нині сув’язь залишається характерною для Олега Германа, Анатолія Кичинського, Богдана Смоляка, Богдана Чепурка. Традицією, напевно, варто назвати і те, що кольорові екстраполяції пронизують вірші Івана Війтенка, Романа Кислюка, Богдана Томенчука, Ярослава Ясінського… 
     Єфект від виражальництва (хочемо того чи ні) неможливий без неординарних слововиявів, серед яких найпомітнішими стали неологізми, рідковживаності та діалектизми. Наприклад, у барві новотвірності «тонуть» «першоатом»,  «серцестук», «літник» снолуння», «небесніти», «марафонити». Помітним є і намір припадати римами до рідковживаних слів: «одвіт», «перелет», «сонцелик», «примруги», «безтям», «очікування». Але, мовлячи про них, не можна забувати, що малопоширені слів’ята загального вжитку нерідко плутають з говірковими літеросплетеннями. Очевидно, подібне маємо й тому, що серед них знаходимо буквосполуки, котрі спонукають так вважати: «косиця», «звори», «крижма», «церквиця», «плениця», «ліжник»… (Розумію, звісно, що окремі з таких буквосполук віднайшли прихисток в інших регіонах, але вони так і залишаються діалектизмами, бо в багатьох випадках вони ще не олітературені у вітчизняному правописі). 
     Окремо, очевидно, слід мовити про поеми, котрі по-своєму свідчать про небуденність виражальності. Поціновувачі поетичного слова отримали можливість познайомитися з текстами, де превалюють ліричність та філософічність, бо про сюжетність говорити не доводиться. Безперечно, не відкидаю того, що в «Палітрі нації» (одній з двох поем)  існують і мотиви громадянськості. Та не хотів би виокремлювати їх, бо вони крокують через твір в обнімку з філософічністю.
Щось подібне існує і в поемі «Місяцелуни». А ще вона відзначена особливістю, бо написана у сонетовій формі. (Хоча щодо цього, трактування може бути неоднозначним. Скажімо, Василь Рябий називає вінками сонетів, незважаючи на те, що вони здебільшого є далекими від класичного формовираження. А Роман Кухарук та Олекса Різників називають такі творива циклами. Та давайте не будемо тут теоризувати. Як Ярослав Савчин йменує «Місяцелуни» , то нехай так і буде. Це – його право).
     Мене, як й читачів, переймають не ці дефініції, а неперебутні слововираження. У поемі «Місяцелуни», зосібно, такими є висловлювання типу: «сльози стріхи, наче злежані миті весніючих променів сили», «розсміялись дерева цвітом», «теплі води облизують схлипи». Цікавинки – необхідна умова існування поеми «Палітра нації». «Жорнують сита честь серед віків». «Й галернику прикутому зоря повернення віщує із неволі». «Шляхи толочать війни і громи». Не можуть залишитися поза увагою й такі образи, як «манускрипти волі», «картини долі», «стяг небес», «мапа зимоліку», «головиці пульсар», «тривожний вітродих»…
     …У попередніх абзацах йшлося про наголоси на виражальних моментах. Однозначних. Та є ще й такі, що бродять помежів’ям виражальності та  темарійності. Це, передусім, стосується наявності богошукальницьких мотивів і культурологічності. Адже образність виражального плану у таких текстах є водномить й відрухом філософічності мислення: «Я віршую з ікони», «Плаче тиша в порожній чорнобильській церкві», «Час збирати каміння й святити в фундаменти знищених храмів». (Важливо, що мелодії релігійності звучать природно і часто-густо відлунюють контекстово). Маємо також згадки про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, вірші  з епіграфами з творів Василя Симоненка та Неоніли Стефурак, тексти, які присвячені пам’яті Зіновія Красівського, Ярослава Лесіва, Василя Олійника. «Лягає тихий сум за обрії очей», «На білій крижмі радості й журби мінило небо манускрипти волі», «Тендітні пагінці світали на руїнах». (Вважаю, що ці образи промовляють самі за себе).
     …А от конкретно говорити про темарійні особливості бажання не маю, не відкидаючи того, що у творах, пронизаних громадянськістю, філософічністю, пейзажністю та любовністю існують цікаві аспектики. Через те, що ці мотиви переплітаються з допомогою небуденної образності. Сумніваюся, що це заперечать нові поетичні книги, над якими працює прикарпатець. Аби читачі ковтнули живої води з хвиль мрій.
 
Ігор Фарина

 

ОСЯЮЄ РЯДКИ

КОЗАЦЬКЕ СОНЦЕ

LG
 
Хмелівський В.Й. Лагідний граніт: роман, повість у новелах, публіцистика, громадянська лірика. 2019. 160с.
 
Ідеологічна проза тоталітарних часів намагалася увібгати творчість письменника в рамці певного жанру. Чомусь вважалося, що поет не може бути ще й прозаїком чи навпаки. А тимчасом реальність диктувала інше. Згадаймо хоча б про те, що все-таки виходили різножанрові книги Василя Земляка, Леоніда Первомайського, Євгена Гуцала, та, на жаль, такі друки з'являлися нечасто. Істотно побільшало таких з'яв після проголошення Незалежності України. Згадаємо хоча б про доробки Ігоря Павлюка, Віктора Палинського, Геннадія Щипківського. Звісно, що тут йдеться про присутність текстів різних жанрів в окремих книгах. Але й маємо видання, під обкладинкою яких мирно сусідують поезія, проза, драматургія, есеїстика. Назвемо для прикладу книги Василя Головецького, Івана Данилюка, Богдана Мельничука...
Трикрап'я наприкінці попереднього абзацу не вважаю випадковістю. Адже подібні книги все частіше приходять до поціновувачів красного письменства. Підтверджує це і "Лагідний граніт" Валерія Хмелівського з Житомирщини. Бо тут зібрано прозу, публіцистику і поезію.
Звісно, що про тексти варто поговорити детальніше. Але перед тим, як перейти хоча б до неповного аналізу, зачеплю одне питання, котре потребує уваги. (Давайте залишимо за бортом видання, які автори укладають до своїх ювілеїв, бо часто-густо, виходячи з цього відповідною є і специфіка видань).
Тому й поведемо мову про інше. Нерідко під однією обкладинкою зібрані твори, що об'єднані єдиною тематикою. Щось подібне маємо і у "Лагідному граніті". Ніхто, зрозуміло, не заперечуватиме, що роман "Гість", новела "Безбашенні", громадянська лірика  продиктовані російсько-українською війною та вірою у те, що ординськість ніколи не подолає прагнення людей бути собою на рідній землі. Та слід глибше подивитися на проблему. Вищезгадані тематичні орієнтири в даному випадку лежать на поверхні сприйняття. А що ж маємо в глибині? То вірність і любов до людей на землі, котра дала путівку у життя. І не лише для уже названих творів це є характерним.  Непрості розуміння загальнолюдський цінностей пронизують також повість у новелах "Парижанка Кася", майже казку " Дракон і Кобра", публіцистичну статтю "Іржа"...
Якщо оцінювати написане з такої точки зору, то це є реальність, якої не заперечиш, та все ж двоїна взорування зберігається. Чому? Не забуваймо, що значну роль відіграє особистісність сприймання. Мається на увазі те, що деякі естети літературознавчого штибу ладні метати громи і блискавки свого гніву на подібні твори. Але не радив би сприймати ці нарікання за чисту монету, бо за гугнявінням про недостатній художній рівень приховується неповага до рідного, бо без почуття ріднизни  неможливими є будь-які думки про загальнолюдські цінності.
Можна було б і далі метати камінчики в город вітчизняних літературних космополітів і нагадувати, що твори їхніх навчителів стали відомими у світі саме завдяки національному контексту. Але гадаю, що найліпшим аргументом є згадка про вже існуючі твори.
Тому хочу поговорити про твори Валерія Хмелівського. Не сумніваюся, що дехто опісля прочитання цих нотаток почне просторікувати про суб'єктивізм у сприйманні відгукувача. Не відмахуватимуся від проблеми, яка наполегливо стукає у двері сприймальницької душі. Тим паче, що  суб'єктивізм таки має місце. Та давайте розрізняти суб'єктивізм, який грнтується на часто-густо помилковому розумінні навколосвіття – небажанні сприймання інакшості та суб'єктивізм з домішками літературознавства, бо це  – різні речі.
Саме від так званого "літературознавчого суб'єктивізму" хочу відштовхнутися у розмислах про роман "Гість", який відкриває книгу. Безперечно, що перш за все згадаю про сюжет твору.  Перша частина твору зацікавлює зримою присутністю українського юнака Віталія Білого, хоч про його доблесть у спецпідрозділах тодішнього СРСР чуємо з уст його бойового побратима Олега Криничного. Зізнаюся, що деталізація воєнних описів мене зацікавила. Та ще більше прикайданила до роману поява Наташі. подумалося, що саме у цьому фактові прихована "родзинка" твору. Дещо похитнула мою впевненість у цьому згадка про її смерть у госпіталі після бойової операції. Чомусь на цьому тлі потьмянішали розповіді про діяльність Віталія Білого  у Російській Федерації та натяки на роман з власницею "Сибір-Енерго-Сервісу", яка теж має українські корені, то друга частина роману спростувала читацький песимізм. Вже самою назвою "Аушра". Це ім'я дівчини у Литві означає світанок. Якщо йдеться про доньку Віталія і Наташі (їй збрехали, що коханий загинув, а йому повідомили про її кончину), то все стає на своє місце. Уже як життєву реальність сприймаєш загибель майданівця Віталія Білого на фронті боротьби з російськими загарбниками, життя його коханої Світлани (отієї сибірячки українського походження) з двома дітьми, появу Аушри, її заміжжя з колишнім танкістом Олексієм (по-своєму причетним до Віталія Білого) та їхнє волонтерство.
Зацікавлює ще одна деталь. Ми говоримо часто про дружбу українців з представниками інших націй. А в романі, на основі реальних фактів показано спільність доль українців, литовців, поляків та кримських татарів.
Не буде перебільшенням ця теза і тоді, коли зір заглиблюється у прозотекст без поривів воєнного вихору. Це, зокрема, стає актуальністю коли читаю повість у новелах "Парижанка Кася". З одного боку немає чогось надзвичайного у сюжеті. Парижанка Катрін вирушає в Україну, аби для наукової роботи про перебування Оноре де Бальзака в нашій державі відшукати щось цікаве та несподіване. Її гідом, долею випадку, стає хлопець Роман з Бердичева. Зрозуміло, що вони досягають мати і між ними спалахує кохання. Хоча автор жодного разу не говорить про це, а підштовхує читача до такого висновку контекстовістю твору. А з другого боку? Впевнений, що зацікавленість повістю у новелах та іншими текстами не було, якби не орієнтація автора на мовні цікавинки.
І це – не голослівне твердження. Адже на сторінках прозових творів часто можна уздріти різноманітні літературні тропи. Скажімо досить часто побутують порівняння. Принагідно варто, мабуть зауважити, що автор для увиразнення думки нерідко використовує усталені словосполуки. "Та будь-хто теперішнє зовнішнє спостереження розведе, як першокласників" ("Гість"). "У кожної людини дві батьківщини – своя та Франція" ("Парижанка Кася"). "Власне, сам він, комбат та операційна сестра Зоя – ось і вся класична трійця ("Безбашенні").
Прозотексти стають цікавішими і за рахунок неодинарних метафор. "А мозок тут же прокладав свою паралель" ("Гість"). ""За мить сліди її поцілунків заволоділи його обличчям" ("Парижанка Кася"). "...насолоджувалася теплом, яке поволі розпливалося тілу" ("Безбашенні"). Розумію, що не всі вони припадуть до вподоби вибагливим читачам. Та про смаки не сперечаються. Тому не буду розмірковувати над цим, бо в даній ситуації мене більше цікавить питання про природність їхнього існування в текстах. І радію, що маю підстави говорити про їхню доречність.
Нерідко також можна побачити й цікаві епітети: "тягар репутації", "метушня терміналу", сітки бюрократичних перепон" ("Безбашенні"). (Ви мабуть помітили, що більшість таких словосполук є далекими від поетичності. Але маємо у прозотекстах й епітетність з віршованою барвою. Це насамперед стосується римованих рядків, які органічно доповнюють роман і повість: "марево мрій", підступна печаль", "стежина в поле вільна"...).
А взагалі питання про співіснування прози та поезії в одному тексті не виглядає таким простим, як може здатися спочатку. Якщо орієнтуватися на класичну літературу, то доцільним є ратування за чистоту жанру. Але як тоді бути із сув'язями, які продовжують працювати у традиційному ключі? Наприклад, романи Ігоря Павлюка оригінально доповнюють вірші, про що свідчать його твори "Мезозой" і "Буг". Прозові розмисли і поетичні рядки поєднує Геннадій Щипківський. Два різні жанри бачимо і в повістях-поемах Анатолія Ненцінського...
Та на цих словах про версифікаторство ще не варто ставити крапку у питанні про римотвори у книзі... Адже потрібно врахувати, що розділ видання складають і вірші з циклу громадянської лірики, хоч їхнє існування і спонукає до неоднозначних вражень. Дехто, приміром, скаже, що у цих текстах є забагато патетики. Можливо, такий докір має право на існування. Та будьмо відвертими: негативізм у сприйманні помітно приглушують такі цікаві образи, як "крилами гойдаючи тумани, залишають осінь журавлі", "заколисана тиша вже заснула край наших воріт", "сонце козацьке над нами зійде"... Саме ці рядки  та інші, до них подібні, спонукали до думки: було б, напевно, добре, якби громадянська лірика письменника була "присмачена" філософічністю і пейзажністю. Але в одномить  не закликаю до цього, бо вирішувати може тільки автор.
І насамкінець. Проза та поезія пройняті романтичністю. Саме вона дозволяє збагнути сьогочасся з його непростістю. Неповторний флер! Хотілося б, аби він був ще промовистішим у наступних книгах. 
 
Ігор Фарина,
м. Шумськ на Тернопіллі 

 

Поет крокує

дорогою щоденного болю

 

Шкуліпа А. Г. Озноб: вірші, поеми. – Ніжин: ФОП Лук’яненко В. В., ТПК Орхідея, 2019. – 454 с.
Шкуліпа А. Г. Навпроти: вірші, поеми. - Ніжин: ФОП Лук’яненко В. В., ТПК Орхідея, 2022. – 454 с.
 
