АСТАФ`ЄВ Олександр

Астафє ОГ

 

БІОГРАФІЧНА  ДОВІДКА

Олександр Григорович АCТАФ`ЄВ народився 10 серпня 1952 року, на мисі Лазарєва Хабаровського краю (сьогодні – Російська Федерація), у радянському концтаборі, в сім`ї репресованих. Тут від рук вуркаганів загинув батько, талановитий музикант Григорій Астаф’єв.

У 1953 р., після амністії, разом з матір’ю переїхав у с.Вовківці Борщівського району на Тернопільщині, де проживала депортована з Польщі мамина родина.

1980 року, у Львові, закінчив Український поліграфічний інститут (нині Українська академія друкарства), здобув фах журналіста. Працював кореспондентом тернопільської молодіжної газети «Ровесник», відповідальним секретарем Тернопільського міського відділення Товариства книголюбів, завідував редакцією образотворчого мистецтва і туристської літератури у видавництві «Каменяр». Навчався в аспірантурі та докторантурі у Києві, в Інституті літератури імені Шевченка Академії Наук України, де захистив кандидатську (1990) та докторську (1999) дисертації.

Доктор філологічних наук, професор кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка; доктор ґабілітований, професор кафедри філології Вищої лінгвістичної школи в Ченстохові (2014-2015), англійської філології і культурознавства Вищої школи управління охороною праці у м.Катовіци (Польща, з 2016 р.). Як професор-гість читав окремі курси лекцій у Варшавському і Краківському університетах (Польща), Сорбоні та Паризькому інституті східних мов і цивілізацій (Франція), Грайсвальдському та Люнебурзькому (Німеччина), Будапештському (Угорщина) університетах. Член редколегії багатьох наукових часописів і збірників в Україні і кількох у Польщі. Упорядник і редактор низки наукових, художніх і перекладних видань.

Член Національної спілки письменників України (1992), член Міжнародної асоціації україністів (1986), Міжнародного Пен-Клубу (2008), НТШ (2018). Лауреат літературних премій імені Бориса Грінченка (1995), Михайла Коцюбинського (2001), Всеукраїнської літературної премії імені братів Богдана та Левка Лепких (2009), Міжнародної премії в галузі художнього перекладу імені Остапа Грицая (2010).

Автор поетичних збірок:

«Листвяний дзвін» (вірші, поема, 1981);

«Заручини» (вірші, поема, 1988);

«Слова, народжені снігами» (лірика, 1995);

«Зблизька і на відстані» (вірші, поеми, переклади, 1996, 2-е вид. 1999);

«На київськім столі» (вірші, поеми, переклади, 2005);

«Близнюки мої, очі» (вірші, переклади, переспіви, 2007);

«Каталог речей (вірші, переклади, переспіви, 2008);

«Львів. До запитання» (вірші, поема, 2008);

«На березі неба» (вірші, 2013);

поетичної трилогії «Турбулентна зона»: ч.1 – « Трагічна помилка небес» (2016); ч.2 – «Горіхові револьвери» (2018); ч.3 – «Сухі дощі» (2019);

«Słowa, urodzony śniegem» (лірика, 2017) – польською мовою у перекладі Тадея Карабовича, Ірини Руденко та Вікторії Пашковської (м.Люблін).

Окремі із його поетичних книг були номіновані на Національну премію України.

Крім цього, Олександр Астаф'єв плідно працює в галузі художньої прози та есеїстики, йому належать такі книги:

«Людина в шафі» (роман, 2009, 1 редакція, 2019 – 2-а; фрагменти у «Золотій пекторалі», 2019, №№2-3),

«Записки атеїста» (повість, 1994);

«Казка про яйце-райце» (повість, «Золота пектораль», 2018, №4),;

«Ніжинські гримаси» (памфлети, 1994, у співавт.);

«Карфаген буде взятий» (памфлети, шкіци, 2004);

«''Васса'' та інші оповідання» (новели, 2010);

«Свірчать коники» (памфлети, шкіци, 2014);

«Сонце на перекладині» (нарис, 2019);

«Коли люди стають деревами» (повісті, новели, есеї, 2019).

Протягом останніх двох років на медіасайтах «Золота пектораль», «Буквоїд», «Літературний форум», «Терен» опублікував низку есеїв, які не увійшли до книг: «Смерть у Чорткові», «Пророк Медоборів, або трагічне кохання на березі Збруча», «Кінець Білої гвардії: паризькі афери генерала Миколи Скобліна», «Грішний ангел, або шедевр на замовлення поліції», «Юзеф Пілсудський: угода з дияволом», «Етюд про дерево сузір'їв», «Папір не червоніє», «Орфеєва поезія чи бляшаний барабан?» та інші.

Відомий як перекладач. Переклав: з англійської – твори Езри Павнда, Томаса Стернза Еліота, Вільяма Вільямса, Роберта Ловелла, Роберта Фроста, Сільвії Плат; німецької – Йоганна-Вольфганга Гете, французької – твори Віктора Гюго, Гійома Аполлінера, Жака Превера, Рене Шара; арабської – ліриків V-ХVІІІ ст., старонімецької і латини – пісні ваґантів і міннезінґерів; старофранцузької – поезії провансальських трубадурів; польської – «Кримські сонети» Адама Міцкевича (окреме вид. 2006) та його балади, окремі твори Зиґмунта Красінського, Юліуша Словацького, Болеслава Лесьмяна, Ярослава Івашкевича, Юліана Тувіма, Леопольда Стаффа, Кароля Войтили; болгарської – вірші Пенчо Славейкова, Пейо Яворова, Деньо Денева; чеської – лірику Вітезслава Незвала і Костянтина Бібла; словацької – Лацо Новомеського; білоруської – поетичні твори Янки Купали, Максима Богдановича, Алеся Рєзанова; російської – лірику Володимира Соловйова, Анни Ахматової, Марини Цвєтаєвої, Володимира Маяковського, Велемира Хлєбникова; вірменської – Аревшата Авакяна та з інших мов. Його переклади увійшли до «Антології світової поезії», антологій та хрестоматій із зарубіжних літератур, друкувалися у журналі «Всесвіт», перекладних збірках окремих авторів, збірниках і часописах, збірках поетичних творів автора.

Як літературознавець видав біля 30 монографій і літературознавчих книг, найважливіші з них:

«Стилізація» (1998);

«Лірика української еміграції: еволюція стильових систем» (1998);

«Образ і знак» (2000);

«Тема голодомору в українській літературі: спроба екзистенційного аналізу» [Das Thema des Hungertodes in der ukrainischen Literatur (Ein literaturhistorischer Ǜberblick). Greifswald: Ernst-Moritz-Arndt-Universität Greifswald, 2004];

«Поетичні системи українського зарубіжжя» (2000, перев. 2005);

«Празька поетична школа» (2004, перев. 2010);

«Поети «Нью-Йоркської групи» (2005, перев.. 2010);

«Паризькі лекції» [Les conferences de Paris. − Paris, 2006];

«Ніжинська еміграція» (2006, у співавт.);

«Теорія і практика українського перекладу» (2007, у співавт.);

«Компаративний аналіз художнього перекладу» (2008, у співавт.);

«Орнаменти слова» (2011);

«Ренесансна література українсько-польського пограниччя» (2012);

«Творчість М.К.Сарбевського і її рецепція в давніх українських поетиках XVII-XVIII століття» [Twórczość M.K.Sarbiewskiego i jej recepcja w dawnych ukraińskich poetykach XVII-XVIII w. – Kraków, 2014];

«Польські джерела творчості Петра Гулака-Артемовського» (2015);

«Юрій Липа – читач і критик польської літератури» (2016);

«Діалог літератур» (2018) та ін.

Нагороджений знаком «Відмінник освіти України» (1999), Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України (2000). Удостоєний медалі Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка «Будівничий України» (2001), Золотою медаллю Полонійної Академії, м.Ченстохова, Польща (2008), «Подяки Президента України» «за вагомий внесок у розвиток Української держави» (2009), Почесної грамоти Київської міської державної адміністрації (2011), ордена св.Кирила і Мефодія (2015), нагрудного знака «За наукові та освітні досягнення» (2016).

Голова Всеукраїнського журі 4-го етапу ХV Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості у номінації «Література».

Твори Олександра Астаф'єва увійшли до вітчизняних та зарубіжних антологій, зокрема до «Antology of PEN» (2010), вони перекладені англійською, німецькою, французькою, болгарською, польською, російською, білоруською, грузинською та іншими мовам

 

 

Олександр АСТАФ`ЄВ

ПОЕЗІЇ

 

Із книги «Сухі дощі» (2019)

 

*   *   *

І милосердя кожному створінню,

і світло вічне й темрява з небес.

Тремтить земля, безодня сяє рінню,

дрижать основи гір, лісів і плес.

І хтось іти задумав по камінню

путями Бога як Творця чудес.

І милосердя кожному створінню,

і світло вічне, й темрява з небес.

 

*   *   *

І як печать при ньому – милостиня;

він, як зіницю ока, береже

свою чесноту, аби хмара синя

її не зачепила за живе.

І сонця очі – на його дорогах, –

що відвертають зла численну рать.

Він на руках, немов той бик на рогах,

вигойдує небесну благодать. 

 

*   *   *

Весна прийде тривожна, невідома,

осяє сонце ручаїв сліди.

Не всидіти пори такої вдома

і страх який податись у світи.

Дерева десь розгорнуть свіжі крони,

покинуть бджоли вуликів редут,

над цвітом прозвучать птахів канцони

і кулі всі на землю опадуть.

На учті світлій, у тріумфі цьому

у вухо Богові нашепче щось весна.

У радощах, у пориві німому

забуде кожен, що таке війна.

 

*   *   *

І сонце зникає,

поволі зникає в імлі,

і тваринами божими

вкрите обличчя землі.

І приходять вони,

приходять щодня до людей,

крізь державні пости

із виттям макабричних ідей.

Хліб брехні й обіцянок

і кров в тарілках на столі.

Бо тваринами божими

вкрите обличчя землі.

 

*   *   *

Міць вкладав у це тіло,

начиняв його страхом,

щоб воно панувало

над звіром і птахом.

Очі, вуха приклеїв,

і вуста дав, і серце,

щоб здоровим був розум,

світив, наче сонце.

Вкласти світло забув

у ці вироби з глини.

Вони лізуть сліпими

на державні вершини.

 

*   *   *

До мене дні повернуться вночі,

задивлені у беззаконну душу.

Сховає морок їх красу грядущу

і відкопає з-під землі мечі.

На мене тиша жде на цих лугах,

і голоси струмків щось промовляють.

І сходить сонце. І квітки зітхають,

як божество на радісних ногах.

 

*   *   *

Про суть речей і чистих, і прекрасних

береза міркувала над водою.

Шептання бігло по листках пригаслих,

кивав у небі місяць бородою.

І вечір на воді темно-зеленій

гойдав яскраві кола пелюсткові.

Чиє життя тут згасло в грі шаленій,

озвавшись тихо скаргою любові?

 

*   *   *

І цей сезон розбіжностей минає,

в саду горіхи лущить кожен звук.

Уже на вітах золотий павук

мереживо невидиме гойдає.

Гладінь ріки жива і невгомонна,

лишає сонце слід в душі води,

однак не спить сполохана ворона

у пазусі пожовклої верби.

Так, я помітив осені обличчя

в корзині квітникарки, десь на дні.

І день у день красу його, величчя

оберігали ангели сумні.

 

*   *   *

Веселка живе у моєму саду,

сьогодні до неї я в гості прийду,

скажу їй: «Як сонце, зійди серед мли,

і чорних метеликів ночі спали.

Скажи мені, неба осяявши тло,

про те, що вже зникло й навряд чи було,

чи зможем майбутнє побачити ми,

де чорні метелики мають крильми».

Та жодного слова про сум чи біду,

веселка живе у моєму саду.

Дісталася нам від бабусь і дідів

ясна вишиванка наших садів.

 

*   *   *

Великих таємниць в житті земному

ще розгадати не вдалось нікому.

А люди в метушні зростають і вмирають,

ненавидять когось, когось кохають.

Доступні істини лише одній уяві,

вона прекрасна в незнанні і славі.

І те, що сяяло і славою, й красою,

вкриває забуття і нищить смерть косою.

 

*   *   *

Ці люди не сяйнуть ані знаннями,

ні розумом, тому їх не знайти

між тих, що пишуть музику і драми,

малюють ліс, і ріки, і мости.

Ці люди шиють, сіють, поле орють,

будують стіни і кують метал,

працюють на заводі, серед двору,

щодня тримають у руках штурвал.

І працею, що сповнена горіння,

у поті піднімаючи чоло,

підтримують вони цей світ – Творця творіння –

і моляться за власне ремесло.

 

*   *   *

І лебеді над озером танцюють –

думки мої хисткі і дещо рвані,

фантазії примарні, що не чують,

як мозок мій працює у тумані.

Природа – це живі і мертві струни,

вони тріпочуть божими думками.

Судити гріх про недосяжні луни,

про метеори квітів між листками.

І лебідь цей, в любові фанатичний

до озера – такий він аж до смерті.

І блиск фантазій синій, фосфоричний,

що спалахнув понад життя роздерті.

 

*   *   *

І нігтями на ногах,

і повіками на очах

я чую музику, що ллється на полях,

і чую, як шумить далекий шлях.

То танцюристи небесні

б'ють по землі ногами,

і голі танцівниці

звиваються до безтями.

Це значить, мій час пройшов

і дух мій уже збіднів.

І в'януть під сонцем листки

відпущених Богом днів.

І нігтями на ногах,

і повіками на очах

я чую музику, що ллється на полях,

і чую, як шумить далекий шлях.

 

*   *   *

І птаха дивиться на мене

і не знаходить собі місця,

в одному оці – синє сонце,

а в другому – червоний місяць.

