Мама-Марія, частина ІІІ

 

ТОЛОКА

А на толоці кликані й незвані.
Хто – прямо з дому, хто – вже одмоливсь. 
Од річки з рибою Кандиба приплуганивсь.
З козою – Векла. (Випила б смоли...)

Прибився рій на липу серед двору,
Його скропила тітка молоком,
Забрала в пелену. А чи й не заугорив*...
Повз цю прикмету гріх пройти тайком...

Iскрився день, немов вино у чарі...
Дощик сліпенький рушивсь і розтав.
Савонів прадід вирядивсь на хмарі,
Попід заміса душу простеляв.

Щоб був заміс – із полум’я і ласки:

I на тепло, й на хліб, і на дітей.

Жінки – мов дружки в сонячних запасках, 
Гукали в гості літо золоте...

Так – наче заміж хату оддавали
З попідпричілком, щебетом, бузком:
– Та ти ж, сестричко, ще й не дівувала!
Твої літа ще ходять під вінком...

 

(пісенька)
Моя щаслива хатонько,
Ми йдем тебе вітатоньки.
Хай, як із маківки – із тебе дітоньки,
I на привітоньки, і на розквітоньки,
Щоб, як в Омелька,
Навкруг земельки,
Вночі вітала
М’яка постелька...
Ще щоб заходили
Куми і кумоньки,
Та залітали 
Веселії думоньки,
Та прибивалися з дороги людоньки,
Новин приносили торби і клуноньки.
Не зазнавались довіку тілечки,
Любили танці і дріботілочки,
На кобзах сивих ізмалку бренькали,
Добреньке їли, й були добренькими.
Щоб набивались по віко скринечки – 
I на весілля, і на христиночки.
Щоб і за хатою, і за левадою...
...Живіть щасливі, а я порадуюсь...

* заугорив – дошкулив

 

ЛIТОПИСЕЦЬ
Що то за пісня – чистіша од полум’я? – 
I вознесла тебе, і присоромила.  

Вам би, дівчатонька, в Бога співать,
Мертвих з могил до життя піднімать...

Хай і мене, як Господь воскрешатиме,
Знову з дівчатьми Марія співатиме...

* * *
Носив лелека день новий на крилах,
Як мантію – в заплави й звідтіля.
В повітрі – мов народжувалась сила...
Світило сонце – наче з-під бриля...

Потроху все заводилось до виру:
– Мерщій, кумасю, лізьте у заміс!
Зліплю я... гордість вашому кумиру.
У нього, кажуть, півник – з гулькин ніс...

– Розводити вже досить баляндраси, –
Кричала Вівдя, – тій аби кричать. –
Ти не забула, як воно, Параско?
Не гузайся, підхоплюй, виручай:
(пісенька)
На красу мою дівочу
Він колись молився...
Вже і згадувать не хоче,
Каже – помилився.

Я не вік його любила – 
Лиш до половини,
Срала-мазала-ліпила – 
Не хватило глини.

Де поділися ті клятви,
Де тепер літають?
Так хотілося гуляти,
Вже і те минає...

Гасав хлопчак голенький на лошатку,
Залізли й баба Векла, і коза, –
Усі в замісі товпляться – не жалко,
На те й толока, звісно, що казать.

I дяк прийшов, і батюшка зняв ризу:
– Любімо глину, акі сам Господь!
– Кумекає малеча що корисно! –
Розмалювались, водять хоровод.

– Ми вийшли з глини й підемо у глину!
Та ж не сахайся, в глині – чистота.
Намажу дай і поперек, і спину!
А це що тут із глини виліта?

Чи й справді півня виліпив хто з глини?
Невже ж то чудо? Отче, освятіть!
– Ага, ще вчора бігав у Килини.
Хто ж так жартує? Тітонько, ловіть!

– Обмазали, песиголовці, птицю!
– То, може, краще прямо його в піч?
– Та це ж не Ваш, анумо забожіться!
– Дивися, ніг мені не покаліч!

– А де ж Марія? Чом її не видно?
– З дівчатьми в хаті маже десь плиту.
– Гукай, а то воно якось обидно,
Нехай співає нам усім отут...

Влетіли коні.
  Люди – наче бризки.
– Хіба так місять! Сказано – Шаблюк.
– Дивись, яке! Спізнилося – ще й блиска!
Налить? Ага! Вогню хіба наллю...

Мов карусель крутнулась. Коні – змії.
– Чи ти, Шаблюче, їх не підпоїв?
За круг аж вилітають воронії.
Аж розкида солому за краї!

Дівчата вийшли з хати.
  Заспівали.
Марія вище жайвора взяла,
Обвилась голосочком Соломія – 
Неначе грамофончики
Блакитні і рожеві
У повітрі зацвіли...
Обняла їх бархатисто
Соломіїна матуся –
Мов травиченьку небесну
Попід обрій простелила...
Тільки схрапували коні
Та кричав Шаблюк сердито,
Щоб не лізли попід ноги,
Хто розтрушує солому,
Бо затопчуть...

Аж господар срібрих пригірщ
Сипонув в заміс на щастя!
– Під вугли покласти мало!
Хай крізь стелю й небо родить!

Ось тоді й озвалась скрипка.
То прийшов Скрипаль із Корфом...
Не заграв, то осміяли б
За таку появу пізню...

Що тут скажеш – люди різні.
Та нікому не перчило,
Бо на те вона і скрипка,
Щоб при ній було – як в храмі...

Далі все саме собою
Потекло і закрутилось.
Хтось замовк, пойнятий грою,
Під бузок хтось лаву виніс...

На драбини хлопці стали,
Мов фортецю здобувати.
Й полетіли-замелькали
Вальки ядрами на хату. 

Розпросторилась орава,
Захопилися всі грою,
Вліплять в диню, як прогавиш...
Ніс наб’ють, хоч не до крові. 

Ці малі, а ці – великі, 
Ці глевкі, міцніш качайте...
Розпалили чоловіка,
Мало вальок? Не лякайте!

А дівчаточка співають, – 
Аж серденька половіють!
Кожна щось такеє знає...
– Гля, не гірше од Марії...

Десь хіба якимсь колінцем
Чуть Марійчин голосочок.
В тої – чарочка по вінця,
В тої – літа колосочок...

Відрізнить буває важко...
Справді, Бог не знає міри!
– Тут усі у вас – як пташки...
Говорили. Я не вірив...

– Не скажи. Весь дар Марії 
Не вбереш лише в красиве.
В неї він такий – як віра:
I скривавлений, і сивий.

Наче хмара – кольоровий.
Незглибимий – мов завія.
Щось поклали в ній богове.
Тут не ноти. Тут – стомрія.

...Під обід, у розпал дії,
Троє в’їхали до двору.
Iз шаблями, лиходії,
Зупинились край обори.

Прив’язали коней в милі
I до хати – вовкулаки.
То закоханий Кирило
Iз братами. Задаваки!

Кажуть, пристава убили.
Десь блукають хуторами!
До Гуляй-Поля прибились,
Щоб Маланочку украсти.

Це Савонова найменша,
Розцвіла оно – як ружа.
– Мо’, Савонові полегша!
– Хай бере!
  – Розумний дуже!

Раз провів її Кирило
Iз гулянь колись до двору.
Хоч було те, говорили,
Ще давно, у юну пору...

Зліз із хати брат Маланчин,
Явтушок присів за тином,
Вила взяв Салій гарячий.
Назрівала різанина.

От тобі і боже свято,
От тобі й щаслива днина!
Перестала поливати
Навіть лайкою Килина.

 

(пісенька)
Ой, як витіг з горя він
Свою шабельку – 
Полоснув по серденьку
Свою матінку,
Як добув із піховок 
Біль посічену – 
Полоснув дівчиноньку
Та й по віченьках.

Та вмішалася на диво
Мати прийшлих – Мосюрдиха.
Посміхавсь Кирило криво, 
I Оверко – ледве дихав.

Як ціпурою гатила,
Лиш руками затулялись...
– Я для цього вас родила?!
Гетьте з двору, коновали!

Аж сльозу пустив Кирило:
– Ви ж зганьбили нас навіки!
– Мов рядном, диви, накрила.
– Хоч крізь землю – чоловіку!

– Мамо!
  – Сука – ваша мати!
Прокляну вас, – лиш посмійте!
Стежку в двір свій забувайте!
Ой синочки дорогії!..

Далі все було, як завше,
Може, й слухать не цікаво.
Та завершу байку нашу,
Якщо будете ласкаві.

Скрипка випила всі вина
I була чомусь не п’яна, –
Ще й слив’янки половину,
Ще й вишнівку полум’яну...

Кожен згадував довіку
Ту толоку, ніби віче.
I призвідця-недоріку,
Й те, що згадувати нічим...

Наче запах над літами,
Мов сльозу, що душу вмила...
Що розвіялось світами,
Що на долі залишилось...  

 

 

ВIД’ЇЗД СКРИПАЛЯ

Побув і їдь. Люби свою Європу.
А нам – своє... Хоч світ мій ти розбив...
Щириць принцеса й золотого кропу, –
Затято буду край я свій любить...

Бо як йому без нашої любові?
Бо хтось же мусить. Чом же і не «ю»*?
Мій рід не раз сплатив на Січі кров’ю,
А я лише талант свій оддаю...

Не зійде голос мій у повитицю, –
Як жайвір, вік шугатиме з-під ніг.
У нас такі відкриторідні лиця!
Ти сам надпив безмежновічних днів!

Приречені стрічатися на зорях! –
Очима й серцем, де б ми не були!
Бо щастя що? – це тільки крок од горя...
Це як зайнявся – тільки не спалив...

...Від’їзд його – як Дзвона, не проспала...
Лежала тиха. Віз проторохтів...
Душа услід тріпнулася і спала, 
Згорнула нишком крила золоті...

I вже із нею більш не розмовляла,
Боялась навіть пісні попросить.
Лише по черзі звідкись проривались
Бабусі й мами змерхлі голоси...

Вже по обіді вийшла на дорогу...
За мостом гравсь замурзаний хлопчак.
Дала йому медяника. 
  I довго
Дивилась вдаль у Долі з-за плеча...

...Все змінила ця зустріч на досмертні літа, –
Бугила біля шляху головою хита.

Бо її як немає, кажуть, ніде узять.
I назад її в серце і богам не загнать...  

ЛIТОПИСЕЦЬ
Спасибі, світ, що серце дав мені 
Без жодних патологій у любові, 
Що можу я, не криючись, дзвеніть 
I вільно виливатися у слові...

Що часом я щасливіший гравця — 
Як ці птахи, як діти і як хмари... 
Але чомусь не вірю до кінця, 
Сахаюся, мов жду за все це кари...

I тим щасливим серцем так болю, 
I так майбутню втрату відчуваю, 
Що вже, бува, не радий, що люблю...
Що вже, бува, нічого не бажаю...
* «ю» – уоі (англійською – ти)

 

В НIЧ ПЕРЕД IВАНА КУПАЛА
– Гайда за обрій!
  I побігли ми!
Душа у п’ятках...
  Дзвони-перегуки.

– Агей! 
 – Агов!
  – Весна за ворітьми!

– Летиш?
  – Лечу!
  – Берімося за руки!
– Марієчко, ти з нами?
  – Доганяй!
На гірці – гойдалка. 
  На гойдалочку стала.
I полетіли – тілечки живі.
I полетіли – сад нас перейняв... – 
На Цей і Той,
На Той і Цей Світ... 
Мало?

– Ні з ким, як з нею, – потім скаже він...
– Ні з ким, ні з ким... – аж серце закотилось
В холодні трави...
Аж риба запливла
В городи росяні
Iз Гайчурових плес...
– Летиш?
  – Лечу!
– Під землю й до небес!
Аж золотою риба та ставала.
– Летиш?
  – Лечу!
Скажи лише бажання!
– Умер і враз воскрес!
 – Летиш?
  – Лечу!
I як вернуть на землю до кохання?

Гойдайсь-тримайсь,
Хто серденьком не грішний,
Гойдайсь-тримайсь
За рака свист торішній...

...I побіг би в той безмір! –
Цвьохнув сміх-батіжок,
Та не перелізе
Парубок через поріжок...

Ой, дівчино красна, –
В тебе вдача легка,
Дай напитися вроди,
Пересади парубка...

Коли проходить гурт побіля Хама – 
Завжди чомусь заспівують дівчата.
Як наче там бузок цвіте піснями,
Ось і тепер... То Полька винувата... 
(пісенька)
Ти на кого натякаєш? – 
Не на нашу Польку?
Так у нас нема гороху –
Є лише квасолька...

На дівочій на долоньці, 
Як на подушечці...
Спати-спатоньки – рай
Моїй голівоньці...

Вибігав мій козаченько
З Того Світу в Цей...
Не розгледіла віченьки
I його лице.

Крізь вогонь і я стрибала,
Щоб його зустріть...
Ой, як щастя того мало
На дівич-горі...

Сміх по серцю полоснув,
По твоєму виду...
Вийди, вийди ти зі сну,
Я зі смерті вийду...

А в балці кінь пасеться біля хмари...
З усього краю там зібрались пари...
Кінь сивий-сивий, трішки яблукастий,
Побіля нього в небо страшно впасти...
Пустують пари. Конику у вухо
Влізають весело. Вилазять – не впізнати.
По подиху відгадують, по духу...
А вухо коника не стомлюється ткати,
Вдяга закоханих у краснії узори,
Промінням шиє-роздає убори,
I навіть щоки вишива і брови,
Уста і личка – з молока і крові...
Дівчата всі – як ластоньки, ласкаві,
У кого стільки вистача уяви,
Такою і стає вона нівроку,
А парубки, узявши ті уроки,
Щораз питають серденька дівочі:
– Мене якого бачити захочеш?..

Неозирайсь, Навпомацки й Небійся 
Затіяли там гульбища всю ніч.
I відьми аж із Дібрівського лісу...
I Крутояр, і дикий звір Триніг...

Браталися, кожухи вивертали,
Котили колесо палаюче з гори,
Тушканчиків ловили, обертались
На буйволи і навіть явори.
Відьом хапали з засідок на відлі*,
Садили у криниці на ланцюг. 
Спіймав коваль був відьму-породіллю,
I власну матір – хтось із волоцюг.

Марійка ж розчинилася в тім гуку,
У тім дзвінкім вертепі степовім...
Таки і справді сон прийшовся в руку,
Таки, напевно, батюшка праві,

Коли казали: «Прийде все опосля...
Самі колись розчахнуться врата,
Не поспішай, Марієчко, доросліть...
Не поспішай. Таке не поверта...»

Смерть десь позаду – там. А тут – зірки.
Так низько ось спалахують і кличуть...
I щастя сік солодкий – аж гіркий...
I п’єш його, й кривитися не личить...

Цей шал народження сріблясто-дзвонковий...
Все – аж пищить – росте і проростає...
З землі – трава, і коники – з трави,
I музика із коників безкрая.

Маленькі дітки в льолях і у снах,
А менші ще – у білих горошинках.
I мрії тата – у його синах,
I мрії мами – у її кулинках*...

Дюймовочки у мальвах засинають...
Я їх не бачила, та є вони, я знаю...
Бо я на них сама буваю схожа,
Коли приходить ніченька погожа...

I коників зелених трав’яних
Лопух чи місяць запряга у трійки.
– Це все, – шепчу, –
  ця казка – для Марійки...
I оживають радісні вони...

