Ковальчук Інна Георгіївна, киянка, народилася 2 вересня 1965 року, закінчила філологічний факультет КДУ ім. Т.Г.Шевченка (диплом з відзнакою).
Поетеса, перекладач, літературний критик, автор шести поетичних збірок для дорослих, трьох збірочок віршів для дітей, двох збірок перекладів з болгарської, упорядник і перекладач антології сучасної поезії Північної Македонії.
Член НСПУ з 2015 року, Асоціації ронделістів України. Лауреат міжнародної літературної премії «Гілка золотого каштана», всеукраїнської літературної премії ім. Василя Мисика. Почесний член Спілки Незалежних Болгарських Письменників (СНБП). Нагороджена медаллю СНБП. Кавалер міжнародної літературної нагороди ім. Радко Радкова (Болгарія). Почесний член Спілки письменників Македонії (Битольське літературне коло). Нагороджена плакетом Климента Охридського (Македонія). Лауреат міжнародної літературної премії ім. Клеменса Яницького «Яниціус» (Польща). Почесний член Дружества письменників Хорватії. Представник України в міжнародній поетичній спільноті «Poetas del Mundo».
Переможець українсько-німецького конкурсу малої прози «Бути людиною». Лауреат міжнародної літературної нагороди ім.Кирила та Мефодія (Болгарія).
Член журі низки літературних премій і конкурсів. Нагороджена орденом святої праведної Анни другого ступеня.
Інна КОВАЛЬЧУК
Поезії
* * *
міниться місто тривогами, хтиве і хворе
вкотре говориш собі: не любов'ю єдиною
стільки насіяно слів, тільки знову не поряд
значно зручніше тобі почекати за спиною
міниться місто і пахне покутним єлеєм
міняться кров'ю і соками вранішні істини
тихо питаю про весни в любові своєї
тихо вростаю у квітень під небом розхристаним
* * *
сумлінно визбируєш дрібочки страху,
занурившись тихо у власну глибінь,
а тут непосидлива вранішня птаха
заспівує місту і трохи – тобі
а тут потягається сонна тополя
і ти розбиваєш свій внутрішній скит,
коли вона так обережно, поволі
торкає липкими листочками світ
а тут, у тонких візерунках мімози,
прочитуєш раптом знання неземне,
що випалить сонце нечутну загрозу
і пошесть проклята тебе не торкне.
* * *
шукати себе у слові
чи слово в собі шукати –
для мандрів таких не треба
готелів, квитків і віз,
від ліній долонь вологих
іще один день відтятий,
і злегка щемить на сонці
тонкий непомітний зріз
куди приведе дорога,
до сивих небес – і вище,
обпалює крила слову
незмінно байдужий час,
торкають зап'ястя тіні
шорстких і шовкових віршів,
шепочуть нам щось про вічність,
як тим, що були до нас
* * *
таке обличчя в жінки загадкове,
немовби снить минулим на ходу,
чи творить ранок із далеких дум,
по вінця повних і вина, і крові,
чи вочевидь загублена у слові,
якому хтось чужий промовив: «Цить!»,
душа заціпеніла – і мовчить,
таке обличчя в жінки вечорове…
* * *
таки не зима,
то якась непоступлива осінь,
незвично і лячно лягає на землю тепло,
здається, що магія сонця вплететься у коси,
і мудрий лелека,
який немовляток приносить,
нарешті накриє мене
милосердним крилом,
таки не зима,
нині осінь достоту незламна,
і, може, по колу на сьомім щаблі висоти,
почувши приречено
владне загрозливе «Amen!»,
байдужий лелека літає собі між світами
і душі збирає,
бо треба у вирій нести.
* * *
весняно-туманно довкруж
і достоту незвично,
не віриш брунькам і прогнозам,
що це вже було,
зима не зимова
висотує душу із січня,
лякає і ніжить мене
норовливим теплом,
малює пейзажі
пожадливим пензлем омани,
така милосердна
і разом облудна така,
зима не зимова
сніги загортає в тумани,
лякає і ніжить,
хуртечу сховавши в рукав
РІЗДВЯНЕ
Зима сховала всі свої принади,
календарем керує рік новий,
а десь потойбіч сивого свічада –
підкаже хто, чи радо, чи не радо? –
у звичну путь збираються волхви.
