ФАРИНА Ігор. Літературна критика

image2

 РЕЦЕНЗУЄМО

Поетичність думання живе в людині

 

Ольга Яворська. «Сльоза-живиця». Поезія. – Київ: «Український пріоритет», 2018. – 216 с.


Цю книгу вважаю чудовим подарунком у день народження для себе. Бо так вийшло, що «Сльозу-живицю» отримав у день мого ювілею і, зрозуміло, cпробував упірнути в бентежне чтиво поетичної думки.

«На поверхні душі щось бентежне, тривожне і вічне, На поверхні землі буйнотрав’я росте крізь літа». «Сонце недільне, як болю згусток, дощами плаче й диктує вірші». (Ніби й немає чогось надзвичайного у цих рядках, але вони беруть за душу. Чи не тому, що поетка пише про дороге для кожного з нас: тематичні овиди відкривають почування?)

Назвав би це особливістю поетики бойківчанки. І не єдиною, на щастя. Бо, прочитавши вірші, можна зробити висновок, що у творах вільно почувають себе звірі і птахи, дерева й рослини, зорі і місяць… «О скільки серцю наболітись треба, щоб пролетіти птахом угорі», «А ніч прийшла зорю подарувати», «День помирав, як недобитий лебідь», «Завмерла в розпачі калина»… (Цитат-цікавинок, мабуть, можна відшукати й більше, але оці чотири теж містять чимало поживи для розмислів, коли найбільше думається про густозаселеність поезії й цими образами, співіснування реалій і абстракції, метафорику, сповідальність).

Щодо співмешкання останніх, то зауважу таке: терміни «сповідальники і «метафористи» у літературній критиці з’явилися майже сорок років тому. Й певний резон у такому поділі при оцінці поетичності існував. Але… Про чистоту течій марно говорити. Радше з’являлися підстави балакати про їхнє переплетення, про що неодноразово зауважували тоді. А нині – тим паче. Це я кажу для того, що у нинішній час нерідко бачимо, що сповідь словами, світла метафора творять один згусток. Вірші Ольги Яворської підтверджують це. Хіба тіні сповідальності не видно за метафорами на зразок: «бреде весна зі свічкою в руці», «перегіркла від болю трава запеклася сльозами», «приклеїти безсмертник сніжинкою до душі», «танцює січень новорічний вальс». А ви можете уявити собі літо у ролі збирача туманів чи старезного дуба диктувальником віршів? Чи може ви підгляділи як «цілуються з небом зорі»? Поетка змогла. І передала побачене через органічність метафор: «вітри у сурми виграють ночами», «зухвалий мороз пекучий заціловує серце до сліз».

Замилування дивовижністю метафор крокує у парі з порівняльністю. «Бензопила, мов відьма, у лісах завиває щоденно», «Тривога в серці, мов квітневий сніг», «Ваші очі, як втрачені зорі», «Безумний світ, немов шалений кінь». А ще ж маємо такі чарівні образи, як «зіниці січня», «чоло лісів», «обличчя небокраю», «сцена смеркання». А хіба поетичність хоч трішечки програє, коли зір натикається на вдатності на кшталт «чагарник буденності», «скроні вірша», «накидка відчаю», «молебні трав»?

Взагалі після прочитання книги складається враження, що поетичні знахідки не стали б реальністю без відданості словогрі. Нехай вони не такі помітні, як неологізми у віршах Василя Рябого і Кості Мордатенка чи діалектизми у текстах Петра Мідянки та Романа Вархола та… у виданні Ольги Яворської теж вистачає неологізмів, рідковживаностей, діалектизмів: «тонкострунна», «розгалуззя», «словодари», «терміття», «вернини». І на цьому тлі ще чарівніше виглядають такі пестливі слова, як «очка», «вишенька», «соненько», «світонько», «мовонько». А як тут не згадати, що поетка нерідко використовує подвоєність слів для увиразнення думки: «сміються-квітують», «гілочка-рука», «вітер-пустун»…

Усе це робить ще ефективнішим темарій поетки. Між іншим тематичні пласти можна розпросторювати, деталізуючи кожен з них. Але не вдаватимуся до цього. Лише окреслю їх. У «Сльозі-живиці» маємо твори з відсвітами громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності. «Німа пітьма, тугий холодний вітер, з волокон смутку зіткана печаль», «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень», «В ансамблі трав – печально-жовтий жмуток», «І я, мов дика груша у саду, пожухлим листям зиму зустрічаю», «На білій вишні, мов сльоза, моя печаль»…

Коли уже згадано про темарій поетки (нехай побіжно) то, либонь, варто наголосити ще на трьох моментах. У багатьох текстах є присутніми мотиви богошукань. «Вслухаюся в риму, молюся до Бога». «Третій день через душу мою Божа мати іде в Україну», «Я гріюся невистиглим теплом твого, наш Боже, вічного терпіння». «Шукаємо істин, хапаючись серцем за Бога». Тема важливості богошукань у житті людини обожує і рядки про зростання ролі слова у химерному плині буденності. «Я ж на морозі душу відігріла, щоб муза усміхнулася мені». «Страждає муза на причалі, болить на прив’язі душа». «Кепкує ситий долар над поетом, якого гріють істина й папір». «Мені у житті пощастило відчути тепло метафор, торкнутися серцем неба і вирватись з кола смерті». (У віршах про роль мистецтва немає зримих доторків до божості, але це постійно відчувається).

І про таке. Реальністю сучасного літпроцесу в Україні стала поява так званих «посмайданних віршів» і творів про воєнні події на східних рубежах нашої держави. Відгуки на вимоги часу? Безумовно, що так! Хоч іноді в деяких авторів бачимо відверте жестикулювання «вигідною темою» заради публікації. Та давайте залишимо у спокої цей нюансик. Хоча б тому, що читальника цікавить не спокуса, а сам твір. Точніше, неповторність образів. А тут бойківчанка (назвемо її так, бо пані Ольга уже чимало років живе на Старосамбірщині Львівської області, хоч народилася у Бучацькому районі на Тернопіллі, який етнографічно належить до Поділля) опиняється у виграші. Про це думаєш, коли читаєш вірші «Недоспівана пісня», «Ой сину, сину». (Зрештою, цей перелік міг би бути довшим, бо вміє авторка знайти свій шлях опоетизації животрепетних проблем сьогочасності, «бреде весна зі свічкою в руці, підсніжники несе під канонади», «веслами вічності доля літа загрібає»…

Напевно в контексті розмови про «Сльозу-живицю» було б нелогічністю промовчати про культурологічні аспекти книги. Вже хоча б тому, що на її сторінках маємо чимало рядків, пов’язаних з іменами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Григорія Епіка, Івана Гнатюка, Василя Стуса. А як не згадати про твори з епіграфами чи присвяти відомим у літературно-мистецькому світі особистостям. Це – зокрема, Маркіян Шашкевич, Василь Симоненко, Катерина Білокур, Іван Миколайчук, Назарій Яремчук, Володимир Лучук, Ігор Павлюк, Роман Дідула, Євгенія Божик… Знову можемо балакати про трепетне ставлення поетки до творчості цих постатей, її позитивний вплив на щоденні почування людської душі. І тут знову можна наголошувати на питанні про самобутність підходу. Ольга Яворська сама «провокує» таку реакцію. Адже у текстах з культурологічними акцентами знаходимо чимало вдатностей: «Мені боляче там, де приречено мусить вмирати покалічений ліс і спаплюжена кимось трава», «В розгалуззі смерек щосвітанку спиняється мить», «Мороз задухи, що пече ще й досі не обморозив їхні пелюстки», «Кричала птахом пам’ять за вікном»…

Своєрідного шарму виданню додає і те, що нерідко надибуємо фрази з афористичністю звучання: «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень», «Гідність на полі битви стяг непокори тримає», «Лиш тоді врятуємо державу, коли з серця вирвемо раба». Коли задумуюся над прописними істинами, заримованими поеткою, то до мене приходить один розмисел. Перечитуючи віршовані книги упродовж багатьох років, висновковую, що афористичність висловлювань переважає серед авторів, які працюють у традиційному ключі. Назвав би це особливістю поетики. А ще – набутком досвіду. І втішно, що все це переплелося у «Сльозі-живиці».

Слід додати, що на літературну стезю Ольгу Яворську благословив поет-страдник, поет-політв’язень Іван Гнатюк.
Перегорнувши книгу і заглибившись у тексти, очевидно, дехто побачить й інші нюансики. Неодмінно! Й не бачу у цьому нічого поганого. Адже те, що написане закликає до роздумів, означає, що письменник недаремно пірнав у словесні глибини. Хотів би такого пірнання і від наступних книг поетки.

Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких,
м. Шумськ на Тернопіллі

 

 


ObkladynkaЧуючи молоде дихання


Весела Л. Між ріками і Богом. Поезії. – Хмельницький: Поліграфіст, 2017. – 80 с.


Коли перечитую ту чи іншу книгу, то частенько ловлю себе на думці про те, чи дало щось для душі «пірнання» у світ буквиць. Питання, від якого повіює прямолінійністю? Можливо. Та мене бентежить не це, а відповідь на нього. І радий, що майже кожного разу кажу собі, що літери освіжили свідомість і заронили в її борозенки нові зерниночки думання. Щось подібне було й тоді, коли «вглиблювався» у вірші Людмили Веселої з її нової збірки «Між ріками і Богом». Вони захопили настільки, що розмисли досі живуть у бентежному римоколиванні. «Я марити буду тим світлом з твого маяка з далекого берега, що на краю географій».

Чарівне мандрування мореокеанням слів дивовижних. Про нього і думаю. Бо не відпускають зі свого виру метафори, порівняння, образи. Чи не тому, що крізь їхню призму постає наш сучасник з його болями і тривогами? Зосібна бачимо його за метафорами. «Степ відпускає у вирій свої полини», «Цей вірш давно тремтів мені на віях», «Згадав мене як казку на ніч січень», «Венами літо стікає». Гарно, правда? Та це – лишень частина вдатностей. Бо зацікавлюють і інші слововияви. «З твоїх літніх полотен втікають гранати й агави», «І мої віршенята наснилися зірці зеленій», «Сива ніч відридала в хустину», «І мовчки вересень потупить очі». Не знаю, як і хто сприйме ці небуденності, а мені вони створили словесний портрет людини із зачудованою душею.

Як і неординарні порівняння. «Найдовша із зим наполеглива як фаталіст», «Впадати будемо, як ріка», «Ти стаєш як маяк понад світом», «І вростає, і тягнеться осінь, неначе желейка», «Навіть місяць начищений, наче дукат іграшковий».

Вистачає і небуденних образів: «крилата дорога», «голос відлиг», «гирло артерій сонних», «перелітний липень», «околиці зими», «пантеони лісів», «обмерзлі сни», «мжичок пальці гострі», «стигми долонь», «соло жоржин». Якщо ці цікавинки мають у собі гени небанальності, то поряд з ними існують словосполучення з посмаками звичності. Але таке їхнє сприймання зникає, коли дивишся на них через дзеркало конкретного твору: «закоханий Каїн», «кратер твого солоного серця».

Думається ще про один момент. Після оцих метафор, порівнянь та образів уже й не дивуєшся, що на сторінках книги блукаєш між реаліями навколишності, бо там багато дерев і рослин, звірів і птахів, зірок і небесних світил. «Музика, що схожа на зітхання лілій», «Наче бездомну кішку, візьму першу зірку на руки», «У цьому сакральному літі дроздів і суниць», «Домалюю дощів і квіткам, і рожевій зорі»… Особливо подобається суміщення різних складових «населення» в одному творі, взірці яких уже наведено.

У мові про виражальність, очевидно, варто згадати і про теми поезій. Та не хочу штучного поділу на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні тексти. Вже хоча б тому, що часто-густо вони тісно переплетені між собою. Як на мене, то це своєрідний шарм літературного покоління, яке заявило про себе після проголошення незалежності України. Доплюсуємо сюди жіночність сприймання і молодість духу, продиктовану віком авторки.

Але про окремі нюанси тематичних пластів все ж згадаю детальніше. І перш за все тому, що завжди виокремлюю їх у поетичних книгах. У даному випадку мене цікавить, як авторка ословлює власні богошукання. Тому й не зміг оминути припалого до душі. «І дасть Бог дорогу, що схожа на фата-моргану», «Скрушно хита головою наш Бог», «Боженьку, можна мені повернутись назад?», «Надовго, назавжди – як Бог дасть. Іноді авторка вдало і по-своєму обігрує уже знане з християнських буднів. Щось схоже маємо у рядку: «У ніч найсвятішу – лише позолочені тіні і віяння тихе, де ходить Господь по землі».

Тепер – про культурологічні акценти. Їхню зримість можна поділити на дві частини. До першої віднесемо вірш з епіграфами. Скажімо, у книзі привертають увагу тексти, які навіяні рядками з віршів Анни Ахматової і Майї Борисової. «Десь айстри промайнуть тоненькими крильми», «Ходить березень – схимник сумний». До другої належить наявність асоціацій з певними літературними творами. Приміром, вірш «Ти даремно гадаєш…» рядком «шукати в пісках своє древнє забуте Макондо» нагадав про «Сто років самотності» Маркеса, а поезія «Герда» - відому казку.

Кілька слів потребує і питання про словотворчість. Чарівністю дихають на читача «опліччя», «часоплин», «післясмак». Хоча з іншого боку дуже хочеться, аби авторка більше оджерелювала свої рими неологізмами, рідковживаностями, діалектизмами. Гадаю, що тема є вартою уваги. Адже не секрет, що твори багатьох молодих літераторів хибують мовною одноманітністю. Але, слава Богу, вже маємо приємні винятки. Скажімо, чимало цікавих слівець знаходимо у віршах сучасних авторок Тані П’янкової, Ірини Баковецької. (Розумію, звісно, що розмисли про словотворчість пронизані і непростістю. Все частіше чути голоси, що в пору глобалізаційних процесів не варто орієнтуватися на колорит слова. Але… що є поганого в тому, що з тексту видно, де він створений?)

І насамкінець. Який вигляд має книга на фоні жіночої поезії?

На жаль, через наше «славне книгорозповсюдження» жоден літаналітик не може уявити цілісної картини. Та на тлі того, про що знаю, можу ствердити, що вірші Людмили Веселої не губляться на тлі творів інших сучасних авторок (Олени Пашук, Галини Максимів, Іванни Стеф’юк, Юлії Бондючної), виграючи своєю колоритністю. А це обнадіює.

Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких,
м. Шумськ на Тернопіллі

 

 

 ПРОРОСТІ З ҐРУНТУ ДУШІ

Богдан Смоляк. У самозреченні творящі: Катрени. – Львів: Тріада плюс, 2017. – 68 с.

 

1. Зустрічі без… зустрічі

Ми могли зустрітися у княжому Львові ще понад сорок років тому. І, можливо, навіть заприятелювати. (Знаючи себе, в цьому не сумніваюся.) Та, як не прикро, не сталося так. З банальної причини. Трішечки розминулися у часовимірі. Пан Богдан тоді почав свою вчительську біографію в одній зі шкіл Львівщини після закінчення філологічного факультету університету імені І. Франка. Автор цих рядків лише стартував в освоєнні азів журналістики у цьому ж виші.

Та зустріч усе ж відбулася. Правда, заочна. І був у ній, напевно, якийсь містичний елемент. Головний редактор «Буковинського журналу» письменник Мирослав Лазарук з Чернівців (голова університетської літстудії «Франкова кузня» у 70-х роках минулого століття) зібрав під однією обкладинкою свого часопису вірші колишніх студійців Володимира Науменка, Петра Цеголка, Богдана Смоляка і мої. Було ще два перетини. Пан Богдан видав книгу афоризмів «Альпінарій» на яку ми, разом з кандидатом філологічних наук Олегом Василишиним, написали рецензію (її оприлюднили сайт «Золота пектораль» і газета «Слово Просвіти»). Як член редколегії, мав певну дотичність до того, аби повість Богдана Смоляка «Моцарт, господар та інші» з’явилася на шпальтах часопису «Золота пектораль» (не приховуватиму, що дві останні придибенції стали можливими після того, як завдяки поетові Олесю Дяку зі Львова у мене з’явився мобільний зв'язок з Кам’янкою-Бузькою).

І ось ще один доторк до творчості пана Богдана. «Укрпошта» принесла мені його книгу «У самозреченні творящі», яку одне видавництво зі Львова випустило до його ювілею. (Якось не віриться, що письменникові – 65. Та не боюся згадати про цей поважний літострій, бо за правилами етикету не личить натякати лише на жіночий вік.)

Отже, дещо уточню. Він народився у вересні 1952-го у Кам’янці-Бузькій на Львівщині, де мешкає і нині. Як уже йшлося, закінчив філологічний факультет Львівського держуніверситету. Вчителював, газетярував. Член Національної спілки письменників України. Поет, прозаїк, есеїст, критик. Автор кільканадцяти різножанрових книжок, численних публікацій у періодиці. Лауреат престижних премій.

…Що ще сказати? Ми і досі ще жодного разу не зустрічалися віч-на-віч. Через різні причини. Але для мене це вже не має значення. Щемлива біографія людської душі постає з книг. І це для мене залишається дуже важливим, тому й втішений, що наше творче пізнавання один одного триває. «…душа відчує щастя Бога ради, – коли людина чудом стане…»

 

2. Дорога до Бога. Катренова

Оте прагнення Божості помітне уже у назві книги. Вона (зізнаюся!) спочатку дещо ошелешила. Бо на тлі попередніх наймень («Словник мовчання», «Дерево, що крокує», «Шепіт вічного снігу», «Неосоромний океан» та інших) вражала якоюсь простістю і відмовою від флеру таємничості. «У самозреченні творящі». Гадаю, що це ім’я повністю розкодовує такий катрен: «Знаходячи дорогу і розраду у самозреченні творящім, кому нетлінне гроно винограду передаси? Хіба що пташці…» («Проблема самотності»).

Подумалося: слугування Божому промислу і надмірність видумки є несумісними. Та й, очевидно, свій відбиток залишає і віковість сприйняття. (Розумію, що не всі, мабуть, погодяться з подібними трактуваннями. Але це не означає, що вони не мають право на існування. Зрештою, хіба є щось погане в тому, що автор для назви твору використав словосполучення з нього? Звичайна практика.)
Враховуючи вищесказане, вирішив вибудувати і назву свого відгуку. Моїй уяві не давав спокою рядок одного з катренів: «Душа – мов ґрунт, що завжди спраглий сонця…» Звідси і народився образ «ґрунту душі». Пішов і далі: а чому б не уявити катрени у ролях пророснів. Тому й з’явилися «Проросні з ґрунту душі». (Нехай дехто назве подібне абракадаброю від літературного критика, але відмовлятися від неї не намірений.)

…А після розмислів про наймення творива (так ще іноді називають написане) перейдемо до висловлення розмірковувань про самі поетичні тексти. І, очевидно, почнемо з того, що божистість в інтерпретації віршаря є незвичайною. Якщо вгледити душу у тексти, то бачимо, що автор, свято дотримуючись Божих заповідей, молиться не ритуальності, а власній переконаності у непохитності вічних істин. «Чи то молитву діяти святу, чи то повинність – як останню… До чого вдатний, тим себе рятуй: велика справа – сталість стану» («Велика справа»). Мені здається, що з процитованого видно: поет не намагається вивищити себе на фоні інших. Бо це почування є чужим для його сутності. Але оце прагнення до непомітності у юрбі (ітинна християнськість!) має свій відсвіт. Його, як мені здається, можна назвати неперебутньою гордістю за власне існування. Зрештою, так, очевидно, має чинити кожна людина, прагнучи бути собою. «Човен твій – в погоду чи негоду – надто завантажений однак. Викидай же золото у воду, щоб самому не зазнати дна» («Порятунок від скарбу»). (Заклик до негайного вчинку? Та, напевно, комусь приверзлося таке. Адже немає навіть натяку на одномоментність дії. Це скоріше є необхідним вказівником до поступу).

Є ще два моменти, на які хотілося б звернути увагу. Коли мислиться про катренову дорогу до Бога, яку вибрав поет, то впадає у вічі, що автор часто повторює прописні істини з канонів християнства. «…Як не полоти наші ниви – бур’ян їх спалить, мов смарагдовий вогонь», «Любові – як усім. Але до неї дрібку чуття братернього прямісінько з грудей Учитель передав». Версифікатор заримовує прописність? Це не відповідає дійсності. Суть полягає в особисності висновків при зримій загальниковості. «Ніхто не може провістити шляхів прощення-непогуби: у Господа ж немає сита – Він просто любить» («Велике прощення»). Це – по-перше.

А по-друге? На зримість виходить авторове вміння через небоязнь банальності показати глибінь душі. Упереміш з громадянськістю, філософічністю та інтимністю. «Задля мостів, яких ще не було, і сув’язі часів, які прилинуть, Господь схиляв над водами чоло, спиняючи то хвилю, то хвилину» («Почин»).

 

3. Вглиблення в органічність

Як уже згадувалося, перед нами – катрени. Чотиривірші про шлях людини до пізнання Божих істин. «У просторі вселенському невпинно звучить Творцеві сріберна осанна». Так і має бути у велелюдді планети. Богдан Смоляк це розуміє. І йде до самопізнання через самозречення. Неодмінно свій.

Який він, отой путівець? Дивлюся зі своєї дзвіниці і бачу, що попереду впевнено іде простість висловлювань. Укупі зі словесною дивовижністю. Щодо останнього, то зі словогри, мабуть, і варто почати розмову про органічність поезотворення. Віршар вражає неологізмами ще до того, як починає зачудовувати поціновувачів красного письменства версифікаційним промовлянням. Як тут не згадати про присвяту, в якій чорним по білому написано: «Многоті людей, залюблених у Божий ідеал». Оте слово «многота» і стало для мене тим «магнітом», неймовірна сила якого не відпускає зі свого полону. (Гадаю, що так теж міркують ті, хто знає творчість поета з маленького галицького містечка. Версифікатора, який, мешкаючи у провінції, творить непровінційні тексти).

«Многота» причарувала настільки, що почав з душевним трепетом вишуковувати кожне незвичайне слівце. «Квіторадість», «яблукокусень», «сяйнотіла», «непогуба», «черв’я»… Неологізми? Щось є від них. Додаймо сюди рідковживаність: «насупроти», «зловороже», «стрімчак», «кількоро», «ізранені», «дібр». (Думаю про це явище. І чомусь на гадці з’являється постать ще одного вихованця «Франкової кузні» – відомого поета Василя Рябого з Коломиї на Прикарпатті, якого вважають неперевершеним творцем неперебутнього неологічного ряду.

Чому так наголошую на неологічності? Та не робив би цього, якби не спонукало відчуття оранічності мовленого. Словозабава з очевидністю афористичності. «Гостити у людей – не те саме, що в Бога на Його землі гостити…» «Тіло підкорилося душі, а душа Всевишньому скорилась». «Спокуса – все, чого в житті не маєш)… (Зумисно ставлю трикрап’я, бо перелік вдатностей, слава Богу, можна продовжити).

А хіба до рівня цікавинок не доросли порівняння на кшталт: «Усмішка любові снує поміж ними, мов птах», «Чом небесному ангелу в дусі жити легше, ніж ангелу в тілі?»? Радість поселяється в душі, коли натрапляєш на образи «стіг ранку», «погляд душі», «печера криниці», «внутрішня тиша», «панна сонця», «шуліка зиску»...

Змушений повторити, що усе це не діяло б так магічно на читальників, якби не авторове прагнення до органічності висловлювань.
Мені чомусь здається, що вона має ще одну властивість. Вона приховує хиби. (Ні! Не хиби, а недоречності мого суб’єктивізму.) Наведу лише один приклад. Скажімо, маємо катрен «Або те, або той», «Варили зілля, що росло на стрімчаку, хмаринка ніби. Саме було смачне й соло-дке аж, та гіркнуло при хлібі». Розсічення слова на дві частини і їх використання у двох різних рядках. Десь у небі підсвідомості літає пташатко думки: цей прийом поширений у поезії і, либонь, літературному критикові не личить теліпати язиком про несприйняття. Почасти можу погодитися з таким міркуванням. Та більше думаю про те, що рецензент теж має право на власний погляд. Як і сказати про те, що кішки несприймання шкребуться в душі, коли читальницькі очиці в окулярах угледять слівця типу «Вселенна» чи «мус».

Але питання про органічність зненацька виставляє ще один свій бік. Досі йшлося тільки про внутрішність творення і сприйняття. Себто про зачудування самими текстами. Погляньмо на те, як чотиривірші виглядають на всеукраїнському тлі. Згадаймо хоча б давненьку книгу «Рубаї» Дмитра Павличка. Час від часу короткострофовики уздріваємо в Миколи Славинського, Олеся Дяка, Анатолія Мойсієнка… Окремі книги поетичних мініатюр є в Богдана Мельничука, Надії Панчук. Але це – книги з різнотем’ям творів. А от однотем’я вважають рідкістю. З виданих цьогоріч книг можна назвати хіба що «Духовний рубаят» Петра Сороки. Теж непроминальні рядки про віру у Всевишнього.

 

4. Дві слові на майбутність

Впевнений, що вони є дуже потрібними. Але на чому наголосити? І сам собі не можу однозначно відповісти.
Чи не тому, що різні думки навідують мою голову? І, можливо, варто виповісти всі. Та не робитиму цього. Хоч і кортить. Зупинюся лише на одному моменті. Чим порадує найближчим часом Богдан Смоляк? Найліпше, мабуть, запитати у нього самого. Та сумніваюся, що він спроможеться на конкретність. Просто письмака обсіли задуми і не дають продиху. А ще натужно штовхає у плечі вже зроблене, але ще не оприлюднене.

Роздоріжжя, шлях з якого долатиме тільки письменник?

Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких,
м. Шумськ на Тернопіллі

 

 

 

 

IMG 0755

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Думною дорогою письменницької душі

Чи часто одні письменники пишуть про інших? Складне питання. Я розділив би його на дві частини. По-перше, в журналах і газетах чи в електронних ЗМІ нерідко можна уздріти рецензії, в яких автори висловлюють думку про якісь книги. І здебільшого їх пишуть письмаки. Не варто, мабуть, іронізувати, що кожен кулик хвалить своє болото. Якщо висловлено посутні міркування, то немає значення, від кого вони ідуть. А от те «по-друге» є проблемнішим. Бо деколи письменники через елементарні заздрощі не читають колег. «Допомагає» і книгорозповсюдження: нині неможливо отримати бажаний друк для створення цілісної картини певного літературного явища.

Тому й тішуся, що на моєму робочому столі з’явилося «Думне слово Богдана Смоляка» Богдана Дячишина. Але оце моє задоволення неодновимірне. Бо є кілька факторів, які спричиняють його. Радісно, бо книга дає позитивну відповідь на питання, з якого починалася ця публікація. Виходить, що не все ще так погано у нашому домі, коли, незважаючи на сумнівні політичні вітри, гарні книги про майстрів слова виходять. Приємно і те, що їх творять наші краяни, адже Богдан Дячишин – уродженець Підволочищини. Не хочу скидати з рахунку і того, що вже давно спілкуюся з Богданом Смоляком й видання про нього мене, звісно, захопило, кинувши свідомість у вир слововиявів.

Що ж збурунило сприйняття? Якщо коротко, то в основу моїх вражень лягла втіха від спроби автора дійти до осмислення письменникового «я» у невпинному процесі пізнання навколишнього світу.