Як свічку, місяць обрій засвітив,
Над гаєм колихнулося духмяно,
Мов Бог парфуми неземні розлив...
Полями піжмурки скрадаються поволі.

Марієчка не дві провідувала школи,
Звичайну й ті, де інші не були ніколи.
У казці й наяву однаково ходила,
I грала, й гралась, й, граючись, любила...

I не було для неї меж у світі
Ні в мові душ, ані в розквітлім літі...
* на відлі – з-за плечей (тільки так можна спіймати відьму)
* кулинка – запнута дівчинка (гуляйпільське)

 

ЛIТОПИСЕЦЬ

Коло Тиші Притишанчик
Притишинькнувся, принишкнув.
I струна в степах далеких
Тільки бренькнула – порвалась...
То моя була – я знаю...
Гей, у всіх по білім світі –
Стільки приструнків – як діток, – 
Ледь наприндених, раденьких,
Незабутньо-павутинних, –
Сміхолюблених, безвинних...
Їх натягнуто – як душі
Та й на дека степу дикі,
Мов на кобзи старовинні,
Що народжує земля ця, – 
Солов’їнна, українна,
Співомспалена, столунна.
Цвіркунять по цілім світі
Наші подихи безсмертні...
Тільки стану де, пристою
Сам на люднім велелюдді
Чи в немірянім розмаї... –
Враз вони мене поманять.
Засюркочуть, задзигарять.
I не втомляться манити,
Й не забудуться поранить...

* * *
У кожної квітчиноньки
Серденька відчиненькі –
Медові тичиноньки,
А в устоньках – пилочок – 
Золотий душі лоскоточок.
Гуляються по алеях
Півонії й лілеї,
Хмариночки суму
I думи-парфуми...

* * *
Той стан – як слів ще не знаходиш...
Вони, мов жмуряться у страх,
Десь коло серця тихоходять,
Лоскочуть літом по губах,
Як ти (в крові), коли не поруч
Або іще тебе не знав...
Десь там, де світ не завмирає,
Де наш забутий пращур Нав
Наш слід у світ цей зберігає,
Й не хоче визирнуть до нас...

* * *
А на кущах шипшини
Квіти білі й рожеві,
А на них,
Як щойно полаковані
Жучихи
Євглени-зелені.
Аж не віриться,
Що живі...
П’ють нектар.
П’яні – 
Ледь ворушаться,
Не втікають.
Торкнешся – 
Завмирають...

* * *
Де був мороз,
Там сяйво рос.
Не віриться...
I явір-богатир
Так буйно-зелено – 
Немов пита:
– З ким силою
 Поміряться?
Мов світло, з-під землі – 
Трава.
Така снага,
Жага така! – 
Однаковісінька...

* * *
I до тебе цей світ майорів і маріїв,
Не поспішай, Марієчко, доросліть...
Зайди до Явора й Криниченьки у гості,
До Сонечок, що Сиротинок гріють... 

* * *
Коли Марієчка встигала
Зазирнуть у гніздечко
Прирученої синички,
Що знайшла собі пару?
Не боялась синичка Марієчки,
На яєчках сидячи, бурчала,
Рученьку їй легенько клювала.
Марієчка під пухнастий бічок
Пальчиком синичку торкала...
Там десь яєчка –
У них квіти літаючі
У сні ростуть...

IЗ ДУШI – ПАВУТИНОНЬКА...
(пісня)

Дав мені цей світ три забавоньки:
Дівчиноньки цвіт, чару славоньки.
Ну а третя вже й не сказать яка,
Мов дурман гіркий – та рибалонька...

Не важливо чим – сном чи неводом,
Ще одна іще там попереду.
Десь вона весь вік у душі на дні,
Як оскома щасть, як життя пісні...

Так сама судьба – манить пальчиком,
Незабутніх днів забувайчиком.
Волосінь – з душі павутинонька,
Золота моя мрій рибинонька...

З темних вічних вод, із душі глибин
Як мені зловить щасть моїх рибин?
I стою в грозі – в січні й березні.
Океан в душі. Я – на березі...

Дав мені цей світ три забавоньки:
Дівчиноньки цвіт, чару славоньки.
Ну а третя вже й не сказать яка,
Мов дурман гіркий – та рибалонька...

 

РИБАЛЬСЬКА ТОЛОКА

Оджнивували й одбазарювали...
Свята неділя. Сонечко – як мак...
– Сам Бог велів сьогодні порибалить.
Ну що, Богдане, сходимось, чи як?

– Не коропи – розбійники за млином.
Вудки трощать, рвуть снасті, хай їм грець!. 
На днях ішов – так брьохали, як свині.
Потолочили к бісу очерет.

Казав Кандьор, ще й сом засів під мостом,
Качок лигає, наче комарів.
Давненько не було такого гостя,
Ма’ть, ще з весни із повінню забрів.

...Латали волок миром серед двору,
Міняли в хрокал ветхі держаки.
– Здається все, нарешті ось і впоравсь.
Ну, начувайтесь, мрії й щупаки!

Тим паче, що весь хліб уже в коморі,
Усій роботі сплачено борги.
Думки і думи вільні і просторі,
Нарешті зникли в щастя береги!

Рибалка волоком подібна до толоки,
Живі м’ячі жбурляє водяник.
Так ще валькують. Вражень – на сто років.
Цей чар, цей див кого не полонив!

Аж крешуть коропи. Снопами бризки,
Як божевільні! – Подих забива!
Плигають через волок, – тільки зблиски
Горять у снах. I час не закрива.

I тут і там об волок чешуть боки
Соми й лини. Скипають буруни.
Аж струмом б’є чи полум’ям високим:
В кулі* чи ні? Не вискочить? Горни!

Богдан – мов півпланети цуприкує,
Сам на клячку – вгрузає до колін.
На іншім боці чубляться два куми,
Все ділять край, мов землі королі...

А хлопчаки слідом – як галченята,
Орава ціла – буцають, кричать.
Веселі джини, хто їх розпечатав?
Й Марійка з ними – дарма, що дівча...

Раптовий цирк, жива ріки вистава.
Таке хіба можливо пропустить?
I що майбутні поцілунки слави
В зрівнянні з тим, коли спиняєш мить...

I зацвітає спалахами древо
Твого життя, мов груша у маю...
Й навік впускає Всесвіт через кревну
Природну пуповиночку твою...

Це не вода – це пам’ять злотоцінна
I злотодзвонна, зроджена в грозі...
За городьми... По шию, по коліна
Ми ловим рибу в маминій сльозі...

Господь наплакав небом і очима,
Верба свячена, донечка моя...
Як дихань – крапель сила незлічима...
Ця річка духу наша й нічия...

Для тих, хто мріє ложкою помірять
Наш скарб душі, не просто зрозуміть...
I все ж я вірю, Господи, я вірю! – 
Ще стрепенеться, виясніє світ!

I соловейка сльози на світанні,
I ті, у серпні сплакані, жита!
I пісні сльози – перші і останні –
В крові ріки злилися за літа...

Рибалки зроду, Господи, для мене – 
Цілунки в душу рідної землі.
Там все і досі синє і зелене,
Ласкаве, рідне, схоже на політ...

Коли в долоні річки набираю,
Коли душею в душу їй дивлюсь...
Це не рибалка, краю мій, я знаю...
Читать ці знаки вік не утолюсь...

Тут світ беріг мені свої таїни,
I відкривав я, серцем молодий, 
Під трепетом довірливо-наївним – 
У кожній рибці ключик золотий...

Лоскоче рибка, грає під ногами,
В ямки ховає щастя, під ступні...
А в листі верб ген попід берегами – 
Абетки риб завмерли мовчазні.

В корінні, наче в бородах старезних,
I карасі, і раки – аж кишать.
Відлунює в гіллі зозуль перезва –
Щемливий сум на серці полиша...

З ким разом тут на все оце дивився –
З’їдать не треба солі вже пуди...
Гора не йде, то сам ідеш до висі. 
Збіга сльоза, бо в ній ти народивсь...

Хіба це можна зроду не любити?
Пливуть кружала щастя і вінки...
Така ріка! – боїшся розчинитись
У ній – як сіль. Прозоріють думки...

Завмерлі бусли мружаться у травах,
Десь бугайці в очеретах гудуть...
Малята скрізь у сонячних заплавах,
Як огірки на грядочках, ростуть.

Таке щоразу діється з тобою...
Телесик плаче казку з-під крила...
А дітки в ночвах плавають рікою, –
Ще нічиї – водичка принесла...

Купають коней старші там, за мостом,
Пасуть гусей на взаводах щодня.
Ввійти в цей світ, здається, дуже просто,
Але щоразу щось немов спиня...

– Ти що, заснув? Вся риба повтікає!
Вже близько берег. В заводь завертай!
Немов казан у волоці скипає!
Казан у пеклі. Бог простить нехай.

А ти радієш! Ходором весь ходить
Забитий куль. I скреки*, й коропи

* куль – матня у волоці
*скреки – великі жаби

Плигають, б’ються, рвуться геть у воду...
З останніх сил тягни його, терпи.

Вода жива сріблиться, блиска жахом! – 
Спіймав азарт жадобу до оман.
Крізь діри й вічка все спливає прахом, –
Немає сома. Знов-таки нема!

Один канючить: 
  – Дядьку, дайте рака!
– Ого, який! Спасибі!
  – А мені?
– Мов крокодил! Поглянь, яка діряка!
– У мене вдарив – ледь не збив із ніг!

А дітвора до дріб’язку охоча, –
Щоб випускать: «Дивись, не увередь!»
Над всім оцим летять Марійки очі,
I сум, і біль, і сяйво милосердь...

Бо життя – це привід лиш порадіть,
Знов повстать із полум’я, змолодіть...

А рибалка? Що вона? Все це – так... – 
Через сон за обрієм сонця мак,
Манить, кличе, зманює – не втолить,
Доки сил є віченька розтулить,
Щоб на Той Світ родичам розказать,
Поясочком щастя підперезать...
Поясочком обрію з дівич-мрій,
Що косою сплетений.
  Не старій,
Аж до смерті самої не вмирай...
До краєчка істини – і за край...
I вінок, і човен твій принесе.
Бо життя – це привід лиш, як і все...
Бо рибалка – витівка порадіть.
Тої риби вдома он – ніде діть... 
То ж рибаль, поки ще все:
  най, най, най...
Не скупись, по-царському вибирай
Наймиліш, найвідданіш, золотіш, – 
Покуштуй, порадуйся і потіш,
Щоб не вслід тупицею, щоб тепер,
Щоб з тобою світ оцей та й не вмер!
Iз душі, із серденька випускай,
Хай пустують, щедряться, чуєш, хай!
Жоден подих, посмішку не змарнуй,
Не погребуй, не-не-не каверзуй.
Обійми всім серденьком щедрий світ,
I тебе обійме він у одвіт...

Жартівник, жар-сіяльщик і бабій,
Галабурдник, гопкало, горобій.
В іменах, у прізвищах, у очах,
Щоб ніколи голос твій не зачах,
Розцвітав і множився, знов родивсь,
Щоб воскреснуть згодився і згодивсь.

 

ПIСЛЯ ГРОЗИ

Змінилося усе. Казали: «Не розкиснеш»,
А злива ось пройшла, і я увесь потік
За хату і у сад, на гойдалку і вишню.
Туди аж, де хмарки й невидимі святі.

Якби це скласти все! Якби це все зібрати,
То був би другий я. Та як його складеш?..
Стежки палахкотять. У грудях – холод м’яти,
I осами співа у стрісі очерет...

Це важко передать: із мене і у мене
Весь світ перетіка. Не груди – а ріка... 
Стоїть – аж вороне – таке усе зелене,
I серце – жабеням у травах он скака.

Це сталося вночі. Наляканий грозою,
Городами до плес купатись бігав сад.
Голюсінькі грушки обдерті дерезою,
I яблуньки тремтять –
  ледь встигнули назад.

Порушився закон. I гнівався Всевишній!
Неначе кровозмішення всю ніч було в яру!
I полечко текло, і вулики, і миші
Пищали в копичках, просилися до рук...

Бери, хто має снасть.
  Ану ж бо, спробуй щастя.
Горішня йде вода. Розірвано ставки.
– Такенні йолопи!
  – Баштан.
  – Не треба й красти...
Дорослі й малюки – усі біля ріки. 

Наш невід –
 аж двигтить од спійманих веселок!
– За раз по півкуля! I дині, й коропи!
Мутніє ув очах. Не волок, а метелик.
– На крилах в куширі: і раки, і гриби.

I яблука живі, і груші із очима,
Зірки і кавуни, вперемішку – лини...
Карась чи помідор – аж витріщився, блима?
Почавкують соми. Попискують в’юни.

Аж смішно називать тепер те все бідою – 
Переляки нічні і блискавки батіг.
Кепкує, хто знайшов украдене водою,
А дехто за потоком на Той Світ мов забіг!

Малих он хлопчаків орава на мілкому.
Час цідять неводками,
  хто з марлі, хто – з гардин!
Зловили черепаху, несуть гуртом додому.
Аби лиш показать і знов вернуть сюди...

Незнайки-хлопчаки! Які вони хоробрі!
А старість запита з ілюзій бариші.
Не знають ще вони, які запаси роблять
Барвистих сухарів на чорний день душі...

Не згадувать те все я теж не маю сили,
Неначе і не жив. I пам’ять – як з води.
У райських тих плесцях ми прядиво мочили,
Й сорочечка ще там, в якій я народивсь...

 

(пісня)
Зозуля кувала, і мама сіяла у лузі, –
Така молоденька –
  босоніж ішла по квітках...
Несла немовлятко по самім небесному прузі,
Мене пригортала, мене колисала в руках...

Я смерті не відав. I був я тоді іще вічним.
Зозуля кувала на самому денці сльози.
Мені, крім любові, ділитись було іще нічим,
I чув я тоді ще самої землі голоси...

I я усміхнувся в ромашки, наповнені снами.
I в небо здійнявши, розмаявши полум’я кіс,
I сонцю, і травам, і вітру молилася мама, –
Лелеці над гаєм за те, що мене їй приніс...

Весь світ мене бавив,
  як мама в роботі лишала, – 
I братичок-вовчик, і грізна коза-дереза...
I ті яворята, що з лісу під хату підкрались,
I погляд повсюдний, що нині цвіте в образах...

Пора ненаглядна, пора незабутня настала,
Чогось пригадалось, чогось обізвалось з глибин:
Пливуть за водою
  безмірного щастя кружала...
I скльовують птахи кровинки замерзлі калин...

Зозуля кувала, і мама сіяла у лузі, 
Така молоденька –
  босоніж ішла по квітках...
Несла немовлятко
  по самім небесному прузі,
Мене пригортала, мене колисала в руках...

ЇЇ КРАСI
ТА ХТО Ж НЕ ВИНУВАТИВСЬ...

Її красі та хто ж не винувативсь!
Зустрінеш де чи вгледиш звіддаля, –
Таке в душі – немов од ластів’яти...
Відкрить подібне годна лиш земля,

Коли стріча іздалека додому,
В сльозі мигтять байраки і сади.
Аж забира твою життєву втому,
Аж стежку долі верне од біди!

Там красне літо-літечко вітає!
А в хат узварних – повні очі мальв!
Там все, що втратив, досі ще витає...
Там закотилось перше твоє «ма...»