Готують вже в дорогу патериці,
таки заслабли ноги за віки,
і світло легко кидає на лиця
зоря ота, якій в цю ніч не спиться,
яка зійшла з Господньої руки.
Це тихе світло, що спадає долі
на бляклу плоть пожухлої трави,
святе і грішне, з’єднане у колі,
оті волхви, які бредуть поволі,
посвідчують: цей світ іще живий…
* * *
то бавиться вітер,
чи плаче небесна гітара,
чи грудню у груди
поцілив крижинкою час,
земля милосердна
малює свої аватари,
і журиться рік,
що так болісно швидко постарів,
що спурхнув метелик
з його золотого плеча…
небавом зима
розстеляє сріблясті сувої,
вплітає себе, відпочилу,
в щорічний потік,
і перед отим, неминучим,
цією зимою
нараз почуваюсь чомусь
безпорадно нагою,
як перша людина
в годину творіння світів…
* * *
зімкнуться роки в коло,
зіп'ють холоди сили -
а мова іде горлом,
допоки живе тіло
аби вікову ватру
не вбила чужа повінь,
для завтра і післязавтра
кодуєш себе в мові
* * *
вклонюся свічкам,
що крізь вікна вдивляються в сутінь,
єднають у коло
згорьовану пам'ять віків,
вклонюся усім,
ненародженим і не забутим,
теплом поділюся
моєї живої руки
свічки мерехтять,
хижий протяг працює старанно,
вплітається в коси країни
старе і нове,
де квітка спокути,
розквітла на тілі Майданів?
де берег для качі,
яке у майбутнє пливе?
* * *
осінній світанок –
ну що тобі з того,
дивись: тонкошкірий скоцюрбився день,
коротшає року невпинна дорога,
він хмари на дах спересердя кладе
не все відбулось,
як намріялось влітку,
остигло не все, що в Петрівку пекло,
сукають дощі нескінченності нитку,
і срібним стає замальоване тло
ну що тобі з того
в похнюплену пору,
як блимне сполоханим оком айпад
і хтось із липневого теплого вчора
озветься до тебе, у цей листопад
* * *
нічого не спиниш –
іде з листопадовим димом,
невільно і зайве
у вчора вертатись було б,
не знаєш напевне, коли,
за якими дверима
тебе відігріє
останнє осіннє тепло
нічого не спиниш –
і холод хапає за п'яти,
парує в долоню
невистиглий чай на столі,
торкне оксамитовий носик
твого кошеняти
загублене щось
між заплетених зимами літ
* * *
і нині, і прісно всує,
нехай холоди надворі,
всередині себе чуєш
віддалений віддих моря
по вікнах, сумних і сонних,
стікають осінні сльози,
та зріє тепло в долонях
усупереч всім прогнозам
* * *
осінній дух літає містом –
тонкою стрічкою, самий,
зміїться дим із купи листя,
гірчить передчуттям зими,
ще надто рано, надто рано
снігам торкнутися землі,
ще розчиняється в туманах
прощальне селфі журавлів,
заледве чути луни літа
у віковому зшитку тиш,
і ніби хочеш попросити,
та розумієш і мовчиш
* * *
увійди в листопад...
в цю звичайну пору – і не тільки,
прозирни крізь печаль
на його золотому сліду,
під асфальтом відчуй
часом приспану пам'ять бруківки,
перевиту вузлами
доріг, що в нікуди ведуть,
чи, повіривши снам,
ти давно нерозважливо рушив
у бездумну, важку,
перекреслену мороком путь,
де панує олжа
і затягує зраджені душі
в чорне коло доріг,
що незмінно в нікуди ведуть...
* * *
день зап'явся дощем
і відчутно змалів
ходить містом в осінньому строї
прокидаються тіні голодних снігів
у мені
вдалині
наді мною
десь ховається холод між істин простих
щоб не вистигло небо і душі
рухлим листям Покрова встеляє світи
до узвару
антонівку сушить
після білих пір’їн крижаного крила
може вигулькне з-за небокраю
обережна весна з оберемком тепла
і засніжених нас
не впізнає
* * *
Ці кольори і ці щорічні ноти,
це дежавю, що вже не раз було...
