Петро Мойсейович ПЕРЕБИЙНІС народився 6 червня 1937 року в селі Слободі Шаргородській Шаргородського району Вінницької області. Закінчив Шаргородський сільськогосподарський технікум та Львівський університет імені Івана Франка. Очолював районну, обласну газети на Вінниччині і Тернопільщині. Завідував сектором преси ЦК комсомолу, працював у відділі культури ЦК Компартії України. Був заступником головного редактора журналу „Дніпро”, головним редактором державного видавництва „Дніпро”. У найскладніший період (1980-81 роки) редагував „Літературну Україну”. За принципову позицію і національну спрямованість газети був знятий з посади. З настанням демократизації п’ятнадцять років (1986-2000) керував журналом „Київ”. Обирався членом Центральної ревізійної комісії Спілки письменників СРСР, секретарем правління Спілки письменників України, депутатом Київради. Вдруге (2003-2008) був головним редактором газети „Літературна Україна”.
Автор багатьох книжок поезій та п’єси „Коридор”. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, літературних премій „Благовіст”, імені Миколи Островського, братів Богдана і Левка Лепких, Володимира Свідзинського, Олекси Гірника, Дмитра Нитченка, Михайла Коцюбинського, Міжнародної премії фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського вільного університету в Нью-Йорку (США). Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого п’ятого ступеня, медаллю „За трудову доблесть”, Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР, нагрудним знаком „Знак Пошани” Київського міського голови, відзнакою „За багаторічну плідну працю в галузі культури” Міністерства культури і туризму України, знаком „Василь Сухомлинський” Міністерства освіти і науки України. Лауреат нагороди Ярослава Мудрого Академії наук Вищої школи України. Заслужений діяч мистецтв України. Заслужений журналіст України. Відмінник освіти України.
За заслуги з відродження духовності в Україні та утвердження Помісної Української Православної Церкви нагороджений орденами Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого третього ступеня, Святого Миколая Чудотворця, Святих Кирила і Мефодія.
Твори поета друкувалися і виходили окремими книгами у перекладах багатьма іноземними мовами. На його слова композитори Олександр Білаш, Віталій Кирейко, Володимир Костенко, Василь Литвин, Іван Сльота, Василь Папаїка, Богдан Юрків, Андрій Пастушенко, Віталій Добровольський написали популярні пісні.
Сьогодні ім’я поета-подолянина широко відоме в Україні та за її межами. Про його творчість писали видатні майстри слова та авторитетні критики. Ще 1976-го року Платон Воронько засвідчив, що „У Петра Перебийноса відчувається повна відповідальність перед читачем..., перед часом, епохою”. Чутливий до слова Олесь Гончар поезію молодого колеги сприймав таким чином: „Багато гарного та важливого Ви помітили в житті і справді поетично про це сказали. І відкрили ось нам, читачам, славну річечку Мурашку, – я й не знав, що така є на планеті...”(1978). Борис Олійник, у свою чергу, відзначає особливу рису поета, який уміє „прозоро, без витіюватості розповісти про найсвятіше – про отчу землю, про її красивих серцем людей. І водночас застерегти, що те найсвятіше має народжувати не лише законне почуття гордості, а й усвідомлення відповідальності за оборону і примноження його” (1984). А за словами Дмитра Павличка, поет „володіє власним і надзвичайно сильним метафоричним мисленням... Погляд з вічності, – наголошує старший колега, – властивий не кожному поетові. Але Перебийніс саме таким поглядом обдарований від природи. Думаю, він це відчув ще на початку своєї творчої дороги, освоївся з небесною здатністю свого ока і це зробило його поетом. Поет відчув себе частиною свого роду, в якому він „праправнук і прапрадід водночас” (2007). Як завжди, образно і символічно сказав про побратима Іван Драч: „Петро схожий на птаха, якого намагалися підбити, але він вижив, і не здався, і живе” (2008).
Творчість Петра Перебийноса відзначається широтою тематичного діапазону, історизмом світосприймання, психологізмом підтексту, філософським проникненням у глибини народної пам’яті, розмаїттям зображальних засобів і стилістичних рішень. Особливостями художньої манери поета є гострий драматизм, висока напруга думок і переживань, глибока емоційність і щирий ліризм у змалюванні краси людських почуттів і благородства. Саме ці риси привертають увагу більшості критиків та літературознавців.
"Перебийносів рух у поезії – по висхідній...
У прекрасному вірші „Стою у центрі родоводу” поет ось так позиціонує себе у часі:
Стою, допоки Всесвіт не погас, –
праправнук і прапрадід водночас.
Гадаю, з такого усвідомлення свого місця в часі й народжується жадоба наповнити своє тривання в історії важливим етичнитм змістом, виправдати своє існування, зрештою, відчуття своєї життєвої місії.
Ось тут, мені здається, і треба шукати той універсальний зміст, який несе в собі поезія Петра Перебийноса” (М.Слабошпицький, Київ).
„За природою таланту П.Перебийніс – лірик, для якого найбільш органічні класичні форми вірша, але й верлібр для нього також легкодоступний. До форми вільного вірша, як на мене, поет звертається не з метою показати своє вміння версифікувати в різних поетичних системах і не для самого експерименту, а тоді, коли цього вимагає предмет розмови. Верлібр для нього – це „скорочена” лапідарна форма розмови, яка по-своєму відкриває вільні простори асоціативним полям, активізує уявлення реципієнта... Інтерполюючи на нашу естетичну свідомість традиційні образи-концепти, наприклад, дерева, коріння предків, поля, стежини, саду, соняшника тощо, Перебийніс знаходить свою варіантність парадигми, свої нові асоціації, що презентують чи кодують собою нашу національну колоритність, або ж і нашу історію...” (Т.Салига, Львів).
„У творах П.Перебийноса знаходять художнє осмислення різні пласти нашого минулого – княжа доба, козацькі часи, друга світова війна, суперечливі події останніх років.
Поет прагне дослідити витоки українства, висвітлити щасливі і трагічні сторінки його буття в давнину. Роздуми про невмирущість національного духу, про його злети і падіння, переживання їх ліричним героєм втілені П.Перебийносом у містку лаконічну форму вірша-мініатюри, в основі якої найчастіше – розгорнута метафора...
Вирощуючи на архетипній основі образи-символи (зерно, меч, сівач, таємниця неземна), які взаємодіють, створюють цілий художній світ, поет долає часові і просторові межі, виводить читачеву уяву з тісних координат повсякденного світосприйняття. Перед зором реципієнта розгортаються ретроспективні візії, через які він осягає руйнівні і творчі начала людської природи, незглибимість життя. В такий спосіб поет утверджує високі інтенції людської душі, значимість її перебування в земному світі, рорзкриває красу і безсмертя творчого діяння як сенсу історії” (І.Прокоф’єв, Кам’янець-Подільський).
"Петро Перебийніс – із пізніх шістдесятників...
У вірші-присвяті М.Слабошпицькому в поета вирвалося зізнання про пекельну роботу душі...
Ота „пекельна робота душі” – ще й доказ її повноти, де чільне місце займає пейзажна й інтимна лірика...
Інтим у Перебийноса авжеж „шістдесятницький”: піднесений і просвітлений. В ньому ще присутній культ жінки.
Тому сприймаються ці вірші як виклик духовній спустошеності й тілесній розгнузданості, отже, й часові.
Кажу „сприймаються”, бо, власне, вони й не виклик, а природний вияв чуттів людини, яка, окрім усього, ще й невимушено долає земне тяжіння. Бо інтим – то ще й культура серця.
Моя прекрасна королево,
тобі вклоняються сади.
Пливе черешня-каравела
на хвилях майської води.
Але у світі, де „є пісня про волю, а волі нема”, не може бути й безхмарного кохання. Тому й непевність, сум, тривога". (В.Базилевський, Київ).
„Ніде правди діти, визначальний стрижень Перебийносового життя – любов до рідної України. І любов ця дуже конкретна... Розкрилюючись від прадідного обійстя, батька, матері, односельців-подолян, які дивовижно густо заселяють його поезії, ця любов охоплює кожний закуток Вітчизни, ...ширяє над усією планетою, закарбовуючись у виваженних, чесних рядках... (В.Грабовський, Київ).
„Перебийносу вдалося зберегти... дитячу ідилію у своєму поетичному слові, ви не знайдете в поета вірша, в якому б не бринів промінчик світла, попри трагізм буття, попри людську гріховність і недосконалість.
Поет мов ріка. Він, не втрачаючи цілісності, одночасно перебуває і у витоках, і в гирлі, поет не належить часові. Слово поета – та ланка, що єднає минуле й майбутнє. У Петра Перебийноса міцне й щире слово, цьому слову можна довіритися.
Кожна мить поезії відкриває вічність. Проблема лише в тому, що іноді треба прожити цілу вічність, щоб відкрити для себе цю мить” (В.Слапчук, Луцьк).