Це там колись ти вдвох із Богом плакав,
I всю ніч місяць вікна склив душі...
А потім геть розсипався із ляку
I засюрчав у срібнім спориші...

Признатися й собі не всяк посміє
(В душі не всяк народить ті слова...),
Що все оте з появою Марії
Не просто є... – стобарвами співа...

Дрімучі старці раптом сиротіли,
На неї дивлячись, неначе хлопчаки...
Приваджувала, хоч і не хотіла,
Й пташки клювали в неї із руки...

Богданів двір – мов медом хто помазав...
Як вечір – юрми. Сердився Богдан:
– Ми що, в облозі? Кишну я їх зразу!
Кому таке могло не набридать?

– В Рябків колись край вигону гуляли!
Тепер всі в нас. Ач, моду узяли!
– Хоч би вже швидше пару вибирала... – 
Бурчала Настя. Що кому болить...

Усю траву повитовкли навколо,
Уже нема козу де прип’ясти.
– Ще той не народився в Гуляй-Полі,
Од кого їй та прийдуться свати...

Один настирний сватався аж тричі...
Сміялись люди: йде по гарбузи...
Мабуть, худобу годувати нічим...
А дяків син – той дині їй возив...

А хуторянин сватався з волами...
А циган коней крадених водив...
То в перелазі хтось тички виламував...
То били хлопці з ревнощів «морди»...

До залицянь байдужа і раніше,
Iз тих часів, як приїздив скрипаль,
Марія стала наче зовсім інша –
I на сльозу, й на усмішку скупа...

Не те, щоб там зазналася чи горда, –
Якась врочиста – дум не оголя.
Ото, бува, працює на городі
I враз замре – мов зірку видивля...

Поклич – не чує. Вся благоговіє...
Умить стає блаженна чи свята...
Над головами дивиться-радіє,
Співа беззвучно – стріпують уста...

Шептались люди:
  – Дружить із зорею...
– Їй Бог з дитинства небо відкрива...
Було, що й насміхалися із неї,
Поки хоч раз не чули, як співа...

А хто вже чув – ті мусили признатись,
Що їх смішки страшніші голосінь...
...Подібних сватань ще було багато...
Та цей був особливий – не як всі...

Як перше стрів – то остовпів одразу.
Панич, а капелюха зняв і вкляк...
Всі відступались скоро, – не вмирати ж...
А він лиш серце з болю затуляв...

Йому глузливі кидали поради,
Мовляв, такому нащо голова...
А він зі сміху того ще і радий,
Мов сміхом тим пожежу заливав...

I так на неї віддано дивився!
Мов бачив те, що бачить і вона!
Аж люди примовкали. Аж божився
Старий дзвонар, що то Господній знак...

Вона йому по-доброму казала,
Вона його жаліла, як дитя...
Ні жаль, ні вмова не допомагали.
Що світ і глузд, як він давав життя...

Він до судьби являв таку покору,
Що стало ясно всім: не надоїсть...
Iзранку прийде, стане коло двору,
Й, мов тінь од явора, до вечора стоїть...

Вмовляли дружки: 
  «В батька ж три заводи...»
Вже й Кригер старший якось приїздив...
– То, може, дівко, комизитись годі?
Якщо вже що – то я не проти див.

Нам теж було із матір’ю непросто...
Але ж змирились. Тут вже – не до примх.
Не погордуй, зайди коли у гості.
Йому кохання послано згори...

В нас син один. I Бог один. Їй-право...
Але Марія ходить городьми...
Їй нелюбов ще гірша од неслави.
– Не зможу жить брехнею між людьми!

Вона його просила: «Відступися!»
А якось і гарбуз була взяла...
Та він на неї так тоді дивився,
Що кинула в бур’ян за перелаз.

Казала:
 – Знаю. Знаю, ти хороший,
У тебе є і серденько, і гроші.
Та різні в нас і долі, і пісні...
Червоне й чорне так на полотні...

Не сердивсь він. Покірненько питав:
– Це ж як моя любов не доліта?
Це ж як у снах приходить древня Русь?
Ти лиш скажи. А може, я навчусь...

I так у тій наївності світився,
Що сплутував Марійчині думки.
I, може б, щось і вимолив-таки,
Якби не пісні маминої вись...

Казала: 
 – Я ж народжена співати...
А заспіваю – серцю не збрехать...
Це так – як дихать. Спробуй – не вдихати...
А будь воно неладне все нехай...

Ти хочеш один одного жаліти?
Це так, як вдвох посивіти... А діти?
Життя – це інше. Бог нам не простить...
Вони ж повинні в радості рости.

Ти ж бачиш: я не видержу без пісні...
Хоч вік – як день...
  Ти кажеш: день твій – я?
То хто ж іще пойме, як серцю тісно?
Ще, кажеш, любиш. Любиш, тільки як?

Це гріх: любов’ю людям не світить...
...I він таки подався у світи...

В обід прийшов. З Богданом попрощався,
Простить просив, як що було не так...
Гостинців дав малечі всій на щастя.
Аж Настя чось сплакнула у кулак...

Він потім збудував завод у Відні.
Щоб обійти, то треба, може, три дні...
Марією назвав. Ну а Марія – 
Та не за ним, а все його жаліє...

Не раз, бува, ховаючи пориви,
Iз сумом зронить: 
  – Маю такий хист...
Напевно, я задуже вередлива:
За сто земель розбіглись женихи...

 

ЛIТОПИСЕЦЬ ПОДУМКИ – МАРIЇ...

Я Раб Передчуттів і Див Прозрінь,
А не твого – хай янгольського – тіла.
Подумав так, і сойка пролетіла –
Мов лист живий з непройдених доріг...

Я звик ні в чім собі не відмовлять! –
Ні в чім, ні в чім із того, що страждаю...
Це розкіш непростимішня, я знаю...
Хмільніш небес пливе лише земля...

Непросто вижить мовою богів!
I все ж цей дар дано мені не всує...
Я буду вік вертатись до боргів
Сказати те, що кров мені диктує...

Свій знак у всіх – хто світить і згоря...
Пробач, що я занадто вже відкритий.
...Ти в глупу ніч явилась, мов зоря,
Рукопис мій собою освітити...

* * *
...На неї схожі заміж не виходять... – 
Хто люд щасливить – не лиша собі...
Та берегла її рука Господня...
Спасибі Богу.
  Та старій гарбі. 

Тоді Марія їхала із поля,
Послав Богдан доправить гарбузи.
Полудрабок зламавсь біля Горголі.
Степан якраз саман з ріки возив...

Пустився дощ.
  Степан вдавав, що сердивсь:
– Гарбуз, – казав, – не мокне, як саман...
Iще до всього й палець увередив.
Як сталось те – досікатись дарма...

Була гроза. Руками доторкнулись.
Як грякне грім – ніхто не вбереже...
Ще їхала туди – і не гикнулось,
Верталася – засватана уже...

Не зразу вийшло стать під образами...
Але звідтоді дихали вже в лад...
– Мабуть, тому, що брав із гарбузами, –
Сміявся люд, – відмовить не змогла...

Дивак – привозив з Вовчої лілеї...
Не дарував – у Гайчурі садив...
Вона вже знала: все то він – для неї...
Та до кінця не вірилось завжди...

Хотілось, щоб сказав, щоб похвалився...
А він лише покаже і мовчить.
Вже й стриманий!. При ній і не молився.
Мов приорав од серця десь ключі!

Як їхали – в гарбі ще те відчула,
Надійний – наче вічність прожили...
Як і Богдан – просвітлений і чулий,
А тільки мов забутий, як коли.

Тоді немов губилась його сила...
Тож перше, ніж обітницю давать,
Вона одної клятви попросила:
Щоб до зорі її не ревнував...

До того, що в очах її побачить...
До пісні, що у серце прилетить.
До щастя, що складається, одначе,
Iз болю – неземної висоти.

Я ТАКУ ТЕБЕ НЕ ЗУСТРIТЬ НЕ МIГ...
(пісня)

Я таку тебе не зустріть не міг,
Болем вишитий твій ласкавий сміх...
Цвітом-тереном коси вінчано,
Степу рідного чар не лічено...

Серцем маминим ти мальована,
Щемом татовим обцілована.
Я нап’юсь краси із твого лиця,
На усі часи, як говориться.

Ти землі моя ясна зіронька,
Голос серденька і говіронька... 
Жить без тебе – що і не жить зовсім,
Ти за все мені, ти мені за всіх... 

Я нап’юсь краси із твого лиця,
Прийде смерть косить та й загається.
Прийде час, ой мій, та й задивиться,
На усі віки ощасливиться.

Бо краса твоя – то пісні мої, 
В серці тьохкає тонше солов’їв...
Не набридне вік, не замре здаля.
Бо у ній усе, щедра чим земля.

Буду в серці вік ту красу носить.
Мов дві крапельки – наші донька й син.
Як замріємось! Як згадаємо! – 
Що є щастячко – не спитаємо...

...Вже і нас он час в полі доганя,
Кажуть, все мина, кажуть, все линя.
Вип’єм болю ми, як горівоньки,
Що воли, як є чорні брівоньки...

Не важка судьба, не страшна мені...
Ти у серці там, де живуть пісні...
Бо краса твоя – то землі листи...
У моїм роду буде сходити...

Бо краса твоя – із вогню й роси...
Буде ті скарби чесний люд просить.
За морями та й океанами,
Брови татові, серце мамине...

 

ЛIТОПИСЕЦЬ
Душа росте. Й за це у нагороду
Господь дарує спрагу їй колись –
Відчути душу рідного народу,
Оту любов, з якої ти з’явивсь...

До неї, мов до Бога, пригорнутись
Приходиш ти у щасті чи біді,
Щоб всі скарби життя свого збагнути,
На цілу вічність враз помолодіть...

На весіллях, на ярмарках, толоках,
Забувшись геть, зливаєшся в цвіту.
I в мить оту божественно-високу
Її цілуєш раптом на льоту...

Враз порожнечі гояться надовго...
Вона тоді щедріша молитов –
Дає тобі усе, заради чого
На грішну землю, власне, ти й прийшов...
ЯРМАРОК
– Як вважаєш, ти ще на ярмарок, чи вже із ярмарку?
– Не знаю. Але точно – не на свайбу,
до якої колись заживало усе...

Назавтра ярмарок. Приїхали цигани.
У лузі – шатра. Кузнею димлять.
Гасають діти їхні по тумані,
Пасуться коні – наче в кисілях...

У цю шпарину – видно аж до скіфів...
Тут хмарки тінь летить – немов тарпан...
I місяць – вічний камінь той Сізіфів –
Щоночі котить Гайчур по степах...

...Немов засватане, притихло Гуляй-Поле,
До ярмарку готуються, хто як.
Той міря ненадіване ніколи,
А той лата вже зношений сіряк...

Це – свято свят. Наврочити не хочу...
У декого – єдине на віку...
Повітря й те – фіалково-уроче...
Бджола і та – в новенькім фартушку...

На вигін потяглися ярмарчани.
Я думав – сам, а тут уже... – мирви!
Блигомий світ... Коли ж це ми стрічались...
Таки оклигав, куме? Ти диви!

Що буде завтра – важко й загадати.
Ще де та ніч, а ярмарок – до зір!
– Iшов – так грушка, вбрана вся в дукати,
Поворожити вибігла за двір.

 – Ти куди збираєшся завтра?
 – На ярмарок.
 – У тебе ж нема чого продати.
 – I купить ні за що.
 Так завтра ж не базар, а ярмарок...

Марієчка од ярмарку чекала
Не стільки див, як нових одкровень.
Пасльону два відра за день нарвала. 
– Наплакать легше справді...
  – як за день...

Їй перед цим наснилися цигани,
Ласкава Зара з вузликом од сліз...
Відро зірок і незагойна рана.
Устала – звідкись на руці поріз...

Згадалось ще: у сні просила Зара
Вернути хоч одну суху сльозу...
«Що хоч, – казала, – дам – красу і пару,
I навіть Злото Серця принесу...» –

I що воно в цім світі – «Злото Серця»?
Чи не «циганське золото» – як все?
Але на сон не можеш ти розсердитись...
Бо сон є сон. Несе вже – що несе...

Для чого Зарі треба та сльозинка?
Кого молила викликать із тьми?
У мене ж закотилась – половинка,
Пече ночами часто під грудьми.

Дістать її і виплакать не можу...
Той сон не додивитись – просто гріх...
Якби могла – спитала б у ворожки,
Так і на них чи мор, чи недорід.

Благословився вчора мій деньочок!
I я нарешті зважилась, пішла...
Взяла бабусин срібний перстеньочок,
Щоб додивитись сон із Джерела.

Дівчата – як чинить – розповідали...
I я за спину кинула срібло...
Джерельце, мов живе, завирувало,
Якимсь тойсвітнім страхом зацвіло...

I тут у нім побачила я Зару...
У церкві танцювала з немовлям.
Давав їй хтось червінці, потім – чару,
Украсти «Богоматір» намовляв...

Вона її десь діла. Вийшла з храму.
До неба руки зводила. I враз –
Мов блискавка ударила од страму.
Я бачила, як корчивсь її страм.

А далі все перевертом. Все Ґвалтом.
Нежданно помутніло ув очах.
Отямилась – лежу. Якась – мов з вати...
Тепер не знаю – Зару як стрічать.

Такий цей сон. Розказую й боюся,
Щоб не здійснивсь. Мовчала – до обід.
– Я розгадати сон твій не беруся.
Цього робить не раджу і тобі...

Бо можна наразитись на прокльони...
Таке буває часто між людьми...
Хоч я люблю вареники з пасльоном,
Побільше куштувала – зі слізьми...

(пісенька)
– Ой нема солодшого тих дармин,
До одної сватались батько й син...
Куштували з літечка до зими
Варенички, варенички зі слізьми...

– Ти, козаче, серденька не мордуй,
Зі слізьми вареничка покуштуй.
Так ніщо – й горілочка – не бере...
Буде що пригадувать, як помреш.

– Викаблучуйсь, голубе, викомарюй – 
Не візьму я тих вареничків даром...
В голові не маю проріхи,
Я люблю варенички з сміхом.

Ой гоп, гоп, ой гопоньки, гопки,
У оси ловкесенька попка.
Ой гоп, гоп, ой гопоньки, ніжки...
Вже ростуть у тебе он ріжки...

– Ну Ви, куме, чуєте, й вредні,
Я люблю і перші, й середні.
– З чим же ті вареники, куме?
– А ти сам, як зможеш – придумай!

– Ой гоп, гоп, ой гопоньки, гопки,
У оси ловкесенька попка.
Ой гоп, гоп, ой гопоньки, ніжки...
Одпадуть на старості ріжки...

Хто любив осу, а хто бджілку,
Хто кохав – хто думав лиш тільки...
В кого ріжки є і немає,
Смерть косою всім позбиває...

– Ой гоп, гоп, ой гопоньки, гопки,
У оси ловкесенька попка.
Ой гоп, гоп, ой гопоньки, ніжки...
Розженіть кров танцем хоч трішки...

 

НIЧ ПЕРЕД ЯРМАРКОМ

Засиділась Марієчка в Горголі,
Прийшла Гафія, і Васько – синок.
На запашній траві гавіли долі,
Лузали качани під сон байок, 
Аж раптом укотивсь «Обрубок Волі»
Через поріг – неначе колобок.