Кладе красивий незворушний жовтень
холодну руку на твоє чоло,
кудись углиб вдивляється крізь вікна,
до злого блиску вимиті дощем,
і вкотре просиш Бога, щоб не зникла
та повторилась осінь ще і ще...
* * *
Вогненним оком підморгнувши вітру,
по шурхітливій стежці золотій
гуляє жовтень з осінню попідруч,
шепоче ніжно щось на вушко їй,
іскриться мідь холодного багаття,
і сумно так зітхає осінь, бо
жаги у жовтня юного багато,
та мало часу власне на любов...
* * *
Торкнула осінь Пущу пензлем золотим,
іскристим ніжним шовком огорнула хвилі,
глибінь озерна снить у лагіднім безсиллі,
шепоче ледве вітровію: “Відпусти...”
Опале листя часом чує кроки тих,
кому стежки строкаті незбагненно милі,
торкнула осінь Пущу пензлем золотим,
іскристим ніжним шовком огорнула хвилі,
невдовзі з'являться зимові тут свати
і килими довкруж розстелять сніжно-білі,
насиплють срібла на безлисте чорне гілля,
а нині вересень до грудня шле листи -
торкнула осінь Пущу пензлем золотим.
* * *
Зазирнути у тишу,
гукнути: “Аґов!”
Крізь осінні тенета безлюдні
понесеться відлуння імення мого
у чиїсь листопади і грудні
та всотається врешті отрутою в кров,
підійме весь неспокій зі споду,
стане збурений хтось,
мов стражденний Іов,
безнадійно шукати свободи,
будуть поряд не ті,
буде поряд не те,
доки променю вклониться сонях
і чиєсь довгождане ім'я проросте
у моїх нерозкритих долонях...
* * *
весна невловима – то далі, то ближче,
як погляд, як зморшка тонка поміж брів,
ніхто не пояснить, куди і навіщо
іти цьогоріч березневій порі
не спинить ніхто білу магію влади,
таку милосердну, незвичну, живу,
коли все заради, єдино заради
нерівної лінії в кутику вуст
і віддихом ніжним ніхто вже не звіє
з долоні, допоки тримає земля,
усмішку, і цяточки білі на віях,
і руки художника чи скрипаля
ніхто не врятує, бо знову і знову,
коли видається, що вітер ущух,
на шибці нечутно, підступно, раптово
лице намалюють краплини дощу
* * *
Я – Війна.
Я в тобі, щоб потроху вбивати, Людино,
цей розхристаний світ,
не завжди зрозумілий і трохи дивний,
я – вдовині вуста,
глибочезна сльоза на щоці дитини,
мідний стогін церков,
чорні руки біди і руїна.
Я – Дитя.
Я прийшло, попри війни твої, Людино,
в цей безжалісний світ,
не завжди зрозумілий і врешті дивний,
я – ранкова роса, помах янгольських крил,
теплий вітру подув,
тихий Вічності крок, і надія, любов
у зернині роду.
Я – Любов.
Я в тобі, щоби легше і глибше, Людино,
пережити цей світ,
не завжди зрозумілий і часом дивний,
я – каштановий квіт,
аромат абрикосів, листок осінній,
нетерпіння твоє,
самоспалення і воскресіння.
* * *
пахне життям повітря
помежи баттл's і money,
квітень розкидав квіти,
світять свічки каштанів,
лагідний промінь сонця
ніжно, шляхетно й чемно
нишком боки лоскоче
пишним паскам свяченим,
а під самотнім дахом
і сигаретним смогом
хтось у собі раптово
вперше почує Бога
* * *
він довго йшов кудись дійти хотів
скидав чужі жарини злого сміху
з плечей своїх і час від часу дихав
холодним димом спалених мостів
слова стелив під скроні для ночівлі
блукалець із дитинними очима
він довго йшов а може й досі йде
потойбіч неба часу і людей
* * *
Пророки вмовкли. Шкіриться Пілат.
Сумний вигнанець-мир блукає світом.