Досить переконливо поет заявив про себе і в драматургії. Його лірична трагедія „Коридор” уперше була надрукована 1995 року в журналі „Вітчизна”. Записана згодом на Українському радіо як радіовистава, вона неодноразово звучала в ефірі, а 2009 року вийшла окремою книжкою у видавництві „Неопалима купина”. П’єса здобула голосний резонанс у громадських та мистецьких колах. Про неї схвально писали літератори і фахівці-театрознавці.
„Символ Коридору надається для чудового сценічного втілення – це символ цілої епохи” (В.Медвідь, Київ).
„Задушлива атмосфера Коридору – „мідних труб” влади – спотворює почуття, знищує все людяне. Система сильніша за людину, і її „гвинтики” існують у цьому світі субординації, незалежно від власних бажань. Бос, Погонич, Нульовий, Директор, Референт... У них немає імен, бо це неважливе для Системи. Бідолашна поетова Доля не в змозі врятувати його, витягти з лабіринтів Коридору...” (Н.Мазур, Київ).
„Не знаю, чи поталанить побачити сценічне втілення цього твору (якщо ні, буде невимовно шкода), але маємо стале переконання: якби дві трупи взялися за його інсценізацію, то навіть за всього бажання не змогли б поставити два однакових спектаклі, настільки широкі можливості для творчої фантазії та інтерпретації відкривають кожна дія, кожна картина, ба навіть кожен епізод. Дотримуючись суворих канонів жанру, Петро Перебийніс усе ж у головному залишається поетом. А головне в цій ліричній трагедії – авра, котру вона випромінює. Про таку тонку і позатрансцедентну річ, як авра, говорити на рівні слова важко. Її можна відчути, її силовим полем можна лише перейнятися, спробувати ж якось схарактеризувати практично неможливо. Та й суть не в тому. Значно важливіше, що вона є, що її вловлює душа, а це означає, що перед нами твір справді високої мистецької вартости, з тих, що готові змагатися з часом...
Твір має трагічне забарвлення не лише тому, що так печально ламається доля Автора. На передньому плані – показ того, як у коридорах влади нівелюються і придушуються особистості, а поза межами Коридору – увесь народ.
Ковтає душі паща невситима,
і клацає залізними зубами,
і жертви перемелює з кістками...
Світ у творчій концепції Петра Перебийноса – константа наскрізь трагічна, людина з’являється в ньому для випробувань. Вистояти, не зломитися, не піддатися злу – її головне завдання. Людина, звичайно ж, має право на помилку, але з перебігом часу повинна виправити її, вона не застрахована від гріхопадіння, але, як вихід і порятунок, їй Богом даровано покуту... У цьому, як нам видається, глибинний підтекст драми Петра Перебийноса – твору яскравого і самобутнього на вбогому полі сучасної української драматургії” (П.Сорока, Тернопіль).
З повагою і шаною відгукуються про Петра Перебийноса його знані колеги-земляки. Ось думка Григора Мовчанюка: „Послідовний у своїх поетичних та ідейних спрямуваннях, поет примножує ті кращі здобутки, що напрацьовані вітчизняною і світовою культурою. Він переконливо сказав про минуле, та ще доскіпливіше одухотворяє світ, якого жадає нація. Його поетична прогностика, на нашу думку, є цінною за своєю національною спрямованістю”. Леонід Пастушенко має свій погляд: „Петро Перебийніс – поет своєрідний, в якійсь мірі навіть „поет-в-собі”, принаймні, не з тих, що полюбляють „співати” в якомусь популярному хорі... і нехай у нього не такий трибунний голос, як в Івана Драча чи Бориса Олійника, – його спів радше схожий на задушевну сольну партію... у тій компанії, де люблять свою рідну, українську пісню”. А ось у Ніни Гнатюк такий висновок: „Мінялися епохи і покоління, приходили і відходили вожді, а Петро Перебийніс у своїй любові до отчого поля і маминої пісні залишався таким же щирим і молодим, як і тоді, коли рушав з рідної станції життя на далекі полустанки прийдешнього”.
Як універсальний набуток світової культури оцінюють поезію сина Поділля зарубіжні письменники. Скажімо, Ганна Черінь (Флорида, США) зворушливо пише, що „Перебийніс не пориває до бою. Він дивиться у глибини явищ і життя..., змушує нас по-новому глянути на світ і людину”. На думку американської колеги, наш поет володіє „модерним стилем”. А ось Міколай Оніщук (Варшава, Польща) характеризує лірику українця таким чином: „Петро Перебийніс міряє час словом краси і правди. В його „поетичній обсерваторії” світу і людей домінує час прекрасний і непроминущий, візія, до кінця не пізнана і загадкова – вічність... Не помилюся, коли скажу, що така „синтетизація” дуже близька до поезії однієї з найвидатніших польських поетес, лауреата Нобелівської премії Віслави Шимборської.
Український поет міряє час буття і нескінченності „пшеничним годинником”. Цей дзигар невпинно вицокує дзвінкими пшеничними зернами і висіває їх у скроплену дощем життєдайну землю. І так триває від народження до вічного сну людини, від весни до зими всієї природи. Все це особливо відчутне у творах Перебийноса. Його поезія – це величний гімн на честь і славу прекрасної України”.
За десятиліття плідної творчої діяльності Петро Перебийніс утвердив себе як своєрідний, ні на кого не схожий майстер поетичного слова. Завдяки його поезії Вінниччина, Шаргородщина стали ближчими для читачів різних країн і континентів, привернули увагу душевною красою людей, чарівністю подільської землі і природи.
Петро ПЕРЕБИЙНІС
ПОЕЗІЇ
ПІД ЗОРЯМИ БЛИЗНЯТ
***
Зупинився час урочий,
і задумався Тарас…
Озовися, наш пророче,
з березневості до нас!
Засвітися біловесним
ореолом крізь дими.
Заповітом піднебесним
серед волі загрими.
Яничарство навісніє,
глушить мову гомінку.
Та не царствує Месія
у терновому вінку.
Чайка голосом Пегаса
марно квилить на льоду.
Батьку, Господи Тарасе,
дай нам силу молоду!
Дай нам полум’я живого
у знеможені слова.
Хай розвіється тривога,
як пороша снігова.
Хай проміння веселкове
збудить серце крижане
і за вільні виднокола
холоднечу прожене.
Слово крицею кресала
Божу іскру добува.
Воскресає і скресає
тужна пісня вікова.
Дай, Тарасе, бурелому,
щоб сахнулася орда!
Зачекалась перелому,
вимагає грому, грому
наша воля молода.
КОБЗАРЕВА ЗОРЯ
Вечір вишитий зірками.
Сидимо під рушниками.
Квітне вишня-подолянка.
Тітоньки у вишиванках.
Я між ними вичитую:
«Зоре моя вечірняя»...
Над моєю душею,
над листком «Кобзаря»
захід сяє вишнево.
Тиша. Вечір. Зоря.
***
Вітер пагіння січе,
лячно ховаються сови.
Бите вогнем і мечем,
плаче розкаяне слово.
Доле, спокуту прийми,
збореним духом карайся.
Довго під люті громи
з болем іду до Тараса.
Бачу чоло вогняне,
та дотягтися не можу.
Кличе за обрій мене
сяйво пречисте і гоже.
Роки мої молоді
сивим димком оповиті.
Мовчки стою на суді
перед рядком Заповіту.
ХРЕСТОМАТІЯ
Усе на світі хочу знати я.
Мені у серце зазира
очима літер хрестоматія –
моя порадниця стара.
Але така ж вона згорьована,
така пожовкла, аж руда –
мені у спадщину дарована,
як хліб, як сонце, як вода.
Цю семикласницю нескорену
не вбила сита чужина.
Устами класиків суворими
мене запитує вона.
Чи бережу її у повені
народожерної ріки,
і чи, бува, не заплямовані
її священні сторінки.
Літературна хрестоматіє,
ти ще повчиш мене добру...
Беру як Біблію від матері
я хрестоматію стару.
* * *
На косогорі біля школи
стоїть у нас і досьогодні
пощерблений віками,
та міцний
турецький стовп.
Зізнаюся: втікав я
з уроку стародавньої історії.
Торкався хмар, щоб осідлати
стовповидіння чужоземне.
Мені скорялась вишина.
Диміли далі...
Ось вона –
ополячена, отуречена,
орусачена, онімечена
моя земля.
Я милувався нею
з пихатого турецького стовпа.
Його напевне ж охрестив
козацькою шаблюкою
мій предок Перебийніс-Кривоніс,
який не прогуляв урок історії.
МОЄ ПРІЗВИЩЕ
Далекий голос маршу
душа не забува.
Від предка воля наша
і сила грозова.
Хоробрий мій прапрадід
вертається з війни.
А добрі люди радять:
«Ти прізвище зміни!»
Поради ці даремні.
Не змовкне грім копит.
У прізвищі моєму
козацька кров кипить.
Мій предок Перебийніс
побити міг сім бід.
І кревно поріднив нас
вогнистий родовід.
Нехай – синці та ґулі,
нехай – у вічі грім.
Та знайте: не торгую
я прізвищем своїм!
Наймення героїчне
даровано мені.
