«Біля чужого багаття»

Олександра Астаф’єва

Астаф'єв Олександр. Біля чужого багаття: Книга перекладів. – Львів: ЛА «Піраміда», 2020. – 468 с.

У літературній творчості поета й літературознавця Олександра Астаф’єва перекладацька практика є окремою вагомою, однак, на жаль, мало висвітленою сторінкою. Це попри те, що поетичними перекладами він займався впродовж усього життя, зокрема з кінця 70-х років ХХ століття. Поряд із писанням поезії це було важливою складовою його творчих і професійних зацікавлень.

Том вибраних перекладів «Біля чужого багаття» є підсумковим виданням автора, в якому простежуються ключові маршрути й пошуки його перекладацьких інтересів: від класичних епох до поетів ХХ і ХХІ століття. Таких авторських антологій світової поезії – антологій від одного перекладача − в Україні можна порахувати буквально на пальцях, саме тому ця книжка заслуговує на ретельну увагу, як і перекладознавчі розвідки її автора.

Перекладацьку діяльність Олександр Астаф’єв розпочав у 1970-х роках у Тернополі, а згодом у Львові. Його перші переклади з польської, болгарської, білоруської та інших мов позначені прагненням зрівнятися з оригіналом, а то й перевершити його. Переклади Олександра Астаф’єва з французької свого часу підтримала Жінет Максимович − знаний філолог-романіст.

У післямові «Перекладацький доробок Олександра Астаф’єва» Ростислав Радишевський зазначає: «Біля чужого багаття» − це антологія перекладних поетичних текстів і понад півстолітній перекладацький доробок людини, яка, крім того, активно займалася науковою працею та поетичною творчістю. У перекладах Олександра Астаф’єва відчувається гармонія поетичних світів минулих епох. Ця книжка дає можливість простежити глобальні трансформації в історії поезії, зокрема переходу від класичного мистецтва до посткласичного. Фактично, перекладач стає для читача своєрідним гідом історичними епохами, різними культурами й мовами».

До книги увійшли переклади з класичної арабської поезії, переклади з трубадурів і міннензінгерів, повний переклад «Кримських сонетів» Адама Міцкевича, які раніше були перекладені Максимом Рильським і Борисом Теном, а також великий масив ключових світових поетів ХХ століття: зокрема з французької, німецької, англійської, польської, болгарської, білоруської, вірменської та інших мов.

Крім ґрунтовної післямови, видання містить Примітки та Вибрану бібліографію перекладів і перекладознавчих праць Олександра Астаф’єва.

В оформленні книжки «Біля чужого багаття» використано живописні роботи Анатолія Дністрового.

«Вечірнє сонце, дякую за день!»:

образи природи 

в ліриці Ліни Костенко

(До 90-річчя від дня народження)

Природа в поезії Ліни Костенко виступає і як самостійний об`єкт, тобто як пейзаж, розвиваючи ті чудові взірці описової природи, що йдуть ще від поеми “Пори року” Томсона, а далі – широкими мазками, переважно в елегійних тонах зафіксовані у Ґете, Гюго, Байрона, Шевченка і т.д., і як “мова опису”, система певних моделюючих категорій, за якою стоять принципи індивідуально-авторського бачення світу (згадаймо “Сонячні кларнети” Павла Тичини) .

Часто природа постає як об′єкт зображення. Наприклад:

Сосновий ліс перебирає струни.

Рокоче тиша на глухих басах.

Бринять берези, блукають луни

Людьми забуті звечора в лісах.

Це – сивий лірник. Він багато знає.

Його послухать сходяться віки.

Усе іде, але не все минає

Над берегами вічної ріки.

Будучи об`єктом зображення, природа виступає у різних пропорціях стосовно цілого художнього світу: то цілковито займає його (“Природа мудра. Все створила мовчки”, “Ще плечі сосен в срібних полетах”, “Готичні смереки над банями буків”, “Заворожили ворони світанок”, “Несе Полісся в кошиках гриби”, “Рожеві сосни… Арфа вечорова”) то більшу частину (“Блискоче ніч перлиною Растреллі”, “…І вийшов Колумб …”), то меншу (“Кого спитаю: це уже любов?”, “Тінь королеви Ядвіги”), то зовсім відсутня (“Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!”, “Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану”).

У деяких творах природа нерівномірно з`являється у різних партіях: то може стрімко наростати, аж до витіснення інших подій (“Брейгель. “Падіння Ікара”, “Сіріє… синіє… Світає…”), то навпаки, може поступово йти на спад, аж до щезнення (“Притча про ріку”, “Старі дуби, спасибі вам за осінь…”,). У вірші “Ряхтять сніги. Прозора далина…” її мінливість умотивована сюжетно, якщо перелив настрою можна вважати сюжетом, однак у міру розвитку розповіді то зростає увага до пейзажу, то спадає. На початку твору природа представлена бентежною картиною зими, із натяком на певний душевний дискомфорт поетеси, бо «далина вдягла серпанок на похилі плечі» і «свинцевий вітер» обрієм стинав «криваве сонце, голову предтечі». Цей натяк певною мірою асоціюється із тим, що «нема листів і не доходить преса». Після кульмінації «Щовечора ти дзвониш без «алло» різко зменшується детальність зображеного й інтерес до природи, героїня наче відособлюється від природи, уже не споглядає її, як перше, події перенесено у план внутрішніх переживань поетеси:

А ти все кличеш, кличеш… А зима,

і ні прикмет, ні відгуку, ні сліду –

де я поділась, що мене нема

на всі чотири безгоміння світу.

Вдалим видається образ «на всі чотири безгоміння світу!..» Краса і багатство зимового пейзажу на початку твору і гранична ощадність під кінець мають характер протиставлення між красою природи і можливою драмою кохання. Під кінець твору пейзаж уже цілком відсутній, його витісняють переживання поетеси:

А я тулю твій голос до щоки,

і не озвусь, і не озвусь ні разу.

Моя адреса завжди навпаки.

У багатьох постає образ саду (“Летять на землю груші, як з рогаток”, “Дощ полив, і день такий полив′яний”, “Листопад”, “ І я не я, і ти мені не ти”, “Цвіли сади, гула хрущами круча”, “Екзотика”, “Ти пам′ятаєш, ти прийшов із пристані”, “У запічку гномик плямкає”, “Дорога за хмари”). У європейській культурі сад здебільшого асоціюється з уявленнями про світ як твір Бога-Художника, про світ як втрачений рай, країну вічного щастя і повноти буття, і, нарешті, про сад як стан людського духу. Семантика “саду” як еквівалента людського духу втілена у вірші “Осінній сад ще яблучка глядить…». Хоча на сюжетному рівні сад одержує конотацію плодоношення, героїня певна, що вже «чорні вікна стигнуть в переляках», і образ «білого коня» явно асоціюється із зимою:

То білий кінь,

то білий-білий кінь

шукає літо у сухому листі. 

Сад ніби створює якусь межу між осінню і зимою. З одного боку, “сад” і “зима” протистоять один одному як руйнівне і творче, мертве і живе. З іншого: вони й еквівалентні: зими ще нема, є сад, який плодоносить та уособлює радість життя.

Окремо слід сказати про символічну назву книги «Сад нетанучих скульптур», за якою, на наш погляд, прочитується ідея стоїків про природу-художницю, розвинута в Біблії. Віктор Бичков пише: «…Премудрість Божа була головною і безпосередньою художницею світу, що приводила його до згоди й співзвучності, гармонії світу. Важливо, що саме Софія брала участь у «прикрашенні» світу. Момент софійності краси займає важливе місце у середньовічній грекомовній, а пізніше давньослов′янській естетиці. Саме мудре творення світу привело до його краси, і «мудра краса» набуває статусу «істинної краси» в середньовічній культурі. В'ячеслав Брюховецький вважає, що ключем до розуміння назви книги, як і семантики її багатьох творів, є вірш «Ой ні, ще рано думати про все», де поетеса апелює до Сковороди:

А я лечу, лечу, лечу!

− Григорій Савич! – тихо шепочу.

Минає день, минає день, минає день!

А де ж мій сад божественних пісень?

Звісно, моторошним є цей рух, заздалегідь приписаний нерухомому об'єктові:

…От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.

Шепоче ліс: - Жива із кам′яним!

− Диви, дива! – дивується трава. –

Він кам′яний, а з ним іде жива!

Але ж у літературі подібних прикладів чимало. Скажімо, “біжить” пам'ятник Петрові І у “Мідному вершнику” Олександра Пушкіна і в “Петербурзі” Андрія Бєлого, грізною ходою пересувається статуя командора у “Камінному господареві” Лесі Українки, – їх механічний, неживий рух створює ілюзію кошмару, фантасмагорії. Про «ходу» статуї, нашаровану на образ саду, йдеться у вірші «Пам′ятник І.М.Сошенкові»:

І два віки зійшлися на пораду.

І Літній сад приснився тій вербі.

Хоч би яка скульптура з того саду

прийшла сюди постояти в журбі.

