ФАРИНА Ігор (Художні твори)

Ігор ФАРИНА

Твори Ігоря Фарини читайте на Пмсьменницькому порталі:

 https://pilipyurik.com/ukrainskie-literatory/785-poetychnist-dumannia-zhyve-v-liudyni - (Літературна критика)

та https://pilipyurik.com/maistry-humoru/787-faryna-ihor - (Майстри гумору).

Нижче - його художні твори. 


ВІДПЛАТА

ОповІдання

Тьмища була непрозірною. «Сивий» з власного досвіду знав, що у таку пору можна чекати на несподівану, неприємно забарвлену. Диверсанти не дріматимуть. Підійдуть упритул, нароблять рейваху і займуть вигідну позицію. Уже тричі за це літо намагалися, але… Тому він, стоячи на посту, вслухавсь у кожен шурхіт. Хто-хто, а недавній учитель біології теорією і практикою підштовхнувся до того, що тишина уміє промовляти. Той, хто підкрадається, неодмінно сполохає якусь комашину, і вона обурено подасть сигнал іншим.

Не помилився. Десь удалині озвався цвіркун. І це стривожило. Почав вслухатися у сумеркність. Хтось чалапав до них, не думаючи про осторогу. Напружився, клацнув затвором автомата.

– Хто там? – прокричав у невидне, не висовуючись з окопчика.

– Свій! Свій! Не стріляйте!

– Залишайся на місці й не ворушися!

А сам випустив у беззоряне небо коротку чергу трасуючих куль. Ще не встигнув опустити зброю, як до нього підбігло двоє хлопців, на ходу поправляючи бронежелети.

– Нащо знімаєш тривогу, «Сивий»?

– Там, у низині, хтось є. Варнякає, що свій, а паролю не знає.

– Клич його сюди! – пошепки мовив один із тих, хто прибіг на тривожні постріли.

Трійця вже давно діяла разом. І після цих слів напарники вартівничого миттю зникли у тумані. Навіть він не встиг утямити. Та й не мав часу цим перейматися . Мусив робити своє, щоб не підвести побратимів. Заціпенів. Але тільки на мить. Гукнув у непрозірність, щоб той, хто наблизився до позиції,повз на його голос. А сам мерщій віддалився від того місця, з якого кричав. Бо всяке може статися. Лише почув невдовзі, що на дно траншеї щось гупнуло. За звуком визначив, що впало людське тіло.

Скоро опинився коло нього. А поряд щось з’явилося. Чужу присутність видавали уривчасті подихи. «Сивий» маленьким ліхтариком освітив низ свого недавнього сховку. Там зводився на ноги літній мужчина з продовгуватим мужнім лицем землистого кольору та сивуватого волосся і такими ж вусами, які закінчувалися там, де підборіддя почало плавно переходити у шию.

– Тьху ти! – процідив крізь зуби і вилаявся.

А потім впритул підійшов до незнайомця та легенько штовхнув його у груди.

– І чого ви приперлися, дядьку? Ми ж направду могли вас убити.

Він хотів проказати ще якусь дошкульність, але вмовк. Наче наткнувся на якусь невидиму перепону.

– А вже ліпше вмерти, ніж жити далі, – засопів у темені.

Молодих вояків ошелешили такі слова. Ні, вони розуміли, що від чужої кулі можна несподівано загинути. І як солдати були готовими до цього. Та дивнувата фраза про байдужість до власного життя прозвучала від цивільної людини. Це ошелешувало. У головах почали роїтися різні думки. Та неочікуванець цього не бачив у суцільній темряві.

– Що ви таке патякаєте, дядьку? – першим спромігся вичавити з себе слова «Сивий», то життя. То дар Божий…

Він уже опанував себе і хотів почати лекцію.

– Добре тробі балакати,– шморгнув носом незнайомець. – А мені вже світ немилий…

У пітьмавицю знову вгвинтилася тиша. Солдати стрибнули в траншею й підсунулися до незнайомця.

