Ігор ФАРИНА
Твори Ігоря Фарини читайте на Письменницькому порталі також:
https://pilipyurik.com/ukrainskie-literatory/785-poetychnist-dumannia-zhyve-v-liudyni - (Літературна критика)
та https://pilipyurik.com/maistry-humoru/787-faryna-ihor - (Майстри гумору).
Нижче - його художні твори.
Ігор ФАРИНА
Сусід
Оповідання
Володимир Туринський несподівано для себе проснувся перед досвітком. І подивувався, що ще панує невидь. Та, поглянувши на екран свого мобільного телефона, що в надовкіллі вельможиться, позіхаючи, нічка, і можна спокійнісінько класти голівоньку на подушку. Але йому вже не вдавалося склепити повіки, хоч саме в цю пору до нього завжди навідувалися химеруваті, але приємні снища.
Намагаючись повернутися до сновидінь, крутився там, де спав, накривав черепну коробку з посивілим волоссям і заплющеними повіками старенькою ковдрою. Та марно старався, бо жадання не стукало міцнющими кулачиськами у напівсонну свідомість. Наче якийсь пресуворий невідомець грізнющо покивав пальцем перед їх шмаркатими носюрами і повелів швидкими кроками чимчикувати туди, звідки припленталися.
В пітьмавиці, котра нипала спальнею, намацав одежу коло лежбища, заоберемкував її під пахвою і у вичовганих тапцях почалапав на кухню. Там, натиснувши на вмикач, прогнав темнавість сліпучим спалахом електричного світла. А після цього швидко одягнув спортивного костюма, взув кросівки та подався з квартири, обережно зачинивши двері за собою. Й за звичкою рушив у бік ставка на околиці містечка, де кожнісінького ранку бігав, втікаючи від нестерпного дихання старості.
Вже давненько облюбував це місце для спортивних вправлянь. Тепер, вдихаючи на повні груди прохолодне повітря квітневого передрання, навіть радів, що ніхто не зиркатиме на нього цікавущими очицями.
Не любив тих взорувань, бо не вважав себе зіркою будь-якого штибу, за кожним крочком якої фанати мають пильнесенько стежити. Але водномить не зараховував свою персону до відлюдьків, яких чужі погляди і голосища жахають більше, ніж лютезні позирки та окрики схимника-мовчуна, котрий насмілився вилізти зі сховку, ніби ведмедище посеред зимової сплячки.
Але був змушений відмовитися від такої думки, бо, наблизившись до плеса, почув неприродне хлюпотіння. А вслід за цим на засвітній тьмущості небовисі з’явився місяць, прогнавши звідти зграйки веселеньких зірочок. Раптова переміна на небі дала йому можливість вгледіти невідомого рибалку, який, мабуть, хотів подивувати знайомців світанковим уловом знайомців .І все ж мучило запитання про того, хто зненацька поруйнував самотинність, до якої почала прихилятися душа. Й зробив кілька кроків алейкою, неподалік від якої примостився вудкар, який тільки за рухами вудлиська міг зрозуміти, що котрась з підводних невідомиць вчепилася в гачок.
Та підійти до мисливця за лускатими у притишеності не вдалося. Прямуючи туди, Володимир несподівано кашлянув від холодного ковтка повітря. В той момент йому аж стало незатишно на душі від того, що мокроту між очеретинами стрибнуло кілька ропух, обурено квакаючи.
«Пробираюсь, як злодіяка, – незадоволено пробурмотів сам до себе. – Вже й жабиська сміються з мене… оно який концертище влаштували, будь вони неладні…»
Квакухи квакухали, а той, хто закидав вудочку у ще невидиму водну глибінь, опинився у ліпшому становищі. Вузька заасфальтована доріжка над берегом вела до невеличкого хутірця неподалік. Імлавість прорізало світло фар легковика з того боку. Воно й освітило постать людини, котра наближалася до рибалки.
- А-а-а-! Ц-е – в-и, с-у-с-і-д-е! – оглушила темінь протяжна фраза, вклинившись в голоснюще квакання і натужливу скаргу автомобіля, який чомусь забуксував.
Туринському подумалося, що оті слів’ята налякали зеленобарвних огидників з підводдя і змусили заникатися у сховках, в яких їх могли відшукати за лише їм відомими ознаками довгоногі чаплі й апетитно ковтнути. Гадка про це на якусь мить відтягнула від розмірковувань про того, хто своєю протяжністю наполохав передранкову тишину.
За інтонацією звучання упізнав Степана Луканюка , якого вчора увечері бачив на лавці коло будинку. Бо той після автомобільної аварії почав сильно заїкатися, довго вимовляючи народжені свідомістю речення. Роздумуючи про цю не щасливість, ступив туди, звідки пролунав голос.
– Я, Ф-е-д-о-р-о-в-и-ч-у, з-а-х-о-т-і-в п-о-р-и-б-а-л-и-т-и н-а п-р-о-щ-а-н-н-я у н-а-ш-о-м-у с-т-а-в-о-ч-к-у! – пролунало зненацька, коли він підійшов впритул.
–Не розумію, – глухо проговорив Туринський, не приховуючи заінтригованості почутим. – Ти куди зібрався, Степане?
–Та п-е-р-е-ї- ж-д-ж-а-ю д-о н-е-в-і-с-т-к-и! – пояснив він. – Т- р- е- б -а ж м- у - ж –ч- и –н- і в- н- у –к- а в- и- х -о –в- у- в- а- т- и, к- о- л- и о –р- к- и й -о –г- о т –а- т –а в- б- и- л -и…
Звістка про те, що не стало сусідового сина Сергія, не була новиною для нього. Але те, що його тато надумав перебратися туди, де той мешкав, ошелешило. Чого-чого, а подібного від сусіда не чекав. Скільки його знав, то він не покидав містечка, якщо не рахувати тих літ, коли вчився в сільськогосподарському інституті чи не раз на кілька днів їздив до кровиночки, котра женилася в Бучі.
–А чому б їм не перебратися сюди? – запитав, збагнувши за тоном промовленого, що той не жартує, сказавши своє. – Місця ж у тебе досить…Сам живеш у трикімнатній після смерті батьків і жінки…
Н -е р-а-з г-о-в-о-р-и-в ц-е Н-і-н-ц-і – проговорив, почувши сусідові слова. – З-а-т-я-л-а-с-я… н-е х-о-ч-е п-р-о т-а-к- е й с-л-у-х-а-т-и… Він заїкався після аварії.
У темноті Туринський не міг помітити жестів вудкаря. Та й не цікавили вони його. Бо більше думав про несподіване.
–К-о-л-и н-а-п-о-с-і-в-с-я н-а н-е-ї, п-р-о-г-о-в-о-р-и-л-а, щ-о н –е п-о-к-и-н-е ц-в-и-н-т-а-р-я з м-о-г-и-л-о-ю ч-о-л-о-в-і-к-а. Щ-е й с-е-б-е в-и-н-у-в-а-т-и-т-ь у й-о-г-о с-м-е-р-т-і… К -а-ж-е, п-л-а-ч-у-ч-и, що б-і-д-и н-е с-т-а-л-о-с-я б, я-к-б-и в-о-н-а х-в-о-р-о-ю п-о-ї-х-а-л- а д-о м-е-н-е… В-ж-е с-л-у-х-а-т-и н-е м-о-ж-у…
Володимир згадав, як лютневого вечора до будинку приїхала легківка. Коли її двигун затих, з машини вилізли Сергій і маленький хлопчик. Задерши голову вгору, він угледів світло на третьому поверсі й радісно заусміхався: не спить ще дід, а чекає гостей, бо чув, що його тато про щось домовлявся з своїм. Взявши старшого за руку, нетерпляче потягнув батька у темнавість під’їзду.
– А твоя Нінка де? – запитав Степан Луканюк, поручкавшись з сином.
– У мами – температура, – заторохтіло хлопченя. – Я втік від неї, бо і мене почала б годувати своїми таблетками… А я не люблю противнющого…
Старий скривився від цього і занепокоєно запитав сина:
–Щ-о з ж-і-н-к-о-ю?
–Ще не знаю, – пояснив той. – Але «корони» немає, слава Богу! Та завтра мої колеги мають все сказати… Тому й поїду ще зранечку… Олежку залишу в тебе.
Зранку Степан подався назад. Володимир побачив, як він сідає за кермо, коли виходив з під’їзду у спортивному костюмі та кросівках.
А через кілька днів, коли збирався на пробіжку, почув, що кремлівський недомірок пихато оголосив дикий намір напасти на сусідів. Зі злості гримнув кулаком в поліровану поверхню стола. Аж з нього полетіла глиняна чашка з холодним чаєм і розбилася на друзки.
–Чого ти зранку розбушувався? – сполошилася дружина, яка проснулася від неочікуваного шуму.
–Війна почалася, Галю! – зболено вигукнув. – Полізли на нас москалиська…
–Дзвонимо мерщій Оленці, – заметушилася, підвівшись з ліжка і знайшовши капці. – Вона ж народжувати скоро має…
Дочка відгукнулася відразу. Ніби чекала дзвінка від них, а вони мовчали.
–Біда, доню! – заквилила мама з тужбою у голосі. – Як там у вас?.. Тримайтеся!..Коли важко, то приїжджай до нас… Скажи Володьці, щоб сюди відправив… Ой, ліпше я сама це йому скажу… Поклич мерщій!
–Нічого не вийде, мамо! – почула Галина Туринська у своєму смартфоні. – Хіба ти забула, що він – прикордонник? Ще за кілька днів до війни подався до Чернігова… Ще вчора, коли говорила з ним, казав, що скоро приїде… А зараз зв’язку з ним нема… Я вся, як на голках…
–То їдь сюди сама! – відчайно проговорила та, що слухала це пояснення. – А Володька потім сам тебе знайде…
–Ні, мамцю! – рішуче вигукнула Олена. – Я чекатиму чоловіка у столиці… І не відговорюй мене…
А в сусідній квартирі розмова була інакшою, хоч теж стосувалася долі рідних людей. Першим до батьків подзвонив Сергій. Він повідомив, що почалася війна, але з Ніною вже все складається добре: не температурить і звелася на ноги.
Олежик спав біля діда й, коли той повільно йшов до мобільного, протер оченята, а після того підбіг до старого Луканюка і вирвав з його руки смартфон.
–Тату, таточку! – загорлав він. – Я вчора з дідом ходив на ставок, де ти казав, що будеш мене вчити ловити рибу… Приїжджай скоріше… І не забудь, що ти маєш робити…
Він хотів ще щось сказати, але втрутився дід, видихнувши у з’єднувальний апарат:
–Я-к в-и т-а-м, с-и-н-к-у?
–Все буде добре, тату! Ми з Ніною переживемо… Олежку нашого бережіть!.. Коли не слухається, то згадайте про пасок… І досі пам’ятаю, як пашіли мої сідниці після збитків… Заберу його, як все вгомониться…
…Відтоді Степан з хвилюванням ловив кожну вісточку з районів бойових дій. Йому здавалося, що серце от-от розірветься через неможливість кількома словами перекинутися з Степаном або Ніною. Але коли почув про жорстокі бої, то Туринський чи не перший відчув, що його сусід раптово постарів на кілька років. Бо рухи Луканюка врапт стали млявішими, а на посивілій голові побільшало сивини. Наче відерне відчувало батьківське серце, що насувається біда, якої не відведе, власник усіх нечистих сил.
Це вже потім Володимир усвідомив, що це сталося тоді, коли вбили Сергія, який зростав на його очах. Коли орків прогнали зі столичного регіону, він почув про те, як все сталося, й повірити не міг, що в реальному житті можливі випадки, які є набагато страшнішими ніж уздріте у фільмі жахів за чиїмось людиноненависницьким сценарієм.
…Того передобіддя Степан і Ніна тільки повернулися до хати з льоху, де ховалися від гуркотнечі надовкола. На територію садиби, регочучи, увірвалися четверо загарбників.
–Гдє хазяева? Почему ані не встречают нас хлебом-солью? – загорлав один з них. – Или націки забили обічай?
–Ще тільки цього не вистачало, – сплюнув крізь зуби чоловік, не розуміючи, що має чинити в такій ситуації.
Сам він ще якось впорався б з напасниками, хоч ті були озброєними, а в нього навіть мисливської рушниці не існувало. Але потерпав за Ніну – не хотів аби з її голови упав хоч один волосочок.
Та не встигнув він і кроку ступити, як на підлогу зі страшенним гуркотом упали зірвані з петель двері.
–Асвабадители хреновие! –спересердя сказав господар. – Ви хотя би в чужой дом вошли по-человечески.
–Тебе что-то не нравится, морда хохляцкая? – підійшов до нього солдат в уніформі піщаного кольору. Виплюнувши на підлогу окурок й не затопчуючи його масивним черевиком. – Пора тебя паучить!..
Зробив ще крок до нього і штовхнув дулом автомата.
–Пашли со мною! – наказав оторопілому Луканюку.
І, вивівши свою жертву з хати, на вулиці приєднав Сергія до групи нещасливців, яких його приятелі привели з сусідніх будинків.
Усіх їх він знав, бо не раз з кожним обмінювалися думками про злободенне не тільки в домашній обстановці. Та цього разу перекинутися межи собою й кількома словами не мали часу. Старший за званням чужинець ламаною російською мовою звелів роздягнутися. Коли один з мужчин зі злістю кинув на землю шкіряну куртку і светр, молодий бородань з вилицюватим темненьким лицем підійшов до нього і матюкливо звелів йти туди, куди скаже. Й, аби той не мав наміру противитися, боляче копнув носаком чорного черевика і наставив на нього дуло свого автомата.
–Пидер вонючий! – прикрикнув він. – Бистрее…
–Та відчепись ти від мене!– примирливо, відводячи від свого оголеного тіла тіла сталеву холодюку. – Я ж не зробив тобі нічого поганого… Давай зараз одягнуся і підемо до мене.
–Че, че, нацик нещасний! – процідив той крізь рідкуваті жовті зуби. – Я асвабаждат пришел сюда, а ти… Нада праучит… Паняй за мной, морда хохляцка!
І повів його за ріг розбомленого будинку, який дивився в похмуре небо ребрами голих стін, посічених осколками. Пролунало кілька пострілів. Ще через мить бородань повернувся. задоволено посміхаючись.
До Степана підійшов той, хто привів його сюди.
–Сколко я буду мерзнути з-за тебя? – випалив сердито. – Пашли…
І дулом автомата став підштовхувати туди, куди недавно відвели його знайомця. Побачив на купці зчорнілого снігу мертве тіло людини.
–Что ви делаете? –зойкнув від побаченого.
–Што нада! – уточнив власник автомата, не звертаючи уваги на розпачливу фразу.
Запаливши сигаретину, яку намацав у кишені, продовжив:
–Вах! Зачем тебе обяснять? Не бойса… Я бистро пристрелу… Заметит не успееш…
Й натиснув на курок. І тіло Степана упало поряд з тим, кого розстріляли першим… А згодом тут з’явилися і трупи його сусідів.
Ніна угледіла розпластану фігуру свого чоловіка вже після того, як солдат повернувся в хату і браво відчеканив командиру, що «сделал , как нада». Коли вона запитала його про те, де подівся її чоловік, то втямливої відповіді не почула. Чужак підійшов до неї, взяв за підборіддя і, подивившись в потемнілі жіночі очі, різко відштовхнув від себе.
–Нужен он мне здеся! – ще раз штовхнув жінку. –Пшол отседава, шлюх бандеровский!
Вона впала на підлогу від сильного штурханця і довго не могла підвести голови. А зайди про щось гелготіли межи собою, перебираючи все у шафі. Так захопилися цим, що й не помітили, як Ніна поволеньки звелася і попрямувала туди, де ще недавно були двері. Слава Богу, що після ховання в льосі й не встигнула переодягнутися та не мала потреби шукати щось тепліше серед лахів.
Коли увійшла до кімнати, то побачила, що той, хто забрав її чоловіка, розливає у гранчаки горілку з пляшки, забраної з магазинчика на початку вулиці, розграбованого орками. «Слава Богу, що вони не добралися до нашого домашнього бару».
Не знала, що має чинити далі. Думала, що відшукає Степана, і він, менше емоційний та розсудливіший, підкаже. Якась невидима сила, мов шарпонула її за руку, повела до розбомбленого будинку.
Ще здалеку на купці зчорнілого снігу помітила кілька чоловічих тіл, котрі не ворушилися. Хоч останній лютневий мороз ще пробирав до кісток, вони чомусь лежали оголеними до пояса. Сказала собі, що коли там уздрить Степана, то накричить на нього, бо може простудитися, так нерозумно поводячись. Та, наблизившись до них ,усвідомила, що оті мужчини, серед яких побачила і свого чоловіка, не реагують на холодюку, бо є мертвими.
Вона затулила рота, тамуючи в собі зойк розпуки. І зомліла від страшнючого видива. А коли прийшла до тями, то пішла у напрямі дому задерев’янілими ногами. Після уздрітого їй вже стало байдуже до того, що буде з нею.
–Ти сматри, Хасан? – закричав розливач. – Всо ест у хахлов. А кто им пазволил енто нахабство?..
І тут він помітив господиню, яка підбігла до нього і почала бити кулачками у груди.
–Нащо ти вбив мого чоловіка?
–Заберите ад мене ненармалну, – закричав він до хлопців в уніформі. – Держите… Я счас ейо накажу…
І зробив рух, який мужчини зрозуміли. Та сталося неочікуване для нього. З-за столу підвівся, перехиливши перед тим стакан горілки, командир тих, хто вже почували себе господарями у чужій оселі.
–Успокойса, Рамзан, – наказав він. – Запомни, малчик: руска армія с женщинами не воюет, а лубит…
–Давай ейо палублу…
–Я тобе сказал!– ще раз крикнув до нього і вгамселив кулаком у спину, підштовуючи до виходу.
…Пізніше Ніна ще раз бачила їх, коли хотіла забрати тіло чоловіка, але кади- рівці не дозволили. Аж після того, як вигнали чужаків, розстріляних похоронили на міському цвинтарі.
***
Через півроку після того, як сусід, продавши квартиру, перебрався до невістки, до Туринських з Києва подзвонила невістка Олена.
–Мамцю! – заговорила вона до Галини. – Ти можеш приїхати до мене і побути з онуком… Володя в госпіталі… Я не встигаю.
І вже наступного ранку старші члени родини переступили поріг квартири на Виноградарі. Поки жінки опікувалися родиною. Володимир все частіше навідувався до госпіталю, де лежав його тезко.
–Це – друге моє поранення, – якось сказав він, дивлячись на кулю, котру подарували йому лікарі після операції на коліні…
–А перше?
–Я про нього нічого жінці не казав, – пояснив той. – Коло Чернігова мене в бою контузило, а куля навиліт пронзала руку… Я тоді багато крові втратив. Але незабаром вже стріляв зі свого окопа… Нащо жінці про це знати?
–А що сталося тепер?
–Та все обійшлося, тату! Я ще на весіллі свого сина потанцюю. А вороги хай начуваються! Коли повернуся до хлопців на Донбас, то буду ще завзятішим.
–Бережи себе, сину!
–Тату! Тату! Ви правду кажете, бо прожили багацько… Але не можу ховатися за спини хлопців, коли перед очима бачу лице свого маленького сина… Мені жінка його фотку надіслала на фронт під Бахмут… І я ще злішим став на москалиськів…
–І Сергій Луканюк не любив їх…
–Який Серж?
–Та той юнак, який палко вітав вас, молодят, на весіллі. А ти дувся на нього, бо запанібратським був з твоєю Оленою і своєю колишньою однокласницею…
–А де він нині?
–Нема вже… Розстріляли орки в Бучі… А батько продав квартиру і переїхав туди онука виховувати… Бо його невістка Ніна після Сергія не хоче покидати чоловікової могилки…
–Що війна клята наробила…
–І я хочу їх провідати, коли з тобою буде ліпше, – промовив Володимир Туринський.
–Їдьте, тату! Я сам подався б з вами, коб міг…
***
Наступного дня сусід Луканюка електричкою дістався до Бучі. Скоро на краю містечка знайшов приватний будинок, де замешкав переселенець.
Ніну, яку давно знав, зустрів коло хвіртки.
–Не думала вас побачити, – втомленим голосом сказала після привітання. – А я в лікарню спішу до тата Степана…
–Чого він там?
–Недавно недалеко від нас «шахеда» збили… Його уламки на наш куток упали… І тата Степана зачепило, бо він тоді на подвір’ї був…
–Давай я з тобою до його палати піду…
Невдовзі вони вже були там. Пацієнт лікарні аж прояснів на лиці, коли побачив недавнього сусіда.
– Н- е д- у -м –а- в, В-о-л-о-д-ь-к-о, щ-о т-и п-р-о-в-і-д-а-є-ш м –е-н-е т-у-т-к-а… Н-е з-а-п-е-р-е-ч-у-ю, щ-о ж-и-л-и б-а-г-а-т-о р-о-к-і-в д-в-е-р-і в д-в-е-р-і… А-л-е д-р-у-з-я-м-и н-е б-у-л-и… З-д-а-є-т-ь-с-я, щ-о й в-о-р-о-г-у-в-а-л-и, к-о-л-и п-р-а-ц-ю-в-а-л-и р-а-з-о-м… Я в ю-н-о-с-т-і н-о-с-а з -а-д-и-р-а-в: я ж – с-и-н-о-к с-е-к-р-е-т-а-р-я р-а-й-к-о-м-у п-а-р-т-і-ї, а т-и – п-р-и-б-л-у-д-а б-е-з-р-і-д-н-а… Х-о-ч і л-ю-б-и-в т-е-б-е н-а-ч-а-л-ь-н-и-к н-а-ш-о-г-о у-п-р-а-в-л-і-н-н-я. О х-о х-о, я-к л-ю-б-и-в… Я н-а-в-і-т-ь д-у-ж-е з-а-з-д-р-и-в т-о-б-і…
***
Після десятирічки син механізатора Володимир Туринський за направленням колгоспу вступив до сільськогосподарського інституту. Вчився, наче під вигуки «браво» співав арію в оперному театрі.
І жартуном був неабияким. Старшокурсники-кпинярі побоювалися хоч слівцем зачепити його, аби пальця не відкусив. А ще він тоді зауважив, що кумедні історійки з ним трапляються і мимоволі.
… Викладач філософії та член парткому вузу видав словник. Дозволив студентам користуватися ним на екзамені, якщо принесуть книгу для автографів. Він так і зробив, бо не хотів мати клопоти, тоді коли такі є не потрібними.
Та трапилося неочікуване. Зайшовши в авдиторію і витягнувши білет, побачив, що відповіді на одне питання не знає. Щось подібне знайшов у принесеному ним фоліанті. Але після того ,як сів відповідати і перейшов до перечитаного, то екзаменатор перепинив його:
– Де ви таких дурниць начиталися, юначе?
Хлопчисько, недовго думаючи, простодушно відповів:
– У вашій книзі…
Й закінчилося тим, що словникар вказав йому на двері. А вслід за ним полетіла і студентська заліковка. Довгенько після того Володимир ходив перездавати екзамен. Але заліковка з доброю оцінкою повернулася до нього після втручання декана.
А його однокурсник Степан Луканюк сяк-так дотягнув до диплома тільки тому, що його батечко і очолював факультету колись разом в одному взводі служили у війську. І чимось таким, щоб сколихнуло студентів він не відрізнявся. Навіть ходили чутки, що він свинячить через компетентні органи тим, з яким пиячив.
Зустрілися вони через кілька років, коли Володимир Туринський і його дружина заселялися у квартиру на одному сходовому майданчику з Луканюками. А наступного дня обоє зіткнулися лобами вранці і в управлінні сільського господарства згодом виявилося, що сидіти мають за сусідніми столами в одному кабінеті.Завдяки начальнику.
Спонукала до цього випадкова зустріч в облсільгоспуправлінні. Особливо колишнього сільського керівника розсмішила розповідь про нараду в райвиконкомі, на яку покликали і першого секретаря райкому партії: йому і підсунули довідку про «гріхи», в яких нібито винуватий Туринський. (Так шеф пробував помститися за завуальовані кпини і за те, що женився з дівчиною з родини, з котрою не ладнав).
–Раджу вам, Владиславе Семеновичу, взяти свої слова назад! Бо і на дурнів є управа….
І гордо пішов із зали під істеричні вигуки «вернися!», хоч у той момент керівнички ще не розуміли, що мають робити далі. Обоє хотіли покарати язикатого, але боялися, бо думали, що за ним стоїть хтось дуже грізний. (Не розуміли вони, шо захисту немає, а кмітливий інженер підловив їх на тому, що обоє панічно боялися втручання вищої посадової особи).
–А ти мені подобаєшся, хлопче! – сказав майбутній шеф, коли вони обідали. – Ходи до мене…Не пожалкуєш…
А Степан Луканюк всівся на «теплому містечку» завдяки батечку. Той забрав його з при містечкового завгоспу перед тим, як місцеві парубки намірялися порахувати синові реберця та за п’яні чіпляння до їхніх дівчат з сороміцькими пропозиціями.
Чогось путнього у своїй сфері Степан сказати не міг. От навуходоносорив, аби втриматися на плаву.
Але вреднючий котисько не завжди ласує сметанкою.
–Ще хоч раз почую щось таке від тебе, то вижену! – пригрозив тому, хто примчався до нього з тим, що не входило до його службових обов’язків.
А скоро проголосили незалежність України. І Степана Луканюка скоротили першим: райком ліквідували і захисту не стало. Батькового «авторитету» вистачило тільки на те, що син став інженером з техніки безпеки на фабриці, директором якої призначили колишнього підлеглого старого Луканюка. На цій посаді Степан протирав штани аж до виходу на пенсію.
Володимиру Туринському поталанило більше. Побув директором комунгоспу, мером, заступником голови райдержадміністрації. А завершив трудову кар’єру на посту директора фабрики, де інженером з техніки безпеки був Степан Луканюк.
В ту пору вони не раз зустрічалися. Та не тому, що жили в одному будинку і колись вчилися та працювали разом. Туринський намагався всіх вислухати, хоч і не приховував свого іронічного ставлення до багатьох пропозицій.
Якось Луканюк на випускному вечорі школі, дивлячись на щасливе кружляння Сергія, Олени та їхніх однокласників, п’яно заявив, що життя йому не вдалося, бо в юності хотілося більшого. Й винуватив всі сили в непоштивому ставленні до нього.
Туринському не раз кортіло сказати йому про це, коли стрічав сусіда на лавиці коло будинку і чув дивнюще варнякання.
–Н-е п-е-р-е-й-м-а-й-с-я, Ф-е-д-о-р-о-в-и-ч-у! Я-к-о-с-ь в-о-н-о б-у-д-е… М-о-ж-е м-о-я р-и-б-а-л-к-а щ-о-с-ь п-і-д-к-а-ж-е?.. З-а-в-т-р-а п-і-д-у н-а н-е-ї…
***
–Що ти, Степане, заладив: сусіди, неприятелі… Недавно міг з райським ключником погомоніти, а верзеш щось дивне… Та я вже забув про все… Знаєш, я навіть горджуся тобою: в молодості був швидким на переїзди, в старості не наважився б… Ти скорше виздоровлюй і ми з тобою…
–Чуєш, діду, що каже Володимир Федорович, – проказав до нього Олежик, гасаючи навколо його ліжка. – Ти ж обіцяв, що будеш вчити мене ловити рибу…
–А я в-і-д ц-ь-о-г-о н-е в-і-д-м-о-в-л-я-ю-с-я, – в очах старого зблиснули веселі іскрини. З-н-а-є-ш, О-л-е-ж-к-у: н-а-в-к-о-л-о Б-у-ч-і є с-т-а-в-к-и… Т-а р -о-б -и-т-и ц-е л-і-п-ш-е т-а-м, д-е к-о-л-и-с-ь м-и з т-о-б-о-ю в-ж-е б-у-л-и…
–То поїхали туди!– не вгавало хлопченя.
–Е, д-и-т-и-н-о!.. Н-е в-с-е т-а-к д-о-б-р-е… А д-е ж-и-т-и-м-е-м-о? К-в-а-р-т-и-р-и ж у м-е-н-е в-ж-е н-е-м-а…
–П-р-и-й-м-е-ш н-а-с, Ф-е-д-о-р-о-в-и-ч-у? – підморгнув до колишнього сусіда.
–Куди ж я від вас подінуся? – засміявся Туринський. – Приїжджайте скорше.