То вітер в саду підбирає

закоханих сни яскраві.

І лічить людські сновидіння,

полічив – і уже по справі.

У крові сплять, як сирени,

ті очі сині й червоні.

Та не заспокоїться вітер,

бо діри в його долонях.

 

*  *   *

І куди ж ти мене забереш?

Десь туди, де зірки снять роями,

сині гори димлять вівтарями

і потоку виблискує креш.

І куди ти мене забереш?

Десь туди, де ясне надвечір'я

пеленою лягло на узгір'я,

й гарно так, що від щастя помреш.

І куди ж ти мене забереш?

Десь нас жде безконечна дорога,

вічна мука, любов і тривога

й щастя разом померти. Авжеж.

 

*   *   *

І ця весна приходить, як тривога,

хоча для неї сонце – допомога,

щоби дерева розгорнули крони

і квітів запишалися мільйони.

Щоб понад степом бджоли зашуміли,

від радощів струмки аж заніміли.

Щоб вдарив грім, і блискавка над садом

не шугонула золотим снарядом.

 

*   *   *

Боже, як близько до літа,

наллється пшениця в полі.

Що варті ці очі без хліба?

Що варті ці очі без солі?

Ти можеш собі співати,

зневажити всі образи,

важливо в душі тримати

для всіх незабутні фрази:

«Боже, як близько до літа,

наллється пшениця в полі.

Що варті ці очі без хліба?

Що варті ці очі без солі?»

 

*   *   *

Для чого око моє?

Щоб я добре бачив себе,

бо світ у мені снує

небо своє голубе.

Для чого око моє?

Щоб добре я бачив усіх,

бо кожен мені додає

радощів, щастя, утіх.

Для чого око моє?

Щоб бачили всі мене,

як у душі виграє

людське буття голосне.

 

*   *   *

Невже твоя могила – море,

де птаха крильми небо оре,

сирени припідносять келих

щодня до уст твоїх веселих?

Невже твоя могила – море,

де птаха крильми небо оре,

і милиці рясних акацій

скриплять, як ліхтарі окаті?

Невже твоя могила – море,

де птаха крильми небо оре,

у хвилях плещуть рибки спритні

і Бог розказує всім притчі?

 

*   *   *

Я на лузі сніги випасаю,

річкою перев'язані.

Від мене вони утікають,

неначе казки нерозказані.

О сніги, невловимі, спритні,

вгамуватися вам пора б уже.

І сміються казки блакитні.

Ми помрем, будуть жити параболи.

Я на лузі сніги випасаю,

річкою перев'язані.

Скільки їм жити – не знаю,

дороги на небі заказані.

 

*   *   *

Ні, він не вмер, він тільки перейшов

із берега життя на інший берег,

де сон його узяв під свій покров

і чути ще трави зелений шерех.

Де досі під ясним вогнем небес

змагаються з примарами дерева,

де все – ніщо довкола, й серед плес

тремтить в повітрі ниточка джмелева.

То дух, що недосяжний для вмирань,

і чистий, ніби промінь першотворний,

нараз переступив за тиші грань,

де ангелів співає хор соборний.

 

*   *   *

Розтануть сніги, що на схилах мовчать,

подібні на пил від квітів.

То зимові кошулі по швах тріщать

на троні краси у світі.

Розтануть сніги, що схилах мовчать

і щезнуть на білих конях.

Та не розтануть сніги, що лежать,

лежать у мене на скронях.

 

*   *   *

Печальні й свіжі дні, які щезають,

однак вони ще добру пам'ять мають,

коли довкола радість розливалась,

коли любов із юністю змагалась.

Коли ще кожен мав амбітні мрії,

не застилали дріб'язки надії,

ще й ідеал світив за кілька кроків

й пізнання не було гірких уроків.

Печальні й свіжі дні, які щезають,

однак вони ще добру пам'ять мають…

 

*   *   *

І сонця диск червоно-димний

у хвилях заходу палає,

і на узгір'ях, де невтримний

сніг фіолетовий згорає,

крадеться місяця свічадо

поміж беріз яскраві віти.

І дух життя стрічає радо

ніч, зачепившись за орбіти.

 

*   *   *

І з усмішкою сутінки приходять.

І відступає в глибину озер

яскравий день, тонкий, як листя одяг, –

і ніби він не жив, і ніби він не вмер.

На небі місяць заступив на чати,

збиваючи із зір п'янку росу,

щоб про красу божественну мовчати

і думати так само про красу.

 

*   *   *

Зіллються у єдине два створіння,

як з подихом зими пора осіння,

світи схрестятся у світобудові,

відкриє їм природа сни чудові.

І бризнуть, ніби джерело натхнення,

з людського «я» – і гордість, і смирення.

І сплавить їх краса в яснім бажанні.

І Бог свій образ стріне в тім єднанні.

 

*   *   *

І є в твоїй усмішці щось від раю,

коли на віях в тебе плаче ельф,

і на морський пісок, до небокраю,

ще котить мушля незбагненне «ель».

То плаче ельф від того, що кохання

минуло наше, ніби хвилі блиск,

від того, що краса природи рання

уже перетворилася на зиск.

В душі хтось наполохав марень зграю,

гойдає море солов'їну трель.

І є в твоїй усмішці щось від раю,

коли на віях в тебе плаче ельф.

 

*   *   *

Там білим цвітом яблуня стріляє,

до неба мильні бульбашки пускає,

довкола ллє пахучий фіміам,

і легко на душі стає всім нам.

З онуками дивлюсь, як цвіт стріляє,

до неба мильні бульбашки пускає,

як фіміамом день оцей запах

і бачу Бога я у небесах.

 

*   *   *

На віточці гойдається колиска,

у ній пташатко віченьками блиска,

і вперше придивляється до світу,

коли ж подасть матуся їжу ситу.

На віточці гойдається колиска

і видно в ній пташат бентежні личка.

Однак із мандрів мама не вертає,

і де вона тепер – ніхто не знає.

                                        

*   *   *

Ти смертний, як листочок над полями,

пора згортати дивовижні плани.

Тебе чекає тектонічний зсув,

ніхто не скаже, був ти чи не був.

Від тих діянь, що сколихнули світ,

хіба зостався хоч найменший слід? –

для слуху – шум, для вітру – пилюга,

за ними ступить і твоя нога.

 

*   *   *

Боги помруть, так само кануть в Лету

всі ідоли, їх безперервна нить,

надумані. Позадри пістолету,

що нагадає бога в кожну мить.

Ніхто відповісти йому не в силі,

свинцевим спрутом стятий наповал.

Стоїть ногою кожен у могилі,

навіть не може крикнути «аврал!».

Ще б пак: все переплуталося в світі,

боги і люди поміняли стать.

І пістолети, димом оповиті,

на верховинах душ людських стоять.

 

*   *   *

Знов чорна ніч видіння причаїла,

такі страшні, що душу рвуть із тіла,

і третім півнем вилізла на тин

зоря, сповита у ранковий дим.

Ця ніч, що відбирає велич мови,

ця ніч, яка придатна для обмови,

для злочину або для самогубства,

але нізащо не для шанолюбства.

В цій ночі, де, як грона бузинові,

ми хочем віднайти міраж любові,

яка нас захопила так зненацька

і зрадила, немов дитину цяцька.

 

*   *   *

Подібні небеса до площ,

де ще тремтить птахів еліта.

Заплутався осінній дощ

у сітях бабиного літа.

Над ними синява тече,

ніби в художника палітра.

І десь чорнильні плями тче

на травах ніч, украй повільна.

Сюди зійшов зненацька дух

і показав лице звитяжне,

аби усім дійшло до вух,

що поряд море неосяжне.

 

*   *   *

Дерево стало вітром зеленим,

а бажання – жестом руки.

І зробилася жаба знаменом

на білім піску ріки.

Обернулась дорога в драбину,

а усмішка твоя – в сльозу.

Заступив уже спогад людину,

сонце виродилось у грозу.

 

*   *   *

Відходить юність на поля небесні,

неначе диму кучері чудесні.

Відходить юність, буйна до нестями,

за ангелами вслід, за журавлями.

Як срібний місяць, що провів свою ніч,

відходить на поля небесні юність.

Як дим, що хоче все на світі стерти,

бажання всі й печаль самопожертви.

 

*   *   *

Я бачу ти тремтиш, твоє тремтіння

стає мірилом спокою для мене.

Без зайвих слів прийшла пора осіння,

коли червоне змінить все зелене.

Ріка лягає в тишу обережну,

як усмішка, приписана Мадонні.

І ніжне небо стереже березу,

мов крихітний сірник в своїй долоні.

І це тремтіння невідомо звідки,

й червоне, що поранило зелене.

Листок мені всміхається із вітки,

у нього пальців більше, ніж у мене.

 

*   *   *

Я часто перечитую дощі,

які рука жіноча написала,

їх пильно розглядаю уночі,

чи часом клякс вона не залишала.

Моє життя на цій землі – це мить,

яскрава мить, притиснута до глини.

Буває, що воно, як дощ, шумить,

на серці в мене збурює глибини.

Я часто перечитую дощі,

рука жіноча вміє їх писати.

І губи твої – берег, де вночі

колись ми мандрували біля хати.

 

*   *   *

Дощі, як струни піаніно,

налаштували день цей на печаль.

І музика звучить в речах, як сіно

на вітрі, який котить його в даль.

Птахи всі прикидаються листками,

а змії – візерунком на траві.

Дощі дерева підлили сльозами,

аби росли, як привиди живі.

Під неба благодаттю голубою

звучить і досі музика в речах.

І, як німі рослини під водою,

пливуть незграбні люди у дощах.

 

*   *   *

І квіти ці – ясні істоти

з очима спереду і ззаду,

кришталики своєї цноти

несуть до неба, на пораду.

Біс батька знає, що із ними,

чому вони ману шукають?

Адже прийдуть невдовзі зими,

де небеса на них чекають.

Ідуть на всі чотири боки

з очима спереду і ззаду.

Ці квіти житимуть, допоки

живе господар цього саду.

 

*   *   *

І кінь ріки, що склом підкутий,

підбитий сонця вухналями.

І голить в москалі, забутий

мороз дерева за полями.

І чути голос до світання,

і кінь йому: бувай здоровий!

Короткий розум у чекання,

заради сну на все готовий.

Та кінь ріки, що склом підкутий,

підбитий сонця вухналями,

несе у даль мене, під купи

хмарин над голими полями.

 

*   *   *

Жінки під масть фіалкам лісовим,

пора забути цигарковий дим.

Яка б медова не була ріка,

краса жінок, як раки із мішка.

Думки зв'язати справа не легка

докупи, тільки б доля не гірка.

Яка б медова не була ріка,

краса жінок, як раки із мішка.

Жінки під масть фіалкам лісовим,

пора забути цигарковий дим.

Згорнулись руки мовчазних садів,

як самокрутки випалих снігів.

 

*   *   *

Великі відійдуть на небеса,

та погляд їх зорітиме землею;

до неї, до безумної, з імлою

прийде вже інший розум. І краса

не та, що супроводила раніше,

настояна на запахові трав,

і квітів, і комах. Невже рідніше

тепер чуття розщеплення? Зібрав

з них кожен крихти вічної любові

і слів, які над небуттям сплили

й до сонця рвуться. Смерть серед імли

безпомічна в своїй першооснові.

 

*   *   *

Чи вухо нахилилося до смерті,

чи око притулилось до могили?

А чи на віях промені простерті,

як вояки, що небо нахилили?

Язик наївся меду від кропиви

і ніздрі переситились повітрям?

Чи, може, юність розпиляли пили,

як плоть берези, проданої відьмам?

 

*   *   *

Із могил вже течуть струмки,

білі камені – мертвих кості.

І не вистачає руки

зачепитись за брили гострі.

І я йшов серед цих могил

і збирав у долоні воду.

І збирав на траві з усіх сил

легенди мого народу.

А над бездною почуттів

чорт сидів, м'яв листки рекламні.

І забракло йому різців,

щоб екстаз відтворити в камені.

 

 

 
 
Eceй 
За кілька кроків від раю
 
(Cпогади про Петра Сороку)
 
Петро Сорока
 
 
 
 
Він приготовляв перетворення світу, царство Боже, і я певен, що за це його душа достойна раю. У небі, де тісно блискавицям, він вишиває голкою свого духовного багаття наш мир, наше щастя, а, може, і вишиває долю майбутніх поколінь.
  
 
 
 
На титульній сторінці своєї книги «Найкраще помирати в понеділок. Денники 2001 р.», яку він назвав за відомим висловом Ернеста Гемінґвея,  Петро Сорока залишив мені бентежний автограф: «Шановному п.Олександрові Астаф'єву від Петра Сороки. Найкраще помирати у понеділок, на сто першому році життя! 8.Х.2002 р.». Автограф дихав оптимізмом, силою і енергією, здавалося, що його автор, увібравши в себе «дух землі», «дух народу», вийде за межі того короткого фізичного віку, який нам визначила доля, бо він володіє даром передбачення майбутнього, в якому нема нічого містичного, як і в зорях, що падають з неба і тягнуть за собою білу стежину. Завдяки витонченій чутливості, здатності проникати у таємну суть речей, допоки вітер, як Бог, пропливає над ним і він його не бачить, автор проживе не менше, ніж наш спільний знайомий, відомий літературознавець і мовознавець із Вашинґтона Петро Одарченко. Він видав у 2004 році книгу «Мені сто років», а прожив насправді 103 роки. Ніби забув про всі страждання і згадував про них, як про воду, що збігла. Петро Сорока присвятив йому книгу «Петро Одарченко. Життя і творчість» (Тернопіль, 1998), взявши за передмову рядки з мого нарису про вченого: «Довгий тернистий шлях випав на долю Петра Одарченка, начебто самому Богові захотілося у тісні рамки фізичного життя однієї людини втиснути найбільші колізії і найшаленіші бурі нашої епохи, провести його колами трагічного революційного життя, голодомору, сталінських репресій, війни й емігрантських поневірянь…».
 