Навіть той, хто постійно займається версифікаторськими вправами, не може чітко сказати, що спонукає людину братися за перо. Та чи варто з цього робити трагедію? Не бачимо сенсу у такому діянні. Звісно, питання про мотиваційні поштовхи є цікавими, але набагато важливішими залишаються результати праці над пошуком найпотрібніших слів.
Якщо з цієї точки зору оцінювати двокнижжя Анатолія Шкуліпи з Ніжина на Чернігівщині, то можна сказати, що авторові вдалося знайти довірливий тон розмови з поціновувачами поетичного слова. Адже вірші й поеми з «Ознобу» та «Навпроти» по-своєму дають відповідь на запитання, які хвилюють багатьох («Думки киплять, бо іншими не можуть вони літати по цій землі»).
Що в них, отих думках поета? Коли спробувати згрупувати їх, то, безперечно, можна виділити громадянські, філософські, пейзажні та любовні мотиви. Скажімо, у книзі «Навпроти» нашу увагу привернув вінок «Білі сонети про золоту зірку». Хіба 
рядки «Вітчизна починається із поля, що проростає із моїх долонь» не промовляють про громадянськість? Чи не починаємо думати про філософські взорування на навколосвіття, коли у виданні «Озноб» натрапляємо на строфи: «Та не сховати совість за портрета, якщо вона не світиться в душі». Шарму помітності й частці темарійності додає сув’язь з крилатослів’ям. Причаровує і пейзажність. Зокрема у вірші «Клени», свідомість стрепенула словосполука: «Грім уперіщив лезгінку на палицях». Не залишається поза увагою і любовна тематика: «бо щастя – це страждання і відчуття розлуки з тобою і без тебе».
Одночасно не бачимо потреби детальніше говорити про ці тематичні аспекти, бо радше тут маємо поєднання мотивів. Тому вважаємо за доцільніше наголосити на моментах, за рахунок яких вони опиняються у виграшному становищі.
Передусім маємо на увазі літературні тропи,серед яких помітне місце належить метафорам, епітетам та порівнянням. Не заперечуємо, що кожен із чинників літературотропності не спроможний охарактеризувати себе без конкретизації. Через це і хочемо вдатися до неї, але перед цим наголосимо на важливості двох аспектів. По-перше, прикладів в обох книгах вистачає, тому процитуємо лише окремі з них, хоч, можливо, дехто і говоритиме про суб’єктивізм поглядів рецензентів під час їхнього відбору. Але погодьмося, що істотної ролі суб’єктивізм не відіграє, якщо настроєвість дослідників поєднана з основами літературознавчого аналізу. По-друге, нерідко буває так, що ряд літературних тропів поєднується в одній строфі: «слух переходить у стогін каміння…», «сніг – наче атомний гриб». Хіба тут не є очевидною сув’язь метафори, епітета і порівняння?
Метафоричні зблиски є в обох книгах. «Озноб», зокрема, зацікавлює образами на кшталт: «а червоні ягоди калини морозець цілує і мовчить», «натомила очі вражена берізка», «самотою день завис на нитці». Цікаві образи такого плану є і у виданні «Навпроти»: «Вся планета вміщається в саркофаг мого серця», «я хочу спіймати дощ», «відчувши мозолями щем зірок»…
Нерідко вдалі рядки супроводжують друки і тоді, коли одягають епітетні шати. В «Навпроти» це бачимо на таких взірцях: «альтанки задум», «сонце повнощоке», «закапелки тишини», «луска мозаїки», «рубіж терпінь», «зойки листя». Подібні цікавинки існують й у «Ознобі»: «ікона прогресу», «ліхтарики сніжинок», «відсвіт інерцій», «завітрена туга», «летовище тривог», «аргумен чорнозему»… Це - авторські метафори, які вражають на тлі звичності епітетного плану: «срібна нить», «вранішня зоря», «доба нова», «вітрила мрій», «зелене море», «широкі кроки». Дві частини одного виражального засобу наче зрівнюють одна з одною, бо у всіх випадках є контекстово доречними. 
Тепер перейдемо до розгляду порівнянь. Правда тут почнемо з однієї зауваги: якщо епітети умовно можна поділити на звичні та незвичні, то порівняльність є більш різнорідною. Навіть прості порівняння мають два підвиди. Надибуємо образи, в яких використано сполучники, «як», «мов», «ніби», «наче» і т. п. А поряд з ними є такі тропи без сполучників. Є підстави також говорити про складні порівняння, які поєднують у собі наявність і відсутність сполучників. Не можна скидати з рахунку порівняльні з рівноправністю іменників і прикметників, хоч перші завжди крокують попереду. 
Спершу згадаємо літературні тропи, в складі яких є сполучники. Для ілюстрації цієї думки наведем кілька цитат з «Ознобу»: «Наче пересміхнені серпанки краєвиди», «Маніжиться вечір, утому розвішує, як полотно», «Свіжість у груди влітає, мов ластівка». Подібні словотвірні сполуки не рідкість і в книжці «Навпроти»: «Котить з ядерного квітня сльозину, як гору», «Де хвилі, неначе телята в долоню, грайливо штовхають», «Без поезії сумний я, наче грак».
Сумніваємося, що ці порівняння зі сполучниками були б такими вдалими без образів, де їх немає. Зокрема, підтверджують це рядки з «Навпроти»: «Дерева – це слова», «Вогнища менші – шипшини кущі», «Не дівчина – богиня із Олімпу». До речі, вони можуть бути підставою такого твердження: тропи логічно продовжують «Озноб», бо такі вдалі рядки там давно стали панівними: «Місяць – не якась там цяцька, а пілюля прегірка», «А берізка – вісь координат», «Муки сумнівів – не ребус». 
Чи варто після цього дивуватися, що в обох виданнях нерідко зустрічаємо складні порівняння? Давайте погляньмо: «А вона – як та тополенька, вся засурмлена у вись», «Язики – мов терпуги», «Дві квітки льону – мов два джерельця». Такі порівняльні образності супроводжують книгу «Навпроти». Побутують вони й в «Ознобі»: «Іще горить неперемеркна ружа під хатою – мов згадує про нас», «У житті – наче в ущільниках наших помислів і перевершень», «На спориші упав мороз, як сивина – на голову». Погодьмося, що такі літературні тропи допомагають ліпше збагнути поезомислення автора.
Як і порівняння, для створення яких він вдало використовує іменники: в «Ознобі» на аванссцену сприймання виходять такі словосполуки, як «слід-нерозбериха», «рої-думки», «диво-рай», «стежка-журба», «шепіт-відлуння», «зойк-видих». Перелік таких цікавих словосполучень продовжимо за рахунок «Навпроти»: «туман-картопля», «диво-хмари», «сонце-маля», «роботяга-ветеран», «начальник-нарцис», «сніжок-потеруха»…
Літературні тропи нерідко знаходимо і у згадках про «населення» цих книг, до яких належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. В «Ознобі» є їх чимало: «І навіть туга світиться барвінком», «А липа цвіте – захлинається і медом, і світлом своїм», «І клекочу нестримно, як лелека», «І грані слів, і думки глянець – вогонь у вранішній зорі», «Тихенько сплакну в куточку з горя, що досі місяць мій ще не зійшов». 
Цей парад «населення» успішно продовжує «Навпроти»: «У нього душа на весні – як фіалка», «Тільки чайок ячання до сердець долина», «Кучерява віхола, наче в сні, на подвір’я в’їхала на коні», «В імлі заколихана синя зоря», «Сомбреро сонця хтось найвище закинув у блакить». 
Не стало рідкістю і «співжиття» різних представників «населення» в одному рядку чи строфі. Наприклад, в «Ознобі»: «Місяць понад вербами зависа підковою», «І сни озирають мене, як щасливі лелеки вербу», «Із гніздом у безмежних долонях вітрів», «І пісню свою зачинає з роси соловейко, і сонце встає, позіхнувши туману клубком». Підтверджує цю тезу і видання «Навпроти»: «Де кульбабки посхиляли золоті свої голівки», «Солодко розремигались непоквапливі корівки», «А там, де солов’їний спів, жив чоловік – один, як явір», «Весняне сонце – між вербових крон».
Не буде, мабуть, неточністю і твердження про те, що певний вплив літературних тропів відчувається і у кольорових екстраполяціях. Ось в «Ознобі»: «Чи я листок у чорнім вирі, чи мертвий гул у комині?», «Не вицвіла очей дніпрових синь», «Ой, сни, мої милі, не вабте у царство рожеве», «А ти – у золотому німбі», «Із білохмар’я парусини», «Прожену сльозу, як мошку, як у жовтінні лободи». Барвистість бачимо і в «Навпроти»: «Назустріч нам черемха вітрила білі напинає», «По сизих нетрях, як і по вулицях лунають кроки», «Синій вечір, м’яко мліючи, поспішає до води», «Ляже дно у сріблястий пісок», «В очах – мережево зелене», «Срібно піняться хвилі, хвилювань далина»…
І знову з’являються підстави говорити про різнобарвність у висловах. Знаходимо її в книзі «Навпроти»: «То синіє здаля, то сріблиться зблизька», «Лиш зрідка вожак блимне поглядом карим: куди синя тиша уже допливла», «Ми ще розпізнаємо срібло і золото»…
Та виражальність не обмежується літературними тропами, згадками про «населення» та кольоровими екстраполяціями. Важлива роль тут належить і слововживанню. Але це питання варто розділити на кілька частин. Нерідко, приміром, говоримо, що сучасна поезія повинна вбирати у себе практику усталених виразів, до яких ми звикли. Не варто, либонь, забувати й про те, що саме «занурення у фольклорні джерела» народжує крилатослів’я. Помітне місце займають і слововияви, серед яких помітно «світяться» неологізми, рідко – вживані слова і діалектизми.
Щодо усталених висловів, то в обох книгах вони почуваються привільно. Погортаємо, скажімо, «Озноб»: «У піснях лиш себе заспокою, а вони – що і мертвий почує», « Як за пазухою камінь – обминати не з руки», «Всі ладні ловить журавля, бо що та синиця у жмені». Між іншим, подібні мотиви є не поодинокими і в «Навпроти»: «Але ж нема і ланцюга, з якого б жінка не зірвалась», «То тепер – ми до лампочки всім», « Палець в рот їй не клади».
Чи варто після орієнтації автора на доречне використання усталених висловів дивуватися появі афористичних висловів від автора? Не один раз щось подібне постає перед нами в «Ознобі»: «Нам до снаги і смерть перебороти», «Якщо душа в підступній сажі, назавжди відвернуться усі». Крилатослів’я від Анатолія Шкуліпи характерне для «Навпроти»: «Не шукайте манівці, де немає броду», «Як любов погасне – потемніє світ», «Нема претензій до страждання, в якім голосять солов’ї».
Тут, очевидно, варто зауважити: якщо питання про фольклорні джерела та крилатослів’я є зрозумілими для читацької аудиторії і не спонукають до заперечень, то цього не скажеш про слововияви, де здається, воєдино переплелися неологічність, рідковживаність та говірковість. Аби упевнитись у цьому, заглибимо зір у книгу «Навпроти»: «Дніпровія», «твердезно», «цвітінь», «зашкода», «майбуть», «одвіт», «шалівка», «нікудоньки», «проз», «терниця». Цей ряд може бути доповнений несподіваними словами з «Ознобу»: «ковбик», «променади», «донебесна», «полуда», «дощувато», «співання», «баршаново», «відсвіт», «подоба», «піновіння»… Якщо врахувати, що йдеться про звертання душі до несподіваності слововиявів у поезії, автор якої сповідує традиціоналізм, то вже цей факт додає шарму явищу.
Але, як кажуть, кожна палиця має два кінці. Якщо мати на увазі слововиявність, то про неточності у словах теж можна вважати незвичайностями, хоч зі знаком «мінус». В «Ознобі», як нам здається, таку роль добровільно взяли на себе «вред», «досада», «глаток» (точніше, либонь, було б мовити: «шкода», «прикрість», «ковток»). На жаль, подібні «чарівності» іноді уздріваємо і в книзі «Навпроти»: «ладно», «базар», «скучно» («добре», «ринок», «сумно»). Образливо, що варті уваги поетичні думки затінюють «вдатності» на кшталт: «зима запахла сальтисоном» («Озноб»), які звучать дещо пародійно…
Виражальність не може не враховувати питань формотворчості. Якщо, приміром, говорити про друк «Навпроти», то кидається у вічі, що поряд з поемами «Даждь» та «Історія портрета» існують цикли «Ніжинське сузір’я над Донбасом», «Смугами», «Поглядом з окопу», вінки сонетів «Білі сонети про золоту зірку» і «Наодинці з деревами», балади, притчі, восьмивірші, верлібри… Формотворче розмаїття притаманне і «Ознобу». Згадаємо тут про поему «Путлер і Надія», цикл віршів «Озноб», «Перед боєм», «Оновлений сонетарій»… Слід, напевно, повести мову й про те, що ліричність погляду віршника сув’язна з гумором і сатирою.
Чи можна забути й про таке? Либонь, ніхто не заперечуватиме, що літературні тропи, згадки про «населення», кольорові екстраполяції, слововиявність і формотворчість однозначно належать до виражальності, то цього не скажеш про богошукальні мотиви та культурологічні акценти. Вони неповторно промовляють про виражальні тенденції, але водночас вони причаровують філософічністю поглядів навколосвіття. Отже, справедливим у даному випадку є твердження про їхню блуканину між тематичністю та виражальністю.
Безсумнівно, що це є вельми важливим питанням, котре потребує хоча б побічного цитування вдатностей. Скажімо, нашу думку про присутність богошукальних мотивів обгрунтовують рядки з «Ознобу»: «Марево прозорими руками пробира з середини Господь», «Вертаю в пам’ять, наче в Божий храм», «Шлях – як Богу свічка». Такі ж словесні цікавинки побутують і в «Навпроти»: «Від гонору нижчають Божі пости», «Україна – божественне поле і безмежно гостинні столи», «Навіть тиша пам’ять зберігає, ну, а нам сам Бог давно велів».
Цікаві моменти у читацькому сприйманні «провокують» і культурологічні акценти. Але в розмові про них не згадуватимемо неординарностей такого плану з однієї чи другої книг. Лишень перерахуємо імена, котрі народили цікаві поетичні розмисли, які навіяні творчістю Тараса Шевченка, Івана Франка, Бориса Грінченка, Василя Чумака, Павла Тичини, Максима Рильського, Василя Стуса, Борислава Степанюка, Леоніда Горлача. Позитивну роль відіграють і присвяти. Але давайте розділимо їх бодай на дві частини. По-своєму розкривають тему звернення до постатей військовика Осипа Твердовського, мореплавця Юрія Лисянського, письменика Ігоря Качуровського… В друці «Навпроти» не залишаються не поміченими приурочення діячам культури з Ніжина на Чернігівщині. Адже, не зважаючи на особистісність і деяку жартівливість цих творів вони так багато свідчать про філософію мистецької творчості. 
І на останок зупинимося ще на двох моментах. Ми нині часто говоримо, що жоден поет не творить на безлюдному острові. Це підтверджує і Анатолій Шкуліпа присвятою навчителю літстудійців Ніжина на Чернігівщині Павлу Сердюку. Ще, мабуть, варто говорити про вплив Анатолія Мойсієнка, Івана Просяника, Володимира Сапона, Таїсії Шаповаленко та інших на його творче становлення. Ще таке, якщо аналізувати обидві книги, то можна говорити, що автор продовжує віршувати у традиційному ключі і дорікати йому за це не варто. Але суть в даному випадкові приховується у запитанні: чи вдається авторові мовити щось небуденне у нелегкій дорозі до читачів? Погоджуємося, що в цій ситуації не все є таким однозначним, як може здатися спочатку. Але можемо ствердити, що в переважній більшості творів Анатолієві Шкуліпі вдалося проявити свій голос. А хіба не це є головним для літературної творчості?
Свої нюанси на цьому тлі має і найменувальність зі своїми традиціями. У назвах обох видань бачимо однослівність. Вона, між іншим, не є поодинокою у близькому і далекому зарубіжжі. Це по-своєму свідчать «Оратори» англійця Вістена Х’ю Офена, «Натюрморт» канадця Едвіна Джона Пратта, «Скарб» поляка Леопольда Стаффа… Явище однослівності має і українські корені. Наприклад, ще у тоталітарні часи було видано «Незрубай-дерево» Михайла Стрельбицького, «Розрив-траву» Петра Скунця, «Співаницю» Миколи Тимчака… Це явище знаходить продовження у виданнях: «Дилема» Петра Мідянки, «Осердя» Павла Мовчана, «Мідяки» Бориса Щавурського… Згадано тільки кілька назв. Але вже з них можна говорити про те, що уяву віршотворців живлять рідковживані слова, діалектизми та неологізми. Звісно, трапляється тут і вживання більш поширених слів, та це є, безумовно, виправданим, якщо випливає з контекстів. Думається про це і тоді, коли перечитали книги Анатолія Шкуліпи, поштовхом до назв яких стали однойменні цикли віршів.
Напевно, слід згадати й про інші аспекти обох книг. Але гадаємо, що вищезгаданого досить, аби ствердити поетичну справжність. Хочеться, щоб вона ще більше ствердилася у наступних виданнях, що залежить тільки від поета. 
 
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук, доцент Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії 
імені Тараса Шевченка
Ігор Фарина,
член НСПУ

 

 

 

 Вдивляється душа

у візерунок часу

Chkrabyuk

Шкрабюк Петро. Портрет з осені: поезії. – Жовква: Місіонер. 2021. – 208 с.

Одна модерна поетка безапеляційно назвала графоманами усіх, хто пише не так, як вона. Ще й пихато заявила, що давно пора викинути на смітник історії традиційність, яка заважає розвиткові літератури. Оскільки подібні пропозиції звучать уже не вперше, то можна було б не звертати уваги, але є два аспекти, які чомусь «залишаються поза полем зору» стурбованої модерністки.