А тепер перейдемо до конкретики. Літературний портрет (назвемо його так) має п’ять частин, якщо враховувати передмову та післямову. Й почну, очевидно, з есею «Доторк до поезії серця». Та не тому, що саме він започатковує видання. Просто поезія є тим жанром, де найповніше виразив свій хист майстер слова. Здається, що Богдан Дячишин точно підмітив: «Поезія, читана серцем, здатна побільшувати дух людини». Відчувається, що версифікація для Богдана Смоляка не є грою в слова й рими, а глибинним розмислюванням над тим, що втрапило в поле зору. «Співаючи, відкрийся серцем небу. Співаючи, зігрій зимову креш. Співаючи, сльозою не погребуй у передмить любові, що без меж». Тут мої сприйняттєві рефлекси підказують, що думки автора стали живими й розумними істотами. Мені здається, що есеїст має рацію, вторячи думці письменника Віктора Палинського про заглиблення у незбагненне та вічне. Імпонує й те, що в текст есею доречно вмонтовані фрази Сенеки, Хорхе Луг Боргеса, письменника Андрія Содомори. Це стосується й біблійних висловлювань.

Ще більше надибую їх в есеї «Над берегами книжки помовчи». Крім вищезгаданих, існують посилання на Катона, Жана Ваньє, Тараса Шевченка, Івана Франка, Маркіяна Шашкевича, Богдана Чепурка, Михайла Саченка… Дехто може запитати: чи не забагато цитувань, враховуючи невеликий обсяг есею? Ніскілечки! У творі йдеться про афористику Богдана Смоляка й смислові порівняння є дуже доречними. Не забуваймо й про те, що таким чином Богдан Дячишин дає читачам змогу доторкнутися до перлин чужої мудрості з надією на увагу мислячої громади на ці тексти. Згодьмося, що це – надзавдання, яке заслуговує похвали!
Есей «Пошуки очевидного» теж порушує проблеми, які були характерними для перших двох. Вирізняє його хіба що більша увага до прозового доробку Богдана Смоляка. Не повторюватиму окремих тверджень твору. Через дві причини. Дуже багато цікавинок знаходжу для себе, але не впевнений, що зможу виокремити найістотніше (хоча б тому, що у кожного є свої смаки). Та й чи варто зосереджуватися на деталях, коли читачі при бажанні самі можуть пізнати суть?

…Перегорнуті останні сторінки книги. Медитаційність розмислів про чужу творчість. Вона приваблює. Але водночас мені хотілося б більшого углиблення в самі тексти, бо кожна спроба розкрити творчу лабораторію письма вабить. Чи, може, це – справа майбутніх перевидань?

Ігор ФАРИНА,
письменник
м. Шумськ

 

 

 

Слово про слово


Світлана Антонишин. Свіча-до-ля. Поезія.- Київ., Український пріоритет. 2017. – 240с.

 

Час від часу повертаємося до рецензій, опублікованих нами в різних друкованих ЗМІ та в Інтернеті. Але, чесно кажучи, не хочемо, аби проаналізовані тексти тяжіли над нами, коли беремося писати про нове видання того автора, на книги якого вже відгукувалися. Тому й свої нотатки про «Бар’єр» Світлани Антонишин вдруге перечитали після появи цієї збірки.
Такий підхід не є новим, бо суть передусім полягає у розмислах над надрукованими віршами.


1. Пошуки метафори

Поезія Світлани Антонишин густо заселена звірами, птахами, квітами («Бідний олень надламує ріг і сермить, розпанаханий болем», «… На пальчиках… В біль. На чаїнім крилі шукаю розгадку старої Землі», «Від чорних снів – до білих хризантем»). Можна, мабуть, стверджувати про звернення авторки до сільської тематики. Але водночас не вважаємо таку однозначність доцільною, бо нерідко знаходимо й урбаністичні мотиви («Сохне на лавочці скибка весни. Наче із проліска вийняли душу»). Зійшлися дві протилежності? Не заперечуємо. А поряд із цим – оптимістичні відсвіти розуміння болю людини, яка натхненна досвідом пережитого («А там, за порогом, ще довго болітимуть стигми-рокованих зречень важкий неспокутаний гріх…»). Тут уже немає поділу на сільську та міську тематики. Спільність!

Усе це не було б таким вражаючим без метафоричності поетичного мислення. Тому й складається враження, що авторка нанизує метафори одну на одну, неначе разки коштовного намиста («Пісок цілує спечені сандалі», «І вже давно зрубала осінь яворину», «Знову дама з рудим собачкою вийшла сонце спіймати в душу», «Чмихнув клен, обтрусивши дощинки», «Між сторінками зачаївся вальс», «За обрій йдуть пісенні явори»).

2. Новизна порівнянь

Читачі (принаймні, нам так здається) не відчували б на собі позитивної магічної дії метафори, якби не хвилювала їхня новизна. До речі, їх влучність та несподіваність знгаходимо в багатьох текстах («Рожевий цвіт на вічних блокпостах, немов душа земного немовляти», «Маліє день, мов шкіра без води», «На давній картині, мов тінь, даленіє ріка», «А зима невблаганна, як вічність», «Стара, як жаль, вуаль»).

Акцент на довершеності порівнянь зумовлений тим, що поетеса не уявляє без них свого поезотворення. Ця теза ґрунтується на такому спостереженні. Перечитуючи окремі книги віршів, рідко знаходимо цікаві порівняння, бо, як не прикро, переважають банальності. Хоча й органічна природність тут, «живе». («Важко голову повернув, наче сонце на спину сіло.», «А стрілки час, немов купюри, лічить.», «Життя, мов пес, зірвалось з повідка»).

3. У світі образів

На основі попередніх абзаців читачі цієї рецензії, напевно, можуть зробити висновок про невипадковість образності в поезосвіті Світлани Антонишин, та вони ще більше утвердяться в цій думці, коли натрапляють на цікавинки, які рясніють чи не на кожній сторінці («Золоті волосини ілюзій», «Магма незастиглої печалі», «Благий портрет надії», «Мелодія у пам’яті проста», «Фальцети трибун», «Дощі гіркі», «Вічний заступ», «Осіння душа», «Неприручені цитати», «Незримі сльози», «Лаштунки неба», «Снігів пандемія»).

Скажемо ще про один розмисел. Ми вже призвичаїлися до того, що поети оспівують різні пори року та доби. Усе це є у нашої авторки. Але це – якась жорсткувата, сувора осанна. Так би мовити ніжність і сталь одночасно. («Жінка та, що плакати не вміє, озирнулась: звідки вітер віє. Хоч яка різниця. Він – до нас!» «Ми безкровна рідня на землі, що дзеркально росте»). Така сувора ніжність, на наш погляд не завжди сприймається. Особливо в цей непростий час, коли в свідомості юні дехто намагається посіяти отруйні зернята байдужості та банальності. Згадаймо хоча б, що вона, ота сувора ніжність, була характерна для поетики Лесі Українки, Олени Теліги, Ірини Жиленко. Саме у цій книзі знаходимо вірш «Автограф на автопортреті», який присвячений пам’яті І. Жиленко («Віщо скеля зітхне. Стихнуть рани на збитих колінах»).

4. Цікава арифметика

Ще раз повернемося до питання про образність. Уже було мовлено, що авторка торкається словом символів пір року й доби, та можна й помітити, що сонця… ще мало. Чи, може, воно лукавить, потрапивши в сіті болю? («Хоч і вересень – тане перо. І летять розпросторені душі», «І коли світанкова черешня доторкнулась губами до щастя»).

Дехто, прочитавши попередній абзац скаже, що в кожного поета є свої улюблені образи й не варто з цього приводу теоретизувати. Із таким трактуванням можна було б погодитися, якби йшлося про звичність. Але як оцінювати усе, коли її немає.

Ми не робимо проблеми з того, що поети багато пишуть про весну й ранок. А Світлана Антонишин більше звертається до «образів осені та вечора». Якщо слово «весна» в різних інтерпретаціях у цій книзі зустрічається 20 разів, то «осінь» - аж 43. Уже не кажемо про те, що ця пора року у вірші «Просто осінь… Досвід» є ліричною героїнею, хоч у творі жодного разу не згадано про неї прямим текстом та у підтексті. Погодьтеся, що не кожен мовець майстерно володіє такими образами.

Ще заглибимося у деякі цікаві підрахунки: 14 разів перед нами виринають «тіні», 9 разів ідемо у «ніч». Гадаємо, що цікаві цифри отримали б, підраховуючи використання образів «неба», «дороги», «дзеркала», «свічі». Зрештою, цей ряд слів можна продовжити.

5. Дивновиди словогри

Усе вище мовлене перебуває в тісній сув’язі зі словогрою. Звісно, тут на передній план виходять неологізми, бо їх знаходимо чимало: «знекрилений», «панцеріємо», «звовчених», «відзерніло», «зореніє», «п’ятиголовий», «мертвосінній». Бачимо й новотвори, які вже починають приживатися у поезомові. До таких, зокрема, віднесли б «світовир», «часоплин», «стожили». Якоюсь незбагненною свіжістю повіває від «печальників», «цибача», «нічийниці». А «ябко», «доляр», «спродаж» занурюють у діалектологічні вири. Хочемо також звернути увагу на ще один момент: пестливість таких словотворів, як «гореня», «сніженя»… Існують також прозорі натяки на високу алітеративність («читають чорний час чарівники, чумним черканням черкають по чолах»).

6. Штрихи до автопортрета

Глибше збагнути дивосвіт поетичного мислення Світлани Антонишин допомагають рядки, які можна назвати «штрихами до автопортрета». Важливим, на нашу думку, є те, що вони створюють так званий «внутрішній образ» («Шукаю істину між зір», «Крізь неприсутність зреченим: «люблю» тремтиш, немов сніжинка на сопілці», «Я не згубилась, то туман кружляє нас і не знаходить прихистку літак», «Хоч ще нікому не вдалося свій проминути світлофор»). Про що говорять ці рядки? Звісно, про різне! Але чомусь найчастіше мислиться про непростий шлях до пізнання власної сутності й віковічність шукань.

Здається, що над цим замислюєшся, коли натрапляєш на культурологічні акценти. У новій книзі поетки чимало віршів із епіграмами, взятими із поезій Тараса Шевченка, Лесі Українки, Світлани Йовенко, Ісакави Такубоку, Марина Сореску, Володимира Базилевського, Дмитра Кременя, Павла Вольвача, Петра Сороки, Оксани Лозової… Є присвяти Миколі Мірошниченку, Ірині Жиленко, а також вірш, навіяний спогадами («Хронічна тиша»).

Окремої уваги заслуговують приурочення письменницям Любові Проць та Ользі Яворській. Уважаємо себе дещо обізнаними з творчістю цих поеток. І те, що присвяти поєднали манеру їх думання та стиль мислення – неабияка удача («І вже давно зрубала осінь яворину.», «Хоч десь уже й наш портрет завис на стіні безчасся. Знайомий до сліз силует… Добридень, пропаще щастя!»).
Штрихи до автопортрета через культурологічні акценти прозирають і у віршах, де є згадки про Сковороду, Чехова, Маркеса, Реріха, Сезана, Ікара, Пенелопу, Евредіку, Прометея («Скарби німіють і сліди вже вистигли від прохолодних губ чужинки-шавлії»).

7. Патріотика і не тільки

Штрих до портрета особистості. Культурологічні наголоси. Вони зв’язані між собою дивовижжям контекстів. Це, звісно, радує. Але не тільки тут бачимо чарівну гру. Яскраво вона проявляється й у громадянських мотивах. Правда, не хотіли б виокремлювати його, та неможливо це зробити. Бо громадянськість лірики Світлани Антонишин тісно пов’язана з філософічністю, пейзажністю та суворою інтимністю. Шарм! Вибуховість! («Жорстоко, пташе! В ночі горобині ти відболів за лютий, за май, а нам іще стояти в Україні»).
Але патріотика у слововираженнях поетки має ще одну грань. За роки після проголошення незалежності України ми, слава Богу, «відмовилися від паротягів радянського штибу». Та за цей час вітчизняні римувальники натворили подібностей із ознаками українськості, що й людині з міцними нервами та ліктями неможливо проштовхнутися до справжності.

Чи є вихід? Його підказує сама Світлана Антонишин своєю новою книгою. Вона у творах «І летіла граната», «Двадцятому на полин» та деяких інших торкається патріотичної тематики. Але йде до щемливого узагальнення через жіноче бачення конкретики, а іноді через жорсткуватість прозаїзмів. Непросто?! Так! Через туманища банальності простеляється шлях. Здається, що саме це мало на увазі поважне журі, поціновуючи книгу Всеукраїнською премією імені Катерини Мандрик-Куйбіди.

Гадаємо, що його увагу привернув ще один момент. Позитивність циклічного мислення поетеси, адже у виданні справді їх чимало: «Мовчання свічад», «На лінії вулканів», «Форте-піано», «Незримі діалоги», «Зимова аритія», «Балада про три «е», «Тіні з узбіччя», «Імпровізовані ключі», «Восьмий світ», «Завіконня». Напевно, ви вже помітили на банальність назв? Та не менш цікавими є й підзаголовки: «Кадри сентиментального відео», «Цикл-алюзія», «Варіації у ритмі долі», «Місячна феєрія на дванадцять надій», «Цикл – подолання». Циклічність і незвичність крокують поряд!

8. В афористичній тозі

За звичність сприймається афористичність у поетичній мініатюрі. А якою має бути реакція літературних критиків на присутність крилатих висловів у більш об’ємних віршах? Переконані, що такою ж, себто йдеться про сприймання їхньої суті, а не про зовнішній вигляд («А від судьби пігулок ще не знайдено», «Тільки камінь знає, хто кого несе», «Життя – то ріка», «Реве та стогне, омиває рани»). Зрозуміло, що можна цитувати й інші вислови, які є крилатими. Та чомусь подумалось про інше. В одній із газет зір натрапили на афористику Лесі Українки. Набралися сміливості й вирішили спів ставити: «Врятуєш душу, коли загубиш тіло», «Хіба крові не варта краса?», «Не в ідеї сила, а в крові». Перелуння душ? Сучасні відсвіти поетичної афористики через набуте свідомістю? Хто і як думає?
Коли думаємо про афоризми поетки, то не можемо не згадати ще про один нюансик: уміле використання уже знаного. «Під лежачий камінь», «У кожного своя правда», «Перейшов. Подолав. Переміг», «Маско, я тебе, напевно, знаю»…

9. Музичність і жіночність

Нова книга Світлани Антонишин вражає й прагненням авторки омузичити навколишній світ. За підтвердженнями далеко ходити не треба, адже промовляють уже самі назви творів. «Форте-піано», «Чорно-білі клавіші», «Ця музика», «Замовлення до осінньої ноти», «Грає сопілка», «Арфа». А хіба не говорять про це окремі рядки? («З рукава сріблинки тихо падають на паркет, на музику, на час», «А може, просто тінню промайне, у музиці залишившись назвеш», «Кажуть: світилася музика: айстри летіли у вись», «Ти моя восьма нота в клавірі, ще безіменна, навіть не чута»). Як на нас, то з’являється підстава говорити про прагнення душі до поезомузики на тлі жорстоких прозаїзмів буднів («І прихисти кавове зерня ладу: до – віру, до-надію, до-любов»).

Але розмова про звернення душі до музики, як нам здається, має ще одне відгалуження, яке передбачає присутність жіночого начала. (Між іншим, тут уже переплелося незбагненним чином – жіноче розуміння, музичність і сувора ніжність її феміністичного сприймання. Космічна болючість самотності жіночої душі, де постає в романтичному вихорі й сучасне збагнення невмирущості людської особистості крізь Боже світіння.) («Буде небо! І така намальована тиша, наче ….. хустинку пов’яже й усміхнеться до себе»).

10. Прикінцеві розмисли

От і думаємо після останньої цитати. Хто вона, Світлана Антонишин? Яко поетка, звісно. Сповідальниця? Метафористка? (Так вважали б понад тридцять років тому). Традиціоналістка? Модерністка? Готової відповіді не маємо, бо під жодне з цих означень лірика поетки точно не підлягає. Радше можемо говорити про народження поетичності на межі двох стилів. Зрештою, це не є чимось новим для вітчизняної літератури. Досить згадати, що у подібному ключі розвивається поетичне мислення Наталки Білоцерківець, Теодозії Зарівної, Софії Майданської… Уже на п’яти їм наступають представниці молодого покоління, серед яких зріємо постаті Юлії Бондючної, Христини Букатчук, Любові Малецької, Тетяни П’янкової…

Що далі? На це сакраментальне питання відповість нова книга поетки. Чи підтвердить вона наші висновки? Чи додасть нових барв?

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук

Ігор Фарина,
член НСПУ

м. Кременець – м. Шумськ

Тернопільської області

 

 Ostannij bij znajdencja

ВЕЛИКІ ЧАРИ МАЛЕНЬКОЇ КНИЖЕЧКИ

Васильчук В.Б. Останній бій знайденця. Оповідання. – Житомир: ПП «Рута», 2018. – 40 с.


Пошта принесла нову книгу. Скажете: невелика подія? Та не спішив би так стверджувати. Справді, чи не щодня на мій робочий стіл лягають нові поліграфічні вироби з різних куточків України. Але… Поява цього видання таки назвав би подією. Вже хоча б тому, що відразу взявся перечитувати книжку. І вже не зміг відірватися. І навіть пожалкував, що історія з собакою так скоро щасливо завершилася (за роки літературної роботи мені, як критикові, довелося перечитати чимало друків і подібне зі мною трапляється дуже рідко).


Чому так швидко прочитав. Та не тому, що знаю попередні книги автора і про деякі з них писав у різних засобах масової інформації. І, звісно, міг зіграти роль фактор елементарної цікавості: чи вдалося авторові втриматися на вже досягнутому рівні? Можливо, й було це. Десь на підсвідомому рівні. Але спонукою стало не це. «Заманив» автор обкладинкою (таки мають рацію ті, хто говорить про важливість поліграфічного виконання!). Вірніше, одне слово з неї. Зачудував «знайденець».

Тут згадаю хоча б про таке. Ми звикли у таких випадках говорити «найда». І на його тлі «знайденець» виглядає рідковживаністю чи неологізмом. Хто як гадає! Чесно кажучи, сам не переймаюся цим. Бо крім колоритного слівця у заголовку вгледів й інші цікавинки. До таких, зокрема, відніс би метафори, порівняння та образи. «Небо, дерева, трава, і навіть старенька хата край села, ніби втонули у сутінковій задумливості», «Там справді панує мертво-воскова тиша», «Темно-синій «беемве», що побував у бувальцях вперто, ніби фантастичний батискаф, протискувався через густу мряку», «Зачувши знайому інтонацію, щемно-рідний голос, він розтиснув щелепи»… Іноді бачимо сув’язь цих вдатностей в одному реченні.

У декого, зрозуміло, може виникнути запитання: чому літературний критик почав свою розповідь про книгу з наголосу на моменті, який не є першочерговим для неї, себто задати своєрідну загадку. Не хочу теотеризувати чи іронізувати з цього приводу. Бо відповідь лежить на поверхні. Її навіть можна розділити на дві частини. З одного боку поетизм у прозі чи щось подібне – необхідний елемент авторового стилю. Й саме ці красивості допомагають поціновувачам красного письменства безпомильно для себе визначити автора. А з другого? Не маємо права забувати, що саме отаким ненав’язливим вираженням привертається увага підростаючого покоління до рідномовного середовища.

Як на мене, то питання про манеру письма потребує деякого розпросторення моїх розмислів. Можна було б залазити в хащі обґрунтування думок, цитуючи цікавинки з попередніх видань і таким чином вдаватися до такої аргументації.Та по-перше, не можу вважати себе великим знавцем творчого доробку Віктора Васильчука, бо перечитав лише кілька його книг. По-друге, навіщо такий вибір аргументів, коли ту чи іншу тезу роздумувань без особливих труднощів можна доказати лише з допомогою однієї книги (вважаю, цей спосіб доцільнішим ще й тому, що «розмахнувся» не на велике за обсягом літературознавче дослідження монографічного типу, а на невеличку рецензію).

Переді мною – «Пробач мені, Цукерочко!». Це – попереднє видання творів письменника для наймолодших читачів. У ньому теж є чарівності. «Щойно дощ під звуки травневої громовиці рясно зросив злегка засмарагділі клапті газонів, що де-не-де притулилася під однотипними багатоповерхівками», «Неподалік від невеличкої річечки, що носила назву відомого жовтовухого плазуна. Вона й справді звивалася вужем між акуратними хатками і губилася за селом, десь у густом у лісі». Запам`яталися також такі вдатності, як «тепер згорблені дерева розправили свої могутні плечі» чи «руки-віти»…

Мимовільне співставлення цитат з обох книг вказує, що рецензент ступив на правильний шлях, зробивши акцент на виражальність. Бо намагання автора висловити себе через незвичність слова є очевидним, що і хто б не говорив.

Тому й не хочу товкти словесну водичку у ступі розлогих міркувань. Зайвина все це, коли проблема і так є зрозумілою. Ліпше висловлю кілька думок щодо сюжету твору. Але перед тим, як перейти до реалізації цього задуму, бодай коротко розповім про сам сюжет. Щоб читачі, як і я, «упірнули» в течію авторового замислу. Отже починається все з того, що дядько Борис після аварії на Чорнобильській АЕС починає обживатися на новому місці і жалкує, що у переселенській метушні десь запропастився його собака Жук. Дуже хоче знайти його, хоч вже має іншу чотирилапу подружку Альфу. Після багатьох перепитій йому таки вдається це. І оповідання завершується розмовою дядька Бориса з бригадиром місцевого агропідприємства та згадкою про Жука та Альфу (якщо врахувати, що твір теж стартує з діалогу між ними, то з`являється підстава говорити про певну логіку оповіді).

Тепер згадаю про таке. Якщо порівнювати обидва тексти, то виникає думка, що прозаїк пропонує ще одне трактування історії про друзів «наших менших». За великим рахунком нічого поганого тут немає. Кожен пише про те, що зігріває його душу. Та «Останній бій знайденця» – не лише твір про собаку, хоч саме такий акцент бачимо в анотації. В оповідання (це є закономірним для прози Віктора Васильчука) йдеться про непростість взаємовідносин між людьми і тваринним світом. Благородна тема!

Шкода, що вітчизняна література ще недостатньо торкається її (рідкісні винятки погоди не роблять).

Є ще один нюансик, який змушує до подібних міркувань. Впевнений: якби у нас було більше художньої літератури на цю тему, то викривлень у душах мали б менше. Та ще, мабуть, треба врахувати, що автор не лише словом втручається у ситуацію. Мені, скажімо, відомо, що письменник, виступаючи засновником і головним редактором благодійної вільної газети «Вечірній Коростень», опікується і місцевим притулком для бездомних тварин. І чомусь з`являється думка, що це спонукатиме. Чи, може, помиляюся?..


Ігор ФАРИНА, м. Шумськ, що на Тернопільщині.

 

Nebesni vitrajiНЕБЕСНІ  ВІТРАЖІ

Шмигельська Леся. Сьоме небо Поезії. – Біла Церква: Час Змін. 2018. –136с.


Серед людності нерідко можна почути сло¬восполучення: «Щасливий, мов потрапив на сьоме небо». Про це словосполучення подумалося, коли почав перечитувати рукопис майбутньої книги Лесі Шмигельської «Сьоме небо». Чому? Та все пояснюється дуже просто. За роки читальницької практики звик до того, що ймення видання є своє¬рідною візитівкою автора. Як кажуть, зустрічають дивлячись на одежу…

Якщо з цієї точки зору оцінювати твори, то все, очевидно, виглядає неоднозначно. Аби пере¬свідчитися в цьому, звернемося до історії україн¬ської літератури. І, зрозуміло, згадаємо хоча б такі факти. Вживання тих чи інших цифр у назвах не є рідкістю. Скажімо, Ганна Гайворонська ніяк не може забути «Першого поцілунку». В «Другу ріку» ступила Наталія Білецька. Перед «Трьома дверима» тупцює Володимир Бондаренко. «П’ять пелюсток» зачудували Євгена Зозуляка … (Приклади можна множити). Щось подібне маємо з вживанням обра¬зу неба. Світлана Антонишин «Янгол самотнього неба», Володимир Базилевський «Украдене небо», Клавдія Корецька «Відкрите небо», Оксана Лозова «Просто неба»…

Йдемо далі. Ще в минулому столітті один поет одну за другою випустив книги: «Освідчення», «Досвідчення», «Засвідчення». А Павло Мовчан і Петро Мідянка пішли ще далі: одного і того ж року з «ласки» в одному і тому ж видавництві прийшли до читачів з книгами віршів «Поріг». Зрештою такі збіги не є поодинокими: поспішали на «Заручини» Олександр Астаф’єв та Іван Чернецький, вели «Роз¬мову» Валерій Гужва і Роман Кудлик, «Вертеп» за¬просив Володимира Базилевського та Олексія Бін¬кевича, Романа Гром’яка.

В декого, безперечно, може виникнути за¬питання: навіщо мені знадобилася акцентуація на повторюваності назв? Відповім. Щось подібне з‘явилося і в даному випадку. «Сім нот мінору» слу¬хає Антоніна Корінь. «Сім історій» живлять уяву Василя Врублевського. «За сім морів» помандрував Анатолій Гененко. А Василь Буданний не кається, що живе «Під сьомим небом».
Відмовитися від облюбованої назви на цьому тлі? Тим паче, коли є така спокуса? Не бачу потре¬би, особливо тоді, коли ймення відображає стан душі в пору написання. Хіба відмовиш людину від найнеобхіднішого, коли вона зібралася у дорогу?

Як на мене, та проблема постає в іншому ра¬курсі. Назва може привабити своєю притягаль¬ністю до повторювальності. Якщо усе логічно вмотивовано. А щодо останнього, то й найбільші скептики можуть заспокоїтися: така вмотивова¬ність у віршах Лесі Шмигельської присутня.

По-перше, «Сьоме небо» – сьома книга у її творчій біографії. Полетимо уявою на сьоме небо її почуттів? А по-друге, не гадаю, що наголос на небесності зроблено випадково: якось на одному з інтернет сайтів пані Леся зізналася, що поезія уявляється небом, до якого завжди прагне людина (зізнаюся, що ця думка поетки мені дуже імпонує).

І оте «по-третє». Воно – літературознавче, хоч, можливо, й позначене певним суб’ктивізмом (не думаю, що тут є щось погане, адже за великим рахунком кожна об’єктивність є суб’єктивною) отже, про те «по-третє», мені і бачиться «сім неб» у такому світлі: зриміше приростання до пошуку свого «Я» на перетині традиційності та модерново¬сті, зміцнення виражальності за рахунок вживан¬ня неологізмів, рідковживаних слів, говірковості. Бачиться відданість різноформ’ю. І через призму цих трьох чинників – неповторні відсвіти грома¬дянськості, філософічності, пейзажизності та інти¬мності (зумисно не наводжу колоритних прикла¬дів, а пропоную це зробити самим поціновувачам таланту поетки). В «Сьомому небі», на щастя, вдат¬ностей вистачає.

І на останок хочу сказати у цій передмові про таке: дехто після прочитання цього рукопи¬су стверджував, а душі не видно. Не був би таким категоричним. Питання є непростим. Якщо за ви¬яви душевності вважати вірність душі повторним колам то можна так вважати. Але автор цих рядків такого підходу не поділяє в розділі з неопублікова¬ного (попередня книга Лесі Шмигельської «Осанна осені») було зроблено лише натяк на нову якість образного мислення, яку обрала авторка.

«Сьоме небо» – повнолике промовляння ото¬го нового. Чи, може, шукання уже перестали бути «душею»?..


Ігор Фарина, член НСПУ,
лауреат Всеукраїнської премії
імені братів Лепких,
м. Шумськ

 

ВКАЗУВАННЯ ШЛЯХУ ДО ВІРИ

Шкраб’юк Петро. Пробудились серед ночі, або Преображення людське. – Львів: Місіонер, 2018. 248 с.


За час, відколи “прикайданив” себе до робочого столу рецензента, мною написано чимало творів такого жанру. Чи були вони однаковими за рівнем художності та арґументації? Висновкувати читачам. Я ж поки що тішуся, наче мала дитина, що виробив у собі звичку порівняно скоро реагувати відгуком на прочитане (зізнаюся, звісно, що було кілька випадків протилежного, але, як мені гадається, ці винятки не могли вплинути на ситуацію).