Як аналогія, напрошується вірш Богдана Рубчака «Ars poetica», де він використовує образ «Камінного саду». За ним оживає чудовий пам`ятник японського мистецтва ХІІІ ст. - «Сад каменів», пов`язаний із дзен-буддизмом, він містить у собі вражаючий синтез філософських ідей Сходу й західної цивілізації. У «Садові каменів», цьому просторі, вкритому білим зернистим піском, помітні маленькі мохнаті острівки і химерні камені. Дивовижне поєднання гармонійного хаосу і хаотичної гармонії! «Сад каменів» перегукується не з красою Версальського парку, де дерева вирівняні, підстрижені, доглянуті, а з феноменом французького екзистенціалізму, з його ідеями Буття і Нічого. «Сад каменів» образно моделює світобудову, камені серед піску - це острівки в океані вічності або Ніщо. У цьому «філософському саду» «росте» 15 каменів, та вони так розташовані, щоб з якої б точки зору їх не оглядати, п`ятнадцятий завжди буде прихований від ока. Він незримий, така собі «кантівська річ у собі». Як бачимо, є чимало спільного між «Садом нетанучим скульптур» Ліни Костенко і «Камінним» садом Богдана Рубчака.

Природа у віршах Ліни Костенко витлумачується у різних, часом навіть протилежних сенсах. З одного боку, вона втілює ідею сліпої і загрозливої для життя людини стихії (наприклад, вірш «Страшний калейдоскоп: в цю мить десь хтось загинув», де йде цілий перелік лих: «Розбився корабель. Горять Галапагоси. І сходить над Дніпром гірка зоря-полин», а центральним є образ «всесвітніх косовиць смерті»). З іншого боку, вона – сповнена вищої мудрості (“Акварелі дитинства”). В одному випадку вона підступна, руйнівна (“Летючі катрени”), в іншому – творча, гармонійна (“Дзвенять у відрах крижані кружальця”). Вільна і скута, минуща і вічна, зрозуміла і таємна, реальна і міфічна, така, як храм, і така, як тюрма, − ці та інші категорії легко впізнаються в Ліни Костенко. Природа у неї завжди співвідноситься з людиною, моделює життя індивіда, його світовідчування, визначає місце людини у світі. Скажімо, у наративно-зображальних жанрах (“На конвертики хат літо клеїть віконця…», «Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів!») вона здебільшого відтворює і віддзеркалює душевні переживання героїні, її любов до рідного краю. Це справді так, однак це далеко не універсальна і не єдина функція природи у художньому світі Ліни Костенко.

Картина ускладнюється у тій мірі, які категорії співвідносяться з природою у художній системі письменниці, яке місце займає природа – чи пейзаж, що споглядається і подається очима живописця., чи є вона місцем локалізації інших подій, чи постає дзеркалом “душі”.

У деяких творах Ліни Костенко прочитується опозиція природи північної і природи південної, що було характерно для романтизму. Природу північну у 60-их роках блискуче схарактеризував І.Світличний у своєму триптихові "Курбас": "Холод – державний, крутий, монарший". Природі північній Ліна Костенко приписує риси пригніченості, скутості, несвободи, монотонності (поема-балада “Скіфська одіссея”). Природі південній – риси вільності, динаміки, життєвості, яскравості, гордості за своє місце на землі і т.д. (“Скіфська одіссея”, “Акварелі дитинства”, “Українське альфреско”).

Опозиція “природа північна − природа південна” має два джерела. Одне з них зводиться до різниці між північною Росією і південною Україною (нашаровуючись, по суті, на романтичну геополітичну вість "Схід – Захід", "Європа – Азія"), і часто навмисне підкреслюється, як це ми бачимо, наприклад, у творчості Т.Шевченка. Друге джерело – просвітительські тлумачення природи і клімату як визначального фактора менталітету тих, що живуть у ньому. З цього приводу Монтескьє писав: «У північному кліматі ви побачите людей, у яких мало вад, немало доброчесностей і багато щирості та відвертості. У країнах помірного клімату ви побачите народи, непостійні у своїх вадах і доброчесностях, бо недостатньо визначені властивості цього клімату не надають їм стабільності».

Ліна Костенко переосмислює просвітительські ідеї і опозицію «північ – південь» підносить до рангу категорій, за допомогою яких актуалізує проблеми людини і природи, природи і культури, миру і війни, цілий комплекс філософсько-моральних питань. Антропологічні аспекти просвітительства начебто відсувають набік, бо на першому плані постають аспекти "свободи – несвободи", "стихії, спонтанності – монотонності, регулярності" і т.д. (“Скіфська одіссея”). Відомо, що особливої гостроти набуло протиставлення «Україна – Росія» в силу багатовікової загарбницької політики Московської держави. Тому легко зрозуміти, що «північ» з її хуртовинами і морозами часто асоціюється з негативом, а «південь» – з позитивом. Такими є, наприклад, образи Петербурга в П.Куліша, Т.Шевченка, Є.Маланюка, Мар'їної гори, Соловків у Юрія Клена, Колими в Л.Мосендза, Л.Полтави та ін. І, навпаки, іконічні пейзажі півдня постають соковитими, щедрими на кольори, вони втілюють високу духовність, культуру, свободу, і радість. Згадаймо:

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

Зміна ціннісної шкали стосовно романтичного змалювання природи особливо помітна у віршах “Заходить сонце за лаштунки лісу”, “Мене ізмалку люблять всі дерева”, “Розвиднилось траві, − упали такі роси!”. Скажімо, у вірші «Ті журавлі, і їх прощальні сурми…» відчутний місцевий колорит − достовірні деталі, які передають географічні й національні особливості української природи, тут і «дощ» натягує «свої осінні струни», «торкне ті струни пальчиком верба», і чути «осінній плач калини» і т.д. За рахунок місцевого колориту поетеса змальовує свіжу, яскраву і чітку картину південної природи.

Більшість віршів Ліни Костенко являють собою синтез кількох стилів - неоромантичного, неореалістичного, імпресіоністичного, експресіоністичного та інших. Її пейзажі цікаві тим, що у них виразно постулюються “детальність” і “спостережливість” як умови, які гарантують художність. Зовнішній світ ніби справді створений Богом, він сам по собі є художнім. Вона маніфестує свою живописну зіркість, здатність бачити деталі, подробиці, їх красу, звідси і домінація зорового сприймання дійсності (“І дощ, і сніг, і віхола, і вітер”, “Відмикаю світанок скрипичним ключем” та інші).

На прикладі таких творів, як “Іду в полях. Нікого і ніде”, “Цей ліс живий. У нього добрі очі” та інших можемо говорити про вплив модернізму на творчість Ліни Костенко: суб`єкт її художнього мовлення ніби залежить від законів своєї ж таки мови, часто дуже музичної, відповідно до неї він будує і свою поведінку, своє сприймання. Мабуть, цим можна пояснити естетизацію і культивування власних почуттів, настроїв, відчувань. Тут помітні посилення суб`єктивних принципів, прагнення передати, навіяти, реконструювати певний стан духу, конкретну психологічну обстановку, напрям думок, уявлення. Поетика деяких творів Ліни Костенко перегукується з імпресіоністичною поетикою, тут робиться акцент на сенсуальній, музичній стороні настроїв, відчуттях та сенсовій інформації, яка викликана контактом людини і дійсності («Жує полин солом′яний бичок…», «Пекучий день… лісів солодка млява…”). В інших творах на її поетику помітно впливає естетичний досвід символістів – може з`явитися музично-підвищений стан духу, зануреність в абстрактні роздуми, інколи навіть містичний екстаз (“Буває мить якогось потрясіння…”).

Якщо говорити про ідентифікацію суб`єкта мовлення із художньою мовою, то тут спостерігаємо комунікацію типу “Я – Ти” і дуже рідко “Я – Я”. У неї нема сповзання у сферу психоаналізу, тому поширена у модернізмі тематика еротичності, демонстрації внутрішньої вітальної енергії, згубного жіночого начала як першоелемента “життя-смерті” відсутня.

У поезії Ліни Костенко легко встановлюється еквівалентність між фразами і їх матеріальними заповнювачами, легко вибудувати ієрархічну площину системи. Можемо сказати, що в основному у творчості Ліни Костенко ми маємо справу із живописно-музичним принципом побудови тексту і світу. Поетеса у своїй практиці близько стоїть до Павла Тичини, Богдана-Ігоря Антонича, Володимира Свідзинського, Андрія Малишка. Краса природи, її живописання, земна музика ніби стають предметом художнього пізнання і моделювання. В ієрархічному відношенні музика природи – найвище, майже космічне начало. Її ритми, цикли, хвилі можуть захоплювати увесь світ, можуть складати психологічну домінантну ціннісних орієнтацій героїв, можуть віддалятися у сферу семантики – але не настільки, щоб виник конфлікт між повідомленням і мовою. Система моделюючих категорій в Ліни Костенко зберігає схожість до природних явищ.

