ГАВРИЛЮК Надія. Літературознавство

1579274Симфонія загадки

(Сто загадок Симфосія. / Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори. − Львів: «Срібне слово», 2013.−216 с.)

 

Жанр загадок звично сприймається як актуальний для дитини, що, йдучи за чужою гадкою, відгадує зашифроване автором. Вона вчиться пізнавати звичне у незвичному, відчувати образність слова. А ще вчиться мистецтву тлумачення, добирає шляхи інтерпретації. Звісно, діти (як і поети) мислять образно, вони ніби говорять однією мовою.

Але це геть не означає, що загадка чужа світу дорослих. Вона є частиною мистецтва розваги поряд із ребусом, кросвордом. Стимулює інтелект, пробуджує спортивний азарт (чи ж вгадаю, чи впізнаю описане?) і розвиває образне мислення, вміння дивитися на буденне очуднено. Досить згадати "грашки поетицькі" Івана Величковського, щоби пересвідчитися у сказаному.

Одначе, не викликає сумніву, що загадки − жанр давній, знаний ще з античних часів. Ось і Андрій Содомора озвучив українською загадки Симфосія. За словами перекладача, про автора загадок час не доніс жодних відомостей. Обмаль знань і про століття постання цих трьохрядкових образних мініатюр (ІІ-ІІІ чи IV-V століття після Різдва Христового), поєднаних у досить струнку цілість (через те і можна прикласти до них слово "симфонія" − співзвуччя). Але вони можуть бути суголосними і нам − у ХХІ ст. по Різдві.
Хоч би загадка про очеретину: "Богові мила всякчас, побережних затонів сусідка, / Солодко Музам наспівую я, забарвлена темним, / Мові служу залюбки під орудою спритників-пальців" (с. 14). У ній відлунює українська народна казка про калинову сопілку, яка відкриває приховану правду. В основі цього сюжету історія підступного вбивства, у якому вбитий чи вбита перетворюється на калиновий кущ. Під руками вправного сопілкаря гілка-сопілка виповідає своє життя до моменту перевтілення, викриваючи зловмисника. За сюжетом народної казки розгорнула свою "Казку про калинову сопілку" Оксана Забужко.

Варто пригадати хрестоматійний монолог Мавки із "Лісової пісні" Лесі Українки. Здається, що перед нами той самий мотив, але подібність ця позірна. Лукаш кається перед Мавкою ("бо я тебе занапастив"; "Я душу дав тобі? А тіло збавив!"), він не приховує жалю за скоєне. Та й монолог Мавки-верби свідчить − вона оповідатиме, чим її душа збагатилася від Лукаша. Вона розкриє душу митця, а не власну, його мрії:


Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!

("Лісова пісня")

Не лиш літературними перегуками, а й пізнаваністю життєвих ситуацій приваблюють загадки Симфосія. "Родом я із низів, а посаду найвищу займаю" (с. 23). Одразу зринає в пам'яті народне: "Високо посаджений, та низько підперезаний" і "Хоч бідний, зате здібний". Два шляхи людини, що опинилася на високому становищі: аморальний і чесний. Ніби засторога, що все визначає не статок, який людина має, не посада, що її людина обіймає. Важить те, чи є людина вповні людиною. А загадка ж Симфосія ніби геть про інше − про черепицю. А ось ближчий асоціативний ряд, підказаний загадкою про книжкову міль: "Вік звікувала в книжках, одначе не помудріла" (с. 42). З людиною теж таке трапляється, якщо вона, вміючи читати, не здатна прочитувати. От хоч би таку цитату з Горація: "Дружба невправною голкою зшита, то зійдеться трохи, то розпадається знов" (с. 121), що її наводить Андрій Содомора в коментарях до заключного рядка загадки Симфосія про голку: "Зійдеться − що розійшлось; новим − поношене стане" (с. 120)

Антитеза до думок античного автора часом виникає не тільки у його безпосереднього коментатора, а й у читача. До прикладу, рядок передмови (с. 10): "Негоже поміж говірливих мовчати" викликає певне застереження, адже іноді ця говірливість − пересипання з пустого в порожнє, беззмістовна балачка: "Із пустого в пусте там сипали й пересипали", − кількома рядками вище пише сам Симфосій. Не гоже мовчати не завжди, а лише серед товариства мудрих, бо ж відомо: "Між нерозумних свій ум виставлять на показ − нерозумно". Суголосне біблійному застереженню не метати бісер перед свинями (Мат. 7: 6).

Ось хоча би така намистинки бісеру: ruina (від ruere) − ринути (с. 29). Чи не суголосне з руїною, стрімким навальним упадком? Або оця − суто віршознавча: dactylion − перстень із грецької (с. 17). Віршовий розмір, що зветься дактиль (dáktylos), як пригадуємо, означає палець. То чи не є дактилічна рима "перснем вірша", адже вона рідкісна в порівнянні з окситонною і парокситонною?
Як перстень у давнину був рідкісною прикрасою, так нині (ще дужче, ніж у давні часи) рідкістю є мудрість. І добре, якщо зберігається потреба шукати її. Тоді "100 загадок Симфосія" можуть прислужитися.