По-перше, вона чомусь забула, що течія, яка захопила її творчу уяву, зародилася на грунті, котрий сповідували традиціоналісти. Її суть полягає в тому, щоб уздріти літературну вправність у текстах, бо графоманія існує не лише серед тих, хто вдається до традиційності. Ця проблема залишається актуальною і для модерністів, хоч вони вперто вдають протилежне . По-друге, те, що в багатьох виданнях та в соціальних мережах посилилась увага до поезії, зовсім не означає, що на авансцену вийшли художність творів, бо більшість реціпієнтів, на жаль, поняття про це немає. Отже, потрібне літературне навчання громади.

Ця думка виникла після знайомства із новою книгою Петра Шкраб’юка «Портрет з осені». Автор сам наголосив на важливості цього питання: «Є люди пустодзвонні, сірі, ниці і є – немов у вічності зірниці». Якщо вглибитися почуттями та розумом у цей розмисл, то стає очевидною співзвучність з уже висловленими міркуваннями , хоч іноді можна уздріти й прямолінійні інвективи: «Там не гармонія живлюща, а блуд і бруд».

Можна зрозуміти певну гнівність тону поетичного звертання. Читачам, можливо, він не завжди припаде до вподоби та його спроможна компенсувати енергетика поетичних рядків вихідця з карпатського села, який нині мешкає у  Львові. «Тут все: любов, думки палкі і час новий на тлі віків».

Тому й варто, очевидно, повести мову про складові впевненості творчої людини у правильності такого світосприймання, бо виражальність ( і лише вона) – найвагоміший аргумент.

Хіба не мислиться про щось таке, коли перед зором з’являються літературні тропи, серед яких є порівняння, епітети і метафори. Якщо, скажімо, мова про перші з них, то тут існує неоднозначність. Нерідко у поетичних строфах наявні  порівняння,  створені за допомогою сполучників. «Ти будь, мов острів, на якім спочити можуть подорожні», «Коли нашу волю ламають, як ружі», «Знайде хосен і благовійно понесе коханій, наче скарб коштовний». ( Інші висловлювання теж приваблюють, бо за простотою ховається свіжість погляду та незвичайність: «День хмуриться, як воїн з-під забрала», «Немов струмки, течуть віки у води часу», «Ці діти, мов би херувими».

Подібних неординарностей чимало є у взірцях тропу без сполучників: «Зірки-смарагди в Божій митрі», «Самотність – заходу мотив: без сонця путь, без сліз могили», «Крутий заміс – автограф зимової стужі»…

Цікавинки – необхідність словосполук, які поєднують наявність і відсутність сполучників. Це складні порівняння, до яких варто зарахувати такі вислови, як: «То краще картину в серпанку мрійнім, мов картину, якщо дивитися здаля», «У минуле щастя – тільки миті, як дощ раптовий у блакиті», «а дні – мов птаство перелітне»…

Використовуючи порівняння, в яких фігурують сполучники, автор не обмежується літературним тропом. Адже ці виражальні засоби створені за допомогою іменників: «бурштин-живиця», «змій-удав», «вірш-дитя».

На дві групи можна поділити й епітети. Окрім традиційних «спраглі очі», «летюча мить», «подвиги жертовні», вишуканими є тропи в авторській інтерпретації : «барвний краєвид», «озонна самота», «неосяжний острівець».

Хочемо того чи ні, а поза уявою читацького сприймання не можуть «снувати» метафори, адже серед них є неординарні приклади: «Забігло літо в ранню осінь і мліє в розкошах», «Зима себе закула в кригу», «Навшпиньки став ліс, щоб почути ходу ще юної весни».

До речі, у літературних тропах нерідко є такі поселенці: рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила.Та не менш цікавим є їхнє вільне перебування, бо разом узяті вони осяяні неповторністю: «Дарую перші проліски надії», «Черемшина розлива парфуми», «І ось вона вже на коні на вістрі грому та атак», «Спочатку осінь в нас лелек забрала», «І зір потік тече іскристо в даль імлаву», «Над нами, над прийдешньою журбою сміялось, грало сонце молоде».

Орієнтація на природність почувань характеризує і кольорові екстраполяції: «розстелить січень білі шати», «…потім сіра за зерням на долоню сіла», «сльозу втирає жінка сива», «самі заходять в гості теми, коли жовтіють хризантеми», «іде весна, одягнена в зелене», «і дні похмурі – голубі, коли ти у питомій ролі», «край неба рожеві пастелі», «А де благодать, там не болить, там Бог і правда», «і хвилі тчуть сріблясту паволоку».

Та що там говорити про однобарв’я в окремих рядках, якщо непоодинокими є випадки поєднання кольорів? («…знов голуб в сріберній одежі мережить крилами блакить, «…де вітер маяв  біло, все стихло і зазеленіло», «все врешті стало одноцілим, як чорним-чорне, білим-біло, як згадки милі і смутні». Між іншим, словесна перев’язь властива і згадкам про «мешканців» книги: «Черемшина розлива парфуми і під сонцем і посеред мли», «Все любе: грак,  цвіркун, джмелі, їжак на стежку вибіг», «А уночі поля небес заколосились в зорях ясно», «Бузок уранці (себто без) зашерхотів у шибку вчасно».

Ці (мається на увазі кольорові екстраполяції, згадки про «населення» та літературні тропи) так багато промовляють про виражальні можливості поета. Та не меш важливими є й слововияви. Якщо говорити про цю книгу, то помітно орієнтацію версифікатора на рідковживані слова та діалектизми: «віднова», «живло», «запинало», «кошуля», «мрич».

Можна зауважити ще одну деталь. Нерідко у поетичних рядках органічно існують слів’ята, які ще недавно використовувалися у літературі на релігійну тематику: «митра», «синедріон», «миро», «віряни».

До окремого вживання незвичайних словосполучень приєднуються й окремі фрази. Й перш за все так мисляться через звертання автора до фольклорних джерел: «І солі сипати на рани – ніяк не можу хоч убий», «Є рай і пекло на землі – і за тобою вибір», «Не заведи собі кумира». Цей крок поета, можливо, не був би таким помітний, як би не натякав на витоки крилатослів’я  від нього: «Відкрий в історію вікно – і все ти зрозумієш», «Чим більше квітів віддаю, тим більше їх росте і квітне», «Коли усе позаду – попереду безмежність».

Слугує виражальності й формотворчість, бо у цій книзі мирно «живуть» сонети, рубаї, катрени, дистихи, різнострофові римотвори, октави.  Окремо слід сказати про добірку «В десятку!», яка завершує книгу. Тут справді є чимало рядків, котрі привертають увагу: «І шепочуть між собою віти», «З собою тишу я забрав», аби і ви її почули». Мовлячи про них та інші словесні цікавинки, думається про виражальні моменти, котрі не залишися поза увагою в цих нотатках. А ще виникає потреба не оминути увагою наступне. Перечитуючи поетичні книги, нерідко натраплямо на твори, котрі бачили у попередніх виданнях. Якщо розібратися, то нічого поганого не має в такому виборі. Лише той, кому належить написане, має суверенне право вміщувати чи ні їх у друки. Зрештою, чи може нині поет похвалитися великим накладом своїх творів?

Через відсутність мережі розповсюдження видань багато поціновувачів красного письменства не можуть їх придбати у своїй області, не кажучи вже й про тексти майстрів пера з інших регіонів. (Звісно, дехто почне говорити, що може стати в пригоді «Фейсбук», але найліпша електронна книга не спроможна замінити традиційний друк).

Тепер поговоримо про культурологічні акценти. Не секрет, що у книзі є вірші з епіграфами. Якщо врахувати, що тут маємо сто двадцять п’ять творів (коли не згадувати цикл дистихів «Особисте», двовірш з «Передноворічне», октави та рубаї) маємо лише два такі тексти, то про них можна було б не згадувати. Але наявність в епіграфі рядка з твору Тараса Шевченка цю причетність заперечує замовчуванням. Промовистим є той факт, що існують також згадки про І. Франка, О. Гончара, П. Сороку, Я. Дорошенка, В. Шкляра…

В обох випадках (ми в цьому впевнені) мову про спільність з тематичністю і виражальністю варто вважати закономірністю, бо кожен з таких фактів є важливим для висловлення думки. Також відзначимо, що ці теми – різні грані філософської лірики.

Ще кілька слів мовимо про тематичність. Можна було б виокремити громадянські, філософські, пейзажні та інтимні твори і їх детально розглянути. Та не бачимо у цьому необхідності через тісне переплетення цих мотивів.

…А завершити ці нотатки хочемо одним узагальненням. За висловами у тій чи інші книзі часто-густо можна здогадатися представником якого літературного покоління він є. Стосується це і Петра Шкраб’юка, який не приховує: «дарую вам я соти меду з моїх останніх стільників». І в той же час нарікає сам на себе: «В поезії нових шляхів я не відкрив – зізнаюсь чесно». Стає помітним, що він вірить, коли «піду за обрій – а мій світ і далі буде відкритий». Сподіваємося, що ще раз відкриє його нова книга поета.

Олег Василишин,

кандидат філогічних наук,

Ігор Фарина,

член НСПУ

                                                                                                      

 

ДУША ЛЮДСЬКА ЛІТАЄ НЕБОМ ЧАСУ

Gontaruk
 
Любов Гонтарук. «Сині журавлики». АртЕк 2022 рік.
 
 
     Навіть найвидатніший вчений ніколи не збагне химерії людської пам’яті, бо ж вона завше спроможна підсунути несподіванку. Ніби не забувається якийсь випадок з далеколіття, а от усіх деталей не можеш витягнути з пронафталіненої скрині часу, хоч докладаєш чимало зусиль. А буває і навпаки. З дна незабуття припливає до особистості те, що немає поглинання бурхоплинність  зворохоблених  діб.
    Не знаю як і хто ставиться до такої дивовижності, але мені дуже подобається подібна пам’ятливість індивідуальності, бо за нею ще більше стає очевидним намагання людини через припадання до давнизни відкрити для навколишності свою сутність з несподіваного боку .
      Згодімося, що це має значення для кожного. А для письменника така властивість душевної неординарності – подарунок долі. Думаю, що з цією думкою погодиться і письменниця, котра недавно прийшла до читачів з новою  книжкою прози «Сині журавлики».
      Переконаний, що вона має прямий зв’язок з абзацами, котрі по своєму означили тему. Маю на увазі два моменти. По -- перше, усі новели цього видання продиктовані чіткістю пам’яті. По – друге, «Сині журавлики» мені бачаться магічним продовженням у часовимірі книжки «Мамина вишенька». Адже у всіх випадках перед читальницьким зором постають новели – спомини про подаленілі у часовому вимірі  роки.
       Продовжити ці нотатки на берегах видання хочу оприлюдненням ще однієї думки, відштовхнувшись  при цьому від звертання до моменту, про який уже трошки мовлено.  Отже нагадаю, що авторка запропонувала поціновувачам красного письменства друк про свої шкільні роки. Якщо оцінювати ці тексти через призму розмірковувань про коло дійових осіб, то маємо дуже цікавий умовний поділ.
    Зрозуміло, що персонажі новелок є звичайними людьми і чимось особливим на загальному тлі не вирізняються. Але, очевидно, треба відчути теплоту і повагу, з якою авторка змальовує їх.  Це особливо стосується вчителів, які осонцювали життєшлях  маленької дівчинки. Це зокрема стосується таких текстів , як 
«Шкільний вальс», «Учителька», «Староста». 
     Можливими стають різні нюанси, якщо все ж повернутися до попереднього міркувавання, та тут – несподіваність. Показовою у цьому плані є новела «Суліко". Молода вчителька української мови і літератури в  сільській школі немає повного навантаження і їй «милостиво» нагороджують годинами співів, які стали справжнім випробуванням для неї. На одному з уроків педагогиня  потрапляє у пікантну ситуацію, бо не знає авторів запропонованої пісні. Врешті - решт вона знаходить вихід: незнання, яким хотів дорікнути вчительці один з учнів, стало домашнім завданням для школярів. Згодом стало відомо, що слова написав грузинський поет Акакій Церетелі, а мелодію створила його родичка Барбара, яка вперше виконала її під акомпонемент гітари.
      Коли задуматися над текстом, то бачимо цікавинку. З почуттям приязні Любов Гонтарук згадує про юних представниць прекрасної статі. Мислиться про це, коли читаю тексти «Килим», «Естафета». Та, настрій злагоди десь зникає, коли в центрі оповіді з’являються представники сильної статі. І не тільки «Суліко» підштовхує до такого висновку. Про щось таке промовляють також «Щось», «Око». Та все ж переважає протилежне. В новелах «Напитися води» і «Бурякове свято» -- світлість думкування про юнаків, котру помітно й неозброєним оком. Це, либонь, є характерним і для деяких інших текстів  письмачки..
     Окремо варто сказати ще про один нюансик. Коли перечитувати «Сині журавлики», то кидається у вічі, що авторка завжди звертається на «Ви», коли згадує про дорогих серцю батька і матір. Згоден, що це так багато свідчить про високу внутрішню культуру новелістки. Але давайте глибше подивимося на проблему з іншої «дзвіниці». Ота родинна шанобливість закладена в генах української нації і чогось подібного в інших народів немає. Це спливає на думку, коли вчитуюся у буквоспомини «Плита», «Березовий сік», «Побілка», «Паска».
     Про таку частину книги, як нагадування про родинні традиції, хочу нагадати ще й через наступне. Нині багато говоримо, що глобалізаційні процеси що, на жаль, негативно позначаються на збереженні етнічності. Скажімо, нині не кожен скаже, що означають «копа», чи «терниця». Здається, що невдовзі така ж доля очікуватиме і на «жорна». А хіба можна обминути увагою таке непросте питання, як шанобливе ставлення до національних традицій. В шароварницькому розумінні цього означення воно сміливо попахує архаїчністю. Але… Чи потрібна така однобічність взорування, коли цю проблему треба передусім бачити у дзеркалі національної пам’яті, без котрої нас ніхто у світах не чекає. Цим, до речі, перейняті твори: «Ключ», «Побілка», «Сім’я». А ще не зникають з мореокеання розмислів на цю тему «Жорна», «Коровай», «Лампадка».
     Якщо говорити про тематичність текстів Любові Гонтарук, то бодай побіжно очевидно, слід згадати ще про два аспектики. По - перше, чи не варто навколишність, котра оточувала героїню новел, вважати своєрідно дійовою? І найперше, через те, що авторка вміє побачити і оживити цікаві деталі. По – друге, для багатьох текстів є характерною гумористичність.Та вона не самотує на тлі літературної творчості, а прошкує до читацького сприймання укупі з ліричністю. (Давайте не будемо скидати з рахунку того, що їхнє мирне співіснування народжує вибуховий ефект, що підтверджує новела «Січкарня»).
     Можна, мабуть, гомоніти і про інші аспекти тематичності автора, знаходячи несподівані повороти у звичайному. Та вони, як уже згадані, будуть збагнутими за усвідомлення важливості виражальності. Напевно,не усім сподобається наголос на такому питанні. ( Невипадково кажу про це. Дехто подібні знахідки у творчому арсеналі письменника вважає зайвиною. Але…  Чи можна  не назвати такими вияви  письменницького неординарного мислення?)
      Можна було б… Але мене більше цікавлять літературні тропи, якими послуговується Любов Гонтарук. Адже серед образів, котрі вона використовує, є чимало вдатностей. Приміром ,мені запам’яталися такі метафори, як «зелена і густа крона боляче зойкнула», «забравши з собою тишу», «сидить в мені загадка». Продовжити цей ряд цікавинок спроможні й порівняння: «А в хаті доня мов ружа», «рукави – ліхтарики», «квітка вийшла, як жива», «слинити великий і вказівний палець – натуральне мистецтво». Примагнічують до себе й епітети на кшталт: «Казковий ключ мого зростання», «Небо моєї юності», «Сині паперові птахи».
      Зверніть увагу на ще одну цікавинку. В багатьох творах існують вислови, котрі мають фольклорну основу. До таких, зокрема, слід зарахувати словосполуки на зразок: «Хто сміється першим, той сміється на кутні», «На чужий коровай рота не роззявляй», «Чим захворів тим і лікуйся». Я не звернув би на усталені фрази уваги, якби не те, що увага до рідномовної стихії народжує афоризми у вираженні думки: «Як добрий, то й доброго знаходить», «Тисяча льодяників не замінить дитячих сліз», «Не шкодуй вчорашнього дня, згадай себе у ньому».
    По - своєму, позитивно реагує читацьке сприймання на слововияви, серед яких неочікувані місця займають неологізми, рідковживаності, діалектизми. Назвемо тут хоча б такі літеросплетення, як «новинець», «скелко», «терниця», «ровер»… 
…Наголос на виражальності вказує ще на один момент. Йдеться про те, що прозова книжка належить перу поетки. Та не тільки вищезгадані виразності агітують за це. Поетичність мовлення чудово пронизує діалоги та пейзажності. Чи не постане це поєднання ще чарівнішим у наступних книжках!?
                                       
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ.
 