Запитаєте, зрозуміло: навіщо це літературний критик добровільно відкриває секрети творчої “кухні”. Ні, не через боязнь того, що рано чи пізно довелося б “висповідатися” перед читачами. Та й крамоли в моєму методі немає. А “пірнути” в течію літературно-критичного думання змусила книга Петра Шкраб’юка “Пробудились серед ночі, або Преображення людське”. Вірніше, не вона сама, а той факт, що відгук довгенько з-під мого пера не з’являвся на білий світ.

Та про все за порядком. Ошатно оформлене видання з’явилося в моїй домівці кілька тижнів тому. Відразу ж перечитав його. Бо був своєрідний момент інтриги. Хотілося взнати, що міститься під обкладинкою творчого дітища людини, ім’я якої вперше взнав у 70-ті роки минулого століття, коли навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. Тоді й узявся за перо, щоб викласти своє враження. Але написав кілька абзаців і зупинився. Я перечитав початок свого опусу й збагнув, що бажаного не буде. В безсилій люті пошматував написане і став чекати вдатнішої миттєвості.

Не знаю того, скільки б ще тривало моє очікування. Але… Одного разу вирішив ще раз перечитати денникові записи передчасно згаслого Петра Сороки у четвертому числі журналу “Дзвін” за 2018-ий. І там натрапив на теплий відгук літературного побратима на доробок Петра Шкраб’юка. Вирішив теж повернутися до свого задуму. Знайшов у власній книгозбірні видання, ще раз перечитав його і взявся засівати мачинням літер біле поле аркуша. Цього разу справа зарухалася жвавіше і якісь незбагненні сумніви мене не мучили.

…Книга ця є світською чи релігійною? Здавалося б, що на таке тривіальне запитання легко відповісти. Видання радше всього належить до першої категорії запропонуваного поділу. Якщо виходити зі стилю викладу і того, що автор не належить до богословів у традиційному розумінні цього означення, то в цьому і полягає заковика. Автор розповідає про шукання дороги до Бога і її розуміння різними людьми на суворих вітрищах часу. Вже й через це можна балакати про релігійність написаного. А якщо згадати про те, що письменник постійно наголошує на потрібності постійної орієнтації особистості на християнські цінності, то враження посилюється.

То що ж маємо? Як на мене, то книгу варто вважати і релігійною, і світською водночас. Та не через проблему авторства, а через простість викладу високих християнських істин. (Пригадалися деякі моменти. Іноді перечитуєш ту чи іншу монографію або статтю для професійної самоосвіти чи через елементарну цікавість. Але не можна дійти до кінця, бо віднаджує сухість викладу і термінологічна зайвина. Як не прикро, а подібне іноді трапляється і з релігійною літературою. Я не думаю, що така реакція є бунтом супроти усталених канонів. Хіба прагнення до простоти і доступності може бути гріхом?)

Гадаю, що книга Петра Шкраб’юка може бути хорошою ілюстрацією думки попереднього абзацу про стиль письма. Відчувається, що її написав той, хто добре розуміє вагу кожного слова. Якщо хочете, то впадають у вічі зразки поетичного письма, хоча на нього можна подивитися з двох ракурсів. В текстах неодноразово знаходимо згадки про твори Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Ігоря Качуровського, Юрія Клена, Максима Рильського, Поля Верлена, що свідчить про зачудування мандрами віршованим материком. Чи не підсилюють цієї думки посилання на ужинки Любові Бенедишин, Людмили Литвинчук, Петра Сороки, Ольги Явроської… Знаєте, опісля цього якось чарівніше сприймається те, що письменник нерідко цитує власні вірші та переклади, тим паче, що в них знаходжу рядки, які є суголосні з моїми почуваннями: “Душі потрібен монастир бодай на мить єдину”, “могили – до неба мости”, “я гармонійний з тими, чиє життя – у Бозі”. Та у текстах існують вдатні словосполучення: “Ангел подарував райську пташку”, “виходити з тіла”, “занурений у траур”…

Хто і що не казав би, а якісь метафоричні зблиски тут є. Особливо помітно тоді, коли заглиблюєшся у контекст написаного. Під його світлом чарівнішають і образи на кшталт: “нетрі пам’яті”, “гроно діячів”, “чаша добра”. Світлішає на душі, коли натрапляєш на рідковживаності типу: “радніше”, “божиста”, “збичований”, “тайкома”… Припало до душі і те, як автор доречно вмонтовує у канву своєї оповіді тексти тих людей, про яких згадує: “Тогди як жару би ми хто насипав у серце” (цитата з листування між Михайлом Павликом і Михайлом Драгомановим).

Та позитив у сприйнятті книги народжує не тільки мовленевий апарат, хоч цьому надаю великого значення. Впливає і фактаж, яким оперує автор. Для себе, правда, поділив би його на дві частини. До одного відніс би те, що уже знане, а до другого – відкриття. Скажімо, в багатьох ЗМІ останнім часом йдеться, що Тарас Шевченко був греко-католиком за хрещенням. Петро Шкраб’юк теж не оминає цього питання. Безперечно, в полемічному запалі можна стати на той чи інший бік! Але Петро Шкраб’юк йде іншим шляхом. Він безпристрасно констатує факти, а кожен спроможний сам висновковувати, хоча в даній ситуації (маю на увазу книгу) умовивід є лише один: ніяким (практикуючим!) греко-католиком геніальний кобзар не був. А от про те, що поет Євген Маланюк на схилі літ перейшов у католицизм, знав давно. Як і про пристрасті щодо сповіді не несповіді Івана Франка…

Та водночас є чимало фактів, про які довідався уперше. Скажімо, свого часу перечитував “Третю Роту” Володимира Сосюри, але не звернув уваги на бажання стати ченцем. Як не замислився над тим, що чернеча схима манила Антуана де Сент-Екзюпері. І таких чи подібних фактів можна навести чимало. Бо автор у 248-сторінковій книзі використав майже 600 імен і понад 300 географічних назв. Кількість вражає! А якщо все це обрамлюється логікою в побудові книги, то вартісність видання ще зростає, й це при тому, що кожен розділ нітрішечки не програє у “самостійному плаванні”. Погодьмося, що не кожен твір наукової публіцистики володіє таким даром. А тут це маємо, що не може не тішити.

…Краплинки думок про одне видання. Можливо, вони і не передають у всій повноті його “дихання”. Але сумніваюсь, що взагалі може існувати доконечність сприйняттєвого подиху. Якби вона була, то письменник не жив би майбутніми замислами й не існувало б Преображення людського.

Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської
премії імені братів Лепких
м. Шумськ
на Тернопільщині

 

Sumni gimny i samotnistСумні… гімни і самотність

Яцканин Іван. Стороннім вхід заборонено. Оповідання. – Ужгород : TIMPANI, 2018. – 112 с.

Гімни, як музичні опуси, передбачають якусь бравурність. Так би мовити, неодмінне повеління жанру. А от чи не бувають оті нототвори сумними. Скажете, що це запитання трішечки дивне? Спроба поєднати протилежні за значенням поняття, не заперечимо, бо що вдієш, коли така думка блукає у нашій свідомості. Може, і досі сновигала б у ній, якби не книга Івана Яцканина – відомого українського письменника з Словаччини. Адже твори з видання «Стороннім вхід заборонено» нагадують… сумні гімни самотності.

Розмисли про нього, і починаємо з констатації цього факту. Могли б далі розпросторювати їх, бо в темі без особливих проблем знаходимо ряд нюансів. Але не теоретизуватимемо. Ліпше поговоримо про друк. Це – цікавіше.

Й почнемо з оцінки назви. Для неї взято фразу, яка поширена у нашому повсякденні. Відсвіт банальності? Та є щось від цього. На перший погляд. Але все на місце ставить той факт, що так називається одне з оповідань книги. Поширений серед письменників метод найменувань. Зрештою, й сам Іван Яцканин уже віддавав йому перевагу у попередніх виданнях. Згадаймо хоча б «Мед і сіль» та «Мить блискавки».

Але згадки про колишні друки мають ще один нюанс. «Стороннім вхід заборонено» зовсім не подібні на «Місце проживання» і «Наталка вже не плаче». Та не тому, що між ними пролягла 30-літня відстань. Причина полягає в іншому. Автор є тим самим. Та й його свідомості відбулися вікові переміни, які вплинули на творчість. Тут, мабуть, воєдино злилися погляди на суспільні події та вік.

Проілюструємо це на основі оповідання «Стороннім вхід заборонено», яке дало назву книзі. Йдеться у ньому про вихідця з села, який все життя мав лікарську практику і, вийшовши на пенсію, повернувся у рідні місця. Ніби й звичайну історію оповідає письменник. Але… Не хочеться відривати очей від розповіді про чужу долю. Чи не тому, що ми, вихідці з села, бачимо: автор нітрішечки не відривається від реальності в своїх описуваннях? І тоді, коли описує мало не побожне ставлення селян до Андрія – першого їхнього соплемінника, який став лікарем. І тоді, коли ловець слів (так іноді називають письменників) побіжно розповідає про його дружина. Беата після мандрувань військового лікаря гарнізонами уже не хоче жити з ним. (Скільки таких історій є у житті?). І тоді, коли колишній лікар робить відчайдушну спробу порятувати молодого циганчука, який помирає.

Та не лише на це звертаємо увагу. Хочемо провести одну паралель. Тому самотність індивідуму на суворих вітрах часу порушують Василь Головецький з Житомира і Геннадій Щипківський з Одеси. Звісно, кожен тут оригінальний по-своєму. Але не вдаватимемося до аналізу стильових прийомів та ментальних особливостей, хоч є багато цікавого. Бо поставили перед собою мету підкреслити, що зарубіжних письменників з українським корінням та творців з материкової України хвилюють схожі проблеми. Своєрідне вростання душ в євроінтеграційні процеси?

Повернемося ще раз до питання віку. В першу чергу тому, що спочатку був лише прозорий натяк на нього. Скажемо про наступне. Ситуація, яку описує прозаїк, могла бути відомою і у молоді роки і він ще тоді міг слово виразитися. Не сумніваємося у художній майстерності. Але теперішнього шарму не було б. вплив сприйнятливості. (Не гадаємо, що чимало уваги приділяємо цьому питанню через невелику вікову різницю між рецензентами і прозаїком, бо ми молодші від нього лише на кілька років).

Але тема самотності висвітлена не тільки в цьому оповіданні. В різних ракурсах вона постає з таких творів, як «Американський план», «Стежки не заблудні», «Спокуса» (можна було б перерахувати й інші твори з цієї книги, бо вона уся порушує цю проблему).

Є ще один аспект. Маємо на увазі намагання письменника показати проблему через сільське «дзеркало». Напевно, найголовнішим чинником є те, що автор сам народився у селі, хоч волею долі живе у місті. Вплив генів? До речі, це бачимо не лише у текстах, де події відбуваються у сільській місцевості. (Вчитаймося у «Діру» чи у «Спокусу».) Приміром, у творі «А чия ж вона?» йдеться про ситуацію з міського життя, але головний герой – уродженець села. А свідомість геодезиста Павла Скурки (Ще одного вчорашнього селюка) зі «Стежок не заблудних» бродить на Помежів’ї села і міста. Згодімося, що все це створює ауру неповторності.

Існує й нюанс, який зацікавлює, коли заходить мова про виражальність. В багатьох текстах побутує так звана недомовленість. Себто дальша дія залежить від фантазії читача. Зрозуміло, що у цьому прийомі є певний ризик і викликає спротив у деяких сучасних сприймачів художніх текстів, яких дратує ця недомовленість, котра постійно змушує уяву працювати. Та чи варто звертати увагу на них і творчо перевтілюватись, якщо цей метод є манерою письма оповідача?

Йдемо далі. Нерідко можна почути, що сучасні читачі не мають часу захоплюватися живописанням слова і тому пейзажі у прозових текстах є такою зайвиною. Але така «наполегливість» представників масової культури не витримує критики. Бо схильність прозаїка до пейзажності – свідчення неординарності письма. Саме про це мислиться. Коли читаємо таке: «За деревами причаївся туман, ліг низько-низько і повзе у всі закутки цієї непривітної оселі. Вже і скелі не видно, туман з’їдає Андріїв силует, обвив увесь ліс» («Спокуса»). «Проміння післяобіднього сонця відбивалося від колій і створювало атмосферу догораючого вогнища, від якого вже небагато користі, але все-таки трошечки видно» («Стежки не заблудні»), «З горища через діру вітер надув снігу. Через горище він сіявся, немов мука, падаючи, виблискував, сріблився. Двері у хату примерзли до порога» («Мороз ліпше вміє»)…

Пейзажі вражають увагою до деталей. Як, зрештою, метафори, порівняння та образи, яких так багато у книзі (назвемо хоча б окремі з них: «Селом ходить жах», «Мороз ламав дерева», «голос шефа підскакував», «Вуха в них тонкі, як павутинка пізнього літа», «трасу знав, як стара коняка», «день струшував ранкові тіні, як старики грубі піджаки в літню спеку», «крик смерек», «плечі берестів», «голос дзвону»… Поряд з цими чарівностями так неповторно виглядає вдале використання уже знаних висловів на кшталт6 «наклали в штани», «яблуку ніде впасти», «розуму не позичати». Заслуговує на увагу те, що всі ці елементи вражальності виглядають такими органічними у контекстах.

Як і лексика, якою послуговується оповідач. Нерідко у текстах надибуємо рідковживані слова та діалектизми: «кошуля», «мордопис», «сипанець», «солярня», «гуз», «потічкар»… Неповторності додає і те, що письменник розуміє чітке розмежування між мовою автора і мовою дійових осіб.

Очевидно, можуть бути й інші міркування про оповідання Івана Яцканина. І слава Богу! Бо роздумування народжують тільки вдатні твори.

Олег Василишин, Ігор Фарина,
Тернопільська область

 

 

 

Osobystyj vorogОсобистий ворог,

або

Психологічний роман про сильну особистість

Кушнір Богдан. На лінії зіткнення. Любов і ненависть: роман. – Харків: Фоліо, 2018. – 288 с.

Зізнаюся, люблю перечитувати пригодницькі та детективні твори. І радію, коли до мене потрапляють новинки з ознаками цих літературних форм, бо поява таких у провінції – велика розкіш. Чи не тому був втішений, коли давній знайомець зі столиці надіслав новий роман Богдана Кушніра. Інтриги додавало й те, що з автором в одні роки навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. Чисто по-людськи мені було цікаво, як він пише. (Можна, звісно, дивуватися, що таким дивним способом знайомлюся з доробком тих, кого знав ще у студентські літа. Та що вдієш, коли система книгорозповсюдження «підсовує» сюрпризи?).

І треба сказати, що перечитування видання не розчарувало. Вирішив відгукнутися на його появу. (Чи не вперше беруся за перо з такого приводу. Хоч у різних ЗМІ не раз вміщував свої рецензії на поетичні та прозові книг. Вперше, тому що ніколи ще не висловлював своїх міркувань про пригодницькі та детективні твори).

Про причину зміни вектору мого думання ви, мабуть, уже здогадалися. Тому й не бачу у розпросторенні роздумувань доцільності. Та ще й тоді, коли більше цікавить текст. Адже він, наче росяна крапля, вигранює реальність, себто дійсність, яка не є такою просто ю, як може здатися на перший погляд.

Що маю на увазі? Та різносторонність мого мислення. Спершу відштовхнемося від наступного. Новий твір торкається теми війни на східних рубежах нашої держави. Але з досить несподіваного боку. Якщо досі в поле мого зору потрапляли художні розповіді про події на «передку» чи долі мобілізованих, то охудожнення дій представників сил спеціального призначення збройних сил України ще не зустрічав.

Закрита тема для літератури? Є щось від цього. Бо що вдієш, коли врешті маємо відсвіт таємниць і не позбудемося його, якби і хотіли. Мова – про інше. Ті чи інші ситуації можна намислити, що є цілком нормальним для красного письменства. Але для читачів не зворушить і найгарніше письмо без проникнення у психологію дійових осіб написаного. В цьому і полягає заковика. Інженери людських душ не можуть збагнути психологічних нюансів без особистого дотику до діяльності та темної сфери. Хочемо того чи ні, а на це спроможні лише професіонали. А останні нерідко не вдаються до цього через відсутність нахилів до художнього осмислення пережитого. Богдан Кушнір – щасливий виняток. Журналіст і письменник служив у складі Сил спеціальних операцій ЗСУ під час війни на східних рубежах нашої держави. Тож він добре знає те, про що пише.

Дехто, прочитавши твердження попереднього абзацу, почне говорити, що рецензент сильно переборщує у своєму намаганні показати самотинність художнього відображення автора. Мовляв, вже існують випадки, коли представники спецслужб беруться за перо. З таким судженням можна було б погодитися. Але не спішу цього робити. Бо є причини. Мій опонент морже згадати про роман Анатолія Сахна, який не залишився непоміченим у літературному середовищі. Та… Не спішімо потирати руки і говорити, що загнали літературного критика у глухий кут. Є два нюансики, які не розхитали впевненість мого уявлення. Так! Маємо «соло бунтівного полковника». І тішимося, що твір руйнує стереотипи нашого сприймання спецслужб. Але твір при всіх його плюсах є своєрідною сповіддю «особливої особистості», бо над написаним дуже висне тінь «розсекречення секретності». Роман Богдана Кушніра є більше художнім. Якщо у Анатолія Сахна робота спецслужби займає центральне місце, то в автора «На лінії зіткнення. Любов і ненависть вона – лише тло для зображення любовного сюжету.

Ще більше думається про це, коли твір Богдана Кушніра подумки порівнюю з текстами Віктора Суворова. В останнього наголоси на таємницях спецслужби чи більші. Говорив би і про присутність у них великої дози публіцистичності у хорошому розумінні цього поняття. Але водночас є кілька дуже важливих аспектиків. Не заперечу, що у «суворовських текстах» є багато цікавинок. Але це вже є історією, хоч і дуже потрібною для пізнання нашої непростої минувшини. Твір Богдана Кушніра – сьогоденніший з цієї точки зору. Не забуваймо і про ментальну сторону справи. Те, що Віктор Суворов негативно ставиться до більшовизму – незаперечність. Але книги – відображення позиції «старшого брата». Богдан Кушнір не страждає цією намисленою «вищістю», що надає творові своєрідного шарму.

Та, либонь, не варто більше торкатися цих непростих питань. Бо занурення свідомості читачів у проблему – безперспективна справа без звернення до спонуки розмови. Себто назріла потреба розповісти бодай коротко про сюжет твору.


Отже, з Семеном Вергуном (головним героєм твору) вперше зустрічаємось у ту пору, коли контррозвідник, працюючи під дипломатичним прикриттям у Москві, здійснює дуже важливу таємну операцію, успіх якої бісить феесбешників. І вони пробують будь-яким чином дізнатися про джерело витоку інформації. Та це їм не вдається, хоч російському особісту Леоніду Волкову випадає удача, якщо вважати такою захоплення Семена Вергуна після прийому у французькому посольстві. Накачаного великою дозою невідомого психотропного препарату його залишають помирати в одному з парків.

Але Семен Вергун вижив. Та пригода залишила жорсткі шрами у його долі. Через інвалідність довелося попрощатися з роботою, до якої призвичаївся і яку по-своєму полюбив. Неначе з білих яблунь дим, розвіялося сімейне щастя, бо дружина виїхала жити в іншу країну. І, безперечно, закономірною є думка про помсту Семена Вергуна своєму кривдникові.

Але тут і нагода трапляється. З вини войовничих хижих орлів у верхівці сусідньої держави починаються військові дії східних рубежах нашої держави. І Семен вергун знову одягає військовий мундир, ставши українським захисником. Опиняється на Луганщині, де тривають воєнні дії. В Луганськ у ролі куратора російських розвідників прибуває Леонід Волков, якого після невдачі з українцем спровадили на африканський континент. І, звісно, навідується думка про майбутній поєдинок між ними.

Врешті-решт усе завершується тим, шо Леоніда Волкова внаслідок вдалої операції захоплюють українські контррозвідники. Використавши для цього лікарку Галину, в яку колись був закоханим росіянин, та її сина Миколку – плоду давнього кохання. Додаткової інтриги творові додає те, що медичка згодом стає дружиною Семена Вергуна, повернувши його до звичного сімейного життя.

Коротка розповідь про сюжет твору дає можливість зрозуміти ситуацію. Бо основне є зрозумілим. Але у творові бачимо тему, яка, не претендуючи на першоплановість, залишається дуже важливою. Скажімо, нерідко чуємо нарікання на тупість вищого командування, його продажність. Скажіть, будь ласка, чи не мислиться про щось подібне, коли стрічаєш соковитий опис командувача сектором генерала Дубова. Військовика з вищого ешелону, який через вузьколобість поглядів і пихи не збагнув законів сучасної війни. Хіба не говорять про це генералова зневажливість у ставленні до комп’ютерної техніки, намагання прибрати з «передка» Ведмедя і Вергуна? Чи розуміють про це у верхах? Коли вчитатися у роман Богдана Кушніра, то бачимо непростість. У багатьох керівних кабінетах розуміють, що час дубових минув, але ще бояться вголос сказати. Звідси й ростуть ноги таємничої групи Палія. Та й те, що з’являються військовики типу генерала Крави, вселяє надію.

Роман порушує ще одну важливу проблему, з усією гостротою постає питання про роль людської особистості у воєнному вихорі. Згоден, що зміна обстановки так багато змінює у діях людини. У воєнній ситуації є можливими і світоглядні переміни. Але моральні устої, закладені на генному рівні, залишаються незмінними. Можливо, саме цим можна пояснити участь такої цивільної особи, як Галина, в хитромудрій операції військовиків? Чи це, може, спроба насолити людині, яка негативно вплинула на її долю? Як там не було б, за рамки вищеозначеної проблеми це не виходить.

Задумуюся над іншим. Говоримо про демократичність держави. Правильно балакаємо! Але чи мають право її чинник и втручатися у приватне життя людини? І де ота допустима межа і чи існує вона взагалі? Розумію, звісно, що мої слова – розмисли цивільної людини і їх можна було б не враховувати. Та… Більшість читачів роману перебуває чи перебуватиме у такому ж статусі. Тому й смію стверджувати, що проблема існує і від неї не можливо відкараскатися. До речі, новий роман Богдана Кушніра підтвердив це, по-своєму порушивши очевидність дійсності.

…А після роздумувань про політичні проблеми, до яких підштовхнув роман, знову спробуємо осідлати «літературознавчого коника». Тим паче, що є кілька дуже важливих питань. Згадаємо хоча б про таке. Роман починає слово «Від автора». Та чи потрібне воно, якщо не жбурляє свідомість читача у нурт сюжету? Подібне питання виникає і тоді, коли перечитую «Замість епілогу». Чогось нового до характеристики головного героя цей текст не додає. Мені чомусь навіть здається, що твір без обох міні-розділів виглядав би привабливішим. Як і з доскіпливішим літературним редагуванням і з уважнішою коректурою. Хоча не відкидаю, що це може бути особистісною претензією до роману. Бо важливі проблеми сьогодення можна порушити і в пригодницькому творі. Якщо уміти. А Богданові Кушніру цього уміння позичати не треба. Принаймні так «промовляє» до мене новий роман знайомця ще з літ студентських.


Ігор Фарина,
м.Шумськ
на Тернопіллі

 

 

«А Бог посміхався,

знаючи, що таку сотворив одну»


М’ята. Альманах № 1. – Вигода: ФОП П’янкова Т. Л. 2018. – 392 с.


Коли один за одним до мене почали з’являтися альманахи, то жартував, що почався період знайомства з такими виданнями. Але «М’яту» з-поміж них виділив би. Із двох причин. По-перше, досі отримував друки різножанрових творів, а тут мені явили лише… поезію, по-друге, щось досі мені не надсилали антологічні зібрання, створені за статевим принципом, а в даному випадкові маємо тільки… жіночі вірші.

Саме з цього і хотів би почати свої розмисли. Коли вглибитися в історію вітчизняної літератури, то гучних поетичних імен майже не було серед представниць слабкої статі. Згадаємо хіба що Лесю Українку, Олену Пчілку, Олену Телігу, Ліну Костенко, ще приходять на гадку імена Оксани Лятуринської, Галі Мазуренко, Ірини Жиленко. Та й про наших сучасниць не варто забувати: Любов Голота, Теодозія Зарівна, Наталія Білоцерківець, Світлана Антонишин, Любов Проць… Отже, авторкам «М’яти» є чиї традиції продовжувати. Це з одного боку. А другого? Про альманах жіночої поезії зібрався писати літературний критик-мужчина. Нефеміністичний погляд на феміністичне слово? Та не бачу в тому ніякої дивниці. Бо й об’єктивне вторування є до певної міри суб’єктивним. Незважаючи на статеві ознаки.

Що ж найперше потрапило в поле зору. Не буду роздумувати навколо тематичності. Бо ще наспіє для цього пора. Поки що порозмислю над «населенням» віршів, метафоричністю, порівняльністю та образністю мислення. Не омину і питання про слово гру. Тим паче, що у «М’яті» є гарні приклади.

Почну з метафоричних зблисків (оскільки взірців вистачає, то неможливо усі перерахувати. Процитую лишень те, що впало у вічі.) «Лебідь видзьобував з рук обважнілий туман» (Оксана Мазур), «Літо принесе мені зелені очі» (Мар’яни Нейметі), «Червень розпалив у небі купальське багаття» (Анна Багряна), «Примружило очі руде надвечір’я» (Ольга Романишин), «Прив’яжи мене вітром до себе» (Таня-Марія Литвинюк), «Лижуть ніч язики» (Адель Станіславська).

Пересипаний альманах і вдалими порівняннями. Серед них, зокрема, виокремив би наступні. «Цей травень розтягує його вени, немов канати» (Тетяна Жаркова), «Мов манускрипти, читаєм жінок ворожіння» (Оксана Сподар), «У ці печалі тихі, як дощі» (Наталія Левчун), «Зима сей рік, немов розхристана любов» (Талка Глід), «Хмари скриплять, як намоклі дараби» (Власта Власенко)… Причаровують і образи: «огорожа здорового глузду», «стебло насолоди», «зорі згублених гільз», «шелест ватри», «ломака зради», «зашморг поколінь», «руки верби», «підвіконня мудрості», «долоні спогадів», «тернини безумств».

Читаючи такі вдатності, уже не дивуєшся, зо вірші густо «заселені» яскравими прикметами навколишності: деревами і рослинами, звірами і птахами, зірками і небесними світилами. Цікаво, що у свідченнях цього нерідко існують метафори, порівняння, образи. «Це сльози сосен, карпатський лісе» (Уляна Дудок). «Виколисала тебе вода, молода – весняна м’ято» (Галина Максимів). «Як кортить журавлям в піднебессі чиїмись бути» (Таня П’янкова). «Я ж тебе, наче вовк, завию» (Олена Карпенко). «Неба – виткана ряднина зорями вниз сплесне» (Руслана Ніязова). «Ніби сонце встає навколішки» (Анна Багряна).

Імпонує і словогра, до якої вдаються поетки. На багатьох букво творах є познаки неологічності: «болеструм», «стилевобоко», «вологоцвіт». Часто-густо неологізми творяться навколо одного слова: «сонцебрама», «сонцеколо», «сонцесхід», «сонцеобрій». Не забувають віршарки і про рідковживаності: «різнотрави», «живизна», «ціриннки». Звернув тут увагу на один. За словами текстів можна безпомильно вгадати те, де народилися чи проживають авторки. Скажімо, Світлана Майя Залізняк з Полтавщини і Анастасія з Дніпропетровщини орієнтуються на сучасну українську мову. Звісно. Це не може не заслуговувати похвали. Але рими повинні передавати дихання регіону свого народження. Тому й імпонують вірші уродженок Прикарпаття Тані П’янкової, Галини Максимів, Власти Власенко, присмачені діалектизми. По-своєму ця поезовластивість відбивається на віршах горянки Христини Букатчук, яка нині мешкає у Миколаєві.