Атограф 0001
 
Звісно, це зухвалість, що бурею може розтерти будь-кого, невдячність, вода, зав'язана у вузол, зазирати туди, де Бог визначає тривалість кожного життя й окреслює тіні у вічному морокові забуття. Чого ж ти лякаєшся, листочку, занесений у цей світ вітром, чого ж ти женеш дорогами суху соломину? Тепер, коли Петра Сороки між нами нема, я можу з упевненістю сказати, що він далеко переступив за рамки власного фізичного світу, туди, де вода витікає з озера, як людина витікає із себе. Розлив своє благодатне сяйво на подальші епохи, залишаючи людям свої книги. Хай сторукі побільшають у силі!  Писав же Микола Гоголь: «У літературному світі нема смерті і небіжчики так само втручаються у наші справи і діють разом з нами, як живі». Петро завжди разом з нами буде творити добро, буде очима для сліпого, вухами для глухого, ногами для кривого. Його твори живою і дієвою силою оживатимуть у свідомості сучасників і майбутніх поколінь.
 
Читаю автографи, залишені на його книгах, і око сльозить до Бога: «Дорогому Олександру Астаф'єву – хай сонце перемагає тіні, що крадуться в кривих променях. 10.09.1998» – на книзі «Петро Одарченко. Життя і творчість»; «Дорогому Олександру Астаф'єву, який уміє зазирнути по той бік видимого. 15.05.2000» - на титулі книги «Сповідь сльозою»; «Дорогому Олександру Астаф'єву від Петра Сороки. Хай янгол-охоронець ніколи не покидає Ваш правий оплічок. 8.08.2006» – на книзі «Денники. 2004-2005». А ще автографи на книгах про Емму Андієвську, Володимира Жилу, Володимира Кухаря, Ганну Черінь… І, звісно, сумую, що мертві сади хрестів на цвинтарі в Петриках поповнилися ще одним, із написом «Петро Сорока. 1956-2018». І, в той же час, розумію, що думка – всемогутня, але той, хто мислить, хто щодня і щоночі з болем вириває її із свого серця – слабкий. Тим більше, якщо він побував у семипалатинському атомному степу, де аксакали вимахують руками і погрозливо вигукують: «Ей, солдат, там – смерть! Бомба – у-у-у!!!» (його повість «Карагач над полігоном»). Навіть для багатьох споруд, розрахованих на вічність, напр., єгипетських піраміди, приходить період їхньої руйнації, що ж говорити про крихітне людське тіло, напічкане радіацією?
 
Атограф 0003
 Атограф3 0004
 Атограф3 0005
 
Ще від перших творів Петра Сороки, які потрапляли мені на руки, коли я працював у середині 80-х років у газеті «Ровесник», у відділі культури, яким завідував Данило Теличин, і готував їх до друку, я помітив дві характерні прикмети його таланту: здатність творчо споглядати світ і здатність легко і швидко виражати свою думку. Петро тоді лише одягався у красу і славу. Звісно, до редакції надходило багато творів різних авторів, дехто з молодих писав надто швидко і думав, що творче споглядання притаманне йому ще з колиски, та ні, називати таких талантом було б невірно. Бо вони переоцінювали свої сили і приносили одні розчарування.
 
Я шукав якогось глибшого, значнішого, священнішого слова для позначення Петрового таланту і гармонії споглядання і вираження, шукав, як перший сніг тиші, що спав заячим сном. І тут допоміг він сам, на одному із засідань «Сонячних кларнетів» прочитавши свій вірш «Слово про зелену ниву». Борис Демків, голова літературної студії, зразу ж звернув увагу на те, що «Слово» за своєю семантикою асоціюється з видатними творами української літератури – «Слово про закон і благодать» Ілларіона, «Слово про Ігорів похід», «Слово про рідну матір» Максима Рильського і має певне піднесене емоційне забарвлення, передає «благодать», осяяння, тепло, свободу. Бачили його вуха небо. Петро спирався на свою мовну інтуїцію і саме «Слово» (з великої літери!») не лише пов'язувало його із спогляданням і швидким вираженням думки, а насамперед із духом, його глибоким і таємним джерелом. Бо в кого нема свого духовного досвіду, нема свого вистражданого Слова, тому нічого сказати читачеві. В ньому сидить потреба мовчати.
 
Він приходив на засідання «Сонячних кларнетів», серця і розуми вмирали під ногами, як вербові віти і стояв у носі запах трави. Він  читав свої вірші, інколи ми зустрічалися на обласних нарадах творчої молоді. Кожен його новий твір відкривав у ньому підвищену вразливість духу, здатність захоплюватися кожною досконалістю і страждати від недосконалості. Його дороги ще склали сині руки на небі і бентежно зітхали, у їхній тіні ще ховалася його доля і невпіймане щастя прозирало крізь них. Він плекав у собі певну загострену чутливість до всього значного і священного як у людях, так і в культурі. Прозоре повітря лягало на трави, як очі озера. Його душа, відкрита до споглядання, все глибше зазирала у нечисті безодні буття, відгукувалася на контрасти цього світу, на його таємниці і таїнство Боже, яке він умів інтуїтивно глибоко переживати. З нещадною силою це відкрилося тоді, коли він у 1978 році повернувся із служби в семипалатинських атомних степах і звідти привіз вражаючу повість «Карагач над полігоном» - про садомазохізм у радянській армії і чеченську  мафію, яка заправляла усім навіть тут, на майданчику смерті. Він не затримувався поглядом на поверхні явищ, а з дивовижною проникливістю, гостротою і точністю проникав у сокровенну сутність. Тоді ще на листях клена лежали людські вуха, як маленькі сонця, і прислухалися, як сохнуть скошені трави і розливається дух землі і спокою. 
 
Мене доля також водила світами, хлопчаком біг я за колесом сонця, бо в ньому – запах мрії про творчість, лілеї днів, вплетені у мить щастя. Після чотирилітнього проживання у Львові , навчання в аспірантурі в Києві і врешті-решт опинився у Ніжині, на посаді доцента Ніжинського державного педагогічного інституту імені Миколи Гоголя. На чистих яблуках і сливах, вкритих незайманою патиною, бриніли найчистіші дощові краплини, вилискуючи і перекочуючись із плоду на плід, падали на землю. Після проголошення незалежності України, поринув у справу національного й духовного відродження держави: ініціював відкриття Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою (за окремою постановою Кабінету Міністрів) і став його першим директором. Тоді ж при підтримці однодумців і працівників кафедри української літератури ми запровадили видавничу програму  «Література української діаспори», у рамках якої вийшло більше 60 еміграційних видань, серед них книги Петра Одарченка, Дмитра Нитченка, Ігоря Качуровського, Яра Славутича, Ольги Мак, Романа Кухаря, Софії Стебельської, Лідії Овечко та ін. Як зібрати на палітрі всі слова і дивні звуки із-за кордону, надати їм нової форми? У Ніжині постав потужний науковий центр дослідження літератури українського зарубіжжя, що врешті-решт призвело до появи монографій і книг Олександр Ковальчука, Олександра Астаф'єва, Валентини Хархун, Ніни Михальчук та ін. Ніби комаха у краплі бурштину, кожен день застигав у краплі сонця. Ми розраховували на підтримку Петра Сороки як рецензента, консультанта, видавця, доброго знавця еміграційної літератури. У повітрі гойдався дім, в якому жила наша діаспора. Він рецензував деякі з видань, що вийшли в Ніжині, зокрема книги Петра Одарченка, Яра Славутича, Дмитра Нитченка та ін. Він прив'язував собі на шию мамині слова про любов до людей і записував їх у книзі серця. Зрештою, його ім'я як титульного рецензента стоїть на обкладинці моєї монографії «Образ і знак.  Українська емігрантська поезія у структурно-семіотичній перспективі» (2000), а сама рецензія під назвою «Від конкретики до абстракції» була надрукована у ніжинській  газеті «Вісті» (2001, 19 січня).
 
Готуючись до захисту докторської дисертації у Києві, я опублікував три монографії і п'ять брошур з проблематики української емігрантської поезії та втілення у ній універсалій художньої свідомості, ментальних та етнічних архетипів, написав літературні портрети окремих визначних письменників, передмови і післямови до їхніх видань. Над головою сяяли Господні очі, які зірко стежили за кожним кроком. До слова сказати, у кількох точках наші наукові інтереси з Петром Сорокою збігалися, ми поставили собі за мету заповнити білі плями на літературній карті українського зарубіжжя, зруйнувати радянські стереотипи, зрештою повернути цю літературу в національну скарбницю духовності. Тихо присідала до нашого столу печаль, щось казала про втрату. І яблуневий паперовий сад сходив у тиші, як білий лебідь. Я, як і він, підняв над літературним шаблоном імена Емми Андієвської, Романа Бабовала, Петра Одарченка, Романа Кухаря, Ігоря Качуровського, Яра Славутича, Ганни Черінь, Лідії Палій, Олекси Гай-Головка, намагаючись показати, як їхня душа вступала у боротьбу із самою дійсністю і як ця жорстока дійсність боролася із їхньою благородною душею. Хай буде мамине серце їм за корону! У своїх нарисах про згаданих письменників, їхніх літературних портретах Петро Сорока доволі ґрунтовно проаналізував мої монографії, передмови і післямови до окремих видань, за що я йому вдячний, бо це сприяло системному осмисленню української літератури по обидва боки кордону як неділимої цілісності, виявляло внутрішню схожість текстів, опертих на національну духовну традицію. Дніпро протікав над нами, забирав у далечінь незграбні мости. Ми тоді включили українську еміграційну літературу до навчальних планів, робочих програм, лекцій і семінарських занять, розробили темарій досліджень для магістрантів і бакалаврів, обмінювалися рецензіями – я рецензував роботи тернопільських випускників, він – ніжинських. Хотілося, щоб у правій руці було щастя, а в лівій – натхнення і здоров'я. 
 
У жовтні 1997 року я зустрівся з Петром Сорокою на авторському вечорі Яра Славутича у Києві, у Будинку вчених. Душа дощу гойдалася в колисці вечора, а за вікном танцювали тіні будинків і храмів. Коли ми у Ніжині налагоджували контакти з українською еміграцією, запрошували гостей із-за кордону читати лекції, то Яр Славутич, як і Петро Одарченко, Ігор Качуровський, Іван Кошелівець, Ольга Мак та інші, одним із перших відгукнувся на нашу ініціативу, кілька разів приїжджав до ніжинського педінституту читати лекції, надсилав книги, часописи, цінні матеріали, у Ніжині вийшло кілька його наукових і поетичних книг. На духовному полі він був орач і птах. То ж зрозуміло, що на його авторський вечір  із Ніжина приїхала ціла делегація викладачів і студентів.
 
Я підсів до Петра в залі і ми почали про щось розмовляти. Може, про те, що спав місяць, як немовля на плечі берези і світ п'янила акація, як свічка мирної краси. Добре знаючи його комунікативні здібності, відкритість до партнера, як він умів хлюпати білим садом думок, емоцій, намірів, деталей, я відчув, що його душа пригнічена і в ній панує тривога.
 
- Щось трапилося? - запитав я.
 
-Так, поспішав автом по житомирській трасі і потрапив в аварію.
 
- Сподіваюся, обійшлося без жертв?
 
- На щастя, без жертв, але машину побив.
 
- Дуже?
 
- Як вам сказати? Зім'яв крило.
 
- Може, потрібні гроші?
 
- Дякую, не треба.
 
- Як будете повертатися?
 
- Зім'ятим автом.
 
- У мене можна заночувати, якщо є така потреба.
 
- Та ні, дякую, мушу швидко повертатися до Тернополя.
 
Пережита буря не вивела його з рівноваги, він у своїх домаганнях залишався вольовим, рішучим, розраховував лише на свої сили і бажання будь-яку справу довести до кінця. Його любов до слова шуміла деревам, травам і птахам. За невеликий період часу він написав і видав цілу низку літературних портретів українських еміграційних письменників і нарисів про них. Очі його світилися втомою, брови від праці ставали сивим піском, із чаш тюльпанів крапав мед, шукаючи нової форми. Оскільки ця сторінка його діяльності не всім відома, то наведу перелік цих праць:
 
Нарис життя і творчості Василя Дідюка. Т. 1996. 178 с.; Зоя Когут. Літературний портрет. Т., 1997. 108 с.; Художній світ Лідії Палій. Хмельницький, 1997. 70 с.; Літературно-творчий шлях Олекси Гай-Головка. Т., 1997. 187 с.; «Моя доба» Яра Славутича. Т., 1997. 102 с.; Емма Андієвська. Літературний портрет. Тернопіль, 1998. 240 с.; Психологічна проза Ігоря Качуровського. Т., 1998. 132 с.; Петро Одарченко. Життя і творчість. Т., 1998. 226 с.; Роман Бабовал, або однокрилий янгол. Літературний портрет. Т., 1998. 160 с.; Іван Бондарчук. Літературний портрет. Т., 1998. 153 с.; Юліян Мовчан. Нарис життя і творчості. Т., 1998. 187 с.; Павло Пундій. Життя і творчість. Т., 1999. 160; ; Степан Радіон. Літературний портрет. Т., 1999. 210 с.; Леся Бризгун-Шанта, або в пошуках золотого горішка. Т., 1999. 128 с.; Роман Кухар. Літературний портрет. Т., 1999. 260 с.; Володимир Жила. Життя і творчість. Збараж, 1999. 300 с.; Степан Горлач. Літературний портрет. Т., 2000. 272 с.; Поетичний світ Яра Славутича. Т., 2001. 307 с.; Григорій Вишневий. Літературний портрет. Т., 2002. 101 с.; Душа при свічці. Діяріуш Федора Жученка. Т., 2002. 160 с.; Докія Гуменна. Літературний портрет. Т., 2003. 496 с.; Творчість Олекси Гай-Головка. Т., 2003. 210.
 