Олександр АСТАФ'ЄВ,

м. Київ

ВОЇН І ПИСЬМЕННИК

(Про видатного діяча українського націоналістичного підпілля, голову Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради, підполковника-політвиховника УПА, письменника Йосипа Позичанюка)

Писати про діячів націоналістичного підпілля, таких, як талановитий письменник, політичний референт Головного командування УПА, член Української Головної Визвольної Ради Йосип Позичанюк дуже складно, тому що вони, дотримуючись усіх умов конспірації, часто зберігали інкогніто, ховалися за псевдонімами, різними літературними масками, вдавалися до містифікацій і т.д. Мабуть, цим можна пояснити й імена, якими прикривався Йосип Позичанюк: «Шугай», «Устим Чубенко», «Євшан», «Стожар», «Рубайгада» та ін. В цьому, очевидно, й причина того, що й біографія національного героя України має чимало «темних» місць, і навіть відомості про нього у таких авторитетних виданнях, як «Енциклопедія Українознавства», «Encyclopaedia of Ukraine», «Літопис УПА» містять неточності.

Назріла потреба встановити справжні імена та достеменні факти біографії національних героїв, зокрема і Йосипа Позичанюка.

У Ніжинському філіалі Чернігівського обласного державного архіву вдалося відшукати студентську картку Йосипа Позичанюка під ч.543, видану 20 серпня 1931 р. У ній, зокрема, зазначалося: «Представник цього Позичанюк Йосип Іванович рахується студентом літературно-мовного факультету Ніжинського інституту соціального виховання» (Ф.427, спр. 3959). На підставі студентської картки з'ясували, що наш герой народився 25 березня 1913 року у селі Дашів тепер Іллінецького району Вінницької області На студентській картці було вміщено його світлину: вольове широке обличчя, ясні великі очі під високим лобом, міцно стиснені вуста.

Я надрукував знайдену світлину Йосипа Позичанюка і копію його студентської картки, а також статтю про нього у ніжинській газеті «Просвіта» (див. «Людина з легенди», «Просвіта», 1994, №№6-7). Петро Дужий передрукував світлини у «Шляхові Перемоги» (ч.50, від 10 грудня 1994 р.), і тут же вмістив свою статтю, спираючись на знайдені архівні матеріали, «Йосип Позичанюк – “Шугай”'», у якій акцентував на важливості цієї знахідки і навів нові подробиці з біографії відважного бійця. Він, зокрема, писав: «Нещодавно в газеті “Просвіта”, яка появляється друком у Ніжині, що в Чернігівській області, за стараннями редакційної ради, до складу якої входять Марія й Олександер Астаф’єви та інші, появилася стаття про сл.п. Йосипа Позичанюка п.н. “Людина з леґенди” (Дужий П. Йосип Позичанюк – “Шугай”' // Шлях перемоги. – 1994. – Ч.50. – 10.12).

Йосип Позичанюк загинув 21 грудня 1944 року в Юшківському лісі поблизу села Дев'ятники тепер Жидачівського району Львівської області. Тоді групу підпільників-націоналістів із 9-ти осіб атакував карально-репресивний загін, що налічував близько 300 чекістів. У газеті «За Українську державу» було вміщено таке повідомлення про смерть героїв:

«21 грудня 1944 року в бою з большевиками загинув Славної Пам'яті Друг Йосип Позичанюк… головний редактор органів ОУН «За Українську Державу», «За Самостійну Україну» й ін., член Головної Ради ОУН, один із наших піонерів українського самостійницького руху на ОіСЗ, політв'язень німецьких тюрем і засланець концентраційного табору, непересічний публіцист і письменник, автор численних видань ОУН і УПА, учасник ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН, визначний представник молодого українського покоління ОіСУ Земель, що, незважаючи на довгу більшовицьку неволю, бореться за ідею української державної самостійности.

Разом зі Сл.П. редактором Й.Позичанюком-Шаблюком загинули: Всеволод – Чумак – визначний член ОУН, організатор революційної визвольної боротьби на ЗУЗ і ОІСУЗ, що поєднував у собі прикмети непересічного організатора й бойовика; Град – Юра (Модест) – член ОУН, довголітній політичний в'язень, учасник багатьох геройських боїв і військами нквд у час першої і другої большевицьких окупацій, учасник ІІ Великого Збору ОУН; Орел – довголітній член ОУН, б. обласний військовий референт, один з організаторів УНС – УПА, учасник геройських боїв з німецькими і большевицькими окупантами» (За Українську Державу. – 1945. – Січень. – Ч.6). Петро Дужий свідчить: «Всі загиблі поховані у братській могилі на Юшківському кладовищі. Живими вийшли з бою Іван Пеленський-“Гонтар”, зв’язківець, псевдонім “Прикрий”, два незнаного імени рядові стрільці-зв’язківці й автор цих рядків» (Дужий П. Йосип Позичанюк – “Шугай”' // Шлях перемоги. – 1994. – Ч.50. – 10.12).

Нещодавно у Ніжинському філіалі Чернігівського обласного державного архіву я натрапив на особову справу Йосипа Позичанюка (Ф.6121, спр.2359). До неї увійшло кілька документів: 1) Заява від 18.05.1931 р. до Ніжинського Інституту Народної Освіти з проханням зарахувати його студентом літературно-мовного факультету; 2) Заява від 25.05.1931 р. до стипендіальної комісії щодо призначення стипендії; 3) Анкета учня Ніжинського технікуму радянського будівництва; 4) Рекомендація від 17 січня 1931 р. від Кам¢яногірського осередку ЛКСМУ до Робфаку; 5) Довідка Польовської сільради Дашівського району від 28.12.1930 р. про те, що Йосип Позичанюк працює у Кам¢яногірській цукроварні; 6) Медична довідка від 11.04.1931 р.; 7) Характеристика від 15 червня 1930 р. на Позичанюка Й.І. як учня Дашівської семирічної школи; 8) Особова справа Йосипа Позичанюка; 9) Заява від 29.07.1935 р. на ім¢я директора Ніжинського педінституту М.П.Загрецького щодо вступу до аспірантури; 10) Копія інститутського диплома від 11.07.1935 р.; 11) Посвідчення від 15.06.1930 р. про те, що він закінчив Дашівську семирічну школу.

З учнівської характеристики Йосипа Позичанюка випливає, що він із 1922 по 1930 роки вчився у Дашівській семирічній школі, де виявив достатні знання із суспільствознавства, хімії, природознавства, української, російської та німецької мов, краєзнавства та ін. “Цілком достатні знання” мав з фізики, арифметики, алгебри, геометрії, креслення, малювання, співів. Добре зарекомендував себе на уроках фізкультури.

Виховувала його мати, батька втратив, ймовірно, після революції. В.Вольський, який разом із Йосипом навчався в Ніжинському педінституті, пише, що його батька репресували і юнак «змушений був іти покрученими стежками, щоб бодай трохи приховати свої сліди і не датись переслідуванням» («Ідея і чин», 1965. Лютий. Ч.2 (57). Позичанюк брав активну участь у суспільно-корисній роботі: ініціював збір коштів на 3-й займ індустріалізації, виконував обов¢язки члена ЛКСМУ, Автодору, товариства “Друзі дітей” та ін.

Його рекомендували до кінотехнікуму. Про те, що він цікавився кіномистецтвом, свідчить його рецензія на фільм “Коліївщина”, яка була надрукована у 1935 р. у газеті “Нове село”.

Тоді, у 1930-му, Йосип Позичанюк до кінотехнікуму не потрапив. Натомість анкета Ніжинського технікуму радянського будівництва засвідчує, що його було відряджено осередками ЛКСМУ та профспілки до цього навчального закладу для опанування спеціальності “по управлінню”, тобто фахівця з управління.

Управлінцем він не став, а подав заяву до Ніжинського інституту соціального виховання, туди його зарахували на літературно-мовний факультет 20 травня 1931 р., а закінчив його він у червні 1934 р., де одержав диплом за №514. Йосипа Позичанюка було кваліфіковано як “викладача літературознавчих дисциплін у повних та неповних середніх школах та дорівнюваних до них”. З оцінкою “дуже добре” захистив дипломну роботу на тему: “Творчість Йоганна Бехера”.

Дирекція педінституту дозволила йому продовжити навчання в аспірантурі, це видно з його заяви від 29.07.1935 р.

На цьому записи в його особовій справі обриваються. В аспірантурі він, ймовірно, не навчався, а обрав шлях журналіста.

В.Вольський у статті «Письменник-воїн» подає його психологічний портрет: «Йосип Позичанюк був джентлменом, інтелігентом у повному розумінні цього слова. Користуючись великою симпатією і авторитетом серед друзів, він не був гордий і не відгороджувався від них. Чемний, розсудливий, тихий та лагідний, готовий був завжди допомогти ближньому, – таким його знали студенти Ніженського інституту.

У ньому горіла вроджена жага до науки, до розкриття людської правди. Про це свідчила його невтомна праця над книжкою, з якою він майже не розлучався» («Ідея і чин», 1965, лютий, ч.2). Над якою книгою він працював, з'ясувати не вдалося.

Та знову повернемося до статті В.Вольського: «Будучи найкращим студентом у навчанні, якого всі ми поважали за розум і талант, і працюючи, як член студентського комітету, він, здавалось, ніколи не був задоволений цим. Воно було десь у великому сховищі людських таємниць – у душі. Своїми здібностями і несподіванками він дивував не тільки студентів, а й професорів.