м. Шумськ на Тернопіллі.

 

 

ПОБАЧИТИ

НЕЗВИЧАЙНІСТЬ У БУДЕННОМУ

Partytura Faryna

Смоляк О. Партитура доби: цикли віршів. ― Тернопіль, 2022. ― 56 с.
 
Якщо в поетичній книжці немає цікавих образів, то не бачу потреби повертатися (навіть подумки!) до неї. Дехто, можливо, скаже, що цей висновок є дуже категоричним, бо оцінювач чомусь не хоче враховувати актуальності тематики. Мовляв, лише вона (і тільки вона) має бути мірилом потрібності видання. Побійтеся Бога, «глибокодумники»! Навіщо настоювати на своєму, коли зрозуміло, що потрібність не може порятувати нецікавість.
Чому на важливості цього питання наголошую, коли гортаю «Партитуру доби»? Та тому, що у друці таки є чимало вартих уваги образів. Тому й бачу необхідність в акцентуванні на літературних тропах.Скажімо, нерідко уздріваю у текстах метафори: «сон на арфі грає пісню про кохання», «усмішка розквітла маківкою в серці», «розлива полудень із горнятка спеку», «вже ранок протирає сонні очі». Бачимо, що віршар «змушує» дійових осіб своїх творів до певних дій, поєднуючи реальність з уявою.
 
Цікавинки постають й тоді, коли перед очима постають епітети, серед яких хотів би згадати про такі словосполуки, як «густолисті ясени», «любисток щастя», «гони фірм», «симфонія світанку». Ви либонь, зауважили, що відгукувач здебільшого наголосив на словотворах, які, певною мірою, можна вважати неординарними. А поряд з ними існують вислови, до котрих уже звикла сприйняттєвість поціновувачів красного письменства: «світле небо», «дзвінке багатство», «безмежна даль», «пісні мажорні». Щодо епітетних слововиявів, то тут маємо неоднозначність. З одного боку можна подорікати 
авторові за експлуатацію банальностей, а з другого ― вони є такими доречними у контекстах творів.
 
Якщо у моїх нотатках про цю книжку епітети умовно діляться на дві частини, то порівняння спроможні мати більше поділів. Передусім наголошу, що на основі «Партитури доби» ще більш помітними стали прості порівняння. Тут чи найбільш помітними є тропи зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. «Зорі, мов дукати, небо застелили», «Розляглись повсюдно тіні, наче глеки», «Ходить день, неначе ґазда», «Ходить роздолами й верхами ранок, наче юний пан». Є у книжці й інші подібні образи. Навіть на основі аналізу усіх 24 віршів, поміщених у ній висновковуєш про улюблені сполучники. До речі, саме вони дають змогу підкреслити певні особливості «мешканців» видання (дозволю собі так йменувати пори дня чи року, хоч звернення до теми «населення» друку ще будуть, але вже в іншому ракурсі).
 
Як, зрештою, виконують цю роль і прості порівняння без сполучників. «Це бузько ― новий вмілий диригент ― шука в ставку симфоній партитури», «коси ― срібні весла». «І лиш з річки чути звуки стоголосі ― оркестр вечірній невгамовних жаб».
 
Не заперечую, що такі висловлювання дають змогу зриміше уявити те, про що побачив поет. А іноді ― й з несподіваного боку. Чимало до цього додають й складні порівняння, котрі творчо показують присутність чи відсутність сполучників. Шкода, лишень, що автор ще недостатньо використовує цей виражальний засіб (принаймні у циклах віршів з «Партитури доби»).
 
Цього не скажеш про порівняльність з допомогою іменників та прикметників. Бо їх у друці існує таки чимало: «смужка-просинь», «подруженька-зоря», «сонце-колісце», «затишок-спокій»... Водночас тут відчутне прагнення частішої експлуатації несподіваних поєднань.
 
Про несподіваність мислиться і тоді, коли перед зором постає «населення» поліграфічного виробу, до якого віршознавці зараховують рослини, дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила: «місяць в дудку грає», «а з-за небозводу кілька зір виходять», «ластівки на дроті тчуть пісні мажорні» «... поспішати коні щось не хочуть», «почути, як гудять на грушках бджоли», «через жита до битої дороги».
 
По-своєму цікавими залишаються кольорові екстраполяції: «сон на арфі грає пісню про кохання й місяцем пірнає в голубі світання», «бо відхилилась ти від мене і пішла у чорну даль», «вже й на трави срібні роси розлились», «уже піднялось сонце догори, підмалювавши золотисті брови», «ведуть його (день ― прим. І. Ф.) за синій обрій».
 
Коли в попередніх абзацах зачеплено конкретику книжки, то є й те, що позбавлене посилань на окремі словосполуки. Візьмемо, приміром, таке: деякі поети наївно вважають, що тільки товстезна книжка може по-справжньому розповісти про сад творчості людини. Та нерідко вже перший твір з такого фоліанта свідчить про творчу неспромогу автора. І часто-густо своєрідною противагою стають тоненькі збірочки, в яких версифікатори не гоняться за всеохопністю, а зосереджують увагу на чомусь конкретному. Саме таким шляхом пішов і Олег Смоляк, оспівуючи людину і довколишність у різні періоди однієї доби. Чи вдався йому задум? Мабуть, що так. Але не приховуватимемо й того, що іноді прагнеться й глибокого проникнення у сутність явища. (Не відкидатиму і того, що це може бути моїм суб’єктивним міркуванням, але воно має право на існування).
 
Чи таке. Багато говоримо про стиль, у якому працює віршник. Ця проблема є актуальною і у даному випадкові «Партитура доби» вказує на те, що автор тяжіє до традиційності в творенні образів. Його творче право. І марно заперечувати його. Тому, в цілому, не заперечуючи способу висловлювання поетичної думки все ж агітую за його доповнення модерновістю взорувань на світ. Думаю, що це додало б поетичним творам шарму неординарності.
 
Ігор ФАРИНА

 

Краплинки розмислів

про вири ріднизни

289757

Ходюк О.С. Сонце в маминих руках: повість / О.С. Ходюк. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2022. – 160 с.

Почну з розмислів про форму викладу тексту. Розумію, звісно, що вони не мають права вважатися остаточними .Тому, мабуть, буде правильним говорити про особистісність суджень. Й не бачу у цьому нічого надзвичайного: якщо письмачка-прозаїчка може «одягнути» свій твір у власний костюм, то хіба літературний критик позбавлений такої спромоги?

Згоден, що це міркування – своєрідне тероризування. Тому переходжу до конкретики. Олена Ходюк запропонувала читальникам «соціально-психологічну повість-роздум». (По-різному оцінюється текст новації, але за великим рахунком не в цьому полягає суть, бо на читальників більше впливають літературосплетіння).

Та поки що не будем углиблювати зір та свідомість у виражальність, про яку мовлено у попередньому одужкованому реченні, а все-таки торкнімося питання вигляду творива. Відштовхнімося тут від наступної очевидності. Якщо балакати про прозотексти, то їх, мабуть, варто розділяти щодо форми на традиційні та нетрадиційні.

Можливо, перші з них свого часу вирізнялися новизною, але з плином років вже неможливо визначати для себе таку оцінку. Їм залишилося хіба що приваблювати глибиною думки. Як на мене, то на основі творів Ольги Кобилянської, Ірини Вільде, Ніни Бічуї, Надії Ковалик висновковуємо, що вони справилися з цим завданням.

Тепер констатуємо наступне. Якщо поглянемо на нинішню палітру прози, то побачимо, що зі звичністю сусідують різні несподіванки у вигляді поєднань: філософський роман-колаж, сценічна повість у листах і спогадах, автобіографічний роман-новелах… А ще нерідко поціновувачам красного письменства пропонують сув’язь чистої прози з публіцистикою та епістолярією… (Зрештою, неможливо перерахувати всі взірці формотворчості). Але подивімося на це явище неоднозначно. По-перше, ніхто не вгадає, що день наступний нам готує. По-друге, через вади книгорозповсюдження відсутні відомості про нинішні набутки. Згадаємо тут хоча б про Надію Степулу чи Надію Мориквас…

А опісля висловлення цієї думки повернімося до твору краянки. Вже було мовлено про запропоноване нею означення. Погоджуюся з ним, але водномить доповнив би. Справа полягає у тому, що на сторінках друку нерідко зустрічаємо вірші та публіцистику. Напевно, у формовираженні якось врахував би таку незвичайність. (Водночас не думаю, що це кидає тінь на чтиво, оскільки у ньому існують цікаві нюансики).

Спробую хоча б побіжно акцентуватися на них. В першу чергу стверджу, що повість відображає бурхоплин наших буднів. В анотації, зосібна, відзначено наступне. Бібліотекарка Софія висловлює своє бажання поїхати на заробіткиза кордон. Та заглиблення душі у про минуле рідного краю і збагачення нинішньої непростості, захоплення літературною творчістю, Революція Гідності, війна і волонтерство круто змінюють її життя. вона починає усвідомлювати, що для пошуку щастя не треба їхати у далекі світи, а треба робити кращою свою країну.

Створення картини сучасності? Бузумовно! Та є цікавинка. Сьогочасся зриміше постає перед очима, якщо з’являється можливість порівняти її з тими чи іншими епізодами минулого. А саме таке маємо, коли читаємо такі вставки, як оповідання «Місце сили українців», « Орисина Мандрівка», окремі розділи з «Краплі щастя».

Ще два нюанси. Нерідко зі сторінок книги до нас «промовляють» казки. Згадаймо хоча б про «Пурхокрилика і Жовтокрилика, або Подорож метеликів», «Казку про писанку», «Ніс». Зрозуміло, що такий творчий хід авторки не всім може сподобатися, адже скільки є людей стільки існує й думок. Та не будемо про це розмірковувати, а відштовхнемося від такої думки. Поєднання реалу та казковості спроможне зробити сприймання ще привабливішим. Тут, безперечно, варто зауважити, що сув’язь – не таке поширене явище у сучасному літпроцесі. І вже навіть цим привертає увагу. До буквосполук.

Це – з одного боку. А з другого? На початку книги зустрічаємо оповідь про нелегкі долі Якилини і Василя. Маємо повстанку Женю Бойко. Зауважу також, що у художньому прозотексті чи не вперше названо Віктора Данилевича… Ці та інші моменти змушують говорити, що ці темарійні відгалуження спроможні стати поштовхом до появи самостійних творів у недалекому майбутньому. А чому б і ні?

Продовжимо ці нотатки ще такою думкою. В попередніх абзацах вже дещо мовлено про виражальність. Зрозуміло, бо ж вона значною мірою є складовою темарійності. Але не маємо забувати, що існує ще й мовленєва барва. Тут передусім варто наголосити на важливості пейзажності та діалогічності.

Коли деталізувати питання про літературотропність, то, напевно, варто згадати про порівняння, епітети і метафори. Серед перших, приміром, надибую такі вдатності, як «обступили хату старого Семена, ніби бочку з квашеними яблуками», «визволити односельців із німецького полону – це шляхетна справа». З взірцями подібного плину, які називаємо простими порівняннями, сусідують складні. Інколи маємо також поєднання іменників та прислівників.

Якщо торкнутися читання про епітетність мовлення, то цей лексичний засіб ділиться на дві частини. Адже маємо словосполуки, до яких уже звикли, словотвори,які познаковані суто авторським баченням. Отож, не є дивиною співіснування «закординник буденності», «романтичних барв», «повстанські дуби» та таких буквосполук, як «молоде життя», «голосний сміх», «холодно дуло». Наголошу також на існуванні таких метафор, як «мука, біль і гнів туманом попливли назустріч», «ніч переповнилась світлом», «Ніс усе чепурився, наче двадцятилітній» і т.п.

Не заперечуватиму, що ці та інші подібні словосполуки діють на читальницьке сприймання. Але не можна скидати з рахунку й того, що роль позитівстки взяла на себе й пейзажність. «Росяні перли розліталися на всібіч від необережних кроків парубків». «Сонечко, що виблискувало на воді, спішило умити свої промені, поки зовсім багряно не розіллється за небокраєм».

Приваблює і діалогічність, в якій видно суттєву різницю між мовленням авторки і мовленням дійових осіб. Шкода лишень, що таких прикладів ще недостатньо. Правда, тут, очевидно, треба подумати над двома моментами. Недостатність діалогів, як на мене, може бути особистісністю мого сприймання. А можливо авторка сама не хоче надто часто вдаватися до такого способу вираження думки, вважаючи, що може висловити її іншим способом. Як кажуть, взорування на явище з різних ярусів однієї дзвіниці.

А тепер згадаємо про моменти, які трактуються неоднозначно. І тут на авансцену сприймання виступає публіцистичність. Було б безглуздям виступати проти неї, бо це – воля авторки. Іншою справою є те, що деякі фрази (на мою думку, звісно) нічого суттєвого не додають до характеристики дійових осіб та явищ і їх слід зарахувати до зайвини. Цьому могла б завадити більша увага до літературного редагування. Воно, до речі, було б доречним при погляді на певні мовні аспектики.

…Але змушений повторити, що тут може бути індивідуалізм бачення, бо в цілому книга є потрібною. Особливо нині, коли на передній план виходить національна ідентичність.

Ігор ФАРИНА

 

Дорогами болю

мандрує душа

ОБКЛАДИНКА Тилинка й литаври 01

Лазарук Мирослав. Тилинка й литаври: поезії, цикли, поеми. — Чернівці: Друк Арт. 2021. — 216 с.

Завжди, коли отримуємо чергове число «Буковинського журналу», то дивуємося, що перед нами постають вартісні твори, незважаючи на фінансові непростості, які переживає вітчизняне книговидання. Погодьмося, що в нинішніх умовах це можна назвати своєрідним творчим подвигом.

Звісно, що є підстави позитивно говорити про цей феномен. Але хотілося б повести мову про нюансик, який робить явище привабливішим. Маємо на увазі ту обставину, що видання приходить до поціновувачів красного письменства завдяки тому, що про це дбає людина, котра сама виступає у ролі цікавого письменника.

Це свого часу засвідчили книжки прози «Ріка», «Чорторийські марева-видіння». (До речі, роман «Посаг для приречених» номінувався на Шевченківську премію). А нещодавно з’явилася ще одна підстава говорити про літературний талант письмака з Буковини.

Це — віршована книжка «Тилинка й литаври». На її сторінках, між іншим, знаходять місце громадська, філософська, пейзажна та любовно-інтимна тематики. Зрозуміло, що кожна з них має право на деталізацію. Та не вдаватимемося до цього, а зупинимося лише на кількох моментах.

Перш за все наголосимо на такому. Якщо балакати про громадянське начало, то бачимо, що у творах превалює тяжіння до ріднизни. «Нап’ємося джерелиці з Дніпра. І не заступлять небокраїв зливи». «Коли забракне Слова, наче тиші, хтось винайде простих діянь статут, Над Россю кров’ю скреслою напише». Шарму цьому почуванню автора додає вплив сьогоденності, котра немислима без орієнтації на пам’ять поколінь.

На кілька підтем діляться філософські поетичні рефлексії версифікатора. Тут, зосібно, вирізняються богошукальницькі мотиви. «І, перестоявши югу, що стане зболено хулити, перетерпаючи гургу, душа воліє з Богом жити». «Бо щось наївно-невловиме дає тобі Господніх сил». Своєрідним відгалуженням філософічності вважаємо також рядки, в яких віршар замислюється над сенсом літературної творчості. І немає нічого дивного в тому, що цей аспект поєднується з культурологічністю.