А той продовжував плакати й не міг зупинитися.

– Та перестаньте, – буркнув «Сивий». – Що сталося?

Те, що в темнючості почули хлопці не вкладалось у голови.

– Живу в селі, – заговорив дядько. – І не думав, що прийде біда!

– Яка?

– Ті сепари допекли. Убили…

– Вашу жінку?

– Н-є-є, моя Василина давно померла. Рак з’їв її.

– А у вас що дітей нема?

– Чому ж? Мав сина. На інженера він вивчився. Працював у Донецьку. Женився. На однокласниці. Та нема вже його…

- Чого?

– П’яний мент роз’їхав своєю тачкою. А невістка після похорону продала хату й перебралася до мене…

– У неї що, своїх тата й мами не було?

– Учаділи вони одної зими. А вона сама там жити не захотіла. І перебралася до мене. На свою погибель…

Молоді почули шморгання носом.

– Заспокойтеся!  – тихо мовив «Сивий», обнявши за плечі.
Спокійність і доброта подіяли магічно. Плач припинився і було чутно, що старий хоче далі розповідати.

– Жили ми тихо. Та війна почалася…

– Щось ви, дядьку, не договарюєте? – раптом озвався хтось із колег «Сивого», – Й українською так ладно шпарите…

– А як я маю балакати?

– Та по-кацапськи. Усі ви на Донбасі такі…

– Не заперечую, що знаю російську. І говорю нею деколи. Але українська є рідною…

– Не розумію.

– Та зі слобожанських я. Ще цариця Катерина ІІ переселила мій рід. У нас усе село таке…

Хлопці у темені не могли розгледіти, як він пучком пальців перехрестив лоба.

– Ви зупинилися на тому, що почалася війна, – нагадав «Сивий».

Нічний гість продовжив говорити.

– Ет! – махнув рукою. – Ніч ще довга. Слухайте…

Тільки він проказав це, як з далечіні почувся свист. За характерним звуком «Сивий» моментально визначив, що летить міна і встиг упасти на дно траншеї, збивши з ніг несподіваного візитера. Чужий «гостинець» розірвався десь поблизу, обсипавши їх холодною землею.

– Прицільно б’ють, гади! – проговорив «Сивий», випльовуючи грунт. – Але ми ще живі. Дідько його вхопив би. Продовжуйте, дядьку!

***

– Сепари зайшли до нашого села. Нещадно били, коли чули хоч одне українське слівце. Та скоро ваші хлопці вигнали їх. Ніби українські ми. Та влади немає. Хіба що іноді диверсанти прибредуть.

– Вибили би ми їх! – скрегочучи зубами, мовив вартівничий. – Але команди немає. На жаль…

Знову з долини почулося свистіння. Цього разу міна вибухнула за траншеєю.

«Третя неодмінно поцілить в нас» – подумав «Сивий» і вскочив до бліндажа, штовхнувши перед собою дядька. Його розрахунок виявився точним, бо бухнуло у траншеї й вибухова хвиля підняла вгору і жбурнула безтямного на долівку, очуняв, розплющив очі .

– А хлопці де?

– Не знаю. Певно, вбило їх, бо ніхто не озивається.

Це був лише здогад. Але він виявися правильним. Коли «Сивий» визирнув з бліндажа, в його нюх ударив запах крові й людського калу. У темноті спробував намацати двері й рука доторкнулася до чогось липкого. Зрозумів, що то кавалок людської кишки. Повернувся туди, де перебував раніше. А невідомець оглядав усе доокруж при тьмавому світлі. Погляд його зупинився на кулеметі у просвіті.

– Знайома зброя?– поцікавився «Сивий».

– В армії був кулеметником.

