СЛОВО, ЯКЕ ПРОЧИТАНЕ,
ПОТРІБНЕ ДУШІ
Надія Гаврилюк. Невтрачене колишнє: вірші — Київ: Ярославів Вал, 2021. — 96 с.
Уже давно живу за правилом: не читати літературно-критичних публікацій про книгу, про яку сам збираюся писати. І вважаю це принциповим для себе. Та цього разу таки зрадив цій звичці. В одній поважній газеті натрапив на рецензію на поетичну збірку Надії Гаврилюк і не втримався. Перечитав рядки запоєм. І сам не можу збагнути, чому так сталося. Чи вплинуло те, що сам вже не раз писав про доробок краянки (вона свого часу мешкала у Теребовлі на Тернопіллі)? Чи зіграла свою роль магія імені відгукувачки, за публікаціями якої стежу. Неможливо однозначно сказати. Та думаю, що це не має значення.
Як мені здається, набагато важливішим є той момент, що чужа рецензія пришвидшила мою роботу над відгуком. І почати його вирішив зі згадок про літературні тропи, якими користується авторка (хочемо того чи ні, а виражальність є єдиним мірилом оцінки вартісності художнього твору).
І, зрозуміло, першими в око впали метафори. Чи не тому, що вони зустрічаються частенько? Скажімо, вже у вірші “Душа”, який відкриває книгу, зір падає на “латаття листопаду, яке брикливий вітер розкидав” (Погодьмося, що присутність цікавого образу вже на початку друку мимоволі збільшує увагу до нього. Тим паче, що неперебутніх метафор вистачає і на наступних сторінках видання... “Голос назирці крокує оксамитовий”, “За мене молиться листок зелений”).
Ви, очевидно, помітили, що метафори нерідко супроводжують епітети. Звичні та незвичні. До перших, приміром, відніс би такі словосполуки, як “небесний храм”, “неба просинь”, “творчий порив”... (трикрап’я тут не є випадковим, бо перелік таких гарностей можна продовжити, що буде характерністю традиційного віршописання, до якого тяжіє пані Надія). Та водномить помітними є й епітети з більш сучасними познаками: “темряви завіса”, “невблаганий інтенсив”, “ліхтарик груші”. (Класичність підходу? Постмодерністські впливи? Чи, може, шукання себе на їх помежів’ї?).
Зрештою, таку ж думку підказують й порівняння, побіжну розповідь про які почну зі згадок про прості підвиди цього тропу. Не секрет (це показує і книга), що поетка нерідко використовує словосполуки зі сполучниками типу “як”, “мов”, “наче”, “ніби”: “немов чужа, хоч ближчого немає”, “гучний, як постріл”, “та спогади, немовби ікебани”. Нерідко також маємо порівняння з відсутністю сполучників, котрі по-своєму прикрашають книгу. “Цей світ — заквітчана хустина”, “а ти — мій щит”, “шляхи до неї — хащі непролазні”.
А з простими взірцями цього тропу сусідують складні, себто ті, у яких об’єднано елементи вищезгаданих. “Та спогади, немовби ікебани — то витончені, лаконічно-стримані”, “День, як ліхтарик груші — стиглий, довгастий, древній.” “Наче мале семилітнє дитя, знову читаєш книгу життя”.
Та згадкою про складні порівняння не хотів би крапкувати у своїй бесіді про тропи. Адже помітно й те, що перед зором читальників вряди-годи з’являються іменники з прикладками: “плед-шахівниця”, “подих-дух”, “біль-історія”.
Ці чарівності привертають увагу в так званому “вільному плаванні”. Але привабливими вони є й тоді, коли заходить мова про мешканців книги, до яких належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. “Серце відшуміло, наче жита колос”, “Білопінно квітують вишні в росянистих панчішках трав”, “Літають в небі чорні серпокрильці чи, по-простому кажучи, стрижі”, “Моя душа — мерехтливі зорі”, “І місяць, наче стиглу скибку дині”.
Коли розмову про виражальність поетики Надії Гаврилюк почав з екскурсу в її літературні тропи, то, напевно, неправильністю було б замовчування згадок про кольорові екстраполяції. Враховуючи, зокрема, й те, що їх вистачає у друці. “Не одягнув багрянці сивий ліс”, “Скотився з неба срібний камінчик”, “Що з нього візьмеш — кучері зелені”, “Бриниш мені потоком золотим”, “І у руках — один камінчик білий”, “Зайда вніс село на дошку чорну”.
Думаю, що враження від поетичної справжності вдало доповнюють і слововияви. Адже нерідкими є буквотвори з познаками рідковживаності та діалектичності: “воскресна”, “запаркання”, “стрежі”, “тренос”, “призахідну”.
Про виражальність думається й тоді, коли на порядкові денному з’являється різноформ’я. Навіть дивно якось. У книзі маємо тільки 75 творів, а різних форм подачі текстів вистачає. Наприклад, твори “Лист” та “Закохана” мають ознаки сонета у його класичному розумінні. “Музика” є сициліаною, а “Забракне барв” — сонет без голови...
А хіба можна оминути питання про богошукальницькі мотиви чи культурологічні аспекти. Ніхто (це очевидність) не заперечуватиме, що вони є дуже важливими для виражальності. Але водночас (це теж є істиною) натякаю на темарійність. Приміром, богушукальницька мелодія є в багатьох рядках: “Розшукує душа і розкошує — бо в ній сьогодні народився Бог”, “Ці рани — Христові стигми”, “І рушничок із Ваших рук, мов птах, його вкриває, наче дух Господній”. Коли читаю ці та подібні рядки, сама собою напрошується думка про органічність мислення поетки: в неї релігійні вірші вже давно стали духовними і перетворилися на потребу поетичного серця.
Хотів би звернути увагу на ще один аспектик богушукальницьких мотивів. Це — пов’язаність з культурологією. Для прикладу, у вірші “Світ” згадано про Фаустину Ковальську, яка була проповідницею Божого милосердя. Текст зі Святого Письма став епіграфом до поезії “Втрата”. “Стрежев” навіює літописні згадки, а вірш “Рік Антонича” про невмирущого поета. І вже культурологічним відкриттям можна назвати вірш “В цвітінні”. Бо його останній рядок “Гойдають мрію білі острови” незбагненно асоціювався з “Білими островами” Максима Рильського.
І насамкінець. Автор цих рядків не намагався хоча б зачепити всі аспекти поглядів на книгу. Це — неможливо вже хоча б тому, що навіть на один бік справи взорування може бути різним. Тому я написав тільки про те, що сам побачив і поглиблення чого хотів би здріти у наступних книгах поетки.
Ігор ФАРИНА,
літературознавець,
член НСПУ
Надія Гаврилюк
про поезію Віри Вовк
Книга Надії Гаврилюк «Під плахтою неба: поезія Віри Вовк» за жанром належить до науково-популярного видання. Такий формат видання, на мою думку, допомагає пояснити академічні поняття простими словами. Творчість Віри Вовк є за своєю суттю складною. Тому науково-популярне видання дає можливість показати всю глибину палітри творчого світу письменниці, але не баналізуючи його, зводячи до примітивного кітчу, а виводячи на філологічний рівень, заглиблюючись в найбільш суттєві і цікаві моменти творчої біографії.
Надія Гаврилюк – кандидат філологічних наук, літературознавець, поетеса. Належить до творчого угруповання постнеокласиків. Якщо пригадаємо, неокласики – вчені-поети, які добре знали класичні мови, володіли майстерністю віршової форми, вільні митці, які не мали власного угруповання, але саме вони на початку ХХ знайшли одне одного за спільними естетичними принципами, які базувались на кращих зразках світової літератури. До неокласиків зараховують Миколу Зерова, Максима Рильського, Михайла Драй-Хмару, Освальда Бургардта, Павла Филиповича, а також Михайла Ореста і Ігоря Качуровського – «сьомого неокласика», учня Миколи Зерова.
Своє науково-популярне дослідження авторка поділила на дванадцять розділів-образків: абетковий, будівничий, учнівський, квітковий, історичний, містичний, символічний, ліричний, легендарний і т.д.. На мою думку, назви цих образків відображають концептосферу творчості Віри Вовк. Названі розділи-образки мають на меті показати єдність символіки в поезії Віри Вовк 2000-х років. Дослідниця аналізує символічний рівень поезії, застосувавши біографічний та інтертекстуальний методи, адже символіка творчості Віри Вовк дуже тісно пов'язана як з українською землею, так і з Бразилією, Німеччиною та іншими країнами, де довелось побувати поетесі і написати свої твори. Де б Віра Вовк не була, скрізь їй вдавалось вловити національну специфіку місцевого народу, відчути символічний рівень їхньої мови і перенести його в тексти.
Надія Гаврилюк порівнює процес творчості, роботи з текстом з роботою ткача і наголошує, що «обираючи ракурс, під яким підступитися до масштабного полотна творчості Віри Вовк, спинилась на ретроспективі та епізодичності, властивій спогадам. І намагалася без потреби не перебивати мовця. В образках, які пропоную читачеві, хотілося відчути душу мисткині та привідкрити її ширшому загалу. Бо вона того варта» [1, с. 10-11].