Тобто вийшло 22 книги загальним обсягом 4203 с., 2335 друкованих аркушів. У природі є безліч дивовижних сил, та наймогутніша із них – людина. Це була продукція цілого наукового інституту з величезним штатом. Я не врахував тут його художніх книг, що побачили світ у ці роки. Він працював, як раб, прикутий ланцюгами до колісниці нічної лампи. Без перебільшення скажу, що Петро Сорока став майстром літературного портрета, жанру, дуже наближеного до наукової біографії, у той же час стислішого і доступнішого для широкого загалу читачів. Вівтарем для його праць ставала непроминальна любов до життя.  Літературні портрети і творчі нариси його авторства написані з дивовижною інтенсивністю, кожен із них ми сприймаємо як образ, знак, текст людини на тлі історичних обставин. Він їх творив у глибокій тиші наодинці із небувалою красою. Звісно, у кожному з портретів, нарисів автор дотримувався тотожності з духовним характером героя. Чоло його вінчали творчі муки. Пишучи про письменників, людей різного характеру і різної ціннісної орієнтації, він кожного з них описував як неповторну особистість, і, в той же час, представляв його як ширшу моделюючу категорію: людину-ідею (Емма Андієвська), людину-мову (Роман Бабовал), людину-вчинок (Петро Одарченко), людину-психіку (Докія Гуменна), людину-особистість (Володимир Жила) та ін., ніби «вилучаючи» кожного із звичних побутових зв'язків і «підключаючи» його до універсальної смислотвірної інстанції. Щебетали солов'ї у молодих садах, линув дівочий сміх, земля квітла, як ніколи. Вчинки героїв, їхні роздуми і сокровенні думки, одяг, звички – все це метафори і символи, які викликають у читачів різні асоціації, урівноважують біологічні та ідеологічні аспекти людини, повертають їй природну повноту, урівнюють у правах біологічне і культурне, інтимне і суспільне.
 
Соа 0006
 
Невдовзі Петро Сорока написав мені листа, що організовує літературно-мистецький часопис «Сова», який бачиться йому майданчиком обміну думками між представниками материкової та еміграційної літератури. Хай би в ній вмістився образ вічності. Чому «Сова»? На це він відповідав словами відомого перекладача  Андрія Содомори: «Ще в сивину її мали за символ мудрості. Сидить собі птаха на грецькій сигмі, що є початковою літерою слова ''софія'' - ''мудрість'', сидить,  звернена мовби людським обличчям до читача (таким є знак друкарні в італійській Катанії), і вдивляється у нього своїми величезними, на цілу голову, очима. Під сигмою напис: ''Більше розумна, ніж говірка''». Попросив організувати передплату серед ніжинців, що я й зробив, залучивши до справи працівників кафедри української літератури, а також тернопільських мігрантів у місті над Остром. Хай би читали часопис, щоб торкнутися каменів і дивної пам'яті, легко й ефірно, ніби сплеск, що супроводжує сновидіння дітей. І, звісно, я не розчарувався, бо невдовзі надійшли перші номери часопису з публікаціями творів Еми Андієвської, Романа Бабовала, Ганни Черінь, Зої Когут, Івана Кошелівця, Тадея Карабовича, а з «материкових» авторів – Миколи Петренка, Василя Ярмуша, Романа Качурівського, Івана Іова, Ігоря Бондаря-Терещенка, Петра Коробчука та ін. Німі промені сонця розсікали блакить на безліч днів і несподівано співали, п'яні від власного світла. Редакція часопису містилася в Тернополі, по вул. Дениса Лукіяновича, 3-а, то ж саме на цю адресу ніжинські викладачі студенти надсилали свої відгуки і враження про часопис, а інколи і свої твори.
 
У 2001 році я з сім'єю переїхав до Києва, мені запропонували посаду професора кафедри теорії літератури і компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Змінилися і мої функції, бо, крім викладацької роботи, брав участь у засіданнях двох  спеціалізованих вчених рад із захисту кандидатських і докторських дисертацій, різних міністерських комісій та ін. Великі зелені листки – моя слава, очі мої – тінь, прохолода і спокій. Декан філологічного факультету Тернопільського національного педагогічного факультету імені Володимира Гнатюка проф. Микола Ткачук кілька разів просив мене підтримати Петра Сороку у його намірі захистити докторську дисертацію з проблематики української еміграційної літератури. Мрії, мрії, чим вони недосяжніші, тим благословенніші, від них гострішає очікування, відкриваються приховані сенси.  Ось один із листів Петра Сороки:
 
 «Шановний Олександре Григоровичу!
 
М.П.Ткачук дав Вашу нову адресу й радив написати. А тут ще й добрий привід – вийшли друком мої денники.
 
Посилаю їх. Вони добрі тим, що їх можна читати з тої сторінки, на якій відкриються. Може, щось і трапиться для Вас цікаве.
 
Буду радий отримати вістку. Сердечно – Петро.
 
P.S. Якось Анатолій з дружиною Наталею гостювали у мене і ми провели цікавий вечір. Якщо доля закине Вас у Тернопіль – заходьте чи принаймні дзвоніть: 27-51-90.
 
Буду радий. Петро Сорока.
 
8.Х.2001 р.».
 
У листі згадано ім'я Анатолія – це мій син, Анатолій Дністровий. Звісно, були й інші листи від Петра, але це – окрема розмова.
 
Лист
Невдовзі Петро надіслав мені проспект  своєї роботи «Українська еміграційна література у літературному процесі ХХ ст.». Тема була надто широкою, вона охоплювала поезію, прозу, драматургію, критику, есеїстику, літературозавство. Все заслано непроникною сіткою зеленого сонця, і ні мітки на ясній усмішці дня. Я показав проспект колегам по кафедрі, зокрема завідувачеві проф. Людмилі Грицик. Зійшлися на тому, що це був проспект історії еміграційної літератури. Треба було поставити якусь одну проблему і розв'язати її. Крім того, викинути з проспекту імена і твори «посередніх» письменників, які явно не дотягували до рівня справжньої художньої літератури. Тільки так може минутися біль і можна підвестися духом, і дні страждань щезнуть за горизонтом спогадів. Слабкою ланкою виявилася й апробація дисертації: усі нариси і портрети з-під його пера не були рекомендовані до друку вченою радою інституту, рецензентами не були доктори наук, передбачувані за профілем майбутньої спеціальності. Про все це я сказав Петру Івановичу і переповів при зустрічі проф. Миколі Ткачуку. Він відповів мені: «Усі зауваження, які висловили ви і ваші колеги по кафедрі збігаються з тими, які він почув від проф. Романа Гром'яка і працівників його кафедри. Я йому також радив обмежитися кількома авторами з Нью-Йоркської групи – Андієвською, Бабовалом, Коверком, Бойчуком, але поставити якусь глибшу проблему: міфотворчість і деміфологізація, або інтертекстуальність і гра».
 
Однак, Петро Сорока не дуже переймався докторською дисертацією. Схоже, що він стояв на риштованні і руками і мозком укріплював надію. Він зосередив усю свою увагу на поезії і прозі і з-під його пера вийшла низка талановитих художніх книг: «Секрет довгожителя» (1988); ««Горобці про літо мріють» (1989); «Я так люблю» (інтимна лірика, 1990); «Сповідь сатирика» (гумор і сатира, 1991); «Крона роду» (1994); «День чудес» (1995); «Чернігівська Січ» (1998); «Сповідь сльозою» (2000); «На ясні зорі Запорожжя» (повість, 2000); «Пам'яті навперейми» (2001); «Душа при свічці» (2001); «Рік подвійних райдуг» (2003); «Пригоди кота Патріка» (2005); «Янгол у шибці вагону»; «Маленькі секрети щастя і успіху» (2010); «Таємниці краси та любові» (2010); «Ладан осені» (вірші, 2011); «Шедевр» (повість, оповідання, одробини, 2014); денників: «Пам'яті навперейми» (2001); «Найкраще помирати в понеділок: денники 2001 р.» (2002); «Голос із притвору» (2004); «Денники 2004—2005» (2006); «Застиглий вогонь» (2007); «Знак серця: денники 2008 року» (2009); «Натщесерце: денники 2009 року»; «Дерево над водним потоком» (2012). І кожна з його книг – пісня води і хліба, пісня людей і поля, його пісня, яку він вічно шукав у своїй душі.
 
У нього була своя лабораторія, недоступна для інших. Він по-своєму споглядав світ, виношував образи, вибирав слова, звуки, лінії і жести. У цьому й полягала специфіка його творчого акту, у якому брали участь всі сили душі – і такі, для яких є слова і назви (почуття, уява, думка, воля), і такі, для яких назв нема – глибокі шрами і рани серця, від яких душа ніби заново заряджалася енергією, зосереджувалася в собі, а часом вигукувала вигуками і стогонами, які розряджали атмосферу («Дзвизне біль, ніби лезом черкне / Десь під серцем глибоко, / І за мить все життя промайне / Перед внутрішнім оком. / Відболить, відпече, від'ячить / І погасне всеціло. / Пів століття за мить пролетить, / Як вже раз пролетіло…»).
 
Та його художня самотність, велична і священна, бо він творив із справжнього споглядання, недоступного за своєю енергією, чистотою і глибиною для сучасників, у цьому переконують його деякі поетичні твори:
 
Мов комет роздмухані хвости,
Пломеніють клени над шляхами.
І мишей несуть з полів коти,
Як у Вінграновського, мішками.
 
Завтра буде дути і мести,
Розчахнуться неба білі брами,
І коти від туги й самоти
Захлинуться чорними сльозами.
 
А сьогодні тиша й благодать
І багряні клени, як комети.
І мишачі душі відлетять
Без печалі на нові планети.
 
Буйні вітри зривають наше листя. Хмари поливають нас дощами, бурі влітку і заметілі взимку сновигають над нами, і все це ми витримуємо і випростовуємося, і розправляємо віти, і знову одягаємо ніжне листя.
 
Дими зими – це не дими осінні,
Це тіні веж,
Це діти хмар у першім поколінні
І в другім теж.
 
Вони усе – ідилія і смута,
Вторішній мох,
Ненатлий крик і пам’ять незабута
Важких епох.
 
Вони – як душі і вони – як діти
Прудкіш води,
Але вони не з тих, кому летіти
Абикуди.
 
Це вільний дух, що вирвався з-під гніту
Земних почвар.
Вони тербичать біль і пізьму світу
До Божих хмар.
 
Його уява надто витончена, духовна і невловна. Його воля непомірно сильна і невловима у своїх законах. Його думка мудріша і вільніша, ніж у його сучасників, що помітно у віршах «Тут вічність по вінця душу наллє…», «Все більше смутку в надвечірній тиші..», «Густий туман дощу…», «Вічність в очі мої солоні…», «Знебарвилось небо, як листя на грані зотління…», «Ми ще живі. І це життя нас вабить…»; «Спрозоріють віщі слова, заболять непророчі…», «Морозне повітря обмалює вени…», у циклі «Вірші для Галі». Я думаю, що його уява, воля, думка недоступні для тих, хто потонув у болоті міщанства, задихається в тенетах матеріалізму,  борсається в шлеях амбітності і агресії, бо вони відлучені від духовного споглядання. Довершена форма Петрових художніх творів не може принести їм радості. Стихія безсоромності не відгукнеться на стихію невинності.
 
У травні 2011 року Василь Слапчук, приятель Петра Сороки, захищав у Тернопільському національному університеті імені Володимира Гнатюка кандидатську дисертацію на тему «Національний образ світу у творчості поетів-шістдесятників (М.Вінграновський і А.Вознесенський)». Спеціальність 10.01.05 – порівняльне літературознавство. Так ми всі стаємо деревами, які мріють дістатися неба. Я був призначений його офіційним опонентом. До університету я прийшов на годину раніше. Василь сидів у візку при вході до головного корпусу, біля нього стояли його дружина Наталя і Петро Сорока. Привіталися, обмінялися книгами. Для наших зустрічей не вистачить перонів. Перед процедурою захисту Василь помітно хвилювався, адже він своє духовне споглядання переніс у сферу науки і тепер чекав офіційного підтвердження свого експерименту. Петро підтримував його. Я розумів, що ніщо на землі не дається без праці, тільки внутрішній стимул, бажання, любов до поезії допомогли йому здолати перешкоди на шляху до завершення цієї роботи. Я запитав Василя:
 
- Чи не заважає вам наука займатися улюбленою художньою справою?
 
- Іванові Франкові вона ж не заважала, - відповів він.
 
Петро Сорока, подумавши, сказав: 
 
- Нічого гріха таїти, художня творчість збудована  на асоціації, а наука – на дисоціації. Між ними велика прірва. Тому можна зрозуміти, чому Ґете боявся раціоналізувати свої почуття і дуже вибірково читав наукову літературу.
 
Петро вцілив у мою болючу точку. Ця проблема гризла мене все життя, інколи я намагався заглушити її, запоєм читаючи поетичні і прозові твори. Василь успішно захистився і згодом ми вже сиділи за столом у кафе і виголошували здравиці за його блискучий захист, чудові відповіді на запитання, зрештою за те, що він, пройшовши горнило афганської війни, повернувся з неї у візку, не зруйнувавши свого кришталевого художнього світу, а, як Мідас, обертав у золото все, до чого доторкалася його душа, хоч це йому давалося дорогою ціною. Скільки разів його слово освітлювало нам дорогу і зберігало наш слух, зір і пам'ять!? Петро Сорока прочитав вірша «Знебарвилось небо, як листя на грані зотління…», присвяченого Василю Слапчуку. Дисертанта вітали його науковий керівник, доктор філологічних наук, професор Волинського університету імені Лесі Українки Луїза Оляндер, голова спеціалізованої ради вченої ради, професор Роман Гром'як, доктори філологічних наук, професори Микола Ткачук, Зоряна і Богдана Лановик, Наталія Поплавська, Ольга Куца, кандидат філологічних наук, доцент Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту імені Тараса Шевченка Олена Пасічник та ін. Від теплих слів і пташиних пісень небеса ставали вищими, світлішими і чистішими.
 