Нема, нема за вікнами тепла
за крок до літа.
Притьмом гетьмани ділять булаву.
Шукає дикий плебс путі кінцеві.
Час виплітає пам'ятку живу
із жил і нервів.
Духмяно дише в келиху вино.
довіра вічна плаче і сміється.
Туман. Весняна осінь за вікном.
Дощі у серці.
* * *
іще дороги – і повзком, і летом,
на горизонті – небо крапка net,
іще тому, хто родом з Назарета,
не набридає слухати земне,
міста, присілки сіються із жмені,
та даленіє - Господи, прости！
синонімія віри і смирення,
побита міллю болю й самоти,
печалі тінь розхитує планету,
не пройде поряд і не промине,
але... любов і той, із Назарета,
і монітор, і небо крапка net...
* * *
Це далебі здалося, що нестерпно,
що вмерли і поховані слова.
Маленька крапля – весняне люстерко
чи просто селфі, ділене на два?
Долоні доторк – як єднання ліній,
заміс нової суті на крові.
Безсмертя лик – у бруньці тополиній,
і ми – в маленькій краплі дощовій.
* * *
банально:
сірий дощ, набридлий, мов реклама,
байдужість чорних віт у дзеркальцях калюж,
слідкує листопад, йде назирці за нами...
банальний сірий дощ...
осіння панорама..
подякую тобі за неї...
бо люблю.
* * *
Я вимолюю нас – не тебе, тільки нас – у Сивіли,
я рахую літа – скільки їх залишилось мені,
знов здається чомусь: не роки, а години змаліли,
для життя, для любові таки покоротшали дні.
Я вимолюю час – не для себе, для нас – дай нам, Боже,
схаменіться, пророки: насправді ж іще не жила!
Вкиньте вдосталь покут і терпіння у коло Свароже,
невгамовну печаль – той мені не потрібний баласт.
То нехай, що твоя буйночуба краса посивіла,
ще достатньо вогню і нетлінних спокус у крові,
я вимолюю нас – тільки нас, тільки нас! у Сивіли,
забуваю про час і стелю простирадла нові.
* * *
Серпнево всім,
і крилам сниться вирій,
і пахне медом щедрий літній дар,
і перші ноти осені у вітрі
раптово чує гілка молода,
жарини міді сяють у зеленім,
іще такі тендітні та малі,
літопис літа – ягідне варення –
милує око на моїм столі,
нехай там що у тім пророчім вітрі,
а літо ще зіграє нам на біс
у цьому серпні, тихім і привітнім,
де так затишно й солодко тобі...
* * *
готую вже потроху рукавиці,
послабшав літа лагідний полон,
вночі не спиться –
Господи, не спиться!
четвертих півнів мій чекає сон,
летить до рук легкий листок пророчий,
на каву зве письменницький “Еней”,
відверто, люто осені не хочу,
та, бачу, осінь хоче вже мене...
* * *
намріяв осінь синій ранок – нині
струмує холод з-під її крила
тонке напівпрозоре павутиння
тримає міцно залишки тепла
довкруж відчутний вересневий вишкіл
лише в старої вежі нагорі
останні луни літа ловлять нишком
захриплі від застуди дзиґарі
* * *
Ясніє сад у яблуневій силі,
налитий літом лагідним, проте
безвинно винний перед небосхилом,
неспішно губить листя золоте,
здається, від незнаного коліна,
віддавши злу на відкуп сотні тіл,
земля моя, прекрасна і безвинна,
серпнево губить душі золоті...
* * *
минається – мине – розквітне знову,
що не збулось –
лишиться на майбутнє,
зернини віри так невипадково
вплітаються у вересневі будні,
купаюся в ранковому тумані,
летять листки –
читаю в тому леті
таке красиве щедре умирання,
вдихаю осінь...
й не боюся смерті...
* * *
Вона – зима.
Іде, несе на плечах
незриму тінь покірливості й зречень
це вочевидь тендітне дитинча,
і тільки зріла хтивість ув очах.
Вона – зима.
Ій затишно у січні,
сама собі набридла і незвична,
лишає всюди крижані сліди,
така жива на віддих і на вдих.
