НАД РIКОЮ ЖИТТЯ МОГО...
(пісня)

Над рікою життя мого,
Над рікою життя
Білі гуси із вирію
Вже додому летять...
Перед деревом пам’яті
Я одна на мосту.
Білі гуси за хмарами –
Мов гілля у цвіту...

Вже нічого не боязно,
Що судилось – збулось...
Одлюбилось, одвірилось,
Та не згасло чогось...
Щось таке незагоєне
Промовляє душа, – 
Мов за обрій до Господа
Їй за мить вирушать...

Низько кланяюсь світові
Я за ласку його:
I за сльози на вітрові,
I за серця вогонь.
За любов невідмолену,
За пісні солов’їв,
I за душу оголену,
I за дзвони гаїв...

Він гукне на побачення
I надійде мій строк...
Рідний обрій розв’яжеться,
Наче мій поясок...
Перед деревом пам’яті
Я одна на мосту.
Білі гуси за хмарами – 
Мов гілля у цвіту...
АВТОР
Бреду по саме серце у степу... –
Де тато йшов і мама молодою.
Боюся ставить стомлену стопу –
Болить усе у мене під стопою.

Благаю, й ти ходою не порань.
Не потопчи цікавістю простою.
Така Всевишня, лагідна пора!
Лишилось лиш зійтись горі з горою...

Я так цю землю змалечку люблю...
I хоч обох бездушний час орає...
Любов’ю душу вічну я палю,
Та, як земля, вона все не згорає...

Коли чужинець йде в моїм краю,
Дрижить земля. Мій Господи, не сердься.
Прийми мій біль у пісні на краю.
Прости цей зойк мого сліпого серця...

Бо я корінням висповідавсь так,
Й земля мені – як, може, більш нікому...
Iз Того Світу буду прилітать
По сміх по Ваш – по цю життя оскому...

Моя земля мені заповіла
Не рушить тайн, у серце перелитих.
Бо лише кодом власного тепла
Її скарби ви зможете відкрити...

Бреду по саме серце у степу...
Де тато йшов і мама молодою.
Боюся ставить стомлену стопу.
Болить усе у мене під стопою...

ЛIТОПИСЕЦЬ 

Під кожною ступнею в нас криниця…...
Життя моє, Гуляй-Поле моє,
Тебе нам забувати не годиться...
Чи десь таке у Господа ще є?

Той яр за двором – мамина погибель...
Весною в нім гатили снігом став...
За ніч іще й розводили там рибу...
Чи виросла в нім рибка золота?

ЧИ ХТО IЩЕ ТАК БАЧИВ
ГУЛЯЙ-ПОЛЕ...

Чи хто іще так бачив Гуляй-Поле?
Воно чи відкривалось так кому?
I хто його од лиха одозволить,
Як ти, Маріє, піснею – од мук?

У нас ні скель, ні гір, щоб заховатись, –
Хіба он за могилу чи сльозу!
Гуляй, душа, як волею багата!
Лиш не плазуй!

У нас пісні в степу – неначе храми!
Над ними – очі, очі матерів!
Й хоч ворогів – незлічені орави,
Посмій прозріть!

Куди сьогодні йдеш ти, Гуляй-Поле?
Полтава й та – з облоги до руїн!
Чернігів, Київ! – навіть на престолах –
Скрізь Кураї.

В нас вітряки такі ж, як у Полтаві,
I віра та ж, і ті самі вітри.
I тої ж хочем долі ми і слави.
Даватись доки ж будем нас дурить?

Було в нас ким пройти через «ніколи»!
А душ яких! А витязів! О Русь!
Я вірю: є сьогодні Гуляй-Поле! 
Я вірю, є! 
  I вірити боюсь...

Чи хто іще так бачив Гуляй-Поле?
Воно чи відкривалось так кому?
Ось тут живе (знайома вже) Горголя,
Та, що і з Раю викличе куму.

Сто літ живе. Як точно – сто і трішки,
До місяця не раз сходила пішки...
Як молода була іще й здорова,
Давали по волу за чорні брови.

Тепер людей усе те не обходить,
Питають про врожай більш, про погоду,
Як грякне грім чи як немає грому?
Всяк про своє... Та й рипає додому.

А щоб зайти з гостинцем та присісти...
Чи захворій – немає їх і вісти...
Марія ж – та почує за версту. 
Та що казать? – Хіба лиш тільки тут?

I в дзвонаря, і в Вівді, що згорає...
В Обрубка – теж... Хоч там вона – співає...
Той чорт такий... В нім сили – як у зерня.
Не буде чим – очима світ розверне.

Ви б бачили, як те усе бува:
Плете очима, а вона співа...
Лише її затріпа голосочок,
З лози на верші в’юниться листочок...

– Брехня, плете він культею, зубами...
– Еге, та сила діє лиш з піснями.
Вона в піснях купа нас вечорами...
– Ну ти й брехло – до бісової мами...

– Найлегше всього, брате, відмахнутись.
А ти зумій глибинами відчути...
Господь усім дає по нашій вірі,
Душа у нас – щоб білий світ помірять.

Марії душу знаю я давно,
Для неї світ – як біле полотно.
Погляне раз – скупає і одягне.
На жоден гріх звідтоді не потягне.

Коли встига? Дав Бог їй стільки часу! – 
На сто віків! На сотні доль відразу!
Їй, певно, жить і жить іще й по смерті...
Її слідочки в душах не зітерті...

Гостини у Горголі їй – що ліки...
(А та вже вічна. Їй вже – більше віку...)
Марію там нічого не ляка:
Що бузина дає їм молока,

Що пес вночі, як соловей, щебече,
Що тінь верби – кожухом коло печі,
На ній приляжеш – літечком задише,
Там сон такий – життів малих вартіший...

У неї вишні квашені на вишнях,
I райські яблучка – неначе Хтось розвішав...
Разки цибулі сушаться, гриби.
Вона вночі зніма свої горби...

Її купає місяць молодою, –
Змива літа, пускає за водою...
Татарник женихів навколо хати!
Така краса! – Очей не відірвати.

На неї зирить світ у кожну зірку,
Немов крізь двері вічності – в прозірки...
Вона ж до ранку в люстра із пісень
Не може надивитися на себе.

А той дзвонар! А Костович! Гафія!
А той пастух, що вітром степ засіяв...
А та ворожка, що всю правду каже!
А те дівчатко, що дві долі зв’яже...

Бабуня в капцях, що на Той Світ ходять,
На ярмаку сидить біля воріт...
Опудала живенькі на городах,
Неначе духи зношені, старі...

Той, що кишені робить домовинам,
Купля для них місця з-під немовлят...
Висушує на сонці, замовля,
Приймає звістки людям звідтіля,
Своїх деньочків іншим добавля...
I ще багато в чім його провина...

А батько-Дзвін, а Круча, а Синичка!
А із очима людськими теличка! 
А вовною забите джерело!
А шлях курний козацький за селом...

На тім шляху ніхто сідать не хоче.
Біжать там тіні – кожного затопчуть...
А сотня, що прийшла од Жовтих Вод,
Що на весь світ гукнула: «Ми – Народ!