АМЕРИКАНСЬКЕ ЛІТО

(Ненаукова фантастика)

Першій леді Америки замандюрилось на базар. Точніше – на знамениту вашингтонську барахолку. Випросила в коханого чоловіка й водночаc Президента Сполучених Штатів надійного охоронця й подалась.

Людей на барахолці – з усього світу! Ще більше – всілякого краму, але якийсь він не такий, не схожий на той, що Перша леді звикла діставати в магазині Білого дому через чорний хід. Якийсь нетутешній, не американський. Перша леді довго придивлялася й нарешті накинула оком на синьо-жовтий купальник. Вона його обмацала, обнюхала, мало на язик не попробувала і зважилася:

- Беру!

І дістала з гаманця долари.


- Що ти мені тичеш?! – обурено вигукнула власниця краму й пожбурила долари Першій леді в обличчя. – Ти мені гроші давай, гроші!

- А це хіба не гроші? – від розгуби Перша леді навіть не встигла образитись.


- Це сміття! Сходи з ним у нужник, якщо зможеш!

Такого нахабства Перша леді не сподівалася. З надією глянула на охоронця, однак той стояв і пускав очима бісики власниці краму, наче своїй давній подружці.

- А що таке гроші? – наважилася спитати Перша леді.

- Угрики!


Угрики? Які ще угрики? Вперше чую…

- Ну й темнота пішла! Не знає, що таке угрики… Українські гривні, втямила? Ти що, з дикого Заходу, з прерії?

- Я з Білого дому! – оговтавшись, гордо заявила Перша леді Америки.

- Воно й видно, – зневажливо сплюнула торговка.

Перша леді вернулася з вашингтонської барахолки без обнови. І одразу пішла в Овальний кабінет Білого дому.

- Чоловіче! – крикнула з порога. – Ти собі не уявляєш…

- Сядь і мовчи! – урвав дружину Президент, тримаючи телефонну слухавку біля вуха. – Здається, нарешті дають Київ. Дві доби до господаря Печерських пагорбів пробитись не можу. Це якийсь жах! О, знову зірвалося, деоннерветтер анкл бенс!

- Ти матимеш розмову з Києвом?! – радісно зблиснули очі в Першої леді.


- Кажу ж – дві доби добиваюся… – втомлено підпер чоло Президент. – А тобі яке діло?

- Мені потрібні угрики. 

- Господи, увесь світ звихнувся на тих угриках! Фермери за поли хапають – дай угрики на елітне українське насіння й черкаську селітру, бо кукурудзи не буде. Банкіри проходу не дають – підкинь угриків, бо доконує нечувана інфляція національної валюти. Пентагон бере за горлянку – армія без зарплатні сидить.

- То наштампуй їм емісійних доларів.

- За наш бакс навіть на базарі нічого не купиш!

- Справді, – зітхнула Перша леді. – Я щойно з барахолки. Там усе за угрики.

- Ось бачиш! – схопився Президент Сполучених Штатів. – Без угриків ні кроку. Але ж ми повністю залежимо від волі Києва. А Київ затявся на своєму: Америка знищує ядерну зброю і проголошує себе позаблоковою державою – Україна дає нам угрики. Інакше на берегах Дніпро нас і слухати не хочуть!

- А ти звернися в Москву до нашого друга Вольдемара. Нехай пан Вольдемар натисне на господаря Печерських пагорбів, якщо той українець такий конозистий.

- Пан Вольдемар сам сидить на бобах. Їхній рубль здеревянів ще більше, ніж наш бакс. У Москві теж угрики ходять, але тільки в тіньовій сфері, а в державній казні у них вітер свище. Київ не дасть їм угриків доти, доки Кремль не вивезе на Північний полюс усю стратегічну зброю й не оголосить Кубань, Ставропілля, Тюмень і Далекий Схід українськими автономіями.

- Нічого не знаю і знати не бажаю! – розприндилася Перша леді Америки. – Кидай усе, лети в Київ, ставай на коліна, проси, моли, благай!.. Роби що хочеш, а мені на літо потрібен новий купальник!

- Який ще купальник? – полізли догори брови у Президента.

- Синьо-жовтий. Я на барахолці нагледіла.

- Слухай, люба, а це ідея! – просвітлів на виду Президент.

- Що таке? – насторожилася Перша леді.