Іде у сяйві непорочнім, ніби
алмази сипле з льодового німба,
сама душа твоїх щоденних мантр...
То стережися.
Бо вона – зима.
* * *
Димом стелеться, в'ється віхола снігова,
небом сунеться хмар нестриманих караван,
зріє темрява попід місяцем нагорі,
опираються, світлом бризкають ліхтарі,
тіні крадуться, тонко виє хтось неземний,
це по-вовчому люд залякують чаклуни,
ні доріг довкруж, ні слідів яких, ні людей,
і Солоха знов у вечірній час гостей жде,
скільки їх було, хижих віхол тих, на віку,
та холоне кров і ячить душа в ніч таку...
* * *
Вже київський вітер з асфальту сніги витер,
бентегою легко гірчить навкруги повітря,
побіжно розкреслюють віття бруньок пунктири,
геномом весни відчуваєш себе – і віриш:
змінився старий суперечливий вектор долі,
і смерті нема... тільки тінь... на твоєму горлі...
* * *
Послухаю нишком
весняну вечірню love story:
тендітно-мімозне тепло
розбруньковує зорі,
а березень київський,
трішечки мрійник і містик,
грудьми перегортує бронзу
віршованих істин,
почую весну –
і захочу забути одразу
про терни образ
і приховані міни поразок,
щоб світ у мені,
так по-людському праведно-грішний,
зробився на мить,
ніби пазуха Бога,
затишним...
* * *
здається,
що сонця на кожного не вистачає,
хоча навесні апріорі повинно було б,
забрьохані злими думками
простують прочани,
і янголи втомлені крила згортають печально,
поклавши пір'їну повернення на аналой,
повільно розходяться кола вразливості Мунка,
а Бог спочиває,
спокійний і впевнений, бо
старе ДНК набуває нового ґатунку,
загояться рани від Юдиних клятих цілунків,
поділиться сонцем в любові народжена юнка,
і діти дорослих навчать цінувати
Любов…
* * *
тиша ікла гострить –
не мовчи, говори,
сивий вісник недоброго світу,
про сувої доріг
і чаклунські вітри,
теплий присмак липневого літа,
про світанки удвох,
смак акацій, або
сіножать і туман за рікою...
розкажи мені казку про вірну любов,
тільки потім іди...
Бог з тобою...
* * *
вони пишуть вірші
кохають і люблять ласощі
їм хочеться жити
складати свою матрицю
садити дерева в саду Гетсиманськім
а поки що
ніде і ніколи надовго не зупинятися
тваринного трохи
додати в заміс до людського
півсловом
півподихом
ледве помітним натяком
і вже не важливо
куди приведе іх дорога
коли вони дивляться разом
в одному напрямку
* * *
зцілюся любов'ю…
потойбіч небес, може,
за безумом болю і холодом зим
таки
цілуватиму лагідні руки твої,
Боже,
у шрамах покути
за сиві гріхи людські,
зцілюся любов'ю…
і складно, і так просто
по битій дорозі
в долонях нести цей,
із весен у літо і далі,
в свою осінь,
назовні банальний
єдиний отой рецепт.
* * *
Це тільки у травні печалі у вельоні квіту,
і навіть дощами крихку рівновагу не змити,
травневі печалі такі невимовно бузкові,
вони – поміж нами у доторку,
погляді,
слові...
І пристрасть,
і цнота,
і сила,
і ніжності дрібка
в гарячім чолі,
що нервово притиснув до шибки,
травневі печалі такі невимовно прозорі,
sorry...
* * *
колись було...
стелилися слова
мені під ноги пелюстками літа,
і так хотілось жити – просто жити!
а ще липнево мріяти про Вас,
хто ж знав тоді,
що серпень мрії скосить,
складе в копиці віку – хто ж бо знав!
а потім прийде осінь – просто осінь,
така спокійна і така сумна,
і тільки невпокореним словам
чомусь потрібно раптом серед літа
липневим віршем стежку простелити
і між рядків помріяти про Вас...
В Е Р Л І Б Р И
* * *
Щосили намагаєшся утриматися
на маленькому острівці
щоденних звичок:
крок праворуч – нІколи,
крок ліворуч – нІколи.