Під вікнами в бузкові десь кімарив...
Уста горять, а очі – запальні.
Немов хильнув із місячної чари...
Аж моторошно стало (звісно ж – ніч...)
На пузі гопака (немов ошпарив!)
Затанцював – як борщ у казані...
(пісенька)
«Добирався бродом я, голяка, голяка,
Танцював із місяцем гопака, гопака.

Я летів, а місяць йшов пішки – 
По твій сміх і в маслі орішки*...

А ти мною, серденько, не гордуй, не гордуй,
Свічечку у горниці та й задуй, та й задуй.

Поцілую потай і з поворотом,
Пригостиш – нестиму не поза ротом...

Йшов до тебе – небом я, сплю – під тином,
Отакі-то в зіроньки та й гостини...»

– Цей заллє, – озвавсь хтось, – за шкуру сала.
– Тю, тебе в нас тільки і не хватало...
– Не тому під тином ти, що кохаєш, 
Вік за чим пробовтався – сам не знаєш...

...Парфентій у кутку під образами
Дививсь, як усміхалися святі.
З небесними думками-голосами
Перемовлявся – наче десь летів...

ЛIТОПИСЕЦЬ
(подумки)

Ні, не боги найближчі до природи,
Не ті, що вергають державами й світами,
А ці — найнещасливіші між нами,
Маленькі люди — босі і голодні.

Кому за світ нема чим зачепитись,
Окрім любові з трутою облуди,
Кому життя за гріш дешевше буде,
Хто зна ціну йому! I вже –
  по горло
  ситий...

Найближче до природи божевільні,
Ворожбії, та грішники, й старці,
Мандрівники, поети і сліпці.
А ще оті, про кого кажуть: відьми.
* орішки... – вергуни 

ГОРГОЛЯ
(Колись її теж звали Галею, потім дали прізвисько Горголя. Мабуть – тому, що горе було її долею. З часом люди призабули справжнє її ім’я, як і те, що вона теж колись продавала на ярмарку... вогонь. Багатьох дивувала реальність її розповідей. Слухали – не могли відірватись – так, наче те все було з ними самими...) 

...Отож, кажу. В згорілому селі,
Неначе в чорному проваллі,
Жила-була селянка Галя.
(Гиля-гиля, лебедики малі.

Аби ви вік в селі цім не сідали.
Летіть собі, летіть собі, летіть,
Допоки не загрузли в хижу сіть
Чи об довіру крила не зламали...)

Галина божевільна причитала,
А вечорова хмарка сонна
Під босі ноги, наче Ґанок, слалась,
Взувала їх у чобітки червоні.

Несла. I, зачепившись за тополю
(Що наче вісь земна закровлена чи паля...),
Дрижала вража хмарка, рокотала,
По ній спускалась на коліна, ой на голі.

...Ото і все, що від осель вціліло —
На відшибі тополя та хатина.
Ото і все лишилось від Галини
Після пожежі — тінь лиш божевільна.

Три роки вже в її дрібних віконцях
Вночі і вдень горбатий вогник блима.
Вогонь пожежі береже дівчина,
Він їй і свічечка, і похоронна.

Мале життя й сьогодні не гасила —
Нехай дотягне, бідний, хоч до світу,
Побачить свою матір — сонце вічне,
З грудей у неї вип’є трохи сили,

Коли ще зможе жить хотіти...
Мов закривавлена пташина, вогник тріпавсь.
Цвіркун під ліжком насверіпивсь —
Ткав колискову. Де ті діти?..

Не спала у цю ніч проти неділі.
В холодну постіль крихту прилягла,
Неначе в ночі попросила,
Щоб та не гнівалась.Тепла

Свого старого тіла піч дала їй —
Горнись і грійсь, душа, біля життя...
I вже схопилась. Підмела сміття.
Вродила пісню. Пісні напилася, —

Сумної та гіркої, мов молитви...
I почала на ярмарок збирати
Себе і хату. Заварила м’яти.
Олією вогонь згадала ще полити —

Нехай росте. Столітник напоїла чаєм,
Побачивши здивовано: зацвів.
Iз балки чувсь далекий передзвін
Легкої збруї, мов переклик зграї.

Останні вже. Знялися в глупу ніч.
Що їх затримало —
  любов, хвороба, мрія?
Їм озивались тіні й серебріли,
Мов зблиски чорних риб у глибині.

Заслухалась, та хутко спохопилась.
Аж налякалась власної краси,
Як роздягалась. В крапельках роси
Стомісяцями сяяло все тіло!

Накинула убогу сорочину.
Давайте й ми не будем підглядать,
Бо ця краса живе, немов барвінок.
Її не візьмеш. Можеш лиш стоптать...

Взяла вогонь у кошик і столітник
I, щоб устигнуть першою, пішла
На ярмарок. Мов золота бджола —
Iздалеку — летить крізь ніч і світить...

 

* * *
Давно пішли Гафія із Васильком,
Посунув десь за річку і Салій.
Вже прибігав од Насті і посильний – 
Миколка у сорочечці новій...

Пора іти давно перепоріла,
Марійка ж заворожена сиділа.
Й над нею – наче хмарка лебеділа...
Немов душа лишала раптом тіло...

Могла Горголю слухать безкінечно,
Про слід тарпанів, ярмарки, вітри...
Здавалося в старій усе доречним,
Усе підряд у пам’ять хоч бери.

Це зараз люди кажуть: побрехеньки.
Здається: вічна баба на печі.
А час моргне –
  все зникне – тільки тенькне,
Й тоді уже не вернеш, хоч кричи.

Це медозбір душі, – Марійка знала.
Хоч і твердила: «Я ж – як і усі...»,
Та без вагань життя офірувала,
I озивались їй «на небесі...»

«За що несу (хто скаже...) Божу кару?
Чому весь вік блукаю серед лих?
Це ж завтра я зустріти маю Зару...
А сліз нема – ні мокрих, ні сухих...»

ГОРГОЛЯ
...На ярмарковій площі, на столах
Вітри сиділи й тихо гомоніли,
В безвітрі поскладавши гриви й крила, —
Немов дядьки в дорозі на возах.

Той нарікав на долю, той — на Бога,
Ділились горем, наче хлібом другим...
Вітрисько польовий дуднів у дудочку яруги,
Палійко молодий жарину бгав у грудях,

Мов самокрутку з лободи іржаву.
А Вихор з мертвим немовлятком бавивсь,
I чубчик шовковисте хвилювався
Над воском личка, як отава

Над світлом омертвілої стерні.
Його він вкрав у матері. О ні! —
Вже неживого. Вже багато днів
Вона ховала мертве в полині.

Й по селах збожеволіла ходила,
Немов орлиця, що зламала крила.
Аж страшно глянуть — очі так світили
I співчуття на ляк усім палили.

Була безсила, та ніхто з людей
Не міг ні випросить, ані забрати,
Щоб хоч зарить на попелищі коло хати
Чи вмовить спать покласти в землю десь.

– Ще виспиться. Я ж скучила, пойми!
Чотири дні протримали в підвалі,
Хоча просилася: я ж мати!
У двері важко билася грудьми —
Аж молоко текло із них із кров’ю.
I тіло віддала. Пустіть, – балагала, —
Погодувати крихітку. 
  Печалі,
Як сестри, плакали над бідною вдовою.

А вдома, у хатині на печі,
Ще безіменне, наче цуценя,
Мале кричало. Й крик той навмання
Знаходив серце матері вночі,

Як немовля наосліп груди.
Її пустили, та було вже пізно —
Посиніло мале. А молоко, як пісня,
Кричало в грудях на відлюдді.

Горіло молоко — годуй хоч камінь!
Під явором тремтячими руками
Розпеленала. Та ураз до ніг
Впав чорний Вихор на коні.

Поверг, крильми заслав і сонце, й поле,
Вкрав немовля, а жінку залишив.
В лахмітті, як могилка, серед жнив
Лежала, скорчившись, згорьована і квола...

...Отак поміж собою говорили
Вітри на ярмарку в неділю.
Та добре їм. У них лише і тіла —
Те, що несуть в собі. Вони вторинні —

Від руху тіл, стихій і дум чужих.
Вони не мучаться.
  Життя в них — мов у книг
З чужим умом. (Таких відразу чуть.)
Їм не болить, а іншим серце рвуть.

Iз площі голої летіли голоси,
Од чого в одиноких перехожих
Чуби шапки скидали. Наче ножик
Живий, чекав на жертву сич.

У покручах потворної кори
Дерева корчили гримаси при дорозі.
I серце гупало так лунко на морозі,
Мов хтось із ворогів могилу рив...

Собаки попід лавами никали,
Присвічуючи власними очима,
Недоїдки шукали. Й між ларками
На смерть за суку йшла гризня між ними.

Дрімав до всього звиклий,
Збайдужілий сторож —
Його й страхополохом не дошкулиш.
Два місяці лоби в саф’янці срібні взули
I, пустуни, на головах пішли блукать по горах.
Мара німа стояла на воротях —
За містове на цвинтар собирала.
А мареня – малесеньке, як палець,
З розідраним, за себе ширшим ротом,

Канючило в старого вітру днину
Пискливо й жалібно — немов мідяк.
Він дав, та тут же і закляк,
Бо день останнім був. 
То й щедрість — за провину.

Багато б ще повідали вітри,
Та з вогником прийшла Галина,
Й примовкло все. Аж холодок по спині —
За нею тінню кралось дві Мари.

Галина виклала незвичний свій товар,
Аж раптом із-за спини перед очі —
Рука!
Впав скрик на зголоднілу площу,
Мов перший срібний гріш
  для Бога на олтар...

* * *
...Під образами літописець спав безсилий,
Намолотивши з часу пучку слів.
Знов чистий аркуш перед ним білів, – 
Що написав і чим переболів –
У бузиновім вицвіло чорнилі...

Купаючись у голосистій тиші,
Марійка йшла додому на зорі.
Сполохала курей на попелищі
I їжачка під грушкою в дворі.
...Людей же оминалася зустріть...

Трави наскубла, перемігши втому,
Поклала Квітці: «Це – за молочко...».
Перегукнулась з цвіркунцем знайомим...
I взявши два відра важкі з пасльоном,
Ген подалась поволі бережком...

* * *
Мов на вічне віче,
Знову з’їхавсь люд.
В кожного, як свічка,
Від оселі ключ,
Наварили мудрості
В казанах голів,
Мов сивухи сивої
Iз погірклих сліз.
I її на площу
Ллють, як у заміс,
Бородами сивими
Вицвілих димів.
Місять те з чорноземом,
Наче перший хліб.
Храм будують з хліба,
Вічний на землі.
Чи циганський табір
Там отаборився.
Мало іще табір —
Ще й весілля грають,
Мало іще грають —
Чуть на дві версти, —
Мов барвистий бубон,
Велетенський бубон
У руках чаклунських
Крутиться, летить,
Стрічками мигтить.
Ой то і не віче
Вічне пророкує,
Ой то й не цигани
Рясно так святкують —
То у Гуляй-Полі
Люди ярмаркують.

ЗАГРАЙ МЕНI ЖИТТЯ МОЄ, СКРИПАЛЮ!
(пісня)

Заграй мені життя моє, скрипалю!
Відкрий безодню віщих ворожінь...
Я дам тобі зі сліз важкі коралі, –  
Вони у мене з золота душі...

Не вірю я... Признайся, то неправда,
Що я була красива й молода...
Що світ увесь приходив на пораду,
I місяць з хмар за мною підглядав...

Що маками деньки мої з’яріли...
I сам Господь слідочки розітер...
Там, де душа нелюблена згоріла,
На сто віків нічого не росте...

Рипить смичок, мов колесо млинове,
I музика тече – немов вода...
На картах знов: чирвова і винова,
I за любов’ю пущені года...

Мене вже більше світ цей не поманить
З вечірнім сонцем обрій цілувать...
Дав Бог лиш раз пройтися по оманах,
А пам’ять все не хоче заживать...

Заграй, заграй, зроби на серці свято,
Пролий душі осіннього вина.
Скрипалю мій, ти знаєш так багато,
А скрипка все, усе на світі зна...

Заграй мені життя моє, скрипалю!
Ворожка так, як скрипка, не вгада...
Про сни мої і про найкращу кралю...
Про все, що я й за вічність не віддам...

По тих стежках, де скрипка тільки пройде,
По водах тих, де ходить лиш Господь...
Там вишня вийшла з хати за порогом
I розцвіла, гукаючи: «Приходь!»

Там в вікна поле хлюпає ночами,
А небо там у хаті і живе.
Душа не може з тих країв одчалить,
Вона мене туди і досі зве.

Заграй, заграй, зроби на серці свято,
Пролий душі осіннього вина.
Скрипалю мій, ти знаєш так багато,
А скрипка все, усе на світі зна...

* * *
I дня не стане обійти
Цей вир живий з людей і тварі,
Де хижі гроші між товару,
Мов щуки плесо, закрутили.

В кишенях клацають зубами.
Той руку висмикнув — гризнули.
– Нічого, — циган око щурить, —
Останні всіх гризуть... клопами.

Не ярмарок — незримі терези
Універсальні. Все тут можна зважить:
Красу і піт, вогонь і навіть кашу.
Та й тут за вагаря брехня. Скажи,

Ну як прожить цій жінці?
  Привела
Єдину корівчину продавать,
Бо ялова. А семеро дівчат
Малих ще вдома лазять по долівці.

Їй шкода корівчини — це ж єдине,
Що у війну сім’ї прожить дало.
Але ж і зараз припекло —
Ні крихти в хаті, ні полтини.

Вона і продає, і ледь не плаче,
Обманює так щиро покупців:
«В корови молока, як у вівці...
Уже стара, паршива та ледача».

Хоч би ж то не купили. Мо’, протягнем
На лободі з худобиною разом...
I оберталася в устах прекрасних
Брехня жорстоким правди стягом.

А там он вогник продає Галина,
Той вогник, що село колись поглинув,
А чи його малого сина,
А може, внука. Хоч воно й не винне.

Роззява-парубок підкурювать нагнувся,
Та задивився на Галину
Й припік себе. «А щоб ти згинув!» —
Лайнувсь. Та зразу й посміхнувся.

Галина вогник продає,
Мов та зозуленька, кує:
– Купіть, не гребуйте, що є.
Купіть, купіть, — ку-ку — кує.

А чорна брівонька моргне.
А стан! А стан легкий прогне —
Немов лебідка воду п’є.
Яка ж то, Боже, врода є!

То наче усмішка в сльозах,
То мов на поминках танок
(Танок по колу — як вінок),
Де висне розпачем гроза.

Хвилює коси вітерець —
Весь час над місячним чолом –
Неначе ворон в’є крилом,
Зеленим, як на гріб чебрець.

Навколо хлопці. Чудеса:
Зійшлись, мов коні до вівса.
А золота її краса
Рве очі, як тупа коса!

– Не рви очей, додому йди, —
До сина батько, — хай їй грець. –
А сам аж витріщивсь — дере.
Старе, трухня, а й те туди ж!

Раптом звідкись із юрби
Пісня випорснула в небо,
Сколихнула все круг себе:
– Гей, роздайся, розступись!
В землю вдарилась грудьми,
Стала дівкою ураз.
– Ех, раз, іще раз, —
Б’ють долонями-крильми.