В О Д А
Новела
Троє бійців сиділи у бліндажі і уривчасто перемовлялися межи собою, похмуро пережовуючи суху «Мівіну», котру не могли хоча б запарити через відсутність води. Наче дітлахи нерозумні, раділи, що темнаву небовись заволокла набусормонена пузата хмарища, яка от-от могла розродитися проливнем.
Вони добре знали, що дощиськова палиця має два кінці. Рясні крапелини з високості шкодитимуть їхній стрілецькій зброї та окопу, бо намокла глина чіплятиметься до берців й заважатиме відбивати атаки знавіснілих нападників, бо вони накочувалися на позицію, мов худобини на забій. Відчуття спраги було дужчим.
Петро Холодян з позивним «Дід» першим закінчив цю процедуру і тепер стояв посеред схрону, випльовуючи на долівку залишки вечері, що застрягли між зубами. Чомусь пригадалося, як недавно ходив до калюжок з-під траків танчиків, що зберігали дощовицю від зливи і скрушно похитував головою, бачили, що палюче липневе сонце допиває росу небесну. Втамовував спрагу теплуватими крапельками, до яких колись і не доторкнувся б, а того, хто попробував би пригостити такою смакотою вилаяв би чи виплеснув би в обличчя. Ще більше допікало те, що таку нехолодну мутнувату рідину все ж мусить нести хлопцям.
Набравши її у жмені, рушив у бік позиції. Та зробивши кілька кроків, був змушений припасти до землі, бо над головою з остогидлим свистом прохурчала міна. Вона розірвалася неподалік, піднявши в повітря кавалки ґрунту. І з сумом дивився, як між пальцями розтеклося те, що хотів доставити побратимам.
«Ніколи не подумав би, що колись жалкуватиму за такою водицею», – чортихнувся про себе, розуміючи в той момент, що в цілісінькому світі немає сили, котра змінила б усе на ліпше.
…І зненацька у свідомість птахою прилетіло подаленіле у пам’яті. За кілька місяців до війни, він, натомлений, повертався з роботи. В автопідприємстві, де слюсарював, довелося довгенько морочитися, аби довести до ладу стареньку вантажівку. І тішився, що це йому вдалося. Прямував вуличкою свого містечка повз незамерзаюче джерело, воду з якого всі називали помічною. Крутосходами спустився до потічка. З насолодою смакував холоднющою джерелицею. А потім мив лице її краплинками, що цебеніли межи пальцями. І раптом відчув, що втома кудись щезла.
Це переслідувало думкування, коли приповз до окопу, де двійко його товаришів уже й не гадали, що уздріють «Діда» живим. Бо вони бачили, що він упав у суху травицю, коли почався обстріл, і не подавав ознак життя. Як належне, сприйняв те, що засяяли усмішками їхні лиця.
Ще більше подумки картав себе, що не доніс до них вологу. Хоч ота дощовиця не надто була схожою на неї, але…
Наче для того, аби хоч трішки виправдатися за невдачу, сказав, що першим чергуватиме, коли на довкілля нападе темінь. Та тільки проговорив це, як коло траншеї почали знову вибухати міни. Щось подібне завжди передувало атаці орків.
«Скоро знову матимемо свіжину», – злющо матюкнувся «Дід» ( таким позивним його нагородили, коли, прибувши в роту, дізнався, що в нього народився перший онук).
І наказав бійцям зайняти свої місця в окопі. Був небагатослівним. Та не тому, що не терпів довгих розбалакувань і міг різкуватими слівцями перервати будь-чию довгезну тираду. Вони й самі добре знали, що мають чинити у таких випадках. Хлопці безмовно прошмигнули повз нього, на ходу поправляючи броники та каски й уважно дивилися на свої «калаші». Петро навіть не сумнівався, що вони робитимуть усе так, як треба. Звісно, що присідатимуть в окопі, аби не зіткнутися з кулею чи осколком, але намагатимуться не проморгати двоногу звірину.
«Тільки б не вжалила когось з них черга з ворожого автомата», – шепотів він сам до себе, пильно вдивляючись в імлавість, котра невблаганно заволокала місцину.
Того вечора їм довгенько довелося пояснювати ворожій піхоті, що не туди вони приперлися за джерелицею. Постріли з їхньої позиції лунали і тоді, коли струмочки дощовиці стікали розпашілими лицями й холодили груди.
А вранці «Дід» згадав, що недалеко від їхньої позиції є копанка, котру колись бачив на мапі ротного. Він тоді чув, що спекота висушила її, але після дощу плесо наповнюється, хоч знову скоро зникає. Й, зібравши усі пластикові пляшки, подався туди. Уже наповнив ємкості й хотів повертатися до своїх, та почув вовтузню у кущаках. «Сматрі, Вовка! Бандьора сам ідьот нам в рукі»…
«Що робити?», – запульсувало у крові, коли, не гаючи часу, упав у траву. Бо єдина граната, яку мав з собою, не могла допомогти. Заспокоївся, коли ледь чутно захрипіла рація. Побратими непокоїлися, куди він запропастився, вдалися до такого зв’язку. Не став відповідати на їхнє запитання, а точно вказав координати перебування диверсійної групи. Невдовзі після цього українська арта почала обробляти місцевість. Слава Богу, що осколки лише просвистіли над головою «Діда», хоч і «обцілували» чи не всю його ношу. Й з тими пошкодженими скотився в окоп. І знову картав себе, що не може пригостити хлопців принесеним.
А ще через часину до них пробрався новак з поповнення. Він і приніс старшому листа з дому. Й він із хвилюванням вчитувався у літери. Ненька писала, що недавно прихворіла, але вже оклигала. Сил їй додало, що вже сама ходила до джерела і тепер бавиться з правнуком, який допитливими очицями через шибку зиркає на звивисту стежку до отого потоку. Неначе знає, що нею до нього неодмінно повернеться дід, якого ще ніколи не бачив.
ПОДАРУНОК
Оповідання
Тими словами Вірка гаратнула в закутини братової свідомості так сильно, ніби розлюченка мішиськом старих бараболь лупанула межи очі дуже войовничого і нахабистого невідомця на порозі своєї хати. Аж здалося, що поморщені бульбини пережовані невидимим буйволищем льоху, збентежено, але задоволено кавкнули від здиву.
Олегу Бицку в той момент навіть здалося, що з посмутнілих ліхтарень під його постарілими повіками вниз вилетіли яскраво-жовтуваті іскрини , перетворившись на химеруватих довговухих зайців-куцохвостиків, зраділо заламбадили на холодюці і поберезнілого асфальту. Ще й услід за сестрою закпинили , що він застолочився й забув про її дві «п’єтки» в далекому галицькому селі.
Розлютився. Хотів насипати у сестрині вушка гаряченьку пригорщу дошкульностей, бо не належав до тих, хто довгенько вишикував слів’ята у кишені. Та мусів вкуситися за язик, бо, якщо розібратися, то не пекельник противнющий, а він засунув насміх у «мобілку» Віри. Сам намірявся після зимноти навідатися туди, де колись його пупця закопали. Та мовчав про це, бо як дітвак, нерозумний, захотів подивувати всіх своєю з’явою. Й. коли вона допитувалася, клеїв з себе пришелепкуватого або нарікав на кепський зв’язок.
«Дурило нещасне!– бештав своє відмовчування.– Потягнув її за язичка. Стули писок. Шлякуй чи не шлякуй, а мусиш думати, як виправдатися за недоладні пацанячі ігриська».
Так Олег Бицко міркував, коли на вокзалі чекав потяга до міста над ставом. Бо ще могло крутитися у його черепній коробці після телефонних кепкувань старшої сестри? Не було дивним і те, що так і не зміг заснути: коли запхався у купе, то не покидали душу роздумування. У ту мить упіймав себе на тому , що не радіє, вибудовуючи логічний ланцюжок з них.
Так пекло огниво докору. Та його ще стерпів би. Гірше з тим, що сталося за останній час. Тут нічого не зміг би змінити й найвдатніший гонихмарник, котрий вміє несподіваним дощиськом загасити всі прикрощі що вилізли з потайників.
Позаторік, коли Господь прикликав до себе тата і маму, не зміг провести їх в останню дорогу, бо лежав у лікарні з переламаною ногою. Коли почув страшну звістку од дружини, то навіть лікарі дивувалися, що змовкнув і на всіх зиркав вовкувато.
І тільки Вірця після похоронів співчутливими словами, вгамувала його. Й тоді він пообіцяв їй і собі, що побуває на цвинтарі, коли оклигає.
Та не так вийшло. Коли розходжував ходулю уже без палички-виручалочки , мокшинські ненаситники полізли в Україну нахабніше колорадських жуків на дачному городі. Хотів у військо податися, щоб нищити оту гидоту. Та лікарі нагадали йому про давні болячки. Тішився, що згодився хлопцям, привозячи на передок потрібне для них. Була в ту пору миттєвість, коли ледь не подружився з кирпатою свашкою перед авто, яким доставляв тепловізори, розірвався ворожий снаряд.
Тільки повернувся з госпіталю після поранення та контузії, як не спіймала облизня ще одна приключина. В дім, де мешкала родина, вцілила рашистська ракета, знищивши квартиру. Добре, що в селі під Києвом була дача й туди усі перебралися. В оту хатчину з фронту повернувся син Олексій, якому орківська міна забрала ногу. І з роботи Бицко мусів розрахуватися, бо не наїздишся на неї без своєї машини.
Усе це причалапало звивинами його свідомості, коли вдивлявся у невидь, добре знаючи, що нічого там не уздрить. Бо все темнющість проковтнула, наче затялася ненаситтям настрахати усіх.
«Тут ляк ще може минутися, коли вимісячиться,– стугоніла у скронях думка.– Але не все отой і з небовиду може».
Дуже не хотілося Олегу розповідати родичам про свої прикрощі. Бо відав, що вони не тільки уважно вислухають, а й поспівчувають та поміч запропонують. Він цього колись не любив. А нині– тим паче. Бо кому чужі проблеми потрібні, коли своїх вистачає?
Його за барки тримала ця думка, коли ступив на перон вокзалу у місті , де давно не був. Пригадав, що колись опинившись на ньому, любив попішкувати до ставу і помилуватися його синьоводдям, пройтися берегом зупинитися біля фонтана та випити кави у якій-небудь кафешці. А нині це і на думку не спало. Ніби невидимий звір апетитно поласував смаколиками його жадань. І Олег відразу подався на автостанцію повз гамірливий ринок.
Усвідомлював у той момент, що варто повештатися торговими рядами, але не мав бажання пірнати у галасливище.
І раптом увагу привернула чорнявка його ж віку, яка коло гори сіруватих мішків припрошувала купувати картоплю. Не був він великим діалектологом, але вловив нетутешній говір. А ще у цій бадьористих словах не відчувалося радості.
Олег не тямив, що накотилося на нього. Отих бараболин не потребував, бо мав і своїх доста у льосі на дачі. Та й у сестри, либонь, було ще більше, бо ж не на балконі міської багатоповерхівки розмахувала віялом.
Підійшов, розговорилися. Й зрадів, що його здогадка про нетутешність виявилася правильною. Але те, що почув далі, засмутило. Вона, витираючи очі китицями тернової хустини, повідала ,що колись і її похоронять у селі під Куп’янськом коло могилки чоловіка, якого паскуднющий рачисько зжер. Але війна проклятуща з хати вигнала. Пострілу з московитського танка стіни дому не витримали. Недовго пробули в сина з невісткою у Харкові, бо літньої ночі дім на Північній Салтівці вщент зруйнував обстріл.
– А тут у сватів живу,– мовила.- Зі свахою і картохи ці викопувала, коли її чоловік воював… Добрі люди… Дай їм, Боже, здоров’я!
Коли пролунали ці слова, почувся басовитий голосище:
– А я здалечку не міг зовидіти, хто ото підбиває клинці до моєї свашки.
Бицко обернувся. І віч-на-віч зіткнувся з колишнім однокласником Михайлом Буяновським.
– А коли підійшов сюди, то впізнав… Здоров, Бицю!
А потім щось зашепотів на вухо картоплепродавалці, весело зиркаючи у його бік. Олег згадав про школярські витівки старого знайомого і в душі засонячніло од веселинок.
– Подобається, Людко, тобі цей мужичисько?– зненацька загудів бас.– Годиться в чоловіки?... Впирається? …Нічо… зара всьо буде добре…
– Що ви надумали, Михайле Івановичу? – зашарілася чорнявка.– Перестаньте… Ми з ним про таке не говорили…
– Не треба, пані Людо – втрутився Олег у цей діалог.– Нащо за мене заступатися? Я сам…
Повернувся до шкільного товариша, якого не бачив тридцять п’ять літ. Бо так склалося життя і не було на те ніякої ради.
Бицко після випускного вечора подався до Ктївської політехніки. Там женився з донькою господині, в особнячку якої наймав кімнатчину. Коли отримав диплома, став інженером на одномузаводику. Але скоро те підприємство жабі цицьки дало. Але з «кравчучкою» їздити світами не захотів. Згадав про себе тяжіння до ЕОМ.
А Михайлові покуштувати студентського хліба не вдалося. Хоч і вступав у лісотехніччний інститут у Львові, але не вистачило одного бала. Працював, як і тато, на тракторній у колгоспі. Звідти й до війська пішов .Та після «дембеля» скоро зник – причарувало довгоноге кирпате дівчисько, яке на канікули приїзжало до бабусі.
Й вони довгенько не виділися, хоч випускники не раз зустрічалися. Та виходило так, що у ті дні обоє поперемінно перебували у відрядженнях або хворіли. Їхні шляхи не могли перетнутися на поминальницях. Михайлових батьків його сестра похоронила в іншому містечку області – вони за кілька років до своєї кончини перебралися до неї в родинне обійстя.
І тепер життя подарувало таку несподівану зустріч. Олег Бицко неочікувано для себе відчув, що кудись зник його поганий настрій. Хоча він розумів, що журинки не пощезали у небуття, бо вони нікуди не втекли зі свідомості, а просто відійшли у тінь. В нього раптово вселився шалапутський настрій. Та зненацька захотілось побути веселуном, як в молоді роки.
– Ніц в тебе не вийде, Міську! – Засміявся. -Коб був ти дівкою, то вигнав би тя домів з гарбузяков…
І, дивлячись на Буяновського думав, як відреагує той на цей жарт . А Михайло і справді здивувався. Він пам’ятав, що Олег міг не одному обрізати язичище своїм кепкуванням. Але почути галицьку говірку з уст Бицка, який вже багато років мешкав у столиці, не сподівався.
Той, хто затіяв оці пересміхи, глипав ротом від несподіванки. До нього, зрозуміло, після відповіді Олега прийшло усвідомлення того, що треба рятувати хисткість свого становища. Але ще не знав , як це має зробити. А Олег, прийшовши впритул, обняв колишнього однокласника, дивуючись, що в того немає однієї руки.
– Здоров, Антипку!
Михайло Буяновський не образився. Бо його так кликали ще тоді, коли повз пастівник бігав до школи. Це прізвисько реп’яшком вчепилося до нього, коли з хлопцями ходив колядувати. Хоч і вчителі і пантрували, аби вони не вертепували. Дуже вреднючою тоді була «історичка». От і він і вискочив перед нею, як справжнісінький чортище. Все лице запацькував сажею, а голову прикрасив ріжками од здохлої кози. І став виривати сумку із зошитом, куди вона записувала прізвища упійманих колядників. Та так перепудилася, що кинула усе і побігла додому льодистою дорогою, хоч ніхто за нею і не гнався. А Михайло у той момент реготав з хлопцями, рвучи на дрібні кавальчики злополучного зашита. А тоді попросив приятелів почекати його: згріб залишки отого зошитка і вкупці зі снігом поклав на поріг дому педагогині…
А взагалі він тоді витівником був. І за ці його «штучки» найбільше допікав «фізик», який жив у сусідньому селі і взимку приходив до школи у валянках та залишав свою взувачку у вчительській, а до класу вбігав у модняцьких черевиках.
Буяновський це підмітив і одного разу на уроці фізики попросився вийти, бо дуже треба. Вчитель погодився, не підозрюючи про каверзу. А учень, переконавшись, що всі вчителі були на уроках, прицвяхував калоші.
Неважко, мабуть, здогадатися, що трапилося після цього. «Фізик», засунувши снігоступи у резину, браво вскочив у них. Але тільки тоді під сміх усіх вчителів уздрів гостряки у калошах… Це їм розповів однокласник, брат якого вчив клас. Олег пам’ятав, що всі тоді подумали про того, хто на уроці відпрошувався. А він і не віднікувався, коли гуртом запитали.
– Думав, що і мене прицвяхуєш, як тоді кальоші.–іронізував Олег, якого не покидав веселий настрій.– А на тобі мою дулиську…
Він помахав перед очима Михайла скрученими пальцями.
– Та годі, Бицю! – примирливо пробасив, той, хто почав словесну колотнечу.– Чи мо ти захотів до решти заганьбити мя?
– Не я нашу нендзу зачав,– усміхнувся Олег.
– Та як хочеш крапки, то досит…
– У тебе вже багацько сивого волосся, – почув раптом. – І шрамиська писок подряпали… А яким красенем колись був. Всі дівки сохли за тобов…
– І ти вже якийсь інший, – парирував Олег. Високий, ставний. Як на ровері їхав через село, то всі задивлялися… А ниньки?.. Щось змиршавів ти, Міську…Сутулий… І ця бородища сива…
Він раптом ще раз глянувши на колишнього земляка і запитав:
– А рука твоя де, га?
– Ет!– махнув той правицею з одчаєм у голосі.
– Багацько балакати, але мало слухати… Та й кому треба?..
– Не темняч, Міську…
– Поїхали зо мнов і взнаєш…
Олег Бицко не любив несподіваних запросин. На них не вельми приємні сюрпризики нерідко трапляються. Вже не раз переконувався. Але колишній однокласник прохав й відмовлятися не виходило. От він і стояв серед гамору ринку й думав, що чинити. Рукав, заправляний у кишеню старого плаща, інтригував. Але й до рідного села тягнула невидима силища.
– Ти спішиш? – наче вгадав Буяновський хід його думок.
– Завтра маю бути на уродинах в сестри…
– А де вона жиє?
– Та в іншому селі, Міську…
– Не годиться, Ольку, отако розходитися,– з розпукою у голосі обізвався однорук. – Яко глупаки і людиська паскудні…
Буяновський став ще раз запрохувати його до себе, а до Вірки порадив поїхати наступного ранку автобусом, що курсує через село. І Бицко погодився.
І обоє вийшли на іншу дорогу, аби добратися до потрібної зупинки. Несподівано за їхніми спинами скреготнули гальма. З-за керма темно-синьої «ауді» визирнув кучерявий парубійко.
– Здраствуйте, дядьку Міську! – весело крикнув він.
Олег зауважив, що в тому тоні бриніла якась незбагнена для нього шанобливість.
– Підвезти додому?– запитав хлопчисько.
– Як це тебе не заморочить,– якось винувато пробасив той, кого стосувалися ці слова.
– А чому б не прислужитися братовому однополчанину? – почув Бицко зненацька і зі здивуванням подивився на колишнього однокласника.
Невдовзі вони вмостилися один коло одного на задньому сидінні. Авто, покружлявши тіснуватими вуличками виїхало за місто і жваво покотилося дорогою, яку не раз долав автобусом.
– Не тямлю, Міську, куди ти мене везеш?– запитав Олег.–І що то за машина з водієм, якої ти якось дивно балакаєш? Чи мені не тре це віддати?
– А що тут такого?- не знітився той. – Це, Ольку, братко мого ротного.
З усміхом на лиці показав на молодика за кермом.
– Зачекай! – він якось дивно поглянув на шкільного товариша.– У нашій роті був Олексій Бицко. Не твоя кровинка? Високий! Темночубий. Вусатий. І з шрамиськами на лобі і на шиї…
– Він, – видихнув Олег з небаченим передчуванням. – Якось їхали ми на дачу. В аварію попали. Вижили… Моє лице тоді в місиво перетворилося, а він тими шрамами обійшовся, слава Богу…
– Геройського хлопаку маєш…
– Перестань!– йому справді було ніяково в цю мить.
Бо не розумів, що має казати. Адже належав до тих, хто не вважав великим достоїнством чиїсь добрі дії на «передку». Так його виховали. І цінував людей за нелегку роботу, а капарання не любив. Нічого не казав про це Буяновському, але той, либонь, вловив цю нотку його настрою. Та, незважаючи на це, продовжував.
– Одного разу орки приплентались до його окопу…
І Олег вперше почув, як син став калікою. Бо витягнути з його черепної коробки хоч якусь детальку було неможливо. Все казав, що попав під обстріл і не поталанило, коли надокучали розпитами, то вдавав з себе дрімайла, ще більше рвучи душі тата і мами.
- Його напарника вбила сліпа куля,– говорив однорук, обнявши правицею. – На капусточку кришив гадів песиголовських. Ми з ротним і хлопцями підоспіли. То ті гнидники кляті тікали жи п’єти блєсщали. Ми аж за животяри бралисі.
…На своїх мінах підривалися вони. Не знаємо кілько їх в живих зосталося.
Буяновський зненацька замовкнув, хоч Бицко відчував, що той не хоче про щось говорити. Він видихнув з себе повітря і поклав руку на Михайлове плече.
– Я, Міську, догадуючи, що ти не хтів би казати…Та не мовчи! Що сталося, то сталося. Ніц вже не переміниш…
І той озвався, дивуючись, що серце не розірвалося до хвилювання.
- Їхня арта почала казитися. Твій Олексій першим почув виття снаряда, що летів до нас. І встигнув накрити собою командира. Отоді він ноги позбувся…
– Чуєш, Петрусю?– він раптом поклав руку на плече водія водія.– А ти не тільки мене везеш, а й тата того хлопуня, що собов накрив твого брата в обстрілі. Порєтував єго, а єму ногу відіграло…
– Ви, дядьку Міську, недавно повідали в нас про це… Буду робити все, що скажете…
Олег Бицко зрозумів, чого хоче шкільний товариш.
– Та нічого не треба,- вирвалося з його уст.–Сам доїду…
– А ти, Бицю, стули писка,– наліг на нього всією вагою кощавого тіла. – Пам’єтаю шо ти і в школі впертюхом був. Та ниньки ти – мій гість. І мусиш слухатися…
Він шибеникуватими очима глипнув на Бицка, а потім мовив до власника «ауді», поклавши єдину руку на його плече.
– Завтра він має бути на уродинах у своєї сестри в моїм ріднім селі.
– Отому, в яке ми з вами недавно їздили?
– Так, Петрусю!– лице Буяновського розпливлось у посмішці.
– Коли заїхати? – діловито запитав юнак, дивлячись на них.
Він сподівався почути втямливу відповідь.
– Та я автобусом доберуся?
– Знову?– образливо мовив Михайло, гатячи кулаком єдиної руки в спинку сидіння водія.– Не дуйси на мя, Ольку! Але буде так, як я сказав. А тобі, Петрусю, вечером подзвоню і скажу.
Може, вони далі продовжували б діалог, але авто зупинилося коло якоїсь брами.
– Ходімо, Ольку, до меї господи, – проказав колишній однокласник.
Вони наблизилися до ганку. Двері неочікувано скрипнули. На порозі з’явилася жінка, в якій упізнав дівчину з танців у сільському клубі. Це до неї він не наважувався заговорити тоді, наче напала на нього перед тим зла сила і язика вкрала…
– Добридень!– проспівала вона тягучим голосом.– А я впізнала вас, хоч ви вже не такі, як колись. Міську, це – той твій однокласник, знимку якого ти мені показував.
Той на знак згоди кивнув головою. І Бицко згадав, як Буяновський зазнимкував, коли він зліз з вишні у шкільному саду й пригощав ягодами однокласниць.
– Ти зберіг таку дурницю?
– І не тільки! І ти не злуй на мене! Не можу викинути давню свою знимку! Я і до фронту з фотиком ходив. Усі дивувалиси, що шоферюга такий…
Світлини з багатьох альбомів роздивлялися з господарем увечері. Обоє сміялися, коли на котрійсь з них з’являлося зображення особи, з якою був пов’язаний якийсь кумедний випадок. Бо в той момент їх поглинала споминальна течія, з якої неочікувано виринали деталі, які зберегла примхлива пам’ять.
В ту мить до кімнати увійшла Людмила, тримаючи у руках кішку з сіруватою шерстю. Хоч Олег вже познайомився з цією жінкою, але раптом відчув, що вона не змінилася, бо стала якоюсь більш домашньою…
Дивувався, що чотирилапе створіння лащиться до Буяновського, хоч в домі було багато інших людей. Це не в’язалося з образом, який колись намалював для себе господар оселі, хизуючись трафунками з участю домашніх тваринок.
Олегу чомусь згадався один кумедний випадок. Якось на уроці фізики Буяновський попросився вийти і його довгенько не було. І Бицко подумав, що той у туалеті пахкає цигаркою, коли вчитель засовує у голови учнів формуляки. Та скоро після отих припущень хлопець повернувся чомусь, тримаючи руки за спиною. Вчитель, не підозрюючи про каверзу, наказав школяреві опустити. Михайло слухняно зробив це. Усе завершилося тим, що межи партами забігало кошеня, не розуміючи, чому торозкочуть камінчики у бляшанці, прив’язаній до його хвостика.
Допік Михайло і директору школи. Якось він проходив повз його хату й тоді на нього загарчав пес, який сидів біля своєї буди. Може, і він накинувся б на Буяновського , але чотирилапого ланець позбавив утіхи. А хлопця така безпомічність пса розвеселила. Десь через півгодини він знову загавкав на хлопця. Але цього разу злюща дворняга скоро присмирніла, ласуючи домашньою ковбаскою від дивного пришельця. А той, поки собака ковтав смаколика, гладив його голову. Коли процес поїдання завершився, тварина раптом відчула, що її пащека опинилася в наморднику, а противнючий ланець зник. Радо заскавуліла. А невідомець взяв її на руки і кудись поніс. Через вікно він заліз у школу й прошмигнув повз сторожа до кабінету керівника школи, ключ від якого знайшов в учительській.
Це сталося в суботу. А в понеділок «великий педагог» лютував, що охоронець його дому подряпав усі меблі, а найбільше познущався над диваном, який зігрівала своїми сідницями не одна молода вчителька.
Ці сторінки Олег нагадав Михайлу, коли той гладив кішку, котру принесла сваха.
– Ти ще спом’єни, єк я знущавси з наших дівчисок жи нюняли, бо Герасим топив щенюка.
– А не було так?
Однорук кашлянув у кулак.
– Таке ти не видумав,– засміявся він.
– Та муркотунка мене змінила…
– Котиха?
– А що таке?
– Звідки вона в тя?
– Ми вигнали орків з одного міста на Харківщині. В одній хаті зачув перепуджене нєвканнє… В шафі зовидів бутля з тваринков в нему. Та дістатисі не міг – розтєжка була заводов… Але якос впоравси… З тего часу котиха зо мнов в БМП їздила…
– Причарувала? – спробув покпити Бицко.
– Смійси–смійся, неквапом мовив Буяновський. – А вона мі життє врєтувала…
– Єк? – запитав Олег більш серйозним тоном, ховаючи з ним свою насмішкуватість.
– Міна, жеби чорти її вхопили, вибухла коло мего окопа,– заговорив Михайло. – Я лежав на землі і вже з життєм прощався. Тік кровицею, а руку ще тримав кавалок мего мнєса… Вона й привела санітара… Дома нудивси без неї. А тут привіз мені котиху хлоп з міста… Це від него я йшов, як завидів Биця на базарі…
Він поклав кішку собі на коліна і запустив пальці єдиної руки в шерсть чотирилапихи.
– А знаєш що? – раптом по-змовницьки мовив колишній однокласник.– Я єї тобі подарую… Ні, ні, не єї! Моя котиха недавно окотиласи… Сусіди вже розібрали котят. А одне ще зосталоси…
– Ти, відаєш, Міську, що я ще нескоро буду дома…
– Їдеш на уродини, то возми котя, – проговорив.– Нех сестра має подарка від того, хто колис жив на єї куткови…
…Наступного ранку, коли Бицко йшов до «ауді» брата ротного, з-під його плаща висунулася голівка кошеняти, яке занявчало. А на порозі хати стояв його господар, коло ніг якого терлася хвостата «фронтовичка». Однорук прощався з Олегом і своїм подарунком.