У відміну від багатьох, що з нагоди і без нагоди виголошували довжелезні промови, він був мовчазний. Мені він чомусь нагадував птаха, що перестав співати після того, як серед бурі втратив рідних, замінивши голосну пісню на сховану мрію. Він ніколи щиро не сміявся, як сміялися інші. Його сміх був подібний до сміху актора під час гри. Йому тяжко було бути іншим. Серце закинутої до клітки людини (це були 1932-33 р.) не могло сміятися щиро. Я бачив незабутнього Йосипа Позичанюка завжди із міцно стиснутими вустами, зі схованою в очах мрією. У затиснутості його вуст було не зло, а незламна воля і мужність, зважене прагнення – вперед!

Він був вершником і конем разом. Розум його – він, верхівець; почуття його – його кінь, на якому він мчав до омріяної мети. Здавалось, у розмові з людьми, навіть з друзями, він говорив одно, а думав про інше, далеке, незбагненне. Але коли говорив, панував над оточенням, над друзями. І зовсім не тому, що хотів того вшанування. Це було вродженим у нього.

У ньому палахкотів прихований гнів, гнів проти жорстокої московсько-большевицької несправедливости.

Пригадую його виступ на одному з студентських вечорів, де він читав свою гумореску. Студент-герой Позичанюкової гуморески звертався з проханням до своєї мами: «Мамо! Пришліть мені хоч півпуда сухарів!». Оті «півпуда» не могли затушкувати правди про нечувану дійсність, в якій гинув з голоду уярмлений український нарід. То були чорні, жорстокі роки. Вони відбилися також на житті студентів» (Вольський В. Письменник-воїн // Ідея і чин. – 1965. – Лютий. – Ч.2 (57).

Спогади про Йосипа Позичанюка залишив і голова Фундації Симона Петлюри у Лондоні Олександр Бондаревський. З його листів я вперше довідався про героя-письменника. Бондаревський на прохання Степана Мудрика (Мечника), в'язня німецьких концтаборів, керівника розвідки ЗЧ ОУН (з 1951), Голови Головної Ради ОУН написав спогади про героя. У них є такі рядки:

“Так я вперше познайомився з покійним Йосипом перед лекцією світової літератури, що її викладав проф. В. Рязанов. З самого початку я зауважив, що він не поспі­шає швидко механічно записувати, а вдумливо, з пова­гою сприймав, засвоював, а потім головне коротко запи­сував і так мав конспект лекцій. Я пригадую, що майже всі, а особливо дівчата, механічно намагались усе запи­сати, а в цей час Йосип, удумуючись у кожне слово, виби­рав найголовніше й до цього найголовнішого під час залі­ків додавав додатковий матеріал і цим витворювалась ціла гармонійність. Цей спосіб фіксування матеріалу він застосовував на всіх лекціях, а це свідчило про його гли­бокий універсальний розвиток. Бо коли проф. Рязанов, подаючи курс світової літератури, вплітав для порівнян­ня щось з української чи російської літератури, що часами щось додатково вставляв і Йосип сам, це викликало приємне спостереження праці й підсилювало його автори­тет серед студентів. На лекціях він використовував кожну хвилину для засвоювання матеріалу. Щоб уважніше сприймати лекції, Йосип сідав завжди за найближчим столом до лектора, належно приготовивши паперів, зошит і ручку. І ніколи під час лекцій не відповідав, коли хто перепитував. Коли було потрібно опрацювати доповнюючий матеріал до лекцій, то він робив те того ж вечора в читальні інституту, не відкладаючи.

Особливо мав замилування до історії старовинного грецького і римського театру, часто опрацьовував до­даткову літературу й обов’язково раз на тиждень відвіду­вав міський театр, а особливо саме в цих двох роках був дуже модний О. Корнійчук зі своїми драматичними п’єсами соціалістичного реалізму, бож це був саме час знищення всіх українських літературних організацій та напрямку в мистецтві, а на їх місце було створено в 1934 році всесоюзну. Цебто московську організацію пролетар­ських письменників на чолі з М. Горьким. Ідеологічний напрямок цьому московсько-большевицькому творові подав Жданов. А тому нас, студентів-випускників літера­турного факультету змушували майже дослівно заучува­ти постанови Жданова, Горького.

Йосип захоплювався вченням Маркса, Енгельса, Ле­ніна. Будучи секретарем комсомольської організації фа­культету, він організував додаткові семінарі для вивчен­ня корінних основ соціялізму й реалізму. Правда, щоб не наражатися на політичні неприємності, ніхто йому не перешкоджав. Але практично нікого йому не вдалося скомунізувати.

Останнє перебування в інституті мені довелося навіть мешкати в одному приватному будинку по вулиці Баґрова ч. 5 в суміжній кімнаті, двері до котрої були завжди від­чинені. Але ми змовились, щоб далі зберігати спокій і найменше говорити. Йосип мав спокійний характер, був скромний, нікому не докучав приватними справами, а тим більше політичними.

Одного разу дістав вірші Сергія Єсєніна, які читав перед сном, а потім ховав їх під матрас. Але наступного ранку потроху він їх деклямував і ставало дивним, що декадента, куркульського письменника, який повісився на трубі, Йосип, як активіст комсомолець, міг це робити. Одного вечора дав і мені ці вірші прочитати. Але нікому не сказав, хто йому їх позичив.

Ще була одна таємниця, що лишилася нерозгаданою для мене, а це ж, що в Ніжині була грецька православна церква, яка лишилася єдиною на все місто, де відпраляли Служби Божі. І ось під час Всенічної Великодньої відправи збоку церкви бачили Йосипа, який, схиливши голову, щоб ніхто не впізнав, понад дві години прислу­хався до мелодійного співу “Христос Воскрес!”

Не пригадую, що Йосип мав ближчі зв’язки з дівча­тами й ніхто з дівчат не приходив до нашого будинку. Увечері довго читав, а ранком піднімався за півгодини до початку навчання, швидко одягався, вмивався і зачісував­ся, щоб волосся лежало набік. На жаль, сніданку жадного не мали, а маючи кусник хліба, їли по дорозі до інституту, що був не далі як 200 метрів від мешкання. Майже ніколи не бачив, щоб Йосип голосно сміявся, а завжди був чимсь заклопотаний, задуманий і це не давало можливостей роз­гадати його внутрішніх переживань» (Мечник С. Вивчаймо ворога. – Мюнхен, 1989. – С.257-260).

Звісно, портрет будь-якої людини складається з багатьох деталей – вчинків і їхньої мотивації, поведінки, етикету, жестів, які виражають свідомі і спонтанні реакції, мовність і комунікативність. Тому спогади Олександра Бондаренка дають уяву про соціальний статус Йоспа Позичанюка в Ніжинському педінституті, його виховання, ставлення до друзів і співбесідників. Ціннісну шкалу героя мемуарист вибудовує як позитивну, природну, живу, про що свідчать і подальші рядки спогадів:

«З дому пакунків не одержував. Але час від часу мав грошеві перекази й це давало можливість користуватися йому додатковими харчами ввечері в одній з дешевих міських їдалень. Не любив модно одягатись, а носив при­тертий одяг протягом року. Фізично не був міцної бу­дови, – щуплим.

Повертаючись після зимової перерви, ми всі приво­зили деякі харчі й за звичаєм спільно ввечері споживали, навіть випиваючи по чарці горілки. Коли дехто розпо­відав неприємні речі з життя села чи випадки про арешти або самогубство від розпачу, то Йосип реаґував холодно, мовчазно. Але нікого не зраджував. Цього ж вечора він читав на закінчення написану під час зимової перерви новелю і прохав товаришів подати критичні зауваги.

Його новелі носили майже завжди опис природи та окремі пригоди людей і звірів у люті морози зі снігові­ями, коли голодні звірі, налякані цим усім та терплячи голод, ставали між собою добрими приятелями. Добре пригадую короткий опис: тріщить мороз, завірюха. Гос­подар несе корм худобі й у повітці натрапив на вовка, пса і лиса. Мотив – біда усіх ріднить.

На зборах голосно Позичанюк не виступав, не нав’язу­вав нікому своїх поглядів. А на лекціях, при обговорю­ванні повчального матеріялу, завжди намагався підтри­мувати марксо-ленінським світоглядом. Але це нікому не шкодило. А викладачам було приємно, що їхній студент має марксо-ленінський світогляд.

Не пригадую, щоб він будь-кому заподіяв кривду, чи “викрив ворога народу”, як це робили інші. Листи бать­ків, по прочитанні, відразу нищив, а на столі не лишав ні книжок, ні зошитів, а все ховав, якщо не до скриньки, яку мав, то звичайно під подушку.

Мав добру пам’ять і тому під час заліків чужими кон­спектами не користувався. А за день чи два розгортав свій стисло записаний конспект, читав, головні думки допов­нював, поширював, що стосувалося стрижневих думок. І все завжди виходило добре.