Перебори — як узори,
А мінливі — як вода.
Ну й баян — мов сам говорить.
Пристають усі: «Продай».
(пісенька)
– Дай, дай!
  – На, заграй.
Як заграєш краще мене,
То хоч даром забирай.

Iз баяном п’ю я дуже,
Вдома жінка молода,
То й наріпилася, друже,
Все: «Продай та і продай».

Я і згодився продати,
Та не можу будь-кому.
Сил нема занапащати,
Щоб став сідалом для мух.

Доки в мене – так говорить.
Всі ж ви кажете: живий.
А продам —
  помре від горя
Та мовчання. Що, правий?

Десять літ уже торгую,
Виглядаю покупця,
Наче дівчині-красуні
Показного молодця.

Гай, гай, мати, гай,
Ти до гаю не пускай,
Бо я дівка не мала —
Хлопці липнуть, як смола.

...Впала пісня, і не стало,
I розтала у юрбі.
Головами захитало,
Мов хто в тісняві пробіг.

Озирались, нема й вісті.
Та озвавсь баян, як спалах,
Й стало видно враз: припала
До руки у баяніста.

Знов пропала. Всі мовчали.
Поодинці геть пішли.
Мов крижини відривало
В річці виром з-під скали.

Розтеклась юрба, змішалась,
Та незрима, як магніт,
Пісня всіх уже єднала
До останніх, може, днів.

Тим єднала, що навчила
Всіх потроху доброти,
Й тим, що всі тепер пустили б
В спраглі груди зі сльоти

Ночувать її, бездомну...
Баяніст сидів, схилившись,
Вітерець крутив солому.
Було сиро й хворобливо.

Аж бабця на воротах ярмаркових
Не втерпіла байдужою лежать.
– Диви-дивися, ич, яка бідова, –
Їй баяніста, чуєш, стало жаль...

В домашніх капцях вічно... (Тут бездомна...)
Iз раю чи зібралася туди...
Зняла за пісню баяністу втому...
З пасльоном пиріжок дала. Один.

На цвинтарі бабки є й біля церкви...
Але таких відунь нема ніде.
– Бабунь, ви Смерть не бачили у дзеркалі?
– Бабунь, як можна на миру, щоб день у день?

Не всі до церкви ходять та й на цвинтар...
Там – Бог, там – Смерть.
  На ярмарку ж – усе.
– Скупивсь? Купивсь?
  Та що там говорити...
Сходи – як грушу – душу потрясе.

...Усе й про всіх до третього коліна
Ця бабця зна. Живе – біля воріт.
Хто б ти не був – ув очі гляне-стріне,
Благословля заможних і сиріт.

Чи кинеш гріш, чи тільки погляд кинеш.
Аби лише очима не збрехав...
«Iди собі» чи: «Йди к лихій годині» –
Немов білет вручає од гріха...

Побіля неї людно – стільки знаю,
Все п’яляться. Спитав якби: чого?
Стоять ото. У черзі мов до раю.
Збирає так людей хіба вогонь...

Щоправда, ні. – Знайшлась одна причина,
Така собі дурничка – шапличок,
Жебраччина приманка дурачинам, 
Звичайна чортівня для балачок.

Де доп’яла? Ну хто ж це вам відкриє...
Казала, що у спадок перейшло.
У шапличку завжди лишалась гривня,
Хоч сотню кинь – неначе й не було.

Ти віриш, бабця й раз не дала маху,
Вступала й іншим, хто до див охоч...
Хитренька лядка – панцир черепахи,
Накрив-відкрив – іди і не мороч...

Вже як до неї хто не підступався.
Взамін що не сулили їй! – Дарма.
Грозилися спалити, одлупасить.
В Управу написали крадькома.

Мовляв, загроза власті і короні,
Знайшли, куди дівається Казна.
...Сиділа бабця в капцях, як на троні...
Цвів вузлик уст – біліший полотна...

Знущались місяць – слова не сказала.
Два жандарі аж тронулись ума...
Куди вже тільки ті не зазирали... 
Дзеленькне, наче впало – і нема.

Злякались, повезли городовому,
Той бачив не таке ще за літа...
Вже як вони не кидали при ньому,
Вже як не закривали. Страмота.

Монети всі лежать, як і лежали.
Жандарми аж упріли, вклякли ниць.
Не шапличок – бляшаночка іржава.
Ніяких див, ні жодних таємниць.

Шаплик отой при бабці тільки діяв...
I щоб не наражатись на конфуз,
Бамагу урочисту у неділю
Спровадили, із приписом про глузд.

Мовляв, діру в Казні шукайте ближче.
Тут хутір, тут, звиняйте, дикуни ще...
Тут гроші рідко й бачать, і не всі...
Тут більше масло, птиці, карасі.

До всього добрі докази зібрали:
Два окороки, меду, риби, сала,
Для певності поклали рушника ще.
Що є – те є. Одне лиш не пропаще.
I з нарочним усе те відіслали...

А шапличок по тому іще довго
Нудився на столі в городового,
Туди він кидав то лузгу з насіння, 
А то недопалки у вечори осінні.

Все позирав з цікавістю, бувало,
Але сміття, як гріш, не пропадало...
Аж доки служці (Марфі конопатій) 
Набридло врешті все те прибирати,

I щоб шаплик не знав таких неслав,
Його назад старчисі віднесла...

...Знов сіла бабця там, де і сиділа...
На шапличку з’явилось лиш: «На храм».
Собі відмовить (кидали) не сміли...
Хоч і бурчали: «Грошей там гора».

Вже й не питали: де ховає гроші...
Напевно, в Бога має десь той схов...
– Під шкіру, звісно – так, як яйця воша...
– Та ні – на Той Світ. Будеш – то заходь.

– На храм збира. 
  – Як Лавра чи ще кращий?  
– На храм, що їй у юності приснивсь...
...Сміялись часто – грішні і пропащі,
Та не один на храм її моливсь...

Шаплик не раз просили (хоч даремно)
Успадкувать, як буде помирать.
(Не знали, що він власнику своєму 
Нічого не дає – лиш забира...)

Всміхалась:
 – Той іще не народився... –
Та якось прохопилася не в лад:
– Не дам нікому, хоч би й забожився,
А ось Марійці – й зразу б віддала...

В Марійки все отерпло, як згадала...
Спинилась коло людської біди.
– Дитиночко. То я пожартувала.
Не слухай відьму. Йди собі. Iди...

В цім шапличку Всевишня нагорода.
Я заклинаю: знаєш і мовчок.
...Хоч півсльози, якщо тобі не шкода,
Сухої вкинь на щастя в шапличок...
ЛIТОПИСЕЦЬ
В ту мить побачив я так ясно
Те, що роками не давало жить,
Те, що єдна і робить з нас чужих, —
Буття площини радісні й нещасні.

О, скільки їх, незримих, на яких
Мільйонами й купками стоїмо!
Iдей площини, мрій, пісень, думок —
Великих, мов земля, й, мов двір, малих.

Буває так, що бачиш площину,
Тільки за сонцем бачиш. А колись
Вона навпроти сонця раптом — блись!
I всі роки по-новому сяйнуть.

Я сто разів на ярмарок ходив
Й весь час його однаково сприймав.
Ну а тепер здається, що я спав —
Полуда спала сяйвом золотим!

Огидним і страшним бува прозріння.
В дорозі, на роботі, на балу —
Просвітить враз. I сенс життя осінній
Прокотиться по мозку, як валун.

Не дуже мудрому чи з волею слабкою
Нехай воно не явиться, бо вб’є.
Для нього враз уся краса згниє,
Й ніхто, крім смерті, розпач не загоїть...

А вічному (якби де був такий),
Над ким дух смерті б не тяжів,
Розлогим деревом великих терезів
Здавався б ярмарок, де з щедрої руки

Замість плодів — маленькі терези.
О, скільки їх! Побачив я тепер,
Що стільки ж ярмарків маленьких
  розпростер
Наш ярмарок гидоти і краси.

В раю і в пеклі — по той бік —
Наставив Бог своїх поводирів,
Щоб люди бачили так світ, як він велів.
Розумний, мабуть, Бог цей, чоловік.

А може, рай і пекло — теж не вічні.
Й на те стоять у них поводирі,
Щоб аж колись о золотій порі
Водить у ці музеї люд при свічах.

Колись і ярмарків не стане.
Але то буде ще коли...
Бо ярмарки не клячі й не воли.
Їх не мінять... А нищить — рано.

Довгенько я шукав поводиря,
Усім в обличчя, в очі зазирав.
Набігався. Стомився. В тишу трав,
Там, де кінчався барахольний ряд,

Підсів до сторожа спочити.
I як підкурював, очима стрівсь!
Аж відсахнувсь.
  З-під посивілих брів
Десь глибоко, мов з Того Світу,

Сяйнула криця мертвим блиском.
I стало ясно, що це Він...
— Не бійся, — посміхнувсь, — мій син,
Тебе я знаю ще з колиски.

Поглянь у небо. —
  Й глянув я у небо!
Мільярди зір — метеликів барвистих —
Тремтіли крильцями. А в листі
На дереві — плоди майбутні теплі...

Та лиш піднявся — ширма закотилась.
(Сидів я, мабуть, в іншій площині.)
А ярмарок, мов карусель, всіх ніс –
Волів, курей, і ночви, й вила.

...Чого за день Марійка не начулась.
Кому потрібні сльози сироти?
– З пасльоном тут сьогодні й заночуєш...
– Який це сорт?
  – За містове плати!..

Сміялись люди в очі і за очі.
Де взявсь дзвонар: 
– Продати? – Юринда!
Паслін – він же не крадений... Це точно.
Це вам не коней крадених продать...

Цигани куплять. З ким, давай, заспорю...
Призвідці сліз – ті знають їхній смак...
Сюди ведуть, он, бачиш, трійцю чорних.
Вже сторгувались. Купчик-неборак

Пуска аж слину. Дума – з баришами.
Дістав прокльонів людських – і ще й рад!
Насправді ж то диявольська пошана.
Розщедрився бідою конокрад...

Зібгавсь дзвонар (присів аж) та як свисне!
Шарпнулись коні прямо на паслін.
Змісили все. Марієчка притислась.
Дзвонили, бились відра по землі...

I далі там таке було зчинилось...
Цигани. Пристав. Соцький і дзвонар.
Опісля як оглянутись – мов снилось...
Божився циган. Батогом до хмар

Аж діставав, не знаючи пощади,
I смертним боєм бив циганчука,
Мовляв: це він, уб’ю. I падав
Малий до ніг. I матінку гукав.

Нащо Тури, що вбили конокрада
(В минулім році тут, при сторожах...),
I тих сердець крилом торкнувся жаль...
– Мале ж іще. Мале і безпорадне, –
Сквернити шкода навіть і ножа...

– Але удруге, знай, не пожалієм...
Благала Зара:
  – Людоньки, прошу.
Десятому віднині закажу.
Але найбільш просилась у Марії:
– Я за паслін тобі одворожу...

Відкрию навіть смертну таємницю... –
Недарма твій розтоптано паслін...
Тобі Господь віддячує сторицею...
Дам вузлик сміху, як давала – сліз...

Носи його, а тільки не розв’язуй.
Не лиш візьми, а визнай, що взяла...
Не смій туди поглянути і разу.
Тобі його стара передала, –

Та, що колись зустріла на дорозі,
Як вийшла з хутірця ти назавжди...
Її ти не згадать тепер не в змозі,
Коли буваєш близько од біди...

Це сміх її. Навіщо він – не знаю.
Iз засвітів питає: як живеш...
Це добре, що її не забуваєш.
Але й сміятись не забудься теж...

Ці віщі сни...
  Збулося чи наснилось?
На Цей Світ аж луною докотилось...

* * *
Встав сторож. Розступилися старі й малі,
Він був хоча і миршавий, кудлатий,
Але таємна сила ув очах палала,
Неначе зброя в драному чохлі.
— Привіт.
  — Привіт! —
  Зусіль його вітали,
А він на привітання репліки метав:
— Охріме, що, вже витрішки продав?
— А ви, Оксано, знов торгуєте зубами?

Ніхто не зна, як сторожа на ймення,
Звертаються, як прийдеться:
  – Агов!
Допоможіть продать улов!
— Купіть сокиру... й голову у мене!

— Ха-ха. Подалі від гріха.
Я за таку жалію й п’ятака.
А попик од ларка гука:
— Купіть кадила. — Й, п’яний вже, маха,

Немов хвостом ганяють мух корови.
Аж хрестяться бабусі: змилуйсь, Боже.
Вселивсь нечистий в тіло знов порожнє!
Мій сторож не стає, все хмурить брови.

Побачив: он собаку продає
На бубон. Людоньки! Живого!
Ще й демонструє бубон вже готовий
Iз родича собачого. Як б’є?

Як б’є? Та мов по голові!
Собака друг. А друг — собака!
— Купіть ломаки, дулі з маком,
Купуйте раки, ще живі...

А той колодязем торгує:
— Сьогодні викопав. Купіть.
Підходять люди воду пить
I мідяків плювки дарують!

Блукають юрби парубків —
Чубаті, виряджені в смушок,
Червоні щоки гріють душі,
Серця відлунюють дзвінкі.

Приїде? Прийде знов ота
Iз хутірця із Лебедина,
В шовковій вишитій хустині? —
Гриць незнайомку вигляда.

Ну як же я забув сказать,
Що ярмарки іще і свята.
Чекають їх у кожній хаті
За тиждень ще... щоб не збрехать.

Зі скринь єдине дістають,
Ще ненадіване, найкраще.
Й чоловіки (подумать страшно)
Вночі в постелях, не в гаю,

До молодих своїх дружин
Про ярмарок же річ ведуть.
Жінки ж їх завтра продадуть!
Та й як з таким любов’ю жить...

О ярмарку гидотний, розпроклятий,
Аж у любов ти пазурі простер!
Що навіть я — нащо вже фантазер —
Не знаю, як знущання те назвати!

Бере всіх ярмарок на кпин:
Два куми стрілися: 
  – Здоров.
Це що, нова фуфайка знов?
— Ага, купи — тільки купив.

КОЛО БОЧКИ МЕДУ...
(пісня)

 

Коло бочки меду пристою...
Маю ложку дьогтю з горою.
Гарний мед Ваш, тітко, гречаний...
Ой, снитесь мені Ви ночами.

Мед при Вас. А я ж і не грішний...
Є у мене дьоготь не гірший...
Все ходжу в неділю й середу.
Мед у Вас і ззаду, й спереду.

Онде, онде, ондечки-дечки!
Тьохкає бідненьке сердечко.
Скоро вже кричатиме вредне:
– Кому ложку дьогтю до меду!

То – мов немовлятко, агукало.
А тепер волає-загукує!

По дорозі жук-жук,
По дорозі чорний – 
– Мабуть, дьогтем мазаний,
Не скрипить – моторний.

Ой красуне, біла, як сметана,
Віями хатина заметана.
Охте, охте, охтеньки, охте! – 
Хата вся підведена дьогтем!

Куштував і ззаду, й спереду.
Кому ложку дьогтю до меду?
Онде, онде, ондечки-дечки!
Тьохкає бідненьке сердечко.

Добре йти по сонечку попаски. 
Та буває гарно й навпомацки...
Нема мені, мамо, та й кращої,
Як отої дівки пропащої...