- Ми полетимо в Київ, але тобі доведеться скоротити власний гардероб до синьо-жовтого купальника.

- Але ж протокол…

- Чхати на протокол! Нам потрібні угрики – і ти будеш ходити по Хрещатику в синьо-жовтому купальнику. Це українців розчулить і вони підуть нам назустріч.

- Любий, але ж я ще не маю того купальника. І угриків не маю, аби його купити на барахолці.

- Що ж, доведеться розконсервувати недоторканний валютний резерв. Є в мене кількасот угриків, на чорний день тримаю.

- Дожилися! – сплеснула в долоні Перша леді. – У Білому домі чорний день.

- Не панікуй. Ось тобі тверда валюта на купальник. Тільки ж гляди мені, щоб неодмінно – синьо-жовтий!

- Дякую, коханий! Ти вчинив як справжній Президент великої держави. А до зарплатні хоч дотягнемо?

- Яке сьогодні число? – перепитав Президент.

Перша леді Америки глянула на календар. Було тринадцяте червня 2015 року. Надходило американське літо.

КОНТАКТЕР

Я, Гриць Одарич, житель села Трихатки, повідомляю всім зацікавленим і компетентним органам, що якраз на Свят-вечір перед Різдвом у дворі моєї садиби мав контакт із предстаниками неземної цивілізації. Було це так.

 

Як уже смеркло, то моя жінка, так само жителька села Трихатки, згадала про мариновані грибочки з дубової бочки. Тобто вона зрихтуала нам із кумом вечерю, а про грибочки забула. А мій кум дуже їх полюбляє, особливо після моєї фірмової на травах і спеціях, бо он у французів є національний продукт “Наполеон”, у нас же того продукту повно в кожній хаті, а патріотичної назви нема. Тепер же в незалежній Україні кожен громадянин може вільно реалізувати свої патріотичні почуття, і особисто я реалізував їх у напої домашнього виробництва “Іван Мазепа”, який дуже припав до смаку моєму кумові, так само жителю села Трихатки, котрий мав із своїм сином, а моїм хрещеником, принести мені на Свят-вечір кутю за нашим давнім народним звичаєм. Так ото кум якраз мав нагодитися в гості, а на столі бракувало його улюблених опеньків на закуску до “Івана Мазепи”, отож я зібрався у погріб по гриби.

Але щойно я вийшов на ґанок, як побачив, що від воріт до хати прямують не кум із хрещеником, а два гуманоїди, а над ворітьми на висоті близько десяти метрів од землі зависла літаюча тарілка, від якої йшло сильне синювате світло, і гуманоїдів було видно як удень. Вони підійшли до мене й привітали із Свят-вечором, на що я відповів із тривогою, що, мовляв, а де ж ваша вечеря. Вони перезирнулися, й один сказав:

— Пане Грицю, ми посланці далекої галактики, про існування якої земляни геть не знають, зате ми знаємо про вас усе.

Тут мені всередині похололо, бо три дні тому ми з кумом глушили у ставку рибу електрошоком, а це діло, вважай, браконьєрське й переслідуване законом, себто нашим дільничним Степаном Голібардою, із яким у мене ще в ранньому дитинстві не склалися стосунки, бо він за гороскопом Стрілець, а я Лев.

— То ви по мене за ту напівдохлу рибу? – спитав я навпрошки.

Гуманоїди перезирнулись, і один сказав:

— Ми знаємо, що земляни на Новий рік роблять одне одному подарунки. Зробіть ви нам, а ми вам.

— Що ж я вам подарую, як у вас усе є, навіть літаюча тарілка? – розвів я руками.

— Дайте згоду побувати на нашій планеті.

— Та ви що, здуріли? Зараз хрещеник вечерю принесе, а хрещеного батька чорти понесли в невідому галактику.

Гуманоїди перезирнулись, і один сказав:

— За вашу згоду ми подаруємо вам що завгодно. Автомобіль “мерседес” бажаєте?

— Ви серйозно? – спитав я.

— Абсолютно серйозно. Нам потрібен контактер. Без нього ми не маємо права повертатися додому. Ми вибрали вас, пане Грицю. Дайте згоду, і ми виконаємо будь-яке ваше бажання.

— Тоді хвильку підождіть. Ось підійде кум і ми порадимось.

— Кум відпадає, – сказав один гуманоїд. – Свідки не бажані. То яка ваша заповітна мрія?