Ми древні. Ми правічні
у рідній стороні.
Ми віримо у силу.
Наш предок бив носи.
Ти прізвище, мій сину,
із гордістю носи!
ЗАЛІЗНИЙ ЛЬОДОВИК
Він сунеться, залізний льодовик.
Ніщо його не може зупинити.
Він сунеться на гори і долини,
на води, на степи, ліси, діброви,
на отчі кладовища, на кургани,
на думи, на пісні, казки, легенди.
Він сунеться, залізний льодовик.
Він сунеться на канівську святиню,
на Хортицю, на вольницю козацьку.
Він горне землю-матінку під себе,
на горло вже Дніпрові наступає.
Він сунеться, ладен і Чорне море
розхлюпати, розбризкати у безвість…
Він сунеться, залізний льодовик.
* * *
Тиха нічка. Чорна кішка.
Причаїлась і не дише.
Тишу лапкою колише.
Землю кігтями черкає.
І чигає. І чекає…
Півземлі чорніє.
Півземлі біліє.
Усміхається до сонця
синя плівка атмосфери
десь у безвісті туманній.
День – омана.
Днів немає.
Всесвіт – Ніч.
Тільки зорі на просторі
лячно блимають свічками.
І гарячі метеори
креслять вічну чорноту.
Щось не спиться.
Кішка ночі
водить жовтими зіньками
і чигає між зірками
на принишкле мишенятко
мого серця…
Даль примарна.
День – омана.
Де ви, люди?
Дня не буде!
***
О Україно, ніжне серце!
Річками густо омережене,
навкісно, круто оперезане
аортою Дніпра...
Дивлюсь на овиди планети,
на серцеовид України.
Напружено, натужно б’ється
беззахисне, відкрите серце.
І вже уривчасто пульсує,
ось-ось від болю розірветься
аорта… Боже, вбережи!
***
Між курганами ген-ген –
ох і привередні ми!
Випирає гострий ген
попід ребрами.
Осявається пітьма
черепами голими.
Оселедця вже катма.
Похилились голови.
Кара янгола пече
вогняними вирлами.
Каїн Авеля січе
золотими вилами.
Щось не чути доброти,
а болото міситься…
Ось і чубляться брати
аж на місяці.
* * *
Б’ють по своїх.
Бо душить жаба.
Кум-кум!
Ква-ква!
Моква.
Вода іржава…
На кума кум.
На друга друг.
А брат на брата.
Кому – за пруг.
Кому – за ґрати.
Кум-кум.
Кума.
Ума нема.
І жаба душить.
Душа байдужа…
Стріляють по своїх.
Приціл хрещатий –
на серці печатка.
***
Я народився в переджнив’я.
Мене під місяцем серпа
циганка-ніч приворожила
до материнського снопа.
Мені веселка перевесла
яскріла в житніх колосках.
Мене у пісні піднебесній
на крилах жайвір колисав.
Ходити вчився я у полі,
у нашій хлібній стороні.
Приймав цілющі я уколи
від росянистої стерні.
Усі негоди пережив я.
Але душа моя жива
цілує небо переджнив’я
і поспішає на жнива.
* * *
Петро гр.; petra –
скеля; камінь…
(Словникове).
Каїне, покаймось!..
Камінь – моя карма.
Каменю мій, каменю,
кармо, не лякай мене.
Камінь – це мій брат.
Смерть він заперечує.
Зрізом поперечним
світиться агат.
Що там?..
Ой, не ріжте!
Брате,
я – наріжний.
Кармо,
порятуй мене…
В камінь перевтілений,
чую голос Вічності.
Мічений, посічений
скальпелем тупим, –
каменю,
терпи!
***
Я друг волелюбного птаха,
який у нас жайвором зветься.
Я знаю, що жайвір співає
лише у щасливому небі.
Ми пасли худобу і хмари
на сірім, колючім стернищі.
І так мені тужно хотілось
на простір, у далеч, у небо.
Я випросив милість велику
в напарника, хитрого хлопця:
за днину жаданої волі
віддав батога з кутасами.
Іду я полями, стежками,
лечу навпрошки небесами.
Ніхто вже у цілому світі
не зможе мене зупинити.
Я вільний. Ніхто мені в очі
не кине ядучого слова,
ніхто не посміє втоптати
мене у стерню, у пилюку.
Я вільний. Нічого не треба
мені у щасливому небі.
Навіщо пташаті на волі
ремінний батіг з кутасами?
ДУМА ПРО БАНДУРУ
Бандуристе, кличе нас Батурин.
Від струни – сто весен до струни.
Пригорни сестриченьку бандуру
і лицем до сонця поверни.
Заговорить, заголосить, заспіває
та бандура веселкова.
В ній мелодія і слово,
в ній душа твоя ридає.
Вдар, нахмурений кобзарю,
вірним серцем по струні!
Хай здригаються казарми
і глухі тюремні мури –
грай, козаче,
брате бурі!
Любій сестроньці бандурі
всі загрози і погрози
не страшні.
Не збирається бандура помирати,
бо вона ж міцного роду.
Що їй моди і негоди!
Заголосить, заспіває,
невпокорена, жива –
і сумну струну весела доганяє,
і за струнами видзвонює трава.
Не барися, бандуристе,
на бандуру помолися
і веселої заграй.
Щоб розтала чорна хмара,
щоб не стало яничара,
щоб веселка зав’язала небокрай…
Грай, козаче, грай!
З нами воля, з нами слово,
з нами зоряна яса.
Ти із Богом поріднився.
Піднімай нас, бандуристе,
у просолені сльозою небеса!
***
Там, за рівниною голою,
кров’ю світанок набряк.
Бачу: охоплений полум’ям
крутиться в полі вітряк.
Вітром високим роздмухане,
полум’я крила жере.
Над світовими розрухами
гасне видіння старе.
Інші сповідує виміри
час молодий і прудкий.
Перевелися і вимерли
в наших степах вітряки.
Літо смагляве полинуло.
Де його вже доженеш?..
Чахне від чаду полинного
вік переораних меж.
Не колосками, не борошном –
попелом вітер пропах.
Тужно, безхлібно і порожньо
у придніпровських степах.
Мертва рілля не скородиться,
сохне осот на токах.
І на чоло хлібородиці
падає тінь вітряка.
ЩО ХОТІВ СКАЗАТИ ДІД?
Дід яблуню садив. А я
забіг на хвильку попрощатись.
«Бувай, козаче. Набирайся розуму.
Побачимось, либонь, не скоро.
То я хотів тобі сказати...»
«Спішу, дідуню. Жде підвода
на станцію. Не гнівайтеся.
Ми ще поговоримо,
коли приїду на канікули».
Дід яблука зривав. А я
зайшов на хвилю попрощатись.
«Ну прощавай. Гляди, не зазнавайся.
Хтозна коли побачимось.
То я хотів тобі сказати...»
«Дідусю, вже мені пора.
Он бачите – машина.
Не гнівайтеся. Ми ще поговоримо,
коли приїду у відпустку».
Дід спочивав під яблунею... Я
заїхав на хвилину попрощатись.
«Прощай вже. Може, більше не побачимось.
То я хотів тобі сказати...»
«Та що ви, діду! Ми ще поговоримо.
Ось навесні я привезу вам сина.
А зараз... Ви не гнівайтесь. Літак...»
Невдовзі написала мати:
«У перших строчках сповіщаю,
що вмерли татко наш, а твій дідуньо.
Тебе все згадували при смерті.
Сказати щось хотіли дуже важне...»
Весна буяла. Я і син
прийшли до дідової яблуні.
Вона вже сохла. Сохла, а цвіла.
Наперекір біді цвіла затято.
Ну що? Ну що нам дід хотів сказати?!
***
Відцокотів я пів Європи
квапливим цокотом коліс.
У мами руки пахнуть кропом,
ропою виплаканих сліз.
«Приїхав ось я. Ну чого ти?..»
Клубок до горла підступа.
Стоїть матуся у чоботях
біля ворітного стовпа.
Хмарина дощиком нас кропить.
А бронза соняха дзвенить.
У мами коси пахнуть кропом
і гострим подихом зими.
ТЕРНОВА ХУСТКА
Бачу я знову і знову
дальнє видіння святе.
Мамина хустка тернова
нам у неділю цвіте.
Ой розгубила у полі
хустка жоржини свої!
Терни вдовиної долі
не пощадили її.
На тополиній дорозі
впало тернове крило.
Небо полин заморозив.
Мамине сонце зайшло.
Наче зоря вечорова,
мати зорить у вікні.
Бачу я сни кольорові.
Сняться жоржини мені.
Кличе дорога далека
в царство надії святе.
Чиста тернова веселка
нам у неділю цвіте.
ВЕЛИКОДНЯ ХОДА
Сходить паска у хаті.
Ми запалюємо свічки,
беремо шуварові кошики
з крашанками
і виходимо в зоряну ніч.
А ніч – як день.
Як Великдень.
Дорога до Храму
мережиться свічками.
Горби і косогори,
долини і левади
мерехтять, переливаються
вогняними віночками.