Одно неприємне в пам’яті безпартійних студентів. Видаючи безкоштовний квиток подорожі, Позичанюк таємно видавав їх тільки кандидатам партії та комсо­мольцям, які їздили таємно на два-три дні переважно до Брянська, звідки тихцем привозили хліб, сало, ковбасу. Тобто все те, чого не можна було дістати в Україні. Мож­ливо така була настанова партійного активу. І він не зраджував цього, хоча кожен випускник мав право мати таку безкоштовну подорож.

Десь за два місяці перед випуском прибула комісія з народнього комісаріату освіти (нарком освіти) для роз­поділу випускників. Але практичного нічого з цього не вийшло. Бо саме після страшного голоду кожен хотів ділити долю і недолю спільно зі своєю родиною, неда­леко від свого села чи міста.

Одного дня Йосипа викликали до Ніженського рай­кому комсомолу, де був представник від ЦК комсомолу України. Там йому сказали, що його, як загартованого ленінця, ЦК комсомолу України мобілізовує на комсо­мольську працю до Вінницького обкому комсомолу.

Випускники 1934 року не складали державних іспитів, а захищали дипломні праці… А після захисту дипломної праці він нас, його найближчих приятелів, запросив випити з ним по стакану вина. Пригадую, ніби під хмілем, він сказвав: “Щиро кажу вам, що дійсно вважаю вас приятелями” і потім за­тяг “Та вже 200 років як козак у неволі під московським караулом у тюрмі”.

Якось так трапилося, що ми роз’їхалися непомітно, бо ніяк не пригадував свою останню зустріч. Чув пізніше, що Йосип працював в обласній редакції, друкуючи там свої новелі й рецензії на театральні вистави. Ще прига­дую, десь на початку грудня 1941 року через члена похід­них груп друга Володимира Лаврівського я одержав підпільний журнал з короткою допискою: “Васильків, постій. Йосип”.

Вічна Йому пам’ять. Зі сумом пригадав, що запам’я­тав давно у роках 1933-34 в Ніжені» (Мечник С. Вивчаємо ворога. – Мюнхен, 1989. – С.257-260).

Петро Дужий зазначає у статті «Йосип Позичанюк – «Шугай» зазначає, що восени 1939 року він за рекомендацією ЦК комсомолу разом з іншими молодими письменниками і журналістами потрапив на редакційну працю до Львова. Василь Гришко згадує, що він був спецкором газети «Комуніст» («Радянська Україна») у «возз¢єднаних» землях Західної України» (О.Шугай. Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду. К., 1996, с.462). Остап Тарнавський у книзі «Літературний Львів. 1939-1944» (Львів, 1995) писав:

«Не всі письменники, які прибули в Галичину, були визначені партією зі спеціяльними дорученнями. Були й такі, які просто потрапили сюди на працю. Таким тихим працівником був Йосип Позичанюк. Коли він з'явився у Львові, десь уліті 1940 року, ми чомусь вважали його таки нашим галичанином, думаючи, що він прибув, може, з Коломиї, чи з іншого закутка… Та справа вияснилась, коли у клюбі з'явилась мама Йосипа і їй дали роботу гардеробниці. Тоді ми й довідались, що Позичанюки прибули з Вінниці. Про батька Йосипа ніхто не говорив, і ми так і не довідались, чи його знищили, може, як куркуля, чи він сам десь загубився під час переслідувань. Йосипа Позичанюка приділили до редакції журналу “Література і мистецтво”, і він вираховував гонорари авторам цього видання. Він тримався дуже стримано, з ніким надто не зближувався і не шукав ширшого знайомства. Мені він видався загадковим… Я зразу зорієнтувався, що Позичанюк – це не звичайний висланник на роботу в Галичині, але людина не тільки з характером, а й світоглядом, який далекий від урядового соцреалізму» (с.57-60).

Іван Багряний у статті «Народження газети» згадує про львівські зустрічі з Йосипом Позичанюком: як вони «на квартирі Юрія Стефаника “пропили” гонорар за “Тигролови”, як разом “обдумували ідею творення героїчного пісенного репертуару для партизанських відділів» (О.Шугай. Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду. К., 1996, с. 459-464). Йосип Позичанюк тоді ще і не підозрював, що мине кілька років і партизани уже складатимуть і співатимуть пісні про нього, безсмертного “Шугая”. Ось одна з них, “Пісня про Шугая”:

Хто з повстанців та не знає друга Шугая,

Хто не знає, як літає молоде орля?

Знають, знають усі хлопці, знають, як один,

Він – поет, боєць одважний, України син.

Побратиме, побратиме, вірний, дорогий,

Не забудемо про Тебе, друже бойовий!

Червоніє, в¢ється обрій, мов вогненний змій,

Це Шугай веде повстанців з ворогом у бій.

Багровіє ціле небо, багровіє світ,

Гей, привіт Тобі, Шугаю, вогневий привіт!

Побратиме…

Хто ж міче там з автомата аж трясеться гай?

Це кладе комуну кляту побратим Шугай!

Ой, схилився, ой, упав він тихо на плече,

Кров червона, кров повстанська по снігу тече!…

Побратиме…

Поховали та під кленом друга Шугая,

Посумніла, зажурилась лісова сім¢я,

Гей, повстанці, не журіться, не хиліть голов,

Нашим ворогам не жити, буде кров за кров!

Побратиме…

(Співаник УПА, Реґензбурґ, 1950, с.112-123).

На початку війни Йосип Позичанюк став у лави борців за визволення. В анонім­ному виданні “Історії УПА” (1990) ска­зано, що “навіть прибулі до Галичини українці з осередньо-східних українсь­ких земель і східних земель ставали членами ОУН. як наприклад славної пам'яті Йосип Позичанюк”, хоч це було й дуже ризиковано, бо НКВС навмисне підсилало різних провокаторів, щоб розшифрувати діяльність підпілля.

Петро Дужий у згаданій статті констатує, що в серпні 1941 року Йосип Позичанюк входив до спеціальної похідної групи, яка вирушила на Київ, щоб проголосити в ньому Акт відновлення української держави. До групи, якою керував сл. п. Дмитро Мирон – “Орлик”, входили (крім Позичанюка) й “східняки” педагог Пантелеймон Сак – “Могила”, письменник Олекса Гай-Головко, Яковенко та інші. Д-р Іван М.Чинченко у замітці «1941 рік в Україні» свідчить про прибуття похідної групи, в якій перебував Йосип Позичанюк, до Василькова, де відбулися збори на подвір'ї шкільного будинку, під розгорнутим національним прапором. На них були присутні 1500 осіб. «Зборами керували три особи з нашої похідної групи: сл.пам. Йосип Позичанюк, колега Сак і автор цих рядків… Порадились з місцевими учителями, що були теж на зборах-мітингу, про кандидатів до міської та районної управи. Обрали міську управу, районну управу, голів цих управ. Обрали команданта поліції… Обидві управи віддано працювали для Української Держави аж до серпня 1941 року, коли команда СС-ів приїхала з м.Житомира і перевела масові арешти, в тім числі членів обох управ» («Шлях перемоги, 1969, 23 червня, с.3).

31 серпня у Василькові групу підступно арештували і Йосип Позичанюк потрапив до рук гестапо, його відвезли на допити до Кракова. Митрополит і президент УНР Андрей Шептицький 17 листопада 1941 року звернувся до окупаційної влади і проводу ОУН у Кракові з проханням його звільнити:

«Високоповажний Пане Полковнику!

Звертаюся до вас з такою просьбою. У Львові за більшовицьких часів був письменник-наддніпрянець Осип Позичанюк, національно свідомий українець, який з більшовиками не мав нічого спільного. Тепер він виїхав на Україну і був арештований дня 28 серпня 1941 року німецькими властями в місті Житомирі. Тепер він перебуває в тюрмі Монтенлю в Кракові. Відомо мені, що дня 19 вересня ц.р. була видана Львівським Ґестапо постанова про звільнення Осипа Позичанюка. Ця постанова не була виконана, бо тоді Ґестапо не було ще відомо місце перебування Позичанюка. Прошу Вас занятися справою цього молодого чоловіка та допомогти йому звільнитися з тюрми. Митрополит і
президент УНР Андрей (Д-р А.Шептицький) («Визвольний шлях, 1993, №1, с.230-231). Ми не могли з'ясувати імені полковника, якому було адресовано листа. Та Позичанюку вдалося звільнитися з Краківської тюрми на початку серпня 1942 року, у нацистському ув'язненні він перебував майже рік, а після цього перейшов на роботу в підпілля. Зокрема, організовував українські повстанчі частини у Центральній і Східній Україні.

21-22 листопада 1943 року він бере участь у Першій Конференції Поневолених Народів Східної Європи і Азії, на яку з'їхалося 39 делегатів від 13 народів (білорусів, башкирів, азербайджанців, вірменів, грузинів, кабардинців, казахів і т.д.). Конференція прийняла відозву до всіх поневолених народів, накреслила найб­лижчі політичні завдання.

11–15 липня 1944 року у Карпатах, біля с. Сприня Самбірського району, під охороною піших і кінних частин УПА відбувся Перший Великий Збір Української Головної Визвольної Ради, який заслу­хав доповіді та звіти різних комісій, оп­рацював Універсал і текст присяги воїнів УПА. Через кілька днів відбулися ви­бори Голови Президії Української Виз­вольної Ради, Голови Генерального Сек­ретаріату, Генерального Судді та чле­нів Президії. Йосипа Позичанюка було обрано членом Української Головної Визвольної Ради і керівником її Бюро інформації.