— Хочу… – мовив я, а сам тієї миті геть не знав, чого ж я хочу. – Хочу, аби в усіх Трихатках і в усій Україні не стало колорадського жука.

Гуманоїди глянули один на одного й завмерли на цілих п’ять хвилин. Щось у їхніх головах загуло, заджеркотіло. Нарешті один сказав:

— Просіть “мерседес”.

— Ні, – вперся я. – Виведіть колорадського жука, і я лечу з вами.

— Почекайте, – сказали вони й легко доскочили до літаючої тарілки, яка весь час висіла над ворітьми. Через кілька хвилин гуманоїди знову постали переді мною:

— Просіть два “мерседеси”. Собі й кумові.

— Вибачайте! Моя умова – жук.

— Вілла на Сейшельських островах! – вигукнув гуманоїд.

— Жук! – ще голосніше вигукнув я.

— Посада президента вашої країни! Довічно!

— Жук!

— Посада президента Сполучених Штатів! Із правом спадковості!

— Жук! Жук!

— Це ваше останнє рішення?

— І навіть моя остання воля, – сказав я.

Гуманоїди скочили в тарілку, вона стрімко піднялася й високо в небі вибухнула, розлетівшись на вогненні скалки. Я думаю, що представники позаземної цивілізації, не виконавши завдання, змішені були самоліквідуватись, і якщо я їх до цього довів, то дуже шкодую за свою впертість.
Та от нарешті прийшов кум із хрещеником.

— Бачили фейєрверк? – радісно спитав малий. 

— Та бачив, – зітхнув я. – Ідіть до хати, а я скікну в погріб на хвильку.

От я й думаю, чи не зацікавить ця моя інформація компетентні органи? Якщо так, то ласкаво прошу в наші Трихатки. Тільки прихопіть із собою з десяток ампул проти того клятого колорада! Бо влітку жити не дає.

“МАЛЕНЬКИЙ ВІРШ ПРО ІЛЛІЧА”

Коли в Петрограді більшовики прогнали ненависного їм царя й захопили владу, Володимир Ілліч іще більше полюбив пролетарських дітей, хоч йому всякчас було дуже ніколи, бо мав захищати революцію і паралельно розробляти план ГОЕЛРО. 

Якось пізно увечері вождь і учитель світового пролетаріату пішки добирався додому з роботи, із Смольного. Дорога була неблизька, бо вони з Надією Костянтинівною винаймали тісненьку кімнатку в робітничому бараку аж на Васильєвському острові й таким чином заощаджували на помешканні. А заощаджені гроші переказували на спорудження будинку політосвіти на місці колишньої церкви – цього центру мракобісся та релігійного дурману. І от на мосту через Неву Ілліч зустрів мале дівча – голодне і змарніле. Пора стояла майже опівнічна, а відтак і непевна, бо тут і там шухерили недобиті експлуататори і декласовані люмпени. Та й узагалі був тоді жорстокий час, ті дні були суворі, коли точилися бої за п’ятикутні зорі. Ілліч ненавидів ворогів, особливо буржуїв і панів – гнобителів жорстоких. Проте як палко, всім серцем, він тягнувся до трудящих та їхніх яснооких діток! 
Дівча, яке стрілось Іллічеві, якраз було яснооке, тож він не міг пройти повз: узяв його додому, щоб зігріти, нагодувати, напоїти.

На прикрість, Надії Костянтинівни вдома не виявилося: в центральній пролетарській бібліотеці саме працювала над статтею на замовлення політбюро партії про більшовицький гуманізм і класову ненависть. Довелось Іллічу самому рубати дрова, носити воду від найближчого перехрестя воду з крану, розпалювати пічку-пролетарку, варити воду на чай. 
А як відомо всім із короткого курсу ВКП(б), Ленін і Крупська жили дуже бідно. Тож подався Ілліч до сусідів по баракові позичити якийсь кусень хліба, солоний огірок, часнику та бодай дрібку халви. 

— Повірте, товариші трудящі, – казав вождь, – я не собі прошу, а для сироти нещасної. Ось я завтра ж здам у ломбард золоту медаль за симбірську гімназію і поверну вам борг сторицею.

— Та ми розуміємо, Володимире Іллічу, – співчутливо кивали розбуджені пізнім візитом сусіда трудящі.