Чумацький Шлях струменіє
у величальному сяйві
Великодньої ходи.
Вогники в небі.
Вогники на землі.
Всесвіт – як писанка.
Христос воскрес!
Душі предків засвітились
восковими сузір’ями
і линуть між нами
дорогою до Бога.
Сходить паска у небі.
ПШЕНИЧНИЙ ГОДИННИК
Сівалка крила розправля
і доганяє журавля.
Стає хмариною сівалка
і засіває чорну землю
пшенично-росяним дощем.
Сівба – це проводи зерна.
Дзвенить між небом і землею
живе насіння. І пшеничний
годинник лічить по зернині
хвилини, дні, роки, віки…
Не потривожена ніким,
під снігом спить озимина
і жде повернення зерна.
РОДОВІД ЗЕРНА
Насподі скіфської могили
знайшли історики зерно.
Воно світилось, незогниле,
в землі поховане давно.
Щезали в безвісті епохи
серед потопів і завій,
та не мінялося нітрохи
зерно у товщі віковій.
Важкою глиною приперте
до скам’янілого меча,
воно лежало біля смерті
і виглядало сівача.
Нащадку, предкам помолися,
і таємниця неземна
розбудить залпом громовиці
росточок віщого зерна.
* * *
Вересень – це сливи.
сині, сиві.
Сливи – в дім.
Сливи – в дим.
У димах Івашківці.
Тут чумак Івашко
причаївся в літі,
в кочовім столітті,
і дідам на диво
виглядає Діву.
День за пругом лебедіє.
Марне діло!
В небі Діва.
А на змореній землі
дзвонить зірка у золі.
Дим сушарні
дише жаром.
З вечорових дужих пліч
зорі падають у піч.
Я при світлі Звіздаря
вибираю в чарах синіх
підгорілі чорносливи.
І не знаю, неборак,
де тут слива,
де – зоря.
***
О сонечку, смішна комашко,
червона черепашко в ластовинні,
червона половинко з чорним зрізом,
червона шапочко з бабусиної казки.
О сонечку з осіннього віконечка,
краплинко літа на моїй долоні,
спочинь хвилинку і лети
шукати другу половинку...
О сонечку з осоннячка!
***
Ще груші дзвонами гудуть.
Ще небо жолуді не ронить.
Ще сушить голову руду
зелений сонях у короні.
Та вже розчахнута блакить
колише клекоти пташині.
Іржа у затінку ряхтить
на фіолетовій ожині.
Заснув під корчиком їжак,
розтав у росах день робочий.
На сіні коник заіржав
і стежку в осінь перескочив.
***
До кого ще волати?
До Бога чи Пілата?
О марево омани!
Це марно, марно, марно...
Посію – чорна зграя
насіння підбирає.
Видзьобує, клює:
моє, моє, моє!..
Оглянуся довкола –
а поле голе, голе.
До себе я волаю.
Душа моя палає.
Зоря моя –
все вище.
А я на попелищі.
* * *
Повільно, зосереджено
ліплю я снігову бабу
на широкому нашому подвір’ї.
Так ліпили її
мій тато,
мій дід,
мій прадід,
мій пращур…
Не знаю, може, тому
наша снігова баба
схожа на скитську бабу.
Це наслання якесь,
але мені здається,
що моя снігова баба
докірливо дивиться на мене
сльозавими вуглистими очима…
Боже милий!
Снігова баба боїться весни.
Мов сніговий наш Світовид,
вона лячно оглядається
на чотири сторони світу,
ладна закам’яніти
і стати скитською бабою.
***
Ой співає соловейко,
заливається!
Ой кує ж та зозуленька
за левадою!
«Мамо, скільки вам казати,
хай ця хата западеться.
Вікна, двері забиваймо,
та й поїдемо…»
Ой висвистують синички,
раді волі!
Ой висвистують, синочку,
в радіолі...
Чисто, затишно в кімнатах.
Пахне фарбою.
Син з невісткою на фабриці.
Діти в школі.
Стомлено кружляє тільки
чорне сонечко платівки
на радіолі.
Ой співає соловейко,
ой же тонко в’є!
Од платівочки у неньки
серце тьохкає.
Ох, співає соловейко…
***
Затужила, заболіла
кочова душа-селянка
і додому полетіла,
закружляла над селом.
А села не упізнати.
Вік сосновими дошками
перекреслив білу хату,
пропалив порожні вікна,
неощадливий на зло.
Б’є крильми душа-селянка
на кленовому порозі.
Та німує, осідає,
приколисане садами,
навхрест чорними дошками
перекреслене село.
КОЗАЦЬКА ПІСНЯ
Забарилася весна.
Арктика не скресла.
Та вібрує далина –
і відлуння долина:
«Ах, какая песня!»
Десь поділася біда.
Злидні позникали.
Віддаляється орда.
Ходить пісня молода
поміж козаками.
Оглядаються женці.
Де той воріженько?
Грає шабелька в руці.
Диригує в толоці
Дорошенко.
Похитнулась кураєм
воленька ледача.
Тішить юних королев
і на люльці награє
Сагайдачний.
Рід коритися не звик
на стежках небесних.
Мова предка – не язик.
Але хреститься мужик:
«Ах, какая песня!»
ПРЕКРАСНА СМЕРТЬ
А дід помирав дуже просто.
(Сказали: «Прекрасною смертю»).
Надвечір зайшов до онука.
Посидів собі. Випив чарку,
а другу відсунув рішуче.
Замислено, довго дивився,
як сонце над садом сідало.
Тривожне, засмучене сонце
в рум’янах вишневого цвіту.
Зітхнув. Неохоче підвівся.
Сказав: «Запрягай-но карету,
бо ноги якісь неслухняні,
а дибати начеб далеко…»
Зручніше вмостився у кріслі
онукового «Запорожця».
Заснув, приколисаний шляхом…
«Приїхали, діду, вставайте!» –
термосить онук пасажира.
А дід, на виду прояснілий,
уже десь далеко, далеко…
Поїхав дідусь у минуле
від нас на кареті прогресу.
Прожив на землі він чимало.
Та як же це треба прожити,
щоб ту костомаху неситу
прекрасною люди назвали!
ПЕРЕЧИТУЮ СОСЮРУ…
Випливає Третя Рота
за екраном голубим.
А проява чорторота
заклинає: «Не люби!»
Але як же не любити,
як не дихати мені?
Запеклася у блакиті
кров на дикому вогні.
Око п’яного рубіну
задивляється у даль.
На Різдвяну Україну
насувається орда.
Гасне сонце у Святині,
гостро пахне сивий сад.
І над серцем невситимо
Костомаха нависа.
Ми не вільні. У безодні
свище вітер ножовий.
Україно! Будь сьогодні
і для вічності живи.
Не згинається лозинка
у темниці кам’яній.
Та гойдається сльозинка
на вітристім знамені.
Бо немає щастя-злота.
Тільки січень молодий…
Відпливає Третя Рота
у космічні холоди.
***
Ти зраджуєш і каєшся.
О як ти любиш каятись!
Ти покаянням Каїна
розплющив кутий лоб.
Ти Богом присягаєшся,
що без жаги розкаяння
і зради не було б...
Ти зрадив брата рідного
і так затято каявся
об землю лобом,
що земля свята
від болю провалилася
і зрадженого брата
від тебе заховала...
А ти живеш.
Амінь!
***
Душа витає, зморена.
Душа питає ворона:
«А що там на землі?»
Лежить земля розколота.
Дзвенять золою золота
царі і королі.
Вінок терновий колеться.
І з головою котиться
корона кураю.
Душа у зграї демона
сама не знає де вона –
у пеклі чи в раю.
Чорніє поле зоране.
Зоріє коло зоряне,
мов злото у золі…
А що там на землі?
***
Викочується із пам’яті
жорстоке століття Дракона
і змітає на своєму шляху
народи і королівства.
Ось летить воно на мене
броньованою колоною,
переблискує зубами гусениць,
люто бризкає на всі боки
липкими згустками світового болота.
А я, малий,
у бездонних батькових чоботях
перебігаю дорогу Дракона,
спотикаюсь і падаю
у жахливу мішанину глини і ґлею.
Залізоголова потвора
невідворотно насувається на мене
чорною пащею гармати,
грізно дихає громом і полум’ям,
нервово скрегоче гальмами
і нерішуче зупиняється...
Потвора стомилася.
***
Хотілося додому їм.
Вертали з далини,
з якоїсь невідомої
локальної війни.
Пропалені, просолені,
здорові і живі…
Синам світили соняхи
на грані межовій.
Синам – зелена вулиця,
оркестру мідний спів.
Неначе все забулося,
неначе всі вернулися
з розпечених пісків…
За танками остиглими
роїлася юрба.
Під чорними хустинами
чаїлася журба.
Віддаленими грозами
бадьорий марш бринів.
Біліла насторожена
голубка на броні.
* * *
Навіщо, Господи? Скажи нам.
Алея цвинтаря трудна.
Бруском небесної крижини
біліє цинкова труна.