Знову бабахнуло. Метнувся до зброї, націленої у тьмищу. Вчасно. Бо залунали постріли. Невидність прокреслювали трасуючі кулі. Якась із них, очевидно, вцілила у солдата, бо він став повільно сповзати додолу. Старий кинувся до нього допомагати, бо побачив, що смерть ще не завітала до бійця. Але той, важко дихаючи, прохрипів.

– Облиш мене і ставай до кулемета!

Селюк мовчки виконав команду. До плеча притулилося поліроване дерево. Миттю згадав усе, чому його колись начали. Подививсь у прицільний отвір й угледів кілька розмитих постатей, які простували на бліндаж...

– Ну чекайте, суки! – випалив ураз. – Буде вам свято.

Почекав, поки чужинці підійдуть ближче. Лише тоді натиснув на курок. Стріляв короткими чергами, але прицільно. Кулі одна за одною досягали мети. У нічне небо полинуло нелюдське завивання. То кричали поранені.

Атакуючі припали до землі. На кілька "двохсотих" і "трьохсотих" не звертали уваги. Самим би уціліти в катавасії, в яку потрапили через командира. Гарячково міркували над цим до того, як десь поблизу загуркотів мотор. Зірвалися й побігли замінованим полем. Під лунання вибухів до бліндажа під’їхала БМПешка. Із неї вискочили солдати й розбіглися надовкіллям.

А кулеметник схопив автомата й побіг туди, куди недавно стріляв. Та через кілька митей спіткнувся через щось незрозуміле. У світлі зеленої ракети побачив, що то тіло одного з тих, хто хотів захопити позицію. «Матиме тепер землю коло нашого села», - подумав зі злістю. Не міг заспокоїтися, дослухаючись до тишини. І виразно почув, як звідкілясь доноситься стогін.

Рушив на звук. І біля каменя, який освітила фара БМПешки, побачив пораненого. Коли підійшов до нього ближче, то упізнав «Кепа», від якого утік.

***

Сепари до того знахабіли, що п’яною компанією частенько вривалися в село.

Так сталося й того разу. Коли почало темніти, на сільську вулицю несподівано в’їхав бронетранспортер. Зупинився біля крайньої хати. Із його нутра вивалася сп’яніла ватага у військових камуфляжах без шевронів.

– Хозяин, накрывай на стол! - загорлопанив найстарший, ногою відчинивши двері. - І побыстрее. Нам некогда!

– Не стыдно вам требовать? - невістка господаря перейшла на російську. - Вместо того, чтобы войти в чужой дом по-человечески...

Грізний тон молодиці на мить охолодив нахаб. Першим оговтався старший за чином.

– Вы слышите, что поёт птичка? - Він упритул підійшов до молодої жінки й різким рухом ухопив її за підборіддя.

– Не боишся? - вивів її у коло. Безвусі юнаки захихотіли. Вони наблизилися до свого командира й мовчки дивилися за тим, як він однією рукою обхопив жертву, а другою м’яв тужаві груди під кофтиною.

Старий зрозумів, що наближається халепа. Підійшов до того, кого хлопці кликали «Кепом», і примирливо поклав руку на плече.

– Та не обращай ты на неё внимания, сейчас сам всё сделаю.

Поглядом темнуватих очей повелів родичці зникнути, як побачив, що зайди випустили її. Коли вона простягнула руку до клямки дверей, зненацька притягнув її до себе. Здалося, що її тужавості буквально прилипли до грудей велетня у смугастій майці.

– Поиграемся, ребятушки! - він пожбурив молодицю на ліжко й поглядом обвів підлеглих, які почали весело розстебуватися.