– Ви ж нас і навчали, що ділитися треба. А Симбірськ ми обов’язково перейменуємо в Ульянівськ. Нехай шаліють скажені кати!

— Так переможемо! – твердо пообіцяв Ілліч. 

Коли він вернувся в свою кімнатку, дівча вже зігрілося й скинуло латану куцину. Вождь і учитель побачив перед собою майже дорослу, але знедолену дівчинку. Від бідності вона не мала чим прикрити худе, виснажене постійним недоїданням тіло. Ілліч укрутив додатково дві лампочки Ілліча, щоб краще побачити, до чого довів просту людину жорстокий царський режим. Обуренню його не було меж. У пориві благородного гніву він дістав із закапелка скромний продовольчий пайок, який видавався працівникам Смольного і який вони з Надією Костянтинівною тримали на чорний день. У дівчати аж слина потекла від білого хліба, червоної ікри, нарізки м’ясної, балика рибного, ковбаси “салямі”, сиру швейцарського, горіхів кокосових, соку манго та шоколаду виробництва московської кондитерської фабрики ім. 50-ліття Жовтня. 

Виклавши усе те на стіл, Ілліч делікатно спитав:

— Може, ми щось вип’ємо?..

— А що у вас є для дами? – перепитало дівча, сором’язливо опустивши очі.

— Та тут залишилося півпляшки настоянки якогось зілля на спирту. Надія Костянтинівна систематично вживає, щоб завагітніти. 

— Ой, ні! – замахало руками й ногами дівча. – Мені ще рано таке... До того ж – а раптом прийде хазяйка й застане нас за… 

— Рішуче не прийде! – навкіс від плеча змахнув рукою вождь. – Вона коли захопиться анти-Дюрінгом, її до ранку з бібліотеки не виженеш!

— Ну, не знаю… – й далі вагалася сирота безталанна. 

— А знаєте що? Давайте обійдемося без світла. З метою економії електроенергії. Нехай її більше дістанеться пролетарським сім’ям! 

— А ви в темряві попадете? Я маю на увазі в чарку… 

— Ого! – з більшовицьким оптимізмом вигукнув господар. – Я ще ТОЙ стрілець!

Ось так Ілліч зігрів дівча, дав їсти, дав і пити; Ілліч ненавидіти вмів – та вмів він і любити… Догоріло в пічці-пролетарці останнє врубане Леніним поліно з колоди, що її він приніс із суботника, скінчилася настоянка в пляшці, а сирітка сиділа в теплих батьківських обіймах вождя, і перед нею поставала яскрава картина завтрашнього дня.

— Найголовніше завоювання революції – це радянська влада! – збуджено шепотів Ілліч. – Без неї комунізм неможливий. Бо що таке комунізм? Це радянська влада плюс електрифікація всієї країни. При комунізмі нам з тобою не доведеться викручувати лампочки, як оце зараз. 

— І пайки всім видаватимуть? – облизувало дівча губи, солонуваті від балика та Іллічевих вусів. 

— Всенепремінно й архіпослідовно! – вождь іще міцніше стиснув у обіймах сироту і прикрив її бліді ноги ліжником, подарованим ходаками з України.

У цій позі їх уранці й застали перші промені Аврори та Надія Костянтинівна, щаслива від того, що стаття для “Правди” готова до друку, а ще більше – від акту гуманізму, вчиненого Володимирем Іллічем. 

Пізніше поетичним відгуком на цей акт стане знаменитий вірш Максима Тадейовича “Маленький вірш про Ілліча вам, товариство миле…” А ще пізніше дослідники історії революції встановлять особу зігрітої, нагодованої й напоєної. Її звали Сара, й була вона позашлюбною дочкою есерки Фаїни Каплан. 

(Записано від Фоніної З.С., онучатої небіжки наглядача робітничого бараку на Васильєвському острові)

СВЯТО КОХАННЯ Й ВЕСНИ

Коли більшовики ще тільки збиралися прогнати в Петрограді ненависного їм царя і захопити владу в свої руки, у Женеві, на відкритій веранді затишного ресторанчика, сиділи три жінки. Пахло весною, революційною ситуацією континентального масштабу і майбутніми квітневими тезами. Унизу хлюпотіли хвилі Женевського озера і тужно крякав на воді самотній селезень, нагадуючи відвідувачам, що треба робити замовленя.