Косинка траурна… Ой синку!
А мідь ридає і гримить.
Цілує мати холод цинку,
на кригу падає грудьми.
По серцю крешуть автомати.
Злітає цвіт, немов сніжок.
І на портреті гладить мати
колючий чубчик-їжачок.
***
Віче-вітчиме, стогни!
Ще батьки не воювали,
а приречені сини
відійшли за перевали.
Спомин травами пропах.
Помолодшали ці війни.
Генерали з-під папах
поглядають на цивільних.
На лиці чужа печать.
Кожна квіточка бентежить.
І розпачливо кричать
юні дітоньки-протези.
МИР
Світає.
Спить дружина.
Спить дочка.
Мені ж не спиться.
У вікно прочинене
дмухнув зеленолітній вітерець
і сколихнув листочок
мого настільного календаря.
Чорніють цифри.
Тиша вибухова.
Холодна мідь ранкової сурми...
Спить солодко дружина.
Спить дочка.
А я встаю.
Часина чоловіча.
Віки – і мить!
У ліжечку м’якому
заворушився і зітхнув синок.
Світає…
***
О Боже, він живий ще!
Він брата не добив.
Здіймається все вище
Іуда поміж див.
Іуда ще пребуде
у клекоті пісень.
Овечок наш Іуда
на паперті пасе.
Він прапор і месія,
і ймуть йому слабі.
Найближчому він сіє,
а скошує собі.
Іуда на купюри
міняє все, що є.
За бронзу він купує,
за злото продає.
Він брата не забуде,
бо ми ж таки брати.
Прекрасний наш Іуда
у німбі доброти!
ЧОРНИЙ СПЕКТР
Ви знаєте із чого
виникає чорний день?
Із суміші яскравих кольорів.
Береш собі звичайний білий день.
Домішуєш ультрамарину неба,
зеленолистя і багряноцвіту.
Затим до цього спектра додається
чиясь рум’янощока підлість.
В очах спливають кола
і зливаються
в єдину – чорну барву дня.
ГОНЧАРСЬКИЙ КРУГ
Цей віщий голос я почув,
коли вже бронзову парчу
стелила осениця.
І я подався навпростець
у скіфський степ,
у таємницю.
До мене мовою підків,
стремен, рокованих віків
сама земля
бентежно промовляла.
А на небеснім вітражі
спливали хмарні міражі.
На сході в мареві червонім
я бачив череп у короні.
Я бачив привид булави
і гетьмана без голови.
Крізь полум’я і дим
ішов я поміж див,
загублений у часі.
А голос кликав і манив,
а голос віддалявся.
І ось уздрів я між яруг
оазу незвичайну,
а може, круг чи виднокруг
незгаслої гончарні.
Там серед чар
сидів гончар
і м’яв червону глину.
Там кружеляла кружина,
і я над нею линув.
Там били карлики горшки,
і розлітались черепки
з розгойданого круга.
Там друг на друга,
брат на брата
ішли затято.
І в содомі
на черепках росли хороми.
А в них сіроми безсоромні
співали пісню бойову
і колисали булаву.
Під гомін глуму і наруг
крутився круг,
місилась глина.
Гончар у маєві калини
ліпив пігмеїв і чортів,
лупив їх і вертів –
і з булавою,
з головою
у піч садив,
у пекло.
Але вони запекло
із покликом «Живу!»
хапалися за булаву
і по курганах,
по горбах,
по черепках,
по черепах
у радості і в горі
здиралися нагору…
* * *
Поволі гасли міражі
і розчинялися в іржі.
І щемно зойкала жура
із кругом наодинці.
Напевне, в казці гончара
я вдруге народився.
АВТОПОРТРЕТ
Спасителю! Цей камінь
кляну я недарма.
Спресована віками
тісна моя тюрма.
У скелю я закутий.
А серце вогняне
ще стогне від покути.
Та випустіть мене!
На просвіток, на волю!
Подайте хоч свічу…
Різцем себе до болю
по скроні я січу.
У присмерку безмежнім
століття проліта.
І кришиться під лезом
гранітна мерзлота.
* * *
Крутиться колесо долі,
а може, колесо історії.
І синок хоче мати
власний підпис.
Дух предка незримо витає
над кульбабкою голови
і накреслює хрестик у повітрі.
А синок невмілою рукою
вимальовує в зошиті
загадкову криптограму роду.
Крутиться колесо.
Вечоріє на віку.
І на пробитому пергаменті неба
сонце розписується кров’ю.
БІЛИЙ ВІТЕР
Сивію, брате мій, сивію.
Лечу, пірнаю з головою
у білий вітер, у завію,
і сам не знаю, що зі мною.
Не знаю, що це так біліє
і так пекучо сліпить очі.
Перед очима білим змієм
зима на кручі шелескоче.
Душа неждано заболіла
над сумовитими шляхами.
Закружеляли заметілі
несамовитими снігами.
Димить пустеля у пороші.
Сліди ведуть у веремію…
Стоїть веселка при дорозі.
Сади цвітуть. А я сивію.
Сивію, брате мій, сивію…
ЦИВІЛІЗАЦІЯ ДЕРЕВ
Мене вражає загадкова цивілізація дерев.
Не знаю, що з нами сталося б,
якби не дерева.
Дерева ручищами коріння
зусібіч обіймають планету,
щоб вона не розсипалась у космосі.
Дерева не кочують по світу,
а кожною жилкою тримаються ріднокраю.
Дерева не рубають кінцівок одне одному,
але вміють бути протезами.
А коли й доводиться ставати сокирищем
і йти на братогубство,
то це не їхня провина.
Дерева безсмертні.
Коли їх стинає зубаста гільйотина –
залишаються пні і пускають пагіння.
Коли їх вириває з рідної землі
вітер чужої цивілізації –
розсівається насіння.
Дерева не розуміють, як це можна
розтанути у безвісті
і не залишити ні словечка.
ЗЕЛЕНІ ПРИЧАЛИ
Повернулись у небо весни
Каравани лелечого роду
І на крилах до нас принесли
Запах сонця і талого льоду.
Ще несміло синів яснодень,
Але радо лелеки тріщали.
Видно, вчились вони у людей
Пам’ятати зелені причали.
Видно, це од людей у птахів:
Через відстані, бурі і втому
Повертатись до рідних дахів,
До привітного отчого дому.
ЗАКЛИНАНННЯ ПТИЦЬ
Радуйтесь, птиці-сестриці.
Крилам темниця не сниться.
Небо на всіх нас одне.
Птиці, не бійтесь мене!
Сміло до мене летіте,
всі ми небеснії діти.
Віщий незрячих підняв.
Птиці, я ваша рідня.
Птиці, я волі не маю.
Лину за вами до раю.
Пада пітьма, як тюрма.
Небо душа обійма.
Хоч прикипів до хреста я,
з ночі у пісню злітаю...
Птиці, я вас не уб’ю.
Чуєте пісню мою?
ПОЛИН
Сяйне минуще – і минає.
А це – нестиму, як вину.
Мене матуся заклинає
міцним настоєм полину.
Ласкавий докір за імлою
тремтячу ниточку снує.
Зітхає ненька наді мною,
і плаче лишенько моє.
Ой полине-полиночку,
гіркий ти, аж синій!
Замолила я синочку
зірки у сльозині.
Полиночок вечоровий
пече, та не дуже.
Пий, синочку, на здоров’я,
бо ще ж ти недужий...
Полин осугою крутою
горить на спечених вустах.
Його міцною гіркотою
мій вік доточений пропах.
Захмарне сяєво синіє,
немов дорога в далину.
А там над мамою сивіє
димок сухого полину.
Ой полине-полиночку,
гіркий ти, аж синій!
Замолила я синочку
зірки у сльозині.
* * *
Демон зумів заманити
волю у пастку свою.
Де ви, мужі знамениті?
Годі співати в раю!
Годі солодку водицю
лити на тихі млини!
Родять полову ординську
вибиті лихом лани.
Друзі, та де ж наше місце?
Зламаних час омина.
Ви не трава. Підніміться!
Хай наливаються міццю
ваші гучні імена.
РЯТУЙТЕ, ЛЮДИ, ПІСНЮ!
Не гріє сонце. Птиця не співа.
Та вірить серце. Пісня ще жива.
Допоки ще не пізно –
рятуйте, люди, пісню!
Рятуйте, люди, пісню,
рятуйте!
У вічі смерті, брате, заспівай.
Співуче серце ґрати розбива.
На ріднім ясноколі –
стрічаймо пісню волі!
Стрічаймо пісню волі,
стрічаймо!
Потрібна пісня зболеній струні.
Під небом пісні бомби не страшні.
Усім катам на горе –
співайте, люди, хором!
Співайте, люди, хором,
співайте!
Співайте, вражим нелюдам назло.
Над вами Боже небо, як чоло.
Хай спів стрясає груди.
Вставайте, горді люди!
Вставайте, горді люди,
вставайте!
Хай спів стрясає груди.
Співайте, добрі люди!
Співайте, добрі люди,
співайте!