ВІДПЛАТА
ОповІдання
Тьмища була непрозірною. «Сивий» з власного досвіду знав, що у таку пору можна чекати на несподівану, неприємно забарвлену. Диверсанти не дріматимуть. Підійдуть упритул, нароблять рейваху і займуть вигідну позицію. Уже тричі за це літо намагалися, але… Тому він, стоячи на посту, вслухавсь у кожен шурхіт. Хто-хто, а недавній учитель біології теорією і практикою підштовхнувся до того, що тишина уміє промовляти. Той, хто підкрадається, неодмінно сполохає якусь комашину, і вона обурено подасть сигнал іншим.
Не помилився. Десь удалині озвався цвіркун. І це стривожило. Почав вслухатися у сумеркність. Хтось чалапав до них, не думаючи про осторогу. Напружився, клацнув затвором автомата.
– Хто там? – прокричав у невидне, не висовуючись з окопчика.
– Свій! Свій! Не стріляйте!
– Залишайся на місці й не ворушися!
А сам випустив у беззоряне небо коротку чергу трасуючих куль. Ще не встигнув опустити зброю, як до нього підбігло двоє хлопців, на ходу поправляючи бронежелети.
– Нащо знімаєш тривогу, «Сивий»?
– Там, у низині, хтось є. Варнякає, що свій, а паролю не знає.
– Клич його сюди! – пошепки мовив один із тих, хто прибіг на тривожні постріли.
Трійця вже давно діяла разом. І після цих слів напарники вартівничого миттю зникли у тумані. Навіть він не встиг утямити. Та й не мав часу цим перейматися . Мусив робити своє, щоб не підвести побратимів. Заціпенів. Але тільки на мить. Гукнув у непрозірність, щоб той, хто наблизився до позиції,повз на його голос. А сам мерщій віддалився від того місця, з якого кричав. Бо всяке може статися. Лише почув невдовзі, що на дно траншеї щось гупнуло. За звуком визначив, що впало людське тіло.
Скоро опинився коло нього. А поряд щось з’явилося. Чужу присутність видавали уривчасті подихи. «Сивий» маленьким ліхтариком освітив низ свого недавнього сховку. Там зводився на ноги літній мужчина з продовгуватим мужнім лицем землистого кольору та сивуватого волосся і такими ж вусами, які закінчувалися там, де підборіддя почало плавно переходити у шию.
– Тьху ти! – процідив крізь зуби і вилаявся.
А потім впритул підійшов до незнайомця та легенько штовхнув його у груди.
– І чого ви приперлися, дядьку? Ми ж направду могли вас убити.
Він хотів проказати ще якусь дошкульність, але вмовк. Наче наткнувся на якусь невидиму перепону.
– А вже ліпше вмерти, ніж жити далі, – засопів у темені.
Молодих вояків ошелешили такі слова. Ні, вони розуміли, що від чужої кулі можна несподівано загинути. І як солдати були готовими до цього. Та дивнувата фраза про байдужість до власного життя прозвучала від цивільної людини. Це ошелешувало. У головах почали роїтися різні думки. Та неочікуванець цього не бачив у суцільній темряві.
– Що ви таке патякаєте, дядьку? – першим спромігся вичавити з себе слова «Сивий», то життя. То дар Божий…
Він уже опанував себе і хотів почати лекцію.
– Добре тробі балакати,– шморгнув носом незнайомець. – А мені вже світ немилий…
У пітьмавицю знову вгвинтилася тиша. Солдати стрибнули в траншею й підсунулися до незнайомця.
А той продовжував плакати й не міг зупинитися.
– Та перестаньте, – буркнув «Сивий». – Що сталося?
Те, що в темнючості почули хлопці не вкладалось у голови.
– Живу в селі, – заговорив дядько. – І не думав, що прийде біда!
– Яка?
– Ті сепари допекли. Убили…
– Вашу жінку?
– Н-є-є, моя Василина давно померла. Рак з’їв її.
– А у вас що дітей нема?
– Чому ж? Мав сина. На інженера він вивчився. Працював у Донецьку. Женився. На однокласниці. Та нема вже його…
- Чого?
– П’яний мент роз’їхав своєю тачкою. А невістка після похорону продала хату й перебралася до мене…
– У неї що, своїх тата й мами не було?
– Учаділи вони одної зими. А вона сама там жити не захотіла. І перебралася до мене. На свою погибель…
Молоді почули шморгання носом.
– Заспокойтеся! – тихо мовив «Сивий», обнявши за плечі.
Спокійність і доброта подіяли магічно. Плач припинився і було чутно, що старий хоче далі розповідати.
– Жили ми тихо. Та війна почалася…
– Щось ви, дядьку, не договарюєте? – раптом озвався хтось із колег «Сивого», – Й українською так ладно шпарите…
– А як я маю балакати?
– Та по-кацапськи. Усі ви на Донбасі такі…
– Не заперечую, що знаю російську. І говорю нею деколи. Але українська є рідною…
– Не розумію.
– Та зі слобожанських я. Ще цариця Катерина ІІ переселила мій рід. У нас усе село таке…
Хлопці у темені не могли розгледіти, як він пучком пальців перехрестив лоба.
– Ви зупинилися на тому, що почалася війна, – нагадав «Сивий».
Нічний гість продовжив говорити.
– Ет! – махнув рукою. – Ніч ще довга. Слухайте…
Тільки він проказав це, як з далечіні почувся свист. За характерним звуком «Сивий» моментально визначив, що летить міна і встиг упасти на дно траншеї, збивши з ніг несподіваного візитера. Чужий «гостинець» розірвався десь поблизу, обсипавши їх холодною землею.
– Прицільно б’ють, гади! – проговорив «Сивий», випльовуючи грунт. – Але ми ще живі. Дідько його вхопив би. Продовжуйте, дядьку!
***
– Сепари зайшли до нашого села. Нещадно били, коли чули хоч одне українське слівце. Та скоро ваші хлопці вигнали їх. Ніби українські ми. Та влади немає. Хіба що іноді диверсанти прибредуть.
– Вибили би ми їх! – скрегочучи зубами, мовив вартівничий. – Але команди немає. На жаль…
Знову з долини почулося свистіння. Цього разу міна вибухнула за траншеєю.
«Третя неодмінно поцілить в нас» – подумав «Сивий» і вскочив до бліндажа, штовхнувши перед собою дядька. Його розрахунок виявився точним, бо бухнуло у траншеї й вибухова хвиля підняла вгору і жбурнула безтямного на долівку, очуняв, розплющив очі .
– А хлопці де?
– Не знаю. Певно, вбило їх, бо ніхто не озивається.
Це був лише здогад. Але він виявися правильним. Коли «Сивий» визирнув з бліндажа, в його нюх ударив запах крові й людського калу. У темноті спробував намацати двері й рука доторкнулася до чогось липкого. Зрозумів, що то кавалок людської кишки. Повернувся туди, де перебував раніше. А невідомець оглядав усе доокруж при тьмавому світлі. Погляд його зупинився на кулеметі у просвіті.
– Знайома зброя?– поцікавився «Сивий».
– В армії був кулеметником.
Знову бабахнуло. Метнувся до зброї, націленої у тьмищу. Вчасно. Бо залунали постріли. Невидність прокреслювали трасуючі кулі. Якась із них, очевидно, вцілила у солдата, бо він став повільно сповзати додолу. Старий кинувся до нього допомагати, бо побачив, що смерть ще не завітала до бійця. Але той, важко дихаючи, прохрипів.
– Облиш мене і ставай до кулемета!
Селюк мовчки виконав команду. До плеча притулилося поліроване дерево. Миттю згадав усе, чому його колись начали. Подививсь у прицільний отвір й угледів кілька розмитих постатей, які простували на бліндаж...
– Ну чекайте, суки! – випалив ураз. – Буде вам свято.
Почекав, поки чужинці підійдуть ближче. Лише тоді натиснув на курок. Стріляв короткими чергами, але прицільно. Кулі одна за одною досягали мети. У нічне небо полинуло нелюдське завивання. То кричали поранені.
Атакуючі припали до землі. На кілька "двохсотих" і "трьохсотих" не звертали уваги. Самим би уціліти в катавасії, в яку потрапили через командира. Гарячково міркували над цим до того, як десь поблизу загуркотів мотор. Зірвалися й побігли замінованим полем. Під лунання вибухів до бліндажа під’їхала БМПешка. Із неї вискочили солдати й розбіглися надовкіллям.
А кулеметник схопив автомата й побіг туди, куди недавно стріляв. Та через кілька митей спіткнувся через щось незрозуміле. У світлі зеленої ракети побачив, що то тіло одного з тих, хто хотів захопити позицію. «Матиме тепер землю коло нашого села», - подумав зі злістю. Не міг заспокоїтися, дослухаючись до тишини. І виразно почув, як звідкілясь доноситься стогін.
Рушив на звук. І біля каменя, який освітила фара БМПешки, побачив пораненого. Коли підійшов до нього ближче, то упізнав «Кепа», від якого утік.
***
Сепари до того знахабіли, що п’яною компанією частенько вривалися в село.
Так сталося й того разу. Коли почало темніти, на сільську вулицю несподівано в’їхав бронетранспортер. Зупинився біля крайньої хати. Із його нутра вивалася сп’яніла ватага у військових камуфляжах без шевронів.
– Хозяин, накрывай на стол! - загорлопанив найстарший, ногою відчинивши двері. - І побыстрее. Нам некогда!
– Не стыдно вам требовать? - невістка господаря перейшла на російську. - Вместо того, чтобы войти в чужой дом по-человечески...
Грізний тон молодиці на мить охолодив нахаб. Першим оговтався старший за чином.
– Вы слышите, что поёт птичка? - Він упритул підійшов до молодої жінки й різким рухом ухопив її за підборіддя.
– Не боишся? - вивів її у коло. Безвусі юнаки захихотіли. Вони наблизилися до свого командира й мовчки дивилися за тим, як він однією рукою обхопив жертву, а другою м’яв тужаві груди під кофтиною.
Старий зрозумів, що наближається халепа. Підійшов до того, кого хлопці кликали «Кепом», і примирливо поклав руку на плече.
– Та не обращай ты на неё внимания, сейчас сам всё сделаю.
Поглядом темнуватих очей повелів родичці зникнути, як побачив, що зайди випустили її. Коли вона простягнула руку до клямки дверей, зненацька притягнув її до себе. Здалося, що її тужавості буквально прилипли до грудей велетня у смугастій майці.
– Поиграемся, ребятушки! - він пожбурив молодицю на ліжко й поглядом обвів підлеглих, які почали весело розстебуватися.
– Что вы удумали? – прохрипів старий і кинувся до старшого. Але не встиг наблизитися до нього, бо впав непритомним на підлогу від різкого удару в спину. І вже не бачив, як старший різко зірвав кофтину з тіла невістки, котра безуспішно намагалася встати з ліжка і, наче кішка, відчайдушно дряпала того, хто накинувся на неї. Й не помітила як він різко штовхнув її, й вона непритомною впала на подушки. Між ними заховалась її голова, а молоде тіло зваблювало білиною. Як дикий звір, зробив свою справу і вдоволено посміхаючись, кивнув підлеглим, очима показуючи на розпластоване жіноче тіло з розсунутими ногами. А сам підійшов до столу, де хлопці розливали спирт зі своїх баклаг у знайдені посудини і штик-ножем кускували старе сало та хліб. Із насолодою випив і, закусуючи, погладив черево.
– А с ней что будем делать? – поцікавився останній з черги, підходячи до гурту.
– А штык-нож тебе зачем дали?
«Кеп» рвучко підвівся, схопив холодну зброю, яка лежала на столі, підійшов до ліжка й гострінь легко проткнула тужавість, під якою билося серце.
На той час старий уже очуняв і з жахом бачив, як зайда розправився з невісткою. Жити не хотілося. Склепив повіки. Йому вже було байдуже до того, що станеться з ним.
– «Кеп»! Неужели мы свидетеля оставим? – перепитав хтось із ще більш захмелілих хлопців і показав на старого на підлозі.
– Ну его! – байдуже махнув рукою старший. – Еще успеем.
Пиятика тривала. Усі залпом перехилили те, що стояло перед ними. Накинулися на закуску. Старий краєчком ока помітив, що ніхто не дивиться на нього. Одним ривком звівся на ноги й прожогом кинувся за двері. Не гаючи часу, вибіг на подвір’я і щез у темноті, яка ніби проковтнула його. Зайди спам'яталися, коли він віддалявся від власної хати. Вони зчинили несусвітню стрілянину. Та жодна куля не зачепила його.
– Сбежал старый хрыч! – лайнувся «Кеп».
Коли старий біг темінню, чужинці спересердя вилили в посудини те, що зосталось у баклагах. Та тільки хотіли ковтнути алкоголь, як до кімнати ввірвався кремезняк в плямистій уніформі. Однофразово привітався з усіма, а потім підбіг до «Кепа» і міцнющо обійняв його.
– Чертяка! Когда мы с тобой виделись последний раз? – не випускав його зі своїх обіймів.
– Кажется, лет пятнадцать. Ещё с тех пор, когда в Перми жили в одном доме. И не думал,что встречу тебя здесь.
- Я тоже. А теперь даже рад. Поможешь мне?
– Что надо делать?
– Вместе с моими ребятами завладеть одной высоткой.
– А не боишся, что начнут отстреливаться?
– Не сцы! Верняк.
І коротко розповів, що розвідгрупа вже обдивилася позицію й дала координати артилеристам. Ті обіцяли накрити точку щільним вогнем. А після того хлопці можуть атакувати, бо опору вже не буде.
Говорив чітко та впевнено. Це й стало аргументом на користь участі у нападі. Ще й зрадів, що його п'яне військо розімнеться. А ще й, може, нагороди отримає. Тому й кивнув головою згідливо замість слова.
Двоє земляків випили разом з іншими. Похапцем закусили залишками сала та хліба. Шумливою ватагою вийшли з хати. На подвір'ї «Кеп» вишикував своїх і коротко пояснив, що треба робити. І з диверсантами, яких бачили вперше, вони подалися у невідомість. Наче на якусь прогулянку.
А в цей час старий, добравшись до позицій «укрів», розповідав про себе. Але виговоритися не встиг, бо почався мінометний обстріл, під час якого і став до кулемета. А після стрільби з нього скоро подався сюди.
Тепер стояв перед своїм кривдником і дивився, як той затискав рукою коричнювату пляму на лівій нозі. Фара з бронетранспортера ще обмацувала довкілля. Й у спаласі світла «Кеп» угледів крижаний погляд своєї недавньої жертви. Потягнувся до «фінки», захованої в одній із кишень. Та метнути не встиг. Ударом носака старого шкарбуна дядько вибив холоду зброю. Зі злістю вхопив автомата й натиснув на курок.
На постріли збіглися солдати. Побачили невідомого чоловіка, який стріляв у тіло вже мертвого ворога. Скрутили й повели до бліндажа.
– Та відпустіть його, – тихо мовив «Сивий». –То він стріляв… Він став до кулемета, коли мене поранили.
***
Командир розпорядився двом солдатам залишитися на позиції, а скаліченого занести до БМПешки. Хлопці сновигали траншеєю, а дядько сидів на порожньому ящику й прислухався до того, як потужна машина, надсадно ревучи, везла у тьмищу «Сивого», якому не встиг розповісти про свою кривду й свою відплату.
Ігор ФАРИНА
Над ставом
(за однойменним оповіданням Богдана Лепкого)
“Тимчасом сонце викотилося, як розжарена куля і воду в ставі закрасило золотом і кров’ю. Десь і птахи озвалися гуртом і заспівали разом, мов той народ у церкві. І риби громадами підбігали під верх вітати молоду днину. Та не одна з них відпокутувала свою цікавість, опинившись у Матвієвій торбі, що для них була справдішнім гробом. Звідси для них – одна лишень дорога – на жидівську стільницю…”
Дійові особи:
Автор. Ще й сонце не гадало сходити, як Матвій встав. Навпомацки підійшов до вікна і виглянув на двір.
Матвій. Пора йти! Заки сонце зійде, буду над ставом. Будний…
Автор. Так називають ставничих.
Матвій. …ще спить і не зараз встане. Бодай йому заплющило навіки´. Побив мене колись ту… І за що? За отакого линця. Тьфу, нехрист поганий!
Автор. По тім короткім монолозі відступився від вікна і знов майже навпомацки доліз до постелі.
Матвій. Марино!
Марина. Га-а!
Матвій. Я йду!
Марина. Йде-еш?
Матвій. А зладь обід, бо їсти схочу.
Марина. Ну-ну, я зладжу… А вважай, Матвію, на того будного, він мабуть дибає на тебе…
Матвій. Вже я йому…
Автор. Затискаючи здоровий кулак, він вийшов з хати. Надворі стало сіріти. Молодий ранок вихоплювався з-поза виднокруга і легенько здирав з неба склону темну опону ночі. Він гасив зорі, будив птахи і цвітам очі обмивав росою.
Матвій. Господи допоможи!
Автор. Він закинув на плечі рибальську сіть. Йшов тихо пустою вулицею поміж двома рядами селянських загород, минав придорожні хрести й фігури, здіймаючи побожно шапку, перейшов і міст біля млина, що на нім, як люди кажуть, щось страшить, і вийшов із села.
Пауза.
Автор. Матвій знав, що будний спить. Він поклав би й ринського, що будний не встане перед сходом сонця, а все-таки чим ближче було до ставу, тим тихіше ступав, а на греблі з його чималих ніг зробилися майже котячі лапи. Тихо перекрався через видніші місця, аж зник у прибережних шуварах і лозах.
Пауза.
Автор. Став був великий. Посередині плесо чистої води вилискувалося, як скляна плита і відбивало в собі останні звізди на небі і місяць, що блід зі страху перед сонцем, і хмари ранні рожеві, що піднімалися легенько з виднокруга та розбігалися по цілім небозводі, немов приготовляючи перед походом ясного сонця.
Пауза.
Автор. В лісі, що ріс над берегом ставу і раз-у-раз проглядався у ньому, а деколи й купав свою голову кудряву в його водиці – було тихо. Деколи, як порання птиця перелетить понад верхів’я дерев, деколи серна стрибне в гущавінь, перебираючись до джерельної води, деколи листок зашелестить і впаде. І знов тиша.
Пауза.
Автор. Матвій наставив вуха.
Матвій. Чуєш? О! О! Як плюскає проклята! Се плітка грає… О! О!
Автор. Серед ранньої тиші чути було, як плюскалися риби, і видно було, як по кожній з них лишалися водяні кружала, які ширшали та ширшали, поки не розплилися у легеньких хвилях.
Пауза.
Автор. Матвій прийшов на своє місце. Була се дуплава й похила верба, що лиш корінням держалася землі, а ціла звисала на воду.
Матвій. Так… Добрів… Моя верба… Вилажу на неї… Так… Тримаю сіть і посуваюся до голови. (після паузи.) Вийшло! Вже можна баламкати ногами і закидати те, що зі мною…
Автор. Тимчасом сонце викотилося, як розжарена куля і воду в ставі закрасило золотом і кров’ю. Десь і птахи озвалися гуртом і заспівали разом, мов той народ у церкві. І риби громадами підбігали під верх вітати молоду днину. Та не одна з них відпокутувала свою цікавість, опинившись у Матвієвій торбі, що для них була справдішнім гробом. Звідси для них – одна лишень дорога – на жидівську стільницю…
Пауза.
Автор. Та в міру того, як оця погана торба ставала повнішою, на серці у Матвія чинилося якось то краще. Він уже заздалегідь обчислював гроші за нинішню ловлю. І не так то грішми тішився Матвій, як тими двома келішками горілки, що їх у додатку до грошей сподівався дістати за рибу від Рухлі.
Матвій. Гроші! Купиш солі, сірників та нафти, та й уже по грошах. А горілка – то таки річ не глупа. І гріє, і веселить, і сили додає. Просто чарує… І як то в бісового батька не ловити риби? І гроші візьмеш, і горілки нап’єшся. Та й праця не така важка.
Пауза.
Матвій. От який той будний не мудрий! Не позволяє ловити рибу. А хіба воно так можна? Мати сіть і став під боком та й Рухлю в сусідстві і не піти на рибу? Де ж таки! А врешті, що там йому на тім залежить тому проклятому будникові?
Автор. Та ж пан не збідніє через ту рибу, що Матвій зловить та віднесе до Рухлі… У нього стільки поля, стільки хліба, стільки маєтку, що господи! Що у нього риба? Та же він її не годує і води не виробляє, як у гуральні горілку. Де ж там!
Матвій. Воду зсилає Господь із неба з дощами і випускає її з землі святої… Тому й вода, а у воді риба не належить ні до пана, ні до Івана, а є для всіх. Як сонце, як місяць, як воздух, що ним дихають люди…
Автор. Потонувши в таких – на його погляд – справедливих думках, Матвій і не зчувся, як у лісі затріщало сухе галуззя, і як кілька людей, уоружених ломаками, появилося на берегу ставу. На переді йшов будний. Був се хлоп сильної будови тіла, з лицем, як у двірської собаки, котра і ночі не доспить і по хребті дістане, а панського добра допильнує. Наблизившись, він став верещати до Матвія.
Будний. А ти знов тут? Злазь сюди, пташку! Чуєш?!
Автор. Матвій, узрівши будного, став блідий як стіна, але йти і не гадав.
Будний. Чи я по тебе йти маю?
Матвій. Стрібуй!
Автор. Він почав прибирати оборонну поставу.
Будний. Гей, хлопці! Здійміть його звідтам як грушку!
Автор. Будний пустився лізти на вербу. За ним полізли інші. Та заледве вчепилися похилого пня, зараз щось затріщало, відтак шум, крик, плюск води і кілька людей враз з підорваною вербою провалилося в воду.
Пауза.
Автор. Перший видістався з води Матвій. Він стріпав кілька раз своєю кудрявою головою і вода потекла з вух і рота та цюрком пустилася з волосся по лиці. Та не було як просушитися. Осудивши своє не надто корисне положення і роздивившись сяк-так у ньому, він притяг повалену вербу і, придержуючись її одною рукою, відплив на кільканадцять метрів від берега. Другою рукою держав перевішену через плечі торбу, з якої половина риби повтікала на волю.
Пауза.
Автор. Будний насилу видряпався на берег. Вода стікала з нього на траву, як із собаки. Він трясся цілий від зимна і зі злості. Його помічники бовталися в трощі і сітовинню.
Будний. Не вилазіть!
Автор. Він кричав до своїх помічників.
Будний. Ловіть його! Хто зловить, дістане на могорич… Ловіть скорше, бо втече!
Автор. Матвій щасливо виліз на вербу і, веслуючи ногами, став посуватися на середину ставу. Тоді будному прийшла до голови нова, щаслива гадка. Він підбіг кілька кроків від води і підняв із землі камінь. Він крикнув до своїх помічників, метаючи каменем у Матвія.
Будний. Хлопці! До мене!
Автор. Вони справді вилізли на берег. І град каміння посипався на Матвія. Він тимчасом припав грудьми і головою до колоди і звільна плив на середину ставу. Каміння минало його щасливо, лише вода оббризкала його зі всіх сторін. За кожним разом, коли камінь падав біля нього в воду, Матвій став мовити Отченаш, а в душі розмишляв над тим, що риба його пропала і двох келішків горілки не буде.
Будний. Беріть менші камені. Більші не доходять! Ціляйте! Хто вцілить, дістане на могорич!
Автор. Град камінців посипався вдруге. Плюск води, легенький крик… Ще кілька камінців від берега. І… тихо.
Будний. (командним голосом) Досить! А тепер ходім до пана.
Автор. Але хлопці не йшли. Вони дивилися, як Матвієва розбита голова то виринала з води, то потопала. Аж і потонула навіки.
Пауза.
Автор. На середині ставу гойдалася самітня колода, оббризкана кров’ю. Перед хвилиною сколочена вода вернула знов до давнього спокою і відбивала в своїм чистім дзеркалі блакитне небо. І кілька хмар погідних, і сонце ясне, гаряче, що згори заглядало цікаво в воду.
Пауза.
Автор. А дома тимчасом чекав на Матвія готовий обід і діти вибігали аж за ворота дивитися, чи не несе їх тато рибу.
23-24 грудня 2013 року
ПОЕЗІЇ
«ТЕЧІЯ ВОГНЮ»
ЗАПИТАННЯ
Поволі насувається зима,
Узявши ув облогу спаленище.
Вже тишина зробилася німа,
Закривши уст тривожне городище.
Я сам себе в її сніги привів,
Несучи віщі крапелини віри.
І дочекався пересніжжя слів
Від мною вже збагнутої офіри.
Душа бреде, мов знята із хреста,
І тайкома за нездійсненним плаче.
…А серце перевтомлене пита:
- Невже зими злякався ти,козаче?
СОНЕТ МОВИ
І враз оспраглими устами
На часодикості вітрах,
Аби гидкий здолати страх,
Торкнуся скроні мови-мами.
Посеред буквогрудомах
Знайду землицю тої рани,
Котра мандрує серцехрамом.
Не ввійде в нього зайда-крах,
Бо буде ждати куля слова,
Яка не зна про сутінковість,
Що вперто будні обійма.
Ця посвітається дорога,
На котрій познака од Бога.
Лиш в мови іншої нема.
***
прозоросвіття диригент незримий
зорить джерелоспівними очима
на дощоструння радісних метафор
яке змива з епохи фарби гриму
***
космічна тиша народилась з гулу
але її полинні дні почули
оцей закровоточить часопростір
не витягши гармонію з намулу
***
у барвозвуках клумби коло дому
закоханість у тишу й шум огрому
себе шукаю в цьому квітодусі
і забуває поступ мій про втому
***
планетомандрів невмирущий дух
наївнодушний перекреслить рух
коли на дивомапі небополя
не вздрію іскроспалаху обух
***
бентежне світло яснобачень
нікуди не сховає вир гарячий
слідошукань енергія таємна
не взна без них промінності означень
***
стеблується із танцю живота
не вичерпно красива нагота
і тягне у звабливість невмирання
пекельновир’я мислевисота
***
весноріки цілюще струмування
потрощить скрижанілі зазіхання
на той ліхтар свідомості і долі
який не може жити без кохання
***
на фотозгадки тьмищі пожовтілім
не профіль чи анфас твойого тіла
а чудотворність думомандрування
яка до спростувань немає діла
***
в неологізмів збуджені зіниці
зорять щемливо неповторні птиці
печалерадість з ними днина ділить
щоб в новослівні вріс я таємниці
***
пружна течія впливає нині
в живознаки в цьому життєплині
і уже нікому не спинити
магозв’явність в долі серцевині
***
вдягає пісня вишитий пейзаж
аби углиб’я у цей пілотаж
не заблудилось в небохащах мріянь
вторинності ковтаючи кураж
***
Віктору Васильчуку
пірнає слово в сокорухи літа
і магма часу мусить затвердіти
аби в літання думки незглибимі
повірили метелики і діти
***
чарівний ключ нам не відчинить рай
і почужіє фантастичний край
коли всі потрясіння віршомитей
бродитимуть не в центрі а окрай
***
хитроімла заводить розмисл в блуд
й неметушню запорпує у бруд
але вона не зможе розговітись
звучить некривизни крутий прелюд
***
мелодія розслаблень і розлетів
астральність ненаситно – іскрометну
ублажити у затишкові хоче
але оте бажання рикошетить
***
яблукоцвітні запахи хмелять
і ставлять світлобожністі печать
на дискомфорти і сум’яття сльози
бо звуколади майбуття бринять
***
тече вогонь у жилах крилодужих
насущнохлібні передавши ружі
всім немістичним чарам біополя
аби до нас не завітала стужа
***
зжорнує часомлин зерно здрібніння
що кидала у землю покоління
антикраси модерна недолугість
яка до себе прагла поклоніння
***
нищить берег каламуті демон
тлін любити змушують нікчеми
та метаморфози скавуління
викине епоха із едему
***
трагікомічні гласочревні драми
в овечих шкурах бродять межи ними
та й сатана мерщій втече від себе
як правдоформ ураз торкнувсь устами
***
не відпускають барви невичерпні
зануривши в поезопісні терпкість
крізь пелену раптових вітровдихів
вдивляється загадка в серп і в серпень
***
у вічногрі підступної іржі
не освятяться істини ножі
якщо інстинкти власного безлуння
не подолають вимисли чужі
***
мажорність переступить ще межу
долаючи окопність рубежу
коли випроби невластивих впливів
поклапотять мінорну паранджу
***
жбурля в багатотем’я відображень
одвічна спрага натщесерцних вражень
веде у невідомість снагокличність
яка в уяві пристрасно бродяжить
***
пітьмавицю здолає чистосвіття
перетворивши камінь часу в сміття
якщо мойого серця всепланеття
не завеснянить некривляння квіття
***
годинник долі замурує й сніг
якщо крізь хитроплетиво доріг
ти прийдеш від бенгальського вогню
який твої громи не переміг
***
шумерії мелодія звучить
долаючи й майбутню ненасить
доброновина сумеркність прониже
аби упасти в щастя хоч на мить
***
пролилась повінь в серця глибочінь
де проганяє ворожіння тінь
посоловілі буднів ногодриги
вальсує нуртодниною бистрінь
***
пекуча мить вітрів мільйонолітних
у буквиць зорі незнищимо квітне
жадання кличуть з новоднів хатини
іти у мрійну медоносність світла
***
непотребу поморщена утома
часофліртує із підносом рому
але це па-де-де навколопальцне
не принесе обпечення нікому
***
на кожного зготовано хомут
щоб віз років нестерпний баламут
не закотив у гульбищ несумління
через огидне вариво отрут
***
чорнокровність прагне живочасся
записати у свої кумасі
та нелицемірність чарування
все ж пелюсткограйно розрослася
ВЕРЕСНЕВИЙ РОЗДУМ
Донккіхотить дума вереснева
Серед осеневості атак,
Захищає від вітрів дерева
Й від дощів постарілий вітряк.