Про виражальність переконливо говорять й деякі інші нюансики. Зосіб на ті, які певними краями торкаються тематичності. Хіба тут можна оминути питання про богошукання у слові, культурологічні акценти, афористичність окремих висловів? Адже промовляння божості знаходжу у багатьох рядках. «В строгості дива в Бога благала» (Любов Бенедишин). «Де дахівки не где і можна довіритись Богові» (Наталка Янушевич). «Переверни в собі гори – постав Божу на людській» (Власта Власенко). «Та я не про секс про причину повірити в Бога» (Ірина Баковецька). «Літо ховалось в серпні між мокрими пальцями Бога» (Роксана Жаркова). Можливо, ретельні сповідувачі релігійного культу і не угледять в цитуваннях того, що бажали. Себто благоговіння перед Всевишнім (хоч інколи в ньому не було справжності почувань, бо вона підмінювалася позірною вірністю традицій). Байдуже. Рядки з віршів свідчать, що божість увійшла у людські душі й повіяло потужнішим вітром органічності.

Отже, більше заглиблення в переживання особистості видні і у поезіях з культурологічними акцентами. Правда, тут панує багатоголосся. Приміром, у сучасній поезії поменшало творів з епіграфами. Ні, це зовсім не означає, що вони зникли. Просто акценти дещо змінилися. Після проголошення незалежності України у творах з’явилися цитати з текстів раніше заборонених авторів. І часто-густо спроби глибокої медитативності підмінювалися банальністю в ура-патріотичній обгортці. Нині маємо докорінно інший рівень вираження думки. Запанувала глибинність медитацій, які пропущені через особистісність. Здається. Що саме це бачимо на прикладі окремих віршів Ірини Баковецької. Згадки про ті чи інші культурологічні моменти бачимо у текстах Любові Бенедишин, Христини Букатчук, Олени Карпенко, Мар’яни Нейметі..

Тепер – про афористичність висловлювань. «Мовчання твоє для душі – терапій потреба» (Уляна Дудок). «Де ілюзорна відстань – там ілюзорні люди» (Олеся Міфтахова). «Тиша твоя і в тобі – неоднакові тиші» (Світлана Дідух-Романенко). «Більшість із того. Що ти боїшся з тобою вже сталося» (Анастасія Теплякова). «Любов –безперечно. Зона ризику» (Інеса Доленник). Афористичність, яка йде в одній супрязі з особистістю?

Лише усвідомивши всі вищезгадані моменти, можна доторкатися до тематичних пластів. Чому? Переплетення винувате? Гадаю, що це яскраво видно на поезіях, позначених пейзажністю. «Повітря терпке розриває тонкі сухожилля снам» (Роксана Жаркова). «Зазираю я на дно, по колах читаю – де би вітер не літав, він назад вертає» (Руслана Ніязова). «Котиться вогко лісом пінний густий батист здимленого туману» (Адель Станіславська). «Скрапує сонце медом у молоко ромашки» (Світлана Луцкова). «Остання айстра сльози витре з вій» (Наталка Янушевич). Чи не можна після оцих цитувань ствердити, що метафоричні блискітки та образність слово виявів – неодмінні сутники сьогочасних описувань навколишності.

Вглиблення у проблему і вираження почуттів передусім характерне для любовної лірики в жіночій інтерпретації «А ти вкрий веретою туману най ся заколише, при м’яті бавлена до рани» (Галина Максимів). «І боліло твоє ячання очам горіховим» (Таня П’янкова). «І тіло ще прагне напитися твого тепла» (Оксана Сподар). «Я не втішатися хочу, а криком крикнути» (Олеся Венгринович). «Груди відпустить паща капкана, я бережу твій сон» (Маргарита Гейко)… (це – лише частка взірців на цю тематику, цитував відкривши книгу на будь-якій сторінці і не вдаючись до спеціальних пошуків. Чи не тому, що поетична справжність не може існувати без виявів інтимності в слові. А тимпаче тоді, коли букво твори мають у собі жіноче начало).

Часто-густо про подібне думається і тоді, коли у поетичних рядках відгукується філософічність. «Якщо ідуть дощі, то вистачає їх мені - на самоту, річкам – на повноводдя» (Юлія Бережко-Камінська). «А хто на потім – той для потреби» (Ольга Саліпа). «Крила свої розправлю тут у полоні засніженому» (Талка Глід). «Ми співаємо різне, спіймавшись у спільні сіті» (Анна Малігон). «Рух – це падіння вперед, але виставиш ногу – кроком стає» (Оксана Самара). (І знову є підстави говорити про ненавмисне підшукування цитат). Зауважу також, що філософічність жіночої поетичності несе на собі познаки індивідуалізму в хорошому розумінні цього слова. Зрештою, хіба можна говорити про якесь узагальнення без особистісного виміру? Абсурд?

Особистісне тісно переплітається з громадянськістю. Ірина Мельник, скажімо, роздумує про ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. «Якщо крім болю нема про що говорити – тоді завжди мовчи». Тема російсько-української війни не дає спокою Юлії Бережко-Камінській. «Якби ти знав, як стискає душу час не поезії і АТО!». Вторить їй і Наталка Янушевич. «Зранені душі – покльований градом дах». Постійно мандрувати берегами пам’яті рідної планети закликають Уляна Дудок і Оксана Луцишина.
Не приховуватиму. Що в попередніх абзацах вже існували натяки на переплетення мотивів. Але вони ще не мали точного адресування. Не заперечуватиму, що спочатку цього дуже хотілося. Але заради справедливості, очевидно, варто хоча б побіжно мовити про тематичну сув’язь. Чи не найчастіше в даному випадкові йдеться про переплетення пейзажності та інтимності. «Чи й тобі сниться захід що схожий на першу фіалку» (Людмила Весела). Метод поєднання оспівування краси природи і любовних почуттів є характерним й для інших поеток. «Візьми моє море собі на згадку, на друге дно потайної скрині украдливо вистели» (Юлія Бережко-Камінська). «Цей осінній туман подивився на мене твоїми очима» (Оксана Сподар). А у доробку Талки Глід дивовижно поєднуються громадянське та інтимне. «…хай війна хай труна хай рутина хай на рауті в пеклі трутина: пересилимо? Вистоїмо під вітрами раптових подій ми роздмухаєм свій буревій» (Подумалося: чи не є таке суміщення вельми потрібним для сучасної поезії і авторки «М’яти» чи не першими помітили це?).

Із розуміння, мабуть, є наголошування, що тематичність по-своєму промовляє про вражальність. Але водночас є те, котре досі залишилося поза кадром. Маю на увазі форму висловлення думки. Наприклад, Світлана Майя Залізняк промовляє до усіх лише римованими строфами. Вірність силаботоніці зберігає і Наталія Левчун. Справа смаку! Не бентежить і те, що Оксана Мазур бродить на помежевій римі та верлібру. Повністю упірнули у верліброву стихію Іванка Юрків та Лілія Бойко. Мені думається, що тут має значення не манера вираження, а її свіжість.

Альманах жіночої поезії. Як на мене, то відбулася вдала зустріч з поціновувачами поезії. Якою буде наступна? Час покаже. «А Бог посміхався, знаючи, що таку сотворив одну».

 

Ігор Фарина
М. Шумськ
На Тернопіллі

23-24 жовтня 2018 року

 

Прочитане

Чи освіжає пірнання у джерелицю слів?

Гургула І.В. Мапуче: новели, – К.: Український пріоритет. 2018. – 464 с.

Якщо читання книги не принесло душевної втіхи чи не поставило читальника перед безліччю запитань, то час, який затрачено на цю справу, можна вважати згайнованим. Та що там балакати про марницю в інтерпритації поціновувачів красного письменства, якщо сумна реалія означає, що ловець слів (так іноді називають письмаків) вийшов не на ту ловитву.

Це – в цілому про труднощі у сприйманні будь-якого поліграфічного виробу. Бо існують ще й нюанси. І пов’язані вони з літературними жанрами та їх різновидами. Про поезію помовчу. Про сприймання у його специфіці варто, мабуть, здебільшого просторікувати на рівні емоційного впливу на психіку індивіда. Залежно від рівня розвитку уяви особистості. Через проблеми специфіки мають також значення особливості знайомства з романами та повістями.
Якщо навколо цих питань ще час від часу виникають дискусії, то драматургія такої честі взагалі не удостоюється. За моїми спостереженнями тут роль відіграє те, що тексти п’єс уважно читає лише вузьке коло фахівців. А пересічні читачі воліють бачити сценічне втілення і висновковувати на його основі.

Дехто, зрозуміло, почне стверджувати, що літературний критик занадто довго розмірковує над моментами, які не мають прямого відношення до оцінювання книги. Не буду теотеризувати з цього приводу. Бо раціональне зерно, очевидно, існує. Але, автор цих рядків не поділяє такого „оптимізму”. Бо кожна палиця, як відомо, має два кінці. І лише кожному з нас вирішувати, за який з них вхопитися у запалі сприймання певного тексту.

Очевидно, це стосується і „Мапуче” – нової книги письменника Ігоря Гургули зі Львова. Узявши в руки об’ємний томище, випущений видавництвом „Український пріоритет” з Києва, ловиш себе на думці, що виріб поліграфістів ставить перед нами чимало непростих питань. І насамперед на сприйняттєвому рівні.

Сумніваюся, що мені вдасться хоча б побіжно окреслити їх усіх. Тому говоритиму лише про те, що хвилює. Розумію, що з цих рядків попахує суб’єктивізмом. Але чи варто ламати словесні списи навколо цієї проблеми, коли спроба об’єктивного погляду на речі з теоретичної дзвінниці за своєю суттю є суб’єктивним поглядом . Бо такою є невловима логіка наших буднів і свят, від якої не заховатися й за найтовстішими мурами сприятливої фешенебельності.

Конкретніше? Будь ласка! І спершу поділимося розмислами щодо назви книги.”Мапуче” – назва індіанського племені у Південній Америці, яке означає „люди землі”. До речі, про це дізнаємося з анотації до видання, бо більше ніде значення чужослова немає. Частина читальників (особливо тих, хто зберіг традиційну орієнтацію смаків) з осторогою чи неприйняттям поставляться до орієнтацій на чужизну. Мовляв, в рідному словесному просторі вистачає буквосполучень для означень. Очевидно, натякають на присутність різних там „Розмов”, ”Криниць”. Не хочуть (ой не хочуть!) вони розуміти, що в даному випадкові наша міль банальності вже давно апетитно поснідала свіжістю, якої очікує кожен, до кого потрапить видання. Як на мене, то подібне також очікують такі „шедевральні” наймення, як „Формула любові”, „Свято”, „Совість”, „Суд”. За цим є й інша небезпека. Відданість банальності може зіграти злий жарт з письменником, спричинивши нехіть до справді талановитого тексту. Та й ефект майбутності може бути.
Чи не тому пересічним читачам більше подобаються такі важності як „Діти Ніоби”, „Професор і бичок Бамбурка”... Приваблює і те, що окремі письменники для наймень використовують рідковживаності, діалектизми, топоніми або імена: „Шарга”, „Оцвітина”, „Куща”, „Прало”, „Госундрагош”... Звісно, тут не все виглядає так просто, як може здатися на перший погляд. Такий шлях до вибору наймень таїть у собі небезпеку: читання книги неодмінно мусить підводити до думки, що заголовок має логічно випливати із тексту й підводити до існування необхідності саме такого найменування. Інакше козиряння диковинкою у назві втрачає будь-який сенс.

Не знаю, чи Ігор Гургула задумувався над важливістю цього питання у сучасному літпроцесі. Різні здогади можуть навідуватися у мою душу. Але, очевидно, не варто переливати їх у виспів літер. Та не тому, що не люблю велемовно мудрувати над ймовірним. Причина полягає в іншому. Переконаний, що письменника не переймають теоретичні проблеми, бо його більше цікавить практичне втілення.

Ігор Гургула, як на мене, виходить з цього, належачи до другого типу перелічених видів найменувальників. Про це переконливо свідчать назви видань, з якими він приходив до читачів. Уже, скажімо, існують „Котора”, „КРІЛБ”, „Пащека Левіафана”, „Посмішка Авгура”. Тепер маємо „Мапуче”. Отже, є підстави говорити про закономірність таємничості в інтерпритації письменника.

Попередні абзаци торкалися питання про назву цілої книги. Але його, очевидно, варто розпросторити і на найменування творів, вміщених у ній. Тимпаче, що вони далеко втекли від однорідності. І на перший щабель своєрідної драбини озаглавлень поставив би наступне. У книзі новел „Мапуче” маємо 72 твори. І частина з них зберігає на собі відсвіт отієї таємничості чи пірнання у чужослівне море: „Лука Мандіні знає про голод”, „Кушетка „Рокко”. Іноді елементи чужизни переплітаються з гумором, створюючи вибухову суміш «Як італійською „їжко”. Нерідко у найменувальній практиці автор використовує географічний принцип: „Дубай”, „Сибір”, „Горянка”, „Сон Карадагу”. Чи спрацьовує він? За всіх говорити не буду. Мені імпонує. Бо така назва одразу натякає на те, про який регіон планети піде мова. Чи важливо це? Але тут є один нюансик, який потребує наголошення на собі. Прозаїк пропонує поглянути на ту чи іншу тему через львівську призму. Але про маргінесність тут не йдеться. З двох причин. Автор сам виступає проти такої регоналізації,розповідаючи про різні місцини. Якщо, скажімо, „Бомжі на горищі” та „Мишка” мають у собі зриму львівськість, то цього не скажеш про „Останній абрикос” чи „Сон Карадагу” з кримськими прикметами.

Ще одне відгалуження теми назв. В „Мапуче” маємо тексти і з вказіками на імена дійових осіб: „Так сказала Галя”, „Як культуролог Холодний до пенсії готувався”, „Баба Галя комбінатор”, „Іван Петрович від труби”, „Гриниха”, „Гроші для Сергійка”, „Двірничка Леся”, „Сни Ольги”. Окремі назви творів малої прози (зумисно не називаю їх усіх новелами, бо навряд чи варто чіпляти це означення до широкоформатних оповідань або маленьких новелеток) несуть у собі поетичне начало: „Вода срібної гори”, „Врятуй моє серце”, „Загублені руки”, „Запах зорі”. А деякі назви говорять про біологічно-ботанічні уподобання письменника: „Був собі гусак”, „Убити вовка”, „Гладіолуси”, „Квочка”... Є підстави говорити про те, що прозаїк тяжіє до точної визначеності зображуваної ним події: „Один день під сонцем”, „Восьме марта”. Іноді маємо також рідковживаності („Молільник”) натяки на середовище чи дії творів („Єговістка”, „Фанат”, „Манкурт”, „Патріот”).

Безперечно, потребує пильнішої уваги і темарій малоформатної прози. Але перед тим, як перейти до бодай короткої характеристики тематичних пластів, спробуємо зачепити ще одне питання. Існують тексти зі зримою присутністю автора. Тут, зосібна, варто назвати твори „Недопалок”, „Мишко”, „Штаб». А частина творів оцієї зримості не має. До таких, напевно, слід віднести „Останній абрикос”, „Козу”. Можна, очевидно, балакати про плюси і мінуси таких методів через суб’єктивність сприймання, але не вважаю це об’єктом дослідження, бо мене, рядового читальника, цікавить не це, а органічність у логіці викладу теми. Себто те, чим приваблює поціновувачів красного письменства проза Ігоря Гургули.

То про що ж він пише у текстах, які так приваблюють? Сумніваюся у тому, що автор зможе чітко та однозначно окреслити тематику своїх опусів. Безсилими виявляться і читачі. А все через те, що в окремих творах ті чи інші смисли можна вловити з підтекстів. Скажімо,» Такі справи» торкаються того, як після багатьох років вимушеного замовчування з вини комуністичної системи люди починають дізнаватися правду про історію рідного народу. Як трепетно представники старшого покоління ставляться до цього. Це – те, що кидається в вічі, коли читаєш текст. Але є моменти, котрі при їх визначальності усе ж не виходять на перший план. Іншість думання про проблему їхніх синів. Ні, не йдеться про якусь відмову від поглядів батьків. Вони залишаються вірними традиції. Але на все вже дивляться крізь окуляри власної прагматичності. Те саме, як мені гадається, стосується творів „Останній абрикос”, „Горянка”, „Штаб”. Правда, у кожному випадку існують тематичні нюансики. Тому й вважають наріжним каменем у побудові твору письменникове прагнення до підтекстовості. Цей метод приваблює ще й тим, що літератор не зловживає ним, а використовує усе в розумних межах.

Оскільки тему львівськості у малій прозі Ігоря Гургули уже зачеплено в одному з попередніх абзаців, то не торкатимуся цієї теми. Але урбанізм усе ж буде присутнім у моїх нотатках. А як інакше, коли він залишається основним у багатьох текстах? Назвемо хоча б „Бомж на горищі”, „Мишко”, „Сни Ольги”. Прикметно, що свою урбаністичність автор не виставляє напоказ. Бо вона – лише своєрідний антураж, на тлі якого відбуваються дії, котрі потрапили в поле зору письменинка, чи намислені ним. Зрештою, тут немає нічого нового. Щось подібне маємо у романі „Посмішка Авгура” та повісті „Кров папороті”, які написані талановитим львів’янином .

Тема урбанізму в його словесному віддзеркаленні має свою познаку неодмінності зерез те, що автор багато років живе у великому місті і його ритми омузичують душу. Але не менш потужним є сільський тематичний пласт. Тут згадаємо хоча б про твори „Баба Галя комбінатор”, „Гриниха”, „Горянка». У цих нотатках уже мовлено про підтексти. І знову змушені повертатися до цієї теми. Приміром, у творі „Горянка”, який без будь-якого перебільшення належить до писань на сільську тематику, літератор не цурається й інших акцентів. Про них й спробуємо побалакати. Зокрема, видно, як автор з любов’ю описує гірське село. Тут нерідко можна почути, що дається взнаки письменницька майстерність. Згоден, що раціональне зерно в такому міркуванні існує. Але, як мені здається, не це є основним. Вдатному зображенню сприяє передусім те, що автор народився на Прикарпатті. „Заговорили” гени.

Але це – тільки один аспкет. Бо „Горянка” – щемлива розповідь про нелегку жіночу долю. Звісно, що з точки зору чоловіка. На гендерних особливостях не наголошував, якби не два нюансики. З багаторічних спостережень можу висновковувати, що жіноча розповідь на цю ж тему була б сльозливішою через психологічні особливості. А ще має значення і те, що прозаїк розповідає про взаємини представників двох статей. Бібліотекарка і письменник. Як часто можна чути роздуми на цю тему. Давайте доплюсуємо сюди й розмисли про сенс творчості, без яких твір втратив би свою чарівність.

До речі, цю тему ловець слів не оминає й в інших текстах. Та чи може бути по-іншому, коли йдеться про журналістів? Вже хоча б тому, що літератор сам чимало років трудився на інформаційному полі. Натяк на добре знання середовища, з яким пов’язала доля? Так? Але на основі текстів „Лох” та „Заклинена нота” видно, що автор з почуттям пише про це. Нерідко до цієї теми логічно додаються й інші. Скажімо, „Кирзаки” – реакція досвідченого журналюги на непростість у стосунках газетяра і олігарха місцевого гатунку, який мріє про депутатський мандат задля процвітання сумнівного бізнесу. А у творі „Врятуй моє серце” бачимо розгортання любовної фабули.

Ще одна цікавинка. Можна сумувати чи радіти , що у тексті „Кирзаки” скоробагатько хоче виглядати так, наче його душа застебнута на усі сумнівні гудзики неправдивих уявлень про себе. Свою іскринку має і „Врятуй моє серце”. З твору усі дізнаються, що Іра – нічний метелик. І ніхто, напевно, не дивувався б, що автор метає громи та блискавки на огидні явища наших буднів. Але гострих інвектив не знаходимо. Чесно кажучи, дуже здивувався б, якби уздрів її там. Судження з публіцистичними нотками – чужа для прози знаного письменника, на рахунку якого чимало помітних публікацій у періодиці та цікавих книг.

Але на цьому ставлю крапки над „і” у своїх роздумуваннях про темарій творця прозових текстів малих форм. Бо прозаїк ними не обмежується. Приміром, у творі „Патріот” він висміює мниму вірність «національній ідеї”, за якою дехто намагається приховати власне грошолюбство, котре спроможне затьмити й найсвітліші почуття. Пристосовництво яскравими фарбами слів змальовано у текстах „Фанат”, „Спідниця”. В окремих творах з усієї гостротою постають непрості проблеми сучасності. Приміром, тема Майдану виникає у „Манкурті” і в „Одному дні під сонцем”. Важливо (на мою думку, звісно), що автор відмовляється від велемовності у вигляді „остогидлої” патетики і на словесному рівні приземлює ситуації. Згадки про АТО без особливих зусиль відшукуємо у „Кармі”. Викрутаси заробітчанства (нерідко вимушені) переважають у творах „Як італійською” „їжко”, „Гроші для Сергійка”, „Сибір”. Сьогодення також промовляє до нас у текстах „Такі справи”, „Був собі гусак”. А „Загублені руки” ведуть читача у сьогоднішній день через сприйняття навколишності калікою-„афганцем”.

Цікавим, мабуть, є питання про географію творів. Не бачу потреби розпливатися „мислію по древу”, коли на обрії думання маячить „карпатольвівськість”. Адже те, що автор народився на Прикарпатті і вже чимало років живе у Львові, усе пояснює. Але коли з посиланням на галицькі реалії більш-менш зрозуміло, то цього не скажеш про інші мандрування думки. Приміром „Останній абрикос” і „Сон Карадагу” – письменницький відгук на окупацію українського Криму „зеленими чоловічками” з Російської Федерації. „Сни Ольги” переносять поціновувачів красного письменства у Київ. Ще маємо подорожі душі до берегів Десни і Дністра, екзотичних Дубаїв чи холодного Сибіру. За всім оцим видніються роги комунікаційності. Якщо оцінювати усе, то не можна оминути того, що тоталітарна система не сприяла навіть уявним подорожам письменників. Коли проаналізувати й невеликий масив прози недалекого проминулого, то неодмінно угледиш географічну обмеженість. І слава Богу, що червона примара щезла. Та й про вплив елементів часовиміру на художню творчість варто згадати. Це – так би мовити суспільні фактори. Але є ще особистісне. Тобто те, що стосується окремого творця. І саме тут причаїлася непростість. Одні письменники постійно оспівують одну і ту ж місцину, щоразу відшукуючи щось нове у своїй зображувальній гарячці, а другі стають літературними мандрувальниками і в подорожах мислення бачать джерелю натхнення. Кожен з цих методів має право на існування. Але (як мені здається) для пересічного читача це не має жодного значення, бо проблема цікавить здебільшого літературознавців та критиків.

Є ще один нюансик, який торкається, напевно, лише їх. Між іншим, автор цих рядків теж зреагував по-своєму на неї. Ті, хто читав вищезгадані рядки рецензій, міг помітити, що відгукувач оминає таке жанрове визначення як новела. Чому, коли письменник своє видання йменує книгою новел? Подумаймо: чи правильно було б називати так широкоформатне оповідання? А хіба не існує різниці між новелою, новелеткою та етюдом? Саме про це думаю, коли читаю твори „Такі справи”, „Біда лелеча”, „Кирзаки”, „Останній абрикос”, „Сни Ольги”, які радше назвав би оповіданнями. Чи звернемося до текстів „Квочка”, „Гриниха”, „Спідниця”, „Зустріч”, „Перше кохання”. Ці твори зараховую до новелеток. Та усе ж переважають у книзі такі твори, як „Ангел”, „Зайвий”, „Кисіль”, „Азербайджанка”, „Годзила”, які вважаю новелами у класичному розумінні вимог жанру. Тому й переконаний, що питання про літературоформ’я має непростість.
Та й питання про знанність творів приховує у собі неоднозначність. Окремі тексти бачив раніше на шпальтах журналів та газет. (Дехто іронічно ставиться до таких публікацій. Мовляв, письменникові слави це не додає. Та й питання відомості через мізерні наклади цих видань. Та прикментішим тут є інше. Іронічну позицію займають ті, хто через творче безсилля не можуть пробитися на сторінки періодики. Але мені набагато цікавіше чути від знайомців теплі відгуки про такі твори, як „Такі справи”, „Останній абрикос”, „Убити вовка”, „Коза...”)

Але роздумування літературного критика про назви творів та тематичні пласти – лише односторонній намір зосередитися на тому, чим приваблює ця проза. Своєрідний зблиск одного боку медалі сприйняття? Давайте не зациклюватимемося на цьому й несподівано наберемося нахабності поговорити про інші моменти. Перш за все тому, що слововиражальність вважаю необхідною умовою дохідливості прозаїка.

Варто, очевидно, ствердити без будь-яких еківоків, що жодні роман, повість, оповідання, новела чи етюд не причарують без мовленевої неординарності. І тут за прикладами далеко ходити не треба. Ми звикли говорити, що новелістика Григора Тютюнника та Миколи Кравчука причаровує вмінням небуденно загострити читацьку увагу на пекучих проблемах часу. Не візьмуся заперечувати це. Що є, того вже нікуди не вдасться заховати й найвправнішим фокусникам. Але, голосно прокричавши „а”, промовимо й „б”. Успіху не було б без мовленевих наголосів. Вони, до речі, є характерними для малої прози Василя Портяка, Геннадія Щипківського, Василя Бондаря, Василя Горбатюка. Мовленнева чарівність є характерною для прози Петра Ходанича, Михася Ткача... Зрештою, цей список вважаю дуже далеким від повноти і кожен може продовжити його, враховуючи власні уподобання. Не приховуватиму, що дуже хотів би саме такої реакції. Бо вона ще більше посприяла б наголосові на виражальності творів.

Хоча, звісно, існує в акценті на мовленевості аспектик, який трактується неоднозначно. Через жанрову різницю між поезією та прозою. Якщо для першої бодай маленька спроба аналізу метафоричності, образності, порівняльності, афористичності і словотворчості є звичним явищем, то для другої – винятковістю. І дехто пояснює це різницею форм. Категорично не згоден з такою позицією. Різноформ’я – зовнішній антураж. Якщо у прозі немає цікавих пейзажних замальовок, метафор, оригінального слововживання, то вона стає нецікавою. Принаймні, так гадає автор цих рядків. І упевнений, що так міркують й чимало читачів. Й тексти малої прози, створені Ігорем Гургулою, підтверджують те, що читальник недаремно вибрав такий шлях сприймання прози львів’янина.

Почнемо з висловлювань, які вважають поетизмами. У „Мапуче” можна угледіти „чорний гребінь лісу” чи „небесну верету” або заглянути в „очі свічок”. Окремі сторінки книги заливає „горіхова кров”. З’являється також можливість помилуватися „молодими літом” на „небесній траві” чи спертися на „плечі річок”. І не вважаю ці образності чимось неординарним у цілісній тканині твору. Разом з пейзажностями, які надибуємо на сторінках книги. „Вдарили морози, на небі виріс повний місяць. Побіч нього якоїсь ночі пробилося крізь чорну пелену неба, наче зображення на фотопластині, сузір’я Оріону” („Коло”)...» Сонце котиться на захід, червонить небо, могутніми протуберанцями проштрикує небо” („Будинок з чорним псом”). «Полум’я хижо ковтало будівлі, раз-у-раз високо до неба здіймалися стовпи зловісного жерива, немов хтось дужими руками підкидав до вже знавіснілого розвою нову порцію поживи” („Тисяча літ любові”). (Тут, очевидно, слід сказати про таке. Іноді бештаєш себе за те, що накинув оком на ці вдатності. І мої опоненти, зраділо потиратимуть руки. Мовляв, й мені надокучили поетизми та пейзажі. Та моя злість має іншу причину. Просто хочеться бачити більше вдалостей. Та моє бажання зрівноважує інша думка. Розмисел про дозування образностей, який поділяє й автор).