ТЕЧЕ МУРАШКА
1.
Несе ім’я комашки
ця річечка мала.
Пульсує ще Мурашка,
як жилочка села.
До інших не подібна,
засіяна дощем,
під вишнями Поділля
у світ вона тече.
Біжить моя Мурашка,
сяйлива, як сестра,
до ширшої Мурафи,
до глибшого Дністра.
А Дністер синьогорий
нуртує з нагаєм
і діду Чорномору
дитину віддає.
Від мору береже нас
природа недарма.
Вже море Середземне
Мурашку обійма.
Вирує між човнами
вітрисько-плугатар.
Ворота відчиняє
іскристий Гібралтар.
У далечі прозорій
чекають нас дива.
Атлантика простори
захмарні відкрива.
Мурашко! Над рікою
шаліє крутія.
Не пахне осокою
вже хвилечка твоя.
Та ось я з океану
черпаю сам-один
небесну, Богом дану
краплиночку води.
У жмені, мов комашка,
водиця спочива
і мовою Мурашки
курличе: «Я – жива!..»
2.
Вертаймося, журавко,
на річеньку мою!
Чекає нас Мурашка
у вічному раю.
Затінена садами,
захована між трав,
тече вона все далі
дорогою Дністра.
Тече вона у сині
захмарні небеса,
тонесенька і сива,
як мамина коса.
На світло водограю
у відчаї пливу.
Край світу доганяю
я річеньку живу.
Я сліпну без Мурашки
і зречено молю.
Неси мене, журавко,
на річеньку мою.
***
Чому вони вертаються?
Лелеки…
Десь там сади Едему. Піраміди.
Десь там запахла райська чужина
відлигою і талими снігами.
І вже летить у даль душа лелеча.
І вже під крила б’є солоний вітер.
І вже пливуть кургани степові –
захмарені зелені піраміди…
Летять лелеки – діти перелітні.
Купаються в бузковому диму.
Чому вони вертаються?
Чому?
ДЖЕРЕЛО
Поскладали всі пожитки
перед хутором старим.
Тут нам нічим дорожити.
Не потрібні хутори!
Ще напитись, і в дорогу,
бо й хвилиночки нема...
Ой криниченько-небого,
як ти житимеш сама?
Зуби дзвінко цокотіли
об краєчка жерстяні.
Сумовито клекотіло
джерело у глибині.
У відерце зазирало
небо в сажі-пилюзі.
І гойдався ще журавлик
на знеможеній нозі.
РОЗП’ЯТИЙ ВІК
Є надія на свято барвінку.
Є в нас поле і синь січова.
Та видіння розп’ятого віку
із юдолі, як сон, виплива.
Сніжний вітер віщує руїну.
Суне вража орда навпрошки.
Де ж ви, діти святої раїни,
безпорадні брати-землячки?
Час на денці. Чекає розплата.
Знову лізе омана стара.
Оселедці ви ладні зривати.
Але пізно. Немає Дніпра.
Є лиш хліба глевкого доволі.
Веселися. Пануй і греби!
Вам не треба жертовної волі.
Ви й на волі покірні раби.
Ви довіку себе не збагнете.
Ваше завтра – пустеля німа.
Ой раїно! Ти є на планеті,
а козацтва у тебе нема.
ЛІСОВА БАЛАДА
У тій хатинці лісовій
сидів я наодинці.
Кипів, лютився грозовій.
Мигтіла блискавиця.
Хоч дива наче не було,
та ліс не загорівся.
Лиш дуб опечене крило
підносив на узліссі.
Титан гіллястий нависав
над смутою сліпою,
і не вклонявся небесам
у смертному двобої.
Він жив у натовпі дерев
як дерево найвище.
Він мав планету і старе,
надійне коренище.
Була хатинка недарма
така мені вже люба.
Але ходив я у димах
до паленого дуба.
***
Тужно сяйнула цигарка,
попіл остиг на вустах.
Будьмо знайомі, циганко!
Хто ви у цих небесах?
Ниточку подих ворушить,
серце троянда пече.
Дивиться зорями в душу
вечір тернових очей.
Ой ви бубнова чаклунко!
Стежка до щастя одна.
Дзвонить луною цілунку
перстень у чаші вина.
Барди, гусари бувалі
знічено падають ниць.
Гордим сузір'ям вуалі
світяться сто таємниць.
Сонце яріє на ґанку.
Пише світання портрет...
Хто ви, чарівна циганко?
Тиша. Мовчання. Секрет.
***
Стернею дні поранені.
Ах, конику! Заграй мені
на скрипочці зеленій.
Ти геній!
Та вже струна порвалася,
і свиснула крива коса
розгонисто, вогнисто…
Мій конику, пригнися!
А коник біля скритниці
кладе розбиту скрипочку
на свій зелений плащик
і плаче…
СОНЯШНИКОВИЙ ГЕНОЦИД
Щойно дозріють гордовиті соняхи,
як на осінньому городі
починається різня.
І летять на землю
неповинні голови.
І стоячи вмирає
непокірний соняшниковий народ.
Ніхто його не оборонить,
ніхто його не порятує.
Захмелілі від зеленої крові ножі
не знають пощади.
А коли кінчається
цей моторошний соняшниковий геноцид,
у веселому небі
прямо і незрушно
стирчать
безголові зелені штурпаки.
Коріння не вмирає...
***
Дивостеп – моя колиска.
Б’ють цикади-ковалі
у сріблистій, шовковистій,
шумовистій ковилі.
Тиша злякано принишкла.
Серед степу я не сам.
Задивляється криничка
оком предка в небеса.
Недаремно серед літа
ця криничка степова
мою душу перелітну
свят-водою напува.
Нахилюся. Посумую.
Знову стану молодим
і в задумі поцілую
лик небесної води.
ОРІЯНА
Оріяно,
ти десяте чудо світу.
Десь там –
сніги, льоди, піски і скелі.
А в тебе –
Три Поля.
Хотіли вивезти твою землю.
Але як можна вивезти
аж Три Поля?
Для цього потрібен потяг
довжиною з екватор.
Хотіли вивезти нас, твоїх оріїв.
Але навіщо везти кудись оріїв
без їхньої орної землі?..
Живи, Оріяно!
Стелися мені небесами
і Трьома Полями.
Клич мене в далину
тополиним обрієм
твоєї дороги.
У мене калинова кров,
Оріяно.
Я син волі твоєї.
Але воля наша –
недопита чаша.
Над тобою хмари олов’яні.
Де ж бо твої чари,
Оріяно?
Чує воля недопита:
лунко цокають копита.
Є там доля.
Є Три Поля,
три небесно-жовті рушники.
Оріяно!
Чорне море.
Даль Дніпрова.
Тиша гаю.
Коні вороні.
Над рікою знову чайка лине…
Присягаю рідній стороні
я гіркою мовою калини.
***
О речники лукавої хвали!
Ви хором Україну закляли,
защебетали, забалакали
і кинули, заплакану,
під ноги…
П’яні солов’ї!
Не Україну, а свої
неситі вола, свій цебер
ви любите.
Ви все проїли!
Ви проспівали Україну
і возвеличили себе.
О мідногруді солов’ї!
***
Відходить зима неохоче,
оскомно зубами скрегоче.
Волає, лютує зима.
Та марно. Рятунку нема!
Ніхто вже зимі не поможе.
Нутро її чорне, порожнє
надривно і страшно гуде.
Година розплати гряде...
Ми довго відлигу чекали.
Ми з Богом надію плекали.
О як нам зима допекла,
як хочеться, друже, тепла!
Душа проклинає знемогу.
Весна пробиває дорогу.
Конають вітрища німі.
Кінець галактичній зимі!
***
Мамо, читаю листа.
Пам’ять гортає літа.
Сиві рядки твої
плачуть, печуть мої очі.
Згадую, мамо, твій почерк –
бузковий віночок,
освячений ласкою рук.
Згадую, мамо.
Зів’яв той віночок.
І в мареві ночі
звістка про тата
влетіла до хати,
мов чорний крук…
Мамо, читаю листа.
До серця його пригортаю.
Словечка сльозою читаю.
Пече моє серце рядочок
і просить:
«Не сердься, синочку…».
***
Вирізав з калини я сопілку.
А сопілка заплакала
і заговорила
маминим голосом:
«Сину, сину,
цю калину
посадила я...»
Ой мамо!..
Я розім’яв
грудочку ґлею,
притулив її калині до рани
і задумався...
Видно, час мені посадити калину.
***
Де ти, друже мій єдиний?
Розминулись ми в путі.
Кличе вирій лебединий,
та лечу я в самоті.
Не братаються даремно
недоріки і мужі.
Хай вертається до мене
відгук рідної душі.
Хай покаються ті очі,
ті притишені вуста.
Я лукавити не хочу.
Друг – найвища висота.
На небеснім перехресті
видно сонцю сто доріг.
Я для тебе, друже честі,
вірне серце приберіг.
Мучусь, болем замовляю
всі провини без вини.
Наче з Богом розмовляю
в хуртовині сивини.