Беручи участь у розробці найважливі­ших політичних документів УПА, Йосип Позичанюк зарекомендував себе зрілим політиком і теоретиком націоналізму. Йому належить, можливо, велика праця “Тактика щодо російського народу” (“Літопис УПА”, т. 8, кн.І), написана як меморан­дум для керівних кадрів підпілля. Крім того, він виконував велику редакторсь­ку роботу: писав і редагував декларації, ухвали, меморандуми, звернення, а та­кож часописи “Бюро інформації Укра­їнської Головної Визвольної Ради”, “Самостійність”, “Повстанець” та ін.

Вчені ще не сказали свого слова про підпільну літературу УПА, хоч і друкувалася у підпільних друкарнях, інколи на цигарковому папері чи листках із шкільних зо­шитів, множилася на циклостилі і переписувалася від руки. В умовах підпілля виросла ціла плеяда таланови­тих публіцистів, прозаїків, поетів.

Одним із найобдарованіших серед письменників-повстанців був, безперечно, Йосип Позичанюк. Йому належить низ­ка оповідань і новел, друкованих у під­пільних та емігрантських виданнях. Серед них такі відомі твори, як «Гуляйпільські хлопці», «В житі», «Життя», «Іскра», «Чемпіон», «У полі», «Зелений шум», «Карпатський етюд», «Мартини», «Нащадки» та інші.

На жаль, талант молодого письменни­ка не встиг розквітнути. Він, як і його бойові побратими, загинув у Юшківському лісі.

Півстолітній

доробок поета

Побачив світ понад півстолітній доробок «Вибраних поезій» поета,

перекладача, літературознавця Олександра Астаф’єва

Астаф'єв Олександр. Вибрані поезії / Упорядники: А. Дністровий, М. Астаф’єва.– Львів: ЛА «Піраміда», 2020. – 376 с.

До тому «Вибрані поезії» Олександра Астаф’єва, поета з покоління «старших» вісімдесятників, увійшов півстолітній поетичний доробок: вірші й поеми, написані в 1968−2019 роках, зокрема в часи тернопільського, львівського, ніжинського та двох київських періодів у житті автора.

В анотації до видання сказано, що ще в ранніх творах проявляться його схильність, з одного боку, до імпресіоністично-медитативних пейзажів, а з другого – до експериментальних пошуків із елементами сюрреалізму й колажу, що автор розвиватиме впродовж усього поетичного шляху.

У післямові «Відриваючи поета заново» письменник Анатолій Дністровий зазначає:

«Для старшого покоління поезію Олександра Астаф’єва представляти, загалом, не треба, бо в часи поетичного дебюту 70-х та, особливо, в 80-х − період виходу перших поетичних збірок «Листвяний дзвін» (1981) і «Заручини» (1988), − він був активним учасником літературного процесу. Проте часто стається так, що професійна діяльність, не пов’язана з поезією, поступово заступає чи затінює поетичне амплуа.

Так трапилося і з ним – Олександр Астаф’єв став викладачем, літературознавцем і професором, що відсунуло на задній план його поетичну творчість. Із початком Незалежності він із головою поринув у громадську й наукову діяльність: разом з однодумцями займався випуском газет, виданням книжок, просвітянською працею, поверненням українській церкві храмів у Ніжині; писав наукові розвідки і монографії з теорії та історії літератури, полоністики, викладав спершу в Ніжинському державному педагогічному університеті імені Миколи Гоголя, а згодом у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, в університетах й академіях Польщі та Німеччини.

І справді, як поет він зникає з радарів, його починають потроху забувати читачі й митці-ровесники, але писати поезію та займатися поетичними перекладами він не припиняє й залишається відданим цьому все своє життя. Іноді дрібними накладами в периферійних видавництвах виходили його скромно видані поетичні збірки, які розходилися, переважно, серед знайомих, колег, студентів і не потрапляли в поле зору літературної критики, а коли й спорадично згадувалися, то хіба в негласній рубриці «професорська поезія».

Значна частина поетичного доробку Олександра Астаф’єва фактично є невідомою для широкого читача. Змінювалися історичні й політичні контексти, українське суспільство переживало складні соціокультурні трансформації, одне за одним приходили молодші літературні покоління – з новими поетиками, світоглядами, трендами, яким ніколи не було діла до «дня вчорашнього». І паралельно до цього, в своїй тихій творчій келії, впродовж кількох десятиліть він ночами писав поезію».

Крім післямови видання містить Примітки, а також Вибрану бібліографію про поетичну творчість Олександра Астаф’єва.

Видання оформлене живописними роботами Анатолія Дністрового.

Біографічна нота 

Олександр Астаф’єв — поет, представник покоління «старших» вісімдесятників, перекладач, літературознавець; доктор філологічних наук, професор; член НСПУ (1992), Міжнародної асоціації україністів (1986), вашингтонського відділення Міжнародного ПЕН (2008), НТШ (2018). Лауреат літературних премій імені Бориса Грінченка (1995), Михайла Коцюбинського (2001), Всеукраїнської літературної премії імені братів Богдана та Левка Лепких (2009), Міжнародної премії в галузі художнього перекладу імені Остапа Грицая (2010), Премії імені Якова Гальчевського (2020). Його поезії перекладено англійською, німецькою, французькою, болгарською, польською, російською, білоруською, грузинською та іншими мовами.

«Вибрані поезії» Олександра Астаф’єва — підсумкова книжка півстолітнього поетичного доробку автора: поезій і поем, написаних у 1968−2019 роках.

НОВА КНИГА

ЕСЕЇСТИКИ

Астаф´єв Олександр. Розмова з бігуном на довгу дистанцію: вибрані есеї, статті, нариси / Упорядники: А. Дністровий, М. Астаф’єва. – Львів: ЛА «Піраміда», 2020. – 304 с.

Книжка «Розмова з бігуном на довгу дистанцію» поета, літературознавця, професора Олександра Астаф’єва містить вибрані есеї, статті й нариси, написані в різні роки, що не увійшли до монографій і збірників статей автора. Проте ці твори також повноформатно відображають головні напрямки його наукових і дослідницьких зацікавлень. Це, передусім, доба Ренесансу, Реформації і бароко, історія польської й української літератур, архівні джерела та краєзнавство (тернопільська й ніжинська тематика), українська література ХХ сторіччя. Окремим блоком подано нариси про приятелів і друзів автора, з якими він спілкувався на різних етапах життєвого й творчого шляху, ізберіг про них чимало важливих свідчень. Ці біографічні твори позначені особливою теплою інтонацією.

Більшість текстів написана в есеїстичній манері з елементами наукового аналізу та художнього вираження. Розділи книжки організовано за тематичним принципом. Інтонація есеїв, статей, нарисів довільна й не скута рамками надмірного наукового раціоналізму. Вдумливий підхід до обраних тем, екскурс у різні історичні епохи, тонкі спостереження та неординарні культурологічні узагальнення додають книзі шарму постійної інтриги, з якою не хочеться розлучатися.

Твори подано за тематичним принципом і кожен розділ книжки є самобутнім, насиченим цікавими фактами сюжетом, через що «Розмова з бігуном» схожа на своєрідний путівник різними культурами й соціокультурними контекстами. Книжку доповнює вибрана бібліографія наукових і публіцистичних праць Олександра Астаф’єва.

Микола ЗИМОМРЯ, Марія ЯКУБОВСЬКА

Парадигма поетичних візій

письменника Олександра Астаф’єва

Олександр Астаф’єв належить до особливого покоління, народженого новою добою світової культури зі своїм філософсько-екзистенційним мисленням.

Вісімдесяті роки минулого століття були знаковими для української літератури. Голос української духовності заявляв про себе творчою палітрою письменників, переслідуваних тоталітарним режимом. Повернулися із заслання подружжя Калинців, брати Горині, Левко Лук’яненко, Михайло Осадчий та ін. Після шістнадцятирічного мовчання побачили світ книги Ліни Костенко, Валерія Шевчука. У літературний обіг поверталися як окремі книги авторів («Бояриня» Лесі Українки), так і цілі пласти української культури: Володимир Винниченко, Богдан-Ігор Антонич, Улас Самчук, Василь Барка та ін.

Молода українська література 80-х років входила у річище світової поезії новими яскравими іменами. Серед них ім’я Олександра Астаф’єва має знакове місце, оскільки представляє світові інноваційне культурологічне мислення. Воно, у свою чергу, визначається органічним сплавом традиційної неокласичної культури та емоційно-синенерґетичним мисленням, яке збагачує нову епоху спокійного негаласливого осмислення життя. За стилем мисленнєвої моделі, за нашим переконанням, найбільш наближена творчість Олександра Астаф’єва до поетичних візій Ірини Калинець та Михайла Осадчого.