Осідлавши долі Росінанта,
Поспішає притьмом до ріки.
Бо дізналась,що колись там анти
У воді топили злі думки.
Їхнього повернення не хоче,
Вірить лиш в романтику свою.
Лиховісні дні посеред ночі
Думанню заснути не дають.
Та ,забувши сум,сміється дневі,
Що подав ураз умовний знак.
…Донкіхотить дума вереснева
Серед осеневості атак.
У С А Д У
яблуком тиша пада
у неспокійну ніч
у таємничість саду
аби тобі до віч
духу плоди принести
наче найбільший дар
й перемогти облесність
магією покар
живить уяву тиша
крізь пелену намов
яблуко і колишність
гріють любові кров
ДОСВІД ВОГНЮ
/верлібри різних років/
***
барви невтраченої остороги
лови прозрілих долонь
відкривають геологію небезпеки
дивлюся на зачаровану мапу
заповіданого вирію схимника
вмирає навикання до втрати
гірчичного зерна у вертепі певності
***
доброчесть рветься слухати дзвін
і дим з кадила у церкві світанковій
гріховні пута зривають з душі
до серцевини совісті кожного з нас
припадає як до животворного хреста
мусимо дбати про невертання безчестя
***
нетліннощі пожадливо спішать
поєднати блакить неба і вишиванку
рух часу змушує сталість буднів
окрилювати жарини височіні
небеса вічні оголюють будучність
голоси днів слухаю
життя повеліває
***
неперекислий час
розбита таріль на хрещатому тракті
засне постаріла душа без солі тверді
лише правда роздвоїть губи
***
крутогнута світобудова
минувшина та устремління
краплинки зримості протистоянь
автопортрет на фоні крику
***
пригаслий голос і стерильний світ
перебарвлює горошина напастей
очі журби пораненої стеблинки
закриють тривожний нурт глибини
якщо скаламучу криничну основу
лечу журавлем небом невмирущим
***
кружальце теплого каменя
прозорість рахманну випаровує
реміняччя непройдених шляхів
не можу відмовитись від невідворотності
***
доцільність дверей у розпорошення
формує потужний плин розуму
гарячі ягоди іншого часу
надкушує принадна далечінь
кров прийдешності заллє вулиці
спрагу нетутешнього містечка
долоні простору піднімають ґрунт
блудний попіл не витре воскресіння душ
***
поза овиди крейдяного пасма
подаленілі від жалю і страху
оскаржуватиму велелюддя лестощів
у сурмах світання та ловлення вітру
закарбовуватиму видовища часу
оселі ратаїв мені передбачать
скарби невситимого полум’я зіниць
***
витоки послань роздоріж
між пелюстками вогню
виокремлюють фігури каліграфії
синтаксис безміру часу
бере під крило неминучості
***
естетики днів
пташиного містечка
карієс століть
вразив манію причетності
не помилитися б
заповідній крові
***
свідки освяченої води
чутки необмеженої весни
хрестять тисячолітніми пальцями
втікають зимосхимники
на край світу
***
кольори засніженого ландшафту
і невпізнані барви вчорашнього
встановили стіну смерканну
переборю її
коли сам пізнаю
трагізм безмежних повстань
у вічній країні війни
віри і невір’я
***
момент нашептів стежки
веде до прірви некрицевості
розпросторивши занурення
до причетності позамежжя
йду манівцями зимових уявлень
***
ще немає залізних мандрованців
з ловів безкінечності вітру
ще з’яви легенд та полину
відкриють мужність
поважних змагів
пірнаю у надійність спраги
***
царство прозорості музики
недільне семибарв’я пригод
внесе у пасмо крайобразу
пальцями віків і повернень
торкаюся смиренності снігів
***
тайнопис чеснот середи
вклякає перед возвеличенням
щоденності наших вчинків
душа блукає у стовповищі знаків
довершуючи надійну відносність
постійної просторовості часу
***
сенсовість обертання кола
обрус котигорошка голосу
галерники задзеркального
сюжету невмолимих днів
несуть у полиски кераміки епохи
***
крило крові і світлини коней
євангельські оповіді про жінку у сонці
переплетіння учорашніх порухів
пам’ятають про пагілля
незнищенного родоводу
***
різдвяні кольори простору
прикраси шляху невідворотності
охоронці непобляклої вічності
проповідують спільноту осердя
коріння пожежі часу нетлінне
***
кроки читальників наймень
прокльони позбавлених влади
накопичують візерунки плоду
кам’яні лови громоголосо
запитують про шум тиші
сходами зрозумілих краплин
натхненно крокую без боязні
у незрозумілість нетутешності
бо кличуть малесенькі квіти
з ледь видимих поранкових отворів
***
мороз приголомшив січневе небо
білосніг заліплює очі
відчувши чужинність погляду
на своє полотно світанкове
нетлінна барва зими
зове у невідкличність буття
піднімають свої клейноди душі
заперечуючи ворохобню
під січневою холоднющістю неба
***
досвід вогню
не знає про спрагу вирію
густина ставання
не покличе на манівці
злами літ
означили неминання
немає непевності коренів
нашіптує кров дороги
***
галерники
з товщі проминулості
веслують
рікою нашого сніння
і їх не може
зупинити звістка
про очікування неминущості
***
приязність джерела
літографії валунів
напинання вістер трави
угвинчують у нечесність
***
кроки німотності
у вод безбережних глибинах
мальований добробут підсоння
переповнюють відблиски ходи
навикання повноти сюжетів
до звитяг твердості та опору
будівничих впевненості і пошуку
***
зернистість невтримного палання
спраги віків проминулих
проз кревність прізвища
кличе у спадковість коренів
шукати незамкнутий простір
і метафори письмо творення
***
густина тракту й вогню
ніколи не знатиме про віддалення
вони крізь вино межичасся
течуть у безконечність
таїни пізнавання
***
останній день серпня
дивиться невмолимо очима дощу
на невідворотність
рельєфів відзеркалень
осмутнілі дерева
нагадують плакальників
за хлорофілом літа
мокра стерня невмолима
веде в холоднющість осені
***
тишина безпечального краєвиду
повчання мосяжного вітру
переплелися на узвозі буднів
і людина не може їх зупинити
***
сенсовість спраги верховин
заперечує обертання
несправжнього
метафори холодного крайнеба
відкривають тайнопис
віднайдених артефактів
на відграненості тривких загадок
***
сиджу
посеред саду
який пливе
у невідворотність
***
без вітру
немає моєї осені
відкинувши листопадовий сніг
мушу
шукати
стежку до весни
ВЕРЛІБРОВА ВОДОХРЕЩА
***
хрестить таємничість
лобище часу
пірнає душа
в ополонку дня
хрещається нескінченність
***
тисячолітні пальці
торкаються ікони епохи
собою станемо
коли почуємо шепіт
***
морозисько невтримний
не може заповзти
у скит серця
чи є більша радість
***
у течиві водохреща
ніколи не замерзають
пелюстиночки квітів
наших надій
Оджерелення
З катренів останніх місяців
Вибух
відшукує мотив свій камертон
в теплодощів посолонілих нотах
мотиви невмирущого узвишшя
у квітовибух розмисли жбурляють
***
між відчувань осонцених прозрів
у пристрасті весни вмокнувши душу
збагнув що думи викине на сушу
неблуканина у відтінках днів
***
бентежить березілеве багаття
барвистість блудить болем безгоміння
балюють буднів береги безжурні
балади бруньок бережуть буяння
***
із сумерку не виплив ще світанок
й принишкнув посвист вітру мандрівного
шука миттєвість молоду дорогу
збираючи росинки тиші в дзбанок
***
неологічний колос мрійнополя
не зкомбайнує відчування болю
якщо між буквиць віршоплину духу
не вздрію враз непроминальний колір
***
немає тиші на планеті цій
та не подамся в далечі космічні
її шукати бо чужизна люта
лиш підштовхне у вир нерозумінь
***
у гончаря вселився глинодух
і задумів припливи нескінченні
приходом приголомшують щоденність
в якім живе інтуїтивний рух
***
трагікомізм химерних видозмін
живорухливість перетворить в тлін
якщо не зрушиш поступ нездрібніння
потребою піднятися з колін
***
у тернодолі кущаках щоденних
блукає пташенятко дум нестримних
й воно боїться обпалити крила
в звичайності отруйному багатті
***
дощиська проминулого жагучі
уяви хлопченя дола босоніж
щоб зрозуміти в шепоті півоній
давнизності мотив без перекручень
***
весінній вітер воскресіння вир
вістує вальсом величі вільготним
відродження вогню з вулканних вирв
вріка важезність варом відворотним
***
ці богодарні виплески тепла
враз вивітрять немилостивість зла
й помруть жорстокі ноти песимізму
під змахом березневого крила
***
углиблюється гострість неминання
у плин постійних розмислів нестримних
і виявів очікую магічних
від пізнання джерельнострумних рухів
Життя поета
поезомиті веселкова гра
за овидність розкрилює дорогу
молитвонерв на кінчику пера
зове в журавлелети за порогом
***
квітневий ранок йде у пісневир
І на асфальті нашого чекання
малює крейдянисто профіль свій
хоч вітродощ жене його до хати
***
сологолосся подих владокричний
вилущує в мембрану тишини
зерниночки невтомності своєї
на чужозлети сірих проминань
***
ковтну стилет на линві немовчань
і це мені додасть раптово сили
адже лишень тоді відкриє стилос
цвітописання незбагненну грань
***
оживлює потреби потрясінь
коли її нема то з пантелику
збивають злі банальності химери
для віршочаклувань потрібен стрес
***
небесний іній на стежину пада
осяйність кличе у сніжистий рай
у білини заходжу барвограй
аби знайти з самим собою зладу
***
це люстро увібрало сміх й сльозу
помежи таємничих відображень
та грища невпольованих оман
не заховають кроки неповторні
***
змлинує тернодім жертвоприношень
і омузичень успіхи пожаті
якщо будення сутність полинову
не оджерелить крапля доброти
***
різдвяний комин рідного села
і дідуха непроминальний запах
в моєму серці сяє як звізда
котра упала у колодязь хати
***
зоря про космос дум розповідає
й краплинки галактичного тепла
неначе несподіваності майва
від щастя проганяють тіні зла
***
немає неочікуваності плину
у дзвонах фестивальної пори
якщо в свою не упірнем джерельність
і глибини потоку не збагнем
***
цей нежаданий музики бальзам
тече крізь тишу на відкриту рану
й рубцюється від диво-привороту
вона скоріш хоч не мина боління
***
пульсує моворайне піснесоло
крізь вигуки жорстоких приневолень
в джерельнострумнім диханні лексем
звучить очуднень новослівне коло
***
прадавності мільйонолітня глина
з кар’єру часу збуджено пульсує
аби той оджерелити прискринок
де магоз’явність лише сутнє чує
***
занурити в росокраплинність душу
у течиві життя безжально мушу
аби натхнення помсти не відчути
і не померти межи перекручень
***
вишневоквітний спалах веснодня
крізь гіркосліззя у навколосвітті
занурює всі мислі в рвійність долі
й упевненість охмелює мене
***
зимоснів холодні береги
часозсуви натщесерцних бачень
манять дні у мислевисочіні
де нема сніжистих невертань
***
в руїнах демонічність невблагання
купує танець болеумертвління
але руйнує злющість забагання
всі витвори непереможних ліній
***
і клумбохор і ніжне айстросоло
і живознаки лютогерцьних вдихів
засвідчують стрімкоголів’я вихор
який хова пелюсткограйний голос
***
незамовкання квітоголосів
й метелика доброшуканний відсвіт
в дорогоплині бережуть свій спів
аби не дало чуттєвир’я відсіч
***
всепоглинань висока всюдисутність
ворожить віщоквіттям відкриттів
веснодуші вогненність вулканічну
вирощує відвертість вибігань
***
у цім сонцепроміннім вічносвіті
шукають барвомислі барвоздвигів
не упірну у власні душетакти
якщо не обпалюсь терновогнем
***
нічний вогонь і смуток молодий
болід зорі спіймала блискавиця
всесвіття келих з місяцем надпий
й тоді відчуєш що омолодився
***
грудневості печальні руковіти
крізь зимосвіття неповторно світять
оця ліхтарня днів не загасає
і я це сяйво маю зрозуміти
***
цілющожарна яснота покар
постійно надихає краплеструння
збагнути як марнотність метушні
без віри в мову мореокеання
***
у часопростір полетіли думи
наповнені непереможним струмом
як жаль що в плині птахолетних буднів
лише уява виглядає юно
***
квітотворінь бентежна щедрозлива
яблуковіття між росокраплин
втрачаю глузд коли цвіте жасмин
який фанаберійно не фальшивить
***
Володимирові Кравчуку
цей простір дум шрапнелить живочас
і бандажує кров із рани миті
її зіниці болями відкриті
вдивляються у кожного із нас
***
у дива невмирущого ріку
думки пірнули прагнучи пізнання
в калейдоскопі вічних відчуттів
відшукую мені потрібну барву
***
блищать уяви молоді сніги
містично душі кличучи до себе
і відкриває незбагненне небо
містерію зимової краси
***
колядка в хату рвійно увійшла
і дивоптиці щастя закружляли
майбутність надихнула смисл крила
різдвяності та розмислів навала
***
гаряча блискавиця в серце ночі
у танці робить рвійні па-де-де
щоб глянути в зеленотравні очі
і запитати як болить то де
***
овіяв душу первоцвітний дух
і з ним крокую у незнанність днини
хоч може в скроню вдарити обух
захованої в квіти холодини
***
Олегу Василишину
джерельнострумні подихи світання
із піни ночі квіточки виносять
у дивнім зваботанці неминання
перебуває жагоструння й досі
ЧАСОПЛИН
П’ять сонетів одного літа
І
Червневу мить хова місяцетінь,
Але впіймать не може часоподих.
На мапі рособлисної природи
Засвічується духозолотінь.
Мов проковтнула небоголоси
Та мить, в якій зійшло думогоріння.
Але безсиле долелютне тління
У пеклокрай забрать мотив краси.
Посеред медоцвітних потрясінь
На життєполе віщих устремлінь
Зове крізь вітросвист тернодорога.
Наповнюються кроки соком сил
Під громовітер серцеритмних крил.
Пітьмує ще незнана перемога.
ІІ
Пратаємниць розвогнена ріка
Приваблює до себе духогрою.
І ще їх глибинність огероїть
Чуттєвість, що з дна тиші витіка.
У барвомиті прихистку шукає
Рухотривань бентежний світолад.
Неживодайність кличе лиш назад
Оте, де плину новоднів немає.
Вже тайносвіт й на мить не відпуска
І ця вогнистограйності рука
Жбурля у невмолимість нуртування.
Через злосумерк дивовижність грає
І сонцервійність доля обіцяє
За світлоболем виспіви чекання.
ІІІ
Життєхвилин витоншується мить
І болеритм свою шукає правду.
Жагоструні немайбуття болить
Завжди пелюсткокрайністю принади.
У теплострумну дивоненасить
Жбурля тугомелодій вічноклопіт.
Крізь ночодні життя мотає нить,
Яка блищить у літ калейдоскопі.
Не зупинити духопоцілунків
Під легіт легкозгубних хмелетрунків.
Миттєвозорість вздріла речосуть.
Узори років й здогади вдивляння
Впророчили вогонь незатихання,
Створивши дивопам’яті могуть.
ІV
Мажорноладність зблиснула в мінорі
І сологолос в течиві цих днів
Усім про це пробуджено говорить
І часоплин таких чекає слів.
Вічновійна задумотериторій
Джерелострумно кида в тонкоспів.
Доброшукання терноловні зорі
Летять крізь іскроспалахи до брів.
Вручає вдиховидихні частунки,
Неначе лютогерцьні подарунки,
З давнизни каламутне коливання.
…Через роки серцебиттєва битва
Подібна так на істини молитву
Розповіда про трепетність кохання.
V
Червнева мить хова місяцетінь,
Мов проковтнула небоголоси,
Посеред медоцвітних потрясінь
Наповнюються кроки соком сил.
Пратаємниць розвогнена ріка
У барвомитях прихистку шукає.
Вже тайносвіт й на мить не відпуска,
Через злосумерк дивовижно грає.
Життєхвилин витончується мить.
У теплострумну дивоненасить
Не зупинити духопоцілунків.
Мажорноладність зблиснула в мінорі.
Вічновійна задумотериторій
Вручає вдиховидихні частунки.
СОНЕТ ПРО САД
Садок вишневий коло хати
Тарас Шевченко
П’янке вишневоквітності палання
в галуззя неба й душ струмує жар
п’є серце дум замріяний нектар
на березі зажури і кохання
відносить бистрина літання хмар
огидне рабськоницості кайдання
що сплутало думки пташат світання
й обожнення бентежний нищить дар
у білосвіт ще щезне лютий біль
над ним кружляє невгамовний джміль
у пошуках омріяного ладу
пісень щоденних животворний струм
тече крізь всіх і убиває сум
між стовбурів замисленого саду
СПОМИНАЛЬНИЙ ДИПТИХ
I
Давнизни човен спомином пливе,
І дивиться душа бентежно як
У літ винарні молоденький мак
Торкає те,що в глибині живе.
Осяє проминальний життєзнак,
Немов оте знамено бойове.
У річку споминальності зове
Й майбутність ще не пізнаних атак.
Та вже зупину у плавбі нема.
Із берега сміється зла зима.
Реалія льодить непроминальна.
Сьогоднішності й пам’яті злиття
Підпалює іскринно почуття.
Переросла банальність в не банальність.
II
Переросла банальність в не банальність.
Підпалює іскринно почуття
Сьогоднішності й пам’яті злиття.
Реалія льодить непроминальна.
Із берега сміється зла зима.
Та вже зупину у плавбі нема.
Й майбутність ще непізнаних атак
У річку споминальності зове.
Немов оте знамено бойове.
Осяє проминальний життєзнак.
Торкає те,що в глибині живе.
Із літ винарні молоденький мак.
І дивиться душа бентежно як
Давнизни човен спомином пливе.
ЖУРНАЛІСТСЬКИЙ РОНДЕЛЬ
Рядків тих кілька ще прикрилять з серця,
Зігріють шпальту диханням своїм.
Хоча, можливо,і багато версій
Думкотанцюють,в твій прийшовши дім.
Та ти збагнув,що віднайшов осердя,
Хоч десь таяться блискавка та грім.
Рядків тих кілька ще прикрилять з серця,
Зігріють шпальту диханням своїм.
Миследуші невтримна коловертність
Кидає роздум в літерний гольфстрім.
В тім течиві-одвічна непомерклість,
Покупана у думання вогні.
…Рядків тих кілька ще прикрилять з серця.
Храм блискавки
З сонетового зошита
ЖУРНАЛІСТСЬКИЙ СОНЕТ
Теплінь душі зачаєна в основі.
Від неї чужоріддя утіка .
Аби святий мотив чарівника
Ожив у магоз’явності любові,
Що не бурлить без ніжносили крові,
Без котрої майбутній нурт зника.
В бентежній енергетиці рядка
Вогніє-феніксує Птаха-Совість.
І дні летять .Помежи барвослів
Друкує дума на жорстокім склі
Абзаци почувань – щоденний хліб.
Робітня серця літ цілує струм,
Неначе рідну маму чи сестру
На березі непроминальних діб.
***
занурюють ці дні у вогнедишність
епохи що вгніздилася у нас
вона це золотий іконостас
який до себе громовинно кличе
часопалання дивиться в обличчя
й не терпить офальшивлених прикрас
котрі понадпотужний викрутас
за справжнє видають кореневище
зорити пильно мушу кожну мить
за тим як владарює ненасить
бо мрію про жив`ян і долеструми
адже без них свій смисл не віднайду
й настромлю власне серце на біду
піддавшися чужинним танцям тлуму
***
бог сотворив оцей мінливий світ
який розкинув понад нами віття
незнання гомінкі мільйонолліття
у них заклали віщодинаміт
укинутий в поганинства ріку
від предків мабуть добре я засвоїв
що не втечу від собості святої
як часу невпокореність п`янку
й епохи ненаситної бемолі
не віднайду у струмуванні долі
вгвинтять мерщій у подих передгроззя
немає відкидання чи відгулу
судилось прочитати в проминулім
у майбуття непроминущий позирк
***
сопілка пісню сонцеву пасе
її почувши у бентежжі неба
й зненацька веснозбільшилась потреба
осинного гудіння над шосе
лічбує свої кроки браконьєр
між дощокрапель в пору високосну
і на любові поле дикоросле
очима болю зирка світлість ер
тінь птаха мед туману сніп іскрин
собору ключ люципера полин
обламаного берега безодня
шлях блискавки в собі шукає храм
щоб передати нежадано нам
сопілки духу зболеність природну
***
Народному художнику України
Богданові Ткачику
днів бурхлива ріка через душу пливе
і течіння оте люто кида в глибини
щоб несправжній вогонь час безжальний поглинув
оджереливши раптом потрібне й живе
віднайшовши себе у отім дивовинні
де зійшлися у герці прекрасне й криве
щал двобою мазок за собою зове
бо не стали чарівністю дні в драговинні
непомильність цих літ бурхоплинна ріка
у глибинності плину чужинність зника
щоби всі захопились шукань течією
й взяло право бажання глибокий стобіль
нести чесно до всіх а підступний кукіль
нищить струмом думок із потуги своєї
***
дула тракту слизькувате тіло
вперлось в морок невтікання страху
й тишу ночі ще неповдовілу
підгання упертістю на плаху
в дійсності пекучому полоні
засмолив нам дідько тямкість вбогу
і несуть чимдуж незгаслі коні
пращурів святу неосторогу
падають п’янкі дощиська глини
в рани у алхімії стрімнини
й кров несофістична аж горить
а про ранкосмерч що на поталу
кида із краплиночками шалу
мистелану мовить сонцемить
***
неполохке подзвіння неминань
реп’ях золи на прутові мольфара
мороскість часу пальчиком примари
торкає як медяник побажань
у протоптах ще незбагненних чарів
скресання і згасання зріє рань
в болеустах мелодії повстань
закільчились зерниночки покари
гінка нерозуміння потаємність
виморгує незрізану взаємність
межи дерев предивних переплетень
у голосах одвічних протиріч
мотив раптовий зазира до віч
які живуть передчуттями лету
***
мисткиня-осінь барву жовтизни
кидає на стежки та на дерева
під вітрюганів противнющі реви
аби про літо навіть натяк зник
на модності щорічної перевдяг
ідем усі із почуттям вини
у котрому нема дешевизни
й ефектів не поселено переверт
осіння одіж незбагненний рух
який ковально нам гартує дух
і не спинити того що із нами
небесності запалена свіча
бентежний пошук настроєм квітча
бо лише це спрямованість розпрямить
***
Мирославові Лазаруку
жовтневий кратер дивної гори
і лава почуттів що нищить скутість
дарують вічнокелихи цикути
заручникам придуманої гри
яка швиря у вири незабутні
посеред листолетної пори
котра підняла мрійні прапори
що вітер долі згойдує могутній
від цього не втекти у потойсвіття
не повелять вулканисті століття
хоч може мали і такі думки
бо кайданиста спрага всіх приречень
манить постійно таїною втечі
в ріднизну невмирущої ріки
наголос
Я мусив стишити баси
І грав на приструнках бандури
Валерій Герасимчук
граючи на приструнках бандури
власний спів в притишеність вселив
аби болем створений мотив
хитрощі побив років похмурих
незнищимий чесності порив
намагавсь сховати в кучугури
злющодень та впав із верхотури
правдою цей час заговорив
бандуристість слухає довкілля
хоч минуле надотруйне зілля
хоче вкинуть у питво нове
та даремно бо оця майбутність
в приструнках знайшла глибокосутність
і у їхнім всесвіті живе
київський сонет
пливе химерність з лисої гори
понад журою давнього собору
відьмацтво вперто ночополе оре
віткнувши в нього темні прапори
чи хтось його тепер переговорить
коли вогонь з верхів`я не горить
здіймаю піку мислей догори
коли лунають хижозгуки мору
мене не подолає гіркота
бо з чарів невідьмацьких пророста
невір`я у пророцтво що вже тенька
склюють примарність півні голосні
і в мить оцю світанну у мені
справдешність у дзвіночок задзеленька
***
чарівності палання невмолиме
овіює у пору крокувань
якщо пірнаєм в океанну рань
котру збагнули ще незнані рими
нуртовиння пекучих запитань
і відкидання хитроспритних гримів
через багаття вічності вестимуть
та не дозволять хованок за грань
де звичність непалання ще жива
продовжує «качати» всім права
хоча реально вже немає сили
палання невблаганного екстрим
і древнє робить дуже молодим
зчужіле підштовхнувши до могили
***
серпневого ранку холодні дощини
на вилиці вулиць упали раптово
закривши собою усі перемови
котрі розпочала столюдна глибинність
від гроз непогіддя утік дивний поваб
лякливо сховавшись в потайні площини
й забувши зненацька про літа картини
про котрі боїться почути й півслова
та це не зупинить струмливість натхнення
краплинність не може адже навіження
уже відшукало дорогу до себе
в хмаристу криницю поплила світанність
ховаючи наміри власні у тьмяність
все зна про погідність олітнене небо
***
епохи вітер хоче нагинати
щоб диктувати власне потороччя
і так облесно зазирає в очі
нашіптуючи дивні постулати
нехай бридня щось про своє белькоче
вона моє не зможе наздогнати
хоча і рветься до моєї хати
нахабно серед дня і серед ночі
не допоможуть надхитрющі блефи
замшілості огидні барельєфи
перед зіниці майбуття явити
наскрізний протяг віднесе несутнє
у часу водокрутне каламуття
й тоді коли вітристість сплатить мито
***
осіннього осяяння галузка
в глибіні серця рвійно загляда
яка пізнання дитинча гойда
щоб чортове розбилося на друзки
в мою домівку не ввійде біда
із барвою страшного боягузтва
вже чорнота презлого підлабузтва
у мозок путівець свій проклада
не підштовхне воно мене до зрад
радіючи між сонмів дефіляд
бо сил для цього в космосі немає
від розмислів пекельних утечу
і дам провістя власному мечу
йдучи на рать супроти занехаянь
***
Галині Максимів
амазонистість слова страждення дідизни
в капілярах і венах розбурюють кров
але входить ураз незбагненна любов
й серед буквиць літа пташеня немілизни
вже не хоче бажання позбутись оков
та укинуть себе у багно дешевизни
де аж піниться кубок отої трутизни
що владарно запрагла у гирло основ
не поранить душі злого чаду стріла
бо відшукана серцем надвласна шкала
немовлятку надій і ніхто не зуміє
утовкмачить своє й на однісіньку мить
бо у грудях нестерпне щемить і щемить
наступивши на горло жахкій безнадії
ніч у шумську
хова зірки за пазуху нічниця
й біжить мерщій від сосен голкострім’я
мов ран боїться із імли бісиця
чи блискавиці пострілу у тім’я
та перерветься смерку павутиння
як янголи розпрямлять спраглі крила
із гнізд зірок на грунт оцей мачиння
майбутнього упаде світлосило
не зможе після цього вже бісиця
спинити світанковість таємниці
спорудженням стрімкого чортопліття
фантазії вуаль з її обличчя
зірве пора ранкових окриничень
пройшовши крізь тривожне страховіття
***
у слів є коди непрочитані
і їх абетки вовчо виють
нам невідомість не відкриють
ці кусні літер перечитані
не заперечать діалектики
учинки квіти і незнання
в свідомість вгрузло запитання
про невмирущість енергетики
обманів бронзові погрудиська
жахають некодистим словом
вони із нами прагнуть змови
адже без цього самі знудяться
бо б’є незболеність по пиці
за непізнання таємниці
***
Олександрові Маслянику
це дивнобарв’я ліжників гуцульських
пронизує арканистим вогнем
і нуртування духу чарівне
жбурляє у раптову катапульськість
ніхто за це не дасть дню відкупне
зануреність усім покаже дульку
і моментально стане дуже мулько
що дивуватість барвно спалахне
ти знаєш що неназвана вина
впливе у суть бо вивертовий знак
не потерпиш коли його помітиш
помежи блискотіння кольорів
тебе огенчик рідного зігрів
й плаїв усесвіт клично затрембітав
залозецька повня
сідає місяць на каштан старезний
й шепоче щось листочечкам на вушка
про зоребал де неба попелюшка
опісля танцю кометисто щезла
це промовляння може і дивнюще
та думаю що все закономірно
небесна повня думає про вірність
без котрої немислиме грядуще
каштан в залізцях* слухав слово кожне
розкинувши зеленість переможно
невтілення убивши у задумі
настане ранок і про бал відвертість
каштан листками взявся розпростерти
здвиг місяця у нім звичайність стлумив
__________
* Залізці – селище на Тернопіллі
***
поезія вдягає патронташ
ще вистрелить вона обов’язково
аби про перемоги дивослово
звістити всім в огнистий будень наш
чужинець-коршун в примусу гніздо
пташатко волі ніс як гарну здобич
та не згнітили крилоньки випроби
й вони не стали хижаку їством
підступна злість нападника пройма
та хитрознаки всі із-під більма
на кремледзьоба діють магнетично
гніздів’я має добрий апетит
та впертий лет неправедних ловитв
відкошність вполював таку незвичну
СВІТЛОМИТІ
Малий вінок сонетів
Дружині Надії
1
Із квітувань з’явилась ти,
Це ніжність визріла під небом,
Де помедовіла потреба
З тобою ночоденням йти.