Надія Гаврилюк постійно згадує про ідею Божественної присутності в світі як закону гармонії. Дослідниця наголошує в першому образку, «абетковому», згадуючи про дитинство Віри Вовк в Тюдеві, де семирічна майбутня письменниця написала свого першого вірша і вже тоді знала ким хоче бути: «Поетичною абеткою для семирічної дівчинки, чуйної до краси, стала природа Гуцульщини, чому свідченням дебютний вірш «Тополя», як пригадує сама пані Віра в одному з листів» [1, с.12]. На мою думку, ця Божественна всеприсутність виявляється в єдності естетичного і етичного, красивого і доброго. І започаткувала це почуття в душі письменниці краса природи. Надія Гаврилюк пише: «І донині краса природи не залишає письменницю байдужою. Та було б хибно припускати, що елементи пейзажу в творах авторки – просто декорації сюжету. Ні, вони ненав'язливо ілюструють світогляд поетеси і промовляють вдумливому читачеві про любов до довкілля, людей і Бога, нагадуючи прописні (абеткові) істини, забуті за метушнею щоденності» [1, с.12].
Як відомо, Віра Вовк підтримувала творчі зв'язки з багатьма авторами (Нью-йоркською групою, шістдесятниками, завжди намагалась підтримати молодих), видавала антології, перекладала тексти (зізнавалась, що стала перекладачкою «з біди», бо українські автори майже не перекладаються іноземними мовами), але при цьому незалежно виробляла власний стиль, намагалась знайти найбільш гармонійне творче рішення. Наприклад, Соломія Павличко наголошує на радикальності антинародницьких поглядів Нью-йоркської групи: «Від самого початку всіх членів групи об’єднувало радикальне неприйняття народництва з його мовою і пафосом, а відтак патріотичні, національні мотиви, кліше, навіть форми видавалися неприпустимими. Догмою стала думка про те, що все, на чому відбилася хоча б тінь патріотизму чи навіть політики, вже з цієї причини не може бути якісним із мистецького погляду» [3, с.384]. Щодо Віри Вовк Соломія Павличко пише: «Віра Вовк про свої розходження з групою висловлювалася м’якше. На її думку, існувало спілкування, певна співдружність, однак чи не головніше – автономія думки і смаку»» [3, с.383].
Творчість Віри Вовк характеризується умінням відчути символічний рівень мови, національні архетипи і зуміти їх подати на високому поетичному рівні, а не в примітивному, народницькому варіанті. Вважаю, що не зайвим буде згадати про поїздку Віри Вовк в 1965 році на радянську Україну, коли вона зустрілась зі своїми друзями – Валерієм Шевчуком, Василем Стусом та іншими. До речі, під час останнього візиту Віри Вовк на Україну 4 травня 2018 року про цю зустріч дуже цікаво розповідав Валерій Шевчук. Вже тоді Віра Вовк вміла бачити таланти, хоча за ту поїздку на Радянську Україну в 60-х роках її несправедливо засудили дехто з Нью-йоркчан, які упереджено вважали, що на їхній Батьківщині, ураженій радянщиною, вже не може бути талановитих авторів. Але життя показало, що Віра Вовк не помилялась.
Про її автономність Надія Гаврилюк говорить: «Самобутність голосу Віри Вовк народилася на перетині вічних тем, розроблених у оригінальній образно-символічній парадигмі, та поєднанні римованого вірша, який має давню традицію в українській поезії, з верлібрами, що активізувалися у нас щойно у ХХ ст., але здавна посідали і продовжують посідати значне місце у світовій поетичній практиці» [1, с.36].
Важливий наголос робить Надія Гаврилюк на таких моментах творчості Віри Вовк, як історичність, містичність, іпостасність. В образку «іпостасному» Надія Гаврилюк приділяє увагу образам зі збірки «Жіночі маски». На мою думку, палітра жіночих образів, які є історичними особами (Орлеанська Діва), героїнями українських легенд (Маруся Богуславка), біблійними персонажами (Соломія, Рут), персонажами міфів (Пенелопа) є дуже хорошим матеріалом для ґендерних досліджень, оскільки це дуже цікаві і сильні характери з певним способом поведінки.
Науковець Ольга Смольницька, досліджуючи інтермедіальні зв'язки між поезією та релігією в творчості Віри Вовк наголошує на спільних метафізичних принципах творчості і релігійної віри: «Зв‘язок світогляду В. Вовк і її ліричних героїнь з досвідом середньовічних черниць-містиків (німецьких та іспанських) підтверджений як принципами виховання мисткині, так і текстологічно. Важливу роль відіграє несвідомий чинник творчості, яка асоціативно-символічна. Творчість В. Вовк інтермедіальна: проаналізовані тексти візуальні та не лише ґрунтуються на певних витворах образотворчого мистецтва (скульптурах, гобеленах тощо), але й пропонують несподівані паралелі з іншими артефактами. Таким чином, картина або скульптура чи талісман стають джерелом натхнення (inspiration); водночас сам текст (уже написаний як результат, або натхнення як процес) відштовхується від образотворчої реальності» [2, с.237].
Надія Гаврилюк також не оминає цього дуже важливого аспекту творчості Віри Вовк, а саме християнства. Християнства як щирої віри в Бога і в жертву Ісуса. На мою думку, дуже складним образом є ця жертва, але виправдовує її те, що Божа любов прагне порятувати всіх людей, все краще, що в них є, навіть якщо вони в чомусь формально дотримуються християнських традицій, не впадаючи в спокусу пошуку істини. Християнська етика, яка поставила на вершину чеснот терпіння, керує всіми простими людьми, які в щоденних тяжких турботах рятують цей світ, як лікарі рятують життя, а вчителі навчають. Саме в цьому відкривається Божественне. Як у вчинку батька-священика Віри Вовк, який під час бомбардування Дрездена не зміг покинути поранених і загинув. Не можу не згадати про християнську метафізику як найвищий спосіб осягнення спілкування з Богом, як на рівні таких же надчуттєвих категорій відбувається будь-яка творча діяльність людини. Адже природа таланту далеко не в соматиці, навіть якщо хтось сперечатиметься і скаже, що ми без тіла нічого не можемо, і що справа в особливій роботі когнітивних функцій. І творча, і метафізична діяльність – це надбудова, а не базис. Але людство до сьогоднішнього дня так і не дізналось звідки взявся базис – матерія. Тому, мабуть, все-таки доцільно збирати скарби не тільки на землі, але й на небі.
Список літератури:
1. Під плахтою неба: поезія Віри Вовк / Надія Гаврилюк – Дрогобич: Коло, 2019. – 166 с.
2. Поезія і релігія: інтермедіальність творчості Віри Вовк / О. О. Смольницька // Наукові записки Бердянського державного педагогічного університету. Сер. : Філологічні науки. - 2016. - Вип. 10. - С. 229-238.
3. Теорія літератури/Соломія Павличко. – Київ: Основи, 2002. – 679 c.
Світлана КОРОВЧЕНКО,
філолог (м. Київ)
Симфонія загадки
(Сто загадок Симфосія. / Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори. − Львів: «Срібне слово», 2013.−216 с.)
Жанр загадок звично сприймається як актуальний для дитини, що, йдучи за чужою гадкою, відгадує зашифроване автором. Вона вчиться пізнавати звичне у незвичному, відчувати образність слова. А ще вчиться мистецтву тлумачення, добирає шляхи інтерпретації. Звісно, діти (як і поети) мислять образно, вони ніби говорять однією мовою.
Але це геть не означає, що загадка чужа світу дорослих. Вона є частиною мистецтва розваги поряд із ребусом, кросвордом. Стимулює інтелект, пробуджує спортивний азарт (чи ж вгадаю, чи впізнаю описане?) і розвиває образне мислення, вміння дивитися на буденне очуднено. Досить згадати "грашки поетицькі" Івана Величковського, щоби пересвідчитися у сказаному.
Одначе, не викликає сумніву, що загадки − жанр давній, знаний ще з античних часів. Ось і Андрій Содомора озвучив українською загадки Симфосія. За словами перекладача, про автора загадок час не доніс жодних відомостей. Обмаль знань і про століття постання цих трьохрядкових образних мініатюр (ІІ-ІІІ чи IV-V століття після Різдва Христового), поєднаних у досить струнку цілість (через те і можна прикласти до них слово "симфонія" − співзвуччя). Але вони можуть бути суголосними і нам − у ХХІ ст. по Різдві.
Хоч би загадка про очеретину: "Богові мила всякчас, побережних затонів сусідка, / Солодко Музам наспівую я, забарвлена темним, / Мові служу залюбки під орудою спритників-пальців" (с. 14). У ній відлунює українська народна казка про калинову сопілку, яка відкриває приховану правду. В основі цього сюжету історія підступного вбивства, у якому вбитий чи вбита перетворюється на калиновий кущ. Під руками вправного сопілкаря гілка-сопілка виповідає своє життя до моменту перевтілення, викриваючи зловмисника. За сюжетом народної казки розгорнула свою "Казку про калинову сопілку" Оксана Забужко.
Варто пригадати хрестоматійний монолог Мавки із "Лісової пісні" Лесі Українки. Здається, що перед нами той самий мотив, але подібність ця позірна. Лукаш кається перед Мавкою ("бо я тебе занапастив"; "Я душу дав тобі? А тіло збавив!"), він не приховує жалю за скоєне. Та й монолог Мавки-верби свідчить − вона оповідатиме, чим її душа збагатилася від Лукаша. Вона розкриє душу митця, а не власну, його мрії:
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!