Так склалося, що в останні роки я часто бував у Тернополі, то як опонент на захисті дисертацій, то як учасник наукових конференцій, то як голова державної екзаменаційної комісії. Був переповнений життям, вбирав у груди повітря, розправляв плечі, відчував радість, яка текла до мене з усіх сторін. Кафедра порівняльного літературознавства була для мене другим домом, зрештою, тут працювали мої друзі і приятелі професори Роман Гром'як, Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик, Ольга Куца, доценти Петро Сорока, Ігор Папуша, Віра Боднар, Богдан Чуловський, Наталя Кучма, а старший лаборант Соломія Смолин завжди частувала запашною кавою. Я часто зустрічався з Петром, привозив книги (а він мені приносив свої), радів з його успіхів, сумував, коли його спіткали якісь негаразди. Одного разу він сказав мені, що переніс важку операцію. Я заспокоював його, пославшись на досвід свого перебування в лікарні. Він жив майбутнім, стояв на порозі завтрашнього дня, приводив у рух усе, що було під руками, щоб схопити прийдешнє. Часом із ним і деканом факультету Миколою Ткачуком ми проходжувалися біля  педінституту, ділилися враженнями від прочитаних книг, напр., від його монографій про Івана Мердака, Бориса Демкова, Богдана Ткачика.
 
Під публікаціями останніх років він часто вказував місце написання: «Петриківський ліс».  Якось я запитав його:
 
- Чому ви звертаєтеся до Генрі Торо, до його «Волдена, або життя в лісі»? Ліс є для вас символом душі природи? Провісником раю? 
 
На це питання від відповів так:
 
- У добу глобалізації людина дуже відокремилася від природи, її життя перестало бути органічним. Воно раціоналізоване й механізоване. Повернення до раю нема, це одна з ілюзій свідомості. Життя настільки динамічне й запаморочливе, що нема часу схаменутися й заглянути в себе. Це можна зробити в Петриківському лісі. Він приносить незбагненне духовне прозріння. Про це свідчить його книга ліричного одкровення «Лісові псалми» (Тернопіль, 2012).
 
Сьогодні, коли вже нема Петра Сороки в живих, коли його з'їли атомні гриби семипалатинського полігону і непомірна праця, я хочу заперечити його тезу, що раю немає. Рай таки є. Він про нього пише в одному із своїх віршів:
 
Не раз і не двічі я скласти міг
Високу подяку свою:
Мій Боже, я знаю, що рай – це не міф,
Я жив у твоєму раю.
 
Там сяйво любові, там янгольський сміх,
Там вічність, мій Пане, але ж
Є чорна безодня і пекло – не міф,
У пеклі я мучився теж.
 
Коли ж у клепсидрі життя упаде
Остання піщинка німа,
Чи я не шукатиму світ такий, де
Ні раю, ні пекла нема.
 
Спогад про загублений рай, спогад, який ніколи не полишав Петра Сороку і приносив йому благодатні хвилини творчості – це не лише звернення до минулого. Це й звернення до майбутнього, що виходить поза межі цього емпіричного світу. І Петро Сорока, важко працюючи над своїми книгами, все життя ходив за кілька кроків від раю. Бо він пророкував і наближав інший світ, у якому людина не буде пригніченою і приниженою, а буде вільною і розкутою. Його творчість есхатологічна, вона позначила кінець світу ненависті і ворожнечі між людьми. Вона несла на собі печать духу, він прозрівав прийдешнє, викриваючи брехню свого часу. Він приготовляв перетворення світу, царство Боже, і я певен, що за це його душа достойна раю. У небі, де тісно блискавицям, він вишиває голкою свого духовного багаття наш мир, наше щастя, а, може, і вишиває долю майбутніх поколінь. 
 
Олександр АСТАФ'ЄВ, 
м.Київ
 
На світлинах:
Петро Сорока; його книга; автографи; обкладинка часопису «Сова»; лист від письменника
 
 
 

«Біля чужого багаття»

Олександра Астаф’єва

Астаф'єв Олександр. Біля чужого багаття: Книга перекладів. – Львів: ЛА «Піраміда», 2020. – 468 с.

1Obklad pereklady

У літературній творчості поета й літературознавця Олександра Астаф’єва перекладацька практика є окремою вагомою, однак, на жаль, мало висвітленою сторінкою. Це попри те, що поетичними перекладами він займався впродовж усього життя, зокрема з кінця 70-х років ХХ століття. Поряд із писанням поезії це було важливою складовою його творчих і професійних зацікавлень.

Том вибраних перекладів «Біля чужого багаття» є підсумковим виданням автора, в якому простежуються ключові маршрути й пошуки його перекладацьких інтересів: від класичних епох до поетів ХХ і ХХІ століття. Таких авторських антологій світової поезії – антологій від одного перекладача − в Україні можна порахувати буквально на пальцях, саме тому ця книжка заслуговує на ретельну увагу, як і перекладознавчі розвідки її автора.

Перекладацьку діяльність Олександр Астаф’єв розпочав у 1970-х роках у Тернополі, а згодом у Львові. Його перші переклади з польської, болгарської, білоруської та інших мов позначені прагненням зрівнятися з оригіналом, а то й перевершити його. Переклади Олександра Астаф’єва з французької свого часу підтримала Жінет Максимович − знаний філолог-романіст.

У післямові «Перекладацький доробок Олександра Астаф’єва» Ростислав Радишевський зазначає: «Біля чужого багаття» − це антологія перекладних поетичних текстів і понад півстолітній перекладацький доробок людини, яка, крім того, активно займалася науковою працею та поетичною творчістю. У перекладах Олександра Астаф’єва відчувається гармонія поетичних світів минулих епох. Ця книжка дає можливість простежити глобальні трансформації в історії поезії, зокрема переходу від класичного мистецтва до посткласичного. Фактично, перекладач стає для читача своєрідним гідом історичними епохами, різними культурами й мовами».

До книги увійшли переклади з класичної арабської поезії, переклади з трубадурів і міннензінгерів, повний переклад «Кримських сонетів» Адама Міцкевича, які раніше були перекладені Максимом Рильським і Борисом Теном, а також великий масив ключових світових поетів ХХ століття: зокрема з французької, німецької, англійської, польської, болгарської, білоруської, вірменської та інших мов.

Крім ґрунтовної післямови, видання містить Примітки та Вибрану бібліографію перекладів і перекладознавчих праць Олександра Астаф’єва.

В оформленні книжки «Біля чужого багаття» використано живописні роботи Анатолія Дністрового.

 
 
 
 
 
Дослідження
 

«Вечірнє сонце, дякую за день!»:

образи природи 

в ліриці Ліни Костенко

(До 90-річчя від дня народження)

 

Ліна Костенко

Природа в поезії Ліни Костенко виступає і як самостійний об`єкт, тобто як пейзаж, розвиваючи ті чудові взірці описової природи, що йдуть ще від поеми “Пори року” Томсона, а далі – широкими мазками, переважно в елегійних тонах зафіксовані у Ґете, Гюго, Байрона, Шевченка і т.д., і як “мова опису”, система певних моделюючих категорій, за якою стоять принципи індивідуально-авторського бачення світу (згадаймо “Сонячні кларнети” Павла Тичини) .

Часто природа постає як об′єкт зображення. Наприклад:

Сосновий ліс перебирає струни.

Рокоче тиша на глухих басах.

Бринять берези, блукають луни

Людьми забуті звечора в лісах.

 

Це – сивий лірник. Він багато знає.

Його послухать сходяться віки.

Усе іде, але не все минає

Над берегами вічної ріки.

Будучи об`єктом зображення, природа виступає у різних пропорціях стосовно цілого художнього світу: то цілковито займає його (“Природа мудра. Все створила мовчки”, “Ще плечі сосен в срібних полетах”, “Готичні смереки над банями буків”, “Заворожили ворони світанок”, “Несе Полісся в кошиках гриби”, “Рожеві сосни… Арфа вечорова”) то більшу частину (“Блискоче ніч перлиною Растреллі”, “…І вийшов Колумб …”), то меншу (“Кого спитаю: це уже любов?”, “Тінь королеви Ядвіги”), то зовсім відсутня (“Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!”, “Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану”).

У деяких творах природа нерівномірно з`являється у різних партіях: то може стрімко наростати, аж до витіснення інших подій (“Брейгель. “Падіння Ікара”, “Сіріє… синіє… Світає…”), то навпаки, може поступово йти на спад, аж до щезнення (“Притча про ріку”, “Старі дуби, спасибі вам за осінь…”,). У вірші “Ряхтять сніги. Прозора далина…” її мінливість умотивована сюжетно, якщо перелив настрою можна вважати сюжетом, однак у міру розвитку розповіді то зростає увага до пейзажу, то спадає. На початку твору природа представлена бентежною картиною зими, із натяком на певний душевний дискомфорт поетеси, бо «далина вдягла серпанок на похилі плечі» і «свинцевий вітер» обрієм стинав «криваве сонце, голову предтечі». Цей натяк певною мірою асоціюється із тим, що «нема листів і не доходить преса». Після кульмінації «Щовечора ти дзвониш без «алло» різко зменшується детальність зображеного й інтерес до природи, героїня наче відособлюється від природи, уже не споглядає її, як перше, події перенесено у план внутрішніх переживань поетеси:

А ти все кличеш, кличеш… А зима,

і ні прикмет, ні відгуку, ні сліду –

де я поділась, що мене нема

на всі чотири безгоміння світу.

Вдалим видається образ «на всі чотири безгоміння світу!..» Краса і багатство зимового пейзажу на початку твору і гранична ощадність під кінець мають характер протиставлення між красою природи і можливою драмою кохання. Під кінець твору пейзаж уже цілком відсутній, його витісняють переживання поетеси:

А я тулю твій голос до щоки,

і не озвусь, і не озвусь ні разу.

Моя адреса завжди навпаки.

У багатьох постає образ саду (“Летять на землю груші, як з рогаток”, “Дощ полив, і день такий полив′яний”, “Листопад”, “ І я не я, і ти мені не ти”, “Цвіли сади, гула хрущами круча”, “Екзотика”, “Ти пам′ятаєш, ти прийшов із пристані”, “У запічку гномик плямкає”, “Дорога за хмари”). У європейській культурі сад здебільшого асоціюється з уявленнями про світ як твір Бога-Художника, про світ як втрачений рай, країну вічного щастя і повноти буття, і, нарешті, про сад як стан людського духу. Семантика “саду” як еквівалента людського духу втілена у вірші “Осінній сад ще яблучка глядить…». Хоча на сюжетному рівні сад одержує конотацію плодоношення, героїня певна, що вже «чорні вікна стигнуть в переляках», і образ «білого коня» явно асоціюється із зимою:

То білий кінь,

то білий-білий кінь

шукає літо у сухому листі. 

Сад ніби створює якусь межу між осінню і зимою. З одного боку, “сад” і “зима” протистоять один одному як руйнівне і творче, мертве і живе. З іншого: вони й еквівалентні: зими ще нема, є сад, який плодоносить та уособлює радість життя.

Окремо слід сказати про символічну назву книги «Сад нетанучих скульптур», за якою, на наш погляд, прочитується ідея стоїків про природу-художницю, розвинута в Біблії. Віктор Бичков пише: «…Премудрість Божа була головною і безпосередньою художницею світу, що приводила його до згоди й співзвучності, гармонії світу. Важливо, що саме Софія брала участь у «прикрашенні» світу. Момент софійності краси займає важливе місце у середньовічній грекомовній, а пізніше давньослов′янській естетиці. Саме мудре творення світу привело до його краси, і «мудра краса» набуває статусу «істинної краси» в середньовічній культурі. В'ячеслав Брюховецький вважає, що ключем до розуміння назви книги, як і семантики її багатьох творів, є вірш «Ой ні, ще рано думати про все», де поетеса апелює до Сковороди:

А я лечу, лечу, лечу!

− Григорій Савич! – тихо шепочу.

 

Минає день, минає день, минає день!

А де ж мій сад божественних пісень?

Звісно, моторошним є цей рух, заздалегідь приписаний нерухомому об'єктові:

…От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.

Шепоче ліс: - Жива із кам′яним!

− Диви, дива! – дивується трава. –

Він кам′яний, а з ним іде жива!

Але ж у літературі подібних прикладів чимало. Скажімо, “біжить” пам'ятник Петрові І у “Мідному вершнику” Олександра Пушкіна і в “Петербурзі” Андрія Бєлого, грізною ходою пересувається статуя командора у “Камінному господареві” Лесі Українки, – їх механічний, неживий рух створює ілюзію кошмару, фантасмагорії. Про «ходу» статуї, нашаровану на образ саду, йдеться у вірші «Пам′ятник І.М.Сошенкові»:

І два віки зійшлися на пораду.

І Літній сад приснився тій вербі.

Хоч би яка скульптура з того саду

прийшла сюди постояти в журбі.