Тепер поговоримо про порівняльність. Тимпаче, що вона почувається повноправною господинею у цій книзі. „Дністер, мов птиця, летить до твоїх ніг” („Один день під сонцем”). „Подувом вітру здмухує лушпиння. Залишаються у руці тверді, короткі, наче посічені цвяхи, жовтобокі зернини”. („Кінець світу”) ”Двері не рипнули, відчинилися тихо та плавно, як витікає з миски мед” („Кирзаки”). Доплюсуємо сюди метафоричні зблиски на кшталт: „Сміх чіплявся до предметів” („Врятуй моє серце”), „Високий плай залицявся до хмарини” („Горянка”)... Гарно, правда? Та красивість залишилася б нею, якби не взяла на себе роль органічної складової тексту, бо порівняння позначені логічністю у неповторності виконання.

Про щось подібне мислиться і тоді, коли зір натикається на небуденні буквосполучення. Оскільки автор їх чимало розсипав, наче коштовні намистинки, на сторінках книги, назву лише деякі з них. Мені, скажімо, подобається „потопа”, „ніж-складень”, ”поблиск”, „пообіж”. А ще є „саперував”, „нововилупки...”

На окремих з них видніються барви неологічності чи рідковживаності. З цього приводу згадався один запис у нотатнику незабутнього Леоніда Первомайського. Він розповів, як редактор одного видавництва просив змінити якесь рідкісне слово, бо він не знає його.Тоді письменник зауважив, що той хоче, щоб невідомості щезли задля його спокою. Згадав про це з ось якої причини. Нині нерідко до поціновувачів красного письменства потрапляють видання без таких мовних цікавинок. Не знаю, як хтось сприймає подану писанину, але мене без оригінального слововживання не приваблює найшикарніший сюжет.

Наступне. Якщо вже зайшла мова про виражальність, то не можна не вздріти, що письменник прагне досягти бажаного позитивного ефекту за рахунок топонімів, прізвищ та імен. Цей прийом не є чимось новим у літературній практиці. Але такий виклад ходу думання попри традиційність привертає увагу через свою доречну логічність.Тальк очевидності вкриває Італію, Сибір, Десну, Лімницю, Київ, Львів, Вінницю... Чи, може, не мають промовистості такі прізвища та імена, як Горобцов, Холодний, Нуська, Гриниха... Щодо останніх, то деколи говорять, що від них попахує сільською старизною. Але нищівний (на їхню думку) закид, творячи закономірні фінти, забиває, образно мовлячи, гол у ворота таких зауважувачів, хоч вони намагаються бути вправними голкіперами. Адже (бажаючи того чи ні) в міській говірці неодмінно почуєш те, що народилося у селі: значною мірою таку мовотворну картину пензлем щодення допомагають створювати невблаганні міграційні процеси. Та не маємо права забувати і того, що в міському мовленні від цих носіїв мови залишається те, що має познаку необхідності. Якщо імена взяли на себе цю функцію, то, очевидно, так повинно бути. Немає сили, котра б запхнула динаміт під діалектику часу. Й дуже добре, що письменник зірко підмічає непростий нюансик.

Втішно також, що у цій книзі Ігор Гурула зарекомендував себе гарним будівничим діалоготворення, котре є таким важливим з багатьох точок зору. І кінематографічної насамперед. Соковитість мови у промовляннях дійових осіб – хороша передумова для майбутнього сценарію. Впевнений, що така пора обов’язково прийде у кінематограф після орієнтації на дивакувату стерильність рідномовного середовища. А поки цей процес ще лише шукає стежиночку до людських душ, спробуємо глянути на діалогічність в інтерпретації письменника.

Якщо вглибитися у діалоги з книги, то можна відчути, що їх омивають води неодновимірності. І це при тому, що всі твори зображують події, які близькі до нас у часі. Ні, це не означає, що в „Мапуче” немає історичних аналогій. Вони є присутніми тут. Але здебільшого – у сновидіннях чи у розповідях про дійових осіб. Себто не мають прямого відношення до теми діалогічності. Іншою є справа з проблемами ментальності та віковості. І гадаю, що про їх оминання не може бути мови.

Спершу зачепимо віковий фактор. Без вказівок на місце дії, оскільки воно не має істотного значення. Скажімо, є в Ігоря Гургули є твір „Коза”, який привернув увагу після публікації в „Літературній Україні”. „Коза” – розповідь про колишнього секретаря компартійного райкому, який після смерті дружини купив на ринку козу. Зрозуміло, певні словесні посилання на Західну Україну у тексті знаходяться. Але не вони мене цікавлять у даному випадкові. Життєвий досвід дає підстави сказати, що на перший план виходять питання вікового цензу. Бо подібне може мати місце в різних регіонах держави. І головним стає віковість. А ще – рівень освіти. Щось подібне спадає на думку, коли згадуєш новелу „Одинак” Геннадія Щипківського. Людина літнього віку та освічена самотує і одного дня береться опікуватися зацькованим вовченям, яке їй віддають. Хоч важкості у прямій мові дійових осіб немає, але освітній рівень відчувається. Особливо тоді, коли проводиш уявну паралель з новелою „Непосунута хата”, яка зафіксувала цікавий непоквапливий діалог літніх селян. Приземленіший він якийсь? Бо в розмові молодих людей з новели „Ті, які, які пішли по хвилях” Богдана Мельничука маємо більше патетики,що є характерною для віку.

Про два останні твори варто згадати ще й з іншого приводу. Вони повністю побудовані на діалогічності. Як і „Я тобі телефоную” Ігоря Гургули. Пошук нової форми вираження? Натяк на те, що у творах малої прози має бути більше розмовності? Можливо. Принаймні, мені це більше імпонує, ніж бездіалогічність у творах, які дехто йменує новелами. Хоч з моєї точки зору ці опуси більше схожі на дещо сухувату газетярщину, в якій не вказано місце дії та імен героїв. А щодо шукань, то наведу один приклад. Свого часу Володимир Дрозд оприлюднив повість „Балада про Сластьона”, в основі якої були листи про одну людину. Якесь дивне відчуття. Про особу розповідають не її дії, а епістолярій. Якщо врахувати, що все відбувалося у тоталітарні часи, то новизна зачудовувала. Забулося? Та ні! Уже в наші дні цей метод (кожен по-своєму) використали Олекснадр Жовна і Олександр Масляник. Й обидва творчі експерименти виявилися вдалими. Чи не буде найближчим часом чогось схожого з прозою Ігоря Гургули та Богдана Мельничука, де автори наголосили на діалогічності?
Неодновимірним є і використання еротичності у малій прозі. Не сказав би, що проблема- породження нашого абераційного часу. Вона, ця тема, побутувала і в авторів з минулих віків. Питання полягає тільки у тому, як письменник описує сороміцькі сцени. Але не все виглядає так просто, як може спершу здатися. Те, що художня література повинна передавати подих життя – незаперечні істина. Але повнокровне відтворення і блідувата фотографія – дві великі різниці. Водночас перше не зобов’язане супроводжуватися смакуванням подробиць любощів. Тактовність? Саме вона, бо такою є українська ментальність. Нехтування нею і найвдатніший текст робить синонімом макулатури. Очевидно, саме з цього виходить Ігор Гургула, бо книга „Мапуче” показала, що він не затрачає сил на інтимні описи. Превалюють лише прозорі натяки на них. „Вона фліртувала з чоловіками, частенько значно старшими за неї віком, і злі язики різне про неї говорили” („Спідниця”). „Степан не покрив жодної дівки чи молодиці. Навіть Катьки московитки, а Катьку покривав усяк бажаючий»(„Ангел”)... (Мабуть, можна знайти і відвертіші моменти, але у них автор пам’ятає про пристойність. Пуританство? Ніскілечки! Скоріше, маємо ще одну підставу балакати про вірність традиціям рідної літератури).

Напевно, цим можна було б обмежити мову про виражальність видання. Тимпаче, що в деяких попередніх абзацах рецензент не пробував уникнути гострокутності. Але залишилося те, що не сприймаю. Скажімо, є допустимим слово „базар” у діалогах дійових осіб. Але не в мові автора, хоч таке „прикрасило” твори „Коза”, „Азербайджанка”, „Кирзаки”. І на цьому тлі якось ніяковіє влучніше слівце ”ринок” з „Молільника”. В „Козі” бачимо „бобиля”, хоч „одинак”, либонь, є ліпшим варіантом. Чи таке. Працівники сцени звикли говорити: „мовляв, служу в театрі”. Нормально? Це навіть стало мовною нормою. Та чи не вперше читаю, що героїня „Горянки” „служить у бібліотеці”. Дивина якась! Але ці дрібні „ляпи” не псують загалом хорошого враження від книги, після прочитання якої здається, що освіжився у джерелиці бентежних слів.

Ігор Фарина
м. Шумськ на Тернопільщині

 

 

«ПІВДЕННИЙ БУГ» ТЕЧЕ У МОВНЕ МОРЕ

Свого часу видатний український письменник Улас Самчук у трилогії «Волинь» говорив, що маленька річка тече до більшої, а вже потім вливається у море. Щось подібне маємо з «Південним Бугом». Друге число альманаху творить словесний потічок ріднизни, який наповнює мовне море.

Подібну аналогію вважаю доречною. Вже хоча б тому, що випуск повністю присвячений важливості мовної політики у житті українців. Зокрема, це яскраво видно на прикладі розділу «Мова – дар Божий».

У своїх друках Петро Маліш, Кузьма Матвіюк, Віталій Мацько, Михайло Цимбалюк зачіпають ті чи інші аспекти проблеми. Звісно, тут не все так просто. Здебільшого творча уява авторів «кружляє» птахом над гніздом загальновідомості. І за це їм можна було б подорікати. Але, як кажуть, кожна, «палиця має два кінці». Розмисли про повторюваність фактів розвіюють, наче дим з яблунь, коли бачиш неординарність викладу. Бо в даному випадкові вона існує.

Є ще один нюансик, який привертає увагу. Якщо уже згадувати розділ, який прямим текстом говорить про мовну проблематику, то інші торкаються її контекстуально. Скажімо, проза, у якій представлено твори Василя Горбатюка, Миколи Сумишина, Броніслава Грищука, Артура Закордонця, Олексія Тимощука та інших (усього 13 авторів), дає прозорі натяки на творчу триєдність. По-перше, думається про тематичність. Приміром, Василь Горбатюк у новелі «Гіркий мед» по-своєму розповідає про жахіття голодомору. В уривці з роману «Неволя Волиці» Микола Мачківський занурює читацьке сприймання у роки Другої світової війни. А Микола Сумишин неперебутньо доторкнувся до теми кадебістського свавілля у тоталітарні роки. По-друге, вражає різновидність одного жанру, Валентина Байталюк, Петро Маліш «заговорили» образками. Олексій Тимощук запропонував художньо-документальне оповідання. Промовистою є і прозопоезія Миколи Клеца. У розділі «Проза» маємо також уривки з романів, документальної повісті, оповідання, новелу. По-третє, усі ці тексти агітують за рідність загубленням у мовні глибини. Бо в них знаходжу чимало цікавих слівець: «вугол», «перебрехи», «змервлене», «небогін». Без особливих лінз бачення знаходимо привереди, метафори, та образи «сонце наглядає за жнивами», «покотом спить листя», «зміюка асфальту», «сльотава невтішність»… (Дехто каже, що це поетизми, які є зайвиною для прози. Категорично не згоден. Із одного боку мовні цікавинки – свідчення оригінальності авторського стилю. А з другого? Хіба вони не «примагнічують» до рідномовності?)

Гадається і про те, чи не є таким «магнітом» поезія. Особливо тоді, коли читаєш вірші Павла Гірника, Оксани Почапської, Оксани Радушинської, Олени Ткачук. Бо знову доводиться говорити про існування неперебутностей. Серед метафоричних зблисків виділю: «громом хрещену дорогу» (Павла Гірника), «переплітає стежки помальованим листям» (Оксани Почапської), «на відстані вічності скрипка намацує ноти» (Оксани Радушинської). Заімпонували образи на кшталт: «крила віршів», «бекон новітньої доби», «привид останнього снігу», «люстерко калюжі», «прірва долонь». У текстах є чимало неординарностей «тремтлива вода мачинками скапує», «іншопростір», «привиди реальності», «пасовиська осені», «сонце фотонами стелить дорогу». Є лише одна заувага до творів молодих авторів. Розумію, що представники цього покоління шукають свого вираження. І не варто їм дорікати за певну банальність чи наївність деяких рядків. Хвороби росту! Але чи варто ховатися за літературність мовлення, забуваючи про нелогічність та діалектичність? До певної міри це стосується творів для дітей та гумору.

Якщо вже зайшла мова про «ляпи» видання, то варто, мабуть, поговорити ще про два моменти. Як на мене, то твори авторів у кожному розділі ліпше розмістити за алфавітним принципом. Чи не слід до розділу «Наші гості» додати хоча б невеличку передмову, пояснивши необхідність публікації, чи хоча б вказати місце мешкання авторів? А то цього разу дійшло до абсурду: гостею видання, яке заснували Хмельницькі обласна і міська організація НСПУ та Хмельницька міськрада, стала … поетка одного із сіл Хмельниччини.

Насамкінець. Втішно, що «Південний Буг» виходить тоді, коли вітчизняні можновладці з усіх трибун велемовно говорять про біди культури, але нічого не роблять для їх подолання. Спроба хоча б частково заперечити політичну недалекоглядність? Схильний так думати! І впевнений, що посприяє і третє число альманаху. Й не хотілося б помилитися! 

Ігор ФАРИНА,
літературознавець, член НСПУ,
лауреат Всеукраїнської премії
Імені братів Лепких

м. Шумськ
на Тернопіллі

 

 

КНИГА

МЕТАФОРИЧНИХ ЗБЛИСКІВ 

 

Бондаренко С. «З ким МІСто говорить: вірші, поеми / Станіслав Бондаренко. – Київ: Видавництво «Український пріоритет», 2017. – 200 с./

Якщо бути відвертим, то вірші й поеми Станіслава Бондаренка ми часто читали в періодиці. Привернула й нашу увагу книга «Ніж і ніжність». Упіймали себе на думці, що позитивом для сприймання цих творів стала неповторність слововираження. Але чи писати про це? Двоїсте відчуття. З одного боку, було бажання взятися за перо, а з іншого – зупиняла поетова посада редактора. Дехто може назвати наші словесні реверанси заграванням із представником «спілчанського Олімпу», саме такою є совкова ментальність психології окремих осіб.

До наших рук потрапило видання «З ким МІСто говорить». Отож, вирішили, що цього разу неодмінно оприлюднимо свої міркування про нього, зважаючи на поетичну справжність та хист творця слова.

 

1. Занурення у течію темарію

Якщо говорити про поезію від найдавніших часів, то неможливо оминути питання про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність лірики, звісно, наводячи ті чи інші цитати для підтвердження думки. Та відразу відмовилися. По-перше, плин часу свідчить, що чогось нового у темарій епохи не приносили. Хіба назвеш відкриттям зображення тієї чи іншої теми на часовому тлі? По-друге, не впевнені, що всі так, як ми, сприймуть цитати. «На колір і смак – товариш не всяк». Тому й не говоритимемо про твори Станіслава Бондаренка з огляду на це. Спробуємо поглянути на проблеми темарію по-іншому. Є поети, лірику яких дуже легко розмежувати. На допомогу тут можуть прийти вже самі назви творів. Упевнені, що існування досконалого тексту із метафоричним заголовком додає йому влучності і переплетення мотивів. Щось подібне бачимо й у Станіслава Бондаренка. Прикладом нам може слугувати вірш «Коштовності». «Всі ми, всі для чогось були на світі, / на цьому святі чи… на якійсь війні, / за повітря наше, за наші душі-віти, / за те, щоб говорити нам при вікні». Не знаємо про те, як сприйме це читач, а от «душі-віти» нам імпонують. Ще одна обставина, яка виокремлює твір: поет не приховує свою громадянськість. Таку сув’язь не вважаємо якимось негативом, а радше елементом, що налаштовує на позитивність сприймання. Дозволимо собі ще кілька цитат: «Я брав тут уроки запеклого щастя / в дерев і птахів, що живуть поза смертю». Переконані, що тільки справжній поет спроможний знайти «запекле щастя». «Без тебе я став би Едіпом без трону / чи десь паханом, де чатує шакал, / а може б, як вискочка жив електронний, / та – очі, як Слово! Та – Слово, як шал…», «Приземляється парашутистка-зима – до лиця їй і купол, і весь парашут…». Різноманітність тем?! Та не це виходить на перший план, а переплетення мотивів крізь призму органічності та особистісного світосприймання.

І все ж візьмемо на себе сміливість тематичного розділення і почнемо з творів на громадянську тематику. Цей тематичний пласт є найбільш різноманітним у доробку автора. Скажімо, українські поети часто пишуть про роль Євромайдану в житті громадян, його енергетикою перейнято багато віршів Антоніни Цвід, Любові Проць, Олега Гончаренка. А у Бондаренка: «Краями у цього Трищастя – дві площі, а в центрі – Майдан: з пришестям мільйонів, з причастям, простим прикладанням до ран». Тема Майдану відгукується також у його віршах «Телепатія», «Підвішене щастя», «Старий Київ», поемі «Майдани і магнати, або Магія магми». Тут, як нам здається, варто підкреслити: ідеальність теми поет робить щоденністю почувань, защемленістю. Але саме вона надає римам, верлібрам урочистості. Останню заувагу вважаємо дуже істотною, бо маємо цілий масив «майданних творів» із ура-патріотичною риторикою. У глибині душі народжувався роздум, і в багатьох випадках не варто лаяти за це версифікаторів, бо вони по-своєму пишуть про найсвятіші почуття. Та чомусь усе більше прагнемо звернутися до «майданної теми» з присмаком джерелиці буденщини. Доплюсуємо сюди тривожність переживань: «І скільки Майданів європцям подать, / і скільки вам жертв, щоб знайшли хоч на карті / той Київ, що з тища двохсотих – на варті, / все стримує орди і варварську тать / й ніяк не спитає: чи ви того варті?».

Істотним є й те, що з «майданної теми» в інтерпретації Станіслава Бондаренка виростає військово-патріотична. Про це подумалося, коли в поемі «Майдани і магнати, або Магія магми» прочитали таке щемливе слово: «Хтивий путан викрадає Європу, / схоже, вже Зевсом бачить себе / виплід улуса й чудської утроби, / син вертухая й онук КГБ». Теми військового конфлікту на східних рубежах нашої держави торкаються також вірші «Аз», «Буки», «Гради», «Шанси чинів і шанці бійців». І знову доводиться говорити про «примагнічення» до теми через буденність: «Ми повернемось, генерале, / – доповзем і до ваших дач, / щоб затямив: не ми програли, – / ти програв, генерале здач!» (Згадаймо про те, скільки розмов велося і ведеться про продажність «верхів»? Отже, маємо підстави вважати, що поезія є відголоссям (нехай болючим) дум народних).

Громадянськість бачимо і в інших творах. Зупинимося на декількох із них. З нової книги видно, що поет прагне відкривати світ для читачів через мандрування у віршах: звернімося хоча б до віршів «Літаючі рушники», «Пам’ять степу», диптиха «Бонн і Кельн», циклів «Вино Венеції з води», «Одеська Одіссея». Щодо останніх, то в них знаходимо чимало цікавинок: «…тиха Венеція ця не минеться, бо омиває тебе і мене», «Висить собі з любов’ю, не заглядає в рот: він бореться з лупою, він славний… чоловік» (оте «чоловік», хоча рима диктує інше слово, трішечки ріже слух, але оживлення неживого предмета діє якось магічно). «Та навряд хоч на якій з планет / знають запах чебрецю чи м’яти. / Геніальним буде той поет, / що зуміє словом передати / їм, далеким, аромати ті – / самовиті, чисті і густі».

Схоже, що романтика мандрів народжує індивідуалізм мислення.

Ще один аспект громадянськості, досить несподіваний. Урбанізм слововираження. Він, до речі, проявляється у багатьох текстах. Досить, либонь, назвати «Хрещення Хрещатиком», цикл «Повітряне метро», розділ «У напрямку площі Згоди», «Чи є це місто? І чиє воно, якщо є?». Не думаємо, що цитування рядка з вірша «Чиє це місто ?» є випадковістю. Запитання болісне. Не секрет, що відповідей на нього шукають чи не всі представники покоління, яке народилося в різних регіонах України, і їх доля пов’язала з Києвом. Голос покоління? Так! Вірші Станіслава Бондаренка на цю тему звучать не менш свіжо, ніж твори Василя Герасим’юка, Олександра Астаф’єва, Анатолія Мойсієнка… (список можна продовжити, і він вийде чималим). Поширеність явища? Не відкидаймо такої ймовірності, але зауважимо, що на такому тлі важко виявити оригінальність. Але Станіславу Бондаренку це вдалося: «Ти вічний, бо – князь, а не цар, / хоч був два віки погорільцем. / Хто думав, що ти їм швейцар, вже спікся у власній парилці».

Урбаністичне забарвлення мають також мелодії філософічності. До речі, тут превалює звучання богошукань: «Свідоцтво життя ти моє невідрізне, / вірніше, ніж те – із Адама ребра, / твій зір голубиний, ці вічі Вітчизни / і ця янголина простертість крила!». А хіба мова про погляд на сутність через міський об’єктив не стосується пейзажності? «Узвозу навіть до того нудно, / що вниз повзе — ховатися у Дніпрі. / Порожній театрик плаче, як пес приблудний… Сховались бомжі, лиш місяць сам бомжує вгорі». (Вдумаймося, читаючи урбаністичні описи!) По-своєму віддзеркалюється прив’язаність до міських реалій і в інтимній ліриці: «Всякий ніж коротший за нашу ніжність, / як і меч – куціший аж на п’ять літер. / Знав би це, хто вірить в свою безгрішність, – / влада, терористи, Фейсбук і Твіттер…» (Все у цім світі є взаємопов’язаним!)

 

2. Справжність через слово вираження

Поет Станіслав Бондаренко не належить до тих, які обділені увагою читачів та критики. А все тому, що вміє створити живу картину за допомогою неперебутніх виражальних засобів. Дивовижність якась! Мовимо про ощадливість мовлення як свідчення поетичного досвіду та вікової ознаки. І водночас не дає спокою густонасиченість метафорами, порівняннями, неологізмами, рідковживаними словами. А ще, мабуть, є підстави мовити про оригінальні синонімічні ряди, певні дози алітераційності тощо.

До питання про слововиражальність можна також віднести багатство форм та наявність культурологічних акцентів. Цікавою, як нам здається, є проблема належності поета до певної літературної течії. Бо не все тут трактується однозначно. (Проблема? Безперечно! Але хто сказав, що без неї буває справжність?)

Отже, метафоричні зблиски. Якщо мати їх на увазі, то не буде перебільшенням сказати, що книга «З ким МІСто говорить» на них тримається. Складається враження, що поет дуже вдало вибудовує їх і кладе цікавинки одна на одну як майстровитий муляр цеглиночки у стіну: «…В домах колиски чалив нам землетрусом світ», «В небо дзвіниця зиркає й заглядає під арки», «А місяць чіпляється за гілки, за-ви-са-ю-чи», «Каштани відмолять твій дух», «Сьогодні Місто не виходить з дому», «А соки з глибини аж десь під зорі / пливуть своїми руслами по кроні».

Порівняння теж є досить неочікуваними і свіжими: «Може словом-основою, як щитом, пригожусь», «Збігає час – як молоко на плитці», «Я у степу – більш живучий, ніж риби», «А цвіт їх, як небесна манна», «Як сорока-білобока, / як собака-пасталака / ходить бомжик одиноко / коло сміт-тє-во-го бака», «Вся ти, як дріжджі, на роздоріжжі».

Цікаві метафори й порівняння можна наводити й далі. Відчувається, що поет турботливо ставиться до слова, вважаючи його необхідним будівельним матеріалом у своїй версифікації. Тому так часто у книзі зустрічаємо неологізми та рідковживані слова на зразок «розбіжжя», «непобачення», «дзвін-кровогін». Нерідко сентенції, які висловлені поетом, сприймаються як узагальнення уроків життя. «Ми похрещені втратами і весіллям весіль», «Гірше, ніж моя Мама, я відчуваю усе на відстані», «Збігає час – як молоко збігає», «Шепіт – це прамова». Та не тільки ця особливість впадає у вічі. Помічаємо й інші знахідки: «річки слід», «листяний бро-не-жилет», «слів омофор».

Оцю недомовленість слів доповнюють і такі рядки: «віт колиска», «нетто-брутто помислів» і чимало подібних. Маємо у книзі римовані вірші, верлібри, сонети, поеми та паліндроми. І звісно, поетичні мініатюри у найрізноманітніших виявах, особливо вражають «танкохоку» та паліндромні однорядковики.

Не можна оминути й питання про культурологічні акценти. Вже хоча б тому, що відсвіти їх знаходимо у віршах «Київський маніфест Велимира Хлєбнікова» та «Римаруче риморіччя», і поет не обмежується цими іменами. Якщо вдивитися в книгу, то зринають імена Тараса Шевченка, Євгена Плужника, Леоніда Кисельова, Миколи Вінграновського…

Рівняння на високі імена є очевидним. Та не тільки через асоціації з певними текстами, а через прагнення автора знайти свою струмину у пісневирі: «Саджав і ростив я дерева, як вірші – /не так для плодів, як для запахів цвіту. / Був сад, як букет, і були щасливіші / в нім бджоли, і люди п’яніли до літа».

Поет, як дбайливий садівник, намагається вловити кожен запах слова і думки. І не лише відчути, а й передати по-своєму.

 

3. Іскринки паліндромного багаття

Можливо, цей розділ і дещо дисонує з попередніми, та думаємо, що тут є певна закономірність у форматі віршотворчості Станіслава Бондаренка.

Слушно зауважити, що паліндром, або рак літеральний, має давню історію, здається, що вона почалася ще у 1691 році з книги Івана Величковського «Млеко од овцы пастырю належное». До речі, у цьому виданні він не лише вмістив зразки «поетичної новинки» того часу, а й теоретично обґрунтував найосновніші ознаки цієї «віртуозної віршової форми» (Ю. Ковалів).

На жаль, через різні причини, воно не поширювалося. Принаймні історія літератури не може назвати жодного факту появи паліндрома в Україні, коли вона вимушено перебувала у складі Російської імперії, бо давалися взнаки мовні заборони, та й часи комуністичного тоталітаризму не сприяли. Тільки в 70-х роках минулого століття поетові-львів’янину Володимиру Лучуку вдалося опублікувати перший паліндром для дітей.

Ці та інші цікаві факти можна дізнатися з антології українського паліндрома «У сузір’ї Рака», яку впорядкував Іван Лучук – син відомого поета, життя якого передчасно згасло. Тут знайшлося місце паліндромному романові Олександра Шарварка та одноряддям Олександра Ірванця. Між іншим варто, мабуть, згадати, що у цьому виданні щедро представлений Микола Мірошниченко, який разом з Іваном Лучуком збирав найвдаліші зразки паліндромів. Слід, либонь, підкреслити і те, що авторами антології шестилітньої давності були Анатолій Мойсієнко, Назар Гончар, Петро Сорока, Михайло Стрельбицький, Микола Луговик…

У декого, зрозуміло, може виникнути запитання: навіщо, мовляв, рецензенти роблять екскурс в минувшину літературної форми? Та не треба далеко ходити за поясненнями, саме антологія відкрила для нас Бондаренка – паліндроміста. Крім того, мандрування у праминуле – прозорий натяк на те, в яких умовах постала літературна форма, що так приваблює.