– Что вы удумали? – прохрипів старий і кинувся до старшого. Але не встиг наблизитися до нього, бо впав непритомним на підлогу від різкого удару в спину. І вже не бачив, як старший різко зірвав кофтину з тіла невістки, котра безуспішно намагалася встати з ліжка і, наче кішка, відчайдушно дряпала того, хто накинувся на неї. Й не помітила як він різко штовхнув її, й вона непритомною впала на подушки. Між ними заховалась її голова, а молоде тіло зваблювало білиною. Як дикий звір, зробив свою справу і вдоволено посміхаючись, кивнув підлеглим, очима показуючи на розпластоване жіноче тіло з розсунутими ногами. А сам підійшов до столу, де хлопці розливали спирт зі своїх баклаг у знайдені посудини і штик-ножем кускували старе сало та хліб. Із насолодою випив і, закусуючи, погладив черево.

– А с ней что будем делать? – поцікавився останній з черги, підходячи до гурту.

– А штык-нож тебе зачем дали?

«Кеп» рвучко підвівся, схопив холодну зброю, яка лежала на столі, підійшов до ліжка й гострінь легко проткнула тужавість, під якою билося серце.

На той час старий уже очуняв і з жахом бачив, як зайда розправився з невісткою. Жити не хотілося. Склепив повіки. Йому вже було байдуже до того, що станеться з ним.

– «Кеп»! Неужели мы свидетеля оставим? – перепитав хтось із ще більш захмелілих хлопців і показав на старого на підлозі.

– Ну его! – байдуже махнув рукою старший. – Еще успеем.

Пиятика тривала. Усі залпом перехилили те, що стояло перед ними. Накинулися на закуску. Старий краєчком ока помітив, що ніхто не дивиться на нього. Одним ривком звівся на ноги й прожогом кинувся за двері. Не гаючи часу, вибіг на подвір’я і щез у темноті, яка ніби проковтнула його. Зайди спам'яталися, коли він віддалявся від власної хати. Вони зчинили несусвітню стрілянину. Та жодна куля не зачепила його.

– Сбежал старый хрыч! – лайнувся «Кеп».

Коли старий біг темінню, чужинці спересердя вилили в посудини те, що зосталось у баклагах. Та тільки хотіли ковтнути алкоголь, як до кімнати ввірвався кремезняк в плямистій уніформі. Однофразово привітався з усіма, а потім підбіг до «Кепа» і міцнющо обійняв його.

– Чертяка! Когда мы с тобой виделись последний раз? – не випускав його зі своїх обіймів.

– Кажется, лет пятнадцать. Ещё с тех пор, когда в Перми жили в одном доме. И не думал,что встречу тебя здесь.

- Я тоже. А теперь даже рад. Поможешь мне?

–  Что надо делать?

– Вместе с моими ребятами завладеть одной высоткой.

– А не боишся, что начнут отстреливаться?

– Не сцы! Верняк.

І коротко розповів, що розвідгрупа вже обдивилася позицію й дала координати артилеристам. Ті обіцяли накрити точку щільним вогнем. А після того хлопці можуть атакувати, бо опору вже не буде.

Говорив чітко та впевнено. Це й стало аргументом на користь участі у нападі. Ще й зрадів, що його п'яне військо розімнеться. А ще й, може, нагороди отримає. Тому й кивнув головою згідливо замість слова.

Двоє земляків випили разом з іншими. Похапцем закусили залишками сала та хліба. Шумливою ватагою вийшли з хати. На подвір'ї «Кеп» вишикував своїх і коротко пояснив, що треба робити. І з диверсантами, яких бачили вперше, вони подалися у невідомість. Наче на якусь прогулянку.

А в цей час старий, добравшись до позицій «укрів», розповідав про себе. Але виговоритися не встиг, бо почався мінометний обстріл, під час якого і став до кулемета. А після стрільби з нього скоро подався сюди.

Тепер стояв перед своїм кривдником і дивився, як той затискав рукою коричнювату пляму на лівій нозі. Фара з бронетранспортера ще обмацувала довкілля. Й у спаласі світла «Кеп» угледів крижаний погляд своєї недавньої жертви. Потягнувся до «фінки», захованої в одній із кишень. Та метнути не встиг. Ударом носака старого шкарбуна дядько вибив холоду зброю. Зі злістю вхопив автомата й натиснув на курок.