Надія ГАВРИЛЮК,

поетеса, літературознавець,

м. Київ

 

 

Смоляк обкладинкаПовертаючись до "Словника мовчання"

(Смоляк Богдан. Словник мовчання / Львів : Апріорі, 2010. − 348 с.)

Кожен із нас пригадує настанову Максима Рильського, знану ще зі шкільних літ: "Не бійтесь заглядати у словник". Але не кожен нею керується. Певен себе, певен правильності слововжитку. Певен, що відчуває нюанси слова.

Що вже казати про "словник мовчання"? У поспіху людських буднів легковажимо словами, часто сиплемо ними наче з міха. Без пауз і інтонацій. Поглинуті шумом. Шукаємо вчителів поза нами (якщо взагалі шукаємо). А варто замислитися над словами М. Кругера: "Мовчанням втішся і надовго знов сам до себе в учні йди". Справді, найкращий вчитель − дух наш, якщо він чує голос Духа Божого. Щоб почути − треба помовчати і послухати.

І "Словник мовчання" Богдана Смоляка допоможе відчути різні тони мовчання, з якого народжується мудрість любові. Народжується чисте серце і білий світ:

То все − не ти, бузки тебе забрали,
Щоб у своїм полоні зберегти
для золотого досвітку моралі
для вічного тривання чистоти ("Повернешся", С. 10).

Зберегти у тому вічному триванні непорочного серця, що вміє дивитися з довірою і милуватися-дивуватися красою. Бо сприймає все у світі як велике диво:

Зачудовані очі
і притихлі серця,
перше слово − діточе,
після слова Творця ("Долоні творця", С. 231)

Оте дитяче бачення властиве і поетам, як можна бачити з вірша "У дорозі на Львів, або Ранкові перегони квітів": "Квіти зірвалися бігти, / жовта − блакитній:"Біжім!" / Справжні незірвані квіти / переганяють бджіл. / Квапляться так, що вже плинуть / барвним струмочком краси, − не обронивши й краплини / сріберної роси" (С. 121).

Як бракує іноді нагоди спинитися і тихо впасти у обійми трав, аби набутися наодинці з небом і землею. Як важко падаємо часами на життєвих шляхах. Але те падіння може навчити істотному і неминущому: "Упіймавши найпершу плотвичку в житті, / я, щасливий, нічого уже не хотів / А вона враз притихла, немов нежива. / І здалося мені, що згоріла трава / від холодного ока на березі тім... / Відпустив я плотвичку. / Бо жити хотів" ("Так було", С. 118). І тому так щиро звучить молитва ліричного персонажа:

Боже, як хочеться падати − так, щоб і дощ не чув! (С. 24)

Та, на пекучий жаль, падає поранений, залишаючи дівчині з матір'ю розпач і тишу серед зів'ялих троянд:

Ще буде трохи дня. Ще − дрібка світла.
Якраз, аби прилігши у пітьму,
побачити: на півгрудей розквітла
троянда долі, кинута йому. ("Поранений", С. 61)

Мовчання перед таїною життя та перед таїною смерті... Мовчання перед таїною краси природи та почуття:

Ліс і сам закохався, відколи
згустки ягід цілує вона.
Колючки лагідніють.
Не вколе
Навіть згадка, що все промина ("Ліс і жінка", С. 155)

Любов, коли її не заглушуємо в душах, чинить і печаль світлою, "як усмішка на вустах" ("Та печаль, що на люди вийшла", С. 41). Вона вчить ловити дрібну зневіру, аби не впускати її у глибокі води свого життя і не захаращувати душу:

Вже сіті порвано:
у них
ніщо дрібне не втрапить.
Крім зневіри ( "Чаша вікна", С. 271)

Для того і дана ласка чудесної ловитви, аби збагнути, що є дрібне (зневіра), а що лише видається дрібним ("лепта" любові):

Оте, що маю, − то останнє вже.
Його ще маю так, аби віддати ("Оте, що маю, − то останнє вже", С. 54)

Передати нащадкам найістотніше − уміння любити і чекати:

Учи його чекати, бо цього
не вміє ще малий, учи любити
ту землю, що і стелиться під ноги,
і обрій підпирає, і лежить
у неозорім просторі Вкраїни ("Поет і державець", С. 317)

І нагадати кожному державцю і поету, що

обов'язок посівши, а не крісло
Він мав би влаштувати нам Четвер
Пречистий
перед Світлим Воскресінням
і нації, й держави, і душі ("Поет і державець", С. 300)

Мав би, звісно... Але для цього слід зазирати у "словник мовчання". Слухати, щоб почути. Не забуваючи слова великого Данте: "Найкраще чує той, хто пам'ятає".

Надія ГАВРИЛЮК,
літературознавець і поетеса

 

 

Попід Золоті оротаЕлегії про свободу

(Шкраб'юк П. "Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців" (Львів: Сполом, 2018.− 528 с.).

 Істина для людини − це те,
 що робить її людиною.
 (Антуан де Сент-Екзюпері "Планета людей")

За рік до 80-ліття Ігоря Калинця у Львові вийшло перевидання книги Петра Шкраб'юка "Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців", перше видання якої здійснене автором ще 1997. Цю книгу можна вважати літописом світотворення власної душі в умовах невольницьких.