("Лісова пісня")
Не лиш літературними перегуками, а й пізнаваністю життєвих ситуацій приваблюють загадки Симфосія. "Родом я із низів, а посаду найвищу займаю" (с. 23). Одразу зринає в пам'яті народне: "Високо посаджений, та низько підперезаний" і "Хоч бідний, зате здібний". Два шляхи людини, що опинилася на високому становищі: аморальний і чесний. Ніби засторога, що все визначає не статок, який людина має, не посада, що її людина обіймає. Важить те, чи є людина вповні людиною. А загадка ж Симфосія ніби геть про інше − про черепицю. А ось ближчий асоціативний ряд, підказаний загадкою про книжкову міль: "Вік звікувала в книжках, одначе не помудріла" (с. 42). З людиною теж таке трапляється, якщо вона, вміючи читати, не здатна прочитувати. От хоч би таку цитату з Горація: "Дружба невправною голкою зшита, то зійдеться трохи, то розпадається знов" (с. 121), що її наводить Андрій Содомора в коментарях до заключного рядка загадки Симфосія про голку: "Зійдеться − що розійшлось; новим − поношене стане" (с. 120)
Антитеза до думок античного автора часом виникає не тільки у його безпосереднього коментатора, а й у читача. До прикладу, рядок передмови (с. 10): "Негоже поміж говірливих мовчати" викликає певне застереження, адже іноді ця говірливість − пересипання з пустого в порожнє, беззмістовна балачка: "Із пустого в пусте там сипали й пересипали", − кількома рядками вище пише сам Симфосій. Не гоже мовчати не завжди, а лише серед товариства мудрих, бо ж відомо: "Між нерозумних свій ум виставлять на показ − нерозумно". Суголосне біблійному застереженню не метати бісер перед свинями (Мат. 7: 6).
Ось хоча би така намистинки бісеру: ruina (від ruere) − ринути (с. 29). Чи не суголосне з руїною, стрімким навальним упадком? Або оця − суто віршознавча: dactylion − перстень із грецької (с. 17). Віршовий розмір, що зветься дактиль (dáktylos), як пригадуємо, означає палець. То чи не є дактилічна рима "перснем вірша", адже вона рідкісна в порівнянні з окситонною і парокситонною?
Як перстень у давнину був рідкісною прикрасою, так нині (ще дужче, ніж у давні часи) рідкістю є мудрість. І добре, якщо зберігається потреба шукати її. Тоді "100 загадок Симфосія" можуть прислужитися.
Надія ГАВРИЛЮК,
поетеса, літературознавець,
м. Київ
Повертаючись до "Словника мовчання"
(Смоляк Богдан. Словник мовчання / Львів : Апріорі, 2010. − 348 с.)
Кожен із нас пригадує настанову Максима Рильського, знану ще зі шкільних літ: "Не бійтесь заглядати у словник". Але не кожен нею керується. Певен себе, певен правильності слововжитку. Певен, що відчуває нюанси слова.
Що вже казати про "словник мовчання"? У поспіху людських буднів легковажимо словами, часто сиплемо ними наче з міха. Без пауз і інтонацій. Поглинуті шумом. Шукаємо вчителів поза нами (якщо взагалі шукаємо). А варто замислитися над словами М. Кругера: "Мовчанням втішся і надовго знов сам до себе в учні йди". Справді, найкращий вчитель − дух наш, якщо він чує голос Духа Божого. Щоб почути − треба помовчати і послухати.
І "Словник мовчання" Богдана Смоляка допоможе відчути різні тони мовчання, з якого народжується мудрість любові. Народжується чисте серце і білий світ:
То все − не ти, бузки тебе забрали,
Щоб у своїм полоні зберегти
для золотого досвітку моралі
для вічного тривання чистоти ("Повернешся", С. 10).
Зберегти у тому вічному триванні непорочного серця, що вміє дивитися з довірою і милуватися-дивуватися красою. Бо сприймає все у світі як велике диво:
Зачудовані очі
і притихлі серця,
перше слово − діточе,
після слова Творця ("Долоні творця", С. 231)
Оте дитяче бачення властиве і поетам, як можна бачити з вірша "У дорозі на Львів, або Ранкові перегони квітів": "Квіти зірвалися бігти, / жовта − блакитній:"Біжім!" / Справжні незірвані квіти / переганяють бджіл. / Квапляться так, що вже плинуть / барвним струмочком краси, − не обронивши й краплини / сріберної роси" (С. 121).
Як бракує іноді нагоди спинитися і тихо впасти у обійми трав, аби набутися наодинці з небом і землею. Як важко падаємо часами на життєвих шляхах. Але те падіння може навчити істотному і неминущому: "Упіймавши найпершу плотвичку в житті, / я, щасливий, нічого уже не хотів / А вона враз притихла, немов нежива. / І здалося мені, що згоріла трава / від холодного ока на березі тім... / Відпустив я плотвичку. / Бо жити хотів" ("Так було", С. 118). І тому так щиро звучить молитва ліричного персонажа:
Боже, як хочеться падати − так, щоб і дощ не чув! (С. 24)
Та, на пекучий жаль, падає поранений, залишаючи дівчині з матір'ю розпач і тишу серед зів'ялих троянд:
Ще буде трохи дня. Ще − дрібка світла.
Якраз, аби прилігши у пітьму,
побачити: на півгрудей розквітла
троянда долі, кинута йому. ("Поранений", С. 61)
Мовчання перед таїною життя та перед таїною смерті... Мовчання перед таїною краси природи та почуття:
Ліс і сам закохався, відколи
згустки ягід цілує вона.
Колючки лагідніють.
Не вколе
Навіть згадка, що все промина ("Ліс і жінка", С. 155)
Любов, коли її не заглушуємо в душах, чинить і печаль світлою, "як усмішка на вустах" ("Та печаль, що на люди вийшла", С. 41). Вона вчить ловити дрібну зневіру, аби не впускати її у глибокі води свого життя і не захаращувати душу:
Вже сіті порвано:
у них
ніщо дрібне не втрапить.
Крім зневіри ( "Чаша вікна", С. 271)
Для того і дана ласка чудесної ловитви, аби збагнути, що є дрібне (зневіра), а що лише видається дрібним ("лепта" любові):
Оте, що маю, − то останнє вже.
Його ще маю так, аби віддати ("Оте, що маю, − то останнє вже", С. 54)
Передати нащадкам найістотніше − уміння любити і чекати:
Учи його чекати, бо цього
не вміє ще малий, учи любити
ту землю, що і стелиться під ноги,
і обрій підпирає, і лежить
у неозорім просторі Вкраїни ("Поет і державець", С. 317)
І нагадати кожному державцю і поету, що
обов'язок посівши, а не крісло
Він мав би влаштувати нам Четвер
Пречистий
перед Світлим Воскресінням
і нації, й держави, і душі ("Поет і державець", С. 300)
Мав би, звісно... Але для цього слід зазирати у "словник мовчання". Слухати, щоб почути. Не забуваючи слова великого Данте: "Найкраще чує той, хто пам'ятає".
Надія ГАВРИЛЮК,
літературознавець і поетеса
Елегії про свободу
(Шкраб'юк П. "Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців" (Львів: Сполом, 2018.− 528 с.).
Істина для людини − це те,
що робить її людиною.
(Антуан де Сент-Екзюпері "Планета людей")
За рік до 80-ліття Ігоря Калинця у Львові вийшло перевидання книги Петра Шкраб'юка "Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців", перше видання якої здійснене автором ще 1997. Цю книгу можна вважати літописом світотворення власної душі в умовах невольницьких.
Здавалося б − геть несприятливий час для плекання власної "держави слова" (за М. Орестом), держави слова українського. На прикладі родини Калинців зв'язок особистої долі з долею України простежується ще і в асоціативно-символічний спосіб: Калинці, калина, Україна.
Невільнича доля, безумовно, сумна. Бо відомо: "Деспотизм беззаконно робить великі діла, а свобода лінується законно робити хоч би малі" (Оноре де Бальзак "Шагренева шкіра"). Перемога над собою дається найважче, а тільки вона приносить справжню свободу.
Саме з неволею національною у свідомості переважної більшості українців співвідноситься теза про "постійні плачі в українській літературі". Тому спершу елегії у підзаголовку сприймаєш в традиційному жанровому річищі: як життєві епізоди, позначені журливою тональністю. Втім, це не меланхолія, радше − просвітлений смуток, коли усе пережите фізично (події) та психічно (емоції та згадки) осмислюється з позицій вічності. Оповідь про окремі долі на тлі епохи постає духовною сагою про особисту і національну свободу. Сагою з медитативно-ліричним колоритом.
Справді, як опинившись "між тишею і громом", знайти в собі мужність бути "сином грому", а не ховатися від вічних питань у мушлю позірного спокою? Як не лякатися владних блискавиць і ставати проти бурі на нерівний бій? Мабуть, починається це з усвідомлення: свобода − не тотожна інкстинту фізичного самозбереження в соціальному оточенні. Попри фізичні тортури і психологічний тиск, компроміс зі злом є неприпустимим. Адже:
В небесах, для себе гідних,
Орел шукає цілі для погонь,
Не полюбляючи низин огидних
(Данте Аліг'єрі "Божественна комедія")
Тому-то так важило не зрадити себе, не обмовити друзів, не свідчити проти інших за оманливу обіцянку свободи. А думаєш не так про себе, як "з розпачем думаєш про інших. Про те, що ми безсилі заспокоїти всіх, за кого несемо відповідальність" (Антуан де Сент-Екзюпері "Планета людей"). Але шляхи такого заспокоєння знаходилися у листовних запевняннях, звернених до близьких і рідних на так званій "волі". Мовляв, у нас усе гаразд,
Справжня свобода − творче розширення можливостей (навіть в умовах ідеологічної чи тюремної в'язниці). Ці можливості − у сфері духу, а не матерії, тому саме свобода, а не незалежність, є суттю кожної особистості (за М. Бердяєвим).