Необхідною умовою існування ліричного слова Мирослава Лазарука стала пейзажність бачення навколосвіття. «А трави завтра знов повиростають і заіскряться роси ув очах». «Садок біліє уночі, як марево небесне». «Зливаються гори, потоки, смереки у дивний смиренний, тягучий танець». Зрештою, це — лише жменька цитат, бо їхнє число можна множити. Та не думаємо, що варто вдаватися до цього. Більше, мабуть, слід балакати про тіснющу сув’язь уяви та реалу, котрі присутні й у рядках зі згадками про «населення» книжки. «Заходити у води, як у жито». «Я допиваю досвітку вино із бузини, а може із калини». «Дрозди чорнющі занімілі і не відлетіли в теплії краї». «Зоря почне щось ніжне грати, та не розтануть вечір, ніч». «Одхилили голови від сонця, помарніли, почорніли, ніби тать». Продовжує цю тему і сув’язь різних представників «населення».

На дві частини діляться також поезії з любовно-інтимними мотивами. З одного боку перед читальниками постають твори, в яких автор оспівує любов особистості до навколосвіття, а з другого бачимо вірші з доторками кохання до жінки — продовжувачки роду людського. У кожному з цих випадків є свої особливості. Якщо, скажімо, говорити про почуття закоханості, то не можна ототожнювати ліричного героя та автора. Не можна теж оминути питання тісної перев’язі суспільного та особистісного. «А потім знову ранок, і вода тектиме безпричинно перед нами, і ти до божевілля молода, і я — листок осінній між вітрами». «Ніщо не минає, лиш вічність церує, гойдається світу неторкана віть, ніхто нам ці стіни вже не замурує, — безтямно любили і далі любіть».

До речі, про найважливіші елементи слід більше поговорити. І очевидно, почнемо з акцентів на літературних тропах, до яких належать порівняння, метафори та епітети. Передусім зосередимося на порівняльності, котра є далекою від однорідності. Бо ж маємо взірці цього тропу зі сполучниками, без них, а також рядки, в яких переплітаються присутність та відсутність сполучників. А ще маємо єдність іменників та прислівників, котрі теж належать до неординарних порівнянь.

А опісля теоретичних розмірковувань щодо цього перейдемо до конкретики. Скажімо, маємо словосполуки зі сполучниками на взір «як», мов», «наче», «ніби». «…тримаємо пострах, як сльозу». «Одцвіли неждано дерева, наче відлетіли в задзеркалля». «Вони у небеса летіли, мов з безодні». Не менше привабливим є порівняння без сполучників. «Життя — це тільки трафарет чужої слави», «Тремтітимуть губи — тонкі блискавки». «Це я — твій дощ, ти — хвиля часу, в яку волію затекти». Є свій шарм у поєднаннях: «Тоненькі, як плуги, глибинні перелоги». «Як зойк — зітхання зледеніле». А як тут не згадати про іменниково-прислівникову сув’язь: «сутич-вир», «туга-скруха», «згар-божевілля»…

А тепер звернемося до метафор, процитувавши кілька з них. «Це Бог натхненною рукою ховає сни в тісний рукав», «Ти обіцянками лиш снідав», «Ріка регоче день при дні». Існує підстава говорити, що поєднується уява і реальність. Не заперечуватимемо того, що подібні висловлювання допомагають ліпше зрозуміти задум версифікатора.

Та не тільки такі словосполуки сприяють поглибленню розуміння віршотворчості буковинця. Окрім літературних тропів помітне місце належить слововиявам. Правда, тут маємо одну особливість. Не нами підмічено, що поети, які орієнтуються на традиційну силабо-тоніку, у своїй стилістиці рідше, ніж інші віршотворці, використовують незвичні буквотвори. Але в «Тилинці і литаврах» вони все ж є. Тому Мирослава Лазарука вважаємо приємним винятком на цьому тлі.

Адже у книжці нерідко уздріваємо слів’ята з неологічною барвою: «гнильські», «одчайдуш», «пригірклий». На основі цих та інших подібних новотворів знову думаємо про їхню органічність для стилістики віршотворця. Ще більше мислиться про це, коли надибуємо рідковживаності на зразок: «колоратура», «висповідь», «росточок». По-своєму промовляють про поетичність мислення автора й діалектизми: «косарики» (жоржини), «прутихати» (давні поселенці коло Прута — річки, які, за легендою, накликали гнів Божий), «ленци» (віжки).

Коли вже зайшла мова про лексику віршаря то, мабуть, необхідно згадати ще про два моменти. По-перше, автор вдало використовує фразеологізми: «народ потішився, мов облизня піймав», «лихий попутав й переплутав». По-друге, іноді можна надибати спроби алітеративності: «любив, люблю і ви любіть», «допоки білим білить світ».

Побутує ще один нюансик, який вважаємо промовистим. Гортаючи книжку, неодноразово натрапляємо на такі слів’ята, як «вічности», «любови», «очи». Коректорська похибка? Далекуємо од такого твердження, бо йдеться про повернення до українського правопису, який вимушено терпів чужинські впливи радянщини. Маємо право у цьому випадкові говорити про те, що на мовлення поета впливає регіон його походження. Мирослав Лазарук — гуцул. І твердість висловлювань — ознака місцевості. Та водномить це ще один доказ української єдності, котра є неможливою без многоти почувань на словесній ниві.

Та повернімося до питання про говірковості, бо воно має один аспект. Діалектизм «поселився» і в йменні книжки. Вона, тилинка, є несподіваним слововиявом, бо для багатьох (хіба не так?) вона є незрозумілістю. Тому, напевно, слід дещо уточнити, точніше, нагадати, що «тилинкою» називають музичний інструмент із Гуцульщини. Фахівці стверджують, що він народжує різні мелодії, бо сумовитість може поєднуватися з веселістю, що є органічним явищем для нашої ментальності.

Це — роздумування про найменованість. Але це зовсім не означає, що уже все мовлено про тексти. Досі поза увагою залишалася поемність вираження думки. У «Тилинці і литаврах» є три твори цього жанру. У першому розділі привертає увагу поема-цикл «Сняться слова», присвячена світлій пам’яті Миколи Вінграновського.

Можна сказати (не думаємо, що це є перебільшенням), що поеми по-своєму порушують ще одну проблему. Поеми «Плач по чорному коневі», «Слово було Бог» присвячені Тарасові Мельничуку та Ігореві Римаруку. Поціновувачі красного письменства знають їх як «чистих» віршарів, а от Микола Вінграновський був не тільки цікавим поетом, а й неперебутним прозаїком. До літературних «багатоверстатників» належить і Мирослав Лазарук.

А завершити ці нотатки хочемо ще одним наголосом. «Тилинка і литаври» говорять про те, що поет є «традиціоналістом» у вираженні думки. Та, напевно, не варто на основі цього балакати про чистоту вираження розмислу в цьому напрямкові. Нереальність такого висловлення думки є очевидною. Бо часто-густо маємо метафоризм. Неодноразово зі звичністю сусідує модернізм. Побутують й інші нюанси цього плану. І все це разом узяте дає підстави сказати, що воно стає поштовхом для нових творчих пошуків. Це неодмінно відобразиться в майбутніх книжках. Хоча тільки поет знає про те, якими вони будуть. Та віримо, що цікавими, принаймні, «Тилинка і литаври» вказує на це.

Богдан МЕЛЬНИЧУК,

Ігор ФАРИНА

 

Серця мандрівки

стежинами пам’яті

 Chshypkivskyj

Щипківський Г.П. Поліття: поезія. – Одеса: Астропринт.2022.-200с.

Чимало віршів з цієї книги знаємо з попередніх видань неординарного віршника. І це відразу ставить цікаве і, можливо, дещо несподіване питання: чи варто, мовляв, акцентувати увагу на повторах і ламати критичні списи навколо проблеми, яку порушив друк оригінально версифікатора.

Але давайте не будемо теоретизувати, а поговоримо про очевидне. Нагадаємо, що звернення до римованих рімейків – справа кожного автора. (Зрештою, не можна, напевно, негативно, ставитися до явища в умовах мізерності накладів). Це – з одного боку. А з другого? Хочемо того чи ні, а повторення знаного належить до особливостей поліграфічного виробу, який римувальник сам вважає підсумковим на певному етапі творчості. (Оскільки пан Геннадій не заперечує проти такої постановки питання, то «танцюватимемо» від цього).

А після цього згадаємо ще про один момент, котрий, як нам здається, робить «Поліття» вельми актуальним в цей непростий час. Таке – один з виявів дивовижі, бо маємо перед собою тексти, що написані перед повномасштабним вторгнення орківського ненасиття в Україну, але в багатьох рядках відображено суворість доби. «Ніколи справжній козарлюга себе загарбити не дасть», «Аби до міста не пустить чуму, бо в нім нащадки мають вічно жити», «Істина забунтувала, дала хитрим відкоша».

Якщо відштовхуватись від цих рядків, то з усією серйозністю постає питання про темарійність. І неозброєним оком видно, що тексти з «Поліття» можна поділити на громадянські, філософські, пейзажні та любовні, бо такий поділ лірики превалює у вітчизняному літературознавстві. Та не бачимо необхідності в констатації вдатностей у висвітленні того чи іншого мотиву. Пан Геннадій сам «посприяв» цьому. Тематичні пласти зливаються воєдино. Сув’язь тем в одному творі виглядає у даному випадкові оригінально, бо помітну роль відіграє погляд не явище через особистісний окуляр.

Тому не уздріваємо чогось дивного в тому, що на авансцену сприймання поетичних текстів виходить виражальність, яка причаровує неодновимірністю. (Мовлячи про це, маємо несподіване поєднання висловлення цікавого думкування з традиційністю мовлення у сучасному вимірі).

Зрозуміло, що неординарність думковираження приховує у собі чимало факторів. І звернення до літературних тропів стає чи не першочерговим. Констатуючи про це, думаємо, звісно, про порівняння, епітети та метафори, оскільки саме вони є виявами творчої особи особистості.

Щодо першого виду літературної виражальності, то тут побутують непростості. Порівняльність ділиться на просту і складну. Перший з цих підвидів, зосібна, немислимий без сполучників на кшталт «як». «мов», «ніби», «немов» та інші: «Тиша забриніла, як струна», «В золотій задумі, мов у сні», «А вони все котили блискучого часу вервечку, наче юність далеку стежками шукали мою». До простих порівнянь належать й вислови, в яких немає сполучника: «Копиця сіна – свіжа постіль», «Сягнуть думки в емпірику – в найвищу точку неба», «смачно зарум’яняться коржі – животворне, найдорожче диво». Та напевно, ці виражальні засоби простої виражальності не були б такими привабливими, якби версифікатор не використовував поєднання, присутності та відсутності сполучників: «В розлогах пшениці, як море». «І доторк волі – як вогонь», «Не давався скубнути – колов, як будяк».

Але не треба, очевидно, забувати, що існує ще один підвид порівнянь – висловлювання із сув’яззю іменників і прислівників: «вітер-ловелас», «оболоки-самозванці», «скриня-пам’ять». (Можна наводити й інші приклади подібних поєднань. Але й цих, мабуть, досить, аби наголосити на важливості цього виражального засобу).

Тому не зациклюватимемося на поглибленні порівняльності, а підемо далі й доторкнемося до епітетів. Їх, до речі, теж ділитимемо на дві частини. З одного боку, побутують звичні вислови, а з другого боку існують суто авторські епітети з незвичайністю того чи іншого образу. І це не голослівні твердження. Тому з такими звичностями, як «жива вода», «біблійний сад», «літо духмяне», мирно співіснують такі «блискітки»: «профіль хати», «пасма ясенів», «макітра межиріччя». (Правда, тут не все виглядає так однозначно. Бо частенько натрапляємо на думку про те, що можна було обійтися без висловів, які набили оскомину. Але.. Чи потрібно виривати їх з контексту?)

Ще про таке. До літературних тропів належать і метафори. А їх у «Політті» надибуємо чимало: «достигла ніч натягне тятиву», «І тиша тут в’язала коням пута», «Вийшло сонце веселе, травам розгладило шовк»… (Трикрап’я наприкінці попереднього речення не вважаємо випадковістю. Воно – лише натяк на необхідність більшої метафоричності в сучасному поезомисленні).

До речі, поки що ведемо мову про літературні тропи в так званому «самостійному плаванні», та не менш цікавими є вони й у згадках про «населення книги, серед яких бачимо рослини, і дерева, звірів і птахів, зорі і небесні світила: «Поспішала річка в Чорне море, щоб не заблукати в камишах», «Прадавню липу обійму», «В пахучих травах бродять коні», «Вночі сміються сови», «Серед хмарин, зірок і тиші», «Хмарини місяць загріба веслом».

Не маємо скидати з рахунку й того, що у багатьох випадках маємо мирне співіснування різних представників «населення» в одних рядках чи строфі: «Ні стріх, ні гнізд, ні горобців, ні чорнобривців, біля хати». «І синій сніг, і сині зорі, і красень місяць угорі», «Зачервоніли намистини глоду, щоб снігурі побачили здаля». Та не тільки тут існує сув’язність. Вона є характерною і для кольорових екстраполяцій: «На палітрі часу кольори: синій і оранжево-червоний», «Заблищало сріблом чересло, «рілля чорніє на городах», «І срібло уночі своє в замети сині інкрустує».

Читачі, очевидно, зауважать, що образи з поєднувальних рядків привертають до себе увагу. Та не менш цікавими є вони тоді, коли бачимо окремі кольорові екстраполяції: «Щоб ніколи ми у час жорстокий не піднімали білі прапори», «Жовтокоса осінь повернула з пів дороги до мого села», «Туди іще нема дороги у той зелений острівок», «Вздовж річки верби жовтокорі», «Срібночола на городі гречка визирає між окосих слив», «Над скалою сиві ясени», «Бачу, прозорою струною пролетіла золота бджола, очима чорними, як ніч, крізь шибку дивитися зловмисник».

Не будемо заперечувати, що літературні тропи, наявність «мешканців» та кольорові екстраполяції є помітними на виражальницькому тлі. Та не менше значення мають і слововияви, про неоднорідність яких промовляють неологізми, рідковживаності та діалектизми. З побіжних зауваг про засоби версифікатора й почнемо розмірковування про його лексику. Перечитуючи «Поліття», звертаємо увагу на такі колоритні слівця, як «кулястра» (молозиво), «рихва» (обруч), «розгін» (урізнобіч). Особливого шарму поезомові додають і місцеві назви – слів’ята, які пан Геннадій увібрав у себе з молоком матері (він народився в селі на Хмельниччині, але все своє свідоме життя провів на Одещині), тому і повіває батьківщиною, коли читаємо про Соколець, Стінку, Бугайський Горб…

По-своєму доповнюють цю лексичну несподіванку рідковживаності, на кшталт «страпак», «стільниця», «часник»… Якщо читачі уже звикають до подібних буквосполук, то цього не скажеш про неологізми типу «заопенькають», терпкоросий», «зіркують»…

Та навряд чи можна говорити про позитивний вплив лексики на поезомову Геннадія Щипківського, якщо не згадати про тяжіння поета до вмілого використання фразеології у римованих творах: «Б’юсь як риба об лід», «І погана слава доганяти мусить», «І носитиме по краплі літо на вусах в дупло».

Не можна також залишити поза увагою й наявність богошукальних мотивів: «Укріпи мене, Боже, і віру мою укріпи, бо вона вже зі мною повинна зостатись навіки», «А на покутті-житні колоски і Миколая-Чудотворця очі», «Тут близько всім до Бога і до хліба». Тут, зокрема, відзначимо природність цих висловлювань у контекстах творів.

Ще одна особливість цього богошукання, що воно є дуже важливе для виражальності. Але водномить так багато промовляє й про темарійність. Адже богошукання – один із відтінків філософічності поезії. Так би мовити, бродіння слів літературним помежів’ям. Але його помічаємо не тільки тут. Бо вона є відчутною і тоді, коли у поле зору потрапляє культорологія. Звернемо, зосібна, увагу на вірш, який присвячений письменникові Олексі Шергенговому.