Пізно! Стужа наздогнала.
Літо в безвісті. Зима…
Може, друзів є чимало.
Ось тебе лише нема.
***
Скрипка грає, і не знає,
що за неї деревина,
безневинна як дитина,
віддала життя єдине
і коротке, наче смерть.
Скрипка грає, і не знає,
що убивця деревини
думав тільки про високе.
Вище, ніж усі дерева,
вище, ніж високе небо,
вище, ніж саме життя.
Скрипка грає, і не знає,
горя дерева німого.
Скрипка грає, душу має.
Душу дерева і Бога.
Скрипка грає, споминає.
Свого предка поминає…
БІЛА КАЧЕЧКА
Ми ходили провідати тітку Марфу.
Тітка гостей не чекала.
Садила картоплю. Нітилась.
Не знала, куди діти земляні свої руки.
Час був гарячий,
і ми садили з тіткою картоплю.
Тітчина хата –
біла качечка над левадою –
пливла собі в день черешневий
і вікнооко поглядала на город.
Скучала за тіткою.
Ми ходили провідати тітку Марфу.
Тітка гостей не чекала.
Копала картоплю.
Хотіла привітатися з нами,
та не змогла розігнутись,
бо руки були по плечі посаджені в землю.
Ми копали з тіткою картоплю.
А біла качечка
дивилась, як тітка приростає до землі,
і плакала вікнооко.
Ми ходили провідати білу качечку.
***
До ночі у сушарні
біліє дід, як дим.
Віночки планетарні
барвіняться над ним.
Над вишивкою вишні
зірниця зацвіта.
Колише дід у тиші
замислені літа.
А небо велетенське
відблискує в очах.
І на телеантені
завис
Чумацький Шлях.
***
Святославу Бондару
Не розкрився парашут.
Падаю. О жах!
А земля – моя колиска,
дорогий причал життя –
наближається… О Боже!
Там волошка і ромашка,
колосочок і травинка.
Там рілля така м’яка...
Та невже земля Вітчизни,
та невже оця колиска –
неминуча смерть моя?..
Прокидаюся. О жах!
Серце на ножах.
Це лиш сон.
Забобон.
Ти живий. А день який!
Кличе простір гомінкий.
Встань! Перехрестись!
Ти ж – парашутист.
…Надягаю парашут,
наче уві сні.
Бережених бережуть
ангели земні.
***
Вернувся з війська.
Із чужого світу,
чужого неба
і чужого слова.
Щаслива мама світиться вишнево.
Бузок співає в синім надвечір’ї…
Вернувся з війська.
В чистому куточку
скидаю задубілі кирзачі
і падаю на батькову лежанку.
Вона ще пам’ятає сон солдата
великої всесвітньої війни.
Лежу. Дрімаю.
Рана вогнгевіє
на змученій, знеможеній нозі.
Та болю вже немає.
Сон змагає.
І червоніє шибка причілкова.
Заходить Марс у зоряному сні…
Мій сон – як прірва.
Наче і не спалось –
а вже гримить оглушливе:
«Падйом!»
Я миттю прокидаюся.
Я чую
всесильний голос півника.
Матуся
до рани обережно прикладає
цілющий прохолодний подорожник
і примовляє ніжно:
«Спи, синочку!..»
Вернувся з війська.
Тиша світанкова.
Тепло домашнє.
Материнська мова.
ОСИПАЄТЬСЯ ЦВІТ
Осипається цвіт
із похилених віт.
Занедужало дерево дуже…
Та куди ж ти летиш,
та куди ж ти летиш,
сивий друже?
Серце біль проколов,
ти з коня – стрімголов,
і несила тебе підхопити.
Осипається цвіт,
осипається цвіт
під копита.
Поміж друзів моїх
тихо падає сніг
на чоло України гаряче.
За межею зими,
за межею зими
ворон кряче.
Осипається цвіт покоління.
Залишаються тіні.
Відлітають літа.
Мов зима на жита,
осипається цвіт покоління.
ЧАРИ ОСІННЬОГО САДУ
А під грушею дівчата
ловлять падалиці в сіть.
Важко гілочку дістати.
«Дядьку, потрусіть!»
Ой же ягідки-зіниці!
Ти вже, дядьку, розігнися.
Не хилися долілиць.
Як почне душа боліти –
почвалаєш ти по літу
до гнилиць...
Бог частує дивиною.
Ех, трусну я сивиною!
Чую силу молоду.
З неба не впаду.
На верхів'ї сиву грушу
я хапаю за гілля
і трясу її, мов душу,
аж хитається земля.
А на пагорбі квітчатім
тиша ходить навпрошки.
І за пазухи дівчатам
грішно падають грушки.
***
Відходить поїзд мій поволі.
Сивіє ангельське перо.
У вогняному ореолі
мені ще мариться перон.
Як дві сльозини – ти і доня.
Між нас гуркоче передзвін.
А син біжить у невідоме
і щось гукає навздогін.
Ячить журавлик сумовито,
здаля курличе про своє.
На вечоровім оксамиті
моя зірниця розтає.
Моя зірниця догорає
і чахне в яроснім вогні.
За таємничим виднокраєм
нащадок мариться мені.
Ця мить рокованої ночі
віщує горенько земне.
Біжить за поїздом синочок,
та вже його не дожене.
* * *
Нащалку, знай
і пам’ятай.
Нічого вічного нема
на цій Землі,
яка й сама
не вічна.
Коли не вбережеш її, нащадку,
і полетиш до іншої планети, –
з собою ти, можливо, забереш
хоч грудочку.
А в ній – моя душа…
ЛИСТ НАЩАДКАМ
Пора. Скажу про себе.
Народився
двадцятого століття
на планеті Земля
в родині людства.
Спосіб життя – робота.
Міра любові – мир.
Слово постійного болю –
війна.
І, нарешті,
останнє бажання:
щоб ви
у своїй далині
забули навіки
сльозами политі
сторіччя страшні.
P.S.
А листа цього
можна спалити
на Вічнім вогні.
МОВА КОЛИСКОВА
Малятко лепече до ляльки.
Є казка. Є мила сім’я.
І любо мені розмовляти.
Прекрасна ти, мово моя!
Молюся, клянуся тобою,
у жменю збираю слова.
О мово моєї любові,
безмежна природо жива!
Я чую: речеш ти про волю,
про чисту веселку очей.
Росту я, прошитий травою,
промитий до серця дощем.
Далека зоря волошкова
ще ловить відлуння земне.
Там ненька співа колискову
і словом цілує мене.
А мальва квітує разками.
невтишно дзвенять голоси.
О мово, матусю ласкава,
святися з води і роси!
* * *
Стою у центрі родоводу.
О ні, не центр я.
Це Господній час,
допоки мозок не погас,
мене тримає на планеті.
Стою серед усіх
калинокровних родичів моїх.
Одних – уже немає,
інших – ще немає.
А я живу.
Єднаю небо і траву.
«Хто ви, прапрадіди?» – гукаю.
«Хто ви?» – і повертається луна.
І тайну Лета поглинає.
Ані душі…
Лише моя вина,
мов сирота між полинами.
Стою, допоки Всесвіт не погас, –
праправнук і прапрадід водночас.
ГІРКА МОЯ КАЛИНА
Ой гірка моя калино!
Хай нам сонечко сміється,
Хай там солодко живеться,
а солодше із тобою,
із тобою та й гіркою,
ой гірка моя калино!
Ой гірка моя калино!
Візьму ягоду я в губи –
від простуди, від огуди,
від журби, від переляку…
Порятуй же небораку,
ой гірка моя калино!
Ой гірка моя калино!
Коли холодно у січні,
коли сніг січе у вічі,
ти гориш мені червоно,
моя вірна обороно,
ой гірка моя калино!
Ой гірка моя калино!
Дорога мені і люба,
ти спасеш мене від згуби.
А застогне брат у скрусі,
з ним я соком поділюся,
ой гірка моя калино!
Ой гірка ж моя калино!
ВІДЧУТТЯ ПОРОЖНЕЧІ
Повертаюсь до міста
з негоди, з пітьми бездоріжжя,
з космічних просторів чорнозему.
І щоразу морока з тією землею...
Відчищаю руді черевики.
Витрушую кишені і душу.
Відшкрябую ту землю
від шкіри, від серця.
Відриваю від себе.
А земля пручається,
в горлі клубком обертається.
Ніяк не можу примирити
чорнозем з асфальтом.
Відриваю землю від себе,
а себе від землі.
І лечу в порожнечу...
СОНЯШНИК
Біжать вагони на світанку
під небосхили світові.
На степовому полустанку
стоїть хлопчина у траві.
Стоїть як соняшок русявий,
чубком вихрястим зацвіта.
Ряхтить у сонячному сяйві
чудна пелюстка золота.
А час гуркоче у розгоні,
і довго дивиться хлопчак.
Мигтять віконцями вагони
в його задимлених очах.
***
Прощай, білокрила журавко!
Ти вільна. Лети над землею.
Можливо, зустрінеш на волі
прудкого свого журавля.