Здається, ніщо так не сприяє розширенню можливостей і справжній свободі як пізнання істини. Саме істина упорядковує хаос світу і змінює його на краще. "Істина − це мова, що помагає передати вселюдське" (Антуан де Сент-Екзюпері "Планета людей"). Слово, що нагадує про людську спільність і взаємну відповідальність. Нагадує те, що "люди існують один для одного" (Марк Аврелій) і "зобов’язані примножувати блага і не бути джерелом падіння в пітьму" (Микола Реріх), навіть коли весь світ лежить у пітьмі.
Між незалежністю (відсутністю залежності від когось або від чогось) і свободою (для когось / чогось) існує кладка, що зветься воля. Рішучість діяти, для того, щоб змінити себе. Щоб змінити своїм прикладом когось поблизу себе. "Тільки усвідомивши свою, хай навіть зовсім непомітну роль, ми будемо щасливі. Тільки тоді ми зможемо спокійно жити і спокійно вмирати, бо те, що дає сенс життю, дає сенс і смерті" (Антуан де Сент-Екзюпері "Планета людей").
Тільки з цією волею-рішучістю не миритися зі злом із (не)залежної особи постає вільна особистість, формується покоління вільних, а вони стають надійним складником вільної держави. Не незалежної, а свобідної, базованої на свободі.
Свобода за ґратами. Як багато осіб зуміло бути вільними в неволі − Василь Стус, Борис Антоненко-Давидович, Микола Зеров, Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Гнатюк, Ігор та Ірина Калинці, Кардинал Йосип Сліпий, Митрополит Андрей Шептицький та безліч інших. А скільки залишилося у тюрмі великій, будучи під тиском тоталітарної держави. Зоставивши собі власні ідеали, залишалися без роботи, з "вовчим білетом", адже вступали в конфронтацію з офіційною ідеологією. От хоч би Михайлина Коцюбинська, племінниця класика української літератури...
Ще Шиллер у праці "Грація та гідність" писав: "Тільки в стражданні може виявитися свобода духу і тільки в дії – свобода тіла. Взагалі закон тут такий: людина повинна виконувати з грацією все, що може зробити в межах людської природи, і з гідністю все, для чого доводиться переступити ці межі". Гідність коштує зусиль, але саме приклад гідної поведінки викликає віру в істину. Адже "істину неможливо розповісти так, щоб її зрозуміли; треба, щоб у неї повірили" (Вільям Блейк). Бо істина чинить вільними. А віра в істину чинить людьми.
Надія ГАВРИЛЮК
Замовчуваний правдолюб
(Іван Гнатюк: життя і творчість. – Львів: Сполом, 2018. / Упоряд. Галина Капініс. − 284 с.).
Торік у львівському "Споломі" у серії “Літературні профілі” вийшла книга про поета, прозаїка, громадського діяча та багатолітнього в'язня ГУЛАГу Івана Гнатюка, якому цьогоріч виповнилося б 90 літ. Його поезія різнотемна, глибока і вправна, однак усе ще майже не знана у широких колах. І Шевченківську премію автор одержав не за неї, а за книгу спогадів "Стежки-дороги"− про засланницькі поневіряння і життя опісля них.
Стежки-дороги поета були звивистими, але сам він у всьому прямий і безкомпромісний. Бо був "моральною особистістю" (Г.В. Лейбніц), для якої достатньою є самототожність, а ставлення інших (не завжди доброзичливе, а нерідко відверто вороже в часі так званої "волі") мало другорядне значення.
Книга про Івана Гнатюка містить спогади про людину, міркування про творчість митця, присвяти колег по перу та фрагменти епістолярію з творчими побратимами. Ці чотири розділи дають вдумливому читачу відчути внутрішню повноту Івана Гнатюка, завдяки якій розкривається сенс його жертовного буття, значення його творчих і життєвих стежин.
Не раз чула від свого і молодших поколінь українців (філологів і не тільки), що українська література любить мучеників. Якоюсь дивною та вибіркою любов'ю, погодьмося. Вибірковою щодо текстів (переважно тих, що втрапили до шкільних програм). Вибірковою щодо авторів: на прапорах Стус, що загинув у таборі, і Шевченко, що відмучився у засланнях. Про інших в'язничних поетів (хоч би І. Калинця та І. Світличного) говорять менше, а про І. Гнатюка вперто мовчать. Але ж доля схожа: ув'язнення, заслання, а у Василя та обох Іванів ще і Шевченківська премія. У чому ж річ?
Думаю: на заваді не формальні ознаки віршів, не метафоричність творів, а прямота, що породжена глибинним відчуттям правоти. Правди не люблять, бо вона вимагає відваги чесно глянути на себе і сплатити ціну за визволення від будь-яких "фігових листочків" солодких і гірких ілюзій. Погодьмося, не кожен нині скаже, як І. Гнатюк:
То ж ті самі чи їх нащадки,
Ті що сіяли голод-мор,
Тягнуть жили з чужої грядки,
Тягнуть статки з чужих комор. (С. 149)
І тим, хто полюбив брехню над правду, а темряву − над світло, важить одне, як важило і за життя поета: щоби він замовк. Спершу сподівалися, що помре від набутих у таборі сухот. Потім, що загине як митець від браку публіки, яка б його читала і розуміла. Замовчувати певного митця − не лише практика тоталітарного часу із "чорними списками" заборони друку та з білими плямами на місці творчого спадку розстріляних і репресованих. Адже це табу на правду. А воно процвітає у будь-які "дні здичавіння і принижень" (Г. Кочур). Але
Вчорашні яничари
І боягузи − нині на коні.
Нема на них ні осуду, ні кари −
Чи ж можна тут замовкнути мені? (С. 151), −
запитував сумління І. Гнатюк. Це питання варто частіше ставити і собі, бо ж компроміси зі злом дорого коштують. За невірність доводиться розплачуватися тривалою неволею, про що і поетові "Журавлі":
День і ніч у небі до знемоги
Крилами веслують журавлі,
Знають, що не зіб'ються з дороги
З вірним їм ватагом на чолі.
Знають, що не дбаючи про себе
І не поступаючись ніде,
Він усіх їх обширами неба
В рідний край щасливо приведе.
Що то значить − вірність і відвага
Збірне: "Кру!" − і в далеч до мети.
... Ми ж такого вірного ватага
Триста літ не можемо знайти. (С. 218)
Журився поет такою національною недолею. Бив на сполох. Адже був ватагом духовним. Але, як кожного, хто вірний правді, його не хотіли слухати ті, кого він викривав. Оскільки були наділені владою − то прирікали поета на забуття, свідомо замовчуючи його творчість. І це не перебільшення. Тому хоча б нині варто дослухатися до афористичного застереження з поеми І. Гнатюка "Суд", пам'ятаючи, що:
Якщо немає права − беззаконня
Карає всіх − і мертвих і живих (С. 268).
Надія ГABPИЛЮК
ЗРОСЛА ЇХ МУРАШИНА ПРАЦЯ
"Зросла їх мурашина праця": Григорій Кочур у листах і віршах.
(Кочур Григорій. Воронович Ірина. "Простягни через простір свою знеможену руку..." : вірші та родинні листи 1945-1959 років / передм. В. Скуратівського; упоряд. та прим. М.Л. Кочур, Н. Г. Колошук, Л. М. Кондратюк; стаття-післямова Н.Г. Колошук. Харків: ТОВ «Видавництво "Права людини"». − 2018. − 220 с.)
Рядок, винесений у назву відгуку, взято з оригінального вірша Г.Кочура "Я тих повинен стати голосом". Він стосується творчості Косинки, Плужника, Зерова та інших репресованих. І, безумовно, самого Г.Кочура (1908−1994), якому, на відміну від названих митців, вдалося заціліти.
Що праця Г.Кочура була мурашиною та невтомною свідчать листи до дружини − Ірини Воронович. У них перекладач оповідає, над чим працює, а часами нарікає, що "світське життя" (відвідування знайомих, театрів і концертів) забирає час від праці. Тлумачить українською Г.Кочур і прозу і поезію, працюючи з оригіналами, а не з російськими перекладами, що траплялося подекуди в інших перекладачів.
Ось фрагмент його щодення: "Коли закінчиться справа з чехословаками і Тувімом, хочеться звернутися до Лорки. Дуже це складна проблема − перекладати його вірші. По-моєму, не легше, ніж китайців. І весь лад емоцій дуже національний, і формальні особливості незвичні" (С. 108).
Лад емоцій, як виглядає з листів, у Г.Кочура був стриманий. Мабуть, ішлося і про особливості вдачі, і про потребу акумулювати енергію та емоції для творчості. Адже творчість оригінальна була "вікном життя" під час висилки в Інту (Комі АРСР) у 1943-1953 рр.
Про це сам поет говорить у "Сонеті занепаду" (С. 23), у якому заключний рядок шестистопного ямба виокремлено на тлі п'ятистопового ямба попередніх рядків:
А десь же є на недосяжнім світі
П'янкий полон поезії й весни,
І плескіт хвилі болісно-ясний,
І дикий вітер в молодому вітті.