Початок ХХІ столiття ознаменований у світовій поезiї трансформацією модернiзму. Творча практика Олександра Астаф’єва розширює сферу естетично-фiлософської поезiї. Його поетичнi цикли вирiзняються емоцiйнiстю й драматизмом розвитку художньої дiї, яка прориває конкретику буденного життя фiлософськими тонами, сентиментальною романсовiстю, грайливiстю iмпровiзацiй. Підсумкова поетична збірка «Вибраного» Олександра Астаф’єва носить лірично-імпресіоністичний характер. У поетових долонях – цілий світ – музичний, виразний, рельєфно переплетений, насичений зустрічами і прощаннями. Мелодія Шопена, листопадові заметілі, переплетіння площ, човен із прадавньою, ледь вловимою мелодією поетового серця. Мрія і реальність, минуле і майбутнє переплітаються у єдиному вимірі часо-просторової моделі: неможливо відділити реальний та ірреальний світи, пережите і передумано вимріяне, сконцентроване у силі високого супротиву духовного польоту.

Ламає пальці юний музикант

на струнах мовчазних трамвайних колій.

Не грай мені цієї.

Я не хочу. (с. 11)

На арені світового дійства – душа поета, яка ви рвалася у простір космогонічної спіралі і готова ще і ще раз пережити історію печального розвою людства: смерть Івана Підкови, страждання Григорія Чубая, мелодії Ігоря Герети, малюнки Ван Гога…

Ця осінь переливиста й легка,

бо з-поміж віт зелене волоконце

на землю перехлюпується сонце

по крапельці червоного листка! (с. 14)

Це далеко не повний перелік життєвих зарубок, адже людство прямує до скрижалей високого духовного лету власне по клавішах знакових ударів пульсу планетарного часу. Олександр Астаф’єв зробив силою свого Духа небачені відкриття – силою поетичного дійства вийшов за межі простору і часу у відкритий космос людського дійства, де усі події, які були і які будуть на єдиній площині буттєвого тривання.

Вперше в українській і, можливо, світовій культурі ми стаємо свідками безконечності людського буття, де кожна мить прожитого і пережитого є постійною духовною іпостассю.

Кипінь життя влягається у думи,

в цятки птахів – блискучі малахіти.

Невже сліди під хмарами – то струми,

що линуть від землі за верховіти? (с. 16)

Любов до життя, вміння шукати закономірності законів людського буття у найменшій дощовій краплині, у помахові пташиних крил, у завії листопадового чину. Любов до Жінки набуває знакового звучання, бо її постійна присутність у житті поета робить її образ співзвучним із Беатрічче, коли мелодія зустрічей і прощань стає єдиним гімном вічної неземної присутності.

Нас ще намочить життя і розчеше,

нам не поможуть дерева й кущі.

Тільки ця мить нам ніколи не збреше,

мить чистоти у вербовім дощі. (с. 17)

Як картонна коробка світу, готового у будь-яку мить розсипатися на уламки ілюзій, на фантасмагорію світового дійства, коли людство виходить із хаосу неспокою, прошкуючи через перешкоди випробувань. Таємнича присутність Марії, так Поет називає кохану, набуває символічного звучання. Запах волосся, лінія тіла на холодній тканині минулого часу, дощові краплі у складках пальто, тонкі сплески долоні, вічна ностальгія за кожною миттю стрічі.

Творчість Олександра Астаф’єва віддзеркалює складний процес формування національної культури. Художні образи книги складають мозаїку пам’яті, яка перетікає із минулого у майбутнє. І кожна щаслива мить, яка була, неодмінно чекає свого продовження; бо події, за М.Бахтіним, це найперше те, як ми їх відчуваємо. Відчувати, знову ж таким за твердженнями вченого, – це жити. Духовна цінність чуття стає моделлю прийдешнього.

Мене без мене не існує

у цьому світі велелюднім,

у світі, де знамена тліють

і плаче з голоду мій дух.

З ночей, де дідько ногу звихне,

де очі знаджує безсоння,

виношу папороті квіт –

тарілку трепетну пелюстя. (с. 18)

Книга нагадує симфонію світу, у якій іде мова про похід людства до вершин своєї духовності. Цей похід наче продовжує величну ходу Мойсеєвого народу – через випробування і поразки – до перемог. Зримо-незрима присутність Івана Франка у поетичному дійстві Олександра Астаф’єва набуває багатовимірного забарвлення. це поетична метафора нашої доби. 

Поетична книга вибраних поезій Олександра Астаф’єва доводить, що людина епохи повинна усвідомлювати відповідальність, яку бере за творення нових духовно-інтелектуальних шляхів у парадигмі новітньої доби.

У трави, у води, в тумани

у цвинтарів ніші

один по одному,

один по одному ідуть найсильніші.

Он Григір Тютюнник

сідає в автобус піщаний

і їде туди, де видніється клен полум’яний. (с. 22)

Любов до світу починається із любові до всього, що нас оточує. Людство виходить за межі свого хаосу у стихію гармонії силою свого чуття.

Минуле залишається назавжди із нами, Воно всюди суще. Як невловима присутність мислення Богдана-Ігоря Антонича у живій архетипній моделі світу Олександра Астаф’єва.

Поезія Олександра Астаф’єва – як найточніший образ власної душі, випромінює ту високу життєствердну енергію, якою наділяє її віра у всеперемагаючу силу любові. Мистецькі образи, інтерпретовані у творчості Олександра Астаф’єва, насичені світом і світлом.

Цей чорний плащ на білому снігу,

цей плащ, що загубив свою істоту,

на ґудзики застебнуте відлуння, –

пішов, пішов. Його сліди глибокі. (с. 135)

Модель світу за Богданом-Ігорем Антоничем в інтерпретації Олександра Астаф’єва нагадує розкриті долоні далекого простору, осяяного високою зорею людського дійства. Поети намагаються розгледіти обриси Дому «за високою зорею», бо тільки таким чином можна зрозуміти себе. Спорідненість у художньому мисленні Олександра Астаф’єва та Богдана-Ігоря Антонича бачимо також і в системі емоційного осмислення світу, коли «Я-концепція» власної індивідуальності стає епіцентром світового овиду.

Щезає сон з очей мого чекання,

наслання слів твоїх – це ще не ти.

Водою, у якій втопився камінь,

залито жар моєї самоти,

водою, у якій втопився камінь. (С.12)

Автор спостерігає за дійством ліричного героя наче зі сторони: відбувається своєрідне переломлення ліричного суб’єкта у вимірах уявних і зримо-реальних малюнках. Світло і тіні, реальність і відчуття реальності існують наче в одночасні. Бо характерною рисою світобачення є поєднання строгої класики рельєфного малюнка та імпресіоністичної моделі відчуття світу.

Розмитий образ пізнього дощу

дорогами нестримної печалі,

де в клена золотого на даху

розкрили зорі зонтики зухвалі. (с. 264)

Розмова про поезію в інтерпретації письменника – це роздуми про роль літератури у житті народу, про дорогу до того найтоншого атому слова, за яким людська душа виростає до космічного усвідомлення суті людського буття.

Заходить сніг у жовту прохолоду

і в ній бринить легка, тонка печаль.

Як рак печений сонце з небозводу

колише у душі осінню даль. (с. 266) 

Поетична творчість Олександра Астаф’єва доводить, що сучасна українська література витворила величезну енергію, яка, виходячи з резервації у простір реальної історії, скидає з себе ностальгійне інертне мислення і скоординовує свої ритми і потреби з потребами часу. Більшість поетичних текстів Олександра Астаф’єва, відбиваючи потребу у монологічному діалозі та діалогічному монолозі, творять свій особливий архетип світовідчуття.  

І радість твоя надмірна

мене гойднула, як гілку,

і вечора груша мідна

медом стекла за гірку.

В басейні неба забились

зірки рибин кольорові.

І сни мої нарядились

чомусь у вінки паперові. (с. 271)

Ідея діалогу, характерна для поетичних текстів Олександра Астаф’єва, досліджувалася в працях М.М.Бахтіна: від настанови на діалогізм до ідеалізації діалогу як такого й усвідомлення одвічного діалогізму тексту взагалі та розуміння культури в її "великому часі".«Кожна думка моя з її змістом є моїм індивідуально-відповідальним учинком, одним із учинків, з яких складається все моє єдине життя, через те, що все моє життя загалом може бути розглянуте як певний суцільний учинок» (Бахтин, М., 1985).

Через ялин густі, невтомні шпиці

зелені краплі сонця простягнулись,

зорять на сніг розгублені лисиці,

що в золото беріз чомусь вдягнулись. (с.272)

Поетичні діалогічні тексти Олександра Астаф’єва є своєрідною мозаїкою, зразком інтертекстуальності, де «сильний» монологічний дискурс домінує над «слабшим», діалогічним.

Там справді рікою грало

туманів густих молоко.

І медом сонце стікало

у воду попід містком.

І я у чужі володіння,

невеселий, хотів піти,

та мене не пустило весілля

смутку вечора і самоти (с. 270)

Естетизм – осердя платформи письменника Олександра Астаф’єва та його «діалогізму зі світом». У його творчості артистизм стає найприкметнішою тенденцією культурної свідомості новонародженої епохи. Концепція діалогу зі світом, утверджена у творчості Олександра Астаф’єва, по суті є культурфілософською концепцією.