– Продаю я ниточку з пряжі,
Ту, що вас із судженим зв’яже...
Ойде, ойде, ойдечки-дечки, –
Iще й до колиски вервечки.

Без примовок – що за базарі...
Ви живіть-любіться у парі...
Гаманці купуйте і нички,
Є в нас і замки, і одмички.

Трави і для гузна, й для личечка,
Ось вам і держало, і свічечка,
Зілля для печінки й для нирочки.
Квіточки для діви й пупирочки...

...Аж он і Зара – важко упізнать...
Зоставсь лиш голос... Точно, буде сниться...
На всю щоку глибока борозна
Од батога, немов од блискавиці.

Майнула й щезла серед люду знов.
Спасибі, час і слід її притрушує,
Спиняє пам’ять, мов із рани кров,
Щоб з нею геть не випустить і душу...
ЦИГАНКА
(пісня)
Мабуть, вийняла душу циганка...
Тільки пісня на місце душі
Приліта і царює до ранку,
I танцюють вогні, як ножі.

I сидять посивілі цигани —
Ще сивіші загаслих вогнів...
Iз яких Ви зірок планетяни?
Iзнялися й розтали між снів...

Я і сам би подався за Вами,
Проміняв би свій дім на коня.
Щоб могти чарувати словами,
Не сидів би я дома і дня.

Я зневажив би всі забаганки,
До кишень упустив би вітри.
Ой, циганко моя, ой, циганко,
Говори мені ще, говори...

Не допитуйсь, якого я роду
I чого тебе слухаю так.
Ворожи мені словом свободи,
Хай на серці залишиться знак...

ЛIТОПИСЕЦЬ
Шумує ярмарок оркестром —
Iржання коней, храп і стук,
Перекупок безладний гук —
Баси і дисканти. Й маестро,

Наш сторож, тут. Мені здалось,
Що то не він уже, а я.
Й на мене дивиться здаля
Моя лиш тінь з чужим теплом...

Оглянувсь він — блищать зіниці.
I враз відкрилося по тому,
Як Вихор — наш нічний знайомий —
Метнувсь в Галини з-під спідниці.

Перевернув сапетку яблук
Отетерілій господині.
Вітрисько Польовий до уст дівчині
Припав. Знайшов же дудочку, заядлий!

Вночі — в яругу молоденьку,
Тепер — у горлечко гаряче.
Як мед, слова живі — аж зрячі —
Лилися в неї із серденька.

Палійко юний засоромивсь,
Злетів на голову хлоп’ячу.
Волосся — зайнялося наче
Чи налилося сором-кров’ю.

А третьому — мов хто наврочив,
Такий нахабний — мов людина.
При всіх за пазуху Калині
Поклав долоню, ще й гигоче.

Злякався я: і в днинах, значить,
Присутня ніч містична й глупа.
Вона, як зорі, баньки лупить,
А ми удень її не бачим.

Весь день прив’язаний до ночі,
Як тінню лебідь до землі.
Мов жорно, тінь. Лиш зореліт
Її з землі здійма урочо.

Тож не такі вже безневинні
Ці прохолодні тихі тіні.
Їх виставила ніч осіння,
Щоб стежити й за нами линуть.

Стою в тіні, непевній, чорній,
Мов на межі із ніччю й днем.
Шукає світ увесь мене,
Та давить груди тіні жорно.

А як же я раніше йшов?
Чому стою? Аж бачу: сторож
Біля Галини став, говорить,
Немов до рідної, про... щось.

I зрозумів, чому стою.
Це я із ним настільки зливсь,
Що він спинивсь, і я спинивсь,
Це волю він скорив мою.

Усе, як він показує, сприймаю.
«Наставив Бог своїх поводирів,
Щоб люди бачили так світ, як він велів».
Я зрозумів. Він це відчув, моргає.

Мовляв, свої, чого ж мені дурить?
Та тінь непевності в очах тремтить.
Ага! То, значить, розуму боїшся й ти,
Хоча ти й дух вже мудрий і старий.

Біля Галини хлопців стінка —
На вогнику долоні гріють
I зазирають їй під вії,
Що довгі-довгі, мов хвоїнки.

Вона ж так гірко усміхнулась,
Неначе дівчинка маленька,
Що загубила раптом неньку
Серед чужих людей і вулиць.

Уткнулась сторожеві в душу.
А він голівку ніжно гладив:
— Ну-ну, мала... Бандити, гади! –
I кулаком сварився дужим.

Звичайні люди їй чужі.
Як важко їй — людинотіні —
На велетенських двох площинах,
В буття і смерті на межі...

Вона стоїть. Вона — межа.
Жива і ні. Смутна і рада.
Мов під іконою лампада
Чи на шаблюці кров-іржа.

Навколо ярмарок вертівся,
Як вартістю в мільярд монета,
Хистка, гігантська — мов планета.
В кишенях драних п’яний рився:

— Та я весь ярмарок скуплю
Iз продавцями.
  — Боже мій! —
У відповідь глузливий сміх.
Йому ж лице скривила лють:
— Скуплю за серце у біді,
За золоте, неоціненне.
— Воно у тебе що, в кишені?
— Чого ж там риєшся тоді?


А золоті вогні монет
З калиток світять, з кулаків,
З хустинок-вузликів, які
Жінки під платтячко льняне

Ховають в персах од злодюг...
Пожежа грошей золота
Когось освітить, привіта,
А інших кине, спалить дух.

За два червінці продає
Ярина коси золоті –
Такі, як мріяв стріть в житті,
Ціни ж ніхто їй не дає.

— Занадто дорого, дурна! —
А їх же хтось колись кохав...
Ще нею пахнуть, соком трав.
Яка ж оцій красі ціна?

Вона привітно так: «Бери,
Хоч що очима понесеш».
I кіс її блискучий серп
Навпроти сонця аж горить!

Продав голубку молодик,
Та перед тим, як віддавать,
Мов голуб, в дзьоб поцілував —
Надіється, що прилетить.

А є й такі, як ця стара.
У них потреба торгувати.
Нарве петрушки, кропу, м’яти
Й збува за безцінь всім підряд.

— Та заберіть уже хоч даром,
Не буду ж я назад нести. —
Мій поводир зіперсь на тин,
Вже не велить гіпнозом чарів.

Покірно манить: «Ну ходім».
Вже владу втратив наді мною.
Собака (з ночі) під полою
У нього злякано сидів.

З дахів сичі, осліплі днем,
Незряче бликали білками.
Казкова ніч по дню блукала,
Та вже не вабила мене.

Ці думи нагорнули туги,
Хоч би із ким поговорить,
Цигарку в дядька підкурить.
Не зрозуміє, та, як другу,

Поспівчуває, пожаліє.
Та і мудрить із ним не треба.
Він зроду свій під грішним небом,
Де вклав у хліб всі свої мрії...

* * *
I завернув я до дядьків,
Що на діжках смакують пиво.
Обличчя рідні. Піна сива
У їхніх бородах легких,

Немов кульбаби в ранок зимний,
Що вже зібралися в дорогу.
А поруч айстра довгонога,
Як чапля біла, сіла з ними.

Вже задушевний, непихатий
Мотив по ярмарку блукав.
Один з дядьків над кухлем спав...
А той уже в стоп’ятдесяте

Повчав, як жити між негод.
I мудрість та була проста,
Немов у птаха — щоб літать.
Казав: «Любить зумій когось,

Зумій на людях не ридать».
Скінчилось пиво, й він замовк,
Мов думки втратив поплавок.
Ловила сльози борода.

...А хмари вже мільярди риб
Червоних з заходу пускали.
Й вони по небу косяками
Пливли на нерест. I згори

Метали скрізь ікру вогнисту —
I на дерева, й на дахи.
Вітри стихали: хить та хить.
I ярмарку пожежа нижче

Хилилась, гасла. Біля помпи
З одного боку покупці,
На іншім боці — продавці.
З пустих кишень качали в повні.

...Смеркло. Білий місяць зринув,
Мов жорно, з черепа над площу.
Сріблястої муки пороша
Посипалась нечутно в ринви.

– Що ж ти несеш із ярмарку, Маріє? – 
Скарби душі, надії чи дива?
– Про те лиш пісня розказать зуміє...
Але її ще треба заспівать...
ЛIТОПИСЕЦЬ
Є межа досконалості. Йди.
Лиш за нею являється Боже.
Тільки той, хто дістався туди,
Заперечити Істині зможе.

І ніяка не смерть на межі,
Не диктована смертю хоробрість,
Не земний всепрощаючий обрій –
То всевишні польоти душі.

Ми із тіста одного усі...
Те побачить мені привелося,
Каравай як місили під осінь,
Як співали на сім голосів.

Із семи світанкових криниць
Поприносили воду дівчата.
А в одної вода – непочата,
А у інших вода – горілиць.

І дурманили коси, як хміль...
І красою, як цвітом, вчиняли...
І таке у душі відкривали,
Аж побачив я Бога звідтіль.

Плоть вселюдську місив у діжі,
Срібний-срібний, зарошений потом.
Мудреців видивлявся я потім,
Як шукав Його образ душі...

А дівчата в ту ніч залюбки
Замовляли собі наречених...
І спадали дощами зірки
У Господню діжу незбагненну.

І по вірі Господь їм давав,
Всім шматок відривав караваю,
Оживляв і на землю жбурляв,
Із одного ми тіста. Я знаю...

Потім я це не раз відчував,
Як жінок променисто торкався,
Коли друзів, діток обіймав –
Я всевишній рідні признавався...

ЗАСВАЙБИЛО, ЗАГУЛЯЛО ГУЛЯЙ-ПОЛЕ

Засвайбило, загуляло Гуляй-Поле,
Вітер вічності бушує – мов первак...
Увздовж вулиць «Польку»
  вшкварили тополі,
Й раки в Гайчурі танцюють «Кроков’як»*.

Навіть мертві (хто недавно вмер)
  не влежать,
Гопакують біля цвинтарних воріт.
А свайби всю ніч – мов душами пожежі, 
Й мов ворота в рай –
  над мостом дві зорі...

Хто не встиг ще одружитися – нічого...
– Наживешся і за день, – гука Рудий, –
Але варто раз одпить цього у Бога,
Щоб пойнять, чого приходив ти сюди...

Воно можна і без свайби нам, голоті, –
На суді про те Всевишній не спита...
Але ж буде що пригадувати потім!
Але ж де іще душа так політа!

Розтяглися всюди вулиці-гармошки,
Лиш порипують хвіртки, немов міхи.
– Дотанцюємо до місяця, ще й трошки... 
Як на свайбі у цариці дві блохи...

Де іще так можна вік свій побороти?
– Ой ви, роки мої, роченьки, гиля!
Рогулялася зіркова та голота.
Чим бідніший, тим щедріше він гуля!

Кріт вола зарізав синові на свайбу,
I єдину свою курицю – вдова...
– Бо весілля гоїть рани всі і зваби,
Сивини лише не гоїть голова...

– Хай відчує, хто душею не убогий,
Що весілля має Господа тепло...
– До свого та й не загоїлося в нього,
А до синового й справді зажило!..

Ой нема нічого вищого од неба
Тих очей, що вкрали ніченьку гірку...
Бо одруження – не гроші – більш не треба!
Справжня свайба – раз єдиний на віку!

От від чого, мої любі, і танцюйте!
В кожен двір попід веселкою зайдіть!

* «Кроков’як» – «Краков’як» (гуляйпільське)

Що казатимуть на щастя вам – почуйте.
А батькам своїм у ніженьки впадіть!

Поклоніться дідусеві і бабусі,
I сусідонькам, і родичам усім,
Тим, хто раз хоча б душею пригорнувся,
На весіллячко до себе запросіть.

Перед тим сходіть до рідних на могили,
Де травичка жне прапращуровий прах...
Щоб крізь сон сама земля благословила...
Щоб відкрилася вам істина стара...

Щоб стежки в душі незаймано лежали,
Наче слані для горошку у стручках...
Щоб усе, що вам всім миром набажають,
Уродило в ваших ясних діточках!

Уродило, засіяло, засміялось...
Розкотилося лугами й по гаях...
Скрізь відлунилося дзвінко: я і я ось...
Ожило, неначе молодість чиясь...

ДЯКУЮ ВАМ, БАБУСЮ...
(пісня)

Дякую Вам, бабусю,
Що носили мене в пелені
Поміж груші-неворуші,
Поміж зерняток і зелені...

Дякую Вам, дідусю,
Що на шиї мене коськали...
Що до світу я горнуся,
Що пригадую аж ось коли,

Ви за мною досі дивитесь...
I зірками, і туманами,
Снами віщими щасливими...
В Вас і досі очі мамині...

– Тож на те воно і свайба, мої рідні,
Щоб зв’язати Той і Цей таки світи...
На весіллі наречені всі чарівні,
Не впізнали он Марійку і свати.

– Ну а ви чого так вирядились, бабо?
Жениха в сто сім шукаєте отут?
– Повтори, онучку, чую дуже слабо...
Бачив ти б мене ще юну, у цвіту...

Й обернулася враз дівкою. 
  Оверко
Язика ураз навіки проковтнув.
Зазирнув зустрічній дівці у відерко,
Сивим став, немов напився дурману...

Свайба ж, наче диво-ружа, розцвітала,
Вийшла з дружками Марія на поріг. 
Матіола – як водичка синьотала,
Попід хатою й над хатою вгорі...

Цілувались голуби. Цвіли індики.
Благодаттю розпросторилось довкіл. 
Враз як вимерли троїстії музики,
Й стиглі груші стали падати на стіл...

– Я ж просив, – гуднув Салій, –
  щоб потрусили...
В тебе й «дульки», свате, – наче кулаки...
Тонко-тонко дружки враз заголосили...
Густо-густо срібні в серці голочки...