Де ж днів моїх світанок навісний?
Де пориви мої несамовиті? -
Принишкли, безнадією повиті.
Про них тепер і спомини мов сни.
Я занепав. Я на глибокім дні,
Де ще не вигасли думки одні:
Лиш не загинути, лиш повернути
Ізнов у світ солодкої отрути,
В якім я жив, якому я служив,
Якому все своє на жертовник зложив.
Справді, і після реабілітації 1962 року, Г.Кочур усього себе віддає українській культурі. Творчість залишилася "вікном життя", хоч змістилася на ниву перекладацьку. А перекладав він чимало. Із перекладів словаків у листах до дружини Г. Кочур цитує епіграми Яна Коллара:
Славний народ наш рабом ворожі уста прозивають.
Ганить той славу чужу, в кого своєї нема ("Причина", С. 59);
На відкриття багата, спасибі їй, наша епоха:
Тіло звільняє з оков, дух на заріз ведучи" ("Наша епоха", С. 59);
Поки тронам служитиме світ, а не світові трони,
Доти не буде ніяк людству на світі добра ("Пророцтво", С. 59).
Суголосне радянському часові, що нищив дух, ганив добру славу і служив тронам. Співзвучне, на жаль, багатьма моментами і нам − українцям ХХІ століття у власній державі. Є серед епіграм Я.Коллара і адресована нащадкам:
Браття, про нас не судіть, що і як ми Уміли писати, −
Що і як ми сміли писать можете тільки судить ("Нащадкам", С. 59).
З цим твердженням Г.Кочур міг погодитися лише почасти. Бо і справді, озираючись у підневільні часи, важить підходити до них із їхньою міркою, а не рамцями часів вільних. Важливо розуміти, що автори сміли сказати, на що у них вистачало людської сміливості. Але, що уміли, для перекладача теж важило.
Звертав увагу на формальні особливості віршів, як власних,так і перекладних, Зокрема і Лорки. Та й не тільки його, про свідчить лист до Тамари Воронович, сестри дружини: "Александрійський вірш − це вірш трагедій Корнеля і Расіна, поезій Шеньє. У тебе самої язик не повернеться сказати, ніби александрійський вірш суперечить життєвій правді в «Тартюфі» або «Мізантропі». Вірш взагалі умовність і штучність. Можна, визнавши ке, стати на позицію Щедріна. Він писав колись − що складати вірші − це все одно, якби ми «вместо того, чтобы просто ходить по земле, шли бы по веревочке, да еще и приседая на каждом шагу».... Не александрійський вірш страшний, а епігонство в будь яких формах" (С. 127).
Епігонства Г.Кочур уникав, сторонився лексичного буквалізму в перекладах. Але над формою і змістом "бився" іноді днями, щоби відтворити якнайповніше. Про це теж говорить із дружиною в листах. І просить оцінити його переклади, зокрема з чеської: Войтеха Мигаліка ("Порада", "Хлопець і дерево", "Пробудження"); Станіслава Костки Неймана ("Ангельський блюз"); Мирослава Флоріана ("Чайки в березні"); Іржі Магена ("Блакитні птахи гір"). Фінальні рядки останнього з перелічених − гімн людині творчій:
Та хіба в твоїх поривах
Не пташина, інша суть?
Маєш крила? − Так розправ їх −
Над світами понесуть! (С. 78)
Таким окриленим постає перед читачем книги Григорій Кочур із його мурашиною працею для української культури. Такими бачаться і упорядники видання, що наближають Г.Кочура до нащадків.
Надія ГАВРИЛЮК,
літературознавець і поетеса
(Київ)
"За два кроки до мрії"
(про збірку Тадея Карабовича "Лугини")
Карабович Тадей. Лугини: поезії. −
Львів: ЛА «Піраміда», 2019. – 180 с.
Слово. У свідомості кожного поета воно викликає свої асоціації і творить (подібно Творцеві) свою дійсність. У Тадея Карабовича − українського поета з Холмщини − є перевага: його слово забарвлене власним мовним колоритом і наповнене тонким нюансуванням емоцій. Поет має дар "відчинити минуле", дар первісної злитості з природою, злютованості з усім життєво та творчо спорідненим. І його світ набуває тієї первинності (одне з центральних понять автора, судячи із книги) навіть опісля потопу.
Коли потоп
вертає в русла долин
та всякає в левади
я вірю в моє слово
бо знову несуться на крилах
дощові хвищі і будять мене
щоб існувала вічність... (С. 7)
Віриться в слово, щоб існувала вічність. Інакше бути не може, коли дощ став знаком пробудження, відновлення справжності. Коли відчуваєш крила (нехай і крила Ікара). У "набряклих дощах", що просочуються в землю, треба почути "завітну глибинність" "на роздоріжжі часу". Почути, припавши до землі, як герой народної казки.
Вода як символ очищення, глибинності і життя стає тим, що життя "підкреслює", надаючи вагомості. Тільки, пам'ятаючи про живу воду Слова, можна "вірити у лінії життя на долонях" ("Треба просити ковток води зі жмені", С. 9) і трактувати ці лінії як "крижма соборні", випрядені з хмар ("Розплата", С. 10).
Автор хоче звільнитися від стежки в нікуди, забути "плесо нерухомих слів" (С. 16), але пам'ятати "написи покинуті напризволяще" (Напризволяще, С. 15) − написи історії не тільки загальної, а і індивідуальної, як у вірші "Вічність": "Вічність я уявляв як двері в майбутнє / тільки ключ не відкривав / дверей / тому я кулаками бив об двері / щоб їх відчинити / і місяць освітлював мою забуту душу / серпанком ласки" (С. 24).
Ласка це стан серця
що визріває в самотності
і ти нелукаво прощаєш
птаху яка летить у вирій
це також стан
коли чекаєш на моє повернення
і кожного дня
дивишся в небо
щоб мене привітати ("Ласка", С. 35)
Ласка − дар "бути поруч / і відчувати жар серця" ("Писати про кохання", С. 38), дар любити, не очікуючи відповіді на зізнання любові:
я хочу відігріти
замерзлі слова
бажаю розшнурувати
твої постоли
прану піднести чашу
звідки сходитиме сонце
над наші сполохані душі ("Сліди", С. 55)
Тадей Карабович із тих поетів, які шукають слідів любові в часи зневіри, вічності − в минущості, кохання − в мить самоти, поезії − в руїнах буденності (коли іти за віршем "Перший поріг"). Його ліричний персонаж спиняється "за два кроки до мрії", боячись мрію спрофанувати необережним вчинком і необачним словом ("Бузок").
Поет залишає місце для таємниці і таїнства. Мабуть і тим можна пояснити постійне шукання святості − в коханні, у вірі, у творчості. Мабуть звідси опора на сакральне та міфологічне, як-от у вірші "Стежка", де відчитується авторська інтерпретація міфу про Орфея:
Я навчився ходити
над прірвою
наївний
що іду назустріч
світанку
я знав
що позаду мене
завмерли зорі
минулого
тому
ти просила мене
не відвертатися
і я не послухав тебе (С. 81)
Минуле, чиї зорі завмерли (на відміну від Різдвяної зорі − зорі майбутнього, що веде до Бога), не є мертвим для ліричного персонажа. Він точно не ризикує стати соляним стовпом, адже те, на що озирається − освітлює йому шлях над прірвою швидкоплинного життя ("На стрімкій кручі", С. 95.). Він не слухає застережливого прохання коханої, але його вузька стежка не вислизає з під ніг. І Еврідіка не зникає. Вона лише на мент стає тією, що була колись, на світанку взаємин.
Вслухаючись у "далекі відлуння", персонаж (і автор) зізнається річці з минулого:
я прагну щоб у твоїх плавнях
цвіли верби
та в мутній воді
відбивалася моя тінь
хочу залишити на спомин
мої запізнілі листи
ніде не вислані
мої нездійснені мрії
прибиті щоденністю
хочу залишити
мою тугу за небом
яке так мені болить (С. 100)
Минуле іде слідом за автором як тінь. І тінь часто болюча, бо непросто "бути вірним своїй фотографії / яка є тінню мене минулого / і нагадує весну / таку неусвідомлену" − надто тоді, коли приходить мить прощання "надто несподівано" ("Тінь минулого", С. 108).
Тіні зникають ополудні. Тіні зникають у пору зрілості, коли вповні усвідомлено і поважно сприймаєш світ у собі і довкола. Тіней також не мають духи, тож прощання з тінню минулого можна тлумачити як погляд на минуле з позицій вічності: сенсу, справжності, цінностей і ціни.
"Десь поза обрієм часу / та проминанням", "де немає щоденності / а тільки любов" ("Присутність", С. 140) вічно існує єдине кохання. Існує як рятунок понад прірвою втрат, як перша сходинка покликання "з ребра існування / до святості" ("Портрет Нью-Йоркської групи Юрія Соловія: Віра Вовк", С. 119). І те покликання першою відчуває жінка:
ти перша почула
шум лелечих крил
понад нашими тілами
на постелі ночі
я шепотів тобі на вухо
це вічне слово кохаю
яке закільчує життя
понад домовинами ("Шепіт", С. 124)
Минуле тим і приваблює, що дало ростки майбутнього − дітей і твори, мрії і плани. В новому житті смерть попереднього покоління частково наче подолано, а нездійснені мрії іще ніби здобувають шанс на здійснення. Але ж у нового покоління власні мрії, та й безсмертя в дітях Старий Завіт заповідає тому, хто добре навчає дітей, а не просто має дітей (див. Сираха 30: 3-4).