А завершимо ці нотатки ще одним акцентом. Нерідко численні міркування про творчий напрям, в якому працює той чи інший поет, лунають з літературно-критичних трибун. Щось подібне маємо і тоді, коли перечитуємо «Поліття». Традиціоналіст? Можна так підсумовувати, вглиблюючись в окремі тексти. Але це буде, мабуть, сприймальницькою оманою. Бо ж нерідко побутують і модерністські впливи. Серединність плавання душі віршотворця між двома творчими течіями. Своєрідність традиційного поезомовлення з врахуванням вимог часу. Здається, що саме цим і зацікавлює книга віршів Геннадія Щипківського.

Олег Василишин, кандидат філологічних наук

Ігор Фарина, член НСПУ, лауреат премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень»

 

 

ПІРНАННЯ

В МОРЕОКЕАННЯ ДУМ

 

IMG 5674

Богдан Дячишин. Ословленого світу таїна: есеї про літературу. – Львів: Растр-7, 2022. – 200 с.

         З ким можна порівняти того, хто постійно пише про книги інших літераторів? Напевно, кожен по-своєму відповість на це сакраментальне запитання. Тому не блукатиму серед здогадок, а запропоную лише свій варіант. Так от. В моїй уяві такий автор написанок про різні друки асоціюється з пірнальником у магнетичні глибини слів, виносячи з глибин дивовижні перли дум, які торкаються сердець.

         Про це подумалося, коли перед мною з’явилася нова книга Богдана Дячишина «Ословленого світу таїна», котра спонукала до цього порівнянння.

         Та воно було єдиним роздумуванням про видання. Але не думаю водномить, що мої акценти спроможні передати всі нюансики вражень, бо це не належить до реалу. Через це поведу мову лише про моменти власного сприймання текстів.

         І почну з такого міркування. Про поліграфічний виріб письменника з княжого Львова говорити непросто. Бо є різні моменти. По-перше, чи не всі есеї вже з’являлися в друкованих засобах масової інформації та соціальних мережах. Отже про новизну балакати не доводиться. І все ж вона існує. Адже зібрані воєдино тексти створюють дещо інший антураж сприйняття, більше вказуючи на цілісність думання автора. По-друге, написаному, звісно, віриш. Але не приховуватиму і того, що самому хотілося б перечитати твори й погодитися або заперечити. (Але, на жаль, це є неможливо й далекий від того, аби цей докір адресувати авторові книги, адже винуватим варто вважати вітчизняне книгорозповсюдження, про вади якого не писав хіба найбільший лінивець.)

         Тепер згадаю про таке. У найменні книги її творець використав три слова. «Ословленого світу таїна» звична для нього традиція, якщо згадати «Думки й діалоги щоденні», «В маленькій амфорі слова», «ВАГОТА поетичного слова». Щось подібне уздріваємо й в інших літературознавців: «Силове слово критики» В’ячеслава Брюховецького, «Подих третього тисячолітття» Миколи Жулинського, «Інтим письменницької праці» Михайла Наєнка, «Поетика Леоніда Талалая» Івана Прокоф’єва… На вірність традиції вказує ще один найменувальний момент «Ословленого світу таїна». Так пан Богдан назвав свої розмислення про нову книгу Андрія Содомори. Так названо і друк. Щось таке маємо і в найменувальній практиці інших письменників. Додаткового шарму назві додає і та обставина, що чимало цікавих думок про ословлення надибую й у передмові до цього видання.

         До речі, текст-екскурс у книгу має ще одну особливість, натякаючи на важливість взорування з «географічної дзвіниці». Тут спершу згадаю, що видання присвячене світлій пам’яті Любомира Сеника – доктора філологічних наук, професора, письменника і літературознавця, який народився на Тернопіллі. Якщо врахувати, що Кошляки на Підволочищині стали колискою для Богдана Дячишина, то є підстави стверджувати про припадання автора до ріднизни. Підсилюють це враження рецензії-есеї про Євгена Барана і Богдана Чепурка, яких випестувала земля Надзбручанська. Це, звісно, є важливим моментом, який вказує на «географічну складову» книги. Як і присутність текстів про видання львів’ян: Андрій Содомора, Петро Шкраб’юк, Світлана Антонишин, Марія Маш. А ще, мабуть, слід згадати про Любов Голоту і Павла Мовчана з Києва, Івана Корсака з Луцька, Олега Гончаренка з Запоріжчини, Руслану Мельничук з Вінниці… (Говоримо про «географічність», котра має право на існування, але водночас гадається про необхідність завжди залишатися людиною, незважаючи на певні географічні координати.)

         Наступне. Не слід, очевидно скидати з рахунку і питання гендерності, хоча автор не робить наголосу на ньому. Вже хоча б через те, що мені, як літературному критикові та читальникові цікавлять погляди іншого на творива різностатевих авторів. Скажімо чимало цікавинок є у розмислах про твори Івана Корсака, Павла Мовчана, Петра Шкраб’юка, Богдана Чепурка… Та не менше існує їх тоді, коли мовиться про тексти Світлани Антонишин, Любов Голоти, Марії Маш, Руслани Мельничук. Тут (на мою думку, звісно) варто зауважити, що в поле зору знаного літературного критика втрапили тексти відомих авторів (Любов Голота, Іван Корсак, Павло Мовчан, Андрій Содомора) і менш розпіарених (Олег Гончаренко, Марія Маш).

         Якщо вести мову про структуру книги, то не може залишитися поза увагою те, що нині рідко зустрінеш відгук на окрему публікацію в газетах чи журналах. А Богдан Дячишин вирішив заперечити цю прикру реальність. В даному виданні рецензію-есей, до появи якого надихнула публікація Руслани Мельничук в «Літературній Україні». Нагадаю, що в попередній книзі «Про моменти життя, обійняті словами» вже були відгуки на твори Володимира Базилевського та Вікторії Абу Кадум. Тому твердження, що наявність таких текстів у книгах, не виглядає видумкою.

         Якщо у попередньому абзаці йшлося про те, що вже є продовженням, то тепер згадаю про нове. Саме таким вважаю розділ, в якому Богдан Дячишин зібрав відгуки на свої попередні книги. Мені, приміром, було цікаво читати розмисли Надії Гаврилюк, Ігоря Зіньчука, Євгена Барана, Петра Шкраб’юка… Не залишається непоміченою та обставина, що ці тексти дозволяють подивитися на доробок Богдана Дячишина з несподіваного боку.

         Адже тут справді є над чим замислитися. Якщо, наприклад, відштовхуватися від літературно-критичних публікацій Євгена Барана, Тетяни Дігай, Віктора Палинського, Антоніни Царук, то помітно, що вони віддають перевагу вираженню власних думок, вряди-годи цитуючи когось іншого. А Богдан Дячишин впевнено прошкує іншим шляхом, який сам відверто пише про це. «За формою викладу наслідую Мішеля Монтеня, який писав свої твори, цитуючи античних мислителів – філософів та письменників».

         Однозначним у даному випадкові є те, що кожен має право на свою форму викладу міркувань і не треба тут лукаво мудрувати. А все інше варто зарахувати до суб’єктивних міркувань. До таких, зокрема, належить моя думка про необхідність більшого літературознавчого аналізу у написаному.

         Задумаймося й про таке. Читальники рецензій-есеїв опісля їх прочитання візьмуться розшукувати для себе книги письменників. Це те, що, образно мовлячи, лежить на поверхні. Бо є й момент, над яким ще недостатньо замислюємося. Поціновувачі текстів Богдана Дячишина не заперечують того, їхню свідомість потужніше живитимуть твори тих філософів і письменників, яких цитує львів’янин. Правда, тут побутує одна непростість. Іноді (не приховуватиму цього) дратує повторюваність окремих тез. Але… Кожна палиця має два кінці. Чи не можна стверджувати, що саме повторюваність стане спонукачем до глибшого знайомства з першоджерелом. А, можливо, до більшого зацікавлення певною галуззю знань.

         … А завершу ці нотатки ще однією заувагою. Мною вже мовлено, що не претендую на всеохопність. Адже свідомий того, що окремі нюансики залишилися поза моїм полем зору. Чесно кажучи, не бачу у цьому проблеми. Щось побачив автор відгуку, щось інший читальник. Чи не це є головним у мандруванні книги до людської свідомості.

Ігор ФАРИНА

 

 

image2

 РЕЦЕНЗУЄМО

Поетичність думання

живе в людині

 

Ольга Яворська. «Сльоза-живиця». Поезія. – Київ: «Український пріоритет», 2018. – 216 с.


Цю книгу вважаю чудовим подарунком у день народження для себе. Бо так вийшло, що «Сльозу-живицю» отримав у день мого ювілею і, зрозуміло, cпробував упірнути в бентежне чтиво поетичної думки.

«На поверхні душі щось бентежне, тривожне і вічне, На поверхні землі буйнотрав’я росте крізь літа». «Сонце недільне, як болю згусток, дощами плаче й диктує вірші». (Ніби й немає чогось надзвичайного у цих рядках, але вони беруть за душу. Чи не тому, що поетка пише про дороге для кожного з нас: тематичні овиди відкривають почування?)

Назвав би це особливістю поетики бойківчанки. І не єдиною, на щастя. Бо, прочитавши вірші, можна зробити висновок, що у творах вільно почувають себе звірі і птахи, дерева й рослини, зорі і місяць… «О скільки серцю наболітись треба, щоб пролетіти птахом угорі», «А ніч прийшла зорю подарувати», «День помирав, як недобитий лебідь», «Завмерла в розпачі калина»… (Цитат-цікавинок, мабуть, можна відшукати й більше, але оці чотири теж містять чимало поживи для розмислів, коли найбільше думається про густозаселеність поезії й цими образами, співіснування реалій і абстракції, метафорику, сповідальність).

Щодо співмешкання останніх, то зауважу таке: терміни «сповідальники і «метафористи» у літературній критиці з’явилися майже сорок років тому. Й певний резон у такому поділі при оцінці поетичності існував. Але… Про чистоту течій марно говорити. Радше з’являлися підстави балакати про їхнє переплетення, про що неодноразово зауважували тоді. А нині – тим паче. Це я кажу для того, що у нинішній час нерідко бачимо, що сповідь словами, світла метафора творять один згусток. Вірші Ольги Яворської підтверджують це. Хіба тіні сповідальності не видно за метафорами на зразок: «бреде весна зі свічкою в руці», «перегіркла від болю трава запеклася сльозами», «приклеїти безсмертник сніжинкою до душі», «танцює січень новорічний вальс». А ви можете уявити собі літо у ролі збирача туманів чи старезного дуба диктувальником віршів? Чи може ви підгляділи як «цілуються з небом зорі»? Поетка змогла. І передала побачене через органічність метафор: «вітри у сурми виграють ночами», «зухвалий мороз пекучий заціловує серце до сліз».

Замилування дивовижністю метафор крокує у парі з порівняльністю. «Бензопила, мов відьма, у лісах завиває щоденно», «Тривога в серці, мов квітневий сніг», «Ваші очі, як втрачені зорі», «Безумний світ, немов шалений кінь». А ще ж маємо такі чарівні образи, як «зіниці січня», «чоло лісів», «обличчя небокраю», «сцена смеркання». А хіба поетичність хоч трішечки програє, коли зір натикається на вдатності на кшталт «чагарник буденності», «скроні вірша», «накидка відчаю», «молебні трав»?

Взагалі після прочитання книги складається враження, що поетичні знахідки не стали б реальністю без відданості словогрі. Нехай вони не такі помітні, як неологізми у віршах Василя Рябого і Кості Мордатенка чи діалектизми у текстах Петра Мідянки та Романа Вархола та… у виданні Ольги Яворської теж вистачає неологізмів, рідковживаностей, діалектизмів: «тонкострунна», «розгалуззя», «словодари», «терміття», «вернини». І на цьому тлі ще чарівніше виглядають такі пестливі слова, як «очка», «вишенька», «соненько», «світонько», «мовонько». А як тут не згадати, що поетка нерідко використовує подвоєність слів для увиразнення думки: «сміються-квітують», «гілочка-рука», «вітер-пустун»…

Усе це робить ще ефективнішим темарій поетки. Між іншим тематичні пласти можна розпросторювати, деталізуючи кожен з них. Але не вдаватимуся до цього. Лише окреслю їх. У «Сльозі-живиці» маємо твори з відсвітами громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності. «Німа пітьма, тугий холодний вітер, з волокон смутку зіткана печаль», «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень», «В ансамблі трав – печально-жовтий жмуток», «І я, мов дика груша у саду, пожухлим листям зиму зустрічаю», «На білій вишні, мов сльоза, моя печаль»…

Коли уже згадано про темарій поетки (нехай побіжно) то, либонь, варто наголосити ще на трьох моментах. У багатьох текстах є присутніми мотиви богошукань. «Вслухаюся в риму, молюся до Бога». «Третій день через душу мою Божа мати іде в Україну», «Я гріюся невистиглим теплом твого, наш Боже, вічного терпіння». «Шукаємо істин, хапаючись серцем за Бога». Тема важливості богошукань у житті людини обожує і рядки про зростання ролі слова у химерному плині буденності. «Я ж на морозі душу відігріла, щоб муза усміхнулася мені». «Страждає муза на причалі, болить на прив’язі душа». «Кепкує ситий долар над поетом, якого гріють істина й папір». «Мені у житті пощастило відчути тепло метафор, торкнутися серцем неба і вирватись з кола смерті». (У віршах про роль мистецтва немає зримих доторків до божості, але це постійно відчувається).

І про таке. Реальністю сучасного літпроцесу в Україні стала поява так званих «посмайданних віршів» і творів про воєнні події на східних рубежах нашої держави. Відгуки на вимоги часу? Безумовно, що так! Хоч іноді в деяких авторів бачимо відверте жестикулювання «вигідною темою» заради публікації. Та давайте залишимо у спокої цей нюансик. Хоча б тому, що читальника цікавить не спокуса, а сам твір. Точніше, неповторність образів. А тут бойківчанка (назвемо її так, бо пані Ольга уже чимало років живе на Старосамбірщині Львівської області, хоч народилася у Бучацькому районі на Тернопіллі, який етнографічно належить до Поділля) опиняється у виграші. Про це думаєш, коли читаєш вірші «Недоспівана пісня», «Ой сину, сину». (Зрештою, цей перелік міг би бути довшим, бо вміє авторка знайти свій шлях опоетизації животрепетних проблем сьогочасності, «бреде весна зі свічкою в руці, підсніжники несе під канонади», «веслами вічності доля літа загрібає»…

Напевно в контексті розмови про «Сльозу-живицю» було б нелогічністю промовчати про культурологічні аспекти книги. Вже хоча б тому, що на її сторінках маємо чимало рядків, пов’язаних з іменами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Григорія Епіка, Івана Гнатюка, Василя Стуса. А як не згадати про твори з епіграфами чи присвяти відомим у літературно-мистецькому світі особистостям. Це – зокрема, Маркіян Шашкевич, Василь Симоненко, Катерина Білокур, Іван Миколайчук, Назарій Яремчук, Володимир Лучук, Ігор Павлюк, Роман Дідула, Євгенія Божик… Знову можемо балакати про трепетне ставлення поетки до творчості цих постатей, її позитивний вплив на щоденні почування людської душі. І тут знову можна наголошувати на питанні про самобутність підходу. Ольга Яворська сама «провокує» таку реакцію. Адже у текстах з культурологічними акцентами знаходимо чимало вдатностей: «Мені боляче там, де приречено мусить вмирати покалічений ліс і спаплюжена кимось трава», «В розгалуззі смерек щосвітанку спиняється мить», «Мороз задухи, що пече ще й досі не обморозив їхні пелюстки», «Кричала птахом пам’ять за вікном»…

Своєрідного шарму виданню додає і те, що нерідко надибуємо фрази з афористичністю звучання: «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень», «Гідність на полі битви стяг непокори тримає», «Лиш тоді врятуємо державу, коли з серця вирвемо раба». Коли задумуюся над прописними істинами, заримованими поеткою, то до мене приходить один розмисел. Перечитуючи віршовані книги упродовж багатьох років, висновковую, що афористичність висловлювань переважає серед авторів, які працюють у традиційному ключі. Назвав би це особливістю поетики. А ще – набутком досвіду. І втішно, що все це переплелося у «Сльозі-живиці».

