ПОЛЬЧЕНКО Олександр

Олександр Польченко з речами Володимира Івасюка

 

А Й С Б Е Р Г

 

Вірші Олександра Польченка позначені почуттям
любові до рідної природи, України. Вони стверджують ідеали добра і справедливості у сучасному світі. Поет володіє тонким ліризмом та своєрідністю поетичного світобачення.



НАРОДЖЕННЯ


Весна прийшла, немов цунамі.
Вже стільки літ її чекали!
І сонце, наче в кегельбані,
Збиває всі мої печалі.

Така приємна вже грязюка.
Струмок, неначе пуповина.
І серце так шалено грюка,
Щоб не прогавив цю хвилину.

Вода зникає у проваллі.
Верба гілкам своїм не вірить,
Що степ холодний і безкрайній
Із снігу пнеться, як із шкіри. 



ПІСЛЯ ДОЩУ



Потужно грім говорить: “Майна!”
І злива линула щосили.
Пішов струмок до неї в найми.
І став багатим і щасливим.

А потім небо знов синіло
Неповторимим діамантом.
А дві хмаринки залишились,
Немов сліди долонь Атланта.


* * *

На дні небес лежать зірки.
А тут цвітуть дерева дружно.
І хвилі рвуться із ріки,
Бо тятива міцна і пружна.

Ти дивишся удалину,
Немов ворожка на долоню.
Як мир погляне на війну.
На сонце дивиться так сонях.

...І знову день прийшов з імли.
Він схожий трохи на людину.
І жук повис такий малий,
Як тромб у промені-судині.


* * *

Я – чорний ящик світлої зірниці,
Яка упала вчора за селом.
І аварійні тяжкі таємниці
Гойдаються в мені, як метроном.

Ти просиш розказать про ту хвилину,
Коли кричали і старі й малі.
А я кажу: “Поглянь на Україну
І ти усе зумієш зрозуміть!”


* * *

Самотній собака блука біля двору.
І листя ще тепле летить до землі.
І руки твої, наче скручені штори,
Звільнились нарешті від гострих граблів.

Мітла виганяє горіхове листя,
Як холод у вирій спізнілих птахів.
І хмара дебела, як риба ікриста,
Пливе до найближчих своїх берегів.

Вже вечір. Серця в нас чеканням взялися.
Ген кетяг калини, мов часу стоп-кран.
І місяць у небі виблискує лисий,
Неначе проплив повз планету Уран.


* * *

Вечірня тінь перекривляє
Твої юначі жваві рухи.
І вітер жалібно співає,
Неначе проситься на руки.

Відкрила ротик запальничка,
Немов факір у центрі Делі.
І плід вогню, неначе дичка,
Такий маленький і зелений.

У димних хмарах цигаркових
Блукає лагідна розмова.
І до досягнутої згоди
Не вистача лише півслова.

Картоплю варимо в “мундирах”.
І слово зовсім не військове.
Але розжалували строго,
Ростки зірвавши, як погони.


* * *

Легкий туман сховав дорогу.
Село стрічає ранній сон.
Швидка не дуже допомога
Когось забрала у район.

Бредуть зальотні наркомани.
Стоять п”яненькі школярі –
І кільця диму, мов аркани,
Летять навперейми зорі.

І темінь горне, як бульдозер,
Потужним світлом BMW.
У хмарі гнізда мостять грози,
І проти вітру ніч пливе.

І я в степу, де лісосмуга.
Навколо – жита суєта.
І серце тихо, наче флюгер,
Мене до ранку поверта.


* * *

До Запоріжжя їздить мені страшно.
Я – українець. Значить, можуть там
Обматюкати на “могучєм” рашен,
Та Україна їм не по зубам.

“Гарю по-чєлавєчаскі” в крамниці.
Такий, як всі. І всі такі, як я.
Держава, мов общипана жар-птиця,
Лише худою шкірою сія.

Якби живі були іще пороги,
То заглушили б трохи чужину.
Яка важка і довга в нас дорога!
І я її ніяк не обмину.


* * *

Ворушить куксами верба,
Мов обніма своє минуле.
І в пошуках свого гнізда
По небу сонце важко суне.

І осінь знову молода.
Холодні видихи криничні.
І вітер хвилі догляда
І недосяжні, і готичні.

І хмара лине з давнини,
Немов мелодія з сопілки.
І ніжне тіло далини
Звиса коромислом із гілки.

 

* * *


Вогонь із виразкою шлунка –
В зубах кістками хмиз тріщить.
Стирає хмара, наче гумка,
Надвечір небову блакить.

І мовчки виберем картоплю,
Немов з-під Фенікса курчат.
І вітер зовні безтурботний
Минає виснажений сад.

Навколо гуркіт мотоциклів.
І вкотре матом хтось загнув.
І від огиди Фенікс-птиця
Знов обернулася в золу.