За архетипом поезій письменника бачимо, як слухання-читання є невід'ємним елементом творення діалогу зі світом.

Де човен перевернутий лежав,

як та велика риба на подвір’ї,

тепер високий горизонт зв’язав

червоне сонце з водами в безмір’ї. (с. 290)

Вивчаючи образи, наявні у релігійних переказах, міфах, ритуалах, мистецьких творах різних народів, К.Г.Юнг прийшов до вчення про архетипи, ідеї (споконвічні образи), які лежать в основі колективного позасвідомого (Unbewusst) усього людства. Архетипічні символи самості (самість, за Юнгом,– психічне поняття, яке позначає цілісний спектр психічних явищ у людини, свідоме і позасвідоме, та виражає єдність особистості як цілого), підтверджені історією та емпіричною психологією, „мають колективну природу і відображають сили порядку” (Юнг, 1. (Unbewusst) переважно перекладається як несвідоме Але, оскільки Unbewusst – це психологічне поняття, яке включає всі ті психологічні процеси, які не усвідомлюються людиною, але існують, то пропонуємо перекладати як „позасвідоме”, що водночас відрізняє цей термін і від „підсвідоме”.

Прихильний еволюційної гносеології, австрійський економіст, лауреат Нобелівської премії Фрідріх фон Гаєк писав: „Нам необхідно мати не лише еволюційну епістемологію, а й еволюційну теорію розвитку моральних традицій, до речі, таку, яка значно відрізняється за своїм характером від тої, яку ми мали до нинішнього дня (...) Розвиток наших моральних традицій (як і багатьох інших аспектів культури людства) відбувався одночасно з розвитком нашого розуму, але не був його продуктом. І яким би дивним і парадоксальним не було моє твердження, все ж традиції моралі сильніші від здатностей розуму”(Хаєк, 1992).

В умовах світової глобалізації відбувається процес відчуження суспільства від історії та культури взагалі. Цей процес для України особливо небезпечний, бо його наслідком може стати інтелектуальна лоботомія і як наслідок – політична катастрофа.

Щоб зміцнити існуючі та створити нові механізми культурної та наукової комунікації України з Західною Європою, які б полегшили їй шлях у напрямі фактичної, а не утопічної інтеграції в європейський консорціум, потрібно всебічно розвивати і укріплювати стан сучасної інтелектуальної думки в України. „Причинно-наслідкову вісь феномена відсутності України у свідомості світу можна пояснити не лише упередженістю чи байдужістю світу, і навіть не лише „схемою історії союзників”, яка, безперечно, прикладалася до подібного стану речей, а й невмінням культури пояснити себе” (Пахльовська,О., 2002).

Наголошуючи на завданнях, які стоять перед українською літературою, Микола Жулинський писав: “Судилося нам долею жити в перехідну епоху – в період переоцінки тих цінностей, які й цінностями не можна назвати. І не тому, що вони “запліднені” бацилами пристосуванства, конформізму, ідеологічної мімікрії – всім тим, чим засіяв тоталітарний режим культурно-духовний простір України. А тому, що вони, наші цінності, не пройшли ще необхідну фазу очищення від гріхів – вольних і невольних, бо ми ще самі не досягли того внутрішнього очищення від намулів псевдопатріотизму, спекулятивно витлумаченого служіння національному обов’язку, патетичної відповідальності перед народом, Україною…” (Жулинський, М., 1999).

Боротьба за українську літературу співвідносна з боротьбою за політичну самостійність української нації. Без усвідомлення цієї ідеї ми не можемо уяснити становлення і розвитку української літератури. Не випадково, наголошуючи свого часу на силі Шевченкового слова, Борис Грінченко стверджував, що в українській літературі ще знайдеться чимало діячів, рівних Шевченкові талантом, але не буде вже ні одного рівного йому своїм значенням у справі національного відродження: будуть великі письменники, але не буде вже пророків” (Грінченко Б., 1994).

Лірика Олександра Астаф’єва – це думка, народжена як поетичний образ, тому «софійність» і художність у його вірші роз’єднати неможливо. Усвідомити себе і світ у собі – це пізнати Слово, зрозуміти закони початку і безконечності; пізнати таїну глини і шепіт трави, дзюркотіння води і задуму крила. Так веселка простягається обрусом до неба, а небо сходить на землю вічністю, так душа очищується і освячується сльозою – як молитвою. Так приходить усвідомлення найвищих людських цінностей і смислу життя. Вічність у Олександра Астаф’єва не холодна і вічна субстанція – вона пахне чорнобривцями і м'ятою, дотиком русявого вечора і дівочою долонею. У світі мрій, русалок і русальних вечорів виходить із вод вічності Слово – аби освітити існування людства. У шелестінні чаїних крил, у магії материнської молитви, у пристрасті любовних освідчень, у первозданності людського життя, у жазі народження і тузі прощання і прощення.

Одержима героїчність мотивів Бояна, ностальгійна туга за гармонією буття Сковороди, пристрасний героїзм Шевченка, філософська самозаглибленість Франка, ніжна мужність Лесі Українки – і як наслідок: космічна замисленість українських поетів ХХ століття. Вона повертаються до України з позаобрійних світів, з позачасся і позапрострової обмеженості – вичакловують буття із небуття, тужать „невиспіваними піснями” вічності. Це – необхідна умова очищення, це – оте катарсисне коло, не пройшовши яке,- не зумієш перепливти ріку вічності, аби наблизитися до себе, до своїх коренів.

Зі словечка, слова вичаклуєш пісню – схожу іноді на гомінні гортанних чи горлових звуків; прогорнеш пучечками снігової завії, покропиш мертвою і живою водою, обіллєш цілющими сльозами. І вибухнеш плачем – як молитвою, отими птахами, що ширяють над небом української душі. І вбиратимеш повітря – як риба, викинута на берег і загубиш слова молитов, аби віднайти їх у своїй душі назавжди, і станеш високим небом над тисячолітнім полем українськості – як зоря, як печаль, як молитва, як доля – котру не оминути... І ще немає розділових знаків – бо вони ще не народжені у лоні першовитоків: є лише легкий дзвін слова як молитви, як найвищої суті і найголовнішої спраги.

Філософія становлення буття, філософія становлення українства - один із провідних мотивів збірки. Зі сльози і смутку, із думання і вічності, із ударних дзвонів душ, які зачаровували світ постає висока і свята сутність державності. Мотив буття, що постає небуття; перемога, яка приходить як неодмінність після поразок; сльоза як вічна пересторога і надія (доки відчуваю біль – живу!) – і над усім тим єдина субстанція, яка не минає,- це литаври душі. Вони рятують нас тоді, коли уже нічим боронитися. тисячі років тому. торжествує кров молода і зухвала. крок народжень і потрясінь – оця генетична артерія роду і народу, що міцно тримає у своїх долонях „дві природи Заходу і Сходу” – бо на ній – перст Господній і особливе призначення, особлива місія у світі.

Досліджуючи філософію народження, випробування, шляху і поступу, Олександр Астаф’єв логічно розглядає проблеми державотворення, українства у контексті світової історії.

Проблема „я і світ” логічно трансформується у проблему „я і Україна”. Ось вона – нерозривна єдність двох субстанцій, де одна не мислиться без іншої; бо затікає у небозвід високої долі. Традиційно прийнято такий рівень зображення (відображення): де одна площина височить навпроти іншої, де іде сповідально-описовий плин мови. У творчості Олександра Астаф’єва спостерігаємо абсолютно взаємопроникнення, взаєморозчинення субстанцій. Це абсолютно інший психологічний якісний рівень, де біль чужий болить як власний, де своя доля є частиною долі іншої.

Поезія – це мова першопочатків, мова найдорожчої хвилі у житті кожної людини – хвилі дитинства. Так автор „Зеленої Євангелії” Богдан-Ігор Антонич усвідомлював себе частиною великого світу, заявляючи: „Росте Антонич і росте трава...”   Така поетична візія світу Олександра Астаф’єва, де межує філософія мудреця і чистота дитинства, де гра переростає у позицію, а позиція стає смислом життя, де немає місця несправжності.

Це підсумкова книга більш як сорокарічної праці Олександра Астаф’єва в літературі. Вона зайняла почесне місце поруч з книгами „Діва Обида” Ігоря Римарука; „Поет у повітрі” Василя Герасим'юка; „Кров по соломі” В'ячеслава Медведя; „Щоденного жезлу” Євгена Пашковського...

Використана література

• Астаф’єв О. Вибрані поезії. Львів: Піраміда, 2020.
• Бахтин М.М. К Философии поступка. Философия и соціологія науки и техники. М., 1985.
• Грінченко Б. – М.Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу.- К., 1994.
• Жулинський Микола. Подих третього тисячоліття. Українська література на межі тисячоліть // ІУ Міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999.
• Пахльовська Оксана. „Україна –діаспора” сьогодні: криза і перспектива.- К., 2002.
• Хаек Ф.А. Пагубная самонадеянность.- Москва, 1992.
• Юнг К.Ю. Избранное.- Минск, 1998.