 

— Що будемо пити, дівчата? – розглядаючи меню, наче агітаційну брошуру, спитала у подруг Роза.

— Як це що? – звела дугами ретельно вищипані брови Клара. – Наш традиційний улюблений коньяк “Вождь у розливі”.

— А за кого п’ємо?

— За наших милих і коханих!

— Ну да, – спохмурніла враз Інеса. – Мій оно по борделях повіявся, то я ще й маю за нього пити…

— Як повіявся? Якої ж холери, – Клара замилувано глянула на Інесу, – йому ще треба? Чи ти його замість червоної пропаганди годуєш червоною ікрою? 

— Дулею з маком я його годую!..

— Отож його й потягло під червоні ліхтарі, – підвела логічну риску Клара.

— Слухай, – сказала Роза, – а ти йому віддяч тим же! Ти йому роги понаставляй!

— І що, у тебе вже й кандидатура підходяща є? – глипнула зизом Інеса.

— А хоч би й Каутський! Чим не партнер? До всього ж, перевірений у всіх аспектах. І резус позитивний, і СНУДу нема й сліду.

— Отой ренеґат слинявий? Та він же слову своєму не хазяїн! Лівою фразою так і заливається, мов роздрочений соловей. А як на ліве діло піти – одразу головку в пісок. Сказано – ренеґат!

— Ну, тоді Троцький. Чим не кандидатура? Теж лівак нівроку… – замріяно глянула кудись понад озером Клара й кинула на воду селезневі шмат солодкого марципана.

— Які можуть бути шманси-манси-обжиманси з проститутами?! – ображено скинулась Інеса. – Тим більше – з політичними.

— Де ти нахапалася таких характеристик? – прискалила око Роза. – У лисого Володьки? У нього всі ренеґати, всі проституйовані. Так не буде з ким і революцію робити!

— А хоч би й у Володьки! – обличчя Інеси спалахнуло рішучістю й далі жертовно лягати на вівтар лівого діла. – От де невтомний борець! З ним надійно. Раз уперед, два рази назад – то вам не якийсь там слинявий есер.

— Власне, що “на зад”… – гидливо скривилася Роза. – Бісексуал твій Володька! Ніби ніхто не знає, з ким він у курені в Розливі сожительствував. І кого називав улюбленцем партії. Так би мовити, пользував від імені всіх її членів.

— Ну, дівчата, вам не догодиш, – розлила коньяк по келихах Клара. – Завелись так, наче й не знаєте про теорію “склянки води”. Соціал-демократами, нагадаю, активно підтриманої. Та й не буде в комунізмі такого суспільного пережитку як сім’я. І роги відповідно не треба буде нікому наставляти. Самі відпадуть! 

— Де ще той комунізм… – насупилась Інеса. – А мій благовірний уже сьогодні з борделів не вилазить.

— Може, ти його не вдовольняєш? – обережно, аби не образити подругу, спитала Клара.

— Ну да! Скажеш таке… Для кого ж я тоді старалася, досвід набувала навіть з бісексуалами? Ні, він у мене просто розбещений. Що вдієш: чоловіки – чортове сім’я! 

— А знаєте що? – ураз проясніла Роза. – Давайте ми їм помстимося! Лиш не кожному поодинці, а в масштабі, так би мовити, глобальному. Щоб до нових віників знали, як із нас мотузки вити!

— Як?! – в один голос скрикнули Клара й Інеса.

— А отак! Ми на їхні дурні голови придумаємо Міжнародний жіночий день. Щоб їх бодай один день на рік тіпало й гепало, щоб вони навколішках перед нами повзали, нам ноги мили й воду пили. Щоб іще за тиждень до того дня по крамницях, лавках і квіткарнях гасали та трусили свої загашники, для коханок припасені!.. Яке сьогодні число?..

— Восьме. Місяць березень.

— От і призначимо наше бабське свято на восьме березня. І занесемо його як червону святкову дату в усі календарі світу. Ну, то хіба гріх закропити таку ідеальну ідею?

— За нашу жіночу всепланетну солідарність!

— За куш з нами і хрін з ними!..

Три келихи з коньяком зійшлися докупи, дзеленькнули, мов три двони по небіжчикові. На Женевському озері тужно крякнув селезень.