Ти квітнеш. А я доцвітаю.
У мене ламаються крила.
Я падаю з неба, журавко.
Стомила мене вишина.
Лети вже. Зосталась єдина
твоя незрадлива пушинка.
Вона кружеляє і тане
у сяйві земних королев...
Я падаю, мила журавко.
Пушинка мені не поможе.
І я вже ніколи не стану
щасливим твоїм журавлем.
ЧОЛОМ ТОБІ, ЛЮБОВЕ!
На степових просторах давнини
краса твоя козацтво полонила.
Від сивини, від нашої вини –
чолом тобі, жіноча половино!
Шумить вода. Вертається весна.
Крило фати біліє лебедино.
Любов одна. Від Господа вона.
Чолом тобі, жіноча половино!
Літа летять. І тануть холоди.
Не треба сліз, матусю і дружино.
Несе дитя лелека молодий.
Чолом тобі, жіноча половино!
Кружляє світ на крузі гончара.
Парує хліб. Синіє полонина.
І лине спів до сивого Дніпра.
Чолом тобі, жіноча половино!
Чолом тобі, прекрасна половино!
ЛЮТНЕВИЙ ЦВІТ
Кінь летів під небесами
і підкову загубив.
За подільськими лісами
біг автобус голубий.
Я чекав його, як долі,
весь у полум’ї жаги.
А на білім видноколі
тихо падали сніги.
Кликав лютий на весілля,
білим цвітом кружеляв.
Між планетами висіла
незасніжена земля.
Біг автобус на розпутті,
не стрічав його ніхто.
Це єдине: синій лютень
і малинове пальто.
Це навіки: день лелечий,
тайна родимки-зорі
і несміле «Добрий вечір»!
при морознім ліхтарі.
***
Моя прекрасна королево,
тобі вклоняються сади.
Пливе черешня-каравела
на хвилях майської води.
Ранкове сонце виринає
серед весільного села.
Рука Господня коронує
тебе у сяєві чола.
Між нас урочою зорею
пелюстка цвіту проліта.
І вже короною твоєю
стає просвічена фата.
А ти як сонце у коралях.
Весніє в затінку сім’я.
І тишком сльози витирає
щаслива матінка твоя.
МОЯ МАДОННА
Фантазія медова.
Волошки голубі.
Свята моя Мадонно,
вклоняюся тобі!
Ці очі – для ікони
єдиного творця.
Віночок волошковий
Мадонні до лиця.
Купалась на Купала
ти в райському ставку.
І родимка упала
на атласну щоку.
Упала, мов знамення,
мов тайна-таїна.
Ти глянула на мене,
і сталась дивина.
Я ангелом курличу
на обрії твоїм.
Я марю цим обличчям
у німбі голубім.
Над гожою водою
веселка зацвіта.
І схожі всі мадонни
на тебе у світах.
А ти одна у Бога,
і в мене ти одна.
Не схожа ні на кого,
небесна і земна.
* * *
Облітає цвіт вишневий
на затінені розводи.
Над бентежною душею
мерехтіє в хороводі.
Я ловлю пелюстки білі,
обіймаю день білявий.
І з тобою в заметілі
білим лебедем кружляю.
Ще шумує світ рожевий
повноводими літами.
Нас цілує цвіт вишневий
прохолодними вустами.
***
Ми дві зорі небесної любові.
Нам Бог дощем дорогу перелляв.
Летять віки між мною і тобою.
На двох серцях тримається земля.
Багато ми надбати не зуміли,
але цвіте цілунок на губах.
І ми удвох. Ми тайну зрозуміли.
Є ніч і день. А є одна доба.
Є ти і я. І що нам та огуда!
Хай інші теж належать лиш собі.
А ти повір. Таких, як ми, не буде,
допоки світ і зорі голубі.
***
Упаду тобі на груди.
Все забуду.
Перебуду.
Захлинуся від озону.
Серце, бийся і люби!
Може, перса – білі дзвони,
може, білі голуби.
Ти така сьогодні горда,
як незгода, як негода.
Болі стогнуть і саднять.
Не впаду тобі на груди.
Може, груди в час огуди –
двоє гнівних бісенят…
Вечір.
Тиша в небозводі.
На горищі спить незгода.
Між гілками горобин
видно зіроньки червоні.
В нашім літечку спросоння
мило дзвонять білі дзвони,
і воркують голуби.
НЕ ВІДЦВІТАЙ, КОХАНА!
Усе цвіте і відцвітає.
Рожевість яблунь опада,
сніжінь акацій золотава
перекипає, як вода.
Мигтять пелюсточки і роки:
бузок засяяв і погас,
тонкі ромашки жовтоокі
недовго дивляться на нас.
Усе цвіте і відцвітає,
та знову грає у вінку.
А ми уперше і востаннє
квітуєм раз лиш на віку.
Тебе гойдає хмарка безу,
і ти сьогодні не смутна.
Весела зморшка, наче лезо,
щемливе серце протина.
Немов пелюсточка у вальсі,
ти усміхнулась крадькома,
а я молю: не усміхайся,
у тебе зморщечки нема.
Зоря вже тане за Дунаєм,
як вічна тайна у світах.
Моя кохана, заклинаю:
не відцвітай, не відцвітай!
***
Зима. Цвіте бегонія.
Брунькує, світиться рожево.
А прохолодну синю шибку
м’якою лапою торкає
липкий, повільний снігопад…
Кохана, доленько! Прокинься!
Перед тобою мить життя.
Дивись: бегонія прозора
тонкі вітрильця розгортає
і зернооко розглядає
вікном обрамлену картину
високосніжної зими.
До шибки тулиться пелюстка.
До шибки тулиться сніжинка.
Дивись: пелюстка і сніжинка
цілуються…
Цвіте зима.
Цвіте бегонія.
І серце
перемовляється з весною.
***
По той бік світу
сніг летить.
Летять листівки і листи,
летять небесні голоси
від снігу до роси.
«Люблю»! – зорею голубою
горить супутник над любов’ю.
«Люблю!» – квітує тепловійне
світання України.
Тут дім. Тут соняхи і синь –
від снігу до роси.
***
Відлітає чорноброва
доня в сяєво любові.
Кличе доля милу доню
під фатою молодою.
Доні лялечка махає.
Давня казочка зітхає.
Зорянистими світами
вирій ниточку сотає.
Там життя незнане,
а дитя не з нами.
А смагляве ангелятко
білі крильця розправляє.
Невблаганно рвуться ниті.
Не догнати, не спинити…
Ой кровинко перелітна,
журавлина королівно!
Що зоря твоя пророчить
на доріженьку жіночу?
Що там, доню,
за літами?
Відлітає, відлітає…
***
Буде нам тепер папуга,
буде білка, буде люстра дивна.
Засвітились молодістю вдруге
дід, бабуся, тато, мама – вся родина.
Поглядає телевізор більмооко,
від антени бовваніє тінь вусата.
Ми у вікна, ми у двері боком-скоком.
Крику, сміху і мороки повна хата.
Сяють шиби, скачуть зайчики у росах.
Кажуть люди: чи не досить?
А лелека носить, носить,
поливає нас із глека…
Ну й лелека!
ЖУРАВЛИК
Отак на світ журавлик народився.
Зробив його синок з мого листа.
Синок не мучив білого журавлика.
Погрався з ним у жмурки на балконі,
нагодував пестливими словами
живого полохливого журавлика –
і випустив на вулицю, на волю.
Летів журавлик на крихких крилятах
над прірвою розбурханої вулиці.
Під ним струмили річища асфальту,
над ним хмарини срібні щебетали.
А він летів, здіймався вище й вище.
На нього перехожі задивлялися.
Не знали перехожі, що журавлик
несе до тебе з юності моєї
наївні, чисті, мов усмішка сина,
мої слова. Забуті вже слова...
Синок злітає із моїх колін
і лине засоромлено до тебе.
Летить журавлик наш у нашім небі.
На нього перехожі задивляються.
А він собі летить, летить, летить...
***
Ловив я жар-птицю.
А вона утікала.
Руки обпікала.
Я корчився від болю,
кропив живою водою
пропалені долоні
і знову затято
виходив на лови.
І лише тоді,
коли задиміло
обвуглене серце,
збагнув я просту істину.
Не можна зловити вогонь...
Сиджу ось на згарищі,
і вже, здається,
нічого чекати.
Дивлюсь у порожнечу
і раптом здригаюся.
У сизому попелі – бачу –
жевріє іскорка.
***
І полетить моя душа
крізь перекошені сузір’я
скоріше від земного світла,
скоріше від живої думки.
І, може, хоч душа збагне
цю божевільну неосяжність,
оцю незміряну безмежність
міжгалактичної пітьми.
Бо що їй відстані!
Тут вічність
неусвідомлено підвладна
космічній швидкості душі.
…Десь біля віщої зорі
душа в дорозі озирнеться –
і їй засяє вдалині
Чумацький Шлях у вишиванці.
Край нього радо заяскріє
жаринка бронзового Сонця,
а може, навіть засиніє
здаля іскринкою Земля.