І тому така велика туга за небом, тому так небо болить, що на тлі минущості гостріше відчувається подих вічності, який і зберігав сутність життя − любов. Так вже влаштована людина, що, озираючись у минуле, схильна його по-новому витлумачувати, шукаючи сакрального сенсу:
життя повниться подіями і тишею
стаючи непрохідним кодом минулого
дивлячись у минуле розумієш окремі жести
які несло життя і зберігало його сутність
на скрижалях
на листку паперу
і на піску (Заповіді, С. 155)
Книжка "Лугини" вийшла друком до 60-річчя Тадея Карабовича − поета, перекладача, подвижника та популяризатора української культури на польських теренах. Побажаймо авторові, щоб у нього завжди були читачі, здатні відчитати послання, написані "таємним почерком / на затемненому листку" ("Місячне затемнення", С. 167), а творчість іще багато літ сприяла тому, "щоб існувала вічність".
Надія ГАВРИЛЮК
З(г)оріти у безсмертнім слові:
лірична палітра
Богдана Завідняка
(Завідняк Богдан. Сонце вечорове: лірика та переклади / Б. Т. Завідняк. – Львів : СПОЛОМ, 2015. – 380 с.).
Не знаю: чи то я від збірки "Сонце вечорове" чекала більшого, чи й справді у ній не так багато рядків і віршів, у яких зійшлося все: точність і образність вислову, сила емоції та глибина думки. Ні, не поспішайте з висновком: думка є − глибока та слушна, але не завжди "чіпляє". Припускаю, що на перешкоді стає затуманений образ, як-от "Сягають слави неба в неземні окопи" ("Чи ж важко загострить перо − і не вколоти", С. 8.). Так і хочеться спитати: неземні окопи − пекло чи космічні (позаземні) безодні? Але ці "прикраси" ще можна списати на пишноту поетичного стилю, а про рядок "як марив я чолом, долоню" ("Я, Музо, дякую тобі", С.43) цього вже не скажеш. Тут закралася семантична помилка: марити чимось означає сильно, пристрасно бажати чогось. Натомість мати видіння під час лихоманки − марити або тяжко марити. У другому значенні дієслово не потребує при собі іменника в орудному відмінку.
У багатьох випадках перечіпалася не через мовностилістичні складнощі, а через невідступне відчуття, що вірші, в яких мовиться про Бога, попри всю "правильність" змісту сприймаються мною часто як написані виключно розумово (автор − філософ за фахом і складом мислення). Часто, але не завжди.
Однак відзначу ті твори чи їх частини, що відгукнулися мені більшою чи меншою мірою. Розпочну від меншого − рядків і строф. Озивається звукопис у поєднані з несподіваним образом і внутрішньою римою: "Бадьорий будівельник буднів", "Розносить щебетом дощенту" (із вірша "Будильник", С. 18), "Журкітливо журавлиним декольте" ("В пелену занурена невидиму", С. 144); "Ноктюрнами душі, як світ старими / Про всі жалі плакучі і примарні" ("Давно у стіл написані трактати", С. 122).
На мою думку, найвдаліші рядки автора − ті, що звучать афористично: "Я навчився від Нього найвищої цноти: / Розрізняти, де мудре й нікчемне де чтиво" ("В бібліотеці Папського університету", С. 25); "Чернетки поета − правдивий верлібр / Його поетичної хати" ("Чернетки поета − святая святих", С. 136); "Ціль мистецтва − самовираз духа / Плащаницею на чистім полотні" ("В пелену занурена невидиму", С. 144); "Вінець мистецтва − самота. / Зеленні лаври гне у шпагу, / Хоч мають кривдники відвагу, / Та їх потуга − глупота" (Стійкість, С. 159); "Не гордити нічим, бо на все є надія" (П'єр Тайяр де Шарден "Божественне середовище ", С. 24); "Окрім сльозин − ніщо не є надійне" ("Паризькі строфи-3", С. 143); "Що там висоти і низини? / Не смію глянути униз, / Бо хибний вигин мене скине / І стане фатумом каприз" ("Канатоходець", С. 80); "Бо любов − це тільки пам'ять, / Що проходить по живому" ("Довбуш і Дзвінка").
Однією з найкращих оригінальних поезій "Сонця вечорового" вважаю двовірш: "Горіх землі в барвистім листі / Небес вечірніх загубився". Свіжий, зримий і ємний образ, що привертає увагу. Не омину найвищим визнанням такі вірші, як "Не дай нам, Боже розпилитись" (громадянський із стилістикою молитви); "Буває так: вірші приходять" (про Т. Шевченка, Бога і поетичну творчість); Конвалії (стилістикою нагадують пісню і віддалено − Тичинині "Гей, дзвіночки"); "Осінній вірш" (пейзажний); "І роки плинуть, мов ріка" (про часоплин) та "Поезія відома світлом". Звичайно, можна назвати ще кілька, що торкнули не так сильно: "Від безради − смуток", "Благовіщення", "Життя", "Контури і форми". Але і 11 поезій на ста шістдесяти сторінках (саме стільки належить оригінальним творам , решту ж обсягу відведено під переклади) − не надто багато.
Чи не є справедливим твердження авторки передмови, Наталі Пасічник, щодо того, що найзаповітніші сподівання поета, які він покладає на кожен вірш, частіше не справджуються, ніж справджується? Бо хоч усі вірші покликано автором до життя, але вибраних читачем (та і поетом) − таки мало. Не тільки тому, що творчість Богдана Завідняка є книжною та медитативною, внаслідок чого не надається до легкого та швидкого читання, яке тепер все ще достатньо затребуване. І не лише через декларативність (реальну / позірну), яку вибагливий читач відчуває як ґандж окремих віршів. Ідеться і про те, що поезія відкривається у слові, відкриває сама себе в динаміці сприйняття (очевидно − і авторського, у формі письма):
Поезія відома світлом,
довільним ритмом і кружлянням,
щоб дихати земним повітрям,
лунати ангельським звучанням.
Вона сама себе відкриє
у мові, пошуку любові,
поет лише зніяковіє,
згорівши у безсмертнім слова ("Поезія відома світлом", С. 166)
Як суголосно концепції Олександра Потебні, що проголошував слово згорнутою поезією! І оскільки поезія відкривається в процесі письма / читання і слухання не як сталий зміст, а як зміст у розгортанні − то і відкривається вона різною мірою в різних творах. Не тільки реципієнтам, а і творцям. Інакше всі твори були би шедеврами. Але "лунати ангельським звучанням" вдається не кожному творові. Зостається побажати авторові та його читачам, аби такого звучання у поезії ставало з кожною наступною збіркою більше.
Надія ГАВРИЛЮК
Творчість Надії Гаврилюк
Постаті див
у відчинених дверях
Гаврилюк. Надія. Рентген в позачассі. Поезії. – Дрогобич: Коло, 2019. – 92 c.
Читальник бере у руки поетичну книгу. Як він зреагує на буквосполуки? Якщо розібратися, то це питання є помітно тривіальним, але водномить вражає непросткістю відповідей. Коли мати на увазі друки розпіарених письмаків, то тут усе виглядає зрозуміло: нерідко сприймач написаного мовчки сприйме відверту банальщину (хіба що про себе вилається).
А якою буде реакція на твори нерозкрученого автора? Важко сказати однозначно. Кожен оцінює по-своєму. Тому і не узагальнюватиму. Скажу лишень про таке: мені сподобався «Рентген у позачассі» Надії Гаврилюк. Відразу впали у вічі
ДИЗАЙН І НАЗВА
Пам’ятаєте поговірку про те, що людину зустрічають дивлячись на її одяганку? Щось подібне маємо і в даному випадкові. І не вважаю таке твердження якимось перебільшенням. Відчувається, що Наталія Черчович при оформленні книги тонко врахувала ряд нюансиків. І перш за все варто наголосити, що їй вдалося злити воєдино почування віршарки і власний настрій. А ще припало до вподоби те, що ілюстраторка через ці чинники передала віяння часу, коли писалися вірші. Можливо, таке сприймання навіває тверда обкладинка?
Як на мене, то несподіваність дизайну – веління стрімкого, хоч і абераційного часу. І слава Богу, що безповоротно канули у минуле ті дні, коли поетів цікавив лише друк текстів, а про ілюстрування вони й не думали. Вимоги доби? Так! Але не гадаю, що є щось негативне у цьому. Сув’язь гарної одежі і органічність наповнення нутрощів неперебутністю причаровує.
Але не тільки це створює неординарність поетичного виробу через чарівність ілюстрування. Поряд з ним крокує й найменувальність.
Що маю на увазі? Приємно, що назва логічно випливає з тексту. Саме це й характеризує «Рентген у позачассі»: «А воно уперте нагадує, наче рентген: слава й неслава існує лише в позачассі». Аналізуючи ці літеросплетіння, висновковуємо, що авторка замислюється над цим, продовжуючи традицію народження наймення з певного образу (І втішно, що приємних прикладів вистачає. Згадаємо тільки жіночу лірику з «Літургією літа» Любові Бенедишин, «Стрічки контролю» Наталії Пасічник, «Групи крові» Любові Проць… Хіба на цьому тлі не є насмішкою над поціновувачами слова такі «шедеври», як «Струни серця», «Дорогою долі», «Вогонь любові»).