На постріли збіглися солдати. Побачили невідомого чоловіка, який стріляв у тіло вже мертвого ворога. Скрутили й повели до бліндажа.

– Та відпустіть його, – тихо мовив «Сивий». –То він стріляв… Він став до кулемета, коли мене поранили.

***

Командир розпорядився двом солдатам залишитися на позиції, а скаліченого занести до БМПешки. Хлопці сновигали траншеєю, а дядько сидів на порожньому ящику й прислухався до того, як потужна машина, надсадно ревучи, везла у тьмищу «Сивого», якому не встиг розповісти про свою кривду й свою відплату.

 

 

ПОЕЗІЇ

 

«ТЕЧІЯ ВОГНЮ»


***
прозоросвіття диригент незримий
зорить джерелоспівними очима
на дощоструння радісних метафор
яке змива з епохи фарби гриму

***
космічна тиша народилась з гулу
але її полинні дні почули
оцей закровоточить часопростір
не витягши гармонію з намулу

***
у барвозвуках клумби коло дому
закоханість у тишу й шум огрому
себе шукаю в цьому квітодусі
і забуває поступ мій про втому

***
планетомандрів невмирущий дух
наївнодушний перекреслить рух
коли на дивомапі небополя
не вздрію іскроспалаху обух

***
бентежне світло яснобачень
нікуди не сховає вир гарячий
слідошукань енергія таємна
не взна без них промінності означень

***
стеблується із танцю живота
не вичерпно красива нагота
і тягне у звабливість невмирання
пекельновир’я мислевисота

***
весноріки цілюще струмування
потрощить скрижанілі зазіхання
на той ліхтар свідомості і долі
який не може жити без кохання

***
на фотозгадки тьмищі пожовтілім
не профіль чи анфас твойого тіла
а чудотворність думомандрування
яка до спростувань немає діла

***
в неологізмів збуджені зіниці
зорять щемливо неповторні птиці
печалерадість з ними днина ділить
щоб в новослівні вріс я таємниці

***
пружна течія впливає нині
в живознаки в цьому життєплині
і уже нікому не спинити
магозв’явність в долі серцевині

***
вдягає пісня вишитий пейзаж
аби углиб’я у цей пілотаж
не заблудилось в небохащах мріянь
вторинності ковтаючи кураж


***
Віктору Васильчуку
пірнає слово в сокорухи літа
і магма часу мусить затвердіти
аби в літання думки незглибимі
повірили метелики і діти

***
чарівний ключ нам не відчинить рай
і почужіє фантастичний край
коли всі потрясіння віршомитей
бродитимуть не в центрі а окрай

***
хитроімла заводить розмисл в блуд
й неметушню запорпує у бруд
але вона не зможе розговітись
звучить некривизни крутий прелюд


***
мелодія розслаблень і розлетів
астральність ненаситно – іскрометну
ублажити у затишкові хоче
але оте бажання рикошетить

***
яблукоцвітні запахи хмелять
і ставлять світлобожністі печать
на дискомфорти і сум’яття сльози
бо звуколади майбуття бринять

***
тече вогонь у жилах крилодужих
насущнохлібні передавши ружі
всім немістичним чарам біополя
аби до нас не завітала стужа

***
зжорнує часомлин зерно здрібніння
що кидала у землю покоління
антикраси модерна недолугість
яка до себе прагла поклоніння

***
нищить берег каламуті демон
тлін любити змушують нікчеми
та метаморфози скавуління
викине епоха із едему

***
трагікомічні гласочревні драми
в овечих шкурах бродять межи ними
та й сатана мерщій втече від себе
як правдоформ ураз торкнувсь устами

***
не відпускають барви невичерпні
зануривши в поезопісні терпкість
крізь пелену раптових вітровдихів
вдивляється загадка в серп і в серпень