Увагу до неї «спровокував» сам Станіслав Бондаренко, вмістивши в уже згадуваній книзі розділ паліндромних творів, який вражає формалістичним багатством. Поет логічно йде від поеми до дитячого поліндрома та однорядь. Звісно, можна по-різному і багато мовити про формотворчість, але цікавинки не можна не згадати. Особливо багато знаходимо їх у поемі «Вінгран і нар гнів» (тут, мабуть, слід згадати, що уперше прочитали її в «Літературній Україні» й були здивовані неповторністю слововираження). Дивовижність вражає читачів уже на початку твору. Не залишаються поза увагою такі словосполучення, як-от: «вік вовків», «на ріллі ран», «вік – копірка кріпаків». До речі, вони є і в інших розділах поеми. Наприклад: «і локон дива на видноколі», «жага – багаж», «козо-мозок», «віщодар радощів», «і цар праці», «резон озер», «мир думам… мудрим».

На нашу думку, істотне значення має те, що в основу твору Станіслав Бондаренко поклав біографічний принцип, по-своєму оповідаючи про те, що було дорогим для поета Миколи Вінграновського. Це видно уже з назв розділів поеми: «Чолова наволоч», «Дар зрад», «О кіно, Ніко», «Резон озер». Між іншим, оці акценти на деталях дають можливість ліпше зрозуміти і вміщений у книзі сонет «Зозуля в Новобіличах», присвячений Вінграновському: «Дякую, крилата екселенціє, / за сигнали круглі, як лекала».
Ще кілька думок про паліндромний розділ книги. Поему «Вінгран і нар гнів» з ефектним закінченням фразою «ви самі масив» вдало доповнюють «Гулагівський паліндром», твір «А пацан – на цапа». В цих та інших текстах запам’яталися образи на зразок «золото лоз», «на морі роман». Зрештою, вигадлива словесна гра ніколи не впала б в око, якби автор не прагнув лапідарно і точно опоетизувати буденність.

По-своєму цікавим є дитячий паліндром «Козак з казок?», тут впадають у вічі образи: «гомере перемог», «козак з казок»…Тепер про історичний аспект. Уже, зокрема, йшлося про те, що у тоталітарні часи дитяча паліндромність почалася з твору Володимира Лучука. А текст Станіслава Бандаренка переконав, що заглиблення у тему можливе і навіть є дуже потрібним.

Завершимо розділ розмислами про паліндромні одноряддя. Ніби й небагато їх маємо, лише 10. Але яких! «Ого в тазу у пуза твого!..», «Завинив аз», «А випити пива?», «Монгологном». Кожен з них промовляє так багато! І все більше мислиться, що поет знайшов свою стежку з паліндромного роздоріжжя, поєднуючи ліричність та гумор. Хоча останній і не виявився таким зримим, як того декому хотілося б, чи, може, в цьому і полягає шарм?

 

4. Купання у писемній джерельці

У новій книзі поета окрім паліндромної поеми «Вінгран і нар гнів» вміщено ще три поеми-кліпи. Хочемо підкреслити лише одне: Станіслав Бондаренко залишається вірним логіці поетичного мислення та різноманітності форм.
Щодо останніх, то маємо такі нові жанри, як: «психологічна поема-кліп», «історично-детективна поема-кліп». Вже сам перелік у нашій статті стверджує про свіжість і новаторство авторських підходів.

Тепер поговоримо ще про один нюанс. У текстах «Пікнік із мільярдером, або Травми трав» та «Майдани і магнати, або Магія магми» рими й прозові відступи тісно переплетені. Ми вважаємо це вимогою часу, який прозоро натякає на таке поєднання, потребує нового потоку свідомості майданної. (Іноді, можливо, і хочеться поетизації прозаїзмів без нарочитої банальності. Але це є тільки нашим бажанням, бо слово – за поетом). Щодо двох останніх поем, то вони й тематично відображають час. Особливо мислиться про це, коли у поемі «Майдани і магнати, або Магія магми» читаємо: «Надто кривавий був тан, / горе і радість – по вінця! / Все ж ми ростили Майдан / тут не лише українцям!» Хіба не актуально це звучить?

Процитуємо й інші. Зокрема, у творі «Пікнік із мільярдером, або Травми трав» імпонують такі слововживання, як: «юних кущів розпатлані крони», «стволи очей», «текіла слова», «скроні посріблює совість», «різня садів», «осердя серця». Ряд цікавинок, безперечно, можуть продовжити «яблука жіноцтва з тугої туги». Особливі родзинки є й у поемі «Майдани і магнати, або Магія магми»: «механізм душі», «душа вже в бруківку вмерзла», «чуття співщастя», «ментокати», «поранена камера», «верховний командувач – серце»…

Три крапки – натяк на продовження нанизування вдалих рядків. Але не будемо цього робити. Кожен спроможний зробити це сам, взявши до рук книгу. Ми – про інше. Є в поемах чарівності. Може, вони дещо приземленіші, ніж в поетів попередніх літературних поколінь. Та хіба це трагедія? Якщо звернутися до історії, можемо помітити різницю між поетикою Михайла Драй-Хмари і Майка Йогансена, Павла Филиповича і Євгена Плужника, Петра Скунця і Віктора Кордуна… Поет прислухається до голосу епохи.

 

5. Замість PS

Спочатку думали повести мову про недоречності. Але потім відмовилися від цього наміру. Чому? Та не хочемо виносити на суд громади наше несприйняття окремих слів. Бо тут злий жарт може зіграти невідповідність мовних середовищ, у яких виросли рецензенти і поет. А ще не хочемо сумніватися у правильності окремих слововживаннь, але сучасна літературна мова велить по-іншому. Звісно, можна було б стати на таку позицію. Але… що в тому поганого, коли поет витворює свою стилістику?
Зустрінемося з нею в недалекому майбутньому? Чесно кажучи, дуже хотілося б. Але все залежить від поета. І тільки від нього!

Олег ВАСИЛИШИН,
кандидат філологічних наук

Ігор ФАРИНА,
письменник

Тернопільська область

 

 

Голос «Сопілки мавколюбної»
(медитації над медитованим)


Ігор Фарина. Сопілка мавколюба (з віршів останнього часу) // «Літературний Тернопіль», 2018. – №3. – С. 45-48.

 

Поетична творчість Ігоря Фарини з кожною новою публікацією (а їх останнім часом опубліковано значну кількість в обласній та всеукраїнській періодиці) все більше привертає увагу шанувальників красного письменства свіжістю думки і неповторністю віршописання. Як видно із останніх його публікацій, поет не замикається на лінійному способі віршування, а шукає нові (нелінійні) алгоритми сприймання світу і вкладає їх у сучасні версифікаційні форми. Зазвичай, він використовує нелінійні наверствування поетичних засобів на сюжетну матрицю й таким чином робить їх багатовекторними й полісмисловими. Прикладом вище сказаного може стати поезія «Завсіди манить днів дорогоспів», що є своєрідним заспівом не лише до рецензованої добірки, а й до власної поетико-світоглядної системи загалом. Тут поет, гейби, прямує до своєї гори-Олімпу, на якій витає у високість його Музи, щира й благодатна покровителька його творчосиі. Поет служить їй усім своїм єством і вперто прямує до неї , щоб знайти щось нове і незвичне у її «шляхострумності». Цей вірш-заспів декларує пошуки новітніх підходів до артикулювання поетичного слова і його дешифрування полісмисловими засобами.

Діапазон часопросторовості у віршах Ігоря Фарини доволі широкий. Особливо це відчутньо в смисловому наповненні сюжетних матриць. Він може «перекидатися» від античності на сучасність і навпаки. Такого роду нелінійність поетичної думки готує «містки» сецесійним стильовим переходам, що дає можливість читачеві зануритися в різні культурно-поетичні пласти. Підтвердженням часопросторової позірності є вірш «Античності трава скороминуща». Власне саме цей вірш проявляє «місток» єднання старосвітності з новітністю поетичних модусів мислення, шо є, свого роду, генеруванням поетичних поколінь. Хоча й воно помазане єлеєм часу, зате переможне наверствуванням нових віянь часу, що безперервно творить нове. У цій поезії відчутня філософічна змагальність загального і одиничного, а, скоріше всього, соціального й індивідуального (особистісного).

Мотив сув’язі минулого з сучасним проартекульовано й у поезії «Далеких років суєта й крутіж». Тут автор своєрідно виструнює шлейф шляхопрохідний в історичній тяглості. Поет розмислює про те, що сучасний світ не буде збагненний, якщо не зануритись у його чани «минулих поривів до волі». Автор поезії наголошує, що вони будуть зреалізовані лише тоді, коли в людських душах воскресне «наснаженість розвиднем Богунами». Власне поет апелює до суто національно настроєних історичних особистостей, незамочених у патріотичній безликості чи роздвоєності.

Поезія «Гойдається бунчук зухвальства дум» – це певний маркер духу українського народу, його вольностей і непокори. Навіть найстрашніше уособлення зла (цар Ірод) не в силі забрати його «до склепу», бо цей дух, як вічне джерело, бурлить і надає снаги майбутнім поколінням «пришпорити порив коней літ» і освятити кровʼю наш «святий Батурин». Таку місткість поетичної думки в одній строфі зуміє створити лише поет з великим обдарованням.

Доволі містко і прозірливо поет окреслив нахабство і лють іспанських (читай – московитських) завойовників у вірші «Конкістадори». Автор поезії характеризує їхню брутальність і бездушність місткістю найбільш влучного слова «конкістадори». На перший погляд, здавалось би, що це стосується іспанських завойовників Америки. Але влучність підібраного лексикону вирулює однозначно на північного «сусіда». Власне такого роду багатовекторність смислового спрямування може зупинятися й на інші траекторії спрямування агресії. Його ж «брутальністю клеймована дорога й запеклості позначка на лиці». Усі найнегативніші характеристики витають в поезії над північними конкістадорами й зцілюють поетову ненависть до них. Образність цієї поезії – це згусток виховання сучасної молоді в дусі ненависництва до завойовників.

У вірші «Над лісовою піснею» вчувається фантасмагорична алюзія чарівних звуків бога музики Орфея, що лише її гра здатна завести закоханих у «хащиська невертання». Поет доволі лаконічними засобами зумів вияскравити пагубність нещирості в коханні. У даному разі, він припідносить сопілку до рівня символу-знаку кохання. чистого. як людська сльоза, і незворотнього, як часопростір. Недарма, поет заголовив цим поетичним зворотом «Сопілка мавколюбна» рецензовану добірку віршів й надав їй символічного звучання.

Ігор Фарина, без перебільшення, – вмілий версифікатор поезій-присвят відомим майстрам пера. Доказом цього є хоча б вірш «Лемківський мотив. Памʼяті Богдана -Ігоря Антонича» У двох строфах автор зумів виловити в лемківського поета те, що є найбільш притаманним не лише стильовим характеристикам модернового поета, а й його етнонаціонального і етноландшафтного антуражу його життємісцин. Тут, як у калейдоскопі, підібраний лексикон Майстра поетичного слова та його контекстуальний антураж. Власне такого роду ретропоєднання дає влучну прикмету характеристики-візії і є доволі впізнаваною в ряді зіставлень із іншими майстрами поетичного Слова. Для прикладу, наведемо кілька поетичних рядків з присвяти: «Грає кичера на дідових гуслях, казка зніма капелюх з голови осінь шука невідомі ще русла котрі подібні на ночі рови...». Чом не справжня поезія Богдана- Ігоря Антонича? Так може підібрати «лемківський мотив» лише глибинно занурений й досконало знаний поезію творець-віршувальник.

Вірш-присвята «Володимирові Дячуну» стосується осмислення (чи споглядання?) поезієтворення його побратимом по перу. Поет намагається зрозуміти таїну віршотворення і, мабуть, її значимість для сприймання цієї поезії читачами (і самим собою). Ігор Фарина сприймає її, як художню «містифікацію», заземлену в наративні шари стародавнього письма. У більшій мірі йому імпонує цей стильопис, бо й сам віршує таким способом (а чи робить спробу себе в такій стилістиці?). Напевне, лише йому одному це знати. А читачам сприймати таке безпунктуаційне письмо, якщо воно ними сприймається, – Дилема для роздумів?

Цікавими є й інші вірші-присвяти. Зокрема, поет Богдан Смоляк полюбляє віршувати білим восьмивіршем. Саме цей спосіб, підмічений Фариною, став характеристичною квінтесенцією його «творчої емблеми». Аналогічним чином визначена й поетична характеристика творчості відомого письменника Богдана Мельничука. У вірші «Плесом синім подих устремління» відомий поет-енциклопедист прирівнений до великого корабля, який борознить творче плесо літературних жанрів та форм і ніякі «вітри» не в силі його зупинити. Ця присвята – благоговіння перед побратимом по перу й схиляння голови перед «літературним подвигом» і, без сумніву, гідне поклоніння.

Знаковим у рецензованій добірці Ігоря Фарини є й вірш соціальної тематики «Повоєння». Тут поет медитує над діянням «Червоного диявола», який розперезався на західноукраїнських землях, вбиваючи повсюдно національний дух непокори завойовникові. Він, роблячи облави і сіючи смерть, очікував «віватів у звичаю мотивах заперечень» та за це дочекався «до приречень злобурхоплин вертати ». Поет називає завойовника «червоною чумою», від якої немає іншого ліку, як всенародний спротив. Ця поезія, свого роду, епітафія загиблим героям-повстанцям, які героїчно вмирали за волю і незалежність України.

Індивідуалізовано-образними й художньо-самобутніми в рецензованій добірці Ігоря Фарини є й пейзажні образки. Вони – своєрідні згустки кольорових фарб, іноді обмежені в кольористиці, але доволі влучно інкрустовані власнослів’ям. Таким чином поет вишукує саме свої підходи до змалювання картинок природи, хоче ними дати лише натяк на їхнє сприйманн читачем, роблячи акцент на субʼєктивований концепт самого реципієнта. Для прикладу, зупинимося на характеристиці декількох пейзажних малюнків поета. Вірш-мініатюра «Квітневої пори» – це асоціативна алюзія автора твору у сприйманні приходу квітневої пори. Поет сприймає її через власне «я», використовуючи символ-знак, задекларований в образі дівочих персів, що можуть освіжити не лише людські почуття, а й прихід людського оновлення загалом: «спішу через мокрющості травинки цей космос персів пестити у тиші». Доволі образний метафоричний ряд. Чи не так?

Аналогічним у способі розкриття пейзажного тла є й вірш-мініатюра й «Літній малюнок». У спекотний день людська душа прагне «ковток прохолоди». Цей смисловий ряд прочитується крізь призму філософського прочитання тексту, особливо трактування поетом миттєвості спекотного дня. Загалом – це, свого роду, прагнення душевної рівновани: «тече у серпня незбагненний подив». Ця мініатюра – індивідуалізація поетичного бачення фрагмента природи, вміння її штрихувати місткими засобами.

Ще одна мініатюра «Різдвяна картина» – це поетичний маркер сприймання віршувальником найвеличнішого річного свята українців – Різдва. Лише один символ-знак – дідух є його уособленням і смисловою однозначністю. Саме він (дідух) сприймається автором вірша, як «краплинка благодаті», що протікає «крізь голку днів в шитво всевишшя вифлеємських харизматик серед зими виіскрює Різдво». Ця мініатюра насправді може послужити прикладом вміння одним поетичним штрихом маркера висвітлити благодатну картинку Різдва.

Мегасимволічно сприймається й мініатюра «Кривавить в січні кетяжність калини». Тут вчувається алюзія сприймання поетом Вітчизни на етнокультурному рівні, що таїться в померзлі північних прихідців. Її червоність – це знак потопання Ріднизни в січневих «обіймах» завойовника. Доволі апофеозно сприймається й мініатюра «Суцвіття у нестримності яріють». Це ода радості з приходу до людей жнив – найвідповідальнішої пори в житті хлібороба. Поет є часткою цієї радості і сприймає її способом «охлібнення й зернинності». У цій поезії-мініатюрі вчувається імпресія людської благодаті.

Завершується поетична добірка Ігоря Фарини пʼятьма сонетами одного літа «Дивовижжя», присвяченими заслуженому художникові України Ярославові Омеляну. Перший сонет – це медитація поета над «дивовижжям» кольорової гами художника, над формами його сюжетотворення, яке ніби «чаклунність запеклася на устах світописань відверта нагота веде палітру у джерельність щастя». Наступні три сонети – це роздуми-споглядання поета над сюжетами картин художника, доволі субʼєктивовані, але спраглі опоетизувати побачити й відтворити його власною художньою лексикою, наближеною до стильового почерку Майстра пензля. Останній сонет виконує функцію формотворчої репризи, як нагадування про стилетворення художника лінійним поетичним рядом.

Рецензована поетична добірка Ігоря Фарини «Сопілка мавколюбна» – це не просто вірші, адресовані любителям поезії, а це насправді елітарна творчість, що заставляє реципієнта осмислювати кожен поетичний зворот чи навіть цілий ряд і сприймати їх на рівні філософського осмислення. Особливо в поезіях-мініатюрах відчутнє контекстуальне тло, що є не лише смисловим антуражем, а й специфічним ключем-кодом для глибшого прочитання та розуміння поетичних рядків. Поет відмовляється від лінійної пунктуації. Добре це. чи не дуже, – розставить акценти на цьому час. Але поза тим смислове наповнення в поезіях Ігоря Фарини зашкалює. І власне це дає привід повертатися ще раз до їхнього читання і вслухатися в голос «сопілки мавколюбної» багато разів. Бо власне саме цей голос здатний завести читача в тенета справжньої поезії. А поезія Ігоря Фарини насправді такою є.

Олег СМОЛЯК,
доктор мистецтвознавства, професор

с. Настасів Тернопільського району

 

 

Obklfdynka F 1Сузір’я гортанних звуків

Табак Ірина. На відстані вій. Лірика. – Збараж: Рушник. 2017. – 68 с.


Через наше «славне книгорозповсюдження» неможливо бути в курсі літературних новинок. Слава Богу, ще сяк-так виручають особисті контакти із письменниками, про появу творів яких дізнаюся з періодики. Так, приміром, у мене останнім часом було з книгами Лесі Білик, Надії Ковалик, Антоніни Царук… А видання літераторів-неофітів, як не прикро, залишаються непоміченими. Напевно, і «На відстані вій» Ірини Табак з Мовчанівки Підволочиського району на Тернопіллі не опинилися б у мене, якби не сприяння письменниці Жанни Юзви (авторки передмови до поетичного дебюту).

Скажете, що кожен овоч хвалить свій город? Чесно кажучи, мені спочатку теж так думалося. Але перечитування книги вщент зруйнувало цей сприймальницький стереотип. Двома нюансиками. А точніше, темарійністю та виражальністю. І саме про них хотілося б поговорити конкретніше. Та не тому, що так забаглося літературному критикові. Причина – набагато глибинніша. Своєю книгою Ірина Табак говорить, що це – голос її поетичного покоління. Не більше і не менше.

Й це – не перебільшення. Щоб збагнути , бодай побіжно вглибимося в історію літератури. Згадаймо поезію Ірини Жиленко, Світлани Йовенко, Світлани Жолоб… Гарні вірші у них. Не заперечуватиму. Але відчувається якась застебнутість душ віршниць на всі ґудзики. Навіть крізь блискучість контекстової гри, Теодозія Зарівна, Людмила Таран, Софія Майданська, Світлана Антонишин вже розкутіші. А над лірикою Тані П’янкової, Галини Максимів, Ірини Баковецької, Людмили Веселої орієнтації на вимушену скрижанілість уже немає. До цієї когорти творчинь образів дивовижних належить й Ірина Табак. Від останніх різнить лише те, що вона тільки робить перші кроки на літературному полі, а за плечима вищезгаданих авторок – шлейфи престижних публікацій.
Як мені здається, варто тут згадати ще про один момент. Тим паче, що це теж стосується тематичного зрізу. Не хочу розділяти поезії на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні. Пані Ірина є сама «винуватою». Тематичні мотиви настільки міцно переплетені між собою, що якийсь із них неможливо виокремити. Більше того! Авторка намагається ці непростості сприймання навколосвіття передати через кохання, характерного для молодого серця.

Тепер давайте подивимося, як молода авторка виражає це. Себто спробуємо подивитися, як вона чарівністю слововисловлення підтверджує узагальнені міркування. Й для мене оте підтвердження почалося із вірша «Багатоголоса тиша» – твору, який відкриває книгу. Вислови на кшталт «світанок гасить полум’я», «папороть терпко вростає у душу,мов молитовне мовчання», «лінії-долоні», «багатоголоса тиша» заімпонували. Відчулося, що авторка вміє доторкнутись до струн читацьких душ глибиною думи і незвичайністю органічної побудови звичайних слів. До речі, щось подібне уздріваю і в наступних творах.

Зосібна поведу мову про метафоричність мислення. Лише два розділи має ця тоненька книга. А цікавих взірців цього поетичного тропу існує значно більше. Скажімо, у першому з них, який має назву «Небо, охоплене вогнем», мою увагу привернули такі вдатності, як: «коли дорога стане тонкою ниткою», «а потім він ховає небо, збирає сонця у темні скрині», «небо б’ється сліпими дощами», «пропускаючи через артерії свого хаосу струм води». Цікавинки є і у розділі «Музика твоїх серпневих злив»: «ця ніч малює синім непомітні крила», «я хочу повернутися в терпкі тенета літа», «червень торгує квітами і верлібрами», «тишу розірве світанок». Можна, очевидно, наводити взірці й інших метафоричних зблисків. І для цього не треба здійснювати спеціальне углиблення в тексти. Бо метафорами наповнена чи не кожна сторінка видання. «Мелодія застигла у горлі німими словами», «трава кучерява дихатиме світанковою росою». «небо тривожно сопе». «я іду, навколо шиплять голоси». Як там не було б, а з’явилося враження, що метафоричність необхідна умова існування поезосвіту Ірини Табак. Такого дивовижного і такого таємничого. Молоде вино грониться, як сказав би незабутній Михайло Яцків.

Коли подумки повертаєшся до процитованих метафор, то помічаєш, що вони помітно виграють за рахунок небуденних образів: «сліпий дощ», «артерії хаосу», «струм води», «тенета літа»… Зрештою, цей перелік можна продовжити: «неба дзбан», «ноти душі», «океан доторків». Ця образність «примагнічує» природністю контекстів.

Як і порівняння, якими послуговується авторка. І знову дозволю собі нанизування цікавинок одна на одну без особливого відбору. Лише зауважу, що цей троп в інтерпретації- двоякий. З одного боку видніється досягнення порівняльного ефекту єднальних сполучників: «мимоволі світ затоплює злива, його слово, наче човен у ній», «я хапаю повітря кволо, змучено, жадібно, наче вдихаю тебе уперше». А іноді ці єднальності зникають, являючи чарівність: «життя – суцільні бар’єри», «очі – межа власного болю».

… Слово про виражальність хотів би завершити ще одним пасажем. Цього разу про форми віршів. «На відстані вій» наповнена римованими багатострофиками і верлібрами. Суцільний потік свідомості у них. Пишу про це без негативності сприймання. Хочу наголосити на органічності висловлення думки. А катрени, сонети й інші віршоформи. Віриться, що вони неодмінно будуть у наступних книгах. Таких природних, як і та, котру із задоволенням для себе перечитую.


Ігор ФАРИНА,

член НСПУ


м. Шумськ на Тернопіллі

 

 

Поетичне оголення душі

Базилевський В.О. Замінований рай: поезії. – К.: ВЦ «Просвіта», 2018. – 368 с.

Існує теза вважає, що поезію варто писати до тридцятирічного віку. Мовляв, молодим найліпше вдаються емоційні римосповіді. І, як приклад, наводять ранні дебюти Івана Драча, Миколи Вінграновського, Леоніда Кисельова, Павла Гіника, Миколи Тимчака… Але ця думка не витримує ніякої критики. Бо, як нам здається, справа полягає не в роках, які прожив автор, а в думках, котрі він висловлює. Саме це приходить на думку, коли читаємо вірші Володимира Базилевського, який у новій книзі «Замінований рай» назвав себе «зимовим поетом», натякаючи на свій поважний вік (у серпні 2018-го йому пішов 82-ий). «Не зважай, якщо сноб і естет запідозрять обмову. Оприлюднить зимовий поет свою правду зимову».

Нас ота «зимова правда» і привабила. Й про неї хочемо висловити деякі свої міркування, почавши з питань про виражальність. І тут на перший план виходить метафоричність слововиявів. У книзі окремі буквотвори та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші. Тобто йдеться про перехід інтуїтивного мислення у сферу раціональних понять. «В содомах міст я молодість зносив», «На штабу зачинились виднокола», «на пуантах ходить тиша», «Мете, мете мітла світу». Бачимо, як сконцентровуючи у потужному семантичному полі найвіддаленіші асоціації метафора стає непочленованим тропом у дивовижному внутрішньому сюжеті. «Штопа драну свою білизну переможена благодать», «Хапавсь за шаблю гнів», «Жайвори нам на флейті грали», «Світила викотився м’яч». У метафоричності нерідко доводиться говорити і про перенесення значення слів з певних явищ та предметів на інші. «Пасуться очі серед степу, пильнують вуха шум дібров», «Ойкумена відштовхнула його як стороннє тіло», «Сад старий промок». За всіма (навіть звичними) деталями видно психологічний стан реципієнта, який прагне уподібнитися до автора.

Та не лише метафори мають вагоме значення для вражальності. Помітне місце займаються і порівняння, яких вистачає у «Замінованому раї». Правда, їх розділили б на кілька підвидів. Зрозуміло, що цей троп пояснює предмет через подібність до іншого. Тут на перше місце виходить компаративна зв’язка у вигляді порівняльних сполучників на кшталт як, наче, мов, ніби, буцім, немов… «Як на тулуб змію циркач, намотаю тасьму дороги», «Залишилось, як окову, натягнуть сорочку ночі», «Отам, казав, глибочиця текла, глибока і вузенька, стрічка гейби», «Дими, як жіноча вуаль». Іноді трапляється так, що в поетових рядках сполучники зникають і тоді починає здаватися, що порівняння перетворюється на метафору. «Зухвальство міської природи – наука й для тебе, дружок», «мій телефон – чернець-анахорет», «життя – то занурення в ніч», «очі – затертий зміст». Деколи присутність і відсутність сполучників зливається воєдино, створюючи неповторність: «І тому зізнають під завісу, що поет – він теж як санітар», «як окунь на живця, не попадись на ртутний полиск – вищих сил безодні»…

У кожному розділі книги знаходимо і вдалі образи. І чи не найбільше їх є у «Віршах з архіву»: «екран небес», «епох розбитий глек», «бог зими», «мова квітів», «скоропис хвиль», «ритори краю», «вертеп зорі», «буцегарня духу», «нитка долі»… Приваблює й образний світ інших розділів: «воля марнот», «принади кольорового кіно», «школа трави», «доїння корови минулого», «табуни століть», «сила роси», «хор беріз», «літ архів», «діаманти родових пісень», «листя планів і намірів». Ці та інші цікавинки по-своєму розповідають про суб’єкт лірики. До речі, в даному випадкові чарівності у щемливому виконанні додає і віковий фактор автора.

У чарівності метафор, порівнянь та образів пересвідчуємося, коли знайомимося з «населенням» книги, серед якого дерева і рослини, звірі і птахи, небесні світила і зірки. «Плава шапкою глиці у небі сосна», «Кульбабою із стадіону свої відвойовуй права», «Ніч набрякала німим переляком, чорний собака – зло світове. Чорний собака, чорний собака – не убієнний! – кусає і рве», «всохли ворон голоси», «Наліво чи направо, як сонця спілий овоч», «Він випадково голову підняв і остовпів – і над вертепом зорі».