Слід додати, що на літературну стезю Ольгу Яворську благословив поет-страдник, поет-політв’язень Іван Гнатюк.
Перегорнувши книгу і заглибившись у тексти, очевидно, дехто побачить й інші нюансики. Неодмінно! Й не бачу у цьому нічого поганого. Адже те, що написане закликає до роздумів, означає, що письменник недаремно пірнав у словесні глибини. Хотів би такого пірнання і від наступних книг поетки.

Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких,
м. Шумськ на Тернопіллі

 

 

Крокування, яке варте дороги

Трач Ігор Богданович. Вибране: поезії. — Львів: Сполом. 2019. — 368 с.

Зрозуміло, що про літератора перш за все мають промовляти його твори, а не біографічні дані, та диво якесь! Коли шанувальник красного письменства натрапляє на словесні цікавинки, то більше хоче дізнатися про автора.

До ще однієї констатації очевидності спонукали і вірші Ігоря Трача з його «Вибраного». «А місяць регоче над світом, ввібравши глибінь таємниць: найважче людині під гнітом своїх мурашиних темниць». (Зумисно зацитували строфу 20-літнього віршника, щоб підкреслити: поетична справжність причаровує й через багато років після її появи).

Ці рядки, 42 роки тому написані у Львові — княжому місті, де версифікатор народився, стали ще одним свідченням непростих роздумувань молодої людини, яку восени 1979-го відрахували з Львівського медичного інституту за націоналізм і антирадянську пропаганду. «Зумій себе перебороти, закон всесвітнього буття, не смій хоча б на мить забути, що ти — людина — не сміття».

Ніби й простенькими видаються віршовані рядки. Як своєрідний коментар до житейської ситуації. А в реальності все було непросто. Змушений був стати чорноробом, служив у війську. Звичайно, робив ще спроби здобути вищу освіту. Але з ярликом «українського буржуазного націоналіста» не зміг потрапити на гуманітарні факультети держуніверситету. Та й доучування в медінституті після поновлення втіхи не принесло — бажаної роботи в підсовєтській Україні не знайшов: «О, мій ненамріяний світе, щоночі приходиш у снах, правди вже нікуди діти, проймає смертельний нас жах».

І він ухвалює нелегке для себе рішення емігрувати. Багато років жив у Німеччині, де працював за фахом і нині продовжує це робити. А ще… з 1993-го є головним редактором і видавцем літературно-мистецького альманаху українців Європи «Зерна» та його бібліотеки. (Захоплення з цього приводу висловив відомий український поет Анатолій Мойсієнко).

І на цьому тлі якось губиться його оригінальна поетична творчість. Але ім’я таки є знаним у літературних та читацьких колах. Завдяки книжкам «Стіна», «Вірою живу», «Напруга серця», «Лабіринти пам’яті», «Розмова без масок», «Дотики», «Поезії», «Поезії померлого століття», «Печалі Замкової гори», «Прощаюсь і живу», «Сонети і верлібри», «Лірика», «Вересневе літо відліта»… (Згадали про ці тому, що ліпше з видань увійшло до «Вибраного», бо список оприлюднень, явлених після 1990-го, є більшим. І, між іншим, не кожен письменник ствердить, що його твори перекладені німецькою, польською, румунською мовами).

Про що ж пише Ігор Трач, коли його твори так зачіпають багатьох? (Тривіальне запитання, але воно не належить до випадкових, бо передає читацьку зацікавленість). Про плин людського життя непретензійно, але містко! «Вже рядки прошкують білим полем, а душа збентежена горить».

Точно сказав про це відомий український критик Євген Баран (до речі, уродженець Чортківщини): «Я сприймаю будь-який варіант поетичного, якщо він мене зворушує: заставляє думати, хвилюватися і змушує брати участь у словесній грі, запропонованій автором».

Значною мірою це торкається громадянської лірики неординарного поета. І немає нічого дивного, що тут превалює просвітлена туга за рідним. «Живу, прострелений наскрізь лише одним пекельним словом. Нащо мені не мій Париж, коли пишаюсь рідним Львовом». (Просимо вибачення, що з’явилася культурологічна асоціація. Згадалися рядки незабутнього Василя Симоненка, який, мовлячи про Україну, писав: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю». Поетичний перегук є очевидним. Але в літературі вже давно немає нових тем, а мають значення оригінальні нюансики, що є в конкретному випадкові… А взагалі перегукову тему слід вважати безберегою).

Та не тільки світлоока печаль поетичних рядків говорить про громадянськість. Звертається поет і до героїчного минулого рідного народу. «Рука, обпечена морозом, стискає міцно пістолет. Один у полі — також воїн, стукоче вражий кулемет». (Промовистим є той факт, що ці рядки узято з вірша «Героям УПА», написаного у 1977-му, коли чимало нинішніх «патріотів» навіть боялися думати про подібне.)

Мовлячи про громадянськість взорування поета, не можемо не помітити, що він словом доторкається й до інших розгалужень тематичного пласту. «Я — син гранітних скель. Не взяв їх жоден ворог. Я — син Карпат вершин — свободи вільний подих». Ще, мабуть, варто згадати про вірші «Витязі Карпат», «Перед судом тисячоліть», «Пам’яти Володимира Івасюка». В останньому творі зір зупинився на таких рядках: «Його несли, труна дубова, і вирував людський потік, що свого втратив гранослова, слова ж його не вмруть повік». (Звісно, у цих словах можна помітити певну декларативність, але почування і громадянську позицію людини вони передають дуже точно).

Варто, напевно, сказати й ще про одну особливість цього вірша. Твір незримими нитками пов’язує громадянськість і філософічність. Не думаємо, що тут є якась незбагненність. Твір, бачимо, говорить про культурологічні джерела творчості версифікатора. (Досить, либонь, згадати в цьому аспекті його поетичні розмисли про Антуана де Сент-Екзюпері, Шарля Бодлера, Архипа Тесленка, Дмитра Штогрина, Ігоря Калинця, Михайла Демця…) А такі тексти — неодмінний атрибут філософічності у творчості кожного віршника.

Як і богошукальницькі мотиви, котрі постійно пронизують поетичну творчість Ігоря Трача. «Знову іду на сповідь, сумніваюся і воюю з собою», «Мій рідний Боже, сповідаюсь перед тобою… І не вмираю, а живу тобою», «Боже, йду тільки тобі назустріч»…

З подібних цитувань можна зрозуміти, що поет постійно думає про місце людини в цьому бурхливому світі. «У натовпі буденнім вираз загублю лиця, шукаю містом древнім джерело, що без кінця». Чи не оті шукання народжують зболеність? «Я — звичайний емігрант, хоч знеможений — не вбитий!.. Ніч, відкрита книга. Кант. Ще потрібно жити». (Іноді чуються голоси про певний песимізм цієї лірики. Але чи не можна тоді балакати, що сумовиті настрої — своєрідність поетичної філософії Ігоря Трача, без якої рядки втрачають сенс?)

Нам іноді навіть здається, що отой «гризький песимізм», як сказав би Іван Франко, став поштовхом до створення неперебутніх пейзажних малюнків. «Музика дощу проходить на Гицлеву гору. Музика дощу цілує зранену душу», «Яблуко лежало на долоні, немов розпечений, розжарений, залізний м’яч», «Он ліс знімає золотистий бриль, прощаючись із відлетілим літом»…

Впевнені, що так бачити барвисту неповторність навколосвіття може тільки закохана людина. Правда, лірику любовного штибу у доробкові Ігоря Трача слід поділити на дві частини, поклавши на одну шальку терезів рядки про любов до рідного краю і родини, а на другу розмістити поезії з інтимним ухилом. І кожен із цих напрямів словошукань є цікавим по-своєму. Скажімо, слова про любов до рідного краю мають конкретну адресу. Рядки — вічна дума про рідний Львів. «Я поїду знову до Львова, я поїду в свої світи», «Бруковані вулиці міста вкотре народжують нас, вдягають Франкове намисто, тут переможемо час». (Іноді ця любов до рідного отримує трагічний відтінок. «Чому я тут, чому я тут, а там над Львовом — небо синє». Та що вдієш, коли життя є життям і нема на те ради).

Це розгалуження любовної лірики продовжують вірші про родинні почуття. «Сидить мій батько на дивані у нього геніальні думки роки тиснуть йому на плечі він пише свою книгу життя», «Вустами доньки говорить наступне століття. У ньому я бачу Україну». (Поєднання особистісного і загальнолюдського, здається, стало характерністю сучасної поезії).

Ще раз пересвідчуємося в цьому, читаючи інтимну лірику. Хоча, безумовно, тут більшу роль відіграє контекстовість. «Я сиджу перед тобою, як останній ангел. Останній ангел не скаже нікому ніколи, чому мовчить», «Я — твоя руїна, ти — моя руїна душі, ти — душа в моїй руїні, ти — руїна в моїй душі», «День візьме мене за руку, проведе у наші дні, де немає розлуки». (У цих рядках бачимо вікову закономірність: романтичний оптимізм молодості змінився на досвідчений оптимізм передзим’я людського життя).

Безумовно, у розмірковуваннях про теми поетичної творчості Ігоря Трача охочі віднайдуть й інші нюансики. Ми ж хочемо констатувати ще один факт: їхня наявність у творчій палітрі є ймовірною через переплетення мотивів, що знакує сучасне віршослово.

І ще одне. Цього разу ми зробили акцент на темарійних аспектах. Але це не означає, що в книжці відсутні цікаві образи, про які часто-густо говорили у своїх рецензіях. Є неординарні тропи й у «Вибраному». Приміром, серед метафор варто виділити такі: «Замкова гора хотіла посміхнутися, але не змогла», «Під моїм серцем лежали вірші», «Серце полотном зігріте». Надибуємо й на небуденні порівняння: «Правічний Львів мовчить, немовби справжній фраєр», «Я — берег, ти — нестримна течія»… Частими є і неординарні вдатності: «свавільний ніж журби», «лезо зими», «літак думок»…

Лишень зауважимо, що ці образності є актуальними не тільки в «самостійному плаванні». Бо часто про них гадається, коли йдеться про «населення» книжки: рослини і дерева, птахів і звірів, зорі і небесні світила, кольорові екстраполяції. Та не покидають вони нашого сприйняття і тоді, коли перед очима з’являються чарівні слововиявні ефекти чи «пірнання» у фразеологію.

Одне слово, вистачає несподіванок для поціновувачів поетичної справжності. І, звісно, радіємо, що «Вибране» підтвердило це.

Богдан МЕЛЬНИЧУК,

Ігор ФАРИНА

 

 


ObkladynkaЧуючи молоде дихання


Весела Л. Між ріками і Богом. Поезії. – Хмельницький: Поліграфіст, 2017. – 80 с.


Коли перечитую ту чи іншу книгу, то частенько ловлю себе на думці про те, чи дало щось для душі «пірнання» у світ буквиць. Питання, від якого повіює прямолінійністю? Можливо. Та мене бентежить не це, а відповідь на нього. І радий, що майже кожного разу кажу собі, що літери освіжили свідомість і заронили в її борозенки нові зерниночки думання. Щось подібне було й тоді, коли «вглиблювався» у вірші Людмили Веселої з її нової збірки «Між ріками і Богом». Вони захопили настільки, що розмисли досі живуть у бентежному римоколиванні. «Я марити буду тим світлом з твого маяка з далекого берега, що на краю географій».

Чарівне мандрування мореокеанням слів дивовижних. Про нього і думаю. Бо не відпускають зі свого виру метафори, порівняння, образи. Чи не тому, що крізь їхню призму постає наш сучасник з його болями і тривогами? Зосібна бачимо його за метафорами. «Степ відпускає у вирій свої полини», «Цей вірш давно тремтів мені на віях», «Згадав мене як казку на ніч січень», «Венами літо стікає». Гарно, правда? Та це – лишень частина вдатностей. Бо зацікавлюють і інші слововияви. «З твоїх літніх полотен втікають гранати й агави», «І мої віршенята наснилися зірці зеленій», «Сива ніч відридала в хустину», «І мовчки вересень потупить очі». Не знаю, як і хто сприйме ці небуденності, а мені вони створили словесний портрет людини із зачудованою душею.

Як і неординарні порівняння. «Найдовша із зим наполеглива як фаталіст», «Впадати будемо, як ріка», «Ти стаєш як маяк понад світом», «І вростає, і тягнеться осінь, неначе желейка», «Навіть місяць начищений, наче дукат іграшковий».

Вистачає і небуденних образів: «крилата дорога», «голос відлиг», «гирло артерій сонних», «перелітний липень», «околиці зими», «пантеони лісів», «обмерзлі сни», «мжичок пальці гострі», «стигми долонь», «соло жоржин». Якщо ці цікавинки мають у собі гени небанальності, то поряд з ними існують словосполучення з посмаками звичності. Але таке їхнє сприймання зникає, коли дивишся на них через дзеркало конкретного твору: «закоханий Каїн», «кратер твого солоного серця».

Думається ще про один момент. Після оцих метафор, порівнянь та образів уже й не дивуєшся, що на сторінках книги блукаєш між реаліями навколишності, бо там багато дерев і рослин, звірів і птахів, зірок і небесних світил. «Музика, що схожа на зітхання лілій», «Наче бездомну кішку, візьму першу зірку на руки», «У цьому сакральному літі дроздів і суниць», «Домалюю дощів і квіткам, і рожевій зорі»… Особливо подобається суміщення різних складових «населення» в одному творі, взірці яких уже наведено.

У мові про виражальність, очевидно, варто згадати і про теми поезій. Та не хочу штучного поділу на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні тексти. Вже хоча б тому, що часто-густо вони тісно переплетені між собою. Як на мене, то це своєрідний шарм літературного покоління, яке заявило про себе після проголошення незалежності України. Доплюсуємо сюди жіночність сприймання і молодість духу, продиктовану віком авторки.

Але про окремі нюанси тематичних пластів все ж згадаю детальніше. І перш за все тому, що завжди виокремлюю їх у поетичних книгах. У даному випадку мене цікавить, як авторка ословлює власні богошукання. Тому й не зміг оминути припалого до душі. «І дасть Бог дорогу, що схожа на фата-моргану», «Скрушно хита головою наш Бог», «Боженьку, можна мені повернутись назад?», «Надовго, назавжди – як Бог дасть. Іноді авторка вдало і по-своєму обігрує уже знане з християнських буднів. Щось схоже маємо у рядку: «У ніч найсвятішу – лише позолочені тіні і віяння тихе, де ходить Господь по землі».

Тепер – про культурологічні акценти. Їхню зримість можна поділити на дві частини. До першої віднесемо вірш з епіграфами. Скажімо, у книзі привертають увагу тексти, які навіяні рядками з віршів Анни Ахматової і Майї Борисової. «Десь айстри промайнуть тоненькими крильми», «Ходить березень – схимник сумний». До другої належить наявність асоціацій з певними літературними творами. Приміром, вірш «Ти даремно гадаєш…» рядком «шукати в пісках своє древнє забуте Макондо» нагадав про «Сто років самотності» Маркеса, а поезія «Герда» - відому казку.

Кілька слів потребує і питання про словотворчість. Чарівністю дихають на читача «опліччя», «часоплин», «післясмак». Хоча з іншого боку дуже хочеться, аби авторка більше оджерелювала свої рими неологізмами, рідковживаностями, діалектизмами. Гадаю, що тема є вартою уваги. Адже не секрет, що твори багатьох молодих літераторів хибують мовною одноманітністю. Але, слава Богу, вже маємо приємні винятки. Скажімо, чимало цікавих слівець знаходимо у віршах сучасних авторок Тані П’янкової, Ірини Баковецької. (Розумію, звісно, що розмисли про словотворчість пронизані і непростістю. Все частіше чути голоси, що в пору глобалізаційних процесів не варто орієнтуватися на колорит слова. Але… що є поганого в тому, що з тексту видно, де він створений?)