Відкладаєш у шухлядки майбутнього
невідкладні справи,
заповнюючи шухлядки вщерть:
першу, другу, третю...
Тільки чути залізний голос
надійних замків:
клац, клац, клац...
нІколи, нІколи, нІколи...
Скрапують миті, іржавіють ключі,
надійність потроху стає кайданами
для колишніх намірів.
Так непомітно і просто
нІколи перетворюється на нікОли...
* * *
Мандруєш
від міста до міста,
не можеш зупинитися,
потреба відпочинку потопає
у жадобі нових вражень.
Міста, присілки, села складають
мозаїку неспокою,
малюють живі пейзажі на тлі
збереженого і майже загубленого.
Мандруєш
від минулого до майбутнього,
потроху забуваючи смак сьогодення,
такий собі залюблений у рух
до власної Fata Morgana.
Мандруєш
від серця до серця,
не можеш зупинитися...
* * *
Бавиться світ перевтіленнями:
за Кафкою,
страждав колись людиножук,
ховаючись від людських очей；
а дехто інколи перетворюється на гусінь,
зберігаючи людську подобу,
і, невситимий, гризе, гризе, гризе
душі, долі, державу,
лишає по собі лише послід,
чекаючи, коли нарешті стане
барвистим дивометеликом,
але назавжди зостається
тільки гризогусінню...
Бавиться світ перевтіленнями...
* * *
з - рада... за - ради... чого?
зраджують минуле,
кидаючи в топку амбіцій родову пам'ять,
зраджують майбутнє,
залишаючи поза увагою власних дітей,
розривають енергетичне коло двох,
прошиваючи нитками побуту
фантомний шлюб,
зраджують єдину дорогу,
намагаючись дістатися чужих вершин,
постійно підживлюють невситиме “его”
оманливою отрутою комфорту,
а насправді зраджують самих себе
за - ради... чого?
* * *
Магія свічад –
в кожному з них живе
моє маленьке “я”,
вкорінене в минуле.
Дивний світ свічад
розплітає-переплітає
пасма єдності часу,
простору і людини,
наново малюючи мене,
таку схожу
і не схожу.
Чи я це?
Чия?
Богова і неодмінно трохи
цієї срібної краплини невловного
в моїх руках.
Плети, плети косу вічності,
моє маленьке
люстерко...
* * *
Храми хворіють, як люди.
На маківки бань сідають
галасливі ворони,
на стінах з'являється
незнищенна пилюга,
позолота, немов коростою,
подекуди покривається плямами.
Глибочезні очі образів,
сповиті сумом пророчої мудрості,
повертаються вглиб самих себе,
створюючи незриму стіну
між світами.
В повітрі літають віруси нещирості,
літають і жалять вразливу душу,
порушуючи вікову гармонію
земного і небесного.
Тоді тільки Надія і Любов
здатні запалити свічку
цілющої Віри...
* * *
Останній день літа
подібний до спорожнілого келиха,
на денці якого живуть затихаючі ноти
духмяного аромату,
а вуста ще відчувають присмак його цілунку,
ніжний і водночас жагуче-пристрасний；
здається, ніщо не заважає
наново наповнити келих,
але це буде вже інший напій, так само,
як буде нове літо, можливо, краще,
але - інше...
Назавтра погойдає нас у колисці часу
красива і щедра осінь, засліпить
діамантовою біллю королева-зима,
але ми незмінно рахуємо не осені, не зими
і навіть не весни, а літА, знову і знову
дихаючи вмираючим ароматом
спорожнілого келиха...
* * *
Пригасять світове світло
темно сині чари ночі,
заворушаться в таємних сховках
міріади снів,
розлетяться мозком（чи потойбіччям?）
Заплющуєш очі – ловиш на льоту
свою внутрішню казку,
нічим не обмежену волю
сміятись і плакати,
мандрувати і кохатись,
творити власну музику
нічного буття.
Але прокидаєшся – і не пам'ятаєш
НІЧОГО...
Лише легкий відгомін чогось нетутешнього
супроводжує твій ранок,
помалу розчиняючись у буденності,
пригасаючи разом зі
світовим світлом...