Як аналогія, напрошується вірш Богдана Рубчака «Ars poetica», де він використовує образ «Камінного саду». За ним оживає чудовий пам`ятник японського мистецтва ХІІІ ст. - «Сад каменів», пов`язаний із дзен-буддизмом, він містить у собі вражаючий синтез філософських ідей Сходу й західної цивілізації. У «Садові каменів», цьому просторі, вкритому білим зернистим піском, помітні маленькі мохнаті острівки і химерні камені. Дивовижне поєднання гармонійного хаосу і хаотичної гармонії! «Сад каменів» перегукується не з красою Версальського парку, де дерева вирівняні, підстрижені, доглянуті, а з феноменом французького екзистенціалізму, з його ідеями Буття і Нічого. «Сад каменів» образно моделює світобудову, камені серед піску - це острівки в океані вічності або Ніщо. У цьому «філософському саду» «росте» 15 каменів, та вони так розташовані, щоб з якої б точки зору їх не оглядати, п`ятнадцятий завжди буде прихований від ока. Він незримий, така собі «кантівська річ у собі». Як бачимо, є чимало спільного між «Садом нетанучим скульптур» Ліни Костенко і «Камінним» садом Богдана Рубчака.

Природа у віршах Ліни Костенко витлумачується у різних, часом навіть протилежних сенсах. З одного боку, вона втілює ідею сліпої і загрозливої для життя людини стихії (наприклад, вірш «Страшний калейдоскоп: в цю мить десь хтось загинув», де йде цілий перелік лих: «Розбився корабель. Горять Галапагоси. І сходить над Дніпром гірка зоря-полин», а центральним є образ «всесвітніх косовиць смерті»). З іншого боку, вона – сповнена вищої мудрості (“Акварелі дитинства”). В одному випадку вона підступна, руйнівна (“Летючі катрени”), в іншому – творча, гармонійна (“Дзвенять у відрах крижані кружальця”). Вільна і скута, минуща і вічна, зрозуміла і таємна, реальна і міфічна, така, як храм, і така, як тюрма, − ці та інші категорії легко впізнаються в Ліни Костенко. Природа у неї завжди співвідноситься з людиною, моделює життя індивіда, його світовідчування, визначає місце людини у світі. Скажімо, у наративно-зображальних жанрах (“На конвертики хат літо клеїть віконця…», «Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів!») вона здебільшого відтворює і віддзеркалює душевні переживання героїні, її любов до рідного краю. Це справді так, однак це далеко не універсальна і не єдина функція природи у художньому світі Ліни Костенко.

Картина ускладнюється у тій мірі, які категорії співвідносяться з природою у художній системі письменниці, яке місце займає природа – чи пейзаж, що споглядається і подається очима живописця., чи є вона місцем локалізації інших подій, чи постає дзеркалом “душі”.

У деяких творах Ліни Костенко прочитується опозиція природи північної і природи південної, що було характерно для романтизму. Природу північну у 60-их роках блискуче схарактеризував І.Світличний у своєму триптихові "Курбас": "Холод – державний, крутий, монарший". Природі північній Ліна Костенко приписує риси пригніченості, скутості, несвободи, монотонності (поема-балада “Скіфська одіссея”). Природі південній – риси вільності, динаміки, життєвості, яскравості, гордості за своє місце на землі і т.д. (“Скіфська одіссея”, “Акварелі дитинства”, “Українське альфреско”).

Опозиція “природа північна − природа південна” має два джерела. Одне з них зводиться до різниці між північною Росією і південною Україною (нашаровуючись, по суті, на романтичну геополітичну вість "Схід – Захід", "Європа – Азія"), і часто навмисне підкреслюється, як це ми бачимо, наприклад, у творчості Т.Шевченка. Друге джерело – просвітительські тлумачення природи і клімату як визначального фактора менталітету тих, що живуть у ньому. З цього приводу Монтескьє писав: «У північному кліматі ви побачите людей, у яких мало вад, немало доброчесностей і багато щирості та відвертості. У країнах помірного клімату ви побачите народи, непостійні у своїх вадах і доброчесностях, бо недостатньо визначені властивості цього клімату не надають їм стабільності».

Ліна Костенко переосмислює просвітительські ідеї і опозицію «північ – південь» підносить до рангу категорій, за допомогою яких актуалізує проблеми людини і природи, природи і культури, миру і війни, цілий комплекс філософсько-моральних питань. Антропологічні аспекти просвітительства начебто відсувають набік, бо на першому плані постають аспекти "свободи – несвободи", "стихії, спонтанності – монотонності, регулярності" і т.д. (“Скіфська одіссея”). Відомо, що особливої гостроти набуло протиставлення «Україна – Росія» в силу багатовікової загарбницької політики Московської держави. Тому легко зрозуміти, що «північ» з її хуртовинами і морозами часто асоціюється з негативом, а «південь» – з позитивом. Такими є, наприклад, образи Петербурга в П.Куліша, Т.Шевченка, Є.Маланюка, Мар'їної гори, Соловків у Юрія Клена, Колими в Л.Мосендза, Л.Полтави та ін. І, навпаки, іконічні пейзажі півдня постають соковитими, щедрими на кольори, вони втілюють високу духовність, культуру, свободу, і радість. Згадаймо:

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

Зміна ціннісної шкали стосовно романтичного змалювання природи особливо помітна у віршах “Заходить сонце за лаштунки лісу”, “Мене ізмалку люблять всі дерева”, “Розвиднилось траві, − упали такі роси!”. Скажімо, у вірші «Ті журавлі, і їх прощальні сурми…» відчутний місцевий колорит − достовірні деталі, які передають географічні й національні особливості української природи, тут і «дощ» натягує «свої осінні струни», «торкне ті струни пальчиком верба», і чути «осінній плач калини» і т.д. За рахунок місцевого колориту поетеса змальовує свіжу, яскраву і чітку картину південної природи.

Більшість віршів Ліни Костенко являють собою синтез кількох стилів - неоромантичного, неореалістичного, імпресіоністичного, експресіоністичного та інших. Її пейзажі цікаві тим, що у них виразно постулюються “детальність” і “спостережливість” як умови, які гарантують художність. Зовнішній світ ніби справді створений Богом, він сам по собі є художнім. Вона маніфестує свою живописну зіркість, здатність бачити деталі, подробиці, їх красу, звідси і домінація зорового сприймання дійсності (“І дощ, і сніг, і віхола, і вітер”, “Відмикаю світанок скрипичним ключем” та інші).

На прикладі таких творів, як “Іду в полях. Нікого і ніде”, “Цей ліс живий. У нього добрі очі” та інших можемо говорити про вплив модернізму на творчість Ліни Костенко: суб`єкт її художнього мовлення ніби залежить від законів своєї ж таки мови, часто дуже музичної, відповідно до неї він будує і свою поведінку, своє сприймання. Мабуть, цим можна пояснити естетизацію і культивування власних почуттів, настроїв, відчувань. Тут помітні посилення суб`єктивних принципів, прагнення передати, навіяти, реконструювати певний стан духу, конкретну психологічну обстановку, напрям думок, уявлення. Поетика деяких творів Ліни Костенко перегукується з імпресіоністичною поетикою, тут робиться акцент на сенсуальній, музичній стороні настроїв, відчуттях та сенсовій інформації, яка викликана контактом людини і дійсності («Жує полин солом′яний бичок…», «Пекучий день… лісів солодка млява…”). В інших творах на її поетику помітно впливає естетичний досвід символістів – може з`явитися музично-підвищений стан духу, зануреність в абстрактні роздуми, інколи навіть містичний екстаз (“Буває мить якогось потрясіння…”).

Якщо говорити про ідентифікацію суб`єкта мовлення із художньою мовою, то тут спостерігаємо комунікацію типу “Я – Ти” і дуже рідко “Я – Я”. У неї нема сповзання у сферу психоаналізу, тому поширена у модернізмі тематика еротичності, демонстрації внутрішньої вітальної енергії, згубного жіночого начала як першоелемента “життя-смерті” відсутня.

У поезії Ліни Костенко легко встановлюється еквівалентність між фразами і їх матеріальними заповнювачами, легко вибудувати ієрархічну площину системи. Можемо сказати, що в основному у творчості Ліни Костенко ми маємо справу із живописно-музичним принципом побудови тексту і світу. Поетеса у своїй практиці близько стоїть до Павла Тичини, Богдана-Ігоря Антонича, Володимира Свідзинського, Андрія Малишка. Краса природи, її живописання, земна музика ніби стають предметом художнього пізнання і моделювання. В ієрархічному відношенні музика природи – найвище, майже космічне начало. Її ритми, цикли, хвилі можуть захоплювати увесь світ, можуть складати психологічну домінантну ціннісних орієнтацій героїв, можуть віддалятися у сферу семантики – але не настільки, щоб виник конфлікт між повідомленням і мовою. Система моделюючих категорій в Ліни Костенко зберігає схожість до природних явищ.

Олександр АСТАФ'ЄВ,

м. Київ

 
 
 
 

ВОЇН І ПИСЬМЕННИК

 

(Про видатного діяча українського націоналістичного підпілля, голову Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради, підполковника-політвиховника УПА, письменника Йосипа Позичанюка)

Pozuchanuk

Писати про діячів націоналістичного підпілля, таких, як талановитий письменник, політичний референт Головного командування УПА, член Української Головної Визвольної Ради Йосип Позичанюк дуже складно, тому що вони, дотримуючись усіх умов конспірації, часто зберігали інкогніто, ховалися за псевдонімами, різними літературними масками, вдавалися до містифікацій і т.д. Мабуть, цим можна пояснити й імена, якими прикривався Йосип Позичанюк: «Шугай», «Устим Чубенко», «Євшан», «Стожар», «Рубайгада» та ін. В цьому, очевидно, й причина того, що й біографія національного героя України має чимало «темних» місць, і навіть відомості про нього у таких авторитетних виданнях, як «Енциклопедія Українознавства», «Encyclopaedia of Ukraine», «Літопис УПА» містять неточності.

Назріла потреба встановити справжні імена та достеменні факти біографії національних героїв, зокрема і Йосипа Позичанюка.

У Ніжинському філіалі Чернігівського обласного державного архіву вдалося відшукати студентську картку Йосипа Позичанюка під ч.543, видану 20 серпня 1931 р. У ній, зокрема, зазначалося: «Представник цього Позичанюк Йосип Іванович рахується студентом літературно-мовного факультету Ніжинського інституту соціального виховання» (Ф.427, спр. 3959). На підставі студентської картки з'ясували, що наш герой народився 25 березня 1913 року у селі Дашів тепер Іллінецького району Вінницької області На студентській картці було вміщено його світлину: вольове широке обличчя, ясні великі очі під високим лобом, міцно стиснені вуста.

Я надрукував знайдену світлину Йосипа Позичанюка і копію його студентської картки, а також статтю про нього у ніжинській газеті «Просвіта» (див. «Людина з легенди», «Просвіта», 1994, №№6-7). Петро Дужий передрукував світлини у «Шляхові Перемоги» (ч.50, від 10 грудня 1994 р.), і тут же вмістив свою статтю, спираючись на знайдені архівні матеріали, «Йосип Позичанюк – “Шугай”'», у якій акцентував на важливості цієї знахідки і навів нові подробиці з біографії відважного бійця. Він, зокрема, писав: «Нещодавно в газеті “Просвіта”, яка появляється друком у Ніжині, що в Чернігівській області, за стараннями редакційної ради, до складу якої входять Марія й Олександер Астаф’єви та інші, появилася стаття про сл.п. Йосипа Позичанюка п.н. “Людина з леґенди” (Дужий П. Йосип Позичанюк – “Шугай”' // Шлях перемоги. – 1994. – Ч.50. – 10.12).

Йосип Позичанюк загинув 21 грудня 1944 року в Юшківському лісі поблизу села Дев'ятники тепер Жидачівського району Львівської області. Тоді групу підпільників-націоналістів із 9-ти осіб атакував карально-репресивний загін, що налічував близько 300 чекістів. У газеті «За Українську державу» було вміщено таке повідомлення про смерть героїв:

«21 грудня 1944 року в бою з большевиками загинув Славної Пам'яті Друг Йосип Позичанюк… головний редактор органів ОУН «За Українську Державу», «За Самостійну Україну» й ін., член Головної Ради ОУН, один із наших піонерів українського самостійницького руху на ОіСЗ, політв'язень німецьких тюрем і засланець концентраційного табору, непересічний публіцист і письменник, автор численних видань ОУН і УПА, учасник ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН, визначний представник молодого українського покоління ОіСУ Земель, що, незважаючи на довгу більшовицьку неволю, бореться за ідею української державної самостійности.

Разом зі Сл.П. редактором Й.Позичанюком-Шаблюком загинули: Всеволод – Чумак – визначний член ОУН, організатор революційної визвольної боротьби на ЗУЗ і ОІСУЗ, що поєднував у собі прикмети непересічного організатора й бойовика; Град – Юра (Модест) – член ОУН, довголітній політичний в'язень, учасник багатьох геройських боїв і військами нквд у час першої і другої большевицьких окупацій, учасник ІІ Великого Збору ОУН; Орел – довголітній член ОУН, б. обласний військовий референт, один з організаторів УНС – УПА, учасник геройських боїв з німецькими і большевицькими окупантами» (За Українську Державу. – 1945. – Січень. – Ч.6). Петро Дужий свідчить: «Всі загиблі поховані у братській могилі на Юшківському кладовищі. Живими вийшли з бою Іван Пеленський-“Гонтар”, зв’язківець, псевдонім “Прикрий”, два незнаного імени рядові стрільці-зв’язківці й автор цих рядків» (Дужий П. Йосип Позичанюк – “Шугай”' // Шлях перемоги. – 1994. – Ч.50. – 10.12).