У розмові про виражальність лірики не можна оминути питання про літеросполуки. «П’єдестал пошани» тут зайняли неологізми – слова, які зумовлені потребами днів, у яких живе віршник. Часто-густо вони додають барви несподіваності текстові і не можуть існувати поза ним. Та іноді «ковані слова» (так ще називають неологізми) стають загальновживаними і з’являються в активному словнику нації. Так, приміром, свого часу було з окремими новотворами Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки… Це нам спало на думку, коли у текстах зустріли «застійноводь», «круглосирітство», «ниткоплут», «життєсмерть»… Вистачає і рідковживаностей на зразок «за морозець», «убійники», «панщизна», «ліногота»… У буквотворах присутня словогра з використанням елементів давнизни. Складається враження, що версифікатор таким чином закликає до експлуатації прихованих росіянізмів. Але це не відповідає дійсності, бо вслухання у стихію літер дарує душевну насолоду, заперечуючи необґрунтованість точного міркування: «озов», «охолода», «оболоки», «тужба», «розгуба». І не дивуємося, що на цьому тлі з’являються такі цікавинки, як «вичерп», «не стерп», «озброя», «смерк».

Серед таких слівець староукраїнського походження є і ті, які належать до улюблених віршником. Приміром, часто бачимо «ворожду». «В глухій ворожді з добою», «Замага ворожда войовнича», «Зчинився галас ворожди». І це слово виглядає органічно у контекстах творів. Як і більш сучасні «ворожнеча» чи «ворожість». «Вона вбачає в нім ворожість», «Якщо твій зір не заступа ворожість», « в мимовільній ворожнечі». Ще один нюанс. Нерідко віршник використовує частки «анти» та «не», внаслідок використання яких отримуємо чарівність: «антивітчизна», «антирух», «недобро», «неборги», «несвобода», «неіснування». Чарівність чарівністю в даному випадкові. Вона до нас прийшла непросто, долаючи загороди спротиву, бо контексти написаного однозначно ратували за несподівані словотвори. Ще раз думаємо про це, коли натрапляємо на «напівпрозор», «напівдруг», «напівбіль», «напівщем»… Та це, напевно, лишень частина розмислів про слововияви. Бо маємо ще такі речі, як: «часозсув», «птахолов», «тихоплин», «зимоліта», «сокорух», «каменярня», «двокамінь», «гріховоди»… Додамо сюди «чорнодення», «щасливість», «пожнив’я», «сутуга», «безпораддя», «поглинач», «кишло»…

Оригінальність створює і тяжіння літератора до крилатих висловів. Правда, його варто розділити на дві частини. З одного боку поставимо орієнтацію автора на використання у поетичних текстах слово сплетень з яскравими ознаками стійких ідіом: «вельми вдячний, що в дурні пошили», «молотить язиками з трибуни», «пробігла поміж нами чорна кішка». А з другого боку бачимо потяг до самостійного творення крилатослівних несподіванок: «ми справжні тільки у своїх снах», «колорит національної еліти: мімікрія у вишиванках», «якщо Єва – слабка стать, то як їй вдалося перевернути долю людства». Оце тяжіння до крилатослів’я не тільки привертає увагу до «Замінованого раю», а й вказує на те, що віршник зробив її складовою своєї поетики. Кажучи про це, замислюємося ще над однією особливістю. Якщо вчитаємося у тексти, то не бачимо силуваності афористичних висловлювань.

Поведемо мову й ще про два моменти, якщо вже зачеплено питання про слововиражальність. Точніше, поговоримо хоча б побіжно про випадки автаркії (іронії) та метафоричність у вигляді подвійностей. Щодо першої, то нагадаємо, що іронія є художнім тропом, який виражає глузливо-критичне ставлення поета до предмета зображення. Мабуть, має рацію літературознавець Іван Прокоф’єв, коли вважає, що метод автаркії Володимир Базилевський найвдаліше використав у вірші «Давай одуримось». Та іронічність можна вважати характерною для творів «У лютий час продажної Феміди», «Давай помовчимо про це», «В фаворі дворушні уми», «Затягувалась зашморгом дороги дорога зрад й олжі законодавств», «Мовчи, мовчання доросте до капіталу золотого», «Розбухлі від гніву й проклять, всотавши напасті щоденні, рукописи й книги – горять і гріють в епохи студені». (Лише три цитати з трьох віршів. Мабуть, вони не надто точно промовляють про іронічність. Але нам здається, що автаркія невіддільна від метафоричності та образності).

Ще про таке. Перечитуючи вірші із «Замінованого раю», натрапили на цікавий метафоричний ряд: «щезни-розвійся», «гармошка-усмішка», «слово-двокамінь», «жирує-гуля», «літають-бавляться», «відступники-пси»… (Зрештою, перелік таких вдалих подвійностей можна продовжити. Але, як нам здається, аби сказати, що маємо цікаві випадки уточнення дій або стану предмета чи явища через метафоричність мислення).

Та виражальність створює не лише словогра. До свідомості сприймачів поезія Володимира Базилевського крокує через різноформ’я. У «Замінованому раї» мирно уживаються мініатюри, сонет, верлібри, римовані багатострофовики, переклади і переспіви. Й кожна з цих форм потребує хоча б невеликого екскурсу у неї. У даному випадкові мініатюра узагальнює чи типізує картини, «Життя і смерть – банальна тема, прихватизованих землею. Тому й сміється хризантема перед загибеллю своєю». Без перебільшень можна мовити, що цей та інші чотиривірші з книги сприяють досягненню оптимального ритмоінтонаційного та смислового значення. Є у книзі і п’ятивірш «Оскарження расизму». У творі немає східної символіки, характерної для поетики танка. Твір «примагнічує» до себе вітчизняними реаліями. У книзі можна зустріти і шестивірш, що причаровує римуванням і глибиною вираження замислу. «Тепер безсиллям пише й плаче: кому печаль свою повім». До мініатюр відносимо і деякі верлібри. «Заростаю могилами, куди не йду, а могили услід за мною, і кожна зі своїм обличчям».

Окремої розмови потребує сонет, хоч він є єдиним у книзі. Якщо говорити про «Юліана відступника», то за внутрішньою тягучістю форми видна драматургійність сюжету. Не знаємо чому, а при знайомстві з текстом все більше міркується про сонети Жозе-Марії де Ередіа і відлуння у ньому сонетової стилістики Богдана-Ігоря Антонича. Аж два з одинадцяти розділів займають верлібри, хоч неримовані віршорядки існують і в інших частинах книги. Та головним, либонь, варто вважати те, що виокремлена система віршування неповторно передає порухи душі.

Як і римовані багатострофовики. Тут, зокрема, виділили б «Наковтавсь металу мегаполіс», «Послання до дятла», «На 100-річчя газети «Чорноморські новини», «Подивись на себе збоку», «вкручується штопором димища княжий поліс в черево небес», «А поет завершить струсом серця. Він, між іншим, теж літа, мов птах», «Вершила суд епоха догматична, тримаючи напоготові сіть», «Суд вчини над самим собою, оборонні забудь щити». Навіть деякі з цих цитат натякають на тяжіння автора до балади. Штрихи соціального побутовізму з драматичним сюжетом характерні для творів «Калайко» і «Божевільна Параска»…

Кілька слів мовимо також про переклади і переспіви. Щодо інтерпретацій, то межи ними чимало думок викликають твори, які перекладені з Сальваторе Квазімодо, Андреа Грифіуса, Луї де Ангори, Інокентія Аненського, Ігоря Северяніна. Якщо йшлося б до дотримання оригіналу, то твори не втягували б у свій вир. Але і у перекладах переважає манера письма автора. Хоча у зверненні до певного стилю не бачимо нічого поганого, якщо текст зливає воєдино дух оригіналу і стиль перекладача. Увага до менталітету певного народу та поєднання з ріднизною характеризують і переспіви, серед яких «Маленький скрипаль» і «Волоцюга».

Усі ці розміркування (на нашу думку, звісно) мають право на існування. Але водночас вони можуть заграти новими барвами, якщо враховувати і темарійність у виконанні версифікатора, хоча усвідомлюємо, що тут не є все так просто, як може здатися на перший погляд, через тематичну сув’язь. Скажімо, ми звикли говорити про громадянськість поезії, але ж її відголосся знаходимо у філософській, пейзажній та інтимній ліриці. Отже, умовність? Саме від неї відштовхуватимемося у темарійному зрізі. Наприклад, поезію так званого темарійного плану із громадянським звучанням поділимо на кілька частин. І в першу чергу згадаємо про патріотичні поезії. Важливо не те, що автор римовано чи верліброво реагує на злобу дня, а вміє знайти свою струмину у темі. «Хоч впеклись до сказу переміни, Переміни, що без перемін. Віє вітер, та не з України, віє, віє, та з неукраїн». Помітно, що громадянськість у віршах Володимира Базилевського живить споминальність. Вона – неодновимірна. Спонукою до багатьох віршів стали роздумування над подіями, які відбувалися у далекі часи. Звернемося хоча б до віршів «Сострат, син Дексифона з Кніду», «Амфікрат», «ANNO Domini 1563». (А хіба це не свідчить про обізнаність мистця з історією минулого і його прагнення бачити сьогочасність крізь призму колишнього?). Поет не був би собою, якби словом не торкався часу, у якому жив: «Я двадцять літ чманів від компартійних спецій». Тому й дихає часовим вітром «Академік Єфремов. З останніх записів». Відзначимо, що вірші громадянського спрямування часто-густо мають «столичну реєстрацію». Тут окремий пласт складають і поетичні спогади про степову ріднизну (поет народився у Кіровоградській області).

У доробкові киянина зі степовим корінням є вірші про сенс літературної творчості. «Поете, слово – твій міношукач, якщо ти наловчивсь ним володіти», «Поет живе під знаменами вогню, вогонь гріє, вогонь сповиває», «Але чиста поезія, з’ясувалося, з вкрапленнями «крові полеглих». З цією тематичною різновидністю у ліриці тісно пов’язана наявність культурологічних аспектів. Та не говорили б про них в одній площині. З одного боку маємо промовисті епіграфи. До поетичної неповторності Володимира Базилевського надихали Поль Верлен, Ігор Качуровський, Василь Симоненко, Олександр Пушкін, Ярослав Івашкевич… А з протилежного боку бачимо принагідні згадки у поезіях про письменників Артюра Рембо, Павла Тичину, Арсенія Тарковського… «А якщо затяжній марі доведеться сплатити мито, то скажу, як Рембо сестрі: «Я помру, а тобі ще жити»… «Незнакома й загадкова, мовби ранній Тичина, вона – музика, а не мова, кантилена рослинна», «не вабить її знада бутафорна, лексеми обертаючи, як жорна, незгоди перемелює й жалі. І, за Тарковським-віршинником, чим далі, тим більше поневажує деталі, сіль добува з копалень. Сіль землі». Культурологічні акценти полонять дивовижністю кольорів та мелодій від згадок й про інших митців. «У синім присмерку холоне масив незрушеної гори, де приліпився до підніжжя лісок, що по трудах притих, немов на полотні Куїнджі, у світлотінях наливних», «Нова земля позбудеться смути. Небо – озонових дір. І скаже Гамлет місцевий: бути! І погодиться з ним Шекспір», «Що ж натворив ти, вигаднику птаха удачі? Що ж ти накоїв? Що ти наплів, Метерлінк?»

Говоримо про роздуми, про сенс літературної творчості і культурологічні акценти, але розуміємо, що проблема є набагато глибшою. Значною мірою йдеться про те, що філософія серця у цих творах є лише частинкою філософічності у ліриці. Її розуміння у життєплині відлунює у багатьох текстах. Увага до універсальних аспектів життя, світобудови, сенсу існування характеризує твори «Диктатура речей», «Ностальгія», «Школа трави», «Був присуд – і душа пополотніла».
Одним із відгалужень філософської поезії є тяжіння автора до богошукань. Тут, до речі, варто зауважити одне. В ліриці «зимового поета» божість не є просто словесним виявом, а станом душі. І на цьому тлі ще більше принадними виглядають рядки з прямими натяками на шукання всевишніх істин. «Рятують тим, що Божий Син із храму ще витурить захманних торгашів», «Господь начитався Декарта й від розуму жде перемін», «Та не проща підступним і невдячним наслання Боже – внутрішні горби», «Це добрий знак: велінням потайним я вписаний знічев’я в рай господній».

Нерідкими у «Замінованому раї» є описи природи, будь-якого незамкнутого простору навколосвіту. Тут важливе значення має та обставина, що віршник співвідносить уздріте з людськими переживаннями. Думається, зокрема, що це добре видно на прикладі віршів з розділу «Магнолії в ботанічному»: «Усе в цім світі таємниця, людина, звір, комаха, птиця, строкатість флори, ґрунт, вода, гра пальців світла перебіжна, метеликів оздоба ніжна і вдача каменя тверда», «Знов зацвіли магнолії втішливих кольорів. Боже мій, божеволію я від твоїх дарів», «Таких кучугур накотили з пітьми полів сніговії, що вийшло життя з-під румовищ зими в подобі завій». Але вдалі твори з пейзажним сегментом знаходимо не тільки у цьому розділі. Щось схоже є у текстах «Підстеріг мороз тремку ріку»: «Спускаються сніги лапаті», «Степ», «Листям осені скрапують дні», «І незамулена криниця подасть джерельної води», «Тремтить, як поплавок, душа під саксаулом». Пейзажні знахідки по-своєму відкривають вірші, які не належать до пейзажної лірики. «Чайки голосять і падають, їх віражі про самогубців нагадують смерк. Ні душі», «Книги моря здиблені рядки прочитають серцем повносилі», «Вгорі, з-за надбудови флігелька зірвавсь дігтярний ворон, мов крамола»…

І найчастіше пейзажні замальовки знаходимо в інтимній ліриці. «Розкурює люльку осінь», «Глянь – метелик присів на плече і вітрильника парусом став», «Щемка мелодія тишу збудила край ставу». З вищезгаданих цитат можна зробити висновок, що воєдино поєдналися любовна пристрасть автора, пейзажність та метафоричність мислення. Але широкий діапазон душевних переживань версифікатор розкриває різними способами. Зрозуміло, йдеться про пов’язаність з почуваннями у людській душі. Розуміємо, що якось особливо сприймаються вірші, в яких автор передає зерниночки власного досвіду. Напівбіль, напівщем. «Не помирай допоки я буду, допоки я є, живи. Я першим хочу узяти на груди Адамову персть і тріумф трави». А по-іншому – зовнішнє відсторонення версифікатора від дивосвіту, пронизану стрілами Амура. «В запиналі чорнім ночі, оповитий чорним сумом, чорний хлопець серенаду їй співа про чорну пристрасть». Сумніваємося, що подібні осяяння можуть з’явитися без інтимного оголення душі.

… Очевидно, можна множити міркування про «Замінований рай». І це – закономірно. Бо багатство роздумувань народжує лише варта уваги книга. А те, що її створив «зимовий поет» є ще привабливішим. Хіба не подумаєш після цього, що «глибокодумність», в якій поезію треба вважати мовою молодих, – лукавство?

Олег ВАСИЛИШИН, кандидат філологічних наук
Ігор ФАРИНА, член НСПУ

Тернопільська область

 

 

Заглянути в очі героя

Череп-Пероганич Т. Бумеранг: Оповідання.- Житомир:Видавець О.О. Євенок. 2018 -72с.

Уже не раз зауважував, що знайомства з письменником чи письменницею починається зі згадок про цю особу в різних ситуаціях. І цього разу так було. Скажімо, свого часу написав рецензію на поетичну книгу «Мама Ніна з Ніневії» незабутнього Володимира Сапона із Чернігова. Ознайомившись з нею, віршар повідомив, що свій опус можу читати на сайті «Жінка-УКРАЇНКА», яку заснувала уродженка Чернігівщини Тетяна Череп-Пероганич і її чоловік Юрій. Потім була розповідь про письменницю у газеті «Вільне життя» (м.Тернопіль), яку написав мій добрий приятель – літератор Богдан Мельничук. А нещодавно від письменника Віктора Васильчука з Коростеня на Житомирщині дізнався, що пані Тетяна стала лауреаткою премії імені Василя Юхимовича за збірку віршів «Осінь дорослої жінки». А вже після цього на мій робочий стіл лягла книжка оповідань «Бумеранг» цієї ж авторки.

Можливо, мої розмисли про неї, далекі від всеохопності, не завжди відповідають вимогам літературознавчої науки. Але… Хіба можна балакати про мислену повноту від однієї людини, коли кожна особистість по-своєму доповнює думки? Та й від питання про канони дещо повіває суб’єктивністю. Адже при загальниковості підходів кожен має свою оцінку. Як на мене, то своє значення відіграє статевість сприймань.

Що маю на увазі? «Бумеранг» написала жінка. А оцінювати текст взявся представник протилежної статі. І хочемо того чи ні, а оця гендерна нерівність позначатиметься на відгукові.

Саме з цього і хочу відштовхнутися у розмислах. Зрештою авторка сама налаштовує на це.
Та не тільки тим, що в більшості оповідань діють різностатеві особи. Все описано з точки зору жінки. Але водночас не вивищує своїх героїнь, просто змальовує усе через об’єктив свого сприймання. Іноді у літеросплетіннях угледжуються нотки романтизму, що є характерним для представниць прекрасної статі. Та в допустимих дозах. Особливо думаєш про це, коли читаєш оповідання «Очі її героя», «Бумеранг».

Хвилює ще одне питання. Читальника безумовно цікавить, як письменник відображає час, у якому живе. Згодімося, що часовідбиття на підсвідомому рівні характеризує й твори на історичну тематику. Кажу, між іншим. Бо в даному випадкові все виглядає набагато простіше. У книжці немає екскурсів у далеке проминуле. Але це зовсім не означає, що доторків до історії ріднизни не відшукати. Приміром, у тексті «Очі її героя» відчувається промовляння Революції Гідності. «Кохання не вмирає» - своєрідність сприймання російсько-української війни. Непростість декомунізації на низинному рівні відбито в оповіданні «Керуватєль».

Та чи не найбільше у текстах доторків маємо до історії сучасності. Правда, саме тут й найліпше бачимо неодновимірність. Поділив би ці твори на дві частини. На одну шальку критичних терезів поклав би написане без елементів споглядальності. Так би мовити, описи реалій у сьогоденному ракурсі. Здається, що саме це характеризує оповідання «Секс із «богом» на сіні», «Воші», «Жаба». А на другій шальці мого умовного поділу опинилися б «Вербові котики», «Сніговик», де першоплановим є поринання у минувшину життєдіяльності.

Ага! Забув ще про один нюанс. Поділ, про який мовлено, простежується. Але водночас існують й тексти з показом сьогоденності в яких переплітаються реальність і споминальність. Зокрема, це яскраво бачимо на прикладі оповідань «Апельсин» та «Бомж».

Згадаю ще про таке. Про діалогічність, котра по-своєму виринає кожен прозовий твір. Коли вчитуєшся у «Керуватєля», «Секс з «богом» на сіні», то ловиш себе на думці. Як авторці вдалося передати не тільки мовленнєві особливості героїв, а й етнографічне середовище їхнього побутування. Як не мене, то письмачці тут майстерно вдалося знайти шлях до вираження намисленого. І не хотілося б помилитися.

Виражальність прозаїки, як на мене, має ще один аспект. При уважнішому перечитуванні текстів натрапляєш на метафори, порівняння, образи, пейзажні описи. Не приховуватиму, що мені, зокрема, заімпонував метафоричний вислів: «нашіптуєш позолоченим листом своє невдоволення». Привабило таке порівняння: «як змії у пеклі». Хто і що не казав би, а тут є елемент несподіваності. А от про образ «музика його душі» цього не мовиш. Навіть для версифікаторства він став забанальним. А от образи «візерунчасті танцівниці», «краплини відчаю» - повна протилежність вищемовленому. Маємо випадки, коли метафори, порівняння та образи діють у єдиній сув’язі: «дні ніби закуталися в пелену смутку». А від слова «буревіяло» війнуло неологічним вітром. Привернула мою увагу і пейзажність: «до когось постукає ця благодатна пора в серце букетиком підсніжників, до когось співом березневим пташиним, а до мене – спогадами».

Дехто, звісно, скаже, що відгукувач на прозову книгу занадто багато уваги приділяє поетизмам, без яких тексти могли обійтися. Як на мене, то такі «маркувальники» помиляються, потрібно враховувати кілька обставин. Те, що автори орієнтуються на сучасне літературне мовлення, є доброю ознакою. Але не думаю, що однаковість слововираження когось зацікавить. Отже, поряд з цим потрібен курс на діалектологію. Та й не можна забувати, що мовлення – неодмінна ознака стилю прозаїка. (Замислююся над цим і у свідомості з’являється непростість. З одного боку вважаю, що словесна різність повинна бути. А з другого боку починаєш жалкувати, що неординарностей у «Бумеранзі» ще недостаньо. Хоча остання заувага може мати суб’єктивний наліт. Чи не відмовилася авторка свідомо від опоетизування прози через боязнь того, що воно затомить замисел?).

… Шіснадцять коротких оповідань можуть викликати й інші думки, доповнюючи чи заперечуючи ці розмисли. І саме це свідчитиме, що книга відбулася. Дивність якась, скажете? Але дійсність є саме такою, й проти неї не попреш.

Ігор Фарина,
м. Шумськ на Тернопільщині

 

Бентежне слово про ріднизну душі


Чепурко Богдан. Наче те листя дерев. Проза. — Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В. 2018. — 374 с.


Останнім часом перечитую лише ті книжки, які зацікавили мене своєю назвою. Точніше, несподіванкою в ній. Не вірю, що може бути щось цікаве у виданнях із такими банальними найменнями, як «День любові», «Голос душі» чи «Криниця добра». Тому й зір мій зачепило ймення. «Наче те листя з дерев» нової книжки Богдана Чепурка. Відразу вглибився у текст, бо дуже кортіло взнати, що приховує видання з дещо таємничим підзаголовком «Луни й відлуння звитяг і марнот».

І не був розчарований, хоч видання, вийшовши обмеженим накладом, значною мірою більше нагадує родинний літопис. Перш за все заімпонувала незвичність назви, метафоричність й образність знайшов і в заголовках роздумів: «крик скрипки», «фольклорна кров на лезі шаблі», «різдвяний птах», «невидиме світло». Іноді тут відшукував неологізми чи рідковживаності: «передання», «понеділкування», «намацальне», «ґвавт».

Звісно, після рефлексій щодо назв уже не дивуєшся, що метафор, порівнянь, образів і цікавих словотворів вистачає і в текстах. І це — не перебільшення. Скажімо, зацікавлюють метафори: «роса віщого слова цілує мене в уста», «людство стоїть в очах», «пішов помежи дощ», «глянуть закохані на Молочний шлях і п’яніють від щастя». Зачудовуєшся і вдатністю порівняння: «вода... солодка, як мед істин», «крутилися, вертілися довкола, як на пательні», «навернулись на душу, як сльози на очі». А хіба не радієш, коли натрапляєш на такі образи, як «долоньки любові», «човники листя», «петля соцреалізму».

Доторкаюся душею і до неординарного слововживання. Тут на передній план виходять неологізми. Ось окремі з них: «вителесується», «приспіванки», «стодзвонно». Либонь, без проблем можна відшукати й інші новотвори. Але не бачу потреби, бо й вищезгадані вагомо свідчать про занурення у буквошукання. По-своєму підтверджують це й рідковживаності на зразок: «набігання», «пеканка», «кривоблуд», «багнеться». На окремих таких слівцях помітний вплив діалектичності. Посмак говірковості відчувається на буквотворах: «байда», «збаяна», «кемпа», «шолудивник»...

Та не тільки ця словотворчість позитивно впливає на виражальність прозаїка. Як тут не згадати про пейзажні чарівності. «Святі дерева нічого не можуть змінити — святошно вкрилися інеєм і голосно мовчать», «На ньому не було лиця — сіре, спилюжене обличчя і лиш очі жаріли жевріючими вугликами», «Сонце, як завше, квапилось. Червоні малюнки, по-дитячи розмазані; хрущачі лапки на вишнях, усе — ах, усе! — таке надійно солодке, чогось чекаюче все...», «Сліпий дощ рясно куриться небесним панікадилом, лопотять дитячими ніжками мільйони краплинок». (Відчуваєте, як інколи живописання словом воєдино зливається з метафоричністю та образністю?)

Коли вже зайшла мова про виражальні засоби прозаїка, то як тут оминути питання про афористичність окремих висловлювань. Особливо тоді, коли слововживань з ознаками крилатості вистачає: «Маємо спати на сирій землі, а їсти траву зелену, доки не виб’ємо орду з рідного краю!», «В ніч найтемнішу про сонце пам’ятай», «Якщо є уклад — нема ускладнень», «Все починається з ритму, а кінчається аритмією». Коли уважніше вчитуватися у тексти, то таких блискіток стане ще більше!

...Цю прозу створив поет з неординарним творчим мисленням, і це, зрозуміло, не могло не позначитися на виражальності. Як на мене, то це варто вважати вагомим. Але вплив особистісного (з боків автора і рецензента) не повинен затьмити глобальнішого. Що маю на увазі? Два моменти. Суто політичний і суто літературний. Хоча в конкретному випадкові вони, безумовно, пов’язані між собою. Над потужною рікою літературної ріднизни все зловісніше кружляє хижа птиця космополітизму. Думаєте, що вітчизняні грантоїди та закликачі до сміливішого походу на всепланетні літературні обшири не знають, що світові майстри пера беруть за душу не карколомними стилістичними прийомами, а присутністю національної ідентичності в написаному? Відають коти те, чию сметану вихлебтали. Але «скромно» промовчують про це. І книжка Богдана Чепурка — своєрідний ляпас по космополітичній мармизі. Бо все у ній замішане на національному. Зрештою, подумалося про наступне. Чи не такою націєтворною має бути вся проза? Власне, «Наче те листя дерев» неможливо потрактувати як книжку прози в її класичному розумінні. Радше це є чимось серединним між книжкою малої прози та зібранням всеістини. Ще й присмачене усе чималою дозою поетичності.

Аргументи? Та за ними не треба ходити на окрай світу. Перегорнемо сторінки новодруку. Скажімо, твір «Цокає годинник» має в собі ген оповідності. Щось подібне є в текстах «Двоюрідну сестру я витяг з тамтого світу», «Пливуть по морю качата».

Оповідання? Новели? Та чи треба спішити з однозначними висновками, коли?.. Приміром, у травестії «Чорнобиль» — відгомін притчевості. Сув’язь есеїв і рецензій — суть творів «Поет від Бога» та «Вчитись неправильно бути собою». В багатьох текстах — культурологічні відсвіти пізнавального плану. Особливо це стосується великих за обсягом «Філософії поколінь» і «Вкраяних в Божого серця». А водномить існують прозові мініатюри з елементами етюдності та денниковості, як от «Хресна мама розповідає», «День за днем». Дивовижно, але привернула увагу мініатюра лишень з одноречення «Всевірний, найсправедливіший той, хто дорвався до суті».

Отже, формалістична різність? Та щось таке. І саме вона вабить до нової книжки. Чи не тому, що видання прозоро натякає на можливості неповторного вираження, якщо, звісно неперебутність мислення є у свідомості?

...А завершу ці нотатки ще одним пасажем. У зверненні до автора цих рядків Богдан Чепурко просив читати деякі твори без перерви. Каюся, що не дотримався цієї поради. Та» письмак сам винуватий» у цьому. Зазвичай люблю перечитувати друковане слово запоєм. Але цього разу зробив виняток для себе, просто хотілося більше насолоджуватись густиною письма, густиною мислення і слововияву, котра запам’яталася ще з його дебютної поетичної збірки «Сонячна дорога», випущеної наприкінці 80-х років минулого століття.

Ігор ФАРИНА,
письменник.
м. Шумськ.

 

 

ЧАРІВНЕ СЛОВО БОГДАНА ДЯЧИШИНА

Життя постійно дарує несподіванки. Коли зустрічаєш їх, то радіснішає на душі. Особливо тоді, коли ота неочікуваність йде від краянина. Подібну приємність мені недавно зробила «Укрпошта» – листоноша принесла в мою оселю бандероль від львів’янина Богдана Дячишина з його книгами, виданими останнім часом. Після ознайомлення з ними подумалося, що особисто не знаю письмака, але написане створило портрет особистості з якою хочеться спілкуватися задля душевної втіхи.

