“МАЛЕНЬКИЙ ВІРШ ПРО ІЛЛІЧА”

Коли в Петрограді більшовики прогнали ненависного їм царя й захопили владу, Володимир Ілліч іще більше полюбив пролетарських дітей, хоч йому всякчас було дуже ніколи, бо мав захищати революцію і паралельно розробляти план ГОЕЛРО. 

Якось пізно увечері вождь і учитель світового пролетаріату пішки добирався додому з роботи, із Смольного. Дорога була неблизька, бо вони з Надією Костянтинівною винаймали тісненьку кімнатку в робітничому бараку аж на Васильєвському острові й таким чином заощаджували на помешканні. А заощаджені гроші переказували на спорудження будинку політосвіти на місці колишньої церкви – цього центру мракобісся та релігійного дурману. І от на мосту через Неву Ілліч зустрів мале дівча – голодне і змарніле. Пора стояла майже опівнічна, а відтак і непевна, бо тут і там шухерили недобиті експлуататори і декласовані люмпени. Та й узагалі був тоді жорстокий час, ті дні були суворі, коли точилися бої за п’ятикутні зорі. Ілліч ненавидів ворогів, особливо буржуїв і панів – гнобителів жорстоких. Проте як палко, всім серцем, він тягнувся до трудящих та їхніх яснооких діток! 
Дівча, яке стрілось Іллічеві, якраз було яснооке, тож він не міг пройти повз: узяв його додому, щоб зігріти, нагодувати, напоїти.

На прикрість, Надії Костянтинівни вдома не виявилося: в центральній пролетарській бібліотеці саме працювала над статтею на замовлення політбюро партії про більшовицький гуманізм і класову ненависть. Довелось Іллічу самому рубати дрова, носити воду від найближчого перехрестя воду з крану, розпалювати пічку-пролетарку, варити воду на чай. 
А як відомо всім із короткого курсу ВКП(б), Ленін і Крупська жили дуже бідно. Тож подався Ілліч до сусідів по баракові позичити якийсь кусень хліба, солоний огірок, часнику та бодай дрібку халви. 

— Повірте, товариші трудящі, – казав вождь, – я не собі прошу, а для сироти нещасної. Ось я завтра ж здам у ломбард золоту медаль за симбірську гімназію і поверну вам борг сторицею.

— Та ми розуміємо, Володимире Іллічу, – співчутливо кивали розбуджені пізнім візитом сусіда трудящі.

– Ви ж нас і навчали, що ділитися треба. А Симбірськ ми обов’язково перейменуємо в Ульянівськ. Нехай шаліють скажені кати!

— Так переможемо! – твердо пообіцяв Ілліч. 

Коли він вернувся в свою кімнатку, дівча вже зігрілося й скинуло латану куцину. Вождь і учитель побачив перед собою майже дорослу, але знедолену дівчинку. Від бідності вона не мала чим прикрити худе, виснажене постійним недоїданням тіло. Ілліч укрутив додатково дві лампочки Ілліча, щоб краще побачити, до чого довів просту людину жорстокий царський режим. Обуренню його не було меж. У пориві благородного гніву він дістав із закапелка скромний продовольчий пайок, який видавався працівникам Смольного і який вони з Надією Костянтинівною тримали на чорний день. У дівчати аж слина потекла від білого хліба, червоної ікри, нарізки м’ясної, балика рибного, ковбаси “салямі”, сиру швейцарського, горіхів кокосових, соку манго та шоколаду виробництва московської кондитерської фабрики ім. 50-ліття Жовтня. 

Виклавши усе те на стіл, Ілліч делікатно спитав:

— Може, ми щось вип’ємо?..

— А що у вас є для дами? – перепитало дівча, сором’язливо опустивши очі.

— Та тут залишилося півпляшки настоянки якогось зілля на спирту. Надія Костянтинівна систематично вживає, щоб завагітніти. 

— Ой, ні! – замахало руками й ногами дівча. – Мені ще рано таке... До того ж – а раптом прийде хазяйка й застане нас за… 

— Рішуче не прийде! – навкіс від плеча змахнув рукою вождь. – Вона коли захопиться анти-Дюрінгом, її до ранку з бібліотеки не виженеш!

— Ну, не знаю… – й далі вагалася сирота безталанна. 

— А знаєте що? Давайте обійдемося без світла. З метою економії електроенергії. Нехай її більше дістанеться пролетарським сім’ям! 

— А ви в темряві попадете? Я маю на увазі в чарку… 

— Ого! – з більшовицьким оптимізмом вигукнув господар. – Я ще ТОЙ стрілець!

Ось так Ілліч зігрів дівча, дав їсти, дав і пити; Ілліч ненавидіти вмів – та вмів він і любити… Догоріло в пічці-пролетарці останнє врубане Леніним поліно з колоди, що її він приніс із суботника, скінчилася настоянка в пляшці, а сирітка сиділа в теплих батьківських обіймах вождя, і перед нею поставала яскрава картина завтрашнього дня.

— Найголовніше завоювання революції – це радянська влада! – збуджено шепотів Ілліч. – Без неї комунізм неможливий. Бо що таке комунізм? Це радянська влада плюс електрифікація всієї країни. При комунізмі нам з тобою не доведеться викручувати лампочки, як оце зараз. 

— І пайки всім видаватимуть? – облизувало дівча губи, солонуваті від балика та Іллічевих вусів. 

— Всенепремінно й архіпослідовно! – вождь іще міцніше стиснув у обіймах сироту і прикрив її бліді ноги ліжником, подарованим ходаками з України.

У цій позі їх уранці й застали перші промені Аврори та Надія Костянтинівна, щаслива від того, що стаття для “Правди” готова до друку, а ще більше – від акту гуманізму, вчиненого Володимирем Іллічем. 

Пізніше поетичним відгуком на цей акт стане знаменитий вірш Максима Тадейовича “Маленький вірш про Ілліча вам, товариство миле…” А ще пізніше дослідники історії революції встановлять особу зігрітої, нагодованої й напоєної. Її звали Сара, й була вона позашлюбною дочкою есерки Фаїни Каплан. 

(Записано від Фоніної З.С., онучатої небіжки наглядача робітничого бараку на Васильєвському острові)