ТОВАРИСТВО ЧИСТИХ ТАРІЛОК

Коли в Петрограді більшовики прогнали ненависного їм царя і взяли владу, в усій колишній імперії жити стало краще, жити стало веселіше. Особливо дітям. Підлі вороги більшовиків розв’язали громадянську війну, на яку записувалися сотні тисяч добровольців, мріючи вмерти як один “в борьбе за это”, але діти від того аніскілечки не страждали. Вони жили в теплому, спали на м’якому, удень складали норми на значок ГТО, а їсти й пити мали стільки, що подужати всього не могли.

Отак, бувало, сядуть за столи, наїдяться від пуза, нап’ються до гикавки смачного компоту чи ананасового соку – а в тарілках та чашках іще стільки лишається!.. І борщу з дієтичним курячим м’ясом, і каші гречаної чи пшоняної, і картопляного пюре з грибною підливою, і котлет з індичатини, і відбивних, і беф-строганів, і люля-кебаб, і голубців, і вареників, і верчеників, і марципанів, і коржиків-медівників, і манної каші, і сметани підвищеної жирності, і… і… і… 

Дорослим шкода викидати недоїдене дітьми свиням, отож вони думали, думали – і придумали. “Треба порадитися з самим Іллічем!” – вирішили дорослі. І послали до вождя світового пролетаріату ходаків.
Ленін прийняв їх у Кремлі, уважно вислухав, хоч йому саме телефонував Троцький із найжаркішого фронту і просив допомогти патронами, снарядами та живою силою. А вислухавши, вождь по-більшовицькому чітко відреагував:

– Не доїдають, кажете? Ну-ну! Ми з Надією Костянтинівною виїжджаємо. Негайно!
Доручив Ленін Дзержинському кілька годин покерувати країною, сів у машину, і поїхали вони з Крупською до дітей.

Дорога вела через урожайні ниви і рясні сади, через пасовиська з соковитою травою, де звільнені від пут капіталізму пастухи випасали худобу нової ери, через мости над молочними ріками з кисільними берегами. 

– А що я вам, Надіє Костянтинівно, скажу?.. – усміхнено примружився Ілліч.

– Скажіть, Володимире Іллічу, – закохано дивилася Надія Костянтинівна. 

– Я дгугой такой стганы не знаю, где так вольно дышит человек!  

– Чесне партійне слово! – підтвердила Надія Костянтинівна. 

Аж ось і діти вибігли на подвір’я, зустрічають найдорожчих гостей, дарують їм квіти, власноручно вирощені в місцевій оранжереї. 

Ленін і Крупська поцілували дітей та й питають:

– Як називаються ці прекрасні квіти? 

– “Жовтневі зорі”, – пояснюють діти. 

– Правильною дорогою ідете, товариші діти! – похвалив Ілліч. А Надія Костянтинівна ще спитала:

– Чи добре живете?

– Ще й як добре! – дружно відказали діти.

– Ну, потрепіть трішки. Скоро ми здійснемо революцію у світовому масштабі, а для вас комунізм збудуємо – тоді заживете ще краще!  

– Ура! – закричали діти й почали підкидати вгору голубів миру.
Ленін підняв руку і, коли всі стихли, повчально сказав:

– Але комунізм можна збудувати тільки тоді, коли ви добре засвоїте все те, що вам дають на обід. Ось чому ми з вами створюємо “Товариство чистих тарілок”. Хто хоче бути його членом?..

– Я!

– І я!!

– І я!!! – ще гучніше закричали діти.

– Прекрасно! – погладив борідку дєдушка Ленін. – А тепер – усі в їдальню!
Надія Костянтинівна великим полоником насипала в тарілки, Володимир Ілліч подавав на столи, а діти, хоч недавно добряче пообідали, їли, аж за вухами лящало, й нічого в тарілках не залишали. Ілліч особисто приймав від кожного чистий посуд. А прийнявши останню вилизану тарілку, урочисто проголосив:

– Тепер я абсолютно впевнений: нинішнє покоління буде жити при комунізмі!

Так вождь і учитель світового пролетаріату розв’язав одну з найважчих проблем побудови нового життя. А з того дня діти, лягаючи спати, завжди казали: “Дякуємо рідній партії за щасливе дитинство!” 

(Записано у 80-х роках ХХ ст. від 99-літнього сина сторожа Хімки-ховрінської під Москвою показової школи-інтернату № 3 для обдарованих робітничо-селянських дітей)