***
у вічногрі підступної іржі
не освятяться істини ножі
якщо інстинкти власного безлуння
не подолають вимисли чужі

***
мажорність переступить ще межу
долаючи окопність рубежу
коли випроби невластивих впливів
поклапотять мінорну паранджу

 

***
жбурля в багатотем’я відображень
одвічна спрага натщесерцних вражень
веде у невідомість снагокличність
яка в уяві пристрасно бродяжить

 

***
пітьмавицю здолає чистосвіття
перетворивши камінь часу в сміття
якщо мойого серця всепланеття
не завеснянить некривляння квіття

***
годинник долі замурує й сніг
якщо крізь хитроплетиво доріг
ти прийдеш від бенгальського вогню
який твої громи не переміг

***
шумерії мелодія звучить
долаючи й майбутню ненасить
доброновина сумеркність прониже
аби упасти в щастя хоч на мить

***
пролилась повінь в серця глибочінь
де проганяє ворожіння тінь
посоловілі буднів ногодриги
вальсує нуртодниною бистрінь
***
пекуча мить вітрів мільйонолітних
у буквиць зорі незнищимо квітне
жадання кличуть з новоднів хатини
іти у мрійну медоносність світла

***
непотребу поморщена утома
часофліртує із підносом рому
але це па-де-де навколопальцне
не принесе обпечення нікому

***
на кожного зготовано хомут
щоб віз років нестерпний баламут
не закотив у гульбищ несумління
через огидне вариво отрут

***
чорнокровність прагне живочасся
записати у свої кумасі
та нелицемірність чарування
все ж пелюсткограйно розрослася

 

27-29 квітня 2018 року
м. Шумськ на Тернопіллі

 

Ігор ФАРИНА

ДОСВІД ВОГНЮ
/верлібри різних років/

 

 

***
барви невтраченої остороги
лови прозрілих долонь
відкривають геологію небезпеки
дивлюся на зачаровану мапу
заповіданого вирію схимника
вмирає навикання до втрати
гірчичного зерна у вертепі певності

 

***
доброчесть рветься слухати дзвін
і дим з кадила у церкві світанковій
гріховні пута зривають з душі
до серцевини совісті кожного з нас
припадає як до животворного хреста
мусимо дбати про невертання безчестя

 

***
нетліннощі пожадливо спішать
поєднати блакить неба і вишиванку
рух часу змушує сталість буднів
окрилювати жарини височіні
небеса вічні оголюють будучність
голоси днів слухаю
життя повеліває

 

***
неперекислий час
розбита таріль на хрещатому тракті
засне постаріла душа без солі тверді
лише правда роздвоїть губи

 

***
крутогнута світобудова
минувшина та устремління
краплинки зримості протистоянь
автопортрет на фоні крику

 

***
пригаслий голос і стерильний світ
перебарвлює горошина напастей
очі журби пораненої стеблинки
закриють тривожний нурт глибини
якщо скаламучу криничну основу
лечу журавлем небом невмирущим

 

***
кружальце теплого каменя
прозорість рахманну випаровує
реміняччя непройдених шляхів
не можу відмовитись від невідворотності

 

***
доцільність дверей у розпорошення
формує потужний плин розуму
гарячі ягоди іншого часу
надкушує принадна далечінь
кров прийдешності заллє вулиці
спрагу нетутешнього містечка
долоні простору піднімають ґрунт
блудний попіл не витре воскресіння душ

 

***
поза овиди крейдяного пасма
подаленілі від жалю і страху
оскаржуватиму велелюддя лестощів
у сурмах світання та ловлення вітру
закарбовуватиму видовища часу
оселі ратаїв мені передбачать
скарби невситимого полум’я зіниць

 

***
витоки послань роздоріж
між пелюстками вогню
виокремлюють фігури каліграфії
синтаксис безміру часу
бере під крило неминучості

 

***
естетики днів
пташиного містечка
карієс століть
вразив манію причетності
не помилитися б
заповідній крові

 