Помежи дум росокраплин
Пелюсткограє це жадання.
Через пітьмависька блукання
Пірна душа у вир глибин.
Таємність зрілопізнання
Злу одинокість проганя.
Цей дар інакшості не знає.
І хмелетрунок двочовна
Гріхогубами віщознак
Ховає, та не заховає.
2
Із квітувань з’явилась ти,
Як умокнувсь в джерельність дива.
Чуття незнані враз відкрились,
Збагнувши іскроспалахів мотив.
Ця ніжність визріла під небом,
Де тілотрепетність жила.
Прогнав геть часофліртність зла
І ласоквапний нурт од себе.
Бо помедовіла потреба
У літуванні зрілих стебел
Свій руслогін відрад знайти.
Вогнесплетінь високий вал,
Як магоз’явності кинджал,
Звелів крізь ночодення йти.
3
Помежи дум росокраплин
Зродились перші доленоти,
Неначе жагострунний дотик
Ще невідомих верховин.
Пелюсткограє це жадання
Спинити повінь легкозгуб.
Оманозвабності погуб
Позбулась течія кохання.
Через пітьмависька блукання
Улився в співи філігранні
Проз нуртовиння самотин.
І обійняв враз жахострах,
Що будні спопелить огидний крах
І не пізнаю вир глибин.
4
Таємність зрілопізнання,
Чуттєвоповені потоки
Через дно серця надглибоке
Вручили снагоклич до дня.
Злу одинокість проганя
Червонониткова високість.
І нерву золотий неспокій
Враз недосяжне доганя.
Цей дар інакшості не знає.
І лушу крилами черкає
Літання до гнізда чекань.
Ці свіітломиті вибухові
Ще й досі динамітять в крові,
Бо не вмира шал почувань.
5
Їх мелетрунок двочовна
Це зріло мореокеання.
Згадав, як з берега світання
У струми плила таїна.
Гріхогубами віщознак
Навколосвіттю подавала
Тепер прожитого навала –
Моя тривога і вина.
Ховає, та не заховає
Підступних заспокоєнь Каїн
Роздумувань п’янкі клубки.
Не взнають почування прірви
Нев’янучі і неймовірні
Веселкоголосні думки.
ОСІННЬОМЛА
Малий вінок сонетів
І
Осінньомла дерев сховала руки.
У долегри холодний вітродух.
Вдаря в свідомість розмислів обух
Й угвинчується глибше болю мука.
Де сонцемрійність літньої пори?
У ночодні її всі прапори
Внести б, аби збагнути часохвищу.
Над шляхом буднів огниво горить,
Яке осінньомли не хоче гри
І танців на раптовім попелищі.
Майбутнього окрилення наука?
ІІ
Чуття всі поглинає часобог.
Такий у аберацій міровибір,
Бо лиш такі вони в своїй садибі.
І це вже повеління для обох.
Так пишемо щоденнями пролог
Задля ще невідомих перемог
Й хмеліємо передчуванням бунту.
Посеред ще незнаних крикотиш
Шукаєм стеженятко до узвищ.
У багновищі більша спрага грунту.
ІІІ
Осінньомла не вкриє барвосни,
Бо снигокличі з таємницею пробуджень
Відринули від зороомани суджень
Й запрагне хмелетрунку яснини.
Не зупинити світлобіль весни
І громоспівам хуртовин сумних,
Котрі не проженеш надривним «киш».
Крокує мисль до самозабуття
Крізь пихоплоддя нашого життя.
І ти летиш, летиш, летиш, летиш!
IV
Осінньомла дерев сховала руки.
Де сонцемрійність літньої пора?
Над шляхом буднів огниво горить –
Майбутнього окрилення наука.
Чуття всі поглинає часобог.
Так пишемо щоденнями пролог
Посеред ще незнаних крикотиш.
Осінньомла не вкриє барвосни.
Не зупинити світлобіль весни.
І ти летиш, летиш, летиш, летиш!
СЕРЦЕРАНИ
малий вінок сонетів
І
щемливісгь вічних серцеран
шука душу між звукоряду
як в океанні рафінаду
знайти свій цвітописний бран
пливе епічність крізь баладу
п'янкий танцюючи канкан
не відпуска ніде дурман
неначе передвістя ладу
мені вручає подарунки
ця чудосила поцілунків
й мої магнітополить дні
у таємниці жагоструння
нам не знадобляться відлуння
як служиш злій самотині
ІІ
щемливість вічних серцеран
не дасть собі ніколи раду
як не покличе на пораду
собі дієдостатній клан
шука душа між звукоряду
не жахострахності капкан
а дум теплострумливих лан
і не банальності принаду
як в океанні рафінаду
почути правду не браваду
коли відвертості нема
найти свій цвітописний бран
допомога шукань аркан
якого не здола зима
III
пливе епічність крізь баладу
хоча підступний вітрюган
жене не саги на екран
а власнолютості армаду
п'янкий танцюючи канкан
який щасливить клоунаду
вона возвишує тираду
наливши жорсткозгуби в жбан
не відпуска ніде дурман
вдягнувши злочений каптан
під подихи нежурмелодій
неначе передслово ладу
від люті утече лампада
бо так велить тепер природа
IV
мені вручає подарунки
на узбережжі вітроднів
цей час аби весь завогнів
ковтнувши потаємних трунків
ця чудосила поцілунків
пройма уже напевно й гнів
бо в ненормальний солоспів
усе зовуть й зовуть керунки
й мої магнітополить дні
оте що ожива в мені
у вдиховидихних глибинах
на ниві долі слід розкаже
як утікало тління враже
бентежжю показавши спину
V
у таємниці жагоструння
крізь невмолимість торохтінь
вривається нахабна тінь
із неживнльного валуння
нам не знадобляться відлуння
як напомаджена бистрінь
нахабно впхне у голубінь
і розпіарене табуння
та це потрібно ше відчуть
надпивши болю каламуть
у свята і в невихідні
дух бунтівливий і пророчий
не виїсть горді плоть та очі
як служиш злій самотині
VI
як служиш злій самотині
нам не знадобляться відлуння
у таємниці жагоструння
й мої магнітополить дні
ця чудосила поцілунків
мені вручає подарунки
неначе передвістя ладу
не відпуска ніде дурман
п'янкий танцюючи канкан
пливе епічність крізь баладу
знайти свій цвітописний бран
як в океанні рафінаду
шука душу між звукоряду
шемливість вічних серцеран
МЕДИ КАТРЕНОВІ
Берег
Березень бурхливий білоквіттям
Бандажує берег божевіль.
Брага із баклаги безклопіття
Блискавично б»є в баладний біль.
***
Душа у віддзеркаленні луни
Приховує політ несамовиття,.
. Портретить такти невгамовний світ,
Щоб міг у їхні видихи вростати.
***
Лунке свистіння вітру життєгри
Зламає правдовісні прапори,
Якщо в ярозорінні новизни
Не вздрію громочасної пори.
***
Фантазія долає моря шквал
І царственність свойого батерфляю
Спинити й на миттєвість не бажає,
У звичне застромляючи кинджал.
***
Змлинує тернодім жертвоприношень
І омузичень ще незнані такти,
Якщо бентежжя сутність полинову
Не врівноважить крапля доброти.
Опришок
З бескиддя витиснувши волю,
Іде до правди крізь туман.
Його бажань не приневолить
Чужого потопту аркан.
Побачене уявою
Цікавість царює цибата,
Циганить цебро в царини.
Цілує цинізм циферблата
Цнотливість ціни цілини.
***
Роз»ятрує ця туга за красою,
Яка впряглася у ярмо жадань.
Лише вона обожує цю рань.
І ми стаєм крізь напасті собою.
***
Між відчуттів осонцених прозрів,
У пристрасті весни вмокнувши душу
Збагнув,що мислі викине на сушу
Неблуканина у відтінках днів.
***
Із сумерку не виплив ще світанок.
Вітриська мандрівного чути крик.
Безмовний світ свій проковтнув язик,
Збираючи росинки тиші в дзбанок.
***
Смирення й непокора ходять в парі.
Шал двоїни у жазі пізнання?
Перепливу незриме часоморе,
Пливучи межи ними через днини.
Натхнення
Вселилась світлотінь небоязка
У кольорову гаму райдуг часу.
І неспроможна вже оця окраса
Десь заховати впевненість мазка.
ЧЕРВНЕВИЙ СОНЕТ
Дощомотив живе у червня серці,
У нотозойк жаги сховавши спрагу.
Вмент крадькома радіє бабоягість,
Що топче квітовибухів ядерця.
Не подола краплинність та відвагу
(В душі ж непомирають лютогерці).
Зорить непроминальність у люстерце,
Ковтаючи небосльозливу брагу.
Прологів літа жалоколажі
Чуття не вкинуть в хижоміражі,
Допоки в кармокупелі буйнуєм
Свій сологолос мусим вберегти,
Крізь червнеднини йдучи до мети,
Де щільно дощоструми празникують.
НЕОЛОГІЧНИЙ РОНДЕЛЬ
Чекає тиша на мій сологолос
Посеред квітів з виру магоз’яв.
Гортає книгу долі болесполох,
Ступаючи у нурт між гіркотрав.
Підступно кличе душу солесолод
З трибуниська палких верескотняв.
Чекає ж тиша на мій сологолос
Посеред квітів з виру магоз’яв.
День сонцеокий відчуває голод,
Бо сонмище жалоколажних справ
Ввірвалась озеленена закова.
Здолати хитро замисли сіряв
Чекає тиша на мій сологолос.
грудневий рондель
сніг із дощем
зірвали з мене
смуток і щем
такі шаленні
горить вогнем
мороз щодення
сніг із дощем
зірвали з мене
незим’я крем
склада поеми
зима проблем
диктує теми
сніг із дощем
Ліричним рядком
РІЗВЯНИЙ РОЗДУМ
Родинне древо береже кутя.
Медвяністю чарівність оповила .
У яслах народилося дитя.
І в них черпа чарівність вічносилу,
Прогнавши невертання злющий дух.
Так заповіли невмирущі міти,
В яких ожив різдвяності дідух,
Відкривши скарб непомирання світу.
СОНЦЕСТРУМ
Чотирядкові оди коханню
Свою любов щодня молитвохрамив
І живознаків спраглими устами
До магії овеснень доторкався
Й чар–пісня залишалася із нами.
***
Одвічна наших барводнів краса
Над серцем плодом часу нависа.
Вже чужоріддя сад цей не понищить,
Бо гілля освятили небеса.
***
Витомотивів хтиве мерехтіння,
Снігозавійне та обмовне тління
Не подолають вперто й мідногорло
Непомиральне вірності насіння.
***
Бентегостріли з полум’я зіниць
Поклали легкозгуби птицю ниць
Й покликали шукати римодайність
У сонцеструмі власних таємниць.
***
Вдивляється душа у вічносвіт,
Коли майбутність кличе дати звіт
І зваботанцю тиші не спинити
Жагожадань нестримності політ.
Листки незабудь-дерева
Жмутик окрушин із книги пам’яті
Припочатковий розмисл
Люблю читати щоденника. А спонукали до цього денники Петра Сороки (передчасно згаслого письменника з Тернополя, з яким приятелював). За останні роки перегорнуто чимало сторінок подібних видань. А про деякі схвально відгукувався у всеукраїнській періодиці. Скажімо, про «Щоденник болю і тривоги» письменниці Ольги Яворської з Львівщини писав у журналі «Дзвін».
І те, напевно, - подмух містики. Бо сам не люблю вести щоденникові записи. Хоча не приховуватиму, що в юності пробував. Ще тоді, коли вчився на факультеті журналістики. Та якось, коли на автостанції у Золочеві Львівської області чекав автобуса до Залізців на Тернопільщині та перечитав записане і вжахнувся. Кому, мовляв, у майбутньому буде цікавою констатація фактів життя пересічної двоногої особини? І без жалю порвав зошити з рядочками літер.
Юнацький максималізм? Безперечно! Але не щоденникую і нині. Чи жалкую? З одного боку виглядало б добре підпирання щоденниковою невблаганністю видобутого у штольнях – закапелках пам’яті. А з другого? Дамокловим мечем висне неможливість перебороти норов молодості (вже безліч разів пробував і нічого доброго з того не виходило).
От і молюся незабудь-дереву пам’яті. Уявно. Бо у флорі планети такого немає. Але хіба це може бути перепоною для володарів пера? Киянин Олександр Астаф’єв (з ним зводив гуртожиток поліграфічного інституту на Майорівці) і досі думає про пору, коли «дерева були людьми». Своє «райдерево» виростив Володимир Каліка зі Львова. «Дерево, що крокує» побачив Богдан Смоляк з Львівщини (випускник філологічного факультету університету). А Михайло Стрельбицький з Вінниці шукав сни чи під тінню свого «не зрубай-дерева» (приклади можемо множити).
Не бачу гріха і у різнобаченні однакових листочків. Якщо розібратися, то усі наші писання водномить пронизані і об’єктивізмом, і суб’єктивізмом. І нема на то ради, як кажуть, у Львові.
Ця двоїна, безперечно, є і моїх окрушинах. Адже я - не вийняток.
«Біоміцин» і … хрест
Липень подаленілого у часовимірі 1975-го. Скоро має початися період іспитів для нас. Точніше творчий конкурс і вступні екзамени для абітурієнтів факультету журналістики Львівського держуніверситету. Тих, хто записався на підготовчі курси, поселили у гуртожитку на вулиці Жовтневій (нині Дорошенка) (тодішня влада ніби потурбувалася про дах над головами молодих, але про яку нормальну підготовку до іспитів могло йтися, коли в одну кімнату «наталували» аж 17 здобувачів студентських квитків, а жодної «читалки» не було. Але про це сьогодні думається з іронічною посмішкою. Бо більше хочеться поринути у колишність з її «кумедіями». Згадується, приміром, як ліжко одного хлопчини разом з ним винесли під ранок у коридор, а він і не проснувся, хоч гуркотіло неймовірно. У тому абітурієнтському бутті були і дуже світлі моменти. Народження кохання подолянки Валі Бондар і прикарпатця Боді Онуфрика (єдиної сімейної пари з нашого курсу).
Не відаю, що було записано у небесному календарі, але 15 із 17 чоловік таки стали студентами. Цю подію вирішили відзначити. Одного юнака послали за «біоміцином» (так називали вино «Біле міцне»). Він тоді ще слабо розбирався у марках напоїв і, мабуть, вперше почув сленгове найменування. І невдовзі приніс з аптеки препарат з такою ж назвою, що викликало регіт. Але це зовсім не означало, що вино оминуло горлянки першокурсників.
Дрібнюсінький факт про «біоміцин»... Не заперечую! Та чомусь саме про нього подумалося, коли недавно перечитував роман «Карма священика» Олега Рибчинського (письменника і лікаря з Львівщини), який мені надіслав автор. На основі документів та свідчень очевидців стверджував, що в нашій «общазі» колись перебувала духовна семінарія.
Зненацька з глибоководдя пам’яті виплив ще один спомин. Щось про семінарію на вулиці Сикстуській (так вона називалася у роки польської окупації) говорив і дуже літній письменник (нині призабутий) Дмитро Бандрівський, з яким не раз спілкувався. А він знав, про що балакав. Бо давно жив у Львові. І мешкав недалеко від нашого гуртожитку, куди після «біоміцинування» вчорашніх абітурієнтів поселили географічний факультет університету.
Виходить, що ми розпивали вино в місці, освяченому УГКЦ. Можливо, не раз тут бував і її глава Андрей Шептицький. Бо збереглися спогади, що він відвідував духовні заклади. А майбутні священники з благословення митрополита ставали палкими поборниками тверезості. Не сумніваюся: якби ми знали про цей факт, то стримали б запал. Але… вийшло те, що вийшло. Гіпноз комуністичного атеїзму обіймався з тінню «біоміцину» і прислугою цієї достойної парочки влітку 1975-го мимоволі зробили майбутніх журналістів.
Переклад з чеської
У своїй поетичній книзі «Осінні жорна» знаходжу вірш чеського поета Іржі Волькера, який інтерпретував.
Вже посмутнів осінній барвоцвіт.
Кінець коханню і злобі колишнім.
Вже осінь втрату оплатила листям.
Й нема повернень у весняний світ.
Живе в твоїх зіницях смуток звізд.
Вже осені настала в парку влада.
З твоїх очей сльозина тихо пада,
Неначе листя із пташиних гнізд.
Взагалі маю звичку до своїх книг включити недавно написане, бо розумію, що читачів не цікавлять тексти періоду літературного учнівства. А тут раптом прихилився до давніх рядків, які зберегла примхлива пам'ять. Дивність якась. Адже при укладанні першої збірки віршів «Думаю про журавля» не помічав за собою потягу до «мандрів у юність». (Виходить, що правду кажуть: коли людина дорослішає, то їй все більше хочеться повернутися у молодість).
Зрозуміло, що згадалося, як ця українізація з’явилася у доробкові. Якщо не помиляюся, то це сталося восени 1975-го. На заняттях з іноземної мови група студентів, які як і я, вибрали чеську, вперше почула поезію Іржі Волькера. Мені вона заімпонувала образністю і мелодійністю, бо викладачка читала твори не тільки мовою оригіналу, а й переклади. Я попросив зробити підрядник, бо тонкощів чужослова не знав. Через деякий час отримав бажане. І в гуртожитку зробив переклад, який згадав майже через 30 років.
Він таки був зі мною весь цей час. Не сумніваюся! Адже цей вірш Іржі Вольтера спонукав уже пізніше українізувати деякі поезотексти Антоніна Сови, Вітезлава Незвала, Мирослава Флоріана для різних видань.
Про це й написав недавно у рецензії на книгу віршів «Вітер на колінах» чешки Броніслави Волкової, яку переклав письменник Микола Мартинюк з Луцька.
Захована справжність
Недавно Василь Рябий (закінчив факультет на рік пізніше від нас) висловив думку, що в роки нашого студіювання не любили молодих поетів та прозаїків, бо від них «тхнуло» вільнодумством. Симптоматично, що вона перетнулася з розмислом Мирослава Лазарука (закінчив факультет раніше од нас), коли у «Буковинському журналі» представляв твори Володимира Науменка, Богдана Смоляка і автора цих рядків, які як і він, були членами літстудії «Франкова кузня». Очевидно, що підсвідомістю це відчували і ті, хто щось римував, але «не світився». Дещо подібне виринуло з пам’яті.
«Баба Шура» (так студенти називали доцента Олександру Антонівну Сербенську) на одній із лекцій поцікавилася чи є в аудиторії ті, хто не віршував. На занятті тоді був чи не весь курс. Та зголосився тільки один юнак. Це – Володя Горбовий.
Чесно кажучи, мене це здивувало. Бо твердження не відповідало дійсності. Бачив його вірші. Чи у «Трудовій славі» (районній газеті Теребовлі на Тернопільщині) чи у «Ровеснику» («молодіжці» Надзбруччя). (Це нині вдаюся до двоїни, а тоді пам’ятав добре).
Коли це було? Та на першому курсі. Бо розмова про «нелюбов до поезії» продовжилась у гуртожитку на Майорівці, де сусідували. (А Володя тільки один рік мешкав в «общазі», а потім перебрався у приватний сектор княжого міста, куди з Теребовлянщини, де він народився і школярував, переїхала вся родина).
Володя дещо іронічно відповідав на заувагу. (В ту пору думалося про молодіжний «випендрьож». Боже мій! Як помилявся! Бо тепер думається про прихованість ранимої душі через ідеологічний прес).
Гадаю, що так воно й було. Та вже не можу розпитати про це Володю. Бо (дуже сумно від цього!) на небесних гонах бесідує про «нелюбов до поезії». Не знаю, чи зосталися ще якісь вертифікації у його доробкові. Але переконаний, що поезію він любив всім серцем. Недавно головний редактор газети «Пульс Ставропілля» письменник Володимир Карачинцев надіслав зі Львова кілька чисел видання. А в них - розповіді про поетку Параску Плитку-Горицвіт, яку переслідував більшовицький режим, і кілька листів віршувальниці до мого однокурсника. Він відкрив для України її творчість.
Коли читав це, то чомусь згадався випадок на лекції про нелюбов до молодих літераторів за ймовірність їхнього вільнодумства. «Нидоля з веснов розлучіла», як казала б Параска Плитка-Горицвіт. Хіба не так?
Антонич і … мовчання
А переслідуваня за літературну творчість, яка не рахувалася з офіційними рамцями, були. Сам переконався!
…Десь навесні 1977-го вечорової пори завітав у гуртожиток поліграфічного інституту, де мав багато приятелів. В одного з них уздрів томик віршів Богдана-Ігоря Антонича з передмовою Дмитра Павличка. Ледве вдалося вмовити дати почитати. (Книга вийшла 10 років перед тим і десь придбати її було неможливо).
Цілісіньку ніч в гуртожитській кімнаті впивався свіжістю поезомови та образними несподіванками, які докорінно різнилися від «пишномов’я» офіційних віршоробів. «І ніч підкови зір в долонях казки губить». А під ранок у мене народилося приурочення. «… а двері не заскрипіли, а заспівали. – Куди ти, Богданку? – слова доторкнулись порогу. А він спозаранку збирався в далеку дорогу й про біль шепотіли йому Лемковини цимбали». Присвята закінчувалася словами, що й «по смерті звучати пісням про незнищенність поетичної матерії». (Цей римоверлібр записав на якомусь аркуші, що невдовзі зник) .
Поява цього вірша залишилась би непоміченою і мною, якби … Через кілька днів творіння прочитав на солідному (з тодішньої точки зору!) зібранні у будинку вчених. І мені «подякували». Один дуже «пильний» миттю сигналізував «компетентним органам», що якийсь нікчемний безвусий студентик нахабно згадав про «українського буржуазного націоналіста».
Що тоді почалося! Зі мною бесідували (дуже «ласкаво»!) і в деканаті, і в ректораті. «Виховували» кадебешники. Дехто радив піти в академічну відпустку, відслужити у війську (аби дурню з голови вибити) і після цього доучуватися, якщо матиму бажання. (Чесно кажучи, в ту пору іноді хотілося плюнути на усе й податися до літінституту в Москві. Але сумнівався, що це щось змінить. Та й не вельми любили у вузі «західників». І частенько ті, хто вчився там, так і не змогли позбутися кадебешної «опіки»).
… Та все якось минулося. Одипломився. Але таки покарали. Після «скандального виступу» позбувся місця в гуртожитку. І вже до кінця навчання не бачив стипендії. (Може через це не вельми старався над вивченням предметів, які були передбачені програмою, а більше переймався самоосвітою?) А оргвисновки ж могли бути і крутішими. Адже незадовго до того групу студентів факультету іноземних мов університету (серед них Олега Лишегу і Віктора Морозова) виключили за рукописний журнал «Скриня» з далекими від компартійних вимог творами.
Та тінь виступу не покидала мене. Особливо в тоталітарні часи. І в незалежницькі теж. Не захотів отримувати «політичний капіталець» на оприлюдненні цієї історії. Думаю, що вчинив правильно, навіщо розмахувати руками і кричати, що «допікав системі»? Жив так, як міг і хотів. Що ще треба? Навіщо балабонити з трибун про те, що є у душі? Негідно це для людини.
Мовчу. Навіть Дмитро Павличко дізнався про це майже через 30 років, коли зустрілися у Кременці (недалеко від мого Шумська). І то не від мене, а від спільного знайомця, якому ніколи не розказував про це, але він почув про все од когось.
Добровільно відлучив себе від Антонича? Та ні! Уже понад 40 років він залишається моїм улюбленим поетом. Коли гірчить на душі, відкриваю томик його віршів «Я сонцеві життя продавчи за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля».
Нічний суп
Недавно Володя Харченко (ще один колишній однокурсник, який мешкає у Пологах Запорізької області) у телефонній розмові згадав про «тошнотики». Справді такі пиріжечки продавалися в переході між вулицями Жовтнева і 17 вересня (нині Дорошенка та Січових Стрільців). Цими «смаколиками» з ліверним фаршем завжди причащалися студенти, йдучи на «пари» чи повертаючись з них, через неймовірну дешевизну, адже один виріб в тісті коштував тільки чотири копійки. От і не змінювалося місце зустрічі біля кіоску.
А от «чанахування» в кожного мало свою адресу. І вона спогадується й досі. Чи не тому, що чанахи були дорогими. І ними смакували рідко? Навіть ті, хто отримував стипендію. А що вже балакати про позбавлених цієї насолоди через різні причини?
Та про харчування в студентські роки згадалося не через «тошнотики» та чанахи. Деякий час (після прочитання присвяти) «зайцював» в кімнаті, де мешкав Ваня Рибалко, з яким починав навчання, але після «академки» він продовжував навчання з іншим курсом. Хлопець писав щось ночами, немилосердно стукочучи при цьому. Ми звикли засинати під цей «акомпанемент». Та нерідко Ваня серед ночі будив усіх і заявляв, що зварив суп, але не їстиме його в гордій самотності.
… Після закінчення факультету його «десантували» на Рівненщину, звідки згодом перебрався до Києва. Там у метро (наприкінці 80-их чи на початку 90-их років минулого століття) випадково перетнулися наші дороги. Але бесіда була недовгою, бо кожен поспішав. А ще через деякий час дізнався, що Вані Рибалка раптово не стало.
Але й нині, деколи думаю про нього, згадую отой нічний суп.
Неодмінно загостьовує розмисл! Якщо про людину залишився хоч один добрий спомин, то вона немарно жила на білосвіті. А про Ваню Рибалка він є не один. Ще й досі в інтернеті «гуляє» схвальна інформація про нього.
Весільне фото і … пам'ять
Я вже й забув про це фото, але воно зненацька виплило з бездонності домашнього архіву, коли родина готувала матеріали до творчого вечора до мого 60-річчя. Вдивлявся у лиця і згадував юність. З того фотокадрування на мене дивилися Леся Білецька, Марійка Татарин, Слава Кардаш, Петя Шегда, Володя Горбовий, Стьопа Семенюк. Серед цього гурту і я. Ми - на весіллі в Боді Карабіна. (Чому про це не забув? Та тому, що не люблю знимкуватися і пам’ятаю чи не про кожен кадр з моєю участю).