І насамкінець. Який вигляд має книга на фоні жіночої поезії?

На жаль, через наше «славне книгорозповсюдження» жоден літаналітик не може уявити цілісної картини. Та на тлі того, про що знаю, можу ствердити, що вірші Людмили Веселої не губляться на тлі творів інших сучасних авторок (Олени Пашук, Галини Максимів, Іванни Стеф’юк, Юлії Бондючної), виграючи своєю колоритністю. А це обнадіює.

Ігор ФАРИНА

 

 

 ПРОРОСТІ З ҐРУНТУ ДУШІ

Богдан Смоляк. У самозреченні творящі: Катрени. – Львів: Тріада плюс, 2017. – 68 с.

 

1. Зустрічі без… зустрічі

Ми могли зустрітися у княжому Львові ще понад сорок років тому. І, можливо, навіть заприятелювати. (Знаючи себе, в цьому не сумніваюся.) Та, як не прикро, не сталося так. З банальної причини. Трішечки розминулися у часовимірі. Пан Богдан тоді почав свою вчительську біографію в одній зі шкіл Львівщини після закінчення філологічного факультету університету імені І. Франка. Автор цих рядків лише стартував в освоєнні азів журналістики у цьому ж виші.

Та зустріч усе ж відбулася. Правда, заочна. І був у ній, напевно, якийсь містичний елемент. Головний редактор «Буковинського журналу» письменник Мирослав Лазарук з Чернівців (голова університетської літстудії «Франкова кузня» у 70-х роках минулого століття) зібрав під однією обкладинкою свого часопису вірші колишніх студійців Володимира Науменка, Петра Цеголка, Богдана Смоляка і мої. Було ще два перетини. Пан Богдан видав книгу афоризмів «Альпінарій» на яку ми, разом з кандидатом філологічних наук Олегом Василишиним, написали рецензію (її оприлюднили сайт «Золота пектораль» і газета «Слово Просвіти»). Як член редколегії, мав певну дотичність до того, аби повість Богдана Смоляка «Моцарт, господар та інші» з’явилася на шпальтах часопису «Золота пектораль» (не приховуватиму, що дві останні придибенції стали можливими після того, як завдяки поетові Олесю Дяку зі Львова у мене з’явився мобільний зв'язок з Кам’янкою-Бузькою).

І ось ще один доторк до творчості пана Богдана. «Укрпошта» принесла мені його книгу «У самозреченні творящі», яку одне видавництво зі Львова випустило до його ювілею. (Якось не віриться, що письменникові – 65. Та не боюся згадати про цей поважний літострій, бо за правилами етикету не личить натякати лише на жіночий вік.)

Отже, дещо уточню. Він народився у вересні 1952-го у Кам’янці-Бузькій на Львівщині, де мешкає і нині. Як уже йшлося, закінчив філологічний факультет Львівського держуніверситету. Вчителював, газетярував. Член Національної спілки письменників України. Поет, прозаїк, есеїст, критик. Автор кільканадцяти різножанрових книжок, численних публікацій у періодиці. Лауреат престижних премій.

…Що ще сказати? Ми і досі ще жодного разу не зустрічалися віч-на-віч. Через різні причини. Але для мене це вже не має значення. Щемлива біографія людської душі постає з книг. І це для мене залишається дуже важливим, тому й втішений, що наше творче пізнавання один одного триває. «…душа відчує щастя Бога ради, – коли людина чудом стане…»

 

2. Дорога до Бога. Катренова

Оте прагнення Божості помітне уже у назві книги. Вона (зізнаюся!) спочатку дещо ошелешила. Бо на тлі попередніх наймень («Словник мовчання», «Дерево, що крокує», «Шепіт вічного снігу», «Неосоромний океан» та інших) вражала якоюсь простістю і відмовою від флеру таємничості. «У самозреченні творящі». Гадаю, що це ім’я повністю розкодовує такий катрен: «Знаходячи дорогу і розраду у самозреченні творящім, кому нетлінне гроно винограду передаси? Хіба що пташці…» («Проблема самотності»).

Подумалося: слугування Божому промислу і надмірність видумки є несумісними. Та й, очевидно, свій відбиток залишає і віковість сприйняття. (Розумію, що не всі, мабуть, погодяться з подібними трактуваннями. Але це не означає, що вони не мають право на існування. Зрештою, хіба є щось погане в тому, що автор для назви твору використав словосполучення з нього? Звичайна практика.)
Враховуючи вищесказане, вирішив вибудувати і назву свого відгуку. Моїй уяві не давав спокою рядок одного з катренів: «Душа – мов ґрунт, що завжди спраглий сонця…» Звідси і народився образ «ґрунту душі». Пішов і далі: а чому б не уявити катрени у ролях пророснів. Тому й з’явилися «Проросні з ґрунту душі». (Нехай дехто назве подібне абракадаброю від літературного критика, але відмовлятися від неї не намірений.)

…А після розмислів про наймення творива (так ще іноді називають написане) перейдемо до висловлення розмірковувань про самі поетичні тексти. І, очевидно, почнемо з того, що божистість в інтерпретації віршаря є незвичайною. Якщо вгледити душу у тексти, то бачимо, що автор, свято дотримуючись Божих заповідей, молиться не ритуальності, а власній переконаності у непохитності вічних істин. «Чи то молитву діяти святу, чи то повинність – як останню… До чого вдатний, тим себе рятуй: велика справа – сталість стану» («Велика справа»). Мені здається, що з процитованого видно: поет не намагається вивищити себе на фоні інших. Бо це почування є чужим для його сутності. Але оце прагнення до непомітності у юрбі (ітинна християнськість!) має свій відсвіт. Його, як мені здається, можна назвати неперебутньою гордістю за власне існування. Зрештою, так, очевидно, має чинити кожна людина, прагнучи бути собою. «Човен твій – в погоду чи негоду – надто завантажений однак. Викидай же золото у воду, щоб самому не зазнати дна» («Порятунок від скарбу»). (Заклик до негайного вчинку? Та, напевно, комусь приверзлося таке. Адже немає навіть натяку на одномоментність дії. Це скоріше є необхідним вказівником до поступу).

Є ще два моменти, на які хотілося б звернути увагу. Коли мислиться про катренову дорогу до Бога, яку вибрав поет, то впадає у вічі, що автор часто повторює прописні істини з канонів християнства. «…Як не полоти наші ниви – бур’ян їх спалить, мов смарагдовий вогонь», «Любові – як усім. Але до неї дрібку чуття братернього прямісінько з грудей Учитель передав». Версифікатор заримовує прописність? Це не відповідає дійсності. Суть полягає в особисності висновків при зримій загальниковості. «Ніхто не може провістити шляхів прощення-непогуби: у Господа ж немає сита – Він просто любить» («Велике прощення»). Це – по-перше.

А по-друге? На зримість виходить авторове вміння через небоязнь банальності показати глибінь душі. Упереміш з громадянськістю, філософічністю та інтимністю. «Задля мостів, яких ще не було, і сув’язі часів, які прилинуть, Господь схиляв над водами чоло, спиняючи то хвилю, то хвилину» («Почин»).

 

3. Вглиблення в органічність

Як уже згадувалося, перед нами – катрени. Чотиривірші про шлях людини до пізнання Божих істин. «У просторі вселенському невпинно звучить Творцеві сріберна осанна». Так і має бути у велелюдді планети. Богдан Смоляк це розуміє. І йде до самопізнання через самозречення. Неодмінно свій.

Який він, отой путівець? Дивлюся зі своєї дзвіниці і бачу, що попереду впевнено іде простість висловлювань. Укупі зі словесною дивовижністю. Щодо останнього, то зі словогри, мабуть, і варто почати розмову про органічність поезотворення. Віршар вражає неологізмами ще до того, як починає зачудовувати поціновувачів красного письменства версифікаційним промовлянням. Як тут не згадати про присвяту, в якій чорним по білому написано: «Многоті людей, залюблених у Божий ідеал». Оте слово «многота» і стало для мене тим «магнітом», неймовірна сила якого не відпускає зі свого полону. (Гадаю, що так теж міркують ті, хто знає творчість поета з маленького галицького містечка. Версифікатора, який, мешкаючи у провінції, творить непровінційні тексти).

«Многота» причарувала настільки, що почав з душевним трепетом вишуковувати кожне незвичайне слівце. «Квіторадість», «яблукокусень», «сяйнотіла», «непогуба», «черв’я»… Неологізми? Щось є від них. Додаймо сюди рідковживаність: «насупроти», «зловороже», «стрімчак», «кількоро», «ізранені», «дібр». (Думаю про це явище. І чомусь на гадці з’являється постать ще одного вихованця «Франкової кузні» – відомого поета Василя Рябого з Коломиї на Прикарпатті, якого вважають неперевершеним творцем неперебутнього неологічного ряду.

Чому так наголошую на неологічності? Та не робив би цього, якби не спонукало відчуття оранічності мовленого. Словозабава з очевидністю афористичності. «Гостити у людей – не те саме, що в Бога на Його землі гостити…» «Тіло підкорилося душі, а душа Всевишньому скорилась». «Спокуса – все, чого в житті не маєш)… (Зумисно ставлю трикрап’я, бо перелік вдатностей, слава Богу, можна продовжити).

А хіба до рівня цікавинок не доросли порівняння на кшталт: «Усмішка любові снує поміж ними, мов птах», «Чом небесному ангелу в дусі жити легше, ніж ангелу в тілі?»? Радість поселяється в душі, коли натрапляєш на образи «стіг ранку», «погляд душі», «печера криниці», «внутрішня тиша», «панна сонця», «шуліка зиску»...

Змушений повторити, що усе це не діяло б так магічно на читальників, якби не авторове прагнення до органічності висловлювань.
Мені чомусь здається, що вона має ще одну властивість. Вона приховує хиби. (Ні! Не хиби, а недоречності мого суб’єктивізму.) Наведу лише один приклад. Скажімо, маємо катрен «Або те, або той», «Варили зілля, що росло на стрімчаку, хмаринка ніби. Саме було смачне й соло-дке аж, та гіркнуло при хлібі». Розсічення слова на дві частини і їх використання у двох різних рядках. Десь у небі підсвідомості літає пташатко думки: цей прийом поширений у поезії і, либонь, літературному критикові не личить теліпати язиком про несприйняття. Почасти можу погодитися з таким міркуванням. Та більше думаю про те, що рецензент теж має право на власний погляд. Як і сказати про те, що кішки несприймання шкребуться в душі, коли читальницькі очиці в окулярах угледять слівця типу «Вселенна» чи «мус».

Але питання про органічність зненацька виставляє ще один свій бік. Досі йшлося тільки про внутрішність творення і сприйняття. Себто про зачудування самими текстами. Погляньмо на те, як чотиривірші виглядають на всеукраїнському тлі. Згадаймо хоча б давненьку книгу «Рубаї» Дмитра Павличка. Час від часу короткострофовики уздріваємо в Миколи Славинського, Олеся Дяка, Анатолія Мойсієнка… Окремі книги поетичних мініатюр є в Богдана Мельничука, Надії Панчук. Але це – книги з різнотем’ям творів. А от однотем’я вважають рідкістю. З виданих цьогоріч книг можна назвати хіба що «Духовний рубаят» Петра Сороки. Теж непроминальні рядки про віру у Всевишнього.

 

4. Дві слові на майбутність

Впевнений, що вони є дуже потрібними. Але на чому наголосити? І сам собі не можу однозначно відповісти.
Чи не тому, що різні думки навідують мою голову? І, можливо, варто виповісти всі. Та не робитиму цього. Хоч і кортить. Зупинюся лише на одному моменті. Чим порадує найближчим часом Богдан Смоляк? Найліпше, мабуть, запитати у нього самого. Та сумніваюся, що він спроможеться на конкретність. Просто письмака обсіли задуми і не дають продиху. А ще натужно штовхає у плечі вже зроблене, але ще не оприлюднене.

Роздоріжжя, шлях з якого долатиме тільки письменник?

Ігор ФАРИНА 

 

 

 

IMG 0755

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Думною дорогою письменницької душі

Чи часто одні письменники пишуть про інших? Складне питання. Я розділив би його на дві частини. По-перше, в журналах і газетах чи в електронних ЗМІ нерідко можна уздріти рецензії, в яких автори висловлюють думку про якісь книги. І здебільшого їх пишуть письмаки. Не варто, мабуть, іронізувати, що кожен кулик хвалить своє болото. Якщо висловлено посутні міркування, то немає значення, від кого вони ідуть. А от те «по-друге» є проблемнішим. Бо деколи письменники через елементарні заздрощі не читають колег. «Допомагає» і книгорозповсюдження: нині неможливо отримати бажаний друк для створення цілісної картини певного літературного явища.

Тому й тішуся, що на моєму робочому столі з’явилося «Думне слово Богдана Смоляка» Богдана Дячишина. Але оце моє задоволення неодновимірне. Бо є кілька факторів, які спричиняють його. Радісно, бо книга дає позитивну відповідь на питання, з якого починалася ця публікація. Виходить, що не все ще так погано у нашому домі, коли, незважаючи на сумнівні політичні вітри, гарні книги про майстрів слова виходять. Приємно і те, що їх творять наші краяни, адже Богдан Дячишин – уродженець Підволочищини. Не хочу скидати з рахунку і того, що вже давно спілкуюся з Богданом Смоляком й видання про нього мене, звісно, захопило, кинувши свідомість у вир слововиявів.

Що ж збурунило сприйняття? Якщо коротко, то в основу моїх вражень лягла втіха від спроби автора дійти до осмислення письменникового «я» у невпинному процесі пізнання навколишнього світу.

А тепер перейдемо до конкретики. Літературний портрет (назвемо його так) має п’ять частин, якщо враховувати передмову та післямову. Й почну, очевидно, з есею «Доторк до поезії серця». Та не тому, що саме він започатковує видання. Просто поезія є тим жанром, де найповніше виразив свій хист майстер слова. Здається, що Богдан Дячишин точно підмітив: «Поезія, читана серцем, здатна побільшувати дух людини». Відчувається, що версифікація для Богдана Смоляка не є грою в слова й рими, а глибинним розмислюванням над тим, що втрапило в поле зору. «Співаючи, відкрийся серцем небу. Співаючи, зігрій зимову креш. Співаючи, сльозою не погребуй у передмить любові, що без меж». Тут мої сприйняттєві рефлекси підказують, що думки автора стали живими й розумними істотами. Мені здається, що есеїст має рацію, вторячи думці письменника Віктора Палинського про заглиблення у незбагненне та вічне. Імпонує й те, що в текст есею доречно вмонтовані фрази Сенеки, Хорхе Луг Боргеса, письменника Андрія Содомори. Це стосується й біблійних висловлювань.

Ще більше надибую їх в есеї «Над берегами книжки помовчи». Крім вищезгаданих, існують посилання на Катона, Жана Ваньє, Тараса Шевченка, Івана Франка, Маркіяна Шашкевича, Богдана Чепурка, Михайла Саченка… Дехто може запитати: чи не забагато цитувань, враховуючи невеликий обсяг есею? Ніскілечки! У творі йдеться про афористику Богдана Смоляка й смислові порівняння є дуже доречними. Не забуваймо й про те, що таким чином Богдан Дячишин дає читачам змогу доторкнутися до перлин чужої мудрості з надією на увагу мислячої громади на ці тексти. Згодьмося, що це – надзавдання, яке заслуговує похвали!
Есей «Пошуки очевидного» теж порушує проблеми, які були характерними для перших двох. Вирізняє його хіба що більша увага до прозового доробку Богдана Смоляка. Не повторюватиму окремих тверджень твору. Через дві причини. Дуже багато цікавинок знаходжу для себе, але не впевнений, що зможу виокремити найістотніше (хоча б тому, що у кожного є свої смаки). Та й чи варто зосереджуватися на деталях, коли читачі при бажанні самі можуть пізнати суть?

…Перегорнуті останні сторінки книги. Медитаційність розмислів про чужу творчість. Вона приваблює. Але водночас мені хотілося б більшого углиблення в самі тексти, бо кожна спроба розкрити творчу лабораторію письма вабить. Чи, може, це – справа майбутніх перевидань?

Ігор ФАРИНА