***
свідки освяченої води
чутки необмеженої весни
хрестять тисячолітніми пальцями
втікають зимосхимники
на край світу

 

***
кольори засніженого ландшафту
і невпізнані барви вчорашнього
встановили стіну смерканну
переборю її
коли сам пізнаю
трагізм безмежних повстань
у вічній країні війни
віри і невір’я

 

***
момент нашептів стежки
веде до прірви некрицевості
розпросторивши занурення
до причетності позамежжя
йду манівцями зимових уявлень

 

***
ще немає залізних мандрованців
з ловів безкінечності вітру
ще з’яви легенд та полину
відкриють мужність
поважних змагів
пірнаю у надійність спраги

 

***
царство прозорості музики
недільне семибарв’я пригод
внесе у пасмо крайобразу
пальцями віків і повернень
торкаюся смиренності снігів

 

***
тайнопис чеснот середи
вклякає перед возвеличенням
щоденності наших вчинків
душа блукає у стовповищі знаків
довершуючи надійну відносність
постійної просторовості часу

 

***
сенсовість обертання кола
обрус котигорошка голосу
галерники задзеркального
сюжету невмолимих днів
несуть у полиски кераміки епохи

 

***
крило крові і світлини коней
євангельські оповіді про жінку у сонці
переплетіння учорашніх порухів
пам’ятають про пагілля
незнищенного родоводу

 

***
різдвяні кольори простору
прикраси шляху невідворотності
охоронці непобляклої вічності
проповідують спільноту осердя
коріння пожежі часу нетлінне

 

***
кроки читальників наймень
прокльони позбавлених влади
накопичують візерунки плоду
кам’яні лови громоголосо
запитують про шум тиші
сходами зрозумілих краплин
натхненно крокую без боязні
у незрозумілість нетутешності
бо кличуть малесенькі квіти
з ледь видимих поранкових отворів

 

***
мороз приголомшив січневе небо
білосніг заліплює очі
відчувши чужинність погляду
на своє полотно світанкове
нетлінна барва зими
зове у невідкличність буття
піднімають свої клейноди душі
заперечуючи ворохобню
під січневою холоднющістю неба

 

***
досвід вогню
не знає про спрагу вирію
густина ставання
не покличе на манівці
злами літ
означили неминання
немає непевності коренів
нашіптує кров дороги

 

***
галерники
з товщі проминулості
веслують
рікою нашого сніння
і їх не може
зупинити звістка
про очікування неминущості

 

***
приязність джерела
літографії валунів
напинання вістер трави
угвинчують у нечесність

 

***
кроки німотності
у вод безбережних глибинах
мальований добробут підсоння
переповнюють відблиски ходи
навикання повноти сюжетів
до звитяг твердості та опору
будівничих впевненості і пошуку

 

***
зернистість невтримного палання
спраги віків проминулих
проз кревність прізвища
кличе у спадковість коренів
шукати незамкнутий простір
і метафори письмо творення

 

***
густина тракту й вогню
ніколи не знатиме про віддалення
вони крізь вино межичасся
течуть у безконечність
таїни пізнавання

 

***
останній день серпня
дивиться невмолимо очима дощу
на невідворотність
рельєфів відзеркалень
осмутнілі дерева
нагадують плакальників
за хлорофілом літа
мокра стерня невмолима
веде в холоднющість осені

 

***
тишина безпечального краєвиду
повчання мосяжного вітру
переплелися на узвозі буднів
і людина не може їх зупинити

 

***
сенсовість спраги верховин
заперечує обертання
несправжнього
метафори холодного крайнеба
відкривають тайнопис
віднайдених артефактів
на відграненості тривких загадок

 

***
сиджу
посеред саду
який пливе
у невідворотність

 

***
без вітру
немає моєї осені
відкинувши листопадовий сніг
мушу
шукати
стежку до весни