І про кожне з видань, мабуть, варто повести мову окремішньо. Й в першу чергу про книгу есеїв «Пережите-перечитане». В 20-и есеях, зібраних під однією обкладинкою, уродженець Підволочищини (с. Кошляки) веде мову про власний шлях до пізнання навколишнього світу через доторки до бентежності слова. Мене особисто зацікавили розмисли про біблійні тексти, «відтак людина здатна повернутися до життя з людьми і Богом, пізнати себе й сутність світу, віддатися духовним поривам і, трудячись душею й серцем, у найменшому бачити нескінченність, гармонію, яка не може безслідно щезнути, перетворитись у ніщо». Зацікавлюють також роздумування про Тараса Шевченка та Івана Франка. Прикметно, що в есеях нерідко знаходимо посилання на Вергілія, Демокріта, Жака Руссо, Бенедикта Спінозу, Людвіга Фецербаха, Карла Ясперса...

Після знайомства з цією книгою в свідомість нахлинули думки про те, як Богдан Дячишин оцінює доробок сучасних авторів. Розумію непростість цього читання, але не можу нічого вдіяти із собою. І радий, що Богдан Дячишин по-своєму відповів на нього, явивши книги про Богдана Смоляка та Андрія Содомору.

«Думне слово Богдана Смоляка». Про це видання мені уже доводилося відгукуватися в деяких ЗМІ. Тому не хочу повторюватися. Лише узагальнені враження. Слово-мандри у чужий творчий світ ваблять, даючи відповідь на питання про пізнання близькорідного. Ще одне спостереження. Уже чимало часу спілкуюся з Богданом Смоляком, неодноразово писав про його книги. І мені заімпонувало, що в багатьох моментах наші оцінки співпадають. А ще порадів, що книга з несподіваного боку розкриває художній дивосвіт знайомої людини, вагомо доповнюючи його «портрет» на тлі часу.

Та книга про творчий ужинок Богдана Смоляка – не єдине видання про доробок сучасників. Скажімо, Андрієві Содоморі Богдан Дячишин присвятив аж два видання. «Крихти живого часу Андрія Содомори» – мандрівка духовним простором знаного письменника. «У праці бачу Андрія Содомору впродовж десяти років, пізнавати, досліджувати усе, що він пише, впиватися магією слова, спілкуватися з письменником». Прикметно, що в канву оповіді доречно вписуються вірші Петра Поліщука і Петра Шкраб’юка. «... Львів. Зима. Письмовий стіл. / На білому – сліди. Слівцяток. Літер. / Добожа пам’ять, докупальське літо. / Рапсод. Мамай співають в обійсті?»

... І на цьому фоні ще одна книга того самого автора про Андрія Содомору, очевидно, може здатися творчим перебором. Але... По-перше, серцю автора не накажеш. Він лише старанно записує те, що продиктовано Всевишнім. По-друге, хіба є щось погане у тематичному повторі, якщо він допомагає збагнути барвосвіт іншоі душі? Адже ніхто з нас не може сказати, що знає все і в цьому допомогло читання видання наших сучасників. Про це подумалося, коли читацьке сприйняття «пірнуло» у книгу «Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу».

Й ще про таке. Чотирикнижжя, яке з’явилося у моєму домі, допомогло збагнути душу автора. Але посприяло цьому і перечитування поточних літературознавчих матеріалів у періодиці. Мені після книг захотілося ще раз прочитати статті і рецензії про Миколу Петренка, Петра Шкраб’юка, Ольгу Яворську. Магія слова краянина!

Ігор ФАРИНА,

м. Шумськ

 

Себе знайти у музиці рядків

Сливка Г. На шляху Любові. Поезії. Львів:Сполом 2018. - 80с.

Спочатку було знайомство із віршами Галини Сливки в альманахах “М’ята”, “Подільська толока”, яке запам’яталося. Хоч і тяжію до метафоричності мислення, дивнющості словотвору, неординарності висловлення, а силабо-тонічні рядки збаражчанки вабили простістю та органічністю. “Із кульбаб серед трав назбираю життя букетик”, “сніг самоти зігріває кинуте поле любові”... Ще більше заглибився у той поезосвіт, коли в моїй книгозбірні з’явилася книга “На шляху Любові”.

Розповідаючи про неї міг би зосередитися на висвітленні авторкою громадянських, філософських, пейзажних та інтимних мотивів. Й аргументувати це віршами. Мовляв, твір “Мій вдих і видих - то кінець світів” наповнений своєрідними відгомонами громадянськості. Наповнений філософськими поглядами на життя римотекст “Зорею у серце мені задивляється доля”. Чарівні відсвіти пейзажності світліють у вірші “Вечорова зоря огорнулася слив ароматами”. “Ти читав у мені те, що іншим було невідомо” - взірець любовної лірики в жіночій інтерпретації..

Враховуючи окремі нюансики, щось подібне, напевно, можна балакати й про інші вірші з цієї книги. Та сумніваюся, що такий поділ точно відображав би ситуацію. “Завдяки” поетці. Адже в багатьох текстах мотиви переплітаються. Та так міцно, що важко виокремити щось одне. Тому вважаю за доцільне на основі книги побалакати про деякі елементи виражальності. Зосібна, про метафоричність мислення, порівняльність, образність та словотвірні тенденції. А хіба можна оминути тяжіння віршарки до експлуатації стійких словосполучень і афористичності вираження розмислів. Але таке акцентування не означає нехтування окремими нюансиками темарійності. Скажімо, богошукання - один з аспектів філософічності. Але водночас в даному випадкові гілкується і цікавий аспектик виражальності.

До її струмочків припадаємо, зустрічаючись з “населенням” книги. “Зачіпаються хмари за яблуні”, “Вогнем зігріють при дорозі маки”, “Я відкрию сонечку всі тривоги”, “Горять в небесній глибині, мов квіти маку, зорі-згустки”, “Вечір червневий лягає під хату, мов кіт”, “Над віками пресивими ластів’ятком, стрижами”. І знову доводиться наголошувати, що використання у римах дерев і рослин, птахів і звірів, небесних світил і зірок не є чимось надзвичаййним, але свідчить про вміння поетки побачити у них щось своє.

Подібне існує і у метафорах. Вчитаймося.“І у ганку в рядку знудьгувались запилені капці”, “Вдягало літо свій рясний стихар”, “Пошкандибала ніч”, “Лиш поговорить вітер з ковилою”, “Пестив цілунками дощ кожну квітку між травами”. (Не бачу потреби в даному випадкові конкретизувати кожен вид метафор. Зупинюся лише на прикладах такої метафоричності, як “пісня-дорога”, “дні-зернини”, “мрії-митці”, “хмаринки-юнки”, “ноти-зірки”).

Можливо, це і неправильно з літературознавчої точки зору, але за вищезгаданою метафоричністю є натяки на уточнення чи порівняльність. Зрештою, у книзі вистачає й інших порівнянь. Не менш вдалих. “Прошепоче хвилями, мов устами”, “Життя, наче танець по клавішах”, “Бо краплини бурбону у горлі, як крик безголось”, “Це дощ загорнувся у літо, неначе у ковдру діти”, “Повітря тут, мов причастя”. Ви, очевидно, помітили, що авторка досягає порівняльного ефекту за допомогою часток “мов”, “наче”, “як”, “неначе”. Але нерідко ці частки зникають, являючи нам небуденні порівняння: “подих - жага повітря”, “стиглість жнив - моїх світань покоси”, “І усмішка, що скрасить нам дорогу - незрима грань невидимої плати”, “Вінцями до обрію - чаша дня”, “Запах зела прим’ятого - стежка в юність”...

Трикрап’я наприкінці попереднього речення не є випадковістю. Бо подібнні приклади можна множити, що не здатне не радувати. Маючи це на увазі, хочу принагідно згадати ще про один момент. Уважне перечитування книжки вказує на те, що авторка вдало експлуатує використання різних типів уже згаданих порівнянь в одному вислові. “Берег мрій, мов свіжість кисню, й ти - у коцику дівчисько”, “ти - то я мов зоря із чуттями жагучими”, “В колі буття плекаються таємниці - їх у життєву прощу беремо, як віно”, “По трави стеблиночці, мов роса - тремкість павутиночки у сльозах”.

Виникає цілком закономірне запитання про те, чи лише у даному випадкові слід балакати про поєднання різновидів одного тропу чи переплетення багатьох. Непростість. Вже хоча б у тому, що у взірцях порівнянь цей спосіб кидається у вічі. Але водномить маємо й сув’язь інших тропів. Скажімо, у рядку “звучать, мов органи, всі долини і гори” маємо присутність метафори та порівняння. Та хіба це є поодиноким прикладом? Щоб не вислуховувати звинувачень у висловлюванні пустопорожніх тверджень, наведу ще кілька взірців. “Закохана земля, як у коханні жінка” (образність мислення плюс порівняння). “На веселкових струнах грає птах - цвіте душа, задивлена в кохання” ( та ж образність плюс метафоричність)... Маємо також поєднання образності і несподіваності слововживання: “покликала тебе у рай барвистоквітний”. Знаєте, отой неологізм “барвистоквітний” привабив до себе і змусив ще раз задуматися над важливістю неординарного слововживання у поетичному тексті. Вірші Галини Сливки спонукають до цього. Бо нерідко у строфах надибуємо словесну дивнющість. Вітрами неологічності, рідковживаності та говірковості повіває від таких слововживань, як “злотодзвіний”, “многострунність”, “зимовість”, “небовись”, “пресиві”, “гладущик”. (Хоча щодо останнього слова то не все виглядає так просто. “Гладущик” безумовно має діалектологічне походження. Але водночас його не назвеш поширеним лише у конкретному регіоні. Чи не тому варто балакати що воно вже поповнило щоденний лексикон і впевнено стає загальномовною явою?)

Слововживання у віршах Галини Сливки підштовхнуло ще до одного розмислу. Зокрема, про творчі перегуки. Пригадується, що її краянин в одному із творів вжив “вишеня”. Тому й стрепенулося серце, коли зір натрапив на рядок: “Малі вшиненята на вишні про щастя говорять”.

Усі ці тропи вдало доповнює спрямованість авторки на органічне використання стійких словосполучень і афористичність вираження думки (нехай ще несмілива, але вона існує). Щодо вживання фразеологізмів чи чогось подібного, то радив би звернути увагу на такі рядки, як: “день зібрав з молочних рік киселі”, “в піднебессі своїм між трьох сосен загублена”... А хіба пташенятко крилатості не кружляє над такими висловами, як: “життя благодатне сильніше від тризни”, “живеш - значить, далі ідеш”, “благословен, хто має дар любити”.

Ще одне цікаве спостереження. Афористичнсть мислення найчастіше доторкається до читацьких душ, коли авторка “пірнає” в особистісність богошукань. “Бог готує найдобріший хліб”. “Любов жива в обіймах Божих слів”.

Висловлені мною міркування про другу книгу Галини Сливки можуть мати продовження. У читацькому думанні. Можливо, і не всі погодяться із моїми міркуваннями. (На колір і смак - товариш не всяк.) Доскіпуватимуться і до того що рецензент розпросторив позитив, “забувши” про негатив. Зізнаюся, що зробив це свідомо. “Ляпи” у книзі є і їх бачу. Можна почати критику з очевидної банальності назви і продовжити недоречним слововживанням. Але не оці “недохопи” говорять про книгу, яка заслуговує на читацьку увагу. Зрештою, мені гадається, що Галина Сливка докаже це і майбутніми виданнями. Чомусь не сумніваюся, споминаючи вищезгадане.

Ігор Фарина
м.Шумськ
на Тернопіллі

 

Мандрівки у барви почувань

 

Григорій Цимбалюк. Зрушений алювій. Проза. – Житомир: вид. О.О. Євенок. 2018. – 268 с.

 

Вперше ім’я Григорія Цимбалюка з Житомира почув від незабутнього Петра Сороки. Здається, що тоді ж прочитав якісь його твори, які справили на мене хороше враження неординарністю письма. Після цього одна з моїх рецензій з’явилася у журналі «Світло спілкування», який редагує поліщук. А опісля публікації до мене примандрував «Зрушений алювій» – початок мого заочного спілкування з письмаком.

Тому й немає нічого дивного у тому, що народилися ці мої нотатки-розмисли над друком, який перечитав з великим інтересом, бо хотів впевнитися в непомильності першого враження. І, слава Богу, це мені вдалося.

Чому? Та дуже хотілося взнати оте неочікуване слово «алювій» у назві видання. Через це і перш за все взявся углиблюватися зором та мислями у текст «Зрушений алювій». І дізнався, що «алювій – відклади (валуни, піски), нагромаджені річками в долинах». Згодімося, що є щось магічне і водночас логічне у зрушенні, котре не дає спокою авторові.

Ці розмисли спробую поглибити своїм уточненням уже згаданого. За час, відколи займаюся рецензуванням різних видань, підмітив таке. Автори книг називають їх за найменням найвдалішого (на їхню думку, звісно) чи найцікавішого образу або рядка. Щось подібне маємо і в даному випадкові. Тільки у двоєдиності. Один із текстів так і йменується «Зрушений алювій». Але водночас це дуже вдалий і об’ємний образ, коли вдуматися. Бо як не крути, а маємо відображення нашого абераційного часу.

Хоча б побіжно після свого розкодування назви поговоримо і про тематику творів. Якщо коротко, то її можна вважати найрізноманітнішою. Скажімо,текст «Коляда» занурює читальницьку уяву в непрості сторінки вітчизняної історії, коли більшовики розкуркулювали безневинних селян. Помандрувати у гіркотющість повоєння допомагають «Безові сни» і «Хромові чоботи». «Весняні мотиви» та «Солоний дощ» – відгомін почувань особистості наприкінці тоталітарних часів. Не оминає прозаїк і зову сьогодення. Певних його аспектів торкаються твори «Рафе, будь людиною» і «Весняний автентат». Згадаю зосібна і «Зрушений алювій» – доторк до воєнних дій на східних рубежах нашої держави.

Є ще один нюансик темарійної проблеми. Коли вчитатися у малу прозу Григорія Цимбалюка, то не тільки у контекстах прочитується почуття любові. Якщо у «Щасливому місяці вересні» і «Нічних етюдах на теми кохання» воно зримо верховодить, то цього не скажеш про «Безові сни». Як на мене, то поглиблює цю тематику ще одна непростість. Якби до читальників потрапили тільки тексти і вони не знали б прізвища автора, то безумовно зробили б висновок, що їх написав мужчина. Бо все це психологічно в них відображено. І не тільки так, а й фізіологічно. Адже автор не оминає тему любощів. Але смакування інтимними подробицями немає. Лише натяки, що робить честь письменникові. Наслідування класичної традиції.

(Розумію, що не всі погодяться з таким трактуванням. Мовляв у «Зрушеному алювії» можна віднайти деякі натуралістичні вкраплення. Згоден! Але вони існують у межах допустимого, хоч і перебувають на межі фолу. Давайте поглянемо на це з другого боку. Згадки про любощі чи їх наслідки знаходимо й у інших авторів. Особливо тоді, коли дивитися на це зі «статевої дзвіниці». Мабуть, доречніше вести мову про відчування автором подиху часу, на якому не видно «залітературеної сперми»).

Та важливим є не тільки це. «Зрушений алювій» порушує ще одну тему. Маємо письменників, котрі вифантазовують тему і, образно мовлячи, «танцюють» навколо неї. Звісно, у написаному відчувається досвід пережитого, але це – контекстове відчуття. Інший тип літераторів теж відштовхується від уяви, але свій словопотік поєднують з пережитим. Приміром, у творах житомирянина – відголосся морських і тайгових вражень. Іноді можна знайти згадки про північні регіони колишнього СРСР. Чи не варто вести мову про віддзеркалення життєвого досвіду автора, бо відомо, що пан Григорій деякий час працював там? Особливо видно це, коли читаєш «Солоний дощ» або «Коли зійде сніг». Чи не тому, що у них вистачає деталей, котрі могли з’явитися лише через творче переосмислення пережитого? Наприклад, у «Крутому віражі над меридіаном» мою увагу привернуло слово «каюр» (це ненецька назва погоничів оленів чи собак, запряжених у нарти). Дуже органічно виглядає воно у контексті написаного.

Та все це не діяло б на сприймання, якби не виражальність. Час від часу в прозі можна угледіти цікаві метафори, порівняння, образи. Дехто, зрозуміло, не бажатиме звертати увагу на них.Мовляв, поетизми не повинні визначати лице прозових творів. Почасти погоджуюся з такими міркуваннями. Надмір поетизмів у прозових творах справді псує написане. Але водномить переконаний, що поетизми у прозотексті вкрай потрібні, бо засвідчують про оригінальність стилю автора.

Отже, метафоричність мислення? Саме над цим замислюєшся, коли в «Безових снах» натрапляєш на вислів «свою пам’ять поранити». А хіба до таких вдатностей не належать буквосполуки «скриня павою розсілася», «струмом голос вдарив»? Зацікавлюють і порівняння типу: «розгалуженими стовбурами, наче по тому в’язку, що біля плоту ріс, на самий вершечок без труда забирався», «пальтечко так дід зняв, ніби по-живому шкуру здер», «здоровецькі болти за найменшої напруги, наче іграшкові детальки в дитячому конструкторі навпіл ламалися». Вистачає й небуденних образів: «водяне пекло», «перелякана кнопка», «запасники пам’яті», «апеляційний суд душі», «гноярня успіху», «свічки ніг».

Усе це говорить про манеру письма автора. Та ще більше агітує за неї лексичний ряд, яким послуговується автор. Для прикладу згадаю про «нікчемнюка», «белькотняву», «під’юдника», «шамотати», «лаштай», «просторитися». На більшості з них є познаки говірковості. Вплив діалектичності відчувається і в улюблених слівцях письмака: «вугол», «ледач», «шворно»...

Але питання про використання говіркових слівцяток не таке просте, як може здатися на перший погляд. Однозначно позитивно сприймаються діалектизми у прямій мові дійових осіб. Розмовна автентика підсилює звучання текстів. Але діалектизми не є дивовиною у мові автора. Інколи злишся на нього за це. Та... Чим більше вглиблюєшся у літеросплетення, тим більше розумієш доцільність оджерелення тексту діалектологічними струменями. Дивина та й годі!

Коли заходить мова про виражальність, то мені здається, що варто зачепити ще одну тему. Прозаїки у своїх текстах часто-густо експлуатують стійкі словосполуки, по-своєму обігруючи їх. Здається, що на цей шлях ступив і Григорій Цимбалюк. Однак про щось подібне й думати не хочеться, коли натрапляєш на такі «блискітки», як «на голодний шлунок багато не утнеш», «світ за очі летіти», «язиками молоти», «лизень злизав». Поринання автора в стихію народного мовлення народжує афоризми в інтерпретації письмака: «права не дають – їх беруть», «мрії і сподівання – найперші та, мабуть, і найвірніші ознаки усвідомленого буття», «радість – повсякчас свіжа, підлість же завжди тхне».

На виражальність «працює» і намагання автора причарувати пейзажними описами. «Прямо перед очима всі щасливі безини легеньким вітерцем колихалися. Встигай лише розгледіти їх і з надією в рот вкинути та поволі пережувати». «Велемир з якоюсь напругою в кожне дерево вдивлявся, наче сподівався, що ось-ось з-за стовбура таке вигулькне, чого ну ніяк не можна пропустити». (Лишень жалкуєш, що в книзі немає стільки живописань словом, як того хотілося б. Але, можливо, це – тільки моє враження і в помірній дозі пейзажності полягає задум автора, який прагне виразити думку поєднанням дії та пейзажності?)

Та й про діалогічність поговоримо. Відчувається, що письмак уміє вибудувати розмови дійових осіб чи їхні монологи, які, до речі, яскраво показують час і місце події, рівень сприймання навколишності героями. (Оскільки конкретності уже наводилися в попередніх абзацах, то не бачу потреби у повторах).

Ліпше покрокуємо далі й зачепимо тему про види малої прози, апробовані автором. Тим паче, що саме тут перед нами постає творча неординарність. Адже у першому розділі книги зібрані новели, оповідання, образки. Знайшлося місце і маленькій повістині. Якщо «Коляду» і «Коли зійде сніг» віднесемо до новел, то «Безові сни» і «Гріхокуліт» – оповідання. Невеликі за обсягом образки з текстів «Рибний день» та «Де ти, коханий мій?» наповнені гумором й іронією. А твір «Ніхто Матросові не підпише» радше назвав би маленькою повістиною. Агітує за це не тільки багатосторінковість, а й сам хід оповіді, в якому сконденсовано усі етапи життя людини.

...На цьому, очевидно, можна було б крапкувати у розповіді про книгу. Бо немає сумніву, що вона творилася саме для оприлюднення вищезгаданих текстів малої прози. Але як не крути, а у виданні є другий розділ. Й промовчати про нього було б несправедливо. Насамперед з боку читальника і літературного критика. Бо переконаний, що кожен порух письменницької душі, втілений у літери, має бути поцінований. Є ще один нюансик, котрий спонукає до словесної оцінки. Мене, безперечно, цікавлять романи, повісті, оповідання, новели, образки, етюди. Але не з меншим інтересом «вглиблююся» у щоденникові записи, розповіді про літераторів і відгуки на їхні книги, котрі познаковані естетичністю. Саме таким є другий розділ. Звісно, доплюсувавши сюди пресові повідомлення. Бодай коротко згадаю про кожен вид творів із цього розділу. Мені, скажімо, заімпонували щоденникові нотатки від 13 липня 2015 року . Знайшов дещо цікаве для себе у розмислах про Євгена Концевича та Сергія Бабича. В канву оповіді доречно вплітаються і відгуки на книги, хоча, може, і не з усіма трактуваннями погоджуєшся.

Знаходжу у цьому розділі чимало цікавинок для себе.? Таки мав рацію незабутній Петро Сорока кажучи,про вистражданість психологічного, філософського і медитативного письма, в якому переплелись суворість життєдрам та лагідна чуттєвість. Про це, до речі, переконливо говорить слововиражальність. Мені, скажімо, заімпонували метафори на кшталт: «вічність нишком через плече зазирає», «лісовим духом з тих сторінок війнуло», «моя душа мліє і до небес возноситься». Привабили і порівняння типу «Мільйони нашого молодого люду сьогодні, наче сороки в кістку, з надією на чужі краї заглядаються». «Примагнічують» до себе такі образи, як «смак осені», «грибний космос», «камера думки», «мешканець серця». Щось щемливе і цимбалюківське існує у буквотворах «вигуб», «горборівняння», «негідь»... автор вміло експлуатує стійкі словосполуки: «під ніс дулю сунула», «вити з розпачу хочеться»... Мені навіть здається, що саме тяжіння письмака до отакого дивовижного слововживання – неодмінна передумова афористичності мислення: «кожна хороша справа продовжує наше життя», «взаємне кохання – це безоглядна віра двох у те, що вони найнеобхідніші одне одному в цьому світі».

...Нова книга письменника. Неодмінні стрічі з героями, які оживлюють «Зрушений алювій», та очікування майбутніх побачень з дійовими особами, котрі ще лишень ворохоблять уяву Григорія Цимбалюка. Принаймні, до таких думок підштовхує мене книга, що з’явилася на моєму робочому столі. І не хочу позбуватися цього відчуття.

 

Ігор Фарина,
письменник
м. Шумськ
на Тернопіллі

 

 

Чернетки носять вітер і…душа

Пасічник Н. Кирилиця:збірка віршів.-Тернопіль: Видавець Пасічник Н.І.2016 - 36с.

Деякі поети наївно вважають, що про них найліпше скаже «товста» книга. Мовляв, чим більше слів, тим краще. Помилкова думка. Бо суть полягає не у кількості написаного й оприлюдненого, а в художній якості текстів. Ще раз пересвідчився у цьому, коли на мій робочий стіл лягла «Кирилиця» Наталії Пасічник.

…Тоненька збірочка. Лише 30 віршів у ній. Але вони причаровують уже з першого твору. «…Ще рано для такої холоднечі і рано покидати ці міста, давай приїду в гості хоч на вечір, а ні – то напишу тобі листа». Особистісне, дуже особистісне постає за цими рядками. Та водномить спостерігаємо і вихід на загальнолюдські обшири. «…Та поки вітер донесе чернетку, пожовклу ніби дивні письмена, від нас обох, неначе від абетки, залишиться лише літера одна».

Дві сумісності? Та щось таке! І мимоволі проводжу паралель. На поетичному небосхилі сяють зірки поезії Теодозії Зарівни, Людмили Таран, Марії Людкевич. Яскраво сяють! Але водночас в їхніх текстах є відгомони морального виховання покоління, в жіночому розумінні звісно! Тому й доводиться говорити, що наша авторка є ближчою до поетичних імперативів Ірини Баковецької, Людмили Веселої, Галини Максимів, Тані П’янкової – літературних перевесниць.

Цей список можна доповнити іменами тернополянок, назвавши Ольгу Атаманчук, Юлію Бондючну, Любов Малецьку, Надію Тарасюк. Але з теребовлянкою Наталкою Пасічник їх дещо різнить. Маю на увазі формовираження. Якщо вони торують свої путівці до поетичної справжності через вірність традиційній силабо-тоніці, хоча на підсвідомому рівні в деяких рядках знаходимо модернові вкраплення. А моя візаві не є такою. Зовнішні атрибути поетичної класичності ніби й зберегла, бо рими постійно знаходимо у віршах. Але безпунктуаційність натякає на не традиційність. Можливо саме такою і має бути сучасна жіноча поезія, сумістивши у собі віяння часу і національну традицію? Якби всі водночас відмовилися від цього і зненацька заговорили верлібрами, то все, напевно, виглядало б жалюгідно. Хоча, як мені здається, ще неодмінно буде крокування до суміщення римомелодики, верлібристики, що стало б версифікаційною логічністю.

Та це – узагальнені міркування. Перейдемо до того, що найбільше приваблює у «Кирилиці». І перш за все згадаємо про «населення» збірки. «…Де між глухого очерету, відбившись від людської зграї, видніє наче в небо вперта маленька церква Миколая», «…облетять із осокорів пожовклі житія святих», «…падають від спеки сонні круки», «…і тінь твоя парапету повзе поволі, як лисиця». «…високий місяць обпікає крони».

Відразу чомусь кидається у вічі, що прикмети навколишності – рослини і дерева, птахи і рослини, небесні світили і зірки – увиразнюють метафори, порівняння, образи. Зосібно серед метафор виокремив би: «високий місяць обпікає кроки», «вдарить в голову пітьма», «аж стогне ріка», «хапає сніг холодними руками». Зацікавлюють і порівняння, на кшталт: «…і дихає димом неначе вігвам», «Про сніг, що випаде от-от, мов зуб молочний», «на вікні мов на скрижалях». Та й образів цікавих вистачає: «метрика ріки», «сховища зими», «чорних букв осіння зграя», «павутиння нитка сіра».

Ще про два моменти хотілося б згадати, позитивно оцінюючи цю книгу. По-перше, вважаю, що курс на віршосправжність неможливий без орієнтації на слова без відсвітів неологічності та рідковживаності. В «Кирилиці» зосібно на себе взяли «юс» та «погорда». Розумію, звісно, що це ще не є тим, чого ждеш. Але те, що перші кроки зроблено, обнадіює. Чи не вони народжують впевненість? По-друге, не уявляю сьогоднішньої поезії без культурологічних акцентів. І те, що Наталія Пасічник тут першочергово знакує поета Богдана-Ігоря Антонича, – промовистість. «…Почують крізь сон, як судомить навпроти і світло залишить – і буде вино лиш п’яний дітвак, що іде через полтву, задивиться раптом на їхнє вікно”. Хрущ із кобзаревих вишень пісні, якого хоче упіймати авторка, пильно вдивляючись У «кирилицю» власних кроків. Бо знає, що чернетки майбутніх рим носять… вітер часу і душі.

Ігор ФАРИНА,
член НСПУ
м. Шумськ