ВIЧНА ГОСТЯ
Її сюди ніхто не кликав —
Прийшла, як злива чи трава...
В очах душа така велика,
Що невідомо чим жива.
— Поглянь, стара вона і сива.
— Яка ще юна! — вся в пилку...
— На ній віків гранітне мливо...
– Я бачу блискавку палку!
Скраєчку, збоку, ні для чого —
Немов од себе утіка.
Хіба дочка рабині й Бога? —
Сама для себе не така...
Чого їй треба в цім вертепі,
У цій ідилії облуд?
У неї руки ніжні й теплі,
I на устах у неї — блуд...
Їй ні простити, ні зізнатись...
Могла б. Не штука. А кому?
Це ж треба їм з моє зазнати...
В Той Світ не викличеш куму...
Давали чарку — не посміла,
Манили в пісню — не змогла.
I посміхалась — мов летіла,
Мов тут і безвісті була.
– А музиканти — язиканти.
– А гопцадрица, щоб я здох.
Вона звелась – немов лякати:
– Умерти? Щастя! Я б — за двох!
Сміливці! Хто із вас гарячий?
Ножем став гребінь у руці.
На ньому кров ніхто не бачив,
Як сліз русалки у ріці.
Коса обсипала, як сукня,
Крізь неї натяк-голизна.
I засичали баби: «С-сука...»
I потяглися до вина.
— Це та, що дур вселяє в діда.
— В ніч шлюбну краде жениха.
— Не бійсь, тебе вже не провіда.
— Ого-го-го!
  — Ха-ха-ха-ха!
— У Вірки груди — тулумбаси.
— А в тебе тітьки — як прищі...
— Вже мовчки жуй свої ковбаси!
– Ті-ті-ті-ті. Брись, не пищи!
Хто тільки є на цім весіллі!
Яке нутро не виверта!
Старі воркують, хоч і білі.
А молоді — «гризуть крота»*.
З ротів і жаби, і лілеї,
I мед, і дьоготь.
  Феєрверк!
А той встає все, мов на шлеї.
А той давно душею смерк,
Хоч не дивись.
  I справді, нащо?
Погляньте ви на молодих.
– За кого йде? Воно ж — ледащо,
Й помре — не встане до води.
— Погляньте ви на молодих,
В них є щось янгольське, високе,
Легкий туманець на фаті.
— Ти бач, вона п’є тільки соки.
— Хрестини скоро. Ну й святі...
– Та гляньте ж ви на молодих –
Не як на фарс, а мов на себе.
Тоді пізнаєте святих!
Навколо них насправжки небо,
I сміх, і ранок, і роса...
Сьогодні раю їм не треба —
Курінь і пташку. Чудеса!
У нареченої край серця
Травичку хтось малий прим’яв:
– Там буде стежечка.
  Не сердься, –
Протопче донечка твоя...
Він так зворушливо до неї
Туркоче, примхам потака.
I кожен долі жде своєї...
– Згадав! Не варта й п’ятака!
– Туба-туба, тубаси,
Ти казала, що даси
I наливочки, і меду,
I того, що «не проси».
Знов знялася веремія,
Зарясніли спідниці.
Кожна застує, як вміє,
Світ і янгола в лиці.
* гризти крота – сваритися
Тут не довго й до біди.
Забіліли,
Засліпили,
Задурманили
Зади.
Одвернися – знов натрапиш.
Випий чарку – не бере.
Хоч заплющ,
Хоч вирви очі!
Хоч сказися!
Хай їм грець!
Так не довго й до біди.
А щоб втерпіть – не сиди!
Вдарся в землю,
Щоб аж темно:
– А ди-ди, ди-ди, ди-ди! –
На одній і вихилясом,
Як забувся і не вмів!
– Го-го-го, – озвися басом,
I хапай, тягни сватів,
Просто в місиво,
У коло,
У толоку.
Ну й заміс!
– Тю-тю-тю, – на що – так кволий,
I здоров’я – з гулькин ніс.
Постараймося ж на славу,
Виб’єм з баби вражий дух!
Той упав, як міх, на лаву.
Той благає: 
  – Досить. Хух.
Не хватало тільки вмерти
На весіллі у куми...
— Треба менш горілку жерти.
– Я не п’яний, ти пойми.

ПIСНЯ ГУЛЯЙ-ПIЛЬСЬКИХ ВЕСIЛЬ
(пісня)

 

Не грали ми відколи,
Душа моя — горить,
Гуляє Гуляй-Поле,
Як бубони — двори.
Гуляє Гуляй-Поле,
Гуляй-Поле гуля!
Комусь хай очі коле,
А ми, брат, звідтіля!

Мадами і панове,
Зі степу я рисак,
Махновець я, махновець,
А дід мій був — козак.
Нема для пісні броду,
Ти, «Яблучко», котись,
Ми знаємо це зроду,
А заспівать кортить:
Приспів:
Ах, яблучко, да ти ігрушечка,
Розбирайсь, роздягайсь, моя душечка!
Ах, яблучко, да із листочками,
Їде батько Махно із синочками!

Ворота й двері — навстіж!
Чарки — аж гнуть столи.
Заходьте, наших знайте, —
З губерній і столиць!
Не жали ми відколи,
Посіяне в піснях.
На сволоці підкова
Для нашого коня!

Не грали ми відколи,
Душа моя — горить,
Гуляє Гуляй-Поле,
Як бубони — двори.
Гуляє Гуляй-Поле,
Гуляй-Поле гуля!
Комусь хай очі коле,
А ми, брат, звідтіля!

I... поїхало. I знову
Зійде на круги своя...
Буде свайба. Буде мова.
Та чи буду знову я?
– Хто там буде,
Хто зуміє?
Хто посміє
Знов ожить?
До кісток тебе обмиє
Хто,
Покликана тужить?
Щоб із праху, із нічого,
Закатована слізьми,
Защеміла світом-богом...
Щоб душа твоя — тривога –
Йти відважилась із тьми.
(Вечори такі весінні —
Кожна грудка — груденя.
В солов’ях по Україні
Серце серце доганя...)
Щоб себе, мов насінину,
Наскрізь пагоном — посміть!
Смерть сприймати — як провину...
В кого сили є прозріть?
Всі ви смертні.
Де ваш жаль?
Полюбили. 
Їли.
Спали.
Танцювали.
Вся печаль.
— Лиш для мене грав скрипаль...
Обіцяв кохати вічно.
Пісню склав. Не пісня – даль.
Ну а далі все трагічно.
В дев’яносто вже й помер.
Наче вчора. Мов тепер.
Дев’яносто я тужила,
Мов покликана, мов та...
Раз хоч би зібравсь на силі...
Чи бодай нашкріб листа.
Не прозрів. Знать, жив убого,
Тільки думав, що живе.
Не залишив дорогого,
Що і з раю позове.
Iнший був такий завзятий.
– Чи люблю? – весь вік питав.
Третій... Той любив... на свята!
Я живу вся винувата —
Мов повія
Чи свята...

 

ЛIТОПИСЕЦЬ...
Я забудусь, навіщо приходив,
Наче світ цей – тебе полюблю.
Я навчуся ходити по водах
I відкриюся щастю й жалю.

Наче світ цей – візьму тебе в груди,
Щоб розверзнувся безмір душі!
Щоби міряли душами люди
Те, що в нас називають: вірші...

Дав Господь мені справді багато,
Взяти в нього зумів я – без меж.
Ти – найбільше життя мого свято.
Богом дане мені віддаєш!

Навіть примхи твої – наймиліші,
Навіть муки – до раю мости...
Це до тебе так просяться вірші
У мені, щоб у світ цей прийти...

I не хочу я іншої долі.
Лиш одне все нуртує на дні:
В Бога золота часу доволі,
Хай сипне ще в майбутнє мені...

ТИ ЗБУДИ МЕНЕ РАНЕСЕНЬКО...
(пісня)
Ти збуди мене ранесенько, матусю.
У віночкові, що бджілонька сплела,
Полечу я на весілля до Марусі,
Хай наллє мені у серденько тепла...

Бо у себе на весіллячку Маруся
Так співатиме в житті єдиний раз...
Бо мала ще і всього ще я боюся: 
Може, прийде сонце застувать гора...

Бо хоч стільки не живи – все буде мало,
Бо згадається луною по роках:
Як коханого Маруся обіймала,
Заспівали і півні на рушниках...

Ти збуди мене ранесенько, матусю.
Як на себе – у віконце подивлюсь.
Хай на щастя та й до нашої Марусі,
Хай на щастя я до себе не спізнюсь...

* * *
Соломієчка, Оксаночка, Марія...
Барви степу ще з допам’ятних часів
Враз відкрили голосочки голоснії...
– Не як всі ця буде свайба, не як всі...

Хто забув, як пахне вітром і водою? –
Найдорожче пролилося через край...
– Ми дружили тут ще мальвами з тобою...
Уродило нас – найкращу вибирай...

Голосами небо все розмалювали,
Аж розпрямився ізгорблений Охрім,
Сокирки аж біля хати загикали,
I в вола у штопор визміївся ріг.

Аж Митроха обізвався до зозулі,
Вдарив крильми та й полинув за лісок.
...Потім скажуть, що ніколи вже не чули,
Щоб бринів отак Марійчин голосок...

Щоб так сіялися слізоньки дівочі, 
Наче квітоньки у батьківських садах.
Щоб були коли слова такі пророчі...
Щоб була така щаслива молода...

Вже воли тягли з-за обрію їй хмару,
I сорочку ткали в небі ластівки,
Взявши з миру та й по ниточці задарма,
Вишивала їй зозуленька роки...

Цвіркунець у спориші дав срібну нитку,
Тінь пахучу – дика груша на узор...
А сирітка-їжачок та й для сирітки...
Роздобув десь золотого мухомор...

Ще там бачили із драними руками
Завше доброго дідка-Домовичка.
Все крізь руки в нього падає роками,
Дарував, що здатний втримати – синка... 

Щоб на нове господарство добрим людям...
Щоб співалося, і їлось, і пилось.
Щоб за тим, що вже довіку не забудеш,
Шкодувати вам повік не довелось...

Подалися молодих стрічать ворота – 
Аж до мосту, де живуть важкі соми...
А за ними кучерява яворота,
А за нею доплуганились і ми.

– Брись, малеча, не штурхайтеся під ноги!
Ще на вухо ненароком наступлю!
– Як у чаплі, довгі крокви у Митрохи...
Дозрівав-гудів-доброджувався люд...

Та ударили дзвіночки на тачанці!
Їдуть-їдуть! Вже минули он і млин!
Бубоністи пожбурляли всіх до танців, –
Оберемками – дорослих і малих.

Закувала на тополеньці зозуля,
– Ой високі і тополька, й голосок...
– Не бере нас, брат, пшоно і навіть куля...
– I кохання... од якого ти присох...

Тут Степан узяв на рученьки Марію,
Але випручалась, пурхнула садком.
Бо на людях відкривати наче й ніяк
Все, що в серці назбиралось потайком.

(пісня)
Відлітає у вирій
За порою пора.
Ми ровесники, вишне,
Ти ж – як мати стара.
Я вінок одягнула,
Сльози мамині – ти...
Світ мені пригорнула
I шепочеш: лети...
Приспів:
Ой, ти вишня, Всевишня,
Ти мене почекай.
Я вернуся у дітках,
Ще і їх погойдай.
Ти їм вигойдай крила,
Білий світ з-під крила,
Що я не долюбила,
Що я не допила.

Ран торкаюсь губами
Я – твоє пташеня.
Наче кров, мою пам’ять
Час жаліє-спиня.
В тебе сльози солодкі,
Чуєш, рідна, не плач.
Якщо можеш – сьогодні
За колишнє пробач.

Вся – в красі незбагненній...
Чом же доля гірка?
Ще і досі у мене 
Кров твоя на щоках.
Зацвіту, як згадаю
Ті деньочки, ті дні.
Я і досі не знаю,
Хто ти, вишне, мені...

* * *
– Віддаюся за вас, мої стежечки,
Мої верби в листках і в сережечках,
Цілували щоб вас мої ніженьки,
Покотились по вас мої дітоньки.
Віддаюся за вас та й криниченьки,
Щоб дивились у Вас мої віченьки,
Берегли щоб ви мою чистоту,
А я вашую...
Щоб і вночі було із вами не страшно нам,
Щоб носила я вас та й під серденьком,
Мої квітоньки,
 обціловані святими бджілочками,
Мої трояндочки, 
 обдивлені чистими віченьками,
Мої слідочки у віночку із діточками...
Iз піснями –
Клеєм роду наших душеньок.
Прикрасою будуть нам цвіркуни і сонечка,
А злякаєш – розлетяться навіки...
Не озирайся на голод свій,
Діли хліб до крихітки...
Накриваю каравай я
Твоєю хусткою,
Щоб життя у вас було та й не пусткою...
Не те, що видно,
А те, що ніколи не обридне...

АВТОР
Я мав Господню силу – і не знав...
Коли казали – тільки посміхався.
Я через силу жили напинав.
Я думав: люд, наївний, помилявся...

Лише легким Господнє бачить міг.
Я довго доростав до цього раю.
Тепер я знаю: Богу – важче всіх!
Йому найбільше в світі співчуваю. 
РIКА КРОВI
Бабусенько, рідненька, розкажіть,
Де наша кров козацька почалася?
З яких часів куди вона біжить?
Що в снах сказать силкується Палазя?

Ми доросли дізнатися, бабунь.
Уже пора нам вічне передати.
Що прадід нам повідати забув?
Чому любив зі смертю жартувати?

Над чим його сміялися діди, 
Як їх Життя возводило на палі?
Чом дав Господь усіх нас народить?
Бабуню, що із нами буде далі?

А Всесвіт сипав із небес кутю,
А ми гавіли в просі на лежанці,
Аж доки клятву не дали життю...
Аж доки сон не уловив нас вранці... 

Та ми й вві сні шептали: одробіть,
Переведіть через вогонь і води.
Нехай нарешті буде: віть за віть... 
Хай наша кров за всі часи уродить...

Баба-зозулька,
Де Ваша люлька? – 
Iз річкової хвилі,
Скупана в силі...

Вистрибуєм з землі
У горошинок слід,
I так, і сяк,
I аж ондечки як.

У сонце і ласку,
У бабуніну казку...

У тридев’ятім царстві, за ярами,
За бугилою аж, за лопухами,
Де Хо маленьке тулиться до мами,
Де їжачки чарівними клубками...

Дитинства ниті в руки нам дали,
Де аж незримі в небесах орли...
Де райдуг рушники над яворами,
Де все живе просториться піснями...

Ріка крові текла собі, красива,
Дитя ще вміло бачити її...
Два береги – смарагдовий і сивий,
Мов книги роду красного краї... –

Десь у віках за обрієм губились.
Стояв на прузі сторож кам’яний,
Могили дві із небом говорили,
Підслухати їх – Боже борони...

 

ЗА РIКОЮ ДВI МОГИЛИ...
(пісня)

За рікою дві могили 
Про кохання говорили.
I одна із них сказала:
— Я від тебе лихо знала.

Ти стояла в чистім полі, 
Доки я шукала долі.
Не могла ти розрівнятись, 
Щоб згадала я сміятись?

Щоб тебе я не знайшла... 
А у відповідь їй — плач...
— Не суди мене суворо, 
Тут літав щоночі ворон

I в очах носив на дні
Мертву воду він мені, 
Щоб навіки я умерла, 
Світ із пам’яті зітерла.

Як сновида, я вставала
I людей щоніч лякала. 
I чекала... Ой, прости. 
Я люблю тебе. А ти?

...За рікою дві могили 
Про кохання говорили. 
I мовчали дві зорі 
Над могилами вгорі...

Волали в світ прокляттями волхвів.
В одної ворон різавсь на брові.
А та, сховавши місяця кресало,
Столітній дуб, мов кобзу, колисала...

Але дитя почуло їх, одначе,
Так і земля, розверзнувшись, не плаче!
Тужити може так лише народ...
I кожній трави забивали рот...

Дитя не знало, що ріки нема,
I в неї ненароком забрело.
Йшло по горох, а перестрівся мак,
Крізь нього в душу небо потекло.

Й дитяточко завмерло, на дива
Всміхнулося – мов світ благословило.
На пелюстках вітрисько вигравав...
I серце – як метеличок, злетіло.

Ріка ж текла, чистіша од вогню,
Її сахались люди день по дню.
I ті, кому побачити дано,
I хто осліп, зневірився давно.

Кого обсипав власний порох – страх,
Хто тільки й бачить – марево в степах...
Дитя ж не знало. Благо – незнання!
Воно – немов прозріння – не спиня!

Й дитя побігло, бризнулося сміхом,
I кізка – вскік, і мати молода.
Все колесом: і ластівки, і стріхи,
I бабця, й дід – як парус, борода...

Все закружляло: гойдалка, і верби,
I стежка – в небо, й глеки на тину.
I променів снопи, і півня гребінь,
I вишні спілі – ось наздоженуть...