Недавно казав про це Стьопі Семенюку. А взагалі пам'ять є примхливою пані. Недавно один колишній однокурсник попросив відновити вірша, написаного понад 40 років тому, не зміг вдовольнити бажання. Не зберігаю колись написаного. (Й був дуже втішений, коли електронною поштою отримав копію давньої писанини, яку він таки знайшов у себе. Бо досі винятком були тільки публікації у тодішніх газетах).
Це може здатися дивним. Але й нині нерідко занехаюю свої твори. Не впевнений, що з нинішніми приуроченнями Валі Мартинюк, Свєті Бойко, Лізі Головнич, Тамарі Калиняк, Стьопі Лукасевичу, Галі Фочук і Юрі Шестилюку не станеться чогось подібного. Бо маю їх тільки у «мобільнику», який періодично «чищу» для нових есемесок.
Несподівані слова
Якось один письменник зауважив, що в моїх творах нерідко з’являються неологізми та рідковживаності. І здивовано запитав: «І звідки вони беруться у твоїй голові?». Що міг сказати, коли й сам того не відаю? Й не задумувався над цим, бо вважаю несподівані слівцята звичайністю, бо вони без натуги з’являються на білому аркуші, коли починаю писати.
Приклади? Та за ними не треба далеко ходити. Беру в книгозбірні свою книгу вибраних рецензій «Візії», яку видав у 2019-му і натрапляю на «буквовижі», «словогру», «бистроплин», «помежів’я», «споминальність». А добірка віршів «Оджерелення» в останньому числі альманаху «Курінь» познакований «квітовибухом», «щедрозливою», «терновогнем», «весноднем», «піснесловом». Зрештою, вони є й у цьому жмутикові окрушин: «незабудь-дерево», «зайцював», «подмух», «чанахування»… .
Це – тепер! А в студентські роки здавалося, що ніколи не дійду до дивослова. І більш заздрив письменникам та журналістам, коли знаходив чари у літеросплетеннях їхніх творів. Й уважно прислухався до чужих говірок.
Одного разу з кількома студентами пішов подивитися якийсь фільм. Швидко придбали квитки і стояли перед кінотеатром, міркуючи: де згаяти час перед сеансом. Раптом двоє хлопців (родом із Закарпаття) якось дивно заговорили між собою. Прислухався. Деякі слова були знайомими, але вимовлялися незвично. Потім мені пояснили, що то був русинський діалект української мови.
Після того першого мовного уроку мав ще углиблення у гуцульські, лемківські, бойківські, галицькі та інші говори. Одного разу навіть написав вірша лемківською говіркою, але скоро переклав його літературною мовою й опублікував у журналі «Дукля», що виходить у Словаччині.
«Грає кичера на дідових гуслях, казка зніма капелюх з голови». Цей твір теж присвятив геніальному лемкові Б.-І. Антоничу, який писав: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко». (такий екскурс у пам'ять зробив після того, як голова Закарпатської обласної письменницької організації Василь Кузан надіслав свою книгу, написану русинським діалектом).
А нині подумалося, що прихильність до говірковості та уявне поринання у стихію літературного мовлення й родять несподівані слова. Хоча це – тільки припущення.
П’ятірка на екзамені
Пам’ятається, що четвертий курс завершували іспитом з історії української літератури в Ігоря Лук’яновича Моторнюка. Цього доцента знав не тільки з лекцій, а з того, що він від викладацького факультету опікувався літстудією «Франкова кузня», замінивши на цьому посту доцента Володимира Петровича Попова, який теж дуже лояльно ставився до літературних пошуків студентів.
(Не знаю, що стало вирішальним при «сватанні» І. Л. Моторнюка на цей кавалок роботи. Очевидно, сподівалися, що він «закручуватиме гайки». Але його дії були пронизані неймовірною добротою. Чи не тому, що у крові вирувала любов до слова).
… Якщо чесно, то історія красного письменства тоді мене дуже цікавила. (Люблю її і нині). І міг годинами сидіти в «читалках», і, найчастіше, в науковій бібліотеці імені В. Стефаника. Запоєм читав книги на цю тему. А іноді замовляв книги письменників, видані в Радянській Україні в 60-ти чи 70-тих роках. Й дивувався, коли отримував відмову. (Бібліотекарки, безсумнівно, знали, що видання є у книгозбірні, але «арештовані» для «спецхрану». Але не могли відкритим текстом сказати, що бідному студентові туди не дістатися).
Чи не найбільше обурювало, що інколи ставав першим читачем деяких книг, бо сторінок з поліграфічним браком ніхто не розрізав. Якось не в’язалося це з тим, що Радянський Союз вважав себе країною, де найбільше читали.
Усе це спонукало до гіркотючих роздумувань. І потайки гордився людьми, котрі для влади були звичайною радянською масою, а після участі в «комуністичних масовках» тихо пишалися нерозстріляністю свого українства.
Чи відав про усі ці непростості Ігор Лук’янович? Очевидно! Життя навчило, та зовні виду не подавав. Робив це дуже оригінальним способом. Через дисципліну, яку викладав. … Я до того екзамену готувався, як до свята душі. Й був подивований, що не довелося відповідати на запитання білета. В «заліковці» (хоч я того не чекав) з’явилася «п’ятірка» від Моторнюка. (Пізніше доцент пояснив, що це його дяка за увагу до предмету, за літстудію, засідання якої намагався не пропускати).
…Цього спогаду, напевно, не було б, якби недавно не прочитав в одному журналі про таку «п’ятірку» від Моторнюка для поета Василя Рябого, з яким звела «Франкова кузня», адже згадка підтвердила правильність моїх розмислів.
Помилка в газеті
Доцент Моторнюк запам’ятався вищезгаданою історією. А старший викладач Володимир Михайлович Кибальчич – любов’ю до вишукування мовних помилок в газетах. Часто-густо його виступи перед студентами починалися з аналізу таких «ляпів» у найсвіжіших випусках «Правди» «Известий», «Радянської України», «Ленінської молоді».
І це було найліпшим прикладом того, як не варто писати. Із височіні часу розумію, що в моїх нотатках Володимир Михайлович (царство йому небесне!) знайшов би хиби, бо не може їх не існувати в мішанині літературної лексики, галицизмів та волинізмів. Але він також розумів, що мова, незважаючи на певні канони, є рухомим організмом).
Але згадую не тільки про це, але й про інші помилки. Мені, приміром, свого часу чимало крові попила цензура лише за те, що механічно переставив два слова у «важливій» постанові компартійних верхів. До звинувачень безапеляційно причепили і студентську присвяту. І добре, що все завершилося суворою доганою і попередженням, що в майбутньому оргвисновки можуть посерйознішати. Якщо врахувати, що в одній районці журналіста вигнали лише за помилку друкарів в його реченні – заклиці «всі в поле орати», то дурість не мала елементарного поняття про межі.
«Кумедії» траплялися і пізніше, коли власкорував в обласній газеті, то кілька разів «ображені» бігали в суд захистити « скривджену» честь і гідність. Але програвали. Радію цьому, як й тому, що жодного разу темою розмови не були мовні «ляпсуси». Запам’яталися уроки Кибальчича. Вони, мабуть, є і в тому, що й нині у рецензіях перш за все звертаю увагу на лексику.
Неможливе повернення
… Про роки навчання згадуються й інші випадки. Але що було далі? Та робота. Мене направили на Волинь. Своє робоче місце подарував одному доброму знайомцеві, бо воно було потрібне йому для родички? Після різних перипетій опинився на рідному Тернопіллі, де «мандрував» районними газетами.
З 1985-го мешкаю у Шумську. Завідував відділом місцевої районки, виконував там обов’язки відповідального секретаря. Перед виборами 1990-го пішов на збори одного трудового колективу, щоб написати про «претендентів на депутатські папахи», а повернувся з них кандидатом в обласну раду. Пройшов уже в першому турі, хоч альтернативою безпартійному були чи не всі відомі компартійні діячі краю.
У тому складі обласної ради виявися єдиним професійним журналістом. Наче з рогу достатку, посипалися пропозиції посісти престижні пости. (Не переводилися вони й пізніше). Та «газетярська вольниця» мені подобалася більше. І майже 20 років був власним кореспондентом обласної газети «Сводоба». До появи якої мав відношення як депутат.
Що ще? І досі в анкетах соромлюся писати, що перебуваю на заслуженому відпочинку. Кажу про творчу роботу, бо ще є «порох в порохівницях». Мої твори публікуються в Україні і за кордоном. Член редколегій кількох часописів. Видав десяток книг поезії, прози, публіцистики і літературної критики. Став членом національної спілки письменників України. Лауреат кількох літературно-мистецьких премій, в т.ч. міжнародних.
Та все без жалю поміняв би на можливість повернутися у літа студентські та відчути безмежне дихання молодості. Та, на жаль, неможливо. Найтямковитіші голови не вимудрували такої машини часу. Й доводиться сумовито дивитися на уявне незабудь-дерево та боятися, щоб часовий вітруган не відніс його тремких листочків у невертання.
P.S.: Прошу вибачення за фамільярність імен та, коли уява мандрує у юність, то про солідність забуваю. І не можу нічого вдіяти з собою. Й не хочу, чесно кажучи.
26 квітня-10 травня 2020 року.
Ігор ФАРИНА
ПРОПАЛА ТОРБА
або Дурнуватий романище про оскал вічности
оповідання
…якийсь дивовезний снище, логічний зв'язок у котрому ніколи не уздрить і найкмітливіший аналізатор. Та й нащо йому морочитися з дурнуватими мареннями, коли він любить щось мудруватіше. Носися, як з писаною торбинонькою, з отою химеруватістю сам. Кому воно треба: мейза, вродливіці на пляжі, принцеси та усміхнені катиська, художницькі робітні (а чому не зброярні?)… Люди добрі, зрозумійте мене!.. Хату на узбережжі лісу жере знавісніле палахкотіння. З його пащеки лунають розпачливі зойки-плачі. «Зара, мої ріднесенькі, зара» – ковтаючи сльози, шепоче височений бородань і біжить на лютезне гоготіння, не звертаючи уваги, що колючки з нелагідних кущаків кускують одежину на ньому та полотняну торбу, що маталається під пахвою й раптом дивовижник з бородищею зникає наче його апетитно згамала прірва і хоче запити харч гаряченним вогневиськом. (Що ти, прірво, натворила? Ти ж за бороду вхопила не для себе дивний чар, а залюбленого в згар.) Так! Так! В згар! Бо виджу, що отой дебеляка, поплювавши на долоні, бере у руки рискаль і, поклавши на зелену траву сірувату сорочку, починає копати затверділий ґрунт на місці своєї майбутньої землянки обіч згару. (Що ти, доле, наробила? Ти ж людину поселила для нещадності покар враз отам, де прірва - згар.)… Дивнюща картина! Слава Богу, що инша є ближчою до мене… Я футбольним м’ячем вибив вікно у хаті математички. Тато і мама сварять мене, спересердя приказують, що скоро прийде Мейза й забере хуліганище в торбу, аби потім зжерти у лісі. (В нього – добрий апетит. Надиха землянка – скит.) … Якщо це видиво ще можна пояснити, киваючи пальчиком на споминання дітоцтва, то опісля – знову незбагнення…
Я вже дорослий, блукаю містом, марно сподіваючись утекти від літньої гарячности. Зненацька сідаю на пароплав до протилежного берега ставу. Вийшовши на ньому, дивлюся на розпластані тіла на піску. На ходу роздягаюся до плавок і без дозволу вмощуюсь коло струнконогої блондиночки в манливому бікіні, нахабно вимагаючи негайно посунутися, бо мені на її коці місця замало. Вона обурено зривається на ноги (які вони звабливенькі, Боже!) і, сиплячи прокльони на мою безголову голівоньку, біжить в бік темнющого лісу обіч пляжу. Кидаюся за нею. (Куди біжиш чарівненька від мене, як почуття в моїй душі шалене: я ж – насправді дуже лагіднюсенький, як завиджу щось таке гарнюсіньке!)… ой, не бийте мене голого під дих, безсовіснії. Ой, де ти щезла, дівчинонько – мрієчко? Розчинилася у жаріні повітря? Нащо мені фантасмагорії без неї?! Не хочу! Поверніть, злодюги, незнайомку, бо мені без неї… ) Не встигає думкуваннячко дошурупатися до найніжнісінької римоньки, як мене підхоплюють під руки двоє суворолицих гевалів у залізних латах і тягнуть до помосту, де, зіпершись на сокритище, заливисто регоче катюга у сутані вогненно-кличної барви. (Що за манси? Відпустіть! Нічого поганого не сталося ж!) Вспіваю помітити, що у першому ряду заінтригованих моєю майбутньою стратою глядачів є ота довгонога дівчина з пляжу, з якою так і не познайомився. (Що сокирник собі дозволяє? Чому він не зводить з неї ласокітного зору?) Дивлюся на тебе, моя миленька! Чого бентежиш мене пишним платтям принцеси? Де твій демократичний (дуже-дуже!) купальник? … ой, чому мою буйноволосу голову без мого палкого бажання кладуть на плаху, як колись таточко голову півня, бо того повеліла зарубати мама, щоб не голодав синочок. (Дівчино! Порятуй мене під небом, бо прийде гаплик без тебе! Буду я твоїм слугою! Все зцілую за тобою… Чуєш? Я багато вмію! Багацько!.. Геть всю хтиву демагогію! Нех жиє… фізіологія!) … ці кавалки снища ще тримає скарбівня пам’яти, коли приплющую очища, бацнутий повінню світла за вікном і знову не можу ніц впетрати. Перед мною гойдається строга, як в монастирській келії, стеля.
Де я? Намагаюся сам дотумкати. І позирки починають здивовано блукати стінами. Що це? Їх химеруватість взялися ховати картини. Ого! Та їх тут чималенько! Оно два полотна навіть примостилися над стелажем з книгами і, здається, що радіють зі своєї окремішности. Ага! Я – в втуплюю зір у живопис. Він знає! Він скаже! Ляскаю в чоло долонею правиці. Бо за лініями і барвами впізнаю неординарне пльонтання знайомця з малярського світику. Та це відкриття ошелешує більше, ніж прицільний удар обухом сокири. Чому я тутка? І як пояснити, що мене магнітополить це місце? (О, свідомосте, скажи! Чом до мене не біжиш?) Риюся у закамарках свої пам’яти.
Х – х – у – у! Починає виднітися! (Слава моїй не забутливості!) Митець, з яким дружив кілька років тому, приватизовану робітнню, в якій іноді ночами на канапі валялося моє тіло, в моїй присутности перепив нинішньому господарю за величезний борг перед ним. Так! З енергетикою (надсучасне слівце!) все є зрозумілим. Але що з того? Як я тут опинився? Чому на маленькій кухоньці обурюється чайник, коли після просинання ще туди не чалапав? Щось неймовірне на світі білому діється… Стоп! Чому чуються легкі кроки, коли я тільки шукаю капці? Не встигаю хоч щось втямити, як на порозі несподіваного пристановиська моєї худющості з’являється принцеса зі снища (як святково на душі, що марисько прогнав реал) з головою дружини того художника – поетки, на вірш якої колись написав пародію (чом ти насміхаєшся з мене, світе?). Та вона ж тоді (неймовірно емоційна особа!) намагалася помститися газеті, що надрукувала моє твориво. Прибігла до редактора – мого університетського одногрупника – і обурювалася, що пасквіль на її геніальність надрукувала газетка. Хтіла мітинг протесту через це організувати, але втекла бідненька від кпинів газетярів. (Я взнав про це випадково, коли в одній кнайпі келишкували з студентським колегою і згадували як вперше перепилися на уродинах одного дівчиська з нашої групи, яка не хотіла всерйоз сприймати нашу закоханість… (вона була ліпшою за пляжну вродливицю з коцом!)…
А ниньки вона, ота принцеса і дружина маляра ,несе мені безвухе горнятко кавусі. Не буду пити манливу духмяність! Може, вона підмішала в напій миш’яку чи ціаністого калію? Хлебну з бодуна гаряченького й вона задоволено зиркатиме, що здихає ненависний писака. (Помстилася! Помстилася!) Ще й ночі не пожаліє, щоб вивезти моє тіло за місто та викинути у засміченому ровиську. Можливо, плескатиме в долоньки, що мене похоронили, як невідомого безхатька. Бо кому є цікавою людина, котра гигнула за містом, коли в неї нема документів і ознак насильницької смерти на тілови? Упізнають письменника? Не смішіть! Не такий я вже й відомий! Мене більше знають у конторах різних, як боржника вічного! А колись хтось і скаже, що письмак – відьмак, то що? Хіба мало подібних межи собою людиськів є? Оно московитське іродисько, що царком себе величає, аж ціле кланище двійників назбирало. Коли кого з них вб’ють не з рогатки, то ніхто ж не каже, що хтось на ліліпутіна насмілився руку підняти… Й стрімголов вибігаю з майстерні. (Іродище мокшанське, я через тебе про капелюха на цвяшку забув, а він для мене цінніший за життя твоє царсько-нікчемне!) В той мент відчуваю спинярою здивований погляд тієї, що натхненно готувала мені кавусю… та зупинися! Куди утікаєш, дивнющий чоловіче! Не сховаєшся від планиди в галактиці . Пригадай! Сам недавно бурмотів, що залпом ковтнув би кухоль з труткою, бо набридло існувати непотрібним. Стій! Тобі ж це вигідно! Не треба шукати отрути ніякої, її тобі вже наготували разом з тонізуючим напоєм. Чого ти дуєшся на поетку? Вона – не винувата! Просто виконує вирок, якого ти сам захтів, бевзю старезний! Все ж станеться блискавично і ти не помітиш, як відкинув копита! Хто сполошиться? Приятелі? Та вони – такі ж блукальці життям, як і ти, й давно випрошують в царя небесного кураре для себе, але не кажуть тобі про це. (ти ж у ліпшому становищі! Просити не треба! Пий скільки захочеш!) Забанують на роботі? А – у? Де вона?
Твою газету закрили, коли втопився бізнесмен-засновник з літературною жилякою. Бо не може існувати видання без грошиськ. Знаєш про це? Сам переконався? Бо заснував своє видавництво, але замовники не йшли до тебе, хоч і не мав ти наміру порпатися у їх розбухливих кишенях, бо ціни встановив божеські. Загоноровим був! Нащо приперся на презентацію свого дітища з категоричною сентенцією про сміттєвий контейнер для опусів чиновних графоманів? (Була б в тебе мила справа, якби чин чийсь не ославив!) Ти, дурнику, і досі не розрахувався б з боргами, якби дружина не допомогла. (Слава їй! Слава!) Та не для того друга законна приїхала з італійських зарібків. Грошовитий сеньйор з Риму забажав осамотнити тебе. Врахував макаронник, що вона осліпла від євро.) Бакси, єврики – love story, що штовхають на повтори!) А хто ти проти нього з двома десятками тоненьких книжечок і дірявими кишенями? Чи став хтось ліпшим після твоїх новел -яток, поемок та віршиків? Кажеш, що є один такий і стукаєш кулацюрою в поверхню стола, показуючи на себе? Ще й кричиш, що дзеркало виділо збуджений твар. А де воно? Навіть трильйон пінкертонів не уздрить його у твоїй квартирі. Розбив ти люстро порожньою пивною пляшкою, бо на щось алкогольніше гриваків й у сховках не нашкріб. (Коли би ти свою згамселив пику, то дзеркало уздріло б й ліпші дні.) Комп? Май совість! Ти приволік його у свою конуру після кончини дзеркала з похорону сусіда – його підсліпувата дружина чула, що ночами ти щось пишеш, але не маєш сучасного нотатника. (В ріці часу – брас ЕОМ, що призначені на злом. Ми ж повірили в комп’ютер! Він – і faze. Він – і muter.)
Та досить емоцій заслинених! Хто ще міг би засвідчити? Холодильник? Та він з твоїм трюмо не дружив, бо стояв на кухні, а воно туди ніколи не заходило. Не забувай, що твій заморозник останнім часом й огризка яблука не видів і дуже печалиться, що з його мишка остання худюща миша утекла, бо він – жаднюги не допоміг (не мав!) шнурком, аби вона повісилась. (Затулив нещасній світ замор зник – хитрий кіт.) І полотняну торбиноньку не варто брати у свідки. Хоча б через те, що сам не знаєш, де вона поділася! Але дещо все ж пригадати варто. Пам’ятаєш, як в першу відпустку після проголошення незалежності України подався у Косів до колишнього однокурсника і там у старої гуцулки купив торбу. А потім у місті всіх аж загалакав, що придбав неймовірний скарб! І його потішив розповідями про Мейзу та його торбу. Сп’яніло варнякав, що гуцульська дивовина ліпша за неї, бо не натасовує в себе неслухнянців, або повечеряти ними коло згару. І нащо було доносити до її свідомости власні страхи з дітоцтва? Згоден, що у ньому був такий дивачисько. Він майже щомісяця приходив у наше сільце при лісі з торбою через плече. Й нас, малих неслухнянців, страхали, що прийде Мейза і забере. І ми це пам’ятали, хоч розбишаками зоставалися. А коли став великим й не вміщався у торбищу, розпитав маму (ще живісіньку!) про Мейзу. І здивувався, що наше лякало було людиною звичайнісінькою. Дружину-красуню і двійко діток Мейза (прізвище назвиськом стало!) мав та одної ночі загорілася його хата коло лісу. Ніхто, окрім нього не вижив. А коли прийшов до тями, то почав говорити таке, що купи тоді не трималося. Хіба совіцька влада могла примиритися з тим, що якийсь західницький селюк реве – мою оселю і сім’ю спалили чуваш – начальник районової міліції та стрибки. Й аби бідолашний чоловік не забував про дерева і кущаки, завезли у тайгу на лісоповал. Вижив. А коли повернувся до свого села, то викопав, як божевільний, землянку коло згару й жив там, хоч родаки вмовляли. (Що ти, доленько, вчворила? Ти ж людину поселила не отам, де дивний чар, а й щоночі видко згар.) В тій землянці одної весни і знайшли його неживого: сидів за столом з ящика і дивився на знимку з жінкою і дітьми, яку поцупив у братової…
Пробач, торбинонько, що не пам’ятаю, як ти реагувала на це споминання. Та знаю, що не дружив би з тобою, якби їх не розуміла. І де ти, дорогесенька, запропастилася? (Бий мене, бий не пам’ятливого! Може, згадаю, де останнім часом шлявся з тобою?) Ой, не пам’ятаю усіх моментів. Так! Заходив до земляка – ровесника, який став великим начальником в области. Не може бути, що там зникла моя торба. Бо ж не службовому авто того керовніка, з яким попиячили у його кабінетищі, привіз у ній недопиту пляшку коньяку. (Дуже рідним став отак не з Гуцулії коньяк!) Знайомець, до якого приперся знічев’я, теж не міг поласитися на мій скарб. Він вирубався після кількох чарок самогоняри, що була зі мною. (Добрезне питво робить підсліпувата сусідка!) А його жінка «нагородила» мою торбиноньку кількома кавалками торта, який дожовував з тим коньком. (тобі, тортище, ниньки слава!) І невже своє (ціннюще!) залишив у воєнкоматі? Та не може бути? Ішов туди тільки з метою попасти на фронт, бо московіти напали на мою ненечку. А я дуже мирна людина, не можу терпіти наругу.
Та, як на зло, військові та лікарі тілько посміялися з мене: ви, дядьку призовного віку ліпше сидіть дома, коли маєте таке букетище болячок і нігде не рипайтесь! Пукавки пожаліли мені! А хто ж відімстить за Мейзу і мої дітоцькі ляки? (О, пам’яте, за мною ходиш Мейзою і серце обпікаєш болю гейзером.)… Думаючи про це, склеплюю повіки. А рано – несподіванка. Будить дзвінок у двері квартири. Відчиняю. За порогом виджу юнака у формі хакі. Не йму віри! Він тиче мені в руки мою дорогеньку торбиноньку і, заїкаючись, каже: «Я – з – мі – ського – го пунк – ту комп – лек – та – ці – ї … При – ніс вашу тор – бу з до – ку – мен – та – ми і кни – га – ми… Її по – мі – тив наш мА – йор… На – ка – зав від – нес – ти.. Го – во – рив, що че – рез вашу про – зу він – шкі – ль – ний ху – лі – ган з про – фе – спорсь – ко – ї ро – ди – ни – о – фі – цером став і не жал – ку – є… Дай – те і мені по – чи – та – ти… (Ти вернулась, торбонько, слава Богу! Йдем блукати на Мейзи дороги…) А вечером в кнайпі у середмісті надибую художника, в майстерні якого недавно нічкував. Знов все закінчується тим, що опиняюся тамки. Й до ранечку маряться дивовижі…
Мейза з торбищем біжить до вогневиська… Я – уже старший за нього – хочу наздогнати його, аби похвалитися торбинонькою від старої гуцулки, котра (на щастя!) не пропала… Нас пробує перепинити струнконога білявочка з пляжу, за якою ганяється ліліпутін – сокирник з лютезним вищиром писка… Пролуплюю глядила, коли носюра вловлює запах кавусі у безвухому горнятку. Ще й мило усміхається до мене малярова половиночка. Літня, як і я. але красу час нещадимий зберіг… Тру лоба…Вона ж ліпша за дівчину – вродливицю з мого снища. (І де блудили мої очища в молодості? Чом на бісиць молився?) «А я вже таких дурниць не пишу й злості не маю, – рече вона, наче підсолоджує напій… Мейза зі своїм торбиниськом… Вродливиця з пляжу… Принцеса і котисько ліліпутінське… Повернення зниклої торбиноньки… Милі слова… Життя триває!
Ігор ФАРИНА
«Візії на… Візії»
(або книги в книзі)
Нещодавно отримала в подарунок від Ігоря Фарини збірник рецензій «Візії» (в-во «Золота пектораль», Тернопіль – 2019 р.).
Ігоря Фарину знала давним-давно. Ще із тих далеких 90-років минулого століття, коли гуртував талановиту молодь на засіданнях в обласному літературному об’єднанні «Сонячні кларнети» незабутній Борис Демків. Уже на той час Ігор Фарина засвідчив своїми першими спробами пера, що в нашу літературу входить майбутній потужний майстер слова.
Роки йшли… І кому тепер мало відоме це ім’я? Хто із письменників, особливо молодих, не мріє про те, щоб саме його книгу оцінив Фарина, сказав про неї своє вагоме слово?
І ось це вагоме, об’єктивне судження про працю поетів та прозаїків у мене в руках. Приємно вражають влучні поетичні назви літературно-критичних статей: «Великі чари маленької книжечки», «Поет розгойдує надію», «Окрайці роздумів про життя у місті», «Вслухайся у спів свого серця»…
У Фарини «чи не щодня на робочий стіл лягають нові поліграфічні вироби з різних куточків України. І я добре знаю, що Ігор не буде перечитувати твір низької проби, тобто те, що не вартує навіть уваги. Невгамовний наш критик доречно зауважує, що «прикайданив себе до робочого столу рецензента».
У Ігоря Фарини «погана книга розмислів не викличе». Він добре розуміє, що «кожен пише про те, що зігріває його душу». Його вражає збірка оповідань «Останній бій знайдеться» Васильчука В. Б. про стосунки між людьми і тваринним світом. Критик влучно зауважує, що «якби у нас було більше художньої літератури на цю тему, то викривлень у душах мали б менше». Фарина перечитує книги і радий, що «літери освітили свідомість і заронили в її борозенки нові зерниночки думання. Ігор гідно оцінює національний колорит слова у збірці поезій «Дольки днів» Надії Гаврилюк . А у збірці поезій «Між ріками і Богом» Людмили Веселої його вражають небуденні образи, неординарні порівняння, вражає те, що із поезій «посипає нас сучасник з його болями і тривогами».
Душа талановитого майстра-критика оживає, коли натрапляє на рідне, близьке дороге… «Бо надокучила вовтузня навколо літературного космополітуму. Твори авторів, які живуть у світах, вражають філологічною вправністю і орієнтацією на чужизну.
Та є одне вагоме «але». Говорять вони про експлуатацію досвіду світових знаменитостей. Але соромливо «забувають» сказати, що твори їхніх вчителів не були б такими цікавими для людності без відображення у них національного колориту. А це і є саме тим, з чого починав ці розмисли. І до них підштовхувала остання у часовимирі книга віршів Романа Кухарука «Вдень і вночі», яка недавно лягла на робочий стіл».