Здавалося б − геть несприятливий час для плекання власної "держави слова" (за М. Орестом), держави слова українського. На прикладі родини Калинців зв'язок особистої долі з долею України простежується ще і в асоціативно-символічний спосіб: Калинці, калина, Україна.

Невільнича доля, безумовно, сумна. Бо відомо: "Деспотизм беззаконно робить великі діла, а свобода лінується законно робити хоч би малі" (Оноре де Бальзак "Шагренева шкіра"). Перемога над собою дається найважче, а тільки вона приносить справжню свободу.

Саме з неволею національною у свідомості переважної більшості українців співвідноситься теза про "постійні плачі в українській літературі". Тому спершу елегії у підзаголовку сприймаєш в традиційному жанровому річищі: як життєві епізоди, позначені журливою тональністю. Втім, це не меланхолія, радше − просвітлений смуток, коли усе пережите фізично (події) та психічно (емоції та згадки) осмислюється з позицій вічності. Оповідь про окремі долі на тлі епохи постає духовною сагою про особисту і національну свободу. Сагою з медитативно-ліричним колоритом.

Справді, як опинившись "між тишею і громом", знайти в собі мужність бути "сином грому", а не ховатися від вічних питань у мушлю позірного спокою? Як не лякатися владних блискавиць і ставати проти бурі на нерівний бій? Мабуть, починається це з усвідомлення: свобода − не тотожна інкстинту фізичного самозбереження в соціальному оточенні. Попри фізичні тортури і психологічний тиск, компроміс зі злом є неприпустимим. Адже:

В небесах, для себе гідних,
Орел шукає цілі для погонь,
Не полюбляючи низин огидних
(Данте Аліг'єрі "Божественна комедія")


Тому-то так важило не зрадити себе, не обмовити друзів, не свідчити проти інших за оманливу обіцянку свободи. А думаєш не так про себе, як "з розпачем думаєш про інших. Про те, що ми безсилі заспокоїти всіх, за кого несемо відповідальність" (Антуан де Сент-Екзюпері "Планета людей"). Але шляхи такого заспокоєння знаходилися у листовних запевняннях, звернених до близьких і рідних на так званій "волі". Мовляв, у нас усе гаразд,

Справжня свобода − творче розширення можливостей (навіть в умовах ідеологічної чи тюремної в'язниці). Ці можливості − у сфері духу, а не матерії, тому саме свобода, а не незалежність, є суттю кожної особистості (за М. Бердяєвим).

Здається, ніщо так не сприяє розширенню можливостей і справжній свободі як пізнання істини. Саме істина упорядковує хаос світу і змінює його на краще. "Істина − це мова, що помагає передати вселюдське" (Антуан де Сент-Екзюпері "Планета людей"). Слово, що нагадує про людську спільність і взаємну відповідальність. Нагадує те, що "люди існують один для одного" (Марк Аврелій) і "зобов’язані примножувати блага і не бути джерелом падіння в пітьму" (Микола Реріх), навіть коли весь світ лежить у пітьмі.

Між незалежністю (відсутністю залежності від когось або від чогось) і свободою (для когось / чогось) існує кладка, що зветься воля. Рішучість діяти, для того, щоб змінити себе. Щоб змінити своїм прикладом когось поблизу себе. "Тільки усвідомивши свою, хай навіть зовсім непомітну роль, ми будемо щасливі. Тільки тоді ми зможемо спокійно жити і спокійно вмирати, бо те, що дає сенс життю, дає сенс і смерті" (Антуан де Сент-Екзюпері "Планета людей").

Тільки з цією волею-рішучістю не миритися зі злом із (не)залежної особи постає вільна особистість, формується покоління вільних, а вони стають надійним складником вільної держави. Не незалежної, а свобідної, базованої на свободі.

Свобода за ґратами. Як багато осіб зуміло бути вільними в неволі − Василь Стус, Борис Антоненко-Давидович, Микола Зеров, Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Гнатюк, Ігор та Ірина Калинці, Кардинал Йосип Сліпий, Митрополит Андрей Шептицький та безліч інших. А скільки залишилося у тюрмі великій, будучи під тиском тоталітарної держави. Зоставивши собі власні ідеали, залишалися без роботи, з "вовчим білетом", адже вступали в конфронтацію з офіційною ідеологією. От хоч би Михайлина Коцюбинська, племінниця класика української літератури...

Ще Шиллер у праці "Грація та гідність" писав: "Тільки в стражданні може виявитися свобода духу і тільки в дії – свобода тіла. Взагалі закон тут такий: людина повинна виконувати з грацією все, що може зробити в межах людської природи, і з гідністю все, для чого доводиться переступити ці межі". Гідність коштує зусиль, але саме приклад гідної поведінки викликає віру в істину. Адже "істину неможливо розповісти так, щоб її зрозуміли; треба, щоб у неї повірили" (Вільям Блейк). Бо істина чинить вільними. А віра в істину чинить людьми.


Надія ГАВРИЛЮК