Десь на ріці порогами гриміло,
То Вічний сердивсь, жорнами вертів,
Там степу кров роз’ятрена кипіла,
Вистрибували дітоньки звідтіль...

I падали в те вариво лелеки,
Виносили на Цей Світ діточок,
Щоб дарувати по містах і селах.
Дівчаточок таких та й розвеселих, –
У боки рученята,
I кидаються зразу у танок.

Хлоп’ят усіх і сонце, і дерева
Посвячували зразу в козаки.
Пустуючи, вони із власних ребер,
Здавалося, робили шабельки...

А унизу навзаводи у плавнях
Подолами у білих сорочках
Жінки ловили діточок маленьких,
Хоч в кожної було їх – як в Омелька,
Наловлених в капусті і в гречках.

Ріка текла, пісням коріння мила,
Звертала під ворота, під хати...
Й така була у ній Всевишня сила,
I щастя знать, що та ріка – це й ти...

Що Божий слід на Кам’яній Могилі –
Тобі, щоб вічну стежку показать.
Щоб ти повірив незнищенній силі,
Щоб не посмів острахнутись назад...

Дитятко все те бачити ще сміло.
Ще тільки-тільки перейшовши смерть,
Воно іще лякатись не навчилось,
В ріці крові стрічало круговерть.

Навстріч простерши сонячні долоні,
Приймало долю, скупану в вогні. 
А ниточки і чорні, і червоні
З проклять волхвів впліталися в пісні...

Iз Жовтих Вод, із Калки, із Пиляви –
Доживемо, домрієм до спокут,
Не до чужої – до своєї слави.
Бо сам Господь посіяв нас отут.

Нам дав ріку у наші ясні жили,
Вона говорить, треба лиш почуть.
Повстануть ще, розверзнуться могили 
I блискавками темних пропечуть. 

I Залізняк, і Мальва, і Атілла,
Пройшовши всю невідворотність кіл,
Відродяться у всегосподній силі,
Ще являть світу подвиги палкі.

Вже, може, в вас їх душі, онучатка...
Якби ж то знав... Наставив би свічок...
Якщо вертати справді до Початків –
Нема правдивіш наших казочок...

Ви не поснули? Сіється пороша – 
Немов Господні думи із небес.
Горнись, Марусю, дівчинко хороша.
Твій Час воскрес! 

I ти, Микольцю, ближче, і Христинко.
Усі горніться. Тепла ось черінь.
Я підкладу піду ще бадилинку,
Бо кизячок давно перегорів...

(I відсвіти по хаті застрибали,
Заговорили сонні міражі.)
Манитиме життя Вас незабаром,
Та ви ці перші клятви збережіть.

У них, як у насінні, ваша сила...
Не допустіть у кров свою вражин...
Якщо попрати батьківські могили,
Навіщо й жить?!

Як наша кров барвінково говорить! –
Вона вам дасть взнаватися хоч де:
В бою, і на гуляннях, і за морем, –
Поміж чужих людей.

Зустрінетесь – і душенька відтане,
В нас кожне слово – мов яйце-райце.
Ой гойдоньки, забавоньки кохані,
Кулиночки... Та я вам не про це...

Не забувайте звідки ви, кислиці,
Як пахнуть вдома наші всі слова...
Як у садках вишніють ваші лиця...
Вас так, як мама – Бог лиш назива...

У спадок Вам од степу кров дісталась...
Така ж співуча й щедра – як земля...
Ич, як дівчаток он розмалювала, –
Хоч у квітник між ружі виставляй.

– Рудому Колі мало було сажі...
– А Ліда, бачив, драла ластівок...
– А на шибках два морозенки вражі
Котигоршка кличуть на ставок...

– Бабуню, чуєш, правда чи неправда,
Різник п’є кров живу, щоб здоровіть?
– То зовсім інше, дітоньки. Я раджу,
З гріха чужого приклад не беріть...

Вже й задрімали – бабця не вгавала
Про віщі знаки, землю й козаків.
Про те, чому зозуля не кувала,
Коли до нас диявол був забрів...

Яка у кого доля і прадоля,
Чий рід і кров чому пересиха...
Які скарби у надрах Гуляй-Поля,
I хто на що сьогодні зазіха...

Довірливість – найбільша наша кара, 
А білий світ суціль – немов базар!
То скаламутить річечку татарин,
А то захланний турок чи хазар.
* * *
Як ти, хатино, вікнами бриниш –
Немов душею, чуючи розлуку...
Зі сліз її, що впали у шпориш,
Іще колись народяться онуки...

Мій ти онучку, 
Дай праву ручку.
Ніженька права,
Ступай на отаву,
На теплу земельку,
На білу постельку.

Чуєш, не гайся,
Вже й привітайся,
Смійся – 
Не бійся,
Сійся-родися,
Сійся.

Те клала все у схови найвірніші,
Аж на горища пам’яті малим.
Бо сподівалась: буде найскрутніше –
Вони дістануть все оте колись...

Молилась за малечине здоровля,
Все лебеділа в золоті зорі,
Що нашу крівцю можна і замовить,
Але її замовчувати – гріх...

Старій здавалось, що вона вмирає,
Що вже забула, скільки їй років.
I снився їй аж на воротах раю
В червоних чоботях її ж ласкавий кіт.

У сні журилась, що десь мерзне песик,
Купить забула в церкві свічечок...
Й телесувався довго ще Телесик,
І хату підмітав Домовичок...

ЛIТОПИСЕЦЬ
Коли в Гуляй-Поле вертаються сніги
З Туркенівки чи з Дібрівського лісу,
Як ті махновці, вибивши врагів,
Тоді печуть повсюди пироги,
Блукають шляхом белебні-гульвіси,
Й хати дрімають в пазухах богів.
А як утихне віхола...
  I враз –
Хоч каші кинь. Природа жде молебень.
I зацвіта відлуння у горі.
Мов з рукавичок, сипле дітвора
I на димах катається у небо.
Тоді і помирать буває гріх...

Допізна скрізь шарварок не втиха,
Бринить у голосах чекання свята,
Спішать степами гості од зими,
Перестають опудала страхать.
I зазирають в вікна чортенята,
Їм хочеться до грубки із дітьми...

Найглибші стулки відкрива єство.
Душа і тіло мліють, мов коханці,
В такім єднанні, наче вічний ти...
Летиш кудись у радісне Різдво.
Й прокинувшись, не журишся уранці,
Що час ізбіг, яким ти міг платить...

РIЗДВЯНI СВЯТА
(пісня)

 

Швидко й свята прийшли зимові
Сміхом, юрбами щедрувань.
Хміль гарячий розлився в крові:
Пий — наливку!
Дівчат — кохай!
Грай!
Ушквар же! — міхів не шкода.
Срібний бубне, сипни сніжку!
Ух! —
Заголена танцем врода
У червоному чобітку!
Ух! — Метелиця. Цвітом вишні
Шовк сорочки на стегнах —
Ах!
— Дайте яблучко. Хто там? — свисни
Соловеєчком на устах:
Ах! —
Кожен парубок — мов птах —
Виліта на рукавах!
Ах! —
Розхристались — дивись,
Повні груди молодиць.
Білим викликом пашать.
Раз живем! Ану! Рішайсь!
Ах! —
Дівчатка у вінках.
Мов серцями біс якийсь
Підкував їм каблучки.
I не встоїш, не старайсь.
Гей, гучніш, музико, грай!
«Ай, дівчино, куди горнешся?
Попадеш козаку, ой покоришся».

* * *
Загорались далеко вікна
По вечірнім лункім Заріччі,
Богдан смикав блакитне сіно,
Наче тиждень останній січня.
Зупинявсь під рипучим Ґанком,
На держально з горіха спершись,
I у вулицях срібний гавкіт
Все плескавсь, як плітки у вершах.
Аж допізна з річної кручі
Чувся галас, дзвеніли сани.
Й дітвору морозець співучий
Материнськими звав голосами,
Як Телесика звав вовчисько...
Рукавичку червону місяць
На снігу кинув зовсім близько,
Щоб хмарки вибігали з лісу:
Їжачком у жовтавім листі,
Лисенятком під колір меду,
Жабеням – голубим іскристим,
Вайлуватим рудим ведмедем...
Рукавичка кругліла повна –
Аж поролась на річці крига.
I дерев срібноверхі крони
Над дахами дим срібний стригли.
Так і день пролітав. I знову
Плин розмови, вино, пиріг.
Доки сон аж влітав у брови
I хутром своїм ніжним грів...

 

ДО МIСЯЦЯ Й НАЗАД...
(пісня)

Баян хмільний на саночках,
Дві пари вороних!
Кататися б до раночку
В хурделицях тугих!

Душа відкрита музиці
I богові пригод.
Скрізь юрбами на вулиці
Розхлюпався народ!

Приспів:
Наливай вина, сани мчать легкі,
Передзвін чарок — наче дзвін підків!
Не шкодуй життя, як вино, пролить,
Найсолодша всіх лиш пролита мить...

Дзінь-дзінь — сріблясті дзвоники
Дзвенять на всі лади.
Ввійти б у вухо конику,
А вийти молодим!

I міст, і церква з банями
Майнули третій раз.
Хтось водить і заманює
В чаклунське коло нас!

Приспів:
Пороша в личко, личенько,
Мороз у щічку: ай!
Підстьобують вербиченьки
Дорогу аж за гай!

Ми щастя ще настигнемо,
Не треба нам порад!
За ніч різдвяну встигнемо
До місяця й назад!

...В золотаві шибки спітнілі
Бився зграйками м’яко сміх.
I палало жагою тіло,
Як торкалося форм тугих.

Веселився нарід у клубі,
Що аж стіни ходили ходором.
I діди навіть біля груби
Крізь махорку пісень заводили.

...Поміж люди в кутку далекім
Я, здавалось, себе забув —
Так природно мені і легко,
I так хороше з ними буть...

 

ОБРУБОК ВОЛI

Він груди мав – так ні з чим порівняти,
Душа могла в жмурка із серцем грати, 
Вітрам гуляйпільським було у них не тісно
Ловити Долю чи тарпана з пісні.

Сльоза його і літом замерзала.
Язичний дух. Так дивляться із палі.
А як сміявся на людські погрози!
А вже як свисне – пригинались лози.

Щоразу в нього – тільки припече – 
Самотній вовк вискалювавсь з очей.
...Рука – в Полтаві ліва – по плече. 
Ховав – як друга вірного. 
  А ще

Одна нога в бою в січі козачій,
А друга десь під поїздом – не бачив.
Рука єдина – наче сирота.
Та Мрія десь, хоч рідко приліта.

Тепер гуляє світом, як повія...
Себе роздав, у полум’я посіяв...

Одна лиш воля – як трава гірка...
Але у кого, в кого ще така?..
На неї все на світі проміняв.
Та й жив із нею. Жив і не прокляв.

Мав привілеїв більше, ніж зозуля:
Тримати ложку та скрутити дулю.
У хаті батьківській на Шеліпкиній кручі...
Десь в іншім місці б згинув неминуче.

А рідна хата – світ його і ноги...
Од ганку стежка в мальвах – як до Бога...
В дитячих снах вона його купала.
Як він любив уходити в той спалах!

Хмільним казав, готовий помолиться,
Ставав такий, як сам собі насниться...

Та й люди бачили, а ті дарма не скажуть,
Одарка он, а чи циганка Аза...

Отак і жив однісінький – без пари.
Рибалив трішки в Гайчурі із хмари.

Плів сапетки, як хто надба лози,
Iз ранніх весен до глибоких зим...

Плів не на людях, а усе вночі,
Мабуть, і справді юним стаючи...

Iнакше як – єдиною рукою?
  По щучому велінню? 
Нам з тобою
 двома таких узорів не сплести...
Так і не звик до жалісних гостин.

Дітей любив, як сонце і пташки,
Жили під ганком в нього їжаки.

I ластівки снувалися, і бджоли...
Хто там побув – не забував ніколи...

Красивий був, як Бог – хто розумів...
Не знав ніхто – що в нього на умі...

 

СОЛОВЕЙ-РОЗБIЙНИК
(пісня)

Кінські Роздьори, Дібрівські ліси,
Гайчурські хлопці чистої роси.
Свиснеш із дуба — чуть на три віки.
Скрізь мої краяни — махновці-козаки!

Ех, розлита воля — гірша із отрут,
Соловей-Розбійник народився тут!
Ех, недарма хлопці мед-горілку п’ють!
Соловей-Розбійник народився тут!

Зна Маріуполь, Юзівка і Дон
Рейди на Полтаву, Перекоп, Херсон.
Коні топтали зорі, мов квітки,
Ми в степах розтали, ми — туман гіркий.

Досі ночами лине грім копит.
Ген за вітрами дикий степ кипить.
Кров’ю без тіла пісня десь блука,
Сила незнищенна виходу шука!

 

ЛIТОПИСЕЦЬ
Це все – блуд. 
  Перед ликом Творця
Ти готовий іти до кінця? –
Як Христос,
 як Вогонь,
  як Тарас!
Козаки як ходили не раз...
I у чорній роботі – батьки...
Як Життя перед Смертю віки
Йде й жертовно себе віддає...
Не собі – нам зозуля кує.
I нехай хоч півмиті, хоч мить
Світ любов’ю в тобі защемить...

* * *
Мов янголів мав зграю за плечима...
На світ його б поглянути очима...

Багато хто на себе приміряв
Ті очі, що із хащі мов – горять... 

А от жінки... – то все скоріш розмови,
Ходив не раз у сни під чорні брови...

Та більше в нас було про це пліток...
Мовляв, без ніг вся кров іде в свисток...

– Він не скульптура вже, але й не брила...
– Не все у нього зайве доля збрила...

I богомаз порівнянь не укоськав,
Венеру якось згадував Мілоську.

Але не в цьому бачив головне,
А в тім, що волю він не прокляне!

Без нього – вже то інше Гуляй-Поле.
– Живу, – казав, – щоб знали, що є воля...

Не має це аналогів і слів.
Він не жалів тоді, як і жалів!

Це вільним робить й серце твоє ссе.
Це не придбать, не втративши усе!

– Ану удар! – скількох не раз просив!
Мов Смерть водив незриму без коси.

Замахувався Врангель і Махно...
Та бризкав сміх, як кров на полотно...

Матюжив так, мов кликав свою Смерть.
I відступали в чорну круговерть.

Його боялась навіть і Біда.
Безногий якось приїздив Правда,

Та не посмів гукати знов до січі...
– Явивсь, – казав, – поглянути у вічі...

Приходив чийсь ревнивий чоловік...
Пролежав три дні мертвий у траві.

Чи вовк загриз, чи на борінку впав?
Якби не пристав – так би і лежав...

Кінчавсь закон і суд у цім дворі.
Він жив і справді близько до зорі...

З дитинства він Марійці – як магніт.
В його дворі презовсім інший світ.

Пісні звучали – наче не її,
I мов з ножами в грудях – солов’ї...

Сюди ходила волю відчувать.
– Раз народивсь, – казав він, – начувайсь!

– Якби не він, це ж стільки б я не знала! –
Не раз Марійка Господу шептала. 

Дивилась, як плете лозу без тями
Ногою-культею, рукою і зубами.

А ще чогось тут згадувалась мама...
Коли вмирала з білими устами... 

Він був для всіх – як волі корогва...
...Жив-поживав – добра не наживав...