Дуже тепло відгукнувся Ігор Фарина про збірку «Сивий жайвір висіває пісню» В. Кравчука, якого зараховує до «творців слів дивовижних» поруч із Володиром Вознюком, Михайлом Пшеничним, Богданом Томенчуком. Не оминув Ігор добрим словом і талановитого Петра Шкраб’юка, зокрема його книгу «Пробудились серед ночі, або Преображення людське», яке змусило «пірнути» в течію літературно-критичного мислення. Адже автор розповідає про шукання дороги до Бога і її розуміння людьми на суворих вітрищах часу.
Критик знайомить читача із збіркою «Зваба» Надії Ковалик. Її твори – це своєрідний відбиток життя людини у місті, хоч давно йому знайома авторка «ще пам’ятає про свої сільські корені, що живить її уяву».
Ігор Фарина захоплюється тими поетами, хто творить сонет. До форми сонета зверталися Іван Франко, Микола Зеров, Максим Рильський, Дмитро Павличко. І сучасні віршарі теж гідно несуть прапор сонетотворення. Один із них – Василь Рябий, який вдається до поетично-філософського осмислення власного внутрішнього світу через через гру із словами та звуками, постійно перебуваючи у формалістичному пошукові. А ще чомусь знайомство із сонетами Романа Кухарука змусило подумати про сонетошукання Станіслава Бондаренка, Анатолія Мойсієнка, Юрія Казаренка».
Ігор Фарина не зміг не захопитися неологізмами на взір: «тернодорога», «тихоквіти», «часопростір», «вітросвист», «богофлірт» із книги сонетів «Сологолос» Василя Рябого.
Вражають відомого критика і численні метафоричні зблиски і альманасі жіночої поезії «М’ята» (в-во «Вигода»: ФОП: ФОП П’янкова: Т. Л. 2018.).
Процитую лише те, що впало у вічі – «Лебідь видзьобував з рук обважнілий туманом» (Оксана Маз); «Літо принесе мені зелені очі» ( Мар’яна Нейметі); «Червень розпалив у небі купальське багаття» (Анна Багряна); «Примружило очі руде надвечір’я» (Ольга Романишин); «Прив’яжи мене вітром до себе» (Таня-Марія Литвинюк); «Лижуть ніч язики» (Адель Станісловська).
Наш критик твердо переконаний, що «індивід лише тоді стає особистістю, коли усвідомлює нікчемність своїх кроків без Божого осяяння». І він щиро вітає вихід збірки поезій «Третій час» Анни Палій. Вітає всіх тих поетів, у котрих християнські мотиви, «християнські мелодії ошляхетнюють музику душі. Ці мотиви є і у Геннадія Щипківського, і у Василя Старуня, і в Олександра Астафієва, і в Ігоря-Богдана Антонича. Належить і до таких і Роман Кухарук, у якого «проекція у давнину створює над віршами ауру магічності».
І для самого Ігоря Фарини подія є тим жанром, де найбільше виразив свій хист майстер слова».
Я хочу відзначити, що і сам Ігор є тим добрим майстром слова, що вирізняється оригінальністю висловлювання. У його літературно-критичних статтях мене найбільше вражають численні «смаколики»: буквотвори, навколишність, письмаки, бистроплин, очуднення, збурунити, слово вияви, газетерувати, львівськість, родокорені, побутописання, римо коливання, вдатності, розпросторення, оджерелювати, нюансики, мореокеання, слово гра, аспектики, слововиражальність, віршик, ріднизна.
Під скромною обкладинкою збірки «Візії» я відчуваю те, що не змогло пройти повз увагу Ігоря Фарини, навіть якщо це дуже тоненька збірочка віршів. Для прикладу, збірочка поезій Петра Гниди (всього 28 стор.), яка причарує читача своєю «поетичною справжністю».
Окремо хочу відзначити роздуми Ігоря Фарини над творчістю талановитих майстрів слова – Богдана Дячишина і Богдана Смоляка. Маю на увазі роздуми про книгу Б. Дячишина «Думне слово Богдана Смоляра» – Львів : Апріорі 2017 – 88 ст.
Сам Богдан Дячишин із наших країв – із Підволочищини ( с. Кошляки)
Прочитала його книги: «Слово Андрія Содомори» (есеї, рецензії); «Пережите –
перечитане (есеї); «Крихти живого часу Андрія Садомори. Ці книги подаровані і нашим читачам ЦРБ. Памятаємо дуже світлі, мудрі помисли Богдана Дячишина: « Буду щасливим, якщо мої думки розбудять чиїсь розум, а він, своєю чергою, спонукатиме до читання розумних книжок. До читання того, що живить душу, додає сил серцю, змушує нас бути небайдужими, заохочує створювати бодай щось добре і хороше».
І ось Ігор Фарина у збірці «Візії» пише: «Чи часто одні письменники пишуть про інших? Складне питання. Я розділив би його на дві частини. По-перше, в журналах, в газетах чи в електронних ЗМІ періодично можна уздріти рецензії, в яких автори висловлюють думку про якість книги. І здебільшого їх пишуть письмаки.Не варто, мабуть, іронізувати, що кожен хвалить своєх болото. Ящо висловлено по суті міркування, то немає значення, від якого вони ідуть. А от те, «по-друге» є проблемнішим. Бо деколи письменники через елементарні заздрощі не читають колег. «Допомагає» і книгорозповсюдження: нині неможливо отримати бажаний друк для створення цілісної картини певного літературного явища.
Тому й тішуся, що на моєму робочому столі з’явилося «Думне слово Богдана Смоляка» - Богдана Дячишина …Виходить, що не все ще так погано у нашому домі, незважаючи на сумні політичні вітри, гарні книги про майстрів слова виходять. Приємно і те, що їх творить наш краяни…».
Звичайно, у кожного своє уявлення, своє прочитання, свої погляди, свої візії на ту чи іншу книгу. Збірка Ігоря Фарини - це книги в книзі. Яка ж надзвичайна працьовитість Ігоря Фарини. І потужно згадується Слова і Петра –
Петра Сороки (світла йому пам'ять…), котрий влучно підмітив, що український письменник не знає, що таке гонорар за його велику працю. Не знає цього й Ігор, який своєю творчою роботою заслуговує на багато гонорарів…
Хай же добре слово з уст письменників, журналістів, критиків, однодумців буде невеликим гонораром за його надпосильну працю.
Жанна ЮЗВА,
смт Підволочиськ
ШУКАННЯ СВІТЛА
Рубають сад, щоб збудувати хату.
В старій вже стали стіни затісні,
І через це приречені на страту
Всі яблуні докірливо сумні.
Не прошумлять вони гілками більше,
Не потече з коріння вгору сік,
Онуку дід на згадку зробить стільчик
З ранета, що родив для всіх торік.
А від димів сльозитимуться очі,
Цвітіння ж не повернеться назад.
І може статись: юність не захоче
На попелищі починати сад.
Згадавши пилки гостроту залізну
І вогнища високого дими.
Спохопимось. Та буде вже запізно
Йти до краси. Її ж згубили ми!
* * *
тихо ніч весіння проминула
і забрала в безвість учорашні
крик й мовчання пісню і промову
та ми не зостались безязикі
ще прокажем слово нежадане
як його знайдем в аналах думки
що між словозойків безпричинних
слуха вранці псевдомарсельезу
* * *
зеленохмільна кров трави
наповнює весіннє передрання
мов земля самозгубно
перерізала власні вени
а в цілому надовкіллі немає лікаря
який би зупинив кровотечу
* * *
зоряна роса очі вип’є
і тут не вдієш нічого
та посеред ночі
усе ж вдивляюсь у небо
де зорям тісно
і не можу цього зректися
Ніч
тепла та невідома
бо приносить у сни
відгомони дивовижі
в якій хочеться бути
боїться ніч подарованої
пригорщі самітності
Плач до Офелії
Не зупинити долі дивоплин
Крихким льодам і подихам задухи.
Хоча і дуже хоче люта скруха
Узяти сум отой на вічний кпин.
Та все ж душа позбудеться оков
Буденності, яка серця руйнує,
Й від глуму мою душу порятує
Назавше лиш віднайдена любов.
Задума оживе й перед всіма
Незнаністю зі споду враз засяє.
Бо острах й той через всі сни втікає.
Доріг інакших в плині цім нема.
на дубові дивляться клевчики.
Глибокий вітер
Углиблюється серце в небо світу.
А поза ним мене чекає крах.
Бо закохавсь я у глибокий вітер,
І лише з ним уздрію власний шлях.
Нелегка, знаю, ця моя дорога,
Та мушу нею безупинно йти.
І будуть мене втрати й перемоги
Від спокою щомиті берегти.
Ляга на аркуш дивовижність літер
І твориться із них душі ім’я.
Це їх несе крізь час глибокий вітер,
Щоб я збагнув як важко мовить «я».
Осінній роздум
Тремтять на вітах птиці безголосі.
В античнім храмі лісу – пізня осінь.
Десь за горою бродить сніговиця.
На вітах птиці, як стемніле листя,
Сумують тихо за минулим літом.
Для них холодне сонце щедро світить.
Вони мовчать й не дивляться на мене.
Все думають: «Де ж листячко зелене?»
І я їх завжди розуміти мушу.
Інакше пісня не прийде у душу.
* * *
навіть
найпотужніший криголам
не зможе подолати
льодостан твоєї душі
якщо вона заблукала
між торосами байдужості
* * *
Понівечене бульдозером
гирло ріки
Руда вода б’ється в агонії
Наче кров з горла,
перерізаного
ножем вбивці
Старість
Він берегом своїм повільно йшов,
Чув хвилі попереду й за собою.
Але не міг поплисти у минуле
І знав, що в нову річку не ввійде.
Йому навстріч спішила вже зима,
Злим холодом витоптуючи осінь.
Але таки боялась підступитись
До спогадів, що літо берегли.
Грудень
...а черв смутний втіка у глиб землі
й холодна тиша на своїм крилі
колише сніг який дитятком спить
і мріє зимозелень біло вкрить
тривожна мить озветься і у нас
бо ми безсилі зупинити час
* * *
Ми не чужі в цім світі, як умієм
і квітці біль раптовий втамувати.
Та почужієм й найріднішим людям,
утративши весь знахарський талант.
Таку уже, мабуть, планиду маєм.
її ніщо не може замінити.
Ніколи не збагнемо власну сутність,
напившись антизнахарства вина.
* * *
День без тебе –
болюча ріка,
яку важко перебрести.
День з тобою –
щаслива ріка,
але близький
її протилежний берег.
Течуть
крізь мене ці ріки
і я не можу вийти з них.
* * *
...А дзеркало не розкаже про сни, що бачу ночами,
Й воно розіб’ється зовсім, як впаде камінь,
Що випустила з потойбіччя якась невидима праща.
Я вже себе не уздрію та, мабуть, воно і краще.
Бо що воно, знаєте, з того, що буду про себе знати?
Вже серце тоді не захоче незнане в собі шукати.
Побліднуть сни дивовижні, що в мене ішли ночами.
...Ви бачите дзеркало знову? Киньте у нього камінь!
СНІГ У КВІТНІ
.Раптом впав сніг на долоні вулиць.
І весняні квіти
почали шукати прихистку від холоду.
Ти букетик взяла під пальто,
бо сніжинка змусить
пелюстку заплакати.
Не сподівалася ти,
а, може, й не знала,
що оті пелюстки
знайдуть корені
на дні твого серця
і …зацвітуть ще яскравіше.
…Хоч і падає сніг на долоні вулиць.
ВЕСНЯНИЙ МАЛЮНОК
Дерев’яний журавель колодязя
Сумноброво в невід журавлів
Задивлявся. Не послухавсь родичів,
Бо у вирій з ними не летів.
Хоч вони його у небо кликали
Під осінніх приморозків схлип.
Не пускало в гурт оте курликання
Із відерцем в дзьобику: «Скрип-скрип».
Журавель у зимноті чимпітиме
На подвір’ї мами день при дні.
І йому весінній легіт вітряний
Подарує з вирію пісні,
А коли всміхнеться днина квітнями
Й стужавіє помахами крил,
Він почує враз від перелітного:
– Як ти,брате, зиму пережив?..
РОЗМИСЛОВЕ
Хрещатим барвінком колись,милий світе,я стану
Й цвістиму бентежно крізь плетиво звихрених зим.
Летітиме вітер,шепочучи пісню кохання,
Бо хоче зостатись у дзвінкості цій молодим.
Відквітну я .Знаю. Але не зумію відплисти
У безвісті чари,хоча і не буде мене.
…Мелодія вплине,неначе зоря промениста,
Аби обпалити зненацька болящим вогнем.
Кармен
Скісним зором одвічних зваб,
Що не знає болю й страху,
Не принижуй ,що я – твій раб
І готовий іти на плаху.
Тим жагучим паланням вен
І жаданням стогрішного раю
Полонила мене Кармен.
Вже не можу бути десь скраю.
Нещадимість в душу повзе,
Огортає прозорий смуток,
Адже опера Жоржа Бізе
Не дає про чорнявість забути.
Кличуть,кличуть у вир уста
І про чари мені шепочуть.
…КарменсІта – не для хреста.
Задивляюсь у дивні очі.
Утікають в цей час ген-ген
Блискавиці й громи прекрасні.
Через болі іде Кармен.
Але вірить: вона – не нещасна.
РАНКОВА ДОРОГА
…як не захлинутися тобою?
Василь Кузан
Зрілість невигойних запитань
І щемлива буднесвят дорога.
Недоснів через дивнющу рань
Впевнюється співом остороги.
Чи втечемо від незаклинань
І тоді себе не переможем?
Вічна водокрутність захлинань
Душу осява в світінні Божім.
В крутоплині виходу нема?
Не схова час гострість запитання.
...Ця джерельність і п’янка зима,
Ранок і закличність захлинання.
С Т А Р І С Т Ь
Він берегом своїм повільно йшов.
Чув хвилі попереду й за собою.
Але не міг поплисти у минуле
І знав, що в нову річку не ввійде.
Йому навстріч спішила вже зима,
Злим холодом витопчуючи осінь.
Але усе ж боялась підступитись
До спогадів, що літо берегли.
В А Н Т О Н І В Ц Я Х . ОЧЕВИДНЕ
Чуже навчати прагло вовчеоко
Дивитися на світ,бо стільки літ
Звіринність мало у собі глибоко
Й носило ув утробі хижоплід.
…В ріднизни річці скупано початок
Супротиву дияволові зла.
Чекістський бинт не зможе втамувати
Гарячу кров повстанського села.
________
*Антонівці – село на півночі Тернопілля, знищене
більшовиками за те,що тут був центр УПА «Волинь-Південь»
в о д о х р е щ е
мрійнозорість в обійми бере
цю холодну імлищу під небом
і з ‘являється в серця потреба
поміж зблисками мокрих дерев
відшукати себе назавжди
й крокувати упевнено в далі
несучи водохресні медалі
щоб осонцював світ молодий
ПЕРЕКЛАДИ
Ригор БАРАДУЛІН
З И М О В Е
А снігопад напав на сад .
Світання ще сире.
Хто ж сивину мою назад
З весною забере?
Світлію,мов зимовий сад.
Нема весінніх днів.
Лишаю кроки невпопад
На білій цілині.
А сад не ворухне гіллям.
Я ж не зачеплю сум,
Як спомином торкне земля
Одвічність спраглих дум.
Сніжок засвідчить
Молодий,
Що світло тут було.
…Нема біди -
Мої сліди
Снігами замело…
З білоруської переклав
Ігор Фарина
Юліан ТУВІМ
НАРОДНИЙ СЛАВЕНЬ ЛІСОВІ
Стяги тріпочуть зелені
В лісу столиці.
Дзвонить у рваних знаменах
Віща живиця!
Вітер сурмить непохмуро,
Стріпує хмари.
Йде стовбуриськами буря
З вістю покари.
Грається в хованки з дубом
Ця громовиця.
Дзвонить у дереві грубім
Віща живиця!
Родичі щирі й зелені
У пишношатах,
Рветься угору в натхненні
Вибух крилатий!
Пломінь задивлення шалом
Лащить столицю.
То із грімницею впала
Віща живиця!
З польської переклав
Ігор Фарина
Вітезслав НЕЗВАЛ
РАТАЙ
Орю цю ниву
й все що навколо
Дуже щасливий
ґрунт приневолив
Даль виднокраю
взнає ще кроки
Рало кидає
в скиб цих потоки
Диво студене
є в грудомахах
Линуть крізь мене
оранки птахи
Галок очиці
мерхнуть од ходу
Квітів зіниці
зорять у воду
Кличе у гори
вир оболоні
Жайвір між хмари
пурха з долоні
З чеської переклав
Ігор Фарина
Пісня
(З Антоніна Сови, Чехія)
Манить, манить дивний світ.
У небес вогнях летучих,
В синьомлоці гір димучих
Видно хвилі, птаха, квіт.
Швидко зве усіх щораз
Сонця зблиск, світ красовитий,
Неба синь усім відкриту
Враз стрясає бурі час.
Чи, павуче, стережеш
Ти свої препильно сіті?
Обережним будь в міжвітті,
Бо вусатий, вниз впадеш.
Біля затоки
(З Антоніна Сови, Чехія)
Модрин в довкіллі світло неземне
У темних водах втомлено зітхає,
А вітер хвилі травами жене
І пелюстини всіх квіток співають.
Із плям зчорнілих день цей вже вирина
Й зір шляхом ледь заяснілим блукає.
Звук рогу з далечіней долина,
Хоч очі все-таки його шукають.
І море, і дорогу в сірій млі
Ці зблиски сонця змінюють без міри.
Залишить, мабуть, парус в хвилях слід
І недовіру.
* * *
(з Антоніна Сови, Чехія)
Перед весною сниться тепла днина
Й крізь березня святковість чарівну.
До далечіней теплота все лине,
Бо сонце напина свою струну.
В розмерзлій глині йдемо ми незмінні
Над прірвою, а сонце блись і блись.
Й мені чомусь здається, що то тіні
В оцій глибокій мокризні зійшлись.
Не заважають стебелини квітів
Цій жовтизні весняності радіть.
Кілок вербовий в зжовклому обмітті
В безвітрі непорушному стоїть.
Відбився ранок у ріці нетемній,
Теплінню й сонцем збудженій зі сну.
Не чутно звуків, але все даремно,
Бо сонце напина свою струну.
Енріке Гонсалес Мартінес
С О Н Е Т
В фіалі серця вистачає лих,
Бо їх жаска не шкодувала доля.
Новітнє горе не отрима волю,
Як є багато прикрощів старих.
Хай гордощів на душу тисне сплеск
Й поневіряння дні всі омертвили,
А рани завжди забирають сили,
Все ж прагне кондор світлості небес.
Женуть прелюті води хвилю згуби
Та не благають сполотнілі губи
Фіал огид відвести пересит,
Аби порятуватися од горя,
Ти зводиш врапт серед осмути моря
Дущі скелястий,незворушний вид.
З іспанської переспівав
Ігор Фарина
Мирослав ФЛОРІАН
ПІСНЯ ДОЩУ
Я у квітках і травах
до ранку нині спав
а потім у віконця
дівчатам стукать став.
І біля темних шибок
почувся сміху дзвін,
яким мене прогнали
без слова навздогін.
Лише одна-єдина
в гіркій самотині
зі світлячком сльознну
послала вслід мені.
Вплету краплину світла
у райдуги узор
під нетерплячий цокіт
своїх сріблястих шпор.
З чеської переклав
Ігор ФАРИНА
ЗІНИЦІ ДНІВ
СТІЖОК. 1259-ий
«Лев розкидав (городи)
Данилів і Стіжок...»
«Літопис руський».
Листопадень. Розметано город.
Сум по стовбурах сосен сплива.
Кружеля над руйновищем ворон
Й хижий погляд його ожива.
Він зіє дня болючі зіниці
Й зранить крилами всю голубінь,
Коли тупіт орди-чужаниці
Враз печальну протне безгомінь.
Але вітер азійський відхлине.
Чорний вороне, ти не радій!
Дивовина, а не домовина
Встане тут. Мчи від неї мерщій!
В цім краю ти не взнаєш удачі.
Не стихатимуть тут солов'ї.
Ти ж бо смерті села не побачиш
Й правнук твій теж не вздріє її!
МОНОЛОГ ЄВГЕНА ПЛУЖНИКА
Пісню про любов камінний вітер
в Соловецькім мороці співа.
Лише нам судилось зрозуміти
кулями спотворені слова.
Вплела кров нетлінні візерунки
У мотив, що губи бережуть.
Вп'юся цим смертельнотворним трунком.
... Пада лютий в хижу каламуть.
Днів очам молюся. На рамена
Лютий холод не ляга чомусь.
Я на кулю, що чека на мене,
З філософським спокоєм дивлюсь.
Відчаю пекучого не знає
Серце, що мордують без вини.
Зло мене, як ворога, вбиває,
Та для нього й мертвий я страшний.
Б У К Е Т И К В І Т Р У
* * *
Джерела враз із глибини забили.
Холоднокровність обійняла люто.
Тепер ніщо не може зупинити
Мій погляд, котрий молиться на вічність.
Червень
Червень біг через галяву
І упав на камінь ниць.
І все довкола закривавив
Зранку спілістю суниць.
К О В Ч Е Г
гортає думка древні манускрипти
і вічність дум торкається крилом
у часонурту дерзновенну скрипку
на вітроднях вросло моє чоло
в ковчезі ери кожен має пару
й від рідності ніхто не віддере
попід горою бродять зла примари
й марудяться що ной їх не бере
вони так сподівались у цім вирі
на плавання поміж незнаних вод
але планета одягалась в щирість
засовуючи гирі їм у рот
та все ж вони з’явились на ковчезі
ховаючи підступність злопостань
невже і ми ідучи гостролеззям
не чуємо майбутність не порань
Очікування зими
Зими крайобрази печальні
До мене йдуть крізь тьму доріг,
Бо ж нам одвічну дивотайну
Приховує майбутній сніг.
* * *
3 півдня хмари низенько пливуть,
На дні неба тихо гойдаються.
Вірогідно, що можуть вони
Враз пролитись дощем ластів’їним.
***
Повзе гінким стебельцем світлячок.
Ось-ось впаде він. Ще одна миттєвість.
Камінчик, ледь помітний у траві,
Я підніму, щоб світлячок не вдаривсь.
***
Пора зимова свічечки засвітить
Й уздріємо перед собою ціль –
Покличе враз січневості суцвіття,
Тримаючи незнаність у руці.
Миттєвість
Жайвір нить впліта у неба подих,
Чарування обіймає душу,
Кличе сну позбутись шкаралущі,
Спішачи у приворотень-подив.
* * *
Зеленокрилля й чари квітоліту
Зовуть невпинно у в онови бунт,
Щоб ми, збагнувши цей весінній грунт,
Свою весняність прагли зрозуміти.
Майбутнє
Воно щомиті серце в буйність кличе
Й дарує вічний посмак полину.
Від нього не відвернеш враз обличчя
І не втечеш у іншу далину.
Антонич
Не спинити думки незбагненність,
Бо вона крізь душу розрослась.
Дивиться із розшуму на мене
Дивнозором пісні веснокнязь.
Весна
Зеленими кроками біжить лугом
І під її п’ятами вироста трава,
Яка розплющує очі зачудовані
І хоче навздогнати біг невтримний
***
Підкови зір згубила ніч січнева
І слухає зітхання душ дерев.
Бо знає, що таїни незвичайні
Народжуються враз у ці хвилини.
Біля колодязя
Баддя з глибин оживляює уста
І в мить оцю зникає страхота,
Що цей води підземний дивоптах
Не поведе туди, де яснота.
Малюнок
Самотинна гілочка крізь скло
У світлицю заглядає тихо.
Мовби в наше проситься тепло,
Але не пускає зимний вихор.
Ще січень
Білінь снігів вже зимний вітер вимів
Та ще неблизько той буслиний клекіт,
Й не думаю, що студінь невловима
Десь заблукала на шляхах далеких.
* * *
Блукає полем хворий журавель.
Та приморозок це не помічає.
Він обпікає все, що на шляху
Побачить молоденькими очима.
* * *
Блищать дерева після снігопаду.
Ця білизна їм дуже до лиця.
І вірити не хочеться нітрішки,
Що перший сніг завжди такий важкий.
Зимова картина
Навкруги кружляють білі коні,
Без зупину мчаться в невідоме,
Скло помалювала все віконне
Заморозь січневого огрому.
* * *
Принишкнув вітер. Мабуть, налякався
Тих холодів, яких ще тут нема.
І тільки чути, як пташинні кроки
Відлунюють у листі пережовклім.
* * *
Самотній місяць заблукав у небі.
Наскрізь промерз й від холоду тремтить.
Зігрітися б йому. Але до хати
Його ніхто в довкіллі не пуска.
* * *
Мене покличуть звуки пізні,
Які ховають праглибини,
Вдивляюся у серце пісні.
Бо лиш до неї завше лину.
* * *
Спішить зима у вирій навесні,
Від боцюнів втікаючи на північ.
З даліней повертається до нас,
Коли у гніздах вже птахів немає.
* * *
а постріл бурі звіра неба вбив
й тече на стежку кров його дощиста
веселкою до тебе побіжу
коли скінчиться дивність полювання
* * *
Можна перетворення красою
Сльозу з облич щомиті добувати,
Та не зможуть у в обійми взяти
Дні, що не озорені тобою.
* * *
…А невід осмерку вітрів холодних приторк
Не може перервати. Передзимник
Так любить невидь. І сумну реальність
Ніколи із лиця уже не стерти.
* * *
Пальці сніжинок торкнулися
Клавішів голих віток
І від музики стрепенулися
Перші миті зимового світу.
* * *
Не ходять назирці за нами тіні
І владарює неспокійний час,
Вони щомиті йдуть помежи нас
І вірять в травні у часи осінні.
* * *
Тобі букетик вітру подарую
Білесенький (білішого нема!),
Коли скрізь снігурами заквітує
Закохана у барву цю зима.
* * *
Я вишепчу для тебе неодцвітне,
Бентежне слово і до губ твоїх,
Його віддам у мить цілунколіту,
Щоб світ його підслухати не міг.
* * *
В світі цім збагнути б все,
Що живе твоєю грою.
То ж у вир мене несе
Час, осяяний тобою.
* * *
Чотирикутник миттєвостей не проминальних
Бентежно враз перед очима постає.
Крізь долі невмирущої відчинене вікно
Його собі ніхто украсти не зуміє.
* * *
Нема ночей ні чорних і ні білих.
Є тільки миті вічного пізнання,
Коли тінь повертається у тіло,
Наповнене чарівністю чекання.
* * *
Враз жовтолистом облітає час
І не закрити листолет на засув.
Та ми повинні знати повсякчас,
Що в нас в душі живуть машини часу.
Богдан ЗАДУРА
СУДИНИ МАЙБУТТЯ
Із віршів останнього часу\
Плин
тисячоліття у сонячних зелах
рай дикомедний явили та пам’ять
плин через бурі в саду воскресіння
живить дніпра невмируща відвага
***
слідочечки на стежечці шукань
із посмаками вічної тривоги
ковтнути хоче бурхоплиння дня
котре звістило всім про немілизну
пекучий хміль на обрисові літ
стіка у невідомість лабіринту
через імлу на мене зирка бог
вручаючи гіркавість світотвору
***
минувшини глибинність зорекрило
спішить в уяви дивної епохи
вдивляюся у ще незнаний профіль
ще додає літанням думки сили
***
у інший час швирля померла кров
птах попелу усіх чарує грою
намистинки подзвіння мезозою
все стежать щоб їх бунт не охолов
***
невгамовна повінь кайнозою
мислення наповнить всі яри
щоби пливучи пізнання рікою
ми крізь роки рвались догори
три-де пристрій неглевкі хлібини
витворить під часу гострий зойк
й завогніють майбуття судини
як у них ввіллється кайнозой
***
літ всипище жадань не зупиняє
бо попелищ оманливість не може
вітриськів постриб стратити полинно
посолено мені життя окраєць
***
манить до себе дивний скіфський жаль
ним перейнялись магнетичні струни
ще розповість прадавня пектораль
що зберігають ріднокрайні луни
***
череп’я амфор в миті мрійнозорі
повідує про сивого аеда
який не вірив у відсутність креда
у мандрувань у висі неозорі
бо врісши в батьківщини невмирущість
він вірив що нащадки в днів ракетах
казатимуть антична зорелетність
дісталася у спадок днині сущій
непохитність
дарма епохи зодягали в креп
й розписували спини батогами
упертість невпокорених мазеп
випробно залишалися із нами
імперії жорстокої обман
хотів здолати воленьку арканом
та розрубав його мечистий лан
засіяний мазепинців кістками
ГІРКОТА
Тиха осінь душі
Павло Гірник
У річці болю мисль не тоне,
Зажура з чуба вниз тече.