Та все це не мало б позитивного впливу на свідомість (принаймні так мені здається), якби не
ТЕМАРІЙ І ГЕОГРАФІЯ
Така думка з’являється невипадково. Адже написане з цього друку можна умовно поділити на кілька частин, говорячи про громадянську, філософську, пейзажну та інтимну лірику.
І першим пластом є вірші громадянського звучання. Саме про це думаєш, коли читаєш «Вільним», «Єпископ-ісповідник», «Не питай мене, що є істина»… Є ще два моменти, коли перед зором постає громадянськість: часовимірний і людський. Одні вірші гомонять про сьогодення, а другі звернені до минувшини. Порівняймо: «у сльози, що всі пораховані на шляхах із війни додому». Коли перечитую вірш «Не питай мене, що є істина», то гадається про відголосся воєнних подій на східних рубежах нашої держави. «Минеться хутко. Вічне болить – душа.» (Углиблюється серце у те, що вже було). А ще ж маємо сусідування про знаних і незнаних широкому загалові людей («Тереза Авільська» і «Благодать», пам’яті бабусі Надії).
Твори філософського спрямування теж розпадаються на кілька підвидів. Та не розкодовуватиму їх, а поведу мову лише про один аспект: богушукальницький («Добре бути зі своїм Творцем», «Що вислухає добрий Бог», «Сьогодні пити з чаші Бога»).
Ще, на мою думку, слід говорити про розмисли культурологічного плану, наповнені філософськими пориваннями. Це, зокрема, тексти пам’яті незабутнього Петра Сороки та Івана Гнатюка, згадки про Федеріко Гарсія Лорку і Пабло Пікассо, присвяти Богданові Дячишину, посилання на вірші Світлани Антонишин.
Відсвіти афористичності крилатослів’я спостерігаємо і в афористичності поезомислення («В найменшому вміщається велике», «Народження щоденне з бою», «В ній біль найтриваліший – мить»).
Знаходимо і цікаві пейзажні спостережинки («Стиха хлипа осінь – вісниця розлук», «Є щось таке, що серцем розуміємо, читаючи послання анемони», «Осіннє листя промінь золотив»). Промовляє у рядках й інтимність («І серце б’ється вдячно та натхненно», «Вік і вічність спільно звікувати», «Диво дане тому, хто вміє дивитися»).
Вищезазначені тексти ще мисленно піддаються поділові. Але, очевидно, найчастішими є поєднання мотивів. Адже саме воно укупі з географією написання творів додають шарму книзі
ОБРАЗИ І ФОРМИ
Й на сцену сприймання виходить порівняльність. Неодновимірною є вона. Маємо взірці цього тропу зі сполучниками («Ваш ліс не був похмурим, як у Данте», «Тріпотів лист, мов сльоза непрошена», «… буде, неначе дитя, донині»). Існують і прості порівняння без сполучників («Вибір – твій хрест і праця», «Цей світ – заквітчана хустина», «Роздував не історії – білобрисі хмаринки»).
Зацікавлює і метафоричність вираження думки («Зрубай мою тінь», «Б’ється пам’ять об спомини», «Колиска вигойдує долю»). Виражальності сприяють й епітети: «Ніжність раю», «тиша неба», «темряви завіса», «комфортності омана»… Оджерелюють душу слововияви, серед яких переважають рідковживаності: войовник, каменувати, прочування. А окремі слівця носять у собі неологічний присмак: лихозло, кінцесвіття, нетління. Дивовижність постає і зі зменшувальних форм слововживання: лелечки.
До речі, ці тропи по-своєму малюють «населення» книги, до якого відносимо зорі і небесні світила, птахів і звірів, дерева і рослини («Вічного, немов зоря Різдва», «Тільки із плями сонце зробить художник гарний», «Не кигичеш, неначе чайка», «Повік судилось бути на коні», «Журяться жоржини у твоїм саду», «Що тобі, клене, до часу»).
Ще одна цікавинка. Нерідко ми балакаємо про поетичне багатство кольорових екстраполяцій. Приємно, що і тут Надія Гаврилюк проявила оригінальність: вона постає перед усіма в чорно-білій барвистості («На чорнім полі – біла гладь», «Є тиха радість в непорочно білому», «Сад вдягнувсь у чорне»). Обмеження кольористості? Спершу може так здатися. Але це є помилковим враженням. В двобарв’ї – багатство кольорів. Чорно-білі ілюстрації віршів говорять так багато.
Як бачимо, є приваба у віршах. Розмірковуєш про це, коли перед очима постає формовисловлення: сонет і верлібр, катрен і двовірш… Пікантність «Рентгену у позачассі» створюється і за рахунок обізнаності авторки з історією світового віршотворення. Приміром, у вірші «До «Клена»» віршарка наслідує «Роксоланію» Себастьяна Фабіана Кленовича (щодо останнього, то дехто скаже, що серед нинішніх віршувальників вистачає філологічно грамотних. Не заперечую! Але суть полягає не в цьому, а в органічності вираження думки, яка є у даному випадкові).
Між іншим, саме рядок з одного верлібра підштовхнув і до появи назви цих нотаток. «Прочиняю двері. Іду.». І подумалося про постаті часу у відчинених дверях. Саме їх шукав у «Рентгені у позачассі».
А після цих зауваг (не сумніваюся, що вони – часткове відображення ситуації) з’являється ще й
P.S.
Читаю «Марію Магдалину» – заключний вірш цієї книги – і не хочеться ставити крапку над «і» у знайомстві з новинкою. Бо дуже пече питання про те, що буде далі. Впевнений, що не знає цього і версифікаторка. Таємниця буття? Таїна у словомагії.
Ігор ФАРИНА.
м. Шумськ
«Промінь осінній зі знаком скорботи»
(Олександр Астаф'єв. Сухі дощі. Вірші. Поеми. – К.: Логос, 2019. – 492 с.).
Назва найсвіжішої поетичної книги Олександра Астаф'єва метафора-оксюморон. Поєднання непоєднуваних понять: сухості («сухі») та вологи («дощі»). Чи справді ці поняття не можна поєднати? Мабуть, можна. І тоді оці «сухі дощі» стають слізьми, що запеклися і не пролилися…
З горнятком йду між вирви і горби,
моя дорога довга і солона,
як амплітуда вічної ходьби
від брами лона і до брами лона (З поеми «Фауст», 459)
Що найбільше болить персонажеві збірки на солоній життєвій дорозі? Припускаю, що гірка обставина нашого часу: земля вкрита не так творіннями Божими, як тваринами Божими:
І приходять вони,
приходять щодня до людей,
крізь державні пости
із виттям макабричних ідей.
Хліб брехні й обіцянок
і кров в тарілках на столі.
Бо тваринами божими
вкрите обличчя землі («І сонце зникає», 14)
Вражаючим емоційним та образним полотном, що увиразнює трагізм війни, є поетична мініатюра «І небо, як губи коня» (94):
І небо, як губи коня,
губить у травах піну.
То вітер наздоганя
на міннім полі дитину.
Джмелями трава загуде,
заплачуть роси бусини,
як губами дитя припаде
востаннє до глини.
Війна підриває не тільки людей, а і державу до такої міри, що ідеться вже не про державу, а про її бутафорію: «Печальна бутафорія держави, / Де змішано фарби і кольори, / Де рвуться всі до влади і до слави, / Сідниці обгорнувши в прапори / Та за усім одверто прозирають / крадіжка, злоба, злочини і страх. / І шкода тих, що на війні вмирають / Із поцілунком кулі на устах» («Печальна бутафорія держави», 327).
Свідома брехня, нажива на людській крові – непростимий гріх вовків у овечій шкурі, що спустошують Божий виноградник. Статки, примножені ціною війни на Донбасі, не зможуть відкупити їх власників і нащадків перед небом («Земля Вам гупає у скроні», «І знов щодня когось убито», «Вам владу Бог дав над людьми», «І знову сюди по низов’ю», «І гнів господній: ніби йде війна», «В майбутніх наших поколінь», «Зодягнуто тебе в уяву», «Повернення лелеки»). Жодна поважність не завадить побачити, що
Уявна велич, ще при ній, як паж,
брехня, що носом чує оборудки.
Владики шоколадного міраж,
він змотує кишок своїх же вудки.
Присутністю своєю насмердів
на цілий світ, бо вів торги безладні.
По крові йде, несе до всіх віків
В душі гнилизну й черви шоколадні.
(«О, як він йде поважно між років», 87).
«Сухі дощі», якщо їх потрактувати в руслі символічному, можна відчитати як спрагу («сухі») благодаті-гармонії («дощі»), котру кожна чутлива людина відчуває у непевних часах – байдуже, чи вони стосуються життя суспільства, чи окремого індивіда.
«В пору потрясіння або смути / людину дощ сухий наздоганя», – констатує поет у вірші «У небі дощ вже висох до краплини» (184). Одне з потрясінь – лицемірство, лукавство. З ним миритися немає бажання і так народжується бунтівний поет.