Нещодавно у Ніжинському філіалі Чернігівського обласного державного архіву я натрапив на особову справу Йосипа Позичанюка (Ф.6121, спр.2359). До неї увійшло кілька документів: 1) Заява від 18.05.1931 р. до Ніжинського Інституту Народної Освіти з проханням зарахувати його студентом літературно-мовного факультету; 2) Заява від 25.05.1931 р. до стипендіальної комісії щодо призначення стипендії; 3) Анкета учня Ніжинського технікуму радянського будівництва; 4) Рекомендація від 17 січня 1931 р. від Кам¢яногірського осередку ЛКСМУ до Робфаку; 5) Довідка Польовської сільради Дашівського району від 28.12.1930 р. про те, що Йосип Позичанюк працює у Кам¢яногірській цукроварні; 6) Медична довідка від 11.04.1931 р.; 7) Характеристика від 15 червня 1930 р. на Позичанюка Й.І. як учня Дашівської семирічної школи; 8) Особова справа Йосипа Позичанюка; 9) Заява від 29.07.1935 р. на ім¢я директора Ніжинського педінституту М.П.Загрецького щодо вступу до аспірантури; 10) Копія інститутського диплома від 11.07.1935 р.; 11) Посвідчення від 15.06.1930 р. про те, що він закінчив Дашівську семирічну школу.

З учнівської характеристики Йосипа Позичанюка випливає, що він із 1922 по 1930 роки вчився у Дашівській семирічній школі, де виявив достатні знання із суспільствознавства, хімії, природознавства, української, російської та німецької мов, краєзнавства та ін. “Цілком достатні знання” мав з фізики, арифметики, алгебри, геометрії, креслення, малювання, співів. Добре зарекомендував себе на уроках фізкультури.

Виховувала його мати, батька втратив, ймовірно, після революції. В.Вольський, який разом із Йосипом навчався в Ніжинському педінституті, пише, що його батька репресували і юнак «змушений був іти покрученими стежками, щоб бодай трохи приховати свої сліди і не датись переслідуванням» («Ідея і чин», 1965. Лютий. Ч.2 (57). Позичанюк брав активну участь у суспільно-корисній роботі: ініціював збір коштів на 3-й займ індустріалізації, виконував обов¢язки члена ЛКСМУ, Автодору, товариства “Друзі дітей” та ін.

Його рекомендували до кінотехнікуму. Про те, що він цікавився кіномистецтвом, свідчить його рецензія на фільм “Коліївщина”, яка була надрукована у 1935 р. у газеті “Нове село”.

Тоді, у 1930-му, Йосип Позичанюк до кінотехнікуму не потрапив. Натомість анкета Ніжинського технікуму радянського будівництва засвідчує, що його було відряджено осередками ЛКСМУ та профспілки до цього навчального закладу для опанування спеціальності “по управлінню”, тобто фахівця з управління.

Управлінцем він не став, а подав заяву до Ніжинського інституту соціального виховання, туди його зарахували на літературно-мовний факультет 20 травня 1931 р., а закінчив його він у червні 1934 р., де одержав диплом за №514. Йосипа Позичанюка було кваліфіковано як “викладача літературознавчих дисциплін у повних та неповних середніх школах та дорівнюваних до них”. З оцінкою “дуже добре” захистив дипломну роботу на тему: “Творчість Йоганна Бехера”.

Дирекція педінституту дозволила йому продовжити навчання в аспірантурі, це видно з його заяви від 29.07.1935 р.

На цьому записи в його особовій справі обриваються. В аспірантурі він, ймовірно, не навчався, а обрав шлях журналіста.

В.Вольський у статті «Письменник-воїн» подає його психологічний портрет: «Йосип Позичанюк був джентлменом, інтелігентом у повному розумінні цього слова. Користуючись великою симпатією і авторитетом серед друзів, він не був гордий і не відгороджувався від них. Чемний, розсудливий, тихий та лагідний, готовий був завжди допомогти ближньому, – таким його знали студенти Ніженського інституту.

У ньому горіла вроджена жага до науки, до розкриття людської правди. Про це свідчила його невтомна праця над книжкою, з якою він майже не розлучався» («Ідея і чин», 1965, лютий, ч.2). Над якою книгою він працював, з'ясувати не вдалося.

Та знову повернемося до статті В.Вольського: «Будучи найкращим студентом у навчанні, якого всі ми поважали за розум і талант, і працюючи, як член студентського комітету, він, здавалось, ніколи не був задоволений цим. Воно було десь у великому сховищі людських таємниць – у душі. Своїми здібностями і несподіванками він дивував не тільки студентів, а й професорів.

У відміну від багатьох, що з нагоди і без нагоди виголошували довжелезні промови, він був мовчазний. Мені він чомусь нагадував птаха, що перестав співати після того, як серед бурі втратив рідних, замінивши голосну пісню на сховану мрію. Він ніколи щиро не сміявся, як сміялися інші. Його сміх був подібний до сміху актора під час гри. Йому тяжко було бути іншим. Серце закинутої до клітки людини (це були 1932-33 р.) не могло сміятися щиро. Я бачив незабутнього Йосипа Позичанюка завжди із міцно стиснутими вустами, зі схованою в очах мрією. У затиснутості його вуст було не зло, а незламна воля і мужність, зважене прагнення – вперед!

Він був вершником і конем разом. Розум його – він, верхівець; почуття його – його кінь, на якому він мчав до омріяної мети. Здавалось, у розмові з людьми, навіть з друзями, він говорив одно, а думав про інше, далеке, незбагненне. Але коли говорив, панував над оточенням, над друзями. І зовсім не тому, що хотів того вшанування. Це було вродженим у нього.

У ньому палахкотів прихований гнів, гнів проти жорстокої московсько-большевицької несправедливости.

Пригадую його виступ на одному з студентських вечорів, де він читав свою гумореску. Студент-герой Позичанюкової гуморески звертався з проханням до своєї мами: «Мамо! Пришліть мені хоч півпуда сухарів!». Оті «півпуда» не могли затушкувати правди про нечувану дійсність, в якій гинув з голоду уярмлений український нарід. То були чорні, жорстокі роки. Вони відбилися також на житті студентів» (Вольський В. Письменник-воїн // Ідея і чин. – 1965. – Лютий. – Ч.2 (57).

Спогади про Йосипа Позичанюка залишив і голова Фундації Симона Петлюри у Лондоні Олександр Бондаревський. З його листів я вперше довідався про героя-письменника. Бондаревський на прохання Степана Мудрика (Мечника), в'язня німецьких концтаборів, керівника розвідки ЗЧ ОУН (з 1951), Голови Головної Ради ОУН написав спогади про героя. У них є такі рядки:

“Так я вперше познайомився з покійним Йосипом перед лекцією світової літератури, що її викладав проф. В. Рязанов. З самого початку я зауважив, що він не поспі­шає швидко механічно записувати, а вдумливо, з пова­гою сприймав, засвоював, а потім головне коротко запи­сував і так мав конспект лекцій. Я пригадую, що майже всі, а особливо дівчата, механічно намагались усе запи­сати, а в цей час Йосип, удумуючись у кожне слово, виби­рав найголовніше й до цього найголовнішого під час залі­ків додавав додатковий матеріал і цим витворювалась ціла гармонійність. Цей спосіб фіксування матеріалу він застосовував на всіх лекціях, а це свідчило про його гли­бокий універсальний розвиток. Бо коли проф. Рязанов, подаючи курс світової літератури, вплітав для порівнян­ня щось з української чи російської літератури, що часами щось додатково вставляв і Йосип сам, це викликало приємне спостереження праці й підсилювало його автори­тет серед студентів. На лекціях він використовував кожну хвилину для засвоювання матеріалу. Щоб уважніше сприймати лекції, Йосип сідав завжди за найближчим столом до лектора, належно приготовивши паперів, зошит і ручку. І ніколи під час лекцій не відповідав, коли хто перепитував. Коли було потрібно опрацювати доповнюючий матеріал до лекцій, то він робив те того ж вечора в читальні інституту, не відкладаючи.

Особливо мав замилування до історії старовинного грецького і римського театру, часто опрацьовував до­даткову літературу й обов’язково раз на тиждень відвіду­вав міський театр, а особливо саме в цих двох роках був дуже модний О. Корнійчук зі своїми драматичними п’єсами соціалістичного реалізму, бож це був саме час знищення всіх українських літературних організацій та напрямку в мистецтві, а на їх місце було створено в 1934 році всесоюзну. Цебто московську організацію пролетар­ських письменників на чолі з М. Горьким. Ідеологічний напрямок цьому московсько-большевицькому творові подав Жданов. А тому нас, студентів-випускників літера­турного факультету змушували майже дослівно заучува­ти постанови Жданова, Горького.

Йосип захоплювався вченням Маркса, Енгельса, Ле­ніна. Будучи секретарем комсомольської організації фа­культету, він організував додаткові семінарі для вивчен­ня корінних основ соціялізму й реалізму. Правда, щоб не наражатися на політичні неприємності, ніхто йому не перешкоджав. Але практично нікого йому не вдалося скомунізувати.

Останнє перебування в інституті мені довелося навіть мешкати в одному приватному будинку по вулиці Баґрова ч. 5 в суміжній кімнаті, двері до котрої були завжди від­чинені. Але ми змовились, щоб далі зберігати спокій і найменше говорити. Йосип мав спокійний характер, був скромний, нікому не докучав приватними справами, а тим більше політичними.

Одного разу дістав вірші Сергія Єсєніна, які читав перед сном, а потім ховав їх під матрас. Але наступного ранку потроху він їх деклямував і ставало дивним, що декадента, куркульського письменника, який повісився на трубі, Йосип, як активіст комсомолець, міг це робити. Одного вечора дав і мені ці вірші прочитати. Але нікому не сказав, хто йому їх позичив.

Ще була одна таємниця, що лишилася нерозгаданою для мене, а це ж, що в Ніжині була грецька православна церква, яка лишилася єдиною на все місто, де відпраляли Служби Божі. І ось під час Всенічної Великодньої відправи збоку церкви бачили Йосипа, який, схиливши голову, щоб ніхто не впізнав, понад дві години прислу­хався до мелодійного співу “Христос Воскрес!”

Не пригадую, що Йосип мав ближчі зв’язки з дівча­тами й ніхто з дівчат не приходив до нашого будинку. Увечері довго читав, а ранком піднімався за півгодини до початку навчання, швидко одягався, вмивався і зачісував­ся, щоб волосся лежало набік. На жаль, сніданку жадного не мали, а маючи кусник хліба, їли по дорозі до інституту, що був не далі як 200 метрів від мешкання. Майже ніколи не бачив, щоб Йосип голосно сміявся, а завжди був чимсь заклопотаний, задуманий і це не давало можливостей роз­гадати його внутрішніх переживань» (Мечник С. Вивчаймо ворога. – Мюнхен, 1989. – С.257-260).

Звісно, портрет будь-якої людини складається з багатьох деталей – вчинків і їхньої мотивації, поведінки, етикету, жестів, які виражають свідомі і спонтанні реакції, мовність і комунікативність. Тому спогади Олександра Бондаренка дають уяву про соціальний статус Йоспа Позичанюка в Ніжинському педінституті, його виховання, ставлення до друзів і співбесідників. Ціннісну шкалу героя мемуарист вибудовує як позитивну, природну, живу, про що свідчать і подальші рядки спогадів:

«З дому пакунків не одержував. Але час від часу мав грошеві перекази й це давало можливість користуватися йому додатковими харчами ввечері в одній з дешевих міських їдалень. Не любив модно одягатись, а носив при­тертий одяг протягом року. Фізично не був міцної бу­дови, – щуплим.

Повертаючись після зимової перерви, ми всі приво­зили деякі харчі й за звичаєм спільно ввечері споживали, навіть випиваючи по чарці горілки. Коли дехто розпо­відав неприємні речі з життя села чи випадки про арешти або самогубство від розпачу, то Йосип реаґував холодно, мовчазно. Але нікого не зраджував. Цього ж вечора він читав на закінчення написану під час зимової перерви новелю і прохав товаришів подати критичні зауваги.

Його новелі носили майже завжди опис природи та окремі пригоди людей і звірів у люті морози зі снігові­ями, коли голодні звірі, налякані цим усім та терплячи голод, ставали між собою добрими приятелями. Добре пригадую короткий опис: тріщить мороз, завірюха. Гос­подар несе корм худобі й у повітці натрапив на вовка, пса і лиса. Мотив – біда усіх ріднить.

На зборах голосно Позичанюк не виступав, не нав’язу­вав нікому своїх поглядів. А на лекціях, при обговорю­ванні повчального матеріялу, завжди намагався підтри­мувати марксо-ленінським світоглядом. Але це нікому не шкодило. А викладачам було приємно, що їхній студент має марксо-ленінський світогляд.

Не пригадую, щоб він будь-кому заподіяв кривду, чи “викрив ворога народу”, як це робили інші. Листи бать­ків, по прочитанні, відразу нищив, а на столі не лишав ні книжок, ні зошитів, а все ховав, якщо не до скриньки, яку мав, то звичайно під подушку.

Мав добру пам’ять і тому під час заліків чужими кон­спектами не користувався. А за день чи два розгортав свій стисло записаний конспект, читав, головні думки допов­нював, поширював, що стосувалося стрижневих думок. І все завжди виходило добре.

Одно неприємне в пам’яті безпартійних студентів. Видаючи безкоштовний квиток подорожі, Позичанюк таємно видавав їх тільки кандидатам партії та комсо­мольцям, які їздили таємно на два-три дні переважно до Брянська, звідки тихцем привозили хліб, сало, ковбасу. Тобто все те, чого не можна було дістати в Україні. Мож­ливо така була настанова партійного активу. І він не зраджував цього, хоча кожен випускник мав право мати таку безкоштовну подорож.

Десь за два місяці перед випуском прибула комісія з народнього комісаріату освіти (нарком освіти) для роз­поділу випускників. Але практичного нічого з цього не вийшло. Бо саме після страшного голоду кожен хотів ділити долю і недолю спільно зі своєю родиною, неда­леко від свого села чи міста.

Одного дня Йосипа викликали до Ніженського рай­кому комсомолу, де був представник від ЦК комсомолу України. Там йому сказали, що його, як загартованого ленінця, ЦК комсомолу України мобілізовує на комсо­мольську працю до Вінницького обкому комсомолу.