Вони уже не захолонуть
В тремкому світику очей.
Крізь вихор звільненого цвіту
Буяння віри зве і зве
В молитву замислу і світла,
Яка у серцеві живе.
І перешерхлими устами,
Проклявши близьку безгомінь,
Про неї шепчеш,бо горбами
Надсадно хека згіркла тінь.
У предивнющому огромі,
Що вибору не залиша,
Сам молиться своїй утомі
І …посміхається душа.
з л е м к і в с ь к и х м о т и в і в
Пам’ят і Богдана-Ігоря Антонича
молодість вже життєшлях не пилюжить
ніжності пам’ять п’є дівчина -ружа
вічно співаночки пісні літати
хустка тернова горіх молоденький
віл круторогий черешеньок жменька
гори карпатські високі-високі
пісня вітриськом летить карооким
сонце дунай боротьби квітка горда
рідних легенд обертається корба
КАТРЕНОВИЙ ВІТЕР
***
З півдня хмари низенько пливуть,
На дні неба тихо гойдаються.
Вірогідно,що можуть вони
Враз пролитись дощем ластів’їним.
***
Повзе гінким стебельцем світлячок.
Ось-ось впаде він.Ще одна миттєвість.
Камінчик ледь помітний у траві
Я підніму ,щоб світлячок не вдаривсь!
***
Блукає полем хворий журавель.
Та приморозок це не помічає.
Він обпікає все,що на шляху
Побачить молоденькими очима.
***
Блищать дерева після снігопаду.
Ця білизна їм дуже до лиця.
І віриться не хочеться нітрішки,
Що перший сніг завжди такий важкий.
диптих
1918-ий
універсал вселюдського добра
проголосила зболення пора
але кацапське хиже ненасиття
на кусні тіло волі роздира
2018-ий
у ґрунті серця чесної людини
універсалу кільчаться зернини
але злі підступи доба готує марно
ніщо вкраїнських жнив не зупинить
1933-ий
боїться залетіти навіть хрущик
у трапезу голодних недоснів
в порожній зазираючи гладущик
регоче тінь вусата на стіні
терор
стріляла в недоношене дитятко
захоплено скривавлена примара
в архіви заховавши чорні хмари
з любов’ю до всіх антипочатків
безкровності зухвальство не кружляло
понад гніздів’ям що палало грізно
воно мерщій від себе утікало
лякаючись кулястого заліза
та впало в землю болісне зернятко
і проросло могучо для покари
перемогло скривавлену примару
оживши недоношене дитятко
1941-ий
упали бомби на червневі сни
уп’ялися осколки у плоть тиші
іще пресумний район самотини
письмак війни смертельністю напише
***
серед зими облавострата
в обійсті сірому прицілив
в лоб юнака зі скорострілом
білокожушник з автоматом
не вздріє юність сніготалу
коли приціл червоний зникне
та ці чужинські дума й дикість
не взнають в пам’яті віддалень
вогонь
з темниці часу вирвався вогонь
і у саду почались переміни
заплескала в долоні невгамонь
з якої варвар праг зірвати віно
узявши з нею і нерівний шлюб
але люд не привабила ця модність
вогню нестримність кинула до згуб
як не свою вдягав на себе одіж
***
зав’язли ноги у цементі часу
і неможливо вирватися з нього
стражденність не уміє холодити
у хижці інтуїцій невмирання
***
у протоптах вивірюю свій шлях
й зненацька болю вогняні фантоми
тривожать дім із крові та кісток
життя моє перетини мотузять
епізод болю
вростаю весь в реалію окопу
і жоден снайпер вцілити не може
в козацький дух й вітчизноньки тривожність
скоріше дідько градобійність вхопить
не спопелять вулкани занехаянь
в душі любові невмолеме квіття
москальськості здолаю страховіття
в реалію окопу весь вростаю
***
війни жорстокої малюнок
уяви творить монолітність
застиг дівочий поцілунок
над кров’ю пуп’янків розквітлих
Леопольд СТАФФ
У сітях гілля
Захід восени
Колишнє, мов шепіт саду,
Як чаша яблук, що впала.
Над сумністю листопаду
Оцей виногроновий спалах.
І захід із літ дитячих
Зринає, як розмисл голий.
Без пам’яті він й жебрачить
Помилувань надовкола.
І чути: соки дочасні
Осінні приймають вина.
Яка ця пора прекрасна!
Як ліс, що у далеч плине.
Одіссей
Тебе нехай не лякають
Терпіння й облуди звичні.
Дороги прямі навколо.
Та й манівці теж кличуть.
Іти навпрошки й без страху
В людині потреба сходить.
Та, чомусь, приходить кожен
Туди, де щастя не бродить.
«Такий-то тут спочиває…»
Камінні карби читаю.
З нас кожен є Одіссеєм,
Який до Ітаки вертає.
Дими
Юліанові Тувіму
Лягають на міста подив
Димів найгустіші герці.
Криваве сонце заходить,
Немов фараонове серце.
Спішать у снивах палати
Вже руки від піраміди.
Розпрямлюється горбатий,
Забувши про темні біди.
Листків календарні знаки
Либонь, залишили дірки.
На мене чорний собака
Все гавкає коло хвіртки.
На ставку
Вода холодна непорушно й тихо
Лежить блакитним люстром та щемить.
Осліп від сонця, став і вже не диха,
Бо все завмерло у блаженну мить.
Та враз, як бомба, вибухнула глиба.
І сколихнувсь спокійний плин води.
Угору з плеса вистрибнула риба,
Мовчання в собі вбивши назавжди.
Дівочі берези
Цнотливі берези сіють
Листки на зеленість трав.
У сітях гілок ясніють
Небес голубінь і став.
Ляга тишина загусла
На квіття, наче вінець.
Схиляє лиця пелюсток
Незримості вітерець.
Вигляд з вершини
Сувій з юнацьким ароматом
Верстати виткали осінні.
Мов думку, що вже час вмирати.
Де грань між дійсністю і снінням?
У сповитті спокою мліють
Оселі, ниви, древа, лози.
Неначе інший, світ цей здрієм.
Як бачимо усе крізь сльози.
З польської переклав Ігор ФАРИНА
Чужослівне
Христо Черняєв
ЖИТТЯ
Коли б назавше посиніло небо,
то не творив би я осанн для нього,
й на здивування світу гомінкого
у іншім небі віднайшов потребу –
перистохмарнім,в переливах барв.
Якби зірок внизу було палання,
у їхнім блиску тайн би не шукав,
я не шукав би іншого блищання.
Ніде би не побачив ніжний цвіт,
якби всі квіти кольорились біло.
Вони тоді б так мило не пахтіли,
хоч як би світ їх подих не міняв…
Життя велике!Й завжди молоде.
Воно долає зроджене непросто,
З натугою спинається до росту
І, як маленьке зерня,не спросонку
старіє в сонце,юниться у дощ,
старіє в дощ і юниться у сонце.
МАЛЮНОК
Черешні перезріли. В далечінь
відносить вітер запахи од глею,
з емаллю красивіша голубінь.
Чи буде літо піснею моєю?
Про нього я!У житньому брилі
полями йде воно, незграба наче.
Натомлений косар покосів слід
Лишає,ніби стяти нетерпляче
зелені пломені зібравсь.Ще прийде день,
як осінь все у жовте пофарбує,
а сонце понад Стрямою* зійде
й довкола глею запахи відчують
з дерев старих.Повільно чорний шпак
додзьобує черешні найдрібніші.
Босоніж спогад поспішить,однак
крізь все,що буйно квітнуло раніше
_________
*Стряма – річка на півдні Болгарії
З болгарської переклав Ігор ФАРИНА
Прочитайте дітям
НА РІЗДВО
Вітер й сніговиця дружно
Замітають всі сліди
Йдем вперед,хоч і натужно.
Всім аж хочеться туди.
Тишина торка морозна.
Хуга грає на дуду.
Запізнитися не можна,
Не почуєм коляду.
Бо ж вона всім провідниця
В те,що жде ще на путі:
В казку сіна ,в запах глиці,
В смак чарівної куті.
С і р и й д е н ь
Сіра хмара сірий дощ
Сіє в сірі доли.
І біжать до сірих площ
Сірі сни з околиць.
Позіхає сірий пес.
Сірий котик слуха,
Як із сіризни небес
Пада сіра скруха.
Засіріло мишеня
В нірці млисто-сірій.
І коли не стане дня
Сірого без міри?
Д о щ
Краплі холоднющі
Вниз летять із хмари.
То збира в гладущик
Осінь мокрі чари.
Ними повен одяг
Провологів й колір.
Вулицями бродять
Тільки парасолі.
К в і т и
Пелюстини квітів
Рве зі злістю осінь.
А бешкетний вітер
Їх кудись відносить.
Але у цю пору
Дивності сумної
Квіти всім говорять
знов прийду весною.
Для родинного читання
ЇЖАЧОК
На св1танку бачу,
Як поміж кущами,
Заховавшись, плаче
Диво з голочками.
І мені сказали,
Що за слі1з буянням
Відьма заховала
Люте покарання.
І вже королевич
Дужий та красивий
І противник мревах
Загубив всю силу.
Голочок не хочу
Не торкатись, мамо!
Чуєш? То шепочуть:
- Ти пограйся з нами!
Усм1хаюсь дневі
Я непосидючий!
Йду! Зве королевич-
Рева нестрашнющий!
З поетичного зошита
КРОКИ
***
Вже не шукає серце прав
На інші бруки,милий брате!
Мені Всевишній наказав
У пеклі втоми раювати.
Через замислені слова
У будні нарина неспокій.
…Сивіє мовчки голова…
…У себе – кроки…
***
Брате-Духу,сідлай коня!
В серце цілиться куля вража.
Заховає алюр стерня
Й не розкаже.
Вже свобода в тобі сія,
А Господь ще не зве у вирій.
Днів одвертості течія.
Поклик віри?
***
Поночіє уже над кручами.
Ще ранковій бути зорі.
Дерзновенність і мрія мучаться
Межи гетьманів й прапорів.
Натомився кричати :»Вірую!»
Всі навколо якісь чужі.
І коли прилетить із вирію
Українне в гніздо душі?
ОСІННІЙ СОНЕТ
Пам’яті Б.І.Антонича
Камінні леви,листя і фонтани,
Терзань вітриська на устах коханих-
Щодень глумливих не потяте ложе.
З дахів невічних пада на волосся
Крізь чорність круків недвозначна осінь,
Котра оманним світлом всіх тривожить.
Вдивляється запеклість в часолети
Й розбуджують її тривожні дзвони,
Від котрих не існує оборони
Ніде у схронах сивості планети.
Набат став незнищенності законом,
Якому в скитах моляться поети,
Уявою пірнувши в піруети
Ольвівлення з Лемковини амвона.
ДВІ АЛІТЕРАЦІЇ
***
сум суєти суворий
серцем струмує
солоність страху
скрупульозно стрічає
стріли сонця
сива самотність
сни сніжить
сірість святкує
свій старт
***
хитрість ховає
хвиля характерна
хронічно хлюпає
хвиля холоду холерна
хурделить хаос
хитається храм хащі
хоче хрестити химерність
ЗИМА
Крізь сон осінній увійшла ти знов
І світ заполонила зимна тиша.
Анестезія мряк спалила кров,
А доторки снігів щоденно пишуть
Новели про майбутній березіль,
Про світлі хмари без зажури й суму.
…Але ще вміє вкрасти заметіль
Тебе й мене в свою студенну думу.
БОЛИТЬ
Морозиська колючого шпіцрутен
білющість для покариська шука
аби ураз в сніжистості заплутань
згубивсь у собі впевнений ікар
і вже не зміг злетіти із закрутин
у небо українського зразка
адже пробільшовичена цикута
не терпить непокори і в казках
але різдвяну пісню не завіє
холодності жорстока безнадія
яку запеленали ув осмуту
зима чужинна обпіка обличчя
але терняччя невмолимо кличе
свідомість непоганьблену під Крути
С К І Ф С Ь К И Й Р О Н Д Е Л Ь
Божевілля час веде на плаху
густолюддям між страшних почвар
аби всі позбулись шпильок страху
й зрозуміли ріднокрайний дар
з-поміж трав землисті грудомахи
кидає стрімкої днини жар
й божевілля час веде на плаху
густолюддям між страшних почвар
давнини невпинний календар
не зазнає самочинно краху
верховодно мирний скіфський цар
так велить і від вуглинок жаху
божевілля час веде на плаху
ЗИМОВИЙ РОНДЕЛЬ
Сніги важкучі вкрали листолет
І жовтизну накрили білиною,
Бо хочуть холоднющості сюжет
Підкинути крізь пошум неспокою.
Упевнено все рвуться уперед,
Зовучи морозиська в мордобої.
Сніги важкучі вкрали листолет
І жовтизну накрили білиною.
Все сиплеться проз неба сито лет.
Дароване для нас таке добою
Й тривожний відкривається секрет.
І як душі не рватися до бою?
Сніги важкучі вкрали листолет…
В Е Л И К О Д Н І Й Р О Н Д Е Л Ь
«ХРИСТОС ВОСКРЕС! ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!» –
Лунає величально славнем долі.
Випроб війни непомиральний хрест
Несемо через дні, бо прагнем волі.
Хоч і плюється орківський протест,
Намірившись загнати у неволю…
«ХРИСТОС ВОСКРЕС! ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!» –
Лунає величально славнем долі.
Але рашизму злющий інтерес
Фарбується лише у смерті колір,
А ми ідем у майбуття прогрес,
Хоч б’ють усіх у груди люті болі.
«ХРИСТОС ВОСКРЕС! ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!»
З давніх віршів
П’ЯТЬ ЛІТЕР
Курний, пекучий шлях.
Наллятий кров’ю вітер.
Але слід не зачах
П’яти безсмертних літер.
Переборовши страх,
Що честь у душах витер,
Таки повергну в прах
Його і вірну свиту.
Весь зранений впаду
І хлине з горла кров
По бойовищ сліду.
Та мовлю знов і знов:
-На смертний бій піду
Я, світе ,за любов!
Омальвлена душа
Три сонетові камінчики
з ріки часу
Пам’яті Григорія Барана (Радошівського*)
1.
…А Стрипа** кличе у нестрим’я вир,
У течію бентежних барвозвуків,
В якій омиють ночодні онуки,
Непам’ять роду взявши на буксир.
Не проковтне їх час підступність вирв,
В молитвосвіт прийдуть через багнюку.
Омальвленого серця гордий стукіт
Читатиме надрідності псалтир.
Повзе до себе думозолотінь,
Прогнавши хижокрука люту тінь,
Бо так повелівають життєзнаки.
Ураз ступивши за вогненну грань.
Вони піднімуть знамено повстань
Задля буяння квітів та атаки.
2.
Задля буяння квітів та атаки
В сологолоссі модернових хвищ
Посеред струму псевдобойовищ,
Що справжності на себе клеять знаки.
Хоч нахиляє спрут чужих вітрищ,
Та не зуміє хитрий харцизяка
Пригнати в душі стадо переляків
Із таврами страшнющих морозищ.
Пралевно заговорить болю нерв
І відповзе від нього слизочерв,
Що аксіомив й несвою клоаку,
Здолавши злювихний фантом,
Вони узріють з берега огром
Й до них ріка козацька забалака.
3.
Й до них ріка козацька забалака,
Бо гадохижжя русла вже нема.
Адже із будячищами всіма
Щезає й напомаджена пиляка.
Хоч хоче окремлівлена чума
Вчепитись в лютогерцьну кореняку,
Звучатиме всім доля – гайдамака,
Немов неупокорена сурма.
Вже прагнення в даліні вируша.
І тішиться омальвлена душа,
Надпивши часу гойний еліксир.
Й несправжнє стрімголовно утіка
Від барвоздвигів дійсності мазка.
Всіх Стрипа кличе у нестрим’я вир.
________
* Григорій Баран (Радошівський) – український поет і журналіст. Народився у 1929 році у селі Радошівка. Вісімнадцятирічним був засуджений сталіністами до розстрілу за «антирадянські вірші». Але цей вирок замінили концтаборами у Сибіру. Автор поеми «Мальви прийшли на поклін». Заснував музей «Зборівська битва» у місті, де жив.
** Стрипа – ріка, що протікає у Зборові на Тернопіллі. Пов’язана з козаками Богдана Хмельницького.
ПОВЕРНЕННЯ
Повернусь натомлений з доріг.
Та душа пташатком ще тріпоче.
Небові я вдячний за поріг,
За слова, що збудять серед ночі.
Крізь вітрища з чортових долонь
Доля стане до розмови з Богом
Й не злякає палахкий вогонь,
Котрий спопелить мою дорогу.
В космосі щодення відгорю
Та печаль мене не подолає,
Хоч і упійма мою зорю,
Котра все про мене добре знає.
Не пощезне у золі й в тужбі
Ця любов – надкрапелинність болю.
Все, що маю, світе, при собі
Лишиться назавше із тобою.
ніч на фронті
…цю нічнотишу клаптикує міна
і мріянь лебідь в темені зника
світ справжності по-справжньому відтінив
цей «рускомірний жарт чарівника»
про себе книгу вибухами пише
зло ночі вперто фібрами всіма
і рве на клапті січня нічнотишу
немов між буквиць місця їй нема
к р и к
пам’яті степана сапеляка
у рваний зойк вслухалася душа
впиваючись неспокоєм тривання
який перетворився у кохання
невтримне на епохи злих дощах
що виросли на вихорах палання
котре у прірви кинуть поспіша
чужинне щоб своє враз залишав
й не чув п'янкої щемності зітхання
бо тільки так оці спроможні дні
ковтнути у всевладді вогнянім
занурених в смішний палеозой
на березневім березі весни
раптово почужіють навіть сни
коли подаленіє рваний зойк
НА МОТИВ КНЯЖИХ ЧАСІВ
Рогатину ще смерд візьме у руки
Й,забувши про плачів родинних в’язь ,
Піде на рать, аби ворожих круків
Прогнати геть, бо повелів так князь.
Колись ще будуть нагаї од нього
За те, що опустив у полі серп.
Та не зупинить це йому дорогу
І мозок від цих думань не затерп.
Що це усе? Лиш прикрощі миттєві.
Є ж найцінніше: пісня, річка, чай…
Хіба прилине через вир життєвість,
Якщо лякливо втратим ріднокрай?
С О Б О Р
Росте крізь дні у височінь
Непроминальний меч молитви.
Неначе знає: подзвін битви
Попід невпинністю склепінь
Поріже гніву яра бритва,
Щоби до власних володінь
Укинути й покари тінь,
Яка здалася без молитви.
Цих днів замислених окрай
Ніколи не відчинить рай,
Якщо забудемо про зорі.
Закам’яніє і язик,
Коли душа відкине крик,
Який вселився у соборі.
у г о р а х
димистий закрут горами скака
і дмуть вітри надривисто зі світу
печально сонце над плаями світить
тримаючи свою струну в руках
з ущелин різне гаддя виповза
незнане зілл я у криниць циганить
для щік своїх бадьористі рум’яна
щоб закотилась в небуття сльоза
тютюн у люльку втопчуть згуків дні
й проявляться ураз в самотині
сліди предивні що ведуть в безмежжя
вже стали вії як смерек голки
від них чужак подасться навтьоки
бо знає що не вбереже й стовежжя
М А К И
Поглянув «байрактар» у зла очища.
І там уздрів палання переляку
Від слів його про невмирущість маків
На створенім війною попелищі.
Світ зазіхань не хоче розуміти
Та мовить про мерзенності атаки.
…Говорить «байрактар» про світлість маків,
Яким у днів полях полум’яніти.
сонет віри
поезія вдягнула патронташ
і вистрелить вона обов’язково
аби про перемоги дивослово
звістити всім в огнистий будень наш
чужинець-коршун в примусу гніздо
пташатко волі ніс як гарну здобич
та не згнітили крилоньки випроби
й вони не стали хижаку їством
підступна злість нападника пройма
ще хитрознаки всі із-під більма
на кремледзьоба діють магнетично
гніздів’я береже свій апетит
та впертий лет неправедних ловитв
відкошність вполював таку незвичну
С У В О Р А Н І Ж Н І С Т Ь
Захисницям України
Весінніх квітів світлоносні очі
Зорять на невмирущий білосвіт
Й передають осонцений привіт,
Торкаючись преніжно уст жіночих.
Гойдання ще холодних гордих віт
Посеред окаца́пеної ночі
Майбутність щирих квітувань пророчить
На березі неподоланних літ.
Доби непростість уплела в букет
Наснаги та безсліззя віщолет,
Бо квіття промовляє про погожість.
І не спинити подих квітувань
У течиві складнющих проростань.
Чуже сувора ніжність переможе.
8 березня 2022 року
с т р у м ч а с у
чорносуму й відчаю змія
]не вповзе у наші душі тихо
прожене оте підступне лихо
гордоструму пружна течія
бо із ґрунту болю та смертей
проросте сяйливе часу квіття
кільчаться у повняві століття
насінини мужності людей
МАЛЮНОК НА ТЛІ ВІЙНИ
Доби малюнок на тлі руйнувань.
Крізь болі проростають первоцвіти,
Котрі знакують нездоланну рань
На березневім узбережжі світу.
Вдивляємось в безсмертні кольори
І нас чарує вир пелюсткування
Розвеснення бентежної пори
Пророслого крізь кров душі кохання.
НЕВМИРУЩІСТЬ
Бомби упали на груди землі
Серед весни у бентежному платті,
Щоб загубився до радості слід,
А на устах запеклося прокляття.
Ця противнющість болить нас тепер.
Злющість ординська торкнулася тромбу
Того ,котрий ожива,а не вмер
Через «ласкавість» ворожої бомби.
ПРИХІД ВЕСНИ
Весняний квіт прошкує через дні,
Що болями й тривогами сповиті,
Бо ми лиш світлу й сонцеві відкриті
На часу незнищенній стрімнені.
Але цвістимуть маки ще у житі,
Котрі спалити хочуть у вогні
Рашистські орди нелюдів страшні,
Які крізь сніг повзуть несамовиті.
Та подихи майбутньої весни
Не можуть зупинити їхні сни,
У котрих страх межує з ненавистю.
Ми чесно перейдемо через час,
Який шаленно надихає нас
Щоденно , щогодинно і щомиті.
Б І Л О К В І Т
Крізь темний грунт проб’ється білоцвіт
І подивує розвеснілий світ,
Хоч хоче орків знахабніле стадо
Спинити невмирущості політ.
ГОРДІСТЬ
Дивоцвітності віща краса
Переможе страшнющі руїни
І на мирних полях України
Залунає чарівна яса.
Хай казиться підступність зміїна.
З’їсть її справедлива роса ,
Бо не можуть чужі «чудеса»
Нас поставити враз на коліна.
Ми ідем в дивоквіття палання
Крізь кацапкості дике постання,
Що вдягнуло огидний мундир.
Та підступність москальського крою
Кличе всіх до потужного бою.
Гордоцвіт голосує за мир.
ВІДЧУВАННЯ
Бентежність світлості жадань
Й потоки доброти невпинні
Ми відчуваєм добре нині,
Коли заберезніла рань.
Уже , мабуть, й казковий ельф
До неї радісно готовий,
злу сказати гнівне слово,
Як і про орків корабель.
РОНДЕЛЬ ВЕСНИ
Лютневий сніг із орківського неба
На березневім березі весни
Запрагнув пригорнути враз до себе
Усе, що хвилювало дивні сни.
Але нестримну непокору стебел
Не може зупинити престрашний
Лютневий сніг із орківського неба
На березневім березі весни.
Бо відкидає холоду ганебу
Чар пролісковий , де не озирнись.
Й засипле лід кремлівської потреби
Негадано для нього пресумний
Лютневий сніг із орківського неба.
ПО-ХРИСТИЯНСЬКИ
За вбитим орком сум нас не квітча.
Бо вірим відчуваннями всіма
У правоту провісного меча ,
Яку не заховає зла пітьма.
е с к і з ч а с у
супроти глуму московитських орд
й нелюдськості кремлівських держиморд
уже постав й землі світанний бунт
углиблений у проростань акорд
вже поспіша вперед відплати віз
під плач дітей та гнів од людських сліз
бо забуття ніколи не відчує
одвічний дум вкраїнських механізм
БІЛОСОНЕТНЕ
Підступність московитського зразка
Зміїться через вранішні джерела.
Але вона не може похитнути
Жадань непогамовних течію.
У злющість поселився переляк.
Й вона свою імперськості отруту
В конвульсіях ослизлих проковтне,
Бо харч її – оте меню огидне.
Інакшої дороги не знайде
Отам ,де владарює волі дух.
Вона у пребезглуздому сичанні.
Таке диктує незборимий час.
Овіюють вітрища душ тепло,
Яке рашистський оскал не зупинить.
п і д н е б о м в е с н и
червона крівця межи пелюсток
і хат руїни під весняним небом
розповідають світові про себе
та березня непогамовний крок
це часу невмолимий чесний знак
який не стерти радості рашиста
котрий вже перевершує фашиста
бо через них йде впевнено весна
р а н о к
цей ранок віднаходить борозну
і в річку духу упірнають очі
що вздріли молодесеньку весну
через льоди зимові серед ночі
с у п р о т и з л а
зника у прірві часу льодостан
повеліва чарівність веснорання
і прешвидкий кацапкості обман
уже не чує погуків кохання
вже після цього сонячне тепло
іде на долі впевнену дорогу
і не зуміє орківське стозло
побачити жадану перемогу
бажання правди об’єднало нас
й порушити тепер його не зможе
нелюдськості рашистської анфас
весняноплин чужиння переможе
А Т Л А Н Т
В руїнах сплелися модерн та ампір.
Й лягають відважно слова на папір
Про зблиски покрівлі й поранений комин,
Які захопити не вдасться нікому.
Зведеться будинок ,неначе атлант,
І орку покаже безсмертя талант,
Котрий не поляже у зла домовину,
А світу покаже життя дивовину,
Розсипавши скрізь непокори коралі,
Мов часу непростості рідні медалі.
РОНДЕЛЬ МАЙБУТНЬОГО
Всіх трав листочки нагина роса
І ранок входить в душі незітлілі.
А те, що береже землі краса
Говорить про сердець нетлінну зрілість.
Летить у небосяжність дням яса
Та віру поселя у кожнім тілі…
Всіх трав листочки нагина роса
І ранок входить в душі незітлілі.
Ми вірим, що ще забуяє сад
Й дерева схилять віти обважнілі,
Бо більше не повернеться назад
Пора,коли всі злобіду терпіли…
Всіх трав листочки нагина роса.
ЧАРІВНА ВОДА
Впливає ніжність у ріку сувору
Й кацапам не споганити плавбу.
Життя непроминальне вирування
Все плине у ріці гарячих днів.
Реальності п’янке чарівноводдя
Тектиме й для нащадків крізь цей час.
В И Ш И В А Н Н Я
Промовляння вічних кольорів
В океанні віщого жадання
Стобентежжям щирого єднання
Піднімає те,що світ уздрів,
Й вже не зупинити вир кохання,
Що кацап здолати не зумів .
Бо у струмуванні підлих слів
Вмерло орків «золоте кохання».
Може хтось хотів би зла сліди
З барвами рашистської орди
Нам вручити ,наче побажання.
Та нестримний український грім
Все ж утвердить поступом своїм
Світловир’я рідновишивання.
С О П І Л К А
Співа вкраїнцева сопілка
Про те ,що у душі святе.
І кацапня – поганців спілка –
Вже втямила ,що гнів росте.
Нещастя ,біди,втрати,болі
Нас не жбурнули в каламуть.
Ми підляків ординськочолих
В сопілки кидаєм могуть.
Випроби не спиняють пісню,
Котра лиш рідне жито жне.
І вірим ,що мотив провісний
Чужинну тьмищу прожене.
Аби й онукам передалась
Сопілкоспівність голосна ,
Яка спиняє зла навалу
І подає безсмертя знак.