В однойменному циклі за ліричним персонажем проглядається автор, а читач зустрічає амплітуду настрою від «Я вже не вірю в те, що я живу» до «Як бачиш, я ще є, я ще живу». На сусідніх сторінках збірки (376, 377) подано два бачення життя: прагнення наживи, «новий хабар за днів моїх криву», внаслідок якого животієш, «живим перетворившись у чирву», та ідеалізм, що не може змиритися з таким світом: «Я ще живу, і меч – моє перо, / і щит смішний, із білого паперу, / останній Дон Кіхот в новітню еру, / що під шоломом приховав тавро».
Затаврований за непрактичність і інакшість поет. А в отій інакшості бачення – не тільки суть людини, яка вирізняється в натовпі. Інакшість є основою самої поезії, адже поетичність вислову значною мірою визначається свіжістю погляду, незвичною метафоричністю. А на такі одивнення поезія Олександра Астаф'єва багата: «Рука ріки у прожилках блакитних» («У надвечір’я синяві вогненній», 161); «Водолазами риби стали / в золотих окулярах проміння» («Ця вода в золотих окулярах», 22); «і захід сонце виведе із гри» («Як білі вівці, хмари із гори», 160); «однак не спить сполохана ворона / у пазусі пожовклої верби» («І цей сезон розбіжностей минає», 19); «У небі дощ вже висох до краплини, / і не цілує в губи пелюстки» («У небі дощ вже висох до краплини», 184); «Різдво тебе витрушує із себе / на землю нерозколотим горіхом» («Різдво прийде – його картини жваві», 368); «Тремтить природа струнами рокити / і Бог приліг спочити на веселку» («Життя одне і в нас, і поза нами», 313); «І сонце яблуком дозрілим / аж гульк! – скотилося у воду» («І сонце яблуком дозрілим», 291).
Останній з перелічених образів схоплює несподіваність і скороминущість дня-життя і спокусливих мрій, властивих юності. Проглядається натяк на сухий дощ із сонячного проміння, як неповторну радість юнацької пори, що її особливо відчутно у ритмах і образах вірша «Тут ліси багряночолі» (128):
Тут ліси багряночолі –
наші радощі.
І стовпи хлібів у полі
вище ратуші.
Золота принада саду –
вище голову.
Яблука дадуть пораду
Сонцю й голубу.
І на лиса схоже поле
в хутрі жовтому.
Усміхнулась біля школи
білка жолудю,
Зріла ж душа розуміє незворотність минулого. Тому «у посуд тіла сила миротворна / зцідилась смутку золотим дощем» («Минуле вже воскреснути не в силі», 356). Смуток, що стає радістю, бо зцілює зранену душу, повертаючи їй втрачену цілість. Понад те, ліричного персонажа збірки та її автора можна образно окреслити рядком, що винесений у назву цих нотаток: «Промінь осінній зі знаком скорботи». Зі скорботою зрозуміло: минущість життя, зранення душевні та тілесні, фарисейство, постійні виснажливі «битви з вітряками». Із осіннім уже складніше, бо то не тільки синонім зрілості літами, а і духовної життєвої мудрості. Душа переосмислює набуте і освітлює життя не літнім променем (гарячим, імпульсивним), а осіннім (розважливим, теплим). І цінує його більше, бо не пересичена надлишком. Осінній промінь освітлює ощадливіше, але глибше:
Я й після смерті не знатиму,
що жив на оцій землі.
Дорога на небі писатиме
Променем про жалі.
Про любов і поезію дзвонами
гострих, як ніж, бузків.
Хай очі проллються водами,
як дощ посеред полів.
Радість у світ розбризкана,
мов сльози згубило дитя,
бо життя – не більше, ніж блискавка,
блискавка в млі небуття («Я й після смерті не знатиму», 250)
В оцій пейзажній замальовці зібрано чи не всі центральні символи збірки: промінь, води (сльози, дощ), радість і блискавка-життя. Вповні усвідомлюєш крихкість життя і раптовість смерті після того, як опиняєшся на тонкій межі:
Не скальпелем в лікарні оперують,
а категоріями вічності, щоб кожен,
хто звідти врешті вибрався живим,
підвів болючі очі до небес:
«О синє сонце, що мені ти скажеш?!»
(«Не скальпелем в лікарні оперують», 240)
Про любов і поезію, про поезію любові. До світу, до рідних і близьких до коханої:
Твоїх очей люблю я зрілий спокій
і дівчинку, приховану у ньому,
яка зі школи ще запам’яталась.
… і сотні твоїх образів, що в небі
злітають небайдужими птахами.
(«Твоїх очей люблю я зрілий спокій», 239)
У множинності образів проглядається потреба зберегти кожну мить життя, адже «Воскресіння / чекає кожен із прожитих днів» («Прийму я всю покару без спокути», 180), який не просто змінював людину, а надавав їй глибини, збагачував сокровенним розумінням власного призначення, що його у вірші «Мене багато що єднає з глеком» Олександр Астафєв висловив так:
Молочний брате, ми оба – не вічні,
паломники у Бога на полях.
Нам тільки б віднайти шляхи магічні,
щоб перелився в нас Молочний Шлях
(«Мене багато що єднає з глеком», 87)
Одним із таких магічних шляхів є Поезія. У пам’яті зринає фрагмент із поеми «Фауст», що ним починалися оці нотатки з приводу збірки «Сухі дощі»:
З горнятком йду між вирви і горби,
моя дорога довга і солона,
як амплітуда вічної ходьби
від брами лона і до брами лона (З поеми «Фауст», 459)
У тому горнятку – вщерть молока. Пригадується народне: «з молоком матері». У кожному з нас з молоком матері живе відчуття вічності, краси, тепла і гармонії. Доки це пам’ятаємо, жодні сухі дощі не виснажать душ.
Надія ГАВРИЛЮК
ВІДГУК НА МОНОГРАФІЮ
Подяка сучасності:
Надія Гаврилюк про Віру Вовк
Мене вже давніше бентежить девальвація багатьох важливих слів. На жаль, обіднили якісь дикуни й святе слово «духовність», яке тут і там кажуть та пишуть (чого варте лише «виховання духовності…» у кожній меті уроку свого часу, ба навіть у назвах педагогічних дисертацій). А між тим, духовність хоче скромності, глибини, мудрості. Як на мене, це слово – анти-лозунг. Воно конкретизується у різних виявах шляхетної діяльності та у благородних словах, які й доречно озвучувати. І лише як узагальнення, як надбудова височіє над добрим чином, щирими намірами, проникливим словом особистостей без докору і догани вона, духовність.
Сміливо можу підсумувати: книжка Надії Гаврилюк «Під плахтою неба: поезія Віри Вовк» про духовність. Дванадцять образків, у яких осмислюється символіка поезій Віри Вовк, сповнені глибоким духовним змістом, як у дванадцятьох християнських святах у році. Такий композиційний задум авторки видання. Символи карнавалу, маски, зерна, могили-кургану, човна та ткацького човника, вишивальниці, намиста, криниці, квітника, метелика та інші розкриваються перед нами поетичному слові Віри Вовк й літературознавчій думці Надії Гаврилюк. Дослідниця акцентує на трьох гранях життя поетеси – молитві, листі, вірші. «Для авторки сакральним простором є не тільки молитва, а і людське спілкування («лист»» і творчість, яка вбирає в себе обидва ці виміри, – небесний і земний, гармонізуючи їх за власними законами («вірш») (с.40). Це надзвичайно продумана й глибока тріада, хоча на позір і проста: релігійний і мистецький первні мусять доповнюватися спілкуванням, яке, як відомо, розкіш, а в еміграції – і поготів. І йдеться ще й про те, щоб було розуміння, з якого виростає відчуття причетності й духовної спільності. «Творчість Віри Вовк – ораторія хвали Богові. А ще таким безсмертним твором є щедра творча душа пані Віри, що сповіщає світові благу вість віри у безсмертне добро» (с.161), – підсумовує авторка, і її пафос справді адекватний.
Варто висловити комплімент Надії Гаврилюк за те, що вона підготувала це видання у форматі науково-популярного, бо якраз таких літературознавчих праць нам, як мені видається, бракує. Завдяки «популярному» складнику, ця книжка матиме ширшу авдиторію, і це прекрасно. Ми легковажимо, коли сторонимось контактів з учительством, серед якого є чимало сприйнятливих людей, що здатні увібрати зрозуміле слово від літературознавців і понести його до вдумливого школяра. Водночас авторка аж ніяк не применшила науковості, не обійшла увагою нікого, хто осмислював творчість Віри Вовк.
А ще я задумалася про те, що якось ми на Прикарпатті мало згадуємо цю славну поетесу, а вона ж зростала і живилася з нашої води і землі, почала свій філософський роздум про закони світобудови з природи нашого краю, відживила не раз своє прикарпатське дитинство у творчості. Отож монографія Надії Гаврилюк дає імпульси для подальших літературознавчих прочитань Віри Вовк.
«Ми не відповідаємо за наші почування, які не від нас залежні, які нам дано згори. Ми відповідаємо за наші вчинки, за те, що робимо з наших почувань. У всякому випадку нас зобов’язує чесність і щедрість», – цитує Віру Вовк літературознавиця, наголошуючи на чесності поетеси з читачем у текстах. А я б доповнила: ми відповідаємо не лише за вчинки, а й за те, як тлумачимо і незалежні від нас почування, і навіть слова. Без сумніву, Надія Гаврилюк дала високий зразок такого відповідального тлумачення поетичного слова Віри Вовк.
Наталя МОЧЕРНЮК,
доктор філологічних наук,
м. Івано-Франківськ