Випускники 1934 року не складали державних іспитів, а захищали дипломні праці… А після захисту дипломної праці він нас, його найближчих приятелів, запросив випити з ним по стакану вина. Пригадую, ніби під хмілем, він сказвав: “Щиро кажу вам, що дійсно вважаю вас приятелями” і потім за­тяг “Та вже 200 років як козак у неволі під московським караулом у тюрмі”.

Якось так трапилося, що ми роз’їхалися непомітно, бо ніяк не пригадував свою останню зустріч. Чув пізніше, що Йосип працював в обласній редакції, друкуючи там свої новелі й рецензії на театральні вистави. Ще прига­дую, десь на початку грудня 1941 року через члена похід­них груп друга Володимира Лаврівського я одержав підпільний журнал з короткою допискою: “Васильків, постій. Йосип”.

Вічна Йому пам’ять. Зі сумом пригадав, що запам’я­тав давно у роках 1933-34 в Ніжені» (Мечник С. Вивчаємо ворога. – Мюнхен, 1989. – С.257-260).

Петро Дужий зазначає у статті «Йосип Позичанюк – «Шугай» зазначає, що восени 1939 року він за рекомендацією ЦК комсомолу разом з іншими молодими письменниками і журналістами потрапив на редакційну працю до Львова. Василь Гришко згадує, що він був спецкором газети «Комуніст» («Радянська Україна») у «возз¢єднаних» землях Західної України» (О.Шугай. Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду. К., 1996, с.462). Остап Тарнавський у книзі «Літературний Львів. 1939-1944» (Львів, 1995) писав:

«Не всі письменники, які прибули в Галичину, були визначені партією зі спеціяльними дорученнями. Були й такі, які просто потрапили сюди на працю. Таким тихим працівником був Йосип Позичанюк. Коли він з'явився у Львові, десь уліті 1940 року, ми чомусь вважали його таки нашим галичанином, думаючи, що він прибув, може, з Коломиї, чи з іншого закутка… Та справа вияснилась, коли у клюбі з'явилась мама Йосипа і їй дали роботу гардеробниці. Тоді ми й довідались, що Позичанюки прибули з Вінниці. Про батька Йосипа ніхто не говорив, і ми так і не довідались, чи його знищили, може, як куркуля, чи він сам десь загубився під час переслідувань. Йосипа Позичанюка приділили до редакції журналу “Література і мистецтво”, і він вираховував гонорари авторам цього видання. Він тримався дуже стримано, з ніким надто не зближувався і не шукав ширшого знайомства. Мені він видався загадковим… Я зразу зорієнтувався, що Позичанюк – це не звичайний висланник на роботу в Галичині, але людина не тільки з характером, а й світоглядом, який далекий від урядового соцреалізму» (с.57-60).

Іван Багряний у статті «Народження газети» згадує про львівські зустрічі з Йосипом Позичанюком: як вони «на квартирі Юрія Стефаника “пропили” гонорар за “Тигролови”, як разом “обдумували ідею творення героїчного пісенного репертуару для партизанських відділів» (О.Шугай. Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду. К., 1996, с. 459-464). Йосип Позичанюк тоді ще і не підозрював, що мине кілька років і партизани уже складатимуть і співатимуть пісні про нього, безсмертного “Шугая”. Ось одна з них, “Пісня про Шугая”:

Хто з повстанців та не знає друга Шугая,

Хто не знає, як літає молоде орля?

Знають, знають усі хлопці, знають, як один,

Він – поет, боєць одважний, України син.

Побратиме, побратиме, вірний, дорогий,

Не забудемо про Тебе, друже бойовий!

Червоніє, в¢ється обрій, мов вогненний змій,

Це Шугай веде повстанців з ворогом у бій.

Багровіє ціле небо, багровіє світ,

Гей, привіт Тобі, Шугаю, вогневий привіт!

Побратиме…

Хто ж міче там з автомата аж трясеться гай?

Це кладе комуну кляту побратим Шугай!

Ой, схилився, ой, упав він тихо на плече,

Кров червона, кров повстанська по снігу тече!…

Побратиме…

Поховали та під кленом друга Шугая,

Посумніла, зажурилась лісова сім¢я,

Гей, повстанці, не журіться, не хиліть голов,

Нашим ворогам не жити, буде кров за кров!

Побратиме…

(Співаник УПА, Реґензбурґ, 1950, с.112-123).

На початку війни Йосип Позичанюк став у лави борців за визволення. В анонім­ному виданні “Історії УПА” (1990) ска­зано, що “навіть прибулі до Галичини українці з осередньо-східних українсь­ких земель і східних земель ставали членами ОУН. як наприклад славної пам'яті Йосип Позичанюк”, хоч це було й дуже ризиковано, бо НКВС навмисне підсилало різних провокаторів, щоб розшифрувати діяльність підпілля.

Петро Дужий у згаданій статті констатує, що в серпні 1941 року Йосип Позичанюк входив до спеціальної похідної групи, яка вирушила на Київ, щоб проголосити в ньому Акт відновлення української держави. До групи, якою керував сл. п. Дмитро Мирон – “Орлик”, входили (крім Позичанюка) й “східняки” педагог Пантелеймон Сак – “Могила”, письменник Олекса Гай-Головко, Яковенко та інші. Д-р Іван М.Чинченко у замітці «1941 рік в Україні» свідчить про прибуття похідної групи, в якій перебував Йосип Позичанюк, до Василькова, де відбулися збори на подвір'ї шкільного будинку, під розгорнутим національним прапором. На них були присутні 1500 осіб. «Зборами керували три особи з нашої похідної групи: сл.пам. Йосип Позичанюк, колега Сак і автор цих рядків… Порадились з місцевими учителями, що були теж на зборах-мітингу, про кандидатів до міської та районної управи. Обрали міську управу, районну управу, голів цих управ. Обрали команданта поліції… Обидві управи віддано працювали для Української Держави аж до серпня 1941 року, коли команда СС-ів приїхала з м.Житомира і перевела масові арешти, в тім числі членів обох управ» («Шлях перемоги, 1969, 23 червня, с.3).

31 серпня у Василькові групу підступно арештували і Йосип Позичанюк потрапив до рук гестапо, його відвезли на допити до Кракова. Митрополит і президент УНР Андрей Шептицький 17 листопада 1941 року звернувся до окупаційної влади і проводу ОУН у Кракові з проханням його звільнити:

«Високоповажний Пане Полковнику!

Звертаюся до вас з такою просьбою. У Львові за більшовицьких часів був письменник-наддніпрянець Осип Позичанюк, національно свідомий українець, який з більшовиками не мав нічого спільного. Тепер він виїхав на Україну і був арештований дня 28 серпня 1941 року німецькими властями в місті Житомирі. Тепер він перебуває в тюрмі Монтенлю в Кракові. Відомо мені, що дня 19 вересня ц.р. була видана Львівським Ґестапо постанова про звільнення Осипа Позичанюка. Ця постанова не була виконана, бо тоді Ґестапо не було ще відомо місце перебування Позичанюка. Прошу Вас занятися справою цього молодого чоловіка та допомогти йому звільнитися з тюрми. Митрополит і
президент УНР Андрей (Д-р А.Шептицький) («Визвольний шлях, 1993, №1, с.230-231). Ми не могли з'ясувати імені полковника, якому було адресовано листа. Та Позичанюку вдалося звільнитися з Краківської тюрми на початку серпня 1942 року, у нацистському ув'язненні він перебував майже рік, а після цього перейшов на роботу в підпілля. Зокрема, організовував українські повстанчі частини у Центральній і Східній Україні.

21-22 листопада 1943 року він бере участь у Першій Конференції Поневолених Народів Східної Європи і Азії, на яку з'їхалося 39 делегатів від 13 народів (білорусів, башкирів, азербайджанців, вірменів, грузинів, кабардинців, казахів і т.д.). Конференція прийняла відозву до всіх поневолених народів, накреслила найб­лижчі політичні завдання.

11–15 липня 1944 року у Карпатах, біля с. Сприня Самбірського району, під охороною піших і кінних частин УПА відбувся Перший Великий Збір Української Головної Визвольної Ради, який заслу­хав доповіді та звіти різних комісій, оп­рацював Універсал і текст присяги воїнів УПА. Через кілька днів відбулися ви­бори Голови Президії Української Виз­вольної Ради, Голови Генерального Сек­ретаріату, Генерального Судді та чле­нів Президії. Йосипа Позичанюка було обрано членом Української Головної Визвольної Ради і керівником її Бюро інформації.

Беручи участь у розробці найважливі­ших політичних документів УПА, Йосип Позичанюк зарекомендував себе зрілим політиком і теоретиком націоналізму. Йому належить, можливо, велика праця “Тактика щодо російського народу” (“Літопис УПА”, т. 8, кн.І), написана як меморан­дум для керівних кадрів підпілля. Крім того, він виконував велику редакторсь­ку роботу: писав і редагував декларації, ухвали, меморандуми, звернення, а та­кож часописи “Бюро інформації Укра­їнської Головної Визвольної Ради”, “Самостійність”, “Повстанець” та ін.

Вчені ще не сказали свого слова про підпільну літературу УПА, хоч і друкувалася у підпільних друкарнях, інколи на цигарковому папері чи листках із шкільних зо­шитів, множилася на циклостилі і переписувалася від руки. В умовах підпілля виросла ціла плеяда таланови­тих публіцистів, прозаїків, поетів.

Одним із найобдарованіших серед письменників-повстанців був, безперечно, Йосип Позичанюк. Йому належить низ­ка оповідань і новел, друкованих у під­пільних та емігрантських виданнях. Серед них такі відомі твори, як «Гуляйпільські хлопці», «В житі», «Життя», «Іскра», «Чемпіон», «У полі», «Зелений шум», «Карпатський етюд», «Мартини», «Нащадки» та інші.

На жаль, талант молодого письменни­ка не встиг розквітнути. Він, як і його бойові побратими, загинув у Юшківському лісі.

 

 
 

Півстолітній

доробок поета

Побачив світ понад півстолітній доробок «Вибраних поезій» поета,

перекладача, літературознавця Олександра Астаф’єва

 

Obkladynka Astafev 

Астаф'єв Олександр. Вибрані поезії / Упорядники: А. Дністровий, М. Астаф’єва.– Львів: ЛА «Піраміда», 2020. – 376 с.

 

До тому «Вибрані поезії» Олександра Астаф’єва, поета з покоління «старших» вісімдесятників, увійшов півстолітній поетичний доробок: вірші й поеми, написані в 1968−2019 роках, зокрема в часи тернопільського, львівського, ніжинського та двох київських періодів у житті автора.

В анотації до видання сказано, що ще в ранніх творах проявляться його схильність, з одного боку, до імпресіоністично-медитативних пейзажів, а з другого – до експериментальних пошуків із елементами сюрреалізму й колажу, що автор розвиватиме впродовж усього поетичного шляху.

У післямові «Відриваючи поета заново» письменник Анатолій Дністровий зазначає:

«Для старшого покоління поезію Олександра Астаф’єва представляти, загалом, не треба, бо в часи поетичного дебюту 70-х та, особливо, в 80-х − період виходу перших поетичних збірок «Листвяний дзвін» (1981) і «Заручини» (1988), − він був активним учасником літературного процесу. Проте часто стається так, що професійна діяльність, не пов’язана з поезією, поступово заступає чи затінює поетичне амплуа.

Так трапилося і з ним – Олександр Астаф’єв став викладачем, літературознавцем і професором, що відсунуло на задній план його поетичну творчість. Із початком Незалежності він із головою поринув у громадську й наукову діяльність: разом з однодумцями займався випуском газет, виданням книжок, просвітянською працею, поверненням українській церкві храмів у Ніжині; писав наукові розвідки і монографії з теорії та історії літератури, полоністики, викладав спершу в Ніжинському державному педагогічному університеті імені Миколи Гоголя, а згодом у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, в університетах й академіях Польщі та Німеччини.

І справді, як поет він зникає з радарів, його починають потроху забувати читачі й митці-ровесники, але писати поезію та займатися поетичними перекладами він не припиняє й залишається відданим цьому все своє життя. Іноді дрібними накладами в периферійних видавництвах виходили його скромно видані поетичні збірки, які розходилися, переважно, серед знайомих, колег, студентів і не потрапляли в поле зору літературної критики, а коли й спорадично згадувалися, то хіба в негласній рубриці «професорська поезія».

Значна частина поетичного доробку Олександра Астаф’єва фактично є невідомою для широкого читача. Змінювалися історичні й політичні контексти, українське суспільство переживало складні соціокультурні трансформації, одне за одним приходили молодші літературні покоління – з новими поетиками, світоглядами, трендами, яким ніколи не було діла до «дня вчорашнього». І паралельно до цього, в своїй тихій творчій келії, впродовж кількох десятиліть він ночами писав поезію».

Крім післямови видання містить Примітки, а також Вибрану бібліографію про поетичну творчість Олександра Астаф’єва.

Видання оформлене живописними роботами Анатолія Дністрового.

 

Біографічна нота 

Олександр Астаф’єв — поет, представник покоління «старших» вісімдесятників, перекладач, літературознавець; доктор філологічних наук, професор; член НСПУ (1992), Міжнародної асоціації україністів (1986), вашингтонського відділення Міжнародного ПЕН (2008), НТШ (2018). Лауреат літературних премій імені Бориса Грінченка (1995), Михайла Коцюбинського (2001), Всеукраїнської літературної премії імені братів Богдана та Левка Лепких (2009), Міжнародної премії в галузі художнього перекладу імені Остапа Грицая (2010), Премії імені Якова Гальчевського (2020). Його поезії перекладено англійською, німецькою, французькою, болгарською, польською, російською, білоруською, грузинською та іншими мовами.

«Вибрані поезії» Олександра Астаф’єва — підсумкова книжка півстолітнього поетичного доробку автора: поезій і поем, написаних у 1968−2019 роках.